Збіґнєв Герберт
Варвар у саду
ZBIGNIEW HERBERT
Barbarzyńca w ogrodzie
Zeszyty Literackie Warszawa
ЗБІҐНЄВ ГЕРБЕРТ
Варвар у саду
2008
ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО9МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Книжка «Варвар у саду» була написана Збіґнєвом Гербертом (1924–1998) у 1958–1960 роках. Уявна проща до витоків європейської культури почи9 нається біля шедеврів палеолітичного стінопису в печері Ляско, відтак про9 вадить нас до дорійських храмів Пестума та римських пам’яток Арля, ро9 манських і готичних храмів Орвієто й Сієни, кафедральних соборів і паркових комплексів Франції. Справжніми історичними симфоніями є на9 риси, присвячені долі альбігойців і трагедії Провансу, злетові й падінню ордену тамплієрів і творчості поетового улюбленця маляра П’єро делла Франчески.
ВИДАВЦІ: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Переклад з польської: Андрій Павлишин Коректура: Наталя Ксьондзик Художнє оформлення: Ірина Пастернак Комп’ютерна верстка: Кира Довженко Підготовка текстів: Олексій Сігов
ЦЕ ВИДАННЯ ЗДIЙСНЕНО ЗА ПIДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА РЕСПУБЛIКИ ПОЛЬЩА В УКРАїНI
З ??
Збіґнєв Герберт Варвар у саду. — К.:
, 2008. — 236 с.
На обкладинці використано фрагмент картини П’єтро Перуджино «Аполлон та Марсій» та фрагмент картини П’єро делла Франчески «Голова янгола» УДК ??9???.? ISBN 97899669378908392 ISBN 8399179799996 (пол.)
© Zeszyty Literackie, Warszawa, 2004 © , 2008
Зміст
Від автора
5
Ляско
7
У дорійців
21
Арль
37
Il Duomo
51
Сієна
61
Камень із кафедрального собору
97
Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів
123
Оборона тамплієрів
159
П’єро делла Франческа
179
Спогади з Валуа
199
Текстологічні зауваги
221
Переклади цитат та посилання
225
«…є в мені пломінь, що мислить» (Біографія Збіґнєва Герберта)
231
Від автора
Чим є ця книга в моїм розумінні? Збіркою нарисів. Звітом про мандри. Перша мандрівка реальна — містами, музеями та руїна9 ми. Друга — книгами, присвяченими побаченим місцям. Ці два бачення, або два методи, переплітаються між собою. Я не обрав легшої форми — щоденника вражень, оскіль9 ки все врешті звелося б до літанії прикметників і естетичної екзальтації. Я гадав, що треба оповісти певну суму відомос9 тей про давні цивілізації, а тому що я не фахівець, а лиш ама9 тор, то відмовився від усіх принад ерудиції: бібліографії, приміток, покажчиків. Адже я прагнув написати книгу для читання, а не для наукових студій. У мистецтві мене ціка9 вить понадчасова вартість твору (вічність П’єро делла Фран9 чески), його технічна структура (як покладено камінь на камінь у готичному кафедральному соборі), а ще зв’язок із історією. Позаяк більшість сторінок присвячені середньо9 віччю, я наважився додати два історичні нариси: про альбі9 гойців і тамплієрів, у яких ідеться про сум’яття й скаженість епохи. Коли б я мав обрати епіграф для всієї книжки, то пере9 писав би таку фразу Мальро: «Того вечора, коли ще малює Рембрандт, усі славетні Тіні, в тому числі й тіні печерних художників, прикипіли погля9 дом до тремкої руки, бо саме від неї залежить, воскреснуть вони чи поринуть у новий сон».
5
Арль
Матеушові
Тисячі кольорових лампочок, розвішаних над вулицями, забарвлюють голови сновиг у блазенські кольори. Прочинені двері й вікна повні музики. Невеличкі площі вирують, мов каруселі. Ти наче вскочив у сам вир великого свята. Таким мені видався Арль у перший вечір після приїзду. Я винайняв кімнату на останньому поверсі в готелі нав9 проти Музею Реат, у вузькій і стрімкій, як колодязь, вулиці. Заснути було годі. То вже не гомін, а пронизлива вібрація міста. Я пішов на бульвари у напрямку Рони. «Річко прудка, зроджена з Альп, ти, що несеш із собою ночі і дні, і надії мої туди, куди кличе тебе природа, а мене кохання». Так співав Петрарка. Рона і справді могутня, темна і важка, мов буйвол. Світла провансальська ніч, холодна, проте з прихованим жа9 ром на вершку. Я повертаюся у середмістя слідами розмов і музики. Як описати місто, створене не з каменю, а з тіла? Воно має теп9 лу, вологу шкіру і пульс спутаної тварини. Я п’ю кот9дю9рон у «Кафе де л’Альказар». Щойно барви9 ста репродукція над баром нагадує мені, що це ж бо тема славетного образу ван Гога Le café de nuit, і що він сам тут мешкав у 1888 році, коли прибув до Провансу, щоб осягну9 ти блакить, інтенсивнішу від неба, й жовтизну, більш сліпу9 чу, як сонце. Чи пам’ятають тут його? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі? Бармен знехотя розповідає, що, й справді, є тут un pauvre vieillard, який може щось оповісти про ван Гога. Втім, зараз 37
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
