Jurn 2018 6

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

6/113/2018

Радість Різдва

Дорогі читачі часопису християнської родини “Діти Непорочної”! У цей особливий, святий вечір знову затримуємося і розважаємо час Божої благодаті і милості, яка явилася у народженні Ісуса Христа – Бога від Бога, Світла від Світла, Єдинородного Божого Сина. Ісус, як звичайна людина, увійшов у наш світ, у наші людські справи, турботи, радості і страждання. І тепер Він прагне увійти і оселитися в кожній людині, в кожному людському серці. Відкриймо двері наших сердець Христові! Христос народжується – славіте! Христос з небес – виходьте назустріч! Христос на землі – підносьтеся! «Заспівайте Господу пісню нову. Заспівайте Господу, вся земле» (Пс. 95, 1)! Знову розсіюється темрява, знову є світло; знову Єгипет покараний темрявою, знову Ізраїль осяяний стовпом. Люди, які сидять у пітьмі невідання, нехай «побачать велике світло» відання (Мт. 5, 16). Прадавнє пройшло, тепер усе нове (2 Кор. 5, 17). Буква уступає, дух переважає; тіні проходять, їхнє місце займає істина. Приходить Мелхіседек; народжений без матері народжується без отця; у перший раз – без матері, у другий – без отця. Порушуються закони єства, світ небесний має наповнитися. Христос повеліває, не будемо противитися. «Всі народи, заплещіть руками, вигукніть до Бога голосом радости» (Пс. 46, 2); І я проголошу силу дня. Безтілесний втілюється, Слово твердне, Невидимий стає видимим, Недотичний осязається, Безлітний починається. Син Божий робиться сином людським, Ісус Христос учора й сьогодні, і навіки Той же (Євр. 13, 8). Нехай юдеї спокушаються, елліни сміються, єретики притупляють язик! Тоді вони увірують, коли побачать Його вознесеним на небо; якщо ж і не тоді, то неодмінно, коли побачать Його грядущого з неба й зійшовшого судити (Із (Із слова св. Григорія Богослова, єпископа Назіану (330-391). Небо і земля днесь по пророцтву хай возвеселяться. Ангели і люди, духовно торжествуймо, бо Бог у плоті явився тим, що в пітьмі і тіні сиділи, рожденний від Діви! Вертеп і ясла прийняли Його. Пастирі чудо звіщають; волхви зі сходу в Вифлеєм дари приносять; ми ж хвалу недостойними устами з ангелами Йому принесім: “Слава во вишніх Богу, і на землі мир, прийшло бо Очікування народів; прийшовши, спас нас від рабства ворогові!” Волхви, перські царі, спізнавши ясно на землі народженого Царя Небесного, світлою звіздою ведені, приспіли до Вифлеєму, дари несучи добірні: злото, і ліван, і смирну; і впавши, поклонилися: бо побачили, що у вертепі, як Младенець, лежить Сущий поза часом. Ликують ангели всі на небесах і радіють люди днесь, виграває ж усе творіння ради зродженого в Вифлеємі Спаса, Господа: бо всяка омана ідольська припинилася, і царює Христос навіки! Велике і неможливе чудо днесь звершилося: Діва народжує – і утроба не ушкоджується, Слово воплочується – і з Отцем не розлучається; ангели з пастирями славлять, і ми з ними воззовім: “Слава во вишніх Богу і на землі мир!” ((Стихири Стихири Великого Повечір’я Різдва Христового). Христос Рождається! Славімо Його!

Небесні об’явлення. Книга 4 Формат: 145х200 мм, 288 с., ISBN 978-617-618-116-3, 2018 Св. Бригітта Шведська (1303-1373) – шведська католицька монахиня, письменниця, теолог, засновниця Чину Сестер Бригідок, терціярка францисканська, Свята Католицької Церкви і патронка Європи у своїй IV книзі “Небесних об’явлень” продовжує науку Сина Божого до Своєї Улюблениці про покликання священика, їхню місію у Церкві, про християнське лицарствао, яке повинно захищати Божу Правду та поширювати християнську віру... Небесні об’явлення. Книга запитань. Книга 5 Формат: 145х200 мм, 88 с., ISBN 978-617-618-117-0, 2018 Книжка п’ята Св. Бригітти Шведської “Небесні об’явлення” написана у формі запитань та відповідей на них. Над цією книжкою необхідно серйозно задуматися, бо вона зворушує читача, спонукає до глибоких розважань… Отче наш Формат: 80х115 мм, 512 с., тв. палітурка, ISBN 978-617-618-009-8, 2018 (Червоний та білий варіанти) Це добре знаний українським віруючим молитовник, до якого входять основні набоженства нашої віри. Хрестовий Похід Молитви Марія від Божого Милосердя Формат:105х150 мм, 288 с., тв. палітурка, ISBN 978-617-618-115-6, 2018 Молитовник містить молитви з Книги Істини, отримані Марією від Божого Милосердя, через які Пресвята Трійця та Пречиста Діва Марія готують людство до Другого Пришестя Ісуса Христа. На 1-й ст. обкл. Ікона Різдва Христового. Христового На 4-й ст. обкл. Василь Яремин. Образ Матері Божої Страдецької Нерушимої Стіни Стіни.. м. Івано-Франкове, 2018 Передруки і переклади дозволено подавати з вказівкою на джерело. Редакція має право скорочувати та редагувати надіслані матеріали, рукописи та фотоматеріали не повертає. Просимо всі фото та текстові матеріали надсилати у цифровому варіанті на нашу електронну пошту.

