BIBLIOTHECA CLEMENTINA
Митрополит Антоній Сурозький
СВІТЛО У ТЕМРЯВІ Останні розмови 2001–2002 рр.
Фундація «Духовна спадщина митрополита Антонія Сурозького»
ДУХ I ЛIТЕРА Київ
УДК 27-475.5 А 724 Рекомендовано до друку рецензійною комісією Української Православної Церкви Книзі присвоєно номер Видавничого відділу — ВВ 02-14-11-05 Антоній, митрополит Сурозький. Світло у темряві. Останні розмови 2001–2002 рр. / Пер. з англ. — Н. Безбородова, Л. Лисенко. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2015. — 232 с. ISBN 978-966-378-335-2 Пропонуємо увазі читачів переклад останньої серії розмов, проведених митрополитом Антонієм Сурозьким (1914– 2003) в лондонській парафії. У центрі роздумів — тема віри в Бога, сумнівів і запитів сучасної людини, що живе після катастроф ХХ століття і опинилася перед викликами століття нинішнього. Текст друкується без скорочень з метою передати зміст розмов у всій їх повноті. Ці розмови можуть стати надійним путівником на шляху до нового життя, що долає страх, зневіру і біль. Книгу адресовано широкому колу читачів. Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад з англійської: Наталія Безбородова, Леся Лисенко Літературне редагування: Леся Лисенко Коректура: Наталія Анікеєнко Комп’ютерна верстка: Валентин Залевський Художнє оформлення: Ірина Пастернак Відповідальний за випуск: Ігор Мялковський ISBN 978-966-378-335-2
© Metropolitan Anthony of Sourozh Foundation, 2014 © Фонд «Духовное наследие митрополита Антония Сурожского» © ДУХ I ЛIТЕРА, 2015
ЗМІСТ Від видавця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 1. Про запитування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 2. Про вірність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 3. Про молитву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 4. Про любов Бога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 5. Про метаісторію . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 6. Про гріхопадіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 7. Про два шляхи пізнання Бога . . . . . . . . . . . . . 84 8. Про зраду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 9. Про Адама і Єву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 10. Про присмерк історії . . . . . . . . . . . . . . . . 118 11. Про світло і тінь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 12. Про труднощі розуміння . . . . . . . . . . . . . . 145 13. Бути православним християнином . . . . . . . . 157 14. Про християнство та інші вірування . . . . . . . 172 15. Про певність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186 Вільний голос Церкви . . . . . . . . . . . . . . 202
Від видавця Ця книга складається з останнього циклу розмов митрополита Антонія Сурозького (1914–2003) англійською мовою. Оригінальний текст представлений майже без змін, аби зберегти його послання в усій повноті. Читач помітить: повторення, яких не уникнути в розмовах, що відбувалися протягом 9 місяців (10.2001–06.2002), є не випадковими, а часто навіть необхідними. Фундація особливо дякує докторові Авріл Пайман за її поради та редагування рукопису.
1. Про запитування 4 жовтня 2001 р. У цьому циклі розмов я хотів би говорити про те, що назбиралось у моїй думці та серці протягом років, але не знаю, чи зможу зробити це як слід. Постараюся висловитися вповні й прошу, щоб і Ви за словами старалися чути у своєму серці та досвіді свого життя те, що я мав сказати. Колись давно мене запросили на Бі-Бі-Сі, щоби поговорити про віру і, коли я завершив розмову, відповідальна за передачу особа сказала мені: «Владико Антоній, ми вже ніколи не запросимо Вас виступати в наших релігійних програмах». І я запитав: «Моя розмова була настільки поганою?», на що мені відповіли: «Ні, але нам не потрібна ваша переконаність. Нам потрібні сумніви та запитання!» І я думаю, що ми зараз перебуваємо в такому пункті, коли не лише Бі-Бі-Сі, не лише невіруючі люди, а й ті, хто має віру, — віряни, філософи або люди, що вірять у життя, в істину, в людину, приголомшені тим, що відбувається. Я кажу не лише про той жах, який огорнув Америку 1 й поширився Теракти, що сталися 11 вересня 2001 р. в США, забрали життя більше як 3000 людей. 1
-5-
Світло в темряві
в усьому світі. Я кажу про поступову втрату віри, про поступове зменшення кількості людей, які бажають прийти до Церкви, та про збільшення тих, — і всередині Церкви, й поза нею — хто порушує серйозні запитання, шукаючи відповідей про свою власну віру й ту віру, яку вони отримали у спадок. Як можна вірити в людину? Як можна вірити в усі ті речі про Бога, про які ми повинні свідчити? Що таке віра? І ми зараз перебуваємо в поворотному пункті, тож нам, гадаю, дуже важливо поставитися до цього з усією серйозністю, тому що, свідомо чи ні, майже весь світ стоїть перед цим викликом. Що таке віра? Що таке сумнів? Що таке пошук? Чи можна називати себе щирим і чесним вірянином і водночас сумніватися? Чи можна визнавати себе віруючим, тобто тим, хто вірить Богові й водночас говорити: «Я не можу зрозуміти Тебе»? Це схоже на слова Йова, сказані Богові багато-багато століть тому, не зовсім такими ж словами, проте, поставши перед життєвими проблемами, він поставив запитання Богу. І таке ж запитання висловив не так давно, зрештою, вже за мого життя, старець Силуан 2, який боровся 14 років, аби розбити стіну, що відділяла його від Бога, і зрештою, коли сили геть залишили його, й бувши вже не в змозі знайти свій Силуан Афонський (в миру Семен Іванович Антонов; 1866–1938 рр.) — преподобний, старець, подвижник. Канонізований в 1988 р. 2
-6-
1. Про запитування
шлях, він сказав: «Господи, Тебе неможливо вмовити». І цієї ж миті, як він пише про це в одному зі своїх листів, цієї миті щось у ньому зрушилося, останній спротив, остання людська надія, і він усвідомив присутність Христа. Христос стояв поруч із ним. І він пише, що прочитав у Його очах, у всьому виразі Його обличчя таку любов, таке співчуття та милосердя, що вже ніколи не міг забути цього й далі жив із цим усвідомленням невіддільної від нього присутності Христа навіть у ті моменти, коли Христос явно себе не виявляв. І тому я хочу наголосити, що коли приходить непевність, коли приходить вагання, коли ми починаємо ставити під сумнів те, що в інші моменти здавалося таким простим і зрозумілим, ми не вчиняємо гріха. Я б навіть сказав, що це наше право, й навіть більше — це наш обов’язок. І право, й обов’язок, тому що ми покликані Богом бути Його друзями: «Я вже не зватиму вас слугами, я зватиму вас друзями, тому що слуга не знає, чого хоче його господар, Я ж поділився з вами всім, що вам потрібно знати». Приблизно такими є Його власні слова в Євангелії. Він хоче, щоб ми розуміли, проте Він не очікує того, щоб ми завжди розуміли чи бачили в усій повноті та ясності. І для нас дуже важливо усвідомлювати, що на кожному кроці нашого життя наша віра може бути повною лише до тої міри, яка відповідає нашій духовній зрілості, хоча й залишається незавершеною, недо-7-
Світло в темряві
