Ізгой. Віктор Некрасов у спогадах сучасників by Duh Litera

ІЗГОЙ Віктор Некрасов у спогадах сучасників

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ 2014

УДК 821.161.1.09

Національний Університет «Києво-Могилянстка академія» Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Центр європейських гуманітарних досліджень

Н 48

Ізгой. Віктор Некрасов у спогадах сучасників. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ – 2014. – 208 с. ISBN 978-966-378-272-0

Книга присвячена пам’яті знаного письменника Віктора Некрасова, вигнаного зі своєї батьківщини і померлого в Парижі. Ця книга – про людину, котра завжди говорила правду. За що, звісно, й поплатилася – в епоху, коли брехня стала нормою і державним замовленням, і художник, який не підкорявся цьому, мав або замовкнути, або підкоритися – або стати політичним ізгоєм. Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Редактор-упорядник: Лесь Танюк Літературний редактор: Валерія Богуславська Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн

За надання фотографій із особистого архиву Віктора Некрасова редакція висловлює подяку Віктору Кондиреву та Петру Хазіну

ISBN 978-966-378-272-0

ЗМІСТ

Лесь Танюк ВІКТОР НЕКРАСОВ або ВАЖКИЙ ДАР ПРАВДИ ........................ 5 Іван Дзюба НЕ ПІДКОРЕНИЙ БРЕХНЕЮ .................................................................. 14 Григорий Кипнис ВИКА ................................................................................................................. 35 Євген Сверстюк ОТЧИЙ ДІМ ВІКТОРА НЕКРАСОВА ................................................... 75 Олександр Муратов ЧОТИРИ ЗУСТРІЧІ ....................................................................................... 83 Нина Новоселицкая НЕ ЗАБУДУ ..................................................................................................... 88 Олег Борисов ИЗ ДНЕВНИКА ................................................................................................. 93 Вениамин Смехов «ТУРИСТ С ТРОСТОЧКОЙ» ................................................................... 105 Борис Шифман ПИСЬМО ИЗ ИЗРАИЛЯ ............................................................................ 116

Вадим Скуратівський НАЙСУПЕРЕЧЛИВІШИЙ І НАЙПРИВАБЛИВІШИЙ ...................... 125 Паола Утевская МОЗАИКА ...................................................................................................... 131 Лесь Танюк ВІКТОР НЕКРАСОВ І УКРАЇНА ........................................................ 146 Виктор Некрасов КАМЕНЬ В БАБЬЕМ ЯРУ ......................................................................... 194

Про авторів .................................................................................................. 204

Лесь Танюк ВІКТОР НЕКРАСОВ або ВАЖКИЙ ДАР ПРАВДИ

переджаючи книгу цим невеликим вступним словом, мрію лише про єдине: щоб ви закохались у Віктора Некрасова так, як закохавсь у нього я, – наповал, безумовно, одразу й назавжди. Не виблискував він записним красномовством, не намагався прихилити до себе співбесідника і не ліз у його душу, – навпаки, з новими для себе людьми був найчастіше неусмішливим і прямолінійно грубуватим навіть із друзями, а після чарки горілки і взагалі міг наговорити казнащо; але вся його постать, уся його істота випромінювали нездоланну привабливість – для жінок і для чоловіків, для молодих і старіших, для розумак і для дурнів: стосовно Некрасова це було почуття на межі метафізики. Я зустрічав лише єдину категорію людей, що сприймали його негативно, з острахом для себе особисто, – людей, котрі нехтували ним апріорі. То були люди особливого чиновницького способу мислення, партійні і всілякі інші керівники, бюрократія в найширшому сенсі слова, що урочисто іменували себе номенклатурними працівниками. Їм не хотілося мати перед ним вигляд дурнів несосвітенних, і вони намагалися вибудовувати круг нього ввічливий (що не кажіть, лауреат Сталінської премії!) мур замовчування й підозріливості; він був для кожного з них особисто чужим, із іншого тіста, – інакодумним... Ця книга – про людину, котра завжди говорила правду. За що, звісно, й поплатилася – в епоху, коли брехня стала нор-

