Праця над цим перекладом була розпочата з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира і присвячується його світлій пам’яті. Видання здійснено за підтримки Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира
Святі є совістю суспільства, прислухавшись до якої, кожен може стати на правильний шлях Блаженніший Митрополит Володимир
автор-укладач ІЄРОМОНАХ МАКАРІЙ СИМОНОПЕТРСЬКИЙ Доповнений переклад з французької
ДУХ І ЛІТЕРА ФОНД ПАМ’ЯТІ БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА
КИЇВ
С И Н А КС А Р
церковного календаря. Православні віряни тепер отримали велику духовну підтримку – звертатися з молитвою до новопрославлених Божих угодників, майже наших сучасників, які є дуже близькими до нас і, за словами Св. Письма, стільки перетерпівши спокуси, можуть і спокушуваним допомогти (Євр. 2:18). Отже, безпрецедентні за масштабами та жорстокістю гоніння, люті тортури, заслання до концентраційних таборів, примусове лікування у психіатричних лікарнях – всі ці підступи сатани виявилися безсилими загасити полум’я віри, їхнім результатом стало посоромлення безбожників. Це доказ того, що християнство – не вчення людей, але вияв сили Божої у житті за Христа, яка перебуває у наших серцях і робить нас сильнішими від самої смерті. Неможливо переповісти всі випадки сповідання віри і страждання новомучеників. Ми обмежимося тут лише кількома найпоказовішими прикладами, які явили нам ці подвижники благочестя. Священномученик Володимир, митрополит Київський Відзначене мученицьким вінцем, його життя стало прологом до епохи гонінь. Хронологічно владика Володимир став першим новомучеником Руської Церкви у сані єпископа. Василій Богоявленський народився 1848 р. у Тамбовській губернії в родині священика. Після закінчення семінарії у Тамбові він продовжив освіту в Київській духовній академії. 188
СОБОР НОВОМУЧЕНИКІВ
Саме у Києві за Божим провидінням через півстоліття завершилося його земне життя. Після закінчення навчання у КДА та викладання у Тамбовській семінарії Василій Богоявленський приймає сан священика (1882 р.). Чотири роки він служив пресвітером, коли несподівано одне за одним померли його дружина і маленький син. Побачивши у цьому Божий промисел, священик обирає шлях чернецтва. Сщмч. Володимир, Його постригають у Коз- Митрополит Київський. Світлина ловському монастирі з іменем Володимир. Невдовзі, зважаючи на його ревність і смирення, отця Володимира висвятили на вікарного єпископа у Новгородській єпархії, а через три роки він був направлений служити єпископом Самарським. Під час епідемії холери він проявив виняткову енергію та розвинув різноманітну благодійну діяльність. Святий доклав усіх зусиль для допомоги стражденній пастві. Згодом упродовж шести років владика Володимир ніс служіння архієпископа Карталинського і Кахетинського, екзарха Грузії. Тут діяльність архієпископа була відзначена заснуванням багатьох церковних шкіл, а також благодійних їдалень для бідного населення. 189
С И Н А КС А Р
На Московську митрополичу кафедру владика був обраний 1898 р. Особливо пильну увагу митрополит Володимир звертав на освіту духовенства, піклувався про навчання заводських робітників. Під час революційних заворушень 1905–07 рр. владика особисто спілкувався з робітниками, стримуючи їх від радикальних дій християнськими настановами. Також він допомагав монахам Троїце-Сергієвої лаври і став на той час духовним отцем великої княгині Єлизавети [18 лип.]