Різдво, Таємниця by Duh Litera

Thierry de Roucy

Noël, le Mystère Різдво, таємниця

Thierry de Roucy

Жодна складова цієї книги не може бути відтворена або використана в будь-якій формі чи будь-яким способом – електронним, механічним чи іншим – без отримання відповідного письмового дозволу правовласників та видавця.

Aucune partie de ce livre ne peut être reproduite ou utilisée sous aucune forme ou par quelque procédé que se soit, électronique, mécanique ou autre, sans l'autorisation écrite des propriétaires des droits et de l'éditeur.

Графічне оформлення та ілюстрації: Наталя Сацик Художні керівники: Наталя Сацик, Поль Анель та Од Гіє

Conception graphique et illustrations : Natalia Satsyk Direction artistique : Natalia Satsyk, Paul Anel et Aude Guillet

Noël, le Mystère Різдво, таємниця Дух і Літера

+ Зміст / Table des matières Вступ Préface

Біографія Biographie

Передмова Avant-propos

Сьогодні Hodie

Таємниця святих немовлят Le Mystère des Saints Innocents

Немислиме Різдво L’inimaginable Noël

Сіре Різдво Noël Gris

Біле Різдво над червоним ГУЛАГом Noël blanc sur Goulag rouge

Біографія Рукоположений у священики в 1983 році, отець Т’єрі де Русі закінчив філософський факультет в паризькому Інституті порівняльної філософії, а також захистив роботу з канонічної теології в Понтифікальному університеті святого Томи Аквінського в Римі. У 1990 році він засновує Справу Дому серця, який посилатиме щороку десятки волонтерів у понад 40 напрямках по всьому світу з тим, аби являти для найбільш страждаючих людей присутність співстраждання. Автор багатьох духовних текстів, отець Т’єрі де Русі є також активним учасником різноманітних конференцій. Протягом більш ніж двадцять років він проводить насичену проповідницьку діяльність у Франції, Італії, Україні, а також Аргентині, Бразилії і Сполучених Штатах. З 2007 року він працює у Міжнародному центрі для Культури співстраждання (штат Нью Йорк), мета якого – поновити діалог між мистецтвом і вірою.

Biographie Ordonné prêtre en 1983, le père Thierry de Roucy a obtenu une maitrise en Philosophie à l’Institut de Philosophie Comparée à Paris et une licence canonique en Théologie à l’Université Pontificale Saint-Thomas-d’Aquin à Rome.  En 1990, il fonde l'Œuvre Points-Cœur qui enverra chaque année plusieurs dizaines de volontaires vers plus de 40 destinations dans le monde, afin d'y être pour les personnes les plus souffrantes une présence de compassion. Auteur de nombreux écrits spirituels, le Père Thierry de Roucy se distingue également comme conférencier. Il mène depuis plus de vingt ans une activité intense de prédication en France, en Italie, en Ukraine, mais aussi en Argentine, au Brésil et aux Etats-Unis. Il travaille depuis 2007 à la fondation du Centre International pour une Culture de Compassion, dans l'état de New York, dont la vocation est de renouer le dialogue entre l'art et la foi.

Різдвяний поїзд Не так давно була мода на публікацію різних «Подорожніх записок». Це були тексти, що розповідали про етапи подорожі та доповнювалися акварелями відвіданих місцевостей та описом пережитих пригод. Це твір, в якому зображення приходить на допомогу тексту; те, що ми бачимо, на допомогу тому, що сказано. Робилося це зєдиною метою - сприяти нашому зануренню у твір. 8

Навіть попри те, що Різдво – це Віфлеєм, це ясла, це осел та віл, яких ми можемо намалювати, це співаючі янголи, водночас Різдво є чимось більшим за певне місце, за пересічну подію, за певну симфонію. Це подорож, з якої не повертаються, це виведення на орбіту безкінечної Таїни, це завжди первинний досвід, це обіцянка, що стає можливою завдяки присутності певного лиця. Сама лише назва Різдва перевищує поета (богослова), так само як перевищує художника, композитора, скульптора. Перший може пробелькотіти три слова, другий підібрати набір кольорів, третій витягнути з таємничої тиші нагромадження нот, а четвертий скласти декілька форм з гігантської маси. Але твір ніколи його не задовольняє. Ця неможливість прорватися «по той бік» є свідченням диспропорції, з якою він має примиритися; але ця наявна диспропорція не заперечує, що в творі може проступати дещо таке, що автор насправді хотів зробити видимим.

