«У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську by Duh Litera

«У МЕРЕХТІННІ НАЙДОРОЖЧИХ ЛИЦЬ»

Згадуючи Михайлину Коцюбинську

ÄÓÕ i Ëiòåðà

Київ

Національний університет “Києво-Могилянська академія” Центр європейських гуманітарних досліджень Український католицький університет Інститут релігії та суспільства Український ПЕН-клуб Михайлина Коцюбинська (1931–2011) – знакова постать українського шістдесятництва, відомий літературознавець і критик, лауреат Шевченківської премії, людина, що до останнього подиху самовіддано працювала на ниві української культури, надолужуючи ті роки, коли була відлучена від улюбле ної праці, зазнала переслідувань, цькування, заборони на професію та ім’я. Небога видатного письменника-класика, вона завжди відчувала колосальну відповідальність за славне ім’я. В її особі українство втратило не лише яскраву особистість, талановитого літератора, а й один із чільних моральних авторитетів – у час, коли особливо гостро таких людей потребуємо. Зі спогадів виразно постає привабливий та впізнаваний образ людини своєї доби, – і самої доби також: зокрема 60-х років минулого століття, «шістдесятництва» як складного й посутнього явища суспільного життя. Значна частина авторів також є героями свого часу: Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Микола Горбаль… З їхніх спогадів постають, власне, образи-антиподи: світлий образ М. Коцюбинської та похмурий образ Системи, якій вона протистояла. Розділ «Публікації» містить цінні додатки, що доповнюють спогади в найкращий спосіб. Насамперед це недруковані за життя тексти М. Коцюбинської, а також епістолярій: її листи і листи до неї. Книжка поєднує ні з чим не зрівнянну «субстанцію» документальності – і пронизливий ліризм, просвітлений сум, надію, часом зблиски гумору, який так любила М. Коцюбинська. У розділі ілюстрацій представлені унікальні, надзвичайно цікаві та цінні світлини. У112

«У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2012. – 576 с. Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Над виданням працювали: Леся Демська-Будзуляк, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Олексій Сінченко, Елеонора Соловей Упорядник і відповідальний редактор Елеонора Соловей Коректура: Анастасія Сидельник Комп’ютерна верстка: Юрій Кореняк Художнє оформлення: Ірина Пастернак

Подяки: Людмилі Бербенець, Сергієві Гавришкевичу, Тетяні Коцюбинській, Наталі Кучер, Олегові Ільницькому (Канада), Роксоляні Свято Видання здійснене за підтримки Українського Фулбрайтівського товариства та Програми ім. Фулбрайта в Україні, Міжнародного благодійного Фонду Відродження Києво-Могилянської Академії УДК: 821.161.2:008(477](092) ISBN: 978-966-378-284-3

ЗМІСТ Іван Дзюба. [Замість епіграфа] . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Євген Сверстюк. Самозахист культури . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Спогади Богуміла Бердиховська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Галина Бурлака . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Володимир Вознюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Ірина Волицька-Зубко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Віра Вовк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Семен Глузман . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56 Оля Гнатюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Микола Горбаль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Леся Демська-Будзуляк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Алла Диба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Дмитро Дроздовський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Ірина Жиленко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Наталія Загоруйко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Осип Зінкевич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 Роман Корогодський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Ігор Коцюбинський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129 Ольга Кочерга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 Іванка Крип’якевич-Димид . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135 Наталя Кучер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 Наталія Мазепа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146 Люба Маринович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Мирослав Маринович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172 Лариса Масенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179

У мерехтінні найдорожчих лиць: Згадуючи Михайлину Коцюбинську

Ліляна Мінкова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лариса Мірошниченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Раїса Мороз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Герберт Нойфельд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Василь Овсієнко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Панченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Атена Пашко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Наталія Пилип’юк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Мирослава Пінковська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Плахотнюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леонід Плющ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Проскура . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олег Рарицький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Юлій Савченко, Валентина Мацуй . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Євген Сверстюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Роксоляна Свято . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олексій Сінченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Валерія Смілянська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Елеонора Соловей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лесь Танюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Людмила Тарнашинська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олександр Шамонін . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Павло Ямчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

