Є. Бистрицький, О. Білий, Р. Зимовець, Р. Кобець Національна ідентичність і громадянське суспільство

Є. Бистрицький, С. Пролеєв, О. Білий, С. Лозниця, Р. Зимовець, Р. Кобець

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Київ 2015

УДК 17.023.32:323.1

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (протокол № 11 від 25 листопада 2014 р.) Н354 Є. Бистрицький, С. Пролеєв, О. Білий, С. Лозниця, Р. Зимовець, Р. Кобець.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ. –

2015. – 452 с.

ISBN 978-966-378-377-2 Що таке національно-культурна ідентичність? Як вона співвідноситься з громадянським суспільством та формуванням політичної нації? В яких поняттях сучасна філософія здатна відповісти на найактуальніші питання нашої доби – найновітніші рухи національно-політичного самовизначення спільнот? Разом з класичними мислителями та новою генерацією авторитетних філософів автори намагаються визначити поняття ідентичності, громадянського суспільства, зрозуміти логіку взаємовідношення між інтенцією буттєвого уособлення спільнот, навіть ціною великих жертв, та універсальними цінностями і структурами світу. Розуміючи певну нестачу в сьогоднішній філософії концептуальних засобів, необхідних для аналізу впливу національно-культурних засад на політичне життя, автори пропонують онтологічний підхід до розуміння феномену ідентичності. Аналітичні екскурси в історичну генезу усталених європейських уявлень про засади громадянської ідентичності та відповідних політичних ідеологій надають можливість порівняти теорію й наявний стан розвитку громадянського суспільства. Критика викривленої логіки розуміння публічного й приватного в національному дискурсі, а також начерк основних позицій у суперечці «панславістів» і «європейців» щодо української ідентичності, суперечці, що сьогодні використовується як пропагандистський інструмент геополітичного насильства, прив’язує філософський аналіз складних тем до українського контексту. Автори: Євген Бистрицький, Сергій Пролеєв, Олег Білий, Світлана Лозниця, Роман Зимовець, Роман Кобець Відповідальний редактор: в. о. завідувача відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України доктор філософських наук, професор Є. К. Бистрицький Рецензенти: доктор філософських наук, професор В. А. Рижко доктор філософських наук, професор В. В. Лях

Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Редактор: Технічний редактор: Коректор: Комп’ютерна верстка:

ISBN 978-966-378-377-2

Світлана Іващенко Максим Бистрицький Тетяна Шкарупа Cвітлана Невдащенко

© «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ», 2015

ЗМІСТ Передмова ........................................................................................................5 Розділ I. ПОНЯТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ. ІДЕНТИЧНІСТЬ І СПІЛЬНОТА 1. Філософська редукція поняття ідентичності ............................................ 11 2. Засади спільності: космополітаністичне бачення ................................... 16 3. Спільнота як «не-річ» ................................................................................ 18 4. Політика визнання проти політики розрізнення ..................................... 24 5. Ідентичність як уявлений спосіб буття ..................................................... 27 6. Проблеми політичного судження ідентичності ....................................... 30 Розділ II. УНІВЕРСАЛІЗМ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ 1. Ідентичність як культурна визначеність ................................................... 34 2. Від «свого» до «всезагального». Універсалізм усесвітньої історії ......... 39 3. Трансцендентальний універсалізм християнства ................................... 48 4. Універсалістські дискурси модерну. Європа як універсалія ................... 53 5. Негативна онтологія «пост-» і глобальний світ. Пошуки нового універсалізму....................................................................... 66 Розділ III. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ПОЛІТИЧНА ВЛАДА 1. Криза ідентичності доби тоталітаризму ................................................... 77 2. Суспільна уява і державні інституції ......................................................... 86 Розділ IV. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 1. Громадянське суспільство й держава ...................................................... 96 2. Національна ідентичність та виклики національній єдності ................ 137 3. Панслов’янська єдність чи європейська ідентичність? ......................... 147 4. Ідея європейського об’єднання .............................................................. 154 5. Європейська культурна єдність............................................................... 169 6. Україна в контексті європейської культури ............................................ 171

Розділ V. ФОРМУВАННЯ І ЗАСАДНИЧІ ПРИНЦИПИ ІДЕЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 1. Політичне самообґрунтування модерну і громадянська ідентичність........................................................................ 194 2. Природне право як принцип політичного самообґрунтування ........... 211 3. Генеза громадянської ідентичності в контексті розгортання ідеї природного права: ліберальний, республіканський та соціалістичний проекти ........................................... 239 4. Форми громадянської ідентичності та режими влади у перспективі політичного проекту модерну ............................................. 267 5. Політичний проект модерну в ситуації постмодерну ........................... 291 Розділ VI. ПУБЛІЧНЕ ТА ПРИВАТНЕ В ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ 1. Приватне, публічне, соціальне ............................................................... 353 2. Соціум недовіри ....................................................................................... 379 3. Інтимізація публічності та психологізація політики............................... 401 БІБЛІОГРАФІЯ................................................................................................ 433 ПОКАЖЧИК ІМЕН ......................................................................................... 447

Передмова

Питання існування та взаємодії двох основних типів колективних ідентичностей – національно-культурної і громадянсько-політичної – у рамках єдиної державної спільності набуло в наш час своїх радикальних формулювань не тільки в контексті українських трансформацій. Починаючи з кінця минулого сторіччя й до сьогодні, низка національно-визвольних змагань і кольорових революцій у практиці масових зіткнень та політичних рухів, що супроводжуються великими людськими втратами й жорстоким насильством, шукають безпосередньої відповіді на ці питання. Подібних глобальних змін з національного самовизначення Європа не бачила майже три століття з часів «Весни народів». Утім історичне модерне конституювання європейських наційдержав відрізняється від сьогоднішнього зведення політичних режимів до власних національно-культурних засад, до масового переживання та відстоювання народами цінностей власної ідентичності, що винесло питання ідентичностей на передні плани світової соціально-політичної думки, в тому числі, філософії. Відповіді, напрацьовані сучасною європейською політичною думкою, які кінцево ґрунтуються на просвітницько-модерній спадщині переконання в дієвості раціонально-правового та раціонально-комунікативного вирішення найскладніших суспільних конфліктів, виявилися заслабкі для відповіді на найновітніші питання. Справді, запитаємо разом з європейськими колегами, що, власне, в наш час сталося, що воно спонукає людей незалежно від їхнього соціального походження та освіти перевідкривати та, відчуваючи внутрішню вимогу, утверджувати в різний спосіб свою культурну (релігійну, етнічну тощо) приналежність, коли ті самі люди ще кілька років раніше сповідували інші форми лояльності? Яка сила змушує

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

частину жителів єдиного державного утворення взятися за зброю задля відстоювання власної культурної приналежності до іншого «етнокультурного світу», вбиваючи тих, з ким іще вчора спільно відтворювали загальний контекст соціального та повсякденного життя? І відповідно, що ініціює інших добровільно захищати власний національний світ, свідомо йдучи на ризик утрати життя? Як сталося так, що сучасна держава-аґресор здатна мотивувати військову анексію частини території іншої держави необхідністю захисту, фактично, ідентичності тієї частини людей, які сповідують культурні й релігійні цінності, що культивуються аґресором? Подібні питання та похідні від них можна множити. Для авторського колективу цієї книги вони є свідченням, що феномен культурної ідентичності набуває в сучасному світі значення засадничого способу людського буття, що лежить в основі найглибших і найсильніших мотивацій також і в інших сферах життєдіяльності людей, а особливо, в функціюванні (й побудові) державно-політичної структури суспільства. Останній висновок, який не менш широко обговорюється в світовій літературі, набув, особливо для нас з вами, в Україні, характеру спостереження (залученого спостереження: перевиборів Президента й парламенту після Євромайдану, участі широкої громадськості в дискусіях щодо політичних та економічних реформ у країні), висвітлює іншу групу питань – питань громадянської ідентичності, або побудови політичної нації. На тлі цієї групи питань феномен ідентичності, який і за самим значенням слова, і його реальними проявами навколо вказує на неминучу інтенцію буттєвого уособлення спільнот, зустрічається з фундаментальними вимогами універсалізму громадсько-політичного, державного й міждержавного, співіснування людей. Імунітет захисту унікальної організації співжиття, який притаманний тій чи тій груповій ідентичності, іде назустріч викликам глобального світу. Вимоги міжнародного права ґрунтуються, в тому числі, на приписах фундаментальних свобод людини, на впливі «глобальних голосів» світової громадськості, що є основою функціювання таких міжнаціональних інституцій, як ООН. Згідно з міжнародними правовими нормами спільна політична організація окремої держави-нації з її можливою множиною етнокультурних спільнот має вирішувати питання побудови толерантного суспільства, що визнає особливості 6

Передмова

та права ідентичностей. Усе це задає поле універсалізації, на якому оприявнюють себе сучасні ідентичності, котрі відстоюють власну буттєву унікальність. Саме тут, у пункті зустрічі вимог універсалізму та, з другого боку, глобальних проявів утверджень ідентичностей, сьогоднішня філософія перебуває в пошуку концептуальних засобів аналізу зіткнення універсального й партикулярного, в тому числі, й у самому філософському дискурсі. Головна методологічна проблема, з якою має справу сучасний дослідник на перетині поставлених нами питань двох типів ідентичностей – це їхній різний буттєвий, онтологічний рівень. Явище та структури політичної спільноти традиційно схоплюються в поняттях стосунків між людьми, норм, правил та процедур їхньої взаємодії, в описі та аналізі наявних чи бажаних політичних інституцій, структур влади, визначених ідеологічних уявлень – тобто в дискурсивно раціоналізованій формі, яка в принципі має предметно зафіксований еквівалент (закріплені в договорах, традиційній поведінці людей правила й норми, в конституціях та законах – права людини, розподіл влад, у публічній сфері – пояснюючу комунікацію засобами масової інформації тощо). Такий аналіз, як правило, спонукає бачити в будь-яких спільностях людей саме предметно-зафіксовані стосунки, що так чи так раціоналізуються самими їхніми акторами. Найвпливовіша філософія соціальної інтеракції ґрунтується на традиційно просвітницькому погляді, що в процесі комунікативної і когнитивної (лінгвістичної) взаємодії можливі культурно-особливі упередження, що завжди притаманні людям, котрі приналежать тому чи тому особливому життєвому світу, зрештою здатні знайти раціональне прояснення та погодження на рівні побудови спільних соціальних структур. Утім, як тільки ми торкаємося явища ідентичності, цей методологічний підхід залишає нам лише половину того, що ми маємо досліджувати. Річ у тім, що висловлювання й предметні вирази ідентичності залишають її як фундаментальний спосіб буття, що мотивує, в тому числі, соціально-політичні дії, за межами однозначного схоплення. Намагання визначити ідентичність, так само, як і вимога дати кінцеве визначення «національній ідеї», або «характеру нації» (як певному індивідуальному суб’єкту історичного світу), завжди 7

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

залишають суть питання поза тим чи тим конкретним уявленням «про ідентичність». Ідентичність завжди залишається за межами предметно зафіксованого буття – умовою можливості дій людей та людини. Це легко відчути на прикладах сучасних досліджень культурних цінностей: справедливості, гідності, честі, фундаментальних свобод людини та ін. На тлі буття різних культурних ідентичностей універсальні цінності завжди одержують партикулярні інтерпретації й осмислення. З цим, до речі, безпосередньо зіткнулись українські політичні трансформації. Формування громадянської ідентичності, або політичної нації, не є автоматичним запозиченням на іншому культурному ґрунті найкращих зразків демократичних суспільств, що мають розвинуті форми громадянського життя. Громадянська спільність будується на основі «цього» національно-культурного, первинного саморозуміння та взаєморозуміння (солідарності). Це демонструють політично й суспільно складні процеси трансформації політичного режиму після Євромайдану, в тому числі надзвичайна активність громадських організацій, масовий волонтерський рух, які сьогодні задають важливі пріоритети й стандарти суспільних змін з максимальною орієнтацією на національну незалежність. Осмислення принципів становлення громадянської ідентичності на основі індивідуальних прав і свобод, відношення вільної особистості й національно-державної системи регулювання міжлюдських стосунків і дій громадянина, публічного й приватного, посідає значне місце в цій книзі. Інакше кажучи, при дослідженні дії культурної ідентичності на формування раціонального публічного простору ми потрапляємо в ситуацію, коли, з одного боку, про соціально-політичну спільність та її особливості ми здатні говорити традиційною мовою європейської філософії та, водночас, ми маємо торкатися реальності, що виходить за рамки розвинутої мови знайомої філософії, – буття ідентичності. Саме тому запропоновані в цій колективній монографії дослідження, при всій їхній відмінності, намагаються дотримуватися спільного – онтологічного – підхіду, котрий розвивають автори. Йдеться про розуміння того, що в суспільному житті, коли ми маємо справу з осмисленням життя спільнот, колективні взаємини й стосунки людей, котрі їх створюють, не редукуються до загальної ре8

Передмова

альності, яка може бути однозначно раціоналізована – оцінена, визначена або вимірена. Це зовсім не означає, що вона ірраціональна. Вона має інший спосіб існування, котрий у наш час демонструє себе як фундаментальний. Вихід на цей онтологічний рівень надає, між іншим, можливість не оцінювати культурну реальність за мірками «вища-нижча». Це той рівень колективного буття, імунітет ідентичності якого саме й забезпечує безпосереднє життя людей, без чого втрачається біоетика – основа біологічного буття людської спільноти та окремої людини. Розвиваючи онтологічний підхід, автори не вигадували власного понятійного апарату. Разом з тим, вони намагалися подолати просте історико-філософське копіювання побудов авторитетних європейських та світових авторів, для чого є інший, кращий шлях – переклад і публікація відповідних текстів видатних зарубіжних мислителів. Тільки для поняття громадянського суспільства автори зробили виняток: тривалий історико-філософський екскурс у розгортання цього поняття в європейській традиції не буде заважати його осмисленню на національному ґрунті. Окремі згадування античних класиків, поглиблені звернення до класичних та сучасних праць європейських теоретиків суспільства й культури від Гоббса до Маркса, Ханни Арендт, Фуко й Габермаса, наступної генерації авторитетних філософів, котрі розпочали дослідження культурних підвалин політичних процесів, у тому числі ідентичності, – Чарльз Тейлор, Роберто Еспозіто та ін., чиї висхідні інтенції спираються на побудови фундаментальної онтології Мартіна Гайдеґґера, – все це визначило структуру й ідейну канву книги. Автори вбачали своїм головним завданням осмислення як поняття ідентичності, так і громадянського суспільства (разом з відповідними політичними ідеологіями), на ґрунті власного національного досвіду, спираючись на історичну й сучасну філософську думку, але максимально враховуючи особливості становлення української ідентичності й сучасного державотворення. Розділи I–IV досліджують методологічні та змістовні особливості поняття ідентичності на тлі універсального бачення організації суспільно-політичного життя. Осмислюються особливості проявів національної ідентичності та формування громадянського суспільства на українському національному ґрунті.

9

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділи V і VI сконцентровані на виявленні філософського змісту поняття громадянської ідентичності, універсальних принципах існування громадянського суспільства. В останньому розділі теоретичний аналіз громадянського суспільства як взаємовідношення публічного і приватного завершується критичним дослідженням ще донедавна викривленої логіки побудови сучасної громадянської культури в післярадянському суспільстві. Автори: Розділ І – д.ф.н., проф. Євген Бистрицький Розділ ІІ – д.ф.н., проф. Сергій Пролеєв Розділ ІІІ – д.філол.н., проф. Олег Білий Розділ ІV – к.ф.н. Світлана Лозниця Розділ V – к.ф.н. Роман Зимовець Розділ VI – к.ф.н. Роман Кобець Євген Бистрицький, Київ, листопад 2014 р.

10

Розділ VI ПУБЛІЧНЕ ТА ПРИВАТНЕ В ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Справедливість Геґелевої сентенції про філософію як епоху, осягнену розумом, мабуть, є найочевиднішою в царині філософії культури. І річ тут не тільки в нарешті експлікованому прагненні філософії виступити теоретичним знаряддям тотального самообґрунтування модерної суб’єктивності. Внутрішня правота цієї тези у разі філософії культури є, по суті, тавтологічною до визначення її предмета. Справді, культура є квінтесенцією епохи у множині її національних, цивілізаційних та історичних розрізнень та відмежувань. При цьому завжди відкритою проблемою лишається те, яким чином ми підходимо та за допомогою яких засобів намагаємось поняттєво осягнути цей предмет, і те, чи гарантує обрана перспектива дослідження схоплення та належну теоретичну експлікацію усіх атрибутивних характеристик культурної цілісності. Справедливо припускати, що обраний шлях має не тільки прояснити «сутнісне ядро» тієї чи тієї культури, в котрому вкорінене ширше коло «похідних» феноменів її сучасного стану, а й те, що він також слугуватиме ефективним засобом для прояснення історичної динаміки в ширшому цивілізаційному контексті та самобутності конкретної смислової єдності, яку ми іменуємо національною культурою. Спробую для цього скористатися розглядом структурної діалектики «приватного» і «публічного». Цей вибір зумовлений кількома обставинами. По-перше, поділ регіонів людського буття на «приватне» та «публічне» сягає грецьких джерел європейської культури, отже, імп352

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

ліцитно супроводжує всю подальшу долю її історичних трансформацій і може слугувати спільним знаменником, своєрідним веберівським «ідеальним типом», який дає змогу порівнювати відмінності й простежувати логіку трансформацій та найнесподіваніших формоутворень. По-друге, «приватне» і «публічне» не виглядають наївними та некритично взятими запозиченнями з античної старовини, а продовжують відігравати засадничу теоретичну функцію у сфері теорії права, а евристичний потенціал її структурної діалектики, поновлений у філософсько-універсалістських правах творчістю Ханни Арендт продовжує надихати науковців широкого спектра, таких як творці сучасної гендерної теорії («публічний чоловік та приватна жінка») або класик комунікативно трансформованої критичної теорії суспільства Юрґен Габермас. По-третє, на моє глибоке переконання, яким власне й керується це дослідження, співвідношення «приватного» і «публічного» містить потужний феноменологічно-експлікативний та герменевтично-інтерпретаційний потенціал для сфери соціально-психологічного та культурологічного знання. Завдяки структурній діалектиці «приватного» та «публічного» ми радше не прагнемо нонконформістського викриття у дусі Ніцшевих інтенцій «прихованої логіки» сучасної української культури (суспільства інтимізовано-нарцисичної недовіри) та її найочевиднішого прояву в царині домінантного нині вітчизняного політичного дискурсу, а воліємо засвідчити її зв’язок із загальноєвропейською логікою «структурних перетворень публічності» та психологічної деградації приватного.

1. Приватне, публічне, соціальне Розрізнення «приватного» і «публічного» вже від самих початків античної культури впливає на європейську традицію осмислення людського буття. Римське право з притаманним йому засадничим поділом на приватне та публічне, стає не тільки першою задокументованою фіксацією та універсальною юридичною парадигмою будь-яких подальших спроб організації державно-політичного життя, а й може слугувати свідченням специфічної уваги до онтологічної (притаманної самому способу людського буття) двоїстості досвіду життя будь-якого громадянина, яка віддавна вже стала предметом особливих теоретичних зацікавлень та практичних піклувань.

353

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

У найзагальнішому сенсі, ці регіони досвіду можна окреслити таким чином. Під «приватним» мають на увазі сферу oikos – домашнього вогнища, того місця, де відбувається біологічне життєзабезпечення індивіда у вигляді ведення самостійного домашнього господарства. Інакше кажучи, приватне – це царина господарювання, економічної активності зі створення, розподілу та споживання необхідних матеріальних благ. Доброю ілюстрацією такого розуміння сфери приватного як осереддя господарського життя є одне з ключових понять сучасної макроекономічної теорії – «домогосподарство». Неуникненна потреба біологічного відтворення життя у царині приватного домогосподарства постає як те «царство необхідності», що прирівнює людину до інших живих істот і позначає тваринну складову її природи. В цій необхідності вітального самовідтворення людина полишена на саму себе, виступає як окремішній біологічний індивід, сфера oikos належить кожному зокрема (idia). «Публічне» на противагу цьому виступає сферою того, «що має стосунок до всіх» (res-publica); це – територія, спільна для рівних громадян (koine). Його місце – не тісні стіни домівки навколо домашнього вогнища, а polis – відкритий форум для спільного обговорення та ухвалення рішень. Публічне як протиставлене приватному в сенсі індивідуального життєзабезпечення є тим, що певним чином стосується всіх, кому за його приватним статусом і здатністю до розсудливих мовлення та вчинків приписувано роль активного учасника цієї відкритості (в політичному сенсі – громадянин держави). «Атрибутом „публічна“ вона завдячує своєму призначенню: дбати про повселюдний, загальний добробут...» [52, с. 45]. Саме тому «просте розрізнення між приватним і публічним відповідає сфері домашнього господарства, з одного боку, простору політичного, а ці сфери існували як відмінні, строго відділені одна від одної одиниці принаймні з початку античного міста-держави» [36, с.

39]. Вже в античній Греції сфера полісу, спільна для рівних громадян (koine), строго відділялась від сфери oikos, що належала кожному зокрема (idia). Відкрите життя (bios politikos)... творилося в мовній практиці (lexis), яка могла ще набувати форм ради та суду, так само як і в суспільній діяльності (praxis, чи то ведення війни, чи то ігри-змагання) [52, с. 46]. Тому для греків мова та вчинок були стихією власне політичного, саме там маніфестувала себе вивільнена з прокляття праці за354

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

для задоволення потреб, справжня сутність людини, її істинні чесноти як вільної істоти. «„Правильне й хороше життя“ як Арістотель називав життя в полісі... було таким тією мірою, якою йому вдавалося піднятися над життєвими потребами, позбавитися праці та труда...» [36, с. 49]. Сфера публічного, політичного є місцем, вільним від потреб вітального самовідтворення, а тому є сферою свободи – можливості автономного самовизначення. Причому таке вільне самовизначення від початку має не індивідуальний, а колективний характер. Адже, поперше, воно відбувається стосовно справ які так чи інакше заторкують усіх (спільного блага), по-друге, здійснене рішення має наслідки і для інших людей, а тому потребує їхнього визнання. З огляду на це публічні рішення є такими, наслідки яких мають сприйняти як такі, що зобов’язують, усі, хто переймається спільним благом. Отже, стає зрозумілим, чому «в понятті «публічність» присутня дещиця загального визнання» [52, с. 45]. Зрозуміло, що публічне та приватне є хоча й відмінними, однак дотичними і такими, що взаємодіють, регіонами людського досвіду. Характер співвідношення та взаємозумовлення цих сфер зазнав радикальних змін у розвитку європейської культури загалом та політичного дискурсу, що є темою цього дослідження, зокрема. Так, за античної доби вважали, що «публічна діяльність можлива тільки тоді, коли вже потурбувалися про значно нагальніші життєві потреби» [36, с. 84]. Тому, якщо «між цими двома царинами існував якийсь зв’язок, то він природним чином передбачав, що задоволення життєвих потреб всередині домашнього господарства створює умови для свободи в полісі» [там само, с. 42]. Володіння власністю було обов’язковою передумовою участі індивіда у громадсько-політичному житті рідного містадержави. Приватне володіння означає тут те, що людина впоралася зі своїми власними життєвими потребами й тому є потенційно вільною... трансцендентувати власне життя й виступити у спільний для всіх простір полісу (див.: [там само, с. 84]). Інакше кажучи, без попереднього забезпечення приватних (економічних, вітальних) потреб була немислима участь у просторі вільного самовизначення. З чітким усвідомленням якісної відмінності між приватним і публічним у культурі стверджується уявлення засадничої «біологічної» та «соціальної» конституції людського буття. І «якщо в публічному просторі людина створювала себе, то у приватному просторі, і насамперед, 355