його немає; він приходить зазвичай перед полуднем і полюб9 ляє американські сигарети. Тож я почав оглядати Арль не від греків і римлян, а від fin de siècle. Наступного дня у «Кафе де л’Алькасар» мені показали отого дідуся. Спершись на паличку, поклавши підборіддя на сплетені долоні, він дрімав над склянкою вина. — Мені казали, що Ви знали ван Гога. — А знав, знав. Ким будете? Студент чи журналіст? — Студент. Бачу, що ляпнув дурницю, бо дідусь заплющує очі й пе9 рестає мною цікавитися. Отож, я виймаю американські си9 гарети. Принада спрацьовує. Дідусь залюбки затягується ди9 мом, допиває вино й уважно дивиться на мене. — Вас цікавить ван Гог? — Дуже. — Чому? — Він був великим художником. — Так кажуть. Я не бачив жодного його образу. Він постукує кістлявим пальцем у порожню склянку, яку я слухняно наповнюю. — Ну і так. Ван Гог. Він уже помер. — Проте Ви його знали. — Та хто його там знав. Жив сам як пес. Люди його боя9 лися. — Чому? — Він гасав полями з такими великими полотнами. Хлоп9 ці кидали у нього камінням. Я не кидав. Я був тоді занадто малим. Мені тоді було три або чотири роки. — Отож, ви його не любили? — Він був дуже смішний. Волосся у нього було, наче морквяне. І старенький несподівано заходиться сміхом — довго, від щирого серця та з задоволенням. — То був дуже смішний чоловік. Il était drôle. Волосся у нього було, наче морквяне. Я добре це пам’ятаю, бо те волос9 ся видно було здалеку. На цьому, власне, й закінчуються спогади чоловічка про пророка. 38
Арль
Вечеряв я у невеликому ресторані поблизу площі Респуб9 ліки. Провансальська кухня, з якою я познайомився у не9 значному обсязі та у третьорядних закладах, просто чудова. Насамперед в’їжджає бляшана таця з перекусками, розділе9 на кількома перегородками. Отож: оливки зелені та чорні, невеликі пікантні цибулетки, цикорій, гостро приготована картопля. Потім чудовий рибний суп, кузен короля супів, марсельського bouillabaisse, простіше кажучи — рибний розсіл, заправлений часником і корінцями. Шматок поляд9 виці, запеченої з перцем. Рис із сусідньої Камаржі. Вино і сир. На стіні знову репродукції ван Гога: Міст на Роні, Олив& ковий гай, Листоноша Рулен. «Хороший дядько, — писав про нього маляр, — позаяк він не схотів брати грошей, ми їли й пили разом, що коштувало дорожче... Але це дрібниця, зва9 живши на те, що позував він дуже добре». Власник ресторану не був знайомий із маестро, проте пам’ятає часто повторювану у родині розповідь свої матері. Отож, певного пополудня до родинної винниці ввірвався той шалений маляр і криком хотів змусити придбати образ. Ледь вдалося виштовхати його за огорожу. «Він вимагав якихось 50 франків», — закінчив власник ресторану з безмежною ме9 ланхолією. Під час свого перебування в Арлі та сусідному Сен9Ремі ван Гог створив сотні образів і рисунків. Нічого з цього не зосталось у місті, громадяни якого написали до влади вимо9 гу замкнути його у шпиталі для божевільних. Документ цей опублікувала місцева газета. Він зберігається в Арльському музеї у вітрині, на вічну ганьбу підписаних. Онуки вибачи9 ли б дідусям жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз них величезному багатству, яке втілене сьогодні у най9 меншому ескізі, підписаному іменем Vincent. Час починати методичне ознайомлення з містом. Родюча долина Рони століттями вабила колонізаторів. Першими сюди прибули греки, які в VI столітті до нашої ери заснували Марсилію. Арль, розташований у важливому стра9 тегічному й торговельному пункті у гирлі Рони, був спершу невеликою факторією цієї могутньої грецької колонії. Нічо9 го дивного, що пам’яток відтоді збереглося небагато. 39
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
Справжній розквіт Арля й усього Провансу припадає на римський період. Місто тоді називалось Арелате і було за9 плановане з воістину римським розмахом й урбаністичним талантом. Його блискавичний розвиток почався тоді, коли Марсилія, уклавши союз із Помпеєм, виступила проти Юлія Цезаря. Вождь узяв місто штурмом у 49 році за підтримки військових кораблів, збудованих на корабельнях Арелате. До Арля напливають нові колоністи, бідні громадяни Ла9 ціуму й Кампанії та ветерани VI легіону. Звідси офіційна і дещо довга назва міста звучить: Colonia Julia Arelatensium Sextanorum. Досконалі дороги, могутні водогони й мости злютовують здобуті землі в один адміністративний і політич9 ний організм. Після жорстокостей загарбання на Прованс спливає благодать нової цивілізації. Донині живе на берегах Рони культ доброго цезаря Авґу9 ста, про якого люди говорять так тепло, як мої галицькі дідусі про Франца Йосифа. Прекрасна голова цезаря з арльського лапідарію сповнена енергії та лагідності. На цьому скульп9 турному портреті молодий володар представлений із боро9 дою, яку він носив, наче чорну пов’язку, — знак жалоби за своїм названим батьком, божественним Юлієм. Поганський лапідарій скромний. У ньому немає ні ше9 деврів, ні навіть таких видатних творів, як Венера з Арля, копія Праксителя, знайдена серед руїн театру в середині XVII століття і подарована Людовікові XIV. Трохи голів, сар9 кофагів, фрагменти барельєфів, дві чарівні танцюристки у прозорих шатах, в яких скам’янів вітер. У найкращих із цих скульптур ще дрімає еллінська традиція, але більшість творів позначена печаттю провінційного, дещо важкуватого галло9 романського ремісництва. Тут можна побачити, — а такого не виставляють у славетних музеях, — звичайне пересічне мистецтво, ремісничо9мистецьку продукцію, щоправда не ге9 ніальну, проте солідну, яка через століття відродиться у ро9 манській скульптурі. Годинники б’ють полудень. Доглядач замикає лапідарій, підходить до мене і конспіративним шепотом пропонує відвідати щось таке, що ще не відкрите для огляду відвіду9 вачів, але, на його думку, мало б вчинити на мене більше вра9 40
