Розмови з Богданом Осадчуком

Українсько-польське століття

РОЗМОВИ З БОГДАНОМ ОСАДЧУКОМ

Базиль Керський Анджей Станіслав Ковальчик у співпраці з Кшиштофом Заставни

ДУХ I ЛIТЕРА

Polska i Ukraina Rozmowy z Bohbanem Osadczukiem przeprowadzili Basil Kerski i Andrzej Stanisław Kowalczyk Współpraca Krzysztof Zastawny Wydanie drugie, poszerzone i zaktualizowane

Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego Wrocław 2008

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Богдан Осадчук – історик, політолог, кореспондент однієї з найвпливовіших європейських газет – швейцарської «Neue Züricher Zeitung», співпрацівник леґендарної Ґедройцевої «Культури». У польсько-українських стосунках феномен Б. Осадчука полягає в тому, що він ревно стежить за ними й бере у них участь упродовж майже шістдесяти років. У важливих для українців і поляків моментах ніколи не забракло його голосу. У Польщі він є, мабуть, найпопулярнішим українським журналістом і політичним коментатором. Дана книга являє собою збірку розмов із Б. Осадчуком, у яких він яскраво та захоплююче викладає своє бачення найдраматичніших подій історії ХХ-го століття. Важливо, що це не просто висловлення стороннього глядача, а щире свідчення людини, якій часто вдавалося бути присутньою в місцях «творення історії» ВИДАВЦІ: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Переклад з польської: Леся Лисенко Наукове редагування та іменний покажчик: Леся Лисенко Коректура: Валерія Богуславська Художнє оформлення: Ірина Пастернак Комп’ютерна верстка: Ілля Першин Підготовка текстів: Олексій Сігов Це видання здійснене за підтримки Посольства республіки Польща в Україні Базиль Керський, Анджей Ст. Ковальчик Польща і Україна. Розмови з Богданом Осадчуком/ Пер. з пол. – К. Дух I лIтера, 2009. – 376 с.

ISBN 978-966-378-123-5

© Дух I лIтера, 2009

Рідкісний птах або Rava avis * Боґуміла Бердиховська Ліберали в українській політиці і, ширше, суспіль­ ному житті ніколи не займали надто помітного місця. Вони ніколи не належали до головної течії україн­ської політики (у фундаментальній одинадцятитомовій «Ен­ци­клопедії українознавства», виданій на еміґрації, взагалі немає гасла «лібералізм»!). Тут навперемінно пану­вали народні демократи, комуністи, інтеґральні націоналісти. Попри це значення ліберальної інте­лі­ ґенції для української історії неабияке. Чи можна, наприклад, займатися українською історіографією, оми­ наючи ім’я Івана Лисяка-Рудницького? Чи можна гово­рити про українську журналістику, оминаючи ім’я Івана Багряного? Зі зрозумілих причин після Другої світової війни ліберальна течія могла вижити тільки на еміґрації. Хоча це було нелегко. Проти лібералів були не тільки повсякденні труднощі, притаманні всім східноєвропейським еміґраціям після 1945 року, а й значна частина власної суспільної думки, що перебувала під явним впливом націоналістів усіх відмін (бандерівці, мельниківці, двійкарі). Але ліберали вижили (хоча найвагоміших успіхів більшість із них здобула поза українським середовищем), а доробок декого з них (ліпше було б написати – поодиноких) потрапив до України. Найбільше щастя, поза сумнівом, мав Іван * З польської переклала за рукописом Наталка Римська

6

Розмови з Богданом Осадчуком

Лисяк-Рудницький, чия спадщина завдяки сумлінності й компетенції Ярослава Грицака відома в Україні повністю. Іван Багряний, хоча в Україні видано всі його романи (в тім числі явно слабкі), як публіцист – а публіцистом він був справді знаменитим! – практично невідомий, хоча том його публіцистики 1996 року вийшов у видавництві «Смолоскип». Ім’я одного з найвизначніших європейських совєтологів Бориса Левицького сучасному українському читачеві не говорить практично нічого. Згадкою про еміґраційну долю українських лібералів доречно було розпочати текст, головним героєм якого є людина, що належить до отих «рідкісних птахів», якими вони були і є. Мова про Богдана Осадчука – історика, політолога, кореспондента однієї з найвпливовіших європейських газет – швейцарської «Neue Züricher Zeitung», співпрацівника леґендарної Ґедройцевої «Культури». Осадчук народився в Коломиї 1920 року, тож якби мав схильність улягати духові часу, напевно став би ак­ти­вістом ОУН; якби домінувала родинна традиція – вступив би до комуністичної партії (бать­ко був членом нелеґальної Комуністичної партії Західної України). Цього не сталося, можливо, тому, що він зростав у цен­ тральній Польщі (батька, вчителя з комуністичними симпатіями, скерували туди адмі­ні­стративно), а може, тому що українства його навчали петлюрівці, які після перебування у таборах інтернованих мандрували по всій Польщі у пошуках роботи. Коли 17 вересня 1939 року Червона армія зайняла половину II Речі Посполитої, Богдан Осадчук, хоча його родина мешкала на території Генеральної губернії, вирішив виїхати до Совєтської України. Але розмова з совєтським офіцером, який допитував тих, що хотіли виїхати, розвіяла його просовєтські симпатії. Осадчук

Вступ

7

уперто звертався до нього по-українськи, офіцер говорив тільки по-російськи – і зрештою став кричати на молодого симпатика Країни Рад, що той є українським буржуазним націоналістом. Особливого смаку цій історії додає те, що Богданів батько, хоч і колишній комуніст, на той час уже не мав жодних ілюзій, чим є Совєтський Союз, і з тривогою думав про намір сина. Одразу після виникнення Українського Центрального комітету під проводом Володимира Кубійовича Богдан Осадчук заанґажувався у діяльність його філії на Холмщині. У тому періоді подією, яка справила найбільший вплив на майбутнього журналіста, була братовбивча війна бандерівців із мельниківцями (серед яких Осадчук мав друзів). Може, якраз ця обставина зробила Осадчука непримиренним критиком бандерівського табору. Як згодом виявилося, переломним для Осадчукової біографії стало рішення полишити працю у Холмському Українському комітеті і податися на навчання до Берліна (українці з Галичини тоді мали особливий статус, завдяки чому могли навчатися у німецьких університетах). Від 1941 року Осадчук студіював у Берлінському університеті історію балканських країн під керівництвом професора Альберта Гаусгофера (1945 року нацисти розстріляли його у берлінській в’язниці Моабіт за участь у змові проти Гітлера). Саме тоді Богдан Осадчук зблизився з Омеляном Пріцаком, Іваном Лисяком-Рудницьким, Василем Рудком. Він бачив зблизька поразку Німеччини: хоча для українців це було небезпечно, не втік із Берліна перед наступом Червоної армії (згодом редактор паризької «Культури» намовлятиме свого берлінського співпрацівника написати спогади про той період – на жаль, безрезультатно). Берлін, до якого він потрапив доволі ви-