сконалою, коли ми дивимося на вчора із сьогоднішнім досвідом або підбиваємо підсумки в кінці нашого життєвого шляху. Я б хотів акцентувати цю проблему: ставити під питання чи сумнів, і запитувати. Я навмисно розрізняю [поняття] ставити під питання та запитувати, тому що ми можемо запитувати в усій простоті, готові отримати відповідь і прийняти її, або ми можемо ставити щось під питання, тому що ті відповіді, які ми вже маємо, нас не задовольняють. І це дуже важливо. Ми повинні бути чесними з Богом і самими собою. Бог хоче бути оточеним не легковірами, а людьми, які знають Його дос татньо для того, щоб довіряти Йому, часом навіть поза межами їхнього знання. Звідки походить віра? Що таке віра? Можна розуміти віру по-різному. З одного боку, віра це певність. Коли святі говорили про свою віру в Бога, вони говорили про свою внутрішню певність щодо того Бога, якого вони зустріли в глибині своєї душі. Проте віра має ще інші нюанси — віра означає вірність. Усе, що ми віднайшли в Бозі й у собі, ті взаємини, які в певний момент установилися між нами та Ним, коли вони істинні, коли ми віримо, що вони є істинними, повинні розвинутись у такий самий спосіб життя, який є основою дружби з людиною: ми знаходимо в ній радість, але й самі повинні бути гідними цієї дружби. Це насамперед означає бути вартим дружби, -8-
1. Про запитування
яку запропоновано й дано нам без жодних вагань, щедро й іноді чиїмось коштом. У наших людських відносинах це стається щоразу — ми заводимо друзів, але потім виявляється, що ми нездатні бути гідними дружби, даної нам як найцінніший подарунок. Проте наш друг не відвертається від нас, він терпить, він залишається вірним, навіть якщо ми хитаємось, навіть якщо час від часу інша дружба, інші речі приваблюють нас більше, аніж та цінна дружба, яку ми колись отримали. Це стається переважно у відносинах чоловіка та дружини, батьків і дітей. Отже, віра — це певність щодо невидимого 3, тому що взаємини, зустріч на глибині нашої душі не може вміститися у слова, це — досвід. Тепер, якщо ми запитаємо себе про природу віри, я б хотів вас відіслати до уривку з Макарія Єгипетського 4. В одному зі своїх творів він запитує себе: звідки походить віра? Тому що, каже він, віра не є ідентичною тому досвідові, який дає їй початок. Ми можемо мати досвід глибокого єднання з кимось або з Богом, проте згодом сам цей досвід блякне. Що залишається в нас від нього? І він знаходить образ, який мені здається дуже гарним Див. Євр. 11:1. Макарій Великий (бл. 300 — бл. 390) — прп., монахпустельник. Традиція приписує йому близько 50 розмов і 7 «слів» із аскетичними настановами, деякі з них увійшли до складу «Добротолюбія». 3
4
-9-
Світло в темряві
і промовистим. Він пропонує уявити, що ви вночі пливете річкою. Темна ніч, глибоке й повне зірок небо, тиша та спокій огортають вас цілковито, хвилі несуть і водночас заколисують вас, як мати заколисує дитину. Ви відчуваєте таке глибоке єднання з тим, що ви бачите, з тишою, з красою, ви відчуваєте, що хвилі підтримують вас, наче дитину руки матері. І потім ваш маленький човен опиняється на піску і ще якусь мить ви все ще відчуваєте у своєму тілі рух води, хоча вже не пливете. Ви певні, що те, що ви щойно пережили, було справжнім, і коли ви вже йдете твердою землею, то несете із собою цю певність і цей досвід: досвід гарної ночі, глибокого неба, і ви певні, що ви це пережили, тому що все це якось уже живе в вас. Я довго розповідав про порівняно короткий уривок з Макарія Єгипетського, нехай він простить мене за це. Так само це є правдою й щодо нашого переживання Бога. Є моменти, і я ще повернуся до цього, коли ми сприймаємо присутність Бога безпосередньо або через спілкування з іншими. А потім ми залишаємося самі, хоча й не зовсім самі, оскільки цей досвід продовжує жити всередині нас. Ми не лише пам’ятаємо його, ми майже переживаємо його. Є моменти, коли цей досвід є чистим і сильним, немає жодного сумніву, є тільки радість. Але є такі моменти коли він блякне або зникає зовсім. Аби пояснити це, я вам розкажу - 10 -
1. Про запитування
індійську казку. Дитина каже своїй матері: «Мамо, як це так, що інколи я відчуваю, що Бог тут, дуже близько і я щаслива з Ним, а потім Він зникає? Чому Він іде? Як я можу знайти Його?» — «Дивись, — каже мати, — ми бавилися з тобою у хованки. Ти заплющуєш очі, я йду ховатися в кущі або за дерево, а потім гукаю тебе “У-гу-гу!” Ти розплющуєш очі, оглядаєшся кругом себе й починаєш думати, звідки ти чула мій голос. І ти йдеш у тому напрямку. Інколи ти відразу мене знаходиш, падаєш мені в обійми, ти дуже щаслива, і ми разом сміємося, ми задоволені. Але інколи ти шукаєш мене й не можеш знайти. І на якусь мить ти відчуваєш: а що, як мама покинула тебе й залишила тут саму? І приходить страх. Спо чатку ти озираєшся, але озираєшся дедалі більш напружено, й у якийсь момент я майже відчуваю твій страх і тоді виходжу зі своєї схованки, і ти біжиш до мене, я беру тебе на руки, й ти знову щаслива. Так само і з Богом — Він дає нам досвід своєї присутності, а потім говорить: живіть із тим, чого ви навчилися. Живіть так, ніби Я є з вами, живіть так, щоб Я міг пишатися вами і щоб ви були щасливі зі Мною. Проте Він спостерігає неначе з-за кущів, з-за дерева, звісно, настане мить, і ви відчуєте, що втратили зв’язок із Ним, тоді Він озветься, не обов’язково вийде, але якось озветься. Ви зустрінете когось, хто скаже вам про Бога, вас покличуть з іншими до храму, де ви зможете - 11 -
Світло в темряві
помолитись і відчути: так, Він тут. Він тут із усіма цими людьми й зі мною серед них». Те саме відбувається і з нами. Ми починаємо з певного переживання, проте це переживання може блякнути й почне викликати запитання. Першим запитанням буде: «Та куди Він подівся?», потім: «Чи Він взагалі коли-небудь був, чи я просто марив? Може, не було ніякого Бога»? І потім приходить страх і сумніви, й дуже важливо для нас бути готовими зустріти ці моменти. Кожен із нас у різний спосіб (до якого я дійду, якщо зможу) у певний момент мав відчуття Бога. І тоді настає певний період, коли ми втрачаємо це почуття й у цей момент треба мати віру, бути певними, що той досвід, який ми мали, був справжнім. Приклад іншого роду — на кожній стадії нашого духовного розвитку, зростання, ми можемо сприймати лише те, що відповідає нашому рівню. Бог є нескінченним, Його глибину не можна виміряти, про світло, яке світить з Нього, святий Григорій Ниський 5 сказав: «Це світло є божественною темрявою, бо коли я намагаюся дивитися на Нього, я сліпну». Щоразу ми можемо сказати: «Це я знаю з досвіду, поза ним — я ще не знаю, проте інші можуть знати». І це вірно навіть для Св. Григорій Ниський (бл. 330 — бл. 395) — ранньовізантійський церковний автор, богослов і філософ, єпископ м. Ниса. У пам’яті Церкви лишився як найбільший з-поміж богословів, «отець отців». 5
- 12 -
1. Про запитування
нас із вами: досвід кожного з нас про себе як людину, про життя, про Бога, Церкву та Таїнства є дуже різним, він більший чи менший, проте нескінченно різний. На кожному кроці ми є тими, ким ми є сьогодні, і ми повинні бути тими, ким ми сьогодні є з усією нашою вірою та цілісністю, тому що це єдиний спосіб, яким ми можемо досягти більшого. Якщо ми не є щирими із собою сьогодні, ми не зможемо вирости у завтра, в якому ми будемо істинними для себе або для Бога. І є щось чудове в тому, що ми ставимо запитання, в тому, що ми усвідомлюємо й обмеженість нашого знання, нашого досвіду, й наше здивування, що навіть такий малий досвід є настільки багатим, настільки глибоким. Наведу вам ще один приклад. До того, як стати священиком, я вивчав природничі науки та медицину 6. І я пам’ятаю, як професор Кюрі 7 на своїх лекціях з фізики говорив нам, що ми повинні робити свої дослідження дуже серйозно, з абсолютною чесністю, не намагаючись проголосити відповідь, якої в нас ще немає; коли ми знайдемо 6 До прийняття у 1939 р. чернечих обітниць Андрій Блум (майбутній митрополит Антоній) вчився на біологічному та медичному факультетах університету Сорбони, який закінчив у 1938 р. 7 Моріс Кюрі (1888–1946) — французький фізик, племінник Марії Кюрі. Працював у галузі радіоактивності, фотолюмінісценції.
