Олександр Міловзоров "Шляхи" by Duh Litera

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ Київ 2015

ШЛЯХИ

Олександр Міловзоров Александр Миловзоров Aleksander MILOVZOROV

УДК 75.071(477)(084)

М605 Міловзоров Олександр. Шляхи. – К.: Дух і Лiтера, 2015. – 272 с.: з іл. ISBN 978-966-378-406-9

ISBN 978-966-378-406-9

СОДЕРЖАНИЕ / ЗМІСТ 7 Предисловие 9 Про школи 12 Археологія 17 О службе в армии. Дрезден 20 О материалах 22 О Питере, о «Мухе»… 35 Школа «Мухи» 39 Еще о «Мухинке», Питере, Эрмитаже. Про графику в «Мухе» 43 1968. Киев 43 1968–1968 роки. Комбінат «Художник» 47 Про «Дубки» 48 Дитячий садок 49 Ковальські справи 51 Про метал 55 Кентавриада 79 Дзинтари. Дурдом. Роддом 93 1987–1990. Память 111 «Коммуникация» 126 «Моя Шевченкіана» 136 Станция метро «Республиканский стадион» («Олимпийская») 139 Ташкент. 1988 142 «Триптих» 145 «Галерея 36» 147 Латвия, Хорватия 158 Париж, Венеция, Келькхайм, Цауберберг 175 Нибелунги 190 Германия, Италия, Чехия 197 Алхимия 199 «СО КОСНАМ!» 209 «Золоті сторінки…» 215 Михаил Щиголь 219 Серия «Театр» 224 Народження богів 233 «Святая Земля» 257 Майже сьогодні (2011–2012) 268 Aleksander Milovzorov. Why do I paint? 270 Персональні та групові виставки Олександра Міловзорова: хронологія 5

Предисловие

Мати, батько зі мною на руках. 1938, Київ Mother, father with me. 1938, Kyiv Батьки будують дім та майстерню. 1948, Київ Parents are building a house and a studio. 1948, Kyiv Брат. 1938, Київ Brother. 1938, Kyiv

О чем эта книга? О желании творить, о перипетиях жизни и поисках своего пути. О любви к жизни, людям, искусству, истории, культуре. Извините за пафос… Я пытаюсь создать, написать, смакетировать, проиллюстрировать книгу о моей творческой жизни. Не мемуары. Не хронологию. Просто описать, как я дошел до жизни такой… Маразм еще не наступил, но провалы в памяти уже бывают. И подумал я: не написать ли мне книгу-комментарий к своей жизни, вроде как бы интервью с самим собой. Конечно, больше о том, что делал, рисовал, писал, лепил, ковал, ездил и т. п. Почему я пишу эту книгу-комментарии-интервью сам, не приглашая, не доверяя профессионалам-искусствоведам? Может быть, потому, что я лучше других знаю себя, знаю лучше, что я делал и делаю. Ведь есть 5-6 каталогов со вступительными статьями разных авторов, журнальные и газетные статьи. Все они в большей или меньшей мере что-то говорят, очень приближенно, о том, что я делаю. Единственный из профи-искусствоведов, кто хорошо написал обо мне, – это моя любимая жена Светлана Чернобородова (как бы эскиз монографии, изданный в 1989 году на средства фонда «Відродження» Сороса, и я с большим удовольствием буду эти тексты здесь цитировать). Вопрос о языке я до сих пор для себя не решил. Отец – украинец из екатерининских поселений – потемкинских деревень (Ново-Севастополь Николаевской области). Там много работало художников из Санкт-Петербургской академии художеств. Мама – из крымской Алупки, русская. В быту, в семье язык русский, но иногда, когда мне нужно сказать что-либо ярко или более эмоционально точно, я употребляю украинский, т. е. обороты речи, построенные на украинских прибаутках, присказках. 7

Наверное, и здесь будет так же, и я буду включать в эти тексты и разговорную украинскую речь, и цитаты из статей различных печатных изданий. Еще и потому, что когда все-таки удастся издать этот труд (тиражом не более 1000 экземпляров), прочитают его, может быть, не более 100 близких друзей, из которых большая часть русскоязычная или двуязычная. А друзья-россияне прекрасно понимают нашу «мову». Думаю, что в книге будет много о том, как я люблю работать с разными материалами и как я к ним отношусь, о художественных школах, в которых я учился, о классиках и современниках-коллегах-друзьях.