. Протягом трьох років з 1912 по 1915 р. Володимир був митрополитом Санкт-Петербурзьким і головою Священного Синоду. Його прямолінійність і принциповість викликала опір в антиклерикальних колах. Через тверде несприйняття Григорія Распутіна, який хотів керувати Церквою, святий потрапив у немилість і був переведений на Київську кафедру. У Києві митрополита Володимира паства зустріла зі співчуттям, як гнаного за правду. Та позаяк єпископ залишався провідним членом Свящ. Синоду, він мусив значну частину часу перебувати у Петербурзі. Ситуація суттєво змінилася після Лютневої революції 1917 р. І в Петербурзі, і в Києві почали переважати радикальні настрої, і митрополиту як переконаному прихильнику традиційних консервативних цінностей було все важче знаходити спільну мову як із новою владою, так і з прихильниками радикальних перемін у Церкві. На початку 1918 р., коли Громадянська війна підійшла до Києва, митрополит продовжував служити 190
СОБОР НОВОМУЧЕНИКІВ
Божественну Літургію навіть під час бомбардувань. 25 січня (7 лютого за н. ст.), коли Київ уже зайняли більшовики, у монастир, пограбований кількома днями раніше, увірвалися п’ятеро озброєних людей і арештували митрополита. Серед ночі святий пішов за ними з молитвою і смиренням так спокійно, ніби готувався до звершення Божественної Літургії. Коли вони прийшли до місця страти, владика, перш ніж впасти від пострілів, встиг благословити своїх убивць і вимовити: «Нехай простить вас Господь!». Протопресвітер Олександр Хотовицький3 Священномученик Олександр Хотовицький народився 11 лютого 1872 р. у місті Кременці у благочестивій сім’ї ректора Волинської духовної семінарії прот. Олександра, якого довго згадували з вдячністю православні мешканці Волині. Батьки дали юнаку добру християнську освіту, прищепили йому любов до Православної Церкви і народу Божого. Навчався він у Волинській семінарії і Санкт-Петербурзькій духовній академії, яку закінчив 1895 р. Після закінчення академії О. Хотовицького відправили на місіонерське служіння в Алеутську і Північноамериканську єпархії, в Нью-Йорк, де він став псаломщиком у православному храмі св. Миколая. Після шлюбу з вихованкою Петербурзького Павловського інституту Марією Щербухіною він був висвячений на диякона, а згодом, 25 лютого 1896 р., 3
На основі Житія сщмч. Олександра, що його склала парафія Усіх Святих землі Волинської (м. Луцьк).
191
С И Н А КС А Р
Її чесні мощі разом із мощами монахині Варвари переправили через Сибір і Китай до Ієрусалима. Там останки поклали у храмі монастиря св. Марії Магдалини, де вони перебувають і зараз. Там святій преподобномучениці моляться прочани з усього світу. Священики Михаїл Єдлинський (1859–1937) та Олександр Глаголєв (1872–1937) також належать до плеяди тих, хто віддав своє життя за сповідання православної віри5. Особливо ці пастирі дорогі та близькі киянам, тому що все їхнє життя як священиків пройшло у Києві. Протоієрей Михаїл та протоієрей Олександр належали до найосвіченіших та найбільш улюблених пастирів київської громади. Вони обоє успішно закінчили Київську духовну академію і після цього стали викладачами Київських духовних шкіл. Їхні храми стояли на київському Подолі, неподалік один від одного. Отець Михаїл став Прот. Михаїл Єдлинський. широко відомий завдяки Світлина
5
Прот. М. Єдлинський і прот. О. Глаголєв належать до великої групи постраждалих за віру Христову, матеріали до канонізації яких іще перебувають на розгляді. Є підстави сподіватися, що з часом молитовне поминання шанувальників праведного життя та мученицької кончини цих та багатьох інших подвижників буде винагороджено церковним прославленням.
