Владислав Стружевський "Онтологія"

Władysław Stróżewski

Ontologia

Wydawnictwo Aureus • Kraków • Wydawnictwo Znak

Владислав Стружевський

Онтологія

IA

RU

M

R E L I G I O SA

RU

M

SA

PERIUS SCI E

A

NT

INSTITUTUM SUPERIUS SCIENTIARUM RELIGIOSARUM A SANCTO THOMA AQUINATE

SU

N C TO T H O M

A

Q

U

M

A UI

NA

TE

INST

IT

UT

Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського ДУХ I ЛIТЕРА

ІНСТИТУТ РЕЛІГІЙНИХ НАУК СВ. ТОМИ АКВІНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 111.1 С871 Владислав Стружевський. Онтологія / Пер. з пол. К. Новікової. — К: ДУХ І ЛІТЕРА, Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського — 2014. — 312 с.

ISBN 978-966-378-354-3 «Онтологія» Владислава Стружевського — підручник з найбільш фундаментальної філософської дисципліни. Наслідуючи традицію наукового компендіуму, автор стисло і послідовно викладає головні проблеми онтології від давнини до сьогодення, чітко окреслює позиції окремих філософів, ґрунтовно цитуючи їхні твори. Книга стане в нагоді викладачам і студентам філософських факультетів, а також усім охочим долучитися до давньої наукової традиції. Видавці: Переклад з польської: Наукове редагування: Коректура: Комп`ютерна верстка: Художнє оформлення: Відповідальний за випуск:

ISBN 978-966-378-354-3 ISBN 83-87887-7

Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Катерина Новікова Катерина Рассудіна Наталія Анікеєнко Дарія Залевська Ірина Пастернак Ігор Мялковський

© Władysław Stróżewski, 2003 © ДУХ I ЛIТЕРА, 2014 © Інститут релігійних наук св. Томи Аквінскього, 2014

ВІД АВТОРА Ἔστιν ἐπιστήμη τις ἣ θεωρεῖ τὸ ὂν ᾗ ὂν καὶ τὰ τούτῳ ὑπάρχοντα καθ’ αὑτό.

Est scientia quaedam quae speculatur ens inquantum ens et quae huic insunt secundum se. Існує така наука, що розглядає суще як суще і те, що належить йому суттєвим чином. Аристотель: Метафізика. 1003а 21.

«Суще»1 грецькою буде to on. Науку, що досліджує суще як суще найбільш доречно назвати онтологією. Таку назву вона отримала лише в XVII ст., до цього її називали метафізикою, а ще раніше Аристотель назвав її першою філософією. Однак предмет онтології фактично залишався тим самим: суще як суще. Саме йому присвячена ця книга. Задум книги — представити основні проблеми онтології в розумінні науки про суще, вказавши найважливіші розв’язання цих питань, себто конкретних метафізичних теорій, які виникали в ході історії. Представлення їх усіх безперечно перевищує як обсяг книги, так і можливості автора. Тож вибір був необхідним. Його критерій визначала не лише значущість питань, а й певною мірою — преференції автора, якому найближчою є класична філософія сущого та феноменологія в широкому розумінні. Сподіваюсь, що вплив цих преференцій на весь задум не був негативним. Я хочу щиро подякувати моєму найближчому співпрацівнику д-ру Себастіану Колодзєйчику за величезну допомогу, надану мені під час праці над цією книгою. Він був не лише редактором книги, але передусім уважним читачем повного тексту, автором багатьох цінних коментарів, які удосконалили працю. Він також збагатив книгу бібліографічними даними, схемами і додатками, які в багатьох випадках поглиблюють текст у головних розділах. Він також доповнив бібліографію і уклав покажчики. Я дякую Комітету наукових досліджень за грант, у рамках якого була створена ця книга, видавництвам «Авреус» і «Знак» як видавцям, а особливо редакторам: Яцеку Рабусу («Авреус») і Міхалу Барделю («Знак») за турботу в наданні їй остаточної форми. В. С. У польській мові, як, зрештою, і в українській, не існує чіткого розрізнення між «сущим» і «буттям». Зокрема, у автора (В. С.) термін «byt» ми перекладатимемо виходячи з контексту (прим. наук. ред.).

1

Розділ І Онтологія, метафізика, перша філософія Міркування цього розділу ще не належать до проблематики, яка розглядається в рамках самої онтології, — вони стосуються онтології як своєрідної сфери знання, а також споріднених їй сфер (подеколи зрештою ототожнюваних з нею), а саме метафізики і першої філософії. Тож, це немов погляд з «вищого поверху» на те, як визначалися згадані дисципліни, які методи вони використовують та які висувають цілі. Таке бачення визначається на терені точних наук як метасистемне, звідти такі — добре обґрунтовані в загальній методології наук — поняття, як метаматематика і металогіка. Якщо запозичити цю методологічну практику, ми могли б сказати, що перший вступний розділ нашої праці стосується метаонтології або мета-метафізики. Онтологія Назва «онтологія» виникла досить пізно, лише в XVII ст. Впер- Походження ше ми знаходимо її у філософському словнику під назвою «Lexicon терміна «онтологія» philosophicum quo tamquam clavae philosophiae fors aperiuntur», написаному Рудольфом Ґокленіусом і виданому у Франкфурті 1613 року. Проте «онтологія» тут є не назвою окремої статті, а з’являється в самій статті на тему абстракції ὀντολογική, id est philosophia de ente sue de transcendendentibus (ontologike, тобто філософія, яка стосується сущого або [говорить] про найвище), до того ж на полях цієї статті розміщено коментар: ὀντολογία id est philosophia de ente (онтологія — це філософія, що стосується сущого). У латинському написанні ми вперше знаходимо назву «онтологія» в праці Йогана Клауберґа (1622–1665) Metaphysica de ente, quo rectius Ontosophia, aliarum disciplinarum, ipsiusque quoque Jurisprudentiae et litterarum, studiosis accomodata (Метафізика про суще, а радше онтософія, пристосована для використання особами, що вивчають інші сфери знання, включно з правом і літературою), виданій в Амстердамі 1656 року. Читаємо в ній, зокрема: sicut Θεοσοϕια vel Θεολογια dicitur quae circa Deum occupata est scientia: ita haec, quae non circa hoc vel illud ens speciali nomine insignitum vel proprietate quadam ab aliis disctinctum, sed circa ens in genere versatur, non icommode Ontosophia vel Ontologia dici posse videatur (оскільки знання, що стосується Бога, називається теософією або теологією, подібні міркування стосовно

8

Концепції онтології Нового часу

Стружевський В. Отнологія

сущого взагалі [але не того чи іншого конкретного сущого, яке вирізняється власною назвою або має певні властивості, які відрізняють його від інших сущих], здається, можна назвати відповідно онтософією або онтологією). Звернімо увагу на три моменти цитованого тексту. (1) Тут виникає симптоматичне вагання: яка назва більш властива — «онтологія» чи «онтософія». Обидві мають аналогії у відповідних назвах науки про Бога, де теологія завжди вважалась наукою, що ґрунтується на об’явленні, а теософія натомість належала радше до знання, яке досягається зусиллям самого розуму. Зрештою, протягом багатьох віків кінцева в словах частина -логія, що походить від грецького слова логос, використовувалася виключно в контексті науки про Бога. Відтак, якщо ця кінцева частина поєднувалася з назвою сущого τό ὂν, можливо, на думку сучасників, вона надавала науці про суще особливого рангу. (2) Текст Клауберґа містить також спробу визначення онтології: це має бути наука, що стосується сущого «взагалі» (in genere), а не того чи іншого виду або його окремих властивостей. (3) Нове ім’я науки про суще є, як випливає з назви праці, не так синонімом, як особливим замінником «метафізики», що більш властиво (rectius) визначає предмет цієї дисципліни. Можна сподіватись, що давня назва витісниться новою. Справді, ця остання назва стає дедалі більш популярною. В одному з творів Ґотфрида В. Ляйбніца (посмертно виданих Кутюром) онтологія була визначена як scientia de Aliquo et Nihilo, Ente et Non-Ente, Re et Modo rei, Substantia et Accidente. Ми не можемо аналізувати тут цю дефініцію, хоч вона й заслуговує на більший коментар, лише зауважимо, що, може, саме звідти перейняв назву Йоган Кристіан Вольф, який остаточно затвердив її тріумф. Одну з найважливіших своїх праць, яка мала справити величезний вплив на подальший розвиток філософії, особливо в німе­ цьких країнах, він назвав: Philosophia prima sive Ontologia methodo scientifica pertractata qua omnis cognitionis humanae principia continentur. Перше видання цієї праці вийшло 1730 року, а потім протягом кількох років перевидавалось. Зауважимо, що в заголовку «онтологія» постає синонімом не «метафізики», а «першої філософії» — назви, що походить від самого Аристотеля та традиційно визначає подібне (хоча, як побачимо, не в усіх концепціях ідентичне) коло проблематики, що й онтологія. Звернімо увагу також ще на один мотив, який з’являється у титулі цієї праці: науковість метода, з допомогою якого має розглядатись проблематика онтології. Традиційне філософське розуміння першої філософії таким чином збагачується картезіанським акцентом. Проблема науковості цієї науки, зрештою ототожнюваної з метафізикою, отримає найбільш радикальну трактовку в думці Іммануїла Канта.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

Предмет онтології згідно з поділом Клауберґа, Ляйбніца і Вольфа

9

суще не-суще ніщо все речі способи речей субстанція акциденції принципи людського пізнання

Метафізика Походження назви «метафізика» є дещо випадковим: спочатку ця назва мала більш порядковий, каталоговий сенс, ніж строго по суті1. Її запропонував Андронік Родоський, який, впорядковуючи спадщину Аристотеля, зауважив, що в ній наявні розвідки, які розглядають певні Андронік Родоський (І ст. до н.е.): грецький філософ, послідовник арисосновні філософські проблеми тотелівської думки, який сильно протибільш загально, ніж фізика — наустояв догматизму. Згідно з традицією, ка, яка займається дослідженням Андронік першим каталогізував твори Аристотеля, а також назвав збірку розматеріальної дійсності, й відпопорошених розвідок на тему сущого, відно уможливлюють перехід за її субстанції, суті математичного буття межі в напрямку нематеріальних «метафізикою». сущих2. Звідси походить пропозиція назвати книги після фізики ta meta ta physika. Член meta може, втім, означати не лише «після», а й «понад». Саме до цього значення звертатимуться пізніші коментатори терміна «метафізика». Інтерпретації підуть принаймні у двох напрямках: у бік наголошення на універсальності предмета метафізики, що охоплює повноту буття, або в бік обмеження її властивої сфери виключно до нематеріальних предметів, особливо останніх причин світу, приміром, нерухомих рушіїв, ідей, Бога. Можливо, це не випадково, що «онтологія» 1 Див.: Domański J. Metafizyka Arystotelesa i fizyka pierwszych filozofów (Uwagi o na­zwie, pojęciu i przedmiocie metafizyki) // Archiwum Historii Filozofii i Myśli Społecznej. — Т. 36. — 1991.

2 Сам Аристотель писав на цю тему: «Якщо немає жодної іншої сутності, крім створених природою, то наука про природу [тобто фізика. — В. С.] була би першою наукою. Проте якщо існує якась нерухома сутність, то вона первинніша, і знання про неї мусить бути першою філософією, і оскільки вона перша — то й загальніша. І саме їй належить розгляд сущого як сущого» (Аристотель. Метафізика, E 1026a 25 та ін.).

Походження назви «метафізика»

Два розуміння «метафізики»

10

Стружевський В. Отнологія

почала витісняти «метафізику» тоді, коли теорія нерухомих рушіїв вже відживала, а на горизонті науки з’явився один закон для пояснення як падіння яблука, так і руху планет. Вихід за межі матеріальності може також означати відкинення сфери емпірії, чуттєвого досвіду і строгих порядків, пов’язаних з точними науками. Якщо ж будь-яке вірогідне знання ототожнюють з емпіричІммануїл Кант (1724–1804): німецький філософ, який все життя прожив у Кьоними науками, метафізика має ніґсберзі (нині Калінінград). У «Критивважатись безплідним і позбавлеці чистого розуму» він запропонував ним правоможного обґрунтувантак званий коперніканський переворот ня зусиллям. Так бачив метафізиу філософії, закладаючи тим самим підвалини трансцендентальної філософії. ку, принаймні в її дотеперішньому Головною ідеєю «перевороту» є зміна вигляді, Іммануїл Кант: пізнавального відношення (це не розум пристосовується до дійсності, але радше дійсність до розуму). Метафізичні питання існування Бога, безсмертної душі та початку всесвіту належать до сфери розуму (в значенні позаінтелектуальної інстанції), тому в їх випадку не можна говорити про знання; метафізичні питання належать до сфери практичної (моральної) раціональності, а не науки. Автор трьох «Критик» та низки праць у галузі теорії моральності, філософії релігії та політичної філософії.

Кант: апріорність метафізики

Насамперед, — читаємо в «Пролегоменах…», — що стосується джерел метафізичного пізнан­ ня, то вже в самому його понятті закладено те, що вони не можуть бути емпірич­ними. Отже, принципи цього пізнання (до яких належать не лише його засади, а й основні поняття) ніколи не мусять бути взяті з досвіду, бо воно має бути пізнанням не фізичним, а метафізичним, тобто таким, що лежить потойбіч досвіду. Так от в його основі не лежатиме ані зовнішній досвід, який становить джерело властивої фізики, ані внутрішній досвід, який становить підвалину емпіричної психології. Воно таким чином є пізнанням apriori, або пізнанням з чистого розсудку і чистого розуму3.