Лесь Танюк мою і державним замовленням, і художник, який не підкорявся цьому, мав або замовкнути, або підкоритися – або стати політичним ізгоєм. Ну, та що поробиш – така це була людина і такий був час! Епоха, що її позначили три культові знаки: Цар-дзвін, який так жодного разу й не пролунав, Цар-гармата, що не зробила жодного пострілу, і газета «Правда», в якій ніколи не було жодної правди... Правда ж самого Віктора Некрасова рідко бувала небезсторонньою – від нього відгонило духом бурлацької непокори й бунту; він зрідка вживав слова «свобода» і «духовність» – зважаючи на їхню засмальцьованість, але некрасовський культ небрехливості передбачав передусім свободу духу – Віктор Некрасов був для нас її втіленням. Худорлявий, жилавий, з довгими красивими руками, він ніби намацував ними якусь іншу реальність, намагаючись ліпити інший життєвий простір. При цьому аж ніяк не усвідомлюючи себе руйнівником основ чи збурювачем спокою – просто від будь-якого забронзовіння, будь-якої застиглості його миттєво судомило. Некрасов – на відміну від деяких умільців «різати правду-матінку в очі» – ніколи не намагався бути правдивим тільки тому, що через певні причини так було вигідніше або безпечніше, не намагався пом’якшити свою правду або подати її так, аби вона видавалася дохідливішою, зокрема, для дурнів: він просто не міг інакше. Існувала певна вроджена некрасовська органіка, саме таке, а не інакше сполучення – породи, характеру, виховання, вродженого аристократизму, досвіду – і таланту передбачати ціле ще до того, як воно буде остаточно сформульоване або втілене. Друзям, які частенько докоряли йому за зайву відвертість у метанні бісеру, він пояснював, що не раз зарікався не перти на рожен, але у вирішальну хвилину в нього не виходило пригальмувати: «Це від мене не залежить. Якщо все одразу з душі не зняти, там лишається осад... Потім його не зішкрябаєш. Так і заростеш мулом... А як сказав один гарний чоловік, – свої вулкани слід чистити постійно». 6

Віктор Некрасов або важкий дар правди Та що поробиш із цим недолугим людством? Воно не налаштоване на правду, механізм його без змащування брехнею швидко зношується. Правдиві найчастіше програuть, пророків здавна побивали камінням, доля Кассандри драматична, латиняни, кокетуючи, погрожували прийдешнім поколінням пальчиком: «Правда перебуває в устах гніву, хмелю й дитинства» (чесно кажучи – непогана компанія?!) Пушкін не тільки бовкнув спересердя: «Да будет проклят правды свет», – а й намагався бути переконливим, доводячи, що «Тьмы низких истин нам дороже / Нас возвышающий обман…» Ну, а дідусь Діоген ще на зорі людства спробував вивести морський човен на середину бурхливої ріки життя: «Із правдою треба жити, як при вогні: ані надто наближатися, щоб не обпік, ані далеко відходити, щоб не холодно було...» Усі ці риб’ячі й рабські велемудрі міркування аж ніяк не заторкнули Віктора Некрасова – письменник прожив своє життя чесним відлюдником і бретером, веселим бурлакою зі сповненими сміхом очима, вміючи говорити правду і тільки правду, – за що й був вигнаний із Радянського Союзу, а згодом – як злочинець (!) – позбавлений громадянства... Мені запам’яталась одна влучна, хоча й мимохідь кинута репліка Лілі, Ліліанни Лунгіної. Сама найвитонченіший стиліст і чудовий перекладач, вона володіла рідкісним даром охоплювати явище в цілому, сприймаючи його і крізь поглинутість якимсь феноменом – і – осторонь, ab vol oiseau, з висоти пташиного лету. Так от, Ліля зауважила, що про Некрасова хоча й написано багато, тепло й талановито, проте все це – міркування про його особистість, а не про його творчість: про нього писали переважно або друзі, або вороги – саме цим визначається змістовний масив написаного. Це правда. Глибока аналітика некрасовської творчості, дослідження на тему «Некрасов як текст» – іще попереду. Згадую тут про репліку Лілі тільки тому, що немає літературної 7

