Курт Кох
Християни в Європі Нові шляхи передання віри
ДУХ I ЛIТЕРА
Kurt Koch
Kirche ohne Zukunft? Plädoyer für neue Wege der Glaubensvermittlung
Herder Freiburg · Basel · Wien
Курт Кох
Християни в Європі Нові шляхи передання віри
ДУХ I ЛIТЕРА
Київ
Криза християнської віри у секуляризованій Європі ставить перед Церквою неабиякий виклик і спонукає до пошуків нових відповідей. Видатний сучасний теолог кардинал Курт Кох, президент Папської Ради сприяння єдності християн, розмірковує над актуальним закликом «нової євангелізації» і питаннями передання віри наступним поколінням. Критикуючи деякі поширені у церковних спільнотах підходи до цих питань, автор показує, що майбутнє християнства залежить від того, чи зможе воно полишити занурення у свої внутрішні проблеми, аби без перешкод нести свідчення про Христа сучасному світові. Книга буде цікава всім, кого турбує доля християнства у сучасності та взаємини церков із секулярними суспільствами. Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Переклад: Наталія Комарова Наукова редакція: Юрій Вестель Літературна редакція та коректура: Наталія Анікєєнко Комп’ютерна верстка: Валентин Залевський Художнє оформлення: Ірина Пастернак К75 Кох Курт. Християни в Європі: нові шляхи передання віри / Пер. з нім. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2013. — 216 с. Видання здійснене за підтримки християнських благодійних фондів RENOVABIS, CNEWA та Папської Ради сприяння єдності християн УДК 27-1:279.12:299.5(4) ISBN 978-966-378-307-9 ISBN 3-451-22968-4
© Verlag Herder, 1993 © ЦЕНТР св. КЛИМЕНТА, 2013
ЗМІСТ Пролог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Частина I. Чи є в християнства майбутнє? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Розділ 1. Розцерковлення чи дехристиянізація? . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Розділ 2. Чи є «нова євангелізація» панацеєю? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 Розділ 3. Догматична індоктринація чи містагогічна ініціація? . . . . . . . . . . . . . . 71 Частина II. Людські цінності і божественна гідність . . . . . . . . . . . . . . 101 Розділ 1. Анамнез і діагноз: причини випаровування цінностей . . . . . . 103 Розділ 2. Лікування: порятунок життєво важливих цінностей . . . . . . . . 125 Розділ 3. Візія: Нова культура допомоги в спадкоємстві віри . . . . . . . . . . . . . . . 165 Епілог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197
ПРОЛО Г К р и з а с падко є м c т ва х р и с т и я н с ь ко ї в і р и в ж и т т є в о м у с в і т і с у час н о г о л юдс т ва
Чи є майбутнє у християнської віри та Церкви в суспільствах Західної Європи? І чи має шанси спадкоємство християнської віри в сучасному світі? Той, так би мовити, іде до криниці зі своєю водою, хто, з одного боку, констатує, що спадкова здатність християнської віри опинилась нині в глибокій кризі, а з іншого боку, наважується прогнозувати, що питання передання християнської віри прийдешнім поколінням перетворилося на справжнє питання життя та смерті християнської Церкви передусім у західних суспільствах і ще більшої ваги набуватиме в Східній Європі. Адже в сучасному життєвому світі європейської людини ми бачимо достатньо ознак і симптомів, що схиляють до діагнозу глибокої «кризи спадкоємства віри»1. Ця криза виявляється найперше в тому, що традиційні способи передання віри стикаються з дедалі більшими труднощами. Тим часом чимало батьків і викладачів релігії підтверджують підкріплений також численними дослі-7-
Курт Кох. Християни в Європі
дженнями досвід: в обох головних традиційних царинах навчання вірі, тобто у родині та в школі, передання віри відзначається сьогодні цілком очевидною безрезультатністю. Навіть релігійне навчання, катехиза та богослужбове життя в християнських громадах нині вже заледве належать до основних каналів передання християнської віри. Церкви дедалі більше порожніють, а найголовніше — християнам доводиться із сумом констатувати занепад християнських життєвих переконань навіть серед своїх одновірців. Нинішня криза спадкоємства віри має, по суті, дві причини. Перша полягає в особливому становищі, що склалось у суспільному житті за нових часів: християнство стало підсистемою серед цілої низки інших підсистем і таким чином втратило своє універсальне значення і свій вплив на всі сфери життя — як «сіль землі» і «світло світу». Оскільки внаслідок цього процесу, який негативно впливає на спадкоємство християнства, суспільна та релігійна соціалізація людини далеко розійшлися між собою, то християнська віра та її передання ризикують втратити своє місце у життєвому світі новочасної людини і опинитися, так би мовити, у ситуації всесвітньої діаспори. Принаймні видається, що християнська віра в сучасному суспільстві чимраз більше випаровується, або, за влучним висловом нинішнього єпископа Ротенбурзького Вальтера Каспера, «тане, як -8-