8

Розмови з Богданом Осадчуком

падково, став для Осадчука прихистком на ціле життя (пізніше його з цим містом додатково зв’язала праця у Вільному університеті). Після війни Осадчук зв’язався зі східноукраїнською еміґрацією, безсумнівним лідером якої був Іван Багряний – творець і голова Української революційнодемократичної партії. Вперше і востаннє у житті Осадчук став партійним функціонером – генеральним секретарем. Він постійно співпрацював із газетою, що залишалася у силовому полі УРДП, – «Українськими вістями». Тут він писав під псевдонімом Юрій Чорноморський. (Уживання псевдонімів серед українських авторів після війни було повсюдне і походило зі страху перед «репатріяцією» до Совєтського Союзу.) Окрім співпраці з «Українськими вістями», Осадчук дописував для «Die Neue Zeitung», яку німецькою мовою видавали американці. Праця в американській пресі давала українському еміґрантові значно більші можливості впливу, ніж праця у будь-якому іншому пресовому органі. Подією, засадничо важливою у біографії Богдана Осадчука, був Конґрес свободи культури, який відбувся в Берліні 1950 року. Тільки поляки наполягли, щоб тут були присутні совєтські народи, насамперед – українці. Під час засідань Конґресу молодий український журналіст запізнався з Єжи Ґедройцем і з його найближчим співпрацівником Юзефом Чап­ським. Це зна­йомство протривало півстоліття. Співпраця з Ґедройцем, писав згодом Осадчук, «не була й не є взаємним підтакуванням. Ми гризлися – і сваримося далі, але це неодмінно перманентний творчий конфлікт. У такий спосіб ми верифікуємо один одного» («Визнання і зізнання українського полонофіла», 1977), та попри все він був найвірнішим українським співпрацівником

Вступ

9

«князя-редактора». Тією мірою, якою змінювався професійний статус Осадчука, змінювався також характер співпраці між ним та Ґедройцем. Якщо спершу Осадчук зосереджувався на інформуванні польського читача про життя української еміґрації, а також на пошуку нових українських співпрацівників для «Культури» (найпліднішим виявилося залучення до роботи Бориса Левицького й Івана Лисяка-Рудницького), то, ставши кореспондентом «Neue Züricher Zeitung», він зіграв неоціненну роль у просуванні «Культури», її авторів та ідей у німецькомовному світі. І це в період, коли для багатотиражної європейської преси повсюдним звичаєм було уникати будь-яких згадок про східноєвропейські еміґрації! Осадчукової уваги зав­ жди могли сподіватися українці та поляки, які боролися з тоталітарними режимами. Він бив на сполох перед європейською громадською думкою з приводу арештів українських інтелектуалів середини 60-х років, уважно спостерігав кожний політичний перелом у Польщі, захищав пером Дзюбу, Куроня, Міхніка, який у його берлінському помешканні святкував свої 18-ті уродини. Осадчук знав майже всіх польських інтелектуалів, які виїжджали на Захід у період ПНР, і найвидатніших представників польської культури на еміґрації. Неможливо укласти повний перелік його польських друзів і знайомих, згадаю лише кілька найвідоміших імен: Вітольд Ґомбровіч, Чеслав Мілош (який написав вступ до збірки Осадчукової вибраної публіцистики «Ukraina, Polska, świat»), творець польської редакції радіо «Вільна Европа» Ян Новак-Єзьоранський, режисер і співтворець польської кінематографічної школи Анджей Мунк, художник та есеїст Юзеф Чапський, есеїст і чудовий знавець української проблематики Єжи Стемповський, один із найвизначніших письменників

10

Розмови з Богданом Осадчуком

XX століття Ґустав Герлін-Ґрудзінський. Та особливо Осадчук заприятелював із поетом і перекладачем з російської та української мов Віктором Ворошильським. Цій дружбі він залишався вірний до смерті Ворошильського і був одним із тих друзів, які прощалися з ним на варшавському цвинтарі Повонзки. У польсько-українських стосунках феномен Осадчука полягає в тому, що він ревно стежить за ними й бере у них участь упродовж майже шістдесяти років. У важливих для українців і поляків моментах ніколи не забракло його голосу. Так було у 1990 році, коли в гострому тексті «Co dalej panowie Polacy?» він критикував польську політику щодо України й української меншини у Польщі; так було й тоді, коли під час кризи, пов’язаної із Цвинтарем Орлят, критикував вузькість мислення львівських депутатів. Богдан Осадчук у Польщі є, мабуть, найпо­пуляр­ нішим українським журналістом і політичним коментатором. Поляки уважно дослухаються до його думки. У Варшаві його пошановано найвищими почестями (зокрема він отримав найвищу польську відзнаку – Орден Білого Орла), а з нагоди 85-х уродин вітання йому надіслав президент Алєксандер Квасьнєвський. Громадське телебачення підготувало спеціяльну ювілейну програму. Польські дослідники видали дві його останні книжки: «Ukraina, Polska, świat» (2000, в українському перекладі з’явилася 2001 року) і велике інтерв’ю «Wiek ukraińsko-polski» (2001), яке чекає на українське видання. Здається, що життя Богдана Осадчука досконало зреалізоване. У своїй професії він досягнув успіху, незвичайного для східного європейця: був коментатором однієї із найважливіших у світі газет. Бачив на власні очі повернення незалежності України. У грудні 1991

Вступ

11

року, коли Польща перша у світі визнала незалежність України, міг наочно переконатися, що його праця щодо нормалізації українсько-польських відносин, спільна з багатолітніми зусиллями Єжи Ґедройця, мала сенс і принесла чудові плоди. Ще більше задоволення мав право відчувати від великого вибуху польської солідарності з українцями восени 2004 року. Однак в Україні Професорові явно бракує більшого розуміння та визнання його доробку. Опосередково цей брак знань про його досягнення підтверджує присудження йому кілька років тому української відзнаки найнижчого ранґу: ордену «За заслуги» III ступеня. Сучасна, значною мірою посовєтська Україна здобутки антикомуністичної еміґрації засвоює тяжко. В цьому контексті не варто дивуватися, що такою самою нагородою відзначено також і Єжи Ґедройця. Та, на щастя, не чиновники писатимуть історію, у тому числі й історію польсько-українських стосунків. І місце в ній Богдана Осадчука ніхто не заперечить.

174

Розмови з Богданом Осадчуком

Розділ VII

175

ти, знайшли їх на своїй землі, отож трохи заробили на нафті. А потім до Америки приїхали інтелігенти – львів’яни, харків’яни.

Тобто вони вважали, що це взагалі не потрібне? У нас є Український вільний університет у Мюнхені, навіщо нам іще щось інше?

Після Другої світової війни? Так, після війни. Це була зовсім інша еміграція – лікарі, історики, інженери. Найшвидше вкорінилися й заробили великі гроші лікарі, тож саме вони стали головною силою інтелігенції – меценатами мистецтва. Почалося скуповування картин, підтримка художників і взагалі високої культури. Купили гарні будинки, один із найгарніших старих будинків у Нью-Йорку, пам’ятник архітектури, для Iнституту української культури. Потім розпочався шлях, їхній і їхніх дітей, до американських університетів. Деякі, вже науковці, зайнялися академічною працею, деяким вдалося отримати професуру. Iнші вчилися з думкою про те, щоб здобути наукове становище та потіснити росіян із впливових наукових посад на відділеннях славістики та історії Європи. Головним інтелектуальним здобутком стали високі позиції в університеті Гарварда, в США. Мій колега з берлінських студій, Омелян Пріцак, орієнталіст, кинув гасло громадського збирання першого мільйона доларів, другого, третього для створення українських кафедр, бо в тамтешній системі, диспонуючи грошима, можна заснувати кафедру.