Лесь Танюк аналітики і в нашій книзі, призначеній ширшому колу читачів. Нас цікавить Віктор Некрасов як цілісність, як феномен часу – з одного боку, і як лакмус, що оприявнював собою оточення, епоху, соціум – з іншого. Ба навіть точніше – Некрасов як моральний імператив середини минулого століття, як взірець художнього – і просто життєвого – опору матеріалу (рос. – сопромата); Некрасов-легенда, Некрасов-міф, долею котрого намагалися розпоряджатися ледь не всі радянські вожді (Сталін, Хрущов, Брежнєв) – і Некрасов-людина, реальний персонаж історії з плоті і крові, з усіма своїми плюсами й мінусами, яких у нього, звісно ж, було, хоч греблю гати. Втілити його на сторінках нашої книги допоможе дивом уцілілий фотоархів Віктора Некрасова, зокрема й фотографії, зняті ним самим – це заняття він полюбляв... Мова Віктора Некрасова була аж ніяк не еталонною (я не про його прозу – про повсякденну «злобу дня»), його нудило від будь-якої казенщини, і для багатьох життєвих випадків були заготовлені свої іронічні шаблони. Партія – «передовий загін», партбюро – «честь і совість», чергова нагінка у Правлінні Спілки письменників – спектакль «Без вины виноватые» – «але сьогодні з кепською режисурою, із клакою – і з несподіваним для мене розподілом ролей». КДБ (КГБ – рос.) ми іменували між собою Конторою Глибокого Буріння – Некрасов називав їх «фірмою» («Так вони самі поміж себе. З Повагою!») Звідси – «та в нього ж на фізіономії фірмовий знак!», або – «здається, за нами йдуть фірмачі... знайомі пики. Невже київські?» Жіноча стать поділялася в нього на «красоток кабаре», «есть женщины в русских селеньях» (зазвичай – номенклатура із французькими булками на головах) і – «как гений чистой красоты». Ася Бергер із «Нового мира» була «Луч света», відданий йому мушкетер Гриша Кіпніс – «зіпсований футболом» (я заповажав Некрасова ще більше, дізнавшись, що він на дух не переносить футбол і «глибоко співчуває тим, хто підхопив цю дурну французьку хворобу»); Україна – «Не питай, чом у мене заплакані очі...», 8

Віктор Некрасов або важкий дар правди а міністр культури Бабійчук – «підозріла абревіатура...» Двічі я скористався при ньому словосполученням «Академія Наук» – і двічі Некрасов переривав мене пушкінським віршиком: В Академии Наук Заседает князь Дундук. Говорят, не подобает Дундуку такая честь… Отчего ж он заседает? Оттого, что ж… есть!

При цьому здійнятий догори вказівний перст пояснював, що йдеться не про ту «ж...», на якій сидить цей вельмишановний Дундук, а про ту, яка засідає вище, на осяйних вершинах, і просуває світлішого князя на Олімп пролетарської мудрості... «Ментів» тоді ще не було, для Некрасова міліціонер був «коп», «ажан» або «жандарм» (саме так, із прононсом і паузою, як два окремі слова); редакційні пацюки – «брати по розуму», чиновна братія із Держкіно – «сброд блатных и шайка нищих», один із провідних українських радянських письменників – «милый, милый смешной дуралей, ну, куда он, куда он гонится?». Юрій Андропов був «Юрій Долгорукий», а Юрій Любімов – «эту песню не задушишь, не убьёшь!» Інші, хто спілкувався з ним ближче і частіше, могли би значно поповнити некрасовський словник – лобовою прямолінійністю він гидував, а метафора ніби скорочувала «нам опыты быстротекущей жизни». Та й сам він значну частину життя прожив у метафориці, в постійній інтелектуальній арлекінаді. Маскарадні підступи плела довкруг нього і влада: чого вартий випадок, коли його особисто запросив до Італії Пальміро Тольятті, – Некрасова не випустили, а замість нього послали Любомира Дмитерка. Тольятті запросив Некрасова повторно – тепер замість нього послали Суркова. Тоді норовливий вождь італійських комуністів надіслав Некрасову виклик утретє, попередньо сповіс9