У майстерні. 1993 In studio. 1993

Про школи У кожній школі, а також в Київському училищі прикладного мистецтва (КУПМ), яке було колись на території келій Києво-Печерської Лаври, а зараз це Інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука на вулиці Кіквідзе, звичайно було щось корисне… Дивний був навчальний заклад. Дуже дивний. 1952 рік – 7 років, як закінчилась Велика вітчизняна війна, зі мною, 14-річним хлопчиком, за тією самою партою сидить солдат, син полку Іван Олександрович Горобець – вже доросла, хоч і молода людина. Він доганяє нас, молодечу, але дуже складну для мене «теорію переплетіння» сприймає краще. Я переписую, «скатую» з його конспекту, геть нічого в цьому не розуміючи. Патріарх текстильної промисловості, І. Сєдов (не пам’ятаю по-батькові) все нам докладно розповідав, викладав, і тільки той, кому це було потрібно, сприймав. Не розумів я «теорії переплетіння», хоча запам’ятав, що у ткацького станка є ремізки, бердо, у тканини є основи, уток і т. п. З переплетінь – саржа, полотно і т. п. І навіть виконав у майстерні КУПМ дипломну роботу – ткану обкладинку до книги «Українських казок» – на жаккардовому примітивному дерев’яному станочку. Але окреме слово мушу сказати про Євгена Микола йовича Святського, шановну, поважну, душевну людину, художника, педагога. Це був художник Санкт-Петербурзької школи, з кола Чехоніна, Мітрохіна та інших. Я не знаю, яким чином занесла доля його до Києва і змусила стати викладачем у цьому Богом забутому, чесно кажучи, нікчемному середньому навчальному закладі.

Він дуже уважно ставився до нас, дітей, як квочка няньчився з нами, душу вкладав, навіть сумно, що тільки кілька років, з 1-го по 3-й курс він нас вів. Не пам’ятаю, що там сталося, але він пішов від нас. І тільки вже відслуживши в Групі радянських військ (ГРВ) (1960) у Німеччині в Дрездені та повернувшись до Києва, я розшукав його адресу і прийшов до нього додому зі своїми солдатськими малюнками. Довго говорили. Він аналізував, а потім навіть показував мені свої графічні композиції ранніх часів, ще Санкт-Петербурзьких. Не знаю, не можу сказати про вік цієї людини, для мене він був дуже похилого віку, можливо, тоді йому було мало не сімдесят років. Не обійти увагою викладача історії світового мистецтва Б. Б. Лобановського. Теж петербуржець, блокадник, приходив на заняття в довжелезній до п’ят шинелі з величезною купою книжок, і за ним хтось ніс гігантський чудернацький «епідіаскоп» – магічний ящик. Зашторювалися вікна, і на екрані з простого простирадла з’являлися фараони, папіруси. Перше кохання в історії світового мистецтва для мене – це, звичайно, Єгипет. Умовність – фігура в фас, обличчя в профіль, при абсолютній реалістичності! А ритмічна пластичність «Плакальщиць» досі мене хвилює. Виявилося, що критерієм жіночої краси в Єгипті була, так би мовити, огрядність – «Кенгуру жирный, а моя жена жирнее». Ілюстрував цю тезу Борис Борисович начебто єгипетською приказкою. Другим моїм коханням, звісно, стало античне мистецтво, і це залишилося і залишається досі і час від часу виникає в кераміці, графіці, живопису. Минуло десятки років, і знову ми зустрінемося з Б.Б. вже наприкінці минулого тисячоліття. Він напише про мене велику ґрунтовну статтю до газети Інституту філософії. Подарував мені свою невеличку аплікацію 1962 року, нефігуративну, названу «Розп’яття». На жаль, кілька років тому пішов з життя десь у Німеччині, куди затягли його дочка із зятем на ПМЖ. 10