Коли виник відомий український осередок у Гарварді? Ще в 60-х роках! Його організатором став Омелян Пріцак, який походив із Бучача, людина надзвичайно твердого характеру, моя дружина говорила, що він – як танк, ішов крізь життя так, що кожний мусив дати йому дорогу. Повнотілий, плечистий, з могутньою, майже квадратною головою. Iрина запевняла, що по дорозі він розчавить усе. Із 80-х років його наступником є Роман Шпорлюк, який у 50-х роках вчився в університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Я, починаючи з 60-х років, часто їздив до Сполучених Штатів і Канади. Ще під час своєї першої подорожі до Сполучених Штатів я закохався в Нью-Йорк. Я й досі відчуваю міцний зв’язок із цим містом і сподіваюся, що після терактів 11 вересня життя там знову ввійде в старе річище, наскільки це можливо. У мене в Нью-Йорку було багато друзів, насамперед видатний український художник Яків Гніздовський. Я товаришував із багатьма людьми, що належали до інтелектуальних кіл, передусім із редакції «Нью-Йорк таймс». Завдяки йому я познайомився з журналістами, насамперед – із тими, хто займався міжнародною політикою. Чимало цікавих зустрічей відбулося в домі лікарської української родини Сочин­ ських у Брукліні. Сочинський був родом з Волині, вивчав медицину в Берліні, потім нацисти депортували його до Заксенгаузена. Йому пощастило втекти під час бомбування, вижив він завдяки допомозі однієї української родини. Після війни емігрував до США. У домі Сочинсь-

За гроші, зібрані серед української еміграції, створювався професорський штат в українському американському університеті. Це все відбувалося на фоні протистояння з бандерівцями, які противилися цій ідеї, переконуючи всіх, що це буде «чужа» наука.

176

Розмови з Богданом Осадчуком

ких сходилися також європейські євреї з Брукліна. Часто бував там під час відвідин Штатів і мій берлінський університетський колега Річард Льовенталь. У культурному розмаїтті Нью-Йорка я просто оживав. Мене цікавив не тільки єврейський чи італійський елемент цього міста, а й чорний Нью-Йорк. Усупереч порадам моїх друзів якось увечері я поїхав до Гарлема і провів там усю ніч у дансингах, де я був єдиним білим. Я танцював із чорними жінками – і нічого зі мною не трапилося. Винятковою подією в Нью-Йорку був, звичайно, візит Хрущова в 1960 році. Під час відомої сесії Організації Об’єднаних Націй? Тоді, під час засідань ООН, коли він колотив черевиком. Це була досить кумедна історія. Я спостерігав за ним і повинен був слухати його виступ, бо писав про нього статтю. Він виробляв різні хохми. Пам’ятаю, що цей інцидент стався в залі перед вечірнім засіданням. Уже було мало людей, всім набрид цей Хрущов та його виступи, а він розійшовся не на жарт: «Куди поділися делегати? Що, по борделях волочаться?». Уголос так сказав? «По борделях волочаться! Тринькають там гроші, видрані з кров’ю в усіх експлуатованих народів! Але одного дня це закінчиться, це колись закінчиться!». Потім він помітив, що керівник французької делегації задрімав. Зарепетував: «Не спіть під час моєї промови! Ви не хропти приїхали сюди за гроші пригнобленого народу. Це не готель!». Того дня я бачив у бінокль, як Микита Хрущов малює на папері якихось звіряток, будиночки, ліси, дерева. У такий спосіб розважався. Андрій Громико сидів біля нього, а той, як відомо, був небагатомовним, тож говорити з ним не міг. Перед

Розділ VII

177

Хрущовим сидів голова іспанської делегації, аристократ із довжелезним прізвищем, у нього були дуже відстовбурчені вуха. Хрущов це помітив і раз – дав йому щигля в одне вухо, потім – у друге, а пізніше – в обидва. Громико геть завмер. Iспанець не озирнувся, витримав це хамство. Вийшов виступати делегат Філіппін: «Тут сидить кат України із закривавленими руками»… Хрущов сидів тоді з відкладеними навушниками, тому, напевно, цього не чув, але коли філіппінець почав щось вигукувати, Хрущов цим зацікавився і знову надягнув їх. Спочатку стукнув ліктем Громико, а потім сам почав репетувати. Ніхто його не слухав. Він почав махати своїми аркушами з малюнками – жодної реакції. I тоді він стягнув черевика й так стукнув ним об пюпітр, що ледве його не зламав. Усі делегації завмерли. Адам Рапацький, хворий на серце, потягнувся за краплями, Ґомулка сидів похмуро. На цю сесію Хрущов привіз усіх керівників із «братерських» комуністичних країн. Не приїхали лише Енвер Годжа та Ніколає Чаушеску, вони вже тоді бунтували. Коли йому надали слово, він як підстрелений вискочив на трибуну й почав вигукувати: «Я тебе покажу нашу русскую мать, ты…, ты – гнида». I застрочив лайками, як із кулемета: «Ти лижеш американські черевики, ти – американська вонючка, ти – гівнюк!». Потім ми, журналісти, побігли за офіційним текстом промови Хрущова, в якому прочитали: «Сьогодні після обіду відбувся дуже жвавий обмін думками між делегатом Філіппін і прем’єром Хрущовим». Тоді я зустрівся з Бжезінським, щоб розповісти йому, що відбувається… Пригадую, як кілька років тому Збігнєв Бжезін­ ський запросив вас на зустріч Комітету американ­ сько-української співпраці в Берліні…

178

Розмови з Богданом Осадчуком

Це була тільки нарада в рамках Центру стратегічних досліджень. Бжезінський створив Комітет американоукраїнського співробітництва. Керував ним разом із Генрі Кісінджером. Це дивовижно, бо вони не надто один одного люблять. Комітет було створено три роки тому, незалежність все ж щось означає. У ньому є українські діячі та кілька важливих колишніх міністрів, а також – колишніх шефів ЦРУ. Це дуже представницьке коло. Таким чином Кісінджер, який принципово не цікавився українською проблемою, почав піднімати її у різних виступах і висловлюватися проукраїнськи. Це – колосальний поступ. Нас цікавить питання післявоєнних польськоукраїнських контактів на еміграції й інтелектуальна взаємодія та взаємопроникнення. Важливою ланкою і майстернею співпраці було те, що почалося в 40-х роках, ще перед «Культурою», серед журналістів в українській та польській пресі, яка виходила в «діпісівський» період – точніше в 1945 і 1946 роках – у Західній Німеччині. Тоді в цьому брав участь Которович – видавав журнал «Неділя». На півдні Німеччини з’явилася «Трибуна», а також «Час» Iрницького. I була, звичайно, «Kronika wiadomości polskich», до якої писали Клаудіуш Грабик і Єжи Понікевський. У цих виданнях розпочалися перші дискусії, які пізніше, у зв’язку з виїздом у дальшу еміграцію до Америки та Канади, або з репатріацією та виїздом, обірвалися, бо видання перестали виходити. Це був початок. Зерно засіяли, ідея залишилася. Пізніше вже в зовсім іншому контексті взаємні контакти поновилися у зв’язку з роботою на Радіо «Вільна Європа» (РВЄ) у Мюнхені й згромадженням українців і поляків, які тут жили в столиці Баварії.