200
СОБОР НОВОМУЧЕНИКІВ
своїй просвітній та благодійній діяльності. Він був активним членом Київського релігійно-просвітницького товариства, а також створив при своїй Борисоглібській церкві перший у Києві дитсадок, а потім притулок і церковно-приходську школу. Бідний подільський люд знав, що в о. Михаїла завжди можна отримати підтримку, лікування та харчування для родини, особливо для дітей. При храмі було утворене Борисоглібське братство, в якому активну участь брали миряни. Отець Олександр Глаголєв, крім того, що служив парафіяльним священиком, здобув ім’я одного з найкращих богословів Росії – знавців Старого Завіту. Його магістерську дисертацію «Старозавітне біблійне вчення про ангелів» вважали однією з найкращих праць на цю тему в православному боПрот. Олександр Глаголєв. гослов’ї. Отця Олександра Світлина надзвичайно поважали і любили викладачі і студенти академії. 1907 р. його обрали ректором Київської духовної академії, однак Священний Синод не затвердив це обрання, наполягаючи на тому, що ректором може бути лише монах. Братські і дружні стосунки пов’язували священиків Михаїла й Олександра. 1905 року, в часи перших 201
С И Н А КС А Р
революційних збурень, їхній союз значною мірою врятував від єврейських погромів київський Поділ. У друкованому виданні «Русский глобус» (Чикаго) про це писали так: «Жорстокою осінню 1905 р. шал погромів та вбивств знову вихлюпнув людей на вулицю. В розлютовану людську масу в повному облаченні з хрестом та хоругвами в руках втручається невеликий хресний хід. Очолюють його настоятелі православних храмів Олександр Глаголєв і Михаїл Єдлинський. Через Контрактову площу і Гостинний двір хресний хід звертає до єврейських крамничок. Вони вмовляють натовп не коїти таких злих, нехристиянських справ. Дехто пізнає своїх наставників, знімає шапки. Натовп вагається, рідшає, поступово розходиться. І так було не раз». Свідчення о. Олександра зіграло важливу роль у «справі Бейліса» (1909 р.). Як фаховий експерт зі Старого Завіту та юдейської релігії він довів, що Закон Мойсея забороняє пролиття людської крові та її вживання. Ці аргументи були важливі, щоб суд визнав Бейліса невинним, і провокація з розпалення антисемітської ворожнечі була зірвана. Після Жовтневого перевороту 1917 р. та громадянської війни, коли в Україні радянська влада зміцніла, репресії проти популярних священиків усе посилювалися. У них відбирали храми та виселяли разом із родинами з їхніх помешкань. Отець Олександр останні роки життя тулився з родиною у крихітній підсобці на сходах, що вели на дзвіницю 202
СОБОР НОВОМУЧЕНИКІВ
церкви св. Варвари, а отцю Михаїлу та його матушці знайшлася маленька кімнатка у парафіянки. До 1937 р. майже всі храми Києва вже були закриті, а священики або йшли під арешт, або (ті, хто був молодший) намагалися втекти з України у віддалені місця, змінивши зовнішній вигляд та професію. Чесні пастирі Олександр Глаголєв і Михаїл Єдлинський воліли до кінця служити Богу і людям. Їх арештували майже водночас, восени 1937 р. Отець Михаїл присудом «трійки» НКВС був розстріляний, а отець Олександр помер від тяжких безперестанних допитів. Їхні чесні останки, як вважає більшість дослідників того часу, були віддані землі разом із тілами інших репресованих на Лук’янівському цвинтарі. Згодом на спільній могилі родичі о. Олександра Глаголєва поставили хрест із написом: «Блаженні гнані за правду».
203
С И Н А КС А Р
храмах Греції та за її межами, щодня звершуються численні чудеса. Святий Харалампій, найстаріший з усіх святих мучеників, є особливо дорогим грецькому народові4.
Пам’ять преподобного ПРОХОРА ЛОБОДНИКА ПЕЧЕРСЬКОГО, який спочиває у Ближніх печерах Святий Прохор жив у ХІІ ст. Він прийшов до Печерського монас тиря із Смоленська за ігуменства преп. Іоана і невдовзі вельми уславився серед братії завдяки своєму подвижницькому життю: «Цей же, ставши чорноризцем, віддав себе в послух і утримання безмірне, так, що й хліб у себе ві д ібрав. Збирав лободу і, своїми руками розти Преп. Прохор Печерський. Гравюра. раючи, хліб собі робив. Патерик Печерський, 1661 р. Майстер Ілля І цим харчувався». За цей звичай він був прозваний братією Лободником. 1097 р. великий князь Святополк Ізяславич осліпив князя Василька, що загострило ворожнечу на Русі. 4
Урочиста служба на його честь увійшла в грецькі Мінеї лише у ХVIII ст.
