Маріуш Коженьовський "За Золотими ворітьми" by Duh Litera

Маріуш Коженьовський

За Золотими ворітьми

Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905–1920 роках

Київ

Mariusz Korzeniowski

Za Złotą Bramą

Działalność społeczno-kulturalna Polaków w Kijowie w latach 1905–1920

Lublin

Маріуш Коженьовський

За Золотими ворітьми

Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905–1920 роках

äóõ i ëiòåðà

УДК 947.7(=162.1)»1905/1920»

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА

К 584 Коженьовський М. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяль ність поляків у Києві в 1905–1920 роках. – К.: äóõ i ëiòåðà, 2015. – 664 с. ISBN 978-966-378-388-8 Протягом віків поляки відігравали важливу роль в культурному житті українських земель. В 1905–1920 роках польська спільнота Києва, хоча й не вирізнялась значною чисельністю, створила один з найміцніших осередків польської ідентичності. Завдяки діяльності киян-поляків у місті постав дуже важливий центр національного життя. У той період в Києві працювали різноманітні польські політичні, благодійні, просвітницькі, культурні, спортивні й молодіжні організації, видавались журнали та газети, діяли польські театральні колективи. На підставі аналізу джерел, опублікованих та архівних матеріалів автор відтворює багатогранну історію польської людності в Києві у період між першою російською революцією й окупацією міста більшовиками. Книга буде цікавою широкому загалу читачів – історикам, києвознавцям, студентам.

Видання здійснене за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Республіки Польща і є складовою проекту Консульського відділу Посольства Республіки Польща в Києві «Польські сліди у Києві» Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Переклад: Андрій Павлишин Науковий редактор: Наталія Риндюк Літературний редактор: Валерія Богуславська Коректор: Тетяна Шкарупа Верстка та дизайн обкладинки: Ірина Риндюк

На обкладинці: Київ XIX і XX століть на поштових листівках (з приватних колекцій)

ISBN 978-966-378-388-8

Зміст Передмова до українського видання....................................................................................I Вступ..........................................................................................................................................8 Розділ 1 Київ та його польські мешканці........................................................................................15 Розділ 2 В дусі альтруїзму...................................................................................................................60 2.1. Вступ...........................................................................................................................60 2.2. Римо-Католицьке благодійне товариство.................................................................67 2.3. Київська філія Польського товариства допомоги жертвам війни..........................73 2.3.1. Діяльність ПТДЖВ у Києві.............................................................................83 2.4. Центральний громадський комітет губерній Царства Польського........................90 2.4.1. Рятувальна акція ЦГК у Київській губернії...................................................99 2.5. Польський комітет санітарної допомоги................................................................107 2.6. Польський львівський рятувальний комітет і його діяльність у 1915–1918 роках.................................................................................................... 111 2.7. Київська окружна рада та її діяльність.................................................................. 116 Розділ 3 Задля освіти громади..........................................................................................................144 3.1. Початок освітньої діяльності..................................................................................144 3.2. Польське товариство «Освіта»................................................................................154 3.3. Освітня діяльність у 1909–1914 роках...................................................................166 3.4. Польське шкільництво у період від початку війни до Лютневої революції.......168 3.4.1. Шкільна секція Польського товариства допомоги жертвам війни............170 3.4.2. Освітня діяльність Центрального громадського комітету в Київській губернії............................................................................................................175 3.4.3. Учительські курси..........................................................................................177 3.5. Освітня акція Київської окружної ради.................................................................179 3.6. Шкільництво і польські освітні організації в Києві після Лютневої революції та в часи Громадянської війни..............................................................182 3.6.1. Відділ освіти Польського виконавчого комітету на Русі............................182 3.6.2. Польська Шкільна Матиця............................................................................191 3.7. Освітня діяльність решти польських організацій у Києві в 1917–1920 роках....................................................................................................199 3.8. Вищі польські наукові курси...................................................................................212 3.8.1. Польський університетський колегіум.........................................................218 Розділ 4 Польські видавництва та преса.......................................................................................257 4.1. Вступ.........................................................................................................................257 4.2. «Dziennik Kijowski».................................................................................................260

За Золотими ворітьми

4.3. Правоконсервативна преса......................................................................................276 4.3.1. «Kresy»............................................................................................................276 4.3.2. «Nasza Przyszłość»..........................................................................................280 4.3.3. «Nowiny», «Zjednoczenie» i «Przegląd Polski».............................................282 4.4. Демократична преса.................................................................................................289 4.4.1. «Głos Kijowski»...............................................................................................289 4.4.2. «Świt»..............................................................................................................294 4.4.3. «Goniec Kijowski»...........................................................................................298 4.4.4. «Przegląd Krajowy».........................................................................................300 4.5. На терені дотепів, сатири й гумору – «Biały Paw», «Mucha», «Krokodyl Ukraiński» i «Diabeł Kijowski»...............................................................303 4.6. Фахова преса.............................................................................................................305 4.6.1. «Praca Współczesna» i «Zjednoczenie»..........................................................305 4.7. Католицька преса.....................................................................................................306 4.7.1. «Lud Boży»......................................................................................................306 4.7.2. «Głos Katolicki»..............................................................................................310 4.7.3. «Słowo Katolickie»..........................................................................................312 4.8. Інші польські ініціативи в галузі періодики 1905–1914 років.............................313 4.9. Польська преса в 1914–1917 роках.........................................................................317 4.9.1. «Kłosy Ukraińskie»..........................................................................................317 4.9.2. «Nasz Świat»....................................................................................................322 4.9.3. «Świat Kobiecy» – «Przedświt»......................................................................323 4.9.4. «Młodzież» i «Harce»......................................................................................325 4.10. Польська преса після Лютневої революції..........................................................328 4.11. Ліві видання та преса для робітництва................................................................332 4.12. Спеціалізовані та наукові видання........................................................................335 4.13. Календарі та принагідні видання..........................................................................345 Розділ 5 Громадська та культурна діяльність..............................................................................372 5.1. Польські товариства в Києві у 1905–1914 роках...................................................373 5.1.1. Польський клуб «Ланка»...............................................................................373 5.1.2. Польське гімнастичне товариство («Патаґонія»)........................................377 5.1.3. Київське польське жіноче коло (Гурт жінок-польок)..................................382 5.1.4. Товариство (Спілка) рівноправ’я жінок.......................................................390 5.1.5. Польське товариство літніх відпочинкових таборів...................................390 5.1.6. Київський гурток польських літераторів і журналістів..............................393 5.1.7. Товариство «Польська спілка»......................................................................399 5.1.8. Польське товариство шанувальників мистецтва.........................................400 5.1.9. Польське лікарське товариство.....................................................................403 5.1.10. Римо-католицький шпиталь у Києві...........................................................406 5.1.11. Польське науково-правниче товариство.....................................................408 5.1.12. Товариство допомоги студентам-полякам Київського університету.......408 5.1.13. Польський промислово-технічний клуб (Польське промислово-технічне товариство).............................................409 5.1.14. Товариство прихильників миру..................................................................410

Зміст

5.1.15. Товариство взаємного кредиту (банк) «Самопоміч»................................. 411 5.2. Польські економічні, культурні, наукові, громадські, фахові організації в Києві 1914–1919 роках........................................................... 411 5.2.1. Товариство взаємної допомоги в пошуках праці для землеробів, лісників і робітників промисловості («Майбутнє»)...................................412 5.2.2. Київська філія Товариства взаємодопомоги польських робітників...........413 5.2.3. Спілка поляків, зайнятих у Всеросійській спілці земств...........................413 5.2.4. Польська споживча спілка «Хліб»................................................................414 5.2.5. Польське акціонерне товариство зовнішньої торгівлі................................414 5.2.6. Товариство польських промисловців і купців.............................................415 5.2.7. Польське товариство друкарів і представників споріднених професій на Україні та Спілка шевців-поляків ім. Яна Кілінського..........................415 5.2.8. Польське товариство догляду за пам’ятками минулого.............................416 5.2.9. Польське товариство краєзнавче на Русі......................................................423 5.2.10. Товариство підтримки польської культури та науки на Русі....................424 5.2.11. Польське наукове товариство......................................................................425 5.3. Військові організації................................................................................................428 5.3.1. Товариство приятелів польського воїна.......................................................428 5.3.2. Польська ліга військової підготовки............................................................434 5.3.3. Товариство підтримки польських військових знань...................................435 5.3.4. Спілка догляду за полоненими поляками....................................................437 5.4. Друкарні, книгарні, бібліотеки...............................................................................438 5.5. Польський театр у Києві 1905–1920 роках............................................................446 5.5.1. Стаціонарний Польський театр Францішка Рихловського (1912–1918)......................................................................................................454 5.5.2. Новий польський театр..................................................................................460 5.5.3. Театр «Студія»................................................................................................460 5.5.4. Інші польські театри в Києві.........................................................................463 Розділ 6 Молодіжні організації.........................................................................................................493 6.1. Харцерство в 1915–1918 роках...............................................................................493 6.2. Молодіжні та студентські організації.....................................................................515 6.2.1. Корпорація польських студентів...................................................................515 6.2.2. «Полонія»........................................................................................................528 6.2.3. «Філареція».....................................................................................................544 6.2.4. Братня поміч та інші студентські організації..............................................553 6.2.5. Учнівська корпорація.....................................................................................559 Висновки...............................................................................................................................590 Бібліографія.........................................................................................................................596 Покажчик скорочень..........................................................................................................612 Іменний покажчик..............................................................................................................615 Географічний покажчик....................................................................................................648

Передмова до українського видання «Поляків у Києві налічується понад 40 000. Польською скрізь поспілкуватись можна», – так починає свій опис наддніпрянської метрополії доктор Мечислав Орлович (1881–1959) на с. 57 «Путівника по землях давньої Польщі, Литви та Русі», що виданий 1914 року у Варшаві. Чудовий краєзнавець, автор кількох десятків туристичних путівників по землях колишньої Польщі та сусідніх країн, які й донині вражають своєю лаконічністю й точністю описів, і цього разу слушно оцінив чисельність польської спільноти, її культурний потенціал у півмільйонній тоді столиці Південно-Західного краю. Завдяки певній лібералізації національних стосунків у цій частині царської імперії, яка відбулася після революції 1905 року, київські поляки відновили у громадському житті позицію, якої вони не могли мати майже сто років унаслідок русифікаційної та дискримінаційної російської політики. Київська інтелігенція здебільшого походила від потомків польської середньої шляхти з Правобережної України та Волині, декласованої царатом після повстань 1831 i 1863 років. З Першою світовою війною до Києва дісталися ще й поляки з Центральної Польщі, тому повалення імперії Романових і побудова незалежної української державності відбувалися в Києві на очах, а часто й за співучасті вельми численної польської спільноти цього міста (тут варто наголосити, що поляки виконували міністерські функції у кількох урядах Української Народної Республіки, як, приміром, подоляни Станіслав Стемповський і Мечислав Міцкевич, а також уроджений киянин Генрик Юзевський). Більшовицький переворот 1917 року й неспокійний період 1918–1920 років, які коштували життів багатьох поляків-киян, змусили більшу частину польської спільноти міста виїхати з нього. Відверте переслідування поляків за радянських часів, кульмінацією якого була вбивча «польська операція» НКВС 1937–1938 років, остаточно знищили польське середовище у столиці України. Лише за післявоєнних часів сюди переїхали поляки з Центральної України та інших захоплених СРСР земель, які й сформували нову польську спільноту Києва. Після відновлення української незалежності саме вони не тільки відродили польський рух у столиці, а й стали тим колом людей, які опікувалися збереженням пам’яті про видатних поляків-киян XIX i XX століть. Сучасні поляки Києва ретельно збирають нечисленні вцілілі польські пам’ятки у місті Кия, збирають документальні матеріали з життя та творчої спадщини видатних поляків-киян, а також піклуються у київських некрополях про польські могили, які уникли розграбування та руйнування. Вони свідомо продовжили найкращі традиції своїх попередників, відновивши у 1992 році видання «Dziennik Kijowski».

Представництва Республіки Польща у Києві від моменту відновлення суверенності Польщі підтримують польську спільноту на історичній і культурній мапі столиці України. На Байковому кладовищі поновлено могили солдатів Війська Польського, які воювали на незалежну Україну у Придніпров’ї в 1920 році, виник Польський військовий цвинтар у Биківні, де спочивають жертви катинського злочину, по Великій Васильківській, поруч зі збудованим за проектом Владислава Городецького неоготичним костелом св. Миколая, поставлено пам’ятник Юліушу Словацькому, на вулиці Володимирській, на будинку, де Януш Корчак написав книжку «Як любити дитину», встановлено меморіальну дошку… У рамках проекту «Польські сліди у Києві» восени 2013 року Консульським відділом Посольства Республіки Польща у Києві коштами Міністерства закордонних справ було реалізовано український переклад видатної праці доктора наук Маріуша Коженьовського, професора Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Любліні «За Золотою Брамою. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905–1920 роках». Цей плід сумлінної праці люблінського історика тепер прийшов до українського читача. Зусилля перекладача Андрія Павлишина та високий професіоналізм редакції Науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера» вводить у науковий обіг сучасної України детальний опис діяльності польської спільноти в українській столиці на початку ХХ сторіччя. Я вірю, що ця книжка заохотить і молоде покоління активних поляків в Україні й покаже, як найкраще організуватися та ефективно працювати для своєї спільноти й на користь батьківщині. Рафал Вольський, генеральний консул, керівник Консульського відділу Посольства Республіки Польща в Україні Київ, грудень 2013 – квітень 2015

Вступ В історії польської нації надзвичайно важливу роль відіграли поляки, які мешкали на околицях колишньої шляхетської Речі Посполитої та польської держави міжвоєнного періоду. Створюючи потужні національні культурні осередки, сприя ючи їхньому економічному розвитку, беручи участь у політичних подіях, вони не лише робили свій внесок у зміцнення національних позицій, а й змінювали формулу польської ідентичності, надаючи їй колориту прикордоння, просоченого місцевою культурою, звичаями, мовою одвічних мешканців цих теренів. Поруч із Краковом і Варшавою головними аванпостами польської ідентичності були глибоко інтегровані в історію польської держави та населені численними польськими громадами Вільно та Львів. Ці міста відігравали роль центрів, де формувалася національна самосвідомість поляків, їхня культура, освіта й мистецтво, вони також були свідченням життєздатності нації. На їхньому тлі польська громада Києва тільки на позір виглядала однією з великих міських спільнот поляків у Російській державі. Хоча вона й не вирізнялася значною чисельністю, проте створила в 1905–1920 роках один із найважливіших осередків польської ідентичності. Завдяки громаді киян-поляків у місті постав дуже важливий центр національного життя, який справляв вплив на автохтонних поляків, емігрантів і воєнних біженців із Царства Польського та Галичини, які в роки Першої світової війни опинилися в державі російських царів. Динамічний розвиток діяльності київських поляків завдячував змінам, проголошеним у Жовтневому маніфесті, оприлюдненому внаслідок подій російської революції 1905 року. Після понад 40 років репресивної політики царського уряду, переслідування будь-яких проявів польської ідентичності, у поляків з’явилася унікальна нагода бодай частково відновити всі форми національної діяльності, а відтак припинити або принаймні значно загальмувати процеси деполонізації. Перед ними, а передусім перед їхньою елітою, постала також зумовлена їхнім економічним і суспільним статусом перспектива повернення належного місця в економічному, політичному, культурному та соціальному житті Києва, а також Волинської, Подільської та Київської губерній. До ролі лідера місцеву польську громаду спонукав, з одного боку, її соціальний склад із численною інтелігенцією, а з іншого – наявність польської меншини, яка налічувала кілька сотень тисяч осіб, мешканців Волині, Поділля та Київщини. Вагомість ініціатив, які призвели до створення благодійних, фахових, моло діжних, культурних організацій, зумовили розвиток видавничої справи, осягнен ня чудових результатів у галузі національного шкільництва, що завершилося відкриттям польського університетського колегіуму, а також формування політич них і військових центрів засвідчила доба, за якої київські поляки за них бралися. Адже їхня діяльність припала на бурхливий період історії Російської держави. Всі їхні починання були реалізовані упродовж останніх дванадцяти років існування царату, діяльності Тимчасового уряду, формування українського самостійницького руху та подальшої появи української державності, більшовицької та німецької окупації міста, а також прикінцевої для того періоду польської присутності в

Вступ

Києві – додамо, за обставин тривання Світової війни та Громадянської війни 1917–1920 років. Тим вищою була вага здійснюваних ініціатив. Але це не повинно заважати бачити недовговічність і слабкість деяких проектів, що зумовлювалося млявим ангажуванням поляків у національне життя, зокрема тих, хто завдяки своєму матеріальному становищу міг суттєво впливати на зміцнення цих починань. Утім, ця заувага аж ніяк не применшує самопосвяти, в тому числі й матеріальної, а також активної участі у громадських ініціативах тих поляків з прикордоння, які вбачали свій обов’язок у служінні нації. Поза всяким сумнівом, без особистої участі Влодзімежа Ґрохольського, Йоахима Бартошевича, Юзефата Анджейовського, Кароля Вількошевського, Вацлави Перетятковича, Станіслава Ґрабського, Мечислава Міцкевича, Димітра (Дмитра) Семпа-Шажинського, Генрика Улашина, Людвіка Яновського, Йордана Пересвєт-Солтана, о. каноніка Теофіла Скальського, о. каноніка Казімежа Ставінського, Францішка Рихловського і багатьох інших корифеїв наддніпрянського польського національного життя годі було би створити і провадити, скажімо, часописи «Dziennik Kijowski», «Lud Boży», «Kłosy Ukraińskie», польський клуб «Ланка», Польський гурток літераторів і журналістів, наукові видання і наукові товариства, розвивати польське шкільництво і театр, а також створити Польський виконавчий комітет на Русі й керувати Міністерством польських справ в уряді Української Народної Республіки. П’ятнадцятиріччя наддніпрянської польської діяльності об’єднують два ви разні, на думку автора, періоди. Перший, без сумніву, не лише визначає початок, а й окреслює умови того початку. Оголошений імператором Миколою II Жовтневий маніфест і похідні від нього закони, які визначили засади легального функ ціонування громадських об’єднань, видання преси, відкриття навчальних закладів, не лише створили передумови для розвитку діяльності київських поляків, а й для умілого, в міру потужного використання тимчасового, як тоді вважали, послаблення царської влади супроти не тільки польських підданих. Присутність польської громади формально закінчилася після відступу військ Речі Посполитої з Києва в червні 1920 року. Організована евакуація завершила процес, який тривав принаймні від 1918 року, процес поступової ліквідації всіх проявів національного життя та регулярного зменшення кількості київських поляків. Київ після його повторної окупації червоними до решти втратив свій колишній характер міста, де панівною нацією були росіяни, а поляки становили одну з багатьох національностей, які формували його культурне розмаїття. Таким чином, функціонування численних ініціатив у різних галузях громадсь кої активності в мінливих політичних обставинах, у ситуації напливу в 1915 ро ці хвилі біженців з Привіслянських губерній та Галичини, міра їхнього впливу на польську громаду міста і поляків, які проживали в українській провінції, а передусім генеза й діапазон цих дій та досягнуті результати – все це, безперечно, слід розглядати як дуже цікаві явища. Вони також підводять нас до питання про реальне значення започаткованих ініціатив і досягнуті результати. А ще окреслюють сферу дослідження. Отже, предметом моїх міркувань стали тільки ті починання, які задовольняли потреби і їхніх творців, і тих, кому вони були призначені, тобто поляків, які мешкали в Києві та губерніях Дніпрового Правобережжя, і мали суто національний характер.

За Золотими ворітьми

Поставлені питання також повністю відповідають прийнятим часовим рамкам наших міркувань. При цьому я оминув проблеми участі місцевої спільноти в повсякденному житті міста, ангажування її в розмаїті форми діяльності його мешканців – спільного створення медичної та освітньої систем, урбаністичного розвитку, участі в місцевій промисловості й торгівлі та інших формах фахової діяльності. Це також стосується участі поляків у повсякденному науковому й культурному житті міста, а також взаємовідносин із іншими національностями, які тут проживали. Я вирішив, що ця дуже вагома проблематика мусить стати предметом окремого обговорення. Тому у цій праці про неї йдеться виключно в обсязі, необхідному для того, щоб належним чином представити й підкреслити зусилля місцевих поляків у розбудові власного простору національного життя. Поза межами представленої у праці проблематики опинилася також надзви чайно цікава політична діяльність поляків. Було вирішено приділити їй увагу в окремій монографії, яка стане продовженням, а водночас доповненням проблематики даного дослідження. Визначення мети дослідження, окреслення належної для її втілення конструкції твору, а також критеріїв, на підставі яких вона була сформульована, потребує, щоб спершу було згадано про сучасний стан вивчення проблеми. Присутність і діяльність поляків у Києві в 1905–1920 роках вже була темою наукових публікацій, які прояснили нам історію створеної ними громади, проте лише в обмеженому обсязі. На початку 90-х років ХХ століття була опублікована монографія Тадеуша Зенкевича1, присвячена літературному життю поляків у Києві в 1905–1918 роках. Читач міг ознайомитися з публіцистикою у пресі та присутністю поляків на театральній сцені. Автор не оминув нагоди розповісти про організації, які гуртували журналістів і письменників, що займалися цим видом діяльності. Безсумнівно, ця праця має пізнавальну цінність, попри те, що базується переважно на матеріалах бібліотечних і документальних пошуків у польських архівах і книгосховищах. Істотну цінність для висвітлення нашої проблематики має присвячена руйнуванню «польського Києва» робота Станіслава Славоміра Ніцеї. В ній було зроблено спробу відповісти на запитання про отой феномен «польського Києва», який надих нув мене на дослідження. Через кільканадцять років схоже питання сформулював у подібній формі Влодзімеж Менджецький. Також на увагу заслуговують результати досліджень конкретних галузей діяльності поляків на Наддніпрянщині. Відтак, варто згадати роботи Пйотра Горбатовського та Кристини Дунець, присвячені історії Польського театру в Києві. Розвиток книжкової та видавничої справи частково відображено в монографії Яцека Кушлейки, яка висвітлює історію польської книги в Росії. Натомість упродовж останніх років особливу увагу різним сферам діяльності поляків у своїх публікаціях – які, так би мовити, стали наслідком опрацювання головного нурту зацікавлень автоМи вирішили згадати тут прізвища тих авторів, праці яких присвячені переважно різним аспектам історії поляків у Києві. Натомість докладна бібліографічна інформація щодо результатів досліджень процитованих авторів, і не лише їх, міститься у списку літератури наприкінці книжки.

