Galyckyy rid 2014 web promo by Gbook Lviv

ГАЛИЦЬКОМУ РОДОВІ, МОЇМ НЕЗАБУТНІМ БАТЬКАМ Стефанії Дзвоник і Євгенію Максиміву та їхнім побратимам – політв’язням Норильська, діячам українського підпілля та усім війною згорьованим, несправедливо засудженим, Батьківщини позбавленим, на чужині похованим присвячується

This book is dedicated TO UKRAINIAN GALICIAN GENERATION, MY UNFORGETTABLE PARENTS Stefaniya Dzvonyk and Yevgen Maksymiv and their sworn brothers and sisters – political prisoners of Norilsk, active members of the Ukrainian underground and to everyone who shared the sorrows of war, who was wrongfully convicted, who was deprived of Motherland or burried in the outland

NADIYA MAKSYMIV

GALICIAN GENERATION

Dukhovna vis Lviv – Kyiv 2014 2

НАДІЯ МАКСИМІВ

ГАЛИЦЬКИЙ РІД

Духовна вісь Львів – Київ 2014 3

Художньо-документальна повість ББК 63.214(4Укр3) УДК 929.52(477.83) М 17

Надія Максимів

М 17 Галицький рід. Львів - Київ. Духовна вісь, 2014, 472 с., іл. ISBN 978-966-8477-16-4 У книзі описується життя характерної галицької родини Дзвоників, яка, починаючи з 1914 року, потрапляє у вир знакових подій XX сторіччя, де її спіткали війни, полон, тюрми, табори особливого режиму, еміграція. Життєві шляхи кожного із членів роду розходяться в різні сторони світу, для декого назавжди й безповоротно. І хоч їх розділяють континенти, духом своїм вони пов’язані один з одним. Родинне вогнище, запалене предками, не згасає навіть тоді, коли старші завершують земну мандрівку. На основі історії родини Дзвоників, а згодом Максимівих, автор розповідає про долю мільйонів українців, котрі зазнали репресій, поневірянь, депортацій, невблаганної смерті поза батьківщиною. У новій книзі Надії Максимів використані архівні матеріали МДБ ЛО, УСБУ ЛО, ЦДІА України м. Львова, музейні експонати, військові карти, власноручно зроблені світлини, свідчення очевидців та учасників подій, епістолярна спадщина. Серед героїв книги – учасники національно-визвольних змагань – Січові Стрільці, члени ОУН, воїни УПА, 1УД, активні учасники підпілля УГКЦ і чимало інших видатних галичан, які сумлінним виконанням своєї Богом призначеної місії в житті залишили в історії краю незгасний слід. Їм і присвячується книга «Галицький рід». Для широкого кола читачів та дослідників. The book describes the life of a typical Ukrainian Galician family of Dzvonyks. Starting from 1914 they got into a whirl of momentous events of the 20th century, where wars, captivity, imprisonment, prison camps, and emigration had broken the family apart. Eventually all family member’s lives take different routes, some of them finding themselves on different continents without a chance for coming back. But despite the oceans and continents between them, they maintain a strong spiritual link with each other. The family hearth set by their ancestors does not go out even when the eldest ones finish their life journey. Based on the story of the Dzvonyk family, and subsequently Maksymiv family, the author tells us the story of millions of Ukrainians who went through oppression, distress, deportation, and implacable death away from their motherland. In her new book Nadiya Maksymiv uses archive documents of Ministry of State Security (MDB) in Lviv region, Administration of Security Service of Ukraine (SBU) in Lviv region, Ukrainian Central State Historical Archive in Lviv, museum pieces, military maps, her own photographs, eyewitness and veteran evidences, epistolary heritage. Characters include members of Ukrainian national resistance – Sich Riflemen, members of OUN, UPA, 1st Ukrainian Division, active members of UGCC in the underground and many other outstanding Ukrainian Galicians who left their mark on history by honestly performing their mission assigned by God. The book «Galician Generation» is dedicated to all of them. For the wide circle of readers and researchers. Видання друге, виправлене та доповнене

ISBN 978-966-8477-16-4

ЗМІСТ / CONTENTS Біографія ............................................................................................................. .............................................................................................................99 Від автора .......................................................................................................... ..........................................................................................................111 Author’s Note..................................................................................................... .....................................................................................................117 Есе «Міф Галичини» / Essay «Der Mythos Galizien» Galizien» .................................... ....................................220 У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ ІСТОРІЇ IN A MIRROR OF THE HISTORY HISTORY РОЗДІЛ 1 В ОКОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ............................................................... ...............................................................331 Галичина під Короною .................................................................................... ....................................................................................331 Протистояння імперій......................................................................................3 ......................................................................................34 Український легіон........................................................................................... ...........................................................................................336 Приготування потуг ......................................................................................... .........................................................................................338 Східний фронт Європейської війни ............................................................... ...............................................................339 РОЗДІЛ 2 ПІД ГАЛИЦЬКИМ ДАХОМ ........................................................................ ........................................................................443 У гостях у Верещиці ........................................................................................4 ........................................................................................43 Бої у Східній Галичині .................................................................................... ....................................................................................550 Главосіки 11 вересня 1914 року ......................................................................5 ......................................................................51 Від Рави-Руської в пролом .............................................................................. ..............................................................................554 Таємничий незнайомець ..................................................................................5 ..................................................................................59 Під галицьким дахом ....................................................................................... .......................................................................................663 РОЗДІЛ 3 МІЖ ДВОМА БЕРЕГАМИ ...........................................................................7 ...........................................................................73 Переслідування галицьких українців.............................................................7 .............................................................73 Між Австрією та Росією.................................................................................. ..................................................................................777 Полон................................................................................................................. .................................................................................................................883 Реверанс по-австрійськи.................................................................................. ..................................................................................888 На волю ........................................................................................................... ...........................................................................................................10 1000 РОЗДІЛ 4 ОБЕРЕГИ ГОРОДОЦЬКОГО І ЛЬВІВСЬКОГО ПОВІТІВ ................ ................10 1077 Каменобрід...................................................................................................... Каменобрід ......................................................................................................10 1077 Зимна Вода, Рудно ......................................................................................... .........................................................................................11 1111 Родинне гніздо ................................................................................................ ................................................................................................12 1288 5

РОЗКИДАНИЙ ВИРІ ВИРІЙ Й SCATTERED SOULS SOULS РОЗДІЛ 5 З ВОЄННИХ ГРОМОВИЦЬ ......................................................................13 ......................................................................1399 Подих війни .................................................................................................... ....................................................................................................13 1399 На службі ........................................................................................................14 ........................................................................................................1411 Битва під Бродами .......................................................................................... ..........................................................................................14 1444 Незабутнє прощання ......................................................................................15 ......................................................................................1500 Коса під пілоткою .......................................................................................... ..........................................................................................15 1522 Між зонами окупації ...................................................................................... ......................................................................................15 1577 На ясні зорі, у мир хрещений........................................................................ ........................................................................15 1599 Каменобрідське повоєння ............................................................................. .............................................................................16 1611 РОЗДІЛ 6 ПРАДІДІВСЬКИМИ СТЕЖКАМИ .......................................................... ..........................................................16 1655 Мшана ............................................................................................................. .............................................................................................................16 1655 Від Гут до Гутиськ ......................................................................................... .........................................................................................17 1722 До бібрецьких джерел.................................................................................... джерел....................................................................................17 1755 Дитинство, юність Євгена ............................................................................. .............................................................................17 1777 РОЗДІЛ 7 ПІД ОРДОЮ.................................................................................................. ..................................................................................................18 1833 Вістря репресій репресій............................................................................................... ...............................................................................................18 1833 В’язничний терор ........................................................................................... ...........................................................................................18 1866 РОЗДІЛ 8 У ЗОНІ ОПОРУ ............................................................................................19 ............................................................................................1933 «Сила» в дії ..................................................................................................... .....................................................................................................19 1933 Підпілля ОУН ................................................................................................. .................................................................................................19 1966 «Юнаки» ......................................................................................................... .........................................................................................................19 1999 РОЗДІЛ 9 ДУМА ПРО ПОВСТАНЦІВ ....................................................................... .......................................................................20 2033 Нескорені ........................................................................................................ ........................................................................................................20 2033 Назустріч побратимам ................................................................................... ...................................................................................21 2100 У межах Поляни ............................................................................................. .............................................................................................21 2122 Утрачена тиша ................................................................................................ ................................................................................................21 2166 УПА-АК .......................................................................................................... ..........................................................................................................21 2188 Повстанське Різдво ........................................................................................ ........................................................................................22 2222 РОЗДІЛ 10 10 ІСТОРІЯ «ГАЙДАМАКИ» ......................................................................... .........................................................................24 2411 Рядовий Українського фронту ....................................................................... .......................................................................24 2411 6

У ролі спудея .................................................................................................. ..................................................................................................24 2433 Гайдамацьким шляхом................................................................................... шляхом...................................................................................24 2455 РОЗДІЛ 11 11 У КІГТЯХ ШУЛІК ....................................................................................... .......................................................................................24 2499 Ув’язнена молодість ....................................................................................... .......................................................................................24 2499 Несповнені мрії «Гайдамаки» ....................................................................... .......................................................................25 2522 У кігтях шулік................................................................................................. шулік.................................................................................................25 2555 Перехід через муки. Допити ......................................................................... .........................................................................25 2577 Злочинці в СРСР, або що означає бути націоналістом ............................... ...............................26 2600 На новітніх галерах. Етап..............................................................................26 ..............................................................................2666 РОЗДІЛ 12 12 У ПОЛОНІ ПІВНІЧНОГО СЯЙВА .......................................................... ..........................................................27 2711 Норильськ ....................................................................................................... .......................................................................................................27 2711 Кмітливість в’язня ......................................................................................... .........................................................................................27 2733 Засніжені невільники ..................................................................................... .....................................................................................27 2755 Культура за колючим дротом......................................................................... дротом.........................................................................27 2788 Стефанія Дзвоник ..........................................................................................28 ..........................................................................................2811 Тінь і світло Норильлагу ............................................................................... ...............................................................................28 2833 Вимога змін .................................................................................................... ....................................................................................................28 2855 Повстання Духу .............................................................................................. ..............................................................................................28 2899 Наслідки страйку і табірної системи системи............................................................ ............................................................29 2911 РОЗДІЛ 13 13 ПОВОЄННА ЄВРОПА ................................................................................29 ................................................................................2977 Зустріч у бараку ............................................................................................. .............................................................................................29 2977 Син землі Збаразької ......................................................................................30 ......................................................................................3011 Швайфурт – Ашаффенбург ........................................................................... ...........................................................................30 3044 На перехресті доріг ........................................................................................ ........................................................................................30 3077 На послугах в українців ................................................................................ ................................................................................30 3088 Ретельна учениця ........................................................................................... ...........................................................................................31 3100 Лелеки з сонячного краю .............................................................................. ..............................................................................31 3133 РОЗДІЛ 14 14 ЛЕЛЕКИ НАД ОКЕАНОМ ........................................................................ ........................................................................31 3177 По прибутті до Америки ............................................................................... ...............................................................................31 3177 Гніздо над Гудзоном ...................................................................................... ......................................................................................31 3199 Українці в Америці ........................................................................................ ........................................................................................32 3211 Прощання з Кеннеді....................................................................................... .......................................................................................32 3255 Тарасове поле .................................................................................................33 .................................................................................................3322 Троянда на шосе ............................................................................................. .............................................................................................33 3344 7

Симфонія сліз ................................................................................................. .................................................................................................33 3377 Як виросту козаком, приїду до Вас .............................................................. ..............................................................33 3399 В ОБІЙМАХ ДОЛІ ДОЛІ IN AN EMBRACE OF THE DESTINY DESTINY РОЗДІЛ 15 15 СВІДКИ ЕПОХИ ..........................................................................................34 ..........................................................................................3477 Навздогін часу ................................................................................................ ................................................................................................34 3477 Переселенці .................................................................................................... ....................................................................................................35 3511 Санаторій і лялькар ........................................................................................35 ........................................................................................3555 Світочі Малого Ватикану .............................................................................. ..............................................................................35 3599 Крізь імлу до світла ....................................................................................... .......................................................................................36 3633 Час змін ........................................................................................................... ...........................................................................................................36 3666 Зустрічі на Медовій ....................................................................................... .......................................................................................37 3711 У вирі музики ................................................................................................. .................................................................................................37 3744 З мамою у кінозакладі ................................................................................... ...................................................................................37 3777 У руслі подвижництва ................................................................................... ...................................................................................38 3811 Побратими ......................................................................................................38 ......................................................................................................3899 Незламні греко-католики ...............................................................................39 ...............................................................................3922 Свідки епохи ................................................................................................... ...................................................................................................40 4022

Епілог / Epilogue БАРВИ СПОМИНІ СПОМИНІВ В THE VIVID MEMOIRS MEMOIRS Мамина молитва (Анно Семенюк) ................................................................ ................................................................42 4211 Спогади про Макса (Михайло Мануляк) ...................................................... ......................................................42 4222 На музичному континенті (Юрій Остюк) ................................................... ...................................................42 4288 Білокрилі чайки України (с. Павла Дубасюк) ..............................................43 ..............................................4322 Епопея про Стефана (Юрій Петрівський) ................................................... ...................................................43 4355 Емігрантські спогади (Євстахій Ясеньовський) ......................................... .........................................43 4388 Присяга Україні (Ольга Панчак)................................................................... ...................................................................45 4544 Усні джерела / Oral Sources ........................................................................... ...........................................................................4456 Бібліографія / Bibliography ............................................................................ ............................................................................4459 Архівні джерела / Archive Sources ................................................................ ................................................................4468 Родинний архів. Листування / Family Archive. Letters ................................ ................................4469 Подяка / Gratitude .......................................................................................... ..........................................................................................4471

Біографія Надія Максимів народилася у Львові в родині політв’язнів Євгенія і Стефанії Максимівих 10 березня 1958 року. Після закінчення середньої школи та Львівського кінотехнікуму працювала кіномеханіком і майстром-реставратором у Львівській конторі з прокату кінофільмів до 1981 року. У той же час вступила до підпільного монастиря сестер Чину Святого Василія Великого, а згодом обрала собі чернече ім’я – с. Володимира. З 1992 року – духовний наставник греко-католицького ліцею ім. Климентія Шептицького. З 1993 до 1996 року навчалася на філософсько-богословських студіях Папського інституту в Римі, де здобула ступінь магістра релігійних наук. Працювала деканом катехитично-педагогічного факультету ІваноФранківського Теологічно-Катехитичного Інституту з 1996 до 1998 року, а опісля – бібліотекарем церкви св. Андрія оо. Василіян у Львові. Впродовж цього часу с. Володимира – перекладач міжнародних формаційних курсів для сестер. З 2001 року працює в Архикатедральному соборі св. Юра у Львові, член Українського Богословського Наукового Товариства. Підготувала до беатифікації справу о. Петра Вергуна. Автор видань «Добрий пастир», «Рік Митрополита», «Дорогою пам’яті», «Роздуми про блаженства». У 2003 році виконувала обов’язки референта у науково-меморіальній експедиції «Місцями голодомору в Україні 1932-1933 рр.», після якої вийшла у світ книга «Експедиція: понад смертю». З 2007 року – почесний член Спілки Політв’язнів України. Від 2007 року й надалі займається дослідженням періоду репресій окупаційних режимів у Галичині у XX столітті. Має відзнаки: За любов до України, патріотизм і особистий внесок у справу утвердження і розбудову Української держави та з нагоди 20-річчя утворення Львівської обласної Спілки політичних в’язнів України нагороджена почесною ювілейною відзнакою її проводом; З нагоди 70-річчя створення УПА нагороджена Львівською ОДА почесною ювілейною відзнакою; З нагоди 60-ї річниці Норильського повстання українських політичних в’язнів нагороджена проводом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих ювілейною відзнакою. 9

Сестра Володимира Максимів, ЧСВВ Sister Volodymyra Maksymiv, OSBM

ВІД АВТОРА Спонукою для написання цієї книги стала для мене зустріч мого батька та отця доктора Івана Музички в пана Івана Кривуцького в Сокільниках. Його книги «Де срібнолентий Сян пливе», «За полярним колом» викликали небуденне зацікавлення, тож ми втрьох вирішили відвідати автора і розпитати про його минуле. Розповідь розвідника УПА, політв’язня норильського особливо-режимного табору чітко малювала в нашій уяві картини з життя українських політв’язнів, серед яких були мої батьки. Шлях їхніх випробувань теж стелився через Норильськ – табір за колючим дротом. Тож було про що поспілкуватися колишнім політв’язням і священику, що пережив лихоліття війни. При наступних зустрічах отець Іван Музичка, п. Іван Кривуцький, інші політв’язні Норильська – Дмитро Калиняк, Мирослав Мелень, зрештою, мої батьки Євген і Стефанія Максиміви заохочували мене до написання книги на згадку про в’язнів ГУЛАГу. Вже після блаженної кончини моїх родичів приятель мого батька львівський композитор Михайло Мануляк постійно пригадував мені про світлу місію – залишити спогади про моїх близьких. Подібним чином спонукувала до написання книги Віра Панич, приятелька нашої родини. Після шестирічних пошуків і досліджень в архівах УСБУ Львівської області, ЦДІАЛ, бібліотеках, музеях, опитування свідків тогочасних подій, проведення експедицій місцями героїчної слави і національновизвольної боротьби, опрацювання літературних, документальних, епістолярних джерел, перегляду фільмів на актуальну тему з’явилася моя праця – художньо-документальна повість «Галицький рід». У ній коротко викладаю історію Галичини в XX сторіччі, прив’язуючи до неї різні події та мій рід, галичан загалом, що проживали тоді в тих населених пунктах, звідкіля бере початок генеалогічне дерево мого роду. Читачі зможуть ознайомитися з історією та побутом сіл Верещиця, Каменобрід (Яворівщина), Зимна Вода, Рудно (Краківське передмістя Львова), Мшана (Зборівщина), Гутисько (Бібреччина) та інших, зануритися в атмосферу, яка тоді панувала в цих повітових населених пунктах, відчути дух галицького селянства, його стремління до виявлення самобутності через духовну, культурну спадщину, невтомну працю, відтворення себе через багатовікове морально-звичаєве право, національні традиції, зв’язок з природою, релігією. Цю ідилію, яка творилася завдяки глибинно-філософському устрою життя пращурів і ближчих поколінь, перериває війна. Спочатку Європейська, а згодом Друга cвітова. Мозаїка щоденного життя галичан зазнає 11