- 13 -
Світло в темряві
повний образ того, що ми шукаємо, перше, що ми повинні зробити, це сказати: «Це правильно для того рівня, на якому я перебуваю нині, тепер мені потрібно поставити цей образ під запитання». Спочатку ми збираємо всі факти і все наше розуміння в цілісну картину, а тепер час пошукати те, що в цій картині є неповним і недосконалим, пошукати недосконалості нашої картини, підважити, якщо необхідно, той гармонійний образ, який ми сконструювали, бо тільки тоді він зможе відкритися для ширшого і глибшого знання. Так поводиться науковець. Коли він отримав чіткий образ наукової проблеми, то запитує себе: що неправильно в моїх міркуваннях? Чи був я цілком чесним, вибудовуючи цей образ? І якщо він може сказати: «Так. Тепер потрібно подивитися на ті факти, що підважують його, тому що мій образ є занадто малий для реальності», то це, гадаю, неймовірно важливо, бо такий підхід стосується наших відносин із людьми, наших уявлень про них, це так само стосується нашого розуміння Бога. У кожну хвилину наше знання про Бога може бути істинним, але це може бути істина лише цього моменту, який відповідає нашій духовній глибині та розвиткові, нашому зростанню. І ми маємо радіти з того, що ми знаємо. Я знаю, що поступово наше розуміння зростатиме новими відкриттями й образ Бога стане нескінченно дивовижнішим і нескінченно бентежнішим. І ми не повинні бо- 14 -
1. Про запитування
ятися сказати: «Господи, я думав, що я розумів, а тепер я не розумію. Що мені робити»? І відповідь є — жити, жити через молитву, жити через єднання з іншими людьми, жити у відкритті самого себе, в єдності, чесності, не намагатися захистити образ, який так нас задовольняв і був настільки прекрас ним, бо якщо ти в якийсь момент засумнівався в ньому, то ти переріс його, не Божу реальність, ні, а образ цієї реальності, який ти сформував собі. І запитування тоді стає частиною нашого духовного зростання, нашого відкриття Бога, нашого дедалі глибшого знання Бога. Інколи після таких моїх слів люди кажуть: «Як сумно. Чи не означає це, що моє знання Бога, знання самого себе, знання людей навколо мене є настільки убогим? Як я можу радіти»? А відповідь, гадаю, є такою — у кожному кроці ти маєш повноту, завершеність і ти можеш радіти й сказати: «Хоча я незрілий і малий, як досі, я можу знати Бога так, як я Його знаю, я можу вшановувати Його так, як я це роблю, я можу звернутися до Нього так, як я це роблю чи можу зробити, тож як буде чудово, коли, здобувши зрілість, я переросту мій теперішній стан, моє знання про Бога збільшиться, стане ширшим і глибшим, і моя радість у Ньому буде як ніколи більшою». Тому запитування не є браком віри. Запитувати може тільки той, хто справді має віру та певність, щоб сказати: «Усе, що я знаю, всі образи, які я - 15 -
Світло в темряві
сформував, усе, що я почув і перечитав, усе, що є частиною мене, — є нічим порівняно з широтою, глибиною, висотою, величністю Живого Бога, і як чудово дізнатися, що мій образ є правдивим, але це — образ, створений дитиною, і він поступово стане багатшим, значно багатшим з плином років і часу». Хочу додати ще дещо. Знання, яке я маю сьогодні, може наповнювати мене до країв, і я можу наповнитися до країв тільки тоді, якщо я живу у згоді з тим, що я вже отримав. Воно зруйнується, тільки якщо віра не стане вірністю, бо коли в мені немає вірності тому, що я вже знаю, тому, ким я вже є, я не зможу рости далі, хіба що станеться якась катастрофа, що потрясе мене до основ моєї істоти, що поставить під питання мене загалом. Дуже важливо це усвідомлювати. А тепер, у наступній розмові, я хотів би поговорити з вами про той спосіб, у який різні люди відкривали для себе свою віру, і що означає зробити таке відкриття. Я думав про те, як учні Христа зустріли Його ще Дитиною. Що вони побачили в Ньому? Або коли вони зустріли Його дорослими людьми — Натанаїл, який у відповідь на дуже просте запитання чи ремарку: «Я бачив тебе під деревом», каже, — «Ти мій Бог». Як? Чому? Чому Петро каже: «Ти є Син Божий» (Мт. 16:16), коли зовсім не йшлося про це? Яким чином люди віднайшли Христа на глибині, для висловлення якої - 16 -
1. Про запитування
немає слів? Я повернуся до цього наступного разу й пропоную зараз кілька хвилин побути в тиші. Я також хотів би вибачитися за те, що так повільно розмовляю, але крім того, що я втомлений, сама тема нашої розмови не є легкою.
- 17 -
2. Про вірність 18 жовтня 2001 р. Як я вже говорив у попередній розмові, метою цього циклу є самодослідження того, що ми розуміємо під словом вірувати, мати віру, а також, можливо, сміливе, можливо, самонадіяне дослід ження свого ставлення до Бога, тому що дуже часто ми заявляємо у своїх молитвах про те, чого не відчуваємо по-справжньому. Отже, я хочу, щоб ми сьогодні подумали про те, що ж означає вірити, навести кілька прикладів і запитати себе, як це можна прикласти до себе. Віра насамперед означає вірувати правдиво, вірувати з певністю. По-друге, це означає вірність і тому, в що я вірю, і Тому, в Кого я вірую. Обидва ці аспекти однаково важливо пам’ятати, оскільки немає одного без іншого. І отже, протягом усього свого життя, зустрічаючись із людьми, я постійно запитував себе, що люди розуміють під віруванням і як вони до нього приходять. І я б хотів надати Вам кілька прикладів. Перший приклад, що спадає мені на думку, — про одного старого чоловіка, якого я зустрів у Росії багато років тому. Він усе своє життя був невіруючим, він не вірив у Бога, а віру в людей також утратив, бо не зустрів жодних одкровень про
2. Про вірність
Бога, нічого, що могло би відчинити перед ним двері віри. Проте була й інша причина: він не міг повірити в те, що люди говорили про свою віру, бачивши, як вони ставилися до нього та як вони поводилися взагалі! Він розповів мені, що одного дня, провівши вже багато часу з різними людьми, віруючими та невіруючими, він забрів у церкву. Він нічого не очікував, просто хотів подивитися, як виглядала церква всередині і що за люди були в ній. І він сказав, що опісля він ніяк не міг забути свого відчуття, що всі люди, які зібралися там, зібралися зі своєї доброї волі, зібралися із взаємною відкритістю, зібралися з усією взаємною любов’ю, на яку тільки вони були тоді спроможні. Він ще ніколи не зустрічав такого зібрання людей, такої громади людей, які б зібралися в ім’я спільної віри та які внаслідок цього любили одне одного, були відкриті одне для одного. О, він далеко не вважав їх ангелами на землі, не думав, що між ними існує істинна доб рота, — були різкі жести, було нетерпіння, проте загалом він бачив, що ці люди вважали незнайому людину, що опинилася серед них, другом, братом або сестрою. Це його настільки глибоко вразило, що він почав приходити знову й знову тільки через те, що відчував голод, потребу бути серед людей, які б любили одне одного. Він не був наївним, він знав цих людей за звичайних обставин: негаразди, напруга, страхи, проте там, у церкві - 19 -
Світло в темряві
