Соболевська М. "Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії в сучасній соціології" by Duh Litera

Марина Соболевська

Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії у сучасній соціології Навчальний посібник

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

УДК 316 (258+286)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (лист №1/11-8601 від14.10.09 ) Рецензенти: доктор філософських наук, професор Ручка А.О., доктор соціологічних наук, професор Сокурянська Л.Г., доктор соціологічних наук, професор Судаков В.І. Марина Соболевська Неофункціоналістські та постструктуралістські теорії в сучасній соціології: Навчальний посібник. – Київ: Дух і Літера, 2010. – 164 с. ISBN 978-966-378-138-9 У посібнику викладаються базові проблеми і питання розвитку сучасної соціологічної теорії у контексті спадковості та поступальності формування і розвитку соціологічного знання через ознайомлення з його провідними напрямками – неофункціоналізмом та постструктуралізмом. Представлений матеріал – це передусім взірці теоретичних досліджень у соціології та приклади сучасного соціологічного стилю мислення. Критерієм відбору матеріалу був не стільки хронологічний або географічно-класифікаційний підхід, скільки належність авторів до певного теоретичного напрямку, що задає відповідні стандарти та взірці теоретичного аналізу, відкриваючи нові перспективи в розвитку дисципліни, створюючи новітню історію соціології. Посібник адресовано студентам і аспірантам, викладачам гуманітарних дисциплін, усім, хто цікавиться станом розвитку і проблемами сучасної соціологічної теорії.

Редактор: Валерія Богуславська Верстка: Світлана Невдащенко

УДК 316 (258+286)

Наклад – 400 прим.

ISBN 978-966-378-138-9

ЗМІСТ Переднє слово ............................................................................................... 5 Тема 1. Особливості формування та напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії ............................................. 9 Лекція 1. Загальна характеристика сучасного стану соціологічного знання та пізнання .......................................................... 9 Лекція 2. Синтез як прикметна ознака розвитку сучасної соціологічної теорії.............................................................. 19 РОЗДІЛ 1. НЕОФУНКЦІОНАЛІСТСЬКІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ ........................................................................... 28

Тема 2. Неофункціоналізм: переосмислення парсонсівської спадщини ...................................................................... 28 Лекція 3. Основні досягнення та критика соціології Т. Парсонса................................................................................ 28 Лекція 4. Дві версії неофункціоналізму: Дж. Александер і Н. Луман....................................................................... 35 Тема 3. Неофункціоналізм: версія Дж. Александера ................. 41 Лекція 5. Базові положення теоретичного синтезу ................... 41 Лекція 6. Принципи теоретичної реконструкції. ....................... 47 Лекція 7. Після неофункціоналізму: культуральний поворот у соціології ..................................................... 53 Лекція 8. Дослідження громадянського суспільства ................ 62 Тема 4. Неофункціоналізм в соціології: версія Н. Лумана ...... 68 Лекція 9. Теоретична реконструкція функціоналістської традиції у системній теорії Н. Лумана .................................................. 68 Лекція 10. Основні поняття і положення системної теорії Лумана та їх взаємозв’язок ........................................................... 78 Лекція 11. Суспільство як комунікативна система ................... 85

РОЗДІЛ 2. ПОСТСТРУКТУРАЛІСТСЬКІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ ............................................................................ 92

Тема 5. Особливості постструктуралістської соціальної методології ............................................................................ 92 Лекція 12. Онтологічні та гносеологічні засади постструктуралістської соціальної теорії ........................................... 92 Лекція 13. Основна проблематика постструктуралізму .......... 99 Тема 6. Постструктуралізм у соціології П. Бурдьє .....................107 Лекція 14. Топологія соціального простору ...............................107 Лекція 15. Поля і капітали як об’єктивні структури соціального простору ..........................................................114 Лекція 16. Габітус як неусвідомлюваний синтез об’єктивної та суб’єктивної структури ................................................128 Тема 7. Теорія структурації Е. Гіденса .............................................138 Лекція 17. Основні поняття теорії структурації........................138 Лекція 18. Дуальність структури як засіб подолання дилеми „структури та дії” в теорії Е. Гіденса ...............144 БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК ....................................................................151 ЛІТЕРАТУРА .................................................................................................157