Вступ

ра, тобто суспільно-політичної думки Йоахима Бартошевича, видатного польського політика, пов’язаного з Національно-демократичним рухом, а водночас провідного діяча національного життя в Києві, – присвятив Марек Б’ялокур. Однією з перших спроб всебічного обговорення історії київських поляків можна вважати публікацію, що завдячує міжнародній науковій конференції, яка відбулася в Києві восени 2001 року. Вона була, водночас, задумана як продовження «Pamiętnika Kijowskiego» [«Київські спогади»] – V-го тому праці, яку видавало в Лондоні та Варшаві товариство колишніх мешканців Києва та прикордоння. Том відредагував Генрик Стронський – один із організаторів конференції та натхненник відновлення зазначеної видавничої серії. Не менш важливими є також праці Марека Мондзіка, Генрика Бартошевича і Томаша Мруза, в яких ідеться про деякі аспекти історії поляків Наддніпрянщини у сферах допомоги біженцям та діяльності молодіжних організацій, запропоновано аналіз соціальної та професійної структури, а також зроблено спробу застосувати статистичний метод для опису польської громади міста. Заслуговують на увагу і статті Казімежа Рендзінського, Єжи Рузевича і Лешека Заштовта, в яких ідеться про польські освітні ініціативи. Доповнюють перелічену проблематику (наприклад, історія театру, статистика польського населення) праці Януша Купчака, які, щоправда, стосуються міжвоєнного періоду, проте також розповідають про початки більшовицької влади на Україні та в Києві. Пізнавальну цінність мають роботи Даніеля Бовуа, Тадеуша Епштейна, Марека Устшицького, які розповідають не лише про економічне становище польських землевласників на Правобережній Україні, а й про їхнє повсякденне життя та прагнення, інтереси й форми діяльності, а отже – значення для польської громади Києва. До представлених здобутків також слід зарахувати результати досліджень, отриманих кілька років тому групою науковців із Любліна під керівництвом Марека Мондзіка. Вони, щоправда, охоплюють ширшу проблематику, яка стосується історії поляків у Росії переважно в роки Першої світової війни, але, попри це, є кілька досліджень, які прямо або опосередковано стосуються різних аспектів їхньої діяльності в Києві та Україні. Одним із них є також ця монографія. Слід зазначити, що діяльність поляків у Києві, як і їхні набутки на «Русі», зде більшого стали предметом публікацій, що побачили світ ще в міжвоєнний період. Ініціаторами видань, опублікованих або запланованих до публікації в серії під наз вою «Pamiętnik Kresowy» [«Спогади з пограниччя»], були учасники, а нерідко й натхненники освітніх ініціатив і харцерського руху. Надзвичайно цікавою виявилася також спроба аналізу діяльності окремих організацій (наприклад, Польського гімнастичного товариства). Ці публікації переважно ставили собі за мету показати у формі літопису досягнення київських поляків та вагомість їх для відроджуваної польської держави. Величезну пізнавальну цінність мають публікації та спогади, опубліковані в черговому циклі, про який ми вже згадували, – йдеться про починання лондонського «Гурту киян» [«Koło Kijowian»], яке завершилося виданням ними власним коштом збірника «Pamiętnik Kijowski». Члени цього товариства переважно керувалися

За Золотими ворітьми

думкою про увічнення світу їхнього дитинства та юності, а також плодів діяльності покоління їхніх батьків, і це призвело до створення низки статей і доповідей, які стосуються наведених у цій роботі міркувань. Оприлюднені у згаданому томі статті були присвячені польській присутності в Україні та її історії. Вельми цікаві результати дали архівні пошуки, проведені в польських, а передусім в українських сховищах. Вони дали змогу ґрунтовно перевірити деякі з існуючих тверджень, що стосуються, приміром, історії польської преси Надднірянщини, Польського театру, діяльності організацій, які надавали допомогу жертвам війни, або й інших закладів культури, спілок і товариств, передусім у галузі національної освіти. У сферу нашого зацікавлення потрапили документальні комплекси, які зберігаються в архівах Києва – Центральному державному історичному архіві, Центральному державному архіві вищих органів влади й уряду України, Державному обласному архіві, Державному міському архіві та Центральному архіві громадських організацій. Також було використано колекції, зібрані в Національній бібліотеці ім. Вернадського та Національній бібліотеці Литви у Вільнюсі. Окрім того, були залучені документальні знахідки з Архіву документів нової історії (Archiwum Akt Nowych) у Варшаві, Наукового архіву Польської Академії Наук і Польської Академії Знань (Polska Akademia Umiejętności) у Кракові, а також бібліотеки Польської Академії Знань і Польської Академії Наук. Цікаві результати дали пошуки в столичному архіві Польської Академії Наук, Інституті мистецтвознавства Польської Академії Наук та в Центральному військовому архіві. Велике значення для висвітлення окремих питань, що розглядаються у роботі, мала преса. Опубліковані в ній матеріали дуже часто заповнювали суттєві прогалини в архівних збірках. Таким чином, значні доповнення стали можливими, зокрема, завдяки публікаціям у часописах «Dziennik Kijowski», «Lud Boży», «Kłosy Ukraińskie», «Świt», «Głos Katolicki» та інших київських газетах, а також у виданнях, які публікувались у великих містах Росії, зокрема, йдеться про «Kraj», «Dziennik Petrogradzki», «Dziennik Polski», «Echo Polskie», «Sprawę Polską», «Gazetę Polską», «Dziennik Narodowy». Ці джерела використані завдяки пошукам у Національній бібліотеці ім. Вернадського в Києві, Російській національній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі, бібліотеці Академії Наук Литви і Литовській національній бібліотеці ім. М. Мажвідаса у Вільнюсі, бібліотеці Яґелонського університету, Національній бібліотеці у Варшаві та Пуб лічній бібліотеці Варшави, а також в архівних збірках згаданих вище столичних архівів, які містять витяги з польських газет. На особливу увагу заслуговують щоденники, мемуари, нотатки учасників подій, особливо ті, що не були опубліковані та залишаються в рукописному вигляді в Національній бібліотеці у Варшаві, бібліотеці Польської Академії Знань і Польської Академії Наук у Кракові, а також у збірках Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві (копії їхніх матеріалів на мікрофільмах наявні у згаданій національній книгозбірні). Ці документи відіграли важливу роль у висвітленні залаштункових причин виникнення і полегшили реконструкцію перебігу діяльності громадських і культурних організацій, вони також дозволили повніше оцінити участь польських лідерів у розвитку конкретних сфер національного життя.

Вступ

Різнорідність досліджуваного матеріалу, різна міра його придатності для наших досліджень, безумовно, вплинула на внутрішню структуру цієї книжки. У першій частині основну увагу приділено аналізові соціальної та фахової структури польської громади, а також причин її чисельного зростання. Тут також зроблено спробу визначити джерела сентиментів, які, безсумнівно, вони відчували до цього міста. Першою польською організацією, яка законно функціонувала в Києві ще до революції 1905 року, було Римо-Католицьке благодійне товариство. Його діяльність, а відтак діяльність інших інституцій, які допомагали нужденним, а вод ночас утілювали програму національної діяльності в різних галузях, стала предметом міркувань у другому розділі. Тут конче слід зазначити, що без активної діяльності, скажімо, філії Польського товариства допомоги жертвам війни, Київської окружної ради, Польського львівського рятувального комітету, Польського комітету санітарної допомоги, Центрального громадського комітету губерній Царства Польського, освітні, опікунські, видавничі, культурні, санітарні ініціативи, надання матеріальної допомоги місцевим полякам і біженцям, – усе, що чинили київські поляки, не сягнуло би тих масштабів, а їхня діяльність була б набагато скромнішою. Додамо, що часто, особливо в період між 1915 і лютим 1917 року, ці організації визначали напрям ініціатив місцевих поляків. Наступний розділ праці присвячений історії польської освіти в Києві, а опосередковано також її поширенню поза адміністративні межі міста. Виокремлення цього питання зумовлене вражаючими успіхами польських мешканців міста, що увінчалися створенням своєрідного університету, тобто Польського університетського колегіуму. У сфері пошуків опинилися, відтак, зусилля, пов’язані з розвитком польської освіти в роки, що передували початкові війни, під час війни, після падіння царату й у часи бурхливих змін, які тривали в місті у 1918–1920 роках. Було також приділено увагу всім інституційним формам діяльності в цій галузі. Слід водночас зазначити, що ця сфера національної діяльності, попри світоглядні відмінності в поглядах її учасників, була однією з небагатьох площин порозуміння, вищою за партикуляризм політичних орієнтацій, які розділяли тогочасних поляків. Натомість ці відмінності знайшли своє відображення в розвитку журналістських починань у Наддніпрянщині. Адже часописи, що видавалися в Києві, слід розглядати як квінтесенцію зусиль, спрямованих на кристалізацію політичних симпатій поляків. Вони були також своєрідною відповіддю на прагнення мати власну польську періодику. Цікавими виявилися не лише обставини, які призвели до заснування польських видань, і списки працівників редакцій, а й нотатки щодо програм, матеріали про внутрішню структуру і зміст публікацій, їхній вплив на читачів. Не меншу увагу привертають спеціалізовані видання, які претендували на роль наукової періодики, що відображала би здобутки середовищ, у яких ці видання постали. Цінними є також призначені, щоправда, для повсякденного вжитку та наповнені практичною інформацію календарі. Втім, деякі видання, що мають таку назву, стосувалися окремих ділянок національного життя (наприклад, освіти). Польська преса, як зазначено вище, вимагає окремого розгляду, і їй присвячено четвертий розділ. Причини інституціоналізації польського життя Наддніпрянщини, нотатки щодо програм та їхнього втілення окремими організаціями, спілками й товариства-

За Золотими ворітьми

ми, їхнє значення для розвитку різних сфер національного життя стали предметом обговорення в розділі п’ятому. Невід’ємною частиною цього розділу є підрозділ, присвячений історії польського театру, який відіграв помітну роль і зробив істот ний внесок у культурну спадщину поляків. Він також слугував виразнішому підкресленню їхньої присутності в місті святого Володимира та Ярослава Мудрого. Образ зусиль польської громади Києва був би неповним без представлення результатів діяльності молодіжних організацій, які розвивалися та функціонували серед гімназистів і студентів-поляків. Причини їхнього створення, вплив на них різних політичних орієнтацій, схеми діяльності, включення їхніх членів у політичну та військову діяльність, формування харцерського руху – це питання, підняті в останньому розділі роботи. Варто тут зазначити кілька важливих робочих моментів. У книжці послідовно використовується термін «польська спільнота» [«społeczność polska»], під яким розуміється загал поляків, які жили і працювали на національній ниві в Києві в 1905–1920 роках. Отже, це поняття включає польських мешканців міста, які жили тут до війни, і біженців із Царства Польського й Галичини, які оселилися тут у 1915 році. Для окреслення Волинської, Подільської та Київської губерній іноді вико ристовується російська адміністративна назва – Південно-Західний край, а також уживаний у польській літературі принаймні на початку ХХ століття термін – Русь. У нашій роботі всі дати подано за юліанським календарем, натомість події, що мали місце після календарної реформи в лютому 1918 року, – за григоріанським стилем, а там, де це можливо, подається подвійний запис. Ця монографія не постала би, якби не зичливість і підтримка прихильних до проекту осіб. Висловлюю свою подяку професорові, габілітованому докторові Марекові Мондзіку, моєму керівнику. Без його підтримки, доброти і проникливих зауваг, можливості участі в роботі керованої ним дослідницької групи, яка займається, як уже згадувалося, історією поляків у Росії в роки Першої світової війни, ця праця не набула би свого нинішнього вигляду. Автор також глибоко вдячний за цінні думки та зауваги проф., габ. доктору Артуру Кіясу, проф., габ. доктору Мечиславу Танте і проф., габ. доктору Лешеку Пйонтковському. Сердечно дякую за підтримку починання та багатолітню довіру, яку я відчував від моменту, коли ступив на наукову стезю, з боку пані професора Мирослави Закшевської-Дубас. Хочу також висловити подяку проф., габ. докторові Казімежові Рендзінському та докторові Романові Юрковському за надання матеріалів, які дозволили автору глибше поглянути на проблеми, яких стосується монографія. Моя подяка Анні Путовій, докторові Віталію Росовському, докторові Ярославу Нестерукові, докторові Даріушу Тарасюкові, докторові Кшиштофу Лятавцові, магістрові Славомиру Ситому за допомогу під час написання цієї роботи. З не меншою повагою я скеровую свою вдячність докторові Томашу Мальованцеві, моєму сердечному приятелю, чия гостинність полегшила мені втілення цього проекту. Я особливо вдячний моїм дружині та дочці за терплячість, підтримку й тепло домашньої атмосфери.

Розділ 1

Київ та його польські мешканці В історії поляків пограниччя і тих із них, які мешкали в інших частинах Російської імперії, Київ відіграв особливу роль. Напередодні Першої світової війни та під час неї Київ – після Петербурга (Петрограда від серпня 1914 року) і Моск ви – був одним із трьох надзвичайно важливих, якщо не найважливішим, центрів їхньої економічної, соціальної, культурної, благодійної та політичної діяльності. Ця діяльність могла розвинутися лише завдяки одній з найчисленніших польських громад, що сформувалася в місті св. Володимира і Ярослава Мудрого. Однак не можна не зауважити, що, на відміну від колоній понад Невою та Москвою-рікою, польська спільнота в наддніпрянській столиці розвивалася й функціонувала, тісно співпрацюючи з польським населенням, яке з давніх-давен мешкало, можна сказати, зріднилося, з Поділлям, Волинню й Київщиною, себто Україною – як її почали називати в літературі на початку XX століття. Існування цієї людності та її сусідство гарантували утримання постійних зв’язків між поляками, які мешкали в місті, й тими, хто проживав у межах Південно-Західного краю. Вод ночас це сприяло тому, що київські поляки виступали як природні лідери й полегшували взаємодію, а водночас формування національних інституцій не лише в цій частині України, а й у решті українських губерній, а також впливали на інші терени, втрачені Річчю Посполитою після розподілів, і польські колонії в Росії. Саме на цьому тлі, як зазначив Станіслав С. Ніцея, «виростав феномен польського Києва»1. Польська спільнота також завдячувала своїм статусом, важливістю і чисельністю динамічному розвитку Києва як міського організму, центру промисловості, торгівлі й освіти, особливо у другій половині XIX століття і в перші десятиліття наступного століття. Стрімкий розвиток міста зумовив швидке зростання кількості його мешканців, серед яких напередодні Першої світової війни, окрім поляків, були також росіяни, українці, німці, французи та євреї2. Упродовж лише одного століття населення міста збільшилося від 23 тис. на початку XIX ст. до 468 689 у 1909 році, а вже 1913 року сягало 626 313 мешканців3. Динаміка зростання міста показана в таблиці 14. Табл. 1. Кількість мешканців Києва в XIX і XX століттях Рік 1811–1817 1840 1858 1863 1881 1886

Кількість 23 000 44 600 55 598 68 400 127 251 175 000

Рік 1903 1904 1905 1906 1907 1908

Кількість 329 657 332 508 334 474 336 826 431425 450 628

За Золотими ворітьми

Продовження табл. 1 1897 1900 1901 1902

293 692 276 519 281473 319 000

1909 1913 1914

468 694 595 000 626 313

Джерело: Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г., т. 16, Киевская губерния, Санкт-Петербург 1903, с. 279; Kijów w cyfrach. Kalendarz Kijowski. Rocznik literacko-informacyjny na rok przestępny 1912, Kijów 1912, s. 74; H. Stroński, Życie religijne Polaków w Kijowie na początku XX wieku, [в:] Polacy w Kijowie, ser. Pamiętnik Kijowski, red. H. Stroński, t. 6:2002, s. 167; Wspomnienia z Kijowa, cz. V. Wspomnienia z Ukrainy i Rosji. Sekcja Wychowanków Politechniki Kijowskiej przy Zarządzie Federacji Stowarzyszeń Naukowo-Technicznych NOT, Wrocław 2000, http://swpk.ovb/

Поділи Речі Посполитої та освоєння Російською монархією чорноморського узбережжя виявилися для Києва і його майбутнього – про що свідчать навіть вказані в таблиці дані – сприятливими подіями, які призвели до зміни його статусу прикордонного міста, розташованого на периферії держави Романових. Об’єднання більшості українських територій в межах їхніх володінь і пов’язані з цим зміни устрою (територіальний поділ, російська структура державної влади) з плином часу призвели до того, що місто перетворилося не лише на адміністративний центр Південно-Західного краю, а й стало в XIX столітті важливим промисловим, торговельним, освітнім і культурним осередком. Імовірно, до певної міри обґрунтуванням цієї тези може слугувати точка зору Даніеля Бовуа. Він підкреслив запаморочливий розвиток Києва у другій половині XIX століття на тлі містечок Правобережної України, які розвивалися слабко і повільно, а водночас зауважив, що населення цього міста в 1806 році складало всього лише 6712 мешканців, проте було найчисленнішим серед міських громад Київщини, де кількість мешканців коливалася в діапазоні від 800 до 2500 осіб. Аналізуючи кількісні дані, Бовуа дійшов висновку, що: «Київ – перлина у списку коронних титулів цариці Катерини і єдине місто на Правобережній Україні, приєднане до Росії ще в 1686 році, – не мав великого демографічного значення, і малого бракувало, щоб його спіткала доля Галича – важливого для України міста в часи Середньовіччя, яке зникло з мапи. Чергові губернатори вказували на потребу підняти престиж Києва, відколи він став столицею трьох південних губерній у складі Російської імперії [...]»5.

Цікаво виглядає соціальна структура міського населення, яке постійно зростає в роки напередодні Першої світової війни. Керуючись становим критерієм, ми побачимо, що наприкінці XIX століття тут мешкало 25 000 представників дворянства, 6800 купців, 118 500 міщан і 98 000 селян6. З переліку, поданого Вацлавом Цеховським у його праці, виданій 1901 року і присвяченій київським пам’яткам, випливає, що серед мешканців було 13 220 представників родової шляхти, 12 050 т. зв. жалуваної, 744 особи належали до «духовного стану», було 1055 монахів і мо-

Київ та його польські мешканці

нахинь, 8353 т. зв. почесних і потомствених громадян, 11 157 т. зв. жалуваних, 6806 купців, 118 530 міщан, 456 т. зв. цехових майстрів, 98 200 селян, 150 колоністів, 10 448 т. зв. військових у відставці та 2754 представники «інших станів»7. Натомість, за даними статистики Губернського статистичного комітету за 1909 рік, яка водночас вказує на систематичний приріст населення, на території міста мешкали 20 007 родових дворян, 17 779 осіб т. зв. жалуваного дворянства, 944 особи, які належали до «білого» духовенства, і 2091 – до чернецтва, 16 800 потомствених почесних громадян, 19 762 жалуваних, 10 559 купців, 204 618 міщан, 212 т. зв. цехових майстрів, 121 663 селяни, 150 колоністів, 252 євреї-землероби, 15 119 військових у відставці, 7542 іноземні громадяни та 13 316 представників інших станів8. Наприкінці XVIII століття Київ простягався на відстань 17 км2, мав 57 вулиць, 11 майданів і 8 мостів. У 1904 році він займав територію площею 64,3, а в 1914 році вже 123,5 км2 і нараховував 340 вулиць9. Після приєднання в 1910 році околиць, як от Верхньої та Нижньої Солом’янки, ярів Кучманова і Протасова, Батиєвої гори, а за рік Короваєва, Київ став за площею і кількістю населення третім містом в імперії після Москви і Санкт-Петербурга10. Як уже зазначалося, на початку ХХ століття Київ був великим промисловим і торговельним центром, осідком банків, зрештою, завдяки своєму стратегічно зручному розташуванню, він був суходольним, залізничним і водним комунікаційним вузлом11. У 1913 році тут діяли 177 промислових підприємств, на яких були зайняті близько 15 тис. робітників. Насамперед розвивалися харчова й металообробна промисловість, виробництво будівельних матеріалів12. Промисловий розвиток зумовив динамічну розбудову міста. На початку ХХ століття воно переживало справжній будівельний бум. Узгодити принципи містобудування з довкіллям намагалися вже в XIX столітті. Після 1834 року Київ почали облаштовувати згідно з єдиним генеральним планом. «Власне тоді, – як зазначає автор спогадів, – постали довгі й прямі вулиці, які з’єднували частини міста: Володимирська, Бібіковський бульвар (бульвар Шевченка), Велика Васильківська, Олександрівська (Кірова, тепер Грушевського)»13.

Центральною вулицею міста став Хрещатик, який почав претендувати на цю роль уже в 70-х роках XIX століття. Вздовж цієї артерії довжиною понад версту (тобто близько 1067 м), почали будувати кам’яниці, крамниці, заклади обслуговування (наприклад, готель «Європейський»), розміщувати банки, склади тощо14. У передвоєнні роки місто отримало мощені шведською бруківкою вулиці, електричне освітлення і трамваї15. Безсумнівно, велике значення для розвитку Києва мало також те, що від 1708 року він був адміністративним центром Київської губернії, а відтак генерал-губернаторства для Південно-Західного краю, до складу якого входили Подільська, Волинська та Київська губернії16. Про зростаюче значення міста, його інтелектуального потенціалу та здобуття ним ролі соціально-політичного й освітнього центру свідчить заснування в 1834 році Університету св. Володимира, а на порозі ХХ століття, в 1898 році, – Політехнічного інституту17.