195 199 204 208 212 232 238 242 253 275 299 303 318 330 332 337 348 354 358 372 393 406 414

Публікації Михайлина Коцюбинська. Промова на могилі Бориса Антоненка-Давидовича . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 457 Михайлина Коцюбинська. Перезва. Виступ для вечора, присвяченого шістдесятникам . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 462 Михайлина Коцюбинська. Кирило Осьмак: Автопортрет у листах на тлі Владімирського централу . . . . . . . . . . . . . 475 Інтерв’ю з Михайлиною Коцюбинською. Записав Євген Захаров . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 492

Зміст

«Листи і люди» Листи Катерини Коцюбинської до Марії Іщук . . . . . . . . . З листів Михайлини Коцюбинської до Елеонори Соловей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . З листів Михайлини Коцюбинської до Наталії Пилип’юк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лист Опанаса Заливахи до Михайлини Коцюбинської . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . З листів Надії Світличної до Михайлини Коцюбинської . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лист Михайлини Коцюбинської до Леоніда Плюща . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

529 537 554 560 564 567

Ілюстрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 417–448 Список ілюстрацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 571

Михайлина Коцюбинська визначилася як осо бистість у романтичний період шістдесятництва. Вона символізувала спадковість української інтелек туальної традиції, зв’язок тих наших поколінь, між якими руйнівна історія силувалася вирити глибоку прірву. Рафінований літературознавець, вона жила і глибокими громадянськими почуваннями. У багато річному протистоянні тоталітарній системі виявила твердість і витримку. Водночас залишатися собою означало для неї постійно розвиватися, професійно зростати (за найтяжчих умов), не піддавати ся догматизмові, поборювати те «патріотичне» спрощенство, яке вона зневажливо називала «одноклітинністю».

Іван Дзюба

172

Мужнє прямостояння Михайлини Коцюбинської

Писати про Михайлину Коцюбинську водночас легко й важко. Легко, бо жила вона випрозорено й не мала в собі подвійного дна. Важко, бо ставиш перед собою завдання передати всю любов і шану до цієї особливої постаті та не збитися при цьому на панегірик. Інакше обов’язково шелесне тобі з неба її іронічний жарт… Михайлина Коцюбинська не рвалася на сучасні ярмарки марноти, а тому за життя не брала участі у трапезі владоможців. Але всі, хто знав її, були давно переконані: коли Господь усе-таки покличе її до себе, велич і калібр її постаті лише зростатимуть. Сьогодні справедливість цієї певности стає очевидною. Силою свого родинного походження, Михайлина Коцю бинська була народжена у світі літератури і змалечку посвячена літературі. Писемне слово оточувало її звідусіль, гойдало її на колінах поетів, плекало її творчий стиль, формувало її мистецький смак. Михайлині долею було призначено стати літературознавцем. Інакше й не могло бути, коли твоє народження вітає телеграмою сам Павло Тичина: «Михайлина своє знає, кріпне і росте»; коли дівчинкою читаєш вірші Максимові Рильському та Марієтті Шагінян; коли слухаєш вірші, читані у твоєму домі Володимиром Сосюрою, Абрамом Канцельсоном і цілою плеядою українських майстрів слова. Я довіку буду вдячний Михайлині Хомівні, що вона відкрила перед нами, своїми друзями, (а згодом і у сво їх працях) отой домашній, родинний світ українського

