Майдан. Свідчення by Duh Litera

Майдан. Свідчення Київ, 2013–2014 роки За редакцією Леоніда Фінберга та Уляни Головач

ÄÓÕ ² Ë²ÒÅÐÀ

УДК 821.161.2(082)»2013/2014»

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА М141

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки. За редакцією Леоніда Фінберга та Уляни Головач. – К.: Дух і Літера, 2016. – 784 с.

(Сер. «БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ»). ISBN 978-966-378-438-0

Ця книга – добірка свідчень про події Революції Гідності в Україні (листопад 2013 – лютий 2014 років). Зібрано та публікуються розповіді оборонців, медиків, священиків, митців – людей різного віку та фаху, мешканців практично всіх регіонів країни. Вони були учасниками й свідками Майдану – етапу «народження нової нації». Майдан, поза сумнівом, стане одним із важливих символів української новітньої історії. Багатоголосся думок, представлених у книзі, ми певні, зацікавить як сьогоднішніх, так і прийдешніх читачів. Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Над книгою працював авторський колектив: Олена Андреєва, Уляна Головач, Леся Лисенко, Наталія Риндюк, Леонід Фінберг (керівник) Організатор збирання свідчень: Анна Прохорова Коректура: Комп’ютерна верстка: Дизайн обкладинки: Дизайн серії:

Наталія Анікеєнко, Наталія Мінько Світлана Невдащенко Вадим Кавсан Іван Григор’єв

Колаж обкладанки створено на основі фотографій Сергія Моргунова та Олександра Саврука Спільний видавничий проект Києво-Могилянської Бізнес-Школи та видавництва «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Видання підготовлене за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Позиція фонду може не збігатися з думками авторів текстів. ISBN 978-966-378-438-0

Усі права застережено

ЗМІСТ Леонід Фінберг. Передмова...........................................................................................................................9 ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА «МИ ВЖЕ НЕ БУДЕМО ЖИТИ В КРАЇНІ, В ЯКІЙ ЖИЛИ ДО ЦЬОГО ЧАСУ».....................13 Тарас Тимо: «Народ був не клієнтом революції, а її суб’єктом»........................................................14 Андрій Андрушків: «Я бачив жертовність людей, які хотіли змін»................................................26 Михайло Димид: «Чудо Майдану, що таки більшість людей відкривали свої серця одночасно»......33 Леся Шевчук: «Вот этот батюшка, этот крестик, эти мантры»..........................................................37 Ольга Стрельцова: «Говорят, что лучших Бог забирает на небо, но от этого не легче»..............40 Леся Литвинова: «Финальную оборону держала такая горстка».....................................................49 Ростислав Паранько: «Це були абсолютно негламурні речі»............................................................55 Роман Зінченко: «Народний госпіталь – це тилова служба Майдану»...........................................67 ЧАСТИНА ПЕРША: 30 ЛИСТОПАДА – 18 СІЧНЯ «ТАК ПРОКИДАЛАСЯ НАША НАЦІЯ»..............................................................................................73 Борис Єгіазарян: «Приказ был – не только жестоко бить, а оскорбительно бить» ....................74 Аделаїда Ковальська: «Кроме страха было еще чувство унижения и ощущение собственного бессилия» ..............................................................................................................................78 Ігор Бігун: «Ми не хотіли так одразу втікати, бо втеча – це поразка. Ми так обстоювали свої переконання» .........................................................................................................................................86 Ксенія: «Каждый пришедший человек − это дополнительная гарантия безопасности»............90 Федір Лапій. Репортаж з ночі розгону.....................................................................................................96 Борис Донський: «Ця ніч стала точкою неповернення для влади» ...............................................100 ПОТІМ БУЛА БАНКОВА.........................................................................................................................104 Олег Магалецький: «На Банковій мене зупинив гуманізм, щоб ті солдати не лягли під ковшем»..................................................................................................................................105 Олег Пилипчук: «Тоді на Банковій ми надавали допомогу не тільки демонстрантам, а й солдатам-строковикам із внутрішніх військ»................................................................................107 Ярослав Притуленко: «У меня был самый сильный адвокат, но в этой стране это не имеет значения» .............................................................................................................................109 Активіст: «Когда на Грушевского я увидел смерть, я понял, что не все так просто» ................118 ПЕРШІ АРЕШТИ І ПЕРШІ ПРАВОЗАХИСНІ АКЦІЇ.....................................................................120 Тетяна Мазур: «Майдан був віддзеркаленням України»...................................................................121 Тарас Гаталяк: «Адвокати від одного до іншого підзахисного бігали, неначе фельдшери на полі бою»...................................................................................................................................................133 Олександра Назарова: «Протесты в Украине – это хорошая школа для людей из других постсоветских стран» .................................................................................................................................140 ТАК НАРОДЖУВАЛОСЬ МИСТЕЦТВО СПРОТИВУ..................................................................144 Андрій Меаковський: «Ми підтримували ненасильницький спротив всіма можливими шляхами».....................................................................................................................146

Ганна: «Нас було десь 20–30 дівчат з інструментами, маракасами, свистульками: ми несли простий миротворчий меседж».............................................................................................152 Олексій Сігов: «Я долучався до різних ініціатив. Був одним із прес-секретарів Майдану» ...... 156 Остап Стасів: «Щоб пережити холодні дні», або Про ВУМ – Відкритий університет Майдану ............................................................................................................164 Анжеліка Зозуля. Про Бібліотеку Майдану ....................................................................................... 167 Світлана Тараненко: «Ми почали створювати новини багатьма мовами. Ми створили громадську ініціативу Безпечне транспортування поранених»...................................................... 170 Арсеній Фінберг: «Журналисты потом назвали нас Эскадронами добра».................................. 176 Олена Літвішко: «Ця країна бідна, але вона вже інша. І цього вже нічим не змінити» .......... 182 Олександр Беккер: «Сейчас я себя идентифицирую украинским немцем»................................ 186 Святослав Юраш. Про «Euromaidan PR»............................................................................................. 191 Олег Науменко: «Мы из Кембриджа поддерживали Майдан информационно – как могли»....194 Владислав Грезєв. Про інфоцентр «НЕ ЗЛИй МАЙДАН» та ітернет-проект OPIR.ORG........ 198 Олександра Устинова: «Я займалася координацією: було страшно, але хтось це має робити»............................................................................................................................................. 199 Олена Іванова: «Мы оказывали всяческую помощь в тылу и поставке всего, что только возможно»................................................................................................................................ 204 Олена Козаченко: «Каждый пытался внести свою лепту».............................................................. 209 Катерина Оверченко: «З ними хотілося бути разом...», або Про «Громадський сектор Майдану»..................................................................................................... 216 ГОЛОСИ ОБОРОНЦІВ.............................................................................................................................223 Андрій Гуменюк: «Я тут стою як аргумент»........................................................................................ 225 Юліан: «Стояли на Майдані вночі, тому що вночі там було мало людей і був ризик розгону»................................................................................................................................... 226 Олег Соломченко: «В нас була Гуцульська сотня»............................................................................. 228 Павло Кучер: «То був період, коли навіть якесь свідчення, що ти береш участь у Майдані, уже було небезпечним»........................................................................................................ 232 Павло Брадулов: «Радикализация общества с каждым витком была сильнее и сильнее»..........234 Олексій Демченко: «Была такая переполненность эмоциями, ощущение, что здесь – все».......237 Євгеній: «Стало понятно, что по-любому надо выходить на улицу, потому что или у тебя есть достоинство, или нет»........................................................................................................... 239 Олександр Абаєв (псевдо – Саша Хан): «Тогда в ночь на 11 декабря киевляне массово шли, и мы отстояли»............................................ 242 Євгеній (афганець): «Все надеялись, что это закончится мирно, потому что большое количество людей поднимается»............................................................................................................ 246 Дмитро Приймак: «Люди приходили, бачили, що треба – і робили».......................................... 248 Крим: «Я сел из Симферополя на поезд и приехал в Мариинский поддержать Януковича».....252 «В БІЛИХ ФУТБОЛКАХ З ХРЕСТАМИ»............................................................................................255 Анна Волохова: «Мы постоянно выходили на дежурства»............................................................. 256 Галя: «Больницы раненых майдановцев не брали»............................................................................ 259 Євгенія Янченко: «Мы ходили по Майдану и оказывали первую доврачебную помощь»..... 261 Олександр Ладний: «Ми надавали першу допомогу всім – і майданівцям, і антимайданівцям».................................................................................................................................... 264 Наталя Лелюх: «Я поняла, что в стороне не отсидеться»................................................................. 267

«КОЖЕН НІС ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЄ».............................................................................269 Олександра Дідик: «Що було за нами? –Ідея прагнення свободи, дерев’яний щит, палиця і трошки відваги»..... 271 Ірина Петрівна: «Если ты на Майдан не идешь – это вроде как ты его предаешь».................. 276 Василіса: «Юмор спас Майдан и юмор помог ему так долго стоять»............................................ 282 Ольга Жижко: «Нічого особливого я не робила – приносила якісь продукти, одяг, просто з друзями приїжджала»............................................................................................................... 285 Дмитро Залеський: «До ідентичності можна йти звідки завгодно»............................................. 288 Марина Фролова: «Защищать своей грудью и своим телом –конечно, хорошо, но надо было еще как-то конструктивно работать и в других направлениях».......................................... 291 Інна Грищенко: «Ми займалися всім: від нарізки бутербродів до обдзвону постраждалих після 30 листопада студентів».................................................................................................................. 296 Микола Свєтлов: «Со старой властью я не видел абсолютно никакого шанса развития Украины»...................... 298 Світлана Умелюх: «Поддерживали как могли»................................................................................... 302 Наталка Сердюк: «Щоб бути корисною, я пішла на кухню у Профспілки» .............................. 307 Руслан: «У мене був обов’язок охороняти сцену».............................................................................. 309 ЧАСТИНА ДРУГА: 19 СІЧНЯ – 17 ЛЮТОГО ГОЛОСИ ОБОРОНЦІВ, ГОЛОСИ ВОЇНІВ........................................................................................315 Павло Кучер: «Мирний протест уже заходив у глухий кут»........................................................... 317 Євгеній: «Люди начали швырять молотов от безысходности, оттого, что их тупо на той стороне никто не слышит»........................................................................................................... 319 Борис Єгіазарян: «Когда ребята погибли, то, понятно, украинское человечество уже встало. Но необязательно было пройти через это».................................................................... 320 Павло Брадулов: «Люди хотели, чтоб их услышали, и уже не боялись»...................................... 322 Олександр Абаєв: «Для меня с того момента началась гражданская война»............................. 324 Петро Киян. Про 1-шу Сотню, розвідку в Маріїнський парк і сніданок на барикаді.............. 325 Активіст: «Когда на Грушевского я увидел смерть, я понял, что не все так просто»................ 327 Олексій Демченко: «Многие говорили: не надо, другие – надо»................................................... 328 Анатолій Жохін: «Вони – спеціалізовані люди: прорвати, розігнати, налякати можуть. Єдине, що не можуть – втримати».......................................................................................................... 331 Роман Бойко: «Я тоді ще був прибічником мирного вирішення конфлікту»............................. 333 Олег Магалецький: «Тут, на Грушевського, це був уже перший народний силовий спротив»........335 Женя Чистяков: «Только путем радикальных действий мы смогли что-то поменять».......... 336 Іван Григор’єв: «В какой-то момент тебя оставлял страх. И самое спокойное место все равно был Майдан»............................................................................................................................. 338 «МИ НЕ СТРІЛЯЛИ».................................................................................................................................344 Андрій Остріков: «Мне не хотелось бросать коктейли в милиционеров – для меня это был непреодолимый шаг».................................................................................................................. 346 Олексій Філановський: «Это была борьба добра со злом»............................................................. 351 Андрій Лагутін: «Может ли безоружный человек противостоять вооруженной силе? Может – своим духом».............................................................................................................................. 355 Олаф Клемменсен: «Майдан для мене чорно-білий… Це – графіка: є добро, є зло»................ 358 Валерій Лозовий: «Ко мне вернулась Украина»................................................................................. 364

