Збіґнєв Герберт
Лабіринт біля моря
ZBIGNIEW HERBERT
Labirynt nad morzem
Zeszyty Literackie Warszawa
ЗБІҐНЄВ ГЕРБЕРТ
Лабіринт біля моря
Київ
ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО6МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Нариси, які увійшли до книжки Збіґнєва Герберта (1924–1998) «Лабі6 ринт біля моря», були написані на початку 19706х років, проте так і не були опубліковані за його життя, оскільки комуністичне керівництво Польщі внесло Герберта до «чорних списків» заборонених авторів. Уперше книжка побачила світ лише у 2000 році. У ній Герберт зосередився на європейській античності. Поет на власні очі бачив Кноський палац і Акрополь, гаї Олімпії та садибу Дельфійської віщунки, етруські пам’ятки Керветері, Тарквінії, Вольтерри та Веї, Римський Форум і Адріанів вал у далекій вітчизні бритів і саксів. Зі сторінок книжки до нас промовляють Перикл і Еванс, Фройд і львівський вчитель латини Ґжеґож Ясліковський.
ВИДАВЦІ: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Переклад з польської: Андрій Павлишин Коректура: Наталя Ксьондзик Художнє оформлення: Ірина Пастернак Комп’ютерна верстка: Кира Довженко Підготовка текстів: Олексій Сігов
ЦЕ ВИДАННЯ ЗДIЙСНЕНО ЗА ПIДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА РЕСПУБЛIКИ ПОЛЬЩА В УКРАїНI
Збіґнєв Герберт Лабіринт біля моря. — К.:
, 2008. — 216 с.
На обкладинці використано фотографію Акрополя та фрагмент етруського зображення Гермеса
УДК 821.162.1.09 ISBN 97869666378608469 ISBN 8369110686367 (пол.)
© Zeszyty Literackie, Warszawa, 2000 © , 2008
Зміст
Лабіринт біля моря
5
Спроба опису грецького краєвиду
57
Душенька
85
Акрополь
95
Самоська справа
135
Про етрусків
147
Урок латинської мови
167
Текстологічні зауваги
201
Переклади цитат та посилання
207
«…є в мені пломінь, що мислить» (Біографія Збіґнєва Герберта)
211
Про етрусків
Етруски в моді, так, наче відкрили їх нещодавно і вони є останньою сенсацією середземноморської археології. Інтерес до цієї таємничої цивілізації вийшов поза кола вчених. На сторінках щоденних газет з’являються назви зруйнованих етруських міст і збудливі, проте фальшиві повідомлення про те, що їхня писемність нарешті розшифрована. Літератори багатьох народів продукують романи, які воскрешають тра6 гічну історію попередників римлян. Путівники Італією ви6 хваляють туристам міста, які досі лежали поза традиційни6 ми маршрутами вояжів: Вольтерру, Тарквінію, Веї. Що ж, не перша і не остання хвиля етрускоманії. Археологам й історикам вдалося реконструювати історію етрусків у Італії від IX до Р.Х. Поміж ріками Тибром, Арно та узбережжям Тірренського моря вони створили першу пе6 ред римлянами історичну цивілізацію. «Такою була мо6 гутність Етрурії, що слава її виповнювала землю й море від одного до другого краю Італії, від Альп до узбережжя Мес6 сіни», — каже Тит Лівій. Після кількасотлітнього періоду величі, приблизно у IV ст. до Р.Х. починається занепад недовговічної, якщо так можна висловитись, імперії. У II ст. до Р.Х. Етрурію вже цілком проковтнули й переварили мо6 гутні римляни. Історики переможців працюють над затиран6 ням ролі переможених. Ми, спадкоємці злочинів і замовчу6 вань, намагаємося воздати належне минулому; повернути голос великим німим історії, народам, котрим не пощасти6 ло в історії. Коли б нас запитали, які події чи процеси в античній історії ми вважаємо найважливішими, ми б не вагаючись назвали боротьбу греків із персами та завоювання римлян. 149
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
На нашу поставу безумовно вплинули потужні авторитети грецьких і римських історіографів. Мабуть, тому незмірно важливий і триваючий від найдавніших часів процес коло6 нізації басейну Середземного моря вимальовується в нашій свідомості доволі імлисто. Для самих істориків ця велика пригода людства виглядає мов затерта у багатьох місцях фреска, палімпсест із багатьма нашаруваннями, намальова6 ними руками греків, фінікіян, етрусків, карфагенян, римлян, що виносить на поверхню історії маловідомі народи, від кот6 рих зосталися лише ім’я та пам’ять про їхню поразку. На початку першого тисячоліття до Р.Х. населення Італії жило на доісторичному рівні, подібно до населення всієї Європи, яка залишалася поза великими осередками цивілі6 зації Сходу. Зрідка розсіяні на півострові села, щонайбіль6 ше — укріплені містечка на вершинах узгір’їв, населяли землероби та пастухи, котрі послуговувалися примітивними знаряддями з міді та бронзи. У IX ст. до Р.Х., а може й щой6 но у VIII ст. до Р.Х., Італія завдяки етрускам була вирвана з тривалого доісторичного сну. Від долини По аж до Кампаньї, вздовж узбережжя Тірренського моря постають людні міста, розвивається торгівля, народжується металургія, вперше на півострові розквітає велике мистецтво. Етруски мають усі передумови, щоби стати великою державою середземно6 морської цивілізації: родючу землю та копальні, армію та флот. Античні автори приписували їм низку важливих ви6 находів у царині навігації, в тому числі винахід кітви — і навіть якщо ця інформація неточна, вона свідчить, що етрус6 ки посідали почесне місце між античними володарями морів. Лацій, колиска римської могутності, до середини VII ст. до Р.Х. був мало важливим краєм, населеним сорока племе6 нами, які перебували між собою у доволі слабких зв’язках. Чим був вічний Рим, перш ніж промовила Кліо? Парою мізерних сіл на славетних Семи Пагорбах, населених люд6 ністю різного походження та звичаїв, котра жила у близько6 му до варварства стані. Час уже відіслати Ромула та Рема разом із їхньою году6 вальницею до музею міфів і сказати, що справжніми творця6 ми Рима були етруски. Вони легко накинули своє домінуван6 ня латинам і заснували столицю майбутньої імперії, в якій від 150
Про етрусків