Переднє слово Значення теорії для розвитку соціологічного знання та пізнання важко переоцінити. Адже саме завдяки теорії відбувається кристалізація нашого розуміння соціального буття, ми звертаємося до неї, щоб підібрати ключі для пояснення процесів і фактів соціальної дійсності, щоб усвідомити і концептуалізувати, незалежно від часу, обставин і особливостей прояву, різноманітні аспекти соціального життя, щоб віднайти і представити в моделях та законах елемент універсальності, який приховується за видимою спонтанністю повсякденного життя. Аналітичне теоретизування зароджується разом із формуванням соціології як позитивної науки про суспільство. Спочатку воно базувалося, як зазначає Дж. Тьорнер1, на загальнонаукових принципах, які передбачали наявність реальності особливого роду (що існує поза нашим сприйняттям і незалежно від нього); уявлення про те, що така соціальна реальність має універсальні й постійні властивості; можливість теоретичного узагальнення цих властивостей і усвідомлення їхніх проявів. Надалі соціологічне теоретизування збагачувалося різноманітними аналітичними принципами та підходами, які сформували ту дисциплінарну монолітність, що скріплюється радше єдиною предметною областю соціології як науки – соціальною реальністю і соціальними відносинами індивідів, ніж одностайністю в підходах та способах дослідження. Отже, сучасна соціологічна наука характеризується відсутністю єдиної загальновизнаної теорії суспільства, а отже, становить набір різних підходів і способів концептуалізації соціальної дійсності. Таке розмаїття теоретичних надбань, що доповнюють один одного, суперечать одне одному або ж дають змогу критично переосмислити певні висновки і надбання, утворює різнопланову та мозаїчну картину суспільного життя, картину, єдність якої зберігається завдяки соціологічній рефлексії. Соціологічний дискурс не утримується в межах якоїсь однієї традиції, школи, напрямку, демонструючи значну дисперсію парадигмальних установок, за рахунок чого відбувається взаємозбагачення концепціями та поняттями. Кумулятивний характер соціологічного знання зумовлює як різносторонню критику попередніх теоретичних набутків у сучасних соціологічних теоріях, так і спроби нового синтезу старих протилежностей або прогнози розвитку соціологічного знання у майбутньому. 1 Тернер Дж. Аналитическое теоретизирование // THESIS. – 1994. – вып.4. – С. 119.

Яким же чином розвивається соціологічна теорія? Що є джерелом її формування і розвою? Такі запитання виникають у будь-якого дослідника, котрий цікавиться проблемами, пов’язаними з розумінням специфіки становлення і розвитку соціологічного теоретизування. Визначаючи таку специфіку, можна віднайти кілька джерел формування сучасної соціологічної теорії, які тією чи іншою мірою сприяють її розвиткові і характеризують стратегічні напрямки її формування. Перше з таких джерел – сама соціальна дійсність. Її опис і пояснення є постійним стимулом для теоретичних узагальнень і висновків. Соціологія намагається відповісти на запит суспільної практики через продукування і постачання необхідних ресурсів у вигляді знань, що допомагають розв’язувати проблеми та приймати необхідні рішення, а отримані емпіричним шляхом факти, накопичені узагальнення, гіпотези і висновки збагачують, стимулюють і розширюють теоретичні міркування. Другий чинник розвитку теорії – нове переосмислення класичних ідей, дилем, проблем суспільного життя, що змінюються за нових умов та обставин. Соціологічна класика відіграє роль не лише сукупності еталонних знань чи взірця для формування соціологічної уяви та мислення. За визнанням багатьох сучасних теоретиків, паралельно з оволодінням соціологічними знаннями через тлумачення класичних концепцій, поряд із залученням власних аргументів вони звертаються до праць класиків, які часто стають активним стимулом до пошуків теоретичного синтезу різних ідей та напрямків, традицій і шкіл. Так, відомий французький соціолог П. Бурдьє, характеризуючи свої теоретичні пошуки, зазначав, що „можна думати з Марксом усупереч Марксу або з Дюркгеймом усупереч Дюркгейму, і звичайно ж, з Марксом і Дюркгеймом усупереч Веберу і навпаки”2. Іще одне джерело розвитку соціологічної теорії – абсолютна творчість. Зрозуміло, що накопичення соціального знання – це не замкнене коло одних і тих самих проблем, які виникають й актуалізуються за нових умов, але в старому вигляді. У соціологічній теорії є місце і для новаторських відкриттів, оригінальних підходів та парадоксальних висновків. І хоча традиція відіграє важливу роль, іноді розроблені раніше положення, принципи та парадигми можуть перетворитися на своєрідну замкнену кімнату, з якої важко відшукати вихід. Наприкінці ХХ ст. з’явилися приклади досить сміливого і навіть революційного оновлення соціологічного знання: етнометодологія, соціобіологія, концепції Ю. Габермаса, Н. Лумана, П. Бурдьє тощо. Однак і в розробці 2