Матвій Вайсберг: «Когда были военные действия, я чувствовал, что мое присутствие там необходимо»......................................................................................................................................... 372 Петро Дідула: «Я на Майдані любив слухати, що люди говорять» ............................................... 380 «Мы начали собирать средства и помогать точечно разным проектам»...................................... 384 Бізнесмен: «Там было очень много места для гуманитарных усилий»......................................... 390 Павло Оринчак: «Я вірю, що й після перших смертей ще був простір для ненасильницького спротиву».................................................................................................................. 396 Андерсен Бух: «Я полівів завдяки цим протестам»........................................................................... 399 «З НОСИЛКАМИ, В БІЛИХ ФУТБОЛКАХ З ХРЕСТАМИ».........................................................406 Віра Павлюк: «Цілилися людям в очі, перенісся, були тяжкі хімічні опіки».............................. 407 Анна Волохова: «То, что говорили, что стреляют по Красному Кресту, – это правда»........... 411 Галя: «Мы, медики, свое возмущение проявляли тем, что как специалисты приходили сюда»....... 413 Наталя Лелюх: «У нас тогда медпункт был в библиотеке на Грушевского»................................. 415 «ПРОСТО НЕБА З ПСАЛТИРЕМ».......................................................................................................418 Михайло Черенков: «Самое сложное в этой ситуации – это быть каким-то источником надежды»....................................................................................................................................................... 419 Костянтин Пантелей: «Де народ страждає, там і Церква».............................................................. 422 Андрій Дудченко: «Мы служили умножению любви» .................................................................... 427 Роман Коляда: «Це теж фантастика: коли тут війна, а тут люди продовжують творити»...... 429 «КОЖЕН НІС ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЄ».............................................................................436 Олександр Кравцов: «Я себе відчував вільною людиною, будучи під наглядом» .................... 438 Віктор: «Я не лез на амбразуру. Я хотел грамотно и эффективно помогать».............................. 457 Геннадій Друзенко: «Майдан винайшов кардинально іншу систему мислення»...................... 463 Олена Максименко: «Я виконувала на Майдані абсолютно різні функції: від журналістських до волонтерських» ...................................................................................................... 468 Дарія Дієгуц: «Оружие было неизбежным, но сказать, что я это поддерживаю, я не могу»......472 Ніна Потарська: «Женщины не только бутерброды делали»......................................................... 477 Уляна Онищук: «В тій революції кожний виконав свою місію і зіграв свою роль».................. 481 Ніна Ходорівська. Про «Громадську раду Майдану», «Студентську асамблею» і волонтерство............................................................................................... 486 Олександра Устинова:«Я займалася координацією: було страшно, але хтось це має робити»............................................................................................................................................. 491 Зоряна Сохацька: «Я попросилася на кухню допомагати дівчатам» ........................................... 495 Олена Герасим’юк: «Ми взялися допомагати з харчуванням поранених у лікарнях».............. 498 Яна Паладієва: «Я приходила після школи на Майдан і була там до самої ночі»...................... 500 ЧАСТИНА ТРЕТЯ: 18 ЛЮТОГО – 20 ЛЮТОГО ГОЛОСИ ОБОРОНЦІВ, ГОЛОСИ ВОЇНІВ........................................................................................505 Борис Єгіазарян: «Обороняешь Майдан – это ты обороняешь Украину».................................. 508 Дмитро Ігнатенко: «События последних дней вызывали тольку одну ассоциацию – агнцы идут на заклание»......................................................................... 512 Олександр Абаєв: «Выстрелами огнемета оттесняли войска, но реального желания попасть прямо в них не было» ..................................................................... 517

Петро Киян: «18-го числа ввечері хлопці з нашої сотні отримували поранення один за одним»....................................................................................................................................................... 521 Петро Жовтовський (псевдо – «Чорний») і Зоя Конусова (псевдо – «Нікарагуа»): Розповідь на два голоси – чоловічий і жіночий.................................................................................. 524 Павло Кучер: «Найважче було наважитися і прийняти рішення: залишити все, що в тебе є, і піти...».................................................................................................................................... 532 Павло Дідула: «Мене врятувала моя шуба, бо вона була дуже груба».......................................... 536 Григорій: «Но когда мы стояли щитами бок о бок, мы орали “Смерть фашистам!” на ментов» .................................................................................................................................................... 540 Олексій Сахно: «Те ребята, которые там стояли в первом ряду со щитами, – это реально герои»...................................................................................................................................... 541 Микола Токар: «Ми стояли, і водомет нас поливав»........................................................................ 545 Євгеній: «Было понятно, что это все уже не имеет другого финала – это надо заканчивать силовым методом, жестко и правильно».............................................................................................. 547 Євгеній (афганець): «Многие готовы были заплатить собственной жизнью».......................... 551 Олег Мартиченко: «Люди там просто вражали» ............................................................................... 552 Анатолій Жохін: «Було відчуття такої громадянської війни»........................................................ 559 Сергій Гальчик: «Цей протест був підтриманий людьми, які прагнуть змін»........................... 564 Олег Магалецький: «19 і 20 лютого я був у різних чоботях».......................................................... 565 Микола Ільченко: «Може, можна було по-іншому? Можна, але... Як їх було спинити по-іншому?».................................................................................................................................................. 566 Артем Пасічник. В нього граната влучила, а він питає про ноутбук!.......................................... 569 Данило Віленський: «Він запитав, чи є мені 18. Я сказав, що є…»............................................... 572 Роман Бойко: «Для них це був як тир: люди йшли на ці кулі прямо по вулиці»........................ 574 Юліан: «В найкритичніші моменти це була боротьба з моїм внутрішнім страхом»................. 577 Андрій Гуменюк: «Цей Майдан – це якась трошки реабілітація чоловіків перед жінками»......579 Левко Скоп: «І фактично беззбройний народ виграв» .................................................................... 580 Павло Брадулов: «Мы заплатили большую цену»............................................................................. 584 Олексій Демченко: «Помогали очень многие, но не хватало тех, кто активно бы участвовал. Вот почему так много жертв получилось» .................................................................... 585 Микола Петренко: «Ну, як же! Я ж чоловік. Що я там маю стояти? Думаю: “Піду на них, гадів”».................................................................................................................... 586 «З НОСИЛКАМИ, В БІЛИХ ФУТБОЛКАХ З ХРЕСТАМИ».........................................................589 Маша Назарова. Монолог о том, как менять мир............................................................................. 590 Олена Фінберг: «Там, в центре боли, страдания, ужаса, никто не уходил без слов благодарности»............................................................................................................................................ 597 Анна Волохова: «Я шла и понимала, что я в любой момент могу умереть»............................... 602 Галя: «Мы шили не только на столах, а и на стульях, на полу»....................................................... 608 Євгенія Янченко: «Пострадали как Самооборона, так и цивильные люди».............................. 612 Тетяна Могиліна і Олег Грушевський (псевдо). Розповідь на два голоси – жіночий і чоловічий.................................................................................. 614 Олеся Жуковська: «А мені кажуть: “Сонечко, в тебе снайпер стріляв”»..................................... 622 Ірина Солошенко: «Це була така забава – стріляти по очах»......................................................... 624 Анатолій Нечай: «Це був час хірургів»................................................................................................. 626 Наталя Чубата: «Ми інтубували на тротуарі, вену ставили на тротуарі, реанімували на тротуарі – у цьому болоті»........................................................................................................................ 629

Анатолій Поливян: «Мы видели в эти дни все самое лучшее в людях»....................................... 633 Світлана Абаєва. Монолог матері та лікаря........................................................................................ 635 ПІДПІЛЬНІ ГОСПІТАЛІ..........................................................................................................................639 Олексій Соловйов: «Було створено цілу мережу підпільних госпіталів».................................... 640 Оксана Сивак: «Ми десь людей до трьохсот пролікували у наших госпіталях»....................... 644 Володимир Курпіта: «Ми відкрили госпіталь, бо не було іншої альтернативи»....................... 650 Тетяна Удовицька: «Мы должны были помочь людям, которые защищали наши интересы»........653 Іслам Дабабсех: «Чего бояться, если погибают девятнадцати-двадцатилетние ребята?»....... 658 Наталія Дефтеренко: «Координатор занимается всем»................................................................... 660 «ЦЕ БУЛО НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕОЛОГІЇ ВИЗВОЛЕННЯ»................663 Петро Балог: «Церква була совістю Майдану»................................................................................... 664 Євген Шаталов: «Писание не говорит, что христиане не могут протестовать»......................... 666 Богдан Огульчанський: «Ми не маємо права мовчати, коли Божі правила порушуються».......669 Василь Рудейко: «Там панувало християнство неконфесійне»...................................................... 672 «КОЖЕН НІС ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЄ».............................................................................678 Артем Миргородський: «Ми тоді називалися Евакуація плюс та Безпечне транспортування поранених»............................................................. 680 Саша Дубичева: «Мы работали в режиме: видишь дырку – закрываешь дырку».................... 684 Марина Лисак: «Сначала – Ночной дозор, позже Эскадроны добра, а потом работа в Волонтерской сотне».............................................................................................................................. 690 Анна Поляк: «Женя Котляр жив у нас з початку грудня. 20 лютого його вбили...».................. 695 Іванна Кобелєва: «Я такий собі інтернетний боєць»........................................................................ 701 Оля Сало: «Ми намагались не допустити застосування сили, зменшити агресію».................. 704 Олена Чорноусова: «В эти страшные дни мы все-таки пошли на Майдан»............................... 707 Альона Зінченко: «То, что произошло – превзошло и мои ожидания»....................................... 711 Ярина Квітка: «18–19 лютого я була в інфоцентрі Михайлівського від Громадського сектору Майдану».............................................................................................................. 717 Наталка: «Ми намагалися створити для Самооборони таку оазу для спілкування, відпочинку, малювання...», або Про події в Українському домі очима художниці.................... 719 Катруся Вітвицька: «Мы вышли, мы показали, мы победили»..................................................... 725 Марина Пилипенко: «Город, наверное, будет добрее после этих событий»............................... 730 Богдана Костюк: «Я поняла, насколько действительно актуальна и необходима работа журналиста»................................................................................................................................... 736 Галина Танай: «Якщо в тебе є смартфон і Фейсбук – у таких умовах ти вже кореспондент»............743 Борис Даневич. Про правозахисні акції.............................................................................................. 751 Філіп Шимборскі: «Ніхто так не голосував за Євросоюз, як українці»....................................... 755 ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА «ЦЯ РЕВОЛЮЦІЯ БУЛА ПОЛОГАМИ НОВОЇ УКРАЇНИ»..........................................................762 Костянтин Іванов: «Мы осознанно использовали неубивающие коктейли Молотова»....... 763 *** P.S. Олексій Сігов. Одна історія про свідчення................................................................................... 775 *** Над проектом працювали ........................................................................................................................778