Пролог
останній сніг, під променями дедалі палючішого весняного сонця»2. На ці новочасні процеси секуляризації та «розцерковлення» Католицька Церква відповіла перед усім новою спробою воцерковлення християнської віри, а саме — рішучим відступом з простору світського у простір суто церковний — насамперед в інституційному сенсі. При цьому відступ Церкви зі світу у власну, так би мовити, «господу», що відбувся після Другого Ватиканського собору, мав вигляд дещо тріумфального усвідомлення Церквою самої себе; проте сьогодні він має характер сентиментальної, ба почасти навіть мазохістської зосередженості на внутрішньоцерковній проблематиці. У цьому значному розходженні Церкви, а отже, і християнської віри, зі світом, у цьому обертанні Церкви навколо самої себе і своєї суто церковної, структурно-зумовленої проблематики, що можна небезпідставно визначити як «церковний нарцисизм»3, полягає друга, так би мовити, самою Церквою створена причина сучасної кризи спадкоємства християнства. Щодо цього голова Німецької єпископської конференції єпископ Карл Леман виразно і з безпощадною чесністю висловився у своєму пастирському посланні на Великий піст 1992 року в єпархії Майнца: «Коли Церква надміру дбає про себе і про свої структури, вона сама себе тягне назад і перешкоджає собі в досягненні власних цілей. У цьому, ма-9-
Курт Кох. Християни в Європі
буть, ми всі після Собору повертаємося до старого. Іноді просто лякає те, наскільки ми, християни, обтяжуємо себе власними церковними проблемами. Порівняно з такими серйозними викликами сьогоднішнього світу, як розбудова нової Європи, небезпека конфліктів між Північчю та Півднем і душевні катастрофи стількох людей, багато які з цих проблем видаються забавами у пісочниці. Іноді складається враження, що займатися цими проблемами можна лише за умови досягнення високого рівня заможності та ситого добробуту. Мені завжди болісно усвідомлювати, що така церква втрачає привабливість для діяльної молоді або людей з почуттям відповідальності за інших»4. Адже християнство, занадто занурене в себе, приречене в сучасному світі втрачати силу свого впливу і здатність спадкоємства. Бо яке ж видовище являє собою церква, що віддає майже всю енергію на розв’язання своїх внутрішніх проблем, а разом з тим заледве знаходить час і сили, щоб відповісти на ті нагальні виклики, які неминуче випливають з критичного стану світу? Що накажете думати про церкву, а надто чекати від неї, коли ця церква змушена майже всі «протипожежні» ресурси віри застосовувати на гасіння «церковної пожежі», а через те їй бракує ресурсів, коли в сучасному світі справді щось горить? Замість нарцисичного обертання Церкви нав коло себе самої для надійного спадкоємства хрис- 10 -
Пролог
тиянської віри вирішальне значення повинно мати те, щоб осердям життя і діяльності Церкви було пробудження і зміцнення віри, надії і любові в сучасному світі, згідно з настановою Ісуса: «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт 6:33)*. Якщо розуміти Ісусів наказ дослівно, він може означати тільки, що Церква всю свою діяльність визначає за Богом і що першочерговим її покликанням має бути достеменне свідчення про Бога як про першу і останню і, зрештою, єдину опору. Тоді б, звісно, не лише слово «церква» знов набуло для наших сучасників нового, виразнішого звучання, але також — і тим більше — постало б питання про можливі подальші шляхи християнської віри у сучасному суспільстві — вирішального питання життя та виживання християнства і Церкви як інституційного вмістилища його традиції в сьогоднішньому світі. В усякому разі, передання віри прийдешнім поколінням виявляється тією кардинальною проблемою, якій у житті сучасної Церкви має надаватись абсолютний пріоритет. Тому саме довкола цього питання зосереджені роздуми в цій книжці, мета * Тут і далі український переклад Біблії цитується за виданням: Святе Письмо Старого та Нового Завіту, UBS, 1990 (тут і далі зірочкою відзначені примітки редактора).