Le train de Noël Ce fut, il n’y a pas si longtemps, la mode des publications des Carnets de Voyage. Un texte racontant ses périples, livrant son diaire écrit à la main sur quelques aquarelles des lieux que l’on visite, des événements que l’on vit. Une œuvre où l’image vient à la rescousse du texte, ce que l’on voit à la rescousse de ce qui est dit. Pour mieux vous transporter. Même si Noël, c’est Bethléem, c’est une crèche, c’est un âne et un bœuf que l’on peut dessiner et peindre, des anges qui se mettent à chanter, Noël est aussi plus qu’un lieu, plus qu’un fait divers, plus qu’une symphonie. C’est un voyage mais dont on ne revient pas, c’est une mise en orbite vers l’infini Mystère, une expérience à jamais inchoative, une promesse qui se réalise dans la manifestation d’un visage. Le poète (le théologien) comme le peintre, le compositeur comme le sculpteur sont dépassés au seul nom de Noël. L’un peut bafouiller trois mots et l’autre étaler une panoplie de couleurs, le troisième faire jaillir, du silence secret, une nuée de notes et le quatrième susciter quelques formes d’un magma gigantesque. Mais, devant son œuvre, il demeure à jamais déçu. Cet “en deçà” fait partie de la disproportion qu’il doit assumer et qui, elle-même, n’est pas sans laisser transpercer quelque chose de ce qu’il veut révéler.

Аби уникнути великої катастрофи, такі вибухи кольорів, передчуття рухів, пориви форм покликані рятувати вимовлені слова – слова пересічного християнина і слова свідків. Написане тягнеться до кольору, Захід до Сходу, розум до уяві. І це стає можливим завдяки одному-єдиному руху пензлем, що переносить нас на протилежний берег, що відкриває нам джерела світла і ночі, ніжності і жорстокості – все це у взаємопроникненні людської та божественної реальностей, в якому мистецтво саме по собі зникає.

Pour éviter un trop grand désastre, des éclats de couleur, des ébauches de mouvements, des élans de formes viennent ici au secours des mots balbutiés – ceux du simple chrétien et ceux des témoins. L’écrit tend la main à la couleur, l’occident à l’orient, la raison à l’imagination. Cela dans un coup de pinceau qui nous transporte de l’autre côté de la rive, qui nous projette dans des puits de lumière et de nuit, de tendresse et de violence, dans un enchevêtrement de réalités humaines et divines dans lequel l’art même est aboli.

Різдво стає палітрою кольорів, що перебуває в постійному русі, вона є симфонією влучних і невтримних жестів, світлом, що сходить на землю. Колір пронизує полотно так само, як божественне пронизує землю. Золото єднається з вохрою, біле з карміном, пурпур із сірим.

Noël devient une palette de couleurs en mouvement, une symphonie de gestes habiles et impétueux, une lumière qui atterrit sur la terre. La couleur pénètre la toile comme le divin la terre. L’or se mêle à l’ocre, le blanc au carmin, le pourpre au gris.

Що стосується самої книги, її єдине прагнення – знайти притулок на кладовищах вчорашніх та майбутніх творів. Слова, що її формують, прагнуть стертися перед Словом. А кольори – перед безкінечним Світлом, що збирає всю гаму кольорів в єдине ціле. Слово, Світло, Господь… Отже, певною мірою, ця книга – справжні «Подорожні записки». Це запрошення відправитись на порятунок на поїзді, який відчиняє нам свої двері. Цей поїзд не прямує до Дахау чи ГУЛАГів, навіть якщо час від часу він може зупинитися в цих страшних місцях; це поїзд, що веде до відкриття Присутності, такої ніжної, що наші уста ледь можуть її вимовити… Ця Присутність дана всім нашим серцям, що так жадають милосердя. Це один-єдиний поїзд, що не має зворотного напрямку. Поїзд, неповторний для кожного. Це Різдвяний поїзд …