Бурдье П. Ориентиры // Начала. – М.: Socio-Logos, 1994. – С.80.

цих напрямків розвиток соціологічного вчення відбувався паралельно з розробкою, нетрадиційною інтерпретацією або концептуалізацією висновків, сформульованих раніше, зокрема й на ґрунті інших соціогуманітарних наук. Отже, тенденція до синтезу різних традицій соціологічного аналізу, до створення соціологічної теорії, яка б включала все розмаїття дослідницьких підходів і надбань соціологічної думки – найвиразніше явище новітньої соціології. Генералізуючий дискурс, синтезування класичної спадщини та її переосмислення в нових контекстах відповідно до змін та викликів сучасного світу, стає характерною прикметою соціологічного знання і мислення сьогодення. Такий дискурс становить щось на зразок суперечок і суперництва всередині дисципліни між послідовниками різних традицій, шкіл, напрямків. Він зародився разом зі становленням соціології як окремої галузі наукового знання та самостійної дисципліни і залишається головною формою розвитку соціологічного теоретизування в наші дні. Виходячи з цього, актуальність і новизна представленого курсу лекцій зумовлена самим характером викладеного матеріалу – це сучасні соціологічні теорії – те, що є частиною соціологічної практики сьогодення, що пожвавлює та стимулює розвиток соціологічних уявлень і зрештою формує те, що прийнято називати професійною спільнотою соціологів. Мета курсу – представити сучасний стан дисципліни у контексті спадковості та поступальності розвитку соціологічного теоретичного знання через ознайомлення з провідними напрямками сучасної соціологічної теорії – неофункціоналізмом та постструктуралізмом. Завдання курсу – дати розгорнуту картину ситуації в сучасному соціологічному теоретизуванні крізь призму аналізу двох провідних напрямків, що сформувалися в соціології наприкінці ХХ ст. – неофункціоналізму та постструктуралізму, а також сприяти виробленню у читачів здатності до критичної саморефлексії у процесі пізнання складної соціальної реальності, спираючись на досягнення сучасної соціологічної теорії. Представлений матеріал – це передусім взірці теоретичних досліджень у соціології та приклади сучасного соціологічного стилю мислення в цілому. Критерієм відбору матеріалу був не стільки хронологічний або географічно-класифікаційний підхід, скільки належність авторів до певного теоретичного напрямку, що задає відповідні стандарти та взірці теоретичного аналізу, відкриваючи нові перспективи в розвитку дисципліни, створюючи новітню історію соціології. Проблематика, яка