- 11 -
Курт Кох. Християни в Європі
якої полягає як у з’ясуванні шансів, можливостей і потреб у спадкоємстві віри в умовах сучасного життя, так і в чіткому визначенні тих помилок і спокус, які за сучасного становища Церкви є частими супутниками виконання цієї необхідної програми. Якщо у першій частині наголос робиться на формах здійснення і способах передання віри у спадок, то у другій головна увага приділяється їх конкретному змісту. Під останнім, щоправда, маються на увазі найперше не головні положення християнської віри, хоча зрозуміло, що в процесі передання віри їм належить вирішальне значення5. Ми зосередимося радше на тих елементарних людських цінностях, що самі собою випливають з християнського Євангелія, проте опинилися під загрозою в сучасному суспільстві, а відтак їх відродження і захист мають стати головним змістом передання віри, якщо це має означати не просто відтворення інституту Церкви, а набагато важливішу річ — повернення людяності людям і створення гуманних умов життя в новочасних суспільствах Європи. В епілозі ж нашої книжки згадуються ті нагальні вимоги, які висуває перед християнською Церквою нова Європа в процесі свого становлення6. Для цього видання перероблялися тексти, підготовані раніше з різних нагод. Перший розділ взято безпосередньо з доповіді, яку я зробив 27 серпня 1992 р. в Польщі, у Люблінському Ка- 12 -
Пролог
толицькому університеті, у межах «Академічних пасторських читань» («Duszpasterskie Wykłady Akademickie») на загальну тему «Нова євангелізація — відповідь на виклики нового часу» («Nowa Ewangelizacja — Odpowiedzia na wyzwania obecnego czasu»). Поза сумнівом, Польща — а отже, й Католицька Церква у цьому краї — нині перебуває в стані глибоких суспільних, культурних, а відтак і релігійних і церковних перетворень і не надто впевнено почувається у період перебудови політичної та суспільно-економічної системи, що рухається від диктатури й планового господарства до демократії та ринкової економіки, за аж ніяк не стабільної перехідної ситуації, щодо характеристики якої можна погодитися з істориком Габріелем Адріаньї: «Стару систему розвалено, а нової ще не видно»7. За такої ситуації питання передання віри постає особливо гостро: зрозуміло, що на Католицьку Церкву в Польщі, яка до того ж дедалі більше відкривається Заходу, чекає підтримка споріднених церков у невідкладному завданні передання віри — у плані як натхнення, так і застереження. У першому розділі цієї праці ми також хотіли зробити невеличкий внесок у напрямі сформульованої і розвиненої Адольфом Екслером ще в сімдесяті роки «пасторської порівняльної теології» — у вигляді вільних роздумів, з конкретними, однак, посиланнями на специфічне становище Католицької Церкви в Польщі. Другий - 13 -
Курт Кох. Християни в Європі
розділ готувався для 14-го і 15-го Штафельгофських семінарів у Ройсбюлі (Люцерн), що відбулись 26 вересня 1991 року і 24 вересня 1992 року і стали вже доброю традицією. Тепер, коли ці роздуми набувають публічно сті через друковане слово, слід сподіватися, що вони таким чином внесуть свою частку в успіх процесу передання віри, сприяючи як реалізації досі не використаних шансів, так і розв’язанню загрозливих проблем. Успіх цієї справи, як на те, визначається не лише відповідальністю церковного керівництва, але радше діяльністю всіх християн, зокрема, тих, хто бере близько до серця сучасне становище Католицької Церкви, оскільки їм, передусім, не байдуже майбутнє цієї Церкви. Цю книжку я хочу присвятити — як скромний знак вдячності за натхнення — кардиналові Карло Марії Мартіні, єпископу Міланському і голові Ради єпископських конференцій Європи (ССЕЕ). Поза сумнівом, він один із найвизначніших носіїв надії для європейських церков, який справді вболіває душею за надійне передання віри в істинно євангельському сенсі. І наостанку мені залишається почесний обов’язок висловлення своєї вдячності. Перш за все я дякую всім, хто скерував мою увагу на нагальну необхідність осмислення проблеми спадкоємства віри. Зокрема, хочу згадати доктора Кшиштофа Ґузьдзя, доцента кафедри догматики - 14 -