Арль
ження, ніж усі зібрані тут скульптури. Я сподіваюся ново9 відкритої Венери. Ми спускаємося стрімкими сходами вниз у підземелля. Ліхтар освітлює склепінчастий широкий ка9 м’яний коридор, переділений низьким портиком. Виглядає це трохи як каземат, а трохи як вхід до підземного храму. Насправді то римські склади провіанту, адже Арль був військово9торговельною колонією. Розміри цих підземних комор і справді імпонуючі. Доглядач, аби вразити мене, до9 кидає ще інформацію про розміщення окремих товарів. «Тут, де було сухо, лежало збіжжя. Посередині, де температура ста9 ла, — бочки вина. У глибині дозрівали сири». Я не знаю, чи точна ця інформація, проте ентузіазм цього простого чоло9 віка з приводу хазяйновитості римлян такий великий, що я годжуся без слова спротиву. Тепер я знаю, що найбільше хви9 лює уяву нащадків галлів. Не тріумфальні арки і голови це9 зарів, а водогони та комори збіжжя. — Не забудьте, шановний, відвідати Барбеґаль, — додає на прощання доглядач. — Це за пару кроків від міста. Туди можна дійти пішки. На краю узвишшя наче рештки велетенських сходів, які ведуть до неіснуючого храму велетнів. Проте у цих руїнах немає нічого сакрального. То був дуже вигадливий гідрав9 лічний млин із вісьмома рівнями, якими стікала вода, утво9 рюючи штучний водограй, що обертав кола з лопатками. По9 при посполите призначення, цю споруду вважають одним із найцікавіших кам’яних об’єктів римського світу. Наймонументальнішою пам’яткою римських часів є ам9 фітеатр. Його збудували на узвишші. Два поверхи могутніх арок із дорійськими пілястрами внизу та коринфськими колона9 ми нагорі. Гола конструкція, укладена з циклопічних брил. Жодної легкості чи чарівності, як писав один наївний шану9 вальник римлян. Найкраще місце для гладіаторів і любителів гострих вражень. Мене провадить безногий інвалід I Світової війни. Пізня осінь, і відвідувачів мало. Тож він щойно замкнув касу і хоче із кимось потеревенити. — Колись, то були інші часи. Я втратив ногу на полях Шампані, і що я з того маю? Жебрацьку посаду. У римлян я 41
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
мав би власний будинок, винницю, кусень поля і безкош9 товні квитки до цирку. — Одначе в тому цирку дикі звірі розтерзували людей, — намагаюся зіпсувати йому ту ідилію. — Може так було десь в іншому місці, але не в Арлі. Були у нас різні професори і не знайшли жодної людської кісточ9 ки. Ані однісінької. Ну добре вже, добре, спи спокійно, ветеране, ладний так легковажно змінити Фоша на Юлія Цезаря, а де Ґоля на Ав9 ґуста. Втім, правду кажучи, я й не сподівався, що римляни, які для мене «плоскі, мов квітка в книжці», є ще для когось предметом таких людських почуттів. Мури амфітеатру були настільки потужні, що у часи на9 паду варварів їх перетворили на фортецю. Всередині побу9 довано близько двохсот будинків, вулиці та церкву. Цей див9 ний архітектурний конгломерат проіснував до XVII століття. Тепер від будинків ані сліду, могутній овал арени посипаний жовтим піском. На цьому піску, під яскравим сонцем, я бачив кориду. Славетний Антоніо Ордонес «працював» із биком боязко і нездаро. Тридцятитисячний натовп, цей непідкупний суддя цезарів й ігрищ, вив довго, потужно і з осудом. Оселя муз, античний театр поблизу, менший, більш ка9 мерний, наче грецький. Від театру залишилися всього лише жалюгідні руїни, з яких виростають оспівані поетами дві ко9 ринфські колони невимовної чистоти й краси. Наші предки не мали такої розвинутої, як ми, здатності засновувати музеї. Предмети давнини вони не перетворюва9 ли на експонати, замкнуті у скляних вітринах. Їх вживали для нових конструкцій, безпосередньо втілюючи минуле у сучасність. Тому відвідини таких міст, як Арль, де пере9 мішані епохи й каміння, повчальніші, ніж холодний дидак9 тизм систематизованих колекцій. Адже ніщо не свідчить на9 стільки промовисто про тривкість творінь людських і діалог цивілізацій, як несподівана зустріч із не описаним у путів9 никах ренесансним будинком, збудованим на римських фун9 даментах і з романськими скульптурами над порталом. До античного театру століттями ставилися доволі без9 церемонно, перетворивши його у каменоломню готових 42
Арль