пов’язує дві течії, запропоновані до розгляду в межах лекційного курсу – неофункціоналізм та постструктуралізм, – це пошуки шляхів нового синтезу в соціологічній теорії через переосмислення традицій класичної соціологічної спадщини (функціоналізму та структуралізму). Неофункціоналізм – один із центральних напрямків соціологічного теоретизування, який зародився на початку 80-х років ХХ ст.; результат намагань групи провідних теоретиків (Дж. Александер, П. Коломі, Н. Луман, Р. Мюнх, Н. Смелзер та ін.) наповнити новими знаннями парадигму структурно-функціонального аналізу, подолавши теоретичні труднощі та обмеження останнього. Вдосконалення, ревізія та оновлення функціоналістської парадигми супроводжується сприйняттям і використанням ідей інших шкіл та напрямків соціологічного теоретизування: конфліктології, теорії обміну, символічного інтеракціонізму, феноменології тощо. Отже, неофункціоналізм постає як менш догматична, відкрита для врахування думок опонентів версія функціоналістського підходу. Постструктуралізм як течія в соціологічному теоретизуванні з’являється у 70-х роках ХХ ст. Його пов’язують не тільки з видозміненням загального структуралістського підходу до розгляду і вивчення соціальної реальності, а й зі змінами в самому соціологічному теоретизуванні. Якщо структуралісти виходили переважно з бажання подолати обмеженість суб’єктивістського бачення соціального світу, то постструктуралісти зміщують наголос на зміни, які відбулись у самому суспільстві, до того ж вони не настільки жорстко орієнтуються на структурні характеристики суспільних чинників. Головна визначальна риса постструктуралістського теоретизування – підвищений інтерес до проблем мови, лінгвістики, звернення до форм мовної діяльності (дискурсу), представлення соціального світу у вигляді серії текстів. Провідні теоретики постструктуралізму – М. Фуко, Ж. Дерида, Ж. Дельоз, П. Бурдьє – причетні й до інтелектуального руху постмодернізму в соціальному мисленні. Отже, новизна курсу зумовлена самим характером матеріалу, що викладається, – це сучасна соціологічна теорія, яка репрезентує стиль сучасного соціологічного мислення. У процесі засвоєння матеріалу курсу студенти набуватимуть уявлення про теоретичну діяльність в соціології як про спеціалізовану сферу соціологічної дисципліни. Це відкриває для них можливості залучення до сучасного теоретичного дискурсу шляхом аналізу, переказу, оцінки та операціоналізації теоретичних набутків провідних західних соціологів.

Лекція 4 Дві версії неофункціоналізму: Дж. Александер і Н. Луман Три етапи становлення постпарсонсівської соціології. Американська (Дж. Александер) та німецька (Н. Луман) версії неофункціоналізму. Луманівська теорія систем як переосмислення системної теорії Парсонса. Неофункціоналізм Дж. Александера як пошук теоретичного синтезу та переосмислення парсонсівської теорії дії. Коли у 1976 р. Е. Гіденс підбивав підсумки дискусії навколо функціоналізму, який мав надзвичайне значення для соціології у 50–60 рр. ХХ ст., то робив він це із відчуттям, яке він визначає як „після битви”. Після битви, яка, хоча й завершилася тактичною перевагою критиків і не до кінця визнаною поразкою структурних функціоналістів, але привела до загального теоретичного виснаження. Однак таке враження було, радше, оманливим. І функціоналізм, і його критики протягом наступних років не лише пережили часткове відродження, а й знайшли нові мотиви та аргументи для розвитку своєї теорії. Одні дослідники зосередили свою увагу винятково на творчості Т. Парсонса і почали вишукувати приховані форми функціоналізму в авторів, які самі ніколи б навіть не наважилися віднести себе до функціоналізму, інші спрямували свої зусилля на забезпечення розвитку практично забутої спадщини Парсонса. На початку 1970-х років виникають нові політичні конфлікти та загострюються старі. Нові покоління студентів та науковців виходять з-під впливу попередніх традицій. Втраті функціоналізмом провідних наукових позицій можна знайти різноманітні пояснення – політичні, соціальні, генераційні. Адже кожна теоретична традиція переживала етапи піднесення та занепаду. Тим більше, що в історії соціальної думки гегемонія завжди мала обмежений характер. Однак існували й важливі теоретичні причини відходу соціології від функціоналізму, завдяки яким відмова від „теології” Парсонса була не лише інтелектуально обґрунтованою, а й у деяких аспектах прогресивною в науковому сенсі. Парсонс ставив перед собою завдання побудови нової синтетичної теорії, яка змогла б поєднати вже існую35