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

6/113/2018

Заснований у 2000 році

ЗМІСТ

Засновник: Релігійне видавництво “Добра книжка”

1. Сторінка головного редактора Хто витримає до кінця – той спасеться ....................................... 2

Періодичність: раз у два місяці

2. Історія Спасіння

Реєстраційне свідоцтво КВ № 5359. Індекс: 23979 Головний редактор

Роман Брандштаттер Вифлеєм ........................................................ 6

3. Християнство, відкрите заново о. Альфред Холєвінський Біблія – Слово Бога, скероване до мене ..... 9

Роман БРЕЗІЦЬКИЙ

4. Наші традиції

Редакційна колегія:

о. Василь Рудейко Різдво Христове .................................................. 12

Роман БРЕЗІЦЬКИЙ

5. Минуле та сучасне

Перекладач

Протопресвітер Олександр Шмеман Церква та історія ...................... 14

Андрій ЧОРНИЙ Обкладинка Юліан С САВКО АВКО Літературний редактор Іванна ДОРОШ Художнє оформлення Юліан С САВКО АВКО Технічний редактор Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Ольга КОВАЛИШИН

© Релігійне видавництво “Добра книжка”, 2018 Адреса редакції: вул. Б. Хмельницького, 35/3а, м. Львів, 79019 тел./факс: (032) 261-55-74, (096) 914-63-77 e-mail: gbooklviv@gmail.com web: www.gbook.lviv.ua Магазин: вул. Б. Хмельницького, 35/3а, м. Львів, 79019 тел.: (032) 261-55-74, 261-55-74, (097) 67-67-725 Друк: СПД Торба Михайло Михайлович Наклад: 600 примірників.

6. Голос Марії о. Євгеній Сьпйолек Не є запізно ..................................................... 19 о. Євгеній Сьпйолек Почути ............................................................. 21

7. Наша історія Віктор Заславський Український прапор над Україною ................... 23

8. Постаті Церкви Володимир Гіщинський о. Партеній Ломиковський –

монах-василіянин, дипломат, меценат (початок) (початок)............................. ............................. 27 9. Нам пишуть Ольга Шендюх Український Єрусалим ............................................... 30 10. Поетична сторінка Володимира Круковська Янголята .......................................................... 32 11. Листи читачів Олеся Гуцулка Відвідини воїнів на Донбасі .................................... 33 !!! УСІМ ПЕРЕДПЛАТНИКАМ НАШОГО ЧАСОПИСУ !!! У 2019 році ціна журналу “Діти Непорочної” у нашому магазині – 26 грн. Індекс 23979. Вимагайте та зберігайте чек передплати! Якщо Ви не отримали часопис, звертайтеся на гарячу лінію Укрпошти: 0-800-300-545. Повідомляємо, що з 2019 передплата на рік буде коштувати 188,28 грн. (6 номерів), на пів року – 94,14 грн. (3 номери). Замовляйте наш журнал та книжки через інтернет, відвідавши нашу веб-сторінку www.gbook.lviv.ua.

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ

ÂÈÔËŪÌ

Герріт ван Гонтгорст (1590 – 1656). Поклоніння пастухів

Пізно після обіду вони прибули до Вифлиєму, що лежав на двох пагорбах, які своєю формою нагадували двогорбого верблюда. Йосиф зворушено глядів на добре йому знані з часів дитинства виноградники, городи і оливкові сади. Вдивлявся у мазанки, наочні свідки його дитячих пригод і забав. Насправді це була незавидна місцина між пустелею і пасовиськами, яка жила лише спогадами про багатства Боаза і колосся Рут Моавитянки, про

6

царського пастуха, що випасав тут отари кіз і овець, а передусім – живою пам’яттю про Рахіль, перед побіленим гробом з пласкою крівлею котрої вони зупинились по дорозі. Скільки б разів Ізраїль заходив мріями і думками до майбутніх днів Месії, через передання Пророків, він завжди поєднував Його прихід і особу з містечком Вифлиєм Але якщо б когось з ізраїльського народу запитали, чи він уявляє собі прихід на світ Божого Помазанця

№6/113/2018

серед бідних мазанок, болота і різкого запаху кислих овечих сирів що варили пастухи, напевно би не дав ясної відповіді, і радше вбачав би у земному Вифлиємі віддалений небесний Вифлиєм, завішений між зорями, ніж мав би відверто визнати, що це мале, непримітне містечко має бути колискою святого Помазанця. Але Йосиф, що був залюблений у свої батьківські краї, як і кожна закохана людина, не бачив цієї злиденності й захоплено розка-