Шляхом Канта попрямує позитивізм у своїх різних видозмінах, з яких найбільш радикальною буде неопозитивізм Віденського гуртка. Найбільшими ворогами метафізики виявляться матеріалістичні і радикально сцієнтистські напрями. Однак її захист не може ґрунтуватись лише на виявлянні слабкості чи навіть хибності цих течій. Метафізика має сама вказати на своєрідність свого предмета, а також показати, що досвід, на який вона посилається, та способи доведення, що їх вона застосовує, щонайменше так само правомочні, як ті, на яких основуються точні науки. Можна навести багато філософів античності, середньовіччя 3 Kant I. Prolegomena zu einer Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten Können. — Riga: bey Johann Friedrich Hartknoch, 1783. — 265. Цит. за: Кант І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука / пер. з нім. — Київ: ППС-2002, 2005. — С. 9.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

11

аж до наших часів, які здійснювали такого роду спроби4. Наведемо для прикладу дві з них. Перша належить Ляйбніцу: Досі ми розмовляли наче прості фізики, нині ж слід піднятися до метафізики, послуговуючись великим принципом, зазвичай маловживаним — нічого не відбувається без достатньої підстави, тобто не стається нічого такого, щоб той, хто належно знає речі, не мав можливості навести підставу, якої було б досить, аби визначити: чому це саме так, а не інакше. Поклавши це як принцип, ми маємо право перейнятись таким найпершим питанням: чому радше є щось, а не ніщо? Бо ніщо є простішим і легшим, ніж щось. Більше того, припустивши, що речі мають існувати, мусимо спромогтися навести підставу того, чому вони мають існувати саме так, а не інакше5.

Метафізика та пошук принципу достатньої підстави

А другий текст походить від Берґсона: (…) Звичайною функцією позитивної науки є аналіз. Тому вона працює передусім із символами. Навіть найбільш конкретні з природничих наук, науки про життя, тримаються видимої форми живих істот, їхніх органів, їхніх анатомічних елементів. Вони порівнюють форми між собою, зводять найбільш складні до найбільш простих, зрештою, вони вивчають функціонування життя в тому, що є в ньому, так би мовити, видимим символом. Якщо існує спосіб абсолютного володіння дійсністю замість відносного її пізнання, розміщення в ній замість пристосування до точок зору про неї, її інтуїції замість аналізу, нарешті, схоплення її поза будь-яким вираженням, перекладом, або символічним представленням, то це й буде метафізика. Таким чином, метафізика — це наука, яка претендує обходитися без символів6.

Метафізика — несимволічна наука

Претензія метафізики є подеколи абсолютною: аби охопити цілі­сність буття, проникнути в його сутність, отримати ясне і визначене знан­ня. А чи взагалі це можливо?7 Перша філософія Як ми вже згадували, поняття (і назва) першої філософії — prote philosophia — походить від Аристотеля. В його «Метафізиці» ми знаходимо низку текстів, які визначають предмет і завдання цієї дисципліни. Вона має бути загальною наукою, розглядати проблематику сущого як такого, досліджуючи його останні причини.

4 Стосовно поглядів середньовічних філософів у цій справі див.: Stróżewski W. Metafizyka jako nauka // Studia Mediewistyczne. — XXVII. — 1990. — № 2.

5 Leibniz G. W. Wyznanie wiary filozofa / пер. S. Cichowicz. — Warszawa, 1969. — C. 188-189.

6 Bergson H. Introduction à la métaphysique // La Pensée et le mouvant. — Paris: PUF, 1938. — C. 181-182.

7 Див.: Stróżewski W. Istnienie i sens. — Kraków, 1994. Передусім розд.: Metafizyka jako scientia divina.

Аристотелеве поняття першої філософії

Стружевський В. Отнологія

12

Існує така наука, яка вивчає суще як суще і те, що належить йому само по собі. Й вона не ототожнюється з жодною з так званих окремих наук. Адже жодна інша наука не розглядає загальну природу сущого як сущого, але всі вони, виокремлюючи якусь його частину, досліджують те, що властиво цій часАристотель (384–322 до н.е.): наротині, як, наприклад, математичній. джений у Стаґірі грецький філософ, учень Платона; в основі системи АрисОднак, якщо ми шукаємо останні тотеля лежить теорія перших принципідстави і причини, зрозуміло, що пів і найвищих причин та логіка імен; це мають бути підстави і причини у багатьох творах розглядав проблему чогось сущого із себе. Якщо ж ті, хто зміни; в «Метафізиці» виклав теорію шукав елементи речей, шукали власакту і потенції та комплементарну стосовно неї концепцію матерії і форми; у не ці підстави, то й елементи, що їх сфері моральної і політичної філософії вони шукали, мають бути елементаетичних і діаноетичних чеснот та клами не сущого, як чогось випадковосичної теорії політичних устроїв; напиго, а сущого як такого. Відтак і нам сав, зокрема, «Категорії», «Аналітислід зайнятись першими причинами ки», «Фізику», «Нікомахову етику», «Політику». сущого як сущого8.

Так само докладно Аристотель пояснює відношення першої філософії до фізики, яка є найзагальнішою теорією матеріального сущого. Його слова випереджають, а водночас суттєво обґрунтовують назву «метафізики», яку вводить Андронік Родоський. «Якщо немає жодної іншої субстанції (ousia), крім створених природою, першою наукою була б фізика. Але якщо є якась нерухома субстанція, вона більш первинна, і вчення про неї є першою філософією, до того ж це знання загальне через свою першість. Саме їй належить досліджувати суще як суще — чим воно є як суще та якими є його атрибути»9. Спробуймо добре зрозуміти цей фрагмент: завданням першої філософії є дослідження сущого як сущого. Але суще не обмежується матеріальними субстанціями, отже, перша філософія має охопити також нематеріальні Перша філософія субстанції та розглядати їх також в аспекті їхньої буттєвості. Це останнє і теологія завдання додатково обґрунтовує її першість. Адже ці субстанції, якими крім першої філософії не займається жодна наука, онтично найважливіші, є останніми причинами сущого, божественними. Тому перша філософія Єдність заслуговує і на назву мудрості — досягаючи останніх причин10, і на ім’я першої філософії теології — адже найвищою з цих причин є Бог. і теології Відношення між першою філософією і фізикою

Найбільш божественна наука є водночас найбільш гідною пошани, а такою може бути лише ця і в подвійному смислі. А саме: божественною є та наука, якою найбільш вірогідно володів би бог, є божественною і кожна наука, що стосується божественного. І тільки одна наука наділена обома властивостями. Бог, як каМетафізика, 1003а, 20-32, а також див. 1002а. Аристотель. Метафізика, 1026b, 25-30.

10 «Мудрість — це знання про певні підстави і причини» (Аристотель. Метафізика, 982a. 1-3).

8 9

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

13

жуть, є причиною і певною підставою. Тож така наука могла б бути тільки у бога, або передусім у бога11.

Обидві назви: «перша філософія» і «теологія» (або scientia divina) як своєрідні синоніми «метафізики» перейме Середньовіччя12 та буде детально пояснювати їхнє значення. Метафізика — це теологія Тома Аквінський (бл. 1224–1274): найвидатніший представник схоластиабо божественна наука (scientia ки, домініканський теолог і філософ, divina), оскільки досягає сущих, викладав у Парижі, Кельні і Неаполі. найбільш віддалених від матерії, У численних творах, передусім у Сумах («теології» і «проти поган») та втім, звісно — Бога. Це перша фі«Questiones disputate» (про істину і лософія, оскільки всі інші науки міць Бога), здійснив синтетичний і ціпосилаються на неї, а крім того, лісний виклад християнської філософії і теології, зокрема, розвинув аристотевона досліджує перші найвищі лівську теорію акту і потенції та сфорпричини буття (scientia primarum мулював так звані п’ять шляхів (спосоcausarum). Як мета-фізика вона бів) аргументації на користь існування Бога. досліджує суще як суще, тож виходить за межі світу фізичних сущих, досліджує принципи, дотичні всіх сущих (отже, не лише матеріальних), використовує поняття, трансцендентні стосовно загальників (родових понять), а тому вони є трансценденталіями13. Зрештою, метафізика заслуговує на назву мудрос- Метафізика ті. Св. Альберт Великий вважає метафізику мудрістю з огляду на те, що як мудрість вона є знанням perse, а тому є причиною самої себе, яку ми шукаємо для неї самої та заради неї ж прагнемо. Цей аргумент доповнює св. Тома Аквінський: «Всі науки і мистецтва підпорядковані одному, а саме досконалості людини, яка становить її щастя. Тому необхідно, щоб одна з них була керівницею інших: і вона по праву претендує на ім’я мудрості. Адже мудрість — це керування іншими»14. Аристотель. Метафізика, 983a. 5-15. Див.: Stróżewski W. Filozofia jako nauka. — Цит. вид.

13 Пригадаймо визначення св. Томи з «Вступу» до його «Коментарю до метафізики Аристотеля»: Dicitur enim scientia divina sive theologia, inquantum praedictis substantias [тобто нематеріальні субстанції. — В. С.] considerat. Metaphysica, inquantum considerat ens et ea quae consequuntur ipsum. Haec enim transphysica inveniuntur in via resolutionis, sicut magis communia post minus communia. Dicitur enim prima philosophia, inquantum primum rerum causas considerat (Говорять, що це божественна наука, або тео­логія, адже вона розглядає вищезгадані субстанції. Це є метафізика, адже розглядає суще, а також те, що походить від нього. Бо вона вивчає надфізичне шляхом розкладання, як більш загальне після менш загального. Адже кажуть, що це є перша філософія, оскільки розглядає перші причини речей) (св. Тома Аквінський: Prooemium // In duodecim libros Metaphysicorum Aristotelis expositio).

14 Св. Тома Аквінський. Prooemium // In duodecim libros Metaphysicorum Aristotelis expositio. Тут слід навести ще думку св. Томи з приводу зв’язку метафізики зі спогляданням: «Досконалості споглядання сягає наука про мораль [scientia 11 12

14 Смисл першості першої філософії

Умови, які має виконувати перша філософія

Стружевський В. Отнологія

Схоластики обґрунтовували першість першої філософії, доводячи її фундаментальність стосовно інших наук, які черпають з неї свої остаточні передумови (методологічна першість), її предмет — перші причини — особливо найвищу з них — Бога (онтологічна першість), врешті, її цінність з погляду найглибших пізнавальних потреб людини (прагматичний аспект). Цікаво, що поняття першої філософії з’являлось у переломні для самої філософії моменти, за намагань торувати для неї інші шляхи, сягаючи основ знання. Відтак Рене Декарт називає свою головну працю «Медитації про першу філософію» (Meditationes de prima philosophia in quae Dei existentia et immortalitate animae…). Так само й Вольф, який хоч і не здійснює революції, але синтетизує наново здобутки аристотелівської і картезіанської традиції (Philosophia prima sive ontologia). Врешті, Едмунд Гусерль, який бачить першу філософію у феноменології, а проблематиці її першості присвячує розгорнуті праці15. Спробуймо замислитись, які умови має виконувати філософська дисципліна, щоб заслуговувати на назву першої. Ми можемо зробити це немов apriori, тим більше, що перша філософія не завжди ідентифікувалась з онтологією чи метафізикою. В чому тоді полягає її першість? Це питання передбачає два інші, більш фундаментальні: (1) Стосовно чого перша філософія є першою?

(2) На чому ґрунтується її першість, тобто з огляду на що вона є першою?

Ad (1). У найбільш радикальному розумінні перша філософія повинна випереджати, в певному аспекті, всі інші філософські дисципліни, а також всі точні науки. Згідно з Гусерлем, першість першої філософії походить із самої логіки цілості філософських наук, які немов несуть у собі властивий лад і його принципи, відповідно до яких одна з них, містячи основи інших, з необхідності є першою. Можна сказати, що вона є першою у своїй цінності і гідності, немов несучи в собі те, що є найсвятішим у філософії16. Першість першої філософії має полягати не в надаванні перед­ умов «другим» філософіям (тобто всім поза нею самою) для будування їхніх систем, а радше в обґрунтовуванні самої їх можливості, принаймні їх смислу. Так розумів завдання філософії Кант, ставлячи фундаментальне питання: чи можливе чисте природознавство, чиста математика, а передусім метафізика як наука? Перша філософія випереджає інші науки також з огляду на те, що зай­мається засновками, які інші tacite приймають, але самі не мають відmoralis], оскільки вона займається остаточною метою. Повноти споглядання сягає наука про природу [scientia naturalis], яка досліджує речі, створені Богом. Натомість висота споглядання серед усіх фізичних наук належить метафізиці» (Св. ТомаАквінський. Prooemium // Super Evangelium S. Ioannis lectura).