змін – настає розлука в родинах через мобілізацію до війська, депортації в глибину імперій, вивезення на примусові праці до Німеччини, зміну суспільного і державного устрою, репресії, терор з боку комуністичної влади. Сотні і тисячі галичан опиняються без домівок поза рідним краєм у німецьких концентраційних і радянських спецтаборах, на безмежних просторах Сибіру. Здавалося, вже ніщо не здатне їх потішити, але українці – це мужня нація, що дає паростки великого терпіння і стійкості навіть тоді, коли світ поділений на переможців і переможених, де, на перший погляд, не в силі що-небудь змінити. Потяг до свободи, до прекрасного, збагачення себе найкращими цінностями минулих і тогочасних поколінь, всього людства дає змогу галичанам вистояти у важкій боротьбі за своє існування, зберегти право зватися автентичним, давнім українським етносом, що несе вогонь цілісності буття нащадкам у новітню добу. Це твір-трилогія, що складається з частин: «У дзеркалі історії», «Розкиданий вирій», «В обіймах долі». Вступним словом до книги є есе австрійського теолога, доктора літургійних наук, Франка Вальца, уродженця Баденської Франконії, родина якого пережила репресії під час примусового виселення етнічних німців військовими формуваннями із заселених ними територій Чехії в 1945 році близько до австрійського кордону. У моєму творі чимало місця відведено галицьким німцям, котрі перебували в добросусідських відносинах з українцями. Спільність доль у пережитому під час і після Другої світової війни послужила для мене спонукою долучити професора Зальцбурзького університету Франка Вальца до роздумів над книгою. Перша частина трилогії присвячена початковому періоду ведення Європейської війни (1914–1915 рр.) на території Галичини і наслідкам воєнних операцій для краю. Перед іспитом світової історії постає важке становище галицьких селян в умовах імперських окупацій, їхній спосіб життя, страждання, переслідування авторитарними режимами і намагання за всіляку ціну зберегти свою гідність та жити за давніми віковими устроями, посталими в Галичині. Крім загальних подій, деякі з них розгортаються у селі Верещиця на Яворівщині, на подвір’ї мого прадіда Григорія Дзвоника, де квартирують австрійські офіцери у вересні 1914 року. З відступом австрійських і наступом російських армій картина суспільного ладу в Галичині змінюється. Один із австрійських генералів, уникаючи полону, переховується на обійсті Дзвоників. Цю подію давно розповідав моїй мамі Стефанії та тітці Любі Дзвоникам їхній батько Теодор, мій дідусь. Галичанин і австрієць і є головними фігурантами першої частини трилогії. Встановити 12

точно прізвище невідомого генерала не вдалося, позаяк розповідь про це мала місце більше 50 років тому. Під час з’ясування особи таємничого австрійця тітка Люба, почувши декілька імен відомих воєначальників тієї епохи, зауважила схожість одного з них із відомим діячем Першої світової. У розповіді Теодор Дзвоник наголошував, що це був найголовніший воєначальник, який і допоміг йому в критичній ситуації життя. У пошуках інформаційних підставових джерел довелося опрацювати німецькомовну документальну літературу початку XX сторіччя. Основною історичною базою виявилися: збірне видання військово-історичних праць учасника українських визвольних змагань, відомого історика Івана Карпинця; п’ятитомний щоденник начальника Польового Генерального штабу австро-угорських армій – фельдмаршала Франца Конрада фон Ґьотцендорфа, документаліста і картографа; військові зведення Генерального штабу царської армії про дії російської та іноземних армій в період Імперіалістичної війни під редакцією історіографа, генерала-майора Дмитра Дубенського в щотижневику “Л “Лєтопись єтопись войны 1914-1917 гг.”. гг.”. У книзі подано військову карту за 7 вересня 1914 року, щоби читачі мали змогу ознайомитися з розташуванням і діями австроугорських і російських армій на території Галичини під час Європейської війни (див. вклад.). Щоби ввести читача в атмосферу тогочасної доби, використовую місцеві діалекти, вживані галичанами на теренах свого краю на початку минулого століття. «У дзеркалі історії» – це розділ про офіцерську честь і культуру, вміння чи невміння вояків поводитися на плацдармах воєнних дій, посеред окупованого населення. Автор проводить межу і паралель між мудрістю військовою і мудрістю переможених, підкреслюється присутність філософського, мирного світогляду галицьких селян у період Європейської війни. Не залишаються поза увагою й українці, що перебували під царським і польським гнітом. Наступна частина трилогії – «Розкиданий вирій» стосується періоду Другої світової війни. Уся моя родина, сотні тисяч галичан опинилися перед її загрозою і були змушені приймати конкретне вольове рішення, щоб оминути повного фізичного знищення чи підкорення ворогові, що означало пасивний крок до рабства. Таким чином, на заклик Українського Центрального Комітету, очолюваного Володимиром Кубійовичем, постало військове формування під назвою Дивізія «Галичина», яке й мало протистояти руйнівній силі Московії, що під приводом «визволення» захоплювала українські землі та поневолювала автохтонів. Поза цим головним завданням військового формування, що складалося з галичан, 13

були й інші призначення дивізії на теренах Європи. До війська юнаків мобілізовували німецькі військові чинники, котрі на той час перебували в ролі переможців, і як у Галичині, так і поза нею – в Європі, користувалися привілеями змінювати суспільний і державний лад країн на свою користь. У Дивізії «Галичина» служив піхотинцем мій дядько Петро Дзвоник, родом із Зимної Води, а крім нього ще й інші родичі з Яворівщини, про обставини військової служби яких не маю достатньо фактів. У другій частині трилогії переплітаються факти з життя зимновідчан Стефанії, Марії, Анастазії Дзвоників – моєї мами, тети і бабусі, котрі були змушені покинути родинний дім і поневірятися по таборах для біженців війни в Східній Європі. Маму німці по дорозі вивезли до Німеччини, залучивши до дружинниць протиповітряної оборони і до праці на військовому заводі, бабуся ж із тетою в пошуках притулку скиталися містами, де постали осередки для Переміщених осіб, якими опікувалися різні міжнародні організації, у тому числі IRO. Багато інформації на цю тему почерпнула із листів моєї родини, заадресованих на нашу адресу до Львова, як і з листування українських політичних емігрантів у Західній Німеччині. Період репресій галицьких українців комуністичним режимом висвітлений у розділах «Під ордою», «У кігтях шулік», «У полоні північного сяйва». Матеріали для нього автор почерпнула з архівних документів, музейних експонатів, розповідей батьків та інших політв’язнів, документальної літератури й кіно. Розділи «У зоні опору», «Дума про повстанців», «Історія «Гайдамаки» розповідають читачам про національновизвольну боротьбу та українське підпілля в добу Другої світової війни, діяльність Організації Українських Націоналістів у Львові та Української Повстанської Армії на теренах Львівщини. Серед учасників українського підпілля перебував мій батько Євген Максимів і його друзі з ОУН. Розділ «Лелеки над океаном» розкриває долю української діаспори, зокрема моєї родини, по прибутті до Америки після років поневірянь Європою. Там, на іншому континенті, здаля від рідної домівки, де поселяються Дзвоники, їхній дух палає вічним і нездійсненним прагненням повернутися в Галичину. Символом українців, що розкидані по далеких світах і живуть стремлінням до рідної землі, є лелека, «Божа птиця», великий перелітний птах, що проображає родину і батьківщину. Інкультурація галичан в американське суспільство, їхня внутрішня, духовна праця знайти і зберегти себе посеред інших рас і релігій, нездоланна туга за рідним краєм, реагування на вбивство і смерть американського президента Джона Кеннеді в Далласі, прагнення прибути до Вашингтону на відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку, осиротіння родини через трагічні випадки – усе це об’ємний перелік подій, явищ 14

і роздумів, стремління до школи вартостей українця, яких торкнулася авторка у розділі «Лелеки над океаном». Третя частина трилогії «В обіймах долі» охоплює період радянської доби, повернення з таборів ИТЛ (ВТТ) моїх батьків та їхніх друзів, становлення політв’язнів у тогочасному суспільстві, діяльність Української Греко-Католицької Церкви в час переслідувань і вихід з підпілля, перехід екс-республіки України у фазу Незалежності. Такий незвичний поворот в історії вказує на дію Божого Провидіння в житті галичан. Переживши епохальні події XX сторіччя, йдучи до мети дорогами, сповненими випробувань і несподіваних потрясінь, заявивши вірність Богові й національній ідеї, по невпинних досвідах життя, галицький рід може розповісти грядучим поколінням таємницю його стійкості та місії у світі словами псалмоспівця: «До тебе, Господи, взиваю й кажу: Ти моє прибіжище в землі живих, Ти – моя доля!» (Пс. 141). У книзі розділам передує авторський епіграф, у якому стисло викладено зміст кожного розділу. Використані світлини взято з родинного архіву або надані політв’язнями Норильська, або зроблені автором чи на його замовлення. Додано знимки з приватних архівів громадян Австрії, Великобританії, Німеччини, Польщі, опрацьовані дизайнерами Ольгою Шингур і Романом Ґерою. Висловлюю щиру подяку Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника, Центральному державному історичному архіву України м. Львова, сектору архівного забезпечення УСБУ у Львівській області, Львівській обласній спілці політичних в’язнів України, Львівській регіональній історико-просвітницькій організації «Меморіал», Міжнародному благодійному фонду «Україна 3000», громадянам Львова та зарубіжжя за надані архівні документи і фотоматеріали, інтерв’ю. Щоби підсилити зміст моєї книги, я залучила до співапраці людей, які знали моїх батьків чи родину, тож їхні твори у епілозі «Барви споминів» стали доповненням трилогії. Це Ганна Семенюк, лікар і правозахисник; Михайло Мануляк, музикант і львівський композитор; Юрій Остюк, музикант; сестра Павла Дубасюк, черниця; історик Зимновідської школи № 1 Юрій Петрівський; юрист за фахом Ольга Панчак. У книзі використано матеріали покровителя родини Дзвоників у Америці, покійного професора Євстахія Ясеньовського. Графічні малюнки до тексту трилогії виконані львівським художником Романом Петриком на замовлення автора. «Галицький рід» – не лише екскурс в історію Галичини чи Європи, це, головним чином, реабілітація моїх батьків Стефанії Дзвоник і Євгена Максиміва, їхніх побратимів, діячів українського підпілля, політв’язнів 15

радянських тюрем і таборів. Зокрема, велика частина книги присвячена 60-річчю повстання політв’язнів Норильлага. Як дочка політичних в’язнів Норильська, після ґрунтовного вивчення та опрацювання архівних матеріалів, опираючись на документальні факти і розповіді родичів та їхніх друзів, запевняю читача, дослідників про достовірність поданої мною інформації. Вагомість сказаного мною увиразнюю словами отцядоктора Івана Музички до мене з Риму за жовтень 2012 року: «Що стосується спогадів Ваших Добрих Батьків про Норильськ, пишіть, цитуйте слова Батьків, щоб їхні терпіння не пропали, а вчили нові покоління». Тож переймаючи від одного з найповажніших богословів Церкви цю слушну і дорогоцінну настанову, сповняю мій святий обов’язок перед світлою пам’яттю спочилих у 2007 році моїх родичів, а також у минулому часі недалеких предків і далеких пращурів. Які наші корені, хто ми і звідки походимо, куди прямуємо і що по собі залишимо нащадкам – над цим радить замислитися читачам автор книги і закликає до конкретних дій. Тож серцем, сповненим любов’ю, Рід галицький навіки збережім. Хай його змаг, здобутий кров’ю, Започаткується в нетлін. З любов’ю до України та всіх людей, сестра Володимира Максимів, ЧСВВ

AUTHOR’S NOTE Dear readers, in your hands, you are holding my book, artistically-documentary story, entitled «Galician Generation», a narration that covers almost all events of the last century. The book begins with a preface entitled «The Galician Myth» written by the Austrian theologian, Ass.-Prof. of the University of Salzburg, Dr. Frank Walz, who acquaints the reader with the culture and history of Galicia, the period when Galicia became a part of the Austrian Empire, experienced two World Wars, suffered deportations, and saw families division and unification – that is the part of both individual and collective memory. The author’s ancestors also suffered deportation from the German territory «Badischen Frankenland» during the «March of Death» in 1945. This is a story about war in Europe, military operations conducted by the Austrian and Russian armies in Galicia in 1914, the Ukrainian legion, customs and cultural heritage, attitudes of Galicians and their relations to militaries and vice versa. The main heroes in the first part of this trilogy entitled «In a Mirror of the History» are my grandfather Teodor Dzvonyk and the Austrian general Franz Conrad von Hötzendorf. The reader learns about the hospitality of Galician peasants towards members of the Austrian armed forces on their Eastern front where the general was kept in hiding by my family in their village property, the hard times suffered by Galician Ukrainians, and the release of Teodor Dzvonyk from a captivity. We further learn about the fate of the following villages, towns and settlements: Kamenobrid, Zymna Voda, Rudno, Kaltwasser, Zymnovidka, Hutysko, Bibrka in the Lviv region and Mshana in the Zboriv region. Apart from native populace you’ll meet in the story Galician Germans, the Poles and other nationalities which friendly exist towards the general population. The second part of the trilogy entitled «Scattered Souls» introduces the readers with the events of the World War II. Who are the main heroes? They are the soldiers of Ukrainian Division «Halychyna», defending their country against the Russian onslaught, most of them perished near the town of Brody. A battle that is often compared with the battle for Stalingrad. We found it necessary to point to the role women played during the war, especially in air defense battery companies, defending cities and industrial complexes from enemy attacks. One of such person was my mother, Stefaniya Dzvonyk, who took part in the defence of Leipzig city. 17

Maybe you are interested in the topic of Partisan War? Then my book is for you, because on its pages you will meet the heroes of UIA (Ukrainian Insurgent Army), members of the Ukrainian underground, among which my father, Yevhen Maksymiv, and many of his friends from the Lviv region, who fought for the Ukrainian Independance in the ranks of OUN (Organization of Ukrainian Nationalists). That would not be a complete picture of the events of the XXth century in which Galicia was involved. The arrival of the Soviet regime in Western Ukraine in 1939-1941 brought repressions and terror to the one third of the local population (1 788 123 persons). Those who managed to survive deportation were used by Moscow as free labour in the Gulags of Siberia. The chapter «In Captivity of the Northern Lights» depicts the life of prisoners in the camp of Norilsk, especially that of my parents, who due to the fact that they were artistically inclined, managed to remain alive. This book is dedicated to the 60th anniversary of the Norilsk insurrection and to its protagonists. The chapter entitled «Europe after the War» describes the life of the Ukrainians in Western Germany, and especially that of my grandmother Anastasia, my aunt Mariya and my uncle Petro Dzvonyk, at first in the camps of Schweinfurt and Aschaffenburg and then as émigrés in the United States of America. The third part of the trilogy is entitled «In an Embrace of the Destiny». Here the story revolves around the life of my parents and other family members (how they returned to Ukraine), underground and the legalization of the Ukrainian Greek-Catholic Church and the Proclamation of Independance of Ukraine in 1991, the final years of my parents and those of their friends. If you wish to know how they managed to survive all the trials and what force kept them going, then read my book «Galician Generation»! This trilogy is the rehabilitation of my parents (Stefaniya Dzvonyk and Yevhen Maskymiv), as well as their friends and many others who were unjustly convicted by totalitarian regimes during and after the war. The book makes extensive use of archive documents, military sources, photographs, stories of eyewitnesses, who actively took part in the events they had described. I personally took part in expeditions, visited villages and walked the same roads as my father did as a radio operator of UIA 69 years ago... The writers of the epilogue entitled «The Vivid Memoirs» are: Anna Semenyuk – «Mother’s Prayer», Mykhaylo Manulyak – «Reminiscences about Maks», Yuriy Ostyuk – «On Musical Continent», Sr. Pavla Dubasyuk – «White-winged Gulls of Ukraine», Yuriy Petrivsky – «Epopee of Stefan», Olha Panchak – «I gave an Oath to Ukraine». You can also find material 18

written by professor Yevstakhiy Yasenyovsky, deceased, who was patron of the Dzvonyks family in the USA. The graphic presentation has been made by Roman Petryk, an artist from Lviv. I want to thank all my sponsors for their help, especially Mr. Michael Herman from Great Britain, and also my friends for their input, those who donated photographs from Austria, Great Britain, Germany, Poland and Ukraine, and also those who made it possible for me to access archives of citizens abroad. I also wish to thank sincerely to the author and writer of the journal «Heiliger Dienst» and the representative of the Catholic Faculty of Theology, Deakon Ass.-Prof. of Salzburg University, – Dr. Frank Walz for his prayers and cooperation. Dear readers, it is my great pleasure to present you with this book entitled «Galician Generation», so that together we may come to the appropriate conclusions, having peered into the looking glass of history. The world has had enough of wars. The time has come for totalitarian systems to stop apportioning the blame on other single military formations or persons, who were not party to crimes against humanity. Attaining peace on this planet starts with you – through a warm smile, a good word, an extended hand. Forever with profound respect for you, Nadiya Maksymiv (Sr. Volodymyra, OSBM) Galicia, Lviv 2013