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ зував жінці особливості рідного містечка. Марія мовчала і лише час від часу усміхалась. Ця усмішка була, можливо, печаттю миру, який відчувала в своїй душі при гробниці Рахілі. Плід свого лона, що ось-ось мав побачити цей світ, цілковито віддала в руки Божі. Вона згадала чомусь історію Йосифа, що, проданий своїми братами за двадцять срібняків купцям з Ізмаїлу, не лише вибачив їм, а ще й потім пригорнув їх до себе разом з усім родом Якова і врятував від голоду та страждання, віддаючи добром за зло. Спомин про терплячого і бездомного сина Рахілі, блукаючого по світі, чомусь зливався у її думках з Тим, Хто мав Народитись. Та попри те була спокійна, бо в тому дещо складному, а передусім для неї самої незрозумілому зв’язку, який віднаходила і протягувала з радісною меланхолією між минулим життям патріарха і майбутнім життям її Первородного, втішала її подальша доля Йосифа невільника, котрий після багатьох гірких випробувань, високо піднявся перед Предвічним і щасливо дожив до старечого віку. Цей спокій був у її серці й тепер, попри увесь гамір і крик, що панував у містечку яке гостило незліченну кількість подорожніх, що прибули з усіх сторін Ізраїля. Йосиф невдовзі перестав захоплюватись красою рідних сторін. Турбуючись за здоров’я і безпеку Марії, зміркував, що нелегко буде знайти для неї місце в заїзді. З натугою, крок за кроком простували вони вперед. Марія сиділа на ослі, а Йосиф йшов збоку, міцно тримаючи його за вуздечку. Однак осел, чи то будучи з натури

своєї норовистим, чи, може, сильно налякавшись тісняви і гамору, – а може, просто Йосиф, не знаючи його вдачі, не вмів з ним поводитись, бо позичив його у сусідів із Назарету, – часто зупинявся або ж раптово зриваючись, біг уперед серед злісних криків людей і тягнув за собою Йосифа, який схопивши вуздечку, марно намагався втихомирити впертого клаповуха і надати його крокам спокійної ходи. Притиснені до стіни якоїсь мазанки, безпорадно дивились на вируюче перед ними море людей, ослів і мулів, нав’ючених фруктами,

на верблюдів, які з пустельною задумою несли на собі купців і товар: на ятки, забиті овочами, рибою і клітками з барвистим птаством. Крики погоничів верблюдів змішувались з голосінням жебраків і верескливим криком міської сторожі, яка, намагаючись встановити лад, своєю безсилістю лише збільшувала хаос і сум’яття. Вона, може, й вміла сяк-так дати собі раду з напливом людей у звичайні торгові дні. Але у виняткових обставинах, як от, скажімо, сьогодні, коли з торговим днем припав перепис населення, – а тут ще щоденний

Лоренцо Лотто (1480 – 1556). Різдво

№6/113/2018

7

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ рух подорожніх караванним шляхом, який провадив з Єрусалиму через Вифлиєм у Міцраім, – була безпорадною. Йосиф і Марія, поволі посуваючись вздовж рятівної стіни, що заступала їх, неначе оборонний вал, від напливу тисняви, врешті доплентались до зачиненої брами якогось будинку. Йосиф постукав. У заґратованому вікні з’явились чиїсь очі, але недоброзичливі слова на їхню адресу не були втішними. Тому ходили від однієї до іншої брами і просились переночувати, але через те, що їх ніде не впускали, Йосиф невдовзі втратив надію на безпечну ночівлю під крівлею. Хоч він і мав у Вифлиємі рідних і хороших знайомих, та всі вони мешкали в іншій частині містечка, тож не міг до них дістатись через наростаючу метушню, та ще й через те, що бідна Марія, втомлена дорогою, вибиваючись із сил, вже ледь трималась. Безсило піддались натиску галасливої юрби, що занесла їх на широку площу, де був початок незнаної їм дороги. Було вже зовсім темно. Зупинились перед заїздом. “Та там нема, напевно, жодного вільного місця”, – подумав собі Йосиф. Тимчасом люди вкладались до сну хто де міг: на подвір’ях, на площах, під стінами будинків, під деревами, у садах та городах. Праведний муж не міг дозволити вагітній жінці спати на вологій землі дощового місяця, та й зрештою будь-якої миті міг настати її час пологів.

– Увійдімо всередину, – мовив Йосиф. Увійшли до господи. На подвір’ї, повному ослів, мулів і верблюдів, було душно і темно.

8

Під аркадами, які квадратом оточували двір, спали на землі люди, загорнені у плащі, поклавши голови на сідла. Нічну тишу порушувало хропіння сплячих. Хтось говорив крізь сон, хтось неспокійно перевертався з боку на бік. Дув північно-східний вітер, від гір тягнуло прохолодою. З-під темної глибини аркад якась постать у довгому пастушому плащі з каганцем у руці йшла до прибулих.

– Мир цьому дому, – прошепотів Йосиф.

– І вам, – відповів чоловік, що стояв перед ними, і, піднісши вгору олійну лампу, що ледь блимала, уважно подивився на прибулих і на осла, який соромливо опустив голову і терпляче дозволив дивитись на себе.

– Звідки ти? – запитав чоловік з лампою у руці.

– З Галилеї, з Назарету, – відповів Йосиф.

– Прийшов записатись до книг перепису населення?

– Так.

– А ця жінка?

– Це моя дружина. – Йосиф благально глянув на чоловіка і витиснув із себе слова, в яких одночасно були і скарга, і жалібність, і незворушна віра в людську доброту: – Моя дружина вагітна... Дивлячись на нерухоме обличчя незнайомого, можна було б подумати, що ці слова не справили на нього жодного враження, але рух яким він погасив олійну лампу, свідчив про його приховану тактовність, бо, почувши це, не хотів подавати Йосифові виду, що бачить сльози на його очах, а жінці, що бачить її вагітність. “Добра людина”, – подумав собі Йосиф.

№6/113/2018

– Тут, поміж людьми, вона не може народжувати, – сказав чоловік.