щось ставалося з ними, і церква була тим місцем, де це все з ними ставалося. Це не одразу скерувало його серце чи розум до знання про Бога або віри в Нього. Проте це навернуло його до людей, які були там, і він намагався стати одним з-поміж них, щоб розділити їхнє ставлення одне до одного, він почувався безпечно, він відчував мир, він відчував, що це місце, де немає нічого іншого, крім доброзичливості. І це було для нього початком віднайдення Того, Хто дав цей мир: «Мир Свій даю вам, не так як світ дає, Я даю вам» (Йо. 14:27). Інший схожий приклад стався тут. Чимало років тому один чоловік прийшов до цієї церкви з пакунком для одного з наших парафіян. Він був невіруючим, досить нетерплячим, майже агресивним, і розрахував час так, щоб приїхати сюди після служби, бо хотів доставити цей пакунок, але не хотів мати нічого спільного з тим, що відбувається в цих стінах. Проте Провидіння мало свою думку: він приїхав ще до завершення Всеношної, вечірньої служби. У церкві він нетерпляче сів зі своїм пакунком ззаду. І потім із ним щось сталося, бо коли він віддав пакунок й усі вже пішли, я обходив із перевіркою церкву й побачив, що він досі сидить біля виходу. Я м’яко сказав йому, що час іти додому. Він відповів: «Ні, Ви повинні мені пояснити, що тут відбувається? Що так мене вразило, що так на мене вплинуло?! Я невіруючий, я переконаний, що - 20 -
2. Про вірність
Бога немає, та все ж таки щось відбувалося. Чи це вплив світла від свічок? Чи це сумовитий спів вашого хору? Чи така тиша, якої не зустрінеш на вулиці? Що це було?!» Я знизав плечима й відповів: «Я б сказав, що це присутність Бога, проте, якщо Ви вірите, що Бога немає, то маєте шукати іншого пояснення». Він відповів: «Так. Я хочу ще раз прийти у Вашу церкву так, щоб тут нікого не було та щоб колективна істерія ваших людей не впливала на мене. І так само, щоб не було й Вас, щоб і Ваша присутність не впливала на мене». Я відповів: «Гаразд! Приходьте ще!» Він приходив кілька разів, протягом довгого часу просто сидів й одного дня сказав мені: «Ви знаєте, коли тут нікого немає, так само й Вас, все одно є щось таке в цій церкві, чого я ніколи й ніде не зустрічав. Якщо припустити, що це і є Бог, Який живе тут, і що в Його присутності люди почуваються добре, мирно, комфортно, з теплотою ставляться одне до одного, то що це насправді означає? Ви забезпечили Його житлом, Він живе тут комфортно, Він вітає вас, коли ви приходите, а що далі?» Я відповів: «Я не знаю, прийдіть знову і з’ясуєте». І він приходив знову й одного дня сказав мені: «Ви знаєте, я дещо помітив: коли люди приходять до церкви, на їхніх обличчях є тривога, у їхній поведінці є напруга, проте коли вони йдуть з церкви, вони вже спокійні. Складається враження, що вони в мирі із собою та з іншими. - 21 -
Світло в темряві
І є ще одна річ, якої я просто не можу зрозуміти. Люди, які приходять на вранішню службу, підходять до сходів, що є просто за мною, й отримують щось із чаші на ложечці: вони підходять із одним виразом обличчя, коли ж повертаються, то їхні лиця абсолютно змінені, в них є світло, в їхніх очах є світло, тож Ваш Бог є не лише Господарем у цьому будинку, Він є діяльним Богом: Він робить щось із людьми, і я б хотів, щоб Він зробив це колись і для мене». Я сказав: «Так, що ж Ви хочете зробити далі?» «Я б хотів, щоб Ви поговорили зі мною та пояснили речі, яких я не розумію або не знаю». І протягом певного часу він постійно приходив, потім почав приходити на служби, і стояв тихо та непорушно, й одного дня сказав: «Тепер я знаю, що Бог, ваш Бог є діяльним Богом, який змінює людей, я потребую такої зміни. Чи не можна мене охрестити?» Це ще один приклад громади, яку ви прекрасно знаєте, вона складена з абсолютно звичайних людей, де ніхто з нас не є святим, де ми всі маємо свої пристрасті, свої проблеми, але разом, за присутності Бога та під Його владою, щось відбувалося: цей чоловік став віруючим, бо відкрив тут щось таке, чого не зустрічав ніде більше. І коли я кажу «ніде», я не маю на думці жодної іншої церкви, я маю на думці просто «поза Церквою». У першому прикладі цей чоловік з Росії ви явив, що це спільнота людей, які свого часу від- 22 -
2. Про вірність
крили для себе Бога і, збираючись разом, немов порох струшували все, що було поверховим, все, що було дріб’язковим, все, що було потворним у них, і залишалися з красою, яка була в них. У когось її було більше, у когось менше, проте порох було відкинуто. У другому прикладі провокація, якщо я можу використати це слово, була навіть сильнішою, і цей чоловік виявив реальність Бога через те, що Бог чинив для людей. Тут постає кілька проблем, і я назву наразі лише одну. Насправді те, про що говорить апостол Павло: «Ми несемо святі речі у земних посудинах, у пошкоджених, у негідних посудинах», виявляється правдою. Цей чоловік, ці двоє чоловіків, відкрили для себе, що ми, наша громада, яка складається з абсолютно звичайних людей, недосконалих, грішних, все ж відкрила вимір, якого він не знав, вимір божественності, вічності, святості, любові, і що вони (ці люди) винесли з церкви якусь часточку цього, коли пішли у світ. Зараз я ставлю собі запитання, яке я хочу радше представити вам, ніж відповідати на нього, оскільки не думаю, що маю реальну відповідь на все, що я кажу. Що сталося з учнями, які зустріли Христа? Що сталося з натовпами людей, що були навколо Господа та Його учнів? Перше запитання, яке я поставив собі, було про Христа, який прийшов у світ Богом у плоті. Від початку Його життя на Землі як новонародженого Дитятка, як Хлопчика, - 23 -
Світло в темряві
як Юнака Він був воплоченим Сином Бога і Він був оточений людьми, які цього не знали, проте вони знали Його. Яким вони Його бачили? Я знаю, що є чимало так званих «Євангелій дитинства Ісуса Христа» 1, в яких велику роль відіграє фантазія. Вони не відповідають історії, а можливо, й реальності. Проте мене вражає те, що Він був Хлопчиком, як інші хлопці, Дитиною, як інші діти, у Нього були взаємини з Його Матір’ю та Йосипом. Як же люди Його сприймали? Напевно ж, не як образ доброчесності та святості, який Євангелії Дитинства намагаються нам подати. Він мав бути нормальним, здоровим, розумним маленьким Хлопчиком. І все ж, ті з Його учнів, що знали Його як Дитину, що жили в навколишніх селах, у Капернаумі, в інших місцях поблизу, мали б зустрічатися з Ним і бачити в Ньому нормальну Дитину і, все ж щось більше, щось інше, можливо, чистоту, чуйність, здатність любити, віддавати Себе іншим і заради інших, що було поза їхнім 1 Існує низка апокрифічних «Євангелій дитинства», що виникли внаслідок бажання перших християн знайти більше інформації про дитинство Ісуса Христа, опису якого немає в канонічних Євангеліях. Цю лакуну запов нюють датовані другим сторіччям або й пізніші тексти, відомі під назвою «Євангелій дитинства», жодне з яких не ввійшло до біблійного канону, але сама кількість знай дених рукописів свідчить про їхню тривалу популярність (www.wikipedia.org).