Про Олександра Міловзорова справедливо пишуть, що він є майстер широкого діапазону: творець монументальних ансамблів, речей ужиткових, станкових асамбляжів, живописних та графічних серій. Усі створені ним предмети без огляду на їхнє призначення, матеріал, смислову структуру мають потужну енергію пластичного впливу. Навіть твори функціонального призначення не «прикрашають життя», а примушують відчути його контрасти та гострі грані. Хоча саме зрушився нелегкий процес оновлення і в Україні робилися спроби розкрити призабуті шари «розстріляного відродження» двадцятих, проте ентузіазм поодиноких митців і дослідників, котрі ступили на цю дорогу, наражався на мур заборон і замовчувань. Поміж тими ентузіастами оновлення був і О. Міловзоров. Починаючи з другої половини 70-х років на виставках з’являються його «не-речі» в образі предметів. То є радше живі істоти у вигляді поїдених іржею, покручених рур, упаковок, протигазів — цього драматичного сміття цивілізації, що волає до безтурботної людськості. Три головні теми є ненастанно чутні у Міловзорова, вони збагачуються новими відтінками, мінливими ракурсами. Це, як зазначено в каталозі виставки художника 1991 року, — «Екологія», «Пам’ять» та «Комунікація». У 70-ті роки його виразні пластичні «асамбляжі», обернені до найгостріших, офіційно замовчуваних тогочасних проблем, переступали межі дозволеного: художник працював на рівні андеграунду, викликаючи вогонь на себе. Екологічні композиції були як попередження щодо можливих катастроф; п’єдестали сучасності, зведені на кістках зовсім не археологічної давнини, з’явилися задовго до викриттів злодіянь доби сталінізму, а пластичні, багатошарові «фрагменти» підірваного в 30-ті роки Михайлівського Золотоверхого собору — ще до перших досліджень решток колись величної пам’ятки Київської Русі. А втім, у мистецькому творі тематичний аспект не є головний і визначальний. Сучасну пластику не можна розглядати лишень у рамках своєрідного «неопередвижництва». Плас-

тичні твори О. Міловзорова — екзистенційні, вони не тільки виступають у різних контекстах наявного буття, але й значущі самі собою. От через що його праці 70—80-х років і сьогодні сприймаються як сучасна пластика, що захоплює самобутністю образного ладу та енергією формовідчування. Так, наприклад, композиція «Турнір» (шамот із поливою), зроблена 1979 року, не просто оригінальне за своїм задумом, не позбавлене іронії відтворення елементів обладунку XV— XVI сторіч, а якесь нове буття в нашій сучасності образу минулої доби. Порівняно з тематичним навантаженням інших екологічних композицій («Життьове середовище», «Культурний шар», «Біомеханічний організм» — усі 1979; «Залізний вік» — 1980), «Турнір» з його численними іронічними варіаціями може видатися сумним жартом митця: «ось із чого розпочиналося “забруднення середовища”, засіяного в кривавих бійках горами іржавого заліза, начиненого розпалими кістяками». У серії композицій «Простіть, нащадки!» — лита фігура в плащнаметі й протигазі, монументальна, ба й навіть велична: «Людина у протигазі — це звучить гірко!». Художник пропонує можливу уніформу майбутнього, за якою стає черга. «Сучасний обладунок» набуває «ринкового» значення, іронія О. Міловзорова наповнюється актуальністю. Серія «Кіоти» 1990–1991 рр. тематично пов’язана з композиціями «Пам’ять» (1987) та «Останні записи» (1989), що нагадують про варварські «подвиги» войовничого атеїзму, про знівечення пам’яток минувшини. Але таке пояснення є занадто позверхнє, його заяложеність може вбити сенс твору. З’єднання в одній пласкій формі «кіоту» й «окладу», вмістища й виразного «порожнього» ритмічного силуету, абрису ікони, веде глядача до осягнення схованої сутності. Таємнича порожнеча обертає до нас свій втаємничений лик. Іронічна художньо-концептуальна провокація є характерна для багатьох праць О. Міловзорова з їхніми викличними назвами — від «Античайника», «Плетеного куба» й аж до «Всесвіту, що розширюється». Це можна запримітити й у самому принципі побудови форми предметів