15 Husserl E. Erste Philosophie. — Т. 1. — Haag, 1956.

16 Там само. — С. 4.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

15

повідних знарядь для їх аналізу. Так, наприклад, усі науки передбачають існування предметів своїх досліджень, але не займаються самою проб­ лематикою існування, а коли так відбувається (як, приміром, у випадку квантової механіки), входять менш чи більш свідомо на терен філософії, особливо метафізики. Те ж саме стосується проблематики сутності. Жодна наука не займається чисто випадковими справами — досліджуючи якесь явище, прагне до того, аби схопити в ньому найважливіше та отримати знання, що охоплює загал цього виду явищ. Однак сама не відповідає на такі питання, як: «що є суттю чогось?», «що таке загальник (завдяки якому ми можемо формулювати загальні судження)?», «що таке важливість чогось?» тощо. Для цілісності знання аналіз такого типу проблем неодмінний, а це завдання належить і першій філософії. Стверджуючи, що перша філософія є першою стосовно чогось, маємо передусім на увазі її першість стосовно інших наук. Проте тоді вона мала б опинитись в їх рядах, що зрештою означає виконання умов, які дозволяють визнати її наукою. Можливо, власне як перша вона буде від них у певних аспектах відрізнятись, може, буде змушена справлятися з певними постулатами, від яких інші науки вільні. Проте певні вимоги науковості вона мусить виконувати. В ідеальній системі наук перша філософія опиниться на першому місці, але так само, як наука, має стати своєрідним взірцем науковості. Проте це відношення до інших наук можна розуміти й інакше: перша філософія належить до іншого порядку, ніж усі інші науки. Кантівське питання стосовно можливості науки задається на іншій площині ніж питання, які ставляться самою наукою. А пошуки правильної відповіді не мусять йти в запропонованому Кантом напрямку: аналіз синтетичних суджень apriori. Посилаючись на використану Мартіном Гайдеґґером декартівську метафору системи наук як розгалуженого дерева, ми можемо сказати, що перша філософія питає не про це дерево, а про ґрунт, з якого воно виростає, а, може, також про інші зумовленості, такі як повітря, сонце тощо, які дозволяють йому жити і розростатись. Звісно, це тільки метафора: важливо усвідомити, що питання стосовно буття, сутності та існування, цінності вимагають для своїх відповідей іншого способу досліджень ніж ті, що їх ставлять точні науки.

Ad (2). З огляду на що перша філософія заслуговує на свою назву? Відповіді різні, тому ми звернемо увагу лише на кілька найважливіших.

2.1. На перше місце висувається завдання, яким є обґрунтування самої можливості філософії, а отже, взагалі будь-якого знання. Тому філософія від самого початку розглядає головні умови ведення філософського дискурсу (і наукового взагалі), до яких належать насамперед так звані перші начала, що їх називають від часів Аристотеля принципами буття і мислення: тотожності, несуперечливості, достатньої підстави. Обґрунтування їх може здійснюватись тільки в рамках першої філософії, та й не на підставі

Предметна першість

Перша філософія і предмет інших наук

Перша філософія як взірець науковості

Метафізика і метафора дерева наук

Перша філософія і перші начала

Стружевський В. Отнологія

16

якоїсь дедукції, — адже немає більш первісних засновків, ніж самі перші начала, — а напряму, шляхом апріорного аналізу самої ідеї пізнання, або ненапряму через доведення неможливості смислового, а особливо раціонального, пізнання, що заперечує значущість цих принципів. При цьому виявляється, що перша філософія мусить звертатись також до ідеї раціональності, зобов’язальний характер якої вона відповідно має довести. Чи буде таким чином унеможливлено нераціональне пізнання? Видається, що все залежить від самого розуміння раціональності, яке, відповідно поширене, може допустити в певних фазах пізнання подолання його строгого порядку. Автентична раціональність містить у собі й усвідомлення своїх меж. Проте вона сама має вирішити, чи можна їх порушити17 в певних випадках. Дослідження й обґрунтування перших начал можна розглянути як особливий випадок головних завдань першої філософії. Найважливішим Перша філософія для неї є також обґрунтовування питань, що їх вона повинна ставити. і найважливіші Перша філософія сама має відкрити і довести те, що є першим. причини 2.2. З огляду на предмет тут також є різні можливості.

2.2.1. Якщо сягнути найдавніших витоків філософії, слід визнати, що першим є власне початок, але у смислі не стільки часу як започаткування якогось процесу, скільки першого, себто найбільш фундаментального, принципу, першого начала, й врешті першої причини — arche. Arche приховує в своєму змісті всі ці значення. Коли Аристотель визнав, що найважливішим у філософії є пізнання субстанційного сущого, субстанції — ousia, він ствердив, що перші філософи, хоч і називали її інакше, шукали саме її. Філософом, який присвятив проблематиці начала особливо багато уваги, був Ґеорґ В.Ф. Геґель. В останньому розділі вступу до своєї «Науки логіки» під назвою «З чого Ґеорґ Вільгельм Фридрих Геґель має починатися наука?», він до(1770–1831): німецький філософ, гоходить висновку, що началом ловний представник так званої клалогіки, зрозумілої, по-перше, сичної німецької філософії, створив надзвичайно багату і багатогранну як наука, що лежить у сфері читеоретичну систему, суттю якої є постої, а отже, абстрактної думки, будова з допомогою діалектики дедалі та, по-друге, зобов’язаної (як складніших понятійних структур. Найважливішими працями Геґеля є «Наука перша філософія!) знайти облогіки», що викладає систему спекуляґрунтування себе тільки в самій тивної метафізики, та «Феноменологія собі, може бути лише найбільш духа», що описує походження свідомості від примітивних форм аж до найабстрактне поняття, тобто повищої форми розумового життя, що няття буття. «Таким чином нареалізується в науці і філософії. чало — це чисте буття»18, «неопосередковане» поняття, тобто Див.: Stróżewski W. Racjonalizm i metaracjonalizm // Istnienie i sens. — Цит. вид.

Hegel G. W. F. Wissenschaft der Logik // Werke. — T. 3. — Berlin: Verlag von Duncher und Gumblot, 1841. — C. 292.

17 18

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

17

таке, що не походить від жодного іншого поняття. «Чисте буття становить начало, оскільки воно є як чистою думкою, так і невизначеною простою безпосередністю, а перше начало не може бути нічим опосередкованим, ані визначеним»19. Однак це буття є з необхідності буттям, що започатковує, себто стосується чогось, чого ще немає, інакше кажучи, ще не є. Однак це «не є» має бути «передбачене» чи просто міститися в началі: інакше ніщо не могло б дійти до процесу становлення. «Начало містить у собі й те, й інше, Буття і Ніщо; це Єдність Буття і Ніщо; або є Небуттям і водночас Буттям, і Буттям, що водночас є Небуттям»20.

2.2.2. Найбільш «класична» відповідь на питання про предмет першої філософії проголошує, що ним є суще як суще. Як ми вже побачили, відповідь походить від Аристотеля і була прийнята пізнішими поколіннями як в арабській думці (Авіценна, Аверроес), так і в християнській схоластиці. Відмінності, які виявились у рамках цієї позиції, стосуються того, чи суще слід розуміти в значенні найбільш загальному, але аналогічному (наприклад, як ens commune св. Томи Аквінського), чи як суще радикально індивідуальне, схоплене в однозначному понятті (Дунс Скот), а також того, є чи ні предметом першої філософії Абсолютне Аверроес (правильно Ібн Рошд з Кордови, 1126–1198): арабський правник, суще — Бог. Якщо ми визначимо лікар, математик і філософ, дослідник і суще як те, що є, доречним буде головний арабський коментатор Ариспитання про те, що насправді є. тотеля. На Аверроеса посилається, наприклад, св. Тома Аквінський, коли виВідтак, приміром, для Платона користовує в своїх міркуваннях слово цим є ідеї, для Спінози — Не«Коментатор». скінченна Субстанція, що є причиною самої себе (causa sui), для спіритуалістів — духовні сущі, а для матеріалістів — матерія.

2.2.3. Від часів Декарта властивим предметом першої філософії стає свідомість21. Ця позиція не повинна розходитись з філософією сущого: свідомість розуміється як суще, яке ми пізнаємо найбільш певно і в світлі якого (особливо завдяки ідеям, що є в ній) можемо розпізнати «решту» дійсності. Однак визнання первинності свідомості може призвести до її абсолютизації, що має місце в так званому трансцендентальному ідеалізмі. Відтак, філософія повинна бути остаточним знанням про абсолютну суб’єктивність, в якій знаходиться джерело будь-якої об’єктивності, а отже, як 19 Hegel G. W. F. Der Lehre von Seyn // Enzyklopädie der philosophischen Wissenschaften. — § 86.

20 Hegel G. W. F. Wissenschaft der Logik. — Цит. вид. — С. 316.

21 Точніше, Декарта слід було б визнати найважливішим передвісником цієї концепції, яка була вповні розвинена лише в феноменології, оскільки він сам говорив не про свідомість (consience), а про мислення, розум (mens), річ, або субстанцію, що мислить (res cogitans), і душу, причому мислення він розглядав надто широко, бо воно охоплювало всі психічні функції, включно з актами волі та почуттями.

Перша філософія і начало (архе)

Предметом першої філософії є суще як суще

Свідомість як предмет першої філософії

Стружевський В. Отнологія

18

всякого виду предметів свідомих переживань, так і будь-якого, дотичного до цих предметів «об’єктивного» знання, тобто різних наук. Дослідження абсолютної суб’єктивності (себто абсолютно суб’єктивного) має з’ясувати не лише остаточний смисл будь-якої об’єктивності (сущого розмаїтих типів), істини тощо, але водночас має надати остаточне зрозуміння функції і можливих досягнень науки22. Свідомість у розумінні феноменології

Мова як предмет першої філософії

Свідомість у розумінні феноменологів є інтенціональною. Це означає, що вона становить джерело актів, скерованих передусім до того, що дане безпосередньо, — до феноменів. Це вони, окрім самої свідомості, стають властивим предметом першої філософії. Їх аналіз, схоплення наявних у них чистих сутностей — ідей, є, у свою чергу, найважливішим її завданням. Перша філософія ототожнюється з феноменологією. Остання з допомогою ретельного аналізу свідомості та її даних виразно обґрунтовує буттєву першість свідомості та її конститутивну роль щодо трансцендентного стосовно неї. «Між свідомістю і реальністю розкривається справжня прірва смислу. У першому випадку йдеться про буття, відображене, яке ніколи не дається абсолютно, є лише випадковим і відносним; у другому — необхідне й абсолютне буття, яке в принципі не може бути даним через образ»23. Значущу модифікацію смислу феноменології ми знаходимо у Гайдеґґера. Тим, що явиться у феномені, є — принаймні першочергово — не сутність, а буття сущого. «Онтологія можлива тільки як феноменологія. Феноменологічне поняття феномена має на увазі буття сущого, яке виказує себе, його смисл, його модифікації і деривати. І виказування себе тут не яке-небудь, і аж ніяк не щось на кшталт явлення. Буття сущого менш за все може коли-небудь бути чимсь таким, “за чим” стоїть ще щось, “що не проявляється”»24.

2.2.4. Врешті, найважливішим предметом першої філософії можна визнати мову. Мова — це медіум, без якого неможливе пізнання дійсності. Мова є тим, що дано нам як перше. Згідно з Людвіґом Вітґенштайном, мова відображає світ: назви відображають предмети, речення — стани речей, істинні речення — факти, з яких в кінцевому підсумку складається світ. Докладніший виклад різних філософій мови, спроможних претендувати на ім’я першої філософії, виходить за межі нашого задуму.

2.3. З огляду на спосіб пізнавання. Перша філософія повинна забезпечити певне пізнання, яке виключає будь-які можливі сумніви. Цю певність шукали різними шляхами.

Ingarden R. Główne fazy rozwoju filozofii E. Husserla // Z badań nad filozofią współczesną. — Warszawa, 1963. — С. 417-418.

23 Husserl E. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänome­nologischen Philosophie. — Т. I. — Ч. 1. — Halle a.d.S. Verlag von Max Niemeyer, 1913. — C. 93.

24 Heidegger M. Sein und Zeit. — Tübingen: Max Niemeyer Verlag Tubingen, 1976. — C. 35-36.

22

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

19

Якщо прийняти, що на назву першої філософії заслуговує платонівська теорія ідей, слід було б погодитись, що власне в контакті з ідеями відкриваємо гарантію надійного пізнання. Ідеї є предметом ноетичного пізнання, що гарантує безпосередній стосунок суб’єкта та об’єкта пізнання. Й хоч до такого стану пізнання веде кропіткий шлях діалектики, її результат — відкриття світу ідей, у світлі яких явиться істина про дійсність, яка становить їх відбиття, — наділений безсумнівною пізнавальною цінністю. Від часів Аристотеля вважали, що достатньо послідовно посилатися на так звані перші принципи (про які йшлося вище), аби забезпечити певність пізнавальних результатів. Це переконання було своєрідним bonum commune всієї схоластики — згадаймо, що завдання метафізики визначали як дослідження сущого як сущого в світлі перших принципів. Подіб­ ну думку зустрічаємо у Ляйбніца, який зводив усі розумові істини через принцип достатньої підстави до принципу тотожності: Первинними істинами є ті, що ствердно висловлюють у предикаті (присудку) те, що в суб’єкті (підметі), або заперечно протиріччя предикату щодо протиріччя суб’єкту. Наприклад: «А є А»; або «А не є не-А». (…) Тож у тотожних реченнях цей зв’язок і наявність предиката у суб’єкті є виразними, в усіх інших — передбачається, і необхідно його лише виявити через розбір понять, в якому полягає доказ apriori. (…) Це все з огляду на легкість не піддається достатньому розгляду, має різні та важливі наслідки. Адже є визнана аксіома: що немає нічого без підстави, тобто жоден наслідок не є без причини. У протилежному випадку була б дана істина, яку неможливо довести apriori, себто не можна було б розкласти на тотожні істини, що суперечить природі істини, яка завжди або виразно, або implicite є тотожна25.