ВСТУПНІ ПОЯСНЕННЯ Есе «Міф Галичини»

EINLEITENDE BEMERKUNGEN Essay «Der Mythos Galizien»

Пошуки й запитання

Suchen und Fragen

Звідки я походжу? Куди я прямую? Що я можу знати? Як я маю діяти? На що я можу сподіватись? Що таке людина? Такі філософські запитання ставили перед собою як Еммануїл Кант (1724-1804), так і інші філософи, формуючи при цьому думку людей усіх часів. Це є одночасно як історичні, так і антропологічні запитання. Вони стосуються як цілого людства, так і кожного окремого індивіда. На них не завжди можливо дати чітку та однозначну відповідь. Проте необхідно шукати відповіді, ідеальним чином спільні

Woher komme ich? Wohin gehe ich? Was kann ich wissen? Was soll ich tun? Was darf ich hoffen? Was ist der Mensch? Solche philosophischen Fragen wie sie Immanuel Kant (1724-1804) mit vielen Philosophen vor und nach ihm in aller Ausführlichkeit gestellt hat, prägen das Denken der Menschen aller Zeiten. Es sind gleichermaßen historische wie anthropologische Fragen. Es sind Fragen einer ganzen Gesellschaft wie jene eines einzelnen Individuums. Und es sind Fragen auf die es nicht immer eine eindeutige und auch nicht immer die gleiche Antwort gibt. Dennoch muss nach Antworten gesucht werden, idealerweise nach 20

відповіді, при цьому разом сподіватися, довіряти одне одному та розуміти одне одного. Одна відома релігійна пісня Міхаеля Скуарнека (*1934) це конкретизує: Шукаючи та запитуючи, надіючись та бачачи, одне одному довіряючи та одне одного розуміючи, сміючись, відкриваючи себе, танцюючи вільно: І Господь промовить своє Так, і помре наше Ні. Чуючи благання, бачачи засмучених, довіряючи одне одному та розуміючи одне одного, відізветься Господь на нашу нужду: І Господь промовить своє Так і помре наше Ні. Плануючи і будуючи, покоряючи нові землі, довіряючи одне одному та розуміючи одне одного, живучи для багатьох, будучи хлібом та вином: І Господь промовить своє Так і помре наше Ні. Господь промовляє до людей крізь історію своє Так, незважаючи на всі неправди та деякі Ні, які люди закріплюють одне одному – це є не лише абстрактна, поодинока, християнська надія, а в багатьох місцях пережитий досвід. Цей досвід є остаточно тим, що робить наше внутрішнє прагнення до свободи та незалежності сильнішим, ніж кожна зовнішня спроба пригнічення.

gemeinsamen Antworten, miteinander hoffend, aneinander glaubend, sich gegenseitig verstehend. Ein bekanntes geistliches Lied von Michael Scouarnec (*1934) bringt es auf dem Punkt: Suchen und fragen, hoffen und sehn, miteinander glauben und sich verstehn, lachen, sich öffnen, tanzen befrein: Und Gott spricht sein Ja, es stirbt unser Nein. Klagende hören, Trauernde sehn, aneinander glauben und sich verstehn, auf unsere Armut lässt Gott sich ein: Und Gott spricht sein Ja, es stirbt unser Nein. Planen und bauen, Neuland begehn, füreinander glauben und sich verstehn, leben für viele, Brot sein und Wein: Und Gott spricht sein Ja, es stirbt unser Nein. Gott spricht sein Ja zu den Menschen durch die Geschichte hindurch, trotz aller Widrigkeiten, trotz manchem Nein, das die Menschen sich gegenseitig zusprechen – das ist nicht nur eine abstrakte, singuläre, christliche Hoffnung, das ist vielerorts erlebte Erfahrung. Es ist nicht zuletzt die Erfahrung, dass die innere Sehnsucht nach Freiheit und Unabhängigkeit stärker ist als jeder äußere Versuch einer Unterdrückung.

Культура та багатокультурність

Kultur einer Multikulturalität

Галичина з її зворушливою історією та багатогранною культурою є прекрасним прикладом цього. Незважаючи на усі історичні труднощі, цей регіон вижив зі своєю особливою «культурою та

Galiziens mit seiner bewegten Geschichte und vielfältigen Kultur ist ein gutes Beispiel dafür. Trotz aller historischen Herausforderungen hat diese Region, mit seiner besonderen «Kultur einer Multikulturalität» bis heute über21

мультикультурністю». Часто романтизований, ймовірно, цілий світ різноманітних літератур, мов, релігій, економік, етнічних та соціальних груп плекав багатокультурність від його приєднання до Габсбурзької монархії (1772 р.) аж до виходу з Австрійської імперії, колишнього «Королівства Галичини та Володимирії» у 1918 р. Жодна країна Австрійської імперії не була так заселена різними народами, як Галичина: русини, поляки, росіяни, німці, вірмени, євреї, молдовани, угорці, цигани, липовани та інші. І до сьогодні цей багатокультурний спадок Галичини існує перед усім як в Україні, Польщі та Австрії, так і в інших країнах еміграції, як, наприклад, у Німеччині чи Америці. Ця «надмірна національність» габсбурзької багатонаціональної держави призводить до виникнення габсбурзького міфу, об’єднаного «Міфом Галичини». Передусім завдяки історії таких відомих письменників, як Франц Краттер, Карл Еміль Францоз, Леопольд фон Захер-Мазох, Іван Франко чи Йозеф Рот цей міф посилюється. Справді, багатокультурна єдність часто була також конфліктним багатоетнічним антагонізмом у повсякденному житті, і залишалось здогадуватися про стосунки Галичини як «хлібної палати Європи» з однієї сторони, і «європейського притулку для бідних» з іншої сторони, де виникали подальші конфлікти. Багаторічною столицею Галичини є Львів, який особливим чи-

lebt. Eine oft romantisierte, scheinbar heile, vornationale Welt verschiedener Literaturen, Sprachen, Religionen, Ökonomien, ethnischer und sozialer Gruppen prägt das, von seiner Inkorporation in das Habsburger Reich im Jahre 1772 bis zum Ausstieg aus der österreichischen Monarchie im Jahre 1918, ehemals österreichische «Kronland Galizien und Lodomerien». Kein Land der österreichischen Monarchie war von so vielen Volksstämmen bewohnt wie Galizien: Ruthenen, Polen, Russinen, Deutsche, Armenier, Juden, Moldauer, Ungarn, Roma, Lipowaner und andere. Und bis heute wirkt dieses multikulturelle Erbe Galiziens vor allem in der Ukraine, in Polen, und in Österreich sowie in den Ländern der Emigration, wie beispielsweise Deutschland oder der USA weiter. Diese «Übernationalität» des habsburgischen Vielvölkerstaats führt zur Entstehung eines mit dem Habsburgmythos verbundenen «Mythos Galizien». Vor allem durch die Geschichten so bedeutender Schriftsteller wie Fanz Kratter, Karl Emil Franzos, Leopold von Sacher-Masoch, Ivan Franko oder Josef Roth wird dieser Mythos forciert. Gleichzeitig war allerdings die oft beschworene multikulturelle Einheit im praktischen Alltag auch ein konflikthaftes multiethnisches Gegen-einander und die Bezeichnungen Galiziens als «Getreidekammer Europas» auf der einen und «Armenhaus Europas» auf der anderen Seite lassen weitere Konfliktfelder erahnen. Als langjährige Landeshauptstadt Galiziens gibt Lemberg/Lviv in beson22

ном є свідченням цієї багатокультурності. Це відбувається не лише через наявність численних церков різних конфесій і синагог перед Другою світовою війною. Львів був і є до сьогодні резиденцією римсько-католицького архиєпископа і до 2005 року був резиденцією митрополита Української ГрекоКатолицької церкви, якого до сьогодні ще називають «Верховним архиєпископом Києво-Галицьким». Протестанти Аугсбурзької конфесії, які пізніше прийшли в країну як поселенці, мали суперінтендент у Львові як найвищий церковний орган влади держави. Також в кінці XVIII століття німецькомовні поселенці прибулих менонітів утворили в країні спілку «ЛьвівКерниця», об’єднавшись при цьому з багатьма спілками. З 1867 року галичани засідали в Цислейтанії з єдиним введеним австрійським громадянством, з рівними правами та обов’язками для кожного і при цьому всі релігії були рівноправними. Львів утворив вузол важливих європейських торговельних шляхів і мав центральне значення для європейського єврейства. Довгий час Львів слушно був містом радості, духовного та культурного піднесення, продуктивного поєднання людей різних культур, релігій та мов – правдиво, «столицею європейської провінції», як його одного разу назвав німецький історик Карл Шльоґель.

derer Weise Zeugnis von dieser Multikulturalität. Dies geschieht nicht zuletzt durch die Präsenz der zahlreichen Kirchen unterschiedlichster Konfessionen und Synagogen vor dem 2. Weltkrieg. Lemberg war und ist bis heute Sitz des römisch-katholischen Erzbischofs und bis 2005 war es auch Sitz des Metropoliten für die Ukrainisch-Griechisch-katholische Kirche, des heute noch immer so genannten «Großerzbischofs von Kiew und Galiziens». Die Protestanten der Augsburger Konfession, die später als Siedler ins Land kamen, hatten als höchste Landeskirchenbehörde einen Superintendenten in Lemberg. Die ebenfalls Ende des 18. Jahrhunderts als deutschsprachige Siedler ins Land gekommenen Mennoniten bildeten die Gemeinde Lemberg-Kiernica mit mehreren Gemeindehäusern. Seit 1867 besaßen die Galizier die in Cisleithanien eingeführte einheitliche österreichische Staatsbürgerschaft mit gleichen Rechten und Pflichten für jedermann, alle Religionen waren gleichberechtigt. Lemberg bildete einen Knotenpunkt wichtiger europäischer Handelswege und war zugleich von zentraler Bedeutung für das europäische Judentum. Lange Zeit galt Lemberg zurecht als die Stadt der Lebensfreude, des geistigen und kulturellen Aufbruchs, der fruchtbaren Vermischung von Menschen aus unterschiedlichsten Kulturen, Religionen und Sprachen – wahrhaftig die «Urzelle einer europäischen Stadt», wie es der deutsche Historiker Karl Schlögel einmal genannt hat.

Одна історія та декілька історій

Die eine Geschichte und die vielen Geschichten

Історія Австрії та Німеччини і з цим моя власна історія є тісно пов’язані з історією Галичини. З поділом Польщі (1772-1795 рр.) імператриця Марія-Терезія і за нею імператор Йосиф ІІ починають залучати у великому числі німців до еміграції та заселення Галичини, так що виникають протягом часу в центрі Галичини справжні німецькомовні острови. Багато нащадків цих колишніх емігрантів, так звані «галицькі німці», переселились нарешті в 1940 р. до Польщі, а після війни знову остаточно були вигнаними з їхньої нової батьківщини. Наступною точкою зіткнення стає відома Дивізія СС «Галичина» (1УД), яку було в більшій мірі сформовано з числа новобранців із львівських місцевостей, і з цим пов’язана вся подія Другої світової війни з усіма її наслідками – також для моєї власної родини. Я виріс у маленькому німецькому селі, у так званій «Баденській Франконії», у сім’ї, яка в 4-х поколіннях з батькової сторони жила на цих землях. Моя матір походила з Моравії (частина теперішньої Чеської республіки). Я вже 21 рік живу в Австрії. Я знаю про Другу світову війну та про історію виселення моїх дідуся та бабусі перш за все з їхніх власних розповідей. Моя бабуня з її обома маленькими дітьми стали частиною «Маршу смерті в Брно»: вигнання німецького населення Моравії в день Тіла

Die Geschichte Österreichs und Deutschlands und damit meine eigene Geschichte ist mit der Geschichte Galiziens eng verknüpft. Mit der Teilung Polens in den Jahren 1772-1795 beginnt Kaiserin Maria Theresia und nach ihr Kaiser Josef II. im großen Stil Deutsche zur Auswanderung und Besiedelung Galiziens anzuwerben, sodass im Laufe der Zeit in der Mitte Galiziens regelrechte deutsche Sprachinseln entstehen. Viele Nachkommen dieser ehemaligen Auswanderer, die sogenannten «Galizien-Deutschen», wurden dann schließlich 1940 zunächst nach Polen übersiedelt und nach dem Krieg wieder endgültig aus ihrer neuen Heimat vertrieben. Ein weiterer Anknüpfungspunkt ist die berüchtigte «Galizische SS-Division Nr.1», die in der Mehrzahl aus dem Lemberger Raum rekrutiert wurde und damit das gesamte Geschehen des 2. Weltkrieges mit all seinen Auswirkungen – auch für meine eigene Herkunftsfamilie. Aufgewachsen in einem kleinen deutschen Dorf im sogenannten «Badischen Frankenland», in einer Familie, die väterlicherseits über viele Generationen bereits in dieser Region ansässig ist und mütterlicherseits aus Mähren, einem Teil der heutigen Tschechischen Republik stammt, lebe ich seit nunmehr 21 Jahren in Österreich. Ich kenne den 2. Weltkrieg und die Vertreibungs-Geschichte meiner Großeltern vor allem aus ihren eigenen Erzählungen. Meine Großmutter war mit ihren beiden kleinen Kindern Teil des sogenannten «Brünner Todesmarsches», der Vertreibung der deutschsprachigen Bevölkerung Mährens am Fronleich24

і Крові Христа у 1945 році, у той час, як мій дідусь перебував у російському полоні. Два покоління знаходяться між тими спогадами і тепер, проте сприйняття тих історій як частини їхньої історії є важливим для сьогоднішнього покоління. Наслідки обох світових війн втручаються як в наше сьогодення, так і в майбутнє. Значення встановлення єдності Німеччини (1990 р.) стає зрозумілим також як і пояснення Незалежності України (1991 р.) лише у такому історичному контексті. Індивідуальні та колективні досвіди депортацій, вигнання, примусові роботи, полон та окупації, поділ та об’єднання родин є частиною як індивідуальної, так і колективної пам’яті. Численні українці, які були насильно вивезені радянським режимом до Сибіру, чи близько 100 000 галицьких євреїв, яких замордували в таборах смерті, не повинні ніколи бути забутими, вони мають залишатися постійною згадкою про жертви трагічних подій. Провина, яку взяли на себе покоління перед нами, вимагає примирення наступних поколінь, яке між народами починається дійсно тоді, коли особами переживаються конкретні, об’єднувальні міжлюдські стосунки. Лише тоді можна зрозуміти розповідь особистих історій, коли з перспективи постраждалих вони, можливо, звучать дещо інше, ніж це переказують офіційні історики, коли особисте оцінювання подій не завжди співпадає із загальним сприйняттям.

namstag 1945 während mein Großvater in russischer Kriegsgefangenschaft war. Zwei Generationen liegen zwischen jenen Ereignissen und heute – und dennoch ist es auch für die heutige Generation wichtig, jene Geschichten als Teil ihrer Geschichte wahrzunehmen. Die Auswirkungen der beiden Weltkriege reichen bis in unsere Gegenwart und weit darüber hinaus. Die Bedeutung der Herstellung der Einheit Deutschlands 1990 wird ebenso wie die Unabhängigkeitserklärung der Ukraine 1991 erst aus ihrem jeweiligen geschichtlichen Kontext heraus verständlich. Die individuellen und kollektiven Erfahrungen von Deportierung, Vertreibung, Zwangsarbeit, Kriegsgefangenschaft und Besetzungen, Trennung und Wiedervereinigung von Familien sind Bestandteil sowohl des individuellen als auch des kollektiven Gedächtnisses. Die zahllosen Ukrainer die durch das Sowjet-Regime nach Sibirien verschleppt wurden oder die allein über 100 000 Lemberger Juden, die in den NS-Vernichtungslagern ermordet worden sind, dürfen nie vergessen werden und müssen bleibendes Mahnmal sein. Schuld, die Generationen vor uns auf sich genommen haben verlangt nach Versöhnung der nachfolgenden Generationen. Versöhnung zwischen den Völkern beginnt aber erst dann wirklich, wenn konkrete völkerverbindende zwischenmenschliche Beziehungen gelebt werden. Erst dann wird im Erzählen der persönlichen Geschichten Verständnis möglich, auch und gerade dann, wenn aus der Sicht der Betroffenen manches womöglich ein wenig anders klingt, als die offiziellen Geschichtsschreiber dies nach-erzählen und auch dann, wenn die persönliche Wertung der Ereignisse sich nicht immer mit dem Allgemeinempfinden deckt. 25

Майбутнє завдяки спогадам!

Zukunft durch Erinnerung!