– Не може, – прошепотів – як відлуння – Йосиф і розвів руками.

– Ходіть, – сказав. Вийшли за ним на дорогу. Він провадив їх навпростець через стерню, через гай смоківниць до печери, висіченої у скелі. Викресав кременем іскру і запалив лампу; поставив її у глибині гроту, на жолобі, вмурованому в скелястій стіні.

– Тут є солома, зробіть собі з неї настил. А ось ячмінь для осла. А тут, – заглянув у дзбан що стояв у кутку, – є молоко. Мир вам. І вийшов. Йосиф вибіг за ним, хотів йому подякувати, але незнайомець зник у темряві. Йосиф крикнув навздогін: – Хто ти, пане? Як тебе звати?

– Я пастух, – почув голос, що віддалявся у темряві. Йосиф повернувся у печеру і вже хотів було голосно хвалити добрий вчинок незнайомого пастуха, коли побачив, що Марія слабне і повільно осувається на землю. Швидко згорнув солому, зняв із себе плащ і накрив жінку, потім у глибині печери затулив обличчя руками і, повернувшись до породіллі плечима, тремтячи зі страху і зворушення, чекав. Коли почув тихий плач Дитини, впав на землю і віззвав: – Благословенний будь, Господи, Боже Авраама, Ісаака і Якова, Боже Ізраїля! Святий! Святий! Святий!

Роман Брандштаттер, Глава з книги “Ісус із Назарету”

ХРИСТИЯНСТВО, ВІДКРИТЕ ЗАНОВО

БІБЛІЯ – СЛОВО БОГА, СКЕРОВАНЕ ДО МЕНЕ

У цьому номері журналу розпочинаємо новий цикл статей на біблійну тематику. В цій першій статті ми зробимо кілька вступних зауважень, щоб читачі знали наперед, чого очікувати від цього циклу і з яким наставленням чекати наступних номерів. Ці статті є витягом з книги о. Альфреда Холєвінського “Християнство, відкрите заново”. Зі Святим Письмом є так, як із картиною, що є цінним витвором мистецтва. Кожен, дивлячись на неї, може ставити собі різні питання. Наприклад: “На якому полотні вона намальована? Які були використані фарби? Яка техніка? Хто є автором? Коли постала? Скільки раз за свою історію була реставрована і що притім до неї було домальоване?” Це все

обґрунтовані, доречні питання, але вони не виражають того ставлення, яке ми передусім повинні мати до твору мистецтва. Кожен твір мистецтва призначений для того, щоб його споглядали, щоб захоплюватися тим, що на ньому зображене, щоб пройнятися його змістом і збагатитися тим, що на ньому передане нам. Так само й зі Святим Письмом! Вивчаючи його, можна питати: “Як воно постало? В якому порядку? Хто й навіщо розбудовував його протягом століть? Які первісні функції воно виконувало? Як стилістично збудовані його окремі оповідання? В якому жанрі написані?” Це питання, безперечно, змістовні, навіть потрібні для правильного розуміння Біблії, і їх не можна оминати, але вони не суттєві, бо не потрапляють в ціль. Чому? Тому

що єдиний слушний підхід до Святого Письма сокритий у питанні: “Що Бог у цьому слові, яке читаю, хоче сказати мені?” У такому ставленні до Біблії є віра в те, що в цій книзі є вічно актуальне слово Боже, дане Церкві (тобто нам, віруючим) на її мандрівку крізь віки, яке є для Неї світлом, що освітлює, і поживою, що насичує. Метою наших бесід буде висвітлити саме цю фундаментальну суть Святого Письма, щоб таким чином показати його неминущу актуальність і наблизити його до нашого життя. Тож не варто шукати в цих бесідах вдоволення інтелектуальної цікавості, намагаючись розширити свої знання про Біблію і знайти відповіді на закиди тих, хто заперечує її Божественне походження. Наші біблійні бесіди допоможуть тим людям, які, може, й хотіли

№6/113/2018

9

ХРИСТИЯНСТВО, ВІДКРИТЕ ЗАНОВО б читати Святе Письмо як живе слово Боже, але не вміють цього робити і, знеохочені, відкладають його, оскільки воно буцімто не промовляє до них. Є бо якась таємнича перешкода, що відділяє їх від Біблії, робить її незрозумілою книгою для них, її ж бо зв’язок з їхнім конкретним життям вони не помічають. Які джерела цього тривожного явища? Немає змоги тут і тепер це ґрунтовно проаналізувати, але принаймні вкажемо на три причини цього. Перша полягає в тому, що ми просто не усвідомлюємо, що Святе Письмо є і повинно бути для нас Книгою життя. Ми звикли його сприймати як збірку оповідань про те, що відбувалося колись в Ізраїлі, що сталося в житті Ісуса з Назарету чи з первісною Церквою, і що всі ці оповідання є ділами давно минулих днів. Маючи досить поверхову релігійну освіту, ми знаємо теж, що Біблія якимось чином є суттєвим елементом нашої віри (тому хвилюємося, коли хтось нападає на її Божественний авторитет чи її правдивість), а водночас лежить вона собі спокійно на полиці – якщо взагалі є вдома, – припадає порохом, ніхто її не читає, не розуміє. Багато хто навіть вважає, що це нормально. Часто наше бажання читати Біблію прирівнюється до бажання прочитати якусь там книгу з історії, в якій, наприклад, розказується про життя Хаммурапі. – Та багато хто скаже: “Яке нам до нього діло?” Друга причина. Нам здається, що найважливіше в Святому Письмі – його історична достовірність. А все інше – другорядне. Однак власне з цієї точки зору Біблія й викликає труднощі. Часто нам видається просто смішним повірити в історичність усього, що написано в Біблії. Тож ліпше, мовляв, не чіпати цього дражливого