Лесь Танюк тивши про це світову пресу – і тільки після цього поїздка Некрасова стала можливою. «До мене доходили чутки – на рівні достовірних відомостей, – згадував Лев Озеров, – що в Києві йому жилося скрутно, незатишно, до нього ставилися з усе зростаючою недоброзичливістю. Він шукав душевної рівноваги у часом випадковому горілчаному товаристві, коли «колеги» іменували його то метром, то провідним, то класиком. Іноді слізливоіронічно він простягав руку і казав: – Подайте радянському класику! Він грав на сцені життя. Такий собі Барон із горьківської п’єси «На дні». Однак існували три поняття, для котрих у нього ніколи не було дублів. То були слова мама, війна і Бабин Яр. Рано залишившися без батька, він і у зрілому віці любив матір так само ніжно, як у дитинстві. Вони були одне ціле. Зінаїда Миколаївна завжди залишалася для нього головним авторитетом, другом і порадницею, він бережно нею опікувався і душі не чув за нею. Вона платила йому тією ж монетою. Якщо вона пропонувала йому книгу, він не міг її не прочитати. Але й підсунуті ним «Новый мир» або «Юность» вона перечитувала від дошки до дошки, залишаючи на берегах свої, тільки їй зрозумілі помітки. Якщо вона виводила його в музичний концерт, то це могло бути вершинне – «генії виконували геніїв» – і Некрасов зізнавався тому-таки Симі Лунгіну, що без мами висох би на шабатурку або перетворився на «журналюгу», вдатного хапати все на льоту, та нічому не віддаватися до кінця. Якщо мамі не подобався хтось із його нових знайомих, той незрідка непомітно випадав із некрасовської компанії – в мами була відмінна інтуїція. Мама постійно вмовляла його одружитися – він не без гумору просив одну зі своїх приятельок: «Ви би якось пояснили мамі, що я настійно оберігаю її від невісток». Жарти жартами, але Зіна10

Віктор Некрасов або важкий дар правди їда Миколаївна була для нього в усьому найближчою людиною – і джерелом життєвого досвіду, і талісманом, і порадницею; відповідала на численні листи до нього (негайно, без зволікань, як і належить за етикою класичної епістолярії – не порівняти з вічно захеканими сучасниками, які все відкладають на завтра), переймалася всіма його справами і проблемами. Добра, ласкава, м’якої душі мама була між тим у певних питаннях непорушною і могла перед черговою партійною нагінкою сказати приятелеві сина – так, щоб Віка не чув: «Якщо він почне каятися, він перестане бути моїм сином». Разом із тим у його ставленні до мами постійно проскакувало щось дитяче, пустотливо-грайливе: він полюбляв її розігрувати, дарував непотрібні дрібнички, вигадував веселі сюрпризи. Опіка над мамою часом доручалася і друзям. Якщо хтось із них супроводжував Зінаїду Миколаївну у прогулянці набережною Ялти і бачив, що вона втомилася, не можна було запропонувати їй відпочити – могла образитися. Належало сказати: «Зінаїдо Миколаївно, я до біса заморився, – може, присядемо?» Тяжка хвороба Зінаїди Миколаївни (перелом шийки стегна) вибила Віктора Платоновича із сідла... І справжнім потрясінням для нього стала смерть Зінаїди Миколаївни – він після цього якось одразу постарів і ще більше замкнувся в собі... Другим святим для нього словом була війна. Віктор Некрасов, здавалося, був буквально просякнутий згаром «окопів Сталінграда» – у найвищому сакральному сенсі цього символу – пошуками Валеги, спогадами, допомогою фронтовикам (мало хто вже пам’ятає, що на свої Сталінські премії Віктор Некрасов та Олесь Гончар закупили візки для інвалідів), чоловічою воїнською дружбою і несприйняттям – пафосу про війну, хизування чинами й орденами, декоративнопатріотичної неправди... Про все це чудово написано в інших. Я жодного разу не потрапив у те вузьке коло їхніх «мальчишників» із фронтовою тушонкою і «стограмами», де «бойцы вспоминали минувшие дни / И битвы, где вместе 11

Лесь Танюк рубились они». Я належав до іншого покоління і розумів, що існують певні потаємні схованки душі, «спецхран», куди потрібен особливий допуск – спільні спогади і спільна скорбота за тими, хто лишився там, на війні... І, хоч як дивно, спільна світла ностальгія за тими роками, коли смерті, каліцтва і рани не могли скасувати справжню дружбу і готовність до самопожертви. Із цілої низки ознак було зрозуміло, що слово «війна» мало для них сакральний сенс – і жити вони намагаються за тими ж суворими законами військового часу, коли були неможливими боягузтво і підлота, коли за все розплачувалися честю і кров’ю. Третім святим словом був Бабин Яр, який, – цитую Михайла Пархомова, – «став глибокою, зяючою раною на тілі людства» і – частиною життя Віктора Некрасова. Його до глибини душі ображало й обурювало, що так було далеко не для всіх його сучасників. Спробуйте уявити, що відчував Некрасов, скажімо, в такій ситуації, описаній його другом Лазарем Лазаревим: «...Ми відправилися на якусь виставку в Манежі. Там була виставлена і картина «Бабин Яр». Затрималися біля неї. «Цікаво, що говорять?» – спитав Некрасов. Тут до картини підійшла екскурсія, і екскурсоводка жваво і впевнено заходилася нести якусь ахінею: «Бабин Яр – це урвище під Києвом, де гітлерівці в роки Великої Вітчизняної війни розстріляли групу радянських жінок». Вона, мабуть, вважала, що тому яр і назвали «Бабиним». Кошмар і жах радянської влади полягав, окрім усього іншого, і в тому, що вона намагалася перекопати Бабин Яр, розмити про нього пам’ять – за відвідування Бабиного Яру виключали з партії і виганяли з роботи. Цього не передаси своїми словами – надамо слово самому Віктору Некрасову: наша книга закінчується його монологом «Бабин Яр». Був іще один момент, про який він майже нікому не розповідав, хоча й написав про це у своїх начерках. Зінаїда Ми12