функціонального призначення, в гостроті й незвичайності контрастного поєднання класично строгих профілів з пружними краплевидними утвореннями, в динаміці геометричних об’ємів, що врізаються один в одного. Мова пластики О. Міловзорова багата на драматичні інтонації, хоча буде недоречно уявляти його творчість 90-х років у похмурих тонах. Він має велику життьову потугу, злість напору, що стверджує буття, вплетену в контекст творів рушійну іронію. Новий період творчості репрезентують малярські й графічні праці майстра, експоновані на персональній виставці 1992 року та спільних виставках 1993-го. Чільною темою його творів стає переживання простору, яке виступає в різних формотвірних (енергетичних, силових, колірних) та знаково-символічних аспектах. Лише за поодиноких випадків він використовує умовно-зображальні мотиви реального простору. Ось такий триптих «Простір духа» з його злетами пересічних аркових мотивів, колірних площин, углиб сягаючих бань. То є узагальнений простір храму, який продовжує смислову лінію пластичних «кіотів». Слід матеріальних предметів повільно стає чимраз невловніший. Перед глядачем виростають контури позамежних планів, вони густішають, заповнюють простір, надаючи йому холодної, геометричної визначеності. Праці О. Міловзорова нинішнього періоду мають таку відзнаку, як елемент «серійності». Зміна просторової позиції та набору форм неминуче спричинює трансформацію теми. Седнівські пейзажі» переходять на позицію «Пейзажів для офісу» чи «Маленьких оповідань», а ті й собі трансформуються у «Всесвіт, що розширюється». Тільки ж як пойменувати напрям, до якого належить майстер? Він, цей напрям, неодмінно мусить бути! А назва – посутній елемент самовизначуваної пластичної концепції. Гадаю, десь на стику поміж «оптичним мистецтвом», більше знаним як «опарт», та «мінімальним». Чи, може, «диференціальний мінімалізм»? Або «дискретний серіал»?.. Борис ЛОБАНОВСЬКИЙ

«Святая Земля» Видимо, пришло время… не знаю, может, слишком поздно, но, наверное, когда-то должно было прийти, и я открыл Библию. Именно Ветхий Завет. И начал его изучать. Именно штудировать, как дотошный школьник. Немного конспектировать. Конечно, застрял на первых страницах, на Пятикнижии. Взялся писать живописную серию «Дни творенья». До сих пор пишется… Вопросов больше, чем ясности. И Косидовский со своими библейскими и евангельскими рассказами мало чего объяснил. Мне читать Библию трудно – так как я ее читаю, воспринимая все как истину и задавая бесконечные вопросы. Например: если первыми потомками Адама и Евы были Каин и Авель, то от Каина, убившего Авеля, произошли все, даже и мы с вами, то есть от убийцы. Слава Богу, он дал Адаму и Еве еще одного сына – Сифа, не запятнанного убийством. Поэтому, может быть, мы его потомки (от Сифовых потомков и Ной). Чем дальше – все больше крови, убийств, даже с соизволения Яхве. И я уже читаю самый первый, кровопролитнейший детектив в мире. Моисей, выведший евреев из Египта, начинал свою подвижническую лидерскую миссию опять же с убийства египтянина. Не нравится мне агрессия, не нравится вторжение и завоевание Ханаанской земли, да и захват Иерусалима то же. Мне, конечно, захотелось побывать в Иерусалиме, своими глазами увидеть, попытаться почувствовать атмосферу. В «Библейском атласе» упоминается о 17-ти вратах этого древнего города. Некоторые из них разрушены, заложены бутом, то есть не функционируют. Я поковырялся в литературе, перерыл достаточно много изобразительного материала и сделал серию графических листов гуашью «Врата Иерусалима» (у нас все, что на бумаге, – акварель, гуашь – графика). В этих листах мало конкретной архитектуры, почти нет предметных изображений, больше мое эмоциональное восприятие, ощущение. Также спонтанно, после штудирования книги о еврейских праздниках, появилась серия гуашей «Свята Святої Землі» – только эмоциональный настрой. Тут в сочную цветовую структуру вписаны на иврите названия праздников. Мне нравится такой шрифт – очень декоративный, орнаментальный, и показалось, что эти надписи будут здесь уместны. Эти две серии были показаны в экспозиционных залах Израильского культурного центра (на территории посольства Израиля в Киеве) и в библиотеке им. О. Шварцмана еврейской общины Киевa. 233