616 до 510 р. до Р.Х. панувала етруська династія Тарквініїв. Той факт, що Рим був у ті часи етруським містом, — зовсім не гіпотеза, він знаходить підтвердження в останніх археоло6 гічних відкриттях. Адже знайдено не лише аттичну керамі6 ку, подібну до тієї, яку віднаходять в етруських містах, а й рештки найстарших мурів, що традиція приписує Сервієві Тулієві, другому поспіль королю з династії Тарквініїв. Ви6 твором етруських інженерів є Cloaca Maxima, завдяки якій відбулася іригація багнистої території Форуму. На Капітолії, під сучасним музеєм реставраторів відкритий храм Юпітера з характерною для тосканського будівництва потрійною celli. Дві етруські інскрипції, видобуті на поверхню кілька років тому в Римі, доводять, що в цьому місті говорили також і етруською мовою. Можливо, що й назва Рима походить не від Ромула, а від етруської родини Рума, а вже напевно найста6 ріший символ Рима — уславлена вовчиця — є етруською бронзовою статуеткою V ст. до Р.Х. Латини спершу не становили для етрусків ні конкуренції, ні небезпеки. Їхніми справжніми ворогами були греки. Традиційно етрусків локалізують поміж ріками Арно і Тибром. Далебі, їхнім головним центром була сучасна Тос6 канья, втім, апетити були значно більшими. На півночі — Ломбардія, житниця Італії, на півдні — Кампанья. Етруски здобувають Корсику та Сардинію. Якщо вірити Діодорові Сицилійському, вони також планували колонізацію казково6 го острова, розташованого в океані за Геркулесовими Стовпа6 ми (мабуть, Мадери чи одного з Канарських островів), а отже на околицях тогочасної ойкумени. Колоністів зазвичай випереджали купці. Очевидним для археологів слідом присутності етрусків є характерний для тосканської кераміки чорний bucchero, який відкопали в Марселі, на Піренейському півострові та в Карфагені. Дуже рано шляхи етрусків і греків схрестилися, мов мечі. Вже перші колонізатори з Греції натрапляють на тосканців у східній Сицилії; спалахує боротьба за Ліпарські острови. У Кампаньї грекам вдалось утримати порт Куме неподалік від етруської Капуї, а отже в серці ворожого краю. Етруски укладають союз із карфагенянами і в 540 році до Р.Х. пере6 магають грецький флот біля узбережжя Корсики. Ця пере6 151
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
мога зовсім не стала вирішальною, і хитка рівновага сил ут6 римуватиметься майже кількадесят років. V ст. до Р.Х. віщує етрускам початок тривалої агонії. Втрата Рима була б для них не такою загрозливою, коли б не означила народження майбутніх володарів світу. Римля6 ни, підпорядкувавши собі Лацій, мало не одразу беруться атакувати сусідні Веї. Розповідь про боротьбу цих двох міст, яку можна знайти у римських істориків, зокрема в Тита Лівія, промовисто свідчить про те, що саме в той час пророс6 ла римська ідея завоювання світу. Драматичний та епічний опис змагань, що точилися сто років, наче має за взірець Тро6 янську війну. Місто остаточно впало у 396 році до Р.Х. (після десятирічної облоги, як Троя), населення було взяте в раб6 ство чи знищене, скульптура Юнони відтепер прикрашати6 ме новозбудований римський храм на Авентині. Доля Ет6 рурії вирішена. Занепад чудових етруських міст: Тарквінії, Кере, Вульчі, Вольсінії — тепер уже є тільки питанням часу. Того ж дня, як повідомляє Непос, коли жорстокий Марк Фурій Каміл здобув Веї, в долину По увірвались орди кельтів. Етрурія оточена зусібіч. Кельти, щоправда, спершу вдовольнилися захопленням родючої долини (вони створи6 ли там Передальпійську Галію), але їхні грабіжницькі рей6 ди виснажують країну. Війна з римлянами, попри всю її жор6 стокість, є однак війною двох рівних собі, близьких рівнем цивілізованості партнерів. У ній можна вдаватися до прий6 нятих засад тактики й дипломатичної гри. Анархічні банди варварів спадали мов град, посуха і пошесть. Вони, мабуть, будили таке ж відчуття жаху й безпорадності, як напади вікінгів на середньовічну Європу. Кажучи про боротьбу етрусків із римлянами, ми чинимо помилкове узагальнення. Далебі Етрурія ніколи не була дер6 жавою в сучасному розумінні цього слова, — то була конфе6 дерація міст і підлеглих їм теренів без виразного політично6 го центру, подібно до того, як діялося в античній Греції. Щоправда, існувало явище так званої гегемонії (Тарквінія, Кере, відтак Кіусі), але політику кожне місто вело окрему. Це незмірно полегшувало дії римлян. Ніколи об’єднані армії етрусків не зійшлися в бою з римлянами. У період смертель6 ної загрози для одних міст інші укладали угоди з Римом чи 152
Про етрусків
байдуже спостерігали за катастрофою у сусідів. Етруски та6 кож не зуміли скористатись у власних інтересах тимчасови6 ми поразками противників, як6от під час самнітських воєн. Натомість римляни методично, з латинською послідовністю виводили з боротьби один пункт опору за іншим. Якщо вони укладали перемир’я, то лише для того, щоб підготуватися до наступної кампанії. Мир для етрусків означав фаталістичне очікування на удар. Їхня тактика полягала в розпачливому опорі. Можливо, образ долі етрусків є результатом того, що ми бачимо їх винятково у світлі чужинських джерел. Таким чином, вони виступають наче об’єкти історії, а не свідомий суб’єкт, який виправдовується, пояснює свої поразки, прохає про милосердний вирок нащадків, про ласку зрозуміння. Якщо навіть погодитися, що нам відомі всі істотні факти історії Етрурії, якою ж бляклою та абстрактною виглядає розповідь про них поруч із історією Риму, повною барвис6 тих постатей — героїв, сенаторів і генералів. Проте цей брак тепер компенсує нове бачення історії людської раси та вка6 зує на біологічний характер явища цивілізації. Історія ет6 русків є ніби історією вимерлого ґатунку тварин. Високий, наче й нелюдський, спостережний пункт. Спершу етруські міста6держави були монархіями, на чолі яких стояв суверен, lucumo, котрому належала релігійна, за6 конодавча та військова влада, тобто абсолютна. Криза цієї влади окреслилася, подібно як і в Римі, між VI і V століття6 ми до Р.Х., і так само, як у всьому світі, символи виявилися більш живучими, ніж те, що вони спершу означували. Золо6 та корона, sella curulis — трон, оздоблений слоновою кісткою, лікторські різки й двосічна сокира (подібна до мінойської) були «запозичені» римлянами і стали атрибутами вищих урядовців і тріумфаторів. В Етрурії на зміну давній монархії прийшла влада олігархів, котрі боронили свої привілеї від загрози єдиновладдя та плебейських рухів, які, попри бун6 ти, що спалахнули, скажімо, у 264 році до Р.Х. в Вольсінії, не змогли модифікувати негнучкої та складної соціальної системи. Аристократичній етруській державі було чуже по6 ступове вирівнювання відмінностей між патриціатом і пле6 беями, відоме з перших століть римської республіки. Навіть 153