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

у внутрішньо сімейному досвіді, вона реалізовувала свою природу» [129, с. 27]. Це були різні стратегії життєвої поведінки. Якщо поведінка людини у приватній сфері, була зумовлена природними симпатіями до членів своєї родини, друзів, знайомих тощо, то «слово „публічне“ ...означало не тільки сферу соціального життя, що розташована поза простором сім’ї та близьких людей, але також і те, що ця публічна сфера незнайомих і сторонніх включала широке розмаїття людей» [там само, с. 25]. Res publica, загалом, означає ті узи спільності та взаємних зобов’язань, що існують між людьми, які не пов’язані сімейними або особистими взаєминами. Між ними склалися взаємозумовлювальні стосунки. «Приватна сфера впливала на сферу публічну, обмежуючи контроль умовних правил вираження емоцій над відчуттям реальності; поза цими межами людина мала своє власне життя, способи вираження емоцій та права, над якими не панують жодні умовності. Але й публічна сфера виступала кориґувальним чинником. Природна людина була би твариною; таким чином, публічна сфера виправляла природний дефект, який мав би місце якби життя було підпорядковане тільки закону родинної любові, а саме – відсутність цивілізованості. Якщо культура передбачала несправедливість, то природа була грубою. ...вони [публічне та приватне] являли собою протилежні способи вираження емоцій, що існували в різних суспільних умовах і доповнювали один одного» [там само, с. 103]. З точки зору логіки пізнання, відношення між приватною і публічною сферами тлумачаться прямо протилежним способом. Хоча певні вимоги до приватного статусу громадянина є умовою його участі у спільному вільному самовизначенні політичної спільноти, сама «приватність» визначається як протилежність, відмінність від публічного. «„Спільному“, звідки мовно-історично тягнеться лінія до суспільного чи відкритого добра (common wealth, public wealth), протиставляється „окреме“. Це виокремлене у значенні приватного ми ще й досі сповідуємо, прирівнюючи окремі інтереси до приватних» [52, с. 49]. І ніщо настільки добре не схарактеризовує приватне, як «деривативний» та дефективний модус публічності як стосунку до Іншого. Якщо у публічному просторі полісу громадянин мав справу з рівноправним Іншим, і ця сфера була цариною взаємних зобов’язань рівних громадян, то у сфері приватного Інший мав цілковито відмінний статус. Хоча номінально сфера приватного в античну добу ще не стала 356

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

новоєвропейською цариною індивідуальних переживань, попри те її можна схарактеризувати як сферу реальної відсутності рівноправного Іншого. «Привативний характер приватного полягає у відсутності інших» [36, с. 76]. Відсутність Іншого не слід розуміти буквально, адже інші теж мають місце в колі приватного. Проте зв’язки між людьми тут не набувають політичного характеру. По-перше, Інший не сприймається як рівний співучасник у випрацюванні рішень, спрямованих на загальне благо. По-друге, у «відкритості» приватного взагалі не йдеться про речі спільного зацікавлення всіх громадян полісу, радше навпаки, приватно відкрите – інтерсуб’єктивно іррелевантне, належить суто до сфери щоденних турбот окремого індивіда. По-третє, Інший не сприймається як носій певних прав, а тому стосунки з ним не можуть унормовуватися законом як продуктом політичного процесу, тому «право та закон поза публічною політичною сферою були немислимі» [там само, с. 46]. Інших у сфері приватного – рабів, жінок, дітей, челядь не сприймали як рівних. Щодо них приватний власник (на життєзабезпечення якого вони працюють) посідав позицію «ойкодеспота», і характер його відносин з іншими у сфері приватного за визначенням не міг бути предметом публічного розгляду. Радше Інший сприймається не як рівноправний та анонімний, а як той, статус кого є похідним від установлених індивідуалізовано-особливих емоційних зв’язків. Саме публічний світ як царина відкритості рівноправного Іншого, його співприсутності вможливлює відмінність перспектив бачення і тлумачень «спільних речей» і тим самим зумовлює проблему представлення себе для Іншого, визнання себе з боку іншого Іншим. Якщо polis як «спільний світ... взагалі існує лише в розмаїтті своїх перспектив» [там само, с. 76], то світ як такий уможливлює індивідуальність. З другого боку, світ як сфера публічно-політичної відкритості інтерсуб’єктивних релевантностей є «силою збирання, тобто розділення та зв’язування» [там само, с. 69], конкретних індивідів, які функціонують у цій відкритості. А це давало змогу виділитися специфічним відмінностям тих особливостей, які притаманні вільним громадянам полісу. Отже, «поліс надає вільний простір для почесної винагороди: громадяни вволю спілкуються як рівні з рівними (homoioi), але кожний намагається висунутись (aristoiein). Чесноти, які кодифікує в каталозі Арістотель, засвідчують про себе тільки у відкритості, тільки там знахо357

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

дять своє визнання» [36, с. 47]. Ханна Арендт зробить із цього вельми далекосяжний висновок: «...відкритий публічний простір був відведений саме для безпосереднього, для індивідуальності: це було єдиним місцем, де кожен повинен був вміти показати, чим він вибивається з посередності, чим він насправді є» [36, с. 55]. Поділ відкритості повсякденного життя на публічну та приватну супроводжує істотну частину європейської історії й остаточно юридично конституює себе в ліберально-демократичній моделі державності. Характер відносин між публічним і приватним із часом видозмінюється. Економічний поступ призводить до дедалі більшої денатуралізації процесів господарювання. Воно виходить за межі приватного, зазвичай, сімейного господарства. Приватна потреба у веденні господарювання наштовхується на спільні проблеми організації економічного обміну. Приватне відчуває потребу в політичному захисті та сприянні. Розвиток торгівлі спричиняється до консолідації багатьох приватних господарств задля об’єднання зусиль щодо експансії на зовнішні ринки та ефективного захисту власних позицій на ринку внутрішньому. «...З виходом „домогосподарства“ та „економічних“ видів діяльності у простір публічного саме ведення господарства та всі заняття, насамперед ті, що належали до приватної сфери сім’ї, тепер стосуються всіх, тобто стали „колективними турботами“» [там само, с. 45]. Стає відчутним політичний контекст економічного життя суспільства. Держава як юридично інституціалізована політична публічність повинна стати інструментом захисту та сприяння розвитку господарської діяльності своїх громадян-приватновласників. Сфера приватного постає як предмет інтерсуб’єктивно релевантного політичного інтересу та оголошується основою основ ліберальної держави, яка повинна гарантувати та забезпечити автономність приватного. «У світлі публічного приватне виступає як обмежене та обнесене, і зобов’язання публічної, спільної сфери полягає в тому, щоби зберегти ці межі та кордони» [там само, с. 82]. Перетворення захисту меж приватного від небажаного втручання на предмет публічно-політичного піклування справді можна вважати «спільним інтересом» громадян держави. Адже громадянин як повноцінний учасник політичної відкритості набуває цього статусу (тобто відповідних прав) лише як приватна особа, тобто як індивід, що володіє приватним господарством. Інакше кажучи, приватна власність є 358

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

умовою повноцінної участі в політичному житті. Якщо до участі у політичній відкритості допускаються лише власники як приватні особи, то предметом їхньої спільної зацікавленості є насамперед державно-правове гарантування та унормування відносин власників. У такому сенсі «згуртовані у публіку приватні особи відкрито обрали своєю темою політичне ствердження суспільства як приватної сфери» [52, с. 175]. Майновий ценз громадянської участі в політичній відкритості згодом стане причиною закидів у прихованому класовому характері ліберально-демократичної моделі державності. Адже, на думку її критиків, «володіння підпорядкувало своїй владі публічність у формі інтересу майнових класів» [36, с. 89]. Особливістю ліберальної держави стає таке розуміння «політики», яке стосується встановлення та дотримання прав приватних осіб. Політику ототожнюють насамперед зі сферою законодавства – як того, що стосується визначення обсягів та способів реалізації прав. У центрі уваги перебуває законодавство – загальні, абстрактні, перманентні норми, до простого виконання яких має бути зведена влада. При ухваленні законів необхідно дотримуватися відкритих принципів всебічного критичного обговорення, що має гарантувати раціональність законодавства, імпліцитно потлумачувану як поєднання правильного змісту норм законів зі справедливим способом його легітимації. Така парадигма сприйняття політики не вважає сферу адміністрації та судочинства власне політичними. До цієї категорії не потрапляють ані підзаконна нормотворча діяльність адміністрації, ані сфера розпорядчих компетенцій останньої. Хоча ліберально-демократичні вимоги відкритості поширюються і на ці «гілки влади» й реалізуються у вигляді публічної звітності в діяльності адміністрації та законодавчої регламентації судового процесу (процесуальне право). Саме становлення ліберально-демократичної моделі державності (політично ствердженої сфери приватного) не можна уявляти як безконфліктний процес юридичної інституціалізації, державно-правового визнання у вигляді законодавчого оформлення традиційно сформованих публічних і приватних відносин. Адже цей процес мав певною мірою революційний характер. По-перше, зазнає законодавчої регламентації сфера публічного як сфера стосунків приватних осіб. «Розвивається система норм, яка забезпечує приватну сферу в прямому розумінні цього слова, тобто стосунки приватних осіб між собою, 359

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

котрі тенденційно звільняються як від станових, так і від державницьких нашарувань. Ці норми гарантують інституціювання приватної власності та зв’язані з нею основні договірні свободи, свободу промислів та успадкування» [52, с. 121]. По-друге, таке законодавче врегулювання інститутів вільного товарообігу означає руйнацію традиційних феодальних державних регламентацій, привілеїв та систем контролю, що ґрунтувалися на частково юридично інституціалізованих, частково традиційно-успадкованих, станово-фахових та корпоративних залежностях приватних осіб. А така руйнація не могла не набувати характеру політичного насильства. Тому цей процес мав характер «здійснення соціального насильства та політичного панування, [що були] ефективно підпорядковані демократичним вимогам громадянської відкритості» [там само, с. 300]. Міра демократичності полягала у проголошеному «епохою буржуазних революцій» гаслі загальної рівності перед законом. Це, своєю чергою, передбачало скасування усіх форм станово-фахових і корпоративних залежностей та новий, відкритий (парламентський) характер ухвалення законів. Суверенітет народу приходить на зміну абсолютизму монарха, представницький орган публічної відкритості еволюціонує від станових зборів як дорадчого органу при монархові, що час від часу збирається відповідно до доброї волі останнього, до постійно чинного законодавчого органу (парламенту). Однак що саме означає таке «політичне ствердження суспільства як приватної сфери»? Воно означає, що сферою іррелевантного інтерсуб’єктивного інтересу є тепер правове врегулювання відносин між приватними власниками, «політичне завдання громадянської відкритості полягає в регулюванні цивілізованого торгового соціуму...» [там само, с. 97]. Наявність такого спільного політичного інтересу громадян як приватних власників створює ілюзію загальносуспільного інтересу та формування на цій засаді нових уявлень про характер державно-політичної спільноти, що конституюється таким «загальним інтересом». «...Інтереси бюргерського класу ідентифікуються із загальними інтересами, і третій стан зміг встановитися як нація» [там само, с. 133]. Згодом саме ця ілюзія ототожнення спільного інтересу приватних власників і загальносуспільного інтересу і стане предметом аналізу, започаткованої Марксом «критики ідеології». Утім тема необхідності розширення кола допущених до визначення 360

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

долі «спільних справ» постає також і в контексті філософського осмислення феномену політичного. Так, уже в «Філософії права» Геґель піддає критиці ліберальну концепцію демократичної держави як такої, що є виразником корпоративних інтересів приватних власників. Геґель «діагностує конфлікт інтересів, чим дискредитує спільні й начебто всезагальні інтереси політично резонерських приватновласників як просто сепаратні. Громадська думка згуртованих у публіку приватних осіб вже не має базису для своєї єдності та істинності, вона... падає до рівня суб’єктивної думки багатьох» [там само, с. 167], а отже, не дає змоги досягти рівня істинної універсальності. Саме ліберальна держава приватних власників уможливлює особливий стан активного публічного виявлення з боку окремих людей своїх приватних інтересів і висунення політичних вимог щодо визначення такого змісту внутрішньої та зовнішньої політики, який би відповідав реальним інтересам цих людей. Цей стан політично-самоврядної спільноти автономних (незалежних в економічному сенсі один від одного) громадян Геґель визначив як «громадянське суспільство». Подальша Геґелева критика ідеологічності «громадянського суспільства», як «традиції, для якої дійсно не могло існувати ніякої публічної свободи без гарантії приватної власності й ніякої політичної діяльності без приватного володіння» [36, с. 86], за своєю суттю є критикою обмеженого доступу до публічної політики тих верств населення, які не є приватними власниками. Саме поняття «громадянського суспільства» як спільноти приватних осіб, що резонує, є похідним від приватновласницького статусу громадянина. Власне, такий корпоративний характер буржуазно-демократичної держави дає змогу уникнути насильства як методу впровадження політики, що дає підстави вважати ліберальну концепцію публічно-політичного життя реалізацією ідеалу вільного суспільного самовизначення. Не ставлячи під сумнів ані Геґелеву критику «громадянського суспільства» як недовершеної форми самоосягнення абсолютного духу в царині «моральності», ані Марксову критику приватновласницької класової природи та змісту політики ліберальної держави, попри те, варто зазначити важливість чіткого розмежування приватного і публічного в такій моделі державності й у притаманному їй політичному дискурсі. Саме відмінність у розумінні приватного і публічного лежить в основі сучасних ідеологій як певного вибору моделі державної інтервенції у 361

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

суспільні процеси. Справді, що становить «предмет відання», коло тих проблем, якими опікується політично-самоврядна спільнота? Інакше кажучи, чи існують межі політичної самоврядності? Чи може політична спільнота вирішувати будь-які питання чи вона повинна самообмежитися тільки тими проблемами, що іменуються «сферою спільних інтересів», й облишити спроби втручатись у поле «приватних справ»? Для сучасної України, що так важко долає рудименти тоталітарної спадщини СРСР (адже тоталітаризм і є нічим іншим, як прагненням суцільної державної регламентації та контролю будь-яких відносин між членами суспільства), відповідь очевидна – сфера політичного самовизначення суспільства має обмежуватися тільки «спільними інтересами». Тим самим імпліцитно висувається вимога провести демаркаційну лінію між «публічною» і «приватною» царинами. Те, чи проведено таку межу в законодавстві та державно-управлінській практиці сучасної України, чи те, наскільки досконало її проведено, насправді має невелике значення для громадської думки, а отже, і для розуміння суспільних процесів з перспективи пересічного громадянина. Адже провести таку демаркаційну межу означає не тільки чітко усвідомити, якою мірою держава може втручатися у сферу приватних стосунків (запроваджуючи, наприклад, загальнообов’язковий шкільний курс християнської етики чи впроваджуючи фактичну цензуру на приватних ЗМІ), а й насамперед усвідомити якісну дискурсивну відмінність між «публічною» і «приватною» сферами. Відмінність, яка, своєю чергою, вимагає відмінних же способів розуміння того, що відбувається у цих царинах, уваги до специфіки кожної з них, піклування про адекватність і коректність тлумачення, неможливість екстраполяції (простого перенесення) логіки приватних взаємин до сфери публічно-політичного життя суспільства і навпаки. І це розуміння має стати очевидним для будь-якого «дискурсу про політику», байдуже кого – політиків, журналістів чи пересічних громадян. Саме якісне розрізнення царин приватного і публічного є однією з «умов можливості» повноцінної політично-самоврядної спільноти, яку ми з повним на те правом можемо іменувати «суспільством громадян», або «громадянським суспільством». Адже без такої передумови неможливо ні адекватно зрозуміти події у політичному житті суспільства, ні повноцінно артикулювати свою позицію та вимоги з тих чи тих питань політичного «порядку денного». За відсутності такого розріз362

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

нення не задовольняється засаднича «передумова громадянства», межі «публічно-політичного» розчиняються, зникає те місце, де людина й може виявити себе як «громадянин». У разі розмивання меж між приватним і публічним відбувається переродження громадянина на приватну особу, а «суспільство громадян» регресує до «народу приватних осіб». Така «ерозія публічного» стає логічним наслідком подолання обмеженості ліберальної демократії. І Геґелева критика ліберальної демократії як ідеологічного концепту держави, що обслуговує приватновласницькі інтереси своїх громадян, і Марксова ідея необхідності досягнення такого стану суспільства, що здатен подолати державу як таку (а остання ототожнювалася з машиною панування приватновласницького інтересу буржуазного класу над інтересом суспільних верств позбавлених майна), передбачали необхідність радикального розширення прав участі членів суспільства у публічно-політичному житті. Поступове включення до активного політичного життя (через розширення прав обирати та бути обраними) найманих працівників, жінок, представників іншої раси, а тепер і громадян інших держав та осіб без громадянства (в низці країн ЄС у виборах до органів місцевого самоврядування) було розцінене як «кінець історії», тобто такий кульмінаційний пункт історії, що тлумачиться по-геґелівськи як «прогрес свободи», коли є вираженим і представленим інтерес кожної суспільної групи. «Кінець історії» не в сенсі завершальної та остаточної перемоги, а як констатація простого факту, що громадсько-політичне визнання стає загальним, не залишається жодного специфічного суспільного інтересу, яким нехтують, визначаючи зміст державної політики. Власне з Марксової критики обмеженості ліберально-правового тлумачення громадянських прав починається теоретичний, а згодом і практичний процес радикального розширення сфери публічної політики через уможливлення доступу до неї суспільного класу людей, повністю позбавлених приватногосподарської власності як такої, за винятком власної фізичної сили (пролетаріату). З огляду на те, що повноцінна участь в суспільно-політичному житті є умовою реалізації людської свободи, Маркс, у своїй політичній філософії, здійснює ідентифікацію політичної емансипації з гуманністю, з політично інституціалізованою реалізацією людської сутності. Однак яким чином можливо здійснити таке розширення кола учас363

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

ників публічно-політичної відкритості? Як реально гарантувати проголошену ліберально-демократичною ідеологією громадянську рівність між приватними власниками і пролетарями за умов фактичної залежності останніх від перших (найманих працівників від працедавців)? Подолати цю «ганебну залежність людини від людини» (здійснивши тим самим реальне урівнення в правах громадян як учасників політичної відкритості) і є завданням соціальної демократії. А цього можна досягти: а) шляхом розширення виборчого права (обирати та бути обраним); б) революційно-демократичним шляхом скасування основи цієї залежності – приватної власності як форми процесів суспільного відтворення; в) шляхом гарантування статусу учасника політичної відкритості без огляду на те, чи володіє власністю конкретний громадянин. «Забезпечення їхньої приватної автономії було полишене на статусні гарантії з боку соціальної держави» [52, с. 97]. Для забезпечення статусних гарантій усіх громадян соціальна концепція демократії пропонує переглянути питання публічної регламентації приватногосподарської діяльності. Радикально революційна модель такої реформації наполягала на суцільному суспільному контролі процесів економічного відтворення суспільства. Сфера політики при цьому має трансформуватися в «революційно-демократичну відкритість, [що]... принципово обертається на сферу відкритого радництва і висновків про провід та врядування всіма процесами, необхідними для репродукції суспільства» [там само, с. 175]. Більш поміркована частина прихильників ідеї розширення політичної відкритості, гарантування й фактичного забезпечення з боку держави (політично-інституціалізованої публічності) автономності її учасників наполягає на суттєвому обмеженні прав приватної власності в ім’я більш значимих суспільних інтересів. Проте як ідеологи революційного соціалізму, так і теоретики соціальної демократії передбачали розширення сфери державної інтервенції (правового регулювання та прямого адміністрування) в автономні раніше приватницькі сфери товарообігу та суспільної праці, що мало на меті забезпечення достатніх матеріальних умов співучасті в громадянській відкритості. Форстхофф так визначає цей серцевинний для соціальної моделі демократії принцип співучасті: «Співучасть як право та вимога має на увазі державу, яка забезпечує, надає, розподіляє, розділяє і не полишає кожного на його соціальне становище, а 364

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

приходить на допомогу підтримуючи. Саме це – суть соціальної держави» [там само, с. 280]. Отже, радикальна зміна відносин між сферами публічно-політичного і приватного в межах соціальної моделі демократії полягає в тому, що «критика і контроль з боку відкритості будуть поширені на ту частину громадянської приватної сфери, яка була заповнена приватними особами через володіння засобами виробництва – на простір суспільно необхідної праці» [там само, с. 176]. Вимога забезпечити автономію розширеного кола учасників політичної спільноти породжує проблему належного забезпечення та гарантування такої автономії. Якщо раніше питання економічної незалежності громадянина не було значимим, адже «розв’язаність» приватних господарських проблем була умовою участі у суспільно-політичному житті, то тепер постає проблема унезалежнення матеріально залежних один від одного громадян, щоб жодна майнова чи фінансова «підпорядкованість» одного громадянина іншому не заважала йому щиро і відверто визначати свою волю у публічно-політичному просторі. Питання належного рівня приватного життєзабезпечення набуває політичного звучання – в сенсі можливості повноцінної участі в публічному житті суспільства. Саме таке «опублічнення» значення приватного й зумовило зародження нового простору «соціального», в якому поступово розчиняються межі приватного та публічного. Простір соціального виник тоді, «коли нутрощі домашнього господарювання... виступили з „обережувального мороку“ домашніх стін у повну просвітленість публічної політичної сфери» [36, с. 50]. Зародження соціального простору відбувається внаслідок радикалізації суспільної тенденції, що зародилася ще в межах приватновласницької, за своєю природою, ліберальної демократії, адже саме в ній «приватним інтересам приписується публічне значення» [36, с. 47]. Так, у період ліберально-буржуазних перетворень політична відкритість у вигляді приватного права починає процес деавтономізації сфери приватного. Саме тоді розпочинається той суспільний процес, зміст якого дедалі виразніше схарактеризовує те, що «приватне майно перестає бути приватною турботою й починає ставати суспільним інтересом» [36, с. 88]. Таким чином, «„соціальне“ може конституюватися як сфера тоді, коли репродукція життя набуває, з одного боку, приватних форм, а з другого – як у приватному просторі загалом, у ньому актуальним стає відкритість» [52, с. 175].

365

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

Проте тенденція до «опублічнення приватного» за доби утвердження «соціального» має такі тенденції, що вимагають перегляду базових засад ліберально-демократичної держави та утвердження нової соціально-демократичної моделі державності. Вкажу лише на ключові з них. Насамперед це стосується нових уявлень про цілі державної політики. Автономна участь у громадсько-політичному житті можлива тільки за умови наявності хоча б мінімальної матеріальної захищеності тих людей, які перебувають у фактичній фінансово-майновій залежності від інших. Інакше розширена громадянська участь ризикує перетворитися на маніпулювання заможної меншості політичними позиціями залежної від них більшості, а голос реальних інтересів останньої не буде почуто, ба навіть заявлено на політичній арені. Досягти такої автономії громадян, точніше унезалежнити їх один від одного можна завдяки запровадженню певного гарантованого мінімального життєзабезпечення громадянина з боку держави та законодавчого обмеження приватновласницького свавілля. Якщо перший шлях привів до виникнення політики «соціального забезпечення», то другий – ознаменував собою зародження так званого соціального законодавства. В обох випадках ідеться про радикальну зміну відносин між приватним і публічним. Політика соціального забезпечення призводить до того, що держава починає опікуватися (спочатку у вигляді розміщення замовлень у приватному секторі, а згодом шляхом створення самостійних державних суб’єктів господарювання) виробництвом та розповсюдженням товарів і наданням послуг. Радикальний вияв цієї тенденції мав місце в соціалістичних державах, де легальними учасниками господарського процесу могли бути суто підприємства державної форми власності, а будь-яка приватногосподарська діяльність обмежувалася або псевдо-колективними формами (сільськогосподарської кооперації), або нетривалим періодом (неп). Фактично відбувається процес «оприватнення» публічної природи держави, відтепер вона не тільки створює та контролює дотримання правил гри на ринках, але сама стає учасником господарського життя, суб’єктом цивільно-правових відносин. Процес приватизації публічного права полягає в тому, що саме суспільне врядування у своїх розподільчих, забезпечувальних і сприяльницьких функціях послуговується приватно-правовими засобами. Держава як суб’єкт господарювання тим самим стає суб’єктом цивільно(приватно)-правових 366

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

відносин. І донедавна (до виникнення адміністративної юстиції) промовистим рудиментом «розвинутого соціалізму» було те, що до держави можна було позиватися в судовому порядку тільки як до суб’єкта цивільно(приватно)-правових, а не публічно-правових відносин. Більш поміркований поступ соціалізації держави, який передбачав збереження приватного сектор, полягав у суттєвому обмеженні його свавілля шляхом ухвалення «соціального законодавства». Цей процес можна вважати продовженням історичної логіки прогресу «опублічнення / усуспільнення приватного». Вона полягає в тому, що збільшуються кількість і характер обмежень прав власності та договірних стосунків. Права власності обмежуються «загальними інтересами суспільства» (скажімо, екологічними, національної безпеки, уникнення потенційно небезпечних соціальних наслідків тощо). Договірні стосунки, регульовані державою, теж передбачають обмеження прав працедавця (наприклад, на звільнення найманого працівника, зменшення розміру оплати праці, скорочення терміну відпустки, оплати лікарняних тощо), продавця чи власника житла шляхом надання законодавчих спецгарантій найманому працівникові, споживачеві, квартировинаймачеві тощо. Фактично встановлюються «соціально застережувальні гарантії насамперед у торговому, орендному та житлобудівельному правах, що безпосередньо обмежують ліберальні гарантії на власність» [52, с. 283]. Відповідних змін зазнає виробничо-трудове, житлове та сімейне законодавство тощо. Узагальнюючи можна сказати, що відповідно до розширення сфери державних функцій відбувається і процес реформування правовідносин. «В індустріальному суспільстві з соціально-державним ладом множаться відносини і стосунки, які неможливо задовільно впорядкувати інституціями ні приватного, ні публічного права; вони навіть спонукають до впровадження так званих соціальних правових норм» [там само, с. 197–198]. Реальний зміст цих соціальних правових норм полягає у взаємозв’язаних процесах усуспільнення приватного права та приватизації публічного права. Саме народження феномену «соціального», формує одну далекосяжну за своїми наслідками ідею щодо природи політичного як такого. Це стосується різноманітних уявлень про начебто об’єктивну наявність у суспільстві єдиного інтересу. В суспільстві власників таким інтересом міг бути тільки інтерес до нарощування суспільного багатства. Саме 367