За Золотими ворітьми

У 1912 році розпочала свою діяльність Вища музична школа (Консерваторія), яка продовжила (лише під іншою назвою) освітню діяльність музичної школи, заснованої в 1868 році з ініціативи Київської секції Імператорського музичного товариства18. Іншим навчальним закладом, який претендував на роль вищої школи, стали відкриті 4 жовтня 1878 року київські Вищі жіночі курси (Університет св. Ольги)19. Перший період їхньої діяльності завершився ухвалою царської влади про закриття закладу, що призвело до ліквідації курсів у 1889 році. Завдяки клопотанням студентів Університету св. Володимира Курси знову відкрили, що започаткувало період дуже успішної діяльності в 1906–1919 роках20. З ініціативи професорів медичного факультету Київського університету в 1907 році постав лікарський факультет при Вищих жіночих курсах, із якого сформувався Жіночий медичний інститут. Він був ліквідований у червні 1919 року, а студенток перевели на медичний факультет Київського університету21. Подібним чином був заснований також Комерційний інститут, ініціатором створення якого був професор місцевого університету Митрофан Довнар-Запольський. За його задумом у 1906 році були організовані Вищі торговельні курси, які двома роками потому перетворилися на зазначену установу. Інститут успішно працював до березня 1920 року, коли було видано розпорядження про відкриття в Києві Інституту народного господарства, до якого приєднали Комерційний інститут22. Слід зауважити, що Київський університет у 1834–1918 роках закінчило близько 20 тис. студентів, Політехнічний інститут випустив до 1918 року 2215 інженерів, а в Жіночому медичному інституті дипломи отримали до 1917 року близько тисячі лікарів. Звісно, і решта вищих навчальних закладів дали освіту тисячам студентів. Близько 1900 року в Музичній консерваторії навчалися до 370 осіб, у Комерційному інституті напередодні війни лекції відвідували майже чотири тисячі студентів23. Чималу групу слухачок також мали Київські вищі жіночі курси. У 1910 році їхня кількість сягала 2221, а за п’ять років уже 4021 осіб; на початку 1917 року тут нав чалися 4919 студенток, відтак наприкінці 1918 року – 5437 осіб24. Слід додати, що напередодні світового конфлікту в Києві налічувалося 188 початкових шкіл, у яких навчалося близько 20 тис. учнів, 13 чоловічих гімназій, 22 жіночі загальноосвітні школи і кілька професійних шкіл25. Існування на початку ХХ століття низки освітніх закладів призвело до того, що місто стало одним із найважливіших і найбільших наукових та освітніх центрів тогочасної Росії26. Київ завдячує своїм динамічним розвитком меценатству відомих і заможних громадян, а також представників органів державної влади. Вони не лише зробили низку інвестицій для закладів, які прислужилися мешканцям, як-от ланцюговий міст через Дніпро (до речі, підірваний поляками під час відступу з Києва у 1920 році), ботанічний сад, шпиталі для бідних, притулки для дітей, школи, а й забезпечили діяльність наукових установ і товариств, торговельних організацій тощо27. Великий внесок у розвиток міста, підвищення його значення як освітнього і культурного центру, надання йому логічної архітектурної структури зробили Київський губернатор Іван Іванович Фундуклей, Олексій Олексійович Бобринський, Павло

Київ та його польські мешканці

Галаган, Павло та Олена Демидови Сан-Донато, купець Михайло Парфентійович Дегтярьов, родини Бродських і Терещенків, Богдан і Варвара Ханенки та інші28. Польська спільнота також вписала чимало важливих сторінок в історію міста, яке стало для неї не лише місцем проживання, а й центром національної діяльності, який передусім впливав на правобережні губернії, але також і на Лівобережну Україну в XIX столітті, у період напередодні Першої світової війни і в 1914–1920 роках. Однак перш ніж усе це схарактеризувати, слід зазначити, що терміном «польська спільнота» окреслено не лише поляків, які жили, діяли, працювали й навчалися в Києві до початку Першої світової війни, а й біженців з Галичини та Царства Польського, які назавжди увійшли до історії міста і його польських мешканців, істотно вплинувши на динаміку і розширення їхньої діяльності й формування національної культури та освіти. Підкреслюючи специфіку цієї спільноти, слід звернути увагу на генезу цього важливого скупчення поляків на околицях колишньої шляхетської Речі Посполитої. Їхня присутність була пов’язана з економічним розвитком міста, зростанням його освітнього значення, виконанням ним функції адміністративного, економічного і культурного центру Правобережжя Дніпра. Систематичне збільшення кількості поляків у Києві, особливо після поразки Січневого повстання [Польське національне визвольне повстання 1863–1864 років. – Н. Р.], було наслідком посилення репресій царської влади супроти польської меншини на Волині, Поділлі та Київщині, впровадження конфіскаційної реформи, що змушувало переглянути принципи її матеріального становища. Специфікою цієї спільноти, порівняно з польськими колоніями, наприклад, у Санкт-Петербурзі, Москві чи Харкові, було те, що вона розвивалася, зберігаючи тісні контакти й спираючись на польську автохтонну людність Правобережної України. Становище поляків у Києві в другій половині XIX століття і в перші два десятиліття ХХ століття, таким чином, визначав соціальний статус, часто зумовлений поміщицькими коренями, освітою, а ще важлива роль у розвитку місцевої промисловості, торгівлі та банківської справи. Схоже, що Київ виконував якщо не ту саму, то принаймні подібну роль, що й Вільно, Краків і Варшава, – будучи найбільшим міським осередком на Правобережній Україні, він природним чином приваблював місцеве польське населення. Безсумнівно, він послугував відправною точкою для економічних, політичних, культурних та освітніх прагнень поляків, а в певному сенсі й для формування їхніх патріотичних настроїв. Приплив біженців у 1914–1915 роках посилив національний польський елемент у Києві, а водночас змінив його природу. Слід, отже, погодитися з думкою Томаша Мруза, що «поляки в Києві здавна були осілим, місцевим елементом»29, тісно пов’язаним з історією міста, а водночас зміцнювали його багатонаціональний характер. Можна констатувати, що завдяки своїй багатонаціональній громаді місто стало місцем зустрічі культур Сходу і Заходу, а також було центром боротьби з царським режимом. Для багатьох поляків воно було також місцем проживання та постійного перебування, на що вказує статистика. Вже у 1858 році кількість поляків тут сягала 5673 осіб, або 10,2% від загальної чисельності населення міста30. Поразка Січневого повстання та репресії царського уряду супроти учасників повстання і всього польського населення вплинули на скорочення кількості київських поляків.

За Золотими ворітьми

Однак після тимчасового зменшення, вже від 1881 року можна відзначити стале зростання, поляків у Києві налічується 10 409 осіб, що становить близько 8% населення31. Шістьма роками потому їхня кількість зросла до 19 397 осіб, тобто 11,7% від загальної кількості мешканців Києва32. Перепис 1897 року показав, що польську мову як рідну використовують 16 579 осіб, або 5,6% усіх киян. Значно більшою, втім, виявилася кількість осіб римо-католицького віросповідання, а саме 24 96433. Дані за 1909 рік, своєю чергою, доводять, що впродовж 12 років кількість поляків у Києві зросла майже вдвічі та складала 44 409 осіб, або 9,8% загалу мешканців34. Т. Мруз закінчив свої міркування про польське населення міста заувагою, що впродовж 1881–1909 років, тобто майже за 30 літ, кількість польського населення збільшилася на 34 тис., себто втричі, а кількість поляків у співвідношенні із загальною кількістю населення Києва складала в середньому 9,5%35. Приріст польського населення Києва в 1837–1914 роках підтверджують також висновки Пйотра Ебергардта. Аналізуючи зростання кількості поляків у Поділь ській, Волинській і Київській губерніях, учений констатував, що зафіксовано його зростання і в абсолютному, й у відсотковому вимірах, що стало передусім наслідком концентрації поляків власне в Києві, де в 1897–1914 роках їхня кількість зросла від 16 800 до 44 400 (тобто з 7,4% до 9,9%)36. Таким чином, прийнято вважати, що кількість польських мешканців Києва напередодні війни становила від 40 до 49 тис. осіб. До цієї точки зору схиляють розрахунки та оцінки, якими послуговуються автори статистичних таблиць і спогадів. Едвард Малішевський, керуючись релігійним критерієм, пише, що католики, за даними перепису 1897 року, складали 7,8% мешканців міста, натомість у 1911 році вже 8,2% (тобто, 41 025 осіб). Спираючись на поширену думку про те, що католиком на пограниччі зазвичай був поляк, учений виснував, що дане число відповідає, мабуть, кількості поляків, які мешкали тоді в наддніпрянській столиці37. Набагато більше число католиків, а отже, як вважають, переважно поляків, фіксують статистичні звіти Губернського статистичного комітету в 1909 році. З них випливає, що в Києві мешкали 48 549 вірних римо-католицької релігії (22 922 чо ловіків і 25 627 жінок)38. Генрик Стронський у роботі, присвяченій релігійному життю поляків у Києві на початку ХХ століття, своєю чергою, стверджує, що станом на 1 січня 1914 року населення міста (як згадувалося вище) становило 626 313 осіб, з-поміж яких 49 244 належали до римо-католицької конфесії39. Кількість віруючих, як свідчить табли ця 2, за винятком 1911 року, залишалася, по суті, на тому самому рівні, а її радикальне збільшення на понад 10 тисяч відбулося в 1908 році. Ймовірно, причини цього пов’язані з напливом до міста латинських католиків, які шукали тут праці, а також з проведенням російською владою ретельніших, а відтак і більш достовірних підрахунків. Слід зазначити, що ця кількість не змінювалася аж до 1907 року від часу проведення в Росії першого перепису 1897 року, і становила понад 35 тисяч осіб. Ґрунтуючись на припущенні, що переважну більшість католиків становили поляки, можна також вважати, що цього достатньо для орієнтовної оцінки числа їх поміж мешканців Києва. Кількість поляків, либонь, радикально б не змінилась

Київ та його польські мешканці

у статистиці, якби до них зарахували поляків-православних або іноземних громадян, на яких не поширювався перепис населення. Табл. 2. Кількість католиків у Києві в 1897–1914 роках Рік Кількість

1897 35 552

1905 –

1906 –

1907 35 055

1908 45 982

Рік Кількість

1910 49 946

1911 41 025

1912 –

1913 48 471

1914 49 244

1909 48 549

Джерело: Памятная книжка Киевской губернии на 1908 год, Киев 1908, с. 194–195; Памятная книжка Киевской губернии на 1909 год, Киев 1909, с. 184–185; Памятная книжка Киевской губернии на 1910 год, Киев 1910, с. 220–221; Памятная книжка Киевс кой губернии на 1911 год, Киев 1911, с. 104–105; Памятная книжка Киевской губернии на 1912 год, Киев 1912, с. 96–97; Памятная книжка Киевской губернии на 1914 год, Киев 1914, с. 90–91; Памятная книжка Киевской губернии на 1915 год, Киев 1915, с. 96– 97; S.S. Nicieja, «Polski Kijów» i jego zagłada w latach 1918–1920 w świetle wspomnień Kijowian, «Przegląd Wschodni», t. II:1992/1993, z. 4(8). s. 852; W. Mędrzecki, Polski Kijów 1900–1921, [в:] Polska. Ukraina. Osadczuk, red. B. Berdyczowska, O. Hnatiuk, Lublin 2007, s. 96; K. Rędziński, Polskie organizacje młodzieżowe na Ukrainie nu przełomie XIX i XX w. (do 1914 r.), [в:] Wielokulturowość w przestrzeni edukacyjnej, red. K. Rędziński. I. Wagner, Częstochowa 2006/2007, s. 241.

Про систематичне збільшення кількості поляків у Києві пише також С. С. Ніцея, який зазначив, що в 1900 році тут мешкали 35 552 поляки (тобто 14% населення), а в 1909 році – вже 45 тисяч, натомість напередодні війни – близько 60 тисяч40. Про 70 тисяч польських мешканців писав у своїх мемуарах Юзеф Ґарлінський (письменник та історик)41. До певної міри цю інформацію підтверджує нотатка, вміщена в журналі «Polski Miesięcznik Lekarski». В опублікованому на шпальтах видання звіті про діяльність Медичної секції Польського товариства допомоги жертвам війни в Києві зазначено, що польська громада в 1916 році налічувала близько 50 000 осіб42. Йоахим Бартошевич, відомий політик і видатний представник польського життя на Правобережній Україні, аналізуючи вищенаведені дані 1909 року в надзвичайно цікавій праці про польську власність на «Русі», писав про 44 409 поляків, які мешкають у Києві43. Певний сумнів викликає твердження, ніби незадовго до початку війни кількість польського населення в межах Києва сягала 60 тисяч осіб. Про це йдеться у Вітольда Казімежа Вежейського, який, підкреслюючи польський характер міст України, наприклад Луцька, Житомира, Кам’янця-Подільського, Кременця, Вінниці, через існування в них численних польських громад, стверджував, що «навіть у столичному Києві, адміністративному центрі та осередку влади й управ, численна польська меншина (60 000) задавала місту тон»44. До цієї цифри схиляється також Леон Ковалевський. У своїх спогадах він констатував, що під час війни до міста прибула значна кількість біженців із Царства Польського, яку мемуарист оцінював у понад

За Золотими ворітьми

60 000 осіб. Таким чином, це призвело до подвоєння кількості поляків у Києві, яких, за даними цього автора, в місті було понад 10% його мешканців45. До цього спостереження слід ставитися з певною обережністю, позаяк автори спогадів не зазначили джерела, яке могло би підтвердити їхні викладки й дозволило б окреслити фактичні масштаби зростання польського населення в Києві. Його збільшення (що можна вважати обґрунтованим припущенням), могло і справді мати місце на початку війни внаслідок припливу до Києва значних юрм біженців із теренів, охоплених військовими діями. Так можна інтерпретувати також нотатки авторів спогадів і мемуарів, які згадують про наявну вже влітку та восени 1914 року вимушену або добровільну міграцію людності з теренів, що уже охоплені, або яким загрожують військові дії, тобто Царства Польського та Галичини46. Певним обґрунтуванням може також слугувати заувага о. каноніка Теофіла Скальського, парафіяльного священика храму св. Олександра в Києві, який записав у своєму щоденнику, що війна, «яка почалася восени [влітку – М. К.] 1914 року, перекрила шлях до Варшави, Кракова і за кордон усьому заможному поміщицтву та польській аристократії, які приїхали до Києва, спочатку на зиму, а коли революція [1917 року – M. K.] підбурила селян по селах, то вони вже оселилися в Києві на постійно»47. Немає натомість сумніву в тому, що в 1909–1914 роках зберігалася тенденція до зростання кількості польських мешканців Києва, і, ймовірно, їхнє число збільши лося приблизно на 16 тисяч. Отже, вищезгадане збільшення стало наслідком не тільки динамічного розвитку міста, природного приросту населення, а й, як припускає Т. Мруз, жвавого міграційного руху в період між поразкою Січневого повстання і початком Першої світової війни. Цей процес також зумовили вищевказані політичні рішення, які призвели до зміни стосунків власності на Волині, Поділлі та Київщині, частково – зміни соціальної структури, а через інтенсивну русифікацію – також деполонізації місцевих мешканців. Першу хвилю тієї специфічно інтерпретованої, частково вимушеної міграції в напрямку Києва склали, як зазначив Зиґмунд Хоєцький, збіднілі шляхетські роди, які на момент Січневого повстання за незалежність й наступних царських репресій, а ще через непристосованість до нових економічних реалій, породжених реформою 1861 року, про що писали, своєю чергою, Т. Мруз і Д. Бовуа, втратили статки і згодом осіли в містах Південно-Західного краю48. Друга група складалася з представників різних компаній і банків, які, взявши до уваги економічний розвиток міста та Правобережної України, відкрили тут свої представництва, а відтак осіли, завдяки чому поповнили лави київської полонії. Безсумнівно, ці лави також поповнила численна (третя хвиля) заробітчанська еміграція, головним чином із Царства Польського та Галичини або білоруських і литовських губерній49. До Києва поляків, переважно з Волині, Поділля та Київщини, вабили радше на тимчасове проживання, хоча подекуди й назавжди, їхні освітні устремління, які можна було задовольнити в гімназіях і вищих навчальних закладах міста. Вагомими аргументами для того, щоб послати молодь на навчання до київської загальноосвітньої

Київ та його польські мешканці

школи, мабуть, були нижчі витрати на освіту, позаяк тільки найбагатші могли дозволити собі навчати дітей за кордоном, а також змога отримати пізніше роботу на просторах всієї імперії, безперервна освіта порівняно недалеко від місця проживання, тобто без потреби виїжджати з Правобережної України, легкість отримання роботи після закінчення російської гімназії чи вищого навчального закладу, зростання з року в рік економічного, адміністративного та культурного значення міста, потужна й численна польська спільнота, родинні й товариські зв’язки між прибулими з Правобережжя Дніпра поляками, а передусім позиція одного з (поряд із Одесою) провідних і найбільш динамічних у цій частині Росії міських центрів. Слід підкреслити, що в підсумку сформувалася польська спільнота, яка завдяки підприємливості, присутності в ній осіб завбачливих і енергійних, із належною освітою і вище розвиненою національною самосвідомістю, стала лідером, а відтак справила істотний вплив на перебіг польського життя і в Києві, і в Подільській, Волинській та Київській губерніях, і на Лівобережній Україні. Надзвичайно важливим поворотним пунктом став для киян-поляків початок Першої світової війни. До міста в 1914–1915 роках прибули натовпи біженців із Царства Польського та Галичини, а в 1916–1918 роках – переселенців із глибини Росії, представників старої та нової еміграції і реемігрантів з Волині та Поділля, які поверталися в цей період додому. Хвиля біженців почала докочуватися до Києва вже восени 1914 і взимку 1914/1915 року, але, як зазначив оглядач часопису «Sprawa Polska», то була нечисленна міграція, яка не завдавала особливих клопотів польській спільноті, що заходилася допомагати втікачам50. Друга, головна, хвиля вимушених переселенців із Царства Польського та Галичини заполонила Київ улітку та восени 1915 року. На місто накотилася, як писали на шпальтах газети «Gazeta Narodowa», «суттєва лавина біженців […]»51. Масовий приплив біженців з польських губерній, Галичини та окупованих територій, охоплених воєнними діями, стався внаслідок рішення російського військового керівництва та уряду про евакуацію адміністрації та примусове виселення людності з теренів царської імперії, зайнятих військами Центральних держав. Для багатьох мешканців етнічних польських територій розпорядження царської влади, видане в червні 1915 року, означало радикальну зміну. Раптом, одного чорного дня сотні тисяч людей мусили покинути батьківщину, відмовитися від звичних занять і стати бездомними бурлаками. Біженці в гарячці евакуації нерідко втрачали все, що мали, а після багатьох тижнів травматичної мандрівки вглиб Росії опинялися в етнічно й культурно чужому середовищі, де мусили потерпати від повсякденних негараздів. Сповнена трагізму та людських драм втеча на Схід, украй реалістично описана авторами мемуарів, газетної публіцистики та різних нотаток, випала на долю передусім людності Царства Польського з Правобережжя Вісли, тобто мешканців Люблінської, Ломжинської, Варшавської, Холмської (відокремленої від Конгресового Царства і визнаної інтегральною частиною Росії в 1912 році), Плоцької, Сувальської і колишньої Седлецької губерній52. Визначення абсолютного числа осіб, змушених вирушити вглиб Росії, є надзвичайно важким завданням, практично неможливим для вирішення. Реєстрація

За Золотими ворітьми

біженців, яку провадили польські рятувальні організації, в т. ч. Центральний громадський комітет губерній Царства Польського, філії Польського товариства допомоги жертвам війни, його автономної Санітарно-продовольчої секції, Поль ського львівського рятувального комітету, Ради з’їздів польських організацій допомоги жертвам війни та російські інституції (скажімо, Комітет вел. кн. Тетяни Миколаївни), дозволяють скласти лише вірогідний список тих, хто потрапив до російських, українських, білоруських губерній і сибірської частини Росії й там зазнав біженських поневірянь. Статистика, втім, не включає тих біженців, які не діждали біженської недолі ще під час вимушеної міграції, а передусім тисяч жертв емігрантської драми, які померли на шляху евакуації. Масштаби примусової евакуації можна оцінити, але тільки до певної міри, завдяки опрацюванням ЦГК, присвяченим статистиці вигнанців з Царства Польського, їхньому розміщенню та походженню. Комітет констатував, що вглиб Росії мали би дістатися 44 562 біженці з Варшави, 31 734 – з Варшавської, 82 774 – Ломжинської, 47 984 – Люблінської, 59 540 – Холмської, 25 635 – Сувальської, 21 913 – Радомської, 11 249 – Плоцької, 10 830 – Пйотрковської, 4 408 – Каліської і 4 162 – Келецької губерній53. Розрахунки, які вже під час вимушеного переміщення біженців і в період тимчасового перебування в Росії цих вигнанців у 1915–1918 роках, готували рятувальні організації, царські та більшовицькі державні установи, а відтак публікували на шпальтах польської преси, містили значні розбіжності та коливалися в діапазоні від 400–500 тис. до 1,5 млн біженців з польських земель. На підставі попередніх досліджень прийнято вважати, що в глибині царської імперії опинилися близько мільйона біженців із Царства Польського. Вірогідність цієї кількості підтверджує статистика польських рятувальних організацій, які зареєстрували восени 1916 року 617 174 особи, а на початку 1917 року мали списки, а відтак знали про долю 743 000 біженців із польських земель54. Учені також погоджуються щодо того, що поза реєстрами опинилася невстановлена кількість біженців, яким не пощастило дістатися до співробітників рятувальних організацій, або ж вони не потрапили до реєстрів з волі самих вигнанців, які мали достатні джерела доходів, а отже, не потребували підтримки благодійних організацій. Валентина Найдус на підтвердження кількості в мільйон біженців, які пере містилися з Царства Польського до Росії, наводить дані, підготовані Комісаріатом у польських справах (Польський комісаріат) при Народному комісаріаті у справах національностей. Статистика, яку вона опрацювала, була заснована на даних, що містяться в бюджетах польських рятувальних організацій за третій і четвертий квартали 1917 року і перший 1918 року, і свідчить, що ці дані містять інформацію про 948 554 біженців. Додаткові матеріали, якими, на думку Найдус, користувався відділ повернення на батьківщину Комісаріату у польських справах, дозволили збільшити оцінку до 1 005 610 біженців з польських губерній55.

Київ та його польські мешканці

Біженці з Царства Польського та Галичини переміщувалися вглиб Росії переважно через Білорусь, але й через Україну. Сотні тисяч вигнанців подолали шлях евакуації, який вів у напрямку Кобрині та Брянська і далі по шосе Брест – Москва вглиб царської імперії. Певна частина простувала на схід через Пружани – Слонім і з Білостока через Волковиськ – Слонім і Барановичі. Подальший маршрут був у напрямку Мінська, Могильова, Рославля і Смоленська й далі на схід. Біженці з північних губерній, переважно литовці, простували з Вільнюса через Мінськ на Полоцьк. Шляхи втечі польських біженців з польських земель також йшли через Волинську, Подільську та Київську губернії. Один із основних маршрутів вимушеної міграції, як писав «Głos Polski» 30 серпня / 12 вересня 1915 року, проходив через Рівне і Сарни, ним було переміщено близько 30 000 утікачів56. Анна Ґрудзінська в опублікованому на шпальтах цієї газети листі з Волині писала: «Упродовж кількох тижнів від Рівного на Звягель, Полонне, Заслав, Лабунь, Любар – тягнуться тисячі хур з різною людністю [...]. Є між ними селяни, шляхта, власники та орендарі, дрібні сільськогосподарські робітники»57.

До міркувань авторки про біженців на схід слід також додати – з теренів Галичини, частини Волинської губернії та Поділля, які зачепила пожежа війни. Ці міркування можна також до певної міри припасувати і до біженців із Конгресового Царства, яким судилося емігрувати згаданим шляхом. Далі Анна Ґрудзінська пише у своєму листі: «Не всі були змушені до виїзду зі стратегічних міркувань, зрештою, цілком зрозумілих, які б дозволяли потерпілим жертвам війни у такий спосіб відшкодувати втрати. Багато людей виїхали, бо: виїхали інші, вабить у далину кочовий інстинкт – найнижчий з інстинктів Homini Sapientis, адже зручніше сидіти в безпеці навіть серед чужих, ніж пильнувати домашнє вогнище, адже хочеться вражень, і цікавість сильніша від розсудливості та любові до землі»58.

Про трагедії біженців, які траплялися на «житомирському шосе», що вело з Житомира до Києва, Бруно Раппапорт писав, що то хресний шлях, аж ніяк не в переносному сенсі, а насправді: «Тижнями тяглися ним валки вигнанців, а діти вмирали і вмирали [...]. Донесуть такого трупика до найближчого рову й ховають понад придорожньою канавою. Сотні хрестів означують той шлях. Багатьох з них уже й немає, бо зроблені вони були з двох паличок, перев’язаних мотузкою, тож розпалися під дощем»59.

Однак нерідко бувало й таке (про що не писала Ґрудзінська), що козача нагайка, знищення посівів і господарств відступаючими росіянами ламали опір тих, хто не хотів коритися наказові покинути батьківщину. Адже евакуація, а по суті, вигнання населення, як написала Аліція Ґлаз, відбувалася за усталеним сценарієм. Перед остаточним відступом російських військ у даній місцевості з’являлися козаки, які силоміць виганяли мешканців з будинків, обійстя палили, а людність змушували вирушати у вигнання. Цієї ганебної практики не спинив навіть наказ Верховного головнокомандувача вел. кн. Миколи Миколайовича від 20 червня / 3 липня 1915 року, який звелів негайно й рішуче припинити умисне знищення відступаючими військами російської армії майна цивільного населення. Головнокомандувач дозво-

За Золотими ворітьми

ляв чинити шкоду лише за тих обставин, коли цього потребували бойові умови та воєнні ситуації. Додамо, що цей наказ, виданий під час уже здійснюваної евакуації, залишився лише на папері, а його тлумачення і застосування залежали від доброї волі виконавців і швидкості відступу російських солдатів на схід60. Другу категорію біженців складали ті, що покинули Варшаву, а особливо Галичину, через, як це окреслив Костанти Скшинський, свою прихильність до альянтів61. Влодзімеж Бартошевич (син Йоахима) у своїх надзвичайно цікавих спогадах зазначив, що потреба втечі від німців та австрійців була зумовлена страхом репресій. «В Галичині, – писав він, – після повернення австрійських військ шалів терор, поширювалися доноси, сотні людей гинули на шибеницях. Для тих, хто бодай якось увійшов у конфлікт із Центральними державами, залишалася тільки втеча»62.