Quant au livre lui-même, il ne rêve qu’à disparaître dans les cimetières des œuvres d’hier et de demain. Les mots qui le composent à s’effacer devant le Verbe. Les couleurs devant La lumière inﬁnie qui lie, en un bouquet, la gamme entière des couleurs. Le Verbe, la Lumière, Dieu… Ce livre est donc quelque part un authentique Carnet de Voyage. C’est une invitation à grimper à la rescousse dans le train dont, devant nous, s’ouvrent les portes. Ce n’est pas le train qui roule vers Dachau ou les Goulags, même si, parfois, il peut faire une halte en ces lieux redoutés, c’est un train qui conduit à la découverte d’une Présence dont le nom est si doux que nos lèvres ne peuvent à peine le prononcer… D’une Présence offerte à tous nos cœurs, assoiffés de miséricorde. C’est un train unique, qui n’a pas de retour. Un train unique pour chacun. C’est le train de Noël…

Біле Різдво над червоним ГУЛАГом

Noël blanc sur Goulag rouge

+ Важко уявити, до якої міри глибини мого єства заповнені таборами і колючим дротом, в’язницями і війнами. Я живу, але Голокост ніяк не йде у мене з голови. І прояви геноциду стискають мої думки. Здається, що вже не зможу я втекти ані з бараків Соловецьких островів, ані з Бухенвальду, ані з камери тортур Туол Сленг. Я ніби прикутий залізними ланцюгами до сердець тих, хто страждав у цих страшних місцях. Ані забути, ані зрозуміти цього мені ніяк не вдається. Я відчуваю лише надмірну тривогу і бунтівне обурення… Чи не забагато темряви та жахів для однієї людини. Бути в’язнем нелюдського табору впродовж тридцяти років, заціпеніло терпіти крижані морози, оголошуватись ворогом своєю власною родиною, принижуватись тілесно і духовно аж до самої смерті… засуджуватись на муки за лічені хвилини на цинічному судовому процесі… 78

До цих символічних географічних точок світу додаються тисячі інших місцин, де владарює страждання: шпиталі, напівзруйновані будинки, смітники, вулиці, на яких процвітає безкарне насильство, тюрми, помешкання перетворені в пустку, жебрацькі майстерні, гуртожитки з нескінченними сварками… Подумки я весь час туди повертаюся. Як людина може все це витримувати? Події іншого сторіччя накладаються одні на одні, ніби для того, щоб побудувати мавзолей. Величезний мавзолей. Мавзолей жахіть. Мавзолей, де поховано стільки живих людей. Де разом з ними поховано і мою душу. В моїх жилах нуртує кров жертв і кров катів. В мені кипить кров Солженіцина і кров Пол Пота. В мені жевріє кров мертвих дітей та убитих стариків. В мені тече людська кров. Червона і біла. Чорне.

+ Peu imaginent à quel point le tréfonds de mon être est habité par les camps et les goulags, par les prisons et les guerres. Je vis avec la Shoah en tête. Avec les génocides. Il me semble ne pouvoir m’évader ni des îles Solovski, ni du camp de Buchenwald, ni de la salle de torture de Tuol Sleng. Je suis attaché comme par des chaînes au cœur de ceux qui y ont souffert. Je n’arrive pas à oublier. Je n’arrive pas à comprendre. C’est trop d’angoisse et de révoltes… C’est trop de nuit et d’atrocité. Passer trente ans dans un camp de travail sous des températures glaciales… être livré à l’ennemi par sa propre famille… être humilié dans son corps et dans son esprit jusqu’à la mort… être jugé en quelques minutes lors de procès cyniques… A ces lieux emblématiques s’ajoutent les milliers de lieux, à travers le monde, où la souffrance est reine : ces hôpitaux, ces maisons délabrées, ces terrains d’ordures, ces rues pleines de violence, ces prisons, ces appartements vides, ces ateliers miséreux, ces foyers où règne la dispute… Mon esprit y revient sans cesse. Comment passer sa vie d’homme à subir tout cela ? Les événements de l’autre siècle s’empilent les uns sur les autres comme pour former un mausolée. Un gigantesque mausolée. Un mausolée d’horreurs. Un mausolée où tant de vivants sont enterrés. Où mon âme est enterrée avec eux. J’ai dans les veines le sang des victimes et le sang des bourreaux. J’ai le sang de Soljénitsyne et le sang de Pol Pot. J’ai le sang des enfants morts et des vieillards qu’on tue. J’ai le sang d’un homme. Rouge et blanc. Noir.