- 24 -
2. Про вірність
досвідом. Від самого початку вони мусили перебувати у присутності Бога воплоченого, який розкривав Себе крок за кроком у різні моменти зростання та розвитку дитини. Ми не можемо цього по-справжньому осягнути або уявити, але це було насправді — Бог був присутнім у Ньому в повноті Свого Божества, і Він був нормальною Дитиною свого віку. Можливо, у Нього було сприйняття та розуміння такої міри, яка є недосяжною для інших. Ви пам’ятаєте історію, коли Ісус відстав від батьків і як потім вони віднайшли Його в Єрусалимському Храмі, де Він сидів із учителями та старійшинами, які ставили запитання і слухали зі здивуванням Його відповіді. Він мав знання Бога, знання божественних речей, які висловлював, можливо, словами Свого дитячого віку, а можливо, й вічними словами істини та краси. І дехто з тих, хто бачив Його в Назареті та під час паломництва, зустрілись із Ним пізніше. Натанаїл був одним із таких людей. Ісус розмовляв з іншими, а потім, обернувшись до Натанаїла, сказав: ось ізраїльтянин без лукавства (щось подібне до цього, я не можу зараз знайти точного слова), і Натанаїл сказав: «Як Ти знаєш мене?». Вони ще ніколи не зустрічалися. А Ісус сказав: «Коли ти був під деревом, то я бачив тебе». Що це значить? Це, звісно, могло значити, що Натанаїл стояв навколішки й молився, а Ісус помітив це, проте Ісус напевно бачив чимало чоловіків, чи жінок, чи дітей за молитвою. І відпо- 25 -
Світло в темряві
відь Натанаїла також набагато відрізняється від простого спостереження людини в молитві. Він сказав: «Господь мій і Бог мій!». І ранні коментарі нам говорять, що саме тоді він молився Богу, а слова Христа відкрили йому те, що Христос був тим Богом, до Якого Натанаїл молився, не знаючи Його. Ця єдина зустріч дала Натанаїлові абсолютну віру в Божественність воплоченого Сина. Далі ми зустрічаємо інших учнів, звичайних, нормальних людей, рибалок, яких не готували зайняти якесь місце в царині релігії. Христос часто бачив їх, вони знали один одного в Галілеї, коли були дітьми, юнаками, молодими людьми. І Він побачив їх біля моря й обернувся до них і сказав: «Ідіть за Мною». І вони все кидають і йдуть за Ним. Що ж це за акт цілковитої довіри, що вони пізнали в Ньому, якщо змогли покинути все, що мали й чим займалися, аби йти слідом за Ним, аби долучитися до Нього в мандрівці, про яку вони абсолютно нічого не знали? І не можна сказати, що учні мали одразу таку віру, яку можна було б дорівняти до віри святих, що про них ми читаємо в житіях, бо ж час від часу були проблеми — їхня людська природа, досі невідкуплена, відігравала визначальну роль. Коли пізніше Ісус стояв перед судилищем, Петро тричі відрікся від Нього через страх бути визнаним Його учнем. А потім щось сталося — він вийшов із двору суду, зрадивши свого Друга втретє, озирнувся, а Христос повернув - 26 -
2. Про вірність
голову й подивився на нього. Їхні очі зустрілись і Петро залився сльозами. І після цього їхня людська природа брала гору ще не раз — біля Хреста був лише Йоан, наймолодший серед них, хто був, якщо дозволено так сказати, не чим іншим, як люблячим серцем, і Мати Божа. І Мати Божа була там, знаючи Хто є Її Син, знаючи, що вона народила Його для смерті, знаючи, що зараз Вона не може промовити жодного слова молитви, аби врятувати Його від смерті заради спасіння світу. Вона носила Його як живу жертву без жодного слова протесту. Це був акт віри. Вона довірилася Божій обіцянці, проте Бог не обіцяв Воскресіння Христа, Він лише обіцяв, що Христос буде Спасителем світу і не в настільки недвозначних виразах. І біля Хреста ми знаходимо Матір, яка приносить у смертну жертву Свого Сина, бо Він був народжений для цієї години, і молодого учня, любов якого була настільки простою та повною, що він стояв, розділяючи весь жах — біль Матері та вмирання Його улюбленого Вчителя. Віра тоді була вірністю, ще не було того, що ми називаємо релігійною вірою. Він був вірним своєму Другові, й оскільки його Друг був його Богом, його вірність Другові вийшла за межі земної вірності. Але де була решта учнів? Юда повісився. Він зрадив Його й не очікував власного відкуплення та спасіння. Проте інші учні в страху зібралися ра- 27 -
Світло в темряві
зом. Один із них, Петро, відчував себе зрадником, інші знали, що вони малодушно втекли, а Тома взагалі був не з ними. І Христос з’явився посеред них. І вони були повні радості, що Христос живий, що смерть якимось чином не перемогла, а Христос дав їм докази, що Він воскрес із мертвих, і що він не привид. І тому їхня радість була великою. А потім прийшов Тома. Що він побачив? Він побачив десятьох своїх друзів, що раділи Воскресінню Христа, проте чомусь не змінилися. Замість страху була радість, проте вони були тими самими людьми. Він не міг повірити, що вони, зустрівши Воскреслого Христа, будуть тими самими людьми, яких він бачив до своєї подорожі. І він сказав: «Доки не пересвідчусь у Його Воскресінні, не повірю». І коли Христос з’явився, його змушували пересвідчитися, проте він не зробив цього. Побачивши Христа, Тома вже знав, що Він є Воскреслим із мертвих, і став віруючим у Воскресіння. Проте лише пізніше, коли Святий Дух зійшов на Його учнів, вони змінилися так, що кожен у більшій чи меншій мірі міг впізнати в них посланців Бога. Дехто бачив їх як посланців правди та життя й ішов за ними, інші бачили в них проповідників фальшивого Бога, неправди, й убили їх та їхніх учнів, проте впевнено вбачали в них посланців. Коли ми думаємо про нас самих, яким є становище кожного з нас? З одного боку, ми є тією громадою, в якій невіруючий чоловік знайшов - 28 -
2. Про вірність
щось від Божої присутності. Кожен з-поміж нас є пошкодженою земною посудиною, й усе ж є крап ля вічного життя, що дається нам Богом, і коли ми збираємося тут, то залишаємо біля дверей усе, що є намірено негідним Бога. Я кажу «намірено», бо в кожному з нас так багато є негідного Його, проте є намір, є бажання, є прагнення, є рішучість бути справді гідними, бути вірними Богові, бо Він є вірним. Але кожен повинен запитати себе, хто він є, яким є його становище. З одного боку, кожен з нас доторкнувся краю одягу Христового, побачив, як Христос проходив, почув, як Він говорить, був чимось зворушений і став його послідовником, я не кажу учнем, тому що учень — це більше, ніж просто послідовник. Були натовпи народу, що йшли за Христом у пошуках, у пошуках вічного життя в самих собі та в інших. І ще кожен з нас відкрив для себе певність, що так, Бог є, що так, Христос є Сином Бога, що так, Святий Дух сходить на нас і вчить нас. Проте є вимір, якого Бог вимагає від нас, чи який радше є необхідним для нас, щоб ми вростали в нього, є інша повнота в цьому вимірі. Це вже не тільки певність, це вже вірність. Якщо те, що ми знаємо про Христа, правдиве, якщо Його вчення є Істиною, то як ми можемо бути деньчерез-день чужими Його вченню? До цього запитання я хотів би повернутися наступного разу, розглянувши, з одного боку, наше - 29 -
Світло в темряві
життя, а з іншого боку, молитви, якими ми молимося. Сподіваюся, що ця моя розмова була для вас не надто заплутаною. Намагайтесь обдумати її та прояснити для себе, бо це важливо, і я нав помацки шукаю розуміння. Робіть те саме. Тепер я закінчу свою розмову, й ми трохи помовчимо, як завжди.
