ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ. Зустрічі з Валентином Сильвестровим by Duh Litera

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ ЗУСТРІЧІ З ВАЛЕНТИНОМ СИЛЬВЕСТРОВИМ

СПІЛЬНИЙ ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ БІЗНЕС ШКОЛИ ТА ВИДАВНИЦТВА «ДУХ I ЛIТЕРА»

ДУХ I ЛIТЕРА

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА БІЗНЕС ШКОЛА ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У цій книзі, присвяченій 75-літтю Валентина Сильвестрова, представлені тексти про нього всесвітньо відомих композиторів і музикантів Софії Губайдуліної, Гії Канчелі, Арво Пярта, Гідона Кремера, поета Ольги Седакової та ін., а також бесіди з композитором філософа Костянтина Сігова і музикознавця Алли Вайсбанд. Поєднуючи спогади і теоретичні судження про творчість Валентина Сильвестрова, книга створює об’ємний, багатовимірний портрет композитора, розповідає про його нові твори та пропонує читачеві його власні міркування про музику. Книга є своєрідним продовженням видання «Дочекатися музики» («Дух і літера», 2011), що стало бестселером як серед музикантів-професіоналів, так і в широких читацьких колах. Видання читачам в грунтовній передмові представляє Іван Дзюба. До книги додається DVD-диск з аудіозаписом творів Валентина Сильвестрова останнього десятиріччя у виконанні композитора. Художня рада: Ігор Блажков, Зінаїда Лихачова, Марина Нестьєва, Інга Ніколенко Видавці: Костянтин Сігов і Леонід Фінберг Літературна обробка бесід: Алла Вайсбанд Переклад українською: Валерія Богуславська Літературне редагування: Валерія Богуславська, Яна Вестель, Юлія Кащенко Коректура: Наталія Анікієнко Комп’ютерна верстка: Дарія Залевська Художнє оформлення: Ірина Пастернак Над книгою також працювали: Надія Азаренко, Зоя Барабанщикова, Наталія Безбородова, Марк Вайсбанд, Світлана Жолдак, Наталія Тищенко, Анастасія Крисько, Дарія, Валентин та Олена Залевські, Юрій Кореняк, Лідія Лозова, Ксенія Малофеєнко, Дарія Морозова, Володимир Покидайло, Ольга Семибаламут З-953 ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим / Упорядники Алла Вайсбанд, Костянтин Сігов – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2013. – 424 с.: з іл. – ISBN 978-966-378-316-1 УДК 78.071.1:821.161.1 ISBN 978-966-378-316-1

ЗМІСТ Іван Дзюба. Валентин Сильвестров: вертикаль духу над горизонталями буття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . iii Костянтин Сігов. Бенкет по вертикалі: ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ – ΣΥΜΦΩΝΙΑ Валентина Сильвестрова . . 3

Алла Вайсбанд. Про те, як створювалася ця книга . . . . . 7 Валентин Сильвестров. «Платонівський ковчег». Слово під час присудження звання доктора honoris causa Національного Університету «Києво-Могилянська академія» . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 I. ПРИНОШЕННЯ МУЗИКАНТОВІ Роман Балаян . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вірко Балей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Андрій Борейко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Андрій Волконський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леонід Грабовський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Софія Губайдуліна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Гія Канчелі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олександр Кнайфель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Роман Кофман . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Гідон Кремер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Борис Лєкар . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олексій Любимов. Миттєвості Сильвестрова . . . . . . . . Адальберто Майнарди. Sottovoce. Народження звуку/слова у музиці Валентина Сильвестрова . . . . Іван Монігетті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Арво Пярт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Світлана Савенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ольга Седакова. Погляд слуху . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 399

17 17 19 22 23 26 27 29 30 33 34 36 37 41 46 46 48

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

Іван Соколов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Соня Сульдіна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Суслін . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тетяна Фрумкіс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Девід Гаррингтон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Джоел Шпіґельман . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Юровський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

52 54 57 59 60 61 62

II. ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ: БЕСІДИ І РОЗДУМИ 1. ТРИВАННЯ ПУТІ «Школа тиші», або «Попелюшка у дранті» . . . . . . . . . . . 65 «Мозаїка простору» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 «Композиторський кенозис» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Псалом на слова апостола Павла для хору a capella 1. «Ніби служіння самого Давида» . . . . . . . . . . . . . . . 73 2. Оце і є райське . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 «А потім відкопуватимуть ноти й сумніватимуться, кому воно належить» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 Третій квартет 1. «Фрагментарність великої форми» . . . . . . . . . . . . . 91 2. Враження від Лондона . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 «Додекафонія як анти-Марсельєза» . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Восьма симфонія 1. Симпосіон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 2. «Відповідь новозавітному Йову» . . . . . . . . . . . . . . 108 2. РОЗМОТУЮЧИ НИТКУ РОЗМОВИ Pro et contra . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 1. «Слова не винні» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144 2. «Музика – це заняття дитяче» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149 400

ЗМІСТ

3. «Із критеріями біда» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Поставангардний versus постмодерний . . . . . . . . . . «Оце і є Герой України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Серія, котра вкладається в людську свідомість, у кожне життя» . . . . . . . . . . Багательні варіації 1. «Усе починається з тру-ля-ля» . . . . . . . . . . . . . . . . 2. «Бідне, та живе» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. «Пушкінська вигадка» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. «Маніфестація щойності» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5. «Непрямий текст, який робить вигляд, що він прямий» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6. «Бджола, що збирає мед з квітучих ланів» . . . . . «Якщо хоч один твір вдався» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Смисл забороненого плоду» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Псалми Кобзаря» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Повернення співбесідника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

152 154 158 160 167 170 177 179 180 183 186 189 194 198

3. МИТТЄВОСТІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214 III. ПРИНОШЕННЯ МУЗИКАНТОВІ Інтерв᾽ю: Знак діалогу Бесіда з Інною Галатенко і Романом Ріпкою . . . . . . 239 «Включити все найкраще, що є у твоїй душі». Бесіда з Валерієм Матюхіним . . . . . . . . . . . . . . . . . . 258 «Головне – не бути брутальним у найпотаємніших місцях його партитури». Бесіда з Володимиром Сіренком . . . 266 Статті: Ігор Блажков. Виступ під час круглого столу, присвяченого 60-річчю Валентина Сильвестрова . . . . . . . . . . . . . . 271 401

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

Микола Гобдич. Духовна музика Валентина Сильвестрова . . . . . . . Віталій Годзяцький Поряд із другом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Малахов. Валентин Сильвестров. Думки про творчість . . . . Марина Нестьєва. Захисник краси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Світлана Савенко. Про «Реквієм для Лариси» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тетяна Фрумкіс. Дух ризикованої свободи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Алла Загайкевич. Валентину Сильвестрову . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Відомості про авторів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Абетковий покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Цикл циклів Багателі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Автори фотографій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Список скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Зміст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

402

280 286 301 307 317 322 360 364 370 383 397 398 399

Іван Дзюба ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ: ВЕРТИКАЛЬ ДУХУ НАД ГОРИЗОНТАЛЯМИ БУТТЯ Колись давно, повернувшись із концерту в Київській філармонії, я записав у щоденнику таке: «27.11.2000. Капела “Думка”. Перше відділення – С. Рахманінов. Друге – “Реквієм для Лариси” Валентина Сильвестрова. Зовсім відмінний від інших реквіємів – не патетика, не боротьба світла з темрявою, не заспокоєння чи торжество життя і не пафос трагізму, – а біль, біль розлучення з життям, біль прощання з людиною... І в кінці – стишення, стишення, як тихий нечутний подих, останній – душа відійшла. БАЧИВ У ЖИТТІ ДВОХ ЖИВИХ ГЕНІЇВ МИСТЕЦТВА – ПАРАДЖАНОВА І СИЛЬВЕСТРОВА», Поєднання цих двох імен було в мене суто емоційним, суб’єктивно-враженнєвим. Вони стояли для мене поруч на високогір’ї творчості, про якусь їхню персональну близькість не думав. А вона була, було навіть житейське й творче спілкування і взаємотяжіння. Коли Параджанов, уже автор славетного фільму «Тіні забутих предків», задумав свої «Київські фрески», що мали (і могли б) стати тріумфальною демонстрацією метафорично-живописного, новаторського «фрескового» кіномислення, він звернувся до Сильвестрова з пропозицією написати музику до фільму. Ігор Блажков згадує (див. його спогади в цій книжці): «Як потім мені розповідав сам Сильвестров, він сказав Параджанову, що не знайомий з роботою в кіно і не писатиме окремі музичні фрагменти під якісь iii

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

кадри й епізоди, а напише закінчений оркестровий твір, який можна буде використати в кінофільмі». Але вже після перших проб Параджанову заборонили зйомки, а відзнятий матеріал конфісковано. «Та оскільки в Сильвестрова була закінчена партитура оркестрового твору як музика до гаданого фільму, я вирішив виконати цей твір у Ленінграді, де під назвою «Спектри» він наприкінці 1965го р. і прозвучав. Успіх був абсолютно неймовірний». Невідомо, чи знав про це Параджанов... А ось дуже характерний епізод – у розповіді самого Валентина Сильвестрова (запис): «Я просив Канчелі повідомити Параджанову, що я приїду у Тбілісі на концерт, але щось, імовірно, там не зістикувалось. І ось після концерту я йду з Ларисою по проспекту Руставелі, назустріч нам іде Параджанов у такому затрапезному... якихось дірявих капцях, і раптом говорить: “Мені запропонували постановку в єврейському театрі. Не хочеш музику написати?” Я кажу: “Та ні, я не пишу”. – “А, ти не любиш КДБ, КДБ не хочеш!” (сміється). Чого КДБ? Ну, ми в той день уже мали відлітати. Параджанов каже: “Чого ж так вийшло?” Я кажу: “Ну, якось так, Канчелі не сказав...” А Параджанову жодної печалі не було в тому, що він на концерті не був, симфонію не послухав, а натомість була печаль така: “Шкода, що ти мене не навідав. Дуже шкода, ти багато втратив”» (сміється). У цьому епізоді крихітно і неявно відбилася вся від мінність двох. Параджанов – геній інтуїції, нескінченні вибухи – «канонада» імпровізацій, краса і гротеск, карнавальна щедрість барв і жестів, недбальство до себе і водночас невичерпна гра й «показуха» в егоцентризмі, за всієї щедрої віддачі людям. Параджанов у своїй щоденності – такий само унікум, що й у мистецтві; власне для нього не було межі між тим і тим. Він правду сказав: «Шкода, що ти мене не навідав. Дуже шкода, ти багато втратив». А Сильвестров ішов від авангардного радикалізму до благородної рівноваги духу музики у висотах радості й безоднях страждань людських; він сягнув витонченості iv

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

й строгості емоційного малюнку, самодисципліни у свободі; йому властиві гідність і відповідальність думки і слова, внутрішня мислительна зосередженість і цілісне сприйняття світу, непозбутня підвладність чомусь вищому. Його грузинський друг Гія Канчелі, згадавши слова Йосипа Бродського: «Існують, як ми знаємо, три методи пізнання: аналітичний, інтуїтивний і метод, яким користувалися біблійні пророки – за посередництва одкровення», – вбачає у музичному світопізнанні Сильвестрова взаємодію всіх цих трьох методів: «...Якщо світ інтуїції заснований на здатності споглядання, то одкровення Сильвестрова в останні роки особисто для мене є результатом складного і тривалого шляху аналітика, який перебуває в цілковитій гармонії з усіма вищезгаданими методами пізнання». Ось розгадуванню цієї, сказати б, прозорої таїни Сильвестрова, його музичного світомовлення, і призначена книжка, що пропонується читачеві. Вона продовжує постійну «роботу» видавництва «Дух і Літера» з найвидатнішими постатями сучасної культури, такими, як С. Аверинцев, С. Кримський, В. Сильвестров, – у цьому випадку згадаймо видання запису лекцій В. Сильвестрова «Дочекатися музики», запису розмов С. Кримського з ним. Пропонована нині книжка, над підготовкою якої працювали добрі друзі Валентина Сильвестрова й досконалі знавці його творчості Костянтин Сігов і Алла Вайсбанд та їхні колеги, продовжує цю традицію зустрічей та спілкування, а водночас є і формою відзначення 75-літнього ювілею нашого великого сучасника (використано також давніші відгуки: на його 70-ліття і ще ранніший виступ Ігоря Блажкова на концерті Сильвестрова в його 60-ліття). Перший розділ книжки так і зветься: «Приношення музикантові». Це – привітальне слово тих, хто близько знає Сильвестрова, хто ділив з ним радощі й прикрощі нелегкого мистецького шляху, хто був із ним у стосунках взаємопідтримки, такої необхідної творцям нових v