+ Мене можна побачити в Сальвадорі або в Сполучених Штатах, в літаку або в лісах. Насправді я живу там, де масові убивства додаються до болючих трагедій сторіччя. Я більше не вірю у слова: «це ніколи не повториться!». Бо я живу, як людина, що дивом врятувалася від смерті. Проте життя намагається привчити мене до близькості ще більшої загрози. Та чи є взагалі на світі щось інше, крім порятунку? Завжди час від часу від чогось рятуються, чогось уникають… Наприклад, ти уникаєш раку, а тебе забирають до твого власного гетто, до чужого гетто, до гетто хвороби або грошей. Всі живуть під якоюсь загрозою. Чи існує десь надійне місце під сонцем?

Тим не менш, який я? – темний чи зовсім чорний? – нещасний чи пригнічений? Я над цим не замислююсь. Та і як уявити, що стільки почуттів урівноважуються в моїй голові. Справа в тім, що від самісінької Святої Суботи всі ці речі закриті в могилі душі, завалені каменем, окреслені великою таємницею, яку знає тільки Бог. А ззовні – на початку та в кінці – є дитяче обличчя і безмежжя Великодня, завершальна посмішка «Алілуя!». І дійсно, адже я люблю сміятися і сподіватися! Я люблю бігати і вдихати повітря! Я в захопленні від людини. Я вірю в зорі, котрі сяють мені, як палаючі очі ніжності. Але я знаю, що тут, внизу, немає такого надійного захисту, як там – нагорі. Або таких надійних притулків, що даровані нам від Неба. Реальність часто видається мені кошмаром. І я бачу вовків там, де хотів побачити людей. Я знаходжу ворогів там, де сподівався мати друзів. Мене зустрічають убивці там, де, здавалося б, повинні перебувати наші батьки. Я п’ю отруту, уявляючи собі нектар. Я залишаюся самотнім там, де мріяв про дружнє коло.

+ On me voit habiter au Salvador ou aux Etats-Unis, dans l’avion ou dans les bois. En vérité, je vis au lieu où s’additionnent les massacres d’un siècle aux effroyables tragédies. Je ne crois plus aux « jamais plus ! ». Je suis un rescapé, mais vivre m’installe dans une menace plus grande encore. Y a-t-il d’ailleurs sur terre d’autre situation que celle de rescapé ? On échappe… on échappe un temps au temps… On échappe par hasard au cancer. Mais on est pris au ghetto de soi, au ghetto des autres, au ghetto de la maladie ou de l’argent. Tous vivent sous la menace… Y a-t- il des places durables au soleil ? Pour autant suis-je sombre ou noir ? Suis-je sinistre ou dépressif ? Je ne crois pas. Comment imaginer que de tels sentiments se balancent dans ma tête ? C’est que toutes ces choses sont du Samedi Saint, enfermées dans le tombeau de l’âme, la pierre roulée devant, circonscrites par le grand secret que seul Dieu sait. Dehors – au commencement et à la ﬁn –, c’est le visage de l’enfant et c’est l’espace de Pâques, le sourire de l’Alleluia ﬁnal. Et vraiment j’aime rire et espérer ! J’aime courir et respirer ! Je suis passionné par l’homme. Je crois aux étoiles qui sont comme des yeux illuminés de tendresse. Mais je sais qu’ici-bas il n’y a de refuge qu’en haut. Ou de refuges que ceux descendus d’en haut. La réalité me semble souvent un cauchemar. J’y découvre des loups où je pensais trouver des hommes. J’y surprends des ennemis où je croyais avoir des amis. J’y expérimente des tueurs où il me semblait trouver des pères. J’y goûte du poison où j’imaginais des nectars. La solitude où je croyais la compagnie.

Але сьогодні на цей світ з його численними парадоксами спускається Різдво. Спускається на наші квартали, пронизані вітром і пилом, спускається на наші злочини і жорстокості. Саме в цю драговину приходить Дитина. В ці такі інтимні і такі універсальні гетто. Так само і в стайні – тут свіжа солома, а тут – бруд і сморід.

Mais sur ce monde aux paradoxes multiples se pose aujourd’hui Noël. Sur nos quartiers de vent et de poussière, sur nos crimes et nos violences. C’est dans ce bourbier qu’entre l’Enfant. Dans ces ghettos les plus intimes et les plus universels. C’est dans l’étable entre la paille toute fraîche et le fumier tout sale.

О дні різнобарвного Різдва – жовтогарячого, помаранчевого, що фонтанує радістю, а водночас з присмаком легкого розчарування. Всі вони десь там, внизу. Вони залишаються з нашим дитинством, яке дивилося на все широко розплющеними очима. Різдво, оповите сірим та чорним, минуло… Ми заледве могли його відчути. З усіх кольорів Різдва залишається червоний. Червоне тече, ніби кров, зігріває, неначе вогонь… Червоне, що розливається над людством, як сонце.