Передмова Майдан – знакова подія новітньої української історії, яка означила цивілізаційний вибір народу та країни. І цей вибір – європейські цінності: свободи та права людини, верховенство права і гарантії прав меншин у взаєминах суспільства та влади. Альтернатива цьому добре відома нашому народові – знищення чи паплюження національної культури, відсутність держави як інституції, що має стояти на захисті своїх громадян, безліч жертв та понівечених доль. Знаємо, раби не бунтують: на захист прав гідності встають люди, для яких свобода є цінністю. Майдан став ареною протистояння між народом та корупційною владою негідників, для яких ані людина-громадянин, ані інтереси нації не були пріоритетами. За перемогу Майдану заплачено найдорожчим – життям сотень кращих синів та дочок народу, тисячами поранених. Це – велика ціна, проте, на жаль, в історії людства інакше не буває. Ми перемогли на цьому етапі важкої дороги до свободи. Але за свободу, за гідність треба боротися щодня – інших шляхів немає. Фіксація подій та осмислення феномену Майдану – в текстах свідчень учасників. Ми зібрали їх та представляємо на суд читачів. *** Ризикуючи життям в ім’я гідності та свободи, люди обстоювали свої переконання – «протистояли духом». Такою була мотивація дій. Майдан сподівався на те, що влада прислухається до сотень тисяч і мільйонів голосів, які об’єдналися заради змін – не сталося. На початку подій був мирний протест та бажання знайти рішення в конституційний спосіб. Проте дуже швидко влада показала, що вона ігнорує опонентів та воліє спиратися на силове придушення мирного протесту. Відповіддю Майдану була масовість учасників, а коли влада застосувала зброю – мужнє відстоювання своєї правоти. «Кожен, хто приходив на Майдан, додавав гарантію безпеки», – це розуміли всі. Бувало, що збиралися десятки й сотні тисяч людей. Однак вночі чи в моменти прямого протистояння з озброєними охоронцями влади, оборону тримали наймужніші – справді герої. Вибір був нелегким. «Найважче було прийняти рішення – залишити все, що в тебе є, й піти», – говорив один з бійців. «Я розуміла, що в будь-який момент можу загинути» – ділиться своїм пережиттям інша учасниця подій. Розповідали – кожен по-своєму – як долали страх. А водночас стверджували, що «Майдан був найспокійнішим місцем», бо чим далі від подій, тим було страшніше. Формулювалися постави гідності: «Коли загинули хлопці, коли гинули наймолодші, ми вже не мали права не йти в бій». Чимало людей Майдану намагалися зробити все, щоб не допустити кровопролиття. Але влада, яка поводилася дедалі агресивніше, не йшла на діалог з народом, такого шансу не залишала. Люди розповідали, як не могли себе змусити кидати «молотова» чи бруківку. Хтось так і не зміг перейти цей бар’єр, а інші бралися за зброю в безвиході вибору – чи поразка і приниження, чи перемога. Якщо на початку Майдану барикади були більше символічними, а діалоги мирними та ненасильницькими, то в січні і пізніше відбувалися справжні збройні зіткнення. Влада не йшла на поступки, і ставало дедалі зрозумілішим, що мирного вирішення конфлікту

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

не буде: «Люди почали кидати молотов від безнадії – з того боку їх ніхто не чув». Радикалізація, в тому числі серед учасників Майдану, зростала, і не було тому ради. В січні–лютому 2014 року відбулися найдраматичніші та найтрагічніші події. Беркутівці та інші «спецназівці» почали стріляти – спочатку гумовими кулями, а потім і бойовими патронами. Вони наче на полюванні цілили людям в очі, в перенісся, для них не було бар’єрів – вбивали і журналістів, і медиків. «Бійці отримували поранення один за одним», – розповідав сотник із Самооборони Майдану. Вбитих уже теж рахували десятками. Відповідь Майдану була адекватною – зброю застосували проти охоронців влади. Сподівання спецназівців, що вони безкарно вбиватимуть, не виправдалися. І коли почали стріляти в них – силовики спочатку відступили, а потім розбіглися. Так Майдан переміг своїх опонентів не тільки духовно, а й збройно. *** Чимала частина свідчень книги – розповіді про події від бійців Самооборони. Важко переоцінити їхні ролі в перемозі Майдану – це вони винесли на своїх плечах найбільший тягар протистояння, це вони найбільше постраждали, це їм було найтяжче. Наведу лише декілька цитат із свідчення одного з бійців – Тараса Тима: – «Коли з нашого боку почалися перші жертви, коли почалися оті захоплювання в полон, побиття, ще не смерті, просто такі брутальні речі, що людей роздягали, випускали голими бігти до себе, били, тоді було видно, як народ не те, що озлоблюється, але народ стає якимось таким жорсткішим – так, у нас боротьба, і ми будемо битися до останнього, тому що на нашому боці є правда»; – «Там, на тій передовій весь час була стіна зі щитів дерев’яних, і це було найважче – стояти і тими дерев’яними щитами просто стримувати постріли і гранати, і під постійним потоком води з водомета». *** Мабуть, одним із найдивовижніших феноменів Майдану стала його самоорганізація. Спеціалізовані, ефективно діючі групи охопили величезний спектр потреб Майдану. Люди створювали інфраструктуру спротиву – на різних етапах це були то наметові містечка, то барикади; то мобільні медичні бригади, то польові медичні пункти і підпільні госпіталі. Були сформовані групи охорони поранених у лікарнях та постачання ліків для поранених. Добровольці забезпечували Майдан дровами під час лютих морозів, виготовляли саморобну зброю, щити та бронежилети – цей перелік дуже легко продовжити. Було забезпечено інформаційну підтримку Майдану – сотні журналістів висвітлювали події та протистояли державницькій брехні: інтернет-спільнота інформувала світ про події Майдану десятками мов, а юристи організували правовий захист заарештованих учасників подій. Кухні Майдану годували десятки тисяч людей щодня протягом майже трьох місяців протистояння. Дуже важливим чинником подій став Автомайдан, роль якого і в забезпеченні ресурсами, і в порятунку поранених, і в організації тиску на владу важко переоцінити. Працювали й аналітичні центри, які намагалися допомогти лідерам Майдану формувати стратегії дій, прогнозувати етапи протистояння з владою і адекватні дії майданівської спільноти. Важливі ролі були й у певних бізнес-спільнот: вони – здебільшого люди малого та середнього бізнесу – забезпечували ресурсні потреби Майдану: інфраструктурні, медичне устаткування, дорогі ліки тощо. Люди, що узурпували владу «дістали всіх», і тому громадяни об’єднали свої зусилля в боротьбі з нею.

Передмова

«Люди приходили, бачили, що треба, і робили», – розповідають наші респонденти. «В цій революції кожен виконав свою місію та відіграв свою роль» – про це говорять майже всі. На Майдані було багато освічених творчих людей, які задавали певний стиль боротьби із системою. «Ми підтримували ненасильницький спротив всіма можливими шляхами», – ділиться своїм досвідом Андрій Меаковський. На Майдані і навколо Майдану відбувалися перформанси, мистецькі акції музикантів, поетів, художників, дизайнерів. Працював Відкритий університет Майдану, в рамках якого було прочитано сотні блискучих лекцій. В Українському домі функціонувала Бібліотека Майдану – в мирні етапи книжки користалися великою популярністю. Окремі свідчення у цій книзі розповідають про мистецтво Майдану: про ікони, написані в ті дні та освячені священиками, малюнки на касках і щитах. На сотнях і тисячах промовистих фотографій відтворено обличчя учасників цього воістину історичного дійства. Неможливо в короткій передмові розповісти про ролі усіх груп – учасників Майдану. Але про деякі з них, зокрема про медиків і священиків, треба сказати обов’язково. *** Потреба в медичній допомозі майданівцям була величезною. В мирні періоди треба було допомагати хворим – витримати морози було нелегко. Але дуже скоро почали з’являтися люди, побиті охоронцями і прислужниками влади – беркутівцями і «тітушками». На Майдані було створено оперативні медичні бригади, а згодом і медичні пункти, які поступово переросли в госпіталі. Влада спробувала тиснути на Майдан і через лікарні – майданівцям відмовляли в медичній допомозі, поранених викрадали або кваліфікували як злочинців і запроторювали до тюрем. Майдан відповів створенням власної мережі осередків медичної допомоги, організацією груп безпечного транспортування поранених, охороною в лікарнях. Проте найдраматичніші події відбулися тоді, коли війська влади почали стріляти у людей. Медики під кулями виносили поранених і часто самі ставали мішенями для вбивць. Мужність медичних працівників вражала, хоч лікарі часто наголошували, що вони аполітичні. Але у відповідь на агресію влади, як спеціалісти і як громадяни, приходили на Майдан. Будучи вірними клятві Гіппократа, допомагали не тільки демонстрантам, а й солдатам внутрішніх військ. «Це був час хірургів, – говорили лікарі Майдану. Свідчили: «Ми шили не тільки на столах, а й на стільцях і на підлозі», «ми реанімували на тротуарах». Думаю, що про ці сторінки подій ще буде більш докладно розказано з часом. *** «Люди асоціювали свою позицію як боротьбу на стороні Добра», – свідчить отець Василь Рудейко. І десятки, сотні священиків усіх Церков, а також рабини і муфтії, були в цьому солідарні зі своїм народом. «Те, що там відправлялася літургія, освячувало жертву не тільки тих людей, що були на Майдані, а мільйонів людей по всій Україні, – говорить отець Михайло Димид. – Через літургії ця жертва ушляхетнювалася, і це важливо». «Ми не маємо права мовчати, коли Божі заповіді порушуються», – наголосив отець Богдан Огульчанський. Священики благословляли людей, що відстоювали біблійні цінності, сповідали вірних, підтримували людей словом в моменти розпачу і зневіри: «І дуже важливо, що священики були поруч з людьми, які падали жертвами, яким треба було закрити очі і над якими треба було помолитися». Майдан об’єднав віруючих різних релігій. Про це свідчили представники майже всіх релігійних громад. Чи вдасться втриматися на цій висоті духу? – Будемо сподіватися. Але

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

й сьогодні очевидно – Майдан був ареною людяності, віри й надії, і роль духовних осіб, які допомагали своїм вірянам, – гідна поваги, осмислення і наслідування. *** Характерно, що громада київського Майдану об’єднала людей з усієї країни – це не був регіональний спротив. На захист свободи встали всі, хто поділяв вибір Майдану: і галичани, і буковинці, і жителі Півдня та Сходу України. Свідки звертають увагу і на значну участь жінок у спротиві: «Ми, жінки, не тільки бутерброди робили», і на участь молоді в доленосних подіях: «Він запитав, чи є мені 18. Я сказав, що є», і на ролі людей старшого віку, особливо киян, і на етиці солідарності Майдану: «Єднаймося, бо ми того варті!». Майдан розмовляв і українською, і російською, і це була двомовність порозуміння, а не розбрату. Події тих днів руйнували стереотипні характеристики українців – «моя хата з краю» – народ повстав та захистив себе і своїх нащадків. Надія на краще майбутнє, хоча й дуже обережно, чимало разів звучить у свідченнях – «місто стане добрішим» чи «країна бідна, але вона вже інша». *** Про все не розповіси, але майже все є у свідченнях наших респондентів – учасників Майдану. Їхні тексти, я певен, будуть читати, перечитувати та вивчати і наші нащадки. І це попри суб’єктивізм розповідей, їхню фрагментарність та емоційність – а як інакше! – і, може, надмірні надії на майбутнє. Але такі особливості жанру усної історії. Ми записали понад 300 спогадів – лише частина їх увійшла до книги. Тексти були розшифровані та відредаговані. Перед нами було досить складне завдання: з одного боку, зберегти автентичність оповідей, а з іншого – зробити тексти доступними для сприйняття потенційного читача. Ми залишили за рамками книжкової публікації недоказові судження респондентів, які переповідали те, що самі не бачили. Також поза книгою залишилися емоційні обвинувачення на адресу інших учасників подій. Ми намагалися відтворити хронологію Майдану, його географію, ролі різних спільнот і людей. А тому, збираючи свідчення, ми квотували кількість респондентів з різних груп. Ми свідомо не брали інтерв’ю у лідерів – намагалися почути отих «звичайних» творців історії. Чи вдалося нам стати хронікерами свідків та подій – судити читачам. Ми намагалися виконати свою роботу відповідально та професійно. Сприймаємо підготовку та видання Книги свідчень Майдану як частку великої роботи, яку здійснюють також і інші учасники подій – свідки та дослідники сучасної української історії. Лише всі разом ми зможемо максимально достовірно задокументувати доленосні дні для майбутніх поколінь. Насамкінець хочу подякувати усім своїм колегам, чиї імена вміщено в книзі. Без майже дворічної щоденної роботи більше ніж ста людей цей Проект ніколи би не відбувся. Цю книгу ми присвячуємо пам’яті тих, хто віддав своє життя за майбутнє України*. Леонід Фінберг