10

питання і не вивчати взагалі Святого Письма. Але такий підхід є хибним, і тоді Біблія дійсно перед нами зачиняється. Це правда, що історія відіграє в Святому Письмі суттєву роль, адже в Біблії йдеться про дії Бога в людській історії та фундаментальні події у світі. Але Святе Письмо – це не підручник з історії; ця Книга лише трактує її, вказуючи її глибину і лише вірою досяжний вимір. Сподіваюся, ці короткі зауваги допоможуть правильно зрозуміти Святе Письмо. Головне, щоб нашим першим питанням, з яким ми беремо в руки Біблію, не було: “Що в цьому оповіданні є історичним фактом, а що ні?”, – а: “Що в цьому чи тому слові Бог хоче мені сказати?”

Запам’ятаймо собі: Біблія – не підручник історії, а Слово Бога, Який об’являється в історії, Слово, яке скероване до кожної людини, до тебе і до мене. Найважливіша ж причина, чому найсуттєвіше в Святому Письмі є закритим перед нами, є ще глибшою. Щоб ліпше це зрозуміти, пригадаймо собі певну, очевидну, але забуту істину. Біблія, хоч і віримо, що її першим автором є Бог, не впала нам з неба. Її писало під натхненням Святого Духа багато людей. Вона народилася в житті Божого народу, спочатку Ізраїля, а потім первісної Церкви в результаті постійної діяльності Бога в людській історії. Це об’явлення Бога в історичних

Поль Гюстав Доре (1832 – 1883). Ангел приносить їжу пророкові Іллі

№6/113/2018

ХРИСТИЯНСТВО, ВІДКРИТЕ ЗАНОВО

Поль Гюстав Доре (1832 – 1883). Езра читає Закон

подіях сформувало віру Ізраїля, а потім Церкви. Ізраїльтяни, Апостоли, перші християни пізнавали Бога з того, що Він для них зробив. Біблія є цвітом і вічним свідоцтвом цього досвіду віри. У ній описано те, що Ізраїль та первісна Церква пережили і який досвід мали. Серед перших адресатів цього Божого Письма воно викликало такий ефект, який викликає щойно написаний любовний лист до нареченої в закоханого хлопця: перечитує його раз по раз, і вібрують всі струни його душі, адже в цьому листі відображається його відчуття любові. Задумаймося хвилю над цією метафорою, і зрозуміємо, чому Біблія не про-

мовляє до нас сьогодні. У руках того, хто не пережив подібної любові, лист закоханого буде просто набором фраз. Визнаймо цілком об’єктивний факт: Біблія сьогодні для багатьох нібито віруючих і практикуючих католиків є мертвою літерою, не промовляє до них! У цьому криється страшна небезпека! Запитаймо себе: “Чи, бува, причиною цього не є те, що нам бракує досвіду віри наших предків?” Чи часом не є так, що наша релігійність внаслідок багатьох причин розвинулася за якоюсь іншою, не біблійною, схемою? Може, ми не переживаємо нашу віру так, як біблійний Авраам чи цар Давид, Марія, Мати Ісуса,

чи Павло з Тарсу? Може, власне тому наше життя не є співзвучне зі Святим Письмом? Бог дав Церкві Біблію як вічну норму віри, на яку Церква повинна постійно рівнятися. Будь-яке релігійне життя, яке народжується і розвивається не так, як описано в Біблії, є не тим життям, яке Бог хоче бачити в християнах. Тому що Бог так само, як діяв і спасав свій народ – Ізраїль, як діяв у житті, смерті і воскресінні Ісуса, як діяв у житті первісної Церкви, – так хоче діяти і в нас, оскільки ми є продовженням тієї самої історії спасіння, про яку свідчить Біблія. Може, тепер ми зрозуміли, наскільки необхідним є для християнина постійне читання Святого Письма. В Божому задумі це, хоч і не єдиний, але незамінний і необхідний засіб формування в нас справжнього християнського життя. “Все Писання – надхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий” (2 Тм. 3,1617), – читаємо в другому Посланні до Тимотея. Церква твердить те саме. Конституція Собору про Об’явлення каже: “Така є сила і спромога слова Божого, що є воно для Церкви підтримкою і життям, а для синів Церкви – силою віри, кормом душі, чистим і невисушним джерелом духовного життя”. Було б добре, щоб наші бесіди внесли свою скромну лепту в руйнування мурів, які відділяють нас від Святого Письма, щоб Книга книг знову стала для нас щоденною поживою, насущною Книгою, близькою нам, до якої радо звертаємось, читання якої формує й розвиває нашу віру. Недільна бесіда 4 липня 1976 року