Для Декарта критерієм істинності і певності пізнання була ясність і чіткість. Слід відкинути кожне пізнання, яке принаймні раз нас підвело, принаймні раз ввело в оману. Однак якщо воно представило свій предмет ясно і чітко, немає приводу йому не довіряти. Проте такі умови виконує достатньою мірою тільки пізнання власної свідомості, що виражається у вислові «мислю» (cogito), та пізнання ідей, які з’являються у межах цієї свідомості. Критерії першості першої філософії Предметні

Метапредметні

Досліджує принципи буття і мислення

Надає передумови іншим філософським дисциплінам

Аналізує архе дійсності

Займається передумовами,

25 Leibniz G. W. Prawdy pierwotne metafizyki // Wyznanie wiary filozofa. — Цит. вид. — С. 87-89.

Перша філософія як надійна наука про ідеї

Першість у світлі перших принципів

Ляйбніц про перші принципи

Стружевський В. Отнологія

20

Досліджує спільне і найзагальніше Досліджує початок будь-якого пізнання

які інші науки мовчки приймають Є взірцем науковості Обґрунтовує можливість філософування

Принцип усіх принципів і перша філософія

У феноменології Гусерля умовою певності результатів першої філософії є безпосередність (особливо первинність) досвіду. Методом її гарантії є феноменологія. В ній досвід розуміється дуже широко: ним є кожне пізнання, яке безпосередньо стосується свого предмета, до того ж щоразу це пізнання має модифікуватись згідно з «вимогами» предмета. Гусерль назвав сформульоване ним правило, якого тут слід дотримуватись, «принципом усіх принципів». Ось так він висловив його в «Ідеях чистої феноменології та феноменології філософії»: Жодна мислима теорія не може похитнути нас у принципі усіх принципів: будь-яке первинно дане споглядання є правовим джерелом пізнання, все, що первинно нам пропонується (так би мовити, у його живій дійсності), треба приймати таким, як воно дається, але тільки в межах, в яких воно себе дає26.

Кожне слово в цьому тексті має своє значення. «Первинно дане споглядання» слід розуміти не лише як безпосередньо дане, але дане немов в остаточний спосіб, за який вже неможливо вийти в цій пізнавальній ситуації. Питання типу: «що далі?», «що є найбільш основним?» — тут вже не мають сенсу: сам спосіб давання визначає первинність даного, інакше: феномена, що презентується «особисто». Спрямований на нього інтенціональний акт здійснюється адекватно. Однак способи пізнання відрізняються від способів давання. В один спосіб «самопрезентуються» чуттєві якості, в інший — психічні переживання, ще в інший — математичні предмети (числа, геометричні фігури) або цінності, приміром, краса чи благо. Своєрідною сферою такого безпосереднього пізнання є акти свідомості. Вони оптимально виконують умову первинності27. Принцип усіх принципів вимагає усвідомлення не лише того, що презентується, а й яким чином презентується. Відтак підтверджується переконання про множинність досвіду, що відрізняє феноменологію Гусерля від, приміром, емпіриків на кшталт Конта чи представників Віденського Husserl E. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie. — Цит. вид. — С. 43-44.

27 Див. розвиток проблематики «принципу всіх принципів» у: Ingarden R. Wstęp do fenomenologii Husserla. — Wykład III. — С. 57 та ін.

26

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

21

гуртка. Проте і в межах окремого досвіду треба зрозуміти його «як?»: його перебіг, способи презентації даного в ньому предмета тощо. Йдеться, зокрема, про таке, здавалося б, тривіальне питання, як «відкривання» і «закривання», про усвідомлення того, що насправді присутнє в цьому способі давання, а що лише домислюється (адже безпосередньо не присутнє), що з необхідності закрите (як в простому спостереженні тривимірного предмета), даного в певних перспективних скороченнях, зрештою позбавленого — знову за необхідності — всіх цих зумовленостей. В результаті це веде до суб’єктного джерела цих різнорідних пізнавальних актів: окрім питань «що?» і «як?» виникає питання «для кого?». Що багатша дійсність, то більше способів пізнавання вона вимагає. Великим відкриттям Берґсона було спостереження, що методи точних наук неспроможні адекватно розпізнати дійсність, особливо те, що в ній є найбільш суттєвим — тривання. Науки роблять динамічне статичним, штучно вирізають частини, складові органічного цілого. Тому їхні пізнавальні результати не є безумовно певними, а застосовувати їх можна лише обмежено, особливо в сфері наших прагматичних дій. Таємницю дійсності здатна відкрити тільки інтуїція. «Інтуїцією називаємо тут таке співчування, завдяки якому можна проникнути всередину якогось предмета, щоби ототожнитись з тим, що він має унікального, а отже, невимовного»28. В інтуїції ми немовби співіснуємо із самим триванням, співплинемо з ним, пристосовуючись до його фаз, його напруження (tensions). Її першим, найбільш безпосереднім, немов «інтимним» предметом є наше власне духовне життя, яке характеризується своїм власним триванням. Однак обсяг інтуїції здатний поширюватись на щораз дальші сфери: чужі психічні стани, світ живих істот, і врешті сферу матерії. Берґсон протиставляє інтуїцію аналізу. «Аналізувати — це виражати якусь річ відповідно до того, що нею не є. Будь-який аналіз становить таким чином переклад, виклад у символах, відображення, здобуте з наступних точок зору…»29. Передусім він «роздроблює», ділить, виламує штучні частини з цілісності. Першість першої філософії з огляду на: Відношення до інших наук Теоретична основа інших наук

Предмет

Спосіб пізнання

Архе Суще як суще

Безпосереднє схоплення

Bergson H. Introduction à la métaphysique // La Pensée et le mouvant. — Цит. вид. — С. 100.

29 Там само.

28

Обмеження точних наук

Інтуїція як метод першої філософії

Стружевський В. Отнологія

22

Свідомість Мова

Звернення до перших принципів Безпосередність (наочність) Інтуїція

Критика метафізики

Критика метафізики Г’юмом

Жодну філософську дисципліну не критикували так радикально і так багатосторонньо, як метафізику. До цього провокувала вже сама її назва. З позиції емпіризму у вузькому розумінні (обмеженого до чуттєвого сприйняття) чи теорій, що визнають лише чуттєвість природничих наук, все, що виходить за межі матеріальності, має наперед викликати підозрілість. Серйозні застереження стосовно метафізики виникли вже у кінцевій фазі Середньовіччя, але були сформульовані, так би мовити, «класично» та водночас дуже переконливо у так званому британському емпіризмі. Ось як Девід Г’юм закінчив свої «Дослідження стосовно людського розуміння»: Коли ми пройдемо бібліотеками, спонукані цими принципами [тобто принципами емпіризму. — В. С.], яке спустошення нам доведеться зчинити! Візьмемо в руки якийсь том, наприклад, з теології чи шкільної метафізики, і запитаємо, чи містить він будь-яке абстрактне міркування стосовно кількості або числа? Чи містить він якесь основане на досвіді міркування щодо самих фактів та існування? Ні. Тож киньте його у полум’я, адже він не може містити нічого, крім софістики та ілюзій!30

Концепція метафізики Канта

Переломне значення мала критика метафізики, здійснена Іммануїлом Кантом. Так само і тут підставою стало переконання, висловлене вже у першому реченні «Критики чистого розуму»: «Немає жодного сумніву, що все наше знання починається з досвіду»31. Без контакту з досвідом знання не заслуговує на назву науки. А саме таким знанням є метафізика. Проте слід виразно наголосити, що кантівська критика не означає ані відкидання, ані, тим більше, засудження метафізики. Метою Канта є критичний аналіз попередніх починань метафізики, аби відкрити таким чином шлях до її нового обґрунтування, доведення її до стану автенти­чної науковості.

Hume D. An Enquiry Concerning Human Understanding. — Open Court, 1938. — C. 265.

31 Kant I. Kritik der reinen Vernunft. — Leipzig, 1971., В1. Цит. за: Кант І. Критика чистого розуму / пер. з нім. І. Бурковського. — К.: «Юніверс», 2000. — С. 39.

30

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

23

Тим-то метафізика й має рідкісне щастя, недоступне жодній іншій розумовій науці, що має до діла з об’єктами (…), якщо вона завдяки цій критиці вступить на певний шлях науки, то зможе повністю охопити все поле належних до неї знань і, отже, завершити своє творіння й передати його нащадкам у користування, як капітал, що не підлягає подальшому збільшенню, бо вона має до діла тільки з принципами й обмеженнями їхнього вжитку, що нею ж таки визначаються32.

Кант інакше, ніж емпірики, розуміє досвід: це не тільки досвід aposteriori, але він містить апріорні елементи — чуттєву наочність часу і простору та форми інтелекту. Таким чином виникають явища — властивий предмет емпіричного пізнання. Проте пізнавальні аспірації розуму виходять за межі сфери можливого досвіду, прагнуть пізнати річ саму в собі. Однак розум не володіє властивими знаряддями для досягнення цього. Категорії інтелекту, такі як субстанціальність і причинність, у цьому випадку безпорадні. Розум заплутується у паралогізмах і антиноміях. Сфера знання, яку прагне створити метафізика, виявляється не лише недосяжною, а й неможливою. Єдині знаряддя, якими розпоряджається розум, так звані регулятивні ідеї, важливі з погляду єдності нашого знання, є по суті «метазнаряддями»: стосуються знання, а не його предмета, тож з огляду на пізнання є також непридатними. Порятунком є перехід у сферу практичного розуму і його постулатів, що означає відмову від метафізики та її претензій. Залишається ідея метафізики, але в зміненій формі: як довершення будь-якої культури. Під час читання останніх частин «Критики чистого розуму» складається враження, що Кант прагне врятувати метафізику, знайти для неї відповідне місце; якось шкода йому того, що з нею сталось після його великого критичного почину. Тож що для неї залишається в остаточному підсумку? Вона розглядає розум із боку його елементів та найвищих максим, які мають лежати в основі самої можливості деяких наук і вживання всіх. Те, що вона, як чиста спекуляція, слугує більше для запобігання помилкам, аніж для розширення знань, не завдає жодного збитку її вартості, — навпаки, додає їй гідності й поваги, завдяки тій цензурній службі, яка забезпечує загальний лад та згоду, ба навіть добробут у спільноті науковців, і не дозволяє, щоб смілива та плідна розробка її віддалялася від головної мети поспільного блаженства33.

Незрівнянно гострішу критику без сумніву було представлено в позитивізмі34. В її основу покладено постулати радикального емпіризму. ВіТам само: Вступ до другого видання, BXXIII-XXIV. — С. 29. Там само: A 851, B 879. — С. 479-480.

34 Літератури на тему Віденського гуртка дуже багато. Див., серед інших, К. Айдукевича, І. Домбську, Г. Бучинську, Л. Колаковського, Я. Воленського, Р. Інґардена. Інґарден здійснив також критичний аналіз філософських принципів Віденського 32 33

Неопозитивістська критика метафізики

24

Стружевський В. Отнологія

рогідними можуть бути визнані лише емпіричні дані (що, зрештою, зводяться до чуттєвих вражень), які можна описати з допомогою так званих протокольних речень. Ці твердження, окрім також визнаних валідними математичних тавтологій, становлять основу знання, що має право називатись наукою. Наукові твердження мають бути піддані процедурам верифікації; при цьому йдеться про інтерсуб’єктивну верифікативність, адже лише вона може забезпечити об’єктивний характер науки. Ці постулати найвищою мірою виконує фізика, і тому її визнали взірцевою наукою, а неопозитивізм — не лише найбільш радикальним різновидом позитивізму, а й взірцевою версією фізикалізму, що прагне звести мову всіх інших наук до мови фізики. Таким чином можна досягти також єдності системи наук. Науки, які не відповідають вимогам мови фізики, автоматично опиняться поза цією системою. Предметом досліджень натомість залишиться мова, завдяки якій підставу буття визначає логіка. Метафізика неспроможна виконати методологічні постулати неопозитивізму. Її поняття не відповідають предметам, даним емпірично, її твердження неможливо верифікувати. Отже, метафізика не Моріц Шлік (1882–1936): австрійський фізик, математик і філософ, преднаука. В її межах не можна не ставник неопозитивізму, засновник лише довести інтерсуб’єктивно Віденського гуртка. Він цілковито відверифікативні твердження, але кидав метафізику як експресію переживань. Автор «Питань етики» і «Загальне можна навіть поставити смисної науки про пізнання». Був убитий на лові питання. А твердження месходах Віденського університету стутафізики не хибні, але позбавлені дентом з прогітлерівськими поглядами. смислу. Немає також чогось такого, як «філософія в розумінні головної або ж універсальної науки, яка знаходиться між або понад різними поділами емпіричних наук»35. Якщо метафізика, а ширше філософія, наділена якимось значенням, то воно ґрунтується не на її теоретичній цінності, а на її ролі в цілісності життя людини. Воно полягає в її своєрідній експресивній функції, завдяки якій, подібно до поезії, метафізика може виражати почуття і настрої суб’єкта, що філософує. Звичайно, з наукою це не має нічого спільного. Марксистська Не менш радикальна критика метафізики була проведена в марксизмі. критика Тут також методологічною передумовою стало визнання емпірії єдиним метафізики правомочним джерелом пізнання. Однак сфера наук не мусить обмежу­ ватись до наук суто природничих: науковими є всі сфери знання, за умови, що вони використовують метод діалектики. Матеріальним світом безпосередньо займається філософія, названа діалектичним матеріалізмом, а будь-якою «надбудовою» цього світу — історичний матеріалізм. гуртка («Z badań nad filozofią współczesną» — «З досліджень сучасної філософії»).