* Книга «Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки» є частиною проекту записів Oral history про події тих років. Нами записано та розшифровано більш ніж 300 інтерв’ю, які з часом будуть в інтернеті у відкритому доступі.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА «МИ ВЖЕ НЕ БУДЕМО ЖИТИ В КРАЇНІ, В ЯКІЙ ЖИЛИ ДО ЦЬОГО ЧАСУ» Тарас Тимо: «Народ був не клієнтом революції, а її суб’єктом» Андрій Андрушків: «Я бачив жертовність людей, які хотіли змін» Михайло Димид: «Чудо Майдану, що таки більшість людей відкривали свої серця одночасно» Леся Шевчук: «Вот этот батюшка, этот крестик, эти мантры» Ольга Стрельцова: «Говорят, что лучших Бог забирает на небо, но от этого не легче» Леся Литвинова: «Финальную оборону держала такая горстка» Ростислав Паранько: «Це були абсолютно негламурні речі» Роман Зінченко: «Народний госпіталь – це тилова служба Майдану»

Замість епілога

Костянтин Іванов:

«Мы осознанно использовали неубивающие коктейли Молотова» 35 років, одесит, бізнесмен, учасник Івано-Франківської сотні

Почему ты приехал из Одессы на Майдан? В актуальном раскладе Украины, то есть вливание или в Таможенный союз, или в ЕС, которого я тоже не горячий поклонник, я однозначно в таком раскладе выбираю ЕС и готов педалировать эту идею. Но у тебя нет уверенности, что это «рай», в который обязательно нужно идти? Даже есть понимание, что это не так. Но вместе с тем ты был готов подняться и поехать за 500 километров и выйти на площадь. Почему? Потому что ЕС – это невыгодно и отчасти неприятно, ТС – это страшно. Не в паническом, не в животном смысле, но это совершенно не та перспектива, которую я хочу подарить своему ребенку. В этом классическом антагонизме «колбасы по 2,20» и свободы слова я выбираю второе. На колбасу как-нибудь заработаем. Все формы политического сближения с Россией для меня табуированы. Поэтому я буду ратовать хоть за вступление в альянс североафриканских государств. Ты был там в момент первого разгона. Почему ты там оказался ночью? Рациональных причин, конкретных планов у меня не было. Все спонтанно рождалось на ходу? Отчасти, я последние четыре года мечтал выйти валить эту власть, но чтоб я был не один. То, что эта власть сделала со страной и опосредованно со мной, меня совершенно не устраивало. Я занимаюсь бизнесом и успел расслабиться с 2004 по 2010 год вполне. Хотя и был мировой кризис, это было спокойное, тихое время. Не надо было отстреливаться ни пулями, ни рублями. А с приходом к власти этих ребят начался просто ад. Четыре года я не работал, а воевал. Настроение у меня было подходящее. Но еще до разгона студентов я был готов протестовать цивилизованными методами, а после разгона включилось половое, наверное. Это невозможно схавать, когда у тебя на глазах происходит совершеннейший нравственный абсурд, а на следующее утро ты смотришь по телевизору, как пятнадцать «беркутов» вежливо демонтируют две палатки, хотя ты сам при этом видел кровь на брусчатке и как всех этих детей, уже выгнав с площади, догоняли и добивали в подземных переходах. Это попадает в категорию того, на что нельзя 763

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

не прореагировать – это остаток жизни в подушку плакать. Тогда я уже понимал, что протестовать я буду специфически. Еще не убивать, но уже включусь в силовое противостояние. И что произошло дальше? Я так понимаю, этот разгон был поворотным моментом? Дальше началась жесткая и массовая волна протеста. Жесткая в том, что стянулись со всей Украины землячества и стали постоянным лагерем, наплевав на запрет заготавливать «коктейли Молотова» – еще не использовали, но знали, к чему готовиться. Кто был инициатором «коктейлей»? Там не было инициаторов, это забавный феномен, с точки зрения социологии, но, по сути, весь Майдан – это одна большая народная самоорганизация. Когда я слышу рассказы про «руку госдепа», плевать хочется! Ерунда это все, я видел это изнутри – как знакомятся незнакомые люди, собираются в кучку по десять человек, обсуждают, кто что умеет, и говорят: «Ты будешь главный». Еще видел, как приезжают делегации с естественной структурой землячества, так как это единственная структура, которая была стартовой, с формальными или неформальными лидерами. Я видел, как лидеры собираются, организуют свои «круглые столы». Это было очень любопытно. Я видел первичную демократию в действии. Как из «охлоуровня» вырастает структура: управленческая, административная. То есть сложно местами проследить, кто подал идею? Да, это так. Грубо говоря, кто-то называет информационным стартером Мустафу Найема. Я могу допустить, что это так, но я бы отвечал, что нет. Он сыграл свою информационную роль, сделал вклад в то, что народ собрался. Но собрался бы и без него. Кто звал землячества? Сами, сарафанное радио, интернет. Ты безвылазно был на Майдане? Работа, поэтому нет. Но больше половины времени провел на Майдане. Где ночевал? Когда были военные действия, я в них участвовал. Если предполагался перерыв между ними, я спал прямо там. Если большой – тут я уже сибаритствовал, снимал хату неподалеку. В Одессу на поздних этапах я возвращался только потому, что работа. Я собирал деньги для этого дела, материальные ценности, необходимые на Майдане, и возил их. Что вы делали целый месяц в декабре, когда не было силового противостояния? Готовились, просто стояли, вопреки попыткам нас оттуда прогнать. Для меня было очевидно, что силовое противостояние будет. Я не понимал, почему это происходит. Но я понимал, что выбор со стороны власти был сделан в пользу этой стратегии, и он последовательно проводился в жизнь. 764

Замість епілога

Как получилось, что ты попал в сотню? Я примкнул к Ивано-Франковской сотне случайно, она стояла ближе по ходу моего движения. А все остальные в этой сотне были из Ивано-Франковска? Да. Ты сказал, что пока не было открытого противостояния, то вы ничем, по сути, не занимались. В какой-то момент начали заниматься тактической подготовкой. Мы отставали на шаг, как минимум. Выглядело так: проиграв «Беркуту» в рукопашной, мы начинали заниматься тактикой и техникой боя с «беркутами», а когда возникало следующее противостояние, оказывалось, что нужно было жечь покрышки, потому что по нам уже стреляли травматическими пулями. Когда мы научились защищаться от них, появились светошумовые гранаты, водометы и так далее. Не знаю, то ли это тактические просчеты, то ли святая вера в лучшее. Кстати, была ли вера в лучшее? Нет. До последних двух дней, когда пошел жесткий замес на выживание, и даже на пике своего оптимизма я давал пятьдесят процентов на то, что мы выиграем. Говорят, что в сотнях была строжайшая дисциплина? Да, правила были озвучены и прописаны, были императивными, вплоть до быстрых изгнаний человека за нетрезвый вид. Как твое ближайшее окружение в Одессе относилось к самой идее Майдана? Большая часть моего окружения была, как минимум, сочувствующей. Несколько человек были ярыми противниками. Но не среди ближайших друзей, а среди хороших знакомых, приятелей и уважаемых мною людей. И как развивались с ними отношения? Я не рвал отношений с людьми из-за разницы в политических убеждениях. Я понимал, что человек может быть против Майдана, тех целей и идеалов, за которые Майдан вышел воевать, он может быть за Россию... Я рвал отношения по принципу нравственного убожества: за одобрения разгона студентов, за одоб рение призывов к насилию по отношению к мирному населению, за призывы к применению боевых патронов. Многие так говорили? Да, большое количество. Ты с ними рвал отношения? С теми, кто призывал к таким ублюдочным действиям – да. С теми же, кто хотел объединения с Россией и был против Майдана, не рвал. В силу определенных обстоятельств с теми, кто хочет в Россию, я сейчас порвал. То есть у нас формально нет военного положения, но если говорить о сути происходящего, то это – война, и любые декларации проявления симпатии к агрессору – это предательство и коллаборационизм. 765

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

Создавало ли какие-то проблемы в бытовом плане, налаженной жизни, то, что ты неделями находился в Киеве? Некоторые проблемы с бизнесом это создавало. Задачи управления решались без меня. С одной стороны, бизнес-процессы отлажены, могу уехать на неделю, но не на все то время, что я уезжал все-таки. Косвенным спасающим обстоятельством было то, что в деловых отношениях наступило затишье, спад. Если бы то же самое происходило на пике деловой активности, то это закончилось бы крахом бизнеса. А так существенных проблем не возникло. Ничего не пришлось закрывать. Давай перейдем к следующему этапу, после Нового года. Было некоторое затишье, а потом ужесточение ситуации на Грушевского. Когда начал работать снайпер, когда была массированная стрельба травматическими пулями и эпизодическая стрельба боевыми. Давай в подробностях, с чего это началось. Откуда возникла стрельба? Началось с того, что через некоторое время без происшествий предприняли еще один шаг по разгону Майдана – пакет законов, ставящих нас вне закона. Но при этом опять-таки мы тактически отставали от применяемых к нам средств, а власть стратегически отставала от нашего настроения. И каждый раз использовала более жесткие методы террора с целью запугать и подавить, не понимая, не имея, видимо, фидбэка, что это только ожесточает. Вы не до конца представляли, какие методы они готовы применить, а они – ваш боевой дух и на какие жертвы вы готовы? Да. Мы воспринимали их как порядочных солдат правительственных войск, которые будут работать по писаным для них правилам, то есть светошумовые гранаты бросать в трех метрах от толпы, а не в толпу, не будут обвязывать их скотчем, болтами и гвоздями. Мы не рассчитывали на применение водометов при минус 20 градусах – это то, под что я попал. Мы рассчитывали, что с их стороны будет поведение по предписанным им законам. А они нас воспринимали долгое время как сборище терпил. Как вы это воспринимали? Да никак, уже как-то отбоялись. Ну, может быть, а может, и нет. Нам называли огромное количество – весь греческий алфавит – спецподразделений, которые, по задумкам разработчиков, умеют убивать лучше нас. Ну и хрен с ним! Ну не уйду же я из-за этого! То есть настал момент, когда вы не ушли бы, чем бы вам ни угрожали, хоть ядерным оружием. Да. Этого они не просекли. Что последовало за принятием диктаторских законов? Еще большее ожесточение. Лично меня они даже не ожесточили, меня не «цепляет». Я понимаю, что, с одной стороны, я себе наговорил в «Фейсбуке» и личных беседах лет на пятнадцать. Но месяц назад я решил, что я, в принципе, иду на пожизненное. В гробу я видал ваши законы! 766