Пролог
в Люблінському Католицькому університеті. Саме він підштовхнув мене до поглиблених роздумів з цього приводу, запросивши взяти участь в Академічних пасторських читаннях в Любліні на тему «Можливості і загрози для нової євангелізації у Західній Європі як заохочення і застереження для Польщі». Щиро дякую також своєму асистентові, ліценціату теології панові Арміну Крауеру, не лише за копітку роботу з вичитування рукопису, а й також за його цінні критичні зауваження та поради. І, нарешті, хочу подякувати видавництву «Гердер», що приязно погодилось видати цю книжку. Люцерн, січень 1993 р. Курт Кох Примітки
E. Feifel und W. Kasper (Hrsg.), Tradierungskrise des Glaubens (München 1987). 2 W. Kasper, Die Weitergab e des Glaub ens. Schwierigkeit und Notwendigkeit einer zeitgemäßen Glaubensvermittlung, in: W. Kasper, Teologie und Kirche (Meinz 1987) 117–134, zit. 117. Пор. також: W. Kasper, Glaube: ein Geschenk zum Weitergeben (Ostfildern). 3 Пор.: K. Koch, Gottlosigkeit oder Vergötterung der Welt? Sakramentale Götteserfahrungen in Kirche und Gesellschaft (Zürich 1992), зокр. 207–231: Zukunftsfähigkeit der Kirche? Plädoyer gegen den heutigen Kirchennarzißmus. 1
- 15 -
Курт Кох. Християни в Європі K. Lehmann, Was ist mit der Kirche los?, in: K. Lehmann, R. Schanckenburg, Brauchen wir noch Zeugen? Die heutige Situation in der Kirche und die Antwort des Neuen Testamemts (Freiburg i. Br. 1992) 9–23, zit. 18–19. 5 Більше дізнатися про це можна з книжечки з коротким викладенням Символу віри, яка теж вийшла у видавництві «Гердер». Див.: К. Koch, Das Credo der Christen für heute entschlüsselt (Freiburg i. Br. 1993). 6 Перша редакція видана у: forum. Pfarrblatt der katholischen Kirche im Kanton Zürich (Пасторський листок Католицької Церкви у кантоні Цюрих) Nr. 5 1992, Ст. 20–22. За детальнішим викладенням викликів і перспектив, згаданих тут лише коротко, можна звернутися до: K. Koch, Christsein in einem neuen Europa (Freiburg/ Schweiz 1992). 7 G. Adrianyi, Geschichte der Kirche Osteuropas im 20. Jahrhundert (Paderborn 1992) 79. 4
- 16 -
Е ПІ ЛО Г Доле но с н и й час д л я є в р о п ейс ь к и х ц е р ко в І. Сила розуму та духу Сьогодні Європа переживає період глибокого зламу. Йдеться не лише про економічні інтереси, які змусили Західну Європу зосередити свою увагу на більш тісній співпраці, аж до перемовин щодо створення єдиного європейського економічного простору. Політичні інтереси європейських країн теж сконцентрувалися на несподіваному й дуже швидкому розвитку подій у Східній і Центральній Європі. Незабутні зміни, які відбулися на європейських теренах і особливо в німецьких землях у 1989 році, безперечно, стали наслідком впливу багатьох політичних і економічних чинників. Однак ніколи не можна забувати того втішного факту, що саме християни колишньої НДР (і передусім євангельські християни) зробили дуже важливий внесок у здійснення першої ненасильницької німецької революції, яку по праву можна називати «оксамитовою революцією» («sanfte Revolution»). Відтак цілком можна погодитися з кардиналом Йозефом Ратцінґером, який на підставі своєї кай- 197 -
Курт Кох. Християни в Європі
рологічної оцінки політичної і духовно-релігійної ситуації в Європі говорить про перемогу істини духу та релігії: «Ідеологічного муру, який розділяв не лише Європу, а й — непомітно — геть увесь світ, більше не існує. І його повалено не силою зброї, а також, звісно, не самими лише молитвами, а завдяки духовному підйому, завдяки мирним процесіям людей, що хотіли свободи, — процесіям, які зрештою виявилися справді сильнішими за колючий дріт і бетон. Людський дух довів свою силу; сурми свободи здолали мур, яким цю свободу хотіли обмежити. І навіть якщо ми не можемо тут надто вже прямо говорити про участь Бога, все ж таки не можна й заперечувати, що віра в нього або