Хвиля біженців, як уже йшлося вище, переважно возами та залізницею прямувала до Києва. Столиця України тільки для частини з них була пунктом призначення, а для решти – лише етапом подальшої подорожі. Про це добре сказав Б. Раппапорт, який писав: «Натовп [біженців – M. K.] насправді плив двома руслами, на які розділялася ріка вигнання. Один поляк простував через Мінськ на північ, другий – через Київ на південь. Саме в тих двох містах передусім розпочалася рятівна праця»63.

Біженців, які прибували до Києва, скеровували на поселення в губернії Правобережної України, але насамперед «далі на Полтаву, Харків і Тамбов»64. Українські міста й губернії стали місцем міграції біженців, які рухалися через Білорусь. Адже, діставшись Довська, де т. зв. шосе Брест–Москва перетинається з Київським, частина з них обирали шлях на південь через Гомель, Чернігів до Києва, або простували на Полтаву, Катеринослав (Дніпропетровськ), Харків. Українські губернії, як свідчить статистика, стали місцем поселення біженців різних національностей, в т. ч. поляків, чия присутність також і в Білорусі була зумовлена близькістю до Царства Польського, тим фактом, що тут мешкала численна автохтонна польська людність і була змога отримати роботу в польських поміщиків та на промислових підприємствах65. Збільшення потоку біженців, які прагнули потрапити до Києва, а відтак вирушити через місто до лівобережних губерній і далі вглиб Росії, за даними корес пондента газети «Dziennik Kijowski» спостерігалося в червні, липні та серпні 1915 року66.

Київ та його польські мешканці

Табл. 3. Розміщення біженців в українських губерніях Російської імперії в 1915–1918 роках Губернія

Харківська Херсонська Чернігівська Катерино славська Київська* Подільська Полтавська Таврійська Волинська

Кількість біженців різної національності

Кількість польських біженців, зареєстрованих польськими організаціями за даними за даними за даниза даниза даними комітету російського ми ЦГК, ми Ради Комісарі в. кн. Тетяни Централь- станом на З’їздів ату у Миколаївни, ного Бюро III квартал ПТДЖВ польських станом на III станом на 1916 року 1917 року справах квартал 1 I 1917 року 124 243 127 028 36 016 37 300 36 160 44 322 31 278 221 189

43 927 31 278 221 224

11 778 20 837 39 611

10 342 20 837 38 654

19 187 24 734 67 966

51 938 5520 23 584 – 112 955

56 401 5520 29 584 34 719 112 955

42 511 6237 19 138 – 15 874

34 786 6237 14410 3664 10 506

57 412 6157 21 893 10 420 19 334

* За даними на кінець березня 1918 року, з-поміж 29 864 польських біженців, розташованих на Київщині, 10 068 походили з Люблінської губернії, 6250 Ломжинської, 250 Каліської, 369 Келецької, 708 Пйотрковської, 736 Плоцької, 1772 Радомської, 291 Сувальської та 9240 Варшавської, ЦДАГО, ф. 57, оп. 2, спр. 182, Коллекция документов по истории Коммунистической партии Украины, 10 I – 28 XII 1918 г., Польские изгнанники на Украине – перевод из «Monitora Polskiego» nr 35 от 28 III 1918 г. (нумерація сторінок відсутня). Джерело: AAN, CAPL, pudło 38, Liczba wysiedleńców polskich, «Kraj», 22 IV 1917 r. (вирізки з преси), k. 152: AAN, CKO, 36, Число беженцев по регистрационным материалам поступившим и проверенным в Центральном Всероссийском Бюро до 1 янва ря 1917 г., k. 332; AAN, RGO, 1340, Tablica porównawcza ilości wygnańców-Polaków, znajdujących się pod opieka CKO do ogółu wygnańców-Polaków (нумерація сторінок відсутня); W. Najdus, Polacy w rewolucji w 1917 roku, Warszawa 1967, s. 51–53.

Про те, що містом прокотилася величезна хвиля вигнанців, інформувала майже безугавно польська преса в Росії. «Głos Polski» за 30 серпня/12 вересня 1915 року писав, посилаючись на «Dziennik Kijowski»: «Так само, як у попередні дні, в пункті роздачі харчування на вантажній станції залізниці панували штовханина і галас. Прибули нові потяги з біженцями, привізши близько 5000 втікачів, переважно селян із західних районів Подільської та Волинської губерній, відірваних від плуга та ріллі»67.

За Золотими ворітьми

Про інтенсивний рух біженців через Київ писала також у регулярній колонці «З Литви та Русі» петроградська газета «Sztandar», повідомляючи, що через пункт харчування на залізничному вокзалі від 16 серпня до 18 листопада 1915 року пройшли 54 874 дорослі та 18 205 дітей-біженців. Марія Бжиська, своєю чергою, на маргінесі дискусії про історію книжки в Росії у 1914–1921 роках, написала, що до Києва дісталися й переважно були відправлені вглиб Російської держави 90 000 біженців68. Натомість, Іван Лісевич підрахував, що від середини вересня до грудня 1915 року через репатріаційний пункт у Києві пройшли 82 600 осіб, з-поміж яких більшість становили поляки69. Наприкінці листопада того року (тобто в день публікації тексту в газеті «Sztandar») через залізничну станцію щодня переміщувалися 500–600 осіб, з-поміж яких 40% становили діти. Ця кількість водночас свідчить про зниження інтенсивності хвилі біженців і її переміщення за Дніпро та підтверджує інформацію газети «Dziennik Kijowski», що основний потік вигнанців з Царства Польського через перевалочну базу в Києві тривав до 11/24 листопада 1915 року70. Немає сумніву, що частина біженців, змушених до примусової евакуації з Царства Польського та окупованої росіянами частини Галичини, затримувалася в Києві, проте, чи й справді, як писав Зиґмунд Подгорський (генерал Війська Польського), кількість поляків у Києві на межі 1915–1916 років збільшилася принаймні втричі71, або, як припускає Г. Стронський, зросла в 1915 році до 100 00072? Кореспондент газети «Sprawa Polska» в першому з циклу листів із Києва стверджував, що біженців-поляків у самому місті можна було нарахувати щонайбільше 25 тисяч73. Процитований вище о. Т. Скальський у своїх мемуарах заявив, що в роки війни відбулося значне збільшення кількості віруючих. Уже в 1913 році він оцінив її в 30 000 осіб, додавши, що «громадилося при ній [парафії. – M. K.] набагато більше, позаяк церква св. Олександра, як найстарший і розташований в найжвавішій ділянці міста храм, приваблювала на свої богослужіння віруючих і з інших парафій»74. У 1916 році в Києві, за оцінками о. Скальського, було 87 000 римо-католиків, з-поміж яких до храму св. Олександра належали 40 000, а навідувалися загалом близько 55 тис.75 Марія Дунін-Козицька (письменниця, землевласниця) в «Переораних шляхах» висловила думку, що до міста під час війни прибули близько 40 000 поляків76. Якщо припустити, що польська спільнота уже до війни сягнула кількості 44–50 тис. осіб і беручи до уваги, що серед віруючих Латинської Церкви здебільшого становили поляки, а литовці, чехи, французи, вірмени та інші становили меншість, з великою обережністю можна припустити, що кількість поляків зросла від 37 до 43 тис. осіб (залежно від розрахунку). Годі, однак, однозначно відповісти на запитання, чи це число включало лише поляків, які постійно мешкали в місті, а чи також тих, хто перебував у ньому тимчасово. Слід додати, що о. Скальський не спорядив своїх оцінок жодними достовірними посиланнями, що зумовлює потребу ставитися до них із великою обережністю. Немає, натомість, сумнівів, що кількість киянполяків зросла. Збільшення відбулося завдяки поміщикам, які через війну не могли виїхати до Царства Польського або навіть за кордон, і під впливом погромів польсь-

Київ та його польські мешканці

ких власників на Волині, Поділлі та на Київщині в 1917 році спочатку на певний час перебралися до міста, а відтак залишилися там і надалі. За словами о. Скальського, в місті осіли також поляки – вигнанці з Царства Польського, Віленського краю і, додамо, Галичини77. Встановити фактичну кількість біженців, які опинилися в Києві, не допомагає статистика, яку провадили польські рятувальні організації. Центральний громадський комітет в листі від 27 травня 1917 року, адресованому до Київської губернської наради у справах біженців, заявив, що з-поміж 15 085 біженців, які перебували в третьому кварталі 1917 року під його опікою в Київській губернії, в містах і селищах знайшли притулок 2943 особи; натомість у четвертому кварталі з-поміж 3949 біженців у Київському повіті мешкали 584 підопічні цієї організації78. Польське товариство допомоги жертвам війни, своєю чергою, в третьому кварталі 1917 року піклувалося про 20 119 біженців, натомість Польський львівський рятувальний комітет – 2008 вигнанцями. Упродовж цього періоду загальна кількість біженців у Київській губернії становила 89 148 осіб79. Марія Виджґа-Ніклевич, описуючи діяльність Залізничної секції ПТДЖВ, констатувала, що на початку 1917 року «поляків, зареєстрованих нами [тобто секцією Товариства. – М. К.], в Києві осіло близько півтори тисячі»80. Слід при тому зазначити, що філії Товариства (про польські рятувальні організації див. докладніше в розділі 2) піклувалися про біженців, розміщених у містах, натомість ЦГК загалом дбав про вигнанців, розташованих у сільській місцевості, що було результатом домовленості між тими організаціями стосовно проведення рятівних акцій у Росії. «Львівський комітет» тим часом надавав допомогу галичанам, розміщеним і в місті, і на селі81. Не дозволяють також визначити фактичну кількість членів польської спільноти і результати виборів до міської ради та Установчих зборів, які відбулися в Києві у 1917 році. В повідомленні газети «Dziennik Polski» від 11/24 серпня 1917 року йшлося про те, що місто «є значним скупченням біженців», але лише в Києві та його околицях місцева філія ПТДЖВ розмістила «щонайбільше 18 000» біженців82. Певний ключ нам також можуть дати результати вже згаданих виборів до міської ради. В голосуванні взяли участь 174 492 виборці, які мали право голосу, тобто 53% загалу. За польський список проголосували загалом 10 515 осіб83. Натомість, за інформацією, опублікованою в газеті «Dziennik Kijowski» 16 грудня 1917 року, на виборах до Установчих зборів з-поміж 187 099 голосів польські кандидати отримали 11 932, а виборці-поляки мали би становити близько 20% виборців у виборчих округах. На 1749 голосів, визнаних недійсними, польських припало 20084. Не допомагає прояснити поставлену проблему й інформація, взята з огляду російської преси, який підготувало Міністерство закордонних справ Польської Республіки, датованого 11 листопада 1919 року. За даними бюро при Польському виконавчому комітеті на Русі85, який опікувався відправкою поляків до Царства Польського та Галичини, в Києві начебто перебували близько 15 тисяч поляків, які «хочуть виїхати з Росії»86. Януш Купчак, посилаючись на В. Найдус, написав, що станом на 6 березня 1919 року в місті перебували 36 828 поляків (15 495 чоловіків і 21 333 жінки)87.

За Золотими ворітьми

Слід зазначити, що наведені вище цифри включають тих, хто не виїхав із міста до Польщі після Лютневої революції 1917 року, а також і після Жовтневого перевороту, за поширення Громадянської війни та анархії на Україні. Приплив десятків тисяч біженців до Києва у другій половині 1915 року, звісно, зумовив кількісне збільшення в ньому польської людності. Їхня поява до певної міри, як виснував автор листа до Людвіка Яновського, призвела до змін у національному складі населення міста88. Втім, не можна однозначно виснувати, що в 1915 році кількість поляків зросла до 100 тисяч, що могло би підтвердити статистику, наведену о. Скальським. До сумніву схиляють оцінки польських рятувальних організацій, які стверджували, що в їхніх реєстрах між третім кварталом 1916 і третім кварталом 1917 року зафіксовано від 42 до 57 тис. біженців, утім, розкиданих по всій Київській губернії. Київ був для натовпів біженців у 1915–1916 роках, про що вже йшлося вище, радше перевалочним пунктом у подальшій подорожі вглиб України та до російських губерній, ніж місцем тимчасового проживання. Годі водночас чітко визначити кількість біженців, про яких піклувалися ці організації в самому місті. Не дають відповіді й витяги з інформації, наведені вище. Затримці значної кількості біженців у Києві восени 1915 року аж ніяк не сприяла позиція місцевої царської адміністрації, яка почала евакуювати місто, поширивши цей процес і на біженців. Полишити Київ змушували тих вигнанців, які не мали постійної роботи. Психоз страху передався й мешканцям міста, що дуже яскраво описав автор статті, присвяченої Польському львівському рятувальному комітету: «Кінець вересня 1915 року в Києві, – писав він, – був сповнений тривоги, печалі та прикрих емоцій [...]. Як це зазвичай буває в глибокому запіллі армії, де громадяться елементи, що живуть спекуляцією, на тлі не завжди контрольованих чуток, зі швидкістю блискавки поширювалися страшні та потворні вістки. Людність, мало ще призвичаєна до війни, не усвідомлюючи серйозності становища, почала обурюватися, нервувати та виїжджати, роблячи найжахливіші висновки з різних явищ, яких не могла пояснити, – або з корисливого впертого страху – не хотіла належним чином оцінити. Паніку зумовив серед іншого той факт, що київські щоденні газети через брак паперу виходили в меншому форматі, що не тільки справляло прикре враження на людей, а й перешкоджало їхньому заспокоєнню, адже в скороченому обсязі видань, сповнених не надто втішною інформацією та чутками, бракувало місця для розумних статей. Виїзди були масовими – особливо російської інтелігенції, – і на вулицях Києва можна було побачити два великі потоки – валку оббитих полотном і повних різного непотребу великих возів німецьких колоністів, яких виселили з південно-західних губерній і які прибували до міста з боку залізничного вокзалу, – і валку забитих валізами незручних київських “прольоток”, які везли на вокзал переляканих людей»89.

Про необдуманий наказ царської адміністрації (про це вже згадувалося вище) щодо евакуації Києва пише у своїх спогадах В. Бартошевич, який оповідає про паніку, коли кияни довідалися, що після прориву німцями фронту ті нібито вирушили просто на місто. Почалася евакуація, тобто вивезення установ, Київського університету і гімназії Науменка (де навчався автор спогадів) до Саратова. Мешканці Києва, переважно з багатіїв, тікали в жахливій паніці, а психоз страху не дав їм спинитися аж до Таганрога90.

Київ та його польські мешканці

Про мінливу кількість біженців у місті переконливо свідчить нотатка Маріана Шумляковського. У сьомому листі з Києва, оприлюдненому на шпальтах газети «Głos Polski» за 27 листопада / 10 грудня 1916 року, він писав: «В інших містах пересування хвиль біженців майже повністю припинилося, натомість у Києві, вузловій станції, через яку пролягли шляхи на Поділля, Волинь, Галичину, після початку російського наступу [ген. Олексія Брусилова. – М. К.] знову почалося зворотне паломництво, щоб швидше повернутися на батьківщину, бодай навіть на руїни, аби свої»91.

У збільшенні чисельності польської спільноти переконує тим часом інформація, вміщена у виданні «Polak-Katolik» за 3/16 грудня 1917 року, в ній ідеться про переселення польських біженців з глибини Росії, особливо з Москви та Петрограда. Ця міграція, звісно, не тільки поляків, спонукала Київську губернську раду у справах біженців ухвалити 16 жовтня 1917 року постанову про закриття міста і Київської губернії для «новоприбулих мас біженців, а відтак і рішення ПТДЖВ, що вони не зможуть сподіватися на допомогу його філій»92. Не можна, утім, виключати, що наявність такої значної кількості поляків, тобто 100 тисяч, у столиці України була реальною в період після Лютневої революції, коли почався процес повернення біженців на батьківщину та напливу сюди людності в 1917–1918 роках – у пошуках притулку, як уже йшлося вище, від поширення на Україні погромів, нестримної анархії та хвилі вбивств – поміщиків, польських селян і біженців, які мешкали у Волинській, Подільській і Київській губерніях та в інших регіонах України. Це питання чудово висвітлює спостереження Димітра Семпа-Шажинського93, адвоката, а водночас активного діяча польської громади Києва, прихильника демократичних переконань. Він писав: «Врятовані часто завдяки диву чи випадковості люди мусили тікати й вибиратися з теренів, охоплених нищівним вогнем, і тулитися в містах і містечках, де життя було трохи стерпнішим і безпечнішим. Тоді-то і Київ, – писав він далі, – поглинув велику масу польських прибульців, але вже не тільки з-за кордону, а майже з усіх українних закутків»94.

Визнати факт існування в Києві чисельної польської колонії в 1917 році спонукає також точка зору І. Т. Лісевича. На думку цього автора, вона, з урахуванням біженців, налічувала майже 80 тис. осіб95. Схоже, частковим підтвердженням цієї гіпотези можуть слугувати наведені вище дані В. Найдус і Я. Купчака про кількість поляків у Києві в березні 1919 року. Подібне припущення також підтверджують уже згадані повідомлення про діяльність польської спільноти в місті в роки I Світової війни, автори яких підкреслювали факт притоку біженців, а отже, і збільшення кількості його польських мешканців. Проте, це питання вони трактували досить вільно, часто для того, щоб підкреслити ту роль, яку вона відіграла в історії Києва та польської меншини, що проживала в губерніях Правобережної України. Наведені вище цифри можуть свідчити також про необізнаність авторів щодо справжніх розмірів польської громади, красномовним прикладом чого є скептичний погляд на цю проблему, висловлений Тадеушом Заблоцьким (журналістом і письменником), який писав:

За Золотими ворітьми

«Не знаю, чи то правда, що в Києві налічувалося майже 200 тисяч поляків. Гадаю, це перебільшення, але, звісно, поляки задавали тон місту і його вищим сферам»96.

Спостереження Заблоцького підтвердив Владислав Ґюнтер (пізніше дипломат), якого через австрійське громадянство на самому початку війни інтернувала російська адміністрація. На підставі офіційного розпорядження він опинився в Казані, проте влітку 1916 року зміг повернутися до столиці України. У своїх мемуарах він зазначив, що Київ через значний наплив поляків став «[...] столицею Польщі та політичним центром, до того ж, він все ще використовував ресурси місцевого поміщицтва, мав активну пресу і добрий польський театр [...]»97.Це спостереження доповнює міркування І. Т. Лісевича про соціальну структуру біженців. Серед вигнанців переважали в основному селяни, але не бракувало і висококваліфіко ваних робітників, інженерно-технічного персоналу, членів адміністрації евакуйо ваних углиб Росії заводів, головним чином металообробних і машинобудівних, скажімо, до київського «Арсеналу» були переведені близько 200 робітників із Варшави, де існувало подібне підприємство98. Така оцінка стає ще вірогіднішою, якщо врахувати реалії, в яких формувалася позиція польської спільноти Наддніпрянщини, набувала обрисів її внутрішня структура, вплив економічної потуги та соціального становища автохтонного польського населення Волині, Поділля, Київщини, врешті, емоційне та прагматичне ставлення до Києва. Слід водночас підкреслити, що поляки в Києві були однією з багатьох меншин, які відігравали в його історії істотну роль. Поруч із росіянами, німцями, євреями, вірменами, вони становили окрему групу «серед автохтонів-русинів». У цьому переконують мемуари і щоденники, де йдеться про загальні питання контактів із непольським оточенням, а основний зміст фокусується на «польських справах». Становище польської спільноти зумовлювала аж ніяк не її чисельність; навіть якщо оптимістично припустити, що напередодні війни ця спільнота налічувала 60 тис. осіб (див. вище), то при 600 тис. населення міста ця громада була, звісно, помітною, та все ж однією з багатьох національних. Однак вирішальною для її рангу (впливовості), про що вже частково йшлося, була позиція, яку посідали члени спільноти, приналежність до певної фахової групи (правники, лікарі), або ж випливала із соціального становища. Поляки в Києві не були «панівною нацією», вони лише посідали окреслену, часто високу позицію в товаристві (соціальну – поміщицтво, буржуазія, представники вільних професій), а передусім економічну. Майкл Ф. Гам особливо підкреслив їхню надзвичайно динамічну експансію власне в цій сфері людської діяльності. Дослідник зазначив, що особливо високу активність демонст рували варшавські підприємства, засновуючи в Києві власні філії та крамниці. Про підприємливість поляків, скажімо, свідчило те, що в 1913 році вони володіли 10% київської нерухомості99. У цьому контексті дуже цікавим є соціальний склад і становище, яке поляки посідали у професійній структурі міста. У 1914 році з-поміж 40 000 католиків, як подає Лешек Вонтромбський, 9000 належали до шляхти, 1200 – до купців, 5600 – до поміщиків, 6700 осіб мали селянське походження, а понад 20 000 були міщанами100.

Київ та його польські мешканці

Ґерард Жеберек, спираючись на дані перепису населення 1897 року, зазначив, що більшість з-поміж 16 000 польських мешканців міста становила інтелігенція101. Цю думку поділяє також Влодзімеж Менджецький102. У домінуванні т. зв. інтелігентів, тобто представників освічених верств, у поль ському середовищі в Києві також переконує Т. Мруз. Цей автор стверджує, посилаючись на фрагментарні дані, що польської інтелігенції було принаймні 10 000 осіб, а відтак вона становила близько 28% польської спільноти міста. Втім, учений вважав таку кількість «верхньою межею кількості цієї верстви»103. Слід зазначити, що Т. Мруз зараховував до цієї групи також освічений пролетаріат, тобто кваліфікованих робітників, гувернерів, нижчих залізничних службовців і співробітників приватних фірм, технічну інтелігенцію, під якою розумів інженерів, техніків і директорів підприємств, а також представників вільних професій. Предметом міркувань цього автора стала передусім остання група. Він стверджував, що вона значною мірою рекрутувалася з-поміж представників збіднілої шляхти, яка (про це вже йшлося) з низки причин осіла, зокрема після поразки Січневого повстання, в Києві та інших містах і містечках Правобережної України. Освіта, здобута переважно в російських школах і вищих навчальних закладах, але й поза межами імперії, юридичні обмеження, тобто заборона обіймати посади в російській адміністрації та займатися певними професіями, а також їхня (фінансова) привабливість, – усе це зумовило, що поляки залучалися до фаху адвокатів, фармацевтів, лікарів, учених або збагачували мистецькі середовища Києва (маляри, музиканти, скульптори, актори)104. Слід, утім, зазначити, що коли йдеться про представників поміщицтва, їхня фахова діяльність не позбавляла їх шляхетства, і дуже часто не призводила до розриву стосунків зі своїм станом; вони ставали його невід’ємною частиною одразу після повернення до традиційних поміщицьких справ, скажімо, після набуття права власності на маєток. Додамо – часто після збагачення в Києві (наприклад, у випадку сім’ї Ґарлінських) вони не тільки підвищували свій суспільний статус, а й повертали належне їм становище, зумовлене походженням105. Середовище інтелігенції зростало також завдяки гімназійній і студентській молоді, яка навчалася в Києві, а походила переважно з Волині, Поділля та Київщини та з інших регіонів України чи інших частин Російської імперії (наприклад, Царства Польського, Литви й Білорусі). Однак визначення їхньої фактичної кількості через фрагментарність даних становить непросте, як уже зазначалося, завдання. За словами Станіслава Ґжималовського (активного учасника польського життя в Києві) в Університеті св. Володимира в 1896 році поміж 2500 студентів близько 500 були польського походження106. Через десять років (1905 рік), за оцінкою Т. Мруза, ця кількість не змінилася (503 особи). Додамо при тому, що кількість молодих поляків, які навчалися в російських університетах, була обмежена указом імператора Олександра II в 1866 році. Він запровадив тоді принцип, що їхнє число не могло перевищувати однієї п’ятої загалу студентів, тобто 20%107. Припускаючи, що цього принципу послідовно дотримувалися, теоретично можна обчислити, що серед 4919 студентів Київського університету в 1913 році 834 були поляками, а через чотири роки з-поміж 5300 студентів цього вищого навчального закладу їх могло бути 1060108.