Також важливо є розповідати одне одному «старі історії» і завдяки цьому цікавитись власними коренями та ідентичністю як особистою, так і колективною. Особливою вимогою є при цьому ставлення власної культури до чужої, і тому постають запитання у зв’язку з внутрішньою інкультурацією. У багаторелігійності Галичини відіграють при цьому велику роль церкви, в особливий спосіб Українська Греко-Католицька Церква. Багато людей вбачали у ній скарб національно-визвольного руху в Україні. У 1839 році цар Мико Микола ла І ліквідував її на територіях за межами Галичини, пізніше настала вимушена «самоліквідація» на псевдособорі у Львові, на території, яка залишилась під керівництвом Сталіна (1946 р.). Лише після 40 років підпілля Українська ГрекоКатолицька Церква прокидається після легалізації (1989 р.) до нового офіційного життя. Для багатьох людей в Україні та за її межами вона стає символом надії та орієнтації, свободи та незалежності. У текстах та піснях Літургії, у літургічних виконаннях, літургічних просторах та ризах святкують знову з усіма урочистостями «культ», який одночасно виражає цілу культуру. Літургія є зразком великих рухів історії спокутного подвигу Христа та входить в громаду церкви. Цим вона створює ідентичність і вказує,

Es ist also wichtig, sich gegenseitig die «alten Geschichten» zu erzählen und damit die Fragen nach den eigenen Wurzeln und nach der jeweiligen Identität sowohl persönlich als auch kollektiv zu stellen. Eine besondere Herausforderung stellt dabei das Verhältnis der eigenen Kultur zu einer fremden dar und die damit im Zusammenhang stehenden Frage Fragenn der In-kulturation. In der Multireligiosität Galiziens spielen dabei die Kirchen eine besondere Rolle, in besonderer Weise die Ukrainische Griechisch-Katholische Kirche, die von vielen als Hort der ukrainischen Nationalbewegung angesehen wurde. Bereits 1839 von Zar Nikolaus I. in den Gebieten außerhalb Galiziens aufgelöst, erfolgte unter Stalin 1946 auf der Synode von Lemberg die erzwungene «Selbstauflösung» des bis dahin noch verbliebenen Teils. Erst nach über 40 Jahren im Untergrund erwacht die Griechisch-Katholische Kirche der Ukraine nach der offiziellen Wiederzulassung 1989 zu neuem öffentlichen Leben – für viele Menschen, in und außerhalb der Ukraine, ein Zeichen der Hoffnung und der Orientierung, der Freiheit und der Unabhängigkeit. In den Texten und Liedern der Liturgie, in den liturgischen Vollzügen, den liturgischen Räumen und Gewändern wird nun in aller Öffentlichkeit wieder ein «Kult» gefeiert, der gleichzeitig eine ganze Kultur ausdrückt. Die Liturgie ist Zeichen der großen Bewegungen der (Heils-)Geschichte und sie nimmt hinein in die Erzählgemeinschaft der jeweiligen Kirche. Damit schafft sie Identität und 26

як свято віри назавжди закарбовує вищу дійсність понад кожною реальністю. Незважаючи на всі мінливості життя, цей погляд допомагає сказати Так даному буттю. Видатний австрійський невролог та психіатр Віктор Франкль (19051997), єврей за походженням, притримувався девізу: «Незважаючи на все, сказати життю Так» для ним заснованої психотерапевтичної школи «Логотерапії та аналізу існування», в якій іде мова передусім про те, щоб не втратити зміст нашого життя з поля зору. Цей зміст є в залежності індивідуальним, він залежить від особи та ситуації. Погляд в історію хоче відкрити нам очі на зміст конкретного буття і при цьому допомогти обдумано влаштувати майбутнє, тим, що ми згадуємо з відповідальністю наше минуле сьогодні, тут і тепер. Нехай ця книга Надії Максимів (с. Володимири, ЧСВВ) сприяє цьому!

verweist als Feier des Glaubens auf die immer größere Wirklichkeit hinter jeder Realität. Dieser Blick hilft dabei, trotz aller Widrigkeiten des Lebens Ja zum jeweilig konkreten Dasein zu sagen. Der österreichisch-jüdische Neurologe und Psychiater Viktor Frankl (1905-1997) hat exakt dieses Motto: «Trotzdem Ja zum Leben sagen» als Devise für die von ihm begründete psychotherapeutische Schule der «Logotherapie und Existenzanalyse» gemacht, in der es vor allem darum geht, den Sinn unseres Lebens nicht aus den Augen zu verlieren. Dieser Sinn ist ein je individueller, je nach Person und Situation ein anderer. Der Blick in die Geschichte will uns die Augen für den Sinn unseres je konkreten Daseins öffnen und dabei helfen, Zukunft sinnvoll zu gestalten, indem wir heute, hier und jetzt, verantwortlich die Vergangenheit erinnern. Möge dieses Buch von Nadia Maksymiv (Sr. Volodymyra, OSBM) einen Beitrag dazu leisten!

Асис. проф. д-р Франк Вальц

Ass. Prof. Dr. Frank Walz

Використана література: Weiterführende Literaturhinweise: Dietlind Hüchtker: Der «Mythos Galizien». Versuch einer Historisierung. In: Die Nationalisierung von Grenzen. Zur Konstruktion nationaler Identität in sprachlich gemischten Grenzregionen. Hg. v. Michael G. MÜLLER/Rolf PETRI. Marburg 2002 (Tagungen zur Ostmitteleuropa-Forschung 16), 81-107. Lemberg : eine Reise nach Europa ; [Begleitband zur Ausstellung der Stiftung Neue Synagoge – Centrum Judaicum Berlin: «Wo ist Lemberg?», 2. September bis 2. Dezember 2007] / Hrsg. Hermann Simon .... Berlin 2007. «Doktoratskolleg Galizien» der Universität Wien: http://dk-galizien.univie.ac.at/home/ 27

У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ IN A MIRROR OF THE HISTORY

РОЗДІЛ 1

В ОКОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ

Галичина під Короною Пронизаний культурою й фольклором, Наповнений загадкою до дна, На межі світових просторів Вершить свій чин Коронний край – Галичина. Напередодні Першої світової війни українські землі вже понад сто років були поділені між двома імперіями – Габсбургів і Романових. Виокремлене місце серед етнографічно-українських територій займали Східна і Західна Галичина. Перша, більша з них за територією, пролягала кордонами таких повітів: Сянок, Добромиль, Березів, Перемишль і Ярослав. На заході її межею була границя Львівського апеляційного суду. Та ж частина Східної Галичини, що охоплювала довгу смугу Лемківщини і тягнулася від Сяноцького повіту вздовж Карпат на захід по Татри, займала південні частини повітів Коросно, Ясло, Грибів, Горлиці і Новий Санч і під судовим оглядом належала до Краківського апеляційного суду. Її поверхня становила 1300 км2. Східна Галичина і Лемківщина були злучені з польською етнографічною територією, так званою Західною Галичиною (разом з Березівським повітом її поверхня 23 842 км2), в одну провінцію, офіційна назва якої була Коронний Край Галичина й Володимирія з Великим Князівством Краківським і Князівством Освєнцімським і Заторським. У скороченні назвали весь той край Галичиною.1 Загальна територія Коронного краю займала площу 78 497 км2 (це становило 26,17 % всієї імперії). Східна Галичина за територією складала 55 347 км2, Західна Галичина – 23 160 км2. У Галичині було 82 повіти, 51 з яких належав до Східної Галичини.2 1

Карпинець І. Галичина: військова історія 1914-1921. – Львів, Видавничий дім «Панорама», 2005, с. 11. Згідно з дослідженнями Володимира Кубійовича, до української території АвстроУгорщини перед 1914 роком належало 75 500 км2, решта – до Росії. Кубійович В. Наукові праці. т. 1 – Париж–Львів, Фенікс, Українська академія друкарства, 1996, с. 63.

Галичина хоч і мала автономію, однак скористати нею могла мало, бо при владі в краю були поляки, які на економічному та політичному рівнях почували себе більш забезпеченими та незалежними. Населення західноукраїнських земель напередодні Першої імперіалістичної війни жило переважно з рільництва, лісництва і побічних занять аж 90,2 % українців (це 3 050 000), а на Буковині – 87 % українців (це 266 000).3 Більшу частину українців греко-католиків складали селяни, їх число у Східній Галичині сягало 61,7 %, на Лемківщині і в Західній Галичині – 86 000, по всій Буковині – 305 000 або 38,3 % 4 від загальної кількості населення. Однією з таких селянських родин була сім’я мого прадіда Григорія Дзвоника у селі Верещиця (нині Яворівського району). Прадід Григорій займався ремеслом, столярними працями, яке від нього перейняли в спадок аж четверо синів: Данило, Теодор, Лука та Михайло. П’ятий – Іван – ґаздував і займався сільськогосподарськими працями. Крім хлопців, на світ прийшла ще шоста дитина – дочка Єва. Таким був склад сім’ї Григорія і Марії Дзвоників наприкінці XIX і на початку XX століть в умовах напруженого виживання галичан посеред інших національностей в межах двох світових імперій. Щоб прогодувати рід, Григорій Дзвоник не покладав рук, невтомно трудився: ставив хати, перекривав дахи, виготовляв домашній реманент із дерева, бочки, цеберки, трілі5, посуд тощо. Ще одним із його улюблених занять було бортництво – лісове бджільництво. Дзвоники мали у власності до шести гектарів лісу в місцевості Верещиця, тож Григорій Дзвоник виготовляв найпростіші вулики, видовбуючи колоди. У них, як і в дуплах дерев, поселялися бджоли. Густа солодка маса, яку ті виробляли з квітів, сповнена цілющих властивостей, була чи не основним лікувальним засобом наших пращурів ще з третього тисячоліття до народження Христа. І не лише люди мали відношення до меду, як господарі, ремісники й знавці народної медицини, але й лісові звірі, мешканці природніх просторів, ласували медом. Ведмедя, який вибирав у лісі мед із бортей, називали бортняком. У верещицьких лісах щедро водилися дикі кабани, які ходили зграями у лісосмузі й ласували картоплею, що її вересюки садили попід лісом. Тож селяни розпалювали багаття на краю поля і таким чином відганяли вепрів у лісову гущавину, а самі тим часом обробляли грядки з картоплею чи викопували її. Серед господарів, що мали поле під лісом, був і Григорій Дзвоник. 3 4 5

Карпинець І., Цит. твір, с. 14-15, с. 72. Там же, с. 12. Тріль – пристосування для обробки льону.

Одного разу, розпаливши багаття, він заснув. Прокинувся аж наступного дня і з подивом спостеріг, що він опинився в зовсім іншому місці. Селяни так пояснили цю загадку: Григорія Дзвоника перенесли на інше місце упирі. Упирями в Східній Галичині називали людей, що мали дар ясновидіння. Вони не раз сходилися у селі, співали пісні, залюбки один з одним спілкувалися. Це була окрема верства селян з містичним світоглядом.6 У селі Верещиця подейкували, що коли хтось опиниться на дорозі, де проходитимуть упирі, то вони його перенесуть на інше місце. Прадід Григорій ходив у полотняних сорочці і штанах, а також у верхньому одязі – сіраку. Був невисокого зросту. Його обличчя з тонкими рисами обрамлювало довге сиве волосся, а з-під брів на світ Божий споглядали вдумливі сині очі. Вдачі був сумирної. Більше працював, аніж спілкувався. Прабабуся Марія Мазур, родом із Каменоброду, худорлява, середнього зросту жінка, носила довгу полотняну сорочку, підперезувалася крайкою. На її голові красувався очіпок, який, ставши молодицею, ніколи не здіймала, хіба що перед відходом до сну. Дзвоники тримали на господарстві кобилу, а господиня часто запрягала її до воза, щоб їздити в різні куточки місцевості, а то й на ярмарок. Тоді вона використовувала полупічок, сплетений з лози, який вміщувався на возі і до якого можна було покласти товар. На господарстві Дзвоників велися кури, тож інколи родині вдавалося скуштувати смачного росолу. А ще вони, крім картоплі, вирощували капусту, буряк, квасолю, кукурудзу. Улюбленою стравою родини був борщ з варениками. Зранку і перед сном молилися перед образами, яких в оселі було багато, і Марія Дзвоник ніколи не опустила молитви, відмовленої навколішки. Коли дочка Єва вийшла заміж за вересюка і пішла за невістку на другу сторону вулиці, їй у придане дали скриню. У ній зберігався найбільший скарб родини – полотно домашньої роботи, виготовлене з льону. Така тканина дуже цінувалася серед селян. Полотно самі пряли, навесні вимочували в річці, білили, сушили на сонці і зберігали, мов реліквію, щоб потім зодягнути в сорочки з льону чи коноплі весь свій рід. Шестеро дітей родини Дзвоників подарували своїм батькам, Григорію та Марії, тридцять онуків. Було б їх, може, й більше, але недуга розлучила з батьками ще п’ятьох Дзвоників, кого в дитячому, кого в дорослому віці. 6

Інтерв’ю з Катериною Дзвоник, внучкою Григорія Дзвоника. Містика – релігійноідеалістичні погляди, що визнають існування надприродних сил і можливість спілкування з ними людини. Містик – той, хто схильний до містики, вірить у надприродне.

У такій провінційній атмосфері дихала сотнями тисяч українських сердець, розросталася лісами і плюскотіла ріками та ставками, гомоніла полями і квітувала садами, дзвеніла пташиним і людським співом, творилася народними звичаями і традиціями, плекалася невтомним трудом і вершилися мудрістю предків Галичина, якій від XIV сторіччя і надалі судилося бути під короною чужих, не своїх королів.

Протистояння імперій Яке це щастя – жити всім у мирі, Де злагода – блаженна сторона. Який же сум, яка зневіра, Коли торкнеться згарищем війна. Наприкінці 1908 року, невдовзі після того, як українці австрійських провінцій (Галичини й Буковини) стали на основі нового виборчого закону до австрійського парламенту деякою, хоч і дуже малою політичною силою в державі, – наступило напруження у відносинах між Австро-Угорщиною і Росією, що загрожувало війною. Тереном протистояння були б українські землі, а це мало б значні наслідки для українського народу. Імператор Австрії з 1848 р. та король Угорщини з 1867 р. Франц Йосиф I поділив свою імперію на подвійну монархію, в якій Австрія та Угорщина співіснували як рівноправні партнери. 1879 року імператор вступив у союз із Прусією. Його ультиматум Сербії став поштовхом до ескалації7 воєнних подій. Саме на Балканах, де вирували національні стремління сербів, політика останніх наштовхувалася на непереборний опір Австро-Угорщини. Щоб досягти суверенітету, серби здійснили ряд замахів на правителів Хорватії (комісара Чувая в 1912 р. і бана Скерліча в 1913 р.) та престолонаслідника Австро-Угорщини, ерцгерцога Франца Фердинанда, а також на його дружину, герцогиню Софію фон Гогенберг. Вбивство саме цього подружжя 28 червня 1914 року сербським націоналістом Гаврилом Принципом у Сараєво стало формальним початком Першої світової війни.8 Остаточно причиною до її вибуху стали такі події: Німецько-англійське суперництво на морі; колоніальні змагання Німеччини; зріст німецької промисловості і конкуренція з Англією на світових ринках; розбудова німецького воєнного флоту; будівництво лінії Берлін-Багдад, що вела до Індії. 7 8

Ескалація – розвиток. Монолатій І. Українські легіонери. Формування і бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914-1918. – Київ, «Темпора», 2008, с. 10.

Німецько-французький спір за Ельзас і Лотарингію; змагання Франції до «реваншу»; загострення конфлікту у Марокко. Російсько-австро-німецькі суперечності на Балканському півострові; боротьба Росії з метою загарбання Константинополя; російська панславістична9 пропаганда в Австро-Угорщині. Намагання Італії об’єднати італійські землі, що належали АвстроУгорщині. Соборницькі змагання балканських народів: румунів – до Семигорода, а сербів – до південно-слов’янських країн Австро-Угорщини. Очільником «партії війни» був ерцгерцог, він і планував після опанування престолу перетворити «двоєдину» монархію у «триєдину», відібравши Хорватію та Словенію в Угорщини. У його плани входило теж, крім позбавлення угорців впливу, створити конкуренцію Королівству Сербії на Балканах. Сам ерцгерцог Австро-Угорщини Франц-Фердинанд був виразно прихильний до українців і плекав задуми з відбудови великої Української держави.10 Однак фатальні постріли наприкінці червня 1914 року в столиці Боснії та Герцоговини Сараєво змінили хід світової історії. Довідавшись, що за атентатом11 сербського студента Гаврила Принципа стояли сербські офіційні кола, Австро-Угорщина висловила 27 липня 1914 року Сербії ноту протесту і зажадала від вищезгаданого королівства зречення претензій щодо набутків Австро-Угорщини на Балканах. Ця позиція австро-угорської ноти, як і інші її пункти (всього 10), були несумісними із засадами суверенності Сербії. Що більше, Сербія мала запевнену допомогу зі сторони Росії в підтримці свого суверенітету. Тому рішуче відкинула вимоги Австро-Угорської імперії. Під впливом Німеччини Австро-Угорщина 25 липня зірвала дипломатичні відносини і проголосила Сербії війну. Не барилася імперія Габсбургів заявити про часткову мобілізацію, що зробила в свою чергу 29 липня і Росія, маючи запевнену допомогу від Франції в разі воєнного конфлікту. Вимоги Німеччини припинити мобілізацію в Росії дали поштовх до проголошення там загальної мобілізації 30 липня. Відразу ж таким фактом на цей чин Росії відповіла і сама Австро-Угорщина. Суб’єктом втручання на міжнародній арені у припиненні воєнних приготувань в Росії до війни знову виступила Німеччина, висуваючи імперії Романових ультиматум. Коли ж зі сторони Росії наступила відмова, Німеччина 1 серпня, вночі, проголосила Росії війну. Продо9

10 11

Панславізм – громадська і політична течія, головним чином кінця XVIII і початку XIX ст., яка відображала прагнення до державного об’єднання усіх слов’янських народів. Монолатій І., Цит. твір, с. 11. Атентат – замах.