Розділ VII

179

Виникло щось на зразок неформального польськоукраїнського клубу. У Мюнхені чи на РВЄ? У Мюнхені. Ні, ні, не на радіо. Головними речниками з польського боку виступили колишній директор Iнституту національних справ Станіслав Папроцький, журналіст і дипломат Тадеуш Кательбах. Участь у зустрічах брали Тадеуш Женчиковський, заступник Яна Новака-Єзьоранського, Мар’ян Піотровський, діяч Селянської партії, і Павел Заремба, історик. Укра­їнську сторону представляли Борис Левицький, колишній націоналіст, а тоді соціал-демократ. Із групи «Сучасність» був передусім Володимир Стахів, в’язень Заксенгаузену, той, хто зустрічався зі Стефаном Гротом-Ровецьким. Він був, власне, головним свідком, написав про це спогади. Був православний священнослужитель Коржан, нерегулярно відвідував нас Єжи Панейко, правник і професор у Вільному університеті, колишній професор адміністративного права в університеті Стефана Баторія у Вільнюсі. Зустрічався з нами Михайло Добрянський, керів­ник української служби Радіо Свобода, добрий перед­­ воєнний публіцист, автор книжки «Польща та Укра­ їна». Долучився також Ян Новак-Єзьоранський, я приїжджав із Берліна. Ми зустрічалися час від часу в різному складі й обговорювали спільні справи, спільні інтереси, небезпеки та проблеми. Це було в середині 50-х років? Так. Згодом частина з них виїхала до Лондона на пенсію, деякі вмерли, а пізніше молодші від нас підхопили наші ідеї. Згодом ці зустрічі відбувалися переважно під патронатом «Культури», бо ініціатором їх була Аліна Гра-

Українська весна восени

Українська весна восени Богдан Осадчук Протест проти фальшування виборів українським автократичним лідером і пов’язаною з ним мафіозною групою олігархів був несподіваним для громадської думки західного світу. Причин цього є чимало. На початку дев’яностих Захід іще цікавився змінами в цій найбільшій за площею країні Європи, принаймні питанням відмови від ядерного арсеналу. Проте пізніше Україна майже цілковито зникла зі сфери інтересів західного світу. Внаслідок вкрай невдалої інформаційної політики української влади більшість західних засобів масової інформації відкликала своїх представників із Києва; отак молода держава зачинялася перед зовнішнім світом. Невдача «Руху» Така ситуація спричинила катастрофічні наслідки. Дедалі більше взаємне ігнорування вело ще й до підсилення впливу традиційно проросійських сил, насамперед у Франції та Німеччині. Польща, попри певне розчарування, тісно пов’язана з Україною, намагалася в рамках тодішнього Веймарського трикутника* спрямувати цей струмінь в інше річище чи принаймні пригальмувати його. Президент Польщі * Веймарський трикутник – Комітет сприяння французьконімецько-польській співпраці, створений у 1991 році.

251

Александер Квасьневський багаторазово критикував курс своїх партнерів. На відміну від колишніх держав-сателітів у Східній і Південно-Східній Європі чи в прибалтійських рес­ публіках, українським антикомуністам, які прагнули якнайшвидше відмовитися від совєтського спадку, не вдалося знищити структури вже самостійної республіки. Занадто тонким був прошарок реформаторських сил. Колишнім дисидентам, які стали новими духовними провідниками країни, не вистачило рішучості й відваги. В’ячеслав Чорновіл, харизматичний лідер великого «Руху» та в’язень Ґулаґу, не використав шансу на усунення колишніх функціонерів з керівних посад у державі. Заради утримання вну­ тріш­ньої стабільності й зовнішньої безпеки він задо­ вільнився роллю «конструктивної опозиції». Таке становище безсоромно використала стара-нова влада. «Рух» було зведено до ролі незначної орга­ нізації. Коли Чорновіл усвідомив цю помилку й заходився створювати активну опозицію, то загинув за таємничих обставин в автомобільній аварії. Його родина, друзі й прибічники вважають, що це було вбивство, замовлене державними владцями. Студентська революція без відгуку Смерть Чорновола витворила в політичному жит­ ті України велику вирву. Будь-які здійснювані опо­ зицією протягом кількох років спроби заміни його якоюсь постаттю нічого не дали. Тільки часами могло здаватися, що з нової хвилі протестів може народитися рух, який стане поштовхом для подолання пасивності та фрустрації, що дедалі більше охоплювали суспільство. Так було й на початку дев’яностих, коли відбулася «студентська революція». Студенти

252

Розмови з Богданом Осадчуком

протестували саме в тому місці, де зараз відбувається «помаранчева революція», тобто на київському Май­ дані Незалежності, який тоді ще мав назву площі Жовтневої революції. За аналогією до подій у Чехії, цей виступ отримав назву «оксамитової революції». Члени київської Студентської спілки та львів­ ського Студентського братства почали голодування. Закін­чен­ня акції вони пов’язували з виконанням парламентом низки вимог. Через два тижні запеклих суперечок більшість вимог було виконано, серед них – викреслення з конституції параграфу про провідну роль комуністичної партії та відставка прем’єра Віталія Масола. Однак ці протести не стали сподіваною іскрою для всієї нації. Розчарована молодь віддалилася від політики, залишаючи за собою як ностальгічний спомин лише студентську кав’ярню під назвою «Барикада». Поява Ющенка Потім настали похмурі роки бюрократичного авторитаризму під керівництвом Кучми, роки корупції та дикого капіталізму так званих олігархів. Суспільство завмерло в апатії та пасивності. Це тривало до 2000 року, коли громадськість ознайомилася з зізнаннями колишнього офіцера президентської охорони Мельниченка, що стосувалися вбивства журналіста Гри­ горія Гонгадзе. Оприлюдені афери були настільки приголомшливі, що пробудили громадську думку з летаргії й стали поштовхом для активного опору. Невдовзі виник громадський рух «Кучму геть». Провідною постаттю протестів став колишній голова Національного банку України Віктор Ющенко, що керував рухом відповідально й порядно, хоча на погляд радикальних сил був занадто м’який. Однак цей

Українська весна восени

253

рух не був спроможний залучити до протестів ширші кола суспільства. Однак Ющенка поважали дедалі більше, він поволі ставав харизматичним народним лідером, хоча така роль спочатку йому не подобалася. Його порядність, толерантність, близькість до звичайних людей, глибока релігійність і відданість засадам ринкової економіки викликали загальну повагу. Коли стало відомо про фаль­ сифікацію виборів, виник широкий спонтанний рух протесту, який за кілька днів перетворився на мирну революцію. Цей рух має багато спільного з польською «Солідарністю» вісімдесятих років, однак у конфлікті з сучасною владною елітою йому бракує посередника чи медіатора, яким у тогочасній Польщі була Католицька церква. Тому Україна мусила звернутися до міжнародних посередників.