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

цей інтерес і лежить в основі ліберальної ідеї національно-державної організації внутрішнього ринку. Фікція «єдиного засадничого інтересу, який... пізнають у таких загальних поняттях, як „всезагальний добробут“ або „commonwealth“» [36, с. 58–59]. З такої перспективи очевидний зміст «загального інтересу полягає в тому, щоб прискорено домогтися такого рівня „суспільного достатку“, щоб відпала потреба в продиктованому дефіцитом засобів урівнюванні інтересів як таких» [52, с. 289]. У соціальній державі відбувається певна реінтерпретація суспільного інтересу. Тепер акценти роблять не на суспільному багатстві, а на способі його розподілу. І питання розподілу, адміністрування цього процесу перетворюються на осереддя політичних інтересів та потрапляють у фокус публічно-політичної уваги. Інакше кажучи, з переходом до соціальної теорії демократичної держави радикальної зміни зазнає саме розуміння змісту політичного. Якщо раніше під «політичним» розуміли сферу законотворення, що визначає межі та врегламентовує форми приватновласницьких відносин, а справою адміністрації та суду було забезпечення виконання та дотримання вимог законодавства, то під «політикою» у державі, яка від імені суспільства займається також контролем, а іноді й безпосереднім адмініструванням економічної діяльності з метою реального соціального забезпечення «принципу співучасті», вже розуміють дещо інше. Сфера політичного відтепер охоплює й сферу адміністрації, адже «соціальна держава адмініструє, розподіляє, забезпечує...» [там само, с. 265]. Керуючись завданням суспільного забезпечення автономності громадян як рівноправних учасників у царині політичної відкритості, держава сама стає «самостійним гравцем» в царині приватногосподарських відносин. Вона здійснює поряд із законодавчою також і розподільчо-забезпечувальні функції та безпосередньо адмініструє суб’єктів економічного життя (державні та змішані державно-приватні підприємства). «На місце врядування особами приходить врядування справами і керування виробничим процесом» [там само, с. 176]. Відповідної зміни зазнають і роль та функції держави в регулюванні суспільних процесів. «Формула „колективне забезпечення умов існування“ охоплює широкий спектр посталих у соціальній державі нових функцій, а також усебічно зв’язаних колективно організованих приватних інтересів, що стали основою такого приросту функцій» [там само, 368

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

с. 197]. Так поряд з традиційними функціями – поліція, юстиція, зважено керована податкова політика – з’являються нові. До таких притаманних соціальній державі функцій можна віднести: державотворчу (вона бере на себе роль інстанції, яка створює сприятливі умови або ж, навпаки, запобігає певним суттєвим змінам у суспільній структурі), надання послуг, які доти були полишені на приватну ініціативу, здійснення впливу як на приватне виробництво (шляхом державних замовлень і регулювання бюджетних витрат), так і на приватне споживання (шляхом субсидування). Процес ствердження соціального має специфічну історичну тенденцію до постійного розширення коштом подальшої деструкції як сфери публічного, так і сфери приватного. «...Відтоді як приватне господарство та необхідне в його межах господарювання стали справою держави, ця нова царина відрізняється... нездоланною тенденцією до експансії, постійним зростанням, яке від самого початку загрожувало придушити найстаріші сфери політичного та приватного...» [36, с. 60]. Руйнація традиційних сфер відкритості – публічного та приватного – як процес соціальної уніфікації відкритості відбувається шляхом як приватизації публічного, так і усуспільнення приватного. А це означає не що інше, як «зникнення як публічної, так і приватної сфери життя, – публічної, позаяк вона стала функцією приватної, а приватної, позаяк вона тепер становить єдину спільну всім турботу» [там само, с. 90]. Таким чином, соціалізація руйнує автономність цих сфер, формуючи єдиний простір відкритості. «Соціум опанував сферу публічної відкритості» [там само, с. 55]. Саме гарантування життєзабезпечення та публічний контроль над процесом економічного самовідтворення суспільства спричиняється до того, що «першість усередині публічної сфери дістає соціальний, а не політичний елемент» [там само, с. 57]. Соціальна концепція демократичної держави має досягнути того, що громадянська «автономія... вже не матиме своїм базисом приватну власність, вона вже взагалі не може уґрунтовуватися на приватній сфері, а на самій громадськості (відкритості)» [52, с. 176]. Держава задля такого «соціального гарантування» розширює поле власного адміністративного втручання в перебіг процесів виробництва, обміну та споживання суспільного продукту, й сама виступає безпосереднім виробником певних товарів та надавачем так званих соціальних послуг.

369

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

Знакової трансформації зазнає центральний феномен соціальної держави – соціальне забезпечення. Як ми могли вже пересвідчитись, ідея соціального забезпечення мала на меті забезпечення державою вільних від фактичної залежності людини від людини статусних гарантій учасників політичної відкритості задля розширення цієї відкритості. Між тим, соціалістична держава, яка ліквідувала приватність як таку (в сенсі автономної економічної діяльності), призвела не до повноцінної участі в політичному житті всіх громадян, а до конкуренції споживачів соціальних благ, які єдино й забезпечують процес відтворення людини (державне забезпечення харчовими та промисловими товарами, житлом, освітою, охороною здоров’я, пенсійним утриманням тощо). Соціальні гарантії стали для громадян синонімічними життєзабезпеченню як такому. Тому поступово, на рівні повсякденного та політичного дискурсу «соціальне гарантування» учасника політичного процесу перероджується в «соціальний захист» як неприватну форму забезпечення умов життя. Саме в такому сенсі більшість наших громадян розуміє зміст конституційної декларації України як соціальної держави. У центр суспільних інтересів та політичних вимог поступово висувається, витісняючи при цьому на маргінес інші питання «порядку денного», проблема надання різних форм державної підтримки та допомоги. Тим самим зміст політики перефокусовується на механізми реалізації державою соціальних гарантій. «Соціум є тією формою суспільного життя, де залежність людини від подібних до неї заради самого життя і ніщо інше не досягає публічної значимості й унаслідок цього види діяльності, що слугують тільки підтриманню життя, не тільки виступають на відкритій публічній сцені, а й сміють визначати собою обличчя публічного простору» [36, с. 61–62]. Інакше кажучи, проблема державного забезпечення життєвих потреб індивіда стає головним осереддям політичних інтересів громадян. Поневолення публічності соціальним, оприватнення державної політики призводять до широкого спектра негативних наслідків для суспільного дискурсу сучасної України. Суть цього феномену полягає фактично у зникненні відмінності між приватним і публічним у свідомості пересічного громадянина. У нього зникає розуміння якісної самобутності, певної нормативної автономності, інших аспектів особливості цих сфер життєвого досвіду, неможливості перенесення логіки розуміння фактів та подій з однієї царини до іншої.

370

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

Насамперед це означає нерозуміння відмінності між політикою й адмініструванням, між тими, кого уповноважує виборець визначати пріоритети, напрями та цілі державної політики, й тими, хто здійснює виконання цих рішень. Політика сприймається у значенні постійної демагогічної мобілізації суспільної підтримки, аби перемогти в боротьбі за здобуття та утримання влади. Між тим значення політики в сенсі вирішення суспільно значущих проблем за допомоги інструментів державного управління залишається на маргінесі суспільного сприйняття. Як наслідок, в Україні так і не сформувався адекватний суспільний дискурс про цілі та варіанти політики у різних сферах державного управління. Суспільство майже цілковито позбавлене дискусій ідеологічного змісту про цілі, завдання, межі, форми та інструменти державного регулювання суспільних процесів. Експерти фіксують відсутність ідеології, ідейно-програмну «розмитість», «неідеологічність» провідних політичних партій. Громадяни у здебільшого переконані, що між партіями не існує відмінностей на програмному рівні, «всі вони обіцяють одне й те саме», що породжує розчарування та зневіру до цих атрибутивних інституцій демократичної політичної системи. Натомість у партійній і насамперед виборчій риториці домінують розмиті гасла про «покращення життя вже сьогодні», «забезпечення гідного життя», про прорив у сфері «соціального захисту» громадян, підвищення всіх можливих форм виплат та збереження ірраціональної системи пільг тощо. Виборця сприймають не як автономну особистість, що актом свого волевиявлення легітимує ті чи ті напрями та цілі державної політики, запропоновані йому партіями у їхніх програмах, а як «адресат» соціальної допомоги з боку держави, якого політики, конкуруючи поміж себе, намагаються переконати в тому, що вони гарантують саме йому належну «адресність» соціального забезпечення. Однак домінування соціального породжує не тільки популістичність у поведінці політичних лідерів та сприйнятті їх громадянами. Важкі наслідки нерозмежованості між політикою і адмініструванням даються взнаки в системі реального державного управління. Насамперед має місце «політизація адміністрування». По-перше, рутинні процедури підготовки, ухвалення та оприлюднення рішень органів влади стають предметом політичних протистоянь (контрасигнація указів президента 371

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

з боку глави уряду та міністра, відповідального за їхнє впровадження, президентські директиви членам уряду для ведення міжнародних переговорів). По-друге, узалежнення перебування на посаді та перспектив кар’єри державного службовця від результатів виборів. Останнє набуває характеру кадрової «зачистки» складу працівників відповідного органу державного управління та місцевого самоврядування з боку новопризначеного за результатами виборів керівника. Так після президентської кампанії 2004 року було звільнено понад 10 тисяч державних службовців. Тим самим позбавляється сенсу сам інститут державної служби, творці якого вбачали в ньому захист інтересів суспільства від партійного егоїзму та спосіб забезпечення наступності, стабільності й передбачуваності проведення державної політики на противагу невігластву та свавіллю обраних політиків, що керують органами публічного управління. Іншим виявом нерозрізнення між визначенням змісту державної політики та її адмініструванням є «деполітизація політики». Суть цього процесу полягає в тому, що проблему визначення пріоритетів, напрямів та цілей державної політики проголошують справою «професіоналів». Панує мовчазне припущення, що визначення та здійснення тієї чи тієї галузевої політики (приміром оборонної чи промислової) є суто «технічною» справою, і уряд, що спирається на наукові підходи, ухвалює «єдино слушні», науково обґрунтовані рішення, здатні оптимально вирішити проблему, задовільнити усіх та забезпечити максимальний приріст «спільного блага». Панівна сцієнтистська ілюзія професійного управління державними справами від початку делегітимує суспільну вимогу широкого публічного обговорення змісту державної політики. При цьому будь-яку спробу публічної дискусії, яка б могла поставити під сумнів, або хоча б прояснити суть обраного курсу, оголошують «політиканством», «дилетантизмом», тією «тріскотнею», яка «заважає працювати команді професіоналів», і є суто частиною політичної гри, що ставить за мету дискредитувати уряд. Res-publicа втрачає атрибути загальної відкритості й звужується до сфери турбот вузького кола «професійних управлінців», буцімто прірвою відділених від решти «дилетантського» суспільства. Вкрай дивним виглядає саме те, що українське суспільство, не одне покоління якого виховувалося на догматах історичного матеріалізму, категорично не бажає визнавати той 372

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

очевидний факт, що політика – це насамперед боротьба за обмежений суспільний ресурс між групами організованих інтересів, а якість демократичної політики залежить від спроможності політичних інститутів виразити ці інтереси та досягнути певного стійкого балансу між ними. Іншою, не менш примітною, ознакою політики як несамостійного від адміністрування явища є те, що в суспільстві політичні дискусії точаться не довкола цілей та завдань і належного вибору інструментів державної політики, а щодо отримання доступу до її ресурсів та їхнього розподілу. Такими найбільш резонансними ресурсами є: пряме бюджетне фінансування, надання різноманітних пільг та привілеїв для окремих суб’єктів господарювання, приватизація й оренда державного та комунального майна, право на управління державними правами власності в акціонерних товариствах, земельні ділянки. Але найголовнішим предметом політичних дискусій залишається Державний бюджет України. Його не без підстав називають «фінансовою конституцією», головним законом держави, що описує не тільки те, хто і що отримає від держави, а й накреслює весь обшир державної політики на відповідний рік (його положення скасовують, обмежують та модифікують чинність статей багатьох інших законів), визначає, який закон або державна програма та в якому обсязі діятиме впродовж відповідного року. Доступ до ресурсу визначає питому вагу членів уряду, впливовість органів влади, а фактичний розподільник бюджету – Міністерство фінансів – перетворюється на головний орган державної влади, що вершить долі конкретних напрямів державної політики. Тоді як цілі політики, на досягнення яких автоматично має асигнуватися бюджетний ресурс, із року в рік, попри вимоги закону і здорового глузду (спочатку – цілі, а потому – засоби їх досягнення), ухвалюють та прописують «під» уже ухвалений бюджет у вигляді закону «Про соціально економічний розвиток України» post factum. Неувага до цілей політики виявляється також у відсутності системи актів, що фіксують зміст державної політики поряд із системою нормативно-правових актів. В Україні ухвалюють безліч національних, державних, регіональних та муніципальних стратегій, програм, концепцій, доктрин тощо. Дотепер не вирішено прості питання: які правові наслідки породжує ухвалення відповідних «документів державної політики»; який орган влади, яким актом і в якому порядку ухвалює відповідні рішення; як саме вони співвідносяться з масивом чинної норматив373

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

ної бази (законами та підзаконними актами). Так, під час обговорення наслідків ухвалення «Універсалу національної єдності» – типового документа, що декларує цілі державної політики, – постійно звучали закиди, мовляв, навіщо такий документ, який не має статусу закону? Нерозуміння самої природи відмінності між політичним і нормативним документом постійно провокує абсурдну практику затвердження цілей політики як норм, що регламентують обмеження поведінки. Мабуть, тільки така спотворена логіка могла породити прислів’я: «Коли не знаєш що робити, роби за законом...». Навіть такий передбачений Конституцією України «документ політики», як «Программа діяльності Кабінету Міністрів України», що має окреслювати цілі та пріоритети урядової політики й задавати логіку цілого для окремих галузей державної політики, не має жодного прикладного значення в реальній практиці державного управління. Якщо в попередній редакції Конституції ухвалена парламентом програма діяльності Кабінету Міністрів України унеможливлювала впродовж року відставку уряду внаслідок вираження йому недовіри з боку Верховної Ради, то у 2003 та 2004 роках ми ставали свідками дивної ситуації, коли той самий уряд мав за два роки своєї діяльності дві (!) затверджені парламентом програми. Після того, як з 1 січня 2006 року була скасована чинність відповідної норми Конституції, жоден з двох наступних складів Кабінету Міністрів України так і не запропонував парламентові затвердити програму своєї діяльності. З другого боку, відсутність чітких цілей, завдань у тих чи тих напрямах державної політики та визначених способів їх досягнення, зумовлює неможливість оцінити ефективність діяльності влади з вирішення пріоритетних проблем суспільного розвитку. Натомість будь-яка спроба дискутувати про ефективність урядової політики зводиться або до обговорення «соціальної ефективності» роботи Кабінету Міністрів (що полягає у збільшенні соціальних виплат), або, у ліпшому разі, до оцінювання показників динаміки внутрішнього валового продукту. Проте, оскільки цілі та заходи державної політики не визначені, важко однозначно зв’язати позитивну динаміку макроекономічних показників з послідовними та систематичними урядовими рішеннями. Такі показники завжди відкриті і для альтернативних пояснень: сприятлива кон’юнктура зовнішніх ринків, довгострокові наслідки політики попереднього уряду, «висхідна» економічного циклу тощо.

374

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

За умов відсутності чіткої системи пріоритетів та цілей державної політики породжується порочна практика «ручного управління», «оперативного реагування», коли зміст урядової діяльності зводиться до «гасіння пожеж», відсуваючи тим самим на маргінес політичної уваги з боку держави необхідність ухвалення засадничих, довгострокових державних програм. Це, своєю чергою, породжує нестабільну державну політику. Про наступність політики, а отже, про можливість здійснення середньо- та довгострокових програм суспільству доводиться лише мріяти. Нове керівництво уряду або органів центральної влади щоразу намагається розпочинати дії «з чистого аркуша», часто ігноруючи при цьому ті зобов’язання, що випливають з рішень його попередників. У такому разі зміна політичної кон’юнктури в середовищі парламентських лобістів призводить до того, що навіть за умови незмінності складу уряду не існує жодних гарантій, що ухвалювані рішення виконуватимуться наступного року. Це позбавляє сенсу ухвалення будь-яких «документів політики», що визначають ту чи ту галузеву політичну стратегію в Україні. Річ у тім, що їхня доля залежить від кон’юнктурних впливів на розпорядника ресурсу, від щоразу нового тотального перекроювання «бюджетного пирога». Щорічно, через Державний бюджет України, долю державних програм вершить Міністерство фінансів. Так, за офіційними даними, 2001 року держава фінансувала лише 3 % від загальнонаціональних програм, уведених в дію Законами України, і це без урахування тих, що були затвердженні указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, наказами міністрів тощо. Як наслідок ухвалення «документів політики» зумовлено не стратегією вибудовування раціонального способу вирішення головних суспільних проблем, а більш «прагматичними» мотивами: обґрунтувати потребу в ресурсах, отримати підтримку певної частини суспільства («Діти війни», «Вугілля України») або імітувати співробітництво з міжнародними організаціями. Відсутність ясності щодо цілей державної політики породжує спорадичність, безсистемність, суперечливість та взаємонеузгодженість діяльності уряду в різних царинах управління державою. В урядовій політиці, зазвичай ми маємо ситуацію коли «одна рука не відає того, що творить інша». Попри очевидний факт наявності впливу заходів в одній сфері державного управління на стан справ та наслідки урядового впливу в іншій, проблема координації галузевих політик так і 375

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

не стала на суспільний «порядок денний». Галузі державної політики поділяються за «професійною» та політичною ознаками. В ситуації, коли коаліційний уряд сприймають як «розподіл сфер відповідальності» (Ю. Тимошенко) між партіями, що його утворили, про яку узгоджену політику та консолідовану відповідальність уряду можна говорити? Тим паче, що така логіка «парламентської республіки» накладається на суспільний стереотип, буцімто міністри – це насамперед вузькогалузеві фахівці, а тому й не повинні «втручатися» до сфери діяльності своїх колег. Усе це разом не дає змоги суспільству раціонально розважити, що ж «насправді» відбувається в державній політиці. Оминаючи зміст політики, увага зосереджується на самих політиках. Хоча про це детальніше йтиметься нижче, тут варто зауважити, що так звані суспільно відомі «експерти» теж мало чим можуть допомогти громадянам та журналістам у цій справі. Вони сприймають і коментують перебіг державної політики не з точки зору аналізу цілераціональної дії (проблема–причини–цілі–спосіб вирішення), а з позицій зануреності тих чи тих урядових рішень у контекст владно-опозиційного протиборства. Тільки цим можна пояснити «експертні коментарі» щодо рішень у царині енергетики, оборони чи освіти як «вдалий піархід», «успішне позиціювання» тощо. Однак головні впливи соціальна колонізація публічної сфери справляє на окремого громадянина, на спосіб його розуміння того, що відбувається «в політиці». Громадянин дедалі частіше потрапляє у пастку ставлення до державного апарату не як до сфери публічної влади, а як до виробника товарів та надавача послуг, які має споживати. Це добре видно з досвіду нашого не такого далекого радянського минулого. СРСР втілив у життя ідеали соціальної держави – забезпечення усіх життєвих (приватних) потреб людини стало державною справою. Держава під диктатом ідеологічних догм про скасування приватної власності на засоби виробництва перетворилася на монопольного виробника товарів та надавача послуг. Радянська людина здебільшого все отримувала від держави, яка, майже без винятків, була єдиним джерелом життєвих благ: житла, продуктів харчування, одягу, транспорту, зв’язку, освіти, охорони здоров’я, робочого місця тощо. Саме в цьому й полягає описаний вище процес приватизації публічного; держава як політично та юридично конституйовані інституції публічної влади перетворюється на одну зі сторін приватно-правових 376

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

(господарських) відносин. Наслідком цього є те, що в соціальній державі громадяни перетворюються на клієнтів держави. У. Пройс дає таку характеристику цього процесу: «нині в політичному процесі роль громадянина держави у державі загального добробуту переплітається з приватною роллю клієнта державної бюрократії. „Масова демократія у державах загального добробуту породила парадоксальну категорію усуспільненої приватної особи, яку ми позначаємо загальником клієнт, і яка так позбавляється ролі громадянина держави“...» [52, с. 23]. «Клієнт держави» – це інший, відмінний від «громадянського», стан члена політичної спільноти. Якщо поняття громадянина передбачає активного автономного учасника публічного простору, то клієнт – це «адресат» державного соціального забезпечення. Саме залежність доступу до життєвих благ від доброї волі «патрона» становило суть давньоримського поняття «клієнт». Статус «клієнта» засвідчує засадничу залежність, позбавленість будь-якої самостійності, необхідність лояльності та вірності. Власне громадяни соціалістичної держави як такі стали всебічно залежними отримувачами «дарованих» державою матеріальних і культурних благ. Модель соціальної держави разом з тим, не позбавляла її «утриманців» від статусу громадян і передбачала, що «громадяни як клієнти держави загального добробуту допускалися б до користування благами статусних гарантій, які вони самі собі надавали б як демократичні громадяни» [52, с. 23]. Користування статусними гарантіями означає не що інше, як участь у публічно-політичному процесі та визначення його змісту. За такого державного гарантування статусу громадян реально зникає відмінність та розмаїття їхніх інтересів. Усі позиції громадян уніфікуються до прагнення якнайбільшого отримання благ з боку «держави-патрона». Саме цим зумовлений сумнозвісний феномен повсюдного поширення «патерналістських» настроїв постсоціалістичної доби у громадян і подібного розуміння сфери зобов’язань та пріоритетів державної політики з боку самих політичних керівників. Відмінність тільки в тому, що соціалістичний образ «держави-патрона» з причин, які будуть проаналізовані далі, оприватнився в українській політичній свідомості до образу держави як великої родини, в якій панує логіка емоційно-особистісного ставлення та взаємної життєвої підтримки. Має місце своєрідна «фамілізація держави», яка є нічим іншим, як експансією логіки 377

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

де-економізованих, а тому персонально-емоційних приватних стосунків до публічно-правової сфери (детальніший аналіз цього подано нижче). Панівна «родинна логіка» увиразнилась у пріоритетах державної політики постреволюційної влади 2005 року, а саме в характері чи не найбільшого досягнення помаранчевої команди – суттєвого збільшення розмірів соціальної допомоги. Не ставлячи під сумнів доцільність цих кроків, ми хочемо висвітлити імпліцитні очевидності такої політики. Насамперед це прояв нормальної сімейно-родинної солідарності. Держава як хороша родина має опікуватися своїми нужденними. Важко такий підхід у масштабах країни вважати адекватним. А насправді дієвих кроків у соціальній політиці, спрямованих на запобігання бідності, на кшталт реформування системи оплати праці, освіти, охорони здоров’я, доступу до культурних цінностей тощо, нова влада не здійснила, тим паче, вона навіть не спромоглася запропонувати суспільству більш-менш чіткого бачення змісту таких реформ. До того ж, родинна логіка імплікує не тільки «соціальну (патерналістську) державу», а й «регресує» до античного уявлення про державу як «педагогічну» інституцію, що несе відповідальність і за виховання своїх громадян. Саме цим зумовлена вимога Президента запровадити у системі загальнообов’язкової освіти вивчення «християнської» етики. Фамілізація держави зумовлює і специфічний характер осмислення способу організації та функціювання влади в сучасній Україні. Вона сприймається крізь призму емоційно забарвлених сімейно-родинних та міжособистісних стосунків. Показовою тут є позиція Віктора Ющенка. Уже в одному з перших інтерв’ю на посаді Президента України для телестудії «1+1» (березень – квітень 2005 року) він заявив: «...але ж уряд, це як сім’я», і на несміливе зауваження О. Терещенка (журналіста, який провадив це інтерв’ю): «...але ж уряд це не сім’я», В. Ющенко зробив здивовану паузу і продовжив свої міркування. Вереснева криза 2005 року «помаранчевої влади» в її президентському тлумаченні показала внутрішню логіку його сприйняття політики – діяльність інститутів влади (Кабміну, Секретаріату Президента, РНБО) осмислюється не в термінах ефективної / неефективної політики, а отже, й політичної відповідальності – «криза» постає як родинні непорозуміння (невиправдання довіри з боку окремих членів родини, брак у них спільної емоційної солідарності).