принаймні попит на нього мали неабиякий вплив на характер звучання цих визвольних сурм»1. ІІ. Спонуки для спадкоємства християнської віри Ці докази сили духу та перемоги свободи над брутальною мовою зброї залишаються незабутніми й обнадійливими ознаками того, що в новій Європі й надалі існуватиме попит на таку необхідну участь християн і християнок. Щоправда, цю духовну нагоду для Європи було б згаяно, якби на неї дивилися лише як на мирський і надто людський момент перемоги над атеїстичним марксизмом на Сході й тріумфу над безбожним комунізмом в Європі назагал. Набагато більше для - 198 -
Епілог
сьогоднішнього сприятливого моменту (кайросу) важить те, що християни Європи приймають ті виклики, які неуникно й невблаганно постають перед ними та перед процесом передання віри у зв’язку з новим устроєм Європи. Ці виклики варто ще раз назвати поіменно, узагальнивши їх в рамках цього скромного епілогу. 1. Духовне коріння Європи: історичний виклик Перший виклик християнським церквам носить історичний характер. Йдеться про ту спонуку, яку відзначив ще Альфред Дельп у період між вереснем 1944 і лютим 1945 року, тобто незадовго до своєї страти, коротко сформулювавши її таким чином: «Своїм існуванням ми відібрали в людей довіру до себе. Двохтисячолітня історія складалася не лише з благодаті й добрих порад, а й з тягарів і перешкод»2. І справді, європейське християнство не лише може записати на свій рахунок багатообіцяючі, благодатні справи, а й має переглянути катастрофічну історію своїх провин, починаючи з різноманітних загроз позаєвропейським культурам з боку європейського колоніалізму (який, на думку такої авторитетної людини, як колишній кельнський кардинал Йозеф Гефнер, «у своїх головних проявах не витримує перевірки християнським сумлінням»3), продовжуючи розколом Церкви і його наслідками у вигляді кривавих міжконфесійних війн XVI i XVII століть і закінчуючи - 199 -
Курт Кох. Християни в Європі
пекельними лихами європейського антисемітизму, який є не просто випадковим явищем в історії так званої «християнської Європи», а становить її історичний тягар і трагедію. Зважаючи на цю недвозначну історію Європи і її церков і на необхідність фіксації, збереження й сучасного підтвердження історичних фактів, перш за все треба виконати одне нелегке, але дуже потрібне завдання, а саме — спробувати знайти вирішальні коріння Європи за допомогою трьох корисних для пізнання запитань: який історичний вплив мали ці коріння? де їх можна знайти живими сьогодні? яким чином їх можна використати на благо майбутнього Європи? 2. Церква перед кінцем чи Церква життя? Еклезіальний виклик Ще більш радикальні запитання поставив перед християнськими церквами Європи ще в 1941 році Альфред Дельп: «Церква буде завжди. Але чи завжди вона буде тут, із нами? Коли ми питаємо, живе чи вмирає Церква, то маємо на увазі наш час. Тут нам не допоможуть жодні розумування. Тут допоможе лише чесна фіксація існуючого становища та щире намагання впоратися з ним». А щодо церкви, яка на кшталт бюрократичної організації чіпляється за владні позиції і пропонує окремій людині самі лише постулати, Дельп - 200 -
Епілог
відчував себе змушеним поставити «три прості запитання»: «Завдяки чому живе Церква? Від чого вона вмирає? Церква, чи є ти сьогодні Церквою життя, а чи Церквою перед кінцем?»4. Само собою зрозуміло, що Дельп ніколи не мав сумнівів у тому, що Церква в цілому не може зазнати краху й зникнути в цьому світі. Але оскільки Церква в тій чи іншій формі являє собою історичну реальність, треба реалістично виходити з того, що в конкретній церкві багато що має час од часу вмирати, щоб дати місце новим формам життя. У цьому запитанні про життя, смерть і воскресіння Церкви міститься специфічно церковний виклик, пов’язаний з елементарним вибором напрямку: якщо новій Європі, аби мати майбутнє, доводиться засвоювати форми федералізму та демократії, то централізовано організовані церкви, які мають принципово несумісні з демократією структури й тому не сприяють, а перешкоджають діалогу, не зможуть взяти на себе роль взірця й нічого не додадуть до нового суспільного життя. Наразі справжній доказ плідної допомоги християнської Церкви новій Європі треба вбачати в її здатності й готовності до діалогу. 3. Спільне майбутнє церков: екуменічний виклик Вживши ключове слово «діалог», ми вже фактично назвали третій виклик. Знов-таки, ще Аль- 201 -