письменства. Адже, щиро признаюся, я також, як папуга, повторював оте знущально-традиційне «Трактор в полі дирдир-дир…», яким школярі навічно пришпилювали Тичину до стовпа дитячої зневаги. З відходом Михайлини обірвалась природна «сполучна ланка», якою доля з’єднувала світ отого «домашнього», тобто неідеологічного, Павла Тичини зі світом Василя Стуса. Відтепер ця ланка назавжди стане дослідницьковіртуальною. Епоха шістдесятництва стала для Михайлини Коцю бинської Божим благословенням. З нею були пов’язані чи не найбільші розкоші її душі. Звичайно ж, душевні муки і страждання також. Але як би інакше ми знали про наявність світла, якби не падала тінь? Для молодої Михайлини шістдесятники були її родиною і її всесвітом. Це джерело її наснаги, якір її стійкости, вісь її духовного зростання. Вона залишилася вірною тóму давньому лицарству духу, і що більше відходили у вічність її побратими, то стійкіше й надійніше тримала вона невидимий прапор дисидентського Опору. У російських дисидентів символом мужности була спро можність «вийти на площу» й публічно заявити свій протест. В історії українського дисидентства таким знаковим символом виявилася спроможність «демонстративно встати», коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дій влади. У той знаменний день 4 вересня 1965 року в тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Іва на Дзюби Михайлина Коцюбинська разом з іншими сміливо встала – і з тих пір залишилася серед українців символом прямостояння. Серед усіх своїх колег-шістдесятників Михайлина була чи не найменш ідеологічною. Вона була людиною принципів, а не безхребетного «тверезого глузду»; людиною слова, а не доктрини. І хоч яким дивним це може видатись багатьом партійним функціонерам, саме це й посилювало здатність

Мирослав Маринович Мужнє прямостояння Михайлини Коцюбинської

173

174

Мирослав Маринович

Михайлини стояти прямо. Бо їй не треба було «хитатися разом з лінією партії», не треба було йти на компроміси задля політичних домовленостей чи захисту позірної «чести партійного мундира». Саме тому ви не побачите її прізвища у жодному спискові ідеологічних рухів чи угруповань. Проте вона навіки вписала своє ім’я у список лицарів чести. Оця неідеологічність Михайлини Коцюбинської творила ще один важливий ефект: її готовність стати на захист українства загалом і скривдженої людини зокрема була дуже органічною і природною. Це робило її патріотом без націоналістичної вузькости і демократом без догматизму деяких правозахисників. Михайлина довірила гронові своїх друзів чи не найдорожче, що в неї було: її славне родинне ім’я, гідним якого вона завжди хотіла бути. Довірила, будучи певною, що вони це ім’я не спаплюжать і його не розтопчуть. І воно справді стало окрасою й гордістю шістдесятництва. Воно легітимізувало дисидентський рух в очах народу, бо якщо вже до нього долучилися такі постаті, як племінниця самого Михайла Коцюбинського, то цей рух є морально й національно виправданим. Це якоюсь мірою компенсувало травму, яку понесло українство з більшовицькими захопленнями сина письменника – Юрія. Для 25–26-річного парубка, яким я був у час нашого знайомства, дружба з Михайлиною Хомівною була особливо почесною. З тих перших днів нашого спілкування мені запам’ятався її іскрометний гумор – я довіку пам’ятатиму її характерний сміх, який видавав, як щиро вона насолоджувалася жартом. Пригадую, уже згодом, коли я відбував свій термін у таборі № 36 у Кучино Пермської області, я отримав від Михасі листівку з жартівливим описом того, як Київ готується до святкування свого 1500-ліття. Одну іронічну фразу я пам’ятаю й досі: «Київ помив шию під велике декольте». Але доля змушувала її бути й сумною, і такою вона була, наприклад, тоді, коли в якийсь із перших днів нашого зна