378

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

Підхід Ющенка до команди як до сім’ї зумовив інституційну логіку діяльності «нової влади» – розподіл повноважень між владними інститутами залежно від особистих характеристик їхніх керівників (заборона втручання уряду в царину діяльності підконтрольного йому урядові, НАК «Нафтогаз України», висловлювання в дусі «я дав повноваження Секретарю РНБО, можливо, дещо більше, ніж за Конституцією» тощо). Саме «під особистості» проектує владні інститути гарант Конституції, в якій стверджується, що «органи публічної влади діють на підставі, в межах та в спосіб, передбачений законом». Підтвердженням цього стала реакція глави держави на згадану вище «кризу команди» – публічно демонстроване глибоко емоційне розчарування глави родини щодо недбальства її членів. «Приватна логіка» продиктувала і способи вирішення «кризи» – не через чітке законодавче визначення повноважень органів влади та процедур їхньої взаємодії, а як усунення від себе психологічно недозрілих до солідарної діяльності приватних осіб (офірування членів команди в ім’я державних інтересів). Ця сама логіка персональних емоційно забарвлених стосунків явним чином домінує і в громадському сприйнятті міжнародних реалій. Питання геополітики подаються як приватна проблема: «з ким краще дружити?». Від міжнародних взаємин очікують того самого, що й у сфері міжособистісних зв’язків: доброзичливої відкритості та безумовності щирого прийняття. Дебати стосовно доцільності членства у таких міжнародних організаціях, як Світова організація торгівлі, Європейський Союз, Єдиний економічний простір і т. ін. ведуться в термінах: «чи чекають там на нас?», «чи будуть нам раді?», і сприймають їх як такі, що стосуються проблем статусного визнання («членство в елітному клубі»). Усвідомлюючи свою незначну геополітичну вагу, Україна, за виразом колишнього Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, перебуває у пошуку «до кого прихилитися».

2. Соціум недовіри Утім більш глибокі наслідки, ніж деформація логіки публічно-політичної сфери, клієнтизація громадян, виявляються на рівні міжлюдських стосунків. Адже в умовах тотальної залежності громадян від держави остання не може забезпечити «кожному за потребою» з огляду на завжди наявну обмеженість публічного ресурсу. Ця ситуація породжує 379

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

конкуренцію між людьми як клієнтами держави щодо можливості доступу до дефіцитних державних грошових, матеріальних та культурних ресурсів. Інший постає не як громадянин, тобто повноцінний співучасник у сфері політичного самовизначення спільноти, підтримкою якого слід заручитися, а як конкурент у доступі до тих благ, які розподіляє «держава-патрон». Стосовно Іншого починає домінувати підозра, йому a priori приписують бажання «урвати собі більше», обдурити й тим самим суттєво погіршити шанси інших на доступ до обмеженого джерела соціальних благ. Поступово формується той спільний невиказаний суспільний консенсус, який можна позначити як своєрідну «презумпцію недовіри до ближнього». У людях починає домінувати побоювання бути використаним внаслідок власної наївної довірливості до Іншого в його корисливих цілях (виявитися «лохом») або стати засобом для його нарцисичного самоствердження. Саме звідси походить «атомізація» вітчизняного соціуму, зневіра щодо ефективності будь-яких солідарних з Іншими зусиль та ностальгійний пошук втраченого Геґелевого «духу народу» – тієї «субстанційної моральності», яка постає в образі загального об’єднувального начала – «національної ідеї». Це зумовлює фактичну відсутність будь-яких більш-менш сталих дієвих інституцій, що трансцендують сферу приватного життєсвіту «маленького українця». А відсутність передумов солідарної взаємодії унеможливлює ефективний вплив на вирішення проблем у публічній сфері. Політик як «Інший у владі» не становить винятку в континуумі соціальної недовіри. Парадокс у тому, що делеговані народом його «представники» у владі концентрують на собі панівні настрої суспільної підозри та недовіри. В суспільстві панує загальне переконання, що політики – це ті, хто «рвуться до годівниці», намагається скористатися громадськими ресурсами у власних меркантильних цілях, цинічно обманюючи при цьому виборців, які простакувато у своїй наївності довіряють «солодким», але не реалістичним для виконання обіцянкам (популізм). «Іншого у владі» продовжують сприймати як об’єкт підозри. Це зумовлено нерозумінням позитивних завдань публічної адміністрації та специфічної ролі у ній «чиновників». Влада сприймається як статусне «вивищення себе серед інших», можливість свавільно використовувати «адміністративний ресурс» на догоду власним корисливим бізнесо380

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

вим чи політичним цілям. Звідси головні вимоги Майдану щодо «реформування державної служби»: чиновникові бути «поза політикою» та «відділити владу від бізнесу». Двозначність цих вимог очевидна: не можуть бути «поза політикою» члени уряду, ті, хто розподіляє обмежений суспільний ресурс серед взаємоконкурентних інтересів і цілей (адже це і є «політика»), не можна закрити доступ до влади найефективнішим управлінцям у суспільстві, які довели свою менеджерську спроможність, створивши власну успішну справу. Проте нам важливо зрозуміти не так «реалістичність» та обґрунтованість цих вимог, як те, якими прихованими міркуваннями вони мотивовані. Сприйняття «Іншого у владі» якісно не відрізняється від сприйняття Іншого зі повсякденної сфери особистих взаємин. Тільки можливостей у нього для задоволення власних інтересів (збагачення, самовивищення) за рахунок влади незрівнянно більше. Людину, яка «прийшла з бізнесу», a priori розцінюють не як того, що зумів успішно самоорганізувати себе та інших для досягнення певних цілей, а як того, хто обманом та хабарами (неприпустимими з погляду моралі приватних відносин) хоче отримати доступ до ширших можливостей власного збагачення. І тут справі не зарадять спроби вирішити проблему шляхом переоформлення власності на родичів чи передання в управління довірчим структурам власних активів. Під підозру «маленького українця» потрапляє моральне обличчя бізнесмена (адже «всі ми знаємо, як робився бізнес у нашій країні»), щирість його декларованих суспільно важливих цілей та мотивацій. Іноді це провокує заяви чиновників про «моральне переродження на Майдані» (Святослав Піскун). Цілком імовірно, що недовіра до політиків почала поступово формуватися вже за часів пізнього СРСР. Адже саме протест проти «номенклатурних привілеїв» багато в чому зумовив сплеск громадянської активності в другій половині 1980-х років. Проте в той час громадяни вірили в наявність своєрідної «кадрової альтернативи», у саму можливість більш чесних та альтруїстично налаштованих на «спільне благо» політиків «демократичного призову». Нині від такої віри, схоже, не залишилось й сліду. Якщо уважно простежити за опитуваннями громадської думки, хоча б під час всіляких політичних ток-шоу, то виявиться стабільна частка аудиторії (від 34 % до 42 %) які «нікому не вірять», незалежно від теми обговорення та учасників цих політичних дискусій. Будь-яка політична активність Іншого вбачається підозрілою сама собі, 381

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

як свідчення про чергову спробу її ініціатора щось «урвати для себе», влаштувавши при цьому черговий «лохотрон» для тих громадян, хто підтримує його ініціативу. Звідси часті заклики ігнорувати вибори з вельми специфічною аргументацією: «У Тебе не залишилося нічого, крім Твого голосу? Не віддавай його Їм...». В середовищі самих політиків взаємна недовіра набуває гротескних форм. Вітчизняна історія останніх 10 років багата на яскраві приклади цього: «спікеріада» (обрання Голови Верховної Ради України) 1998 року, що тривала майже 2 місяці, «коаліціада» (створення «демократичної» коаліції парламентської більшості) 2006 року, яка тривала практично 5 місяців. В обох випадках політики зранку відмовлялися від ними ж досягнутих минулого вечора домовленостей. Позаяк про останні широко повідомляли громадян як про укладення чергової «історичної угоди», то нічого, крім роздратування та неприхованої іронії, згадування про «політичні домовленості», схоже, вже не викликає в суспільстві. Політична криза 2007 року, пов’язана з достроковим припиненням Президентом повноважень Верховної Ради України п’ятого скликання та призначення ним дати позачергових парламентських виборів, схоже, довела ситуацію взаємної недовіри в середовищі вітчизняних політиків до вищого ступеня абсурдності. Так, перемовини про вихід з кризи ключові сторони переговорів – президент Віктор Ющенко та прем’єр-міністр Віктор Янукович – проводили у присутності послів західних держав (США, ФРН) як «гарантів» виконання зобов’язань, досягнутих в процесі цих переговорів. Згадана «презумпція недовіри» поширюється не на всіх Інших, а лише на незнайомця, аноніма, того з ким не встановлено особистих емоційно-окрашених стосунків. «Інший» же «ближнього кола» – член сім’ї, родич, кум, сват, товариш, сусід, однокласник, приятель, знайомий і т. ін. – навпаки є тим, з ким можна встановити повноцінні стосунки співробітництва, взаємної підтримки та кооперації. Інакше кажучи, довіра поширюється на сферу приватного, тоді як у царині публічного (взаємодії з незнайомцями) панує атмосфера напруги та підозри. Для того, аби краще зрозуміти, якою мірою диференціація рівня довіри та недовіри у приватній та публічній сфері впливає на особливості вітчизняного політичного дискурсу, видається необхідним детальніше спинитися на з’ясуванні природи, значення та вкоріненості широкого спектра суспільних процесів у феноменах «довіри» та її відсутності.

382

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

Насамперед під довірою ми маємо на увазі очікування з боку членів спільноти того, що інші її члени поводитимуться більш-менш передбачувано, чесно і з увагою до потреб оточуючих, відповідно до певних спільних норм. Вона (довіра) є умовою повсякденного існування будь-якого суспільства та взаємодії людей у ньому: «...кожна із сторін повинна хоч якоюсь мірою вірити в добрі наміри іншої й бути готовою не обстоювати свої права за будь-яку ціну. Вихідною настановою людини має бути те, що виробник намагався виробити якісний продукт, що лікар та лікарня зробили все можливе, щоб її вилікувати, що в партнера по бізнесу не було наміру її по-шахрайськи обманути» [149, с. 506]. Довіра передбачає взаємні зобов’язання, які є очевидними нормами повсякденного співжиття людей в межах певної спільноти: «...взаємні зобов’язання – це норма, яка тією чи тією мірою притаманна всім культурам: якщо X надає послугу Y, то Y відчуває вдячність та прагне віддячити тим самим. Однак групи можуть почати рухатися по низхідній спіралі недовіри, якщо за довіру починають платити чимось, що сприймається як зрада або використання у корисливих цілях» [там само, с. 369]. Головним виміром довіри стає те, наскільки очікування чесної та турботливої поведінки можуть бути адекватно застосовані до незнайомців, акторів публічної сфери. Саме від ступеня довіри до незнайомця залежить рівень «спонтанної соціалізованості» членів суспільства, тобто того, наскільки вони здатні збиратися разом, створюючи численні проміжні спільноти, що відрізняються як від родинних, так і від тих, що створюються цілеспрямованим державним зусиллям, і ефективно взаємодіяти в рамках нових форм співжиття. Наявність довіри до незнайомого Іншого та рівень спонтанної соціалізованості виявилися важливими чинниками як для перспектив процесів у сфері ведення приватного господарства, так і для особливості виявлення публічно-політичної активності громадян. Так, «одним із головних уроків вивчення економічного життя є те, що добробут країни, а також її конкурентоспроможність на тлі інших країн визначаються однією універсальною культурною характеристикою – притаманним її суспільству рівнем довіри» [там само, с. 20–21]. Це насамперед пояснюється тим, що «наявність високого ступеня довіри як додаткової умови налагодження господарських відносин може підвищити ефективність економіки шляхом скорочення т. зв. „операційних затрат“, 383

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

тобто витрат на такі дії, як пошук належного покупця або продавця, обговорення умов контракту, здійснення урядових норм і примусу до виконання контракту в разі конфлікту чи обману. Кожна з перерахованих операцій здійснюється легше, якщо сторони від самого початку впевнені в чесності одна одної: менше потреби роз’яснювати елементарні речі в обсяжних трактатах, менше потреби передбачати усі непередбачувані ризики, менше суперечок, менше потреби в судових тяганинах, якщо суперечки виникають. Насправді, коли стосунки пронизані довірою, сторони іноді навіть не турбуються про збільшення короткострокового прибутку, позаяк знають, що дефіцит за один період буде згодом компенсований іншою стороною» [там само, с. 253]. І навпаки, «відсутність довіри може обмежити масштаб економічної діяльності, ніби додатково оподатковуючи її» [там само, с. 61]. Позаяк «люди, що не довіряють одне одному, врешті-решт можуть співпрацювати тільки в межах системи формальних правил та регламентацій – системи, що вимагає постійного переписування, узгодження, обстоювання в суді й забезпечення виконання, іноді примусового. Увесь цей юридичний апарат, що замінює собою довіру, призводить до зростання того, що економісти називають „операційними витратами“» [там само, с. 55]. Однак мінімізація операційних витрат не є єдиною економічною перевагою суспільств із високим рівнем спонтанної соціалізованості й безособової соціальної довіри. Загальний рівень довіри між сторонніми людьми допомагає створювати великі економічні структури, в яких люди, не зв’язанні родинними узами, можуть співпрацювати в ім’я досягнення спільних економічних цілей. Натомість суспільство, де існує стала «недовіра до не членів сім’ї», «обмежує можливість участі не зв’язаних родинними зв’язками людей у спільних економічних починаннях» [там само, с. 546]. Економічна ефективність безособової довіри та спонтанної соціалізованості визначає також спосіб організації господарської діяльності всередині суб’єктів ринку. «...В будь-якому економічно успішному суспільстві життєспроможність господарських об’єднань залежить від їхнього рівня внутрішньої довіри» [там само, с. 24]. На думку багатьох економістів саме завдяки існуванню взаємної довіри уможливлюється швидше та ефективніше впровадження нових організаційних форм ведення бізнесу, що часто є вирішальним чинни384

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

ком у конкурентній боротьбі. Суспільство з високим рівнем загальної довіри між сторонами, що дає змогу виникати найрізноманітнішим типам соціальних контактів, має більше можливостей упроваджувати нові форми організації господарських процесів. «...Певні етичні навички, а саме схильність людей стихійно об’єднуватися, мають вирішальне значення для можливості вдосконалення організаційних форм, а отже, і для створення багатства» [там само, с. 72]. Там, де люди не схильні довіряти одне одному панують консервативні тенденції, будьяка ініціатива змін породжує велику кількість підозр і як наслідок внутрішню незгоду змінювати наявний стан справ. Саме тому «відсутність розвинутого суспільного інстинкту заважає людям використовувати доступні їм економічні можливості» [там само, с. 26]. Загалом, суспільство в якому панує довіра, здатне організовувати роботу людей у гнучкішому режимі й на більш колективних засадах, воно здатне делегувати більше відповідальності на нижчий рівень. І навпаки, суспільство, в якому панує недовіра, повинно огороджувати робоче місце кожного частоколом жорстких регуляцій, бюрократичних правил та адміністративного контролю. Інакше кажучи, недовіра породжує значну кількість як внутрішніх, так і зовнішніх операційних затрат, у вигляді додаткового формально-нормативного регулювання та контролю. «У будь-якому випадку надмірне множення правил, які регулюють дедалі більшу кількість суспільних відносин, свідчить не про раціональний та ефективний підхід, а про соціальну дисфункцію. Між правилами і довірою зазвичай існує обернена залежність: чим більше люди потребують правил, тим меншою мірою вони довіряють одне одному, і навпаки» [там само, с. 364]. Жоден технологічний прорив, найновітніші комунікаційні можливості не додають суспільству з низьким рівнем безособової довіри і неродинної та недержавної соціалізованості нових шансів на пришвидшений економічний прогрес. Воно може так ніколи і не виграти від перспектив, що їх відкривають інформаційні технології, адже «довіра не живе у з’єднаних одна з одною мікросхемах чи оптико-волоконних лініях. Передбачаючи інформаційний обмін, вона аж ніяк не зводиться до інформації» [там само, с. 51]. Тут радше спрацьовує не марксистська парадигма пояснення зміни характеру відносин між людьми технологічними змінами у засобах виробництва, а виявлена Вебером культурна мотивація способів і форм ведення господарського життя.

385

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

Наведені міркування дають підстави зробити висновок про те, що спільнота, яка господарює, має культурну природу й у своїй діяльності спирається не на фіксовані регламентації, а на групу етичних навичок і взаємних моральних зобов’язань. Цей факт породжує парадоксальний, на перший погляд, висновок: діяльність сучасної раціонально зорганізованої системи господарювання ґрунтується на певних до-модерних, нераціональних навичках того чи того суспільства. «Закон, договір, економічна доцільність є необхідними, однак не достатніми засадами стабільності й гаразду за постіндустріальної доби – вони мають спиратися на такі речі, як взаємодія, моральні зобов’язання й довіра, які, своєю чергою, живуть традицією, а не раціональним розрахунком» [там само, с. 29]. Для успішного ведення економічного життя треба, щоб культура забезпечила членів суспільства певною моральною конструкцією, яка без труднощів давала би змогу співробітничати одне з одним. Це пояснюється тим, що «довіра не є наслідком раціонального розрахунку, вона виникає з таких джерел, як релігія та етичні навички, жодним чином не зв’язаних із „сучасністю“ як такою. Інакше кажучи, найуспішніші форми, в яких відливається сучасність, не є цілком сучасними...» [там само, с. 571]. Хоча культурна зумовленість діяльності раціональних інституцій та способів організації ведення господарської діяльності й має домодерний, традиційний характер, все ж сучасна думка намагається концептуалізувати ці явища у горизонті модерної поняттєвої конструкції. Так виникає поняття «соціального капіталу». Під ним ми матимемо на увазі наявність простого факту спроможності людей працювати разом в одному колективі заради реалізації спільної цілі. З економічного погляду, така здатність людей до кооперації є формою капіталу – обов’язковим фактором виробничого процесу, від якості якого, як ми щойно могли пересвідчитись, залежить успішність ведення господарської діяльності як такої. В цьому сенсі «здорова капіталістична економіка – це економіка, в межах якої суспільство володіє кількістю соціального капіталу, достатньою для того, щоб уможливити самоорганізацію бізнесу, корпорацій, мережних структур» [там само, с. 579]. Під соціальним капіталом мають на увазі не тільки рівень фахових знань та вмінь, які за доби постіндустріального, інформаційного суспільства, «економіки знань» і т. ін. набувають важливого, а в певних економічних галузях і вирішального значення. «...Окрім навичок і 386

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

знань, людський капітал полягає й у здатності утворювати один з одним певну спільноту, причому ця частина людського капіталу має принципове значення не тільки для господарського життя, а й буквально для кожного аспекту соціального життя загалом. Своєю чергою, така здатність до асоціації залежить від існування всередині спільноти норм і цінностей, що їх поділяють всі її члени, а також від готовності останніх підпорядковувати власні інтереси інтересам групи. Результатом спільності норм і цінностей стає взаємна довіра, в якої є чимала і конкретна економічна величина» [там само, с. 26]. У подальшому, говорячи про «соціальний капітал», ми матимемо на увазі насамперед не що інше, як певний потенціал суспільства або його частини, що виникає як результат наявності довіри між його членами. Різні суспільства або одне й те саме суспільство на різних етапах свого історичного розвитку мають різний рівень «соціальної капіталізації». Процес створення, передання між поколіннями, накопичення і трансформації соціального капіталу – складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. «Соціальний капітал не розподілений між суспільствами порівну: в деяких схильність до об’єднання значно сильніша, аніж в інших, і самі форми асоціацій можуть значною мірою відрізнятися поміж собою. Десь первинна форма асоціації – сім’я та рідня, десь – набагато міцніші добровільні асоціації, які до того ж привертають людей на свій бік, відлучаючи їх від сім’ї» [там само, с. 56]. Загалом можна тільки констатувати вплив культурних розбіжностей на схильність до соціалізованості. Приваблива теоретична перспектива розуміння природи процесів соціалізації відкривається для дослідників, якщо розглядати останню крізь таку призму: «...набуття соціального капіталу вимагає адаптації до моральних норм певного суспільства та засвоєння в його рамках таких чеснот, як відданість, чесність і надійність. ...Соціальний капітал... виростає з пріоритету суспільних чеснот над індивідуальними. Схильність до соціалізованості засвоюється набагато важче, аніж інші форми людського капіталу, позаяк в її основі лежить етична навичка, вона також важче піддається зміні або знищенню» [там само, с. 54]. Насамперед це стосується дослідження онтогенези моральної свідомості, адже «соціальні чесноти, а саме чесність, відповідальність, здатність до співробітництва, почуття обов’язку перед навколишніми, принципово важливі для зародження індивідуальних чеснот...» [там само, с. 79].

387

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

Очевидно, що осереддя первинної соціалізації – сім’я, члени якої є тими «значимими Іншими», чиї визначення реальності інтерналізуються дітьми, створюють найглибший рівень смислової структури дійсності й, урешті-решт, сприймаються як «справжній світ». Сім’я також є первинним місцем підтримання життєдіяльності індивіда. За певних соціально-економічних умов вона може такою залишатися й надалі. В цьому сенсі сім’я може стати виключним інститутом підтримки і взаємодопомоги. За відсутності системи соціального забезпечення «селянин може довіряти тільки членам своєї сім’ї, позаяк чужі люди... не мають стосовно нього жодних зобов’язань, і ніщо не стримуватиме їх, якщо вони захочуть поживитися за його рахунок» [там само, с. 149]. Попри те, що далі про це йтиметься докладніше, варто зазначити, що оберненою стороною недовіри до анонімного Іншого стає перетворення сім’ї на єдиного стабільного носія моральності людської спільноти. Поширення довіри та відчуття безпеки щодо намірів Інших тільки на членів власної родини може породити неабиякі проблеми у стосунках з рештою світу. Вузький радіус довіри призводить до того, що люди, не зв’язані між собою родинними узами, відчувають великі труднощі у взаємодії один з одним. Що стосується «надмірної впертості будь-якого суспільства у збереженні сімейних зв’язків на шкоду інших соціальних стосунків» [там само, с. 115], то радикальний вияв такої тенденції переконливо описав Едвард Бенфілд у своєму дослідженні одного з невеликих містечок південної Італії «Моральні засади відсталого суспільства». Він позначив цей феномен як «аморальний фамілізм»: «... соціальні узи та моральні зобов’язання між людьми в цій громаді діяли тільки на рівні сім’ї – людина, перестаючи довіряти собі подібним за її межами, не відчувала відповідальності перед будьякими більшими суспільними групами, в тому числі перед сусідами, мешканцями села, церквою, нацією» [там само, с. 102]. Складається парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли міцність сім’ї створює загрозу для будь-яких коопераційних відносин між людьми, що не перебувають між собою в родинних стосунках. Бенфілд так експлікує приховану логіку фамільної культури: «У свідомості монтегранців усе, що може бути зроблено на користь іншому, буде за необхідністю зроблено на шкоду їхній власній сім’ї. Тому людина не може дозволити собі не тільки розкіш доброчинності, тобто наділення іншого більшим, аніж належить, але навіть справедливості, тобто наді388

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

лення іншого рівно тим, що належить. Світ є таким, яким є, і будь-хто, поза межами маленького сімейного кола, як мінімум, є потенційним суперником, а отже, і потенційним ворогом. Найрозумніше ставлення до людей, які не належать до сім’ї, – підозра. Будь-який глава сім’ї знає, що інші сім’ї заздритимуть його сім’ї, боятимуться її успіху, шукатимуть нагоди зашкодити їй. Тому він також повинен остерігатися їх і, своєю чергою, бути готовим завдати їм шкоди, зменшуючи тим самим їхні шанси нашкодити в майбутньому йому та його сім’ї» [там само, с.