Курт Кох. Християни в Європі
фред Дельп слушно передрік, що відповідь на питання, чи знайде Церква ще раз шлях до людей, залежатиме від цієї найголовнішої умови: «Якщо церкви ще раз нав’яжуть людству образ християнства, зануреного в суперечки, вони поставлять на собі хрест»5. Християнські церкви в майбутній Європі і справді ще більше втрачатимуть довіру, ніж досі, якщо не виявлять готовності до рішучих і далекосяжних кроків у напрямку відновлення своєї єдності. Адже в новій Європі існує лише дві альтернативи: або християнська відповідальність носитиме екуменічний характер, або анахронічне увічнення давніх конфесійних суперечок спровокує — як триста років тому — нову хвилю секуляризації та атеїзму. Тому сьогодні настає час аж ніяк не для відновлення конфесіоналізації чи навіть конфесіонального прозелітизму, а для фактичного підтвердження екуменізму заради передання віри в Європі. Це час, коли треба не лише прислухатися до застереження тюбінгенського протестантського теолога Юрґена Мольтмана, а й відповісти на нього переконливими діями: «Спільний європейський дім можна побудувати, лише здолавши розкол і непримиренність між християнськими церквами. Конфесійно розколоті й екуменічно непримиренні церкви не є „європоспроможними“»6. До речі, цей фундаментальний екуменічний виклик може знову (хоч і за цілком інших умов) зробити вкрай - 202 -
Епілог
актуальним той «поважний європейський католицький собор», від якого ще Новаліс у своїй історичній статті 1799 року «Християнство чи Європа» очікував «справи релігійного пробудження». Адже для успішного спадкоємства віри християнам Європи нагально потрібна якась зрима форма справжньої, надійної соборності. 4. Мультикультурне бачення: культурний виклик Не лише в екуменічному житті, а й на культурному рівні плюралізм став типовою ознакою суспільств у новій Європі. Завдяки проникності державних кордонів, яка знайшла символічне віддзеркалення в знесенні Берлінського муру, а також завдяки швидкому розвитку мобільності людей, про що особливо яскраво свідчать численні потоки біженців, європейські суспільства набули мультикультурного характеру, й ця тенденція в майбутньому лише посилюватиметься. Впоратися з цим культурним викликом європейські християни та християнки зможуть тільки в тому випадку, якщо замисляться над своїм конкретним внеском у реалізацію неминучої візії багатокультурних суспільств Європи. Їхній найважливіший євангелізаторський внесок треба, безперечно, вбачати у відродженні істинно християнської культури гостинності, запорукою якої є сама Біблія і традиції стародавньої - 203 -
Курт Кох. Християни в Європі
Церкви. Адже вона виявляється не лише найкращим — християнським — релігійним щепленням від такої хвороби, як етноцентрична агресивність, про яку слушно вважає себе зобов’язаним говорити Римський клуб, маючи на увазі північну половину світу. Вона виявляється також найпліднішим ґрунтом для того культурного плюралізму, який Герберт Лойнінґер влучно порівняв із салатницею, де «різноманітні складові, перемішані разом, продовжують своє існування вже в сукупності, створюючи приємний смак цілого — добре приготованого салату»7. 5. Взірцева демократія: національний виклик Найпомітніша ознака мультикультурних суспільств полягає при цьому якраз не в однобічній, не в одноколійній асиміляції всіх чужинців у власну монолітну національну свідомість, а в обопільній інтеграції, тобто у взаємному обміні певними цінностями між корінним населенням і прибульцями. Тому, кажучи про єдність Європи, головним символом якої стала ідея «спільного європейського дому», не можна ставити собі за мету створення унітарної держави, в якій знівелювалися б усі відмінності між окремими «квартирами». Мова має йти про побудову на засадах федералізму такої Європи, в якій знайшлося б місце для національної самосвідомості й суть якої Девід Стіл стисло сформулював на Європейських екуменіч- 204 -