- 30 -
Авріл Пайман
Вільний голос Церкви Ця книга, яку ми пропонуємо увазі читачів, є перекладом останніх розмов митрополита Антонія Сурозького, в яких майже 90-річний старець ділиться зі своєю англомовною паствою підсумками духовного досвіду всього свого життя у Христі. Про це життя й хочеться дати уявлення, без парадних фраз, а просто показати, яким він був у різний час… Андрій Борисович Блум, зовсім не «монах від ранніх років», пройшов шлях від принця до злидаря за перші десять років свого життя. Його батько (Борис Едуардович Блум, 1882–1937) був призначений консулом до Персії у 1915 р., коли хлопчику було трохи більше року. Народився він у Швейцарії, в будинку діда, дипломата у відставці, звідки його забрали на кілька місяців до Москви. У Персії батько служив до 1920 р., коли довелося залишити консульство й утікати із сім’єю: спочатку через гори на конях, потім великими річками Месопотамії і морем до Індії. Звідти на кораблі родина дісталася Гібралтара, але вутле суденце далі вже не пішло, й вони висадилися, так і не діставшись Шотландії, де жили предки Андрія з батьково-
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
го боку до їхнього переселення до Петербургу за часів Петра Першого. Від життя у Персії лишилися непевні спогади перебування представників Російської імперії в країні пустельних гір і квітучих критих двориків. Мати — прекрасна амазонка — полювала з чоловіками на тигрів. Приємну розслабленість дитячих хвороб (Андрій і тоді мав приступи астми) прикрашала постійна присутність безвідмовної італійської бабусі, готової без утоми читати казки. Мовою консульського дому була, звісно, російська, а перські фрази, вивчені від челяді, вивітрилися з пам’яті за роки навчання в німецьких та французьких школах (однак говорили, що він ще кілька років кричав уві сні перською). Батько, чудовий знавець східних мов, міг би побудувати кар’єру у вигнанні, але в Парижі він розділив долю багатьох емігрантів, можливо, відчуваючи й особисту відповідальність за трагедію Росії. Він пішов у чорнороби, заробляв дуже мало й закрився від знайомих і сім’ї, ставши майже відлюдником, хоча й далі по-своєму любив сина та впливав на його долю. Мати з бабусею та маленьким Андрієм деякий час переховувалися у родичів в Австрії, там він уперше пішов до школи й на все життя полюбив німецьку мову та поезію. У 1923 р. родині довелося перекочувати до Парижа, де не було де жити й не було на що жити. Мати, з дому Скрябіна (зведена сестра композитора), - 203 -
Світло в темряві
вихованка Смольного інституту шляхетних дівиць, найнялася прибиральницею до готелю, де їй надали кімнату, заборонивши, однак, жити там разом із сім’єю. Потім, завдяки знанню мов, їй вдалося влаштуватися друкаркою й у такий спосіб якось годувати сім’ю. Сина вона намагалася влашт увати до пристойного інтернату, але хлопчик, довідавшись, що його там мають виховати католиком, не погодився. Інтернат, до якого він потім потрапив, був розташований у розбійницькому кварталі Парижу, там панував закон джунглів. Хлопці знущалися з нього. Учитель не захищав: «Навчись битися». У таких умовах Андрій прожив до тринадцяти років, поки матері не вдалося найняти для сім’ї квартиру, тож він зміг навчатися екстерном у ліцеї. Безхмарне щастя, яке прийшло, викликало реакцію: неначе вже не було до чого прагнути. Світлом у вікні була надія повернутися на батьківщину, що її плекали в таборах російських скаутів-«витязів». Підліток ріс чужим до всього церковного, й коли товариш попросив його побути на лекції отця Сергія Булгакова, якого запросили до витязів у табір, він погодився неохоче, аби лише не підводити організаторів. Лекція його обурила: з якого це побиту йому, який щойно навчився виживати в умовах джунглів і мріяв битися «за Царя та Вітчизну», раптом прощати та любити ворогів? Вирішивши, що з таким не годящим для життя вченням - 204 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
потрібно покінчити раз і назавжди, він узяв вдома в матері «найкоротше» Євангеліє, від Марка. Десь між другою та третьої частинами він відчув присутність Христа — не «бачив», але знав, що Він прийшов, чує його запитання, любить його, воістину воскрес. Під час подальшого читання виявилося, що Христос любить не лише праведників, а всіх. Тому, хто повірив у Нього, потрібно полюбити й неправедних… і всім, всім розповідати про чудо живого Бога, Який помирає за кожного з нас. Цьому осяянню він лишився вірним на все життя. Він став парафіянином Трьохсвятительського подвір’я у Парижі, регулярно брав участь у церковних службах, працював у літніх таборах РСХР. Однолітки запам’ятали його пристрасним сперечальником і спортсменом, гострим на язик, добрим, але й вимогливим, тим, хто вмів дати молодшим фізичну та духовну бадьорість. Сам він розповідав про випадок, коли хлопці та дівчата напросилися з ним на нічне чування в горах і до сходу сонця молилися, не відчуваючи втоми. Також пригадував, як французький селянин, побачивши, що він ходить босий, обізвав його божевільним і… подарував величезні, не по нозі, черевики, які Андрій довго носив як чудове свідоцтво безпосередньої людської солідарності. Нестатки не зробили його жорстоким, вони навчили його вдовольнятися мінімумом, бути чуйним до інших і вдячним — за кожну добру справу. - 205 -
Світло в темряві
У 1931 р. Андрія посвятив у стихар митрополит Євлогій (Георгієвський), але він не пішов із ним того ж року до юрисдикції Константинополя. «Я був упевнений, — говорив владика Антоній в інтерв’ю Бі-Бі-Сі 30 липня 1996 р., — що з мудрим керівництвом російська еміграція могла б лишатися вірною рідній Церкві і не піддаватися впливові радянської влади. І це я пережив трохи пізніше, коли з Москви ми отримали листа про те, щоб патріарші парафії утримувалися від будь-якої політичної діяльності. І наше духовенство написало до патріархії, що ми, політичні емігранти, маємо право боротися проти радянської влади та комунізму, але духовенство зобов’язується не перетворювати церковний амвон на політичну кафедру». Вихід із Російської Церкви він сприймав як втечу з поля бою, навіть більше: лишатися вірним їй для нього означало бути «вільним голосом і вільним тілом Російської Церкви та російської нашої Батьківщини». Серед тих, хто поділяв тоді цю позицію, був настоятель подвір’я Трьох Святителів, валаамський ієромонах Афанасій (Нечаєв). Андрій попросився під його духовне керівництво. Він і сам мав палке бажання стати ченцем, але від цього кроку його втримувало відчуття відповідальності за свою сім’ю, що перебувала на межі злиднів. Батько порадив йому стати лікарем, на догоду Богові, в поміч людям і, звичайно, близьким. Того ж 1931 - 206 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
року отець Афанасій благословив його вступати на попередній курс фізики, хімії та біології в Сор бонні, а за два роки — на медичний факультет. Тим не менше він твердо вирішив не створювати власної сім’ї. Це не було бажанням сховатися від людей, він хотів, як св. Силуан Афонський, навчитися молитися за них, за весь світ… Андрія вразила тоді розповідь отця Афанасія про старого послушника на Валаамі, який вважав себе негідним постригу, тому що ще не навчився монашого діяння. «Це монашество є не замкненим, а таким, яке, не розпліскуючись назовні, залучає до себе дедалі більше й забирає все до глибин Божих». Протягом університетських років, як і в ліцеї, Андрій продовжував сплачувати за навчання репетиторством, недоїдав, недосипав. У 1936 р. отець Афанасій направив його до франкомовної парафії на честь Божої Матері «Усіх скорботних радість» і св. Женев’єви Паризької, вважаючи, що молодість і французька освіта зроблять його більш контактним і відкритим до французьких православних. Тут він навчився мистецтву місіонерства й полюбив спільні святині Вселенської Церкви. У 1939 р. почалася війна. Після закінчення медич ного факультету доктор Блум вирушив на фронт хірургом французької армії, а перед тим приніс монаші обітниці. Після капітуляції Франції настала демобілізація, але він продовжував працювати за фахом, спочатку в госпіталі, - 207 -