вженням процесу зростання воєнних подій було проголошення 3 серпня Німеччиною війни Франції та порушення німецькими військами нейтралітету Королівства Бельгії і дислокація їх в сторону Франції. 4 серпня суб’єктом дипломатії на міжнародній арені виступає Англія, вимагаючи від Німеччини пошанування нейтралітету Бельгії. Не отримавши відповіді Німеччини на свої вимоги, Англія проголосила з 4 на 5 серпня війну Німеччині, а 6 серпня Австро-Угорщина проголосила війну Росії.12 Таким чином розпочалася Перша світова війна. Вона, як і час австроросійського напруження в 1908-1909 рр., поставила перед українською громадою Галичини ряд викликів, найголовнішим з яких була діяльність, орієнтована на військове виховання української молоді, яка у воєнному часі мала б увійти до військових формувань, які стали б на захист рідного краю і боролися за створення самостійної Української держави.

Український легіон Міркує галицька громада, Чи у військовій силі буде їй резон. І ось з численних добровольців Формується стрілецький легіон. Хоча до 1914 року Україна й українці в тому чи іншому національнополітичному варіанті й фігурували в планах певних кіл європейських держав, зокрема, Австро-Угорщини, Німеччини та Росії (наміри щодо Галичини), проте відкрились ці плани лише в контексті глобальної політики під час Першої світової війни.13 Сучасники назвали її як «Великою», так і «Європейською». У житті галицького українського політикуму розпочався період боротьби за реалізацію ідей і прагнень щодо створення українського легіону. Після численних труднощів і перешкод, які чинили НКН (Начальний Комітет Народовий) та інші, шовіністично налаштовані до українців течії серед польського середовища, які унеможливлювали їх вступ до східного легіону, Головна Українська Рада перебрала на себе створення й організацію українських добровольчих частин.14 До них увійшли на12

13 14

Карпинець І., Цит. твір, с. 38. Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців. Військовополітична діяльність Євгена Коновальця в 1917–1921 рр. – Київ, УВС ім. Ю. Липи, 2010, с. 16. Монолатій І., Цит. твір, с. 34. Там же с. 35.

самперед члени січового руху, т. зв. «Січей», патріотично налаштована студентська молодь, частково – львівська військова команда з числа колишніх членів українських військових організацій, що зголосилися до австрійського війська з проголошенням в Австрії загальної мобілізації. Український легіон отримав назву Українських Січових Стрільців і збирався у Львові, столиці галицького краю. Велика трудність постала перед українськими легіонерами через відсутність одягу, харчів і зброї. Тож Українській Бойовій Управі (УБУ) доводилося виявляти вольові зусилля і мудрість, щоби все це дістати та зібрати пожертви серед громадян Галичини. З приїздом усусусівців до Стрия наприкінці серпня туди почали стягатися відділи добровольців з інших міст і сіл Галичини – їх загальне число становило 28 тисяч осіб. Військова влада, що керувала в Галичині, зажадала від коменданта легіону Михайла Галущинського скоротити кількість легіонерів до 2 тисяч, тож остаточно їх залишилося 2,5 тисячі. Після присяги 3 вересня стрільці перейшли під утримання австрійської армії. Серед чоловічого складу легіону УСС були і жінки, які виконували обов’язки санітарок. Під час війни жіночий склад українського легіону займав старшинські чини, як-от: хорунжі УСС Олена Степанів чи Софія Галечко та ін. Ще інші жінки були в УСС стрільцями і виявляли рівнозначний героїзм у боях разом із усусусівцями-чоловіками. Їх об’єднувала одна ідея, найвища ціль: самостійна, незалежна українська держава, за яку необхідно було боротися і навіть, якщо треба, скласти на вівтарі Батьківщини власне життя, щоб осягнути мету – свободу рідного краю. Присяга на вірність рідному народові, яку вони склали перед участю в боях, не давала їм нагоди розслаблюватися та падати духом. Шлях, що його вони обрали, вказував у близькому майбутньому на невигоди, спартанські умови життя, небезпеки. Від першого бою усусусівців в околиці Сянки-Бориня 27 вересня 1914 року на Закарпатті до останніх боїв проти більшовиків та поляків у 1918-1919 рр., під час їхньої опіки над українським громадянством Наддніпрянщини, Поділля, Херсонщини, Єлисаветградщини, вся боротьба, діяльність, духовність, моральність висловлювалися змістом присяги стрілецтва: «Я … Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогами, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крові. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь». Український легіон був єдиною військовою формацією австро-угорської армії, в якій служили жінки. Крім української, в австрійській армії під час війни проти Росії на Східному фронті були задіяні й інші формації – турецька дивізія, угорський полк, німецький корпус Войрша тощо. 37

Приготування потуг Лелеки від землі знялися І закружляли у височині: Галичину вони попереджали, Що буде піддана війні. Одразу після проголошення війни Австро-Угорщиною Росії австрійські війська почали зосереджуватися на території Галичини. Перша армія генерала Данкля, до складу якої входило 3 корпуси (9 піхотних і 2 кавалерійські дивізії), зосередилася з головними силами піхоти на схід від Ніска, від гирла Сяну до Вісли. Четверта армія генерала Ауффенберга у складі з 4 корпусів (8 піхотних і 2 кавалерійських дивізій) займала територію від Синяви по Радимно й Перемишль на півдні. Третя армія генерала Брудермана у складі з 2 корпусів (6 піхотних і 3 кавалерійських дивізій) зосередилася в районі Самбора, аж до Львова. Крайнє ліве крило австрійської армії займав у районі Кракова корпус генерала Куммера в складі 21/2 піхотних і 1 кавалерійської дивізії. 12 серпня до Галичини стали повертатися частини 2-ї австрійської армії, які служили на сербському фронті. Вони зайняли позиції над Дністром, на схід від Самбора, у районі Стрия, Станиславова, Бережан і Заліщик, створюючи армійську групу генерала Кевеса. 18 серпня вона вже мала у своєму військовому складі 8 піхотних і 3 кавалерійських дивізії.15 Мобілізація і зосередження австрійських армій у вищезгаданих районах відбувалася під прикриттям відділів ляндштурмістів кількістю 100-200 вояків, розкинених групами від гирла Сяну до Вісли, включаючи Стоянів, Тернопіль, Збруч, і так до Дністра. Ляндштурмісти16 займали найважливіші пункти на кордоні та всі залізничні й дорожні мости. Крім того, вони доповнювали жандармські пости і кавалерійські дивізії, які розміщено впритул до кордонів: 1-шу – в районі Чорткова, з напрямком на Кам’янецьПодільський; 5-у – в районі Теребовлі; 8-у – в районі Тернополя; 4-у – коло Бродів і ще чотири кавалерійські дивізії в околицях Сокаль–Нароль–Сян.17 На 20 серпня 1914 р. австрійці на фронті завдовжки 310 км, починаючи від гирла Сяну та охоплюючи міста Ярослав, Перемишль, Львів, Станиславів і Заліщики, розгорнули три армії та одну армійську групу. Загалом австрійська воєнна потуга на фронті складалася з 11 корпусів і 15 16

Карпинець І., Цит. твір, с. 52-53. Ляндштурмісти – загальне ополчення в німецьких і австро-угорських військах до листопопада 1918 р. Карпинець І., Цит. твір, с. 53.

числила 31 піхотну і 10 кавалерійських дивізій та за різними підрахунками нараховувала від 572 до 666 батальйонів, від 1728 до 1640 гармат. Кількість військовиків, задіяних у австро-російській війні, з австрійської сторони налічувала від 700 000 до 733 000 осіб.18 Приблизно у співрозмірній чисельності військової сили розгорнуло 18 серпня російське командування свій фронт завдовжки в 400 км від Любліна в напрямку Холма, Ковеля, Луцька, Кременця і Проскурова. Очолювало чотири армії наступні військові чини: 4-у армію – генерал Зальц, 5-у – генерал Плєве, 3-ю – генерал Рузський, 8-у – генерал Брусілов. Всього разом у арміях царської Росії на цьому фронті перебувало 14 корпусів, зокрема 34,5 піхотних і 12,5 кавалерійських дивізій з 576 батальйонами і 2099 гарматами. До воєнних операцій з російської сторони було задіяно від 600 000 до 697 000 вояків. Для наступу між Дністром і Прутом був створений «Днестровский отряд».19 На 23 серпня 1914 р. припадає початок боїв австрійських і російських армій, які надалі поповнювалися новими силами та воєнною технікою, хоч не були ще повністю зосередженими на своїх позиціях.

Східний фронт Європейської війни Не наснилося – звершилось В Галицькій Вкраїні: На ошатному обійсті Постала руїна. Отож, наприкінці серпня 1914 року почалися воєнні операції в Галичині між австрійськими та російськими арміями. Обидві імперії, як Габсбургів так і Романових, уважали галицький край з її провінціями та князівствами ласим шматком для себе, тож не забарилися повоювати і відстояти свої права фронтовим методом за цю буферну зону. Перші бої австрійської армії у складі 1-ї, 3-ї армій (генералів Данкля, Ауффенберга та Брудермана, армійської групи архикнязя Йосифа Фердинанда) змусили потіснитися з російських територій 4-ту армію генерала Зальца та 5-ту російську армію генерала Плєве та відступити на схід. Наслідком цих боїв та поразки в них російських армій було захоплення австрійськими військами 200 гармат і 30 000 полонених зі сторони противника. Однак австрійське командування допустилося однієї 18 Карпинець І., Цит. твір, с. 53. 19 Там же.

стратегічної помилки у війні: 4-а і 5-а російські армії не були розбиті і це рішуче вплинуло на хід подій у майбутніх боях за Галичину.20 Натомість, бої двох російських армій (3-ї генерала Рузського і 8-ї генерала Брусілова) 23 серпня у Східній Галичині у складі 21 піхотних і 7 кавалерійських дивізій пройшли успішно, адже протистояло їм лише 9,5 піхотних і 5 кавалерійських дивізій 3-ї австрійської армії генерала Брудермана й армійської групи генерала Кевеса. З огляду на легкий опір австрійських військ біля Тернополя, Острова й Чорткова та віддаленість від плацдарму дій головної сили армії Брудермана, що розміщувалася на заході, російська армія впевнено просунулися в Галичину зі сходу. 24 серпня 3-я армія Рузського зайняла лінію Радехів–Сколівка–Сасів–Озірна, 8-а армія генерала Брусілова, перейшовши Стрипу в районі Плотиці–Вишнівчика, на лівому крилі зайняла лінію Курдибанівка–Озеряни–Монастирська.21 26 серпня відбулися бої між 3-ю австрійською та 8-ю російською арміями. Австрійський фронт цього дня завдовжки 80 км використовував по одній кавалерійській дивізії як зі сторони Буська, так і зі сторони Куликова на південь і до самих Бережан. У той же час російський фронт простягався на 140 км. Зустрівши переважаючі сили обох російських армій, військова сила Брудермана не могла просунутися вперед. Хоч все ж утримувала ще свої головні сили біля Буська та на захід від Золочева, прикриття її правого крила російська армія відкинула на Дунаїв, Наратин і Рогатин. Не пощастило і кавалерії австрійської армії, яка була відкинута російськими військами з Камінки Струмилової. Єдиним виграшем австрійців на цей день було становище групи архикнязя Йосифа Фердинанда на лінії Белз–Угнів, яка вдарялася в праве крило 3-ї російської армії. Проте і тут картина переваги австрійців змінилася, коли цю групу передислоковано на північ, у сторону Тишківців, на допомогу 4-ій австрійській армії генерала Ауффенберга. Виникла загроза оточення армії Брудермана російськими силами з півночі.22 26 і 27 серпня в районі Камінки Струмилової, Буська, Красного, Вільшаниці, Гологір і Дунаєва зав’язалися запеклі бої, у лісових смугах Золочівщини доходило до рукопашних. Армія Брудермана, опинившись під сильним наступом російських військ, відступила в своєму центрі на Гнилу Липу, лівим крилом на Куровичі і Жовтанці, зберігаючи на правому крилі підтримку двома кавалерійськими дивізіями в околицях Рогатина й Підкаменя. Таким чином вона пересунулася на захід, як і всі інші 20 21 22

Карпинець І., цит. твір, с. 54. Там же. Карпинець І., цит. твір, с. 54-55.

австрійські частини 29-30 серпня після пролому австрійського фронту російськими військами на захід від Руди та ударів російськими військами на відтинках Куровичі–Фирліїв. Опинившись в оточенні, 12-й корпус почав поспішно відступати частково на Львів, а частково на Бібрку. Це змусило відійти й інші австрійські частини з цього фронту на захід. Тож коли австрійські війська, розділившись на три групи, зайняли свої позиції біля Львова (залишки 3-ї армії Брудермана) в районі Ходорова (7-й корпус і 20-та дивізія гонведів23) і в мостовому причілку в Галичі (38-а і 43-я ляндверні дивізії), стало зрозумілим, що опір австро-угорських військ на цих становищах не можливий. Натомість, 31 серпня на цьому фронті успішно проходили бої для 3-ї та 8-ї російських армій, що просунулися на підступи до Львова, зайнявши лінію Жовтанці–Яричів–Борщовичі та закріпившись на західному березі Гнилої Липи. Інший наслідок воєнних операцій на східному фронті спіткав 4-ту і 5-ту російські армії між Віслою і Бугом. На перетині 4-ї і 5-ї російських армій австрійські війська на шляху Люблін–Холм зайняли станцію Травники і водночас на ліве крило російської 4-ї армії наступало праве крило 1-ї австрійської армії, якій на підтримку з-за Вісли поспішав корпус Куммера з німецьким корпусом Войрша.24 Початок вересня ознаменувався для Галичини постійним просуванням вперед російських армій, що здобували багато воєнного матеріалу і відкидали з галицьких територій австрійські відділи. Так, 8-а російська армія осягнула лінію фронту Бібрка–Ходорів і витіснила австрійців на Львів і Миколаїв. Небезпека також загрожувала правому крилу 4-ї австрійської армії, яка перебувала на воєнному становищі в районі Купичволі. Вже 2 вересня становище російської армії між Віслою і Бугом покращилося, вона отримала значне підкріплення й почала наступати на 1-шу австрійську армію. Заключним акордом успішного просування царських військ у Галичині стало те, що частини 3-ї російської армії генерала Рузького зайняли без бою місто Львів.25 Австрійські війська, які 2 вересня залишили Львів, відступили на Верещицю і Городок, щоб там дислокувати свої частини і стримати дальший похід російських армій в Галичині.

24 25

Гонведи – назва частин угорських військ в Австро-Угорщині, що безпосередньо не були підпорядковані австрійському імператору, але входили до Міністерства Народної Оборони Угорщини. Карпинець І., цит. твір, с. 55. Там же, с. 56.

РОЗДІЛ 2

ПІД ГАЛИЦЬКИМ ДАХОМ

У гостях у Верещиці Рихтуйтеся, Мамо, Рихтуйтеся, Тату, Йдуть австрійські вояки До нашої хати! З наказу австрійського командування 3-я армія Брудермана зайняла укріплені становища біля Городка, 2-а – в районі Самбора–Комарна– Дрогобича, а 4-а генерала Ауффенберга отримала бойове завдання повернутися колом і заатакувати північне (праве) крило 3-ї російської армії в напрямку Немирів–Магерів, прикриваючись зі сторони 5-ї російської армії групою Йосифа Фердинанда. 1-а австрійська армія генерала Данкля була змушена утримувати оборону в районі Любліна проти 4-ї російської армії. Відірвавшись від своїх бойових позицій проти 5-ї російської армії, 4-а австрійська армія залишила на своїх попередніх позиціях 4 піхотних і 2 кавалерійські дивізії групи Йосифа Фердинанда в районі Грубешева, а сама вже осягнула 5 вересня лінію Немирів–Рава-Руська. Далі вона повернулася на схід і 6 вересня зайняла становище на лінії Річки-Курнаки. 3-я австрійська армія генерала Брудермана розташувалася в районі Городка, від Черлян і на північ до Волі Добростанської. 2-а австрійська армія сформувала бойові позиції на південь від 3-ї армії під Верещицею до її впаду в Дністер, маючи позаду себе в Рудках 77--й корпус, біля Самбора 4-й корпус, а на південному березі Дністра групу генерала Карча у складі з 2 піхотних і 2 кавалерійських дивізій. Таким чином, постав новий австрійський фронт над Верещицею, що складався з 4-ї, 3-ї та 2-ї австрійських армій.26 Австрійське командування плекало надію на те, що якимось чином вдасться вийти з попередніх невдач на фронті і затримати подальше просування російських армій територією Галичи26

Карпинець І., Цит. твір, с. 56.