35 Ці слова походять з Маніфесту Віденського гуртка — Wissenschaftliche Weltauffas­ sung: Der Wiener Kreis. Цит за: Ayer A.J. Filozofia w XX wieku / пер. T. Baszniak, опрацювання і вступ B. Chwedeńczuk. — Warszawa, 1996. — С. 163.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

25

Діалектику прямо протиставляють метафізиці, хибній і соціально шкідливій філософії. Йосип Сталін у відомій свого часу праці «Про діалектичний та історичний матеріалізм» протиставив «законам» метафізики, модифіковані ним, хоча й визначені Фридрихом Енґельсом закони діалектики, створивши таким чином її систему, якої ніколи не існувало. І коли діалектика стверджує, що всі явища взаємопов’язані, метафізика вважає їх ізольованими одне від одного. Коли діалектика вбачає в дійсносКарл Маркс (1818–1883): німецький ті процес невпинного розвитку, юрист, економіст, філософ і соціолог. Разом з Ф. Енгельсом створив теорію метафізика бачить її статичною. діалектичного та історичного матеріаКоли діалектика наголошує на лізму, сформулював тезис про боротьсуперечностях як джерелі руху і бу класів, історичну необхідність і виз­ волення пролетаріату від буржуазної розвитку, метафізика намагаєтьвлади. Офіційний теоретик комунізму, ся ліквідувати будь-які суперечавтор «Капіталу» і (з Енгельсом) «Коності. Коли, нарешті, діалектика муністичного маніфесту». підкреслює роль переходу кількісних змін в якісні, метафізика цілком ігнорує цю закономірність. Однак в основі марксистської критики метафізики лежать не лише методологічні передумови, а й ідеологічні. Марксизм займає позицію послідовного матеріалізму (все, що існує, є матеріальним, або його можна звести до матеріальної дійсності). Натомість метафізика не Фридрих Енгельс (1820–1895): німецький філософ, разом з К. Марксом вагається говорити про сущі, створив теорію діалектичного матетрансцендентні щодо матерії, ріалізму і написав «Комуністичний вказуючи тим самим принаймні маніфест». Звертаючись до діалекти­ чного матеріалізму, представив теорію на можливість існування Бога. історичного матеріалізму. Автор, зоЦе відкриває шлях до визнання крема, «Діалектики природи» та праці релігії, дискредитованої самим «Людвіґ Фоєрбах і сутінки класичної німецької філософії». Марксом як «опіум для народу», визнаної найбільшим ворогом і найнебезпечнішим конкурентом марксистської ідеології. Хоч з марксистської філософії виключається поняття метафізики, онтологія зберігає в ній право громадянства. Онтологію розуміють тут як найбільш загальну теорію матеріальної дійсності, тісно пов’язану з точними науками, висновки яких, подібно до того, як постулював раніше позитивізм, вона узагальнює і синтезує. Слід врешті згадати про критику метафізики, яка з’явилась з найменш Критика очікуваного боку: феноменології Мартіна Гайдеґґера. Хоч ця критика метафізики Гайдеґґером стосується, подібно як у Канта, попередньої метафізики, однак не відомо, чи програму створення її правильної версії взагалі можливо виконати. Головний закид стосується залишення метафізикою її властивого пред-

Стружевський В. Отнологія

26

мета дослідження — Буття (Sein), й обмеження її до дослідження сущого (das Seiende) і сущих. Винні в цьому вже Платон і Аристотель. Пізніша метафізика цілковито забула про Буття, а місію його відкриття перейняла, принаймні частково, велика поезія. Істинна метафізика, на об’явлення якої ми лише чекаємо, повинна, відтак, переходити межі науки включно з попередньою метафізикою. Приходимо до несподіваного парадоксу: позиція Гайдеґґера наближається до погляду на метафізику Карнапа36. Наближення безперечно не означає тотожності позицій. Метафізика й онтологія в системах філософії

Метафізика й онтологія в томізмі

Ми обмежимось тільки тими філософськими напрямами, в яких назви «метафізика» і «онтологія» рівноправно використовуються для визначення певних сфер філософії. ТОМІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. Безсумнівно, що в напрямі томісти­ чної філософії, представленої такими філософами, як, приміром, кардинал Д. Мерс’є, Ж. Марітен, Е. Жільсон, Л.Е. Маскал, К. Вайс, С. Свєжавський, М.А. Кромпєц, метафізика посідає головне місце. Кромпєц відмовляється від терміна «онтологія», який деякі томісти вважають синонімом «метафізики»37, і використовує тільки останнє поняття. Метафізика для нього «(…) пізнання, отримане природно трансцендентним розумом (тобто розумом, який використовує загальні принципи буття і мислення), що шукає перші і єдині чинники позбавлення суперечливості того, що існує, та початково даного в емпіричній інтуїції матеріального світу»38. Відтак завданням метафізики є пошук остаточних принципів обґрунтування метафізики, чого не здатні виконати точні науки. Метафізичне пізнання стосується сущого, а отже, того, що дійсно існує. Це пізнання відбувається в аспекті необхідних і загальних принципів, які водночас є остаточним обґрунтуванням сущого як сущого. Завдяки цьому повнота дійсності стає не лише зрозумілою, але розглядається в спосіб, який забезпечує істинність її пізнання. Вихідною точкою цього пізнання є поточний, відповідний здоровому глузду досвід світу, який, однак, у метафізиці точніше формулюється й «проблематизується» таким чином, що зазначені тут питання є справді найбільш основними й можуть бути розв’язані тільки у світлі так званих перших принципів буття і мислення: тотожності, несуперечливості і причинності. Застосовувані методи можуть бути різними, але їх не можна звести до чисто формальних операцій, і слід завжди посилатись на автентичний досвід сущого як Це переконливо довів А. Новачик у статті: Nowaczyk A. Carnap i Heidegger o metafizyce // Przegląd Filozoficzny. Nowa Seria. — 2002. — №1.

37 Див., наприклад: Wais K. Ontologia, czyli metafizyka ogólna. — Lwów, 1926, або Chojnacki P. Wstęp do filozofii //Zarys ontologii. — Opole, 1949.

38 Krąpiec M. A. Metafizyka. Zarys teorii bytu. — Вид. 2. — Lublin, 1978. — С. 58.

36

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

27

остаточний предмет метафізичного аналізу. «Відтак метафізику, за відповідного розуміння концепції науки, можна визнати науковим пізнанням, але в аналогічному розумінні»39. Умови науковості метафізики докладно аналізує Стефан Свєжавський, прикладаючи до них мірки новочасної методології наук, розроблені, зокрема, у Львівсько-варшавській школі40. Отже, метафізика підпорядковується постулатам Стефан Свєжавський (1907–2004); верифікативності і логічної вапольський медієвіст і філософ, співлідності. «До кожного поняття, засновник люблінської філософської судження чи моделі, які викорисшколи; займався переважно філософією пізнього Середньовіччя і раннього товуються в цій науці, ми дохоРенесансу; автор монументальної, бадимо точно визначеним шляхом гатотомної праці «Філософія XV ст.». (…). Тому, власне, для верифікативності суттєво, щоб на всі ці кроки можна було легко вказати; більше того, аби кожний міг їх довільно відтворити»41. Метафізика мусить володіти своєю «базою» у вигляді головних і первісних принципів; до неї належать як емпіричні дані (а отже, чуттєве пізнання, якому надавав такого великого значення св. Тома), так і перші принципи інтелекту, наділені ознакою очевидності. Врешті метафізика мусить характеризуватись інтерсуб’єктивною можливістю бути переданою, що вимагає точності й виразності, а водночас зрозумілістю її мови. Однак томістична метафізика володіє своєрідними методами досліджень, які були розроблені з огляду на її іманентні цілі. Це передусім методи метафізичної абстракції і сепарації та методи трансценМєчислав Альберт Кромпєц ОР (нар.

1921); польський філософ і теолог; дентальної аналогії. Особливі запрофесор і ректор Люблінського Катослуги в їх опрацюванні належать, лицького університету, знавець і орикрім самого св. Томи, кардиналу гінальний коментатор думки св. Томи і схоластики; продовжує і розвиває екКаєтану (Томаззо де Віо Каєзистенційну теорію буття та реалістичтанус), а в найближчі нам часи, ну теорію пізнання; серед його творів, зокрема, Е. Л. Маскалу, Я.М. Бозокрема, «Метафізика. Нарис теорії сущого» і «Реалізм людського пізнання». хенському, М. А. Кромпєцу, С. Камінському. АЛЕКСІУС МАЙНОНҐ. Най­більш загальною дисципліною філософії є теорія предмета. Вона охоплює все, що існує і що не існує, й не так в аспекті буття (Sein), як буття якимось, «так-буття» (Sosein). Її властивим предметом є те, що дається, Там само. — С. 68. Варто пригадати, що це була перша філософська школа С. Свєжавського, який слухав лекції К. Твардовського у Львівському університеті, а протягом кількох років був асистентом К. Айдукевича.

41 Swieżawski S. Byt. Zarys metafizyki tomistycznej. — Lublin, 1948. — С. 58.

39 40

Критерії науковості в томізмі

Головні передумови томістичної метафізики

Онтологія як теорія предмета

Стружевський В. Отнологія

28

а даються не лише предмети, що існують, а й не наділені існуванням, а отже, неможливі предмети, внутрішньо суперечні тощо. Теорія предмета апріорна: Методи доступу до дійсності

До теорії предмета належить те, що може бути пізнаним в предметі із самої природи цього предмета, а отже, apriori. До того ж ідеться передусім про буття «даного» якимось, але також і про саме його буття, якщо його можна пізнати з буття якимось. Натомість те, що можна дізнатися з предмета лише aposteriori, належить, через його достатню загальність, до метафізики42.

Теорія предмета поділяється на загальну теорію і детальні теорії. Типовою детальною теорією є математика, яка по своїй суті апріорна. Інші науки, які базуються на емпірії, не належать до сфери теорії предмета, але не можна виключати появу інших, крім математики, детальних теорій. Метафізика — це емпірична наука про дійсність. Як така вона є апостеріорною наукою, що порядкує різного виду методами підходу до дійсності, як безпосередніми, власними, так і опосередкованими, укоріненими в детальних емпіричних науках. Однак від цих останніх вона відрізняється ступенем загальності своїх пізнавальних висновків. Наука про дійсність, хоч би якою вона була — детальною чи загальною, остаточно не розпоряджається жодним іншим джерелом пізнання, крім досвіду (…). У цьому сенсі немає жодного іншого знання про те, що існує, ніж досвідне; якби метафізика не порядкувала досвідом, необхідним для встановлення характерної їй загальності, не було б жодної метафізики, принаймні жодної наукової, а нам, власне, завжди йдеться саме про таку43. Гайдеґґер і проблема метафізики

МАРТІН ГАЙДЕҐҐЕР. В його філософії зустрічаються назви як метафізика, так і онтологія, однак статус визначених ними дисциплін не цілком ясний44. У працях «Буття і час» і «Кант і проблема метафізики» метафізика ще розглядається як сфера власних досліджень Гайдеґґера, навіть якщо її попередня історія пішла помилковим напрямком розвитку. Більше того, у відомій доповіді «Що таке метафізика?» та циклі лекцій, що увійшли до книги «Вступ до метафізики», він наново займається класичною проблематикою метафізики, розвиваючи її немов ізсередини та збагачуючи її понятійний апарат. Водночас здійснюється гайдеґґерівська критика метафізики, особливо критика її історичного шляху. Метафізика «забула про буття» (Sein).

Meinong A. Über Gegenstandstheorie // Untersuchungen zur Gegenstandstheorie und Psychologie. — Leipzig: Verlag von Johann Ambrosius Barth, 1904. — С. 40.

43 Там само. — С. 41.

44 Див.: Gelven M. A Commentary on Heidegger’s „Being and Time”. — New York, 1970, а також: Jusiak J. Metafizyka a poznanie bezpośrednie. — Lublin, 1998, особливо розд. IV, 5.