Тема 2. Неофункціоналізм: переосмислення парсонсівської спадщини

чі суперечливі напрямки розробки теорії дії та порядку, включивши кожен із старих аспектів у ширші концептуально цілісні рамки. Проблема в тому, що зусилля Парсонса з об’єднання різноманітних соціологічних течій не були достатньо фундаментальними. Запропоновані ним рішення, хоч і відзначалися неординарністю, та все ж таки були небездоганними, оскільки передбачали внутрішню невизначеність, яка полягала в тому, що той чи інший елемент синтезу повинен мати перевагу над іншими. Саме ця невизначеність провокувала різноманітні варіанти інтерпретації і спроби відійти від теорії Парсонса, розвиток яких умовно можна поділити на три етапи. Перший починається ще з 1960-х рр. і знаменується спробами переосмислення і надання переваги певним елементам функціоналістської традиції. Так, індивідуалістські теорії на зразок символічного інтеракціонізму, теорії обміну чи етнометодології вимагали більшої уваги до мікропроцесів. Колективістські підходи на зразок теорії конфлікту та неомарксизму передбачали, що більше уваги слід приділяти макроелементам (економічна система, держава і соціальні класи). Інструментальні теорії потребували визнання раціонального елементу в дії. Культурологічні теорії – більш незалежного акценту на символічному та експресивному елементах. Усі разом ці теорії по-своєму поглиблювали розуміння індивідуальної дії і соціального порядку і водночас виявляли важливі недоліки парсонсівського формулювання, звертаючись до більш ранніх класичних джерел. Другий етап позначився посиленням радикальності у критиці і перегляді спадщини Парсонса. Саме в цей час виникають постпарсонсівські теорії, які формувалися на ґрунті критики функціоналізму. Критика функціоналізму велася у двох основних напрямках. Поперше, вона була спрямована проти можливості функціоналістських пояснень. Критики вважають, що функціоналістські пояснення припустимі лише у значенні контрафактичних висловлювань про необхідні умови можливих наслідків. По-друге, вона ставила під сумнів есенціалістське застосування функціоналістських моделей. Це не означає, що відкидається припущення про існування процесів регулювання та саморегулювання, але для сфери соціальних наук не визнається можливість чітко визначити ті системні потреби, що виступали б орієнтирами і на основі яких існування функціоналістської моделі мало би 36