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

цінностей. Але це далеко не просто ювілейні приношення. (Хоч Костянтин Сігов і називає це «бенкетом», але ж має на увазі платонівський бенкет думки, бенкет духу.) Певно, про Валентина Сильвестрова мав право говорити тільки той, кому було що сказати. І той, хто це право мав, – а серед них і видатні представники світової музичної культури, – скористався ним адекватно: щоб висловити не лише захоплення і вдячність, а й своє бачення його образу. Таким чином вийшло своєрідне колективне портретування улюбленого композитора – точніше, ряд індивідуально виконаних портретів, кожен із яких додає щось новопобачене. Це також своєрідне спрагле спілкування із Сильвестровим. Ось деякі його моменти. Софія Губайдуліна визначає творчість свого великого колеги як «віднайдення у світі найвищої музичності», як «геніальне чування світу, що звучить»; музика його «торкається больових точок універсуму», а в його симфонічних полотнах промовляє «дивовижно глибоке уявлення про найфундаментальніші основи буття». Філософське мислення музикою? Звукова матерія буття створює вертикаль духу? Гідон Кремер каже, що «кожна партитура Сильвестрова сповнена ностальгії за позачасовим ідеалом»; він зізнається, що, виконуючи твори Сильвестрова, прагнув відповідати хвилі його духу, «оскільки за нею вгадувалася певна вища правда», ті духовні цінності, що є «поруччям на сходах вічності». Виконання його творів вимагає «максимальної віддачі, я б навіть сказав, розчинення». Надзвичайно важливим видається міркуваня Гідона Кремера про те, що ідеальний поклик музики Сильвестрова іде не в обхід звукової реальності світу, а є результатом її осягнення: «Мова Сильвестрова, як і мова Альфреда Шнітке, не заперечує реальності, її нагромаджень, хай то буде у фактурі чи децибелах», але йому «вдається очищувати цю реальність від усіляких нашарувань, Результатом є відчуття дивовижної чистоvi

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

ти. Партитури Сильвестрова дихають саме цим катарсисом». Отож, виходячи з цієї обставини, яку наголосив Гідон Кремер (схожу думку, по-інакшому, висловив Іван Монігетті: «...» природний» звуковий матеріал, ніби за чаклунством, у Сильвестрова перетворюється на коштовні перлини...»), – я дозволив собі в заголовку своєї нотатки неуникненну формулу «вертикаль духу» доповнити апеляцією і до «горизонталей буття», на яких вона зиждеться. Крім метафізичних атестацій музики Сильвестрова, у низці «приношень» маємо і штрихи до конкретного аналізу його музичної мови або її слухацьку (профе сійну!) рецепцію. Так, у Івана Монігетті це вилилося в натхненний есей про Музику Сильвестрова: вона – «це «вікно у світ інших вимірів, метафора, інакомовлення, що говорить про нескінченність часу і простору»; «Його слух розсунутий у сферу непояснюваних звучань, які нормальне, навіть вельми музикальне вухо може тільки спробувати почути». Виконання ж цієї неймовірної музики вимагає «тривалого співіснування, вслуховування, вгравання» й опанування незвичних прийомів гри. І він ділиться своїм досвідом опанування (зусиль опанування!) «звукової матерії» його творів з усіма парадоксальними тонкощами її всевладної переконливості. Адальберто Майнарді звертає увагу на слова Сильвестрова про те, що в ХХ столітті боролися з секвенцією і тим утратили мелодію. Але, розвиває цю тему Майнарди, «народження слова-звуку – тобто народження сенсу в музиці – тотожне виникненню мелодії». І вважає, що шлях до новонабутої мелодії у Сильвестрова тісно пов’язаний зі звучанням поетичного слова, з «дослуховуванням до вірша» (тут посилання на слова Сильвестрова; водночас у звуки його музики треба вдивлятися: свого роду об’ємність, фігуративність звуку чи синкретизм, про який згадують і інші автори – Ольга Седакова говорить про «погляд слуху». На цьому шляху, каже Майнарді, особливе місце посідають Тихі пісні для баvii

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

ритона й фортепіано – на вірші Баратинського, Кітса, Пушкіна, Шевченка, Мандельштама, Лермонтова, Тютчева, Єсєніна, Жуковського. «У них відбувається безнастанна, потаємна бесіда людини зі світом, культури – з природою: «Я до тебе літатиму / З хмари на розмову. / На розмову тихосумну...» (Шевченко)». Посилаючись на думку Сильвестрова про те, що музика народжується з мовчання, Адальберто Майнарді говорить про Тихі пісні як метафору мовчання, метафору безмовності. Принцип стишення, поступового танення звуку як одну з найхарактерніших ознак, якостей музичної палітри Сильвестрова відзначають багато виконавців його творів, та, власне, цей принцип декларував і сам композитор. Більше того, Паузи в його музичних текстах говорять... Сам Сильвестров не раз роздумує про паузи, розрізняючи паузу як носія семантичної напруженості («дзенівську»; сюди ж стосуються і «пробіли між рядками» у віршах Айгі або Целана) – і паузу як знак «відсутності буття». Водночас у його музиці «є вітер» (Андрій Волконський), «повіви тихого вітру» (Адальберто Майнарді)... (Сам Сильвестров згадував і про інакший вітер, – говорячи про свою «Музику зимової ночі»: «Вона оповита отим відчуттям, що за вікном вітер, а ти перебуваєш удома».) З-поміж учасників симпозіуму Роман Кофман близько знав Валентина Сильвестрова в молодості, і він розповів неймовірну річ: виявляється, той чудово грав у футбол і був агресивним форвардом! З горнього музичного ристалища ми на хвильку спустилися на інше ігрове поле – біличанську лісову галявину, де ганяли м’яча майбутні композитори та диригенти. З елегантною іронією Роман Кофман говорить про те, що шаленство юного форварда, згідно з законами про збереження матерії та руху і перетворення енергії, зажило у «величезному пласті його неквапливої, чарівливої музики», а його незупинність і настирність згодом допомогли вистояти серед драмаviii

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

тичних колізій «розвинутго соціалізму», коли «твори авторів-винуватців прирікалися на невиконання». А це вже не жарт. І ще: мабуть, одержимість, націленість уперед (форвард!) озвалися і в творчому максималізмі, і в «категоричній вимогливості до виконавців» (це останнє кому, як не Роману Кофману, знати!). Світлана Савенко, Іван Соколов, Соня Сульдіна діляться спогадами про свій досвід роботи з Сильвестровим, про його манеру працювати з виконавцями. А Віктор Суслін, між іншим, сумнівається, чи варто його називати «українським композитором», з огляду на те, що він поклав на музику мало не всю російську поетичну класику. І пригадує, що сам Сильвестров називав себе «дніпровським композитором». Хай буде так. Для нас важливіше те, що він людина світова в цілком певному розумінні «...виникає таке дивне відчуття, що чим більше ти живеш і чим ближче підходиш, можливо, вже до «виходу на літовищі», то більше відчуваєш, що стаєш людством. Не в тому сенсі, що ти такий великий, а в тому, що всі проблеми людські зосереджуються в тобі на твоєму рівні». Це Валентин Сильвестров сказав у розмові з Костянтином Сіговим... Є що сказати про Валентина Сильвестрова його спод вижникові Леонидові Грабовському (наскільки пригадую, він завжди писав своє ім’я: Леонид, а не Леонід, що відповідає давній українській традиції, вже забутій. Але це між іншим). Його слово про друга дихає любов’ю до нього. Творчий шлях їх починався разом. Обидва були вихованцями Бориса Лятошинського та шанувальниками Левка Ревуцького, які вплинули на їхнє професійне формування і, як могли, опікали їх у тяжкі для них часи. Кому, як не Леонидові Грабовському, знати, скільки перешкод довелося долати Валентину Сильвестрову в своєму творчому й людському самостоянні! І як допомогли йому в цьому риси його вдачі: поєднання твердості з делікатністю, вимогливості з широтою погляду, уникання суєти й зайвих контактів – із товариськістю та ix

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

здатністю об’єднувати навколо себе друзів. Характерна для нього душевна об’ємність позначилася і на його творчості. В його музиці то потужне дихання морських хвиль, то їхній тихий плюскіт, а над цим морем – ширяння могутніх крил. Леонид Грабовський бачить Валентина Сильвестрова в уявному товаристві найбільш «знакових» композиторів сучасності. В українському музичному світі добре відоме ім’я Вірка Балея – американського диригента, композитора й музикознавця. Сам українець, він ревно спостерігає за нашим музичним життям і популяризує українську музику в Америці. Він одним із перших помітив і оцінив Валентина Сильвестрова – це для нього була щаслива знахідка! – вони стали друзями, і їхня творча й особиста дружба триває вже не одне десятиліття. Вірко Балей згадує про тріумфальне виконання «Спектрів» та інших творів Сильвестрова в Лас-Вегасі, говорить про нього як про найпопулярнішого українського композитора в Америці. …Усе це був просценіум. Сам призвідник свята, власною персоною і зі своїм голосом, з’являється у другій дії: «Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми». Це вже справді те, що зветься розкіш спілкування. Тут багато що залежить від масштабу особистості співрозмовника (співрозмовників). Ініціатори симпозіуму про це подбали. Бесіду ведуть ті, хто знає і любить Сильвестрова – як композитора і як мислителя, хто розуміє і цінує кожне його слово. А його розмисли про музику не менш глибокі, ніж сама музика. І велику загальнокультурну справу зробили ті, хто його «провокував», записував, розшифровував записи, компонував, друкував. Ця робота тривала роками. Пригадуєтся, щось подібне здійснено в Інституті філософії – учні Сергія Борисовича Кримського записали розмови з ним, блискучим любомудром і незрівнянним імпровізатором. Знову згадую x

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

Сергія Параджанова: от кому не пощастило. Час був інший. І вдача інша. Його треба було не записувати, а фільмувати – це був би найнеймовірніший фільм чи то спектакль. Бо в нього – феєрверк жестів і поз. А Сильвестров – мислитель у музиці (своїй) і при музиці (світовій). Він рефлексує над своєю музикою, але не в розумінні самоінтерпретації та самокоментування, якогось тиску на потенційного слухача (або майбутнього дослідника), а в розумінні окреслення для самого себе своїх принципів музикотворення і випробування їх – перед самим собою – на повноту самовираження. І це – в контексті, сказати б, широкої присутності в розмислах знаменних явищ світової культури. Це не ерудиція, це щось якісно інше. Це особиста пережитість багатьох і багатьох «подій» історії людського духу. Коли Сильвестров називає імена музик, філософів, поетів різних часів і народів, їхні твори, думки, вчинки, то це не всує, це компетентно і це йому потрібне для розкриття якоїсь важливої тези, для розвитку власної думки. І коли його співрозмовники закидають у бесіду часом досить несподівані епізоди з інтелектуальної історії людства, – це не виходить для нього несподіваним, виявляється, що він про це думав і може про це говорити посутньо. Погодьмося, що це феноменальна здібність. І хоча співрозмовники «обстрілюють» його запитаннями й репліками з різних боків, «підкидають» йому найрізноманітніші теми, нещадно «експлуатують» (з великого інтересу й великої поваги, звісно), – він не виявляє жодних ознак вичерпаності і втоми. Та й не об’єкт розмови він, а суб’єкт, він так само знає і шанує своїх співрозмовників, як і вони його, він сам зацікавлений у цьому інтелектуальному спілкуванні, що охоплює найважливіші сторінки історії музики, еволюції жанрів, оцінки нових стильових шукань, з вільними виходами в інші мистецтва та філософські течії. При цьому Сильвестров природно, без якогось напруження дозволяє собі, в разі потреби, незалежні, xi

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

«ревізіоністські» судження й оцінки, навіть коли йдеться про феномени з хрестоматійною репутацією. Так само природно він і самокритичний, озираючись на власний творчий шлях та захоплення колег і друзів по творчості, «ревізуючи» свій молодечий радикальний авангардизм. При цьому в діалогах він не демонструє себе, а перебуває у стані самопізнання, яке почасти стимулюється його друзями-співрозмовниками: спільне дошукування критеріїв та істин. Мимоволі розкривається і творча лабораторія композитора в своїх психологічних і естетичних нюансах. І дуже часто спостереження Сильвестрова набувають ширшого значення, виходять за межі музики, можуть бути співіднесені із загальномистецькими, загальнокультурними ситуаціями. Ось, наприклад, його ущипливо критичне ставлення до навмисності в мистецтві, до музики, яка «демонструє методи», виходить із теоретичних орієнтацій, а не персональної виношеності (до речі, Сильвестров може бути й сатириком!). Зразу ж виникають асоціації із засиллям і штовханиною «методів» – на шкоду вільній спонтанності, пошуковій думці – в сучасних літературі й літературознавсті, живопису, та й у філософії методологічна зарозумілість себе не виправдовує («... ще колись мені Кримський сказав, іще давно: що методоцентризм – це одна з єресей філософії ХХ століття»). Або іронічні зауваження з приводу кон’юнктурного блефування «космічною свідомістю». Або міркування про критерії новизни, про «пряму новизну» як зусилля негативне, що виходить з «абсолютної неприпустимості жодних паралелей», тобто, по суті, заперечення самого життя, оскільки «усе живе, окрім крайніх випадків, патологічних, воно схоже» (парадокс Поля Валері: «те, що ні на що не схоже, не існує»), тоді як слід боротися не зі схожістю, а з тим, «щоб ця схожість не була машкарою, щоб це було живе...» (Співрозмовник, Костянтин Сігов: «Відкриваються інші можливості оновлення уваги, оновлення здатності сприйняття. Виникають xii