Мужнє прямостояння Михайлини Коцюбинської

175

йомства сіла за своє фортеп’яно й заспівала мені лемківську пісню «Цвинтарі». Ця пісня була якимось чином пов’язана з Миколою Горбалем, на той час уже політв’язнем, і Михайлина тепло, хоч і з болем розлуки, розповідала мені про нього. Навесні 1977 року Михайлина Хомівна дала мені як дисидентові важливий життєвий урок. Мені, наймолодшому членові Української Гельсінкської Групи, хотілося залучити до опозиційного руху якомога більше людей, і в якийсь момент я знехтував людським правом «не кидатися на амбразуру». Уже не пригадую, яку конкретно кривду я вчинив одній нашій спільній знайомій (здається, я настирливо домагався від неї, щоб вона підписалася під якоюсь колективною відозвою), але пам’ятаю, що від моїх необережних дій наша знайома могла дуже сильно постраждати. Отож Михайлина довідалася про це й дала мені доброго прочухана. Я ніколи до того не бачив Михайлину Хомівну такою грізною. Й саме тоді вона сказала фразу, яку я запам’ятав на все життя: «Мирославе, треба любити не загалом усе людство, а конкретних людей». Як це близько до «Люби ближнього свого»! І ще один спогад. У березні 1978 року Михайлину Хомівну викликали на мій суд у якості свідка. Прокурор Антоненко довго описував результати обшуку помешкання Михайлини Хомівни, коли у сховку було знайдено текст «Декларації Української Гельсінкської Групи». Особливо він смакував, описуючи сам сховок: «Старі антресолі, де серед пороху були звалені старі чоботи й черевики, в яких і знайшли аркуш із “Декларацією”» (цитую, ясна річ, з пам’яті). Михайлині як господині дому слухати таке було нелегко – вона вся напружилась і почервоніла. Отож прокурор очікував, що свідок знітиться, розгубиться і почне виправдовуватися, а тому з усмішкою поставив своє знущальне запитання: «Якщо Ви вважаєте, що в діяльності Групи немає нічого антирадянського, то чому ж тоді Ви сховали цю “Декларацію” так далеко?!». І тут Михайлина з видимою насолодою «дала здачу». Вона випросталася і твердо промовила: «Так, я дуже шкодую,

176

Мирослав Маринович

що сховала цей документ так далеко. Мені слід було повіси ти його в рамочці на найвиднішому місці моєї кімнати!» Прокурор аж позеленів від люті, але можете уявити собі, з якою вдячністю слухав ці слова я, тодішній підсудний! Я згадую лише мізерну часточку того добра, що його Михай лина щедро засівала довкола себе. Адже в її кредо було записано не лише «стояти прямо», а й «жити людяно» (Василь Стус сказав би: «Жити так, щоб голуби сідали на плечі»); скласти свій «моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, …щоб утвердитись як людина». Той факт, що так багато людей, поряд із печаллю втрати, відчувають у душі велику вдячність до Михайлини, і є найкращим свідченням перед Богом, що свій тест вона здала з відзнакою. Загалом у Михайлини Коцюбинської, людини православ ної духовної основи, справжньою і незраджуваною релігією її життя були тверді етичні принципи. Її не можна було назвати воцерковленою, але силою свого морального почуття вона могла б позмагатися з багатьма традиційними християнами. І своєю вірністю принципам вона мимоволі нагадувала тим слугам Церкви, для яких пріоритетом є політика, а головним завданням – міжконфесійна боротьба, що відомі етичні принципи походять від християнства і що священики мали би бути природними їх носіями. Пригадую розповідь Михайлини про випадок, що стався 19 листопада 1989 року при перепохованні Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина на Байковому цвинтарі у Києві. Ще йдучи у процесії, вона переконано доводила своїй давній приятельці, монахині УПЦ з Чернігова, що тількино відроджені національні Церкви – УАПЦ й УГКЦ – не мають імперського характеру, а тому ближчі до української духовності. А через кільканадцять хвилин біля викопаних могил розгорілася прикра суперечка між православним і греко-католицьким священиками. Монахиня глянула на Михайлину й сказала: «То Ти хочеш мене переконати, що в них вища духовність?!»