480
23 Л ЮТО ГО
У результаті сильний недорід того року був ускладнений нестачею в Києві солі, оскільки через міжусобиці купці з Галича і Перемишля не могли прибути до столиці. Коли кияни почали голодувати, преп. Прохор став навчати навколишніх жителів збирати дикі рослини, та й сам трудився, наділяючи голодних хлібом власного приготування. А коли в місті стала відчуватися критична нестача солі, «блаженний же Прохор тоді, маючи [вже] келію свою, і зібравши безліч попелу з усіх келій, [так], що не знав про те ніхто, роздавав це тим, хто приходив, і всім була чиста сіль, молитвами його. І скільки роздавав, стільки помножувалося. І нічого не брав [за те], але задарма всім подавав – скільки хто хотів. І не лише монастиреві доволі було, а й миряни до нього приход или, досхочу беручи потрібне сім’ям своїм». Купці, що торгували сіллю за надзвичайно ви сокими цінами, негайно поскаржилися князю. Той негайно відібрав у святого його сіль, але невдовзі сам впевнився, що то – звичайний попіл. Він зберігав його три дні, а потім наказав викинути. Тоді святий послав людей туди, де його висипали, і там знову виявилась сіль! «І як це дивовижне чудо сталося – вжахнувся винуватець насильства: не міг приховати [тієї] речі, оскільки усі міські жителі його свідками були. І почав досліджувати, що сталося. Тоді оповіли князеві іншу річ, яку сотворив блаженний, годуючи лободою безліч народу, і в устах їхніх хліб солодким бував; деякі ж взяли одну хлібину без його благословення, і виявився [той], мов земля, і гіркий, ніби полин 481
С И Н А КС А Р
в устах їхніх. Це почувши, князь засоромився скоєного, і пішов у монастир до ігумена Іоана та покаявся йому. Був бо спершу ворогував із ним...» А преп. Прохору він навіть обіцяв, що прийде того ховати, якщо святий помре раніше від нього. Князь виконав обіцянку, яку дав св. Прохору. Про це оповідає Густинський літопис: «І ось преподобний Прохор прислав до Свя тополка, оповідаючи йому про [скоре] преставлення своє і кличучи його до себе, аби прийшов і виконав обітницю свою, що покладе тіло моє в печері». Святополк негайно повернувся з походу на половців до Печерського монастиря. Там преподобний Прохор навчав його боятися Бога і любити ближніх, благословив його й обіцяв йому перемогу над ворогами, і так приставився у Господі. Святополк, за обіц янкою своєю, сам поніс до печери тіло преподобного Прохора і, поховавши його з честю, повернувся до своїх воїнів у військо. Судячи за цими історичними даними, преставлення преп. Прохора сталося близько травня 1107 р., коли святий мав 40–50 років. Чесні мощі святого спочивають нині у Ближніх печерах.