Замість епілога

Как возникло ожесточение на Грушевского, когда это перешло в острую фазу? Было несколько факторов. Это – похищение наших, страшные пытки, некоторую часть убивали, некоторых специально возвращали для устрашающих рассказов. В том числе и тех, кто попадал в больницу. Из-за этого возникла необходимость полевых лазаретов полнофункциональных, вплоть до полостных операций. Но ведь не сразу люди стали попадать в Больницу скорой помощи? Сразу. Потому что «титушки», отлавливавшие по одному... Это началось еще до покрышек на Грушевского? Да, с самого начала. После того, как возник Майдан как массовое движение. Автомайдан в существенной степени стал жертвой. Про Булатова говорят, что это инсценировка, но я в это не верю. Я не общался лично с Булатовым, но общался с предыдущим пареньком, использованным для информационного освещения пыток, и в случае с ним я уверен. И я точно знаю еще примерно о 60-ти людях, с двадцатью я общался лично, которые просто отказались рассказывать о пережитом перед камерами. Получается, что на самом деле вы знали больше, чем вся страна, как теперь выясняется. Получается, что похищения и пытки имели место еще до «коктейлей Молотова». Можно ли сказать, что они стали реакцией и на это тоже, а не только на законы? В известной степени – да. Кто первый сказал: «Идем на Грушевского, будем бросать коктейли»? Не помню, но тут все было коллективно. Идею занять Грушевского, пойти на Институтскую озвучили со сцены лидеры оппозиции. Не помню, кто точно. И мы пошли. У нас вообще было специфическое отношение к официальной оппозиции. С одной стороны, многие себе их представляли как наших вожаков, но это совершенно не так. Мы их воспринимали как тех, посредством кого мы можем пытаться вести диалог с властью. Потому что они известны, их диалог можно освещать на телевидении, и это лучше, чем если бы диалог вели комиссары в пыльных шлемах. При этом если бы не мы, участвующие в жестком силовом противостоянии, то эта тройка пошла бы «в расход» сразу. Кого-то шлепнули бы, кого-то посадили. Они себе тоже наговорили лет на пятнадцать. Но ты не считаешь их вашими лидерами, а скорее медиаторами для переговоров? Да. Тогда почему вы по их призыву пошли на Институтскую? Потому что они осуществляли фидбэк в отношениях с властью в определенных вопросах. Мы были готовы им довериться на уровне «ОК, вам виднее». Пока они не призывали к чему-то, к чему мы не были готовы сами. Выходит, вы заготовили коктейли, шины, а они нажали на спусковой крючок? Скажем так: мы им поверили. Тут была забавная ситуация. У меня есть близкий друг Сережа Силантьев, одессит, нейрофизиолог, работает в Эдинбургском 767

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

университете – постдок, PhD, состоявшийся в научном плане человек, патриот Украины, который бросал работу там, приезжал сюда и участвовал во всех силовых операциях. Мы с ним друг друга находили всегда, старались. И когда имело место «мы пойдем под кули в лоб», мы с ним сговорились, где и как идем, решили, что идем первыми, с большими шансами не выживаем... Когда в итоге этого дня – не помню, был ли там Тягнибок, но Яценюк и Кличко точно были, они вернулись с переговоров с невнятным достижением: «Янукович обещал, что, если вы разойдетесь, они отпустят арестованных оппозиционеров», – уже «Ганьба!» звучала в их сторону. При всей невысокой оценке шансов мы вышли для того, чтобы не проиграть. И уйти ради того, чтоб отпустили заложников, – прости Господи. И что было дальше? На следующий день после первых жестких битв возле стадиона «Динамо», когда убили Нигояна – совершенно ублюдочная история, потому что вряд ли он был клиническим сумасшедшим, но, видимо, был блаженным. Его свои же старались оттеснить куда-то назад, а он лез в первые ряды с доброй улыбкой и христианскими лозунгами. Я в гробу видел христианские лозунги, но у меня бы палец на крючок не нажал. Ну, видно же, в кого ты стреляешь… Ты думаешь, они видели? На сто процентов уверен. И характерная травма врача-волонтера – выбитый позвонок ровно на перекрестье красного креста на спине – ночью очень удоб ная мишень. Даже в классических, не гражданских противостояниях врачи и журналисты гибнут. Но случайно. Любой нормальный солдат не будет срывать тактическую задачу, чтоб спасти жизнь журналисту или врачу, но он постарается в него не попасть. А здесь блики оптики у журналистов и красные кресты у врачей – это просто удобные мишени. Была ли это индивидуальная подоночность «беркутов» или в рамках какой-то доктрины террора – я не знаю. Но это прокачивало ненависть к ним. Страхом и не пахло. Видимо, никто не боялся. При том, что у врачей – выбитые позвонки, а у журналистов – выбитые глаза, все равно на следующий день приходили и те, и другие. И подтягивались новые. Чем жестче становилась ситуация, тем больше новых людей приходило? Небольшой приток был, и ожесточеннее становились старые люди. Мы не убивали, хотя и пошли на силовое противостояние. Единственное наше оружие – это был «коктейль Молотова». Штука, близкая к тому, что на Западе называется «напалм». В кустарных условиях изготавливается из бензина, олифы и алюминиевой стружки. В него можно или добавить пенопластовую крошку, или нет. Без пенопластовой крошки «молотов» сжигает на человеке одежду, обеспечивает ожоги, выводит из строя, но оставляет живим. Если добавить в нужной пропорции пенопласт, человек сгорает до угольков. Как ты понимаешь, пенопласт – это доступное сырье, мы осознанно использовали неубивающие «коктейли Молотова». Как ты думаешь, почему? Наверное, потому что было не до конца понятно, что до этого дойдет. Если 768

Замість епілога

бы было понятно, что в нас начнут стрелять из «калашей», это был бы вопрос не этики, а техники, и мы начали бы убивать первыми. Наверное, до конца не понимали, что дойдет до апогея. Рассчитывали, что власть остановится. Понятно, что шаг за шагом шла эскалация, и последний шаг – автоматическое оружие. Черт его знает, может быть, из-за почти повальной религиозности. Вот ты человек совершенно светский, тебе не сложно было? Меня не заставляли молиться. У меня вся десятка молилась. Мусульмане и иудеи молились в другое время и по-другому, но это не вызывало конфликтов. Все рассказы о жутких нацистских бандеровцах – фейк: Майдан был островком совершеннейшей веротерпимости. Немного отступая в сторону, я в принципе не верю в лозунги и кричалки, но рефлексивно, на уровне осознанного компромисса могу покричать вместе со всеми. В принципе, я кричал и давал отклик на все, кроме «Україна понад усе!» По двум причинам. Во-первых, ни хрена не «понад» – при всей любви к Украине. А во-вторых, это калька с «Deutschland über alles». В какой-то момент получилось, что я стою с ребятами, на два лозунга покричал в ответ, а на третий промолчал, и это получилось демонстративно. Меня пацаны спросили, почему вы не кричите в ответ на это. Я объяснил это так, как сейчас – не манипулятивно, как есть, не пытаясь никому ничего продать. Немножко неловкий момент, но десяти пацанам из трех сел Ивано-Франковской области объяснить, почему я не кричу «Україна понад усе!», было гораздо проще, чем «белой кости» одесской интеллигенции объяснять, почему мне не западло на «Слава Украине!» крикнуть «Героям слава!». Я бы сказал, что был выше уровень интеллигентности в ее первичном смысле как толерантности. Тут, конечно, нужно калибровать на эффект лесного пожара. Потому как, если все в одном строю, то между собой грызться – последнее дело. Это добавляло веротерпимости, но это добавляло явно на уже благодатную почву. Базис толерантности и веротерпимости был и без войны. Как тебе кажется, люди, которые туда пришли, это были открытые люди, готовые воспринимать окружающих такими, какие они есть? Тут есть некоторое противоречие. Как правило, у патриархальных религиозных людей с веротерпимостью не все хорошо. Я же не могу залезть к ним в голову. Но их консервативность стопроцентно интровертирована. Они категорически знают, как себя вести, но совершенно не пытаются навязать это окружающим. Я в каком-то смысле – это пафосно прозвучит – влюбился в этот народ. Изначально я воспринимал его как тактического союзника. То есть изначально они были для тебя временными попутчиками? Изначально, да. Я понимаю так, что ты готов был их принять, поскольку они в настоящий момент льют воду на ту же мельницу. Но правильно ли я понимаю, что в процессе того, как вы вместе лили воду на эту мельницу, у вас возникли более глубокие связи? 769

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

Разумеется. И не только за счет того, что мы вместе стояли под пулями. Но и осознанно: совершенно четкое впечатление, что это люди, которые мне приятны. И вот уже Грушевского, и стреляют, и ты сказал, что сначала травматами, а потом боевыми. Когда это произошло? В первом столкновении на Грушевского были достаточно редкие травматы, но уже и по горизонтали от наступающего «Беркута», и от снайпера. При этом снайпер время от времени стрелял боевыми. Как вы это определили? По пулям. То есть вы это видели прямо на поле боя? Конечно, ведь если говорить о том же Сергее Нигояне, травматическая пуля не оставляет на шее входное отверстие. Как ты считаешь, после применения боевых патронов противником у многих поменялось отношение, многие готовы были убивать? В конечном счете, это проявилось в том, что начали убивать. Но это была издержка отсутствия лидера в волюнтаристском понимании. Демократическая система, какая была, – она медленная. Мы начали позже реагировать. Битвы на Грушевского выглядели таким образом. Расположение наше находилось довольно далеко: ни они гранату не докинут, ни мы бутылку «молотова». Не считая пальбы с их стороны (с нашей не было), мы строились в «черепаху», не изменившуюся со времен Древнего Рима. Приходили на дистанцию, раскрывали щиты, бросали метательное оружие, закрывали щиты, бежали. Один из самых острых эпизодов на Грушевского был, когда столкнулись две «черепахи»: «Беркута» и наша. Обзорто очень плохой был, мы друг друга не увидели: столкнулись, и мгновенно завязалась рукопашная мясорубка. Это было прямо у входа на стадион, у колоннады типа ротонда. Ограниченное пространство, человек десять амбалов из «Беркута» и десять наших. И что было? Ну, жестко было. Чистая рукопашная. Как вы разошлись? Мы победили. Хотя они были и вооружены лучше, и, в среднем, гораздо крупнее. Характерный боец с нашей стороны все-таки весьма субтилен. Из этих гуцульских ребят значительное количество 60–70-килограммовых. А «беркуты» – все от моей комплекции и выше. И что было дальше, когда в какой-то момент на Грушевского все стихло? Да, а потом повторилось, потом опять стихло. Потом центр противостояния перенесся на Майдан: нас снова пытались зачистить. Это все под упоминавшуюся уже риторику, мол, ребята, вы ж понимаете, что мы с вами играем. Постепенно все перешло к предпоследнему дню, когда под рассказы о том, что «рота хороших профессионалов вас за полчаса зачистит», в предпоследнюю ночь вышел резервный полк 770

Замість епілога

«Беркута», который все это время отдыхал в казармах, с моральной поддержкой из трех БТРов. БТРы мы сожгли, а «Беркут» прогнали. А вот вы все время не отдыхали. А была ли ротация? Приток свежей крови был слабый, ротация – внутренняя, фактор усталости был очень значительный. Не было такого, что киевляне приходили только в острые моменты и потом уходили? Бывало. Киевляне в этом смысле в нескольких ситуациях оказали существенную поддержку тем, что создавали живой щит. Но на ночь мирные киевляне в массе своей не оставались. На ночь оставались фактически только вы, те, кто принял решение биться до конца? Да, и хозчасть. И вы уже были очень вымотанные, уставшие к этому моменту? В значительной степени. То, что власть решила сделать кульминацию в этот момент, может, и к лучшему. Но, с другой стороны, «Беркут» тоже уставал: они выпустили резервный полк «Беркута» тоже не от хорошей жизни, а потому что весь остальной был измотан, с нижайшим боевым духом, да и дезертирство наблюдалось. Особенно на Западной Украине. Они сами просили народ, чтобы им заблокировали часть. В этом смысле над нами маячил еще и случайный фактор армии. Было понятно, что, при всей нашей браваде, если за дело возьмется Минобороны с приказом пленных не брать, то мы очень быстро все закончим. И вы это понимали? Да, но эта ситуация – как извержение вулкана. Либо да, либо нет. Если нет, то будем стоять до конца, и это будет, как минимум, еще долго. Если да – ну, не повезло. Армии много, она хорошо оснащена, еще и пулеметами. Даже с поправкой на то нулевое состояние всех моточастей. То есть ты считаешь, что против регулярной армии вы бы просто не выстояли? Конечно. Но регулярная армия, по-видимому, отказалась. Вы это обсуждали между собой? Более того, у Януковича не было других насущных проблем в этот момент. То, что он занимался сменой руководства Министерства обороны, менял главу Генштаба, замминистра обороны – это говорило о том, что он пытается сформировать ту верхушку армии, которая проявит к нему лояльность. У него это не получилось. Вполне возможно, что не получилось еще и по времени. Наверное, в конечном счете, можно было найти нужного подонка, который отдал бы тогда приказ. В этой ситуации непонятно, как отреагировали бы полевые командиры, потому что не любой полковник или майор согласится вести свой корпус на народ. Это оставляло шансы. Но получилось так, что противостояние достигло силовой 771