42

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

29

Відтак існує потреба її нового обґрунтування, шляхом повернення до найбільш первісних інтуїцій, пов’язаних з буттям. У своїх ранніх працях Гайдеґґер воліє використовувати термін «онтологія», особливо «фундаментальна онтологія», для позначення власних досліджень, відмінних від попередньої практики, характерної для метафізики. Предметом цих досліджень є не, як до цього, Мартін Гайдеґґер (1889–1976): німецький філософ, критичний продов­ суще, а буття. Однак вихідна жувач феноменології, співзасновник точка рефлексії не може бути екзистенціалізму; як учень Гусерля в випадковою — вона мусить опублікованій 1927 року праці «Буття і час» застосував феноменологічний розпочинатися від сущого, в метод у дослідженні людського буття і якому промовляє саме буття, від його зв’язків з дійсністю; головним посущого, свідомого свого буття. няттям, яке проходить крізь всю творчість Гайдеґґера, є Буття (Sein); ідеї Таким сущим, яке саме завдяки Гайдеґґера справили великий вплив на цьому вирізняється від усіх інсучасну філософію. ших, є Dasein — людське суще, людина45. Людина наділена силою відношення до власного буття, до буття як такого, а також до інших сущих. Відношення до буття дозволяє назвати його існування екзистенцією, стосунок до інших сущих визначає властивий йому спосіб існування як буття-в-світі. Фундаментальна онтологія має починатись передусім дослідженням значення буття, аналізом людського буття — Dasein. Темою фундаментальної онтології «є онтологічно-онтично відмінне суще, єство, а саме таке, що ставить себе кардинальною проблемою — питанням про смисл буття взагалі»46. Таким чином фундаментальна онтологія також стане основою метафізики і уможливить її радикальну реінтерпретацію. Таку можливість Гайдеґґер представив уже у доповіді «Що таке метафізика?». Аналізуючи можливість знищення буття в повноті і проходженні єства (Dasein) крізь «світлу ніч ніщо», метафізика виходить за межі самої себе: через ніщо буття і викликану ним тривогу вона наближається до досвіду буття. У написаному декілька років згодом «Вступі» до цієї доповіді, порівнюючи, за Декартом, метафізику з корінням дерева, стовбуром якого є фізика, а гілками всі інші науки, він поставив питання про ґрунт, з якого дерево всотує свої соки і сили: «Що таке метафізика з точки зору її основи?». За45 Відомий перекладач Гайдеґґера польською мовою Богдан Баран запропонував у своєму перекладі «Sein und Zeit» як польський відповідник німецькому Dasein — «jestestwo» («єство»).

46 Heidegger M. Sein und Zeit. — Цит. вид. — С. 37. Пор.: «Будь-яка онтологія, хоч би якою багатою і міцно скріпленою категоріальною системою вона розпоряджалася, залишається в основі сліпою і спотворює власну мету, якщо вона раніше достатньо не прояснила смисл буття і не осягнула це прояснення як своє фундаментальне завдання» (Там само. — С. 11).

Фундаментальна онтологія

Відмінність між фундаментальною онтологією і метафізикою

Стружевський В. Отнологія

30

Концепція метафізики й онтології Гартмана

Два типи філософського мислення

ймаючись сущим як сущим, метафізика не питає про свою сутність. Сутність метафізики — це щось зовсім інше, ніж сама метафізика: питає не про суще, а про буття і його смисл. Виявляється, однак, що, питаючи про суще, метафізика використовує, ніби несвідомо, досвід буття. Вона досліджує суще в світлі буття (бо інакше пізнати суще неможливо), але не питає, чим є це світло. «Коли метафізика відповідає на власне питання про суще як таке, йому передує представлення буття. Ця наука проголошує буття необхідним чином і тому робить це постійно. Однак самому буттю вона не дає право голосу, оскільки не мислить буття в його істині, а істину як неприхованість, а цю останню не мислить в її сутності»47. Тож у Гайдеґґера є два бачення метафізики: та, яка мислить суще, не усвідомлюючи того, що є її основою, і та, яка мислить буття. Першу слід подолати другою. Саме тоді метафізика насправді стане собою. Це можливо лише шляхом аналізу всього сущого, яке саме усвідомлює своє буття, з допомогою аналізу Dasein. Цей аналіз становить завдання фундаментальної онтології. «Тому фундаментальну онтологію, з якої лише можуть виникнути всі інші, треба шукати в екзистенціальній аналітиці Dasein»48. НІКОЛАЙ ГАРТМАН. Розрізнення онтології та метафізики у Гартмана є значно виразнішим ніж у Гайдеґґера. Воно спирається на відмінності, намічені у фундаментальному баченні сущого, яке закладає Гартман. «В остаточному підсумку ідеться завжди про загадковість світу, який фактично існує. Ця загадковість не створена людиною і не нею усувається. Людина не може наново створити світ, що існує, мусить прийняти його таким, яким той їй представляється. І з тим, що світ ставить перед нею як загадку, вона мусить розібратися»49. Суще, предмет нашого дослідження, має два обличчя: раціональне та ірраціональне, що дає себе пояснити, і таємниче. Першим його аспектом займаються точні науки й онтологія, а другим — метафізика. Гартман розрізняє два типи мислення: конструктивне системне мислення і проблемне мислення. Перше характерне для філософів, які будували великі філософські системи з огляду на їх інтегральність і логічну зв’язність. Ці системи зазвичай закриті, «не чутливі» до проблем, що лежать поза ними. Це не означає, що систематичний філософ не помічає їх: займаючись ними, все ж таки він намагається розв’язувати їх немов apriori у світлі системи й таким чином, щоб узгодити їх з нею і до неї включити. Філософами, в яких переважає конструктивне мислення, були, Heidegger M. Budować, mieszkać, myśleć. — Цит. вид. — С. 61-62.

Heidegger M. Sein und Zeit. — Цит. вид. — С. 13.

49 Hartmann N. Systematische Philosophie in eigener Darstellung // Deutsche systematische Philosophie nach ihren Gestalten. — Т. S. — Berlin: Junker und Dünnhaupt, 1931. — C. 283-340.

47 48

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

31

згідно з Гартманом, Плотин, Прокл, Тома Аквінський, Дунс Скот, Гобс, Спіноза, Фіхте, Шеллінґ. Натомість проблемне мислення підходить до таких проблем, якими їх застає; прямує їхнім шляхом, не турбуючись, чи вони таким чином розвивають, чи розбивають систему. Філософами, які належать до цієї течії, є, наприклад, Платон, Аристотель, Декарт, Г’юм, Ляйбніц, Кант. Проблемне мислення залишається в особливій опозиції до системного мислення, але саме тяжіє до того, аби стати системним. Тож це мислення «в русі», що проходить три фази: феноменологію, апоретику, теорію. У першій дані досвіду схоплюються в такому виді, в якому вони дійсно презентуються. У другій фазі йдеться про уточнення проб­ лем, що повстають з докладного опису феноменів. Найчастіше доходить до виявлення апорій, які слід старанно аналізувати, не вдаючись до нетерпеливого, передчасного їх розв’язання. Останнім етапом є теорія. Теорія означає «споглядання» [Schau]. Сьогодні про це майже забули. Як чисте споглядання [Schauen] розумів її Аристотель. Її смисл полягає ані у вченні, ані в системі, ані в іншому поясненні чи обґрунтуванні. Її смисл — проникливе, самоспоглядання [Einischt] як чисте розуміння як таке, оскільки вона в результаті розширеного огляду й обачливості бачить більше, ніж наївне розглядування [Hinschauen]. (…) Оскільки також у ній перебуває природна тенденція до системи, втім, тільки тенденція, її не треба попереджати про небезпеку впасти, подіб­ но кінечному мисленню, в систему50.

Основною філософською наукою є онтологія. Її роль така сама, як у першої філософії Аристотеля. Онтологія займається сущим як сущим. РОМАН ІНҐАРДЕН. У філософії Інґардена онтологія і метафізика — дві різні дисципліни. Онтологія виконує функцію, аналогічну до аристотелівської «першої філософії» — теоретичної основи інших філософських дисциплін. Оминаючи теорію пізнання, яка, згідно з Інґарденом, не має передумов, можемо визнати, що онтологія лежить в основі всіх філософських дисциплін, забезпечуючи водночас особливу єдність всієї галузі філософії. З епістемологічно-методологічного боку онтологія є: 1) апріорною філософською наукою, епістемологічно незалежною як від зовнішнього спостереження, так і від внутрішнього, що ґрунтується лише на ейдетичному спогляданні; 2) наукою, незалежною від будь-яких тверджень про факти; 3) першою наукою, незалежною від інших наук, яким, проте, вона дає найбільш фундаментальні засновки. Онтологія, розглянута з боку свого предмета, є філософською дисципліною, яка займається апріорним аналізом змісту ідей, чистими ідеальними якостями та необхідними зв’язками між ними, а також чистими можливостями, що визначаються цими зв’язками. Онтологічне мірку50

Там само. — С. 221.

Характеристика онтології Інґардена

Стружевський В. Отнологія

32

вання «(…) своє найсуттєвіше обґрунтування має (…) в чистому схопленні останніх ідеальних якостей («чистих сутностей») та необхідних зв’язків між ними. З іншого боку, воно продовжується в аналізі чистих можливостей, які для індивідуального сущого походять з того, що констатується у змісті ідеї»51. Основне завдання онтології, отже, становить аналіз змісту ідей, а аналіз чистих можливостей є немов його продовженням, скерованим на можливі структури індивідуальних сущих. «Онтологічний аналіз і дослідження змісту ідей, а особливо дослідження чистих можливостей і необхідних зв’язків між складовими змісту ідей, це одне й те саме»52. Досліджуючи лише чисті можливості, онтологія не передбачає жодних фактів передусім стосовно реального світу, а також предметних областей, визначених певними системами аксіом. Посилаючись на ідею, онтологія передбачає її як основну умову своєї можливості. Однак чи цей факт не перекреслює відсутність в онотології передумов? Чи — особливо — говорячи про ідеї, онтологія не передбачає факт їх існування? Ці питання неодноразово порушувались, й сам Інґарден усвідомлював труднощі, що їх зумовлюють. У габілітаційній лекції, виголошеній 1924 року під назвою «Позиція теорії пізнання в системі філософських наук», він стверджував: «В основі кожної онтології лежать екзистенційні судження, які констатують існування даної сфери»53. У «Суперечці про існування світу» читаємо: «Серед загалу того, що в остаточному метафізичному розрахунку можна б прийняти як те, що існує, слід розрізнити три області: а) область індивідуальних предметів, б) область ідей, в) область чистих якостей (ідеальних якостей)»54. Тож констатація існування ідеї належить до метафізики, а не до онтології. Відтак чи не залежить онтологія, з огляду на свій предмет (точніше — існування цього предмета), від метафізики й таким чином з необхідності втрачає свою первинність? Видається, що можна уникнути цих труднощів, звертаючи увагу на те, що онтологія для виконання своїх завдань не повинна ані стверджувати існування свого предмета, ані це існування explcite передбачати. Онтологіч-

Роман Інґарден (1893–1970): один з найвидатніших польських сучасних філософів, учень Е. Гусерля; головні зацікавлення Інґардена охоплюють онтологію, естетику і теорію літератури, у праці «Про літературний твір» виклав концепцію багатошарового інтенційного предмета, яким є літературний твір, натомість у «Суперечці про існування світу» засвідчив свій спротив щодо ідеалістично налаштованої феноменології Гусерля, а передусім виклав оригінальну систему онтології.

Онтологічний аналіз ідей

Проблема існування ідей

51 Ingarden R. Spór o istnienie świata / вид. 3-тє змінене, підготовка і фрагменти тексту з нім. пер. D. Gierulanka. — Т 1. — Warszawa, 1987. — С. 45.

52 Там само. — С. 54.

53 54

Ingarden R. U podstaw teorii poznania. — Warszawa, 1970. — С. 402.

Ingarden R. Spór o istnienie świata. — Цит. вид. –Т. 1. — С. 49-50.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

33

ний аналіз налаштований на зміст ідей, а не на факт і на спосіб їх існування. Навіть у разі аналізу змісту ідеї ідей, в онтології йтиметься про дослідження лише можливого способу існування ідеї, без визначення наперед його фактичного виникнення: констатація цього останнього належить тільки метафізиці. (Ця ситуація, подібна до тієї, яку зустрічаємо в інших апріорних науках, приміром, теорії множин чи геометрії. Дослідження, що їх здійснюють у рамках цих наук, ведуться незалежно від того, який спосіб існування їх предметів припише їм зрештою філософія математики). Можна запропонувати також інші розв’язання. Тож існування ідей слід принаймні гіпотетично передбачити, якщо є намір до кінця з’ясувати сутність сутності індивідуальних предметів; а без цього ми були б приречені на тільки емпіричне (статистичне) нагромадження рис, вважаючи всі однаково важливими. Подібним чином відбувається у питанні походження змісту ідеї. Інтуїція чистих ідеальних якостей становить ейдетичне споглядання, в рамках якого «береться у дужки» будь-яке автентичне (особливо метафізичне) екзистенційне судження. Однак це ейдетичне споглядання починається від предметів, що існують реально: саме виявлені в них якості дозволяють немовби сягнути їх чистого вигляду і побачити їх врешті як змісти ідей. Інґарден усвідомлював потребу (якщо не необхідність) пройти такий шлях, хоч, на жаль, ніколи докладно його не проаналізував. У кожному разі значущим є таке його зауваження:

Ґенеза змісту ідей

(…) Конструювання поняття елемента змісту ідеї, незалежного від віднесення його до реальних предметів, наштовхується на труднощі, пов’язані з питанням, на якому шляху є доступними для нас змісти ідей. Згадані у цих вступних розділах труднощі (…) неможливо розглянути. Досить зауважити, що напевно ми не пізнаємо ідею «в іншому світі» та шляхом пригадування, як казав про це Платон, і це здається певним55.

Досліджуючи чисті ідеальні якості та їх можливі конкретизації, ми доходимо до необхідності розрізнення «константних» і «змінних» змістів ідей. А це веде до більш глибокого погляду на формальну структуру ідей, яку можна досліджувати незалежно від констатації їх існування. Відтак виникає потреба відкриття й опису загальної структури ідей, інакше кажучи, формальної структури ідеї ідей. Безперечно, це також є завданням онтології. Головним відкриттям Інґардена у цій сфері є спостереження й обґрунтування двосторонньої будови ідеї, себто ідеї як ідеї (qua idea), особливо її формальної будови, завдяки якій вона є тим, чим є, та її змісту, завдяки якому вона особливим чином відноситься до індивідуальних предметів, що підпадають під неї. У цьому, власне, змісті є константи і змінні — головний предмет досліджень онтології.