163]. Вищість сім’ї як моральної цінності імплікує такий варіант етичного імперативу: «максимізуй найближчу матеріальну вигоду для нуклеарної сім’ї; виходить з припущення, що всі вчинятимуть точнісінько так само» [там само, с. 164]. Надмірна сімейність може зашкодити всім формам соціалізованості, в тому числі й господарській кооперації людей між собою. Хоча економічне життя народилося в натуральному «домогосподарстві», його подальший розвиток вимагав ширших просторів обміну. Поступово склалася ситуація, коли сучасна організація ділового життя вимагає розвитку неродинних та знеособлених соціальних зв’язків. І тут вирішальною подією стало зародження ліберального законодавства, яке стосувалося державної регламентації господарських процесів. «...Сама правова система створювала можливість для людей, не зв’язаних родинними зв’язками, спільно займатися підприємництвом. Контрактне законодавство, що обумовлювало відповідні зобов’язання та стягнення, змогло відіграти роль довіри у сфері, де вона [довіра] природним чином була відсутня» [там само, с. 111]. Саме виникнення таких цивільно-правових інститутів, як приватна власність, контракт і стабільна система комерційного права, було вирішальним моментом у зародженні сучасного ділового світу. Вони заступили місце довіри, що природним чином існувала між членами сім’ї та роду, й визначили умови, за яких сторонні люди могли взаємодіяти поміж собою у спільних підприємствах або на ринку. «...Нинішня контрактна система й торгове право не створювалися саме для того, щоб звільнити людей, які зв’язані між собою однією справою, від потреби підтримувати один з одним довірчі стосунки на кшталт внутрішньосімейних» [там само, с. 249]. Система господарського права дала змогу, послуговуючись веберівською термінологією, перейти від: «статусних» до «цілеспрямо389

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

ваних» контрактів: «...При укладанні перших людина у вільній формі погоджується вступити в певні людські стосунки: її обов’язки та відповідальність при цьому спеціально не обумовлювалися, а передбачалися традицією або загальною природою цих «статусних» відносин. Цілеспрямовані контракти укладали заради здійснення певного акту економічного обміну. Вони не спиралися на систему суспільних відносин загалом, а обмежувалися конкретною дією. Поширення такого роду контрактів якраз і характеризує сучасність...» [там само, с. 362]. Однак не всі культури виявляються здатними до такої модерної дефамілізації ведення справ. «Разюче однакова економічна структура китайських і католицьких країн: компанії, які в них переважають, перебувають у володінні та управлінні однієї сім’ї, а тому зазвичай мають невеликий розмір та неохоче йдуть на впровадження професійного управління – це означало б залежність від людей, які перебувають поза сім’єю, а отже, й за визначенням не користуються довірою. Таким чином, безособова корпоративна форма організації, потрібна бізнесові для підтримки великого масштабу, засвоюється в цих суспільствах вкрай повільно» [там само, с. 103]. Щоправда, сімейні форми бізнесу виявляються дуже життєспроможними та ефективними в умовах тих країн, де має місце фактична недієвість формального законодавства. «Позаяк в основі їхньої згуртованості лежить певна доекономічна соціальна спільність, система моральних і емоційних взаємозв’язків, сімейні підприємства здатні успішно працювати навіть за відсутності комерційного права і стабільного інституту власності» [там само, с. 110]. Проте загальна тенденція розвитку приводить до необхідності відмови від «сімейної справи» на користь корпоративної (анонімної) форми партнерської співвласності та корпоративного управління (розмежування між володінням бізнесом і його поточним управлінням). Існує також своєрідна приреченість сімейної справи, що зазвичай гине на третьому поколінні від її заснування. І це має кілька причин. По-перше, сімейний бізнес ризикує витіснити ефективність міркуваннями відданості. «Якщо взяти ділову практику, яка спирається на міцні родинні зв’язки й неписані моральні зобов’язання, то чи не приречена вона виродитись у сімейність та кумівство, хіба не передбачає вона загальну неспроможність до раціонального ведення справ?» [там само, c. 249–250]. Часто-густо розпад сім’ї відбувається сам собою, через 390

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

ревнощі, сварки та некомпетентність. По-друге, будь-який успішний бізнес потребує розширення, якщо його родина зрештою виявляється неспроможною адекватно «кадрово» забезпечити, адже «хоч якими численними, обдарованими були б члени однієї сім’ї, їх – синів, дочок, зятів, невісток, братів та сестер – все одно надто мало, і в певний момент вони вже не здатні повністю контролювати підприємство, що стрімко розростається» [там само, c. 73]. Окрім того, розширення бізнесу вимагає розширеного залучення фінансових ресурсів. У сімейно орієнтованих суспільствах сім’я зазвичай не погоджується на залучення зовнішніх партнерів. «...Сімейні підприємства з великим небажанням відкриваються для публіки через страх втратити контроль над своїми компаніями і з огляду на необхідність прозорішої звітності. Керівництво більшості сімейних підприємств залишається вірним традиції не виносити нічого за межі сім’ї» [там само, с. 540]. Це пояснюється тим, що сім’я «насамперед зацікавлена у виживанні та збереженні незалежності свого бізнесу і тому віддає перевагу тому, щоб не йти на залучення капіталів ззовні, які могли б звузити для неї можливості контролю» [там само, с. 193]. У цьому разі, радше вдаються до дорогих банківських кредитів, а й у такому разі сім’я, тим самим, надає банкам обмежене право голосу при ухваленні рішень. Надмірною сімейністю пояснюються і низькі темпи впровадження професійного менеджменту, що передбачає фактичне усування власника від процесу поточного операційного управління справами. У такому разі має місце «небажання не зв’язаних родинними узами людей довіряти один одному», що власне «затримало, а іноді й взагалі унеможливило виникнення професійного управління корпорацій сучасного типу» [там само, с. 60]. Ось як цей феномен описує інший дослідник моральних засад неуспішної в економічному сенсі Південної Італії Майкл Блім: «майже кожен підприємець Сан-Лоренцо виявляє спротив інституалізації своїх фірм шляхом введення професійного управління: вони бажають жити тільки своєю головою і виїжджають іноді тільки завдяки своїй напористості. Так чи інакше, з часом капітулюють лише найвинахідливіші, вони продають свій бізнес або й зовсім закривають його, зазвичай, незадовго до неуникненного краху. На щастя, позаяк стартові затрати невеликі, знов і знов з’являється молодь, сповнена невикорінюваного неофітського прагнення сказати своє слово. Надто часто, втім, уже друге покоління підприємців облишає звичку 391

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

до «прижимистості», яка призвела до створення їхньої власної фірми. Доходи, всупереч відправним цілям, скоро перетворюються на активне споживання і підвищення соціального статусу володаря» (цит. за: [149, с. 184–185]). Зрозуміло, що така герметичність сімейного бізнесу є суттєвим гальмом для розвитку великих господарських товариств, здатних на агресивну експансію на зовнішні ринки та ефективне протистояння конкурентам на ринку внутрішньому. За відсутності широкого радіусу довіри та схильності до спонтанного об’єднання у суспільства є дві можливості для розбудови великомасштабних економічних організацій. Це або використання держави як покровителя економічного розвитку, часто прямим чином, тобто у формі створення підприємств, що ними управляє й володіє держава, або прямі іноземні інвестиції, або спільні підприємства з великими іноземними партнерами. Метастази соціальної недовіри можуть зайти так далеко, що проникнуть усередину сімейних та родинних зв’язків. Зазвичай це відбувається в найбільш маргіналізованих в економічному сенсі бідних суспільних верствах. «Дефіцит спонтанної соціалізованості стає тим більш вираженшим, чим нижчим є рівень достатку – і це не дивно, якщо врахувати існування оберненої залежності між спроможністю до об’єднання і бідністю. На нижчих щаблях драбини достатку зникають не тільки позасімейні соціальні групи – дезінтегрується сама сім’я». І далі, щодо «сучасного американського люмпен-класу»: «...В цій культурі людям потрібні велетенські зусилля, щоб скооперуватися заради будь-якої цілі – від виховання дітей до звернення до муніципалітету» [там само, с. 493]. Як компенсація руйнації внутрішньосімейної довіри та взаємопідтримки часто виникають їх спотворені та асоціальні форми, зокрема злочинні спільноти. Їхню засаду становить певний «універсальний імпульс до спілкування», який діставши вираження через легітимні соціальні структури, тобто через сім’ю або добровільні об’єднання, набуває патологічної форми бандитського угруповання. І справді, за словами Ф. Фукуями, «різного роду „мафії“ виявляються однією з найміцніших форм соціальної організації саме на території Південної Італії, у внутрішніх районах американських мегаполісів, в Росії та багатьох містах Центральної Африки» [там само, с. 548]. Панівна соціальна атмосфера недовіри має істотний вплив на ха392

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

рактер та особливості перебігу публічного-політичних процесів. Найочевиднішим виявом цього є сприйняття політики як державного забезпечення та захисту індивідуальних прав. Атомізовані члени соціальної спільноти вже не розглядають публічну сферу як місце протистояння організованих інтересів, позаяк немає довіри до будь-якої форми самоорганізації. Натомість політичний дискурс заповнюється правозахисними вимогами, які зазвичай не звертають належної уваги на реальний баланс інтересів у політикумі та можливих незручностей, породжуваних виконанням відповідної «держава повинна...» для інших членів суспільства. «Безкомпромісність... „мови прав“ укорінена в переконанні, що у будь-якого уряду є лише одна мета – оберігати сферу автономії самодостатньої особистості, сферу задоволення її природних прав, не стримуваної жодними зобов’язаннями перед навколишніми» [там само, с. 516]. Іншим, не менш важливим, макрополітичним наслідком існування вкрай звуженого радіусу довіри до Іншого є те, що члени суспільства мають суперечливе ставлення до держави як такої. З одного боку, люди завжди боятимуться уряду та недовірятимуть йому (як головному порушникові індивідуальних прав), з другого ж – вони при цьому зазвичай мають глибоку переконаність у необхідності сильної держави для контролю над діями громадян (як засобу захисту своїх прав). Зумовлено це не останньою чергою феноменом влучно підміченим Гордоном Редингом, коли той характеризував особливості соціальної психології конфуціанства (з притаманним останньому культом сім’ї як найвищої релігійної цінності): «...Для китайців більше за будь-кого іншого характерна ситуація, за якої розуміння власних мотивів спонукає тримати під підозрою чужих» [там само, с.129]. У цьому сенсі недовіра до Іншого є суттєвою перешкодою для політичної демократизації суспільства. Це пояснюється низкою обставин. По-перше, йдеться про латентне бажання сильної ієрархічно влаштованої державної влади. «...Ієрархія необхідна у зв’язку з нездійсненністю ситуації, коли будь-кому можна довіряти у будь-який час...» [там само, с. 51]. Демократичний державний устрій передбачає здатність до самоуправління на рівнях соціальної самоорганізації, нижчих за державний. Така здатність «залежить зрештою не просто від закону, а й від самообмеження індивідів, які її [державу] утворюють. Якщо вони нетерпимі та не поважають один одного, вони потребують сильного 393

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

державного примусу, здатного навести порядок. Якщо вони не можуть дійти згоди стосовно спільних цілей, вони потребуватимуть держави, схильної до втручання в їхні справи та здатної забезпечити організацію, якої самі ці індивіди забезпечити неспроможні» [там само, с. 581–582]. Це, своєю чергою, дає підстави можновладцям під гаслом «влада повинна якось дати раду цим неконтрольованим процесам» відвойовувати втрачені раніше функції державного та адміністративного контролю над окремими суспільними процесами. «...За умов відсутності довіри завжди зберігатиметься сильний стимул повернути більшість функцій під свій [держави] контроль і відродити тим самим старі ієрархії» [там само, с. 51]. Часто суспільну вимогу «опанувати стихійні процеси шляхом посилення державного впливу» можновладці використовують як привід до загального посилення своїх повноважень та боротьби з опозицією. Тому «суспільства з низьким рівнем довіри переживали період сильної політичної централізації, під час якої імператор, монарх чи держава, наділена абсолютною владою, здійснювали усі можливі кроки для знищення суперників у боротьбі за владу» [там само, с. 546]. По-друге, члени суспільства, тримаючи під постійною підозрою один одного загалом і гальмуючи ініціативи солідарних зусиль зокрема, виявляються неспроможними до будь-якої дієвої форми самоорганізації. «...Небажання людей вступати в особистий довірчий контакт звужує можливості взаємовигідного врегулювання проблем, що виникають, встановлює безліч бар’єрів для взаєморозуміння та породжує в’ялість громадської думки» [там само, с. 203]. Це виявляється у широкому спектрі, на перший погляд, мало зв’язаних між собою суспільних явищ, таких як «зневага до стану загальнодоступних просторів, небажання брати участь у доброчинних акціях, підтримувати чистоту в публічних місцях, брати на себе добровільні зобов’язання або помирати за свою країну» [там само, с. 157]. У такому суспільстві панує атмосфера політичної апатії та зневіри у можливості щось змінити у публічній сфері завдяки скооперованим діям. «Схильність до самоорганізації є саме тією складовою, яка цілком необхідна для успішної роботи демократичних політичних інститутів. ...Проте жодна така система не може бути вибудувана з опорою на масу незорганізованих та ізольованих один від одного індивідів, здатних формувати власні погляди та преференції, про які стає відомо 394

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

тільки під час виборів. Їхня слабість і відособленість унеможливили б правильне вираження їхніх поглядів, навіть якби в реальності більшість поділяла ці погляди, і це стало би відкритим запрошенням до деспотії та демагогії. У будь-якій осмисленій демократії інтереси та прагнення різних членів суспільства мають бути артикульовані та представлені за посередництва політичних партій та інших типів організованих політичних груп. Але стабільна партійна структура, знову ж таки, може утворитися тільки в тому разі, якщо люди, об’єднані спільними інтересами, здатні до співробітництва заради спільних цілей – здатність, ґрунтована зрештою на соціальному капіталі» [там само, с. 580]. По-третє, несхильність до самоорганізації має наслідком девальвацію значення будь-яких суспільних інституцій. «...Індивідуалістичне суспільство – суспільство, в якому ані відносно малочисельні, ані будьякі великі об’єднання людей не є джерелом авторитету» [там само, с. 438]. Позаяк рівень громадянської відповідальності й ідентифікації з великими інституціями вкрай низький, то ані політичні партії, ані професійні спілки, ані релігійні чи расові об’єднання, ні жодні інші інституції громадянського суспільства не здатні змобілізувати до активної публічно-політичної діяльності індивідів, які підозрюють один одного у вузькокорисливих мотивах. По-четверте, брак суспільної солідаризованості, «громадянської спільності», схильності до формування неродинних організацій, інакше кажучи «спонтанної солідаризованості» зрештою призводить до того, що можновладці відчувають себе не обмеженими жодними більш-менш важливими громадськими інтересами. Адже їм доводиться «керувати» суспільством, де немає адекватних інституцій публічнополітичної артикуляції як специфічних приватних, так і корпоративних інтересів. По-п’яте, будь-яка спроба «розбудувати демократію» на ґрунті взаємної недовіри членів суспільства, призводить до суттєвого спотворення самої природи демократичних інституцій та слабкості їх. Зокрема, «за відсутності реальних політичних партій політичні угруповання стають зав’язаними на персоналіях, що часто змінюють одна одну, та відносинах „патрон – клієнт“. Вони легко розпадаються на фракції та втрачають здатність до спільної роботи заради спільної мети, навіть за наявності сильного прагнення до цього. Тому для країн з невеликим і слаборозвинутим приватним сектором будуть, найпевніше, власти395

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

ві також фрагментовані та нестабільні партійні системи» [там само, с. 580–581]. Тому за оцінкою західного філософа, «віра в демократію та ринок, підтримувана „демократами“ в Росії, має чисто розсудковий характер і не забезпечена соціальними звичками, необхідними для створення єдиної політичної організації» [там само, с. 581]. Цілком імовірно, що низький рівень взаємної довіри до всіх, окрім хіба що рідні, що є притаманним сучасному населенню України, як і багатьох інших країн, що постали на руїнах колишнього СРСР, є природним наслідком багаторічного життя в тоталітарній державі. Саме тотальне одержавлення суспільних процесів породило надмірну залежність від держави (патерналізм), що призводить до виснаження підприємницької енергії, нездатність до компромісу, неготовності до добровільного співробітництва в таких організаціях, як некомерційні компанії і політичні партії, й усе це разом на сьогодні суттєво загальмувало закріплення демократії та ринкової економіки. Справді, до свого розвалу СРСР «прийшов з „відсутньою серединою“, тобто з гострим дефіцитом міцних, згуртованих та стійких об’єднань у проміжку між державою і сім’єю: держава була як ніколи потужною, населення – масою відособлених людей та сімей, але між ними не існувало майже жодних соціальних груп. За іронією долі, втілення доктрини, що оголосила своєю метою викорінення людського егоїзму, призвело до того, що люди стали більш егоїстичними» [там само, с. 100–101]. А для долі демократичних перетворень нових незалежних держав критично значущим став той факт, що «практично всі громадяни Радянського Союзу засвоїли доволі цинічне ставлення до виявів ентузіазму в громадських справах» [там само, с. 101], що суттєво ускладнює спроби зорганізувати будь-яку публічно-політичну активність. Своєрідним вираженням громадського безсилля з боку атомізованих членів посткомуністичного суспільства стає визнання неспроможності колективно впливати на ті чи ті сфери публічного життя, всезагальне переконання, що вадам публічної царини, з якими стикається окремий громадянин, не можна зарадити завдяки своїм індивідуальним зусиллям. Погану якість діяльності громадських інституцій та державних установ сприймають як особисті проблеми самих громадян, і витлумачують їх як такі, що мають бути вирішені насамперед самими цими громадянами. Наприклад, погана якість освіти компенсується «репетиторами», неналежний рівень медичного та комунального об396

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

слуговування – хабарами в надії на особисту приязнь з боку тих, хто їх бере. Така настанова має свої наслідки. По-перше, величезна частка життєвих зусиль марнується на те, аби «викрутитись» (впоратися приватними надзусиллями з публічними за своєю природою проблемами). Очевидно, що такий стан не може влаштовувати людей. Дедалі частіше в суспільстві артикулюється те, що можна позначити як тугу за «нормальним життям», тобто прагнення жити в суспільстві, що добре функціонує і є повноцінно системно інтегрованим. Але при цьому громадяни не сприймають всерйоз ідею сформулювати вимоги до обраних ними політиків стосовно вирішення проблеми якості надання послуг хоча б з боку державних установ та організацій. Серед громадян панує зневіра в самій можливості досягнення змін у публічній царині завдяки солідарним, консолідованим зусиллям «маленьких українців». Події, які відбуваються в громадськополітичному житті, сприймаються крізь призму власного безсилля як стихія, на кшталт поганої погоди, яку треба «пережити», «перетерпіти», «перебідувати», щоб дочекатися «ліпших часів», адже «не може бути, щоб так було завжди». По-друге, громадяни намагаються налагодити особисті стосунки з надавачами цих послуг. У суспільній думці домінує переконання, що Інший, з яким тебе безпосередньо або опосередковано (через знайомих, родичів або колег) зв’язують особисті стосунки, не стане «обманювати». Інакше кажучи, розраховувати на порядність та прихильність можна тільки від того, хто потрапляє до кола приватних взаємин. Ще за доби «розвинутого соціалізму» ця настанова лежала в основі дуже поширеного феномену «блату». Однак, якщо тоді йшлося про доступ до товарів та послуг як таких за умов тотального дефіциту, то зараз за посередництва неформальної мережі особистісних взаємодій вирішують проблему належної якості цих товарів та послуг. По-третє, саме тут вкорінена так звана «звичаєва корупція», коли хабар сприймають (насамперед ті, хто його дає) як особисту вдячність конкретному персоніфікованому Іншому за виявлену ним особисту прихильність. Інакше кажучи, Інший виступає тут не у вигляді абстрактного функціонера системи, зобов’язаного здійснювати ті чи ті дії, а у своїй особистісно-персональній іпостасі. За таких умов спонукати людей до громадської активності може тільки глибоко пережитий жах перед загрозою самим засадам їхнього 397

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

приватного існування. Свідченням цього стали події листопада–грудня 2004 року, відомі під назвою «помаранчевої революції». На мою думку, провідним мотивом, що вивів людей на «помаранчеві» та «біло-блакитні» Майдани (вирвавши їх зі сфери приватності в публічно-політичну царину), був страх за своє приватне майбутнє та майбутнє своїх родин і дітей. Передвиборча пропагандистська істерія, започаткована з погляду на політтехнологічну мету «відмобілізувати електорат», переросла в ірраціональний страх перед загрозою самим підвалинам нормального повсякденного приватного існування «маленьких українців». З одного боку, люди були залякані не просто «продажем/втратою вітчизни на догоду американському імперіалізмові» («Президент як маріонетка в руках дружини-американки – агентки ЦРУ»), а й «нашизмом» у виконанні донецької фірми, що спеціалізується на зовнішній рекламі, залякуючи «колючим дротом навколо Донбасу», розоренням храмів та гоніннями на вірних Православної церкви Московського патріархату, відрізанням пальців за використання російської мови на вулицях Одеси. З другого боку, діагноз можливого майбутнього теж був не менш однозначним: «криміналітет остаточно й відверто запанує у владі», «донецькі братки» цинічно відбиратимуть майно та бізнес у «не своїх», і найважливіше – главою держави може стати «двічі не судимий» (за фізичне насилля) кандидат, відомий не тільки своєю освіченістю («проффесор») та інтелігентністю (брудною лайкою, спрямованою на житомирського пенсіонера, який поставив незручне запитання), а й цинічним рукоприкладством, навіть щодо членів власної політичної команди. Саме так, «вибір-2004», на думку пересічного українця, не просто означав зміну глави держави, а й загрожував руйнуванням його нормального життя. Страх за приватне, осмислюваний у термінах «бандит в українській родині», тим паче – на її чолі, небажання «ходити під „мурку“» (В. Ющенко) виникли не безпосередньо під час кампанії. «Справа Ґонґадзе» продемонструвала багатьом громадянам, що «злочинна влада» для досягнення своїх цілей не тільки не зупиниться перед цинічним ігноруванням та фальсифікацією результатів виборів та політичної позиції своїх громадян, а й готова йти на фізичне знищення незгодних. Якщо перше усвідомлення цього факту, що оформилось в акцію «Україна без Кучми!», не спричинилося до тектонічних пере398

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

творень у вітчизняному політикумі, то події навколо виборів мера в м. Мукачеві, побиття громадян особами «з характерною зовнішністю» в центрі столиці біля приміщення ЦВК напередодні 1-го туру виборів за повної пасивності міліції та висунення кандидата з «двома ходками», лідера криміналізованого регіону змусило багатьох відчути себе на межі відчаю («Спочатку жінок, потім Донбас, тепер всю Україну?»). Відчай породив парадоксальну солідарність потенційних жертв, які зрозуміли неможливість традиційними приватними засобами («якось воно буде» та «нічого, викрутимось») вирішити цю вже не тільки соціальну, а й загострено персональну проблему безпеки: «Разом нас багато, нас не подолати!» Сплеск людської солідарності – ось що здавалося дивним і чарівним у ті «революційні дні». Ми ризикнемо позначити цей культурно-психологічний феномен Майдану як «відкриття» ближнього. Він справді був новим, а прояв людської солідарності незвичним та надзвичайним. Багато хто й дотепер відчуває брак такої солідарності й ностальгію за тією людською щирістю та доброзичливістю, що переживалися значно вагоміше й інтенсивніше аніж мороз, мокрий сніг та вітер. Чимало з учасників тих подій із здивуванням та захопленням констатував зустріч на Майданах з «нормальними людьми». Солідарність Майдану і стала поєднанням загального страху за свою приватну сферу з виявом надії на можливість дієвої взаємодії з Іншим для обстоювання спільних інтересів. На перший погляд, такий варіант «солідарності» є власне соціально-психологічним ґрунтом «громадянського суспільства». Взагалі з цим неможливо не погодитись, але тільки за однієї засадничої умови – у спільного інтересу має бути «позитивний», а не «негативний» зміст. У випадку Майдану можна чітко виявити «негативну солідарність» – спільний інтерес (через страх перед загрозою приватному), що об’єднав людей, однак ми постаємо перед тим, що фактично неможливо однозначно артикулювати «позитив» Майдану, його «за що». Гасла лідерів «помаранчевої революції» були надто загальними та суперечливими, їхнім спільним лейтмотивом було: «Буде все інакше, ніж за злочинного режиму». Кожен у цьому «інакше» вбачав своє, те, що хотілося б змінити. Така невизначеність позитивної програми Майдану мала наслідки, які з часом не могли не призвести до розчарувань у результатах «помаранчевої революції».