скульптурних елементів. Він навіть став ареною боротьби старої релігії із новою. Один фанатичний диякон привів на9 товп віруючих, які знищили свідчення античної краси. Усього лише три століття тривав період блиску римської Арелате. У 308 році Костянтин Великий приїхав сюди зі своїм двором. Що за честь для колишньої грецької факторії! Було збудовано велетенський імператорський палац, від яко9 го досі збереглися тільки лазні. Вода у них надходила з гірських джерел, віддалених від міста на 70 кілометрів. Через сто років імператор Гонорій сказав про Арль таке: «Це місто лежить настільки зручно, має таку жваву торгів9 лю й настільки жвавий рух приїжджих, що продукти з усьо9 го світу найлегше виміняти саме тут. Авжеж, усе, що тільки привабливого є на багатому Сході, у благовонній Аравії, Ас9 сирії чи Африці, принадливій Іспанії чи родючій Галлії, того тут у достатку, неначе це місцеві вироби». Через кількадесят років Арль і Марсилія були здобуті вестготами. Однак це ще не був несподіваний прихід ночі, принаймні для Арля, який залишився бастіоном неіснуючої імперії. Римські мури та колони все ще бороняться. У цирку трива9 ють ігрища, а в театрі — вистави, аж до часів Меровінґів. На Форумі бризкають не засипані сміттям фонтани. Апогей вар9 варства припадає на VII–VIII століття. Владу римських намісників у провінціях переймають єпископи та архієпископи (це успадкування не лише закон9 не, а й природне), яких вдячні співгромадяни називали defensores civitatis. Годі дивуватися, що в часи сум’яття мис9 тецтво відходить на другий план. Римські храми просто пе9 ретворилися на місце нового культу. У дім Діани ввели Матір Христову. Проте від епохи завоювань збереглися твори значної ес9 тетичної вартості. Вони мають наче символічний характер. Це надгробки. Надгробки походять із великого некрополю, званого Аліс9 кампс (деформована назва Єлісейських полів — elissi campi). Цей цвинтар сягає античних часів, великий салон смерті, де покійники призначили собі рандеву. Світове реноме цього легендарного місця — казали, що тут похований Роланд і 43
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
дванадцять парів, котрі загинули під Ронсево, — стало при9 чиною доволі несамовитої процедури. Отож, труни помер9 лих, які за життя висловили бажання бути похованими на Аліскампс, пускали на хвилі Рони. Спеціальний цех гробарів виловлював їх, коли вони допливали до Арля, беручи за ці послуги так званий droit de mortellage. Від часів Ренесансу Аліскампс було справжнім родови9 щем для любителів барельєфів, якими інкрустували палаци й портали храмів. Захланний Карл IX наказав навантажити на корабель стільки цього безцінного матеріалу, що той пішов на дно Рони неподалік від Пон Сен9Еспрі. Те, що вціліло, зберігається у колекції християнського ми9 стецтва, розміщеній у колишній церкві. Простота й краса старовинних скульптур конфліктує з помпезним єзуїтським бароко інтер’єру. Коли б не теми, запозичені зі Старого й Нового Заповітів, та християнські символи, можна було б подумати, що ці ба9 рельєфи походять із пізньоримської епохи. Перехід через Червоне Море (тепер у кафедральному соборі) сміливо міг би увінчати тріумфальну арку на славу римських легіонів. Ан9 тична традиція жила тут до кінця V століття. Пізніше з’явив9 ся геометричний декор, стилізоване листя. Мистецтво зно9 ву починає з абетки форм. Від могутнього поля поховань, яким був Аліскампс, зали9 шилася тільки незначна частина. Дванадцять цвинтарних каплиць лежать у руїнах. Рештки кам’яних гробниць неначе пливуть довгою алеєю, засадженою старими тополями, аж до церкви Сен9Оноре, збудованої у провансальському стилі, з куполом і величезною восьмикутною вежею з ажурними вікнами, де колись палав вогонь. На його блиск, як до мор9 ського ліхтаря, зліталися померлі. Dans Arles où sont les Alyscamps Quand l’ombre est rouge sous les roses Et clair le temps Prends garde à la douceur des choses Поет цілковито розминувся з настроєм описуваного місця, де насправді неможливо відшукати жодної солодкості. 44
Арль
Ця збірка старого каміння й дерев є суворою та патетичною, наче втілений у мармурі том історії. Дивна річ, чому Прованс, країна з власним географічним та цивілізаційним обличчям, не створив сильної політичної організації, яка б дозволила йому зберегтись у формі ок9 ремого політичного утворення? Щоправда, історія пануван9 ня провансальських князів нараховує цілих п’ять століть (від X до XV), проте його постійно підважувало втручання чужинців: французьких королів, німецьких імператорів, князів Барселони, Бургундії та Тулузи. Ця «вічна передмо9 ва» не лише Італії, а й Іспанії, ділила долю всіх країн, які ле9 жать при битій дорозі. Прованс був надто слабким, щоби протистояти могутнім сусідам. До того ж, гарячий темпе9 рамент і анархічний характер провансальців ускладнювали об’єднання. Арль мав усі, як то кажуть, підстави, — і матеріальні, й духовні, щоб стати столицею Провансу. Тутешня міська ко9 муна була доволі сильною, а голос арльських архієпископів лунав далеко поза мурами міста. Тут відбувалися численні собори, а у середньовіччі Арль називали «галльським Ри9 мом». Хрестові походи незмірно пожвавили торгівлю й інте9 лектуальне життя. Здавалося, епоха блиску Авґустів і Кос9 тянтина повернеться знову, коли у 1178 році Фрідріх Рудобородий коронувався в Арлі, у кафедральному соборі Св. Трохима. Коли я скажу, що цей собор, який вважають скарбом євро9 пейської культури, є доказом славного минулого Арля, то в уяві читача може постати образ велетенської будівлі, яка спливає оздобами. Насправді ж, церква у сірій сутані суво9 рого каменю, втиснута поміж будинків, настільки скромна, що її можна було б проминути, не зауваживши, коли б не скульптурний портал. Це не готичний кафедральний собор, що наче блискавка розтинає горизонт, домінує над усім дов9 кола, ні, — це будівля, вся велич якої полягає у пропорціях, вона міцно прип’ята до землі, присадкувата, але не важка. Романський стиль, зокрема у Провансі, є щонайріднішою дитиною античності. Він довіряє геометрії, простим число9 вим законам, мудрості квадрата і статики. Ніякого жонглю9 45