Світло в темряві
а потім, за окупаційної влади, нелегально: лікував поранених бійців Спротиву, допомагав перевозити людей і зброю у шпитальних вагонах. Із матір’ю вони дали одне одному обітниці не видавати своєї участі у Спротиві, навіть якщо допитуватимуть одного у присутності другого. У цей час він підробляв у російській гімназії: викладав різні предмети, замінюючи інших вчителів. Гімназисти вважали його своїм, молодим і веселим, але й «дуже серйозним», здатним впливати на дисципліну та моральну атмосферу школи. 16 квітня 1943 р., під Лазареву суботу, отець Афанасій постриг Андрія Блума з ім’ям Антонія на честь засновника Києво-Печерського монастиря, із дозволом, однак, тримати постриг у таємниці (хоча його друг Михайло Лосський, син відомого філософа, запевняв, що «всі знали»). 14 грудня того ж року отець Афанасій помер. До кінця війни, коли чимало тих, хто пішли у тридцяті роки під омофор Константинопольського патріарха, повернулися до московського подвір’я, Антоній (лишаючись фаховим лікарем) продовжував служити у французькій парафії. Він виступив на з’їзді Французької психологічної спілки з доповіддю про православну аскезу та молитву, а в 1947 р. його запросив отець Сергій Булгаков і французький «Монах Східної Церкви» Лев Жиллє виступити від імені молодих російських православних у Спільноті святого Албанія та пре- 208 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
подобного Сергія в Лондоні. У цій англікано-православній Спільноті він став своїм. Його запросили «капеланом» на два роки, але посвячення відклали. Митрополит Серафим (Лук’янов), тодішній екзарх, уважив відчайдушне прохання його матері, якій здавалося, що її син має чудову можливість служити Богові як лікар, а ставши священиком, він віддалиться не лише від професії, а й від людей. Митрополит довго та терпеливо переконував її, що Церква насправді дуже потребує молодих, освічених священиків. Зрештою переконав, щоправда, вона взяла від сина обіцянку принаймні не відпускати бороди! 14 листопада 1948 р. митрополит Серафим посвятив лікаря-ченця Антонія в ієромонахи. У січні 1949 р. сім’я переїхала до Лондона. В Англії, на нових теренах, отець Антоній почав допомагати настоятелеві патріаршої парафії отцю Володимиру Феофілактову в храмах св. Сергія при парафіяльному домі та св. апостола Філіпа, який ділили з Російською Церквою За кордоном. У 1950 р. отець Володимир помер, і Антонія призначили тимчасово виконувати обов’язки настоятеля. Так сталося, що він відійшов від духовного керівництва Спільноти й назавжди лишився при Російській Патріаршій Церкві в Англії. Коли отець Антоній прийшов до нечисленної лондонської парафії, перед ним гостро постала проблема «зниклого» другого та третього поколінь російської еміграції, які до того часу вже асимілю- 209 -
Світло в темряві
валися в англійському суспільстві. До Церкви ходили старі та діти. Новий настоятель увів уроки російської мови, «батьківщинознавства», сам займався з групами підлітків, поступово й тактовно вводив спочатку окремі молитви, потім раз на тиждень вечірню службу, і раз на місяць літургію англійською мовою. Його проповіді були дуже короткими та двомовними. До храму потяг нулися не лише підлітки, а й їхні батьки, дедалі частішими були випадки переходу до православ’я корінних англійців, привернутих або родинними зв’язками з росіянами, або виступами отця Антонія з кафедри, з амвону інославних храмів, на радіо та телебаченні. Попри перші труднощі з англійською мовою, він привертав до себе дедалі більшу уваги як проповідник: говорив чудово, полюдські зрозуміло, з гумором й водночас із усією глибиною та ревністю справжнього ченця. Серед багатолюддя він умів залишатися з Богом. Були й матеріальні проблеми. У 1955 р. було вирішено знести церкву св. Філіпа, а запропонований Англіканською Церквою як альтернатива храм Успіння Божої Матері та Всіх Святих лише після напруженого листування, пропозицій і контрпропозицій дістався у використання патріаршій єпархії, яка розрослася, але була найбіднішою. За двадцять років, у 1975 р., довелося цей же храм, тоді вже собор, обжитий і відремонтований, викупити в Англіканської Церкви. Парафія назбирала - 210 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
трохи більше половини відповідної суми. Решту, а також кошти на укріплення будівлі та на купівлю будинку для священика зібрали після «волання про допомогу» владики Антонія в газеті «Таймс». Пожертви були дуже зворушливими: від золотих зубів та весільних обручок до сотень та тисяч фунтів від інославних організацій, вдячних Росій ській Церкві за християнське свідчення в Англії. Обізнані в законодавстві парафіяни допомогли єпархії отримати статус доброчинної установи, що звільнило її від оподаткування. Для цього потрібно було оформити статут. Комісія з кліру та мирян під головуванням владики Антонія протягом кількох років виробляли такий статут, виходячи з постанов помісного Собору 1918–1919 рр., частково з досвіду Американської Автокефальної Православної Церкви. Остаточно розробили та затвердили статут лише на початку 1980-х рр. Антоній досить швидко просувався по службі: був ігуменом, потім архімандритом, 16 грудня 1956 р. його висвятили на єпископа Сергієвського. Сорокачотирьохрічний єпископ був наречений і хіротонісаний екзархом Миколаєм (Єрьоміним), до вівтаря його підвів старий друг Лев Жиллє, при цьому був присутній екзарх Вселенського патріарха у Західній Європі, що було сприйнято як знак солідарності Східних церков на Заході. Владика Антоній пильно слідкував за добрими відносинами між Православними Помісними Церквами, попри - 211 -
Світло в темряві
постійні розбіжності інтересів: наприклад, вихід «до греків» російського монастиря, заснованого з благословення Антонія у 1959 р. вченим ченцем отцем Софронієм (Сахаровим), або переговори про те, як «поділити» між грецькою та російською парафіями православний храм в Оксфорді. Після смерті бабусі у 1957 р. та матері (від раку) 11 квітня 1958 р. владика Антоній ще багато років прожив сам у парафіяльному домі, відкритому для всіх, хто бажав із ним поспілкуватися та порадитися: він був чудовим психологом і практично нікому не відмовляв у прийомі. Це не були сповіді, які він, зазвичай, вислуховував мовчазно, нібито відходячи в безмежну глибину, і, помолившись, давав пораду та відпущення. Сповідь він вважав найсерйознішою перевіркою совісті, а не формальним допуском до причастя. Бесіда ж відкривала радість спілкування, можливість дізнатися від сучасників, що їх тішить, що тривожить, про що вони мріють. Він підходив до кожного індивідуально, знаючи, що всі є неправедниками, але любив усіх Христовою любов’ю. Нерідко тим, хто приходив до нього за порадою, він ставив діагноз не як психіатр, а як хірург — тому дехто і вважав його навіть суворим. Він і далі виступав у радіопередачах, по телебаченню, в університетах, у школах, у церквах і клубах, вдома та за кордоном. Радістю для нього з листопада 1960 р. стали поїздки до Росії: перший - 212 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