Обійстя родини Дзвоників у Верещиці The yard of Dzvonyks Family in Vereshchytsya

А тим часом офіцери представилися і сказали, що мають доручення від Генерального штабу австрійського фронту вибрати хату на постій.31 На дозвіл господарів вони увійшли до господи і перед їх очима постали побілені стіни галицької оселі, довгий дерев’яний стіл під вікном із лляною скатертиною, крісла, безліч образів, ліжка, піч, селянський посуд і вся таємнича атмосфера вересюківської хати з притаманним їй запахом і чаром. На подвір’ї військові оглянули всі господарські будівлі і, відкривши двері до стайні, наштовхнулися на гніду кобилу, яка ласувала сіном, побачили курник. Для австрійців важливим елементом квартирування була конюшня. Там вони могли розмістити коней, годувати та поїти їх. Ошатна сільська хата з усіма необхідними прилеглими до неї прибудовами викликала в них схвалення, тож міркували так: «Будинок і обійстя цього господаря відповідають вимогам нашого командування, до того ж і сама місцевість є такою, що надається на розміщення командування австрійського фронту». Вирішили повідомити про це начальника Польового генерального штабу генерала Конрада фон Гьотцендорфа. Тут штабові буде спокійніше і безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці. Що більше, мальовнича природа благотворно впливатиме на військовий склад і на роздуми про стратегію боїв з противником у цілому. Офіцери спитали в господарів обійстя, чи не заперечують вони проти розташування в них австрійського постою. Знаючи деякі німецькі слова, Григорій Дзвоник зрозумів питання військових і сказав про це дружині, очікуючи її відповіді. – А що ми, Грицю, можемо зробити, як не прийняти їх до себе? Перейдемо на той час до літняної кухні. – Та я, Марисю, можу обійтися і столяркою. Зрештою, ми з Даньом і Дорком помістимося там разом, а ти з Євою і меншими дітьми йди до кухні. Після того, як господарі дали згоду на розміщення постою в їхньому домі, австрійці запитали: – А як буде з харчуванням для комірників?32 Чи привезти нам сюди свою кухню? Зрозумівши, чого вони хочуть, Марія Дзвоник упевнено відповіла: – Не кваптеся, панове офіцере. Я зготую вам їсти. Ми готові вас прийняти. 31

Постій – тимчасове перебування військових частин у певному населеному пункті; розміщення солдат у приватних будинках, квартирах. На постої бути (стояти) – тимчасово перебувати в якомусь населеному пункті, на квартирі в кого-небудь (про військові частини або окремих солдат і офіцерів). Комірник – те саме, що й квартирант.

РОЗДІЛ 4

ОБЕРЕГИ ГОРОДОЦЬКОГО І ЛЬВІВСЬКОГО ПОВІТІВ

Каменобрід Тече річка невеличка, Через річку кладуть брід: Дно камінням вистеляють, Ось вам і Каменобрід! Назва села Каменобрід походить від природних особливостей місцевості. Виникло воно біля броду через річку, дно якої в цьому місці люди вистелили камінням або це зробила сама природа. Розкинулось село вздовж потоку Ярина на схилах хребтів, що тягнуться зі Львова до Хирова. У 1787 р. ще згадувалась річка Брід «на долині біля церкви».113 Церкву Успення Богородиці в Каменоброді було збудовано з різаного липового дерева, вкрито гонтом. Після 1789 р. вона почала вважатися дочірньою церквою Добростан.114 Парохія в Каменоброді була вбогою, тож село не могло втримати своїми коштами парохів. 18 вересня 1930 р. Митрополит Андрей Шептицький видав грамоту про утворення самостійної експозитури115 в Каменоброді.116 Місцевим священикам-експозитам доводилося мешкати у звичайних сільських хатах. З огляду на відсутність елементарних умов життя вони перебували в нужденному становищі, хворіли. 31 липня 1886 р. в селі відбулося історичне засідання громадської ради, на якому було вирішене питання про заведення в Каменоброді регулярного навчання.117 Згідно з застереженням радних,118 у школі мала використовуватися українська мова навчання, бо більшість мешканців 113 114 115 116 117 118

Лаба В. Історія села Каменобрід від найдавніших часів до 1939 року. – Львів, 2000, с. 3. Там же, с. 12. Експозитура – уряд заступника. Лаба В., цит. твір, с. 14. Там же, с. 18. Там же.

107

бував у Астраханській губернії з родиною під час відступу царських військ. Там молодому вересюку поталанило влаштуватися на заробітки на рибний промисел. Трохи столярував, майстрував і кавуни збирав. Трапилася й ще цікавіша пригода – вдалося зловити в річці рибу білугу вагою сорок кілограмів, тож ніс її до місця, де притулилася родина й інші галичани, на плечах. Ну й тішилися переселенці з того, що мали чим віктуватися!129 А ще дивовижніша пригода зустрілася йому тоді, коли зазнав миттєвого зцілення. Нестерпно дошкуляв зубний біль, тож Теодор звернувся в потребі до монаха. Той спитав: «Який зуб болить?» Хлопчина відповів, який саме. Тоді лікар у каптурі доторкнувся пальцем до зуба і біль назавжди покинув вересюка. Взагалі, в Астраханській губернії населення було дуже релігійним і порядним, чи не з українців-переселенців, бува, складалося воно? Адже багатьох туди заслала царська Росія, інші переселилися в ті сторони з власного вибору, а так і місцеві жителі, росіяни, влилися в цей потік українського рухомого демократичного простору. Тож для декого з них ця територія була етнічною, для інших – етнографічною, хоча дивлячись в якому періоді історії. Згодом, у воєнному часі, наступило переселення родини Дзвоників на чолі з головою роду – Григорієм до Каменоброду. Там, на новому місці, постала оселя з усім вересюківським колоритом, завели худобу. Кілька раз хата в Каменоброді під час польсько-української війни зазнала руйнування, тож відбудовувалася. Відійшли у вічність Григорій і Марія Дзвоники, а діти, мов птахи, розлетілися в різні сторони. У 1922 р. мій дідусь Теодор зустрівся з селянкою Анастазією Савіцкою. Рід Савіцких проживав у селі з 1789 р.130 У 1820 р. Микола Савіцкий володів 9,158 моргами поля.131 Невблаганна смерть розлучила нащадка господаря, теж Миколу, і його дружину Варвару з донькою Анастазією, а вона дякувала Богові за те, що має ще трьох братів – Стефана, Петра та Івана, сестру Марію. Незабаром Бог послав працьовитій жінці опору в житті – Теодора Дзвоника, за якого вийшла заміж 12 листопада 1922 року. Так і постав у Каменоброді новий рід – Дзвоників. Після того, як розпочалася розбудова залізничної колії, родина Дзвоників перебралася до села Зимна Вода, де компактно проживало польське населення і де, правдоподібно, виникала б можливість замовлень на майбутні праці та гідної оплати Теодору Дзвонику. Хату, збудовану переселенцями з Верещиці, відкупили в Теодора й Анастазії Дзвоників Сергій та Францішка Кузнеці. Вікт – харчування. Лаба В., цит. твір, с.5. 131 Там же, с. 24. 129 130

110

Під церквою я бачила дуже багато знайомих, з якими не вдалося поговорити. Бачила п. Горикович і була в неї в хаті. Вона має 2 кімнати з кухнею. Працює тяжко, але живеться їй добре. Прошу Вас написати, що роблять паньство Василькові і Литвини. Може знаєте, де вони всі мешкають, чи бачите їх тільки в церкві? Прошу Вас приїхати до Нью-Йорка, але найкраще в п’ятницю, бо в звичайні дні всі працюють, не можна буде з ніким побачитися. Прошу поздоровити паньство Васильків, Литвинів, Ганасевичів і інших знайомих. Поздоровляю Вас з надією на скору відповідь. Маруся». У червні 1950 року донька з мамою попрощалися з Європою, а в серпні цього ж року Марійка виїхала до Денверського університету на студії. Коли з Німеччини до Америки прибув небіж Євстахія Ясеньовського, то обоє переїхали до Джерзі Ситі і поселилися в будиночку, де знайшла прихисток Анастазія Дзвоник. Тепер згорьованій матері доводилося переживати розлуку з усіма дітьми, бо наймолодша дочка від’їхала на навчання до штату Колорадо, син Петро залишився в Німеччині з синочком Петрусем, про середущу дочку Стефцю відомостей не мала. Треба було влаштуватися на працю, щоби могти утримати будинок. Анастазія Дзвоник влаштувалася на роботу в двох місцях одночасно: на фабриці і в офісах прибиральницею в нічну зміну в одній із великих будівель Нью-Йорка. Праця важка, необхідно виконати норму. У цьому будинку працювало понад п’ять тисяч урядовців. Уночі понад сто людей прибирає ці бюро – замітають, миють і т. д. Праця прибиральниць в офісах триває вісім годин і працедавці її оцінюють згідно із спожитою енергією при виконуванні детальної роботи. Та те, що дошкуляє робітникам найбільше, – це постійна сплата податків у чужій державі на забезпечення життя, вироблення пенсії та інші видатки.

Гніздо над Гудзоном Опинились журавлі за океаном, Де гніздо нове й звели собі. Ось і проживають над Гудзоном Переселéнці з рідної землі. Щоб на постійно влаштуватись в житті і закорінитися в чужій землі, необхідна оселя. По прибутті до Америки і після остаточного оформлення документів Анастазія Дзвоник з донькою у 1951 році купила в кредит 319

В ОБІЙМАХ ДОЛІ IN AN EMBRACE OF THE DESTINY

345

РОЗДІЛ 15

СВІДКИ ЕПОХИ

Навздогін часу Гей же, часе, рушійний часе, Як змінив ти навколо лад. Були Австрія, Польща, Німеччина, А тепер – країна Рад! Після Австро-Угорщини до влади в край прийшла Польща, а в 1939 році – Німеччина. У домі Дзвоників німці під час постою тримали кухню і готували їжу. Вояки розібрали дерев’яні сволоки з верстату зимновідського столяра і розпалювали ними в печі вогонь, самі ж проживали в приміщенні польських вілл по вулиці Бандурського навпроти. За приходу перших Совітів у 1940-х роках у Зимній Воді, на Міллерівці, почали вирубувати сосновий ліс. Ці перші роки правління радянської влади в селі нагадували спосіб поведінки німців за окупації: до осель приходили енкаведисти і забирали людей до сільради на «співбесіду». Селян переконували в доцільності створення колгоспу. А далі зимновідчанам довелося сплачувати «контингент»442 новій владі. Якщо за Німеччини селяни віддавали на приймальному пункті «живий» контингент – корови, птицю і т. д., то за Совітів до сільради мусили здавати зерно, сільськогосподарські продукти, такі як молоко, масло, яйця, до того ж сплачували свій податок грішми (700 рублів).443 Після фронту роботи із заселенням місцевості Краківського передмістя відновилися. Хто записався до колгоспу, тому надавали ділянки землі. Таким чином, люди орали і засівали свої наділи, отримані за рішенням сільського виконкому. Першим повоєнним головою виконкому сільської ради був обраний і призначений Іван Мусійовський, а членами виконкому стали Гірняк О., Грачов В., Ковалевич А., Скавіна Т., Чапський С. З поверненням Дзвоника до свого родинного гнізда в 1945 році влада в краю належала Радам, а вони, нові господарі, потребували будівель442 443

Контингент – встановлена з певною метою гранична кількість когось або чогось. Інтерв’ю з Ярославом Марухняком.

347

Водяний млин у Зимній Воді / Water mill in Zymna Voda

них матеріалів. Тож знання Теодора як краснодеревщика444 стали їм у пригоді. Його викликали до сільради і призначили посильним, а також відповідальним за постачання дерева на склад, який розмістився у приміщенні колишньої поліцейської дільниці Зимної Води.445 На селі після воєнної розрухи знайшлося чимало роботи для віднови господарства і нової забудови, потрібні були вмілі руки і справжній хист. Тож зимновідчанин з вулиці Бандурського, 339 їздив по дерево до лісу чи до соснових насаджень, пильно придивлявся і вибирав необхідні породи дерев для будівельних чи столярних робіт, привозив сировину на склад. Теодорова фіра завжди минала водяний млин, збудований на роздоріжжі. Нащадки родин з Мангейма і Франкфурта-над-Майном, які поселилися сюди в 1783 році, залишили село з колонією без жодного німецького сліду перед приходом Совітів. У грудні 1939 року була заснована комісія з переселення німців на нові території через небезпеку, яка виникала б для них із початком війни Німеччини з Польщею. До комісії входили райхдойчер446 із Берліна, Рудольф Войзе зі Львова і українець.447 Формальності з питання переселення колоністів полагоджувалися в будинку Йогана Месснера під № 17. Хоч кількість охочих переселитися була значною, все ж деякі німці не дозволяли внести себе до списку переселенців, як-от Валентин Гартманн з двома дітьми і тещею Зейц. 16 січня 1940 року німкені з дітьми виїхали в товарних вагонах із військовими кухнями зі станції Зимна Вода, а чоловіки поїхали возами вслід за ними 17 січня 1940 року, серед них був і Хрістіан Месснер. Його донька Геді і син Тольді виїхали до Німеччини 21 вересня 1939 року разом з німецькими військами, які тоді відступали зі Львова. Перед їхнім від’їздом декотрі представники галицької громади Хрестовоздвиженської церкви з Рудна і Зимної Води прийшли, щоб попрощатися з колоністами. На прощання отримали від них святий образ, намальований олійною фарбою, в дар для греко-католицької церкви. Більшість колоністів поселилися в Сілезії, на німецькій території.448 Про старі часи нагадував водяний млин. Велике коло на річці безупину перекочувало воду, поскрипуючи під тиском води і часу, навіюючи місцевим мешканцям спомини та уявлення про колишніх господарів. По Краснодеревщик – від слова «красно», тобто, «гарно». Теодор Дзвоник вважався як столяром-будівельником, так і майстром з художньої різьби. Знання порід дерев та їх характеристик робило столяра фаховим майстром з обробки деревини. 445 Інтерв’ю з Іваном Яремиком. 446 (нім.) корінний німець. 447 Прізвище українця невідоме. 448 Von Karl Messner. Die deutsche Siedlung Kaltwasser bei Lemberg. 2004. SS. 3-4. 444

350

Епілог / Epilogue

БАРВИ СПОМИНІВ THE VIVID MEMOIRS

419

Спогади Анни Семенюк про Стефанію Дзвоник-Максимів Мамина молитва Образ пані Стефанії в моїй пам’яті зринає як мужньої, жертовної української жінки, для якої Бог і Україна були понад усе. Все своє свідоме життя жила з Богом для неньки-України. Зринають у моїй пам’яті спогади пані Стефанії про її дитинство, юність, участь у визвольній боротьбі, нелегкі випробування в сталінських таборах. Завжди уповала на Бога, жила з ним і в кожну хвилину для себе і своїх близьких просила про його опіку. Дитинство пані Стефанії було цікавим і змістовним. На Західній Україні в цей час діяли численні дошкільні, юнацькі й молодіжні організації, які плекали українську молодь у дусі патріотизму й високодуховного культурного рівня. До пані Стефанії Анна Семенюк дуже влучно пасують слова Мілени Рудницької: «Будемо громадянами в чотирьох стінах нашої хати, будемо матерями в суспільному житті – ось наше розуміння материнства і ось… наша жіноча політична програма». На юнацькі роки Стефанії припали доленосні моменти, коли нація гуртувалась до боротьби, а людський дух найбільше прагнув незалежності і рівноправності. Саме тоді вкрай була необхідна сила, яка б подужала щоденну працю, окреслену двома словами: «плекати народ». Особливу гостру потребу в цьому відчувала Галичина наприкінці ХIХ століття. Вона чекала на покоління відчайдушних борців, що прокладатимуть нові шляхи до здобуття свободи. Галицьке жіноцтво, згуртоване в громадські організації «Союз українок», «Товариство руських жінок», «Жіноча громада», численні юнацькі організації: «Пласт», «Січ», а також «Просвіта», «Союз кооператив», «Сільський господар», «Маслосоюз» і багато інших товариств, які мали друковані періодичні видання, що зіграли велику роль у вихованні сільської молоді, а саме: «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Жінка», «Нова хата», «Сільські вісті». Іван Франко сказав: «Тільки той народ здужає оснувати тривале й повноцінне національне життя, що в нього жінки перейняті свідомістю й ідеалами цього життя». 421

Пані Стефанія все своє життя присвятила боротьбі за волю і правду поневоленого рідного краю. Будучи вже немічною, хворою, повністю втративши зір, вона все одно до останнього подиху служила Богові й Україні. Саме завдяки молитвам пані Стефанії була організована науково-меморіальна експедиція «Слідами голодомору 1932-1933 рр. в Україні», у якій сестра Володимира, донька Стефанії, була референтом. Кожен день лунав дзвінок зі Львова до Миколаєва, Херсона та інших міст. Вона знала про всі наші негаразди та успіхи і ревно молилась за нашу працю на Сході України. 25 травня 2003 року у Верховній Раді України відбувались громадські слухання щодо демографії, де я, як керівник науково-меморіальної експедиції, брала участь. Просила пані Стефанію молитися, щоб виступити і розповісти громадськості про роботу нашої експедиції, а також про жахливу демографічну ситуацію на Півдні України. Вірте, не вірте, але заключне слово тодішній заступник Верховної ради О. Зінченко надав саме мені. Про працю нашої науково-меморіальної експедиції довідався чи не весь світ, що дало нам можливість уникати перешкод на той час від влади. Мала Стефанія Дзвоник-Максимів велику силу молитви, яка розбивала перешкоди і відкривала шлях для осягнення мети.