399

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

По-перше, запанували завищені очікування, позаяк припускалося що результатом «помаранчевої революції» стане тотальне перетворення суспільного життя у всіх його сферах та кардинальне вирішення тих застарілих проблем, які внеможливлюють поступ України до «нормального життя» (це стосувалося широкого спектру суспільних проблем – від сфери високої культури до царини комунальних послуг). По-друге, з часом виявилося, що «в кожного був свій Майдан», кожен вкладав у бачення очікуваного майбутнього свої уявлення про нормальне життя й ті методи, якими влада повинна скористатися, щоб його налагодити. Спочатку це артикулювалось у щире здивування, мовляв, «ми ніби стояли на різних Майданах», а згодом переросло або в уявлення про «зрадників принципів Майдану», «лідерів, які виявилися не на висоті Майдану», або про тих негідників, для яких «перебування на Майдані» було лише цинічним засобом маніпулювання «революційною енергією мас» для подальшого проштовхування своїх корисливих інтересів. По-третє, що найголовніше, очікування Майдану були осмислені у звичному горизонті приватності, при чому як лідерами, так і пересічними учасниками «помаранчевої революції», про що красномовно свідчать «пост-Майданні» події та панівний дискурс про політику, до аналізу яких ми зараз і звернемося. Насамперед це стосується очікування кадрових змін. У свідомості переважної більшості громадян неефективність та корумпованість «режиму Кучми» була зумовлена персональним складом влади. Від «помаранчевої революції» очікували «кадрового перевороту», внаслідок якого до влади мали би прийти «моральні патріоти-професіонали», до того ж, «відділені від бізнесу», які змогли б забезпечити суспільству «нормальне життя», здійснивши нарешті довгоочікувані «кроки назустріч людям». А відсутність «нових облич», особливо «на місцях», стала ледь не головним розчаруванням громадян у «помаранчевій команді». І річ не тільки в тім, що вимога тотальної «кадрової революції» була нереалістичною під багатьма кутами зору: і з огляду на трудове законодавство (в якому чітко виписані підстави для звільнення), і через те, що більшість посад «на місцях» (в органах місцевого самоврядування) перебувають поза межами кадрової компетенції президента та уряду, і зважаючи на банальний «кадровий голод», з яким зіткнулася 400

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

сила-переможниця кампанії 2004 року. Головне, що коло революційних очікувань органічно помістилося в горизонт досвіду приватності. В основі феномену недовіри та утвердження соціального розуміння змісту політичного життя лежить своєрідна експансія логіки приватності в публічну сферу. Таке розчинення «публічного» у приватному має двояку природу. З одного боку, в царині соціалізованої «політики» відбувається радикальна анонімізація як громадян, так і можновладців. Люди, перетворюючись з громадян на «клієнтів держави», стають обезличеними об’єктами адміністрування. Соціальна держава впливає на своїх громадян як на власних клієнтів, маніпулюючи їхніми споживацькими настроями. На зміну автономності приватної особи (яка у відкритості політичного стверджує свою самобутню особистість) з перетворенням людини на клієнта держави приходить знеособлюючий конформізм споживача соціальних благ. Релевантна системі «поведінка в ієрархії людських зв’язків посіла місце вчинку» [36, с. 55]. До того ж, анонімізується політична влада як така, складається враження, що в соціальності «ніхто панує та править. ...Це ніхто, а саме гіпотетична єдність економічних суспільних інтересів, як і гіпотетична одностайність поширених опіній... править не менш деспотично від того, що не прив’язана до жодної з конкретних особистостей» [там само, с. 54]. З другого боку, публічна сфера стає жертвою глибинних культурних трансформацій модерної Європи. Ці трансформації потребують спеціального прояснення.

3. Інтимізація публічності та психологізація політики Описана нами вище тенденція до усуспільнення приватного, яка на початку спричинилася до появи ліберально-демократичної, а згодом і соціальної держави, не тільки була доленосною для подальшого розвитку публічно-правової сфери, а й призвела до не менш засадничих «трансформацій приватності». Денатуралізація ведення господарської діяльності та стрімкий розвиток торгівлі зумовив те, що ми позначимо як де-економізацію (або: деекномізацію) сім’ї й набуття нею якісно нового соціального та психологічного значення. Ведення натурального сільського господарства передбачало життя під одним дахом цілої родини з представників зазвичай 3–4 поколінь, яка складалася з «дядьків, тіток, рідні з боку дружини, дідусів і бабусь 401

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

чи двоюрідних братів. Така сім’я і виконувала всю роботу разом як економічна виробнича одиниця, й була вона стабільно прив’язаною до землі» [141, с. 34]. Однак з прогресуванням тенденцій розвитку промислового фабрично-заводського господарства всередині родини «розірвався ланцюг поколінь». «Коли економічне виробництво перемістилося з поля на завод, сім’я більше не працювала разом як економічна одиниця. ...Обтяжена старою ріднею, хворою, фізично або розумово неповноцінною, та великою купою дітей, розширена сім’я не була мобільною. Тому поступово, болісно, структура сім’ї почала змінюватися. Розірвані міграцією до міст, зруйновані економічними бурями, сім’ї позбувалися небажаних родичів, ставали меншими, мобільнішими й більш відповідали вимогам нової техносфери. Так звана нуклеарна сім’я – батько, мати й кілька дітей, не обтяжені родичами, стала стандартною, схваленою суспільством, „сучасною“ моделлю у всіх індустріальних суспільствах» [там само, с. 35]. Інакше кажучи, «нуклеарна сім’я перетворилася на більш „ефективну“ форму сім’ї, ніж сім’я розширена; вона була не тим, що вдалося врятувати після краху сім’ї розширеної, а радше, позитивною реакцією на нове суспільство, що символізується великим містом, структурується безособовою бюрократією, соціальною мобільністю та значним поділом. Передбачалося, що в цьому середовищі нуклеарна сім’я ефективніша, адже вона менше обмежувала свободу дій індивідів всередині себе. Наприклад, замість думати, як зміна роботи впливатиме на вашого діда, з яким ви пропрацювали разом довгі роки, коли вашу сім’ю утворюєте ви з вашою дружиною і дітьми, вам слід подумати тільки про саму роботу, про її вади та переваги в особистому плані» [129, с. 197]. Із формуванням урбанізованої нуклеарної сім’ї вона втрачає функції безпосереднього відтворення життя. «Щоб звільнити робітників для заводської праці, ключові функції сім’ї перейшли до нових, спеціалізованих утворень. Освіта дітей відійшла до школи, піклування про старих людей – до робітних домів, будинків для старих або притулків» [141, с. 35]. Вирішальною подією в історії де-економізації сім’ї став момент, коли батько вже не міг передати своєму синові у спадок певну професію-справу. Позаяк активне обезземелення селян на початку індустріальної доби збіглося з потужними процесами урбанізації, різкого зростання ринків та пропозиції на них, уне402

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

можливилась головна підстава такої «спадщини» – передання від покоління до покоління постійного кола клієнтів сімейної справи. Тим самим сім’я, втрачаючи одні функції, починає виконувати інші, вона «більше не поєднувала в собі виробничу бригаду, школу, лікарню та притулок для людей похилого віку. Замість цього стали більш важливими її психологічні функції. Передбачалося, що шлюб забезпечить товариські стосунки, статеві зносини, щирість і підтримку. Невдовзі ці зміни функції сім’ї відбилися в новому підході до пошуку собі пари. Вони були зібрані в одному слові – кохання. Звичайно реальне життя рідко буває схожим на романтичну фантазію. Клас, соціальне походження та багатство й далі відіграють помітну роль у виборі пари. Але вважається, що всі ці чинники другорядні щодо Кохання з великої літери» [там само, с. 195]. В епоху соціальної узурпації відкритості суттєво нового змісту набуває поняття «приватного». Якщо раніше сфера приватного була сферою натурального домашнього господарства, то з усуспільненням процесів життєвого забезпечення індивідів вона вивільняється з «прокляття необхідної праці». Разом з тим, позбавлена свого старого змісту, вона починає визначатися просто з чистоти свого негативного відношення до публічного. Приватне стає сферою не-соціального (або: несоціального) і позначається відтепер поняттям інтимного. Oikos – домашнє вогнище – тепер уже не місце на якому готують їжу, виварюють білизну тощо, це насамперед «прихисток», «тиха гавань» серед океану тотальної недовіри та підозри, світу «війни усіх проти всіх». За доби дедалі більшої експансії соціальності сфера інтимного постає як сфера «чистої душевності», що постійно скорочується в обсязі. «...Новоєропейське відкриття інтимності постає втечею від зовнішнього соціуму, що опанував увесь зовнішній світ, в суб’єктивність душевності» [36, с. 90]. Це означає, що вона, по-перше, звільняючись від приватновласницьких відносин, створює надію на емоційно щирі, не переобтяжені різноманітними фінансово-майновими та побутовими міркуваннями міжлюдські стосунки, на те, що «неформальні та інтимні взаємостосунки людей, вперше як справді „приватні“, звільняються від примусу суспільної праці, яка була й залишається „царством необхідності“» [52, с. 177]. А будь-які спроби внести раціонально-прагматичний момент в сімейні відносини у вигляді «шлюбного контракту», що має нині місце в суспільстві, яке знову починає серйозно ставитись до 403

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

майнових питань, несхвально сприймає та негласно засуджує більша частина суспільства як намір меркантилізувати «священний союз закоханих сердець». По-друге, сфера інтимного як не-соціального, відкриває простір, де, на противагу соціально детермінованій анонімності повсякденної взаємодії людей, постулюється можливість збереження та вираження автентичної самобутньої індивідуальності. В цьому сенсі інтимність є екзистенціалістським «бунтом проти соціальності, ...[що] був спрямований насамперед проти її нівелювальних рис...» [36, с. 52]. Як наслідок, «ми шукаємо в приватному ...відображення того, чим є наші душі, тобто автентичного в наших відчуттях. Ми спробували перетворити факт перебування в приватному, наодинці із самим собою, сім’єю та близькими друзями, на самоціль» [129, с. 10]. Cім’я набуває статусу ледь не виключного регіону бутя людини, в якому її порядок і авторитет не можуть бути піддані сумніву, а стосунки між її членами не терплять зовнішнього втручання, адже вона сприймається як модель відносин, побудованих на «істинному» почутті. Саме в сім’ї «люди намагаються очистити свій життєвий досвід від болю, невизначеності та лещат необхідності, що становлять частину будь-яких в автентичному сенсі публічних зв’язків» [там само, с. 56]. Інтимність сімейних стосунків як прихисток від терору соціуму поступово починає задавати характер бажаного в соціальних взаєминах, починає відігравати функцію стандарту суспільних відносин. Звичайно, соціальна дійсність не відповідала етичному еталону задушевної щирості сімейних стосунків. «Послуговуючись внутрішньосімейними взаєминами як стандартом, люди сприймали публічну сферу не як завершений набір соціальних зв’язків, ...бачили публічну сферу як нижчу з морального погляду» [там само, с. 28]. Наслідком цього стало те, що легітимність публічного було піддано сумніву як таку, що не відповідає уявленням про автентичний характер людських взаємин. Інтимність поступово зумовлює зміну громадського розуміння публічної сфери, цілей та завдань державної політики. Як уже було сказано, починає домінувати фамілістична інтерпретація держави як великої сім’ї: «Уряд – це як сім’я» – вже згадуваний вислів президента Ющенка восени 2005 року. Саме завдяки йому у вітчизняний суспільно-політичний дискурс введено поняття «маленький українець». «Малість» тут мислиться не в Ніцшевому сенсі («маленька людина – те 404

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

що має бути подолано») як обмеженість воління пошуками життєвого комфорту, а як незрілість дитини, яка потребує уважного й доброзичливого піклування з боку старших членів сім’ї. Відповідно статус президента еволюціонує від глави держави до глави загальноукраїнської родини (відомо, що Леоніда Кучму за часів його президентства найближче оточення іменувало не інакше, як «Папа»). Тому «соціальні ініціативи Президента» виглядають цілком органічними спробами більше опікуватися «маленькими» членами родини, а державна політика перетворюється на перегони політичних конкурентів з нарощування соціальних виплат, змаганням, чий бюджет буде «соціальнішим». Певною мірою, віра в інтимність як автентичний тип стосунків «є тиранією... пробудженням віри в єдиний стандарт істини для вимірювання складності соціальної реальності. Тут суспільство поціновується в психологічному плані. ...Ми починаємо цікавитись інституціями та подіями тоді, коли можемо розгледіти задіяні або втілені в них особистості» [129, с. 391]. У суспільстві «тиранії інтимності» від будь-якого контакту з Іншим очікують на теплоту, довіру та відкритий вияв почуттів, що суттєво ускладнює соціальну взаємодію як таку. «Коли важливість питань самості стала помітно зростати, участь сторонніх у досягненні соціальних цілей зменшувалась або спотворювалась психологічним питанням. Наприклад, в соціальних групах люди відчувають, що їм треба особисто пізнати один одного, щоб діяти разом; однак, згодом вони залучаються до процесу взаємного саморозкриття... це починає їх сковувати, й поступово вони втрачають бажання діяти разом» [там само, с. 18]. А позаяк важко або й загалом неможливо уявити соціальні відносини, що викликають достеменні відчуття, то відбувається поглиблення дисбалансу між пустотою публічної сфери і внутрішнім світом. Така експансія інтимності має своїм наслідком девальвацію значимості публічного як такого. «Проте саме тому, що ми стали очікувати на психологічні компенсації у всьому нашому досвіді, саме тому, що навіть соціальне життя, за всієї його значимості, не спроможне нам їх дати, зовнішній, безособовий світ видається нам недостатнім, виснаженим і пустим» [там само, с. 11]. У загально-культурних масштабах має місце перехід від «суспільства, спрямованого до іншого» до «суспільства інтравертів» (Девід Рісмен «Самотній натовп»). Суспільства, для якого характерним є прагнення не тільки встановити особисті взаємини, а й, мірою можливості, уникнути безособових публічних кон405

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

тактів з незнайомим Іншим. Люди «вкладають масу душевної енергії в розкриття мотивів як власних дій, так і поведінки тих людей, з ким вони вступають у контакт. Вважається, що ці відкриття внутрішніх причин і достеменних спонук даватимуться легше, якщо люди будуть не настільки сильно сковані абстрактними правилами або необхідністю виражатися за допомоги „кліше“, „стереотипних почуттів“ або інших конвенційних знаків» [там само, с. 362]. Девальвація цінності анонімних соціальних зв’язків, притаманних сфері публічного, зумовлюється хибним уявленням про безособове як моральне зло. «...Здається, що безособовість передбачає ситуацію, в якій людина переживає втрату, ситуацію повної відсутності людських взаємин. Але втрата полягає якраз у прирівнюванні безособовості до самої пустоти» [там само, с. 295]. За умов, коли поціновуються тільки персонально-орієнтовані контакти з Іншими, «емоційна спустошеність» публічного породжує уявлення про загрозу самим засадам людської культури. Ця загроза демонізується в понятті «натовпу». «... Натовп ...певний стан, в якому наймеркантильніші пристрасті людини виражаються у найбільш спонтанній формі; натовп – це людина, спущена з ланцюга. ...люди, які активно виражають свої почуття в натовпах, зазвичай розглядаються як люмпен-пролетаріат, нижчі класи або небезпечні соціальні ізгої» [там само, с. 342]. Тиранія інтимності не проходить повз очевидний факт, що реальне життя в суспільстві залежить від інструментальних завдань – ми йдемо до школи, на роботу, на страйк, на збори з огляду на обов’язок. Однак тепер у ці анонімні обов’язки «ми намагаємося не вкладати надто багато, тому що вони – не є „принагідними“ засобами передання теплого почуття; маючи справу з ними, ми перетворюємо своє життя на „інструмент“, радше на засіб, ніж реальність, в якій ми даємо зобов’язання у сфері почуттів. Цьому інструментальному світу соціології протиставляється емоційний, голістичний, або інтегральний, досвід; ...антагоністичний досвіду виживання, боротьби та обов’язків у світі» [там само, с. 298–299]. Тим самим «втрачено ідею того, що люди розвиваються тільки в процесі зіткнення з незнайомим. Дивні речі й незнайомі люди можуть піддати сумніву знайомі ідеї та прописні істини...» [там само, с. 337]. Окрім того, сфера публічних контактів спирається на те, що «люди можуть бути комунікабельними тільки за умови, що у них є певний захист один від одного; без бар’єрів, границь, без взаємної 406

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

дистанційованості, що є сутністю безособового (impersonality); люди деструктивні» [там само, с. 358]. Для «суспільства інтровертів» світ публічних взаємних зобов’язань девальвує до фактичної необхідності простого відтворення свого життя; позбавляється свого справжнього змісту, утворюючи неминучу й емоційно обтяжливу змогу для більш цінного «задушевного» досвіду. Публічне деградує до способу відтворення приватного як інтимного, «царство свободи» і «царство необхідності» міняються місцями. Водночас випрацьовані традицією форми політичної залученості та публічної участі перетворюються на своєрідний ритуал і таким чином втрачають суб’єктивну гостроту й ніби не заслуговують на серйозне ставлення. «Нині публічне життя стало предметом формального зобов’язання. Більшість громадян підходять до своїх взаємин з державою в дусі покірної згоди, однак, це громадське безсилля за своїм масштабом набагато ширше, аніж політична діяльність» [там само, с. 9]. Справді, в інтровертованому суспільстві йдеться не тільки про фактичну відсутність щирого інтересу громадян до змісту державної політики; маємо засадничі зміни у ставленні до Іншого. Як влучно це відзначив ще Алексіс де Токвіль, «людина заглиблена в себе, байдужа до долі інших людей. Діти та близькі друзі становлять для неї увесь рід людський. Що ж до стосунків із співгромадянами, то вона спілкується з ними, але не помічає їх; вона стикається з ними, однак не сприймає їх; вона існує тільки в собі й заради себе. І якщо в неї при цьому і зберігається почуття сім’ї, то почуття суспільства більше не лишається» (цит. за: [там само, с. 6]). Утвердження суспільства інтровертів жодним чином не означає зникнення публічно-політичного регіону людського досвіду. Це радше зникнення своєрідної демаркаційної лінії між «приватним» і «публічним», втрата розуміння несхожості, відмінності між цими царинами, притаманної кожній з них особливої логіки та специфічної нормативності. Як і в описаному вище випадку із «соціальним», виникає тотальність єдиного простору соціально-психологічного досвіду, в якому публічне остаточно «розчиняється» у приватному. В сучасній культурі та в панівних її дискурсах має місце «змішування публічного й інтимного життя; люди дуже особистісно ставляться до громадських справ, мати справу з якими належним чином можна тільки як з безособовими, в термінах особистих відчуттів» [там само, с. 12]. Спробуємо проаналізу407

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

вати тільки політичний дискурс сучасної України або унаочнити значно глобальнішу тенденцію розвитку «культури без публічного життя», наш сучасний спосіб скасування поняття «res publica». І хоча я вже вдавався вище до ілюстрування на матеріалі вітчизняного дискурсу про політику тенденцій експропріації приватністю сфери публічного через накладання образності приватного життя на публічні ситуації, одного цього вочевидь бракуватиме задля того, щоб зрозуміти засадничі зміни, які відбулися в людському самоусвідомленні й уможливили глибинне розбалансування «приватного» і «публічного». Головною зміною в соціально-психологічному та етичному вимірі «структурних перетворень» публічності та приватності було те, що «люди дійшли висновку, що вони – творці власного характеру, що кожна подія в їхньому житті повинна мати значення в межах власного самовизначення; однак, яким є це значення, було важко встановити через нестабільність та суперечливість їхнього життя. А попри те, справжня увага та зацікавленість у питаннях особистості неперервно зростали. Поступово ця таємнича і небезпечна сила – самість – стала визначати соціальні взаємини. Вона перетворилася на соціальний принцип. Із цього моменту публічна сфера неособистого смислу і неособистісної дії почала згасати» [там само, с. 392]. Головною ознакою згасання сфери публічності стала реінтерпретація відносин з Іншим не в термінах категорії «взаємодії» (узгодженої діяльності), а як емоційного співбуття. «...Нова форма соціальності, ґрунтована на співпереживанні почуттів один одного» [там само, с. 339]. Однак і це, своєю чергою, виявилося залежним від нездатності індивіда до самовідстороненості феноменом. Із розвитком «суспільства інтровертів» люди втратили здатність дистанціюватися від власної самості [там само, с. 303]. Саме це культурне та соціально-психологічне явище насамперед потребує філософського з’ясування. За оцінкою відомого американського культуролога та соціолога урбаністики Річарда Сеннета, вирішальним на цьому шляху стала друга третина XIX ст. Саме тоді, на його думку, секуляризація християнської картини світу породила масштабні соціально-психологічні наслідки. Для попередньої епохи «становище людини в космосі» – як природному, так і суспільному – було більш-менш стабільним і загальновизнаним. З одного боку, людина як біологічний рід була включена в універсум сущого як вінець божественного творіння, з другого – се408

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

куляризація погляду на історичний розвиток природи, насамперед у версії «Походження видів» Чарльза Дарвіна, ситуацію кардинально не змінила, людина і далі була кульмінаційним пунктом, але вже не світу, створеного для неї Богом, а еволюційного саморозвитку сущого. Місце людини в суспільстві доволі чітко визначалося багатовіковою системою стратифікації, традиційним розподілом ролей тощо. Високі темпи соціально-економічних змін, виникнення нових функцій, невідомих доти професій, ролей і класів («третій стан») призводить до дестабілізації та руйнування «старого порядку» і ставить індивіда у ситуацію непевності як стосовно того, ким є він сам, так і щодо того, з ким він має справу (незнайомим Іншим). Проблема соціальної категоризації зумовлена потребами повсякденної взаємодії, нерозуміння того, хто перед тобою суттєво утруднює взаємодію з ним, адже не дає можливості вибудувати більш-менш певні очікування щодо Іншого. Однак це утруднення накладається ще й на кризу суспільної самоідентифікації. Якщо попередній досвід та наявний запас соціального знання виявляються недостатніми для того, щоб зрозуміти Іншого, то єдиною можливістю дізнатися про це є спостереження за його поведінкою, манерою вдягатися, говорити, поводитися, специфічними ознаками, в яких людина маніфестує себе не як представник тієї чи тієї суспільної групи (військовий, студент чи священик), а насамперед як самобутній, відмінний від Інших індивід, або особистість. «Безпосередні враження, які справляли різні люди, розглядалися як їхня „особистість“» [там само, с. 168]. Враження, що їх справляє індивід на Інших, стають для останніх вірогідним засобом пізнання того, ким він є як особистість. «Щоб отримати будь-яку істину про себе, я повинен пройти крізь іншого. Інший необхідний для мого існування, так само як і для мого самопізнання» [141 с. 338]. Інакше кажучи, індивідуальні враження, відчуття стають ключем до особистості, а соціальний досвід розчиняється тим самим, в іманентному потоці суб’єктивних переживань та відчуттів. Однак, якщо враження про поведінку формує уявлення про особистість, то тим самим природа особистості зводиться до сукупності вражень про неї. Для людей їхня особистість, позаяк остання формується враженнями та переживаннями інших, стає чимось непідконтрольним для них. Виникає загроза «бути неправильно сприйнятим», що породжує велику психологічну напругу, пов’язану з прагненням уникнути 409

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

неправильності сприйняття іншим вашої поведінки, запобігти звичному, «шаблонному» способу розуміння вашої особистості, для чого вважається необхідним всебічно стимулювати вираження власної самобутності (манера говорити, вдягатися, реагувати на стандартні ситуації тощо). Інакше кажучи, має місце широка культурна тенденція «змішування» поведінки на публіці із самою особистістю. «...Ми намагаємося „позбутися“ цих обмежень, вдаємося до інтенсифікації особистісних рис, намагаючись бути більш прямими, відкритими та щирими в наших стосунках один з одним. Ми ...заперечуємо, що в спілкуванні людей повинні бути які-небудь бар’єри» [129, с. 296]. Така культура породжує псевдорелігійний культ особистості. «В XIX ст. бажання вірити перейшло від релігії, яка вже втратила практику поклоніння, до більш рефлексійного стану: вірування дедалі більшою мірою зосереджуються на безпосередньому житті самої людини, а її переживання визначають усе, в що можна вірити. Безпосередність, відчуття, конкретність – тільки тут, врешті-решт, може розцвісти віра, позаяк поклоніння заборонене. ...людина містифікує своє власне становище; її власне життя наповнене значенням, і втім, його ще треба розгорнути...» [там само, с. 167]. Секуляризована культура знаходить в особистості та самості як її «внутрішньому ядрі» заміну релігійно встановленому смислу життя. Ми живемо для того, аби проявити свою самість та реалізувати себе як особистість. «...Особистість увіходить в систему іманентної віри. Особистість у минулому сторіччі стала способом думати про значення, що міститься в людському житті, коли у кожному житті конкретна форма, самість як кінцева мета мала ще викристалізуватися» [там само, с. 168]. Самістно-центрична настанова суттєвим чином змінює розуміння самої суті людської спільності як такої. Загальновизнаним стає «переконання, що спільність – це акт взаємного розкриття власної самості, що призводить до недооцінки відносин спільності в середовищі незнайомців, людей сторонніх один одному...» [там само, с. 11]. Спілкування перетворюється на своєрідний «ринковий обмін сповідями», адже тільки так можна дізнатися, що за людина Інший, чи можна їй довіряти, без чого не можна мати справи, тобто, інакше кажучи, взаємодіяти у той чи той спосіб. Проте такий обмін одкровеннями задля можливості взаємодії швидко емоційно виснажує його учасників, породжуючи взаємне розчарування та соціальну апатію. «Якщо люди близькі 410