55

Там само. — С. 51, посил. 30.

Константи і змінні у змісті ідей

34

Відношення між змістом ідей та дійсністю

Стосунки онтології до метафізики

Стружевський В. Отнологія

Константа змісту ідеї — це ідеальна конкретизація певної ідеальної якості. Змінна змісту ідеї «(…) є конкретизацією чистої можливості конкретизуватись в індивідуальному предметі якогось з особливих випадків, що їх за видом визначає константний чинник змінного змісту ідеї»56. Зав­ данням онтології є аналіз різних ідеальних можливостей у перспективі їх конкретизації в індивідуальних предметах. Ці дослідження apriori визначають можливістні та необхідністні стани речей в індивідуальних предметах, які підпадають під дані ідей. В цьому серед іншого полягає першість онтології щодо всіх інших досліджень. Онтологія apriori виключає суперечні стани речей, констатує певні необхідні зв’язки, врешті зазначає ситуації, можливі для здійснення. Це базується на категоричному дотриманні закону несуперечливості, що становить фундамент онтологічних досліджень. Однак виключення має аподиктичний характер; констатація необхідності або можливості чогось не тягне за собою здійснення визначеного таким чином стану речей в індивідуальному сущому, особливо в такому, що реально існує. Онтологічні дослідження в розумінні Інґардена стосуються не лише безпосереднього аналізу змісту ідей, але охоплюють також певні дедуктивні операції. Твердження, базовані на спостереженні змісту ідей, які стосуються індивідуального, філософ називає «онтологічними прикладними твердженнями»57. Окреме питання стосується проблеми узгодженості між змістами ідей та визначеними ними індивідуальними предметами, особливо питання щодо умов можливості цієї узгодженості, завдяки якій світ індивідуальних сущих, що фактично існують, немов «налаштовується» до певних змістів ідей. Звісно, у цьому випадку не діють закони причинності, але видається, що передбачається теза про принаймні часткову раціональність світу індивідуальних предметів, раціональність такого самого характеру, як у світі змісту ідей. Це не виключає можливості особливої ірраціональності світу індивідуальних сущих, а передусім реального світу — що допускає Інґарден, говорячи про метафізику. Однак здається, що ця ірраціональність не може діяти всюди, адже узгодженість між індивідуальним сущим та можливостями, визначеними ідеями, була виключена. Наскільки мені відомо, Інґарден не поставив чітко цю проблему, подібно як не виникло питання стосовно науки, завданням якої було б дослідження відносин між «світом» ідей та світом індивідуальних предметів (реальним світом), а також дослідження умов можливості виникнення цих зв’язків. З цього погляду принциповим є і розв’язання справи фактичності існування ідей. Особливо важливим питанням є стосунок онтології до метафізики. Визначаючи можливі зв’язки між змістами ідей, онтологія підготовляє 56 Ingarden R. Spór o istnienie świata. — Цит. вид. — Т. 2. — Ч. 1. — Warszawa, 1987. — С. 213.

57 Там само. — С. 54.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

35

метафізичні дослідження, які мають ствердити, чи ці зв’язки дійсно мають місце в світі. Онтологія є наукою про можливості, тоді як метафізика займається фактами. Це означає, що для зрозуміння якогось факту, особ­ ливо того, що відбувається в реальному світі, онтологічних досліджень не досить: слід також володіти знанням, необхідним для пояснення фактичного існування чогось, як у межах світу, так і щодо світу в цілому. Одним словом: наскільки онтологія займається чистою можливістю чогось, настільки метафізика — фактичним існуванням того, що було визначено онтологією можливим. Відмінність між метафізикою та онтологією полягає передусім у тому, що онтологія досліджує зміст ідей, натомість метафізика — індивідуальні предмети, resp. також ідеї, але тільки qua ідеї. Відтак онтологічні судження (…) вільні від визнання будь-якого фактичного (реального чи навіть ідеального!) існування, тоді як метафізичні судження або напряму екзистенційні, або ж категоричні58.

Онтологія становить стосовно метафізики як передумову, так і підготовку. Передумовою вона є передусім тоді, коли представляє судження негативного характеру, а отже, ті, що apriori виключають певні можливості. Однак не слід вважати, що виключення всіх, крім однієї, означає одночасно її появу в метафізичному значенні: навіть якби виникав такий випадок, «(…) то вона й так не дала б нічого більше, ніж певну можливість, яка не лише не видається необхідною, але, крім того, її недостатньо для визнання факту, про який в кінцевому підсумку (…) йдеться»59. До принципів метафізики належать також онтологічні судження, які стверджують необхідне співіснування певного роду моментів. Натомість онтологія є підготовкою метафізики, тією мірою, що «(…) дає їй точні поняття можливих індивідуальних предметів, притому поняття їхньої загальної та індивідуальної сутності, а крім того, певний визначений ресурс апріорних законів, які стосуються можливих зв’язків і стосунків між індивідуальними предметами»60. Наприкінці ІІ тому німецької версії «Суперечки…» Інґарден додає ще одне важливе зауваження методологічної природи: «Наші формальні й екзистенційні [scil. онтологічні. — В. С.] міркування дають тільки вказівки для метафізичного дослідження, натомість без нього дослідження мало б проходити непланово, resp. незорієнтовано. Було б не відомо, про що питати»61. Відтак, для метафізичних досліджень онтологія відіграє роль необхідну, але не достатню. Ствердження фактичності існування вимагає своєрідних дослідницьких методів, скерованих, можливо, не лише на суто раТам само. — Т.1. — С. 60. Там само. — С. 60.

60 Там само. — С. 61.

61 Там само. — Т.2. — Ч. 2. — С. 246.

58 59

Онтологія як пропедевтика метафізики

36

Позиція стосовно метафізики в аналітичній філософії

Спроби ведення метафізики в аналітичній філософії

Стружевський В. Отнологія

ціональні сфери досліджень, визначені онтологією, а й на ірраціональні чинники, які в жодному разі не можна виключити. Ймовірно, у цьому випадку шлях веде крізь досвід так званих метафізичних якостей, про які Інґарден писав у «Das literarische Kinstwerk». АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. Під поняттям «аналітична філософія» я розумію широкий напрям філософії ХХ ст., в якому можна виділити конкретні течії, передусім різні позиції стосовно метафізики. Крім цих відмінностей, можна зауважити суттєві спільні риси, які можна звести до таких постулатів: 1) обґрунтованим є лише мінімалізм у філософуванні; її завданням є не побудова великих систем, а проведення детального, хоча б часткового аналізу; 2) принципову роль слід надати мові, що є не лише засобом, а й предметом аналізу; 3) філософія має тільки когнітивний характер — її завдання полягає в дослідженні не природи світу, а способів використання мови і через мову осягання дійсності; 4) аналіз слід трактувати інтерсуб’єктивно, він має стосуватись позапредметних станів62. Ян Воленський у праці «Напрями і методи аналітичної філософії»63 розрізняє такі її течії: 1) філософія здорового глузду (Джордж Е. Мур); 2) логічний атомізм (Бертран Рассел і перша філософія Людвіґа Вітґен­ штайна); 3) логічний емпіризм; 4) Львівсько-Варшавська школа, 5) друга філософія Вітґенштайна; 6) оксфордська філософія поточної мови; 7) формальна філософія. Оминувши детальне представлення стосунку кожного з цих напрямів до метафізики, звернімо увагу на такі пункти. Ані філософія здорового глузду, ані логічний атомізм не відмовлялись від метафізики як такої, хоча й залишались у рішучій опозиції до ідеалістичної метафізики. Відповідно до Д.Е. Мура, найважливішим з того, «(…) що намагалися здійснити філософи, є не що інше, як: дати загальний опис усього Всесвіту, враховуючи всі найбільш важливі види речей, про які ми знаємо, що вони в ньому є, розглядаючи, наскільки ймовірно, що в ньому є важливі види речей, про які ми абсолютно не знаємо, чи є вони у Всесвіті, а також розглядаючи найбільш важливі способи, якими ці різноманітні види речей співвідносяться»64. Цей більш виразний метафізичний характер має таке твердження: «Це правда, що поняття належності до Всесвіту видається під певним кутом зору виразнішим, ніж по62 Див.: Kamiński S. Argumentacja filozoficzna w ujęciu analityków // Kamiński S. Pisma wybrane. — Т. 2: Filozofia i metoda. Studia z dziejów metod filozofowania. — Lublin, 1993. — С. 134-135. У наведеній характеристиці о. С. Камінський посилається на книжку Г. Сколімовського: Skolimowski H. Polish Analytical Philosophy. — London, 1967.

63 Woleński J. Kierunki i metody filozofii anali­tycznej // Jak filozofować / ред. J. Perzanow­ski. — Warszawa, 1989.

64 Moore G.E. Some Main Problems of Philosophy. — London: George Allen Unw in Ltd., 1953. — C. 1.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

37

няття сущого, однак перше можна насправді визначити тільки стосовно другого, а не навпаки»65. Метафізичною (чи онтологічною) теорією є логічний атомізм Рассела: світ складається з атомарних фактів, онтично незалежних, яким на ґрунті мови відповідають так звані атомарні речення. Найрадикальнішим у своїй критиці метафізики був у своїх початках Віденський гурток. Проте у Львівсько-Варшавській школі стосовно неї не було ворожої настанови. Вже у першій, габілітаційній дисертації Казимєжа Твардовського ми зустрічаємо вельми цікаву загальну теорію предмета (про це йтиметься в окремому розділі), дослідженням з галузі онтології є також його праця «Про дії і вироби». Тадеуш Котарбінський створює онтологічну теорію реїзму, а Тадеуш Чежовський посвячує проблематиці метафізики добру книгу66. Від цієї проблематики не відмовляються також пізні продовжувачі програми Школи — Ян Воленський і Єжи Пежановський. Останній є творцем нової філософської дисципліни — онтологіки. Оригінальний спосіб філософування Пежановського має джерела як у поглядах Львівсько-варшавської школи, так й у філософії Інґардена (наприклад, розмежування і характеристика метафізики й онтології). Для нас зараз особливо цікаво розглянути його погляд на відношення логіки до онтології: Ми розрізняємо фундамент логіки та її джерело. Фундамент логіки лежить в онтичній природі світу. Коли запитаємо про можливість самої логіки та розглянемо її по відношенню до світу, досягнемо її онтичних підстав. Адже онтологія вивчає всі об’єкти: мисленнєві, мовні, абстрактні, феноменальні і конкретні. Об’єктами є як витвори, що конституюють логіку (лінгвістичні правила, правила умовиводів тощо), так і предмети її розгляду (поняття і логічні константи, оператори, модифікатори тощо), а також вона сама. Відтак ці витвори належать до сфери онтології. Джерело логіки лежить у природі пізнавальних операторів, а отже, у природі розуму67.

Там само. — С. 520.

Czeżowski T. O metafizyce, jej kierunkach i zagadnieniach. — Toruń, 1948.

67 Perzanowski J. Logika a filozofia. Uwagi o zasięgu analizy logicznej w naukach filozo­ficznych // Jak filozofować? — Цит. вид. — С. 245-246.

65 66

Метафізика в Львівсько-Варшавській школі

Стружевський В. Отнологія

38

Додаток 1

Походження метафізики та її типології Зазвичай приймають, що назва «метафізика» була впроваджена до філософії завдяки Андроніку Родоському в І ст. до н.е. Андронік як представник Перипату, тобто школи Аристотеля, під час упорядкування творів Стаґірита зіштовхнувся з певними складностями з визначенням належності частини текстів до компактного зібрання творів (віднесених до логіки, фізики та етики). Таким чином, частина їх була об’єднана поза цією класифікацією, а оскільки в каталогу займала місце після трактатів з філософії природи (фізики), була названа ta meta ta physika — те, що приходить після фізики, речі, що слідують після речей зі сфери фізики. Інша гіпотеза, запропонована у 70-х роках ХХ ст. Г. Райнером, вказує на інші джерела цієї назви. На думку цього дослідника, назву «метафізика» впровадив раніше Евдем Родоський (сучасник Аристотеля), який таким чином хотів вказати на міцний зв’язок між дослідженнями Аристотеля і Платона (від Евдема походить назва однієї з етик — «Евдемова етика»). Тож назва ta meta ta physika виражає, на думку Райнера, передусім предметний і проблемний бік, а не порядок і систему творів філософа зі Стаґіри. Ці дві інтерпретації зовсім не суперечать одна одній. Андронік міг використати назву «метафізика», взявши її з добре відомої йому філософської традиції. Більше того, концепції взаємодоповнюють одна одну. Адже вони вказують на джерело універсальності терміна «метафізика», а водночас виразно пов’язані з корпусом творів, безсумнівним автором яких був Аристотель. Це відображається в проблематиці, яку ми звикли називати метафізичною, та відповідно в способах класифікації метафізики.