Серія «Свята Святої Землі». 2010, 10 аркушів, 60 х 45 (стор. 234–237) Series “Saint Earth Holidays”. 2010, 10 sheets, 60 х 45 (pages 234–237)

234

235

236

237

Серія «17 врат Єрусалиму». 2011, папір, гуаш, 70 х 52 (стор. 238–243) Series “17 doors of Jerusalem”. 2011, paper, gouache, 70 х 52 (pages 238–243)

238

239

240

241

242

243

Серія «Тора. Дні творення». 2013, папір, гуаш, 70 х 52 (стор. 245–255) Series “The Torah. Creation days”. 2013, paper, gouache, 70 х 52 (pages 245–255)

245

246

247

248

249

250

251

252

253

254

255

P.S. Життя продовжується... В листопаді 2013-го пройшла ретроспективна виставка в Київському національному музеї російського мистецтва. Знову, як завжди, готуюсь в дорогу.

266

Ірині Судомі та Михайлу Теплюку, Яношу Коллару, Людмилі Долинній і Володимиру Суменку, Андрію та Елізабет Курковим, Юрію Каплуну, Олексію Харькову, Віктору Хоменку, Михайлу Щиголю, Мілошу Старому та Леоніду Фінбергу.

«Інфернальний рельєф». 1999, метал, олія, радіодеталі, 75 х 215 “Infernal relief”. 1999, metal, oil, radio details, 75 х 215

Автор щиро вдячний друзям та прихильникам мистецтва, які морально та матеріально сприяли виданню цієї книги:

267

Why do I paint, and for whom? For my friends, colleagues, my children, definitely, yes. But first and foremost I paint for myself. I try to look at myself out of the corner of my eye and turn the object into the subject. Communication with art critics and art historians has, almost always, left me feeling a little uncomfortable. Some of them virtually demonize me, others do the opposite and, worst of all, I hate those “stock phrases” used as compliments. I am always interested in critical observations as long as they are specific and to the point. I don’t like it when the work of any artist is used, not as a subject of study, but as an excuse for the critic to expound one or other of their pet theories. Not all artists constantly follow one particular artistic path. I, for example, have no idea where tomorrow will lead me. I love experiments. Naturally this book will be subjective, but I will try to avoid making value judgments. My aim is simply to arrange all my past experiences – not that I’m planning to stop experiencing things – to arrange them into some kind of order. Perhaps, one day, someone will want to study and analyze it all, to “consign me to some particular position on the shelf”. Who knows? From my earliest childhood, you could say, from babyhood, I have perceived myself as an artist and as nothing else. I have always found it easier to express myself on paper, in drawings, with colour. I have always loved to experiment, to investigate a material’s potential, to stretch it to its limits and, as far as possible, to exclaim through each work: “This is mine!” Perhaps this is my only “constant”. As an adolescent, studying at the Lavre College of Fine Art, while they were trying to mold me into a textile designer, I became interested in constructivist drawing, in the form of the technology used to weave cloth and in non-standard answers to questions. Even then, I was defined by my fellow students as a “form fiend”. I did my army service in the wonderful city of Dresden. Officially I was there with a tank division but, in fact, I worked as an artist at the Officers’ Club. I spent every free minute in the 268