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

кульминации и было выиграно нами на тот момент, когда Янукович, как минимум, не успел решить вопрос армии. Давай о кульминации. Пришел отдохнувший «Беркут» и БТРы, БТРы вы сожгли, «Беркут» прогнали, и что было дальше? Было утро, когда вышел на площадь какой-то чекист и сказал в громкоговоритель о том, что СБУ объявляет антитеррористическую операцию «Бумеранг»: «Женщины и дети, покиньте площадь!» И что вы подумали в этот момент? Что женщинам и детям, и правда, лучше покинуть площадь. Ну, детей, конечно, не было. Женщин много было в хозчасти, но они тоже практически площадь не покинули. И что вы дальше делали? А они что дальше делали? Было дано время на раздумья. Мы ждали пассивно. На этой почве стали штурмовать арсеналы МВД в областях, и мы ждали, когда нам подгонят оружие. Но понятно было, что ждать надо часов шесть, а нам дали часа четыре. Но реальность оказалась чуть лучше: нам нужно было простоять не два, а полтора часа. Небольшое количество оружия все-таки у нас было, и в это время подтянулись ребята из лесничеств с карабинами, с нарезным оружием. Это было в последний день утром. До того, как началась активная фаза операции «Бумеранг», но было понятно, что снайперы будут в ней играть не последнюю роль. И мы пытались себя обезопасить от этого. Четырех снайперов из шести удалось обезвредить. Ты считаешь, их всего два осталось? Да. Снайпер – это вообще очень страшная тактическая единица. Но вы понимали, где они находятся? Их два потока искали. Первый – сыскной, а второй – «заточенные» на это дело антиснайперы-афганцы. Их с помощью своей оптики отслеживали. И что дальше? В какой-то момент начался совершеннейший ад, «беркуты» использовали «калаши», с нашей стороны было немного оружия, но, в основном, такие как дробовик: штука мощная, но с расстояния метров десяти. А они из «калашей» стреляли с расстояния от ста метров длинными очередями. Одна из моих травм – это на меня завалилась подбитая пулями баррикада. Предыдущей ночью они, на сто процентов зная, что у нас там только лазарет, сожгли Дом профсоюзов. Если цинично смотреть на этот вопрос, получается, что они оттянули часть наших ресурсов на эвакуацию лазарета; другое дело, что такие вещи не делают на войнах в классическом понимании. Они закидали дом зажигательными гранатами. И вы эвакуировали раненых? Да. И что было после того, как на тебя упала баррикада? 772

Замість епілога

Выбрался из-под нее как-то. Еще одна из травм – это я был в бронежилете 18-килограммовом, невыносимом совершенно. Но его достоинство в том, что он выдерживает попадание винтовочного патрона 7,62. Теоретически я знал, что выдерживать-то выдерживает, но это все равно ничего хорошего. Начиналась стрельба – я падал, и это чисто физически тяжело – сорок раз упасть и вскочить в 18-килограммовом бронежилете. Один раз попал под две пули в нем... Бронежилет действительно спасает, он распределяет давление. Хорошо, но вот они стреляют по вам из «калашей», а у вас помповые ружья, которые не достреливают это расстояние. На что вы рассчитывали? Мы рассчитывали на то, что их тактическая задача – зачистить площадь. И когда они вышли на ту дистанцию, с которой мы могли отстреливаться, – мы начали отстреливаться. Первым залпом ошеломив их, ломанулись в контратаку, сократив дистанцию до рукопашной. Погнали их, и так несколько раз. Потом скорректировалась ситуация. Они поняли, что они не зачистят площадь, что для этого нужно будет отстреливать, они засели и начали просто стрелять длинными очередями, а к нам подтянулись егеря. Винтовка, конечно, – не автомат, но у нее дальность и точность боя хорошая. Это заставило укрыться «Беркут». А в какойто момент из арсеналов к нам пришло оружие; и когда мы оказались вооружены с ними одинаково, вечер утратил томность. Ровно в этот момент, минут через пять после этого, власть и капитулировала. Здесь не было никаких подковерных моментов. Это была чисто победа с одной стороны, поражение – с другой в прямом силовом противостоянии военном. Какой главный опыт ты вынес для себя? Что сила солому ломит – я и раньше знал. На самом деле глобальных катарсисных вещей не произошло. Из интересного – я поверил в психосоматику. Будучи человеком прагматичным, я всегда скептически относился к понятию героизма, войны, выигранной силой духа... Здесь я видел этому реальные подтверждения – имею в виду не себя, а этих пацанов, которые шли за идею, ни хера не боялись. Я видел, как 60-килограммовые 18-летние крестьяне в рукопашной один на один выносили стокилограммовых «беркутов», которые тридцать часов в неделю посвящают технической и тактической подготовке. Это производит впечатление, и это изменило мой взгляд конкретно на этот вопрос. То есть ты осознал скрытые резервы, которые есть у человека? То, что ты сейчас озвучила, – это как объяснение. У меня особо не было времени это осмысливать и анализировать, но, в первом приближении, я просто увидел, что так бывает. Вот когда время станет совсем спокойным, я, наверное, буду над этим долго думать. У меня изменилось отношение к этому народу, который изначально воспринимался как тактический союзник, а впоследствии – как свои. Я увидел, что они совсем не такие, какими их представляют. И даже не такие, какими я их себе представлял – классическими славянскими крестьянами, на почве образа, сформированного ездой по областям либо русской классикой. 773

Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

Теми самыми, которые готовы тридцать лет хавать все что угодно, а в фазе русского бунта, бессмысленного и беспощадного, графским коням шомполом глаза выкалывать. У меня не было причин воспринимать их как-то иначе. Но я увидел, что это совершенно не то. А что это? Я увидел интеллигентность в первичном понимании этого слова – в смысле уровня рефлексии. Я увидел толерантность, причем не гротескную, регламентированную, как это происходит в Европе и Штатах, а изнутри, и это вызывает симпатию и уважение. И у меня изменилось отношение к попам. Я достаточно негативно отношусь к религии, а к институту Церкви – так вообще плохо. Тут они себя показали с очень достойной стороны, я имею в виду Михайловский собор. Во-первых, они зарядили набат, когда было избиение студентов. Во-вторых, позволили укрыться у себя многим, предоставили помещение под лазарет. Ты еще хотел про посттравматический синдром рассказать. Я раньше в это не верил, думал, что это американское, с жиру, бешенство, и способ обеспечить работу психологам. А тут началось: хороший сон – это горя щий БТР плохой сон – это простреленное колено или мошонка. И сейчас это потихоньку начало сходить на нет. В последнее время я жутко не высыпаюсь. Я сейчас активно подымаю бизнес плюс занимаюсь гуманитарными вещами: расселение крымчан, материальное обеспечение, координация, связанная с Майданом, майданные и антимайданные вещи в Одессе. На сон остается 4–5 часов, и когда значительная часть этого времени проводится в таком состоянии, которое сном сложно назвать... Сон чисто соматически изменился, меня это жутко бесит. Был момент передышки. Пошел покурить – рядом с лазаретными палатками увидел покрытые брезентом тела. Со стороны передовой подносят еще тела. Стою, как-то совершенно отрешенно на это смотрю, курю, и вдруг вижу – выносят и кладут под брезент тело не с передовой, а из палатки. Я сначала не понял, почему оттуда, а потом понимаю, что это тот, кого не вытащили. А секунд через тридцать – второго. И тут меня как прорвало, слезы рекой текут. Может, это был еще и накопившийся стресс, но именно этот эпизод… Причем в предыдущий раз я плакал, когда бабушка умерла в 2005-м, а до того – еще в том детстве, которого я не помню. Ты по ходу разговора спрашивала о ярких переживаниях, так вот это, наверное, самое яркое.

774

Одна історія про свідчення «Греки винайшли трагедію, римляни – послання, Відродження – сонет, тоді як наша доба винайшла новий літературний жанр – свідчення»*

Ім’я цієї людини навряд чи скаже щось широкому колові читачів. А проте річ зовсім не в імені, а в тій історії, причиною якої вона стала. Назвімо цю історію так: «Людина, яка перевернула свідчення». Цим чоловіком був Жан Нортон Крю. На перший погляд, ця історія людини, якій, як і тисячам інших французів, довелося пройти через досвід Першої світової війни, нічим не вирізняється. Звичайному викладачеві літератури й англійської мови судилося опинитися в самому серці цього трагічного досвіду: від червня до грудня 1916 року він брав участь у Верденській битві. Та важливіше інше: 1922-го, через чотири роки після закінчення війни, Нортон Крю повертається до Вердена, здійснюючи своєрідну прощу на місце трагедії, і вирішує розповісти світові про страшну подію війни, зібрати разом свідчення тих, кому судилося пережити велику катастрофу, й у такий спосіб явити правду. Палке бажання подолати будь-який схематизм, що втискає сутність Першої світової війни в окремий розділ підручника з історії або у ще один захопливий роман про еталонний героїзм, спонукає Нортона Крю обрати шлях, який доти було ігноровано, а саме: скласти мозаїку війни за допомогою розповідей солдатів, які брали в ній участь. «Нам брехали про відвагу, патріотизм, жертовність, смерть, і з першими пострілами перед нами з цілковитою очевидністю розкрилася облуда, якою сповнені анекдоти, історія, література, мистецтво, байки ветеранів та офіційні промови»**. Раптом виявилося, що всі знання, пов’язані із ситуацією війни, нічого не варті. Навпаки, вони багато в чому засліплюють суспільство, позбавляючи людину змоги пробитися до того рівня розмови, коли залишається сама гранична правда про війну: її досвід необхідно перейняти в такий спосіб, аби вже ніколи не допустити її повторення. Франція ще виразно пам’ятала про війну з Прусією 1870–1871 років, але ця пам’ять була дуже далека від реальності. У своїй книжці Нортон Крю переконує, що держава з негласної згоди та підтримки митців і журналістів виробила звичку ігнорувати правду про війну. Наче про щось недоречне, що суперечить духові справжнього патріотизму. Після закінчення Першої світової війни з’являються друком безліч книжок, серед них і відомих письменників, проте розповідь про реальність війни залишається прерогативою визнаних загалом спеціалістів: істориків і військових найвищого рангу * Wiesel E. The Holocaust as a Literary Inspiration // Dimensions of the Holocaust. – Evanston: Northwestern University Press, 1977. – Р. 9. ** Norton Cru J. Du témoignage. – Paris: Gallimard, 1930. – Р. 27.