За Золотими ворітьми

Поляки також навчалися і в інших київських вищих навчальних закладах, проте на запитання про фактичне число студентів і студенток Київської Політехніки, Вищих жіночих курсів, Жіночого медичного інституту, Комерційного інституту чи Музичної консерваторії можна дати лише часткову відповідь. За даними гурту випускників Київської Політехніки, який існував при Тех нічному товаристві у Варшаві, після Другої світової війни в Польщі мешкали близько 500 інженерів, які отримали диплом цього закладу до 1918 року. З урахуванням зазначеної вище кількості у близько 22% дипломів для випускників-поляків, С. Ґжималовський дійшов висновку, що студенти-поляки становили також близько 22% загалу слухачів технічного вищого навчального закладу109. Натомість польки здобували освіту, зокрема, в Жіночому медичному інституті, що підтвердив Владислав Поль, який за нагоди опису історії студентів-медиків Київського університету встановив прізвища одинадцяти випускниць указаного закладу110. Безсумнівно, певна група польських студентів навчалася в Комерційному інституті в Києві чи на Київських вищих жіночих курсах (див. вище), про що свід чила їхня діяльність у студентських організаціях (див. докладніше в розділі 6)111. Не бракувало поляків і серед гімназійної молоді, в чому можна переконатися завдяки спискові випускників, скажімо, авторитетної Першої київської гімназії та спогадам бодай Т. Заблоцького і Кароля Збишевського (історик, публіцист)112. У 1918 році в київських загальноосвітніх школах навчалися 27 818 учнів, серед яких поляків було 3704 (2612 в польських гімназіях, 1092 – в непольських)113. Слід, утім, підкреслити, що гімназисти та студенти, які навчалися в місцевих освітніх закладах, не були «сталим елементом» польської інтелігенції в цьому місті. Після закінчення студій вони зазвичай полишали Київ і вливалися в польську людність Південно-Західного краю, Царства Польського, «Литви», чи інших час тин царської імперії. Проте в період свого перебування в Києві вони збільшували чисельність місцевої польської громади. Наступною після інтелігенції верствою, яка посідала високе становище і ві дігравала, як стверджує Т. Мруз, значну роль у спільноті «польського Києва», була буржуазія. Вона складалася переважно з вихідців із Царства Польського, які провадили інтенсивну господарську діяльність, аби з часом, а іноді майже вод ночас із оселенням у цьому місті, долучитися до життя місцевої польської громади. Економічна активність цієї групи давалася взнаки, зокрема, у харчовій промисловості, машинобудуванні, виробництві цукру тощо114. Тон польській громаді Києва (на думку вже цитованого тут Т. Мруза, то була третя група) до початку війни задавало поміщицтво. Хоча воно було закорінене радше в реаліях української провінції, ніж столиці Південно-Західного краю, однак залишалося тісно пов’язаним із київськими поляками, брало активну участь у їхньому житті та товариських, громадських, економічних і політичних заходах, які відбувалися в місті, надаючи їм своєю участю відповідного рангу та оправи115. Зоф’я Іваницька з Родовичів констатувала у своїх мемуарах, що в Києві до 1914 року мешкала також чисельна група поляків, які працювали фізично, ремісників і робітників та домашньої прислуги116. Тадеуш Яворський у цікавій статті про

Київ та його польські мешканці

поляків у Києві, опублікованій за рік до Великої війни, однозначно ствердив, що польське населення складали «переважно робітники і фабричні ремісники»117. Натомість Т. Мруз зазначив, що це були не тільки вихідці з селян, а й до певної міри зі збіднілої шляхти та міщанства118. Напередодні 1908 року поляки становили, за даними Марцелія Наленч-Доб ровольського, понад 15% усіх робітників, зайнятих у промисловості. В деяких професіях, як-от ливарників і слюсарів, понад 50% зайнятих становили поляки119. T. Мруз, покликаючись на дані 1910 року та спостереження Наленч-Доброволь ського, припустив, що серед 20 000 київських робітників поляками можна вважати близько 3000 осіб120. Помітну, а водночас чисельну групу, яка до того ж користувалася доброю репутацією, становили ремісники-поляки, які за словами Наленч-Добровольського, переважали в середовищі шевців, кравців і фармацевтів121. Проте ми мало знаємо про робітників і ремісників-поляків, які мешкали та працювали в Києві. Автори мемуарів і нотаток зазвичай описують події, що стосуються їхнього власного суспільного класу, верстви, тобто інтелігенції, поміщицтва й буржуазії, але дуже рідко, або й узагалі не приділяють уваги і не апелюють до іншої, як слід припускати, численнішої частини польської громади. Мабуть, слід погодитися з припущенням М. Наленч-Добровольського, що підрахунки кількості «польських промислових робітників» не можуть бути докладними через брак належної статистики, яку б вели самі поляки. Водночас учений ставив під сумнів офіційні підрахунки, які вважав ненадійними, а в кращому разі недостатніми. Він також зазначив, і це можна розглядати як критику, що київські поляки все ж спробували провести відповідні підрахунки, щоб «визначати власні сили» напередодні виборів до Державної Думи, але їм забракло послідовності та наполегливості, і це починання зазнало невдачі122. Інтелігенція відігравала в польській спільноті Києва, а також серед поляків, які мешкали в українських губерніях, дуже важливу роль – вона впливала на розвиток і формування національного самоусвідомлення. Це було зумовлено не тільки столичним характером міста, а передусім зосередженням у ньому основних інституцій польського життя, які творили і впливали на аналогічні інституції, що функціону вали на Україні, принаймні, в т.зв. «польських» губерніях. Завдяки своїй соціаль ній позиції інтелігенція підкреслювала, зміцнювала та пожвавлювала національну ідентичність місцевих поляків. Її незаперечне домінування надавало національного забарвлення культурній, освітній, громадській, економічній і політичній діяльності (див. докладніше про це в наступних розділах). Разом із буржуазією і поміщицтвом, завдяки їхньому економічному становищу та впливам, усвідомлюючи власну польську ідентичність, інтелігенція формувала статус польської громади в Києві. Проте її утримання було нелегким завданням. М. Наленч-Добровольський у своєму описі Києва підкреслив, що поляки мусили змагатися не тільки з царським режимом, а й з іншими національними групами та інтелектуальними течіями, які загрожували економічній потузі та національній єдності поляків. «[...] Оточені звідусіль ворогами, – писав він, – без належної консолідації та згуртованості, вони мусять боротися за хліб і утримання чистоти національного духу.

За Золотими ворітьми

А боротьба та нелегка. Гангрена сучасних російських стосунків, моральний нігілізм, містицизм, анархістські теорії занапастили чимало шляхетних індивідів уже на шкільній лаві, – вони сіють змішування понять і віддаються на поталу молохові руйнування. Окрім росіян, кожною польською поразкою тішаться русини, які ґвалтом хочуть, щоб ми віддали їм їхню “інтелігенцію”; позирають на нас ядучим поглядом німці, які тут [у Києві. – M.K.] здавна складають дуже організовану колонію (наприклад, мають школи з правом публічності); врешті, з нами конкурують у розвитку торгівлі та промисловості євреї та вірмени»123.

Проте надзвичайно влучною є заувага Т. Мруза, яка стосується і київських поляків, і мешканців Південно-Західного краю. Отже, у польській громаді міста та у національній меншині існували, на думку цього автора: «[...] неначе два окремі світи. Один творили свідомі своєї польської ідентичності еліти – інтелігенція, буржуазія, поміщики, а другий – найчастіше позбавлені національної самосвідомості, а тому схильні до русифікації, робітничі середовища, ремісники, домашня прислуга, а також чиновники, селяни і більшість дрібних службовців приватних маєтків. Контакти між ними, за винятком службових стосунків, обмежувалися благодійною діяльністю та просвітніми заходами [...]»124.

Додамо, що досконалу ретроспективу соціальної структури польської колонії, її чисельності та заможності становив, за визначенням Т. Заблоцького, т. зв. католицький огляд, який відбувався щонеділі після богослужіння у храмі св. Олександра125, що й нині відкритий в центрі Києва неподалік сучасного Майдану Незалежності та собору св. Михаїла. Цей автор писав, що на парадних сходах, які вели до храму, котрий стоїть на пагорбі, і прилеглій до нього великій площі можна було «побачити “увесь” [польський. – M. K.] Київ», а храмові завдяки його розташуванню «надавали перевагу еліти міста»126. Значний відсоток поляків, які мешкали в Києві, слід зазначити, не був чимось особливим лише для цього міста. Д. Семп-Шажинський зазначав, що їхні громади були розкидані містами і містечками Волині, Поділля й Київщини. Поляки гуртувалися у великих «колоніях»: у Житомирі, Луцьку, Рівному, Кам’янці-Подільському, Херсоні, Єлисаветграді, Білій Церкві, Ставищі, Фастові, Бердичеві, Проскурові, Немирові, Брацлаві, Летичеві, Острозі, Олиці, Корці, Межиричі, Сквирі, Умані, Таращі, Тетієві, Володарці, Ржищеві, Каневі, Богуславі, Ковелі, Дубні, Кременці тощо127. Польська людність, як правило, утворювала в них впливові спільноти і висувалася, попри перевагу прийшлого російського населення, «на чоло культурного життя». Польська інтелігенція в Києві, як стверджує М. Дунін-Козицька, становила «майже половину всіх фахових працівників», обіймаючи поважні та доступні для неї посади лікарів, юристів, інженерів, письменників. Подібним чином характеризував можливості поляків і їхню присутність у соціальній та професійній структурі Генрик Юзевський (у Другій Республіці, зокрема, волинський воєвода). У своїх мемуарах він висловив думку, що поляки в Києві та Південно-Західному краї нарівні з росіянами використовували можливості практикувати вільні професії, обіймали важливі посади в промисловості, у світі техніки, торгівлі, а особливо в сільському господарстві, яке «традиційно пов’язане з польською ідентичністю і польським ста-

Київ та його польські мешканці

ном посідання в українському селі, освяченим давньою традицією». Для поляків були доступні – як стверджує далі цей автор – всі посади, за винятком державних чиновників128. Про значний відсоток «інтелігентських сил» серед поляків, які мешкали в міс тах і містечках Правобережної України, та поширеність серед польської людності заняття торгівлею і ремеслом писав також Й. Бартошевич129. Автор праці «Польська власність на Русі...» водночас зазначав, що: «Міста на Русі поволі – занадто поволі прокидаються від тривалого сну, в який їх занурили політичні стосунки та пасивність суспільства; хоча в них польський елемент поступово починає усвідомлювати свою важливість і мислити суспільно, і працювати починає [особливо після 1905 року. – M. K.], однак, – як писав далі Бартошевич, – досі на селі, на землі, в землеробстві та рільничому господарстві гуртуються переважно людські та економічні сили»130.

В історії польської громади в Києві, як зазначалось, її позиція значною мірою визначалася наявністю поміщицтва та польської земельної власності на Волині, Поділлі та Київщині. Можливо, що без цього соціального статусу, передусім еконо мічного, за постійних обмежень з боку царського режиму, який послідовно прагнув деполонізувати Південно-Західний край, годі було б і мріяти про польські культурні, освітні, економічні, благодійні, політичні ініціативи, і не лише після 1905 року, а й до першої російської революції (див. наступні розділи). Ми не маємо наміру обговорювати тут питання польської власності на згаданому терені, що вже було предметом інших досліджень, лише хочемо навести оцінки розмірів цього стану131. Й. Бартошевич у процитованій вище праці, посилаючись на царський указ від 14 березня 1911 року, в якому визначено принципи набуття чинного виборчого права для участі у виборах до земств, констатував, що кількість поляків-землевласників із Волині, Поділля та Київщини, які його набули, становила 6050 осіб (на 27 642 осіб). В їхній власності перебувало 2 306 059,17 десятин землі (загалом – 5 009 352,25 десятин ріллі). На думку автора, заявлена кількість була нижчою, ніж мала би бути, адже вона не враховує земельної власності поляків, які не набули виборчих прав (наприклад, іноземних підданих), або ж, будучи польського походження, «були зараховані до курії непольських виборців. Скільки слід би було додати до цієї суми, щоб отримати фактичний обсяг польських земельних володінь на руських землях, важко визначити навіть приблизно». Тому він запропонував залишатися при мінімальній, на його думку, кількості132. Бартошевич підкреслив, що поміщики – іноземні громадяни – в 1905 році володіли 44 217 десятинами землі, з яких значна частина належала полякам133. Додамо, що автор прийняв за критерій, згідно з чинним законом про вибори до земств, поділ земельної власності на велику, середню та малу, а це прямо залежало від прийнятих у цих місцях правил (мінімальної площі земельного володіння). Великим землевласникам, тобто 2124 особам, належало 2 202 270,21 десятин, у власності середніх землевласників (1754 особи) перебувало 74 662,57 десятини, а невеликі землевласники, яких налічувалося 2172 особи, володіли загалом 29 186,39 десятин134.

За Золотими ворітьми

Вартість землі, якою володіли землевласники, що мали право обирати до земств, у 1909 році становила півмільярда рублів, Й. Бартошевич оцінював її в 600–650 млн рублів. Натомість, за оцінками Бюро конгресових праць при уряді Республіки Польщі, вона сягала в 1912 році 1 625 000 000 франків135. Слід зазначити, що право голосу також набула 2521 особа, з-поміж тих, хто володів нерухомістю і в чиїх руках перебувала власність на суму 29 326 277,36 руб. (загальна оцінка всієї власності – 64 239 650,36 руб.)136. Д. Бовуа, покликаючись на анкетування, яке наказав провести генерал-губернатор137 Південно-Західного краю і яке було здійснене губернаторами Волині, Поділля та Київщини і стосувалося розмірів польських маєтків, констатував, що в 1890 році у власності поміщиків-поляків перебувало 3386 маєтків, а площа їхньої власності становила 3 078 278 десятин землі138. Подібні цифри навів у своїй праці Олександр Верига-Даровський139. В економічному потенціалі поляків, а відтак і в мірі їхньої заможності, можна пересвідчитися також, зокрема, зваживши на кількість приналежних їм цукрових заводів. З-поміж 142 цукрових заводів їм належали 59, а ще в 10 вони мали суттєву частку капіталу. На багатьох із них поляки обіймали посади адміністраторів (59), директорів (85) та службовців (558), вони також становили чималий відсоток нижчого персоналу140. Мабуть, зазначені тут цифри дозволяють не лише обґрунтувати сформульовану вище тезу, а й прямо свідчать, на чому наголошує вже згадуваний Й. Бартошевич, що маючи сильну економічну позицію, а відтак будучи заможними, маєтні поляки, однак, становили нечисленну, розпорошену по «Русі» групу, члени якої не підтримували «взагалі жодних стосунків із убогою шляхетською братією, з чиншовиками, із давно осілими на Русі мазурами [...], навіть не знаючи їхньої загальної кількості, свідомо чи несвідомо ігноруючи той, неначе приречений на вимирання і згубу, малоземельний польський елемент»141, – додамо також, не використовуючи його для зміцнення позиції та впливів поляків на Волині, Поділлі та Київщині. *** Коли почалася війна, а особливо від середини 1915 року, польська громада Києва, як уже про це йшлося, не тільки значно збільшилася, а й зміцніла завдяки напливу до міста широкого кола освічених людей, поміщиків, чиновників тощо. Мабуть, тут варто зазначити, що в роки війни ця категорія людності безнастанно зміцнювала місцеву польську громаду. Тадеуш Ґарчинський написав у своїх мемуарах (його значно більше, аніж фінансові питання, цікавили приплив поляків і польське життя в місті), що першими «прибули до Києва ендеки [ND, національнодемократичний табір. – Н. Р.] зі Східної Галичини, а відтак поступово, мірою наступу німецьких військ стали прибувати з Конгресового Царства службовці, спів робітники евакуйованих установ і підприємств, письменники, журналісти, митці, вчені тощо. Насамкінець з’явилися поміщики з польського прикордоння, які вважали, що позаяк доля надто хутко міняється на війні, безпечніше сидіти у великому місті»142. Приплив інтелігенції, як це, своєю чергою, висновував Іґнацій

Київ та його польські мешканці

Ґрабовський, неминуче привносив «на той загумінок [Київ. – М. К.], повний матеріального потенціалу [...], фермент активнішого життя»143. Хоча ми пам’ятаємо про прибульців із Варшави та Царства Польського, слід зазначити, що багатьох видатних політиків, кваліфікованих службовців, діячів освіти, вчених, письменників і журналістів дала польському Києву передусім вимушена міграція їх зі Львова. Оселившись у столиці, а також на Волині, Поділлі та Київщині, вони майже відразу заходилися сприяти польській справі і розвинули дуже жваву суспільно-політичну активність (докладніше див. у наступних розділах), хоча багато з них були іноземними підданими і тому перебували під постійним наглядом поліції. Додамо, що їхня активність зустріла тут такі самі зусилля місцевої польської громади, і вони почали доповнювати одні одних, переважно толерантно ставитись одні до одних, обидві групи динамізували польське національне життя в Києві144. Завдяки появі еліт Варшави, Царства Польського та Львова, Київ, за словами Т. Заблоцького, став у перші роки війни «серцем та інтелектуальною столицею польської ідентичності», а прибульці своїм потенціалом підтримали зусилля чисельної місцевої польської спільноти145. Про неоціненне значення і важливість нових вимушених емігрантів і їхню роль Ярослав Івашкевич написав, що завдяки їм у Києві «атмосфера стала повнішою [...]»146. Той факт, що в місті оселилися чимало біженців-поляків із Галичини, Царства Польського, а також із Південно-Західного краю, спонукав мемуаристів підкреслювати польський характер міста. Ця заувага була виправдана лише стосовно польського середовища. Безумовно, як писав М. Шумляковський, поль ську мову в роки війни можна було почути повсюдно, вона лунала в церквах, на київських вулицях, в театрі та в крамницях, значна присутність поляків також спричинилася до виникнення – як зазначив Юліан Талько-Гринцевич – спілок і наукових товариств, благодійних, економічних, культурних організацій, низки газет і журналів. Зафіксована тут динаміка розвитку різних польських починань, збільшення кількості поляків, безсумнівно, могли навести на думку щодо набуття містом в 1915–1918 роках польського забарвлення. А це вело до посилення сформованого враження, ніби поляки почувалися в Києві, «як удома», або поширення приповідки, що «Київ [...] то така маленька Варшава» – місто, наполовину польське за формою, якої воно не мало до війни. Проте місто все ж залишалося за характером російським, бодай з огляду на численні владні установи, російську колонію чи розміщений у місті гарнізон147. Усе це добре сформулював Г. Юзевський, нагадуючи про ситуацію напередодні війни: «У Києві повсюди лунала російська мова – на вулицях, у трамваях, крамницях, установах. Ми навчалися, читали, писали російською. Російська версія впливала на образ мого існування, визначала його. Київ був Росією – столицею Юго-Западного края»148.

Можливо, з одного боку, російські реалії міста, а з іншого – неросійські акценти, які в них містилися, призводили до того, що польська людність, зокрема в передвоєнний період, функціонувала наче в роздвоєній реальності – за словами Юзевського, «офіційно та побутово, навіть творча присутність росіян не могла

За Золотими ворітьми

змінити стану речей, хоча це намагалися робити»149. Додамо, що поляки ставилися до росіян як до прийшлого елементу, чужинців, яким ніколи не вдавалося глибше вкоренитися, попри увесь чиновний і військовий потенціал, до якого царат вдавався, аби надати місту «російського характеру»150. Польська ідентичність існувала до 1914 року і «росла за порогами польських домівок, були собою, у себе вдома», проте розвивалася для власного вжитку. Поль ські акценти, як-от собор св. Олександра поруч із пам’ятником св. Володимирові, ще один храм св. Миколая по вулиці Великій Васильківській, польські інституції та громадські організації, садиби товариств, розташовані в кам’яницях і спорудах на головних вулицях міста, скажімо, Римо-Католицького благодійного товариства по вулиці Малій Житомирській, 8, клубу «Ланка» та бюро «Освіти» на Хрещатику, 1, правління Спілки службовців на Хрещатику, 42, а неподалік під номером 41 – Товариства шанувальників мистецтва, Польського гімнастичного товариства по Лютеранській, 32, тощо, – безумовно, можна розглядати як основні опори поль ської ідентичності та прояви розширення національних польських позицій. Однак вони не загрожували російськості Києва і ладові, який панував у місті та ПівденноЗахідному краї151. Окрім того, не забуваймо про український вимір міста, особливо віддалених від центру районів і міської периферії, та зростання активності української інтелігенції. Мабуть, Юзевський дуже влучно визначив російську реальність у Києві, з якою мали справу поляки. За його словами, вона не була нетерпимою чи хижою, радше прирученою, доброзичливою, у ній полякам непогано велося, а взаємини складалися цілком добрі. Додамо, що поляки, з уваги на те, що навчалися в київських школах і вищих навчальних закладах, неминуче знайомилися з російською літературою, наукою та мистецтвом, революційним рухом, які справляли на них належне враження, безсумнівно, впливали на їхнє емоційне ставлення до всюдисущої російської дійсності. Проте захоплення нею не перешкоджало, принаймні частині польських мешканців, плекати почуття культурної вищості та цивілізаційної переваги. Глибоко при тому був укорінений образ Росії, яка вчинила злочин проти Польщі та поляків, що був синонімом польської неволі, а це породжувало вороже ставлення до держави царів152. Юзеф Ґарлінський, своєю чергою, зазначив, що поляки репрезентували в Києві інтелектуальну та соціальну еліту міста, а тому царська адміністрація ставилася до них інакше, ніж у Царстві Польському, а влада не шукала конфліктів, навпаки, прагнула до гармонії у взаємостосунках, хоча ставилася подібним чином лише до «горішніх верств» польської спільноти, не шкодуючи репресій супроти тих поляків, які були залучені у підпільну діяльність. Проявом урахування позиції поляків було й те, що кожен Київський губернатор перший візит складав до чільних представників польської громади. Автор спогадів виразно зазначив, що поляки боронили свою окремішність, і це, як правило, виражалося в доволі прохолодному ставленні до представників державної влади, обмеженні контактів із ними до службових, а отже, неминучих153. Не можна, однак, не зауважити, що в місті контакти з росіянами (на відміну від провінції, де землевласники підтримували їх з офіційних причин) були жвавішими,

Київ та його польські мешканці

бодай через спільне відвідування шкіл, вищих навчальних закладів, зустрічей в офіційних установах чи в театрі, кіно або опері154. Значення, реальні можливості та роль польської спільноти в Києві до Першої світової війни та в перші роки її тривання (до повалення царського режиму) належним чином схарактеризував М. Шумляковський. У 1917 році в опублікованому на шпальтах часопису «Echo Polskie» листі він констатував, що поляки справді створили в цьому місті одну з найбільших польських колоній у Росії, яскравий осередок польської ідентичності на прикордонні, «однак не надто стійкий, бо зайнятий повсякденним життям і клопотами про хліб насущний, він не надто дбав про плекання національного світоча, до того ж, й не міг вільно цього робити [...]»155. *** Уважне читання записок і спогадів дозволяє зауважити не тільки щире почуття, яким обдаровували Київ їхні автори, а й вивести оцінку значущості його польської спільноти для розвитку та зміцнення польської ідентичності на прикордонні. Це спогади поляків із т. зв. далеких околиць, які опинилися за умовами Ризького договору поза межами Польської Республіки; пам’ять про ці околиці була затерта легендою т. зв. ближнього прикордоння – Східних кресів [Kresy], втраченого Польщею за підсумками Другої світової війни. Галіна Новацька свої спогади про діяльність Польської військової організації почала зі спостереження, яке дуже виразно показує ставлення місцевих поляків до міста, що було для них родинним і батьківським: «Про Київ я не можу думати, – пише вона, – без зворушення. Я народилася, виховувалася та вчилася в цьому місті. Його називали польським через значну кількість польської інтелігенції, яка справляла певний вплив на культурне життя міста, особливо під час Світової війни, коли польське інтелектуальне життя в Києві пишно розквітло»156.