о. Альфред Холєвінський

№6/113/2018

11

НАШІ ТРАДИЦІЇ

РІЗДВО ХРИСТОВЕ Подія Різдва Христового описана в Євангеліях від Матея та від Луки. Ми вже знаємо, що Діві Марії з’явився Ангел. Він сповістив Їй, що Вона народить Сина, Якому треба буде надати ім’я Ісус. Тобто Благовіщення вже готує нас до Різдва. До того часу Марія заручилася з Йосифом, якого почали називати Обручником. Він прийняв Її як свою дружину, і вони разом помандрували до Вифлеєма. За наказом імператора Августа кожен єврей повинен був приїхати до міста свого народження для перепису населення. А оскільки Йосиф походив із Вифлеєма, то мав прибути туди. Це дуже символічно, бо слово “Вифлеєм” у перекладі означає “Дім хліба”. Гарно про це сказав святитель Філарет: “Хліб Небесний сходить у дім хліба. Христос повертається у Вифлеєм, щоб там народитися”. Коли Йосиф із Марією прибули туди, то всі готелі були переповнені. Тож єдиним місцем для нічного перепочинку стала для них печера, в якій під час негоди переховувалися пастухи зі своїми отарами. Саме народження Христа відбулося чудесним способом. Водночас засіяло світло і було чути голоси Ангелів. Пастухи, які це побачили, прийшли до печери, а після них мудреці зі східних країн також поклонилися Месії. Проти Христа повстало тодішнє Юдейське царство в особі царя Ірода. Тоді ж винищили дітей віком до двох років. Йосифові з Марією довелося втікати до Єгипту, щоб урятувати життя Ісусові. Коли небезпека минула, вони поселилися в Назареті. На початках християнства подію Різдва не святкували, і лише згодом, на Ефеському соборі, його встановили. Тоді загалом свята встановлювалися цікавим способом. До IV століття християни не святкували історичних свят. Це означає, що святкування стосувалися якихось богословських ідей. Своєрідним богословським святом на зламі IV–V століть перед тим, як свято Різдва відокремили, було свято Богоявлення – “Свято Світла”. Воно поєднувало в собі декілька богословських ідей: народження Христа, Його Хрещення, поклоніння мудреців, весілля в Кані Галилейській. Суть цього давнього свята, яке сьогодні збереглося тільки в одній Вірменській Апостольській Церкві (6 січня), – вказати на абсолютну зміну логіки функціонування світу. У народженні Бог стає людиною, у Хрещенні Пресвята Тройця явилася світу, у поклонінні мудре-

12

№6/113/2018

Юліус Шнор фон Каролсфельд (1794 – 1872). Втеча до Єгипту

ців – мудрість світу не протиставляється мудрості Божій, що є зламом у філософії; перше чудо в Кані Галилейській являє Христа світові як Бога, Котрий творить чуда. Результатом усіх цих чотирьох аспектів є те, що люди, бачачи цю зміну, приходять до покаяння і віри. Основна ідея первісного свята Богоявлення – побачити і повірити. Приблизно в IV столітті починають з’являтися перші натяки на відокремлення в окреме свято народження Христа. Найперше це відбулося в Західній Церкві, але згодом перейшло і до Східної. Існує багато теорій, чому так сталося. Деякі вважають, що воно заступило поганське “свято світла”, інші переконані, що Церква орієнтувалися на чотири сонячні цикли сонцестояння і рівнодення, а також, що свято Різдва зародилося, бо необхідно було наголосити на народженні Бога в тілі. Насправді поштовхом до виокремлення цього свята стали аріянські дискусії IV століття. Із цього виникла потреба акцентувати на тому, що народжений у тілі Ісус Христос є справжнім Богом. Цей наголос на божестві Христа дає підставу вважати, що не йшлося про заміщення якогось поганського свята. В Україні святкування Різдва переплітається з поганськими традиціями. Щоб зрозуміти, яким має

НАШІ ТРАДИЦІЇ бути справжнє християнське Різдво, варто дещо роз’яснити. У нашій традиції напередодні Різдва вся родина збирається за Святою вечерею. І от господар вносить до хати дідуха. Чи потрібно це робити? Складно говорити про різні дохристиянські вірування українців, бо збереглося дуже мало достовірних свідчень про це. Стосовно Вечері напередодні свята і внесення дідуха, то тут важко казати про язичницькі корені. Чому? Бо від початків християнства вечеря перед великими святами була звичним явищем. Ми маємо Літургійне святкування, яке передбачає Литію, на якій відбувається благословення хлібів, пшениці, вина, єлею. Те, що свято близько до Нового року і люди прагнули освятити 12 місяців року, втілено в 12 пісних стравах на Святій вечері. Це намагання вказати на освячення всього року. Дідух – зв’язані колосся пшениці чи жита – на початках християнства символізували образ Христа. Якщо згадати давні євхаристійні молитви, то там ідеться, що “так, як ця пшениця була розсіяна по всьому світу і збирається, для того, щоб стати хлібом, так і Тіло Христове по світі збирається для Євхаристійного святкування”. Тут є натяк радше на християнський ритуал. Тому дідух все ж таки є прообразом Хліба Небесного. Цікавими є постаті трьох мудреців зі Сходу. Дехто каже, що це були царі, інші вважають їх волхвами, магами. Але вони прийшли до Дитятка Божого, щоб Йому поклонитися і подарувати