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
вання камінням, а тільки його статечне й логічне викорис9 тання. Естетичне задоволення, яке отримуєш, оглядаючи ці будівлі, полягає у тому, що елементи виразно видимі, оголені для очей спостерігача, тож він легко зуміє відтворити в уяві процес поставання твору, зуміє розібрати і скласти в уяві камінь за каменем, блок за блоком те, що має таку перекон9 ливу й невідпорну єдність. Портал багато прикрашений скульптурами, втім, усі ці шати тримає міцна рука архітектора, підпорядковуючи ціло9 му. Барельєфи виринають, наче хвилі великої ріки, проте не втрачаючи зв’язку із головною течією. Над головним входом в овалі ореолу величний Христос. Над ним півколо товстої, міцно заплетеної коси з ангелів. Фриз апостолів. Праворуч процесія спасенних, ліворуч — густа, присадкувата юрба осуджених. Поміж колонами, спер9 тими на хребти левів, ієратичні святі, наче підняті сторч на9 могильні плити. Вся композиція інспірована греко9римською та ранньохристиянською скульптурою. Поміж сценами зі Старого та Нового Заповітів ми не без здивування знаходимо Геркулеса. Що робить цей грецький герой на романському порталі? Вбиває немейського лева. І це аж ніяк не приблудна сторінка міфології. Середньовіччя не знало жорсткого поділу на епохи. Істо9 рія роду людського творила зв’язну, мов гобелен, тканину. В уявленнях і легендах герої давно минулих століть повер9 талися на землю, аби впрягтись у нові труди на службі новій вірі. Невтомний Геракл змагається з гріхом у постаті не9 мейського лева. Інтер’єр кафедрального собору — пристань спокою. Пор9 тал був піснею надії та страху; він провадив до передсінку віковічної тиші. Центральна й бічні нави вузькі, що створює ілюзію висоти, але не втечі вертикалей у безконечність. Скле9 піння замикає арка, повновида, мов веселка над краєвидом. День просвічує крізь невеликі вікна у товстому мурі, проте кафедральний собор не тьмяний. Він світиться внутрішнім світлом, наче незалежним від зовнішнього джерела. Посередині прилеглого до собору монастиря розташова9 ний двір. Невеликий, розміром із сажалку, самшитовий са9 док, оточений колонадою. Її збудували у XII та XIV сто9 46
Арль
літтях, тому вона наполовину романська, наполовину готич9 на, втім романські рамки такі міцні, що спершу ця суміш стилів непомітна. Над делікатно зарисованими аркадами височать масивні мури кафедрального собору й важкий східчастий дах мона9 стиря. За всіма правилами це оточення мало б стиснути мо9 настирський двір, позбавити його повітря, перетворивши на нутро оцямрованого колодязя. І незрозуміло, яким чином майстри живого каменю зуміли перемінити цей невеличкий простір у сад, повний делікатної легкості та принадності. Скульптури, якими оздоблено колонаду, мають різну ми9 стецьку вартість, але принаймні кілька з них є безумовними шедеврами. Особливо св. Стефан — перший патрон ка9 федрального собору, Гамаліїл — відкривач його реліквій, і св. Трохим. Цей грецький апостол із гарним пласким облич9 чям, облямованим хвилястим волоссям, має відкриті уста й велетенські розумні очі, які назавше западають у пам’ять. До кінця XII століття Арль був столицею Провансу. Ка9 федральний собор Св. Трохима — остання будівля періоду ве9 личі. Пізніше політичний центр був перенесений до Екса, а Марсель економічно опанував свого колишнього конкурен9 та. Відтоді Арль стає тихою сільською столицею. Від моря і Камаржі — підмоклого гирла Рони, де випасають табуни ди9 ких коней і биків, на місто віє вологим вітром. Гарячий под9 мух з Альп приносить пахощі лаванди, спекоти й мигдалю. Видатні події не трапляються. Імператор уже не при9 їжджає до міста. Зате календар повен свят, забав і тавро9 махій. У такі дні Арль оживає. Бульвар де Ліс кипить при9 їжджими. В останній день мого перебування в Арлі я пішов покло9 нитися Містралеві. Провансальці згадують його з таким же ж сентиментом, як доброго короля Рене, князя Анжуйського, графа Про9 ванського, останнього оборонця незалежності цієї країни. Він був типовим представником середземноморської раси. Король любив і заохочував музику, малярство й видовища, писав вірші, був непоганим юристом, а також захоплювався математикою й геологією. Історики закидають йому брак політичних і військових талантів. Легенда не зважає на такі 47
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