Чимало поляків Києва та околиць убачали в цьому місті, як зазначила Ядвіґа Почентовська, не лише столицю російського Південно-Західного краю, а передусім осередок інтелектуального, громадського та політичного життя польської людності, яка мешкала на землях колишньої шляхетської Речі Посполитої, де містилися керівні органи всіх національних організацій, спілок та установ, де громадилися «видатні уми»157. В оцінці діяльності місцевої польської громади іноді лунали перебільшені судження, в яких, як писав Казімеж Пасенкевич, ішлося ніби поляки створили в Києві власну окрему спільноту, здатну виконувати більшість функцій, які «забезпечувала нормальна держава, тобто [надавати] освіту, соціальну допомогу, клопотатися про розвиток матеріальної та духовної культури»158. Емоційний зв’язок із Києвом як своєрідною малою батьківщиною, місцем народження й дитинства, чудово ілюструють спогади Т. Заблоцького, який писав: «Пам’ять підлітка занотувала і образ міста, і чимало його рис. Його характер, атмосферу, вулиці, будинки й парки. Прізвища відомих людей. У цьому храмі я прислужував [св. Олександра. – М. К.] під час богослужіння, а в отому парку бавився з м’ячем [...]. Профіль міста, закодований у пам’яті з винятковою гостротою, зберігся неушкодженим упродовж стількох років»159.

За Золотими ворітьми

З не меншою експресією та чулістю Київ дитячих літ згадував і Вацлав Пйот ровський160. Характерну для місцевих поляків позицію відображає точка зору процитованого вище автора, яка окреслює їхнє ставлення до України, а відтак і до міста. Щоправда, він писав про власні емоції, зумовлені спогадами про дитинство, але їх можна також віднести до осіб зрілого віку та їхнього бачення цього питання: «[...] Україна та Польща, – нотує у спогадах Заблоцький, – були пов’язані в непорушне ціле. Україна – то була назва частини Польщі, яка тепер опинилася під займанщиною ненависної Росії. Де ми живемо? На Україні. Це наче сказати – ми з Познаньщини чи з Кракова [...] Київ був нашим містом. Україна – нашим краєм. Що від цього зосталося?»161

У тому ж дусі висловлювався і Ю. Ґарлінський, для якого Київ був, щоправда, лише спогадом дитинства, але з перспективи часу, спираючись на нотатки і спогади інших людей, він написав: «Поляки на Київщині були дуже прив’язані до свого рідного краю, вони почувалися там, як удома. Той факт, що Київ уже дуже давно відпав від Корони, жодною мірою не впливав на це почуття»162.

Для місцевих поляків Київ, безсумнівно, залишався довіку вписаним у польську історію, про що переконливо каже Марек Б’ялокур, аналізуючи причини, які спонукали одного з чільних представників польського життя в «наддніпрянській столиці» Й. Бартошевича вирішити оселитися в місті163. Емоційне ставлення Бартошевича до Києва, а зокрема до прикордоння, було характерним для значної частини місцевих поляків, про що, мабуть, свідчить їхня певність у відродженні в майбутньому незалежної, відновленої Польщі в кордонах з-перед розподілів, повернення до яких вони вважали річчю природною та очевидною. Значний вплив на їхню позицію справляло також бачення пограниччя, сформоване, серед іншого, каноном «української школи», до якої належали твори, скажімо, Адама Жевуського або Міхала Чайковського. Це, втім, не усувало пот реби органічної роботи задля «Русі», тобто, Волині, Поділля й Київщини, а також зміцнення позиції їхніх польських мешканців164. І місцеві, і приїжджі поляки не могли не зауважити характеру міста, його розташування, ані образу мешканців. Для оглядача часопису «Nasza Przyszłość» Київ – це: «[...] першокласне європейське місто. [...] досить прогулятися Хрещатиком, Миколаївською, Великою Володимирською; досить зазирнути до Ботанічного саду, до першої-ліпшої цукерні або навіть до скверу Золотих воріт із фонтаном. Готелі облаштовані трохи по-турецьки, на зразок царгородських “базарів” – тісні й гамірні; на старих тротуарах легко можна поламати ноги, коли занадто пильно задивлятися на зарум’янілі від весняного сонця личка “гіпотетичних українок”. Але зате електричні трамваї не поступаються швейцарським [...], а спокій і ширина деяких бульварів дозволяють – якщо принаймні не зважати на назви – марити про Елісейські поля в Парижі чи навіть про незрівнянні Плянти у Кракові [...]. Про Варшаву годі й згадувати [...]»165.

Зміни, які відбувалися в місті, в його архітектурних шатах, підкреслював також Ю. Талько-Гринцевич. Адже в нього була змога спостерігати за різними фазами

Київ та його польські мешканці

розвитку Києва упродовж майже півстоліття, тобто від 1872 до 1917 року. Марне, провінційне, як він писав, сонне містечко з дерев’яною забудовою, з рідкісними мурованими будинками та запилюженими небрукованими вулицями, де функціонували університет, школи та кілька урядових установ, уже наприкінці XIX століття зазнало помітних змін: «Але тепер – тобто в 1917 році – [Київ. – M. K.] годі упізнати. В місті були перекопані гори, вирівняні й забруковані вулиці, були зведені величезні будинки, засновано чимало нових торгових компаній. Прибуло багато купців, промисловців, техніків, найбільше поляків, але чимало й різних іноземців. То було вже багате європейське місто, в якому зосереджувалися сільськогосподарські, торговельні та промислові інтереси всього Півдня й Заходу Росії [...]»166.

Місто чарувало своїм розташуванням, що блискуче передав М. Шумляковський, вказуючи, що Київ без Дніпра не був би Києвом. Саме місто стояло чисте, охайне, гамірне, рухливе і жваве167. Своє захоплення висловив також Арнольд Шифман (режисер, директор Польського театру), написавши, що він бачив небагато міст, «так чудово розташованих [...], із незабутньою наддніпрянською набережною і Печерською лаврою, яка є чимось абсолютно унікальним»168. Визнаючи красу, якої Києву надавало його розташування на високому березі Дніпра, звідки відкривався чудовий вид на безкрайній степ, водночас мемуаристи зауважували його недостатню доглянутість. Іґнацій Ґрабовський писав, що «все Дніпрове урвище досі перебуває в дикому природному стані, та й самі міські порядки жалюгідні», що аж ніяк не давало приводу пишатися міській владі. «Публіка на великих вулицях, – писав він далі, – потопає у снігу і грязюці, а бажаючий проїхатись у трамваї прирікає себе на муки чистилища»169. Він також критично ставився до архітектури міста, заснованій на мішанині стилів і непродуманій просторовій забудові. Натомість його принадою мемуарист вважав розташування Києва на великій озелененій території, а також «загалом добре повітря і корисні від природи умови для плекання здоров’я»170. Скептичну думку про місто висловив Леон Біберштейн-Б’ялковський. Видатний медієвіст, щоправда, згадував про його понад тисячолітню історію, вірних йому численних шанувальників і низку цінних пам’яток (наприклад, собор св. Софії, руїни Золотих воріт, собор св. Володимира, церкви Подолу тощо), однак стверджував, що «Київ відзначався огидністю урядового будівництва [...] і банальністю та претензійністю приватної архітектури нещодавньої доби»171. Б’ялковського особливо вражала тенденційність архітектури у престижному київському районі Липки, де мешкали представники еліти міста і тогочасного Південно-Західного краю: «Липки, – писав він, – колись багаті на красиві парки та столітні садиби, наприкінці XIX століття втратили стиль і шарм, і тепер давнє місце осідку аристократії перетворилося на quartier [квартал] плутократів, цукрових фінансистів та ін. промисловців, купців, які підтримують еклектику стилів і важку претензійність»172.

Та попри критичне ставлення до сучасного вигляду міста, Б’ялковський зауважував і джерело його чарівності: «[...] Але широкий Дніпро, який урвистим берегом, – писав він, – замикає місто на краю стрімких пагорбів, прикрашених садами; але віддалік другий берег, плаский, сте-

За Золотими ворітьми

повий, який відкриває поглядові тужливу рівнину, безкраю далину Чернігівської землі. Звідти, з-за Дніпра, панорама Києва, переткана, немов полум’ям свічок і смолоскипів, запалених удень, золотими маківками куполів Печерської лаври, численних церков і монастирів. У цьому вся принада Києва»173.

Євген Янішевський (поміщик, інженер-електрохімік), своєю чергою, залишив нам інший, аніж чимало вже існуючих, опис міста. Він, звісно, бачив, що Київ – це велике та жваве місто, але сумнівався в його красі: «Всі торочили мені: “Київ – дуже гарне місто, – писав він, – чудовий Хрещатик, весь у зелені [...]”. Звичайно, що так воно й було [...] Але я ніяк не міг звикнути до цього міста. І коли всі захоплювалися його красотами, мені ввижалися в ньому розташовані на горах і в долинах кілометри потворних кам’яниць, болото, гній і стайні у дворах, мене переслідував сморід тушкованої капусти, дерев’яні паркани, за якими чорніли гнилі двоярусні “дачі”. Це периферія. А центральні вулиці? Восьми–дев’ятиповерхові сучасні будинки з ліфтами, мармуровими сходами, помешкання з великими кімнатами у стилі сецесії, олеандри й банани у скверах перед будинками, але часто за таким вишуканим фасадом якесь урвище, прос то яр, незайманий від часів князя Володимира Святого»174.

Надмірного захвату не викликала в автора і Києво-Печерська лавра, яка радше нажахала його, і цей страх іще посилився від вигляду навколишніх брудних дерев’яних будинків і крамниць із колоніальним товаром175. Подібну точку зору про облаштування і вигляд міста занотував у своїх спогадах М. Наленч-Добровольський, який, щоправда, відзначив, що вулиці, які ведуть до Хрещатика, споряджені в міру по-європейськи, однак: «[...] дальші квартали огидно забруковані, часто на зміну мерехтять двоповерхові будиночки, сади і величезні споруди, бруківка і асфальт, разюче зелені дахи і золоті верхівки церков – справляючи враження міста, силоміць увігнаного в якесь гігантське село, позбавлене його природної чарівності й принадності»176.

Цьому авторові не сподобалася й головна вулиця міста – Хрещатик. Він зауважив, що вона доволі впорядкована, широка і в поєднанні з Великою Васильківською становить дуже довгу вулицю, проте не справила на нього враження головної міської артерії. Йому різала очі передусім її забудова, що була: «[...] зліпком квазі-стилів [...]. Загалом східний смак, – писав він далі, – без мистецьких і оригінальних рис, поєднується тут із ґвалтовною потребою в модерністських “Zinshaus’ах” [доходних домах] і створює бридкі брудно-сірі, часто жахливі коробки»177.

Ксаверій Ґлінка додавав, що окрім кількох вищезгаданих пам’яток, архітектура Києва не мала власного, лише їй притаманного стилю. Сумнівною оздобою середмістя були будинки, що являли собою звичайні чиншові кам’яниці, за нечисленними винятками, як-от будинок видатного архітектора Владислава Городецького та клініка доктора Вацлава Маковського. Автор зазначив, що чим далі від центру, тим більшою мірою Київ набував чарівності і краси, про що свідчить снобістський вигляд Липок. Добре враження справили на нього також передмістя Деміївка і Лук’янівка178.

Київ та його польські мешканці

Для М. Наленч-Добровольського справжньою окрасою міста було те, що людям так і не вдалося знищити, тобто довкілля. Його красою він радив милуватися, скажімо, з вежі Печерської лаври, з гори св. Володимира або з вершини церкви св. Андрія: «З цих точок, – додавав він, – потворні деталі губляться або дрібнішають – якийсь пил фіолетовою глазур’ю розмиває дальшу перспективу; золоті куполи храмів виграють сонячними плямами [...] Київ зливається в чарівний образ. Проте, якщо ми хочемо отримати цілковите враження краси, то слід оглядати Київ на заході сонця з терас купецького саду. Під ногами провалля та Поділ – рухлива пристань – в’ється королівський Дніпро – а далі [...] далі здається, що безкраїй простір [...]»179.

Не залишилося непоміченим авторами есеїв і описів також населення Києва. Вже цитований М. Наленч-Добровольський звернув увагу на його національну мозаїку: «Суміш уборів і національностей; відсутність переважаючого типу; амальгама націй, як у гомоні київської “вулиці”: русинські, російські та польські вирази»180.

Цікавим спостереженням про місто поділився й І. Ґрабовський, який писав, що його мешканці «є строкатою сумішшю типів. Важко вгледіти якийсь засадничий, спільний культурний тон. Переважно заможні, із темпераментом і вразливістю південців; надзвичайно ласі до забав і видовищ, хоча в тому невибагливі»181. Київ для місцевих і приїжджих поляків, і біженців, які прибували сюди в роки війни, і тих, хто перебирався сюди з Волині, Поділля та Київщини напередодні світового катаклізму, був місцем, де вони робили кар’єру, шукали роботу, здобували та інвестували гроші, займалися торгівлею, скажімо, під час контрактових ярмарків, і політичною діяльністю. Він також був центром громадського життя, розваг, перепочинку під час війни від фронтових реалій, місцем, де робилися запаморочливі фінансові кар’єри тощо. Завдяки вже проведеним дослідженням, які знаходять підтвердження в нотатках, спогадах, рекламі й оголошеннях, уміщених на шпальтах тогочасної польської преси, добре відомо, що полякам у Києві належала низка крамниць, підприємств, аптек, гуртових складів тощо182. Наприклад, поряд із визнаною книговидавничою фірмою Ідзиковських, слід згадати менш знані, але цілком натуральні в економічному ландшафті міста підприємства, як-от розташований на Великій Васильківській кравецький заклад А. Вільчковського, Дніпровський машинобудівний завод Венґлінського, Ольшанського і Ко, склад машин і сільськогосподарських знарядь Владислава Долінського, розташований на Фундуклеївській, фабрику кахлевих печей і майоліки Юзефата Анджейовського, бюро якої містилося на Хрещатику, 16, склад меблів і дзеркал І. В. Романовського (Хрещатик, 40), Художній салон із постійною виставкою скульптур і образів (Хрещатик, 50), крамницю мод Т. Ґартвіґ (Хрещатик, 22) чи фабрику штучних квітів В. Сулежицької тощо183. Безумовно, символом високого економічного становища поляків, і не лише в Києві, став фінансовий, промисловий і земельний магнат Кароль Ярошинський184. Кароль Збишевський писав, що війна і пов’язане з нею підвищення цін на сільськогосподарську продукцію дозволило його батькові придбати новий маєток на

За Золотими ворітьми

Поділлі, кілька кам’яниць у Києві; тим часом Т. Заблоцький згадував, що його батько ще в довоєнні часи розбагатів на торгівлі насінням кормових рослин, як-от конюшина, вика, люцерна, люпин, кормові буряки, зовсім невідомі раніше на Україні185. Прикладом selfmademan’а, як писав С. С. Ніцея, був увічнений в епопеї «Честь і слава» Я. Івашкевича Францішек Ґоломбек, який почав із невеликої кондитерської, а став власником чималого маєтку і готелю «Франсуа» з рестораном і більярдними залами по вулиці Фундуклеївській, розташованого навпроти Київського оперного театру186. Заможність, а отже, й підприємливість київських поляків також підтвердив Ю. Ґарлінський. У своїх спогадах він писав про кам’яницю на Великій Підвальній, яка належала його родині, де його дід Юзеф Ґарлінський утримував експериментальну клініку, яка вдавалася для оздоровлення до водотерапії, т. зв. електрошоку й гімнастичних вправ187. Громадське життя польського Києва набувало багатьох форм і відтінків. Великою популярністю користувалися влаштовувані Вітольдом Заблоцьким сніданки біля самовара, на які сходилися особи різних політичних переконань і темпераментів, у т. ч. купці, журналісти й навіть російські націоналісти, соціалдемократи, польська, українська та єврейська інтелігенція. Бував там, як констатує С. С. Ніцея, і Станіслав Войцеховський, майбутній президент Другої Республіки, приятелі Заблоцького – історик Шимон Ашкеназі, майбутній прем’єр-міністр Тимчасового уряду князь Георгій Львов тощо188. Свій ранг мали і зустрічі у салоні Бартошевичів, які часто, крім форми товариських контактів, набували ще й характеру обговорень, на яких ішлося про суспільно-політичну діяльність польської громади, зокрема видання газети «Dzien nik Kijowski». В. Бартошевич зауважив, що постійне розширення кола друзів і знайомих його батьків призвело до того, що дуже рідко траплялися пополудня й вечори, «коли б на Фундуклеївську [тобто до будинку, де було помешкання його батьків. – М. К.] не навідувалися гості»189. Про жваве товариське життя київської спільноти згадував також К. Скшинський, який писав, що бував у салонах Родовичів, Бартошевичів, Куліковських, Єзерських, Тарчевських і Гордонів, себто в домах своїх студентських приятелів, які брали активну участь у житті польської громади190. Громадська активність особливо пожвавлювалася під час т. зв. контрактових ярмарків і карнавалів, коли до місцевого світського товариства приєднувалися польські поміщики, які масово з’їжджалися в цей час до Києва. Як переконливо писав Ю. Ґарлінський: «З цієї нагоди залагоджували чимало справ, сотні тисяч рублів змінювали власників, відбувалися бали, шлюби і хрестини»191.

Для українських «зубрів» і членів їхніх сімей цей період був не тільки часом залагодження ділових інтересів, а й моментом користування принадами широкого світу, розвагами, а для місцевої польської громади – нагодою продемонструвати свою присутність у Києві. Атмосферу контрактових ярмарків, їхню важливість для учасників, які тоді прибували до Києва, дуже добре передав Адам Жевуський у

Київ та його польські мешканці

виданому в 1912 році творі під двозначною назвою «Його ненаситна Величність – буряк»... Він іронічно писав: «І знову буряк [...] Знову його Величність, його влада, його велетенська сила [...] Знову він [...]. Жерці його містерій купаються в золоті або потопають у руїнах, і саме для них старий Київ у місяці контрактового ярмарку відчиняє сезами своїх столичних принад і гулящих насолод. Саме для них театри конкурують трупами і виставами, саме для них прилітають оперні італійські солов’ї, а готелі підвищують ціни до найфантастичнішого рівня, і рес торани потопають у блиску вогнів і звуків румунських оркестрів [...] із Бердичева. Саме на їхні кишені чигають різні “belles et celebres” в місцевих кабаре, саме про них мріють легіони комівояжерів, які мають на продаж усе, від коньяку 1838 року випус ку до “патентованих” центрифуг для виготовлення масла з соснових стружок, саме на них, зрештою, чекають стоси вексельного паперу в місцевих банках і “приватних” (...) установах “гарантованого кредиту”. Все для них! [...]»192.

Контрактові ярмарки не обмежувалися виключно укладенням торговельних угод, досягненням домовленостей на сотні тисяч рублів, пропонуванням розваг, тут також визначалася доля клієнтів, які клопотали у потенційних роботодавців про посади. То був період інтенсивних зусиль здобути роботу і, таким чином, покращити життєві умови193. А ще К. Скшинський писав, що під час карнавалів (а отже, і контрактового ярмарку) відбувалися два традиційні заходи, себто академічний бал на користь польської студентської організації «Братня поміч» і благодійний ярмарок, організований Римо-Католицьким благодійним товариством, який зазвичай влаштовували в польському клубі «Ланка». В академічному балі, що був одночасно світською подією високого рангу, брали участь представники старшого покоління і молодь. Бал ретельно готував оргкомітет, спеціально для цієї мети створений, до складу якого запрошували найбільш «високопоставлених і привабливих пані та найщедріших чоловіків» і представників польських студентських організацій, тобто «Філареції», «Корпорації», «Полонії», згаданої вже «Братньої помочі» (докладніше про них у наступних розділах), а прізвища членів оргкомітету публікував «Dziennik Kijowski». Завдання комітету зводилося передусім до забезпечення підтримки з боку київських польських фірм, визначення дати балу, забезпечення належного музичного супроводу тощо194. Ярмарок, який влаштовували з метою отримання коштів для Благодійного товариства, був уже тільки сферою зусиль старшої частини членів польської громади, а молодь виконувала в цій справі допоміжні функції195. С. С. Ніцея наголошував, що легендою дореволюційного Києва стали бали, які відбувалися в Купецькому клубі й куди сходився «увесь шляхетський світ»: «Вони були ексклюзивними, а позаяк дохід від них призначався на благодійні цілі, то ще й дуже дорогими. За келих шампанського доводилося платити 100 рублів, непомірно високу для тих часів суму»196.

За Золотими ворітьми

Улюбленим місцем товариських зустрічей був ресторан «Старая Русь» («Древняя Русь»), кухню якого вважали найкращою в Києві, хоча, як писала Анна Ґлінська, сам ресторан був доволі обшарпаний. Тут зустрічалися письменники та професори вищих навчальних закладів із Варшави та Кракова, які через війну опинилися в Києві, скажімо, Корнель Макушинський і його дружина Емма, Юзеф Вайзенгоф, Казімеж Дунін-Маркевич (письменник, художник), Богдан Шишковський (хімік) з Яґелонського університету, Генрик Улашин (лінгвіст) і актори Юліуш Остерва, брати Ярачі, Марія Ґелл і Станіслава Висоцька197. Безумовно, подібна роль була також у ресторану в готелі «Франсуа» чи кондитерської його власника Фрузінського198. Характерною особливістю міста було його нічне життя, коли люди виходили на вулиці, юрми відвідувачів заповнювали цукерні, кінематографи, театри, ресторани, а прихильники невибагливих розваг знаходили їх, наприклад, у «Шато де Флер» чи «Олімпії», куди сходилися приїжджі, офіцери, купці, агенти «і цілі хмари chevaliers d’industrie». Колориту цим розвагам, хоч як парадоксально, додавала війна. Як писав Кароль Вендзяґольський, рівно за рік після початку військових дій він повернувся до «Києва, який гомонів [...] груповими та індивідуальними голосами тилових веселощів, гумору та життєвих утіх», а головними дійовими особами були тут ті, що не мали з війною нічого, або майже нічого спільного, і супроти яких автор відчував глибоке презирство. Він з іронією писав, що розбавлене місто, повне сонячного світла, музики, танців, шампанського – «справжній рай Магомета, чарівне збіговисько гурій і одалісок, найсолодший виноград війни», висотувало «невидимими присосками, наче вампір, кров, поживні для себе соки розквіту з далеких зогнилих окопів, з жертв життя і безнадійних злиднів тих, кому від народження не пощастило»199. *** Польська громада міста – а також наслідки її соціальної, економічної, освітньої, культурної та політичної діяльності, її позиція та оточення, в якому їй судилося функціонувати у столиці України, – безповоротно відійшла в минуле, як і події 1917–1920 років, що струснули Російською імперією, себто Лютнева революція, більшовицький переворот і жахлива своєю нечуваною жорстокістю Громадянська війна. Місто покинули ті поляки, які знайшли в ньому притулок під час війни, біженці з Галичини і Царства Польського, але не зосталися там і автохтони, які впродовж кількох поколінь мешкали в Києві, – вони втекли від більшовицького терору й жорстокості ворогуючих сторін. Разом із ними зникла польська складова, яка надавала своєрідного колориту багатонаціональному міському осередкові, яким у той період був Київ: «Поляки, – писав К. Збишевський, – з Галичини та Конгресового Царства виїхали до Польщі, але землевласники, які століттями мешкали на Україні, і які вважали своєю історичною місією залишатися там, стояти непорушно, утримувати польську ідентичність – залишилися. Там, у Варшаві, серед ентузіазму й веселощів польська ідентичність оживала, а тут, у Києві, похмуро, розпачливо потонула в потоках лайна, мов людина зі свинцевим тягарем, прив’язаним до ноги»200.