«Neue Züricher Zeitung» 7 грудня 2004 р.

(Ukrainischer Fruhling in Herbst)

288

Розмови з Богданом Осадчуком

Чи це песимізм? Це питання історіософських роз­ думів на тему нових шансів у змінених геополітич­них умовах. Брюссельська Європа втомилася, а може, вона радше побоюється постійного збільшення числа своїх членів, певно, вона не надто була до цього готова. Однак Європа часом дивує, адже саме тут УЄФА вирішило, що організацією європейського футбольного чемпіонату 2012 року займатимуться Польща та Україна. На цьому рівні європейська інтеграція, мабуть, найлегша. Німецький журналіст Конрад Шулер написав у «Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung», що УЄФА відкрила перед Німеччиною геополітичний простір Єжи Ґєдройца, й пояснював, хто такий Ґєдройц… Проте це ж не найбільше досягнення ідей Ґєдройца. Може, Ви цього факту недооцінюєте? Гадаю, що Єжи Ґєдройц був би вельми задоволений, що обидві країни діють разом, хоча б наразі це стосувалося футболу. Чемпіонат Європи в Польщі та Україні вигадав Григорій Суркіс, колишній президент київського клубу «Динамо», голова Української федерації футболу. Маю визнати, що це була гарна думка. Політики на таке не здатні.

«Берлінець» – про Богдана Осадчука Базиль Керський У червні 1950 року в Берліні відбувся Конгрес свободи культури – з’їзд інтелектуалів, критично налаштованих щодо політики Радянського Союзу. Iніціювали та організували його американський журналіст Мел­ він Ласкі та його німецькі друзі як відповідь на вроцлавський міжнародний конгрес комуністичних митців та інтелектуалів 1948 року, як інтелектуальний наступ проти ідеологічного впливу сталінізму в Захід­ ній Європі за політичної та фінансової підтримки американців. Конгрес свободи культури мав бути не одноразовим заходом, ішлося про нову міжнародну спіл­ ку інтелектуалів. У більшості країн Західної Європи було створено комітети Конгресу – найактивніші з них діяли в Німеччині та Франції, – а також культурні журнали, такі як французький «Preuves» («Аргументи») Франсуа Бонді чи «Der Monat» («Місяць») й «Encounter» («Зіткнення») Мелвіна Ласкі, а також «Tempo Presente» («Сучасність») Iгнасіо Сілоні, журнали, які в 50 і 60-х роках справляли великий вплив на інтелектуальне життя Заходу. На Конгрес свободи культури в червні 1950 року до Берліна приїхали Єжи Ґєдройц і Юзеф Чапський. Ставлення засновників «Культури» до Конгресу було складним. Вони підтримували ідеї Конгресу як спілки незалежних інтелектуалів і використали цей форум, щоб представити свої політичні погляди,

290

Розмови з Богданом Осадчуком

а також співпрацювали з його виданнями. «Культура» публікувала тексти та книжки таких діячів Конгресу, як Артур Кестлер, Раймонд Арон або Джеймс Бернгам. Частково завдяки співпраці з цією групою ліберальних інтелектуалів середовище «Культури» отримало визнання в позаеміграційних інтелектуальних колах на Заході. Діячі Конгресу стали одними з найважливіших популяризаторів польської літератури в Європі та Америці. Так, Чеслав Мілош і Вітольд Ґомбрович стали відомі наприкінці 50-х – на початку 60-х років завдяки діяльності Франсуа Бонді, головного редактора «Preuves» («Аргументи») і друга Константи Єленського. Попри інтенсивні контакти з деякими діячами Конгресу, Ґєдройц і Чапський стримано сприймали цю ініціативу, прагнучи зберегти політичну незалежність Літературного інституту, бо розуміли, що підтримуваному американським урядом Конгресу на Заході могли закидати, що він є інструментом американської політичної пропаганди. І справді, занепад Конгресу наприкінці 60-х років стався, між іншим, унаслідок поширення інформації про те, що його структури фінансувалися американськими фундаціями, створеними й фінансованими ЦРУ. Отже тепер можна зрозуміти, якою далекоглядною була Ґєдройцева політика незалучення «Культури» до числа журналів, які видавалися за сприяння Конгресу. Берлінський Конгрес свободи культури з багатьох поглядів був важливою подією в історії Літературного інституту. У листі до Мельхіора Ваньковича від 23 липня 1950 року Ґєдройц писав про свою поїздку до Берліна: «Я перебуваю під досить сильним враженням від перебування в Берліні. Про сам Конгрес, як про всі подібні, годі й говорити, але він дав нам чимало цінних контактів і знайомств […]. Найважливішими були кон-

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

291

такти з німцями. Є вже чимало німців, з якими можна серйозно розмовляти про майбутні польсько-німецькі відносини. I настільки серйозно, що починаю озиратися в пошуках кореспондента «Культури» в Берліні […]. Користуючись оказією, ми також встановили добрий контакт з українцями […] не виключаю осіннього з’їзду «Культури» з українськими діячами в Німеччині»*. Українцем, з яким Ґєдройц і Чапський познайомилися в Берліні, був Богдан Осадчук, який через два роки дебютував на сторінках «Культури» й став одним із найважливіших українських співпрацівників Літературного інституту. Важливою політичною метою для Єжи Ґєдройца була нормалізація стосунків із сусідами Польщі. Без поліпшення стосунків із сусідніми народами Редактор не бачив майбутнього незалежної Польщі. Як запевняє Анджей Станіслав Ковальчик у своїй біографії Ґєдройца, у східній програмі «Культури» роль, важливішу від польсько-російських стосунків, відігравали стосунки з Україною**. Завдяки аналітикополітичним статтям Юліуша Мєрошев­ського «Культура» стала єдиним польським емігрант­ським виданням, яке послідовно ревізувало стосун­ки з Україною. Анджей Станіслав Ковальчик так характеризує найважливіші елементи роздумів Мєро­шев­ського на цю тему: «Борючись із радянським і російським імперіалізмом, поляки повинні позбутися рештків власного імперіалізму, віри в майбутню домінацію на просторах Міжмор’я***, а, най* Jerzy Giedroуc, Melchior Wankowicz. Listy 1945–1963. Warszawa, 2001. – С. 165–166. ** Аndrej Stanislaw Kowalczyk, Giedroyc i «Kultura», Wrocław 1999. – С.157–162. *** Міжмор’є (Midzymorze) – політична ідея Юзефа Пілсудського, яка передбачала створення федерації держав Центральної та Східної Європи (тобто між Балтійським і Чорним морями).