Епілог
них зборах у Базелі в 1989 р.: «Жодної централізованої бюрократії, а лише вільна транснаціональна демократія»8. Відтак саме в цьому першочерговому питанні щодо конкретного внеску окремих країн і їхніх помісних церков у створення нової Європи полягає той національний виклик, на який мали б відповісти насамперед християни Швейцарії — щоправда, не для того, аби зайвий раз підтвердити свою винятковість, «особливий випадок Швейцарії», а для того, щоб на власному прикладі показати, що зі своїх добрих традицій можуть додати до майбутньої моделі нової Європи окремі країни та вкорінені в них церкви. Цей наголос на особливій відповідальності християнських церков у світському союзі Швейцарської Конфедерації зумовлений не лише національною належністю автора. Він є також (і насамперед) наслідком поваги до думки такого авторитета, як ерфуртський старший пастор Гайно Фальке, який вбачає в Confoederation Helvetica, що намагається об’єднати найрізноманітніші кантони, кожний зі своїми особливостями, в одну політичну ідентичність, «аналогію» з майбутньою конфігурацією Європи 9. Ганс Кюнґ теж відводить Швейцарії важливу роль лідера в створенні майбутньої Європи, формулюючи це ще більш яскравим і влучним чином: «Те, чого Європейська Співдружність хоче досягти як макрокосмос, Швейцарія як мікрокос- 205 -
Курт Кох. Християни в Європі
мос досягла ще півтора століття тому: існування справжньої мультикультурної співдружності різних народів, мов, культур і конфесій. Тут наша маленька країна може виконати функцію піонера — не тому, що вона краща за інші країни, а тому, що вона вже має в цьому досвід. Німецька Швейцарія та французька Швейцарія — разом з італійською та романською — вже жили мирно в одній спільній державі, коли німці та французи ще вважали один одного „запеклими ворогами“»10. 6. Примирення Європи та світу: етично-політичний виклик Проте сьогодні кожний національний «особ ливий випадок», у тому числі й швейцарський, може виправдовувати себе лише за умови, що його розуміють і реалізують як особливу відповідальність за збереження миру, бо політична відповідальність окремих держав і народів у такий час і в такому світі, де ці небезпеки стали спільними для всіх, в жодному разі не може залишатися суто національною. Звідси сам собою випливає той етичний і політичний виклик, що його кидає християнським церквам нова Європа. Саме тут і настає вирішальний момент християнської відповідальності перед світом. Він полягає, згідно з тонким спостереженням марбурзького професора соціальної етики Штефана Г. Пфюртнера, в усвідомленні того, тепер уже очевидного, факту, «що народи - 206 -
Епілог
Європи в своєму спільному житті не зможуть прийти до якоїсь моральної ідентичності, якщо з пережитої ними впродовж їхньої історії кількості страждань і з незмірних руйнівних наслідків нової світової війни вони не зроблять недвозначного й остаточного висновку про неприйнятність війни в будь-якій формі. Будь-що інше було би просто безрозсудством»11. Якщо поставитися до цього неуникного висновку серйозно, то найголовніше покликання християнської Церкви може полягати лише в служінні миру в Європі, в усьому світі та в усіх сферах життя. Цей обов’язок теж повертає нас до самої суті християнських церков, варто лише поставити собі запитання (аж ніяк не самозрозумілі), якому миру вони мають служити й які церковні передумови мають бути виконані, аби сприяти всесвітньому миру, а не зашкодити йому. Адже весь попередній досвід дозволяє припустити, що в сучасних церковних дискусіях довкола миру в світі йдеться водночас і про самі церкви, про їхнє розуміння самих себе та форм своєї соціальної відповідальності. Це особливо стосується тих випадків, коли ми намагаємося поєднати в думках істину, яку покликані сповіщати церкви, та їхню власну форму існування, на що слушно вказує професор соціальної етики, євангелічний теолог Вольфганг Губер: «Якщо ми питаємо лише про сутність і про завдання Церкви, це є применшенням того, що - 207 -