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

тією мірою, якою вони володіють знаннями один про одного, тоді це міжособистісне знання стає справою взаємного одкровення. Коли між двома людьми немає жодних взаємодій і ринковий обмін завершено, стосунки найчастіше теж закінчуються. Вони вичерпані, позаяк „більше немає про що сказати“, кожен починає сприймати іншого „як даність“. Смуток є логічним продовженням інтимності, зрозумілої як відносини обміну. Ця вичерпаність прекрасно доповнює нарцисичну переконаність, що, хоч яке задоволення людина отримувала б дотепер, це далеко не все, що вона може отримати, або навпаки, що вона дійсно не відчуває достатньо для того, щоб відносини були „справжніми“» [там само, с. 17]. Якщо особистість є сукупністю вражень про неї, то будь-який прояв поведінки «на публіці» стає ризикованою справою і потребує чималих зусиль для самоконтролю. По-перше, це необхідність контролювати спосіб «подання себе» як свідомо обрана та здійснена система засобів, покликаних забезпечити схвальне сприйняття з боку Іншого. Подруге, настанова на самодисциплінування «на публіці», пов’язана зі страхом мимоволі «виказати себе», несвідомо виявити ті боки власної натури, які можуть наразитися на несхвальні оцінки з боку Іншого. Це передбачає насамперед стримування неконтрольованих емоційних проявів, придушення емоцій як таких. Однак «саме це жахливе утримання від вираження почуттів збуджує в інших бажання наблизитись до вас, щоб дізнатися, що ви відчуваєте, чого хочете і що знаєте. Така втеча і джерело насильницьки викликаної близькості, пов’язані найбезпосереднішим чином: саме вираження емоції, будь-якої емоції, стає тим важливішим, чим більше зусиль доводиться витрачати, щоб пробити оборону іншої людини, аби вона захотіла спілкуватися посправжньому» [там само, с. 165]. Така настанова провокує перетворення мешканця публічної сфери на мовчазного і прискіпливого спостерігача того, що відбувається в ній, насамперед дій інших. Замість активного учасника публічного життя, що вільно висловлює свої емоції та судження, культура починає продукувати стриманих споглядачів людських контактів та соціальних подій. «...Роллю публіки було дивитися, а не озиватися... Ті, кому судилося спостерігати повний, вільний та дієвий акт публічного виконання, готувалися до нього за допомоги самопридушення» [там само, с. 235]. Пасивне споглядання подій імплікувало вимогу більше та глибше пере411

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

живати, шукати способів інтенсифікації своїх відчуттів. «Вуаєристична» культура виховала новий тип учасника публічного життя, людину яка «хотіла цілковитого стимулювання, нічого не примішуючи до власних смаків, історії або бажання відгукнутися» [там само, с. 241]. Зворотним боком ототожнення особистості з враженнями, які вона справляє на Іншого, стала психологічна дестабілізація її особистості – дестабілізація, яка означає постійний пошук самості як внутрішнього ядра, яке створює цілісність та органічну єдність особистості в усій сукупності її суперечливих вражень та відчуттів. А ця самість теж може бути відкрита тільки через відчуття та переживання, які, утім, матимуть тепер інтроспективну спрямованість. «Особистість не може контролюватися поведінкою; обставини можуть посилювати різноманітні прояви й таким чином дестабілізувати самість. Єдиною формою контролю може бути постійне намагання формулювати, що ж людина відчуває» [там само, с. 168]. Відчуття, переживання набувають статусу первинних даних свідомості, які забезпечують єдність та зміст свідомісного життя особистості. «...Свідомість завжди плентається позаду емоційного вираження ...особистість також є здатність „поновлювати“ свої емоції» [там само, с. 169]. Тому самопізнання перетворюється на осмислення post factum уже пережитого та пошук внутрішнього ядра (самості) як причини цих переживань. Пізнання істини себе як особистості здійснюється через ретроспекцію. «Свідомість набуває ретроспективного характеру... В минулому залишилося „достеменне життя“, і якщо зуміти розібратися в ньому, можливо, щось проясниться у смутному справжньому» [там само, с. 187]. Загальна одержимість переживаннями, жага неперервно відчувати, формує специфічну соціальну настанову, за якою «люди намагаються розгледіти особистісний смисл у безособовій ситуації, у предметах і в об’єктивних умовах самого суспільства. Вони не знаходили його, і мірою того, як світ ставав психоморфним, він перетворювався для них на загадку. ...Вони знайшли певний принцип порядку у сприйнятті особистості у приватних сферах життя, особливо в родині. Таким чином, приховане прагнення до стабільності виразилося в явному прагненні людей до близькості. ...Ми привносимо у близькі відносини з іншими людьми нашу приховану жагу безпеки, спокою та постійності...» [там само, с. 294]. Складність дисциплінованого самоконтролю емоційних проявів на публіці компенсується психологічною комфортністю при412

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

ватності, насамперед сім’ї. «...Передбачалося, що сім’я – це місце, де люди можуть виражати свої особистості...» [там само, с. 200]. Натомість для того, щоб сім’я могла виступати психологічно-стабілізувальним чинником життя індивіда, її саму слід ізолювати від сторонніх впливів. «...Стабільність поціновують, оскільки суспільство нестабільне; сім’я стає провідником стабільності, позаяк вона слугує засобом відсторонення від суспільства; звідси її ізольованість; вона успішно дає собі раду з цією ізольованістю, свідомо та навмисно переконуючи своїх членів, щоби ті уникали втручання життєвих негараздів в сімейні стосунки» [там само, с. 199]. Ця функція сім’ї зумовлена тим, що поведінку її членів вважають «простою», тобто такою, що не потребує надзусиль, аби «справляти враження» та стримувати емоційні самопрояви. «...Нуклеарна сім’я сприяє тому, що впорядкована поведінкова видимість розчиняється у спрощених людських стосунках. Чим простіше; чим з меншим доводиться боротися, тим краще може розвиватися особистість» [там само, с. 201]. Простоту сімейних стосунків вважали особливо сприятливим фактором для виховання дітей, зокрема в суспільстві XIX ст., коли поширилося повір’я, що розвиток особистості передбачає стабільність міжособистісної взаємодії (див.: [129, с. 202]). Щоб забезпечити стабільність формування особистості буцімто вкрай важливо стабілізувати та спростити систему соціальних взаємодій дитини. Проте залишається відкритим питання про успішність соціалізації індивіда, первинна стадія якої відбувається в атмосфері довіри, сердечності та комфорту або, принаймні, очікування таких. Адже доросле, публічне життя у колі незнайомців висуває вимоги якісно відмінні від наївної щирості та задушевності атмосфери родинного дому. Зрозуміло, що через декілька поколінь, які пройшли такий процес соціалізації, в культурі починає домінувати настрій, який цілковито девальвує психологічно обтяжливу сферу публічності. «Тією мірою, якою люди вважали, що складність перешкоджає формуванню стійкого характеру, вони випрацювали позицію, ворожу як ідеї, так і існуванню публічного життя. Якщо складність – загроза особистості, то складність у соціальному досвіді вже не бажана» [там само, с. 203]. Це, своєю чергою, призводить до того, що складність, неоднорідність та функціональність публічної сфери починають розглядати як головний чинник формування особистості. Якщо раніше публічно-політична сфера була 413

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

метою приватного існування, й індивід тільки в ній здобував визнання з боку інших і розглядав її як сферу свого вільного самовизначення, то інтимізована логіка сучасності, навпаки, призводить до того, що «соціальні зв’язки відійшли на задній план, витіснені прагненням відповісти на запитання «що я відчуваю?» До того ж, роботу людини над розвитком власної особистості сприймають тепер як протилежність її діяльності в суспільстві» [там само, с. 247]. Прагнення інтенсивного відчуття взаємного емоційно-психологічного взаєморозкриття самостей, що стає головним мотивом та базовим очікуванням щодо публічної сфери, стає дедалі важче задовольнити. Адже, як зазначав ще Алексіс де Токвіль: «будь-який емоційний зв’язок може мати смисл тільки за умови, що його розуміють як частину системи соціальних зв’язків, а не як „самодостатню і невиразну мету індивідуалізму“» [там само, с. 41]. Інтимізована культура публічності дістає концентроване вираження у новому розумінні соціального досвіду як царини взаємодії особистостей. «...Поразка, завдана спілкуванню інтимним контактом, – радше результат довгого історичного процесу, за якого сам стан людської природи зазнав перетворення на те індивідуалістичне, нестабільне і занурене в себе явище, яке ми іменуємо „особистістю“» [там само, с. 391–392]. Це полягає в тому, що смисл соціальної дії намагаються віднайти не в ній самій, а в особистості того, хто її здійснює. Соціальна дія девальвується мірою того, як більшого значення набувають психологічні питання. Ставлення людини до інших, характер її взаємодії з ними стає похідним від того, що «ким вона є як особистість». Формується специфічна настанова, керована бажанням розкрити особистість у соціальних діях та виміряти саму соціальну дію тим, що вона говорить про особистість інших. Звідси бажання увірогіднити людину як соціального агента за допомогою виявлення її особистих якостей. Коли щось і робить вчинок гідним, тобто достеменним, так це особистість того, хто його здійснює, а не сама дія. Узагальнюючи, можна стверджувати, що в межах сучасної культури людина сприймає суспільне життя в контексті станів особистості та особистих символів, маючи на меті справити враження особистості на публіці («що живилося суто уявою») (див.: [129, с. 251]). Стосунок до особистості та її відчуттів стає головним критерієм значущості події. Якщо раніше суб’єктивне значення того чи того факту суспільного життя було результатом участі людини в суспільному дис414

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

курсі, то тепер воно зумовлене тим, чи має він стосунок до її особистості, чи «переживається» він індивідом. «У наш час події, які жодним чином не впливають на особистість, не поціновують, а в складності соціальних відносин людина убачає для себе найсерйознішу небезпеку. І навпаки, подіям, які дають змогу щось дізнатися про особистість, скласти про неї уявлення, які слугують її розвитку або зміні, надають нечуваної значущості. В суспільстві, що живе за законами приватного життя, усі суспільні феномени, навіть за суттю своєю цілковито позаособові, розглядають у категоріях особистісних – інакше не можна зрозуміти їхнє значення» [там само, с. 247]. Тобто публічний світ вчинків втратив самостійне значення поза підпорядкованістю цілям самітного самоствердження конкретної особистості. «...Безособові питання та поведінка не збуджують пристрастей; вони починають викликати їх, коли люди помилково ставляться до них так, ніби вони стосуються особистості» [там само, с. 13]. Відчуття, переживання стають мірилом дійсності, універсальним способом даності будь-якого предметного змісту. «...Та цінність, яку суспільство надає індивідуальному досвіду... заставляє громадян міряти все суспільне життя на основі особистого відчуття. ...Це не грубий індивідуалізм, а, радше, турбота про індивідуальне відчуття, в якому для індивіда головним чином й виражається те, як діє світ» [там само, с. 12]. Власне у цьому феномені проявляється головна тенденція модерної культури, суб’єктивація дійсності, включення будь-якої предметності до структури внутрішнього самовідношення. В іманентності такого самовіднесення розчиняється будь-яка трансцендентність. Однак, якщо філософія мислила цю самовіднесеність рефлексійно, то нарцисична доба витлумачує її як «відчуття», тотальність якого нищить автономію приватного та публічного як гетерогенних регіонів людського досвіду. «Світ особистих почуттів втрачає будь-які межі: він більше не обмежується ззовні публічним світом, в якому люди взаємодіють на принципах альтернативи та взаємопогодження. Руйнація публічного життя, тим самим деформує особисті взаємини...» [там само, с. 13]. А позаяк, будь-яке відношення «відчуття до самого себе» є нічим іншим, як виявленням самості, то останнє стає універсальним мірилом вірогідності й істини. В контексті нашого аналізу публічно-політичного дискурсу, це означає, що відтепер панує сприйняття суспільства в психічних символах. А 415

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

передача відчуттів стає автентичним способом формування суджень. Суб’єктивний відгук, окраска відчуттів з приводу того чи того предмета набули привілейовану чітку першість над самим предметом. Увага до позиції, інтересів іншого переростає в турботу про те, що він відчуває з того чи того приводу, і чи відчуває так як відчуваєте це ви. Однодумці тепер не ті, хто аргументовано та прагматично поділяє вашу позицію, виходячи зі своїх потреб та міркувань, а ті, хто має відчуття подібні до ваших. У намаганні відчувати, пережити якнайбільше людина перестає керуватися прагматичними інтересами, що похідні від його об’єктивного суспільного становища, а «відмова від інтересів Его призвела до систематичного заохочення нарцисичної самозануреності через фокусування соціальних взаємодій на мотивації. Особистість більше не передбачає Людину як діяча чи творця; особистість складається з намірів та можливостей. ...Суттєвим є не те, що ви робите, а що ви при цьому відчуваєте» [там само, с. 297–298]. Переживання відтісняє дію, остання нічого не вартує, якщо вона не породжує цінні відчуття. Особистість вимірюється відтепер не тим, що вона робить, а життям власних імпульсів; а спільноту творить не потреба у спільній дії, а поділяння одних і тих самих спонук. Однак, позаяк ми завжди занурені у власні переживання, то наштовхуємося на проблему неможливості кристалізувати те, що в наших почуттях достеменно. І відтепер нашим головним мотивом і ціллю життя проголошується пізнання «самих себе», відкриття своєї таємниці – «чуда власної самості». Зануреність у власну самість й стирає відчуття значимих соціальних відносин поза межами одиничної самості в суспільстві, що має своїм наслідком уникнення будь-яких зобов’язань, постійне прагнення визначити «хто я такий». При цьому самовизначення та самоідентифікація відбувається не на ґрунті інтерсуб’єктивного публічно-комунікативного визнання Іншими, а його основою стає «пережите», «відчуте». «„Що я дійсно відчуваю?“ стає питанням, яке в цьому особистісному профілі поступово відділяється від питання „Що я роблю?“ та витісняє його» [там само, с. 374]. Відповідно інтерес до іншого теж обмежений тим, що він відчуває. «...Подібним чином, постановка питання про мотиви, якими керуються інші, призводить до обезцінення їхніх дій, адже важливим виявляється не те, що вони роблять, а ваші фантазії про те, що вони відчувають, роблячи це. ...Результатом сприйняття інших крізь 416

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

призму їхніх уявних мотивів, ваші достеменні стосунки з ними стають апатичними...» [там само, с. 374–375]. Формується специфічний тип культури, головною рисою якого стає нарцисизм. «...Прагнення до задоволення запитів особистості, що в той самий час заважає настанню такого задоволення» [там само, с.

248]. Головним запитом особистості стає захист від грубості реальності публічного світу, душевне життя індивіда, яке визнається вищою цінністю. Самість ніби «закривається» в собі, до тієї міри, що проблематичною стає будь-яка спроба виразити її «назовні». Адже, чим глибше душа занурюється в область приватного, тим менше вона розвивається, тим складніше людині виражати свої почуття. Комунікація з Іншим як процес взаємного розкриття самостей перетворює «вираження перед іншими того, що ви відчуваєте, здається водночас і надзвичайно важливим і цілковито безформенним; формотвірне та об’єктивувальне вираження ніби позбавляє виражені відчуття їх достеменності» [там само, с. 388]. Взаємодія з Іншим як така носить загрозу недостеменності будь-якого зовнішнього самовираження внутрішнього світу власних відчуттів. Прагнення «відчувати якнайбільше» та неможливість адекватно передати ці відчуття Іншому породжує глибоке апатичне розчарування у соціальній взаємодії як такій. Нарцисизм набуває тоді своєї клінічної форми – відчуття позбавленості сенсу в будь-якій діяльності, стає досвідом пустоти та неспроможності відчувати. Безумовно, такий стан є патологічним, спотвореним вираженням головної інтенції культури нарцисизму – перетворенням інтимного відчуття на міру реальності як такої. Власне така культура стає логікою нашого повсякденного життя. «В сучасному соціальному житті дорослі повинні поводити себе нарцисично, аби діяти у відповідності з суспільними нормами. Адже ця реальність структурована так, що порядок, стабільність і винагорода існують тільки тому, що люди, які працюють і діють в її структурах, тлумачать соціальні ситуації як дзеркала самості й не схильні розглядати їх як форми, що мають безособове значення» [там само, с. 376]. Нарцисична самозаглибленість стає полем панівних очевидностей, що фундують смислову структуру нашої культури. «Панівне переконання, сучасності полягає в тому, що близькість між людьми – це моральне благо. Домінуюче прагнення – розвиток власної особистості через досвід близьких та сердечних відносин з іншими. А провідний міф – в 417

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

тому, що пороки суспільства зводяться до пороків безособовості, відчуження і холодності. Усе це, узагальнюючи, можна назвати ідеологією задушевності (intimacy): соціальні взаємини усіх видів тим реальніші, достеменніші і автентичніші, чим ближче вони торкають внутрішні психологічні інтереси кожної людини» [там само, с. 293]. Звичайно, таке прагнення інтимності суттєвим чином реінтерпретує природу та значення подій у публічній сфері. «Люди шукають засоби здійснювати тиск один на одного, аби зруйнувати бар’єри звичок, манер і жестів, що стають на заваді щирості та взаємній відкритості. Припускається, що коли відносини тісні, вони теплі; люди шукають інтенсивний вид спілкування, намагаючись вилучити бар’єри заради інтимного контакту» [там само, с. 391]. Публічність, з притаманними їй специфічними вимогами є нічим іншим, як можливістю або перешкодою на шляху налагодження теплих душевних зв’язків, що дозволяють щире та доброзичливе взаєморозкриття особистостей. Інакше кажучи, ця ідеологія переводить політичні категорії до розряду психологічних. Очевидно, що описані вище засади інтимізованої культури прямо суперечать соціально-психологічним передумовам публічного життя як сфери автономної дії та самовизначенню індивіда на підставі таких дій. Публічна сфера уґрунтовується на здатності індивіда дистанціюватися від своїх відчуттів, переживань, внутрішніх душевних порухів і т. п. «Публічна поведінка, по-перше, передбачає відстороненість від самості людини, її минулого, її становища, її потреб, по-друге, вона зв’язана з відчуттям неоднорідності» [там само, с. 99]. І це пояснюється насамперед тим, що «самість кожного до певної міри є ніби кімнатою жахів... цивілізовані відносини між людьми можуть існувати тільки за умови, що мерзенні маленькі таємниці бажання, скупості або заздрості тримаються на замку» [там само, с. 11]. У публічній сфері поведінка людей базується не на тиранії автентичного вираження власних відчуттів, а на переслідуванні прагматичних та раціональних інтересів. А «ступінь, якою люди можуть навчитися переслідувати свої інтереси в суспільстві – це також ступінь, якою вони навчаються діяти неособистісно» [там само, с. 393–394]. Інакше кажучи, культура публічності передбачає такі способи ведення осмисленого життя, котрі не залежать від ненадійності особистих обставин. Звичайно, публічний контакт з незнайомим Іншим передбачає необхідність викликати у нього довіру, без якої не можлива будь-яка 418

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

ефективна взаємодія. Але це аж ніяк не означає необхідність розкриття вашої особистості, сповідування йому щодо нюансів внутрішніх відчуттів та переживань. «В такому випадку можна виробити, перейняти або зімітувати поведінку, яка за взаємною згодою буде кваліфікуватися як „правильна” та „така, що заслуговує довіри”. Така поведінка жодним чином не зумовлена особистими обставинами учасників спілкування й звільняє їх тому від необхідності розповідати щось про себе. Це перша передумова виникнення простору публічного життя» [там само, с. 61]. Самодистанціювання себе на публіці, відстороненість від наміру виразити власні переживання відбувається завдяки існуванню знеособлюючих індивіда соціальних ролей. Роль, маска, притворна манерність, гра – автентичні форми публічної презентації себе Іншому. «Притворство в формі манерності, умовностей і ритуальних жестів є якраз тим, що утворює стосунки між людьми в публічній сфері, те, з чого ці стосунки набувають емоційного сенсу. ...Модуси притворства суть „ролі”» [там само, с. 39]. Сучасна культура таврує ці засоби самопрезентації як «знеособлюючі», «неавтентичні», такі, що не дозволяють людям зрозуміти «хто ж вони насправді». Насправді гра, маски та ролі й є тими «засобами взаємного стримування», без яких ці стосунки не можуть існувати, без яких стосунки з іншими переростають у апатичне розчарування, бо вони не можуть пережити те, що відчуваєте ви. «Маски мають бути створеними тими, хто їх носитиме, методом проб та помилок, завдяки не стільки примусу зближуватися з іншими людьми, скільки бажанню жити з ними» [там само, с. 300]. Важливою особливістю соціальних масок та ролей є те, що вони чутливі до контексту і значно урізноманітнюють способи соціальної взаємодії, якщо їх порівнювати з тотальною одержимістю автентичного самовираження внутрішніх відчуттів, яка не надто зважає на особливості місця чи часу тієї чи тієї «міжособистісності» контакту. «Роль – поведінка, придатна для однієї ситуації і не придатна для іншої. Ролі передбачають також і систему переконань – наскільки серйозно люди відносяться до своєї поведінки, поведінки інших, до ситуацій, в які вони включені, в яких категоріях вони описують ці ситуації» [там само, с. 43]. Публічна культура – це насамперед переконання, що поведінка, діяльність іншого індивіда, не є провідником до його самості. В ній діяння абстраговано від діяча, а його слова не «виказують особистість». На противагу розумінню значення чогось як особливого способу від419

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

несеності цього предметного змісту до сфери внутрішніх переживань, висловлювання сприймається як значиме саме собою, без зв’язку із ситуацією, або особою, яка говорить. Інакше кажучи, соціально-психологічною передумовою публічної сфери є здатність абстрагувати поведінку людини в суспільстві від його особистих обставин. Навіть публічний риторичний жест як вираження емоцій, абстрагований від особи оратора. Така культура безособових взаємин базується на іншому розумінні природи емоції як такої. Якщо «суспільство інтравертів» розуміє під емоцією внутрішнє переживання особистості та спосіб його вираження назовні, то культура публічності передбачає їхню безособовість. Емоції – це сфера природних, універсальних людських «симпатій». Симпатії ж, «спільні усім... сама їхня назва – тільки натяк на їхню суть: спільними для всіх є природне почуття співчуття (співстраждання), природна увага до потреб інших незалежно від їхнього соціального становища» [там само, с. 103]. Інакше кажучи, публічна експресивність уважає вираження емоцій не справою самобутнього особистісного прояву, а способом порозумітися з приводу реальних потреб індивіда, які з огляду на спільну «людську природу» цілком та адекватно зрозумілі Іншому. «Природні симпатії мають на увазі „пристрасті“, що не виходять за межі реальних потреб людини, ...поки люди наділені „поміркованими“ пристрастями, їхні бажання однакові...» [там само, с. 108]. Для культури публічності. Уявлення про спільну людську природу передбачає, що «почуття незмінні та самостійні. Їхня глибина не міняється під впливом обставин, тобто, не залежить від них» [там само, с. 121]. Очевидно, що таке «антропологічне підґрунтя» не може задовольнити культуру інтимності, яскравий представник якої Ж.-П. Сартр описує головну тезу екзистенціалізму як філософського маніфесту гуманізму нарцисичної доби таким чином: «Що це означає: „існування передує сутності“? Це означає, що людина, спочатку існує, зустрічається в світі, і лише згодом вона визначається. Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку вона нічого собою не являє... Таким чином, не має жодної природи людини... Людина просто існує, і вона не лише така, якою себе уявляє, але така, якою вона хоче стати. І позаяк, вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і проявляє волю вже після того, як починає існувати, і після цього прориву до існування, то 420

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

вона є лише Тим, що сама з себе робить. Таким є перший принцип екзистенціалізму» [141, с. 333]. Соціальна взаємодія передбачає «активне самовираження, вимагає від людини зусилля, а це зусилля може виявитися плідним тільки тією мірою, якою люди обмежують те, що вони висловлюють один одному» [129, с. 296]. Саме тому, публічна культура – це культура, яка дозволяє людям насолоджуватися спілкуванням, що не заторкує питань особистої сфери, захищає їх від нав’язливого самовираження Іншим своїх відчуттів. Таке самообмеження емоційного прояву не означає його придушення, радше йдеться про «соціальну коректність» – необтяжування Іншого своїм власним існуванням. Тому використання тих моделей соціального спілкування (ролі, маски, притворство, гра), які дозволяють «позбавити інших необхідності поділяти з нами нашу внутрішню ношу, буде очевидним благом. Соціальна коректність є ставлення до інших як до незнайомців й встановлення соціального зв’язку з дотриманням відповідної дистанції» [там само, с. 300]. Тому учасник публічної сфери може розглядатися не тільки як носій унікальних багатств його внутрішнього світу, але як представник певної соціальної групи, класу, партії, сповідувач того чи того державно-політичного курсу тощо. Так настанова дозволяє побачити в політикові, як такому, представника ширшого та глибшого за межі його особистості, суспільного явища; інакше кажучи, приймати його особу та публічні прояви не як вираження його індивідуальних відчуттів, а як символ певного політичного курсу, як його хороший, або не належний виразник. «...Людина [політик] піддавалась публічним нападкам у зв’язку з тим, що суспільство асоціювало її з певною фракцією або політичним курсом, або ж тому, що, як вважалось, йому не вистачає майстерності в проведенні цього курсу. Про характер йшлося тільки тоді, якщо його певні риси заважали міністру або члену парламенту з відповідним завзяттям виконувати свій обов’язок, якщо політик був нерозумним або легковірним» [там само, с. 113]. Інтимізована культура публічності психологізує політика та державну політику як таку. Так, в політиках бачать насамперед людей, нехай навіть і публічних. Інтерес до них мотивований не змістом їхньої діяльності (пропозицій, рішень, опонування) щодо вирішення проблем державного управління. Вони сприймаються в суспільстві взаємної недовіри «клієнтів держави» більш успішними конкурентами з доступу 421