дрібниці. Провансальці пам’ятають і завше пам’ятатимуть, що bon roi Рене започаткував культивування нового ґатунку винограду — мускату. Містраль був сином селянина; проте його влада над Про9 вансом була справді королівською, ба більше, він зумів вос9 кресити цей край. Батько поета прочитав лише дві книги: Новий Заповіт і Дон Кіхота. Треба було мати віру блідого лицаря, щоб відродити розчавлену сім століть тому велику поезію трубадурів, і то мовою, вигнаною зі шкіл та установ, мовою, що стала народним наріччям. Початки провансальського відродження були скромними. Заснований у 1854 році сімома молодими поетами гурток Félibrige, попри високі цілі, міг би легко перетворитися на товариство веселих шанувальників келиха і шампура, коли б не геній та працьовитість фелібра «з Чудовим Поглядом» — Фредеріка Містраля. Його перша велика поема Miréio, видана у 1859 році, була з ентузіазмом сприйнята не лише приятелями, а й найвищи9 ми літературними авторитетами Парижа. Це стало вирі9 шальним для кар’єри поета та долі руху. Бо й сам прихід Містраля в літературу був незвичним. В епоху згасання ро9 мантизму з’явився поет, який утілював у собі романтичні ідеали: народний, спонтанний співець, котрий писав тією мо9 вою, якою була створена найкраща лірика середньовіччя. Коли б він не існував насправді, його б варто було вигадати, мов Оссіана. Власне та спонтанність, легкість і невимушеність Miréio є визначальною для її нев’янучої вартості. «Я загадав собі по9 в’язати любов’ю двох дітей провансальської природи, які б належали до різних соціальних станів, а потім дозволити клубкові точитися з вітром серед несподіванок життя...» Ця поема, яку можна б назвати місцевим Паном Тадеушем, багата образами робіт і днів, вірувань, звичаїв і легенд про9 вансальського села. Захоплення критиків було таким без9 межним, що для порівняння з Містралем вони сягали до літе9 ратурного пантеону по великі імена Гомера, Гесіода, Теокріта й Вергілія. Провансальський Вергілій не лише писав поеми, вірші та трагедії. Він також редагував журнал Провансальський Аль& 48
Арль
манах, який пережив творця, працював над усталенням про9 вансальської (окситанської) орфографії, а також був автором твору, над яким у наші дні працював би численний штат нау9 ковців. Два опасистих томи in quarto (понад дві тисячі сто9 рінок) називаються Lou Trésor dou félibrige ou dictionnaire provençal français. Проте це не звичайний словник, а справж9 ня провансальська енциклопедія, що поруч із імпозантним граматично9лексичним матеріалом містить історичні нотат9 ки, опис звичаїв, вірувань та інституцій, а також колекцію загадок і прислів’їв. Містраль був не лише чудовим поетом, а й темпера9 ментним громадським діячем. Завдяки йому Félibrige із гурт9 ка веселих літературних балакунів перетворився в організа9 цію, покликану плекати мову, свободу й національну гідність Провансу. Маніфестація культурної іншості дедалі сильніше й виразніше ставала рухом із політичними цілями. Тепер, че9 рез багато років, чиниться все, щоб затерти контури цієї бо9 ротьби. У 1905 році Містраль, нащадок трубадурів, отримує най9 вищу літературну відзнаку не з рук прекрасної каштелянки, а зі спадку винахідника динаміту. Нобелівську премію він призначив на створення етнографічного музею, присвячено9 го Провансові. Цей музей досі розташований у ренесансно9 му палаці — Кастелен9Лаваль в Арлі, адже то було улюбле9 не місто автора Miréio. Згадуючи про свої перші кроки, він писав: «Я зовсім не мріяв про Париж у дні моєї наївності. Хай би лиш Арль, який на моєму видноколі посідав те ж місце, що й для Вергілія Мантуя, визнав колись мою поезію своєю». Площа Форуму, всупереч назві, невелика, тиха, з купкою дерев посередині. Дві коринфські колони і шматок архітра9 ву вмуровані у бридку стіну кам’яниці на доказ того, що ко9 лись тут було інакше. На площі, в тіні платанів — пам’ятник Містралеві, який дуже ретельно зображає поета: його крислатий капелюх, наче виліплений із думкою про голубів, чудова борода, ґудзики жилета, навіть шнурівки на черевиках. Знаменита модель була присутня на урочистості відкриття пам’ятника. Замість промови він виголосив перші строфи Miréio. 49
Збіґнєв Герберт * Варвар у саду
Містраль дожив до глибокої старості, і доля подарувала йому спокійну смерть у переддень великого побоїща. На9 прикінці свого життя він був уже живим пам’ятником, яко9 му віддавали таку ж шану, наче Ґете у Ваймарі, не лише поети і сноби, але навіть сам пан президент республіки. Чим був Містраль для Félibrige, усі зрозуміли після його смерті. Організація почала меншати, провінціалізуватися й розпадатися. Все ще відбуваються з’їзди, діють прован9 сальські автори й часописи, втім, усе це — лише блідий відбиток ентузіазму й розмаху перших фелібрів. Прованс уже не є тим екзотичним краєм, яким він був у добу роман9 тизму. Паризькі видавці не чекають на з’яву нового Містра9 ля. Невже він був останнім трубадуром? О, жодна не знає людина, Якими краями дикими Блукаючи, — повернеться та троянда.