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
дивовижні митці — грецькі ремісники, які дуже рано осели6 лись у Тосканьї, мали у цій країні політичний статус метеків. Що й казати про рабів? Їхня доля була не кращою, ніж в інших античних державах, про що свідчать бунти, які топи6 ли в крові. Не варто вірити тому, що розповідають про лагідність етрусків сентиментальні романісти, чи сценам із фресок (адже вони є кінофільмом із життя вищих сфер), де між столами учти метушаться прекрасні чашники, флей6 тисти й танцюристи. Тисячі невеличких скульптурних зображень етруських воїнів, котрі можна побачити в італійських музеях, збуджу6 ють почуття захвату й лагідного співчуття водночас. Стрункі тіла, прекрасні голови, прикрашені шоломами, списи, які вони тримають легко, наче пір’їни, радше асоціюються з балерунами, ніж із кровожерними солдатами. Всупереч цим естетичним сугестіям, армія тіренців радше за все була за6 галом бойовою і вже напевно дуже добре спорядженою та організованою. На знайденій поблизу Болоньї бронзі вона зображена у марші. На чолі перебуває кавалерія, відтак піхо6 та, виразно поділена на три шереги: першого удару і двох важко озброєних ліній. Похід замикають легко озброєні во6 яки. Це докладно відповідає поділові римського легіону на hastati, principes і triarii. Навіть у цій царині етруски стали — собі на згубу — вчителями римлян. Втім, що таке стратегія і панцер у порівнянні з божою громовицею і записаними на небесах долями? Етруски, поза всяким сумнівом, були одним із найбільш релігійних народів античності, але їхня віра, якщо вона й дарувала їм розраду, то не окрилювала, як арабів чи євреїв. Навпаки, вона змог6 ла обплутати своїх адептів щільними тенетами фаталізму. На противагу грецькій чи римській релігії, то була об’яв6 лена релігія. Певного дня з борозни землі очам здивованого землероба Таркона, засновника Тарквінії, явилася надпри6 родна істота. То був бог Тагес. Він мав постать дитини, про6 те мудрість старезного дідугана. На вигуки переляканого Таркона збіглися люди. Тагес почав їх повчати. Тим, що ми знаємо про етруську релігію, завдячуємо рим6 ським, грецьким і візантійським коментаторам. Ці коментарі походять із пізнішої епохи, коли цивілізація тіренців уже 154
Про етрусків
померла. Мабуть, саме цим можна пояснити мізерні відо6 мості про те, що становить квінтесенцію релігії, тобто мета6 фізику й моральність. Увага коментаторів зосереджена пере6 важно на її, якщо так можна сказати, технічному аспекті — ворожбитстві, згідно з переконаннями античних письмен6 ників — genetrix et mater superstitionum. «Етруська дисципліна» — так її називали римські інтер6 претатори — була кодексом правил, які регулювали стосун6 ки між богами й людьми, та спиралася переважно на тлума6 ченні знаків. Між людським мікрокосмосом і макрокосмосом богів виникали суто формальні зв’язки, впорядковані в тій «дисципліні». Справою жерців було розшифрування долі людей і народу. Святі книги етрусків, хоча їхня традиція була спершу, як і традиція кельтських друїдів, усною, поділялися на три ос6 новні частини: Libri haruspicini, які трактували мистецтво ворожби на нутрощах (переважно печінці) тварин, Libri fulgurales містили інтерпретацію блискавок, врешті, Libri rituales були найбільш обширною збіркою правил, які стосу6 вались індивідуального та громадського життя, містили спо6 соби заснування міст і спорудження храмів, конституцію й тлумачення снів і чудес. У місцевості П’яченца, у невеличкому міському музеї зберігається вкрита написами бронзова печінка. На думку лю6 дей античності, печінка була центром життя, а для етрусків — ще й мініатюрою космосу. Цей бронзовий виріб, знайдений у 706х роках XIX століття, був своєрідним підручником для жерців, котрі вивчали нутрощі тварин. Його поверхню поді6 лено на старанно нарисовані геометричні фігури, у центр яких вписане ім’я божеств. Отож він є малим атласом неба, а вод6 ночас топографією богів у живому тілі. Найімовірніше жрець до дрібниць вивчав печінку жертовної тварини, і зауважена аномалія була для нього знаком, голосом конкретного бога. Боги промовляли також блискавицями. Одинадцять різновидів блискавок перебували у віданні дев’яти богів. Лише Тінія (відповідник римського Юпітера) володів трьо6 ма блискавками. Першу він міг кинути з власної волі — це була застережна блискавка. Друга, більш небезпечна, могла 155
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
вдарити, коли свою згоду висловили дванадцять божествен6 них товаришів Тінії. Третя — убивчий і знищуючий вогонь небес, могла бути зіслана на землю тільки за згодою всіх богів, званих вищими. Така особлива колегіальність вказує на далекосяжну складність небесної ієрархії, яка вимагала від жерців витончених методів спостереження. Небо тіренців було поділене на 16 частин. Визначення точки, де народ6 жується блискавка, і точки на землі, куди вона влучає, до6 зволяло етруським жерцям ідентифікувати божество, яке саме промовило. Опис релігії не варто спрощувати до інвентарного спис6 ку богів. Усталення їх списку та атрибутів мало що каже про істотні речі. У випадку релігії етрусків, окрім усього іншо6 го, це залишається справою особливо делікатною з огляду на фрагментарність документів і сильний вплив чужинських вірувань, особливо грецької, вавилонської та халдейської релігій. Водночас варто врахувати глибинні історичні зміни, яких зазнала віра етрусків, а також той факт, що окремі боги не мали загального статусу, а були пов’язані з певним