Пам’ять благовірної княгині АННИ (ІРИНИ) КИЇВСЬКОЇ, мощі якої спочивають у Новгороді Свята Анна була старшою донькою шведського короля Олафа Шетконунга, який поширював християнство у своїй країні. При народженні її 482
С И Н А КС А Р
Пам’ять преподобного ІСААКІЯ, ЗАТВОРНИКА ПЕЧЕРСЬКОГО, який спочиває у Ближніх печерах Святий Ісаакій жив в ХІ ст. Він був заможним купцем у м. Торопці на Валдаї. Почувши про чесноти св. Антонія Київського [23 лип.], він також забажав присвятити життя Богові. Роздавши бідним свої статки, він поспішив у Києво-Печерський монастир, де прийняв постриг від св. Антонія. Сповнений завзяття до подвигів, Ісаакій хотів жити у більш суворих умовах, ніж решта братії, й оселився у печері на стрімкому березі Дніпра. Він замурував вхід, залишивши тільки маленьке віконце, крізь яке насилу можна було просунути руку, і жив там сім років. Весь час він проводив на ногах у молитві, а харчувався лише раз на два дні просфорою, яку св. Антоній подавав йому через віконце. Проте, не поклавши в основу подвижницької боротьби міцний підмурок смирення, він став жертвою демонів. Якось перед ним стали двоє прекрасних юнаків і промовили: «Ісаакію, ми ангели. Ось іде Христос, вклонися йому!» Бідний Ісаакій скорився, не перевіривши істинність цієї появи хресним знаменням, – і тут же біси закричали: «Тепер, Ісаакію, ти наш!» Вони закружили його у шаленому хороводі й жбурнули на землю напівмертвим. Наступного дня брати знайшли його в цьому жалюгідному стані й віднесли в монастир. Ченцю знадобилося два з половиною роки, щоб оговтатись. 556
27 Л ЮТО ГО
Відтепер, переконавшись у користі спільного життя, яке оберігає монахів від духовної омани, він оселився з братією і взявся смиренно виконувати найбільш тяжку роботу. Поступово його чесноти почали викликати у всіх захоплення, – й Ісаакій знов відчув спокусу гординею. Але цього разу він вчинив мудрий спротив, удаючи божевілля та відПреп. Ісаакій. Мініатюра кидаючи людську похвалу. Патерика Печерського, 1661 р. Майстер Ілля Без жодного нарікання він добровільно піддавав себе холоду, ходив майже роздягненим, терпів насмішки та знущання. Подвижник досягнув такої влади над своїми пристрастями, такого самоволодіння, що Бог дарував йому благодать безпристрасності і певною мірою навіть нетління. Недоступний для демонських підступів, він повернувся у печеру і став провадити ще більш запеклу брань. За деякий час, коли фізичні сили почали залишати його внаслідок безжального приборкання плоті, самітник захворів і був змушений повернутися у монастир. Там він за вісім днів віддав душу Господу, щоб здобути вінець відважних воїнів Христових. Тіло 557
С И Н А КС А Р
св. Ісаакія було поховане у печері, що служила місцем його подвигів.
Пам’ять святих ДВАНАДЦЯТИ МАЙСТРІВ Великої церкви Києво-Печерського монастиря Києво-Печерський Патерик доніс до нас «Слово про створення церкви Печерської», присвячене побудові першого мурованого храму цієї обителі. Слово було написане між 1222 і 1226 рр. вихідцем з Печерського монастиря свт. Симоном, єпископом Володимиро-Суздальським. За літописною Повістю минулих літ, Печерський монастир виник у другій половині 50-х рр. ХІ ст. як печерне поселення ченців. Його найперша церква була підземною. Коли монастир нараховував вже понад 12 ченців, його засновник преп. Антоній усамітнився в окреПреп. Феодосій мій печері, а призначений і Велика Печерська церква. ігуменом преп. Варлаам Мініатюра з Анфологіону, 1619 р. поставив для братії дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці над печерами. За наступного ігумена, преп. Феодосія, число братії зросло з 20 до 100 чоловік. Житіє преп. Феодосія повідомляє, що під його керівництвом 1062 р. 558
27 Л ЮТО ГО