great Dresden Museum of Art. I still have the museum pass made out to me, a soldier of the lowliest rank by the Gallery’s Director. I sat in there for days, painstakingly copying the works of the great masters; Rembrandt, Saskia! The paint brushes from those days still hang in my sitting room. And it was while I was doing my army service that I took part in a nation-wide art competition for military personnel and, as a result, was granted a place at the St Petersburg Academy of Art. The time I spent in “Peter” is very special to me! It is the city that formed and wrought me as an artist. I arrived there two years after my army service and entered “The Mukhi”, as we called the Mukhin Academy of Fine Art. It was probably the leading fine art academy in the country, staffed by wonderfully talented and open minded teachers. I was among kindred spirits in a world of experimentation. I can still feel in my hands the artifacts from the Hermitage where we often had lessons. Teacher-student relations were friendly, supportive and enthusiastic. Many of those colleagues are still my friends today. In terms of positive shock, Studying art in “Peter” could only be compared to arriving in Dzhintar (Latvia). Back then it was the Artists’ Union’s House of Creativity – a Soviet institution, but at that time, strangely free of the suffocating atmosphere of stagnation which pervaded the art world of Ukraine where exhibition halls were full of folk art forced upon the curators by pseudo-patriotic communists who made the decisions in those days. There was no room in those galleries for any other type of applied art. Dzhintar lay outside that “aquarium”. There, you could breathe freely. The place attracted likeminded folk. Today, when I look at exhibits in European museums of contemporary art, I feel a bitterness, but, at the same time, a sense of satisfaction. We had got it right. Shut up behind the iron curtain an idea had been born and it hung in the air. Much of today’s contemporary art feels to me like quotations taken from the creative experiments and discoveries of the 1960s.

More recently I have travelled a great deal, trying to make up for lost time. I want to see with my own eyes the works I studied for so long and yet only knew in the form of reproductions. In the old days you had to create your own environment – one in which the monstrous machine of government did not hang above your head. So it was that in the 1980s I founded “Triptix”, an alliance of creative professionals including ceramic artists, textile designers, metal workers and artists in glass. This group of applied artists opened the “Triptix” Gallery on Andreivski Spusk in Kyiv. Some years later came “Gallery 39”, which still exists today. As this gallery has developed, so has the tradition of exhibiting the work of foreign colleagues while we exhibit our work in their countries. Naturally being the gallery’s artistic director takes up a good deal of time, but I enjoy this form of “grassroots diplomacy”. I like meeting foreign colleagues and co-operating with them to organize international workshops and festivals. No amount of art journals and electronic communication can replace the value of exchanging ideas with colleagues face-to-face. I remember returning home to Kyiv from St Petersburg. It was 1968. The great “stagnation” had begun. Ideology shrouded everything, including all forms of art. In Moscow applied artists could only exhibit work which reflected national colour and a respect for tradition. Every item had to display the indestructible friendship between the peoples of the USSR and praise the virtues of Communist Party policy. Only monumentalists were allowed any room to breathe during that suffocating time. I graduated from “Mukhi” as an artist specializing in glass. I loved working with that material and produced lighting installations for architectural projects as well as pieces of art in glass. The work on large scale chandeliers for architectural projects led me to take an interest in metal work and I discovered that this field of art had been all but forgotten in Ukraine. Today a forge is no rarity, but in the 1970s there were none. Contemporary architecture cried out for the warmth of metal forms and I was keen to