місцем, містом, храмом. Чільне місце в етруському пантеоні посідає небесна трійця: Тінія, Уні, Менерва (їм у Римі відповідала чоловіча тріада: Юпітер, Марс, Квірін). Родом із Вольсінії був Вер6 тумнус — молодий, сповнений сил і розмаху бог вегетації, з тисячею мінливих, мов природа, іпостасей. Опікун виноград6 ної лози, якого спершу шанували в Популонії, а відтак у всій Етрурії, мав дзвінке ім’я Фульфунс. Його оргіастичний культ, надзвичайно поширений серед тіренців, загрожував звичаєвості римлян, про що свідчить згадка одного з істо6 риків. Найвідомішим жіночим божеством була Туран — ет6 руське втілення середземноморської Богині6Матері — опі6 кунка жінок і кохання. Такий приблизний перелік богів може створити враження, буцім релігія етрусків була сповнена радісного акцептування світу. Насправді ж, окрім хіба що єгиптян, не було, мабуть, іншого народу античності, який до такої міри був би повер6 нутий обличчям до тьмяного ирію. Страх, песимізм (який постійно глибшав у міру політичних поразок), постійна при6 сутність смерті — ось найхарактерніши риси цієї релігії. 156
Про етрусків
Ранні етруські могили ще повні сцен полювання, учт, танцю й музики. Тіні начебто ведуть безтурботне й радісне життя. Проте від IV століття до Р.Х. на мальовані стіни домів смерті виповзають лячні мов нічні птахи демони — Карун і Тукулька. Тарквінська гробниця авгурів є вражаючим доку6 ментом жорстоких поховальних ігрищ на честь покійних. Стінопис представляє дві постаті (мабуть, рабів), які змага6 ються між собою, — їхня кров мала принести полегшу душам покійників. Одна з постатей тримає на повідку велетенського пса й атакує чоловіка, чия голова зав’язана мішком і який захищається дрючком. Така очевидна жорстокість не разила людей античності, і жоден із відомих нам письменників не докоряв етрускам із цього приводу. Зрештою, чимало кривавих римських видо6 вищ, хоча б і гладіаторські бої, ведуть своє походження з Етрурії. Втім, ці справи перебували поза сферою моральної вразливості сучасників. Натомість — дуже характерна річ — воістину розбещуючими були в очах греків і римлян звичаї етрусків. Предметом затятої критики стало їхнє ставлення до жінок. Надзвичайно високе соціальне й товариське станови6 ще жінки в суспільстві тіренців, «жіночність» їхньої цивілі6 зації надзвичайно дратували насамперед римлян. Можна без перебільшення сказати, що нащадки Енея зробили етрусків чимось на кшталт негативного індивідуального зразка; чор6 не тло, на якому мали б виблискувати їхні суворі цноти. Одвічний і безвідмовний спосіб образити сусіда полягає у тому, щоб поставити під сумнів цноти його дружини або дочки. Можна укласти чималу антологію грецьких і рим6 ських текстів, в яких ідеться про фатальні — на думку авторів — манери тіренських жінок. Геродот пише, що в Лідії (тобто, у гаданій батьківщині етрусків) усі дівчата займалися прости6 туцією, збираючи собі в такий спосіб на посаг. Плавт не за6 барився, слідуючи, мабуть, цьому зразкові, облаяти розпус6 них тіренських дівчат: …non enim hic, ubi ex Tusco more Tute tibi indigne dotem quaeras corpore. Грецький історик IV століття до Р.Х. Теопомп показує життя етрусків як нескінченну безсоромну оргію. 157
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
На стінописах, знайдених у етруських гробницях, де зоб6 ражено учти, забави й свята, поруч із чоловіками завжди пе6 ребувають жінки. Напевно, лише в крито6мікенській цивілі6 зації вони досягнули такого високого ступеню свободи й незалежності. Зв’язок між цими двома дуже далекими куль6 турами зринає в уяві з якоюсь особливою силою. Цьому відчуттю піддався навіть такий ретельний учений, як Вентріс, котрий у своїй ранній праці намагався усталити, якою мірою етруське письмо нагадує лінеарне письмо B, попри дуже малу ймовірність історичних зв’язків. Виняткове за доби антич6 ності й високе суспільне становище етруських жінок підкрес6 лює факт, що поряд із чоловічим іменем додавали ім’я не батька, а матері. Хоч би як там було з моральністю, точно відомо, що в ца6 рині мистецтва життя етруски були майстрами. Їм була при6 таманна принадна дитяча легковажність, культ забави, схильність до рафінованої елегантності та розкоші. Рене6 сансні тосканські двори є наче далеким відлунням цієї циві6 лізації. Будинок, спершу однокімнатний, а пізніше з численними покоями, які оточували атріум, становив раму існування, сповненого інтимності й чару. «Вони мали звичай двічі на день засідати до учти посе6 ред красних килимів із квітів і розмаїтого срібного посуду. За столом їм прислужувало багато домашніх, відібраних з6поміж наймиліших й одягнутих у менш чи більш дорогі убори, залежно від різновиду прийняття. Все: і апартамен6 ти, і їх господарі, й прислуга — було чудовим… Тепер вони вже втратили свою давню силу й воєнну сла6 ву предків; провадять життя серед учт і нікчемних жіночних забав, а цей занепад, можливо, має витоки в багатстві їхньо6 го краю». Гастрономічне мистецтво мусило бути добрячим. Стіно6 пис у гробниці Ґоліні в Орвіето пересичений смаковитим кухонним запахом. Із вражаючим реалізмом представлено цілу складну лабораторію гурмана, мудрі кухарські прилад6 дя, шмати м’яса й дичини, підвішені на гаках. Учти супроводжували музика й танець. Коли б зберігся запис звуків із життя етрусків, домінуючим акцентом був би 158
Про етрусків