50
«…є в мені пломінь, що мислить» (Біографія Збіґнєва Герберта)
Великий польський поет, есеїст, драматург і публіцист Збіґнєв Болеслав Герберт [Zbigniew Bolesław Herbert] наро9 дився 29 жовтня 1924 року у Львові, який тоді входив до складу відродженої Польської Республіки. Його предки по батьковій лінії прибули до Львова у середині XIX століття через Відень із Британії, а часто згадувана у віршах поетова бабуся походила з відомої львівської вірменської родини Балабанів. Батько, Болеслав Герберт (1892–1963), був юри9 стом і економістом, керував невеликим банком і страхуваль9 ним товариством, мати, Марія з родини Каняків (1900– 1980), займалася вихованням дітей — у родині була ще старша сестра Галина, яка тепер мешкає у Варшаві, та молод9 ший брат Януш, який помер під час війни. Герберти виховували дітей у дусі польського патріотиз9 му та відданості консервативним традиціям, родина була добре забезпеченою і дала дітям гарну освіту. Ще в дитинстві майбутній поет органічно засвоїв дух мультикультурності рідного міста, яке дуже любив, попри важкий досвід радян9 ської (1939–1941) та німецької (1941–1944) окупації, що зруйнували щасливий світ його дитинства та позбавили малої батьківщини. У роки війни він склав у Львові іспити на атестат зрілості в підпільній гімназії, працював продавцем у крамниці залізного товару та годувальником вошей у бак9 теріологічному інституті професора Вайґеля. Якось під час катання на лижах важко ушкодив ногу, ортопедична опера9 ція була невдалою, і письменник усе життя накульгував. 26 березня 1944 року Герберти втекли зі Львова від мож9 ливих репресій радянського режиму, оселилися спершу не9 подалік Кракова у Прошовицях, а пізніше на постійно у 231
Сопоті. Ще у Львові Збіґнєв Герберт мав контакти із сере9 довищем польського підпілля, після війни брав участь у діяльності розвідувальної групи та терористичних актах ан9 тикомуністичних формувань, тому був змушений часто міня9 ти місця проживання, щоб уникнути арешту службами без9 пеки. Майбутній письменник і поет отримав ґрунтовну освіту: у 1945–1947 роках відвідував заняття в Академії Красних Мистецтв, навчався у Торговельній академії та на юридич9 ному факультеті Ягайлонського університету в Кракові, у 1947–1948 роках вивчав право і філософію в університеті імені Миколая Коперніка в Торуні, де, зокрема, познайомив9 ся з професором Генриком Ельзенберґом, який став його духовним гуру на усе життя. У 1948 році Збіґнєв Герберт почав працювати в еконо9 мічному виданні «Przeglad Kupiecki», відтак змінив багато робіт — був службовцем у регіональному відділенні Спілки польських письменників (1949–1950), співробітником відділу освіти Торунського музею (1950–1951), учителем у середній школі в Торуні (1951), нормувальником у коопера9 тиві інвалідів9учителів «Спільна справа» (1953–1954), еко9 номістом у «Торфпроекті» в Варшаві (1954), бібліографом у видавництві PWN (1955–1956), директором бюро Спілки польських композиторів у Варшаві (1956–1957). У 1948 році Герберт дебютував у «Tygodniku Wybrzeża» статтею «Екзис9 тенціалізм для дилетантів», відтак публікував багато рецен9 зій та оглядів у локальній пресі та у краківському католиць9 кому тижневику «Tygodnik Powszechny». Його поетичним дебютом стала добірка віршів у католицькій газеті «Dziś i Jutro» у трагічний день 17 вересня 1950 року — роковини вторгнення Червоної армії на територію Польщі. Категорич9 не несприйняття канонів соцреалізму та відмова від погод9 ження з реаліями комунізму в Польщі змусили його замовк9 нути аж до жовтня 1956 року, коли в Польщі повним ходом почалася антисталінська трансформація. В той час поет пи9 сав «у шухляду». У травні 1958 року Збіґнєв Герберт виїхав на піврічну стипендію до Парижа. Відтоді почалося його захоплене близьке знайомство з цивілізацією Європи, пізніше барвис9 232
то описане у книгах нарисів «Варвар у саду» (1962), «На& тюрморт із вудилом» (1991) та «Лабіринт біля моря» (2000, посмертно) — втім, його багата есеїстична спадщина десяти9 літтями публікувалася у багатьох польських, німецьких, гол9 ландських, американських, французьких та італійських пе9 ріодичних виданнях. Мандри стали життєвою пристрастю поета — він багато подорожував Британією, Грецією, Італією, Францією, Нідерландами, Австрією, Німеччиною. Окрім того, через переслідування у Польщі, був змушений подовгу жити за кордоном (хоча ніколи не відмовився від польсько9 го громадянства) — у США (1969–1970), Франції (1975– 1980, 1986–1992), Західному Берліні. Славу поета Гербертові принесла його перша велика збірка «Струна світла», опублікована у 1956 