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

інші парадигми, і приходить розуміння того, що шлях деструкції не є єдиним для оновлення уваги». Сильвестров погоджується і посилається, зокрема, на Пітирима Сорокіна, який вважав модернізм тимчасовим явищем, реакцією на втому, заасфальтованість класики: це промине, і мистецтво знову вийде на свою природну форму новизни, а не на спеціальну, заманіфестовану). Все це стосується не лише музики, а мистецтва взагалі, більше того – світосприймання взагалі. (І сам Сильвестров не випадково в музиці Шьонберга й Берґа бачить «реакцію на соціальне неблагополуччя, пов’язане з Ніцше, – тобто зі станом світу, а не музики, жахом, болем»). Наче дивно звучать ці думки в устах того, кого офіціоз (в «епоху музикопоборювання») намагався представити не інакше, як монстром підривного авангардизму. Але Сильвестров залишався самим собою. І, хай комусь це здасться парадоксальним, віддає перевагу простій, прозоро прочитуваній музиці перед цілеспрямовано ускладненою. Цікаві й важливі міркування Сильвестрова про «усну музику» та її стосунок до «писаної», про вербальність, єдність поезії і музики, з чого, власне, вони й почалися. Авангардний рух мав бути поверненням до цієї єдності, «до коренів» – хоч водночас Сильвестров застерігає від теоретичного пресингу: «...знов же монстр виник би якийсь», – і з властивим йому в таких випадках сарказмом додає: «На одній ноті, по складах «Іліаду» би тринділи по п’ять годин і говорили б, що оце ось – повернення до коренів». Сильвестров – захоплений знавець світової поезії (постійні посилання на імена й тексти!) і шукає універсальну музичну мову, співзвучну і сумірну з мовою поезії. Тільки «хай вона володіє мною, а не я нею». Єдність музики і поезії він бачить у пісні. Деякі його пасажі звучать як уславляння пісні, народної пісні. А у відповідях на запитання Алли Вайсбанд він окреслює складну сув’язь вербальності, мелодії та інструменталізму, в центрі якої – xiii

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

саме пісня: «...це початкова форма музики, ніби притчева, доступна і тому, і тому – і високому, і низькому. Це притча, бо в подальшому вона розвивається в філософію; філософія – це вже фуга, симфонія тощо». Дуже цікаві (й актуальні!) його міркування про т.зв. «інфляцію слова». Є, мовляв, слова «заїжджені», а деякі – як-от благородство, шляхетність та інші «старовинні слова», опинилися мовби в зоні заборони. «Та якщо подумати – слова не винні! Це інфляція не слова, це наша інфляція. Словá все одно залишаються актом непорушним (...) Ця заборона теж має бути подолана (...) Не самé слово винне, а свідомість, яка вживає це слово». Не один рік тривав діалог: Сергій Кримський – Валентин Сильвестров. Композитора вражало глибоке персо нальне сприйняття філософом як слухачем його музики, філософа ж вабила ця музика як розмова зі світом, яку можна було продовжити і на вербальному рівні. ...Розділ книжки – Валентин Сильвестров: бесіди і роз думи – починається з розмови його із Сергієм Борисовичем Кримським, записаної в день 80-ліття філософа, 3 червня 2010 р. Тоді Сергій Борисович зізнався: йому здається, ніби елегії Сильвестрова та пісні на класичні тексти написані спеціально для нього (тобто така адекватність сприйняття, така дохідливість) і пояснив цю особисту близькість: «перше враження – це спроба посеред гримкотіння цивілізації створити школу тиші...» Сильвестрова як автора не могла не втішити така точність «влучання» в його задум, і далі розмова точиться навколо еcтетичної і онтологічної насиченості цієї тиші. Діалог із Сергієм Борисовичем Кримським тривав і тоді, коли вже філософа не стало: зверталися до його образу колеги постійно, а в день поминання, 9 липня 2010 року, в редакції часопису «Дух і літера» записано надихані атмосферою спогадів про Сергія Борисовича Кимського міркування Валентина Сильвестрова про xiv

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

музичну творчість – як акт, як процес і як продукт. Цей фрагмент книги зветься: Миттєвості. Але митєвості, певно, не як скороминуще, а як спонтанно виникле або стосовне живих подробиць творчості, її відлунь – втім, це більше стосується ситуативних діалогів, а є тут і фрагменти, близькі до мистецтвознавчих розвідок. Щедрий розсип думок Валентина Сильвестрова умовно впорядковано навколо окремих міні-сюжетів чи імпровізованих тем. Участь співбесідників, насамперед постійних – Костянтина Сігова, Алли Вайсбанд – створює мінливе поле діалогу, з наголошуванням особливо важливих позицій і поглядом на них з різних ракурсів. Третя частина книги – «Приношення музикантові» – своєю назвою ніби повертає до першої: своєрідна кільцева структура. Але це вже трохи інакші приношення: есеї, спогади, музикознавчі розмисли, діалоги – розмови упорядників книги вже не із Сильвестровим, а із знавцями його творчості та його друзями або поцінувачами. Тут можна дізнатися багато чого з його композиторської біографії, історії виконання його творів та взаємин із виконавцями (бесіди Алли Вайсбанд з Інною Галатенко і Романом Ріпкою; з Валерієм Матюхіним; з Володимиром Сіренком). Микола Гобдич зосереджується на духовній музиці Сильвестрова. Віталій Годзяцький, один із представників «українського авангарду» 60-х років, розповідає маловідомі подробиці з історії цього руху, в якому брали участь Леонід Грабовський, Володимир Губа, Ігор Блажков, Віталій Пацера, Борис Деменко, Юрій Іващенко, Леся Дичко. Як важко було їм пробиватися крізь стереотипи казенщини! Ось один із епізодів конфронтації. 1963 року Валентин Сильвестров закінчував Київську консерваторію і, як годиться, подав для виконання симфонію. Музиканти оперної студії консерваторії мало того що відмовилися грати, а й повелися агресивно: «І це написано на нашому раянському папері?»; «А композитор хоч знає, хто його xv

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

хлібом годує?» Це те, що доводилося тоді чути і молодим поетам, і новаторам театру, і художникам андеграунду – мовляв, агентам впливу американського імперіалізму... Дарма умовляв їх сам Лятошинський – вони були незламно принципові. Довелося Сильвестрову писати іншу дипломну. «Так входив у світ один із найталановитіших і найсамобутніших композиторів сучасності, котрого перша невдача не тільки не зламала, а навпаки – надихнула на ще більш зрілі і цікаві твори: «Есхатофонію», «Спектри», «Містерію», «Гімн» та інші». Як тут не згадати слова Романа Кофмана про колишню футбольно-форвардську затятість Сильвестрова! Втім, і у футболі він зазнавав поразок. «Біличі під Києвом. Ми, команда композиторів, граємо проти команди робітників якогось заводу, причому всі вони – глухонімі. Футбольний матч закінчуєтся нашим повним розгромом. Рахунок 17 : 13. Валя бурчить: «Спробуй обіграти їх, якщо кожен з них – Бетховен...» Це була чесна поразка. А було й інше: конфуз у Жовтневому палаці культури, скандал у Київському театрі юного глядача, судилище, організоване Хоровим товариством... Тоді рятувала дружба, що давала відчуття невтраченості людських почувань і жестів, непідвладних ніяким державно організованим поразкам. Який, наприклад, зворушливий епізод: «Ми – Сильвестров, Леся Дичко і я – продираємося крізь ліс. Ми учасники фольклорної експедиції. Вся земля всіяна гострими ялинковими шишками. Леся йде босоніж, щохвилини скрикуючи, наступаючи на шишку. Тоді Валя дістає з рюкзака рушник і розстелює його під ноги Лесі. Коли вона доходить до кінця рушника, Валя знов його розстеляє – так до самої галявини. Ця мандрівка триває близько години. Леся Дичко – у захваті». Текст Тетяни Фрумкіс називається: «Дух ризикованої свободи. Штрихи до портрету Валентина Сильвестрова». В назву винесено слова самого Сильвестрова. Ще 1999 року, пояснюючи свою творчу еволюцію, коли йому подекуди закидали відхід від авангардизму, він сказав, xvi

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

що для нього авангардизм – «дух ризикованої свободи», яка вища за всі постулати, отож авангардизм – це й подолання авангардизму. «Необхідно було подолати «авангардизм новизни», щоби новизна перемістилася вглиб». Тетяна Фрумкіс пропонує свій аналіз естетики Сильвестрова та його творчої еволюції в контексті мистецького життя Києва, де від 60-х років існувала свого роду інтелектуальна опозиція офіціозу, зупиняється на її найяскравіших постатях, показує вписаність їхніх шукань у роботу незалежної філософської і естетичної думки на теренах СРСР (від Бахтіна і Лотмана до Друскіна) та співзвучність з ідеями західних теоретиків і практиків музичного мистецтва. Стилістично трохи окремо стоїть у книжці відгук відомого філософа Віктора Малахова «Валентин Сильвестров. Думки про творчість». Автор починає із застереження: в рафінованій сучасній музиці він, мовляв, не розбирається, досвіду особистого спілкування із Сильвестровим не має і, здавалося б, що йому про нього говорити. Але таки є що – насамперед як читачеві книги Валентина Сильвестрова «Дочекатися музики...» Трохи знаючи праці Віктора Малахова як витонченого інтерпретатора етичних і світопочувальних проблем сучасної людини, розумію міру його скромності, що потребувала отого застереження. Насправді ж він виявив глибоке відчуття музичного світу Сильвестрова й звернув увагу на його найхарактерніші судження про процес творчості. Та особливо вразила мене прониклива характеристика Сильвестрова як «людини надзвичайної духовної точності» (виділено автором), а це, зауважує філософ, «риса, як на наш час, найрідкісніша з рідкісних». Багато ж важить таке зауваження! Тим більше з вуст людини, яка сама влодіє доброю мірою духовної точності. У міркуваннях Валентина Сильвестрова філософ особливо відзначає близьке йому: артикуляцію «зон відповідності художницького й загальнолюдського». А навівши сильвестровську характеристику експре xvii

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

сіоністського гротеску в сучасній музиці, зокрема у Шьонберга, додає: «Їй-богу, подібне відчуття танцю поміж язиків полум’я, співу з обпеченим горлом, польоту з обвугленими крилами знайоме мені, вихованцю свого часу, не з чуток, гадаю, багато хто з людей мого покоління мене зрозуміє». Напевне... На закінчення хочеться сказати про важливість і неминучість україномовного видання цих Зустрічей з Валентином Сильвестровим. Воно давно «просилося» і буде актом справедливості і до Сильвестрова, і до української мови. Спробую пояснити це своє враження. У згадуваній вже розмові в день поминання Сергія Борисовича Кримського (9 липня 2010 р.) Костянтин Сігов повідомив Валентина Васильовича, що його книга «Дочекатися музики» вже перекладена українською мовою. Невдовзі мав відбутися його концерт в Одесі, і він жартома сказав: «Ну, для Одеси це... Там треба одеською перекласти». Мабуть, у цьому жарті був гіркуватий присмак. Адже Валентин Сильвестров невід’ємний від української музичної (і не тільки музичної) культури й української мови – незалежно від того, якою мовою він користується в побуті й професійних стосунках. Творцеві світової міри, людині великого духу не може бути чужим те, серед чого він виростав і жив. Він знав українську музичну і філософську спадщину. Любив українську народну пісню і чув її облагороджуючі глибини. Він шанобливо ставився до свого вчителя Бориса Лятошинського і до патріарха української музики Станіслава Людкевича. Його друзями були Григорій Гавриленко і Валерій Ламах, він постійно спілкувався зі своїми українськими колегами – музиками і виконавцями, і вони не губилися у великому колі його сподвижників по творчості. У своїх роздумах та бесідах він апелює до багатьох явищ української культури. Серед дивовижних сторінок цієї книжки – бесіда Костянтина Сігова з Валентином Сильвестровим про Тараса xviii