Лекція 4. Дві версії неофункціоналізму: Дж. Александер і Н. Луман

сенс. Це дає підстави для закидів у бік функціоналістських теорій, адже в них на метатеоретичному рівні заздалегідь вирішуються питання про процеси саморегулювання, замість того, щоб досліджувати його як емпіричний процес і не фіксувати заздалегідь ступінь системності. Нарешті, третій етап, який сформувався вже до початку 1980-х рр., коли критика функціоналізму, яка мала великий успіх і посідала місце визнаної домінуючої позиції, почала втрачати свій вплив, а в соціологічну теорію повернулася ідея відродження теоретичного синтезу. Для такого зсуву були соціальні та культурні передумови. Це й згладжування поляризації, яка була основою розколу західних суспільств 1960–70-х рр., і відхід від радикальних альтернатив ліберальними демократичними течіями, і, як наслідок, що більшою мірою позначився на сфері соціологічного теоретизування, – поява молодих дослідників, котрі заявили про однобічний характер парсонсівської критики та її інтелектуальну обмеженість. Упродовж 1980-х рр. теорію синтезу різноманітних соціологічних шкіл було реабілітовано. Дослідники повернулися до „проблем Парсонса”, хоча й відмовилися прийняти цілком його висновки. Важливими є не лише актуалізація старих проблем, а й повернення до самого змісту теоретичної роботи Парсонса. Відбувається формування неофункціоналізму як теоретичного напрямку, що виникає зі співчуття і водночас критичної інтерпретації теорії Парсонса, яка стає платформою для відродження соціологічної теорії у більш широкому контексті. У Сполучених Штатах молоді науковці, об’єднані під керівництвом Дж. Александера (саме його вважають автором терміну «неофункціоналізм»), здійснюють спробу саме через повернення до парсонсівської теорії соціальної дії і через виявлення спадкоємництва його праць обійти проблеми і суперечності структурного функціоналізму. В Німеччині Н. Луман у цілій низці програмних і предметних статей розробляє універсальну функціоналістську теорію суспільства. Ця теорія, в якій вдалося уникнути напружених стосунків між теорією дії та емпіричними дослідженнями, обіцяла вирішення проблем, що не були розв’язані Парсонсом. Отже, неофункціоналізм можна тлумачити подвійно. У широкому сенсі – це спроба подолання труднощів і суперечностей структурнофункціональної традиції та відновлення інтересу до теоретичної спадщини Т. Парсонса, здійснена цілою групою сучасних соціологів37

Тема 2. Неофункціоналізм: переосмислення парсонсівської спадщини

теоретиків, що створили прецедент своєрідного парсонсівського ренесансу. В такому сенсі становлення і розвиток неофункціоналізму можна представити через дві основні гілки: американську на чолі із Дж. Александером та німецьку, очолювану Н. Луманом. У німецькій соціології до цього напрямку певною мірою близькі роботи Р. Мюнха. У вузькому сенсі термін «неофункціоналізм» пов’язаний винятково з одним із етапів творчості Дж. Александера, коли він проголосив повернення до теорії дії Парсонса і зробив спробу її продуктивного переосмислення в новітніх контекстах. Тож два напрямки переосмислення парсонсівської спадщини умовно можна назвати двома версіями неофункціоналізму – версіями Н. Лумана і Дж. Александера. Як зазначив Х. Йоас16, „ніхто так вдало не зміг „взяти бика за роги”, як Луман у своїй критиці функціоналізму”. Луман підкреслює свою згоду з тим, що результатом функціонального аналізу не є причинні пояснення, і що проблему збереження, яка стосується соціальних систем, цілком не прояснено і вона не може бути орієнтиром для функціонального аналізу. Відправною точкою функціонального аналізу, за Луманом, повинен стати не взаємозв’язок причин і наслідків, а взаємний зв’язок проблем і їхнього вирішення. Тому й можливий результат такого аналізу полягає не в каузальному поєднанні причин та наслідків, а у відкритті простору можливих функціональних еквівалентностей. Це означає, що для пояснення існуючих наслідків можуть залучатися і порівнюватися різні комбінації причин, і навпаки. Отже, виявлення та виключення функціональних еквівалентів і є результатом цього методу, який в остаточному варіанті виявляється порівняльним. Інша проблема функціоналізму, яку намагається по-своєму вирішити Луман, – проблема збереження цілісності системи. З цією метою Луман звертається до широкомасштабної побудови, яку він здійснює в межах свого грандіозного проекту „Соціальна система”, що розвиває на основі критики парсонсівської теорії систем дії загальну теорію самореферентних аутопойезійних систем17. Дж. Александер також розвиває теорію Парсонса, однак його шлях 16

Йоас Х. Креативность действия. Гл.4.2. По ту сторону функционализма. – Спб.: Алетейя, 2005. – С. 234.