Les Noël jaunes, les Noël oranges, les Noël explosant de joie - et toujours un peu déçus - sont tout en dessous. Ils étaient ceux de notre enfance écarquillée. Les Noëls gris et les Noël noirs sont passés. C’est à peine si, dans le fond, nous les percevons. De toutes les couleurs de Noël, il reste le rouge, le rouge qui coule comme le sang, le rouge qui chauffe comme le feu, le rouge qui s’effondre comme le soleil dans l’humanité.

А нагорі – біле.

Et par-dessus le blanc.

Сьогодні я бачу біле-біле Різдво. Біле на червоному. Світло, що ллється на мавзолеї. Сніг, що лежить на посипаній попелом землі. Надходить нове Різдво, котре закриває все, а однак нічого не стирає. Те Різдво, що прикриває оголеність нагого світу. Жорстоку оголеність. Біле Різдво крізь яке, немовби в тумані проступають рум’яні краплини, золоті самородки.

Вже понад дві тисячі разів Різдво залишалося за нашими плечима. Але тепер ми бажаємо зовсім нового Різдва. Нового Різдва нового тисячоліття. Ніби вперше. Або, точніше, як востаннє. Вбраного у первинне. Або, точніше, у вічне. Такого Різдва, яке охоплює кольори всіх минулих століть. Різдва, сповненого надії, а не наївності. Різдва, котре ховається у найтемніших сутінках ночі, так само, як виступає у найживішому світлі. Різдва, котрого вже не розрізняють наші засліплені очі. Пальчик Дитини пише на білому Різдві, як на піску біля ніг жінки. Він пише. Хто зуміє прочитати це письмо? Ніколи не торкається Його рука до піску, який був би менш чистим, до сторінки, яка була б не настільки білою. Дитина пише Отець. Дитина пише Дух. Інші символи їй невідомі. Дитина пише Життя. Дитина пише Любов. Чи ж зануриться її пальчик у полотно самого Різдва? Чи, може, зостанеться холодним? Нечутливим. Недоторканим. Я хочу білого Різдва, яке було б позначене слідами Сина Людського.

Aujourd’hui je vois Noël tout blanc. Blanc sur le rouge. Lumière sur les mausolées. Neige sur la terre cendrée. C’est le Noël nouveau qui recouvre tout et n’efface rien. C’est le Noël qui voile la nudité d’un monde nu. Cruellement nu. Un Noël blanc à travers lequel perlent, comme dans un brouillard, des gouttes vermeilles, des pépites d’or. Deux milliers de Noël sont derrière nous. Celui-ci, nous le voulons tout neuf. Le Noël neuf d’un millénaire neuf. Comme le premier. Ou plus sûrement comme le dernier. Vêtu de l’originel. Ou plus sûrement de l’éternel. Recouvrant les couleurs de tous les siècles passés. Habité d’une espérance, non d’une naïveté. Noël qui se cache dans les plus sombres ténèbres de la nuit tout autant que dans la plus vive lumière. Noël que nos yeux éblouis ne distinguent plus. Sur Noël blanc écrit le doigt de l’Enfant comme sur le sable devant les pieds de la femme. Il écrit. Qui saura lire ? Seul son doigt ne rend pas le sable moins pur, la page moins blanche. Il écrit le Père. Il écrit l’Esprit. Il ne sait pas d’autres caractères. Il écrit la Vie. Il écrit l’Amour. Son doigt s’enfoncera-t-il dans la toile de Noël ? Ou restera-t-elle de glace ? Insensible. Intouchable. Je veux Noël blanc marqué des traces du Fils de l’Homme.

+ Річ у тім, що перш за все я шукаю людину. Чи, радше, людську красу. Я бачив вовка. Бачив тигра. Я знаю їхні лігва. Я бачив роздерту людську плоть, бачив зогнилі людські кості. Я бачив ями, де їх залишали, споглядав печі, що перетворювали їх на попіл. Вони від мене зовсім недалеко..,