ченці перейшли з печер до розбудованого ними на поверхні дерев’яного монастиря. Наприкінці свого ігуменства Феодосій замислився про будівництво великого мурованого храму, і князь Святослав Ярославич подарував ченцям ділянку для нього на сусідньому пагорбі. Це була та сама ділянка, на яку раніше Господь вказав двома нічними знаменнями: одного разу благочестивий мандрівник споглядав вогняну дугу між дерев’яною церквою і місцем майбутнього мурованого храму, другого разу мешканці монастирських околиць бачили хресну ходу з обителі на те місце ангелів у вигляді ченців. В останній рік свого земного життя преп. Феодосій (†1074) розпочав будівництво Великої церкви. Слово свт. Симона, написане понад 130 років після будівництва храму, дещо інакше освітлює ті ж події. Слово оповідає про прибуття на службу до руських князів варяга Шимона. Поховавши батька, Шимон залишив Скандинавію через утиски з боку дядька. Забираючи зі встановленого батьком домашнього Розп’яття золоті вінець і пояс, варяг раптом почув голос Спасителя. Господь забороняв Шимонові одягати ці прикраси та велів віддати їх «на обране місце», де преподобний отець будуватиме церкву Пречистої. Перепливаючи Балтійське море, Шимон потрапив у бурю і молитовно просив Бога пробачити його, що він вивіз з дому святині. Після того варяг побачив у небі храм, який шириною дорівнював 20-ти поясам з Розп’яття, довжиною – 30, висотою стіни – 30, висотою з банею – 50. Тоді ж знову пролунав голос 559
С И Н А КС А Р
Спасителя: повторивши попереднє одкровення, він додав, що Шимона поховають у цій церкві. Коли 1068 р. троє старших синів Ярослава Мудрого завітали до преп. Антонія напередодні битви з половцями, Шимон супроводжував князя Всеволода Ярославича, якому він служив. Передрікаючи Ярославичам поразку, преп. Антоній сказав Шимонові, що той залишиться у битві живим, а згодом буде похований у Печерській церкві, яку мають збудувати. Лежачи на полі битви пораненим, Шимон побачив у небі храм, вже знайомий йому за балтійським видінням. Помолившись і отримавши зцілення, варяг прийшов до Печерського монастиря і вручив святині преп. Антонію, а той у присутності Шимона передав їх преп. Феодосієві. Згодом до препп. Антонія і Феодосія прибули четверо майстрів-будівничих з Константинополя4. На їхнє питання, де має стояти храм, преподобні відповіли: «Де вкаже Господь». Майстри здивувалися: «Попереджені про кончину, чому ви не обрали місце, давши нам стільки золота?» Настала черга дивуватися преподобним. Вони попросили гостей пояснити, про що йдеться. Майстри розповіли, що якось вранці до них прийшли благовидні юнаки зі словами: «Цариця кличе до Влахерни!» Влахерни були передмістям, 4
Археологічні дослідження поки що не підтверджують участь греків у будівництві собору. Ймовірно, давнє лаврське передання засноване на фактах, сліди яких не дійшли до наших днів. У будь-якому разі, можна мати сподівання, що Господь відає, кого Він нагородив у небесних обителях за старанну працю у спорудженні храму Його Пречистої Матері.
560
27 Л ЮТО ГО
Будівництво Великої Печерської церкви. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. Кінець XV ст.
де знаходився храм Пресвятої Богородиці з Її Ризою та один з імператорських палаців. У Влахернах Цариця веліла майстрам збудувати в Києві Богородичну церкву, дала їм золото на три роки робіт, частки мощей святих мучеників для закладин та намісну ікону. Вказавши на присутніх препп. Антонія і Феодосія, Вона додала, що перший з них благословить початок будівництва та піде у вічність, а другий спочине за рік по тому. Обіцяючи майстрам винагороду, якої вухо не чуло, і на серце людині не приходило (пор. 1 Кор 2:9), Цариця мовила: «І Сама прийду, аби бачити церкву, і буду в ній жити». Потім вона запросила всіх надвір, де зображення храму з’явилося у повітрі. На питання майстрів про розміри церкви – відповіла: «За велінням Мого Сина Я відправила Його пояс у якості міри». 561
С И Н А КС А Р