learn the secrets of this unfamiliar material. Friends sometimes make fun of my meticulous nature. Yes, that is how I am. I went through a mountain of books, combed the archives for useful material. As they say “I get going slowly, but move very fast”. I took up the metal worker’s tools and worked beside an experienced master, totally immersing myself in the medium. Metal won my heart. All my work in this medium – the items at the Republican Children’s Library and the StatePhilamonia, the pieces now in museums – all of it was created with a tremendous lightness of heart, as if with one wave of my hand. At the same time I worked with ceramics. The grey, concrete blocks of the city’s new districts needed enlivening with bright, inspiring shapes. My “Bird’s Garden” (1975), often pictured in art journals, still adorns the Vinograda region of Kyiv. I was able to work a lot as a monumentalist while creating the interior of the Metro Stations: “Olympiskii” and “Taras Shchevchenko”. I have a huge number of drawings for those projects and today they serve as inspiration for oil paintings and graphic work. I have always loved painting. I don’t paint what I see, but rather images of ideas. I am interested in the process of creating a work, although I am not always sure what will materialize. In the process I try out new techniques, instruments and materials. I want to be able to sign the work with the words “original technique”, not just “oil on canvas”, or some such thing. I have never had the desire to destroy any of my work or to redo it. Let it live the way it was born. On the 8th of June, 2012, after long and lively negotiations, the “OUT OFF” exhibition of my work opened at the Ukrainian Museum of Decorative Art. The museum has a wonderful permanent collection of folk art and some items by professional artists. I wanted to insert into that exhibition some provocative work of my own in non-traditional materials. They say it was a success. I have plans for many more projects – paintings, graphics and three dimensional works. I hope I have the strength to bring them all into being. 269

1938 22 квітня – Народився в м. Києві 1957 – Київське училище прикладного мистецтва (відділення художнього ткацтва) 1968 – Вище художньо-промислове училище ім. В. І. Мухіної в Санкт-Петербурзі (відділення кераміки та скла) 1971 – Член Спілки художників 1989 – Присвоєно почесне звання «Заслужений художник України» ПЕРСОНАЛЬНІ ТА ГРУПОВІ ВИСТАВКИ 1970–980 – Участь у всесоюзних та республіканських виставках, що проводились Спілкою художників СРСР 1978 – Персональна виставка у м. Києві (каталог) 1979 – Персональна виставка у м. Львові 1980 – Персональна виставка у м. Миколаєві та м. Херсоні 1982 – Участь у Міжнародній виставці-конкурсі в Італії, м. Фаєнца (каталог) 1983 – Участь у Міжнародній виставці-конкурсі у Франції, м. Валлорис (каталог) 1984 – Персональна виставка в Будинку вчених СВ АН СРСР, у Росії, м. Новосибірськ (каталог) 1987 – Участь у Всесоюзному симпозіумі садово-паркової кераміки, Узбекистан, м.Ташкент 1987–1991 – Участь у групових виставках декоративно-прикладного мистецтва об'єднання «Триптих», м. Київ 1991 – Персональна виставка в м. Києві (каталог) 1991 – Участь у виставці творчого об'єднання «Триптих», Угорщина, м. Будапешт 1992 – Персональна виставка в м. Суми 1992 – Персональна виставка в м. Києві 1992 – Участь у міжнародному симпозіумі художників-керамістів у Латвії, м. Дзінтарі 1993 – Персональна виставка в Музеї російського нонконформізму у Франції, м. Париж 1994 – Симпозіум по порцеляні в Україні, м. Полонне 1994 – Виставка в Художньому музеї м. Хмельницького 1994 – Персональна виставка «Арт-смітник» (галерея «Триптих»), м. Київ 1995 – Персональна виставка в Київському військовому інституті управління і зв'язку 1995 – Персональна виставка в Київському музеї російського мистецтва (каталог) 1996 – Персональна виставка живопису в галереї «Триптих», м. Київ 1997 – Персональна виставка графіки «ВІКНА» в галереї «Триптих», м. Київ 1997 – Групова виставка «Три українські художники» в галереї «Святий Іван Зеліна», м. Загреб, Хорватія 1998 – Персональна виставка «Діагноз» у галереї «Триптих», м. Київ 1998 – Персональна виставка «Відкритий пейзаж для офісу» в Торгово-промисловій палаті, м. Київ 1999 – Персональна виставка в муніципальній галереї «Лавра», м. Київ 2003 – Персональна виставка в муніципальній галереї «Лавра», м. Київ (каталог) 270