Іван Дзюба. Валентин Сильвестров

Шевченка. На Шевченка Сильвестров часто посилається, але тут я маю на увазі невеличкий фрагмент, що зветься «Псалми Кобзаря». Йдеться не про Шевченкові переспіви біблійних псалмів, як можна було подумати, а про його «фундаментальні вірші, завдяки яким Шевченко є великим поетом», «на яких тримається його слава як поета». Сильвестров написав Псалми на вірші Шевченка: «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої...» Композитор з його унікальним чуттям слова і мелодії відчув у них сакральну чистоту. Більше того, йому – першому з мільйонів читачів Шевченка і сотень дослідників – «спала на думку одна елементарна річ. Шевченко – він автор «Кобзаря» і Кобзар. Я подумав: що мені це нагадує? – Псалтир. Псалтир – це струнний інструмент (точна назва – псалтерія. – Примітка редакції), притому схожий на кобзу (...). Тобто кобза – сестра псалтири, на якій акомпанував цар Давид. А кобзар – це теж псалмоспівець, тільки ніби в іншому просторі, можливо, профанному, так?» І далі: «Україна тримається на Шевченкові. Тобто виходить, що як Старий Завіт тримається на П’ятикнижжі Мойсея і псалмах, так Шевченко тримає всю Україну через мову, бо це не просто мова» (виділено в авторському тексті. – І.Дз.) Отож Шевченко – «автор таких текстів, які показують, що ця мова і цей народ – вони нікуди не повинні щезнути...» Про «Отче наш», який він «проспівав» 95-го року, каже: «Я читав цей текст так, як я читаю Шевченка або Пушкіна». А ось ще таке: «Леся Дичко одна з перших написала літургію, ще за радянських часів, і в неї в нотах на повній сторінці вся літургія була просто виписана. Але що важливо для мене було, – що вона була українською мовою, а не російською, до якої я звик за атеїстичних часів. Ця українська мова, вона дещо кострубата, можливо, і не так... Та я раптом дивлюсь – а там крізь мову проскакують слова неймовірно сердечні...» Ну як після цього не видати роздуми Сильвестрова українскою?! В доброму перекладі (запевняю: жодної xix

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

кострубатості чи кострубатинки!). Як один із доказів того, що українською мовою можна адекватно висловити будь-яку професійну думку, будь-які тонкощі почуттів чи високості настроїв. Здавалося б, тут і бути не може двох думок – маємо таку літературу, таку філософію, таку есеїстику й публіцистику. Але – це вже «специфіка» нашого становища – щоразу доводилося й доводиться переконувати. Робить це і видавництво «Дух і літера», публікуючи українських авторів, публікуючи українські переклади творів світової філософії та літератури. Тобто: «ця мова і цей народ – вони нікуди не повинні щезнути» (Валентин Сильвестров). Іван Дзюба 8. 08. 2013

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

Арво Пярт* Я радий за Валю! Я би сказав так: «Справедливість перемогла», – і після багатьох проминулих і навіть деяких сьогоднішніх утисків тепер уже нікому не треба доводити, що ми маємо справу з одним із провідних композиторів сучасності. Я щиро радий, що його музика тепер повсюдно лунає і що її багато хто любить. Многая літа, дорогий Валю! 2007 р.

Світлана Савенко Солідні ювілейні дати налаштовують на сентимен тальні мандрівки в минуле. Пам’ятаю якийсь звітний концерт у Спілці композиторів СРСР у московському Колонному залі, де серед іншого грали Струнний квартет Сильвестрова – нині Перший, а тоді єдиний. Було це наприкінці 1970-х, і в антракті між нами – Валентином, Інною Барсовою і мною – виникла бесіда, хоча знайомі, по суті, ми не були. Квартет нам дуже сподобався. «Музика зав’язалася», – як говорив було Валя в таких випадках. Не пам’ятаю, чи пролунали ці слова тоді. Але добре пам’ятаю тодішнє враження від нього – м’яка південна мова, доброзичливість і скромна, якась домашня манера триматись і спілкуватися. Потім я дізналася, що він буває різним – щедро говірким, упертим, дотепним і навіть не без уїдливості, потайним, внутрішньо напруженим... До цього я вже чула музику Сильвестрова. Пригадую зовсім інший вечір у тому ж Будинку Спілок (Домі Союзів), але в камерному залі (Жовтневому). Це був концерт Тетяни Гринденко, й у програмі була Скрипкова соната з «Драми» – ймовірно, московська прем’єра. Там теж музика «зав’язалася», проте найбільше мене вразив кінець – символічний жест запалювання-задмухування сірника, в який перетікає музична матерія. Подібні штуки самі 46

I. Приношення Музикантові

по собі не були для мене новиною, я і на «Варшавській осені» вже побувала, і сама, завдяки Олексієві Любимову, брала участь у перформансах (тоді їх частіше називали гепенінгами). Але тут було інше – це була цілковито музична подія, диво перевтілення звука у вогненний спалах, яке я пам’ятаю й досі. Потім склалося так, що я стала виконувати вокальні твори Валентина. Ініціаторкою була моя подруга Тетяна Фрумкіс, нині відомий знавець і дослідниця творчості Сильвестрова. Ми виконали з нею кілька разів «Тихі пісні», і потім автор повірив мені і став доручати свої нові опуси, зокрема й деякі прем’єри. Він подовгу репетирував (я виступала з ним самим, з Валерієм Матюхіним, Олексієм Любимовим, Юрієм Смирновим, а з 1997 р. – з Юрієм Полубєловим, і це був захопливий процес абсолютного занурення в музику, в інтонацію поетичного слова. Валентин завжди абсолютно точно знав, як повинні звучати його пісні, зафіксовані на папері з немислимими подробицями темпу і динаміки: коли ми з Танею вперше розгорнули ноти, то були вражені ряснотою виконавських вказівок буквально в кожному такті. Це мало вигляд відчайдушної спроби впіймати звучання невідомої мови – але ж мова була нібито знайомою, вірші – хрестоматійними. Чи це тільки здавалося? Звісно, тут відчувався вплив авангардної методи, котра вимагала підкресленої автономності кожного звукового елемента. Проте не тільки. Інтонаційний світ став цілковито іншим, слухом автора він був очищений від тягаря часу. Музичний текст народжувався тут і зараз, як пісня Орфея. Тепер, коли проминули десятиліття, коли неоромантичний («метафоричний») стиль Сильвестрова сприймається як щось саме собою зрозуміле, важко уявити ступінь ризику, на який пішов тоді композитор. Жодні тили не були захищені – ні матерія, ні дух, ні ремесло. Але для нього це була віднайдена батьківщина, і Сильвестров почав її обживати. І тут виявилося, що поетичне слово всюдисуще – воно може жити не тільки в пісні для голосу з 47

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

фортепіано, а й у світі симфонії, що обіймає своїми звучаннями природу і культуру, космос, що народжується в наказовому звуковому жесті. Так з’явився «тихий велет» – П’ята симфонія, а за нею «Exegi monumentum» на пушкінські вірші, «Присвята» для скрипки з оркестром, «Метамузика» для фортепіано з оркестром і багато іншого. Усе це було створене за три з гаком десятиліття невтомної творчої роботи – обробітку ґрунту в садку віднайденої батьківщини. Її обрії весь час розсувалися. Спочатку це був хиткий стан «кінця музики», в якому композитор відчув невідому досі можливість – повільного споглядання зниклого світу, влаштованого за законами довершеної гармонії. Та поступово краса романтичної мови, в яку дедалі глибше занурювався Сильвестров і в якій дедалі вільніше почувався, стала для нього абсолютною й позачасовою цінністю. Або словами самого композитора: «Романтичні фонеми не Шуманові належать – вони належать самій мові». Там, де лунає ця мова, він перебуває й подосі – для нього цей світ невичерпний. Звідти й долітають до нас незліченні багателі, експромти, «миттєвості», присвяти... «Багато осель у домі Мого Отця» (Ів. 14:2)... Липень 2012, Москва

Ольга Седакова ПОГЛЯД СЛУХУ «Погляд слуху вгору, такий небесний погляд слуховий, звідси, можливо, ці кварти»*. Чи можемо ми керувати слухом, як зором: переводити його з предмета на предмет, заплющувати його якимись повіками, слухати навскіс? Хіба існує слуховий промінь – на взірець зорового? Зізнаюся: тільки після музики Сильвестрова і після Валентин Сильвестров. Дочекатися музики. Лекції-бесіди. К., Дух і літера, 2011. – С. 162. *

I. Приношення Музикантові

його вражаючих бесід я зрозуміла таку можливість нашого слуху. Мені здається, музика Сильвестрова говорить передусім про слух – слух як подію, в якої є межі, і за ними відбувається «глухота павуча». Про слух і його співбесідника – звук: про далеч звука, про його глибину і трепетання. Про мовчання, яке в ньому. Подібним чином живопис Рембрандта говорить про зір і сліпоту, що межує з ним. У пізнього Рембрандта залишаються останні зорові кольори – червона гама. У пізнього Сильвестрова слýхові не потрібно майже нічого, крім piano та його градацій. Коли лунають перші звуки його твору, ми відчуваємо, що чуємо. Це дивно: ніби ми зовсім забули цю навичку і пристосувалися сприймати звуки, не слухаючи. Вони падають на якусь площину і відштовхуються нею. Валентин Васильович говорить, що він повертає слово вірша з паперу на вуста мелодії. Та ще перед тим він повертає самий звук з якогось слухового паперу у простір співу. Говорячи інакше – і знов-таки його словами – він пише їх по небесах чи по брижах морських, по живому середо вищу, котре дихає. Живе – те, що з’являється, живе – те, що зникає. У слух, на відміну від зору, вбудований час. Музика, як відомо, працює з часом. Особливий час Сильвестрова, якого ні в кого не було, – час постлюдії. Тобто метафоричний час. Він є, та говорить про те, що його вже немає, і що він приходить звідти, де він був, і приходить іншим: сповненим не очікуванням наступного моменту, «як у житті», а вдячністю. Час, який ніби поглинув власний кінець. Постлюдія – і елегія, інший вид роботи з минулим, теж «у відповідь». Два найбільш сильвестровські жанри. Можливо, криза мистецтва «після Аушвіца» (а, на думку багатьох, смерть мистецтва, в усякому разі, класичного мистецтва) пов’язана з тим, що митці не в змозі віднайти нового і правдивого в нашому становищі аспекту часу і надалі роблять спроби там, де нас уже немає, – у прелюдії, в кульмінації. У прямій мові про те, що можна передати тільки метафорично. Тобто про мовчання хо49

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

чуть сказати простою відсутністю тексту, про біль – звуками, що спричиняють акустичний біль. Мов недужі, вони слова болючі віднаходять, аби на те, де боляче, вказать, – так Рільке описав «бідування поетів». Сильвестров – разюче незалежний художник нашого часу. Він не бере до уваги того, що, як вважається, просто неможливо не брати до уваги, того, що називають «нашим часом» або «сучасністю» і про що чомусь усім усе відомо. Що гармонії, наприклад, уже бути не може. Краси теж. Глибини. Сердечності. Простоти... Перелік можна продовжувати. Усе це віднесено до царини кітчу. Відомо так само й те, що неодмінно має бути у «сучасному»: гротеск, деформація, іронія, агресія... Цей перелік теж можна продовжити. Та якщо все це настільки добре відоме – що ж у цьому нового? Хіба що нескінченне форсування: ще гучніше, ще агресивніше, ще зліше, ще технічніше. Іще далі від світу. От що віддавна вважається сучасним: робота зі звуком (словом, кольором) як з об’єктом, художнє конструювання. «Як робити вірші», «Як зроблена «Шинель»... Сильвестров має сміливість – нечувану як на наш час сміливість – говорити про самостійність музики, про її суб’єктність, про те, що ініціатива належить їй. Її треба «дочекатися», а не «робити» її. Тут, я гадаю, головна точка протистояння Сильвестрова тому божевільному «сучасному» потоку, який загрожує знести все, що люди любили в музиці, в поезії, в думці. Розум та емоція, стиснуті в кулак. Погляд слуху в Сильвестрова спрямований у протилежний бік: до розширення серця, котре зможе – зновтаки словами Сильвестрова – почути «світ, що співає про себе». Для цього, нагадує його музика, серце повинне шукати не «сили», а слабкості, не «багатства», а осяйної бідності. Таке серце люблять небеса. Погляд слуху це розрізняє. Це справді необхідна форма новизни. Творення як вдячність. 50

I. Приношення Музикантові

Коли я чую, як у Сильвестрова звучать слова, написані мною: мовби леза, як полоззя... – в мене перехоплює подих. Що робить його прочитання з цими словами: леза, полоззя? Дозволяє встигнути зрозуміти їхній сенс? Але ж їхній смисл і без того зрозумілий. Він дозволяє побачити їх там, де вони виникають. Він повертає слова у творчий стан. За його геніальним визначенням, «творчий стан є чутливістю до виникнення». Повернення того, що пішло, забулося, вкрадене – справа Орфея. «Квітами з Єлісейських полів» Сильвестров назвав свою музику. Словами Рільке про пісню Орфея мені хочеться завершити. Фінал цього сонету мені видається прекрасним описом того, що відбувається у звучанні Сильвестрова. Той тільки, хто пронесе ліру в Аїду темнóту, здогадом над усе зборе славетно скорботу. Хто спити із мертвих рук непам’яті маку схоче, поверне загиблий звук у вічність співочу. Хай же водою посклить і віднесе відбиток, образ посмій створить: з подвійної прірви на мить вернеться голос-свідок хвильку дожить. (Р.М. Рільке, «Сонети до Орфея», частина І, ІХ) Серпень 2012, Азаровка

«Школа тиші», або «Попелюшка у дранті» Розмова із Сергієм Борисовичем Кримським, записана у день 80-ліття філософа, 2 червня 2010 р.