Мужнє прямостояння Михайлини Коцюбинської

177

Почуття Михайлини в цей момент зрозумілі. Вони нагадують мені фразу, яку сказав Євген Сверстюк в одному давньому радіоінтерв’ю: «Нам потрібні не добрі православні священики чи добрі греко-католицькі священики. Нам потрібні добрі священики». Отож уявіть собі, яке творче піднесення огорнуло Михайлину й нас усіх довкола неї, коли ректор Українського католицького університету о. Борис Ґудзяк від імені усієї університетської спільноти запросив її як почесного гостя для виголошення напутнього слова до наших випускників. Хвилювалася Михайлина, оскільки промовляти їй довелося в незвичному для неї релігійному контексті. Хвилювалися й ми в УКУ, оскільки прийняти її хотіли якнайкраще. Проте і слово Михайлини, і загалом зустріч із нею перевершили наші найсміливіші сподівання. 19 червня 2004 року в принишклу від враження велику каплицю УКУ полинули життям її виношені й добротно огранені слова: ...Справді, вся надія на духовну стійкість людини, на її здатність самовідроджуватися, поставати, як Фенікс з попелу. ...Найважливіше – внутрішня духовна визначеність, Бог у душі. Це питомий душевний стан, підставовий духовний «механізм» розбудови людини в людині. ...Отже, «випростувать себе»… Ефективнішого кредо я не знаю. Цю промову на випускних урочистостях УКУ, яку сама авторка назвала «Моральний імператив і виклики часу», ми згодом видали окремою брошуркою. Михайлина відразу полюбила її, тішилася нею й радо роздавала своїм друзям і колегам. Дивитися, як недуга поступово відбирає нам Михасю, було особливо сумно. Вона найбільше скаржилася на те, що болі відбирають їй спроможність думати, а руці – рухатись і тримати книжку чи ручку. Але працювала вона до останніх днів. Під час наших епізодичних телефонних розмов, звичайно ж,

Мирослав Маринович

179

зринала думка, що наближається той час, коли ці розмови обірвуться. Але, як завжди, коли настала пора тієї останньої розмови, майбутнє, здавалось, іще попереду… Сьогодні, коли душа Михайлини уже у засвітах, якось особливо відчуваєш її посланість. Поява таких людей не випадкова. Вони даються нам для того, щоб ми пам’ятали: людина таки може ходити по неспокійних водах громадянського життя і при цьому не тонути. Та що там казати: навіть не замочити своїх підошов!

Лариса Масенко

178

2 листопада 2011 року

Михайлина Коцюбинська: шляхетна природа людини Моє знайомство з Михайлиною Коцюбинською почалося з її першої книжки «Образне слово в літературному творі». Цю працю нам, студентам українського відділу філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, рекомендувала як обов’язкову лектуру Галина Кіндратівна Сидоренко на лекціях з фольклористики. З тих пір ця книжка зберігалась у моїй бібліотеці. Але тільки тепер можу по-справжньому оцінити, наскільки вирізнялась вона, як і інші дослідження М. Коцюбинської, опубліковані в 1960-х роках, на тлі тогочасної української філологічної науки. Незвичною для радянського літературознавства була вже методика, яку М. Коцюбинська застосовувала до аналізу художніх творів. У своїх дослідженнях вона спиралась на ідеї В. Гумбольдта та вчення О. Потебні про образне слово, поєднуючи літературоз навчий аналіз із мовознавчим. Слідом за О. Потебнею М. Коцюбинська розглядала ху дожній твір як цілісність, в єдності процесів образного мислення. Оволодівши тонким інструментарієм аналізу словесного мистецтва, вона проникала в глибину тексту, показуючи, як «мова слів» перетворюється в «мову образів», як з розмаїтих асоціативних зв’язків між словами постають художні образи, і твір наповнюється особливим художнім смислом 1. Коцюбинська М.Х. Поетика Потебні та її значення для радянського літературознавства // Радянське літературознавство. – 1961, №2. – С. 57. 1