році, відтак за життя він оприлюднив збірки «Гермес, пес і зірка» (1957), «Студія предмету» (1961), «Напис» (1969), «Пан Коґіто» (1974), «Рапорт із обложеного Міста» (1983), «Аркуш» (1984), «Елегія на прощання» (1990), «Ровіґо» (1992), «89 віршів» (1998), «Епілог бурі» (1998). Вже на початку поетич9 ної кар’єри його було визнано класиком польської поезії; у 1961 році на студентському Фестивалі Культури у Ґданську цей «поет інтелекту, іронії та скептичної задуми» був про9 голошений Князем Поетів. Твори Герберта користувалися великою популярністю на Заході, зокрема створений ним у 709х роках образ рефлексуючого інтелігента Пана Коґіто, з яким він нерозривно пов’язаний у свідомості читачів. Кому9 ністичний режим толерував літератора зі світовим іменем, попри його демарші та підтримку політичної опозиції. Тво9 ри Герберта стали могутнім джерелом духовного натхнення руху «Солідарності», особливо у роки військового стану, коли публікувалися в нелегальних часописах і за кордоном. Письменник був відзначений низкою дуже престижних літературних премій: Фонду Косцельських у Женеві (1961), фонду Южиковського у Нью9Йорку (1965), австрійською імені Гердера (1973), німецькою імені Петрарки (1978), по9 чесною нагородою «Солідарності» (1983), угорською імені Бетлена (1987), польською імені Парандовського (1989), міста Єрусалима (1990), польською імені Вики (1993), німецьких критиків на Франкфуртському ярмарку (1994), 233
американською імені Еліота (1995), міста Мюнстера (1995). Він безумовно заслуговував Нобелівської премії та дуже спо9 дівався її отримати, проте цього не сталося через його кон9 сервативні переконання та конфлікти із лівими інтелектуа9 лами на Заході й у Польщі, зокрема давнім приятелем Чеславом Мілошем, завдяки англомовним перекладам яко9 го Герберт став відомим у США та Британії. Герберт уславив своєю творчістю Польщу, його охоче пе9 рекладали, не в останню чергу тому, що написане ним має магічну властивість органічно вписуватися у европейський культурний контекст, а, отже, може легко стати набутком європейського та американського читача. Основи популяр9 ності поета, окрім Мілоша, заклали його перекладач німець9 кою Карл Дедеціус та перекладачі англійською Станіслав Бараньчак і Карл Дейл. Тепер геніальний львів’янин пере9 кладений майже усіма європейськими мовами. В 709х роках у американських університетах народився рух шануваль9 ників Пана Коґіто, постали фан9клуби і фензіни цього літе9 ратурного персонажа. Герберт став найвідомішим централь9 ноєвропейським літератором свого часу. 1968 року у польському консульстві в Парижі поет одру9 жився з Катажиною Дзєдушицькою, нащадком славного роду польських учених і меценатів науки (її дідусь був за9 сновником Природничого музею у Львові, а батько — ос9 таннім довоєнним його директором, світової слави орніто9 логом). Дружина, яка досі мешкає у Варшаві, стала відданим помічником, хранителем, товаришем у найважчі останні роки життя, коли Збіґнєв Герберт хворів на астму і був при9 кутий до ліжка та інвалідного візка. З 1992 року Герберт постійно мешкав у Варшаві. У 909х роках він почав виразно артикулювати свої праві політичні переконання, чим відверто зловживали деякі не надто по9 пулярні політики, особливо під час виборчих кампаній. 1993 року поет припинив своє членство у польському ПЕН9клубі. Починаючи з 809х років, він дуже наполегливо вимагав по9 рахунків із комунізмом у культурі, що поціляло насамперед у видатних лівих літераторів і громадських діячів, які в мо9 лодості пережили спокусу комуністичної утопії, а відтак різко порвали з режимом. Конфлікти поглиблював важкий 234
характер немолодого письменника. Помер він 28 липня 1998 року, був похований на варшавському меморіальному кладо9 вищі Повонзки. В Україні проза і поезія Герберта після антирежимних ви9 ступів початку 709х років були заборонені; заборона стала ще жорсткішою внаслідок тієї ролі, яку він відіграв у русі «Со9 лідарності». До того ж, його твори несли в собі потужний антитоталітарний потенціал, були гімном класичних, засно9 ваних на античній та християнській духовності цінностей, а, отже, не мали шансів з’явитися в СРСР. Наше перше повно9 цінне знайомство з поетичною спадщиною Герберта відбуло9 ся у 2001 році, коли у Львові було опубліковано фундамен9 тальну добірку віршів поета у перекладах Віктора Дмитрука. Тепер до українського читача приходить також есеїстична трилогія — оповідь про блискучий світ середземноморської цивілізації, велич спадку, який дістався нам від античності й середньовіччя, про велич і ніщоту людини перед лицем Бога. Андрій Павлишин
235