Віктор Некрасов або важкий дар правди колаївна ледь не загинула в Бабиному Яру. У той страшний день 29 вересня вона вийшла провести своїх друзів-євреїв і опинилася разом з ними у колоні приречених на смерть. Суто випадково Зінаїду Миколаївну впізнали її колишні пацієнти – вона працювала дільничним лікарем – і вирвали її на останньому повороті дороги з колони... Такий от роковий... сюжет: можливо, ще й тому так в єдине ціле сплелись у Віктора Некрасова ці два поняття? «Звісно, – писав про нього Василь Биков, – багато в чому В. Некрасов випередив свій час і, як це незрідка трапляється в мистецтві (і не тільки в мистецтві), в результаті був за це суворо покараний. Адже немає пророка у вітчизні своїй – слова, що належать земній вічності і понад усе пасують для того, щоб позначити ними його надгробок. І чи може нас утішити думка, що не тільки його надгробок? Те, що сталося з Віктором Некрасовим, нещодавно ще було нашим національним буттям, долею, головною сутністю політики держави щодо честі й гідності взагалі. Нещодавно ще здавалось: інакше не може й бути, бо інакше й не було ніколи. І обеліски, хрести, струхлі пеньки на могилах найкращих синів батьківщини розсипані по всьому неосяжному простору країни і за її межами – від заселеної безвісними могилами Колими до не менш заселеного Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем. Що ж, ми звикли: це наша доля і наша історія, досі, на жаль, іще не втілена в нашу об’єктивну історіографію». А тим часом із дня народження Некрасова проминув уже цілий вік...

Про авторів Борисов Олег (Альберт) Іванович (1929–1994) – актор театру і кіно, режисер. Народний артист СРСР. Після закінчення Школи-студії МХАТу (1951) – актор Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки. 1964–1984 – актор БДТ ім. Горького в Ленінграді. 1984–1989 – МХАТ. 1989–1990 – ЦГТСА, з 1991 р. – керівник театру «Антреприза Олега Борисова». З середини 1950-х знімався в кіно. Остання роль – у фільмі «Мені нудно, бісе» за мотивами Ґете, Пушкіна, Томаса Манна, знятому його сином Юрієм Борисовим (1956–2007). Він же видав посмертно щоденник батька, який той вів з 50-х років («Без розділових знаків», 1999–2002 та ін.) і книгу «Інший вимір» (2004). Батько й син поховані на Новодівичому цвинтарі в Москві. Дзюба Іван Михайлович (1931) – літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент, Герой України, академік НАНУ, міністр культури України (1992–1994). Голова Комітету з національних премій України (1999–2001), співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедія сучасної України». У 1973 р. був засуджений за трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перекладений всіма європейськими (і китайською) мовами. Автор понад 20 книг і кількох тисяч публікацій на теми етики, культури, моралі і політики. Кіпніс Григорій Михайлович (псевдонім К. Григор’єв) (1923–1995) – письменник, журналіст, учасник Другої світової війни. Після закінчення КДУ (1951) працював у редакції газети «Київська правда», на радіо; з 1956 року – власний кореспондент 204