Я шукаю людину. Я постійно перебуваю у пошуках людської людини, воістину людської людини. Це доводить те, що, можливо, я однією ногою стою поза могилою де лежать мої друзі: я не припиняю пристрасних пошуків. Що я не виживаю, а насправді живу. Я стукаю у двері. Я весь час запитую: «Чи не бачили ви часом істоту з обличчям людини і серцем Бога?» Маю надію, що шукаю не так, як шукав Ірод, розпитуючи волхвів, а так, як це робив Балтазар вдивляючись у безкрає небо. По-дитячому. І вирушаючи в піски. Ногами дитини. У Віфлеємі зірка зупинилася. Син перебуває під Отцем. Людина опинилася під зорею. І людина отримала справжнє ім’я: Еммануїл. Це і є Різдво: вірити, що людина має ім’я, і отримати його. Ім’я, котре є більшим за будьяке визначення. Ім’я, що стоїть вище, ніж будь-яке ймення. Таке ім’я, котрого ніхто не збагне. Бо неможливо ув’язнити імені Різдва. Неможливо ув’язнити Дитину в яслах. Неможливо замкнути Еммануїла в могилі. Це біле Різдво, Різдво безмежної білості. Різдво неосяжної таємниці.

+ C’est que surtout je cherche l’homme. Ou plutôt je cherche le bel humain. J’ai vu le loup. J’ai vu le tigre. Leurs tanières, je les connais. J’ai vu les chairs écrasées. Les squelettes pourrissants. J’ai vu les fosses où on les parque, les fours où on les réduit en cendres. Ils ne sont pas loin de moi. Je cherche l’homme. Je ne cesse d’être en quête d’un homme humain, d’un homme vraiment humain. Voilà qui prouve que peut-être encore j’ai un pied en-dehors de la fosse de mes amis : avec passion je ne cesse de chercher. Que je ne survis pas mais que, bel et bien, je vis. Je frappe aux portes. J’interroge : « Avez-vous vu un être avec un visage d’homme et un cœur de Dieu ? » J’espère ne pas le chercher comme Hérode questionnant les mages, mais comme Balthazar scrutant le ciel. Avec l’esprit de l’enfant. Et marcher dans le sable. Avec les pieds de l’enfant. A Bethléem s’arrête l’étoile. Le Fils est sous le Père. L’humain sous l’étoile. Et l’humain qui a un vrai nom : Emmanuel. C’est cela Noël : croire que l’humain a un nom et le recevoir. Un nom qui dépasse toute définition. Un nom au-dessus de tout nom. Un nom que personne ne saisit. On n’emprisonne pas le nom de Noël. On ne ligote pas l’Enfant à la mangeoire. On ne verrouille pas l’Emmanuel au tombeau. C’est Noël blanc, Noël tout blanc. Noël de l’inﬁni mystère.

+ Я знаю вічний Віфлеєм. Чиїх берегів досягла людська вічність. Я шукаю Віфлеєм теперішній. Де перебуває людське сьогодення. Я знаходжу його у скоринці білого хліба. У звичайному червоному вині. Це біле Різдво, вмочене в червоне. Я віднаходжу його у білій плоті тих, хто помирає з «двома червоними отворами у правому боці», любов’ю людини та любов’ю Отця.

Але поза цим хлібом, поза цим вином, поза цим серцем я продовжую пошуки. Я проходжу порожньою землею, де немає ані божого, ані людського. Я йду крізь пустелі. Якщо незамкнено, я заходжу до старих напівзруйнованих будинків, де сподівався кого-небудь зустріти, до обвалених соборів, до тих місць, де нікого немає. Знаходжу лише порожню оболонку, скелети, що не мають голів, так, ніби їхня кров текла деінде. Я втомився від нескінченних чвар. Чи може я приземлився на землю привидів? Може, потрапив у атмосферу безлюддя? Можливо, всі людські «я» стали жертвами імператора? Дивина. Зірка зупинилася не над палацами, а над стайнею. Над нетрями, заповненими наркотиками. Над закопченими льохами. Над галасливими покоями. Над пустирями. Не над царями, а над немовлям. Над людьми в лахміттях. Над смердючими старцями. Над позбавленою краси плоттю. Саме там, я знаходжу людство, на яке можна покластися. Людина простує до Єгипту, коли на неї чекають в Єрусалимі… А ще зірка зупиняється над купою зібраних мною листів, над білими паперами, пописаними червоним. Це ж ваші листи, в яких вже багато років, плачучи, я знаходжу людину. Знаходжу Дитя. Знаходжу дійсність, а не думки. Я знаходжу обличчя, а не оболонки. Знаходжу світло, а не безпросвітність. Еммануїл, немов Голуб, розправляє там крила. Він живе там, де тріпоче жива плоть. Там, де кипить кров.