232

Її дзвінкий, майже дитячий сміх

Володимир Панченко Її дзвінкий, майже дитячий сміх Чомусь найчастіше в пам’яті спливає її дзвінкий, майже дитячий сміх. Бачу її очі, що іскряться сміхом, – дивовижно молоді очі літньої людини, якій цікаво жити. На гумор Михайли на Хомівна реагувала блискавично. Пригадую, як сміялася вона під час презентації у київській книгарні «Є» «Листів Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної», виданих «Критикою». Усіх потішив тоді (у кращому сенсі слова) Степан Захаркін своїми коментарями до листів: вони в нього вийшли такими скрупульозно-педантичними, що деякі цитувалися просто як класика жанру. «Квітка не збереглася», – зазначив, скажімо, Степан, коментуючи один із капрійських листів Михайла Михайловича до Шурочки Аплаксіної, у який було вкладено засохлу квітку, що саме цвіла на острові. Проте й на цьому допитливий Захаркін не зупинився: він докопався, які саме квітки цвітуть голубим кольором на Капрі в той час, коли там відпочивав Коцюбинський, – і подав серед ілюстрацій відповідну фотографію! То була, без перебільшень, фантастика коментування. Розвеселило Михайлину Хомівну і миле непорозуміння, що сталося у виданні листів Коцюбинського до дружини. Книгу видавці назвали словами письменника: «Я так поріднився з тобою…», – а назва передмови дивним чином немовби заперечувала ці слова: «Мені краще бути самотнім…»1. Зійшлися на тому, що в другому випадку йдеться про екзистенційну самотність… 1

Автор передмови В.Є. Панченко (прим. ред.)

233

Про жарти й гумор я зараз згадав через те, що у сміхові справді віддзеркалюється вдача людини. «Майже дитячий» сміх Михайлини Коцюбинської був світлим, життєрадісним, людяним. Так можуть сміятися люди, які живуть у злагоді зі своєю совістю. Михайлина Хомівна належала до тієї «армії світла», про яку йдеться у відомій пісні дуже шанованого нею Костянтина Москальця. Вона – з тієї частини покоління «шістдесятни ків», яку світ ловив, але не впіймав. Доброзичливість, навіть лагідність гармонійно поєднувалися у ній з мужністю і твердістю: Михайлина Коцюбинська на собі відчула, що таке тиск тоталітарної машини, призначеної розчавлювати особистість. Її не розчавили. Вона завжди залишалася сама собою. Чи багато хто в колі української інтелігенції 19501980-х міг би повторити Шевченкове: «У нас нема зерна неправди за собою»? Михайлина Хомівна – могла б. Наприкінці 1993 року я звернувся до Михайлини Коцюбинської із проханням про інтерв’ю для кіровоградської газети «Народне слово», в якій вів рубрику для вчителів літератури. Серед поставлених запитань було й таке: «У 1960-1970-ті роки, коли Вам довелося бути в колі дисидентів, – прізвище КОЦЮБИНСЬКА Вам допомагало, чи, навпаки, ускладнювало життя?» «Знаєте, важко однозначно відповісти на це запитання, – сказала Михайлина Хомівна. – З одного боку, ускладнювало, ясна річ, – надто пильна увага, нікуди не сховатися. Спробуй, наприклад, з таким прізвищем влаштуватися на якусь непомітну «заробіткову» роботу після того, як тебе вигнано з академічного храму науки… Та й нескінченні нотації у відомих інстанціях з приводу мого «паплюження славного імені». Часто згадую, як у 70-ті роки під час виховних розмов у КДБ мені ставили за приклад «сина класика грузинської літератури» Звіада Гамсахурдіа та й онуку Івана Франка Зіновію, які саме тоді покаялися… Та водночас прізвище подекуди й допомагало. Гадаю, саме воно врятувало мене від арешту. До такого прізвища потрібні