модульований, незмінно присутній голос флейти. «Під зву6 ки флейти тіренці йшли до бою навкулачки, місили тісто на хліб і сікли рабів». Дивовижне речення античного спостері6 гача. Етруська легенда також розповідає про суто орфічний метод полювання. Флейтист, сховавшись у хащах, вабив у тенета диких тварин звуками свого інструменту. Від музики й танцю був один крок до театру. Його поход6 ження, на думку римського автора, мало би бути таким: мо6 лоді люди, молячись богам, робили низку жестів, які спершу були незграбними, але пізніше молодь навчилася виражати ними суть прохання до небожителів. Етруські танцівники, міми й актори швидко завітали до Рима і стали там надзви6 чайно популярними (назва histrion — етруського походжен6 ня). Іншим джерелом драми були співи землеробів, які при6 носили жертви своїм покровителям. Найславнішим осередком такого роду урочистостей було містечко Фескені6 ум. Про ці народні пісні, сповнені селянського запалу й гу6 мору, згадує Горацій, підкреслюючи їх свободу вислову, яка увійшла у прислів’я, та грубий сарказм. Від усієї драматич6 ної літератури етрусків не зосталося нічого, якщо не рахува6 ти імені приблудного й позбавленого творів автора тоскансь6 ких трагедій, такого собі Вольніуса. Проте життя в Етрурії аж ніяк не було нескінченним свя6 том. То був край мистецтва й похмурої релігії, а також дуже відмінної від римської концепції життя. На перший погляд, парадоксом виглядає той етруський сплав страху смерті та рафінованої минущості. Ми вже казали, що етруски з’явились у VIII ст. до Р.Х. в Італії. Це звучить так, наче йдеться про духа в романтичній баладі. Проблема походження етрусків захоплювала людей уже в античні часи. Геродот виводить їх із Лідії, розташова6 ної на узбережжі Малої Азії. «За царювання Атія [Атіса], сина Манія [Манеса], стався в усій Лідії страшенний голод, але лідійці деякий час якось терпіли його. Одначе згодом, коли голод продовжував три6 вати, вони почали шукати вихід із цього становища і хтось там вигадував одне, а хтось іще інше. Саме тоді, як кажуть, було вигадано ігри такі, як гральні кості, як паці і м’ячі та всілякі інші ігри, за винятком дамок, бо вони не приписують 159
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
собі їхнього винаходу. І ось, що, як кажуть, вони зробили під час голоду з цими винаходами: впродовж кожних двох днів один цілий день вони грали, щоб якось забутись і не вимага6 ти їжі, а на другий день вони припиняли ігри і їли. У такий спосіб вони жили протягом вісімнадцяти років. Проте, оск6 ільки це лихо не відступало, а ставало дедалі гіршим, їхній цар поділив усіх лідійців на дві громади і наказав кинути же6 реб, щоб одна з них залишилися, а друга покинула країну. І на чолі тієї громади, якій випав жереб зостатися в країні, став сам цар, а на чолі другої, що мала покинути країну, він по6 ставив свого сина, якого звали Тірсен. Отже, ті, яким за же6 ребом довелося покинути країну, прибули до Смірни і там побудували кораблі і на них навантажили всі свої речі, що були потрібні для подорожі. Так вони відпливли, шукаючи собі пристановища для життя, і, подорожуючи, побували в багатьох краях, поки, нарешті, не прибули до країни омбріків, де вони побудували міста і мешкають там аж дотепер. І замість назви лідійці, яку вони змінили, стали називатися за ім’ям свого царя, котрий привів їх туди, тірсенами». Інші історики вважають колискою етрусків острови Егейського моря. Діонісій з Галікарнасу вбачає їх за автох6 тонів. Греки називали їх tyrsenoi, tyrrenoi. Римляни — tusci, etrusci; самі вони називали себе rasenna, rasna. Сучасні вчені радше схиляються до теорії східного походження етрусків. В одній зі свої праць Массімо Ралотіно, папа етрускологів, не без роздратування пише, що вистачить, аби в салоні з’я6 вився дослідник загиблої цивілізації, і його одразу ж заки6 дають запитаннями насамперед про походження тіренців. Натомість ніхто не дошкуляє вченим запитаннями на тему походження греків чи римлян, так, наче ці проблеми вже ос6 таточно вияснені й відомі всім, а не, як насправді, так само заплутані й загадкові, як походження етрусків. Роздратування вченого слушне, але що ж вдіяти з суто людською цікавістю та потребою пізнання витоків? Ті, про чиє походження ми не знаємо, існують для нас не в усій пов6 ноті. Цю потребу усвідомлювали античні історіографи. Їхні твори повні зазвичай вигаданих генеалогій. Ми бачимо спільноту крізь призму індивіда й родини чистої генеало6 гічної лінії, яка виводиться від героя6протопласта. Геродот, 160
Про етрусків
коли розповідає про Леоніда, після перелічування предків доходить до Геркулеса, підпираючи цю історичну постать міфічним пращуром. Для греків етруски були бентежною загадкою. І не лише тому, що ті становили першу серйозну перешкоду для коло6 нізаційних завоювань, проте аж ніяк не містились у категорії варварів. Адже вони мали культуру й політичну організацію, дуже близьку до грецької, а в багатьох моментах рівну їй, до того ж розмовляли мовою, яка нагадувала діалект автохтонів Лемноса часів, які передували завоюванню цього острова афінянами, про що свідчить відкрита кам’яна надмогильна стела, котра містить інскрипції на мові, близькій до етрусь6 кої. Як вирватися з зачарованого кола домислів і гіпотез, тих, в яких загрузли античні історики? Франц Альтгайм і Массі6 мо Палотіно пропонують, щоб питання про походження ет6 русків замінити більш суттєвим питанням про те, як форму6 вався цей народ на Апеннінському півострові. Незалежно від того, чи були вони автохтонами, чи походять зі Сходу, їхня цивілізація постала й розквітла в Італії, і була вона, мабуть, результатом дії багатьох чинників, етнічної суміші, а не чис6 того племені. Адже, ведучи мову про французів (чи будь6який великий народ), ми знаємо, що у творенні цього народу взя6 ли участь такі різні народи, як кельти, лігури, римляни, фран6 ки, якщо обмежитися лише першим, який спадає на гадку, переліком. Це ще один камінь у город маніяків етнічної чис6 тоти націй. Таємниця етруської мови приваблює дослідників уже майже три століття. Розшифрування невідомої писемності є зазвичай пошуком фонетичних відповідників і сенсу знаків. Так було з ієрогліфами чи клинописом. З етруською мовою справа виглядає діаметрально інакше і взагалі парадоксаль6 но. Отож, ми можемо порівняно легко читати етруські тек6 сти, але не розуміємо їх, точніше кажучи — розуміємо в них небагато. Іншими словами, знакова система етрусків (попри зміни, яких вона зазнала упродовж століть) нам відома. Ми знаємо, що тіренський алфавіт найімовірніше походить від грецького, а окремі його знаки представляють звуки, подібно до грецької мови. Натомість, фонетика цієї мови рішуче 161