Вислухавши розповідь, Антоній сказав майстрам, що з ними розмовляла Сама Пречиста; а чому вони бачили у Влахернах двох ченців, схожих на них з Феодосієм, відомо тільки Богу. Після того, за молитвою преп. Антонія, Господь тричі вказав місце для храму. На перший ранок тільки на цьому місці не з’явилася роса, на другий – вона була тільки там, на третій – з неба зійшов вогняний стовп, спалив там рослини і утворив заглиблення. За літописами, храм був закладений 1073 р. Кончина преп. Феодосія призупинила будівництво, але 1075–1078 рр. споруду було зведено. Згідно з Феодосієвим Житієм, навколо храму утворилася нова монастирська садиба, до якої перейшла майже вся братія, а на старому дворі залишили небагатьох ченців для щоденного служіння Літургії та похорону спочилих братій у печерах. Продовжуючи історію Великої церкви, Слово свт. Симона розповідає, що за ігуменства преп. Никона (1078–1088) з Константинополя до монастиря прибула ще одна артіль майстрів, цього разу – іконописців. Побачивши, що церква «завелика», майстри забажали «розірвати угоду» про її розпис. Для цього вони хотіли побачитись із замовниками робіт. Коли гості описали риси цих замовників преп. Никону, ігумен зрозумів, що це свв. Антоній і Феодосій. Він показав майстрам їхню ікону і пояснив, що преподобні, які спочили десять років тому, є небесними покровителями монастиря. Художники, зрозумівши, що в Константинополі вони уклали 562
27 Л ЮТО ГО
угоду з преподобними засновниками обителі, погодилися розписати храм. З’ясувалося, що по дорозі, в Каневі, вони бачили у видінні й Печерську церкву, та, збагнувши її розміри, вирішили повернутися додому. Проте вночі на Дніпрі здійнялася буря і віднесла корабель проти течії аж до Трипілля5. Після кількох марних спроб повернути корабель, майстри заспокоїлися і скорилися Божій волі. Ще деякі подробиці щодо зведення Успенського собору ми знаходимо в посланні печерського ченця Полікарпа до свого настоятеля архімандрита Акіндина (1225–1226), яке входить в Патерик. Як повідомляє це джерело, одного дня, під час роботи у храмі, майстри-іконописці бачили чудесного голуба, котрий підлітав по черзі до намісної ікони та святих ликів на склепіннях і стінах, а по тому – велике сяйво. Прикрашаючи церкву розписами та мозаїкою, майстри навчили своєї справи одного руського юнака, котрий після завершення робіт став печерським ченцем і відомий як преп. Аліпій Іконописець [30 cерп.]. Урочисте освячення Великої Печерської церкви Успіння Божої Матері відбулося 1089 р. і супроводжувалося, за Словом свт. Симона, новими чудесами: 5
Симон доповнює оповідь ще одним новим епізодом: наступної ночі в іконописців знову було видіння церкви і почувся голос: «Навіщо надаремно борсатися й чинити спротив волі Сина Мого і Моїй?.. Якщо не послухаєтеся Мене і побажаєте втекти – усіх вас візьму та поставлю із судном в Моїй церкві. Знайте також і те, що ви не підете звідти, але пострижетеся там, у Моєму монастирі, і там спочинете, і заради його будівничих Антонія і Феодосія Я подарую вам милість у майбутньому житті».
563
С И Н А КС А Р
напередодні в храмі знайшли невідомо ким виготовлені кам’яні деталі для престолу, що їх не встигали замовити вчасно. Таємничі гінці запросили кількох єпархіальних архієреїв прибути до Києва для участі в урочистому дійстві. А під час хресної ходи, коли люди вийшли з храму, в ньому заспівали ангели. «Потім всі ті будівничі з іконописцями завершили своє життя в чернецтві і спочивають у своїй усипальні», – підсумовує свт. Симон розповідь про долю візантійських майстрів. З XVI ст. усипальню дванадцяти майстрів Великої Печерської церкви вказують у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври.
Пам’ять преподобного МАРОНА6 Святий Марон подвизався на горі поблизу сирійського міста Кир на початку V ст. Він збудував собі маленьку хатинку поруч із запустілим язичницьким капищем, однак більшість часу провадив просто неба, добровільно переносячи всі примхи погоди. У невидимій брані заради любові Божої він 6
Преп. Марон. Сучасна сирійська ікона
Див.: Феодорит Кирський, Історія боголюбців 16 (SC 257, 29– 33; рос. пер. А. І. Сидорова: М.: Паломник, 1996. – С. 220–230).
564