234

Володимир Панченко

були хоч сяк-так вагомі факти «ворожої діяльности». Тому в моєму випадку обмежилися адміністративними репресіями, забороною друкуватися, цькуванням у пресі тощо. Загалом, я завжди дуже гостро відчувала «тягар» імені і твердо знала, що не повинна зганьбити його». Цікавився я також думкою Михайлини Хомівни про родинні перекази, що стосувалися її знаменитого дядька, – і таким чином довідався, що вона й «народилася в меморіальному будинку родини Коцюбинських», у Вінниці. А ключовими у відповіді, що її я отримав, були такі слова: «Я виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського». Вони й дали назву тому нашому інтерв’ю 1993 року. Пізніше, читаючи спогади Михайлини Коцюбинської, я знаходив у них мовби розгорнуту, деталізовану оповідь, початком якої для мене стали ті кілька мемуарних штрихів, що ними вона поділилася з читачами кіровоградської газети. Важливими були й думки Михайлини Хомівни про різні літературознавчі інтерпретації творчості письменника: вона охоче погодилася, що той «образ Коцюбинського», який присутній у працях дослідників 1920-х років (Єфремов, Козуб, Музичка, Филипович, Зеров, Шамрай), їй «набагато ближчий», оскільки він «об’єктивніший, не такий заідеологізований», як у часи «розквіту соціалістичного літературознавства». При цьому підкреслила, що критики 20-х років не обмежувалися лишень українським контекстом, а намагалися розглядати творчість письменника «на широкому й природному тлі європейської культури». Вона й від себе додала кілька суттєвих характеристик прози Коцюбинського, що свідчили про новаторський характер цієї прози. А ось як відповіла Михайлина Хомівна на запитання, чим їй цікавий фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»: «Підходи до художнього осмислення життя у цих двох митців видаються мені внутрішньо спорідненими, – незважаючи на різницю в часі, темпераменті, жанрі. Це – гостро мистецький погляд на дійсність, мистецьке «переінакшення» реального,

Її дзвінкий, майже дитячий сміх

235

вміння видобути з видимої оболонки життя його внутріш ній духовний зміст, її художній «заряд». /.../ Нещодавно мені довелося перекласти українською мовою його (Парад жанова. – В.П.) сценарій за «Intermezzo». Твір дуже оригі нальний, я б сказала, химерний, дуже параджанівський, далекий від «букви» Коцюбинського і водночас сповнений пієтету до нього як до митця, який умів увіходити в життя як у мистецтво, відчувати життя як мистецтво». Інтерв’ю, про яке я згадую, Михайлина Коцюбинська згодом включила до свого двотомника «Мої обрії». Остаточний його текст я отримав з її рук у відділі рукописів Інституту літератури Академії наук України. Уявляю той мікросвіт, у якому протягом багатьох років вона перебувала, виконуючи тоді колосальну текстологічну роботу: готувалося до видання зібрання творів Василя Стуса. Обіцяно спочатку було чотири томи – а вийшло цілих шість, та ще й у дев’яти (!) книгах! Іван Дзюба згодом назве цей «дев’ятитомник» «найімпозантнішим видавничим і науково-дослідницьким проектом у царині літературних персоналій за всі роки незалежности України». Без фахових зусиль Михайлини Хомівни, без її самовідданості й почуття обов’язку перед пам’яттю Стуса цей проект був би іншим, тим паче, що окрім власне текстологічної роботи вона підготувала для видання і дві свої грунтовні наукові розвідки («Поет» та «Епістолярна творчість Василя Стуса»). Її робота над спадщиною Василя Стуса була, окрім усього, моральною дією. Це означало, що вона не могла її не виконати (сама Михайлина Хомівна згодом не раз казала, що робота з архівом Стуса принесла їй чимало душевної втіхи та естетичної радості, – і це також вельми характерний штрих). Вона, безперечно, була людиною етики, себто – наділеною абсолютним етичним слухом. Тому її голос мав значення камертона. Коли він звучав, здавалося, що повітря довкола стає чистішим. Думаю, що й підготовка до видання епістолярної спадщини Івана Світличного так само принесла Михайлині Хомівні