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

до суспільних ресурсів. З одного боку, це провокує у громадян недовіру та їх моральний осуд («політика – брудна справа», в якій відносно Іншого завжди домінує вузько корисний маніпулятивний розрахунок), з другого – породжує цікавість до тих особистих моральних і психологічних якостей, які забезпечили їм «успіх» як більш успішним «клієнтам держави». Вітчизняний теле- і радіоефір, газетні, журнальні та вебплощі переповнені різноманітними інтерв’ю з політиками, які присвячені спробам «пролити світло» на «таємницю політиків», особливості їхніх персональних смаків, почуттів, оцінок, біографічних особливостей тощо. Там можна знайти все: й інформацію про улюблені страви, про особливості обставин знайомства з майбутньою дружиною, про те, одягу яких марок надає перевагу той чи той, що ж стосується власне «політики», зазвичай зводиться до запитання: «Наскільки далеко поширюються (на які вищі державні посади) Ваші амбіції?» Особистість діяча увійшла в центр політичної публічності. В епоху, коли будь-яка діяльність втратила цінність, перетворилася на опосередковане вказування на особистість політика. Діяльність (зміст рішень) мало кого цікавить, адже «...реальність політики є скучною... Її розуміння вимагало б від публіки активної інтерпретації, яка витісняється глядачем; він хоче знати, „що за люди“ заставляють події відбуватися» [там само, с. 325]. Така увага до політики дивним чином означає де-раціоналізацію сприйняття публічної сфери: «публіку дедалі менше турбують проблеми власної злободенності, але якраз питання про особистість лідерів, які можуть справитись з цими проблемами, її хвилює дедале більше» [там само, с. 327]. Звичайно раціональне розуміння сфери публічної політики як арени протиборства організованих інтересів, присутнє у свідомості громадян, однак, воно все частіше відтісняється на її маргінес. «...Ми розуміємо, що влада – предмет національних і інтернаціональних інтересів... Однак ми не діємо під впливом цього розуміння. Тією мірою, якою культура особистості управляє нашими віруваннями, ми обираємо надійних, чесних кандидатів...» [там само, с. 392]. Натомість політичний інтерес суспільства зміщується з питання, який саме політик може краще представити той чи той громадський інтерес, на питання про те, хто з політиків є «порядним» та «заслуговує на довіру». Інакше кажучи, довіру представництва замінює довіра до особистості. «Про надійність політиків почали судити по тому, чи ви422

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

кликали вони таку ж віру в їхні особистості... Сутність політичної довіри відступає на задній план мірою того, як люди в суспільстві цікавляться змістом життя політиків» [там само, с. 220]. Це водночас є і шансом, і загрозою для політика як особистості, адже «будь-який особистий недолік може раптово перетворитися на інструмент руйнації всієї особистості. Вони постійно ризикують втратити свій статус через те, що невдачі та слабості в одній сфері їхнього життя сприйматимуться як сигнали того, що сама їхня персона нічого не варта» [там само, с. 326]. Що ж спонукає людей вважати того чи того політика «моральним» та гідним їхньої довіри? Для характеристики цього феномену все частіше вдаються до секуляризованого поняття особистої «харизми». Таємнича харизма особистості, її «екстраординарна енергія наділяє її спонтанним почуттям і здатністю пробуджувати миттєві почуття в інших» [там само, с. 227]. До того ж вплив харизматичної особистості полягає в тому, що людина «зачарована нею» ніби відсторонюється від реальності свого повсякденного існування та стає об’єктом маніпуляційного впливу. «...Виступаючи в ролі публічної особистості, політик також фокусує увагу на самому собі тією мірою, якою він фокусує свої інтереси поза „текстом“. В цьому випадку текст – сума інтересів та потреб його аудиторії. Позаяк політику вдається викликати довіру до себе як особистості, люди, які вірять йому, втрачають відчуття самих себе. ...Замість того, аби тверезо поглянути на людину, що стоїть перед ними, глядачі палко бажають, аби вона розбудила їхні почуття, вони хочуть співпереживати їй. ...Хто вона, для них важливіше, ніж те, що вона може зробити для них» [там само, с. 249]. Розрив між діяльністю і особистими спонуками, при тому, що саме останні легітимують лідера в очах громадян. Ключ до душ мешканців інтимізованої публічної сфери полягає в переконливій презентації харизматичною особистістю власних почуттів та зосередженням уваги Інших на змісті своїх переживань. Харизматичну особистість уможливлює загальна віра в безпосереднє та неконтрольоване вираження емоцій. В суспільстві інтровертів домінує «зосередження на особистості політика і сприйняття його мотивів, які кожен може оцінити та поділити» [там само, с. 324]. Осягнення мотивів індивіда морально легітимує його особистість, а отже, й будь-які її прояви. Тому, «...політик здатен подати свої добрі наміри та високі почуття як вичерпний доказ законності своїх претензій на владу» [там само, с. 268]. Інакше кажучи, 423

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

харизматичний лідер – це насамперед той, хто вміє ефектно розповідати про свою мотивацію. Задовольняючи потребу Інших у інтенсивних переживаннях «сучасний харизматичний лідер скасовує дистанцію між власними почуттями та імпульсами та відчуттями своєї аудиторії, й тому, зосереджуючи послідовників на своїй мотивації, відволікає їх від оцінки вчинків» [там само, с. 301]. Сучасні засоби масової комунікації сприяють цьому. Слухач радіопередачі, глядач перед телевізором ставлять для політика якісно нове завдання – домогтися довіри не структурованої аудиторії. Якщо раніше виступ перед виборцями означав зустріч з певною суспільною групою (робітниками в цеху, студентами в аудиторії чи військовослужбовцями в казармі), і міг адресувати їй певні «послання», що відображали специфічні потреби та очікування саме цієї аудиторії, то відтепер доводиться мати справу одразу ж з усіма. Доводиться апелювати до «загальнозрозумілого» та загально визнаного – до почуттів. Для цього старанно відпрацьовується вдавана щирість та безпосередність самовираження, а «коли досягнута контрольована спонтанність, спонуки видаються правдоподібними, значить, цей політик – людина, якій можна вірити» [там само, с. 306]. З’ясування та схвалення начебто спонтанних спонук харизматичного лідера стає свідченням його «моральності». Тому його маски чесноти сприймаються як щоразу правдиві; ці відкриті зізнання в хороших намірах або сильних почуттях виправдовують будь-які його вчинки. Його особистість стає предметом тотального внутрішнього прийняття і визнання його «гідним довіри». Така моральна довіра вже не є результатом розмірковувань, має характер майже релігійного поклоніння і жодним чином не може бути поставленою під сумнів раціональними аргументами. «Архетипове осереддя харизматичного досвіду – момент голосування за «привабливого» політика, навіть не звертаючи увагу на те, що його політика може не подобатися» [там само, с. 313]. Сила та таємниця харизматичного впливу криється у слабкості інших. Психологічно дестабілізований індивід, що намагається віднайти свою цілісність, самість (внутрішній стрижень) у множині суперечливих власних відчуттів подибує особу, яка може і демонструвати, і контролювати свої переживання. Ця здатність до стабілізації самого себе забезпечує харизматичну особу владою над іншими. «Захопливим стало саме розкриття внутрішніх імпульсів; якщо людина могла розкрити 424

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

себе на публіці й водночас контролювати процес саморозкриття, то вона вважалася неперевершеною особистістю. Ви відчуваєте, що вона сильна, однак, не можете пояснити чому. Ось це і є світська харизма: певний психічний стриптиз. Факт розкриття хвилює: однак, нічого ясного та конкретного не розкривається. Ті, хто потрапив у сферу зачарування сильною особистістю, так торкнуті нею, що самі перетворюються на пасивних і забувають про власні потреби» [там само, с. 305–306]. При цьому зачарованість харизматичним лідером як особистістю з сильними та підконтрольними відчуттями, зазвичай не корелює з увагою до його діяльності. Оприватнені громадяни перестають сприймати його як «функціонера публічності», реального діяча у сфері спільних справ, а тому «...питання про перевірку його намірів за їхніми наслідками, ефективності чи, зрештою, у світлі їхньої моральності навіть не підіймається» [там само, с. 325]. Девальвується саме поняття «політичної відповідальності», коли майбутнє політика залежить від оцінок наслідків його попередньої діяльності. В атмосфері зачарування особистістю як діяльність, так і ідеологічні принципи, які раціонально виражають груповий інтерес певної частини суспільства, втрачають значення для виборців при оцінці того чи того лідера. Це, своєю чергою, має подвійні наслідки. По-перше, громадяни перетворюючись на захопливих спостерігачів самоконтролю «сильних лідерів», втрачають критичне ставлення до публічно-правової сфери як такої. Тим самим, «переводячи увагу від політики до політиків, світська харизма охороняє людей від стурбованості з приводу неприємних фактів... Ви можете безпосередньо сприймати почуття політика, але ви не можете безпосередньо відчувати наслідки його політики. Для цього вам доведеться позбавитися прямої „ангажованості“ реальністю, вам слід уявити реальність на певній відстані від себе» [там само, с.314]. Дистанціюватися від власних відчуттів, поставити під сумнів правдоподібність «пережитого» стає для індивіда нарцисично-орієнтованої культури не абияким викликом. А тому харизматичний лідер може спокійно «використовувати свою особистість як антиідеологічний фактор; якщо йому вдалося викликати у людей інтерес, повагу та довіру до власної персони, він може бути спокійним стосовно того, що публіка не поцікавиться його позицією та не пригадає про свою власну» [там само, с. 259]. Поруч з де-раціоналізацією політики світська харизма політичного лідера знаменує собою прогресування недалекоглядності громадян 425

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

як пасивних спостерігачів. Один відомий політолог зауважив дивну «коротку політичну пам’ять» сучасного суспільства, для якого події піврічної давнини зазвичай вже витіснені з пам’яті та свідомості. Їхнє місце стрімко займає нова хвиля відчуттів, нездатність дистанціюватися від яких унеможливлює засвоєння їх як надбання політичної пам’яті, в сенсі критично засвоєного минулого. Саме безпосередні переживання особистості політка, а не його діяльність є для суспільства інтимізованих громадян свідченням його політичної цінності. «Правдоподібні стосовно політика як особистості лише його мотиви, почуття, його „цілісність“. Причому все це на шкоду стурбованості тим, що він зможе зробити із цією владою. Таким чином, через звертання уваги на особистість в політиці сам зміст політики звужується» [там само, с.28]. По-друге, відчуваючи особливу природу своєрідної політичної індульгенції, яку надає інтимізоване суспільство своїм політичним лідерам, останні нав’язують відповідний тип дискурсу. Вони замість того, аби пояснювати громадянам суть того, що відбувається в тих чи тих сферах публічного врядування й, відповідно, пропонувати свої підходи щодо того як вирішувати нагальні суспільні проблеми, в спілкуванні з тими, хто делеґує їх до влади, все частіше вдаються до мелодраматичного описання власних відчуттів. Так з тримісячного досвіду входження представників Народного Союзу «Наша Україна» до складу коаліційного уряду Януковича у 2006 році, суспільство змогло почути не про ефективність та проблеми узгодження позицій, а тільки міркування з обох сторін кому з ким було «комфортно» працювати, і те наскільки «комфортно» було нашим «публічним людям» спілкуватися зі своїми колишніми і нинішніми політичними опонентами. Персоно-центричне сприйняття публічної сфери призводить до зміни базових орієнтацій публічного досвіду членів сучасного суспільства. Насамперед, це стосується домінанти харизматичного типу лідерства (М. Вебер) над усіма іншими. Якщо до кінця XIX ст. провідними мотивами громадської участі громадян і принципами політичної структурації вважалися організовані групові інтереси (класові, етнічні, трайболістські), то тепер вирішальним стає культ сильної особистості, що здатна демонструвати та контролювати ті ж відчуття, що існують в її співгромадян. Об’єднані групові інтереси можуть бути активно представлені та ефективно реалізовані тільки під прикриттям потужної фігури харизматичного лідера.

426

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

Нині, схоже, що усе суспільство впадає в своєрідну «харизмоманію»: політики стурбовані пошуками лідерів з певними особистими якостямі, які здатні мобілізувати електорат та забезпечити сталий і високий рівень суспільної підтримки, що не залежатиме від реальної публічно-політичної діяльності тієї сили, яку вони «протягують» у владу. Загальні пошуки нових «харизматів» надають особливої популярності в колах «реальних політиків» різноманітним «політтехнологам», «практичним політологам», «політичним маркетологам», «піар-консультантам» і т. п., які, начебто своїми хитромудрими маніпуляціями можуть створити віртуальну харизму «публічної людини», що забезпечить їхньому клієнтові вхідний квиток до царини «високої політики». Політики ж як «публічні люди», тільки тим і займаються, що за виразом однієї журналістки, «намагаються зачарувати та закохати в себе виборця». Персоніфікація доходить і до того, що зміст будь-якої політичної дії, державно-управлінського рішення інтерпретується як засіб «позиціювання», більш або менш вдалий «піар-хід» та оцінюється з точки зору рейтингової динаміки. А самі політики у своїй державно-політичній діяльності, за висловом колишнього голови Верховної Ради України Володимира Литвина, «не переймаються нічим, окрім рейтингів». Пошук лідерів, яким можна довіряти, як головний мотив електоральної поведінки громадян інтимізованої доби суттєвим чином трансформує характер панівного публічно-правового дискурсу. В ньому замість перманентного критично-аргументативного обговорення питань державного управління ви зустрінете обивательські розмірковування про достоїнства та недоліки вузького кола «публічних особистостей». Така персоно-центристська настанова, екстрапольована зі сфери інтимізованої приватності на логіку публічного форуму, породжує певні політичні вимоги. Насамперед це стосується способу обрання влади. Бажання мати справу з конкретними людьми, а не бездушними холодно-анонімними партійними списками породжує в суспільстві ностальгію «голосування за людей», вимоги реанімувати мажоритарну систему, або хоча б ввести т. зв. «відкриті списки» (спосіб визначення черговості депутатів у виборчому списку за результатами особистих електоральних результатів кандидатів). Перша кампанія парламентських пропорційних виборів була витончено «адаптована» під особистісно-орієнтованого виборця: з’явилися т. зв. «іменні блоки» (Блок Юлії Тимошенко, Блок Володимира 427

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

Литвина, Блок Костенка-Плюща, Блок Олійника-Сироти і т. ін. До того ж політики «пояснили» електорату, що пропорційні вибори – не що інше, як «вибори канцлера» (Юлія Тимошенко), тобто нового лідера країни. Виборчі ж гасла перших позачергових виборів до Верховної Ради України, взагалі перевели зміст політичних послань громадянам, які повинні демонструвати пріоритети політичних сил у вирішенні суспільних проблем до вимог та обґрунтувань, чому владу треба зберегти або передати тому чи тому лідерові: «Верніть Юлю!», «Країні потрібен Литвин!», «Віктор Янукович має новий план захисту нашого майбутнього!» Схоже, що бажання «голосувати за Людину» в найближчому майбутньому унеможливить відмову від прямого, всенародного обрання Президента України, до чого зокрема підштовхує логіка трансформації нашої країни до парламентської форми правління (за тих повноважень, якими володіє Президент у парламентських республіках, його всенародне обрання виглядає надмірною легітимацією). Таке розмивання меж «публічного» та «приватного», що знаменує собою утвердження соціального, має своїм наслідком тотальну психологізацію суспільно-політичного дискурсу. Поступово, провідними експертами у сфері політики стають психологи. В Україні існує спеціальний академічний науково-дослідний інститут, що досліджує «політичну психологію». Високий інтерес до особистих переживань політика та його здатності як сильної особистості контролювати власні почуття знайшов свій яскравий вияв під час теледебатів на президентських виборах 2004 року. Їхніми головними коментаторами були психологи, які в прямому телевізійному ефірі, одразу ж по завершенні дебатів аналізували жестикуляцію, міміку, вираз облич, положення тіла кандидатів у президенти під час різних моментів цих дебатів. У цих коментарях була спроба пояснити глядачам особливості переживань учасників дискусії, показати «що за люди» змагаються за владу. Базовим неартикульованим припущенням була переконаність у тому, що зрозумівши, ХТО прийде до влади, стане зрозумілим те, ЩО він з цією владою робитиме. Політика як зміст діяльності вважається похідною від особистості політика. Персоніфікація уваги до політики перетворює останню на процес особистого протистояння, нескінченну мильну оперу взаємин чотирьох-п’яти харизматичних лідерів та членів їхніх команд. Стосовно них у кожного громадянина формується своє ставлення, яке приходить 428

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

на зміну громадянській позиції як усвідомленого обстоювання свого інтересу в публічно-політичній сфері. Це ставлення мотивується пошуком того, «кому можна вірити» в суспільстві, що просякнуте взаємною недовірою. Громадяни, замість пошуку вирішення проблеми адекватного представництва їхніх інтересів, мимоволі підшуковують лідера, який відчуває те саме, що й вони. Тотальне прийняття або неприйняття особистості того чи того лідера та його опонентів породжує потужну емоційну мотивацію виборців, яка вочевидь позбавлена будь-яких ознак критичного дистанціювання. Тим самим політична структурація суспільства відбувається не за ознакою певного об’єктивного, інституційного, групового інтересу, а за особистими симпатіями до конкретного харизматичного лідера («фан-клуби»). Провідні харизматичні лідери ніби уособлюють глибинні архетипи світовідчуттів своїх співгромадян. В основі політичної підтримки та структуризації лежить поділ на тих, «хто відчуває так само як і я», та на решту. «...Протистояння таборів сприйматиметься зсередини як протистояння особистостей: ти належиш до того табору, до членів якого ти подібний. Схожість визначається не подібною поведінкою чи однаковими інтересами. Ідея схожості певного спільного самосприйняття формується в процесі „розпізнавання“» [129, с. 268]. В сучасному суспільстві переважає персонально-психологічна структуризація, що артикулюється у співвідчутті, впізнаванні спорідненої душі, як носія мірила «нормальної людини». «Відчуття політичної спільноти може складатися з таких актів розпізнавання. Аби зрозуміти, яка з ідеологій більше відповідає вашому самовідчуттю, ви приглядаєтесь до особливості поведінки їхніх прихильників. Таким чином, як вам здається, ви вгадуєте справжній характер політичного конфлікту. ...Особливості поведінки перетворюються на критерії істинності ідеологій, сама політична боротьба набуває більш особистісного характеру» [там само, с. 268–269]. Таким чином, прояви політичної активності набувають для громадян значення обстоювання власної душевної ідентичності. Політика остаточно витісняється психологією. «У сфері конфліктів і радикальної політики мова спільноти перетворює принципові або ідеологічні питання на питання психології. Коли маски, які учасники конфлікту надягають на себе, або їхні лідери починають сприйматися як відображення їхньої особистості, ваше ставлення до вищезгаданих питань швидко перероджується на спосіб виправдання того образу, який ви для себе 429

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

обрали. Ідейна позиція стає засобом самовиправдання. В такому випадку спільність позицій або спільність ідей можна переплутати з спільністю особистості». Публічна політика тим самим втручається в осереддя приватності, суб’єктивного самоусвідомлення, автентичності та достеменності душевних переживань. Це пояснюється тим, що в добу інтимізованої публічності «люди звикли вважати, що заявляючи публічно про свою позицію в суперечці або про свої ідеї, вони відкривають перед оточуючими свій внутрішній світ. Їм доводилося обстоювати власну „цілісність”, „вірність ідеї”, та „щирість”, відмовляючись помічати зміни, що відбуваються в зовнішньому світі...» [там само, с. 289]. Така «гострота» питання, коли на карту політичного самовизначення поставлено не що інше, як особистість людини, зумовлює собою високий рівень емоційної напруги та безкомпромісності, що набуває рис догматизму та фанатичної відданості «своєму» лідеру й тотального неприйняття його головних опонентів. За принципом лідерства вибудовуються й політичні партії. Позаяк сучасний виборець мотивований переважно особистими характеристиками лідерів, а не раціональними пропозиціями організованих політичних сил як вирішувати ті чи ті суспільні проблеми, то це зумовлює собою тенденцію відмови від системного партійного будівництва, розвитку організаційної та ідеологічної спроможності партій. «...Закулісна політична влада найбільше сильна тоді, коли брокери від влади зосереджуються на підтримці невеликої кількості політиків, а не на будівництві політичної організації або машині» [там само, с. 334]. Тому замість партійних машин на сучасній політичній арені ми подибуємо «фан-клуби» ключових харизматичних лідерів з розмитими ідеологічними позиціями та нерозвинутою організаційною структурою. Партійне будівництво інтимізованого суспільства є нічим іншим, як намаганням вибудувати «солідарність автентичностей», де нормативність достеменності втілює собою особа лідера. Саме кон’юнктурні відчуття та міркування лідера визначають коливання «генеральної лінії партії», й артикулюють авторитарні вимоги беззастережної лояльності від своїх відданих соратників. Звідси й загально визнана риторика: про відносини в «команді», «вірності» та «зраді», вимоги впровадження т. зв. «імперативного мандата» (закріпленого в Конституції України!) з метою можливості шантажу обраних представників партії, покарання «віроломних відступників». Про внутрішньопартійну демократію, 430

Роман Кобець

Публічне та приватне в політичному дискурсі сучасної України

систему, за якої позиція партії випрацьовується в результаті широкої партійної дискусії та контролю рядових членів партії за діяльністю її керівництва, інакше як з легкою іронічною посмішкою нині не прийнято згадувати. Члени партії розглядаються не як автономні носії політичної волі, які здатні колективно визначати позицію відповідної політичної сили, а як придаток до свого лідера. Так у виборчому ролику одного з лідерів про його іменний блок було красномовно згадано «...і він не один». «Новий тип лідерства» імплікує й іншу проблему, яка перебуває у центрі публічно-політичного дискурсу сучасного суспільства – «брак нових облич». Річ у тім, що персоналізована арена політики, подібно до сфери шоу-бізнесу починає працювати за т. зв. принципом «індустрії зірок». Суть останнього полягає в тому, що зміст діяльності (виконання твору, публічний виступ, літературний твір, художній фільм) не цікавить потенційних глядачів, слухачів, читачів сам по собі, він здатен звернути на себе широку увагу тільки за умови, якщо його автор або виконавець користується загальним визнанням як непересічна особистість. Так констатується загальне «зменшення бажання людей слухати музику, що виконується просто для задоволення слухачів; видатні здатності виконавця стали обов’язковою попередньою умовою відвідання концертів» [там само, с. 332]. Тому «яку б владу не отримав політик завдяки зростанню інтересу до його особи, при цьому зменшується інтерес публіки до інших політиків, і тому понизиться ймовірність доступу їх до влади» [там само, с. 334]. Апогеєм процесу оприватнення публічного видається новомодна тенденція вітчизняних журналістів описувати взаємодію органів влади як персональні взаємини їхніх керівників. Наприклад, «Лавринович (міністерство юстиції) не дозволив Черновецькому (Київська міська державна адміністрація) підняти ціни», або ж «Азаров (Міністерство фінансів) відмовляється задовольнити Ніколаєнко (бюджетні запити Міністерства науки та освіти)». Такий розгляд подій у державно-політичному житті до абсурду загострює ігнорування інституційних проблем організації та діяльності органів публічної влади, і вбачає усі проблеми сучасного управління країною в тому, що ним займаються «не ті» особи, які за своїм інтелектуальним та моральним рівнем не гідні керувати іншими людьми: «непрофесіонали», «не патріоти», «прихватизатори» і т. п. Тим самим сприйняття причин неналежної політики 431

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ VІ

звичним чином зводиться не до пошуку шляхів оптимізації владних інституцій, обсягу їхніх повноважень, процедур діяльності та санкцій за незалежне виконання цих повноважень тощо, а до обговорення морально-психологічних характеристик конкретних персоналій, того, чи гідні вони керувати державою. Інакше кажучи, ця проблема розглядається не інституційно, а психологічно. В умовах індустрії обмеженого кола політичних зірок та домінантної недовіри до сучасників, які помножені на сталінське переконання, що «кадри вирішують усе», суспільству не залишається нічого, як покладати надії на міфічне «нове покоління політиків», на прийдешнього «Вашингтона з новим праведним законом». Одне політичне угруповання на парламентських виборах 2002 року вже спробувало електорально експлуатувати ці латентні суспільні сподівання. Тоді головним гаслом «Команди озимого покоління» (що ледь не подолало парламентський 4%-й бар’єр), нав’язливим лейтмотивом було: «Ми не такі, як вони, Ми – інші, нові». Питання ж, у чому, власне, полягає їхня «новизна» та «інаковість» так і залишилось без будь-якої більш-менш осмисленої відповіді.

432