I. Джованні Реале в монументальній праці з галузі античної філософії (V том) подає дуже цікаву типологію метафізик з огляду на остаточний предмет роздуму: (1) Трансценденталістська метафізика; (2) Натуралістична метафізика; (3) Корпореїстична метафізика; (4) Іманентистська метафізика. У першому типі предметом роздумів є принципи і причини, що лежать поза доступним у безпосередньому пізнанні. Другий тип посилається, власне, на первісне розуміння природи (physis) й у своєму пошуку причин залишається в її межах (при цьому Реале вказує на досократиків). Третій і четвертий типи метафізики заперечують іс-

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

39

нування принципів і причин, зовнішніх стосовно дійсності (епікуреїзм і стоїцизм). ІІ. Інший поділ пропонує Тадеуш Чежовський, який у своїй праці з галузі метафізики вирізняє три її головні різновиди: (1) Індуктивна метафізика; (2) Аксіоматична метафізика; (3) Інтуїтивістська метафізика. У (1) випадку «основною тезою є думка, що метафізичні теорії є немов продовженням теорії точних наук, виростають із них шляхом подальшого узагальнення. Індуктивна метафізика відрізняється від давньої передусім такими рисами: а) відрізняється методом; б) відмовляється від раціоналістичного ідеалу певного знання». Відтак метафізика є супернаукою, яка претендує на сумарне зіставлення тверджень, отриманих зі сфер з меншим ступенем загальності. Чежовський цей тип метафізики ділить на три підтипи: (а) матеріалістичний; (б) ідеалістичний і (в) нейтральний (паралелістичний). У типі (а) основою узагальнень є фізикалістські науки. Тип (б) натомість виходить з психологічних роздумів, тоді як (в) прагне врахувати одночасно обидва погляди. Інакше з різновидом (2). На думку Чежовського, у зв’язку з досягненнями логіки і математики можна також говорити про аксіоматичну метафізику: «Вона своєрідним чином здійснює ідеал дедуктивної метафізики, про яку мріяли Декарт і Спіноза, але водночас має спільні риси як з концепцією Платона, так і метафізикою Аристотеля. З Платоном її єднає те, що вона є водночас логікою і метафізикою. Платонівська діалектика була теорією понять і теорією ідей, а новочасна логіка усвідомлює можливість бути інтерпретованою як наука про зв’язки між реченнями і найменуваннями, або як теорія, що подає найбільш загальні властивості предметів. А це Аристотель ставив за мету в своїй першій філософії». У цій концепції метафізики переважають дві ідеї: «Перша про існування аксіом, з яких можна вивести метафізичну систему (наприклад, Спіноза), і друга, що логіка дає найбільш загальний опис сущого (не є таким чином тільки знаряддям — organon). Чежовський розуміє трансформацію логіки в метафізику так: логічні твердження, інтерпретовані як вислови мови першого ступеня (про речі), є метафізичними твердженнями, натомість як логічні твердження становлять вислови мови другого ступеня». Залишається тип (3). В інтуїтивістській метафізиці інакше розуміється відношення точних наук до метафізики (…). Щоправда, тут метафізика також становить доповнення висновків точних наук. Однак між ними немає наступності. Це доповнення йде в іншому напрямку, ніж узагальнення точних наук, і використовує інший, ніж ці на-

40

Стружевський В. Отнологія

уки, спосіб пізнання. (…) Єднає їх [Джеймса, Берґсона і Гусерля. — С.Т.К.] передусім твердження, що метафізика використовує особливий вид пізнання, а саме інтуїтивне». Втім, головною рисою інтуїтивістської метафізики є метод пізнавального доступу до дійсності, а в остаточному підсумку — спосіб обґрунтування метафізичних переконань. Згідно з Чежовським, інтуїтивістська метафізика є версією ірраціоналізму, адже «стверджує, що інший шлях, аніж розумовий, потрібен для пізнання цілої дійсності, оскільки розуму для цього не досить». ІІІ. Ще іншу, більш загальну класифікацію виклав у праці «Індивіди. Нарис з описової метафізики» Петер Ф. Стровсон, один з провідних англійських аналітичних філософів. На його думку, метафізику можна загалом поділити на два типи: (1) Оглядову метафізику (конструкціоністичну); (2) Описову метафізику. Принципом цього дихотомічного поділу є відношення до понятійних схем, які ми маємо стосовно світу. Метафізика (1) типу спрямована на постійне конструювання нових та переформування й удосконалення попередніх понятійних схем. Це супроводжує переконання, що жодна наявна понятійна схема не достатня, себто не описує і не пояснює достатнім чином світ. Стровсон показує, як оглядова метафізика наголошує на конструкції, синтезі, спробі цілісного та всебічного бачення. Зовсім інакше є в метафізиці (2) типу. Вона не узурпує право на остаточні конструкції і не має наміру ані відкидати, ані заперечувати, ані переглядати наявні понятійні конструкції. Натомість вона прагне їх якомога краще проаналізувати. Описова метафізика розглядає понятійні схеми з належною їм пошаною, вбачаючи в них зусилля осягнення знання, може ще не здійсненого, але напевно досяжного, хоча б і завдяки аналізу.

IV. Залишається розглянути ще один приклад поділу. Його запропонував у невеличкій книжці «Вступ до метафізики» італійський філософ Енріко Берті. На його думку, найбільш загально метафізику можна поділити на: (1) Іманентистську; (2) Трансцендентальну. Метафізики (1) типу шукають остаточне пояснення всередині світу досвіду, в той час як метафізики (2) типу вказують на сферу дійсності, яку не можна звести до світу досвіду. Іманентистська метафізика поділяється з огляду на інтерпретацію «світу досвіду», і це: (а) натуралістична метафізика (коли ототожнюють світ досвіду з природою, даною в чуттєвому пізнанні); (б) матеріалістична метафізика (коли визнають дійсність матеріальною);

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

41

(в) ідеалістична метафізика (коли приписують дійсності духовний характер). Інакше відбувається поділ у сфері трансцендентальної метафізики. У цьому випадку Берті говорить про: (а) метафізику участі; (б) метафізику досвіду. В них здійснюється властива ідея метафізики: «Термін “метафізика” вживається у більш характерному значенні стосовно всіх тих філософій, що остаточним поясненням дійсності, тобто принципом, що пояснює всю дійсність, визнають один або кілька “трансцендентних” принципів стосовно світу досвіду, а отже, відмінних від нього, розташованих на вищому рівні дійсності». У метафізиці участі «розуміння трансценденції базується на відношеннях “участі»”. Цей метафоричний вислів походить від Платона і визначає стосунок між дійсністю, що як така має певний характер, крім того, має його в досконалій або винятковій формі, та іншими реаліями, які мають такий самий характер, але в недосконалій або частковій формі. Метафізика участі таким чином приймає щонайменше дві буттєві сфери, надаючи їм різний статус і впроваджуючи залежність між сферами. Найбільш репрезентативною метафізикою такого типу є платонізм. «Іншим типом метафізики, з різних точок зору відмінним від метафізики участі, хоч подібно до неї він проголошує трансценденцію підстави стосовно світу досвіду, слід визнати філософію, яку можна характеризувати як “метафізику досвіду”. Вихідний пункт у них — це не погляд, що в досвіді є риси, подібні до тих, якими досконалим чином наділена підстава, себто Бог (…). Навпаки, в них наголошуються риси, властиві тільки досвіду і відмінні від підстави, а саме множинність, становлення, відмінності, нестабільність». Видається, що у цьому типі метафізики відбувається спроба редукційного зведення всієї дійсності до однієї (можливо кількох) принципів-причин. Взірцевим, з цієї точки зору, Берті визнає проект першої філософії Аристотеля. Запропоновані типології не вичерпні та не остаточні. Вони не враховують усіх можливих критеріїв. Однак вони вказують на два важливі аспекти метафізики: вона має давати остаточне пояснення, а її понятійна схема має відзначатись найзагальнішим характером. Ці риси не лише вирізняють метафізику серед інших галузей науки, але передусім перетворюють її на найбільш гідну царину, з якої виростає найбільш фундаментальне переконання на тему дійсності, а саме що дійсність є раціональною, інтелігібельною та пізнавальною. Себастіан Т. Колодзейчик, Стипендіат Фонду сприяння польській науці в роках 2003 і 2004

Стружевський В. Отнологія

42

Література Arystoteles. Metafizyka / опрацювання M.A. Krąpieci, A. Maryniarczyk на підставі перекладу T. Żeleźnik. — Lublin, 1996.

Bergson H. Myśl i ruch [Wstęp do metafizyki. Intuicja filozoficzna.

Postrzeżenie zmiany]. Dusza i ciało /переклад P. Beylin i K. Bіeszczyński. — Warszawa, 1963. [Bergson H. La Pensée et le mouvant. — Paris: PUF, 1938].

Berti E. Wprowadzenie do metafizyki /переклад D. Facca. — Warszawa, 2002.

Chisholm R. M. On Metaphysics. — Minneapolis, 1989.

Chojnacki P. Wstęp do filozofii i zarys ontologii. — Opole, 1949.

Czeżowski T. O metafizyce, jej kierunkach i zagadnieniach. — Toruń, 1948.

Hartmann N. O podstawach ontologii. Cele i drogi analizy kategorialnej / переклад J. Garewicz. — Toruń, 1994.

Heidegger M. Kant a problem metafizyki /переклад B. Baran. — Warszawa, 1989 [Heidegger M. Kant und das Problem der Metaphysik. — Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1991.

Heidegger M. Wprowadzenie do metafizyki /переклад R. Marszałek. — Warszawa, 2000 [Einführung in die Metaphysik // Gesamtausgabe. Т.

40. — Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1983].

Heidegger M. Czym jest metafizyka? // Heidegger M. Znaki drogi / колективний переклад. — Warszawa,1999. — С. 95–112 [Was ist Metaphysik? // Gesamtausgabe. — Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1976. — T. 9].

Jusiak J. Metafizyka a poznanie bezpośrednie. Tradycyjny i współczesny kształt zagadnienia. — Lublin, 1998.

Kant I. Prolegomena do wszelkiej przyszłej metafizyki, która będzie mogła wystąpić jako nauka / переклад B. Bornstein. — Warszawa, 1993 [Kant I. Prolegomena zu einer Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten Können. — Riga: bey Johann Friedrich Hartknoch, 1783].

Krąpiec M.A. Metafizyka. Zarys teorii bytu /вид. 2. — Lublin, 1978.

Migasiński J. W stronę metafizyki. Nowe tendencje metafizyczne w filozofii francuskiej połowy XX wieku. — Wrocław, 1997.

Perzanowski J. Ontotogie i ontologiki // Studia Filozoficzne. — 6-7. — 1988. — C. 87–99.

Strawson P.F. Indywidua. Próba metafizyki opisowej /переклад B. Chwedeńczuk. — Warszawa, 1980.

Strawson P.F. Analiza i metafizyka. Wstęp do filozofii /переклад.

A. Grobler. — Kra­ków, 1994.

Stróżewski W. Metafizyka jako nauka // Studia Mediewistyczne. — XXVII,1990. — № 2. — C. 3–27.

I. Онтологія, метафізика, перша філософія

43

Swieżawski S. Byt. Zagadnienia metafizyki tomistycznej /вид. 3. — Kraków, 1999 (вид. 1, 1948).

Wais K. Ontologja czyli metafizyka ogólna. — Lwów, 1926.

ЗМІСТ Від автора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 І. Онтологія, метафізика, перша філософія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Онтологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Метафізика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Перша філософія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Критика метафізики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 Метафізика й онтологія в системах філософії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Додаток 1: Походження метафізики та її типології . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 ІІ. Проблематика сущого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45 Філософське поняття сущого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .47 Буттєвість як тотожність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Суще як становлення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56 Суще як ідея і dynamis (потенція, сила) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Суще як субстанція (ousia) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Суще як можливість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Буттєвість як здійснення існування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Суще і буття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 Буття Всеохопного . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70 Додаток 2: Потенція і можливість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 ІІІ. Існування і способи існування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Екзистенційні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Огляд позицій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 Досвід існування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .97 Способи існування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104 Додаток 3: Поняття існування в аналітичній філософії . . . . . . . . . . . . . . 116 IV. Проблема сутності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Класичні концепції сутності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124

Огляд позицій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 Питання про підставу сутності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 Додаток 4: Класична суперечка про універсалії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 V. Заперечення, небуття, ніщо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорії, що заперечують існування негативних фактів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поняття негативності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорії, що визнають автономну роль заперечення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Негативні факти і негативні стани речі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Три поняття небуття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаток 5: Факт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

145 146 151 153 156 160 166

VI. Трансценденталії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Трансцендентальні властивості сущого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Довід трансценденталій св.. Томи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Теорія трансценденталій Дунса Скота . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Регулятивні ідеї Канта . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаток 6: Трансценденталії — середньовічні концепції та сучасні інтерпретації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

171 172 175 182 183 185

VII. Поняття і проблематика предмета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191 Поняття предмета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Структура предмета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Предмет як набір елементів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Предмет як суб’єкт рис . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Предмет як система . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаток 7: Предмет і властивості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

191 194 200 203 207 210

VIII. Систематизація дійсності в розумінні вибраних філософів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215 Платон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Аристотель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Плотин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Йоан Скот Еріугена . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тома Аквінський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

215 217 219 221 222

Рене Декарт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Іммануїл Кант . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ґеорґ В.Ф. Геґель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ніколай Гартман . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леон Хвістек . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Роман Інґарден . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Карл Р. Поппер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаток 8: Можливі світи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

223 224 226 227 229 232 233 235

IX. Проблематика основи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Огляд позицій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Спроба типологізації основних позицій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаток 9: Arche . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

241 247 257 259

X. Питання про підставу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 Бібліографія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279 Предметний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291 Зміст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 303