С.К.: Поговорімо про Вашу музику. Враження, що вона написана для одного голосу, хоча співає хор. В.С.: Так, це Ви правильно зауважили. С.К.: Тут є ще одна річ, давайте її обговоримо. Я маю на увазі Ваші елегії та пісні на класичні тексти. Це справляє враження (я Вам це серйозно кажу), ніби вони написані спеціально для мене, й емоційно вони цілковито відповідають зараз моєму настрою. Загалом так: перше враження – це спроба посеред грімкотіння цивілізації створити школу тиші, розумієте? В.С.: Я згоден, але я слухаю, я потім скажу. С.К.: Чому я кажу, що це школа? Тому що там є певний напучувальний смисл. Тексти, котрі Ви берете, налаштовують, орієнтують на певний лад, Ви згадуєте найбільш високі слова. Я слухаю їх, захлинаючись, відкрито. Але це відповідає моєму настрою, воно влучило ніби туди, куди мені треба. А в ширшому сенсі – в пісень немає естрадного характеру, я маю на увазі, що в залі це вимагає тиші, усамітнення, особливого... В.С.: Ну, так, я згодний. Але, так чи так, їх все одно намагаються співати на естраді, вже й у Москві. У філар65

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

монії їх співала Інна Галатенко... Звісно, вони розділяють публіку. Хтось сприймає, як Ви, навіть у залі; хтось відкидає... С.К.: Тому що це дуже особисте, особистісно-спрямоване. Воно вимагає певного типу особистості. В.С.: Я розумію, але тут стається ось що. Якщо це вір ші класичні, ну, такі, як «Для берегов отчизны дальней», то зараз вони звучать як усеосяжні, хоча вони дуже особисті. Зараз це просто ніби золото самої поезії. І тут виникає дивна річ: у певній культурі, яка ці вірші цінує, як найвище..., вони можуть об’єднувати, і музика в’ється, що взагалі найважливіше. Мене, припустимо, критикував [Михайло] Бялик, музикознавець. Він каже: добре, але де поліфонія, де фактура? А я ж спеціально роблю те, що Ви сказали, – щоб це був голос. У хорі зазвичай є підголоски, поліфонія всіляка. А мені важливо було... Ви говорите «школа тиші» – так до школи тиші входить же не тільки сама тиша, а ще й відсутність композиторської завантаженості, композиторських жестів, які створюють композиторську гучність. По суті, це так, ніби Попелюшки у дранті. Коли ти Попелюшку одягнеш, так уже й ідіот може сказати, що це царівна, там, королівна (сміється)... А ти розрізни Попелюшку, коли вона така, як вона є, за онтологічним станом. Я опускаю вторинні, дуже важливі вторинні ознаки музики, я їх ніби послаблюю – для того, щоби підсилити первинні, онтологічні. Чому це робиться? Тому, що якщо я це зроблю нібито на рівні, то я одразу попадуся в зону зробленості. А тут онтологія, мовби сíм’я музики, яке дається не у стані повного розквіту, а коли воно тільки починає розквітати. Виходить, що це – прагнення актуалізувати онтологічні ознаки музики, які актуалізуються тоді, коли послаблене оце от вторинне – вуса, бороди. І тоді виникає цей стиль. А варто мені все це повноцінно запакувати – й одразу буде ця сáма зона зробленості. Я 66

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

її послаблюю, щоб виявилось онтологічне. І це просто стан, що я можу зараз так робити, я не прагнув до цього спеціально. Мені не потрібна зараз поліфонія ця! А тепер щодо цих літургійних... Я їх створював не як церковну музику, мені було важливо, що літургійні тексти були написані особистостями. Золотоустий – це ж поет, це його голос, от його голосом я й говорю. Окрім того, я прибрав усе зайве, щоби... Зазвичай у хорі жодного слова не зрозумієш, ще й тому, що одні співають те, а інші те саме вдвічі повільніше, так що тексту не чути і вже не до слів. Виходить продукт закритий, упакований. А я до Золотоустого ставлюся так само, як до Пушкіна, Лермонтова... Мені важливо, щоб текст був проголошений і щоб він потрапив на мелодію. Наприклад, «Псалми Давида». Коли на них музику створюють, то такий от розгорнутий хор щось буркотить. А це ж, по суті, – це сольні пісні під гітару. С.К.: Так, це сольні, але не... В.С.: Не під гітару, а під арфу, це Псалтир... А зараз почали забувати, що псалом – це сольна пісня. Вона стала символом, та, попри те, це сольна пісня, і я намагаюся, щоб у хорі – навіть якщо хор могутній, – щоб у цієї могуті було обличчя і вираз очей, які говорять, що оце – голос. Оце найважливіше. С.К.: Тобто, я справді відчув, що це написано нібито для окремого голосу, а не для хору. Але я не можу зрозуміти – можливо, Ви мені зараз поясните – чому тут виникає якийсь особливий тип звучання. Причому справа не в регістрі, не в діапазоні, ні. Це психологічно високий регістр, психологічно високий. Таке враження, що голоси згори лунають. В.С.: Я гадаю, що хори, і в першому, і в другому дисках... вони хоча лунають ніби повноцінно, але, з погляду 67

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

хорового письма, це техніка мозаїки. Традиційно хор заснований на голосоведенні: один дме одне, інший – друге, кожен тягне свою лінію – і що з цього складається. А тут основне – це мелодія і текст, і все тіло хору підхоплює відзвуки. С.К.: Можливо, Ви зараз ключове слово сказали: робота на відзвуках. В.С.: На відзвуках, так. Я це розглядаю як техніку мозаїки, ну, мозаїчності звукової. Якщо мозаїка абстрактна, то вона не працює. Мозаїка працює тоді, коли відчувається лице або якась постать. І тоді виникає суперечність: дискретність і цілісність. Так от, у мене лицем є мелодія і текст, а все інше... С.К.: Ви дуже добре, цікаво говорите зараз. Я починаю розуміти. Я не міг зрозуміти, чому ці хори особливим чином звучать...

Псалом на слова апостола Павла для хору a capella Бесіда про псалом на слова апостола Павла, написаний під впливом знайомства з книгою Наталії Сігової «Освідчення в коханні» і присвячений Костянтину Сігову 1. «Ніби служіння самого Давида» В.С.: Я почав читати цю книгу, велику. І там, десь ближче до кінця, перед листами (я не поспіль читав), є розділ з коментарями до митрополита Антонія Сурозького. Спочатку йдуть коментарі, а потім – текст владики Антонія, де він наводить слова апостола Павла. Я їх знав, звісно, адже це знамениті слова, загалом. Та коли я читав книгу і дійшов до цього тексту, то вони раптом почали якось дивно поводитися, ніби здригатися. А я, ну, на рівні своїх маній, знаю, що коли так стається – це ніби сигнал, що щось може вдатися з музикою. Тобто я-то текст знав, але в несподіваній ситуації він якось раптово прозвучав інакше, ніж коли ти читаєш його в інших, філософських, або там у культурологічних текстах. І навіть у Євангелії: там якось усе передбачувано, ти вже перебуваєш у цій зоні, а тут – такий контраст. Ну, от. Я якось притих, почав записувати, але книга велика, мікрофон звалюється (в мене і Євангеліє є, та ще якесь кишенькове, маленьке, там уже ледь видно), тому я взяв і переписав цей текст. І коли я його переписував, я його організував як вірш. Власне, там і написано: вірш такий-от. К.С.: Я звернув увагу, що Ви написали «Псалом». 73

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

В.С.: Ну, так, псалом – як вірш. Тобто, по суті, я переписав його як сучасний вірш – як в Айгі, наприклад, або в Целана. В них рядки важливі, пробіли між рядками, і таке інше... І там, коли подивишся, це справді... Там же є перелік, потім висновок, «все, все, все» – а потім наприкінці теж пробіл, і «ніколи любов не перестає» (1Кор. 13:8), порушення ритму якесь... Загалом, коли його організуєш як вірш, то виходить ніби служіння самого Давида. Аверинцев, коли перекладав [псалми], він організовував ці тексти як поетичні. Не знаю, можливо, вони і в Біблії так організовані. Принаймні у псалмах це очевидно, а тут не очевидно. Тому цей текст увіходить у міркування – він же з «Послання». Ну, природно, я цей псалом Вам і присвятив. К.С.: Дякую Вам. На мене це місце у книзі справило дуже сильне враження, тому що, справді, коли ти читаєш ці слова в певному ряду, то читаєш їх по-іншому. На початку цього розділу, «Таїнство любові», авторка й упорядниця книги говорить: «А чи не занадто зухвало... В.С.: ...це зіставляти...» К.С.: Так, і провадить далі: «Такий початок може видатися комусь нескромним, але сам Владика Антоній багато разів повторював: «почати, хай би що це було, можна тільки із себе». Тобто тільки у зіставленні із живою, смертною, вразливою особистістю ці слова починають звучати... В.С.: Ну, звісно. Ні, інакше вони теж звучать, але це вже, так би мовити... педагогіка, чи що. Тут є якась неймовірна простота, а насправді, це ж найвище... Та коли найвище, то воно ніби нас не стосується. А от коли ти зненацька зустрів це на живій людській долі, воно дало можливість проникнути. Саме через те, що я прочитав це в ситуації сповіді якогось щоденникового, суто 74

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

приватного життя, вони раптом відкрились. А так воно ніби закарбоване як священний текст, і цей текст запечатаний. Він навіть у богословських статтях цитується, та коли його там читаєш – якось нічого не ворушиться. Ти нібито й погоджуєшся, киваєш, але тут же не згода потрібна, тут неймовірна річ, і це справді нагадує псалом Давида – коли все рушиться, повна безнадія, а, тим не менш, воно все одно тримається якимсь чином, тримається на цій вірі – і непереборне. «Любов довготерпить...» (1Кор. 13:4) – він перерахував усі випадки, які людина, проживши певну кількість часу, худо-бідно відчула на власній шкурі. Читаючи ці слова, людина, природно, орієнтує їх на власну ситуацію. І бачить – пасує вона чи не пасує... Загалом, це неймовірні слова. Я так подумав – не важливо, яку музику я написав, головне, що ці слова мають бути проспівані, і вони гідні того, щоб увійти в той же канон, де «Херувими», «Отче наш» – в ореол цих священних текстів. Мені здається, що на ці слова музику ніхто раніше не писав. У Літургії це читання є, диякон читає, по-моєму, підвищуючи щоразу... К.С.: Апостольське читання, воно було цієї суботи. В.С.: Та, по-моєму, немає жодного прикладу, щоб ці слова проспівав хор. А на них сам Бог повелів писати, тому що адже це найближче – те, що нас стосується; те, що ми знаємо, худо-бідно, зі свого досвіду. Все інше – це вже кому дано, кому не дано, а всі оці речі – вони просто навіть на побутовому рівні пронизують усе від стелі до підлоги. Потім, у «Посланні» він [апостол Павло] говорив, говорив, а потім – заспівав. Спочатку було напучення: дивіться, якщо будете... – і пальчиком отак, а потім... Ці слова – це вже не послання, це спів, притому цілковито очевидний. Загалом, цей текст гідний того, щоб посісти найпочесніше місце, тим більше, що апостол Павло, по суті, автор 75

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

усього цього, він, вірогідно, був другою людиною після Христа. Розумієте, адже вся історія говорить, що якби його не було, то невідомо, яка б у всього цього взагалі доля була. Тобто є він – один із земних співавторів. У Магомета, припустимо, не було такого, Магомет сам-один. К.С.: І просто за складом Писання: він – автор найбільшої кількості текстів, включених у Новий Завіт. Але нам нічого не відомо про те, що апостол Павло співав, був музикантом. А тут вноситься той вимір, який у нього, на відміну від царя Давида, не був розроблений експліцитно, але, тим не менш, цілком очевидно, що він писав не тільки напучувальну прозу... В.С.: Ну, так, тому що, припустимо, вмовляння його: коли людина вмовляє, вона вже майже співає. Це теж пісня. К.С.: Я, зрозуміло, зрадів імені, котре побачив на дискові, було б лицемірством це приховувати. Та разом із тим я був пронизаний, тому що абсолютно новими очима перечитав увесь розділ цієї книги. Він, дійсно, ключовий, бо насправді через досвід кожної маленької особистості збираються цілі світи. І коли вона наважується прочитати найважливіше, наприклад, – листи життя, у контексті ключових текстів людства, то тут виграє і те, й інше. Те – більше – актуалізується, тому що в його жилах починає пульсувати жива, гаряча кров, а це – мале й часткове – загоряється раптом світлом, яке приходить і пронизує великий час. В.С.: У мене якось майнула елементарна, проста гадка. В молодості таке навряд чи спало б на думку, якщо в молодості таке станеться, то це вже буде манією величі зватися. А якщо у такому от стані, пов’язаному з роками, то виникає таке дивне відчуття, що чим більше ти живеш і чим ближче підходиш, можливо, вже до «виходу на 76