292

Розмови з Богданом Осадчуком

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

293

перше, раз і назавжди визнати права українців на Львів, а литовців – на Вільнюс. Те, що ми їх не маємо, корисно для нас, бо зникли одвічні причини ворожості між нами та нашими східними сусідами. […] Якщо поляки змінять своє ставлення до східних народів, то в них з’явиться шанс відігравати у своїй частині Європи важливу роль. Вони повинні також позбутися ксенофобії, відкинути звичні розумування, почати мислити континентальними категоріями»*. Завдяки ревізії поглядів на польсько-українські відносини, а також – визначенню майбутніх умов до цього обопільного партнерства «Культура» стала заці­ кавленим посередником для тих українців, що, як і Ґєдройц, були готові до порозуміння й відвертої, без упереджень і стереотипів, історичної дискусії, а також – обговорення майбутнього Польщі та України. До таких інтелектуалів належали колишні українські громадяни II Жечпосполитої, Богдан Осадчук і його друг, відомий совєтолог Борис Левицький. Із Левицьким Єжи Ґєдройц особисто познайомився 1951 року в Мюнхені за посередництвом Богдана Осадчука. Разом із Осадчуком Левицький був найважливішим українським співробітником паризької «Культури».** Борис Левицький, який помер 1981 року, був на п’ять років старший від Осадчука. Він походив із Відня, навчався у Львові, в еміграції оселився в Мюнхені. Осадчук і Левицький належали до нечисленних східних емігрантів, які після війни отримали європейське реноме як публіцисти й знавці проблематики радянської

системи, друкувалися в найвпливовіших газетах, а їхні політичні аналізи здобулися на Заході на високу оцінку. На противагу більшості українських емігрантів, Осадчук і Левицький намагалися вийти з мюнхенського гетто українських емігрантів, що з нього, як писав Осадчук, більшість так і не вийшла*. На противагу більшості своїх земляків, Осадчук і Левицький були зацікавлені у створенні сильного українського лоббі, яке б могло впливати на західнонімецькі політичні еліти. Їхня діяльність не обмежувалася лише українськими проблемами, а стосувалася всього СРСР, навіть усього радян­ського блоку, що у випадку Левицького чудово демонструє видана ним 1972 року монографія німець­ кою на тему антикомуністичних опозиційних рухів у СРСР, в якій, із сьогоднішньої перспективи, імпонує влучність визначення найвпливовіших опозиційних осередків на схід від Бугу**. Коли Богдан Осадчук познайомився в Берліні з Єжи Ґєдройцем і Юзефом Чапським, він іще тільки починав свою журналістську кар’єру. Після того, як він залишив роботу в Польській військовій місії, роботу, яка, нагадаємо, дала йому «безпечні» документи в бурхливий період після закінчення війни, тобто вберегла від депортації на Схід, Осадчук став вільним співробітником газети «Die Neue Zeitung», що видавалася американцями. Заснували газету німецькі емігранти Ганс Габе і Ганс Валленберґ, американські військові кореспонденти. Габе і Валленберґ були переконані, що одним із найважливіших елементів

* Там само. – С. 158. ** Частина кореспонденції Єжи Ґєдройца з Богданом Осадчуком і Борисом Левицьким була оприлюднена у виданні, підготованому Боґумілою Бердиховською: Jerzy Gіedroyc, Emigracjа ukraińska.

Listy 1950–1982, Warszawa, 2004)

* Bohdan Osadczuk, Ukraina, Polska, Swiat. Wybor reportaży i artykułów, Sejny, 2000. – С. 302. ** Borys Lewytzkyj, Politische Opposition in der Sowjetunion 1960– 1972, München, 1972.

294

Розмови з Богданом Осадчуком

союзницької політики перевиховання має бути ство­рення після років пропаганди та цензури преси високого рівня, преси, яка б стала вікном у світ. Безу­мовно, «Die Neue Zeitung» у перші післявоєнні роки була найбільш цінованою газетою в Німеччині, де друкувалися представники різних політичних течій. Газета визначила рівень журналістики в демократичній Німеччині, стала взірцем для газет, які поставали на руїнах Третього Рейху. Серед заснованих після війни нових, незалежних видань була також західноберлінська газета «Der Tagesspiegel», ліберальна газета, яка виходить і досі та яка у період перед падінням муру чимало уваги приділяла розвиткові Польщі та інших країн соціалістичного бло­ку. Тож немає нічого дивного в тому, що вже в 50ті роки «Der Tagesspiegel» залучила Осадчука як свого коментатора совєтських проблем. Як згадував Ґєдройц у листі до Мельхіора Ваньковича, встановлення контактів із німецьким середовищем було для Редактора не менш важливим, ніж контакти з українцями чи росіянами. Ґєдройц навіть шукав фінансових можливостей для того, щоб мати постійного кореспондента в Берліні, а також – для видання німецькою мовою інформаційного бюлетеня про країни совєтського блоку. На початку 50-х років він розраховував на співпрацю з Єжи Прондзиньським, який публікувався тоді на сторінках «Культури» під псевдонімом «Берлінець». Разом із Богданом Осадчуком Прондзиньський розпочав улітку 1952 року публікувати інформаційне видання «Stimmen zu Osteuropaischen Fragen» («Голоси з проблем Східної Європи»). Внаслідок фінансових труднощів видання через кілька місяців перестало виходити. Незважаючи на невдалий експеримент та інтенсифікацію

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

295

своєї журналістської діяльності в Німеччині, Осадчук продовжував своє співробітництво із Літературним інститутом. Після смерті Прондзинського саме він писав для «Культури» під псевдонімом «Берлінець» статті не тільки про політичне та культурне життя української еміграції, про польсько-українські відносини, а й на німецькі теми, стаючи de facto – хоча ні Редактор, ні Осадчук не вживали цього визначення – берлінським кореспондентом «Культури». Будинок Літературного інституту в Мезон-Ляффітт під Парижем став для Осадчука одним із найважливіших місць на континенті. «Тут, у «Культурі» я знайшов те, за що боровся в розмовах із моїми польськими ровесниками під час війни та після неї. За сміливість нових ідей, за перемогу над задавненими та недавніми упередженнями, за зрозуміння наших спільних інтересів і того, що необхідно зробити заради спільної свободи»*. Німецькими справами Ґєдройц інтенсивно цікавив­ ся ще перед своїм приїздом до Берліна в 1950 році. Як слушно підкреслює в своєму есе про «Культуру» Лєшек Шаруга, питання майбутніх польсько-німець­ ких відносин від самого початку були однією з головних проблем, які ставилися на сторінках «Культури». Серед емігрантських видань тільки «Культура» вчас­но помітила, що не тільки незалежність Литви, Білорусі та України, а й відносини з Німеччиною визначатимуть – принаймні частково – долю та значення Польщі**. Особливу вагу мало розв’язання німецького питання. I щодо цього позиція журналу з самого початку була однозначною: «Культура» вважала, що май* Bohdan Osadczuk, Ukraina, Polska. Swiat.– С. 129. ** Leszek Szaruga, Lekcja realizmu politycznego. «Kultura» wobec «kwe­ stii niemieckiej», «Przegld Polityczny», 26, zima 1994. – С.14—20.