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
відрізняється від грецької (скажімо, повністю відсутня голос6 на «о», яку в мові етрусків замінила «у»). Лінгвістичний матеріал невідомої писемності, яку ми на6 магаємося розшифрувати, повинен бути достатньо значним, а що найважливіше — різноманітним. Кількість етруських мовних пам’яток, щоправда, доволі значна, складає близько 10 000, але, крім трьох цінних знахідок (одна з пам’яток, яка зберігається в Загребі, налічує 1500 слів), тексти надто ко6 роткі й розпачливо монотонні. Мало не всі надгробні епі6 графи виглядають переважно так: «Вель Партунус син Вель6 тура і Рамта Сатінеї помер на 28 році життя». Ця багата цивілізація замість поем і священних книг, існування яких ми маємо підстави припускати, переказує нам безнадійно сіру колекцію коротких некрологів. Втім, невдячний матеріал не знеохочує дослідників. Перш ніж щасливий випадок дасть їм до рук омріяний двомовний текст, вони намагаються розшифрувати етруську мову без додаткової допомоги. Одні послуговуються дедуктивним методом, підкладаючи під етруський текст одну з відомих античних мов, яка, за їхніми припущеннями, може бути спо6 рідненою з етруською. Список цих експериментів доволі довгий. Терплячі мовознавці намагалися пояснити незро6 зумілі тексти за допомогою івриту, грецької, єгипетської, ассирійської, гетської чи діалектами італійської мов. Проте мова тіренців виявилася винятково стійкою до подібних спроб. Інші вдаються до індуктивного методу: відмовляються від посередництва інших мов, працюючи наче всередині до6 сліджуваної мови. Вони використовують уже доволі значні знання про релігію й цивілізацію етрусків, вишукують повто6 ри, подібні терміни, які можуть стосуватися практик релі6 гійних ритуалів, титулів у суспільній ієрархії чи відомих із інших джерел фактів. Обидва методи, які вимагають вели6 чезної обережності та делікатності, поки що дають дуже скромні результати. Французький етрусколог Раймонд Блок розповідає, як під час археологічних розкопок у Тосканьї власник дослід6 жуваного терену зізнався, що відкрив колону, всю вкриту письменами. Частину колони вкривали знаки латинської абетки, іншу частину — знаки, зовсім незрозумілі селянинові. 162
Про етрусків
Не знаючи що робити з величезним каменем, він просто за6 копав його в землю. «Легко можна уявити собі мої емоції. Чи то, бува, не той омріяний двомовний латинсько6етруський текст? Я попросив у мого інформатора дозволу на вивчення його садиби й не6 гайно цей дозвіл отримав. Яка шкода! Копання нічого не дало, в кожному разі не те, чого я сподівався. Ми видобули купу каміння, яке без сумніву належить кільком будинкам римської епохи, але жоден із видобутих блоків не мав най6 меншого сліду будь6яких написів. Я розширив територію пошуків, але марно. Обманутий і розохочений водночас, я хотів вияснити причину цієї таємниці… Мій інформатор, се6 лянин, либонь перекопував свою садибу в надії знайти ет6 руські речі, позаяк уся околиця була багата на тосканські могили, які містили цінні матеріали. Отож, як це часто трап6 ляється, ці пошуки відбувалися вночі, щоб зберегти все в таємниці та сховатися від цікавих поглядів перехожих і сусідів… Вночі уява скарбошукача стає живішаю та сміливі6 шою… Може, він чув про моє прагнення знайти латинсько6 етруські інскрипції і в уяві здійснив предмет моїх мрій. Це зовсім не неможлива річ. Також імовірним здається інше по6 яснення: інскрипція справді була відкрита, але наш скарбо6 шукач замість закопати, як він стверджував, можливо, зни6 щив її, розбивши молотом і вжив як будівельний матеріал, що часто трапляється в різних країнах світу. Проте він ніколи б не зізнався у цьому блюзнірстві». Цей уривок добре ілюст6 рує пристрасну гру археології з випадковістю. Досі дослідження відбувалися переважно на території некрополів, а не міст. Отож, більш ніж вірогідно, що існува6 ли етрусько6римські документи, оголошення й декрети, які стосувались адміністрації чи інших публічних справ. Надія натрапити на такий документ саме в малодосліджених містах є тим більшою, що переможці не знищили звичаїв і мови пе6 реможених, а етрусько6римська епоха тривала аж до треть6 ого століття нашої ери. Розкопки, які відбуваються у Кам6 паньї, себто на теренах, де сходяться етруські та грецькі впливи, а також у Малій Азії, можуть подарувати розгадку загадки. Попри численні невдачі, вчені не здаються. Прекрас6 на війна розуму з таємницею триває. 163
Збіґнєв Герберт * Лабіринт біля моря
Убозтво писаних джерел значною мірою винагороджує багатий матеріал із царини мистецтва, який дозволяє відтво6 рити політичне й приватне життя етрусків. Не вперше мис6 тецтво заміняє собою писемність, стає знаком і свідченням увічненої присутності. Замість монотонного бурмотіння тек6 сту нам дано оглядати цю цивілізацію. Це величезний шанс не лише для науковців, а й для аматорів. Останні, як пише Д.Г. Ловренс, шукають не об’єктивної істини, а контакту. «Етруски не є ні теорією, ні тезою. Якщо вони чимось і є, то насамперед досвідом». Тривалий час я не добачав етруського мистецтва. Я бай6 дуже поминав поглядом у музеях етруські вироби з бронзи, так, наче це другорядні витвори греків; надгробні скульпту6 ри здавалися мені римськими копіями. Я пережив у корот6 кому викладі історію погорди й осяяння етрусками. До кінця XIX століття їхнє мистецтво вважали мало ціка6 вою копією грецького. В основі цього судження лежала по6 зитивістська, нині вже подолана теорія «поступу» в мис6 тецтві. Вінцем античності мала стати натуралістична грецька скульптура елліністичного періоду. Поганий академічний смак, поєднаний із прищепленою з царини суспільних наук теорією, нищив етрусків. Жуль Марта у своїй книжці Мис тецтво етрусків, виданій 1889 року, міг спокійно оголоси6 ти, що воно зводиться до більш6менш невдалих наслідувань. Проте від початку ХХ століття перспектива і вразливість враз змінилися. До цього призвели мало не революційні про6 грами й маніфести сучасного мистецтва. Увага істориків, критиків і публіки була спрямована на періоди й школи, які досі зневажливо називали примітивними, занепадницькими, варварськими у порівнянні з класичним ідеалом. У полеміці з цим ідеалом мистецтво етрусків стало одним із найвагомі6 ших аргументів. Приточені полеміки й спроби переоцінки вартостей, про6 те, не пояснювали фундаментальної та однієї з найскладні6 ших проблем історії мистецтва, а саме проблеми мистецької автономії та оригінальності етруської пластики. Щоправда, йшлося про такі відмінні риси творів тіренців, як інтен6 сивність виразу, осягнута завдяки наголошенні деталі на шко6 164