775

Лише вони користувались потрібним авторитетом, який немовби наділяв їх правом правильно оцінювати події. І справді, хіба може звичайний солдат претендувати на об’єктивність погляду? Адже він не бачив загальної картини й повинен утриматися від суджень. В історії Нортона Крю вражає насамперед те, як він довірився власній глибинній інтуїції щодо конечності пошуку принципово нового дискурсу та солідарності поглядів. Справді, тут ішлося про пошук солідарності, яка означає аж ніяк не однобічність тлумачень, а готовність прийняти й розділити правду іншої людини. Прикметно, що початковий порив Нортона Крю не обмежувався виданням власних спогадів, а одразу передбачав тривале, нелегке й відповідальне збирання свідчень інших людей. Розпочинаючи працю всього свого життя, Нортон Крю прекрасно розумів, що його самотній голос солдата без сліду розчиниться в загальному масиві наявної інформації. Насправді йшлося не лише про публікацію книжки, а й про формування за допомогою свідчень нового світоглядного контексту. Праця тривала довгі роки, і врешті йому вдалося зібрати й класифікувати 246 текстів про війну, які він упорядкував за трьома категоріями, трьома способами говорити про неї: 1) героїчні описи, які звеличують події; 2) спроби висловити відразу до війни завдяки створенню образів неймовірного жахіття; 3) розповіді, в яких дотримано серединного шляху між уславленням героїв і гіперболізацією насильства (домінантою таких текстів є їхня правдивість). На думку Нортона Крю, цей третій спосіб розповіді досягає фундаментальної мети: він зберігає співвимірність людини та події, а також дає оповідачеві змогу залишатися відкритим до читача та до інших свідчень. Саме ці тексти стали основою книжки, яку він видає у 1929 році під назвою «Свідки: спроба аналізу та критичного прочитання спогадів фронтовиків, що написані французькою від 1915 до 1928 року»*. Нортон Крю констатує, що авторам такого роду текстів доводиться писати наче навмання, вони не просто викладають нові факти, а й вивільняють новий простір для своїх слів та їхнього сприйняття. Окрім того, такі оповіді шукають і нового читача. Саме ці, на перший погляд, вразливі та обмежені тексти, він називає свідченнями й пропонує як джерело для фундаментально нової інтерпретації війни. Важливо зазначити, що увага до свідчення не означає відмови від історичності події й не прагне заступити аналітичну працю історика. Річ не в тім, щоб кожен почав вважати себе істориком, а в тім, щоб відгукнувся на запрошення критично мислити подію. Безумовно, немає жодного сенсу вважати Нортона Крю винахідником свідчення як особливого розповідного жанру, хоча б тому, що чимало наведених у книжці текстів початково писалися безвідносно до його задуму (а також тому, що тексти такого роду побутували набагато раніше за його працю). І саме тому участь Нортона Крю у становленні свідчення як особливого літературного та культурного феномена є ще прикметнішою: його позиція – це насамперед роль уважного слухача історій, це роль людини, яка наважилася на нове сфокусування погляду й на те, щоб довірити іншим виклад власного життєво важливого досвіду. Його праця, а також обраний ним метод здійснення цієї праці є яскравою демонстрацією того, в чому варто вбачати унікаль* Norton Cru J. Témoins: essai d’analyse et de critique des souvenirs de combattants édités en français de 1915 à 1928. – Paris: Les Étincelles, 1929. – 727 p. А вже за рік вийшла коротша й, відповідно, приступніша для широкого читача версія: Du Témoignage. – Paris: Gallimard, 1930. – 272 p.

776

ність свідчення як явища, що його не можна звести до жодного іншого способу розповіді: свідчення вкорінене у правді про подію. Схожу вкоріненість можна окреслити як дотримання кількох засадничих принципів. По-перше, свідчення не претендує на те, щоб вичерпно розповісти про подію, навпаки – воно завжди передбачає, що є інший спосіб висловити правду про неї. За своєю природою воно є радше запрошенням до формулювання власної позиції, ніж готовим ключем. По-друге, спорідненість події передбачає, що свідчення неможливо звести до суми викладених у ньому фактів; свідчення – це історія в первісному значенні слова, йому притаманна внутрішня динаміка. По-третє, свідчення як спосіб явлення правди передбачає, що може бути явлена й неправда. Тому головним критерієм правдивості є сам суб’єкт, тобто свідок, який відповідає за свій вислів. Він не відтворює інформацію механічно, а бере безпосередню участь у тому, аби правду було проявлено. Ось чому слушним буде сказати, що свідчення – не замкнена розповідь, воно отримує продовження в житті суб’єкта (його особиста історія – головний критерій правдивості). По-четверте, свідчення є неможливим без зустрічі із співрозмовником, який готовий його почути; у цьому сенсі доконечною є подія зустрічі між оповідачем і тою людиною, яка готова прийняти розповідь. За кожним свідченням стоїть досвід його прийняття слухачем. Нарешті, кожне свідчення можна не лише розповісти інакше (тобто може бути інший оповідач, а разом з ним і нова розповідь про подію), а й почути та прийняти його можна інакше. У цьому сенсі свідчення є водночас й універсальним, й унікальним. Воно звернене до всіх і до кожного, оскільки залежно від слухача розказана історія не змінюється, але завжди змінюється історія прийняття. Нортона Крю годі шукати серед імен, з якими прийнято ототожнювати феномен свідчення у ХХ–ХХI сторіччях (таких як Е. Візель, П. Леві, А. Франк, А. Шпігельман, А. Солженіцин, В. Шаламов, С. Алексієвич…). Його місце не серед великих оповідачів і тим більше не серед великих теоретиків оповіді (П. Рикер, Х. Арендт, В. Беньямін, Дж. Аґамбен…). Він, по суті, є слухачем, уважним і критичним. Він є тим, без кого навіть найправдивіше та найяскравіше свідчення непомітно розчиняється в загальному потоці інформації та думок. Він є тим, хто здійснює маленьке диво гостинності стосовно свідка, роблячи крок йому назустріч і впускаючи його в історію власного життя, в Історію. Книга «Майдан. Свідчення» має стати подією саме в тому сенсі, про який йшлося вище. Вона є ясним закликом продовжити традицію подібного читання, цього разу через звернення до неї з глибини власного пережитого и поділеного досвіду. Велика вдячність голосам, що пролунали в цій книзі, усім тим, хто дбайливо й уважно прийняв їх, а також кожному, хто наважиться на таку зустріч. Олексій Сігов

777

НАД ПРОЕКТОМ ПРАЦЮВАЛИ: Організатор збирання свідчень: Анна Прохорова Інтерв’юери:

Олена Андреєва (41 інтерв’ю), Юлія Гніт (40), Майя Тульчинська (25), Галина Русецька (18), Катерина Новікова (17), Анна Прохорова (14), Анастасія Фітісова (9), Лідія Кушплер (9), Наталія Бутлер (9), Анастасія Негруцька (8), Василь Карп’юк (8), Ірина Шелепова (8), Уляна Головач (8), Артемій Дейнека (7), Ольга Шевченко (7), Тетяна Безрук (7), Наталія Бондаренко (6), Олеся Гунько (6), Ірина Міняйло (5), Раїса Кадирова (5), Тетяна Куцовера (5), Наталія Фреїк (4), Світлана Конощук (4), Тетяна Стеценко (4), Анастасія Дем’янчук (3), Вікторія Беспалько (3), Фія Савченко (3), Андрій Гладун (2), Лариса Вирніна (2), Наталія Любива (2), Олександр Чорний (2), Галина Серчук (1), Денис Лаврик (1), Марина Черня хівська (1), Світлана Ільченко (1), Юлія Гушлевська (1)

Розшифрування текстів:

Заліна Крюкова (52 свідчення), Світлана Ільченко (30), Інна Бурбан (20), Марія Чадюк (16), Раїса Кадирова (14), Єгор Андреєв (12), Олена (Львів) (12), Марія Кривоконь (11), Наталія Бутлер (10), Юлія Гніт (10), Лідія Сіренко (9), Татяна Струк (8), Марина Неговська (7), Ольга Якименко (6), Євгенія Моляр (5), Ірина Риндюк (5), Юлія Куліш (5), Лариса Каплун (5), Майя Тульчинська (5), Тетяна Ганжа (5), Марія Литвін (4), Оля Шевченко (4), Катерина Скоропад (3), Марія Семашина (3), Оксана Щерба (3), Олеся Гунько (3), Анна Овчіннікова (2), Наталія Богдан (2), Валерія Юдіна (2), Катерина (2), Катерина Скороход (2), Марія Бондар (2), Марта Боянівська (2), Олександра Гуірлина (1), Анастасія Дем’янчук (1), Анастасія Фітісова (1), Анна Салко (1), Артемій Дейнека (1), Вероніка Пилипчук (1), Дарина Мудрак (1), Ірина Шевченко (1), Костянтин Понамаренко (1), Лада Філатова (1), Лідія Кушплер (1), Лілія Тарнопольська(1), Наталка Кіт (1), Олександр Чорний (1), Оля Мельник (1), Поліна Левицька (1), Сашко Мудрик (1), Тетяна Стеценко (1), Анна Тютюнник (1), Юлія Сокур (1), Ярослава Музиченко (1)

Координатор підготовки книги: Олена Андреєва Експертне оцінювання текстів:

Наталія Андрієвська, Олена Андреєва, Максим Антонюк, Людмила Голібардова, Лариса Ілліч, Наталя Комарова, Інна Набока, Анастасія Негруцька, Віталій Пономарьов, Таїсія Сидорчук, Михайло Сосонкін, Евген Шведков

Попереднє редагування:

Олена Андреєва, Ізольда Антропова, Уляна Головач, Оксана Жмир, Тетяна Землякова, Володимир Каденко, Леся Лисенко, Юлія Мєдвєдєва, Оксана Пашко, Віталій Пономарьов, Катерина Сінченко, Олексій Сінченко

Коректура:

Валерія Богуславська, Марія Кривоконь, Ярослава Музиченко

ВИДАВНИЦТВО «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» СЕРІЯ «БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ» Оля Гнатюк. Відвага і страх / Пер. з польської М. Боянівської. – К.: Дух i Лiтера, 2015. – 496 с. з іл. – ISBN 978-966-378-404-5 Життя в окупованому Львові описано з перспективи особистої історії. Головну увагу зосереджено на поведінці людей, що постали перед загрозою смерті. Однак незвичність оповіді, що спирається на щоденники, спогади, листи і навіть протоколи допитів, полягає не тільки в цьому. Йдеться про долю людей і водночас долю польської, української та єврейської інтеліґенції, про складні стосунки між ними, про різні вияви солідарності та ворожості, в основі яких лежали відвага і страх. Читачеві запропоновано замислитися над тим, наскільки сучасні уявлення про Другу світову війну сформувалися під тиском національних наративів, що не залишали місця не тільки для інших наративів, а й для індивідуальних свідчень, якщо ті не вписувалися в панівний дискурс. Матриці національної історії стали тісними рамцями для історичних досліджень того періоду. Тож варто спробувати вийти поза ті межі. Для культурологів, істориків, студентів гуманітарних спеціальностей та всіх читачів, зацікавлених проблематикою Другої світової війни. Світлана Алексієвич. Час second hand (кінець червоної людини). Пер. з рос. Л. Лисенко – К.: Дух і Літера, 2014. – 452 c. – ISBN 978-966-378-338-3 Ця книга стала останньою в циклі з п’яти праць Світлани Алексієвич під загальною назвою «Червона людина. Голоси утопії». «Комунізм мав божевільний план, – розповідає авторка у передмові до книги, – переробити “стару”людину, “ветхого Адама”. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – “homo soveticus”». Монологи, що потрапили до книги, авторка записувала протягом останнього десятиріччя, мандруючи всім колишнім Радянським Союзом. «“Час секонд-хенд” – це мій діагноз нам, діагноз тому, що ми зробили за 20 років, нашому злочинному романтизмові та, як я зараз вважаю, нашій мовчанці, нашій теперішній німоті й мовчанню еліти. Ми поступилися владою бандитам». Тімоті Снайдер. Перетворення націй. К.: Дух і Лiтера, 2012. – 624 с. – ISBN 978-966-378-245-4 У своїй книзі відомий американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер досліджує феномен народження модерних націй. Книга починається з розгляду створення в XVI ст. Речі Посполитої – найбільшої держави ранньомодерної Європи. Наприкінці ж ХХ ст., яким і закінчується дане дослідження, землі колишньої Речі Посполитої поділили між собою держави, названі за націями: Польща,