раз до Москви, Ленінграда, Пскова та ТроїцеСергієвої лаври. Він був глибоко зворушений зустрічами з паломниками у Лаврі, з родичами, що лишилися на батьківщині, та й просто з росій ськими людьми, що приходили, розповідали, плакали. На нього буквально накидалися, і він майже не спав. Він довго стояв біля могили патріарха Сергія, брав участь у панахиді за патріархом Тихоном, здобув прихильність російських ієрархів. Його запросили як перекладача у складі делегації на з’їзд Всесвітньої Ради Церков, що проходила в листопаді–грудні 1960 р. в Індії. Він відверто, по-дружньому тоді попереджав колег, що вірнопідданство у виступах створює помилкові погляди щодо Російської Церкви. Тим не менше, його лінгвістичні та дипломатичні здібності були оцінені, й наступного, 1962 р. йому було ввірено, з піднесенням до сану архієпископа, новостворену Сурозьку єпархію Британських островів та Ірландії. Після відходу на спокій екзарха Миколая Клішийського його призначили виконувати обов’язки екзарха в Західній Європі. Від 1963 р. починаються жнива, з обов’язко вими регулярними поїздками Францією, Німеччиною та іншими країнами, де є патріарші парафії, з обтяжливими для нього фінансовими перемовинами з Москвою: не всі парафії відстояли фінансову незалежність, як це зробила Британська єпархія під його керівництвом. Він турбувався про - 213 -
Світло в темряві
свою Сурозьку паству, заснував єпархіальні з’їзди, багато зусиль доклав задля влаштування дитячого табору, відродив навіть інтерес до волейболу у 1963 р. Але все ж таки адміністративна робота не була його справою, і він втомлювався. Напруга стала критичною під час хрущовських репресій. 19 січня 1964 р. в день Богоявлення владика Антоній звершив православний обряд водосвяття в присутності інославних ієреїв, що приїхали на З’їзд християнської єдності; на подальшій урочистій екуменічній службі в церкві неподалік від Темзи він молився за всіх переслідуваних християн усього світу та за їхніх переслідувачів. Палка проповідь отця Володимира Родзянко посилювала враження протесту, і різкий лист від митрополита Никодима змусив владику надіслати пояснення до Москви. Однак і тут йому вдалося дотриматися встановленого ним самим правила: «Ніколи не говорити там того, чого б не сказав тут, і навпаки». Зустріч із Никодимом на Святогірських святкуваннях до 1000-річчя Афону й особливо спільне подолання запаморочливих гірських стежок верхи на осликах відновили теплі людські стосунки між ними. У жовтні до Лондона приїхав патріарх Алексій, і владика зрозумів, що його благословляють бути вільним голосом рідної Церкви, але про всяк випадок віддав патріархові прохання про звільнення його від обов’язків екзарха. Тоді його прохання не задовольнили, - 214 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
навіть більше того, піднесли до сану митрополита й затвердили на посаді екзарха. Але в 1974 р. синод задовольнив це давнє прохання, хоча англій ська преса стверджувала, що екзарх звільнився у зв’язку з висилкою Солженіцина та незгодою з позицією митрополита Серафима Крутицького. При тому, що владика Антоній справді публічно, через газету, відмежувався від відкритого листа Серафима, що засуджував Солженіцина, і служив молебень через висилку письменника, але свій вихід з екзархату він не пов’язував із цією подією. Жодного розбрату, запевняв він, із Патріархією не було, були лише розбіжності з окремими ієрархами та радянськими органами. І справді, не будучи вже екзархом, митрополит Антоній після недовгої паузи відновив відвідини до Росії, де присвятив себе служінню в храмах, проповідям, виступам у духовних академіях, зустрічам із людьми. Навіть у зовсім не церковній Раді у справах релігій поважали його незалежну позицію. «Коли ви припините нас критикувати?» — запитували його чиновники «від релігії». «Коли ви припините нас переслідувати», — відповів він. Нічого вони не могли з ним зробити. Навіть дозволили зустріч із двома священиками-дисидентами — Миколаєм Ешліманом і Глібом Якуніним, а в 1972 р. влаштували незабутню поїздку в Іваново, Тулу, Поленово та в два сільські храми. У цих поїздках і в улюб леному Рубльовському музеї він був нагородже- 215 -
Світло в темряві
ний зустріччю з тією Руссю «у красі заплаканій та древній», про яку все життя стільки чув, читав, думав та молився. А в Англії він жив надто просто — «як монах», здивовано помітив один грецький ієрей. «Він навіть не має келійника», — пригадував гість із Росії. Після викупу храму в 1975 р. владика Антоній, який дедалі глибше занурювався в молитовне мовчання, поступився парафіяльним домом регентові Михайлу Фортунатто, перестав підходити до телефону (встановив автовідповідач) і поселився «сторожем» у храмі, в маленькій келії за вівтарем. У 1971 р. починають виходити книги владики Антонія: спочатку на Британських островах анг лійською мовою, з 1976 р. — російською в Парижі, а з 1991 р. — російською в Росії. Його перекладають багато, різними мовами, здебільшого, як і ця книга, це записані розмови. Хоча владика й не мав богословської освіти, його вшанували почесними ступенями доктора богослов’я славнозвісні університети — Кембриджський (1996 р.) і Абердин (1973 р.), Московська (1983 р.) та Київська духовні академії (1999 р., заочно). У Росії митрополит Антоній був присутній на похованні свого друга митрополита Никодима, на урочистостях 1000-річчя Хрещення Русі, на передвиборному Соборі після кончини патріарха Пімена. Його кандидатуру пропонували на па- 216 -
Авріл Пайман. Вільний голос Церкви
тріарха, але її відхилили тому, що владика не був російським громадянином. Незадовго до розпаду Радянського Союзу й особливо після нього до Лондона ринув потік російськомовних людей. Історичний контекст виявився таким, що корінна, вже багатомовна та численна єпархія відчула, що губить ґрунт під власними ногами. Там, де була єдиноначальність і майже родинні відносини, що ґрунтувалися на загальній прив’язаності до владики, виникли дві протилежні тенденції: у старожилів — зберегти багатомовність, статут, вберегтися від напору російськості, тої, яка не відрізнялася від радянськості, обстоювати незалежність і безкорисливість ранньої довізантійської Церкви, настільки дорогої релігійним мислителям російського розсіяння, в тому числі й митрополитові Антонію. Інша тенденція була спрямована до того, щоб радісно вітати й окормляти духовно голодних людей із Росії, які, однак, відчували себе розгубленими в чужих умовах і прагнули знайти у своєму храмі традиційні підвалини дореволюційного російського життя, в будь-якому разі, перевагу російської мови. Владика співчував і тим, і тим, поділяв і пафос створеної ним парафії, й тугу за батьківщиною новоприбулих. Раніше він умів класти край суперечкам про мову. Молитися, говорив він, потрібно на такій глибині, де мова не має значення. З іншого боку, він хотів, аби кожен відчував себе бажаним та улюбленим членом Тіла - 217 -
Світло в темряві
Христового, й докладав усіх зусиль, аби примирити обидві тенденції, але вже був старим і фізично немічним. У 2002 р., коли виповнилося сорок п’ять років архієрейського служіння владики, у нього знайшли рак. У лютому 2003 р. він переніс операцію та відіслав до Патріархії прохання про вихід на спокій — його задовольнили лише за п’ять днів до кончини владики. До кінця своїх днів він залишався безсеребреником, лежачи в палаті на чотири особи у лондонській лікарні, де за ним постійно доглядав його старий друг, священик Джон Лі. Помер владика 4 серпня 2003 р. У слові на кончину Антонія Сурозького митрополит Кирил Смоленський і Калінінградський, на той час голова Відділу церковних зв’язків у Московській патріархії, сказав: «За тих часів, коли ми не мали змоги провіщати Христову істину вголос, владика Антоній мав таку можливість і робив це». На похоронах зібралося багато народу, приїхали представники не лише православного духовенства, архієпископ Кентерберійський Роуен Вільямс говорив про значення особистості владики й для віруючих Великої Британії. Митрополита Антонія поховали поряд із його матір’ю та бабусею. До могили довго підходили люди різного віку та національності, кидали жменю землі та співали: «Христос воскресе». Біля скромного православного хреста на інославному кладовищі й досі завжди є живі квіти. - 218 -