Київ та його польські мешканці

Той призабутий образ історії польської громади Києва, а водночас і дальших околиць, утім, зостався у спогадах і нотатках, історичних романах тих, для кого Київ був вітчизною, місцем сентиментальних почуттів, професійної та громадської діяльності. Цей образ став також предметом кількох наукових праць (наприклад, С. С. Ніцеї, М. Б’ялокура, Романа Юрковського, Т. Зенкевича, авторів «Київських спогадів»). Чудовим прикладом, який показує чулість до міста, тривання пам’яті про його польських мешканців і мешканців т. зв. дальніх околиць, а водночас заповідає подальше вивчення минулого поляків у Києві, є фрагмент зі спогадів Т. Заблоцького: «Можна було би довго снувати оповідку про польський Київ, про людей, яких уже немає, красивих жінок, галантних молодиків, гідних поміщиків, великих патріотів, хвалькуватих шляхтичів, вискочнів-парвеню, знаних авантюристів і повій, яких світ не бачив. Про увесь той стиль життя, який безповоротно минувся і ховається ще лишень всередині нас, останніх могікан, решток київських поляків, а також у книгах спогадів і романах [...]»201.

Натомість К. Ґлінка закінчив свої спогади таким висновком: «Київ квітучий, щасливий, розсміяний, такий, яким я його знав у роки моєї юності, перестав існувати. Загинули чи померли ті люди, чудові поляки з гордо піднятими головами і широкими жестами, які задавали тон цьому місту. Радянський терор, немов розпеченим залізом, випалив навіть найменші сліди польської ідентичності, польської культури, польського життя. Нічого не залишилося від того, що було спадком праці багатьох поколінь. Нічого не зосталося в матеріальному сенсі, але живе й житиме в сенсі духовному, як зародок майбутнього відродження»202.

Це відродження мало відбутися – як його розумів автор мемуарів, опублікованих у 1959 році, – не у формі займанщини чи польської анексії із посиланням на аргумент «історичної власності», а у вигляді польсько-української співпраці в ім’я побудови кращого майбутнього. Авжеж, давній Київ, у тому числі й польський Київ, зостався в серцях його польських мешканців, і існує, як пише Катажина Лозовська, «за законами пам’яті й літератури», але й, додамо, за законами повернення йому власної, правдивої історії, в якій польська присутність є лише фрагментом, проте дуже істотним фрагментом минулого203.

Примітки S.S. Nicieja, «Polski Kijów» i jego zagłada w latach 1918–1920 w świetle wspomnień Kijowian, «Przegląd Wschodni», t. II:1992/1993, z. 4 (8), s. 852. 2 В. Менджецький, покликаючись на роботу Ю. Бориса [J. Borys] «The Sovietisation of Ukraine 1917–1923. The Communist Doctrine and Practice of Nation’s Self-Determination», видану в Едмонтоні в 1980 році, написав, що і в 1897, і в 1917 роках найчисленнішу групу мешканців Києва становили росіяни, їх наприкінці XIX століття було 54,2%, натомість напередодні падіння царату – 49,5%; українців було, відповідно, 22,2% і 16,4% його населення, євреїв – 12,1% і 18,7%, поляків – 6,7% і 9,2%, інші національні групи мешканців становили 4,8% 1

За Золотими ворітьми

i 6,2%. Див: W. Mędrzecki, Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku, Warszawa 2000, s. 84. 3 Kijów w cyfrach, [в:] Kalendarz Kijowski. Rocznik literacko-informacyjny na rok przestępny 1912, Kijów 1912, s. 74; H. Stroński. Życie religijne Polaków w Kijowie na początku XX wieku, [в:] Polacy w Kijowie, ser. Pamiętnik Kijowski, red. H. Stroński, t. 6:2002, s. 167; L. Wątróbski, Polacy w grodzie nad Dnieprem, http://www.panoramapolska.ca/index.cfm, s. 2; Wspomnienia z Kijowa, cz. V., [в:] Wspomnienia z Ukrainy i Rosji, Sekcja Wychowanków Politechniki Kijowskiej przy Zarządzie Federacji Stowarzyszeń Naukowo-Technicznych NOT, Wrocław 2000, http:// swpk.ovh./PDF/wspom_15, (прізвище автора спогадів невідоме), s. 4. 4 Едвард Руліковський, покликаючись на офіційну інформацію, зокрема, підготовану статистичним управлінням у 1856 році, констатував, що в Києві мешкало 57 168 осіб, з-поміж яких 38 672 чоловічої статі, а 18 496 – жіночої. Див.: E. Rulikowski, Opis powiatu kijowskiego, Kijów–Warszawa 1913, s. 6. 5 D. Beauvois, Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793– 1914, Lublin 2005, s. 45–46. 6 L. Podhorodecki, Dzieje Kijowa, Warszawa 1982, s. 175. 7 W. Ciechowski, Kijów i jego pamiątki: z planem, widokami miasta i rycinami ważniejszych budynków, Kijów 1901, s. 54. 8 Kijów w cyfrach…, s. 74. 9 Wspomnienia z Kijowa, cz. V…, s. 4; В 1904–1912 роках територія міста, як інформують автори Історії Києва, збільшилася від 56 до 59 квадратних верст, а кількість вулиць – із 300 (130 верст) до 400 (190 верст). История Киева. Киев периода позднего феодализма и капитализма, т. II, Київ 1983, с. 317. 10 L. Podhorodecki, op. cit., s. 191–192; Рішення про приєднання до міста згаданих теренів (за винятком Караваєва) було ухвалене в 1907 році. История Киева…, с. 317. 11 L. Podhorodecki, op. cit. 12 Wspomnienia z Kijowa, cz. V…, s. 4; L. Podhorodecki, op. cit., s. 192. 13 Wspomnienia z Kijowa, cz. V…, s. 4. 14 L. Podhorodecki, op. cit., s. 176–177; Бібіковський бульвар тепер зветься бульваром Тараса Шевченка, а Олександрівська з 1993 року – Петра Конашевича-Сагайдачного. Див.: В. Ковалинский, Меценаты Киева, Киев 1998, c. 520–522. 15 S.S. Nicieja, op. cit., s. 852. 16 Докладніше про це: История Киева…, с. 63; А. Макаров, Киевская старина в лицах. XIX век, Київ 2005. 17 J. i W. Żółkiewscy, Polacy w kijowskim Instytucie Politechnicznym 1898–1919, «Przegląd Historyczno-Oświatowy», R. 34:1991, nr 3–4 (133–134), s. 194. 18 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, Polska młodzież akademicka 1834–1918, k. 36–38. 19 Катерина Кобченко у праці, присвяченій курсам, пише, що вони були відкриті на підставі дозволу, виданого міністром освіти Дмитром Толстим 24 грудня 1877 року. К. Кобченко, Жіночий Університет святої Ольги. Історія київських вищих жіночих курсів, Київ 2007, с. 36–37. 20 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 38–39. 21 Ibidem, k. 51. 21 Ibidem, k. 50–51; Історія Київського університету, Київ 1959, с. 57. 23 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 31, 38–39, 43, 50–51; За даними Ю. і В. Жулкевських, на всіх факультетах Київської Політехніки в 1900/1901 і 1904/1905 роках в середньому навчалося 13,2% поляків. Скажімо, в 1900/1901 навчальному році з-поміж 1147 студентів поляками були 129. J. i W. Żółkiewscy, op. cit., s. 198.

Київ та його польські мешканці

Серед слухачок були також студентки римо-католицького віровизнання, мабуть, переважно польського походження. До певної міри про їхню чисельність можна судити завдяки даним від 1 січня 1912 року: з-поміж 2450 слухачок 87 були католичками. Додамо, що згідно з дослідженнями К. Кобченко, в 1878 році слухачками першого навчального року курсів стали 324 студентки. Докладніше: К. Кобченко, op. cit., с. 62, 135, 139, 201. 25 L. Podhorodecki, op. cit., s. 205. 26 Ibidem. 27 Більше про це див.: В. Ковалинский, op. cit. 28 Більше про це див.: В. Ковалинский, op. cit.; Idem, Київські мініатюри. Книга шоста, Київ 2007; А. Макаров, op. cit.; L. Podhorodecki, op. cit.; История Киева… 29 T. Mróz, Liczebność i struktura społeczno-zawodowa zbiorowości polskiej w Kijowie na przełomie XIX i XX wieku, «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historyczne», t. CMXL:1990, z. 92, s. 73. 30 Ibidem. 31 Ibidem. 32 Ibidem. 33 Ibidem, s. 74; D. Sula, Polacy w Kijowie w latach 1914–1917, «Sprawy Wschodnie» 2004, z. 2–3 (6–7). s. 107; І. Т. Лісевич, У затінку двоглавого орла (польська національна меншина на Наддніпрянській Україні в другій половині XIX – на початку XX ст., Київ 1993, с. 36; W. Serczyk, Polityczne, gospodarcze i społeczne przesłanki polsko-rosyjskiej współpracy na przełamie XIX i XX w., [в:] Polsko-rosyjskie związki społeczno-kulturalne na przełomie XIX i XX wieku, red. M. Leczyk, Warszawa 1980, s. 17; Роберт Стопіковський у цікавій праці про Католицьку Церкву в Російській імперії у другій половині XIX ст. пише, що в Києві у 1897 році було понад 25 000 католиків, і це число постійно зростало. Див.: R. Stopikowski, Kościół Katolicki w cesarstwie rosyjskim w świetle polskiej prasy katolickiej drugiej połowy XIX wieku, Warszawa 2001, s. 95. 34 T. Mróz, op. cit., s. 74; D. Sula, op. cit., s. 107; J. Bartoszewicz. Na Rusi polski stan posiadania (kraj, ludność, ziemia), Kijów 1912, s. 18; W. Mędrzecki, Polski Kijów 1900–1921, [в:] Polska. Ukraina. Osadczuk, red. B. Berdychowska, O. Hnatiuk, Lublin 2007, s. 97; M. Białokur, Polityczna i publicystyczna działalność Joachima Bartoszewicza w Kijowie (1906–1918). Przyczynek do dziejów Narodowej Demokracji, [в:] Przeszłość, teraźniejszość i przyszłość Polaków na Wschodzie. Prace Naukowe Światowej Rady Badań nad Polonią, red. M. Szczerbiński i T. Wolsza, t. 7:2001 (Gorzów Wielkopolski), s. 267. 35 T. Mróz, op. cit., s. 74. 36 P. Eberhardt, Przemiany narodowościowe na Ukrainie XX wieku, Warszawa 1994, s. 58; Idem, Polska ludność kresowa. Rodowód, liczebność, rozmieszczenie, Warszawa 1998, s. 174; M. F. Hamm, Kiev: A portrait. 1807–1917, Princeton 1995, p. 78. 37 E. Maliszewski, Polacy i polskość na Litwie i Rusi, Warszawa 1916, s. 22; В. Цеховський зауважив, що католики мешкали в Києві «з сивої давнини». Однак, за його оцінками, раптове зростання їхньої кількості сталося після 1870 року. Впродовж неповних двох десятиліть, тобто до 1889 року, католиків побільшало на 287%, натомість православних – на 105%, а членів юдейської громади – на 264%. Додамо, що загальна кількість мешканців Києва у згаданий період зросла на 142%. Процес збільшення кількості віруючих римо-католиків автор пов’язував із розвитком промисловості й торгівлі. Тому, за його словами, до цієї спільноти належали переважно «торговельні агенти, посередники з продажу машин, службовці управ маєтків і цукроварень, робітники промислових закладів і ремісники […]». Римо-католиками була також значна частина представників київської інтелігенції, адвокати, лікарі, аптекарі тощо. W. Ciechowski, op. cit., s. 53. 38 Слід зауважити, що в публікації фігурує число 48 019 осіб римо-католицького віро визнання. Тим часом з підрахунків (див. текст) зрозуміло, що воно було вищим. Отже, 24

За Золотими ворітьми

у підрахунки вкралася помилка. Kijów w cyfrach…, s. 74; За даними К. Іваницького, в Києві на початку XX століття мешкали 40 000 католиків. Див.: K. Iwanicki. Kościoły i kaplice w Kijowie, Warszawa 1931, s. 74; A. Putowa. Losy proboszczów parafii św. Aleksandra w Kijowie na początku XX wieku, [в:] Polska i jej wschodni sąsiedzi, ser. «Studia Wschodnioznawcze», red. A. Andrusiewicz, t. 7:2006, s. 35. 39 H. Stroński, op. cit., s. 167. 40 S.S. Nicieja, op. cit., s. 852; W. Mędrzecki, Polski Kijów…, s. 96; Про польську громаду в кількості 35 552 осіб з-поміж 259 711 мешканців Києва, що складала 14% населення, писав у своїх спогадах Ксаверій Ґлінка. X. Glinka, W cieniu Złotej Bramy, [в:] Pamiętnik Kijowski, t. 1:1959, s. 222; Т. Палладіна, Римсько-Католицька Церква у Києві, Київ 2002, с. 58. 41 J. Garliński, Świat mojej pamięci, Warszawa 1992, s. 12. 42 W. Hłasko-Hłasek, Sprawozdanie Sekcji Lekarskiej Polskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny, «Polski Miesięcznik Lekarski», nr 1, X 1916 r., s. 61; Про те, що в Києві мешкають близько 50 000 поляків, писав у 1913 році Т. Яворський. Див.: T. Jaworski, Kijów, «Wieś i Dwór» 1913, z. XVII, s. 6; Про таку ж кількість польських мешканців міста напередодні війни згадав у своїх спогадах о. Казімеж Накренцький. IABiMK KUL, mf. 4118, Kazimierz Naskręcki, Z zapisków i ze wspomnień Żytomierzanina, k. 2. 43 J. Bartoszewicz, op. cit., s. 14; T. Mróz, op. cit., s. 74; W. Kusiński, Polacy na Ukrainie, Warszawa 1992, s. 14–15. 44 W. K. Wierzejski, Fragmenty z dziejów polskiej młodzieży akademickiej w Kijowie 1834–1920, Warszawa 1939, s. 6. 45 BN, akc. 2820, L. Kowalewski, Wspomnienia, k. 59–61; Про 9,2% поляків-мешканців Києва в 1917 році пише також В. Менджецький, покликаючись на висновки вже згадуваного тут Ю. Бориса. Див.: W. Mędrzecki, Niemiecka interwencja…, s. 84. 46 Про наплив до Києва численних біженців переконливо свідчать спогади та оповіді свідків подій: S. Srokowski, Z dni zawieruchy dziejowej 1914–1918, Kraków 1932, s. 178; B. Rappaport, Carat i rewolucja (trzy lata za frontem rosyjskim), Warszawa 1919, s. 13–16; BN, mf. 86308–13, (BZNO, 15 435 II), M. Wydżga-Niklewiczowa, Wspomnienia, t. I, V, k. 365, 386–405; B PAU i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, Mój ojciec i jego czasy. Wspomnienia 1900–1919, k. 180–182. 47 Ks. T. Skalski, Terror i cierpienie. Kościół katolicki na Ukrainie 1900–1932. Wspomnienia, Lublin – Rzym – Lwów 1995, s. 108. 48 Z. Chojecki, Społeczeństwo polskie na Rusi, Warszawa 1937, s. 14–15; T. Mróz, op. cit., s. 73; D. Beauvois, op. cit., s. 696–709. 49 T. Mróz, op. cit., s. 73. 50 Listy z Kijowa. I, «Sprawa Polska», nr 45, 6/19 XI 1916, s. 714. 51 AAN, CAPL, pudło 38, Wygnańcy polscy w Kijowie, «Gazela Narodowa», 15 I 1917, k. 23 (газетні вирізки); Л. Жванко, Іноземні біженці Першої світової війни в Україні, «Київська Старовина», т. 3:2005, с. 80. 52 Про масштаби, перебіг і наслідки примусової евакуації з Царства Польського писали серед інших: М. С. Корвін-Коссаковський, Ю. Кожуховський, В. Ґрабський і А. Жабко-Потопович, З. Василевський, С. Войцеховський, В. Ґлінка, С. Сроковський, В. Мікляшевський. APAN, III–4, Diariusz Michała Stanisława Kossakowskiego, t. I (численні нотатки); BUW, 1732/III, nr akc. 184–a, J. Kożuchowski. Dziennik z lat 1914–1920; W. Grabski, A. Żabko-Potopowicz, Ratownictwo społeczne w czasie wojny, [в:] Polska w czasie wielkiej wojny (1914–1918), t. 2, Warszawa 1932; Z. Wasilewski, Na wschodnim posterunku. Księga pielgrzymstwa polskiego 1915– 1918, Warszawa 1919; S. Wojciechowski, Moje wspomnienia, Lwów–Warszawa 1938; W. Glinka, Pamiętnik z wielkiej wojny, t. 1, Warszawa 1927; S. Srokowski, op. cit.; W. Miklaszewski, Memorabilia, cz. 1–3, Warszawa 1929. Ця тема також була широко висвітлена в літературі. Див.:

Київ та його польські мешканці

M. Korzeniowski, Na wygnańczym szlaku…, Działalność Centralnego Komitetu Obywatelskiego Królestwa Polskiego na Białorusi w latach 1915–1918, Lublin 2001, s. 103–160; Idem, Uchodźcy z Królestwa Polskiego na Wołyniu w latach 1915–1918, «Ucrainica–Polonica», t. 1:2004, s. 137; M. Korzeniowski, M. Mądzik, D. Tarasiuk, Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej, Lublin 2007, s. 15–50; A. Głaz, Ewakuacja ludności cywilnej z Lubelszczyzny latem 1915 r., Annales UMCS, sec. F, vol. LVI:2001, s. 113–131. 53 AAN, CKO, 285, Opracowanie statystyki wygnańców z Królestwa Polskiego podług ich pochodzenia i rozmieszczenia, k. 45; M. Korzeniowski, Uchodźcy z Królestwa Polskiego…, s. 137. 54 W. Grabski, A. Żabko-Potopowicz, op. cit., s. 72, 104; I. Blum, Polacy w Rosji carskiej i w Związku Radzieckim, «Wojskowy Przegląd Historyczny» l966, nr 3, s. 204; M. Mądzik, Z działalności Polskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny na Białorusi w latach I wojny światowej, «Zapiski Historyczne», t. LXI:1996, z. I, s. 63; M. Korzeniowski, Na wygnańczym szlaku…, s. 107–110; Idem, Uchodźcy chłopscy z Królestwa Polskiego w Rosji w latach 1915–1918, [в:] Dzieje i przyszłość ruchu ludowego. Od zaborów do okupacji (1895–1945), t. 1, red. A. Kołodziejczyk, W. Paruch, Warszawa 2002, s. 293–296; M. Korzeniowski, M. Mądzik, D. Tarasiuk, op. cit., s. 20–31; W. Najdus, Uchodźcy polscy w Rosji w latach 1917–1919, «Kwartalnik Historyczny», t. LXI:1957, nr 6, s. 26. 55 W. Najdus, Polacy w rewolucji w 1917 roku, Warszawa 1967, s. 46. 56 Sprawy wygnańców, Wygnańcy, «Głos Polski», nr 35, 30 VIII/12 IX 1915 r., s. 13; M. Korzeniowski, Na wygnańczym szlaku…, s. 107; A. Głaz, Repatriacja ludności polskiej z terenu byłego imperium rosyjskiego w latach 1917–1924, Lublin 2001 (докторська дисертація, машинопис зберігається в Головній Бібліотеці Університету ім. М. Кюрі-Склодовської в Любліні), s. 34. 57 A. Grudzińska, Wytrwamy (List z Wołynia), «Głos Polski», nr 38, 20 IX/3 X 1915, s. 13. 58 Ibidem. 59 B. Rappaport, op. cit., s. 15; Див. також: B PAO i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, op. cit., k. 155. 60 A. Głaz, Repatriacja…, s. 32–33; W. Grabski, A. Żabko-Potopowicz, op. cit., s. 58; W. Glinka, op. cit., t. I, s. 70; APAN. III–4, Diariusz M. S. Korwin-Kossakowskiego, t. I, k. 171. 61 BN, mf. 87719 (BZNO, 15585/II), K. Skrzyński, Wspomnienia [z lat 1891–1917], k. 214. 62 B PAU i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, op. cit., k. 180. 63 B. Rappaport, op. cit., s. 8. 64 Kijów w październiku, «Echo Polskie», nr 10, 15/28 XI 1915, s. 12; M. Wańkowicz, Anodakatoda, Kraków–Wrocław 1986, s. 407. 65 W. Najdus, Polacy w rewolucji…, s. 50. 66 AAN, CKO, 462, Komitet Lwowski, «Dziennik Kijowski», nr 278, 9 X 1915, k. 318 (газетні вирізки). 67 Wygnańcy w Kijowie, «Głos Polski», nr 35, 30 VIII/12 IX 1915, s. 14. 68 M. Brzyska, Książka polska w Rosji w latach 1914–1921. Zarys problematyki, «Folia Bibliologica. Biuletyn Biblioteki Głównej UMCS». R. XXXIV/XXXV:1986/1987, s. 77. 69 І. Т. Лісевич, op. cit., с. 75. 70 AAN, CAPL, pudło 38, Polacy w Rosji, «Kurier Poznański», nr 248, 28 X 1915, (газетні вирізки), k. 184; M. Korzeniowski, Uchodźcy z Królestwa Polskiego…, s. 139; Kijów w październiku, «Echo Polskie», nr 10, 15/28 XI 1915, s. 12; Działalność CKO w okręgu południowo-zachodnim, «Dziennik Kijowski», nr 358, 30 XII 1915/2 I 1916, s. 1; Z Litwy i Rusi. Ruch wysiedleńczy, «Sztandar», nr 8, 29 XI/12 XII 1915, s. 14. 71 Z. Podhorski, Społeczeństwo polskie na Ukrainie wobec wydarzeń politycznych w Rosji, [в:] Pamiętnik Kijowski, t. 4:1980, s. 155. 72 С. Сроковський занотував на сторінках свого щоденника, що поляків у Києві в роки Першої світової війни «жило принаймні 150 000, якщо не більше, в тому числі дуже багато