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

летовищі», то більше відчуваєш, що стаєш людством. Не в тому сенсі, що ти такий великий, а в тому, що всі проб леми людські зосереджуються в тобі на твоєму рівні. І ти розумієш, що стаєш ніби все-людиною, але не з точки зору ніцшеанства, а з погляду призначення людського. Худо-бідно пройшовши все... – ти бачиш, що всі історії тебе стосуються. Це буває навіть тоді, коли читаєш там якийсь роман Достоєвського. Він там описує якусь падлюку, а ти раптом відчуваєш, розумієш, що в тобі... теж є ці «бацили». Тут вони виперли ось таким чином, але якщо ти впізна´ віриш, значить, і в тобі це є. Інша річ – ігрова літеєш, ратура, маски. Там усе спокійно, ти собі сидиш, тебе це не стосується, ти граєш. Та коли Достоєвський «дістає»... Ця психологічна література, вона дуже сильно викриває отаку... Вона і небезпечною може бути для людини, в якомусь сенсі, – а ігрова ніби звільняє людину від цих проблем. Так що тут виникає те, що ти стаєш усе-людиною, на своєму рівні ти бачиш усю історію ледь не з самого початку до самого кінця. Я пам’ятаю, коли я читав історію Тацита, всіх цих Цезарів (уже не в підлітковому віці), то раптом відчув, що він ніби заторкує й оцих нових «пінчерів», що нові історії робитимуть. Імовірно, в цьому й полягає виховне значення історії. Вони все те саме робитимуть, за тими ж моделями. І от тоді в мене закралася така ідея, що якщо християнські мáксими брати, але не просто видирати, а в повноті якійсь, так одна з них – це те, що Ісус Христос не десь там, ні, – Він живе у тобі: якщо Він живе в тобі. Тоді не виникає такого, що ти десь не вільний, що тебе хтось обдурює, що це все облуда і таке інше. Якщо живе – то все, які там уже розмови: облуда, не облуда? Тому що тут знову виникли в Інтернеті всілякі домисли, котрі нагадують аргументи журналу «Безбожник» 20-х років – отакого ж рівня. І на ці домисли реагують мої колеги, яким років уже під сімдесят, реагують як на фак77

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

ти. Я був цим настільки вражений: ви що ж, узагалі не знаєте всієї велетенської літератури? Та якби, припустимо, Ісуса не було, так юдейська традиція про це говорила би. А вони досі не можуть вибачити, що, так би мовити... Це ж аргумент наочний, що якщо, ну, хоча й споріднена, та розсварена традиція, визнає цей факт, ба навіть сердиться на це... Так що ж це таке? Що це, християни нав’язали їм? Просто якась нісенітниця! Припустимо, не було Ісуса, а звідки ви взяли тоді ці слова? По-моєму, апостол Павло говорив, що якщо не було Воскресіння, то все це труха й нічого не варте. Я тут можу, нібито, й не погодитися: в тому сенсі, що навіть якщо уявити, що цього факту не було (звісно, це було б велике порушення взагалі всього), але, тим не менше, залишились би ті слова, які є, які нікуди не поділися – Нагірна проповідь, «Отче наш», притчі там... З погляду богослов’я, це, можливо, і тривіально, та не в цьому річ. Факт той, що навіть ті, котрі не можуть повірити в це [Воскресіння], все ж таки, якщо вони сприймають ці слова і живуть згідно з ними, так, може, це воно і є, Воскресіння, а не те, котре жахає учнів... Тому що є ж такі віруючі, котрі забувають те, що є в Нагірній проповіді: всі ці «не убий»... а от тільки «щоб я воскрес». Оце для мене важливо, а що це я таке творю – це мене не стосується... Однобічне якесь розуміння, знаєте? А є люди, котрі говорять: я не можу повірити, я цього не знаю, не перевіряв, але я сприймаю ці слова, тому що вони живі, вони пов’язані з життям, з якимось їхнім світом, а не з тим, що їх просто нав’язали. Та якщо те не дано, а це дано, – то задовольняйся хоча б цим, так? (сміється). Якби не було Воскресіння, – це була би, звісно, неповнота, та навіть у цьому вже була би дорогоцінність, пов’язана з людяністю як такою. Як у максимах Лао-Цзи, припустімо: він же не надавав їм релігійного характеру. Тобто вони, можливо, увійшли б у цю сферу, ніби язичницьку, язичницьких чеснот, розумієте? Та все ж чеснот. Так само, як і Платон, припустімо, й інші. Тобто виходить, що навіть якщо цей 78

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

факт заперечується кимось, то, тим не менше, противники все одно повинні визнати – а звідки такі слова? К.С.: Витоки такої людяності. Або навіть ці слова апостола Павла – звідки би вони взялися, якби він не стверджував, що – от їхнє джерело. В.С.: Ну, так. Дехто вважає, що Ісус Христос – це учень якихось йогів. Звісно, якісь думки, пов’язані з людяністю, приходять з різних боків, вони є в різних цивілізацій, вони схожі, і це не означає, що цей в того вкрав, а той – в іншого. Це могло і спонтанно виникнути, оскільки генетично людина є людиною, а в генетиці закладене це, і на цім заснована зустріч. По суті, всі релігії намагаються щось зробити, відповісти на питання: що це ми взагалі робимо на цьому світі?.. Проте лише християнська релігія довела цю річ (навіть із погляду віри) до того пункту, що далі просто рушати нема куди. Бог був і каменем, і собакою, і биком, – і от Бог став людиною, але не в тому сенсі, що це людинобожество: просто замкнулося це коло. І тут той випадок, що якщо йти далі, то знову: камінь буде богом, бик богом буде – і все. Ти просто повертатимешся у варварство. Але варварство було живим у той час, тоді, коли воно було натуральним! А оце ось варварство, яке влаштував фашизм, – це ж просто лихо якесь, ну, просто розруха! Тобто виходить, що коло замкнулося, і тут нічого не поробиш, навіть якщо хтось цього не сприймає... К.С.: Два слова про приватне. Мене не полишає відчуття незручності: імпульсом слугувала книга, упорядкована моєю мамою, а Псалом Ви присвятили мені. Виходить, що я ніби примазався. В.С.: Я теж примазався, до апостола Павла. Це ще більше самозванство. Як апостол Павло терпить це, не знаю (сміється).

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

К.С.: А можливо, радіє: не всі забули? (сміється). В.С.: Я гадав: як назвати? У книгах, коли [цей фрагмент] цитують, говорять, що це слова апостола Павла. Та, з іншого боку, не пишуть же: «Отче наш», слова Ісуса Христа. Алла мені порадила: можливо, за першим рядком назвати? «Любов......» Я одразу зрозумів, що цього не можна робити, бо це могла бути естрадна пісня. В естрадних піснях, кафешантанних, часто є таке: любов терпить, пробачає. Нічого поганого в цьому немає, але... К.С.: «Любов довготерпить», це одразу... В.С.: Ну, так, довготерпить, та, тим не менше, оце слово, любов, уже налаштовує на те, що це естрадна пісня: «Любовь никогда не бывает без грусти»... «любовь на хорошую песню похожа, а песню нелегко сложить» (смієть ся). Слова «довготерпить» у пісні, звісно, не буде, однак «терпить» чи «не ображається» – може бути. Такі часткові означення в пісні часто бувають. 2. Оце і є райське Розмова записана під час підготовки книги до друку В.С.: Цей текст пов’язаний з тишею, не з ором і не з пристрастю. У принципі, його можна було б узяти як молитву: тиху, всуціль тиху. Тоді наростання не було би підтверджене музикою. Але я пішов по іншій лінії, тут дуже важливі були останні рядки, щоб раптом зупинився цей обрій. Уся ця пристрасність і трепетність, вона ніби впадає в цю сентенцію. Спочатку співає псалмо співець, і мелодія постійно здіймається вгору, а потім на словах «усе...» вступають жіночі голоси, і воно ніби в іншому сяянні [постає]. Це якийсь висновок такий, але не музичний, а семантичний. Якби, припустимо, залишити [псалом] тільки у чоловічому голосі, то музика втратила б ці крила; воно лишилось би в зоні того, як у церкві чи80

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

тають, – напучування ніби. Хоча мелодія була б та сама. А тут воно відлетіло, і виникло якесь... Якщо перекласти це просто в пісню, то буде велика семантична втрата, тому що зникне цей стрибок. Я нічого спеціально не робив, не думав про істинність там, це просто саме сталось, а потім, коли воно прозвучало, то ніби саме по собі воно стало так, як стало. Жодної композиторської заслуги тут немає. Так, у хорах, пов’язаних із цією літургійною ситуацією, воно найнесподіваніше для мене. А потім же там «Алілуя» йде, вона теж здіймається вгору, ніби до неба. Я не міг це окремо залишити, мені потрібне було якесь підтвердження. «Алілуя» – це ніби паралель до Псалма, вона дуже напружена, сувора. І вона надає це підтвердження, тому що «алілуя» – дуже містке слово; є «алілуї» жалóбні, урочисто-піднесені, розрадні... К.С.: Я подумав, що ця «Алілуя» здіймає звістку і свідчення... Соліст – голос драми, йому відповідає жіночий хор; а «Алілуя» – це вже свідчення про те, що їхні голоси збулися в іншій правді. В.С.: Ну, так, так. І вони набули вже отакої ніби... без усіляких розділень, просто вже, як є, так воно і є. Там була ще якась напруга: «любов довготерпить», а тут, якщо і є напруга, то вона вже така... без усіляких... Десь я читав, по-моєму, в Седакової... Вона згадує спостереження якогось музикознавця, що в Моцарта цілковито відсутня будь-яка невпевненість у його музиці. Буває таке, що музика якісна і все інше, але відчувається, що вона ніби виколупувалась, а тут ніби все одразу пішло, і немає жодної гадки, що це неправильно. К.С.: Це те, що дуже цінував Мандельштам, він казав: правота. Коли він втратив правоту, він узагалі писати не міг, а потім Надія Яківна написала, що повернулася правота. Відчуття правоти, воно дає право говорити так. 81

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

В.С.: Так, так! Притому це відчуття правоти, його не можна підтвердити теоретично, тут є певна недовідність, але вона дає результат. І результат про це свідчить. І все. Бо, якщо перейти на мову доказів, то можна сказати: ну, так, але ж є й погана музика без усіляких вигадок; графоман, коли пише, теж ні в чому не сумнівається. Але тут результат говорить, настільки він могутній. А коли придивишся – там немає жодних слідів, що цей результат був здобутий якимись зусиллями, сумнівами там і таке інше. У Бетховена сліди є, в нього здобуто, притому здобуто навіки. А от Моцарт у його найкращих речах (ну, в нього є і на автоматі, знаєте, на автопілоті) слідів не залишає. У Гайдна теж так, але в Гайдна іще проблематичніше, тому що може здатися, що він просто впав у дитинство. Проте наївність Гайдна – вона релігійна, це інше. Вона пов’язана, вірогідно, з пієтизмом того часу: все бачити наче в більш благодатному світлі, ніж воно є насправді; це особливий стан. У Моцарта вже була червоточина, в нього відчувалося трагічне, а в Гайдна трагізму немає, майже немає. Ймовірно, ця абсолютна правота – гайд нівська, моцартівська, всі ці пастухи й пастушки, – була пов’язана, крім усілякої глупоти, з цією тенденцією: бачити рай на землі. Якщо брати все рококо, то це може бути алюзія на псалом Давида, я його українською знаю: «На пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду...» (Пс. 23:2, пер. І. Огієнка). Цей псалом – це ж типові пасторалі. Господь – пастор, Він – пастух, а я овечка, і Він оселить мене у цьому самому... біля ріки. Далі було й інше: що Він поведе мене по дорозі справедливості. Та в чому, мабуть, полягає XVIII століття: в тому, що він обрав тільки перший фрагмент. Адже далі було й інше: що Він поведе мене по дорозі справедливо сті заради... «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися я злого, бо Ти при мені» (Пс. 23:4, пер. І. Огієнка) – це його вже не стосується. Він узяв тільки перше: «Господь – то мій пастир» (те саме, 23:1), 82