Спогади Михайла Мануляка про Євгена Максиміва Спогади про Макса Якось п. Надія (сестра Володимира), донька Євгена Максиміва, поділилася зі мною своїм наміром видати книжку спогадів про батька і запропонувала долучити до цієї книжки також і мої спогади. Я радо відгукнувся на пропозицію й енерґійно взявся до роботи. Проте лише запалу виявилось недостатньо. Досвід розповідати і досвід писати ― це все ж таки різні речі, а якраз останнього (досвіду писати) у мене не було. Тож багато фактів, на які я хотів звернути увагу у своїй розповіді, виглядали абсолютно нелоґічними у канві письмового викладу, і їх довелося пропустити. Однак маю надію, що, прочитавши оці (перші в моєму житті писані) спогади, читач хоча б 422

Михайло Мануляк

трохи зможе відтворити у своїй уяві постать Євгена Максиміва, а точніше уявити Макса приблизно таким, яким я його знав. Одного літнього дня 1956 року вбігла до кімнати моя сестра Марійка і радісно-схвильована повідомила всіх, що із в’язниці вийшов Євген Максимів, і що він уже у Львові, і що його навіть запрошено на хрестини до наших знайомих. А звертаючись до мене, вона додала, що Максимів – це чудовий музикант, грає він на багатьох інструментах, але особливо гарно на саксофоні. Я тоді вже був безтямно «закоханий» у музику, тож Марійка попросила (евфемістично висловлюючись) мене взяти акордеон і піти з нею та її чоловіком Володимиром на згадані хрестини та трохи пограти із Максом. Макс, як його кликали товариші, на той час мав уже значний музичний досвід, грав у кількох оркестрах, імпровізував, оркестрував і загалом був зрілим і грамотним у всіх відношеннях музикантом. У його репертуарі було безліч українських народних пісень, які він міг не лише грати на якомусь інструменті, а й співати (добре пам’ятав слова). Знав пісні з українських драматичних вистав, арії із багатьох европейських та українських оперет (приміром таких, як «Дівчина з Маслосоюзу», «Шаріка», «Гуцулка Ксеня»), романси, маршові й патріотичні стрілецькі пісні та надзвичайно цікавий український репертуар 30-х – 40-х років, написаний на основі популярних на той час у світі танцювальних ритмів фокстроту, танґа, слоуфоксу, вальсу-бостону, беґіну та ін. Слід зазначити, що саме цей репертуар 30-х – початку 40-х рр. був найбільш бажаним для гостей, запрошених на хрестини, адже на ці роки припадала їхня юність. Їх юність купалася в цих мелодіях, шаленіла в тих танцях і хмеліла від пісень, які лунали в ті роки. Я ж почав вчитися грі на акордеоні лише в 1954 році. Мій репертуар, який я опановував у музичній студії, складався на 90% з російських народних пісень, а те, що мені подобалось із українських пісень (головно стрілецькі пісні) чи европейських шлягерів, я підбирав на слух. Отож, не зробивши жодної репетиції, без нот тих творів, які я мав акомпонувати Євгену і, звичайно, (як потім з’ясувалось), не знаючи і десятої частини репертуару Максиміва, я, слухняно виконуючи наказ своєї старшої сестри, страшенно переживаючи, зблідлий від хвилювання, поволікся зі своїм акордеоном на ті хрестини. Ось ми на хрестинах. Гості переважно знайомі між собою. Різниця у віці між ними невеличка, тож можна здогадатись, що вони зустрічались і стежки їхні перетинались і в школі, і в церкві, і на вулиці, і в різних товариствах («Луг», «Січ», «Пласт», «Просвіта»), в організації ОУН. Усі вони, попри високий патріотизм і спортивне вишколення, також при423

діляли багато часу своєму культурному вихованню, відвідуючи український театр, концерти та беручи активну участь у хорах і різних типах музикування (особливо любили вистави-скетчі театру-ревії «Веселий Львів»). А з часом ходили на танці, які супроводжувала джаз-капела «Не журись». Тож їх об’єднувала не лише українська ідея, а й музична стихія. Хлопці на Різдво ходили колядувати до дівчат, а дівчата до хлопців на Щедрий Вечір, разом бавилися на гаївках. Звичайно ж, фліртували, жартували, закохувались, будували серйозні плани на майбутнє, та не сталось.... Кінець 1930-х і 1940-і роки ознаменовані збройною боротьбою українців за свою незалежність. Поневолювачі, «визволителі», «окупанти» мінялися. Українці прагнули створити своє військо, свій уряд, свою державу. Свідоміші, сміливіші і безкомпромісні йшли в ОУН. Євген Максимів у 1943 році стає членом цієї організації, яка його скерувала на вишкіл в УПА. З приходом «освободителей» його забирають в «Красную армію» і відправляють на фронт. Невдовзі він був поранений і повернувся до Львова. Налагоджує контакти з ОУН, займається музикою, а в 1947 році поступає в Університет на правничий (юридичний) факультет. Цю професію здобували наші видатні композитори Василь Барвінський, Богдан Веселовський, Анатолій Кос-Анатольський та ін. У 1950-му Євгена Максиміва було арештовано і засуджено на 10 років позбавлення волі. Після смерті Сталіна, з приходом до влади Хрущова і після величезних протестів і повстань політичних каторжан, їхні справи було переглянуто, умови полегшено, а багатьом скоротили терміни ув’язнення. Тож у 1956 році Євген повернувся додому. А тепер час повертатись на хрестини. Євген, побачивши мене, 15-річного хлопчиська-музиканта, зрозумів, що буде нелегко, але він в житті не таке перейшов. Тож зразу почав мені підказувати гармонію і ритмічні малюнки до кожного твору. Робив він це дуже дискретно. Проявивши до мене терпеливість і делікатність, він виявив свій педагогічний хист. Якщо б я не вмів підбирати на слух і швидко реагувати на підказки, то Євгенові довелося б грати самому. Ось Євген бере саксофон ― і лине чудова мелодія пісні Льва Лепкого «Колись дівчино мила». Усі гості зразу ж почали тихенько підспівувати: Колись, дівчино мила, А був це гарний час, Як ще любов носила Десь попід небо нас. 424

Ми мріяли, зітхали, Коханням присягали, А соловейко тьохкав Все тьох, тьох, тьох! І ось ми граємо третій куплет: Та десь війна взялася, І ось який кінець: Дівчина – віддалася. Я – січовий стрілець. На цих словах, напевно, не одному і не одній серце стиснулось і краялось від туги та жалю за минулим, за тим, що не збулося. Сліз, звичайно, не було: люди загартовані війною. А Євген, щоб товариство не розкисло, починає грати жартівливу «Кохання, як та ґрипа», потім веселий віртуозний твір, привертаючи увагу гостей тим, що, знявши одне коліно кларнета, продовжує грати. Потім знімає друге і третє коліно, поки не залишається лише устник (мундштук). І досить чисто, інтонуючи лише на одному устнику, дограв твір до кінця. Це була атракція! Я вперше в житті щось таке почув і побачив. І якщо тепер хтось демонструє свою майстерність, граючи на мундштуці, я завжди згадую той далекий 1956 рік і своє знайомство з Євгеном Максимівим. А пісня Богдана Веселовського «Прийде ще час», яку ми виконали на закінчення забави, була улюбленою піснею українців тих років і залишається моєю улюбленою піснею.

Приємна несподіванка Якось увечері, щоб не нудитися в хаті, я пішов у клуб промкооперації з надією побачити когось із друзів. У ті часи досить поширеними були танцювальні вечори. Зайшовши в зал, я був зачарований тим, що почув, і здивований тим, що побачив. Ніхто не танцював, усі тиснулися до сцени і уважно, я б навіть сказав, затаєно, слухали музикантів, які, граючи на своїх інструментах, співали (притім у багатоголосому хоровому викладі). Хоча зал був немаленький, співали вони без мікрофонів. Чому у відвідувачів танцювальних вечорів викликав таке зацікавлення цей колектив? Адже в інших клубах були гарні оркестри – та вони не співали, а тільки грали інструментальні твори або акомпонували співакові чи співачці, імпозантно сидячи за своїми пультами (пюпітрами), незворушно дивлячись у ноти. А цей колектив не тільки грав і співав, 425

але й пластикою свого тіла робив виконання творів більш емоційним, більш видовищним. Десять літ перед цим був подібний колектив і називався «Не журись», тож, можна сказати, традиція ансамблевого співу музикантів продовжилася. Але якщо репертуар «Не журись» складався переважно з пісень українських композиторів та іноземних шлягерів, перекладених українською мовою, то в 50-х – 60-х рр. ніде на танцях у Львові ви не почули української пісні. Мені шкода, що я не був довго на цьому вечорі і не міг почути весь репертуар, адже в колективі були ті музиканти, які чудово знали український танцювальний репертуар, однак політична ситуація була наскрізь антиукраїнською, тож сумніваюся, чи вони щось виконали українського. А тепер настав час представити цей чудовий колектив: саксофон – Євген Максимів (Макс); акордеон – Іван Винар (Ясьо); гітара – Євстахій Дідух (Стаху); ударні – Михайло Винник (Француз); контрабас – Євген Ютка (Ґєньо). Якщо з Максом я вже був знайомий і ми грали разом на хрестинах, то Яся знав заочно, він жив навпроти 11 школи, у якій я вчився. Коли він вправляв якісь твори, то я дивився у вікно і замість того, аби слухати уроки, уважно слухав, як він грає. Тож якщо я з деяких предметів мав погані оцінки, то винен у всьому не я, а Ясьо (Іван Винар). Але йому я цього не казав. А ось зі Стахом Дідухом ми вже невдовзі грали на танцях у клубі шкірзаводу, а після мого приходу із війська ― у ресторані «Лісний» у Брюховичах. Отже, мав можливість насолодитися його високим баритоном дуже приємного тембру і широкого діапазону. Голос його був надзвичайно позитивний. Він мав добре почуття стилю і манери. Дуже добре імітував англійську, італійську та інші мови. Коли хтось замовляв якусь пісню, то Стаху міг спитати: «А якою мовою вам заспівати цю пісню?» Така пропозиція для багатьох була несподіванкою, і це музикантів дуже бавило. Донині згадую у його виконанні пісню «Сніжка біла маленька» (з репертуару джазової капели «Не журись»). Михайло Винник (ударні інструменти) був репатріантом із Франції, тому колєґи зразу його охрестили «Француз». Латино-американські ритми були йому тоді вже відомі, і він цим вигідно відрізнявся від інших ударників. У цьому колективі наймолодшим був Ґєньо (Євген Ютка). Як контрабасист був віртуозом. Приміром, грав «Політ джмеля» РимськогоКорсакова і подібні віртуозні твори. Мало хто із музикантів тоді вірив, 426

що такі речі можна грати на контрабасі. Співав тірольські йодли. Нікому з нас це не вдавалося. Закінчивши консерваторію, викладав у музучилищі. У 1958 році ми грали разом із ним на танцях у клубі легкої промисловості «Швейник». Мені здається, що в організації цього талановитого колективу важливу роль відіграв Євген Максимів. Не знаю, чи колектив довго тримався разом, але знаю, що у Львові це був передвісник майбутніх ВІА або groups. У кінці 50-х – на початку 60-х рр. у клубі залізничників (РОКС) працював один із кращих у Львові джазових оркестрів. І коли при зустрічі зі мною Максимів сказав, що грає в РОКСі і що має там можливість писати оркестровки, я дуже за нього втішився, оскільки знайти тоді більшменш пристойну роботу колишньому політв’язневі було майже неможливо. Євген, звичайно, був задоволений, адже для будь-якого музиканта грати в цьому оркестрі було престижно. Та невдовзі клубні оркестри припиняють свою діяльність. Розширюється мережа кафе та ресторанів, і їх треба було забезпечити музикантами. Працювати в таких ресторанних колективах для музикантів було матеріально вигідніше, тож ті, що були гнучкіші і відповідали новим критеріям, перейшли на роботу в такі колективи. Управління культури не забарилося створити спеціальну організацію, яка б об’єднувала ці колективи й контролювала їх роботу. Організація дістала назву ЛОМА (Львівське об’єднання музичних ансамблів). Максимів, як і більшість львівських музикантів, відтепер працює під «мудрим керівництвом» нової організації. Одного разу, саме на загальних зборах ЛОМА, Євген мені сказав, що він зробив переклад українською мовою німецької школи з джазового оркестрування. Моєму здивуванню не було меж! Це була бомба! До сьогоднішнього дня такої школи немає, тому що клерки від культури не проявили інтересу до такої вельми потрібної для музикантів книжки. Для того, щоб здійснити такий переклад (до того ж із докладними коментарями), треба було не лише блискуче знати німецьку та українську мови, а й мати глибокі знання з інструментування, та й взагалі бути добрим та ерудованим музикантом. Євген саме таким і був – людиною різносторонньо розвинутою, безкорисливою, інтелігентною, культурною, розумною. До того ж він був українським патріотом. І чи працював він на престижній роботі, чи ні, він знав, що всюди можна зробити щось корисне для українців, для України, для української ідеї.

427

Юрій Остюк

На музичному континенті На сьогодні хочеться поділитися спогадами світлої пам’яті нашого побратима музиканта Євгена Максиміва. Спогад про нього проходить променем пам’яті від родини Остюк до родини Оленчук. Мій батько Йосиф Остюк і його дружина Софія добре знали Євгена і Стефанію Максимівих як у музичній сфері, так і в суспільному вимірі. Не один раз ми зустрічалися на квартирі, аналізували події того часу і спілкувалися на музичні теми, аранжували тексти пісень, мелодії, гармонію. Ще з дитинства мій батько брав мене Юрій Остюк до родини друзів, виховував у патріотичному дусі, намагався залучити до спілкування з політв’язнями, а такою виявилась родина Максимівих. Також він співав у хорі «Боян» при будинку зв’язку по вул. Хасанській (Японській). Тато був самодіяльний музикант, і ця любов до музики передалася мені і моїм братам Роману й Мирославу. Вони навчалися в музичній школі, і всім нам було цікаво зустрічатися з вуйком Євгеном, котрий розповідав про музику, музичні інструменти, композиторів і показував гру на саксофоні, кларнеті, акордеоні, гітарі. Це була людина-оркестр. Ідучи слідами батька, ми збиралися на різних святкуваннях, які тоді не дозволялися, переслідувались. Разом з іншими друзями Максиміва перебували в його родинному колі. Ми зустрічались у маленькій кімнаті на Медовій і робили проби, готувалися до урочистих подій. Вуйко Євген як керівник відповідав за репертуар. У той час не було комп’ютерів. Ноти п. Євген змушений був писати своїми руками на чистому аркуші паперу, малювати нотний стан: бракувало нотних зошитів. Бували випадки, що нас запрошували на свята, урочисті події. Так ми зібрали сімейний ансамбль, керівником якого був Євген Максимів, а виконавцями Йосиф Остюк – бубен (1926 р.н.), Роман Остюк – кларнет (1955 р.н.), Мирослав Остюк – акордеон (1955 р.н.), маленький Юрій Остюк слухав і підтанцьовував (1964 р.н.) і просився до гурту вуйка Євгена. На що той відповів: «Такий малий, а вже хоче грати». Я дуже випитував вуйка Євгена про 428

Лист-спогад сестри Павли Дубасюк Білокрилі чайки України Слава Ісусу Христу! Дорога моєму серцю сестро Володимиро! Великий Вам привіт із землі перших християн, де вони тут тисячами в минулому під палючим сонцем каралися на каменоломнях, як і ваші батьки в Сибіру на холоді. На Чорноморське узбережжя був висланий і перебував ув’язненим Папа Климент. Невільники після його прибуття дуже втішилися, адже він підтримав їх у нестерпних умовах каторги. Часто з поселення Відрадне я прогулююся в сторону моря. Сюди мене разом із сестрою Миколаєю Згромадження Святого Йосифа Обручника скерувало на місії. Море тепер під сірим і непривітним небом с. Павла Дубасюк грізно гомонить під ударами холодного вітру. І я часто роздумую над тим, як у цих місцевостях поневірялися невільники за свою віру християнську, за свої інакодумні, непідвладні тодішнім суспільним течіям, погляди. З ними ніхто не рахувався, їх вважали за рабів. У каторжан не було ні одягу звиклого, як у людей, ні харчів, ні елементарних умов і місця для сну і перебування. А ще – їх супроводжували суцільні моральні зневаги і свідомість того, що ніколи не повернуться у рідний край. Було чути лише свист нагайок по оголених тілах і брязкіт кайдан на руках і ногах. Римська імперія називала їх тодішньою мовою ferriterus – «ті, що працювали в кайданах». Їхні босі стопи ступали по камінні і не раз були зранені аж до крові, плечі надривалися від тягарів непосильної ноші. Вони працювали в небезпечних для людини місцях у кам’яних кар’єрах, і не один з них від тягару і нестачі простору зірвався і впав в обійми гострих скель чи морські хвилі. Ніхто не виявляв для страдників жодного жалю чи співчуття, не рахував, скільки їх загинуло на чужині в жахливих умовах каторги. Лише білокрилі чайки скорботно перетинали простір над Чорним морем, наче відображаючи відхід невинних душ у Божий світ, і сумно скигліли з цього приводу. І приходять мені на гадку слова з Молитвослова, що влучно висловлюють дійсність ісповідників віри чи волелюбних галлів, що повстали проти тиранії римських імператорів: ««Мученики Мученики й ісповідники […], що Христа ради каралися по 432

