О. Стяжкіна "Мовою Бога"

Олена Стяжкіна

Олена Стяжкіна

Олена Стяжкіна (Україна: Донецьк, Київ, Вінниця, Маріуполь) – літераторка, історик, авторка десяти книжок художньої прози, член Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу (з 2014), номінантка Премії імені Василя Стуса (2016).

Мовою Бога

Мовою Бога

ДУХ І ЛІТЕРА

МОВОЮ БОГА

*** Намагаючись знайти зручне для пострілу собі в голову положення, Ревазов совався підлогою. Дід Лазар говорив у таких випадках: «Мостився». Іван вивіряв слово на смак і не погоджувався. Міст – це поміж тим і цим. Махина, брила, летючі авта, щось надійне і надто нерухливе. А ще несамостійне і мертве. Інша річ, спина чи сідниці… Але тепер, в акуратному і безшумному сованні раптом осяяло – різними бувають мости… І ті, що бачив дід Лазар, цілком могли бути живими. Ревазов і сам тепер – міст. У спину врізалось щось гостре, Ревазов підвів плече і вгледів черепок синьої чашки. Її було шкода. Синя, кобальтова, із тоненькими позолоченими вінцями, всередині – біла й жива, наче шкіра, що не знає сонця. У потаємному місці, в тумбі під книжковими полицями Ревазов мав ще п’ять подібних. Він скуповував їх де тільки бачив. Не пристрасть до останнього радянського шику, просто прив’язаність, можливо й, любов. А по тому і зовсім – дурниця. Якось зважив, що чашок має бути стільки, скільки вистачить до кінця життя. І навпаки: поки є чашки, буде й життя. Як у кішки. Чи як у Кощія. Черепок був великим, з частиною ручки і шматочком обідка… Інші, розкидані на

МОВОЮ БОГА

121

120

МОВОЮ БОГА

підлозі, були дещо меншими. Склеїти їх уже було годі. І смерть синьої чашки відчулась чомусь, як перша власна смерть. І ще подумалось, що ось просто зараз – можна втікати. Можна врятуватись, сховатись. Можна поїхати. Десь до іншого міста чи країни, де забути і розпочати все заново. Чи стане хто його шукати. І він також. Нікого не буде… Чітко і ясно: життя до війни було таким, яким могло бути. Щасливим, так. І насправді Ревазов нічим не жертвував і ні від чого не відмовлявся. Все необхідне було при ньому. Але рано чи пізно всім щасливцям доля приносить рахунок. Офіціанти можуть бути різними. І лише бідний Діма – та інші бідні всі – вважають, що вони королі й міністри. Ні, вони посланці господаря закладу. А далі все просто – або плати, або втікай… Якогось іншого життя Ревазов собі вже не бажав. І вигадати не міг, і боротись за щось інше, хай і подібне до старого, не мало сенсу. Він хотів сплачувати. І сплачував… І, ніде правди діти, чекав на мить, коли картку його приймуть, авторизують й останні гроші спишуть з неї на користь того, хто і так надто довго тримав над ним небо. Діма з’явився в про́ різі кухонних дверей. Обличчя його було плямистим – подекуди густо-червоним, подекуди трохи синім, як чашка… На лобі краплі поту. Липкого й важ-

кого. Хворого поту. Він важко й часто дихав, трохи хитався. «Йому б «Швидку», − подумав Ревазов. – «Чи когось із лікарів…» Спитав: «Тобі погано?» «Здохни, сука… Здохни…», − видихнув Діма кудись убік. Він ніяк не міг випростатись. Він не міг зосередитись, і досі стискаючи у руці пістолет, і досі притримуючи плечем телефон, він мовби не міг пригадати, для чого він тут і хто йому Ревазов. «Здохни, сука, здохни…» Вони завжди перемагають. Не турки, не росіяни, не ассирійці і не римляни. Жінки. Вони завжди перемагають. І це лише на позір вони застигають у соліннях-варіннях, у покорі і готовності підкорятися. Чи в неготовності. У своїх бунтуваннях, у холодному мовчанні, у теплій і відстороненій приязні. В усьому, за що беруться. Їм не соромно тікати, скімлити, просити. Вони від початку знають, що головне, а що не дуже. І тому навіть якщо йдуть чи лишаються покинутими, якщо обирають іншого, якщо, якщо, якщо… За всіх якщо – вони перема­ гають. Таня – не виняток.