Курт Кох. Християни в Європі
являє собою Церква; треба питати одночасно про її місце і про її соціальну форму»12. ІІІ. Чи спроможні європейські церкви мати майбутнє? Отже, тут замикається коло тих найголовніших викликів, що їх поставило перед християнськими церквами нове становище європейської спільноти. Однак протистояти цим викликам у будь-якому випадку можна лише за умови, що вони сприйматимуться не окремо, не вибірково, а лише як різні грані однієї-єдиної проблеми, від подолання якої залежить існування християнських церков у Європі. І полягає ця проблема в елементарному питанні — питанні довіри до християнських церков, а відтак і можливості їхнього майбутнього в новій Європі. Отже, на зламі опинилася не лише Європа, а й перш за все її християнські церкви. Для них доленосний час назрів і навіть «перезрів». Тож залишається сподіватися, що європейські християни приймуть ці виклики з пристрасною незворушністю, як і з незворушною пристрасністю, що осмислення цих викликів дозволить їм знайти перспективи просвітлення й передусім визволення, що вони наполегливо продовжуватимуть — заради справедливості, миру, збереження Творіння, а головне — керуючись провідною зіркою Свободи — той багатообіцяючий екуменічний процес, - 208 -
Епілог
що розпочався в 1989 році в Базелі та Дрездені, а разом із ним — відроджений і справді конче потрібний процес спадкоємства віри в Європі. Примітки
J. Cardinal Ratzinger, Wendezeit für Europa? Diagnosen und Prognosen zur Lage von Kirche und Welt (Einsiedeln 1991) 105–106. 2 A. Delp, Gesammelte Werke IV (Frankfurt a. M. 1984) 318f. 3 J. Höffner, Europa — Erbe in Verantwortung, in: J. Höffner, In der Kraft des Glaubens. Band II: Kirche — Gesellschaft (Freiburg i. Br. 1986) 632–640. 4 A. Delp, Gesammelte Werke III (Frankfurt a. M. 1984) 234–235. 5 A. Delp, там само (див. прим. 2). 6 J. Moltmann, Die Vision von einem offenen Haus, in: Deutsches Allgemeines Sonntagsblatt, 29.11.1991, S.19. 7 H. Leuninger, Vielfalt statt Einheit. Bausteine für eine multikulturelle Gesellschaft, in: Publik-Forum 18 (1989) Nr. 20, S. 5–7. 8 D. Steel, Versöhnung in Europa — Erbe und Vision, in: Frieden in Gerechtigkeit. Dokumente der Europäischen Ökumenischen Versammlung (Basel-Zürich 1989) 218–232, цит. 223. 9 H. Falcke, Die Christenheit und das neue Europa, in: J. Moltmann (Hrsg.), Christliche Existenz im 1
- 209 -
Курт Кох. Християни в Європі Demokratischen Aufbruch Europas. Probleme — Chancen — Orientierungen (München 1991) 11–26, цит. 23. 10 H. Küng, Die Schweiz ohne Orientierung? Europäische Perspektiven (Zürich 1992) 97. 11 St. H. Pfürtner, Auf der Suche nach einer europäischen Identität: Verbindet die Europäer ein gemeinsames Ethos?, in: St. H. Pfürtner u. a. (Hrsg.), Ethik in der europäischen Geschichte. Band II: Reformation und Neuzeit (Stuttgart 1988) 9–24, цит. 22. 12 W. Huber, Wahrheit und Existenzform. Anregungen zu einer Theorie der Kirche bei Dietrich Bonhoeffer, in: E. Feil / I. Tödt (Hrsg.), Konsequenzen. Dietrich Bonhoeffers Kirchenverständnis heute (München 1980) 87–139, цит. 87.
- 210 -
З питань замовлення і придбання просимо звертатися: Видавництво «ДУХ I ЛIТЕРА» 04070, Київ, вул. Волоська, 8/5 Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» корпус 5, кімната 210 тел./факс: (38-044) 425 60 20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net – відділ збуту litera@ukma.kiev.ua – видавництво http://www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга-поштою»
Друк та палітурні роботи:
м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.