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

йому цього було досить. А коли з’явилося те, що він притаїв, уже революція прийшла – і як врізала... К.С.: Долиною смерті. В.С.: Так. Руссо писав про шляхетних дикунів, а потім прийшли ці дикуни шляхетні – і так... що просто стає не по собі... Тобто цікаво, що пастухи й пастушки – це, з одного боку, алюзія на Вергілія, на античність... К.С.: ...на буколіки... В.С.: ...а з іншого, в якомусь сенсі, – на псалом Давида. Здається, шістдесят шостий. К.С.: У Вашому псалмі справді виходить, що соліст веде голос драми: «...любов... не поводиться нечемно, не шукає тільки свого...» (1Кор. 13:4,5), – це все драматургія, причому гостра, – і раптом наростає в жіночих голосах... В.С.: ...відповідь. К.С.: Так. «Любов... не заздрить, любов не величається, не надимається» (1Кор. 13:4), – низка заперечень, тут правоти ще немає. В.С.: Так! Він мовби в такій собі... не те що збентеженості, але там є якесь таке відчуття тривоги. А потім: «усе зносить, вірить у все» (1Кор. 13:7), – і починається оце. Не знаю, як в оригіналі, в українському перекладі це дуже важливо. І тоді виникає, справді, саме собою вирішення, що спочатку – соліст, а потім йому відповідає жіночий хор. І тільки наприкінці він уже заспокоєний – «Ніколи любов не перестає!» (1Кор. 13:8), і тут він якраз співає в зоні оцій: пастухи і пастушки. Тобто в зоні райського... К.С.: ...еону. 83

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

В.С.: Так-так. Там якраз лунає пастораль така: «Ніколи любов не перестає!» (наспівує), – любов і Господь-пастир. Тобто виникає дуже містка така річ, яка, звичайно ж, була в самому тексті, – музика її просто проявила. К.С.: Це вже голос набутої правоти... В.С.: Ну, так, набутої. А, з іншого боку, він просто потрапив у цю от зону: «Господь – то мій пастир», – тобто в рай. А рай – це і є любов. Любов веде до райського стану, крізь усі ці самі... ось тоді це воно і є. Якщо його немає, то триває це кружляння, як білка в колесі. А тут є вихід. К.С.: Для нас це дивина, проте біблійною мовою це називається саме: «Царство, де правда живе». Оця правота, але правота не моя, твоя чи ще чиясь, а вона саме райська правда, правда, котра вже не судить, не зачіпає, не ранить, а торжествує, котра в себе вдома і дає кожному правоту. І дуже цікаво, що це пов’язано з безнастанністю, з тим, що вона не перестає, вона дана начебто необмежено. В.С.: Ну, так у тому-то й річ. Інколи, якщо вдається прокинутися годині о п’ятій, і ти вийдеш на балкон – оце воно і є, райське. Звісно, у світі – не тільки в нас – бувають і катастрофи жахливі; але кожного дня – «добридень» – це теж відголосок. Хоча б на початку. Саме вранці, щоранку (коли біологічні струми завмирають), є точка, коли оце воно і є. Потім воно раз – і кудись зникає, і знов починається круговерть, але ця точка є. Десь о четвертій чи п’ятій ранку – це йоги відзначають – є рівновага якась у біологічній природі, в людині, в усьому сущому. Ця точка – вона дуже нагадує оці сподівання, вона дана як сигнал. Потім ти виїздиш із міста, їдеш по шосе, дивишся – тебе оточують дерева, вони тебе вітають, кожне дерево. І якесь з’являється відчуття, що дерева – теж співучасники; вони там вічно стоять і мене чекають, щоб я на них подивився. Потім я від’їжджаю, а вони й далі 84

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

чекають, тобто дерева і природа – це теж якісь сигнали, по суті, які залишаються... Недарма часто говорять: «Я люблю природу». Хоча, якщо подивитись дурним оком, так там така смертельна боротьба... Мені колись один піаніст розповідав, що він вийшов на природу, все так колосально, дивиться: якісь жучки йдуть, він так розчулився. Потім іще жучки, потім іще більше, коли це дивиться: ті жучки з’їли оцих. Він вжахнувся, і все одразу загинуло в нього, вся краса обрушилася зі страшною силою! (сміється). 18 серпня 2010 –18 липня 2012

«Слова не винні» Розмова В.В. Сильвестрова із С.Б. Кримським і К.Б. Сіговим, записана у день 80-ліття С.Б. Кримського 2 червня 2010 року К.С.: Ви знаєте, ювілей – це справді тест для спільноти і для якогось нового етапу її взаємовідносин з людиною, яка мислить самостійно, живе самостійно, публічно висловлюється в доволі нонконформістському стилі, і суспільство покликане по-новому її почути. Мені здається, дуже добре, що в цей день свого 80-ліття Ви звернулися до суспільства не з відповідями, а з питаннями. Притому з питаннями дуже сильними, символічними... Хоч би скільки ми намагалися затуляти їх політикою, економікою, іншими подіями, тим не менше, ці питання містять архітектоніку буття*. І нагадування про ці питання фундаментальне, вони знову звернені до нас... Пор. питання Сергія Борисовича Кримського: «Перше з найважливіших для мене питань. Як відомо, Христос у нічній бесіді з Никодимом (Євангелія від Івана, розділ 3) проголосив, що той, хто народився від плоті, не ввійде до царства небесного. Цю задачу, за формулюванням Месії, може розв’язати тільки той, хто вдруге «родиться з води й Духа» (Ів. 3:5). Тут життєво важливим може бути лише одне питання, відповідь на яке все життя шукав філософ (тобто, інакше кажучи, ваш покірний слуга): чи остаточно це народження сотворене ним? Не менш важливим і настільки ж сенсожиттєво відповідальним є і друге питання: чи вчинив у своєму житті філософ те, що відбувається не природним шляхом, а потребує всього життя? Чи зробив він своє життя адекватним своєму обов’язку, своїй долі? Третє питання зводиться до проблеми, чи зробив філософ у своєму житті щасливою хоча б одну людину? І оскільки йдеться про суб’єкта творчих пошуків, суттєво одержати відповідь і на таке питання: чи вдалося бодай одного разу людині творчих пошуків заглянути за «завісу відомого», вдивитися в «орбіти невідомого», як тому монахові з малюнку Альбрехта Дюрера, котрий зумів перетнути межі свого світу і побачити дещо, незриме для нього. І, нарешті, особистісно: чи спромігсь філософ віднайти в любові абсолютний центр за межами своїх егоїстичних інтересів? Якби хоча б у своїх *

144

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

В.С.: Так, це незвичайна якась річ усередині оцієї ситуації. Зазвичай випадає або терпіти, або якось бути ввічливими. А тут вийшло, що всі ошелешені. К.С.: Абсолютно незвичайний хід. Ювілей, привітання в газеті, все у світлі публічності... І раптом перше питання про ніч, коли Никодим приходить до Христа. Звідки? С.К.: Причому він до цього в Євангелії ніколи не з’являється, незрозуміло... К.С.: І ставить питання про народження. С.К.: ...І вдруге він з’являється на Голготі, а після цього він узагалі щезає. К.С.: Таємнича сцена, і під питання ставиться народ ження дорослої людини – чи народжений ти від Духа? С.К.: Причому глибоке питання, і саму бесіду осяює біблійний контекст. Народження від Духа і води! І тут алюзія одразу – «А земля була пуста та порожня, й темрява була над безоднею. І Дух Божий ширяв над поверхнею води...» (1М. 1:2). Сотворення світу. Тобто творення особистості як творення світу. В.С.: Мені здається, що взагалі самий акт творення важливий. Щось проникає навіть от у цю нинішню ситуацію, в перебіг цього буття, нашого, найновішого. Щось проникає з «ніщо» у «що». І от у цьому суть... С.К.: Щось збулося. Це й у вічнім, і в цьому світі збулося. оптимістичних надіях філософу вдалося, хай навіть малою мірою, знайти позитивні відповіді на поставлені вище питання, то ювіляр може сподіватися, що він зробив у житті все, що зміг, – і хай решту доробить Провидіння».

145

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

В.С.: Так, це справжня актуалізація. Цей поріг наука намагається розкрити й подолати, а він усе відступає й відступає... Як виникає «що»? С.К.: І сама по собі творчість – це особливий геній виходу з обіймів «ніщо». Ми в обіймах «ніщо», треба з них вийти... В.С.: Ну, наше «ніщо», воно не абсолютне. С.К.: Розумієте... взагалі-то, насправді, мені нещодавно дано було відчути випадіння з буття повністю. Платон говорив: філософствувати – це вмирати, тобто звільнятися, душа від тіла має звільнятися. К.С.: Вправляння в цьому – справа філософії. С.К.: Вправляння в цьому. Душа відокремлюється від тіла, начебто німіє... В.С.: Нам дана мова і дане слово. А багато хто з поетів ХХ століття йшов якраз до оніміння. Слово піддавалося сумніву, оскільки воно використовувалося функціонально тощо. С.К.: Відбулась інфляція слова. Благородні слова були дискредитовані. В.С.: Якісь гумористи говорили, що слово «благородство» увійшло до словника слів, якими не користуються. Благородство, шляхетність... такі старовинні слова, використовувані вкрай рідко. Та якщо подумати – слова не винні! Це інфляція не слова, це наша інфляція. Слова все одно залишаються актом непорушним. Наприклад, ми читаємо Пушкіна, там прості слова – «Я пам’ятаю мить чудову» («Я помню чудное мгновенье»). Інфляція слова «я», «пам’ятаю», «чудову» теж, «мить», усе інфляція. Але чому цей вірш усе одно залишається 146

II. Валентин Сильвестров: бесіди і роздуми

живим? Та тому, що для Пушкіна не було жодної інфляції у цих словах, це для нас у них є інфляція. Якщо хтось зараз намагається говорити, то він потрапляє в ситуацію заборони на ці слова. А насправді ця заборона теж має бути подолана, та яким чином, я не знаю. Седакова, до речі, користується словником не викривленим, та ледьледь деформованим граматично. К.С.: І ритмічно теж. В.С.: В Айгі, Целана – там були більші порушення. А вона ніби повертає слово, мову у звичайну колію. Припустимо: «Ходімо в тінь, і там, в тіні, / як в плині корабля, / з тобою мову заведу, / о стишена земля». Це й Пушкін міг сказати – «Ходімо в тінь», так? Але вся конструкція цього самого вірша дає маленьку зміну, і всі ці слова побутові, звичайні – вони раптом вступають у взаємодію. Виходить, що коли проти слова починають протестувати, говорити, що воно заїжджене... Заїжджене-то заїжд жене. Та в цьому не саме слово винне, а свідомість, яка вживає це слово. *** В.С.: В Євангелії є думка, котра ставить таку межу будь-яким спробам проголосити, що я істинно віруючий. Ти, може, й віруючий, та це не та сила віри, яка змінює порядок речей. Коли почали учні тонути, то Ісус каже: «Ви, маловірні!» (Мт. 8:26). Ось їхня межа віри. І перевершення цього рівня – нічого з ним не вдієш, жодними титанічними зусиллями ти його не досягнеш, бо титанізм якраз робить зворотне, він іще більше закриває цю здатність. Ну, тому що титанізм дуже схвалюється світом, світ дуже любить титанізм. С.К.: За визначенням матері Марії Скобцової, є два способи жити. Перший спосіб – ходити по твердій землі, планувати, оцінювати, припускати. А другий спосіб – хо147

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

дити по воді. Тоді планувати, оцінювати, передбачати неможливо. Можна тільки вірити. Мить віри – і ти йдеш... К.С.: Це має бути в якомусь сенсі невідомим і незримим, це не може бути на публіку, це не може бути на телебаченні, ба більше, про це теж прямо сказано в Євангелії. Ілля приходив. Хоч би які чудеса вам творили, ви все одно в них не повірите, і не буде вам даний знак інший, аніж знак Йони, котрий був три дні у череві кита... Маловірні хочуть знамення, і знамення не буде дане, бо інакше, здавалось би, ну, от вам докази, от фокусники створюють їх, а насправді невидимо чудеса творяться... В.С.: Так ні, річ не у тім, що взагалі, якщо світ існує в якомусь постійному режимі, то це вже чудо. К.С.: Чудо, так. В.С.: Якщо отак ми говоримо мовою, а не мукаємо, припустимо (сміється). І не рикаємо, і не... К.С.: Не гавкаємо. В.С.: Як робить наш сучасник (сміється). Наш сучасник. Це добре, в нас так часто бувало, ми сидимо з Ларисою, п’ємо каву, і раптом повз нас ґава пролетіла, і ми говоримо так: «О, наш сучасник полетів». Це якесь відчуття єдності світу через гумор.