МОВОЮ БОГА

123

122

МОВОЮ БОГА

− Повільно поклади пістолет на стіл. Дах знесу. Поклади пістолет, уйобок! − А? Хто тут? – сполохнувся Діма. − Ти диви, Вано, поручник Ржевський найшовся! Ще насере нам тут… Пістолет поклав, задрот, кому сказав! − А-а-а-а-а-а-а! – закричав Діма. – А-а-а-аа-а! Здохніть ви всі! Здохніть! Три постріли… І щаслива, мабуть, проблема одночасності. Чий був секундою раніше? Хто почав першим? Той, хто прийшов? Той, хто напав? Той, хто не зрозумів, що все вже добігає кінця і смерть відступає, тому що учасники потенційної битви поки що подобаються їй живими. Бо – втішають безмірно. Проблема одночасності неначе знімає питання про те, хто з них – Ігор, Ревазов чи Діма – убивця, а хто – дурна, але жертва… Сусідка ще. Майнула за спиною Ігоря. Потім сховалась. Можливо, втекла. Привела його і втекла. І в цьому – багато всього, що не вибудуєш рівною лінією ненависті чи любові. Що їй було до Ревазова, якщо він так і не купив їй улюблених цукерок? Якщо цитькав їй грізно, гидував вітатись, але не гидував тягати на собі в підвал? Що їй до Ігоря та як вона знала, що саме його треба кликати на допомогу?

Погрожувала доносами, веселилась під телевізором, швидкою молитвою «путінвведи» розполохувала демонів країни, де народилась, зростала і старілась. Вона тішилась загальній бідності та пишалась відвагою у битві за продпайки. Вона була настільки мерзенною, нікчемною й жалюгідною, тому що мерзенним, нікчемним і жалюгідним був сам Ревазов. Там, де сусідці відмовили в людському, вона стежила за ними. За всім двором. Але випадало, що не стежила, а тримала небо. Спати лягала лише після того, як вони поверталися з походів за скальпами окупантів. Вона, сварлива, чварна, некерована, хотіла, щоб вижили вони – Іван та Ігор, а не ті, кому ще весною вона віддавала своє, виповнене сподіваннями на минуле, серце. І чи можна було впізнати у її квітчастому, потертому на грудях і животі халаті, ангельські крила… І хіба, спадало на думку тепер, що ці крила обов’язково мають бути білими. Ігор вистрілив у стіну. Діма – в Ігоря. А Ревазов у Діму. В спину, якщо точно. Найпідліший постріл був його, Ревазова. Діма ледь розвернувся, аби дати відсіч нахабному чужакові, який обізвав його «задротом». Дуже образливе слово. Особливо, коли очі залиті кров’ю від болю, що розколює го­ лову… Особливо, коли руки не слухаються. А палець мимовільно, судомно, все тисне й тисне курок…

МОВОЮ БОГА

125

124

МОВОЮ БОГА

У холодній, геть пекельній тиші Ревазов чув, як ллється кров. Пошепки ллється. Хрипом. − Ігор, зараз. Зачекай, дорогий… Лікаря… Зараз буде… − Охуєнно все, Вано. Вважай, лікар уже виписав. Не заважай йому, а… − Ігор заплющив очі. Хотів глибоко вдихнути, та не зміг. Він закашлявся, кров полилась горлом… Уже не хрипом, а криком. Ревазову здалось, що він оглух, що його паралізувало. Брак сили, волі, чуття. У фільмах це завжди має вигляд бридкої натяжки. Ці останні хвилини, коли страждання живого здаються більшими, аніж ті, що мучать вмираючого. Коли повірити неможливо, що хочеться лише взяти на руки і гойдати. Гойдати і гойдатись, тамуючи тупий і безглуздий крик «а-а-а-а-а-а», спробами ще тупішого і ще безглуздішого умовляння долі «все буде добре, добре, добре…» − Відпусти його. Відпусти, кому сказала, − сусідка стояла за спиною і торкала Ревазова за плече. – Відпусти його, він помер. Сама вже тут розберусь. А той – живий. Ти вбив, ти і лікуй. Чуєш, вези його, давай… У лікарню чи що… Бубонить щось, обурюється. Ти диви, живчик який, падло… Шмальнути може… − Вас як звати? – спитав Ревазов. − Боїшся? – вона посміхнулась. – Що жи-

вий чи що вистрілить? Давай, добре. Я відволічу, а ти ногою пушку його вибий. Тільки швидко… − Вас як звати?! Як звати вас?! Ім’я маєте?! – Ревазов горланив і не міг зупинитись.

– Як вас звати?! Ви хто?! По батькові?! Ім’я як?! По буквах?! У дворі як називають?! Я забув! Я питаю! Він не боявся. Було мулько й порожньо. Він горланив утробно, як звір, чіпляючись за слова лише для того, щоб було гучніше, щоби звуками приманити долю. Він горланив, щоб усі контролери комендантської години, всі «захисники» та поліцаї зібрались під дверима і стріляли по них, по ньому, по них усіх – живих і мертвих – зі своїх славетних «Птурсів», «гвоздик», «тюльпанів», і щоби він, Ревазов, називаючи сусідку на ім’я, востаннє зумів крикнути: «Тікай, тьотя Зоя, тікай… Тікай…» Востаннє перед остаточною тишею, що ніяк для нього не наставала.

МОВОЮ БОГА

127

126