296

Розмови з Богданом Осадчуком

бутня суверенна Польща повинна мати на сході кордон з незалежними Литвою, Білоруссю та Україною, а на заході сусідом Польщі має бути об’єднана Ні­ меччина. Тобто «Культура» послідовно протистояла пропагандистській тезі керівництва Народної Польщі, згідно з якою поділ Німеччини мав бути гарантією безпеки Польщі. Проте публіцисти «Культури» вбачали у поділі Німеччини привід для присутності радянських військ у Центральній Європі, а отже неможливість проголошення суверенності Польщі. Це означало, що в борцях за об’єднану Німеччину вони вбачили союзника незалежної Польщі. Варто нагадати, що до перших, виданих Літературним інститутом іще в Римі книжок, належав «Щоденник подорожі до Австрії та Німеччини» Єжи Стемповського (під псевдонімом Павел Гостовець), надрукований восени 1945 року. Наступні німецькі щоденники Стемповського з’явля­лися в 40, 50 і 60-х роках.

Iз теперішньої перспективи щоденники Стемповського вирізняються з-поміж інших аналогічних документів не тільки літературною вправністю, а й влучністю аналізу політичної ситуації післявоєнної Німеччини. Щоденники Стемповського були сміливою спробою пошуку нової, спільної мови з демократичною Німеччиною. Попри страхіття Другої світової війни та німецької окупації, колектив «Культури» брав до уваги той факт, що майбутнє Польщі формуватимуть відносини з Німеччиною. У взаєминах із західним сусідом Польщі, а також із її східними сусідами «Культура» відкидала ворожість, «намагаючись зробити все, щоб політична думка була предметною, враховувала реалії й була спрямована на зміцнення польського державницького інтересу»*. У монографії, присвяченій еволюції * Там само. – С. 15.

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

297

політичної думки «Культури», польський історик Януш Корек, який живе у Швеції, назвав концепцію поль­сько-німецького взаєморозуміння Літературного інституту «прототипом усіх інших польських ініціатив, планів і пропозицій, звернених до Німеччини після Другої світової війни»*. Із другої половини 50-х років поборником поро­ зуміння поляків із демократичною Німеччиною на сторінках місячника Літературного інституту був і Богдан Осадчук. У дусі пошуку політичного реалізму він нагадував про доконечність подолання емоцій і нагромаджених упереджень в оцінці політики Західної Німеччини: «Окрім того, європейцеві складніше зро­ зуміти німецьке питання, ніж [питання] таких країн, як Велика Британія або Сполучені Штати тому, що воно пов’язане з солідним емоційним багажем і небезпечними штампами, які зарані нав’язують певні аксіоми та твердження»**. Антинімецьким стереотипам Осадчук не протиставляв брак критицизму щодо демократичної Німеччини. Навпаки, в епоху Аденауера Осадчук звертав увагу на авторитарні тенденції. Він не вельми прихильно описував встановлення урядом Віллі Брандта політичного діалогу з Москвою, а після падіння муру відкрито вка­ зував на недоліки трансформаційного процесу в схід­ них землях, і, звичайно, занепокоєно запитував, чи відносини Німеччини з Росією не впливають негативно на Польщу та Україну. Співпраця з «Культурою» Єжи Ґєдройца мала пері­о­ ди інтенсивні та не дуже. Однією з причин була дедалі * Janusz Korek, Paradoksy paryskiej «Kultury». Ewolucja myśli politycznej w latach 1947–1980. – Stockholm, 1998. – С. 339. ** (Bohdan Osadczuk), Niemcy-Polska jesienia 1956, «Kultura», 1957. – № 1–2.

298

Розмови з Богданом Осадчуком

активніша журналістська діяльність Осадчука з кінця 50-х років як кореспондента та коментатора совєтських проблем у швейцарській газеті «Neue Züricher Zeitung», одній із найвпливовіших німецькомовних газет, а подруге – його наукова діяльність, кульмінацією якої було призначення Осадчука професором новітньої історії Східної Європи у Вільному університеті в Берліні. Як кореспондент «Neue Züricher Zeitung», а в 60-і роки й постійний гість популярної телевізійної програми «Internationaler Fruhschoppen», що в ній німецькі та закордонні журналісти дискутували на актуальні політичні теми, Осадчук посів позицію одного з провідних коментаторів відносин Сходу із Заходом. Це була виняткова кар’єра східноєвропейського емігранта в журналістській сфері. У Федеративній Республіці емігранти могли сягнути настільки високих позицій радше у сфері науки та культури, а не в політичній журналістиці. Причиною журналістського успіху Осадчука були не спекулятивні висновки, а холодний і предметний аналіз на підставі якнайповнішої інформації, доступної на За­ ході. Осадчук активно слухав радіо, читав емігрант­ську й офіційну комуністичну пресу, а також підтриму­вав контакти зі спільнотами східноєвропейських емігран­ тів. Він шукав контактів із тими, хто подорожував зі Сходу на Захід; поряд із критично налаш­тованими щодо комунізму інтелектуалами, серед яких був Віктор Ворошильський, його співрозмовниками були також представники комуністичного режиму, дипломати, нау­ ковці, журналісти. Зустріч із Осадчуком стала одним із найважливіших пунктів програми для поляків, які приїздили до Берліна. Тож своїм журналістським успіхом Осадчук зав­ дячує не тільки широким контактам, а насамперед –

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

299

си­стематичній та надзвичайно інтенсивній роботі. Про високу оцінку діяльності Осадчука свідчить хоча б видання 1982 року його вибраних праць про Поль­щу, опублікованих протягом 1956–1982 років у «Neue Züricher Zeitung»*. Ці вибрані статті є хронікою полі­тичних криз ПНР. Із теперішньої перспективи дуже імпонує далекоглядність Осадчука при аналізі внутрішньопартійних і суспільних конфліктів. Іще в першій половині 60-х років Осадчук в особі Едуарда Герека помітив важливого конкурента Владислава Ґомулки, а 1968 р. звернув увагу своїх західних читачів на генерала Ярузельського. Проте аналітичні статті Осадчука не обмежувалися тільки розвитком партії, його цікавили також інші сфери життя. Так, наприклад, уже 1978 р. він описав ініціативу створення у Ґданську Вільних профспілок. Він уважно стежив за культурним життям, а також політикою Церкви в Польщі. Із нинішньої перспективи можна сміливо твердити, що завдяки Осадчуку читачі «Neue Züricher Zeitung» були на Заході чи не найпоінформованішими щодо комуністичної Польщі. Із такою ж інтенсивністю Богдан Осадчук з 1966 до середини вісімдесятих років вів заняття з історії Цен­ тральної та Східної Європи у Вільному університеті. Завдяки йому, а також професору Річарду Льовенталю цей університет у західних секторах міста, який виник з ініціативи студентів, вигнаних комуністами 1948 року, став одним із найважливіших навчальних осередків, які займалися совєтським блоком. У цьому контексті варто також згадати, що Вільний університет * Bohdan Osadczuk, Weißer Adler, Kreuz und rote Fahne. Chronik der Kisen des kommunistischen Herrschaftssystem in Polen 1956–1982.– Zurich, 1982.