2004 – Персональна виставка «Опір» в галереї «Мистець», м. Київ 2004 – Персональна виставка «Моя Шевченкіана», посольство України в Греції, м. Афіни 2004 – Групова виставка українських художників в м. Зальцбург, Австрія 2005 – Персональна виставка в галереї «Альте Кірхе» в м. Келькхайм, Німеччина 2005 – Персональна виставка в галереї «Цауберберг» в м. Келькхайм, Німеччина 2006 – Групова виставка творчої групи керамістів «Діалог» у галереї Союза художників Латвії 2007 – Персональна виставка в Ратхаусі м. Кассель, Німеччина 2007 – Персональна виставка «Моя бібліотека» в посольстві Німеччини в Україні 2008 – Персональна виставка «Шляхи» в галереї «Лавра», м. Київ 2008 – Групова виставка в галереї Х. Шіффлера м. Бад Соден, Німеччина 2008 – Групова виставка творчої групи керамістів «Діалог» у галереї Союза художників Латвії 2008 – Персональна виставка «Шляхи», Чеський центр, Чехія, м. Прага 2009 – Персональна виставка у студії «Клод Донне», м. Дюссельдорф, Німеччина 2009 – Групові виставки у галереях Ломжи та Кракова, Польща 2009 – Групова виставка «Тет-а-тет», м. Санкт-Петербург, Росія 2010 – Персональна виставка у Музеї міста Юрмала, Латвія 2010 – Персональна виставка«Пісня про Нібелунгів», посольство Німеччини в Україні, м. Київ 2010 – Персональні виставки у галереях Чехії 2012 – Персональна виставка «Out of…», Національний музей українського народного декоративного мистецтва, м. Київ 2013 – Персональні виставки у галереях міст Їчин, Градец Кралов, Брно та ін., Чехія 2013 – Персональна виставка «Тора», Музей Шолом-Алейхема, м. Київ 2013 – Персональна виставка «Шляхи», Київський національний музей російського мистецтва 2013 – Групова виставка, 3-й Їчинський міжнародний пленер, м. Їчин, Чехія 2014 – Групова виставка, 4-й Їчинський міжнародний пленер, м. Їчин, Чехія 2015 – Персональна виставка «Теплі подробиці часу», Національний музей російського мистецтва, Мистецький центр «Шоколадний будинок» 2015 – Персональна виставка «Мистецтво – моє життя». Галерея “Suteren”, м. Віткове на Мораві, Чехія

271

Усі права застережені. Передруки і переклади дозволяються тільки за згодою автора й редакції З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: Видавництво «äóõ i ëiòåðà» Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого ЗМІ Серія КВ № 5725 Національний університет «Києво-Могилянська академія» 5 корпус, кімн. 210, вул. Волоська, 8/5, м. Київ, 04070, Україна Тел./факс: +38 (050) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); litera@ukma.kiev.ua (видавництво) www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга – поштою»

Автор та упорядник: Олександр Міловзоров У тексті використані уривки зі статей мистецтвознавців: Світлани Чорнобородової, Бориса Лобановського, Олександра Найдена, Володимира Цельтнера та художниці Наталії Шоломій Видавці: Костянтин Сігов і Леонід Фінберг Оригінал-макет: Олександр Міловзоров Верстка: Владислав Нагулко, Тетяна Заріцька, Світлана Невдащенко Літературна редакція та коректура: Тетяна Іванько, Оксана Пашко Англійський текст: Е. Куркова

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.