За Золотими ворітьми

інтелігенції». S. Srokowski, op. cit., s. 206; H. Stroński, op. cit., s. 167; Цифру сто тисяч поляків у Києві наводить також о. К. Накренцький. IABiMK KUL, mf. 4118, ks. K. Naskręcki, op. cit., k. 2. 73 List z Kijowa. I…, s. 715. 74 Ks. T. Skalski, op cit., s. 108. 75 Ibidem. Згідно з заснованою на офіційних церковних даних інформацією, яку оприлюднив В. Росовський, на початку 1918 року в Києві мешкали бл. 41 000 католиків. W. Rosowski, Społeczność polska na Ukrainie naddnieprzańskiej w 1918 roku (машинопис статті, використаний за згодою автора), s. 4. 76 M. Dunin-Kozicka, Przeorane szlaki. Rok 1917. Opowieść historyczna, Lwów 1928, s. 160; K. R. Łozowska, Kijów Marii Dunin-Kozickiej, [в:] Polacy w Kijowie, ser. Pamiętnik Kijowski, red. H. Stroński, t. 6:2002, s. 227; Цю кількість, лише стосовно 1909 року, навів також С. Квас ковський. Див.: IS PAN, akc. M. 521/14, S. Kwaskowski, Teatr Polski w Kijowie 1800–1919, k. 1. 77 Ks. T. Skalski, op. cit., s. 108. 78 AAN, CKO, 162, Pismo pełnomocnika CKO do Kijowskiej Gubernialnej Narady do Spraw Uchodźców z 27 V 1917 r., k. 306, 309, 350. 79 Ibidem. Доклад отдела по устройству беженцев Кредитной Комиссии Особого Совещания Сметы Киевской губернии по июль–август–сентябрь 1917 года, с. 329–334. 80 M. Wydżga–Niklewiczowa, Marzec 1917 w Kijowie. Fragmenty wspomnień, «Życie Literackie» 1969, nr 11, s. 8. 81 Докладніше про принципи рятувальної операції, яку здійснювали польські організації, що надавали допомогу жертвам війни, див.: M. Korzeniowski, Na wygnańczym szlaku…, s. 13–58; M. Mądzik, op. cit., s. 61–68; M. Korzeniowski, M. Mądzik, D. Tarasiuk, op. cit., s. 51–129. 82 Echo Kijowskie, «Dziennik Polski», nr 182/279, 11/24 VIII 1917, s. 1–2. 83 Polacy w Radzie miejskiej Kijowa, «Dziennik Polski», nr 172/269, 30 VII/12 VIII 1917, s. 2. 84 AAN, MSZ, 7580(mf – B 23917), Z prasy wychodzącej w Rosji, nr 26, Sztokholm 21 I 1918, k. 73. 85 Польський Виконавчий Комітет на Русі постав у березні 1917 року одразу ж після повалення царату. Ініціаторами його заснування виступили діячі Національної Демократії на чолі з Йоахимом Бартошевичем, згуртовані в той час у Київській окружній раді. ПВК від моменту його скликання вважався інституцією, яка керує діяльністю, а водночас представляє польське населення Волині, Поділля та Київщини. Й. Бартошевич чудово сформулював завдання Комітету. Серед них: «Захист польських позицій на Русі, координація польської політики на південно-східних околицях і захист інтересів польського населення у стосунках із російським тимчасовим урядом, Центральною Радою і керівництвом Української Народної Республіки, непольських політичних інституцій». ПВК діяв до 1920 року, зазнавши в цей період трансформації, яка стосувалася не лише сфери його активності, а й політичної сфери, завдяки включенню до його керівництва представників польського демократичного табору. Idem, Podręczny słownik polityczny. Do użytku posłów, urzędników państwowych, członków ciał samorządowych i wyborców. Warszawa [б.р.в.], s. 353. 86 AAN, MSZ, 7961d (mf – B 24319), t. III, Dla prasy. Przegląd prasy rosyjskiej, Warszawa 11 XI 1919, k. 127. 87 J. Kupczak. Polacy na Ukrainie w latach 1921–1939, Wrocław 1994, s. 24; W. Najdus, Lewica polska w Kraju Rad 1918–1920, Warszawa 1971, s. 412; Зазначмо, що в 1920 році, за даними більшовицької влади, в Київській губернії налічувалося 42 200 поляків. ЦДАГО, ф. 1, оп. 20, спр. 334, Количество поселения нацменьшинств по губерниям Украины (на переломе 1920 г.), с. 1. 88 LMAB, fond 29–53, Laiskai prof. L. Janovskini 1915–1916 (Literatuinia naukovšci kolekcija), Лист до Л. Яновського від невідомого автора 24 XII 1915 р., k. 33.

Київ та його польські мешканці

J[oachim] B[artoszewicz], Kolonie lwowskie, [в:] Kalendarz Polski. Rocznik wychodźstwa polskiego w Rosji na rok 1917, Москва 1916 (?), s. 86. 90 В. Бартошевич у своїх спогадах пише, що університет евакуювали до Харкова. B PAU i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, op. cit., s. 165. 91 Listy z Kijowa. VII, «Głos Polski», nr 48, 27 XI/10 XII 1916, s. 9. 92 Z Kijowa, «Polak-Katolik», nr 9, 3/16 XII 1917, s. 8. 93 Більше про Д. Семпа-Шажинського див.: A.m.st.W., Zbiór Dymitra Szarzyńskiego, I, Dokumentacja biograficzna D. Szarzyńskiego. 94 BN, akc. 8746/1, D. Sęp-Szarzyński, Polski Związek Polityczny na Rusi 1914–1921, k. 32–33. 95 І. Т. Лісевич, Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні, Український історичний журнал, № 2(413), III–IV 1997, с. 51. 96 T. Zabłocki, Na wschodzie bez zmian, Londyn 1988, s. 78; С. Квасковський писав, що в 1914–1917 роках кількість поляків у Києві зросла до бл. 120 000. Див.: IS PAN, M.521/14, S. Kwaskowski, op. cit., k. 1; В. Менджецький натомість вказує, що на межі 1917–1918 років Київ налічував мільйон мешканців, з-поміж яких щонайменше 150 тис. становили поляки. W. Mędrzecki, Polski Kijów…, s. 104. 97 W. Günther, Pióropusz i szpada. Wspomnienia ze służby zagranicznej, Paryż 1963, s. 16. 98 І. Т. Лісевич, У затінку…, с. 75. 99 M. F. Hamm, op. cit., s. 79. 100 L. Wątróbski, op. cit., s. 1. 101 AUJ, sygn. dokt. 81/75, G. Żeberek, Początki ruchu socjaldemokratycznego w Kijowie w latach 1889–1903, Kraków 1975 (докторська дисертація), k. 43. 102 W. Mędrzecki, Polski Kijów…, s. 97. 103 T. Mróz, op. cit., s. 77. 104 Ibidem. 105 M. Ustrzycki, Ziemianie polscy na kresach 1864–1914. Świat wartości i postaw, Kraków 2006, s. 31–33; J. Garliński, op. cit., s. 11–12; S.S. Nicieja, Z Kijowa na Piccadilly. Wokół biografii Tadeusza Zabłockiego-Gwasza, Opole 1993, s. 13–14; W. Mędrzecki, Polski Kijów…, s. 97. 106 За даними Університету св. Володимира, станом на 1 I 1910 року з-поміж 5107 студентів 801 слухач був римо-католицького віровизнання, натомість станом на 1 I 1911 року з-поміж 5215 студентів київської alma mater до римо-католицького віровизнання належали 785 слухачів. Мабуть, слушно припустити, що більшість серед цих католиків були поляками, хоча конфесія не конче визначала національну приналежність студентів. Серед православних і протестантів також могли бути поляки. ДАКО, ф. 16, оп. 465, спр. 734, Ведомость о распределении студентов Университета по вероисповеданиям и сословиям к 1-му января 1911 года, с. 2; Додамо, що за даними Ю. Шиллер, кількість студентів Київського університету в 1894 році становила 2358 слухачів, а в 1917 році – 4162. J. Schiller, Koncepcja rosyjskiego uniwersytetu 1863–1917, Warszawa 2008, s. 377; К. Рендзінський встановив, що в 1898 році в Києві серед 3400 студентів було 500 поляків. В 1909 році з-поміж 5061 слухача Київського університету 829 задекларували римо-католицьке віровизнання, в Політехніці навчалися 200 поляків, натомість у Торговельному інституті з-поміж 5192 студентів поляків було 520. K. Rędziński, Polskie organizacje młodzieżowe na Ukrainie na przełomie XIX i XX w. (do 1914 r.), [в:] Wielokulturowość w przestrzeni edukacyjnej, red. K. Rędziński, I. Wagner, Częstochowa 2006/2007, s. 241. 107 T. Mróz, op. cit., s. 77; B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 30. 108 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 30; Гіпотетичні оцінки до певної міри підтверджує рапорт про студентів, які навчалися в Університеті св. Володимира в 1903–1912 роках, він засвідчує, що про римо-католицьке віровизнання заявив 731 слухач. ДАКО, ф. 16, оп. 465, спр. 689, Список о студентах Университета за 1903–1912 гг., с. 1–104. 89

За Золотими ворітьми

B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 43–44. W. Pol, Kartki z dziejów studentów medycyny uniwersytetu kijowskiego z lat 1911–1919, «Archiwum Historii Medycyny», t. XXXVI:1973, s. 97. 111 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 38–40, 50–51. 112 T. Mróz, op. cit., s. 78; Про Кароля Збишевського див. більше: S.S. Nicieja, Karol Zbyszewski – historyk i publicysta, «Zeszyty Naukowe Wyższej Szkoły Pedagogicznej im. Powstańców Śląskich w Opolu. Historia», t. XXX:1993, s. 91–105. 113 ДАКО, ф. 1787, оп. 7, спр. 10, Statystyka szkól średnich w Kijowie (1918), k. 1–10; ДАКО, ф. 1787, оп. 7, спр. 11, Statystyka szkól średnich (niepolskich), 1918 (нумерація сторінок від сутня). 114 T. Mróz, op. cit., s. 79. 115 Ibidem, s. 81. 116 BN, akc. 13580, Z. Iwanicka z Rodowiczów, Historia rodu Rodowiczów. Pamiętnik, Warszawa 1963, k. 38. 117 T. Jaworski, op. cit., s. 6; У виданій 1908 року власним коштом праці М. Наленч-Доброволь ський стверджував, що так звані польські фабричні робітники становили в Києві приблизно 15% членів цієї фахової спільноти. Він також високо оцінив їхні якості, написавши: «Можна сміливо сказати, що загалом це найкращі трудівники, що вони становлять в робітничій масі найінтелігентніші елементи», M. Nałęcz-Dobrowolski, Z Kijowa, Kraków 1908, s. 38. 118 T. Mróz, op. cit., s. 84. 119 Ibidem. 120 M. Nałęcz-Dobrowolski, op. cit., s. 38–39; T. Mróz, op. cit., s. 86; Варто зазначити, що поль ське населення Києва, на думку Т. Яворського, «складалося» переважно з робітників і фаб ричних ремісників. Значну групу становили також промисловці й т. зв. приватні управителі. Окрім них, не бракувало також, як пише далі цей автор, адвокатів, аптекарів і лікарів. Цю, як він її окреслив, корінну місцеву польську громаду, поповнювали «принагідні трудівники, купці та промисловці з Великопольщі, Галичини й Царства [Польського]; свіжий струмінь життя вносять, зрештою, з’їжджаючись сюди двічі на рік, напровесні та восени, численні землевласники з України, Поділля та Волині». T. Jaworski, op. cit., s. 6. 121 M. Nałęcz-Dobrowolski, op. cit., s. 38. 122 Ibidem, s. 39. 123 Ibidem, s. 37. 124 T. Mróz, op. cit., s. 87. 125 Про історію католицьких храмів у Києві див. докладніше: K. Iwanicki, Kościoły i kaplice w Kijowie, Warszawa 1931, s. 54–75; A. Putowa, op. cit.; W. Ciechowski, op. cit., s. 58; ks. T. Skalski, op. cit.; S. S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 852–853. 126 T. Zabłocki, op. cit., s. 84. 127 BN, akc. 8746/I, D. Sęp-Szarzyński, op. cit., k. 18. 128 H. Józewski, Zamiast pamiętniku (Rosja), «Zeszyty Historyczne» 1983, z. 63, s. 24–25; Машинопис спогадів Г. Юзевського зберігається в Бібліотеці Варшавського Університету. Див.: BUW, akc. 3189, H. Józewski, Opowieść o istnieniu, t. 1, Zamiast pamiętnika, t. 2; M. DuninKozicka, Burza od wschodu. Wspomnienia z Kijowszczyzny (1918–1920), Łódź 1990, s. 48; Подібну точку зору висловлювали також – BN, akc. 8746/1, D. Sęp-Szarzynski, op. cit., k. 18; Ibidem, akc. 13580, Z. Iwanicka z Rodowiczów, op. cit., k. 37. 129 J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 28. 130 Ibidem, s. 29. 131 Див. докладніше: B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit.; D. Beauvois, op. cit., s. 813; Idem, Walka o ziemię. Szlachta polska na Ukrainie prawobrzeżnej pomiędzy caratem a ludem ukraińskim 1863–1914, Sejny 1996, s. 302; Idem, Polacy na Ukrainie 1831–1863. Szlachta polska 109 110

Київ та його польські мешканці

na Wołyniu. Podolu i Kijowszczyźnie, Paryż 1987, s. 287; J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…; Z. Chojecki, op. cit.; T. Mróz, op. cit. 132 J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 34–35, 47–48. 133 Див. докладніше: Ibidem, s. 33–73; B PAU i PAN, 7795, Grzymałowski, op. cit., k. 6–7; Таку ж кількість десятин землі у власності поляків подано в рефераті «Поляки на Русі» для пот реб Бюро Конгресових Праць, яке готувало матеріали для польської делегації на мирній конференції у Версалі. AAN, BPK, 204, Polacy na Rusi (реферат) (дата не вказана), k. 1–26. 134 J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 38–72; B PAU i PAN, 7795, S. Grzy małowski, op. cit., k. 8. 135 AAN, BPK, 204, Polacy na Rusi…, k. 10; J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 75; E. Maliszewski, op. cit., s. 29. 136 J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 88–99; B PAU i PAN, 7795, S. Grzy małowski, k. 8–9. 137 Докладніше про генерал-губернаторів України див.: В. С. Шандра, Генерал-губернаторства в Україні, Київ 2005. 138 D. Beauvois, Walka o ziemię…, s. 54–55; Idem, Stosunki społeczno-etniczne na Ukrainie prawobrzeżnej na końcu XIX i na początku XX wieku (à propos książki «Walka o ziemie na Ukrainie 1863–1914»), «Przegląd Wschodni», t. III:1994, z. 4 (12) [druk 1995], s. 624. 139 A. Weryha-Darowski, Kresy ruskie Rzeczypospolitej (Województwa: Kijowskie, Wołyńskie, Bracławskie i Podolskie), Warszawa 1919, s. 9–10; Z. de Saint-Jouan Trojanowska, La vie quotidienne des familles polonaises en Ukraine, «Antemurale», vol. 27/28:1984/1985 [опубл.: 1986], s. 169. 140 B PAU i PAN, 7795, S. Grzymałowski, op. cit., k. 10. 141 J. Bartoszewicz, Na Rusi polski stan posiadania…, s. 96–97. 142 BN, akc. 10562, T. Garczyński, Wspomnienia z lat 1893–1918, cz. III, k. 61. 143 I. Grabowski, Listy z Kijowa. III, «Echo Polskie», nr 16, 17/30 IV 1916, s. 16. 144 B PAU i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, op. cit., k. 180–181; BN, mf. 87719, K. Skrzyński, op. cit., k. 214–215. 145 T. Zabłocki. Na wschodnim posterunku, Warszawa 1984, s. 78. 146 J. Iwaszkiewicz, Książka moich wspomnień, Kraków 1957, s. 140. 147 M. Szumlakowski, Listy z Kijowa. I, «Głos Polski», nr 40, 2/15 IX 1916, s. 8. 148 H. Józewski, Zamiast pamiętnika (Rosja)…, s. 10. 149 Ibidem. 150 X. Glinka, op. cit., s. 212. 151 Ibidem; Na dziś. Spostrzeżenia, uwagi nadesłane. Kijów, 2/15 maja, «Nasza Przyszłość», maj 1908, s. 124. 152 BN, akc. 13580, Z. Iwanicka z Rodowiczów, op. cit., k. 38; H. Józewski, Zamiast pamiętnika (2), «Zeszyty Historyczne» 1982, z. 60, s. 93. 153 J. Garliński, op. cit., s. 14. 154 X. Glinka, op. cit., s. 213. 155 M. Sz[umlakowski], Listy z Kijowa, «Echo Polskie», nr 21, 26 I/8 II 1917, s. 4. 156 H. Nowacka, Ruch niepodległościowy w Kijowie (Organizacje studenckie. Oddział Żeński POW), [в:] Służba Ojczyźnie. Wspomnienia uczestniczek walk o niepodległość 1915–1918, Warszawa 1939, s. 345. 157 J. Poczętowska, Na wschodniej rubieży, [в:] Wierna służba. Wspomnienia uczestniczek walk o niepodległość 1910–1915, Warszawa 1927, s. 287. 158 K. Pasenkiewicz, Ze wspomnień kijowskich, «Pismo Literacko-Artystyczne» 1987, nr 11/12, s. 8. 159 T. Zabłocki, Na wschodnim…, s. 77.

За Золотими ворітьми

Автор так описав місто свого дитинства: «Я любив храм св. Олександра, такий милий, такий мій. Який чудовий краєвид розстилався з узгір’я, на якому він був збудований. Щонеділі я ходив із батьками до моєї Церкви (бо церкву св. Олександра я вважав своїм приятелем) на службу Божу, і щонеділі я тягнув батька на місце, звідкіля видко було трамваї, що їхали на Поділ, і пароплави на Дніпрі. Навпроти на узгір’ях зеленів Купецький сад і Володимирська гірка. Здвоєні київські трамваї та кораблі на Дніпрі були моєю пристрастю. Я міг годинами стояти і спостерігати за ними згори – вони виглядали маленькими забавками. З мого спостережного пункту виднів також низький лівий берег Дніпра аж до блакитного горизонту. Трохи ліворуч, вгору за течією річки, я бачив Десну, одну з головних приток Дніпра. Ще нині, коли я заплющу очі, то бачу оті образи в прекрасних ясних барвах – блакитна стрічка Дніпра, зелень садів, й усе це залите золотим промінням чорноморського сонця». W. Piotrowski, Akwarele kijowskie, [в:] Pamiętnik Kijowski, t. 5:1995, s. 132. 161 T. Zabłocki, Na wschodzie…, s. 77. 162 J. Garliński, op. cit., s. 15; S. S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 29. 163 M. Białokur, Joachim Bartoszewicz redaktor naczelny «Dziennika Kijowskiego» w latach 1906–1912. Przyczynek do dziejów polskiej obecności w Rosji, [в:] Polska w Rosji – Rosja w Polsce. Stosunki polityczne, red. R. Paradowski, S. Ossowski, Poznań 2003, s. 160–161; Idem, Między Warszawą, Lwowem a Kijowem. Życie i działalność Joachima Bartoszewicza do 1914 r., [в:] Polacy w dziejach Europy Środkowej i Rosji, red. J. Rzońca, Opole 2004, s. 171. 164 T. Zabłocki, Na wschodnim…, s. 70–77; J. Bartoszewicz, Na Rusi…, s. 2; E. Starczewski, Życie polskie na Ukrainie, Kijów 1917, ss. 48; S. Zieliński, Kiełbie we łbie, Warszawa 1978, s. 5–50. 165 Na dziś (spostrzeżenia, porachunki, uwagi nadesłane), Kijów 2/15 maja…, s. 123. 166 J. Talko-Hryncewicz, W Kijowie w 1918 roku, [в:] Pamiętnik Kijowski, t. 4:1980, s. 144–145. 167 M. Szumlakowski, Listy z Kijowa. I…, s. 8; X. Glinka, op. cit., s. 221. 168 A. Szyfman, Labirynt teatru, Warszawa 1964, s. 220. 169 I. Grabowski, Listy z Kijowa. III…, s. 16. 170 Ibidem. 171 APAN, III–3, Leon Białkowski, Wspomnienia, k. 10. 172 Ibidem. 173 Ibidem, k. 11. 174 E. Janiszewski, Wspomnienia odessity 1834–1916, Wrocław–Warszawa–Kraków 1987, s. 176. 175 Ibidem. 176 M. Nalęcz-Dobrowolski, op. cit., s. 7–8. 177 Ibidem, s. 7. 178 X. Glinka, op. cit., s. 222; J. Komorowski, Architekt Horodecki, «Spotkania z Zabytkami» 2003, nr 12, s. 11–13. 179 M. Nalęcz-Dobrowolski, op. cit., s. 8. 180 Ibidem, s. 34. 181 I. Grabowski, op. cit., s. 16. 182 BN, akc. 2820, L. Kowalewski, op. cit., k. 59; S.S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 852–853. 183 Przewodnik po Kijowie, Kijów 1913 (нумерація сторінок відсутня); W. Piotrowski, op. cit., s. 133. 184 G. Karolewicz, Karol Jaroszyński (1877–1929): fundator Katolickiego Uniwersytetu Lubels kiego, Lublin 2000, s. 24. 185 S.S. Nicieja, Z Kijowa…, s. 14; K. Zbyszewski, Pięć lat w Kijowie, [в:] Kraj lat dziecinnych, Londyn 1987, s. 291. 186 S.S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 853; BN, akc. 2820, L. Kowalewski, op. cit., k. 59. 187 J. Garliński, op. cit., s. 11; K. Zbyszewski, op. cit., s. 291. 160

Київ та його польські мешканці

S.S. Nicieja, Z Kijowa…, s. 22. B PAU i PAN, 7841, W. Bartoszewicz, op. cit., k. 115. 190 BN, mf. 87719, K. Skrzyński, op. cit., k. 15. 191 J. Garlinski, op. cit., s. 15. 192 A. Rzewuski, Jego żarłoczna mość – burak (szkice ukraińsko-kulturalne), Kijów 1912, s. 49–50; Досконалу характеристику фахової, компанійської та розважальної частини ярмарку представив у серії статей, уміщених у часописі «Dziennik Kijowski» в 1911 році, Е. Пашковський. Див.: Czarny Jegomość, Listy z kontraktów; «Dziennik Kijowski», I–II 1911 r. 193 Дуже лапідарно, проте напрочуд реалістично і влучно, «цей бік» контрактового ярмарку охарактеризував А. Жевуський: «Мов чорна жалюгідна пляма, яка вимальовується на цьому тлі іскристого ярмаркового життя, групка пригнічених постатей, що шукають не „зисків”, а роботи, не виграшу і здобичі, а звичайного шматка хліба […] То убогі жертви іноді землі, а частіше – [цукрового] буряка, іноді так званої долі, або ж власних гріхів і провин […]. Земельні урядники “без місця”, батьки сімейств „без даху”, сіра, спрагла бодай крихт від вируючих довкруж мільйонів, юрба». A. Rzewuski, op. cit., s. 51. 194 BN, mf. 87719, K. Skrzyński, op. cit., k. 82–83. 195 Ibidem, k. 84. 196 S.S. Nicieja, Z Kijowa…, s. 17. 197 BN, akc. 9732, A. Glińska. Było…, przeminęło. Pamiętnik, k. 77–78. 198 S.S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 853. 199 K. Wędziagolski, Pamiętniki. Wojna i rewolucja. Kontrrewolucja. Bolszewicki przewrót. Warszawski epilog. Warszawa 2007, s. 56. 200 K. Zbyszewski, op. cit., s. 205. 201 Цит. за: S. S. Nicieja, «Polski Kijów»…, s. 861. 202 X. Glinka, op. cit., s. 236. 203 K. R. Łozowska, op. cit., s. 230. 188 189