+ Je sais l’éternel Bethléem. Où se terre l’éternel humain. Je cherche l’actuel Bethléem. Où se terre l’actuel humain. Je le trouve dans un pain blanc tout sec. Dans un vin rouge tout pauvre. C’est Noël blanc mouillé de rouge. Je le trouve dans la chair blanche de ceux qui meurent avec « deux trous rouges au côté droit », celui de l’amour de l’homme et de l’amour du Père. Au-delà de ce pain, au-delà de ce vin, au-delà de ce cœur, je le cherche encore… Je marche à travers une terre vide, sans divin et sans humain. Je parcours des déserts. Quand ils ne sont pas verrouillés, j’entre dans des lieux désuets où je penserais rencontrer quelqu’un, dans des cathédrales qui s’effondrent, des espaces où il n’y a personne. Je ne trouve que des dépouilles, des squelettes sans tête, comme si le sang s’en était allé couler ailleurs. Las de querelles sans ﬁn. Ai-je atterri sur une terre de fantômes ? Dans une atmosphère de « on » ? Tous les « je » sont-ils devenus les victimes de l’empereur ? Surprise. L’étoile se pose non sur des palais mais sur une étable. Sur des slums qui grouillent de drogues. Sur des caves enfumées. Sur des salles pleines de bruits. Sur des terrains vagues. Non sur des rois mais sur un bébé. Sur des êtres en loques. Sur des vieillards puants. Sur des chairs sans apparence. Là, je découvre une humanité que je n’aurais soupçonnée. L’humain se terre en Egypte quand on l’attendait à Jérusalem… L’étoile se pose aussi sur les monceaux de lettres que je collectionne au papier blanc griffonné de rouge. Ce sont vos lettres où, depuis des années, pleurant, je trouve l’humain. Je trouve l’Enfant. Je trouve la réalité, non des idées. Je trouve des visages, non des dépouilles. Je trouve des astres, non du désastre. L’Emmanuel, comme la Colombe, se pose là. Il se pose là où vit la chair. Là où bout le sang.

Саме сьогодні надходить Різдво біле. І нині все – вугілля, добуте в копальнях, бліді обличчя зради, посинілі тіла жертв – все стає білим. Ніби вкрите великим прощенням.

З Соловками моєї, наповненої криками, душі – покінчено. Дахау загасив свої вогні. Пном Пень, покінчивши з убивствами, спорожнів. А однак все ще залишається там. Пам’ять, немов палаюче полум’я. І вона залишиться з нами до кінця. Але мавзолей перетворився на ясла. Жодного шуму. В густому мовчанні Пустинної землі Слово стає плоттю. Отець Т’єрі де Русі Ню Йорк, Різдво 2009

C’est aujourd’hui Noël blanc. Le charbon des mines, les visages blêmes des traîtres, les corps bleuis des victimes, tout est blanc. Comme couvert d’une abondante grâce. Les Solovski de mon âme à bout de cris se sont tues. Dachau à bout de flammes s’est éteint. Pnomh Penh à bout d’hommes s’est vidé. Tout est encore là cependant. Mémoire comme une présence de feu. Et le sera jusqu’au bout. Mais le mausolée est devenu crèche. Plus un bruit. Dans l’épais silence d’une terre déserte le Verbe s’est fait chair. Père Thierry de Roucy New York, Noël 2009

Подяка Дякуємо волонтерам «Дому серця», які надали нам свої листи, за їхню невпинну відданість та відкритість до найбідніших. Дякуємо всім приватним та публічним спонсорам, особливо компанії Renault Ukraine (Київ), без чиєї допомоги ця книга не вийшла б у світ. Дякуємо видавництву «Дух і Літера» за його цінні поради. Дякуємо Володимиру Каденко за переклади, а також всім, хто допоміг з коректурою текстів.

100

101

Remerciements Nous adressons notre gratitude aux volontaires de Points-Cœur qui ont mis leurs lettres à notre disposition, pour leur inlassable dévouement auprès des plus pauvres. Nous exprimons notre reconnaissance envers les donateurs privés et publics, et particulièrement la firme Renault à Kiev sans qui ce livre n’aurait pas vu le jour. Nous remercions la maison d’édition « L’esprit et la Lettre » pour ses précieux conseils. Nos remerciements vont à Vladimir Kadenko pour les traductions, et à ceux qui ont contribué au travail de relecture.