236

Володимир Панченко

радість: гортаючи листи побратима, пишучи про них, вона мовби ще раз проживала ту частину свого життя, яка була осяяна світлом молодого ідеалізму, розкішшю спілкування із душевно близькими їй, сонячними людьми. Читаючи згодом «Книгу споминів» Михайлини Коцю бинської, я відчував цей світлий струм, що йшов з її сторінок. Хоча йдеться в ній і про драматичні, часом навіть дуже драматичні сторінки у житті авторки. Мабуть, це світло – від особливого ладу душі самої Михайлини Хомівни, від її життєжадібності. Я навмисне не написав – життєрадісності, адже в цьому випадку йдеться про щось інше. Про вміння не перейматися образами на світ у несприятливих, прикрих обставинах й інстинктивний пошук рятівного променя світла. Про любов до мандрів, жадобу вглядання широко розкритими очима в цей дивний, а часом і дивовижний, світ. Про постійну цікавість до книжки, культури, до інтелектуальних, духовних вимірів життя загалом. Про готовність триматися «маленької щопти» друзів, дорожити днем, який тебе чекає попереду... Мені надто мало випало спілкуватися з Михайлиною Хомівною віч-на-віч, проте до мене промовляють її книги. Деякі з них – із приязними дарчими написами від авторки («Книга споминів», «Голос доби» Івана Світличного), інші потрапляли до домашньої бібліотеки з книгарень (першими були «Етюди про поетику Шевченка», 1990 рік). А ось двотомник вибраних праць Михайлини Коцюбинської «Мої обрії» («Дух і літера», 2004) – у 2006 р. мені випало представляти його перед Вченою радою Національного університету «Києво-Могилянська академія», яка подавала кандидатуру Михайлини Коцюбинської на здобуття Шевченківської премії... З Могилянкою у Михайлини Хомівни, слід сказати, були особливі стосунки. Вона виступала в нас із публічною лекцією «Вітер з України і наші екзистенційні зусилля» (4 квітня 2005 р.). Пригадую, зокрема, виразно акцентовану тезу

Її дзвінкий, майже дитячий сміх

237

щодо небезпеки одноклітинності, себто спокуси спрощувати складне – «в оцінках, критеріях, ціннісних орієнтаціях і мотиваціях, вимогах і гаслах». То було (і є) зовсім незайве нагадування, особливо для молодих: «Спрощення неадекватне реальній складності світу, матеріального й духовного, тому не дає змоги осягнути його в усій самобутності. Своєрідна кастрація явища. Звідси поляризація і кон фронтація, небезпечні полюси ксенофобії й самовивищення. Тоталітаризм думки, що проникає у найглибші шари свідомості. /.../ Звідси й та механічна зміна знаків “плюс” на “мінус” і навпаки, відповідно ж – кольорів і пріоритетів, гасел “ганьба” чи “слава”»... Буквально за тиждень до смерті Михайлина Хомівна, почесний доктор Академії, надіслала Могилянці слова під тримки. Вона швидше й краще за багатьох зрозуміла, що «временщики» від освіти хочуть уніфікувати наш заклад, зробити нас такими, як усі. Вона взагалі вважала, що зло не повинно залишатися без відповіді. Що «армія світла» в години небезпеки має бути добре відмобілізованою. І цей її останній жест був саме таким – жестом добровільного воїна цієї армії, який добре знає, що легковажити в житті не варто. Треба просто щодня примножувати силу світла.

З питань замовлення та придбання літератури звертатися: Видавництво «ДУХ I ЛIТЕРА» 04070, Київ, вул. Волоська, 8/5 Національний університет “Києво-Могилянська академія” корпус 5, кім. 210 тел./факс: (38-044) 425 60 20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net – відділ збуту litera@ukma.kiev.ua – видавництво http://www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.