Луман Н. Социальные системы. Очерк общей теории. – СПб.: Наука, 2007. – 648

Лекція 4. Дві версії неофункціоналізму: Дж. Александер і Н. Луман

істотно відрізняється від того, яким пропонує йти Луман. Безсумнівне досягнення Александера полягає в тому, що йому вдалося відновити більш адекватні розуміння й оцінку теорії Парсонса, яка тривалий час перебувала під тиском брутальних викривлень та навішаних ярликів, що представляли її як консервативну, не здатну до зображення і пояснення конфліктів і змін, таку, що презентує конформістську теорію особистості, в цілому формалістську та емпірично недоведену. Якщо Луман акцентує в основному на розробці парсонсівської загальної теорії систем, то Александер у розвитку власної теорії спирається передусім на парсонсівську теорію дії. Він зазначає18, що теорія дії Парсонса зберігає своє значення, і захищає парсонсівську нормативну перспективу еволюції дії, надаючи особливої уваги при цьому збільшенню значення індивідуальної відповідальності в сучасному світі. Найважливішим досягненням інтерпретації Парсонса у працях Александера стає звільнення відомої схеми обміну між функціональними підсистемами AGIL від функціонального прочитання. Він не вважає можливим зберігати цю модель як функціоналістську, бо в ній лише формулюється на метатеоретичному рівні систематика аналітичних абстракцій. Чому ж Александер, відкидаючи саму суть функціоналістського підходу, не відмовляється від визначення напрямку своїх теоретизувань як „неофункціоналізму”? Він пояснює це тим, що поняття „функціоналізм” не набуло достатньої точності і самостійності ні як позначення певних категоріальних рамок, ані як назва методу, моделі або ідеології, однак воно є „розпізнавальним знаком” для надзвичайно плюралістичної теорії, яку варто розвивати19. Отже, неофункціоналістський рух сформувався на початку 1980-х років як спроба нового переосмислення традицій, закладених у соціології Т. Парсонса. Дві версії цього напрямку сучасного теоретизування по-різному актуалізували проблематику парсонсівської спадщини. У луманівській версії основну увагу приділено розробці загальної теорії систем на основі переосмислення праць пізнього Парсонса, тоді як Дж. Александер відправною точкою своєї версії неофункціоналізму робить парсонсівську теорію дії та ідею теоретичного синтезу, які роз18

Alexander J. Theoretical logic in Sociology. Vol. IV: The Modern Constructivism of Classical Thought: Talcott Parsons. – Berkeley, 1983. – P.271.

Alexander J. Neofunctionalism. – London, 1985.

Тема 2. Неофункціоналізм: переосмислення парсонсівської спадщини

роблялися в ранніх роботах класика американської соціології. Ці напрямки розглядатимуться більш детально у наступних темах курсу. Контрольні запитання 1. Визначте специфіку та охарактеризуйте етапи становлення постпарсонсівської соціології. 2. Що спільного і відмінного у двох версіях неофункціоналізму?

Основна література 1. Александер Д. Нові теоретичні напрямки // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – №2,4. 2. Alexander J. C. From Functionalism to Neofunctionalism: Creating a Position in t he Field of Social Theory // Neofunctionalism and After. – Basil Blackwell, 1985. – Р. 3-24. 3. Луман Н. Социальные системы: Очерк общей теории // 3ападная теоретическая социология 80-х годов. Реферативный сборник. – М., 1989. – С. 41–64. Додаткова література 1. Йоас Х. Креативность действия. Гл.4.2. По ту сторону функционализма. – Спб.: Алетейя, 2005. – С. 232-248. 2. Королько В., Танчер В. Новые повороты в социологической теории // Социологическая теория сегодня. – К.: Институт социологии, 1994 – С. 110 –131. 3. Ритцер Дж. Современные социологические теории. Гл.3. Структурный функционализм Т.Парсонса. – СПб.: Питер, 2002. – С.118-131. 4. Федорченко П. Две версии социологии Т.Парсонса: Р. Мюнх и Дж.Александер // Философская и социологическая мысль. – 1993. – №7-8. – С.29-53.

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: ВИДАВНИЦТВО «ÄÓÕ ² Ë²ÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» Україна, 04070, м. Київ, вул. Волоська, 8/5, кімн. 210. Тел./факс: +38(044) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); franc@roller.ukma.kiev.ua (видавництво) Надаємо послуги: «Книга – поштою»