300

Розмови з Богданом Осадчуком

завдяки фінансовій і політичній протекції американців вважався одним із найсучасніших і найліберальніших вищих навчальних закладів Німеччини. Осадчук часто згадує в розмовах значущість постаті Річарда Льовенталя в інтелектуальному житті Західної Німеччини. Осадчукові напевно був близьким журналістський темперамент Льовенталя. Льовенталь, який народився 1908 р. у берлінській родині єврейських купців, після втечі в середині 30-х років до Англії працював з 1941 по 1955 рік для агентства Рейтер (Reuter), спочатку в Лондоні, а після війни в Берліні. У другій половині 50-х років Льовенталь був кореспондентом і міжнародним політичним коментатором британської газети «Observer». Як колишній комуніст, який ще в 30-ті роки розірвав із партією і пов’язав себе із соціалдемократією, він жваво цікавився політикою Москви та совєтського блоку. Як одного з найшанованіших совєтологів Льовенталя в 1961 році запросили до Вільного університету – за п’ять років до того, як Осадчук став там професором. Він, політичний друг тодішнього бургомістра Берліна Віллі Брандта, був шанованим порадником для західнонімецької соціал-де­ мократії. Попри високе становище в інтелектуаль­ному світі Німеччини, Льовенталь ніколи не поривав своїх зв’язків із Англією, залишаючись до своєї смерті 1991 року громадянином Великої Британії. Разом із Осадчуком цей німецький космополіт виховав цілу генерацію німецьких політиків, журналістів і знавців міжнародної політики, серед них, зокрема, був багаторічний близький радник канцлера Коля Горст Тельчик. Льовенталь і Осадчук були визначними представниками інтелектуального життя Західного Берліна, цієї «третьої Німеччини», як назвав цей острів демократії в морі комунізму берлінський журналіст

«Берлінець» – про Богдана Осадчука

301

Йоахім Тренкнер. І справді, з багатьох причин це місто стало після побудови муру чи не третьою німецькою державою. Західний Берлін мав винятковий статус не тільки з огляду на формальне право. Його мешканці були, щоправда, громадянами ФРН, але на території західних секторів не було армійських підрозділів, тому молоді німці тікали від військової служби до Берліна. Фронтове становище міста призвело до того, що поряд із федеральним урядом чималі кошти в розвиток культурного та наукового життя Західного Берліна інвестували також західні союзники. Завдяки цим вливанням, присутності союзників та їхніх родин, а також численній групі втікачів зі Сходу, особливо поляків, Берлін став справжнім космополітичним анклавом між Сходом і Заходом. I немає нічого дивного в тому, що Західний Берлін притягав багато молоді, яка тікала від провінційної обмеженості західнонімецьких сіл і містечок. Перед падінням комунізму Берлін був ще й ідеальним місцем проживання на континенті для українського полонофіла, яким був і є Богдан Осадчук. Мабуть, завдяки суміші космополітизму, східної периферії та стабільної, проте тимчасової політичної системи, яка сформувала обличчя Західного Берліна, Богдан Осадчук міг почуватися тут на своєму місці. Берлін був тим місцем у Німеччині, де він міг поєднувати самосвідомість українського емігранта з самосвідомістю західноєвропейського демократа. Падіння совєтського блоку не тільки радикально змінило обличчя Берліна, а й дало Осадчукові можливість подорожувати до своєї української бать­ ківщини. В останні роки професор відійшов від інтелектуального та журналістського життя Німеч­ чини завдяки своїй, як писав Чеслав Мілош про

302

Розмови з Богданом Осадчуком

«Берлінця», «молодечій енергії», вельми часто подорожуючи в Україну та Польщу й зав’язуючи співпрацю з багатьма виданнями на схід від Одеру. Його часта відсутність на Шпреє та повернення до рідних околиць призвели до емоційного дистанціювання від Берліна*. На шпальтах «Культури» він іронічно коментував динамічний розвиток нової столиці Німеччини: «Берлін росте вгору й росте його бундючність. Він дметься, як повітряна куля, від зарозумілості, і, як повітряна куля, порожній усередині. Однак немає такого сміливця, який проштрикнув би оболонку пихи й відкрив нутрощі беззмістовного гіганта». Незважаючи на подорожі на Схід і замилування Києвом, Осадчук не відмовився від Берліна як постійного місця проживання, та й важко розлучатися з містом, із яким пов’язують понад шістдесят років життя. Тому Осадчук і надалі залишається легендарним уже «Берлінцем», хоча точніше було б назвати його українським космополітом із берлінською адресою**.

* Bohdan Osadczuk, Ukraina, Polska, swiat. – С. 315. ** Andrzej Stanisław Kowalzyk, Osadczuk, Europejcyk Wschodni, [w:/] Bohdan Osadczuk, Ukraina, Polska, swiat. – С. 9–23.

Календар історії України (1917–2001) 1917 Березень: створення української Центральної Ради в Києві. Червень: Центральна Рада створює Генеральний секретаріат, перший тимчасовий український уряд. Листопад: більшовики перебирають владу в Петрограді Грудень: більшовики оголошують створення Україн­ ської Республіки Рад.

1918 Січень: Центральна Рада проголошує незалежність України. Січень-лютий: Україну захоплюють більшовики. Лютий: делегація Центральної Ради підписує в Бресті мирний договір із Німеччиною та Австро-Угор­ щиною. Наступ німецьких військ і початок німецької окупації України. Квітень: повалення Центральної Ради і початок правління гетьмана Скоропадського. Листопад: кінець правління Павла Скоропадського і створення Директорії Української Народної Рес­ публіки, українське повстання у Львові та початок польсько-української війни в Галичині, створення Захід­ноукраїнської Народної Республіки.

1919 Січень: оголошення злуки Української Народної Рес­ публіки із Західноукраїнською Народною Республікою

ЗМІСТ Боґуміла Бердиховська. Рідкісний птах або Rava avis . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Розділ I . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Розділ II . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Розділ III . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Розділ IV . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Розділ V . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Розділ VI . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 Розділ VII . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 Розділ VIII . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189 Розділ IX . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201 Епілог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235 Богдан Осадчук. Українська весна восени . . . . . . . . . 250 Богдан Осадчук. Провина Заходу. Європейський Союз штовхнув Україну в обійми Москви . . . . . . . . 254 Богдан Осадчук. Від спонтанного руху до організованого опору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 Базиль Керський. Демократична Україна після Помаранчевої революції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 Базиль Керський. «Берлінець» – про Богдана Осадчука . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 289 Календар історії України (1917–2001) . . . . . . . . . . . . 303 Біографічні довідки про авторів . . . . . . . . . . . . . . . . . . 323 Персоналії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327

З питань замовлення та придбання літератури звертатися: Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» 04070, Київ, вул. Волоська, 8/5 Національний університет “Києво<Могилянська академія” корпус 5, кім. 210 тел./факс: (38<044) 425 60 20 Е<mail: duh<i<litera@ukr.net – відділ збуту franc@roller.ukma.kiev.ua – видавництво http://www.duh<i<litera.kiev.ua Надаємо послуги «Книга — поштою»