«Літературної газети» в Україні. Автор книг «Ваші знайомі» (1971), «Приходьте в будні» (1974), «Віка» (2011). Муратов Олександр Ігорович (1935) – кінорежисер, сценарист, поет. Після закінчення режисерського факультету ВГКу (1959) – режисер кіностудії ім. М. Горького, Одеської студії, а з 1967 – Київської кіностудії ім. А. Довженка. Заслужений діяч мистецтв України. В його активі десятки кіносценаріїв та 25 знятих фільмів, серед яких «Наш чесний хліб» (1964), «Маленький шкільний оркестр» (1968), «Стара фортеця» (1973), «Перегони по вертикалі» (1982), «Золотий ланцюг» (1986), «Танго смерті» (1991), «Вальдшнепи» за М. Хвильовим (1996) та ін. Автор кількох збірок віршів. Новоселицька Ніна Миронівна (1926) – театрознавець, критик, творець українського «радіотеатру». Після закінчення КДУ викладала в ньому, потім – у Київському театральному інституті, зокрема, радіорежисуру. З 1962 р. – зав. редакцією мистецтва на українському радіо. Автор книг про Ольгу Кусенко, Юрія Лаврова і понад 300 рецензій на театральні спектаклі. Сверстюк Євген Олександрович (1928) – літературознавець, письменник, публіцист. Дисидент. Політичний в’язень радянських тюрем і концтаборів (1947–1983). Президент УАМІ (1989), головний редактор газети «Наша віра» (1989), президент українського ПЕН-клубу (1993), дійсний член УВАН (США, 1996). У 1993 р. захистив у УВУ (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція». Автор багатьох есеїв і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, поетичних текстів і перекладів. Скуратівський Вадим Леонтійович (1941) – літературознавець, кінознавець. Доктор мистецтвознавства (1997), академік Академії мистецтв України (2001). Закінчив факультет романогерманської філології КДУ (1965). Професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Автор книг «Проблема авторства «Протоколів сіонських мудреців»» (2001),

205

«Художні проблеми у німецькому романі ХХ століття» (1971), «Література й історія» (1996), «Історія та культура» (1996), «Екранні мистецтва: ґенеза, структура, функція» (1997). Смєхов Веніамін Борисович (1940) – актор театру і кіно, режисер, народний артист Росії (2010). Після закінчення театрального училища ім. Б. Щукіна – провідний актор Театру на Таганці (1964–1985), після вигнання з СРСР Ю. Любимова пішов у «Современник», з 1990 р. – постановник вистав у Росії і за кордоном. Автор книг «Та Таганка», «Одного прекрасного дня», «У житті так не буває» (2008), «Театр моїй пам’яті» (2010) та ін. Танюк Лесь Степанович (1938) – режисер, поет, мистецтвознавець, перекладач Шекспіра, Сервантеса, Аполлінера, Тагора, Рільке. Президент Клубу творчої молоді в Києві (1959–1963), звідки вийшли українські шістдесятники. Дисидент. З 1945 по 1986 у Москві (ІТД, МХАТ, Театр ім. Станіславського, Театр ім. Моссовєта і Театр ім. Маяковського – режисер-постановник загалом близько 50 вистав. Після вибуху в Чорнобилі повертається до Києва, де очолює Молодіжний театр. Державний діяч – Депутат Верховного ради України I–V скликань, голова Комітету ВР з культури. Професор Київського театрального інституту. Народний артист України, Голова Національної спілки театральних діячів (з 1992) і «Меморіалу» ім. В. Стуса (з 1992). Один із засновників Народного Руху України, заступник його голови В. Чорновола, засновник фонду його імені, видавець 10-томника В. Чорновола. З 1956 вів «Щоденники без купюр», які виходять тепер 60-томним виданням (вийшли 24 томи – до 1969 р.). Збірники статей і перекладів. Роботи про Л. Курбаса, М. Куліша (підготував і видав перше повне зібрання його п’єс – 1992 р.), М. Євреїнова, О. Таїрова, М. Романова, дві монографії «Марія Крушельницька» (1974, Москва, 2007, Київ). Понад 2 000 публікацій з проблем мистецтва, політики і моралі. Утевська Паола Володимирівна (1911–2001) – авторка багатьох книг для дітей. Нагороджена орденом Вітчизняної війни. Працювала в редакціях «Літературної газети» і «Вітчизни». 206

Пропонований текст був опублікований у збірнику «Про Віктора Некрасова. Спогади. Людина, воїн, письменник» (1992, Київ). Шифман Борис Михайлович (1931–2013) – літераторшістдесятник, київський товариш Віктора Некрасова, сапер, що втратив зір під час розмінування. Жив в Ізраїлі, був організатором низки акцій пам’яті Віктора Некрасова, активістом товариства «Україна-Ізраїль». Ініціював створення пам’ятної медалі, присвяченої сторіччю В. Некрасова.

207

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: ВИДАВНИЦТВО «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»