Про етрусків
ду для начебто мало цінованої гармонії цілого, відчуття руху, любов до малярського начерку, вільна, відкрита структура твору, а також тенденція до абстрактних форм. Усе це гарно сказано, але спілкування з етруським мистецтвом було для мене безперервною гойдалкою захвату й розчарування, воно роззброювало критичне чуття та здатність до аналізу. При6 года, яку варто порекомендувати нетерплячим і класифіка6 торам. Для багатьох людей контакт із твором мистецтва засно6 ваний на підтвердженні загальноприйнятого зразка краси. Для них етруське мистецтво залишиться щільно й немину6 че замкнутим. Щоб відчути його вповні, треба виробити в собі здатність до спонтанного, безпосереднього реагування, радісний інтерес до речей, інших, аніж ті, які ми звикли ак6 цептувати. Урок етрусків є уроком визволення від естетич6 них забобонів на користь важкої для визначення, безкорис6 ливої гри очей із об’єктом. Відчуття дедалі сильнішого хаосу супроводжувало мене під час ознайомлення з усе новими етруськими некрополя6 ми, новими виробами з бронзи, новими скульптурами. Важ6 ко схопити якусь виразну лінію розвитку цього мистецтва чи сповнений сенсу, роз’яснювальний поділ на школи й періо6 ди. Безумовні шедеври, без яких наш музей уяви був би вбо6 гішим, — Аполлон із Веї, саркофаг подружжя з Кере — пе6 ремішані з предметами мистецтва, чий серійний характер і мистецька вторинність разить і відштовхує. Мало не в кож6 ному творі етрусків містяться три часи: спадщина дуже да6 лекого минулого, сучасний вплив грецького мистецтва та антиципація римського мистецтва. У мистецькій царині, як і в житті, етруски, схоже, перебувають у постійній гонитві за невловимою формулою та кристалізацією. Меланхолійна прогулянка: Керветері, Тарквінія, Вольтер6 ра, Веї; пагорки кам’яних могильників, щільно порослі тра6 вою. У королівстві піній, цвіркунів і кипарисів неглибоко під землею увічнені на стінах учти, полювання, балет. Найглиб6 ше западають у пам’ять надгробні скульптури. Чоловік, спер6 тий на лікоть, із піднесеною головою, вкритий драперією, яка оголює його торс, наче вічність була довгою спекотною літньою ніччю. 165
«…є в мені пломінь, що мислить» (Біографія Збіґнєва Герберта)
Великий польський поет, есеїст, драматург і публіцист Збіґнєв Болеслав Герберт [Zbigniew Bolesław Herbert] наро6 дився 29 жовтня 1924 року у Львові, який тоді входив до складу відродженої Польської Республіки. Його предки по батьковій лінії прибули до Львова у середині XIX століття через Відень із Британії, а часто згадувана у віршах поетова бабуся походила з відомої львівської вірменської родини Балабанів. Батько, Болеслав Герберт (1892–1963), був юри6 стом і економістом, керував невеликим банком і страхуваль6 ним товариством, мати, Марія з родини Каняків (1900– 1980), займалася вихованням дітей — у родині була ще старша сестра Галина, яка тепер мешкає у Варшаві, та молод6 ший брат Януш, який помер під час війни. Герберти виховували дітей у дусі польського патріотиз6 му та відданості консервативним традиціям, родина була добре забезпеченою і дала дітям гарну освіту. Ще в дитинстві майбутній поет органічно засвоїв дух мультикультурності рідного міста, яке дуже любив, попри важкий досвід радян6 ської (1939–1941) та німецької (1941–1944) окупації, що зруйнували щасливий світ його дитинства та позбавили малої батьківщини. У роки війни він склав у Львові іспити на атестат зрілості в підпільній гімназії, працював продавцем у крамниці залізного товару та годувальником вошей у бак6 теріологічному інституті професора Вайґеля. Якось під час катання на лижах важко ушкодив ногу, ортопедична опера6 ція була невдалою, і письменник усе життя накульгував. 26 березня 1944 року Герберти втекли зі Львова від мож6 ливих репресій радянського режиму, оселилися спершу не6 подалік Кракова у Прошовицях, а пізніше на постійно у 211
Сопоті. Ще у Львові Збіґнєв Герберт мав контакти із сере6 довищем польського підпілля, після війни брав участь у діяльності розвідувальної групи та терористичних актах ан6 тикомуністичних формувань, тому був змушений часто міня6 ти місця проживання, щоб уникнути арешту службами без6 пеки. Майбутній письменник і поет отримав ґрунтовну освіту: у 1945–1947 роках відвідував заняття в Академії Красних Мистецтв, навчався у Торговельній академії та на юридич6 ному факультеті Ягайлонського університету в Кракові, у 1947–1948 роках вивчав право і філософію в університеті імені Миколая Коперніка в Торуні, де, зокрема, познайомив6 ся з професором Генриком Ельзенберґом, який став його духовним гуру на усе життя. У 1948 році Збіґнєв Герберт почав працювати в еконо6 мічному виданні «Przeglad Kupiecki», відтак змінив багато робіт — був службовцем у регіональному відділенні Спілки польських письменників (1949–1950), співробітником відділу освіти Торунського музею (1950–1951), учителем у середній школі в Торуні (1951), нормувальником у коопера6 тиві інвалідів6учителів «Спільна справа» (1953–1954), еко6 номістом у «Торфпроекті» в Варшаві (1954), бібліографом у видавництві PWN (1955–1956), директором бюро Спілки польських композиторів у Варшаві (1956–1957). У 1948 році Герберт дебютував у «Tygodniku Wybrzeża» статтею «Екзис6 тенціалізм для дилетантів», відтак публікував багато рецен6 зій та оглядів у локальній пресі та у краківському католиць6 кому тижневику «Tygodnik Powszechny». Його поетичним дебютом стала добірка віршів у католицькій газеті «Dziś i Jutro» у трагічний день 17 вересня 1950 року — роковини вторгнення Червоної армії на територію Польщі. Категорич6 не несприйняття канонів соцреалізму та відмова від погод6 ження з реаліями комунізму в Польщі змусили його замовк6 нути аж до жовтня 1956 року, коли в Польщі повним ходом почалася антисталінська трансформація. В той час поет пи6 сав «у шухляду». У травні 1958 року Збіґнєв Герберт виїхав на піврічну стипендію до Парижа. Відтоді почалося його захоплене близьке знайомство з цивілізацією Європи, пізніше барвис6 212