Україна, Литва та Білорусь. Відповідно до найпоширенішого на цей час уявлення про національність, державні кордони мали охоплювати мовні спільноти. Яким чином з однієї ранньомодерної національної ідеї постали чотири модерні? Відповідь автора покликана привернути увагу як фахових істориків, так і людей, яким небайдужі питання власної ідентичності. Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917–1920 рр.), в 2-х тт.: 1 т. – К.: Дух і Літера, 2014. – 648 с. – ISBN 978-966-378-350-5; 2 т. – К.: Дух і Літера, 2014. – 544 с. – ISBN 978-966-378-349-9 У виданні представлено понад 800 публікацій, написаних С. Єфремовим з березня 1917 по червень 1920 рр., в яких розкривається загальна авторська візія розвитку Української революції 1917–1921 рр. Предметами публіцистичних спостережень та рефлексій С. Єфремова цього періоду є насамперед український національний рух, політична позиція Центральної Ради та Тимчасового уряду, політика урядів УНР та Української Держави, більшовицького та білого режимів, зростаюча суспільно-політична криза. Для істориків, політологів, усіх, хто цікавиться історією Української революції, державного будівництва, розвитку громадських рухів в Україні, а також постаттю С. Єфремова. Курт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади. Пер. з нім. – К.: Дух і Літера, 2009. – 320 с. – ISBN 966-7888-91-6

Ця книжка про німецький досвід історії від кінця Першої світової війни до приходу до влади нацистів. Зацікавлення людства тими подіями пояснювати навряд чи треба – нацистська ідеологія, а за тим практика втілення ідей націонал-фашизму коштували людству десятків і десятків мільйонів людей, вбитих, знищених, загиблих від голоду та хвороб. Крок за кроком автор описує і осмислює трагічний німецький досвід – шлях від Веймарської республіки до гітлерівського рейху. Книга розрахована на всіх, хто цікавиться історією Європи, історією ХХ століття. Ханна Арендт. Банальність зла. Пер. з англ. – А. Котенко. / К.: Дух і Літера. – 2013. – 367 с. – ISBN 978-966-378-315-4

Ханна Арендт (Hannah Arendt, 1906–1975) – історик, філософ, журналіст і громадський діяч, фахівець із політичних та соціологічних наук, один з найбільш глибоких мислителів ХХ ст. У своїх філософських поглядах спиралася на вчення М. Гайдеґґера, Е. Гуссерля та К. Ясперса. За часів влади А. Гітлера брала активну участь у боротьбі проти нацистської ідеології. Через переслідування гестапо була змушена тікати з рідної Німеччини до Франції, а потім – до Америки. Арендт викладала в Берклі, Єлі та інших американських університетах і стала першою жінкою-професором у Принстоні. Лауреат цілої низки престижних премій у США та Європі, володар багатьох почесних титулів. Автор десятків монографій, серед яких «Люди за темних часів» (2008), «Джерела тоталітаризму» (2005), «Між минулим і майбутнім» (2002), що побачили світ у видавництві «ДУХ I ЛIТЕРА».

На захисті свободи. Діалоги Андре Ґлюксмана з Оленою Боннер. К. : Дух і Літера, 2014. – 280 с. – ISBN 978-966-378-352-9 Ця книга – діалоги знакових постатей межі століть – французького філософа та політичного діяча Андре Ґлюксмана та відомого російського громадського діяча, правозахисника Олени Боннер. Теми діалогів: права людини, подолання наслідків комунізму, міжнародний тероризм, ксенофобія та антисемітизм в сучасному світі. Тексти зацікавлять усіх, хто відчуває свою відповідальність за життя людини в ХХІ столітті. Яцек Жаковський, Адам Міхнік, Юзеф Тішнер. Розмови між паном і панотцем. Пер. з польськ. – А. Павлишин. – К.: Дух і Літера. – 2013. – 624 с. – ISBN 978-966-378-314-7 Ця книга – пошук відповідей на найважливіші запитання доби та узагальнення життєвого досвіду двох видатних європейських мислителів. Незвичність цього діалогу в тому, що його за участі колеґи-журналіста – блискучого інтерв’юера Яцека Жаковського – провадять уособлення двох різних світів: головний редактор найбільшої польської щоденної газети «Газети Виборчої» Адам Міхнік – світський політик, дисидент, інтелектуал, та знаний польський філософ і публіцист отець Юзеф Тішнер – римо-католицький священик, професор Папської академії. Їхні життєві шляхи настільки несхожі, проте їх об’єднувала одна мета – звільнення Польщі від тоталітарного комунізму, повернення її в лоно європейських демократій. Ця книга – справжня енциклопедія життя Польщі другої половини ХХ ст., водночас прониклива і барвиста від яскравого гумору співрозмовників бесіда про сенс життя, віри, свободи та ідентичності. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – 3-е вид./ Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, – 2015. – 584 с. – ISBN 978-966-378-384-0 Увазі читачів пропонується фундаментальна праця видатного американського вченого Ханни Арендт, яка доклала великих і плідних зусиль до глибокого вивчення тоталітаризму в історії людства. Розуміючи тоталітаризм як систему масового терору, що забезпечує в країні атмосферу загального страху, авторка досліджує умови його виникнення. Вона послідовно зіставляє дві форми тоталітаризму – націоналсоціалістську та інтернаціонал-більшовицьку, визначає роль, що її в тоталітарних системах відіграє ідеологія. Поєднуючи теоретико-структурний підхід з історико-генетичним, Х. Арендт ґрунтовно розглядає головні джерела тоталітаризму – антисемітизм, що пройшов численні стадії розвитку, та імперіалізм, який витворив інший специфічний феномен ХХ ст. – натовп. У книзі досліджено особливості масового терору, питання про конкретно-історичну «частку історичної відповідальності» різних складників суспільства, метаморфози принципу класовості й партійності, специфічну роль бюрократії та партійної еліти. Усе наведене надає праці Х. Арендт неабиякої злободенності як філософськи аргументованої перестороги для сучасного суспільства. Книгу адресовано широким колам читачів – історикам, політологам, студентам і викладачам, науковим працівникам, а також усім, кому небайдужий напрямок громадянського розвитку сьогодення і хто волів би брати в ньому справді свідому участь.

Адам Міхнік. У пошуках свободи. Пер. з пол. – К.: Дух і Літера, 2009. – 548 с. – ISBN 978-966-378-098-6 У книзі представлені есеї Адама Міхніка – польського громадського діяча, дисидента, публіциста, активного учасника політичної опозиції в Польщі 1968–1989 років, одного з лідерів легендарної «Солідарності», головного редактора «Газети Виборчої» з 1989 року до сьогодні. А. Міхнік як представник першого післявоєнного покоління активно долучився до створення нової Польщі. Він пройшов крізь арешти та ув`язнення, долаючи наклепи, втрати, розчарування... Його мрією була демократична Польща, і він докладав максимум зусиль задля досягнення цієї мети. Події та роздуми про ці події знайшли своє відображення на сторінках книги. Періоду боротьби з комунізмом присвячені три перші есеї збірки, періоду змагань за вільну та демократичну Польщу – решта. У книгу увійшли нариси про ідейних наставників Міхніка – Антонія Слонімського та Яцека Куроня, про дилеми польського романтизму, про драматичне переплетіння польсько-українських та польсько-єврейських взаємин, які Міхнік розуміє і відчуває як мало хто. Зиґмунт Бауман, Леонідас Донскіс. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності. К.: Дух і Літера, 2014. – 280 с. – ISBN 978-966-378-352-9 Книга, написана у формі живого філософського діалогу, про втрату чутливості через такі особливості сучасного людського життя, як атомізація, фрагментація, самотність, ізоляція, непевність, незахищеність і ненадійність. Політична історія вчить, що ми можемо подавити в собі здатність співпереживати болю і стражданню інших людей, ми здатні на черствість і нелюдяність, прокидаючись лише тоді, коли трагедія чи агресивні напади торкаються нас особисто чи наших співвітчизників. Цей механізм відмови-повернення свідчить тільки про те, якими уразливими, крихкими, непередбачуваними й загальноцінними є людська гідність і життя. Ця книга, перекладена багатьма мовами, нарешті дійшла й до українського читача. Роман Шпорлюк. Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща. Пер. з англ. Г. Касьянова, М. Климчука, М. Рябчука, Я. Стріхи, Д. Матіяш та Х. Чушаак. – К.: Дух і Літера, 2013. – 552 с. – ISBN 978-966-378-321-5 Книга «Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща» презентує найважливіші для розуміння ролі Центрально-Східної Європи тексти професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка. Есеї присвячені новітній історії України, Росії та Польщі, що розглядається в контексті історії цілого реґіону. Вони дають змогу по-новому подивитися на історію кожної з цих країн зокрема, й водночас у їхньому тісному переплетенні. Зацікавлення Романа Шпорлюка географічно охоплюють Центральну та Східну Європу, історично – модерну добу, тематично – національні рухи у цьому реґіоні, які розглядаються в контексті світової історії.

Олена Дзюба-Погребняк. Перша світова війна в літературах південних слов’ян. К.: Дух і Літера, 2014. – 496 с – ISBN 978-966-378-356-7 2014 року минає сто років від початку Першої світової війни, що викликає нову хвилю інтересу до цієї теми істориків, філософів, соціологів, а також дослідників літератури. Велике місце тематика, пов’язана з Першою світовою війною, посідає в слов’янських літературах. У книзі розглянуто найхарактерніші тексти сербської, хорватської і словенсько літератур, написані безпосередньо у воєнні роки або в період між двома світовими війнами. Залучено також окремі твори чеської, словацької, польської, болгарської літератур. Спеціальні розділи присвячено українській та російській літературам. Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. 3-тє видання. – К.: Дух і Літера, – 2015. – 384 с. з іл. ISBN 978-966-378-396-3 Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував у епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета – Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує високий науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга – це Василь Стус очима дослідника і сина на тлі «запізнілого націєтворення». Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.

Києво-Могилянська Бізнес Школа [kmbs] — школа для лідерів, які прагнуть змін — в собі, своїх компаніях, країні, світі. Заснована 1999 року при одному з найстаріших університетів Європи з майже 400-річною історією — КиєвоМогилянській академії. kmbs створює умови для проривного розвитку учасників — відкритих, творчих, наполег ливих і відповідальних управлінців, що приведе до якісного стрибка у розвитку їхніх компаній, а отже — і нашої країни та світу в цілому. www.kmbs.ua ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

науково-видавниче об’єднання, засноване у 1992 році вченими гуманітарія ми — співробітниками кількох дослідницьких центрів Києво-Могилянської академії. Друкує переклади світової літератури та тексти вітчизняних класиків з філософії, історії, правознавства, соціології, політології, літературознавства та мистецтвознавства, досягаючи творчого поєднання «наук про літеру» з «науками про дух». Випускає однойменний міждисциплінарний альманах «Дух і Літера», а спільно з Центром юдаїки — літературно-мистецький альманах «Єгупець». www.duh-i-litera.com Усі права застережені. Передруки і переклади дозволяються тільки за згодою автора й редакції З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого ЗМІ Серія КВ № 5725 Національний університет «Києво-Могилянська академія» 5 корпус, кімн. 210, вул. Волоська, 8/5, м. Київ, 04070, Україна Тел./факс: +38 (050) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); litera@ukma.kiev.ua (видавництво) www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька, 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.