в’язницях і каторгах, ламані душевно, побоями, холодом і голодом нищені! Ваше число та ваші імена відомі тільки всевидющому Богові. Ви ріки крові праведної пролляли і сльозами підвали в’язниць та землю каторжну скропили. Ваша мученицька кров свідчить перед небом і всією землею про вашу непохитну вірність Богові. Ви могутні заступники наші перед престолом Всевишнього…» Всевишнього…» Не раз згадую своїх батьків. Наче б не існувало відстані між нами, хоча кілька років тому смерть розлучила нас. Тато, Василь Дубасюк, родом з Перемишлян. Мати – Ольга Ярош, уродженка Чернігівщини, пережила в п’ятирічному віці Голодомор, була свідком нещасної смерті багатьох односельчан від штучно створеного ворогами голоду в Україні. Натерпілися мої родичі досить, зморшки переорали їхні обличчя і руки, важка праця похилила їх до землі. Скромно, у трудах і недосипаннях проходило життя Дубасюків у галицькому провінційному містечку Перемишляни, де мером у першій половині ХХ століття був ісповідник віри і мученик, блаженний отець Омелян Ковч. Мене втішило те, що коли я виїхала на місії до Сибіру, в місто Прокоп’євськ, де в минулому каралися в часи розгулу радянського терору українські політв’язні, Ваші батьки спілкувалися з моїми родичами по телефону і підтримували їх на дусі. Євген і Стефанія Максиміви стали духовними і трудовими побратимами моїх батьків, і це давало мені сили в моїй християнській і просто гуманній місії посеред українців, німців, росіян, представників різних народностей і племен, що проживали в Сибіру. Я мала змогу і ласку від Бога побувати в таких таємничих місцях сибірських теренів, де рідко ступає нога європейця. Згадую це тепер з тихим сумом і тугою, бо з людьми, що там проживають чи були вивезені, мене пов’язують добрі відносини, незабутні враження від спілкування з ними. Багато українців після жорстокого бича депортацій чи ув’язнень там залишилися вже назавжди. Їхні діти вивчилися, вийшли в люди, навіть стали відомими вченими і спеціалістами в Росії. Зрештою, як і німці, котрі в минулому були військовополоненими чи підпали під вивезення, як вороги Радянського Союзу. Нащадки цих інтернованих німців також проживають там. У складних життєвих ситуаціях я завжди просила Вашу маму змовити за мене вервичку. А пані Стефа відповідала, що молиться і не одну… Завжди любила повторювати цікавий вислів: «Серце, серце, будь спокійне, збудься журб і всіх тривог. Все на світі йде, минає, буде так, як хоче Бог». Приємно згадати і той факт, що Ваші батьки любили приймати і спілкуватися з людьми, а між ними були як знайомі, друзі, так і священики. Найголовнішим Вашим гостем із західного світу був отець Іван Музичка, відомий богослов Української Греко-Католицької Церкви. 433

Коли я вперше розмовляла з Вашою мамою по телефону – вона мене дуже здивувала своїм свіжим голосом, нотками влучного гумору. І це такий наплив енергії від старшої немічної жінки. Таким чином пані Стефанія потішала всіх, хто зустрічався на її життєвому шляху. Під час відвідин я застала Вашого тата, який пильно займався перекладами з італійської мови на українську, сам хотів більше пізнати, ще й Вам допомогти. Недаремно кажуть люди: «Скільки ти знаєш мов, стільки раз ти людина». Втішало мене й те, що пан Євген мав про що поговорити з моїм батьком Василем, в’язнем радянських концтаборів. Мій тато не раз приїжджав до собору св. Юра, щоби зустрітися зі мною. І Вас там шукав. Раз навіть питався на подвір’ї за Вами: «А де тут музей сестри Володимири?» Ми ж разом з Вами часто готували стенди з матеріалами і фотографіями, присвячені знаковим подіям: Голодомору та іншим. Нам це добре вдавалося. Журналісти з різних часописів не раз приходили брати в нас інтерв’ю, присвячене величним постатям: Митрополиту Андрею Шептицькому, Патріарху Йосифу Сліпому. Праця в катедрі св. Юра часом так виснажувала, адже прибувала велика кількість екскурсій з групами молоді та дітей зі Східної України. Необхідне було вміння катехизувати експромтом. І в час такої перевтоми почути, як пані Стефанія защебече по телефону, означало, що весь тягар здіймається з душі, як рукою… Ваша мама, сестро, щиро тішилася тим, що військовослужбовці часто приходять до церкви на екскурсії, бо ж недавно пережилося події, коли війська НКВС переслідували свідомих галичан. Дивно, але мене почали запрошувати по неділях у військову частину міста Львова на катехитичні заняття поблизу храму святого Михаїла. Пані Стефа мене завжди підтримувала в моїй духовній місії, заохочувала до сміливих кроків у цьому напрямку і підіймала на дусі. Вона вміла бачити в мені мої таланти, які я не завжди вміла використати. Особливо пам’ятаю, як вона мене називала «військовим капеланом». Так воно тепер і здійснилось, бо зараз я працюю помічником військового капелана міста Ялти на Кримському півострові – отця Ігоря Гавриліва. Сестро Володимиро, я все призадумуюсь, як Ваші батьки, переживши лихоліття війни і тюрми, не втратили духа радості – Духа Божого. І сама собі відповідаю: та ж він ніколи не покидає своїх дітей. Святе Письмо розповідає нам, що радісного давця любить Бог. Так було і з Вашими родичами, вони ділилися дарами своєї душі з нами – Вірою, Надією та Любов’ю. Пан Євген був статечний і зосереджений, стриманий в мові, пані Стефа – щира, відкрита, милосердна, доброзичлива. Але вони один одного доповнювали, щоби творити цілість. Можу символічно їх назвати укритими фіалками в житті. 434

Стосовно квітів, чи пригадуєте той момент, коли одного разу, на Свято Матері, ми йшли через Галицький базар? Виникла ідея поздоровити Вашу маму зі святом букетом весняних квітів. Так як моя мама була далеко, це довелося зробити лише по телефону. Пані Стефі ж ми взяли в подарунок усі квіти від продавщиці, які мала. Прийшовши до Вас додому, так і подарували Вашій мамі великий оберемок крокусів. Матуся Ваша легенько їх огорнула руками, бо дуже любила природу. Ви стали біля неї, коли сиділа за столом, а я зробила Вам знимку. Чарівна усмішка спочила на обличчі пані Стефанії, і ніхто не здогадався, що вона – не бачить… Коли я йду на Личаківський цвинтар, то проходжу повз Меморіал Воїнів УГА, УПА, політичних в’язнів, де поховані Ваші батьки. Люблю до них звертатися, як до живих, бо для мене вони ніколи не вмирали. Часто прошу в них молитовної помочі… і все її дістаю. Часто милуюся морськими краєвидами і шукаю поглядом гору АйПетрі. Це чудова нагода для роздумів – дивитися на всі ті мальовничі закутки Кримського півострова і входити через брами пам’яті, морські хвилі, стогін вітрів і крик чайок у глибини історії, де завжди справжніми самоцвітами засіяли сотні тисяч українських мучеників за віру, любов до рідної землі української, свободи. Тепер святий Папа Климент й інші страдники, що подвизалися на каменоломнях у терпінні й молитві, тяжкій каторжній праці, холоді, голоді, спразі, нестерпній спеці, будуть підтримувати Вас, сестро Володимиро, і Ваших Батьків у небі!!! З любов’ю у Христі та молитвами сестра Павла Дубасюк Згромадження Сестер Святого Йосифа ОПДМ 3 квітня 2013 р. Божого

Юрій Петрівський Епопея про Стефана Зі спогадів Петрівського Стефана Васильовича, який пережив окупацію польську, німецьку і радянську. Звичайно, можна аналізувати за ці прожиті роки окупації негативні сторони, але були і позитивні моменти в житті. Народився Стефан у 1909 році в невеликому, але красивому місті Любачів, яке в цей час належало Польщі. Життєва доля його склалась як і в багатьох галицьких родин. У дитячі роки ходив до школи, бавився з однолітками, і не було різниці чи ти українець, чи поляк. Постійно на Різдвяні і Великодні свята українці ходили в гості до поляків, і відповідно на православні свята поляки приходили в гості до українських родин. 435

Однак такі відносини тривали тільки до середини 40-х років, коли у ці взаємини не втрутились іноземні держави. З 1931 року Стефан перебуває на службі в польській армії у Львові. Після закінчення служби залишається у Львові і шукає роботу. Для того щоб отримати роботу, потрібно бути поляком, адже при влаштуванні на роботу запитували: «Яку пан релігію визнає?». Якщо ти сказав, що греко-католик, для тебе ніякої роботи не давали. Звичайно, можна було неправду сказати, однак люди завжди чесно говорили, не обманювали. З часом роботу знайшов у знаменитого на той час професора хірурга Львівського меЮрій Петрівський дінституту пана Адама Груца. Одного разу до пана професора приїхав звичайний галицький селянин, який розшукував свого Адаська. На жаль, ніхто не зрозумів, якого Адаська він шукає. Аж пізніше стало зрозуміло, що шукав він свого сина – професора Адама Груца. Ця подія не набула розголосу, щоб не зашкодити професору, якого могли відсторонити від роботи за те, що був українцем за національністю. 1 вересня 1939 року розпочалась Друга світова війна. Німецькі війська дійшли до села Білогорщі, були на околицях східної частини Львова і з південної частини. У цей час Петрівський Стефан працював шофером (возив ранених солдатів польської армії до шпиталю у Львові). Він був свідком, коли польські офіцери звертались до солдат-кіннотників: «Панове, перша лінія танків це металічні, а решта – з фанери». Можна уявити, як могла кіннота воювати проти танків. Польська армія була розгромлена. Але німецькі війська відступили тому, що був підписаний Договір «Молотова – Рібентроппа» між СРСР і Німечинною. Був встановлений кордон по річці Сян між СРСР і Німеччиною. Радянське командування наказало всім жителям Перемишля замурувати вікна у своїх помешканнях, які виходять на річку Сян, для того, щоб не могли передавати жодної інформації для німців. У вересні 1939 року Стефан був змушений відвезти на машині професора до Перемишля дружину і двох дітей, тому що там він мав приватний будинок. Залишивши сім’ю, повернувся до Львова, щоб віддати машину її власнику. Повертався до родини вже попутнім транспортом. У цей час був встановлений кордон між Німеччиною і СРСР. Вимушений був перепливати річку Сян. Допливши до половини, почув автоматну стрілянину 436

дрезини. Звичайно, запам’ятався цей момент, коли не тільки за національну ідею, але і за національний колір переслідували українців. Так це було у 1946 році, коли до 1 травня (Дня Міжнародної солідарності трудящих), Стефан пофарбував автодрезину у синьо-жовтий колір. У цей час мав великі неприємності від свого начальства і терміново повинен був перефарбувати, інакше можна було потрапити на Сибір. Під час поїздки на автодрезині до Судової Вишні до нього підсів звичайний чоловік, але, як виявилось, з-під плаща було помітно форму бійця УПА. У цей час в автодрезину підсів офіцер НКВС. Під час подорожі один про одного дізналися, хто вони. Після цієї подорожі вони мирно розійшлися. Воїн УПА сказав: «Щасливої дороги, Іване» (хоча він не називався Іван), і, відповідно, офіцер НКВС відповів: «Щасливої дороги, Степане». Не дожив Стефан до часу, коли Україна стала Незалежною державою. Хоча є свої проблеми для молодої української держави, але це – наш дім, тому ми повинні в ньому господарювати, і ніхто не може втручатися у наше життя.

Євстахій Ясеньовський ЕМІГРАНТСЬКІ СПОГАДИ Святкування Різдва Христового предками Не було й нема на світі народу без релігії, а кожна релігія мала й має свої звичаї й традиції, що переходять з попередніх поколінь протягом століть. Свої релігійні традиції має й український нарід; вони побудовані на засадах християнства й пов’язані з великими релігійними святами: Різдва Христового, Воскресіння, Святої Тройці, Преображення Христа. Деякі звичаї є пов’язані з передхристиянською добою нашої історії. Наш народ у своїх релігійних звичаях зберіг з дохристиянських те, що не суперечить християнству й відповідає духові любові до Бога й до ближнього. Внаслідок цього утворилася органічна цілість, що збереглася до сьогодні. Релігія наших предків, що були войовниками й хліборобами, була міцно пов’язана з природою. 438

Євстахій Ясеньовський

Осінь іде Галичиною / Autumn in Halychyna

Ольга Панчак Присяга Україні Наша ненько люба, рідна Україно! Ти така неймовірно прекрасна. Голубонько біла у кожному нашому серці. Ти подарувала нам, дітям своїм, життя. Як Ти чарувала нас своїми смерековими лісами, високими горами, безкраїми широкими степами, шепотом пшеничних полів, дзюркотом бистрих гірських рік, неосяжним крилом блакитного неба та срібним гомінким великоднім дзвоном. Твоя душа озивається у козацьких думах, повстанських маршах, стрілецьких піснях. У вишитих натрудженими материнськими руками рушниках та запашному батьківському хлібі. Це для Тебе, наша рідна, наша мила, Ольга Панчак складали молоді стрільці присягу і, окроплені святою водою, сміливо та рішуче йшли в бій, залишаючи останню кулю для себе. Ти, як найяскравіша зоря, вела їх темними лісами, глибокими ярами та густими туманами, вказуючи єдино правильну путь. Прабатьківський благословенний клич великої України-Русі та славетної Гетьманщини пробуджував у повстанців ще більше наснаги та рішучості. Від їхньої готовності, їхніх діл і завзяття залежала наша майбутність. Твої сини та дочки прославляли тебе, Україно, віддаючи своє життя у боротьбі за незалежність. Де Ти, Україно, озовися! Плач, лемент і смуток тягнуться аж до Сибіру. За колючим дротом у пеклі сталінських концтаборів, у виснажливій праці і під «скрегіт зубів» наші батьки й діди не забували свою приналежність до української нації. Дзвоном тюремних кайданів кріпилась їхня свідомість. Вижити, вистояти у катівнях помагала незламна віра в Бога й Україну. До своїх полонених діточок Ти приходила щоночі. Ти колисала їх своїми материнськими колисковими. У коротких снах дарувала спогади безтурботного дитинства: гомінкий сміх дітвори, веселу коляду, родинні свята, літню грозу в полі, стежку понад рікою до батьківського порога і вишню з хрущами в саду. Ти додавала їм наснаги, коли невимовна туга стискала їхнє серце. 454

ПОДЯКА Щиро дякую монахиням Чину Святого Василія Великого, моїй родині і друзям за моральну підтримку у написанні книги, редакторському колективу – сестрі Єремії Стеблині, ЧСВВ, Сергію Коваленку, Мирославі Янкович, Любомирі Бурці, Ірині Коржинській, Марії Кіт, Світлані Калинюк; групі перекладачів – архимандриту, отцю д-ру Рафаїлу Турконяку, єромонаху Студійського уставу, Марії Кіт, Марії Заблоцькій, Наталії Ремез; а також усім тим, хто долучився до здійснення цієї праці. Складаю вдячність меценатам видання цієї трилогії: Видавництво “Духовна вісь”; голові Рудненської селищної ради пану Ігорю Форманчуку; адміністратору церкви Воздвиження Чесного Хреста в Рудно, отцю Теодору Заблоцькому; парафії церкви Успіння Пресвятої Богородиці, с. Страдч; педколективу Зимноводівської середньої школи № 1; депутату Зимноводівської сільської ради пану Володимиру Пастущаку; директору Львівреставрації пану Володимиру Пащаку; родині пана Юрія Петрівського, с. Зимна Вода; родині пана Петра Гузели, с. Зимна Вода; пану Михайлу Герману, Великобританія; пану Стефану Сіраковському, Канада; пану Оресту Фардизі, м. Львів; пані Марії Яворницькій, Львів-Лапаївка.

P.S. Дорогий читачу, якщо прагнеш сконтактуватися зі мною, залишаю тобі свою електронну адресу: sestravolodymyra@gmail.com

471

Художньо-документальна повість

Надія Максимів

Галицький рід Видання друге, виправлене та доповнене

Літературний редактор Любомира БУРКА Коректор Ірина КОРЖИНСЬКА Дизайн обкладинки Дмитро КОНЮХОВ Художник-дизайнер світлин Ольга ШИНГУР Художник-графік Роман ПЕТРИК Переклади на англійську мову о. д-р Рафаїл ТУРКОНЯК ТУРКОНЯК,, Марія КІТ Переклади з німецької мови Марія ЗАБЛОЦЬКА ЗАБЛОЦЬКА,, Наталія РЕМЕЗ Технічне редагування Марія КІТ Комп’ютерна верстка Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Зоряна ІВАНКІВ, Ярина ІВАНКІВ ІВАНКІВ,, Марія КІТ КІТ,, Ольга КОВАЛИШИН КОВАЛИШИН,, Назар КОНДРАТ КОНДРАТ,, Оксана КРУК КРУК,, Юрій ЛАЦУГА ЛАЦУГА,, Мар’яна ПРИШЛЯК

Підписано до друку 15.10.2014. Формат 70x100/16 Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 41,28 Наклад 1000 прим. Замовлення № 15/10-14 Гарнітура Times New Roman

Приватне видавництво “Духовна вісь” вул. Жовтнева, 27, м. Вишневе, 08132 Києво-Святошинський р-н, Київська обл. тел./факс: (044) 390-36-21, (067) 251-16-67 e-mail: namysto55@ukr.net Свідоцтво про внесення до державного реєстру Серія ДК № 798 05.02.2002 Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи Серія А 01 № 142340 21.02.2008 Друк: ПП “Михайло Торба”, інд. № 2223919690 тел.: (032) 227-52-79, (096) 288-18-17

472