то описане у книгах нарисів «Варвар у саду» (1962), «На тюрморт із вудилом» (1991) та «Лабіринт біля моря» (2000, посмертно) — втім, його багата есеїстична спадщина десяти6 літтями публікувалася у багатьох польських, німецьких, гол6 ландських, американських, французьких та італійських пе6 ріодичних виданнях. Мандри стали життєвою пристрастю поета — він багато подорожував Британією, Грецією, Італією, Францією, Нідерландами, Австрією, Німеччиною. Окрім того, через переслідування у Польщі, був змушений подовгу жити за кордоном (хоча ніколи не відмовився від польсько6 го громадянства) — у США (1969–1970), Франції (1975– 1980, 1986–1992), Західному Берліні. Славу поета Гербертові принесла його перша велика збірка «Струна світла», опублікована у 1956 році, відтак за життя він оприлюднив збірки «Гермес, пес і зірка» (1957), «Студія предмету» (1961), «Напис» (1969), «Пан Коґіто» (1974), «Рапорт із обложеного Міста» (1983), «Аркуш» (1984), «Елегія на прощання» (1990), «Ровіґо» (1992), «89 віршів» (1998), «Епілог бурі» (1998). Вже на початку поетич6 ної кар’єри його було визнано класиком польської поезії; у 1961 році на студентському Фестивалі Культури у Ґданську цей «поет інтелекту, іронії та скептичної задуми» був про6 голошений Князем Поетів. Твори Герберта користувалися великою популярністю на Заході, зокрема створений ним у 706х роках образ рефлексуючого інтелігента Пана Коґіто, з яким він нерозривно пов’язаний у свідомості читачів. Кому6 ністичний режим толерував літератора зі світовим іменем, попри його демарші та підтримку політичної опозиції. Тво6 ри Герберта стали могутнім джерелом духовного натхнення руху «Солідарності», особливо у роки військового стану, коли публікувалися в нелегальних часописах і за кордоном. Письменник був відзначений низкою дуже престижних літературних премій: Фонду Косцельських у Женеві (1961), фонду Южиковського у Нью6Йорку (1965), австрійською імені Гердера (1973), німецькою імені Петрарки (1978), по6 чесною нагородою «Солідарності» (1983), угорською імені Бетлена (1987), польською імені Парандовського (1989), міста Єрусалима (1990), польською імені Вики (1993), німецьких критиків на Франкфуртському ярмарку (1994), 213
американською імені Еліота (1995), міста Мюнстера (1995). Він безумовно заслуговував Нобелівської премії та дуже спо6 дівався її отримати, проте цього не сталося через його кон6 сервативні переконання та конфлікти із лівими інтелектуа6 лами на Заході й у Польщі, зокрема давнім приятелем Чеславом Мілошем, завдяки англомовним перекладам яко6 го Герберт став відомим у США та Британії. Герберт уславив своєю творчістю Польщу, його охоче пе6 рекладали, не в останню чергу тому, що написане ним має магічну властивість органічно вписуватися у европейський культурний контекст, а, отже, може легко стати набутком європейського та американського читача. Основи популяр6 ності поета, окрім Мілоша, заклали його перекладач німець6 кою Карл Дедеціус та перекладачі англійською Станіслав Бараньчак і Карл Дейл. Тепер геніальний львів’янин пере6 кладений майже усіма європейськими мовами. В 706х роках у американських університетах народився рух шануваль6 ників Пана Коґіто, постали фан6клуби і фензіни цього літе6 ратурного персонажа. Герберт став найвідомішим централь6 ноєвропейським літератором свого часу. 1968 року у польському консульстві в Парижі поет одру6 жився з Катажиною Дзєдушицькою, нащадком славного роду польських учених і меценатів науки (її дідусь був за6 сновником Природничого музею у Львові, а батько — ос6 таннім довоєнним його директором, світової слави орніто6 логом). Дружина, яка досі мешкає у Варшаві, стала відданим помічником, хранителем, товаришем у найважчі останні роки життя, коли Збіґнєв Герберт хворів на астму і був при6 кутий до ліжка та інвалідного візка. З 1992 року Герберт постійно мешкав у Варшаві. У 906х роках він почав виразно артикулювати свої праві політичні переконання, чим відверто зловживали деякі не надто по6 пулярні політики, особливо під час виборчих кампаній. 1993 року поет припинив своє членство у польському ПЕН6клубі. Починаючи з 806х років, він дуже наполегливо вимагав по6 рахунків із комунізмом у культурі, що поціляло насамперед у видатних лівих літераторів і громадських діячів, які в мо6 лодості пережили спокусу комуністичної утопії, а відтак різко порвали з режимом. Конфлікти поглиблював важкий 214
характер немолодого письменника. Помер він 28 липня 1998 року, був похований на варшавському меморіальному кладо6 вищі Повонзки. В Україні проза і поезія Герберта після антирежимних ви6 ступів початку 706х років були заборонені; заборона стала ще жорсткішою внаслідок тієї ролі, яку він відіграв у русі «Со6 лідарності». До того ж, його твори несли в собі потужний антитоталітарний потенціал, були гімном класичних, засно6 ваних на античній та християнській духовності цінностей, а, отже, не мали шансів з’явитися в СРСР. Наше перше повно6 цінне знайомство з поетичною спадщиною Герберта відбуло6 ся у 2001 році, коли у Львові було опубліковано фундамен6 тальну добірку віршів поета у перекладах Віктора Дмитрука. Тепер до українського читача приходить також есеїстична трилогія — оповідь про блискучий світ середземноморської цивілізації, велич спадку, який дістався нам від античності й середньовіччя, про велич і ніщоту людини перед лицем Бога. Андрій Павлишин
215