148

Віктор Малахов Валентин Сильвестров. Думки про творчість Про головне – про музику Сильвестрова – я нічого, на жаль, сказати не можу. Думка про рафіновану сучасну музику людини, що в ній не розбирається, не варта того, щоб її висловлювати. Досвіду особистого спілкування з Валентином Васильовичем у мене, на жаль, теж немає. Та попри те, є дещо, згадати про що у збірнику, присвяченому чудовому київському композитору, мені уявляється справою не тільки певною мірою підсильною, а й настійною самою по собі. Маю на увазі судження Валентина Сильвестрова про процес творчості, висловлені ним у книзі «Дочекатися музики...», яку я, дякувати Богові, читав. Спершу, одначе, кілька слів ось про що. Навіть той скупий запас особистих вражень, який є в моєму розпоряд женні, і, головне, самий текст книги дозволяють із впевненістю говорити про Сильвестрова як про людину надзвичайної духовної точності – риса, як на наш час, найрідкісніша з рідкісних. Ідеться, звісно ж, не про багатознання, не про професійну чіпкість розуму і вже тим більш не про ідеологічну «визначеність поглядів». Ідеться про аскетичну у своїй основі спрямованість думки на досягнення максимально можливої розбірливості, на сумірне й ретельне облаштування буття – не з тим, аби вигнати звідти все велике і понадрозумове, а для того, щоб це велике і понадрозумове виступило справді на межі можливого для людини його впізнання, у своїй по-людськи «правильній» (а звідси – й відкритій для людської творчої співучасті) перспективі. Поза сумнівом, наявність у В.В. Сильвестрова такої, що її важко означити, але принципово важливої для самоорганізації творчої особистості духовної риси 301

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

відбивається і на прочитанні композитором власного творчого досвіду, і на розумінні ним самого процесу художньої творчості. Природно, що за відзначеної установки ми не знайдемо у Валентина Васильовича і сліду характерної «мистецької» викличності суджень, яку, загалом, цілковито можна пояснити за причетно сті людини до реального творчого процесу: вже слова ми, здавалось би, можна і пограти! Ні, в Сильвестрова все серйозно, прозоро – і по-людськи зрозуміло. Тільки не слід, звісно, вбачати в цих висловлюваннях («в-думувати» в них) якусь універсальну концепцію творчості – як думка талановитої людини вони цікаві і тим особливим підходом до сутності художньої діяльності, у них наміченим, і відображенням у них самого їхнього автора, його неповторного погляду на світ і своє покликання в ньому. «Є, – розмірковує в цім регістрі Валентин Васильович, – різні типи композиторів. Нещодавно я розмовляв з Губайдуліною. Вона, Пярт або Кнайфель – усі вони у своїх композиціях спираються на число. Це така піфагорійська думка, що в основі світу лежить число. Я ж розумію так: число – це світло. А виходити слід не зі світла, а з цілковитої темряви. Коли ти виходиш із темряви, ти не знаєш ні сильної частки, ні слабкої, ні пропорцій – узагалі нічого». (Сильвестров В.В. Дочекатися музики. – К. Дух і Літера, 2011. – С. 22). То що ж – виходить, і дослухáтися художнику довкруг себе нема до чого? Знай тільки, висловлюй свою «геніальну суб’єктивність», заповнюй нею довколишню пітьму? Зовсім ні. І пропорції, і все інше, розвиває свою думку композитор, «звісно, існує, але ти про нього нічого ще не знаєш. А от коли починаєш дізнаватися, тоді й виникає число. Тобто одна справа, коли ти починаєш із числа, зовсім інша – коли ти до числа приходиш. Коли текст написаний, він і є число, що народилося з пітьми. Це цілковито різні підходи». (Те саме, ст. 23) 302

III. Приношення Музикантові

Узагалі творчість, – говорить далі Сильвестров, – це такий стан, у якому «все миттєво відкривається. Творчість, і справді, вимагає зосередженості, проте коли в цій зосередженості ти оглядаєшся навкруги, то більше у світі бачиш, аніж у нашій звичайній понурості. Виходить, що творчий стан, навпаки, відкриває зв’язок зі світом. Мені здається, цей стан є чутливістю до виникнення. А виникнути все може будь-якої миті» (Те саме, ст. 28). Звідси художня значущість очікування (див. ст. 29) – чекання того, що навмисне не зробиш, того, що якоїсь миті прийде саме – або не прийде зовсім. Дочекатися музики... Підкреслю важливу, на мою думку, річ: мистецтво для Сильвестрова аж ніяк не зводиться до «самовираження» чи «самореалізації» художника, не є воно і просто закарбуванням, схопленням певних первинних прообразів буття («чисел», архетипів, символів), які художник, наче пророк-ясновидець, являє перед духовні очі своєї аудиторії. Ні – але і чутливість, і самозречення, і чекання: як сказав би Михайло Пришвін, «споріднена увага» до світу і, як говорить Сильвестров, готовність «вісників почути – оцим і жити». (Те саме, ст. 69 – 70). А коли ці вісники приходять, коли з пітьми й тиші виникає звернене до тебе «оце» (ст. 70), виникає, і дивиться на тебе, і кличе, і говорить з тобою, – не передати цю звершену «невідхильну зустріч» (ст. 94), її зосереджену миттєвість (див. ст. 29), обережно й відсторонено пройти свою частину шляху «від пітьми до світла» (ст. 52), від недорікуватості до повноти звучання, до гармонії, числа. І от прокидається світ, і буттю повертається його осягнена складність, і «невідхильна зустріч» стає невідхильним текстом, або, як точніше виразив це Сильвестров, «від першопоштовху... який мене чомусь зачепив, – народжується ця квітка...» (Ст. 84). «Бацили» і «насіння» (див. ст. 22, 85), і зустріч з невідомим, і твоя йому відповідь, і «переправа» (див. ст. 138) у манливу невідомість... Чи обернеться «оце», що зачарувало тебе, дивом народженої на світ квітки-тексту, або ж так і заглухне, не дочекавшись 303

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

´ взагалі відповіді, – залежить від тебе не цілком; але дива не станеться, якщо ти, забувши про обов’язок чутливо сті, обов’язок «спорідненої уваги», на художніх підмостях тільки те й робиш, що «моделюєш і плекаєш свою індивідуальність» (ст. 76). Як говорить Сильвестров, «якби Бетховен у своїй музиці висловлював тільки себе, ми б його не мали» (ст. 24). Утім, можливо, тебе, злощасного невдалого Бетховена, твоє «оце» простісіньким чином обійшло? Може, просто не трапилося приводу для любові?!. Безглуздо було би наполягати на тому, що жодним іншим чином, окрім описаного, мистецтво не твориться. Тим не менше саме так, наскільки можу я судити, розуміє творчу поведінку Сильвестров, і мені таке розуміння, скажу, надто не криючись, близьке й симпатичне. Близьке й симпатичне воно мені не тільки через співзвучність із тими крихтами творчого досвіду, якими, худо-бідно, не обділений ніхто, зокрема й автор цих рядків. Суттєвіше для мене в даному разі те, в чому художнє відтворює загальнолюдське. Адже це передусім загальні моральні людські настанови: жити для себе, використовуючи оточення задля власного задоволення, – прагнути за можливості себе реалізувати, виконати своє призначення, залишити слід тощо – тут уже не обійтися без певної вищої інстанції, перед якою людина себе й реалізує, наприклад, без Бога, – забути про себе, подолати себе заради предмета своєї любові. Тисячолітній парадокс моралі полягає в тому, що, тільки схиляючись перед вищим, людина випростується на повен зріст. Подібно до цього, лише (кажу «лише», хоча, повторюю, деінде можуть існувати й інші шляхи) забувши про себе і свою «неповторну індивідуальність» заради зверненого до нього «дещо», художник цю свою індивідуальність набуває. Бетховен не став би Бетховеном, якби не був часом здатен про те, що він Бетховен, – забути. У міркуваннях Валентина Сильвестрова артикульовані й інші зони відповідності художницького й загаль304

III. Приношення Музикантові

нолюдського, говорити про які, через інерційну природу людської мови, ймовірно, ще складніше. Є радісна «інерція польоту» (те саме, ст. 26), інерція звучання, що веде за собою, та є й важка інерція громіздких слів, сенсів, що повторюються, інерція «автоматизму життя (ст. 28), якої часом так складно позбутися. Говорячи про Шьонберга, Сильвестров висловлює вражаючу думку, відзвуки якої вгадуються у багатьох інших судженнях композитора про сучасну музику в цілому і про свою власну творчість. За словами Сильвестрова, коли слухаєш Шьонберга, «виникає відчуття гротеску: наче ми перебуваємо в якійсь музиці, яка колись була нормальною, та раптом обпек лась або обгоріла. Тоді виходить гротеск, одначе не такий гротеск, як у Стравінського, а гротеск експресіоністський, через якийсь жах» (ст. 77). Їй-богу, подібне відчуття танцю поміж язиків полум’я, співу з обпеченим горлом, польоту з обвугленими крилами знайоме мені, вихованцю свого часу, не з чуток; гадаю, багато хто з людей мого покоління мене зрозуміє. Причому це не якась там банальність, нав’язливий загальник – радше згадане відчуття народжується, щоразу наново, на зламі індивідуальних доль, у моменти вибору або за спроби максимальної присутності у власному житті. Як визначити це невловне і разом із тим незнищенне відчуття чіткіше, як витлумачити його – не знаю. «Парадигмальне» виведення його в мистецтві (а річ адже не в одиничному, більш-менш поверховому відтворенні, річ у принципі, який визначає таку модальність буття) є факт по-своєму пронизливий, що породжує гостре відчуття правди. І отут я хотів би не спокуситись інерцією загальників – слів і думок: ні, мова не про сюжет «Уцілілого з Варшави», не про жахи двадцятого століття, не про «загублені покоління» і не про те, що людству, можливо, судилося невдовзі загинути, – тобто, ну, як же не про це, як можна про все це не думати, цим не боліти, зрозуміло, воно ворушиться в кожному з нас, але отут, у цьому конкретному випадку, йдеться про щось простіше 305

ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ: Зустрічі з Валентином Сильвестровим

й, можливо, первинніше: про те, що в описаному відчутті опаленості є своя людська і творча правда. Хоч би як її, цю правду, в подальшому тлумачити. Скидається, однак, на те, що я вже відхилився від обраної теми. Якщо так, хотілось би сподіватися, що це відхилення все ж вписується в намічену в Сильвестрова спадну лінію долі вислову-звуку, і надсмислового, як у музиці, і просто по-людськи осягненого, людським подихом зігрітого: «коли звуки переходять у шум, а в шумі ще лишаються сигнали від звукових структур» (ст. 78); коли слово, обтяжене і зраджене буттям, з покірністю хворої дитини никне в мурмотіння, у шурхіт, у тишу; коли музика «занурюється в німоту і неможливість сказати...» (ст. 78)... Ризикнувши на супровідне висловлювання в побіжній (все-таки) для музичної творчості сфері вербальної рефлексії, я не смію й не можу, однак, бути співприсутнім у нездоланно притягальному для кожного слухача таїнстві занурення музики у стихію, з котрої вона народилася.

306

Видавництво

«ДУХ I ЛIТЕРА»

пропонує: Валентин Сильвестров Дочекатися музики. Лекції-бесіди За матеріалами зустрічей, організованих Сергієм Пілютиковим. К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2011. – 376 с. Ця книга – зустріч зі світом музики й думки Валентина Сильвестрова, одного з тих композиторів, які визначили тенденції розвитку світової музики рубежу століть. В основу книги покладені публічні виступи композитора на зустрічах, організованих у Києві у 2007-му році. Валентин Сильвестров розповідає про твори, які він створював упродовж понад сорока років, а також відповідає на різноманітні, іноді провокаційні питання ведучих і слухачів. Книга зацікавить як музикантів-професіоналів, так і всіх, залюблених у класичну музику. До видання додається компакт-диск із записами основних творів композитора.

Анна Луніна Композитор – маленькая планета К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2013. – 736 с. (рос. мовою) У книзі в живій і захопливій формі бесід представлено десять видатних особистостей української сучасної музичної культури: дев’ять композиторів та один диригент. Усіх їх об’єднує фактор часу, оскільки їхнє становлення і творче формування припали на 60–70-ті роки минулого сторіччя. Однак далі кожен пройшов свій не завжди простий, але водночас цікавий шлях творчого розвитку майже із півстолітнім часовим відтинком. На сьогодні їхні імена вже стали брендом, який гідно презентує національне мистецтво на рідній землі і за кордоном. «Діалоги» з ними розкриють читачам неповторні «світи» яскравих творчих індивідуальностей – їхній світогляд та естетику, їхнє буття у високій матерії звуків…

Києво-Могилянська бізнес-школа [kmbs] – школа для лідерів, що прагнуть змін – в собі, своїх компаніях, країні, світі. Заснована 1999 року при одному з найстаріших університетів Європи з майже 400-річною історією – Києво-Могилянській академії. kmbs створює умови для проривного розвитку учасників – відкритих, творчих, наполегливих і відповідальних управлінців, що приведе до якісного стрибка у розвитку їхніх компаній, а отже – і нашої країни та світу в цілому

З питань замовлення та придбання літератури звертатися: м. Київ – 04070 видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» вул. Волоська, 8/5 корпус 5, кім. 210 тел.: (38-050) 425 60 20 (38-044) 425 60 20 Е-mail: duh-i-litera@ukr.net – отдел сбыта litera@ukma.kiev.ua – издательство http://www.duh-i-litera.com

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.