Поклін пастухів новонародженому Дитяткові

дари: ладан, золото і смирну. Сьогодні науковці більше схиляються до того, що ці три особи були астрологами-науковцями. Вони побачили нову зірку в небі, що засяяла дивним світлом, і, знаючи, що з цим має бути пов’язана якась велика подія, ішли, щоб – як вчені люди – віддати належне “чомусь, що перевищує науку”. Ідеться про золото, що найцінніше і належить цареві, ладан що належиться тільки Богові, миро, яким помазували царя і священика. Це є символи найкращого і найвищого, що люди назбирали за всю історію існування. Тут ідеться про науку, яка схиляється перед мудрістю, і про правду, яка схиляється перед істиною. Цикл Різдвяних богослужінь подібний до Пасхальних. Святові Різдва, як і святові Богоявлення, передує тиждень, який подібний богослужіннями до пасхального. Там є і Великий понеділок, і вівторок тощо. Різдво, як Пасхальна неділя, є в центрі святкування. Важливим є тиждень перед Різдвом, а також посвяття. Після Різдва ми святкуємо Собор Пресвятої Богородиці – Особи, Яка найбільше доклалася до народження Ісуса. Другого дня після Різдва – пам’ять святого Стефана, першого мученика, свідка Христового. Якщо задуматися над святом Різдва, то воно відкриває нам теж різні прості аспекти загальнолюдських відносин. Тут ідеться не лише про народження Спасителя, а й про дар материнства, про шанобливе ставлення до природи (при народженні Спасителя були присутні звірі), про смирення Богові, що символізують собою три царі. Це свято дає нам розуміння таких простих речей, тимчасом як люди в сучасному світі шукають пояснення різних аспектів життя в сучасних філософських течіях, афоризмах різних мислителів. Свято Різдва – справді дуже значиме в міжлюдських відносинах. Підґрунтям для цих стосунків є цінність людського життя. Людина настільки цінна в очах Бога, що Він готовий Сам воплотитися і стати людиною. Бог не хотів стати Ангелом чи твариною, – лише людиною. Він створив людину на початку створення світу, і цим засвідчив надзвичайну “благість” людського життя. Цим Господь вказує нам на наше призначення: кожен із нас покликаний стати таким, як Він. Літургійні тексти в день Різдва говорять нам про те, що “у день святого Різдва знову зацвітає в раю, яким стає Богородиця, дерево життя, від якого ми, ївши, будемо мати життя вічне”. о. Василь Рудейко

№6/113/2018

13

МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ

ЦЕРКВА ТА ІСТОРІЯ Світ відійшов від християнства – таким є основний факт “нової історії”. Епоха панування християнства в світі завершилася “визволенням” світу від того панування. Середньовічний синтез, в якому була спроба розв’язати споконвічний антагонізм Церкви і “світу цього”, розпався. Проте цей новий розрив не є простим поверненням до раннього, докостянтинівського стану речей. Тоді християни йшли до перемоги. Тепер перемога вже позаду і обертається поразкою. Тоді світ ще не вірив у Христа, тепер він уже більше не вірить в Нього. Правда, він хотів би зберегти дещо зі свого християнського минулого – християнські “принципи” і “основи”... Ми живемо у світі, наповненому християнськими “пам’ятниками”. Світ не бореться з християнством відкрито, він навіть готовий чесно визнати свої “витоки” з християнства. І все ж таки треба бути сліпим, щоб не бачити, що по-справжньому надихають і по-справжньому “рухають історію” вже цілком не християнські “одкровення”; в них людські юрби вкладають свою невмирущу віру в земний прогрес, у земне щастя, а так звані “християнські принципи” виявляються безсилими перед хвилею грубої сили, цинізму і брехні, що загрожує задушити нас. На жаль, широка дорога людської історії давно вже проходить повз вузький путь християнства. Живі душі і незаснувші уми з болем і тривогою переживають той розрив, і все боліснішим стає

14

Протопресвітер Олександр Дмитрович Шмеман (1921, Таллін, Естонія – 1983, Крествуд, Йонкерс, штат Нью-Йорк) – священнослужитель Православної Церкви в Америці, протопресвітер; богослов, автор ряду книг

питання: “Як повернути християнство в світ, що зробити для того, щоб воно перестало бути уділом самих лише втомлених душ, набожних бабусь і поодиноких обранців?” У відповідь повсюди виникають рухи, організації, союзи, що мають за мету діяльність, натхненну ідею нового “завоювання” світу для Христа, нового апостольства, а якщо треба – нового мучеництва. Що темніша ніч навколо нас, то сильнішою стає надія, віра в можливість нової перемоги християнства. Але доречно запитати себе: якої перемоги ми очікуємо і яким шляхом хочемо йти до неї? Урок однієї невдалої перемоги не має пройти для нас марно. А перемога була. Немає, мабуть, того хто не визнає великої і вічної краси християнського Середньовіччя,

№6/113/2018

однаково – східного чи західного. Немає того, кого б не хвилював спогад про ту святу мрію, – осінити все земне поселення, весь світ куполом св. Софії або тінню готичного собору. Якщо ця перемога не вдалася, розпалась, то про яку нову перемогу ми мріємо? І тут виявляється, що християни не мають спільної відповіді на це питання і вирішують його діаметрально протилежно. Хтось провину за розрив Церкви і світу сміливо покладає на саме християнство. Християнство втратило світ, бо християни, мовляв, не зуміли відкрити усієї правди про людське життя, вгамувати людську потребу земної правди, земної краси, земного щастя. В ім’я Христа творилося надто багато зла, часто торжествували неправда, насильство і брехня. Саме тому епоха Рене-

МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ сансу була повстанням людей, котрі не знайшли в християнстві “виправдання” і зцілення свого земного життя. Тому нові “активісти” закликають християн хоча б тепер прийняти світ, увійти в нього по-справжньому, відчути відповідальність за всі питання, що стоять перед людством, і зробити це не “символічно” (відслуживши Молебень перед початком тої чи тої роботи, яка більш християнською від того не стає), а “реально”… На це їм відповідають: “Християнство не від цього світу і не його діло займатися справами цього світу. Сфера Церкви і сфера світу – засадничо відмінні і не повинні бути змішувані. Боже – Богові, а кесарю – кесареве. В Церкви є своя вічна турбота – спасіння душ, зцілення від гріха та немочей духа, і ця турбота може здійснюватися в будь яких умовах, в будь якому земному царстві. Царство Боже – всередині нас, і тому розрив Церкви й

світу не хвилює християн, котрі налаштовані подібним способом, вони визнають його, навпаки, неминучим і навіть природним”. Яка ж із цих двох позицій правильна? Ми дуже часто міркуємо так, наче б окрім Церкви, поруч з нею або помимо неї існувало якесь там “християнство взагалі”, “у світлі” або “в дусі”, з допомогою якого можна щось вирішувати або щось створювати. Ось ця спокуса абстрактного християнства повинна бути подолана передусім. Від початку християнство було, є і буде Церквою; не існує християнства поза Церквою, – або ж це фальшивка, жалюгідна карикатура на християнство – “за стихіями світу, а не за Христом…” (Кол. 2:8). Бути християнином – це від самого початку значило увійти в Церкву, стати її членом, і звершувався цей вхід через таїнственну смерть і воскресіння у хрестильній купелі. Бути членом Церкви означало не

Юліус Шнор фон Каролсфельд (1794 – 1872). Боротьба Якова з Ангелом

“індивідуальне” релігійне життя, а передусім приналежність до повноти життя з братами. Сам Христос зібрав Церкву і дарував їй Своє Життя, і це життя ми маємо тією мірою, якою ми залучені в таїнственну дійсність Церкви. Але жити в Церкві – не значить прийняти якийсь спільний світогляд, відчути “ідеологічну” солідарність, як, скажімо, в політичній партії або профспілці. Хоча на жаль, Церква на наших очах надто часто перетворюється саме в ідеологічний союз, в якому саме “ідеологія” об’єднує людей. Так, Церква – єдина у своєму вченні, у своїй вірі, в надії і любові, але ця єдність має своє джерело і свою мету не в чомусь людському, а в Христі. Жоден вислів не зустрічається в апостола Павла так часто, як “у Христі”. І ці слова не є образом, метафорою, а вказують на суть, на те, що було самим осердям християнського досвіду в первісній Церкві: дійсна єдність з Христом, єдине життя з Ним, так що, як сказав був апостол Павло: “Живу вже не я, а Христос живе у мені” (Гал. 2:20). Ця єдність з Христом дарована Церкві і є суттю всіх її Таїнств, передусім Таїнства Таїнств – Євхаристії. І вона дарована не кожному окремо, а всім разом, зібраним в Його ім’я, що становлять одне Тіло. Христос прийшов не лише для того, щоб кожного із нас з’єднати з Богом, а й щоб у Богові всіх нас з’єднати воєдино, “зібрати в одне розкидані діти Божі” (Йо. 11:52). Бути свідком Божим означає знати те, про що звіщаєш, на досвіді пережити те, до чого кличеш. – Це і є Церква. Якщо ми проповідуємо Христа, а самі не живемо новим життям у Ньому,

№6/113/2018

15

МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ тобто в Церкві, якщо ми кличемо світ до Христа, а самі не знаємо, де Він, – тоді марна і мертва проповідь наша. Христос у Церкві і Церква у Христі; лише в Церкві і від Церкви можна бути свідком, а не простим переповідачем чужих слів. Лише в благодатному досвіді Церкви ми можемо повторити слово Апостола: “Про те.., що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, що ми бачили й чули, про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом. А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!” (1 Йо 1:1-4). Ці слова – ніщо інше, як опис Церкви, і хто не скуштував тієї досконалої радості життя в Церкві, хто не має цього досвіду Церкви, – про що він буде свідчити і чим перемагати світ? Я вірю, що лише в тому первісному досвіді Церкви ми знайдемо відповідь теж на болісне питання про ставлення Церкви до історії, про наше покликання у сучасному світі. Церква живе в часі, історії, у тому вічному русі, зміні, становленні,– “смерть бо та час владарюють на землі”. Проте лише Церква знає, що в історію вже увійшла вічність, що знайдено Камінь, Який виводить нас із тої плинності, щоб перемогти її і надати їй сенс. Бо сама Церква і є тим каменем, бо утверджена на “нерушимому камені – Христові”. В Церкві живе Христос, а Христос “учора, і сьогодні, і навіки Той Самий” (Євр. 13:8), і, живучи Його життям, вона живе

16

вже життям не лише людським, а й Боголюдським. Вона одночасно ще в дорозі – страждає від спеки та пилюки довгого шляху, але вже й у Батьківщині; ще на землі, але вже й на Небі. Звісно, Бог прийшов спасти, освятити і преобразити весь світ. Проте це станеться лише тоді, коли ті, кому вже дароване нове життя, будуть жити ним, коли Церква стане “містом, що лежить на верху гори” (Мт. 5:14). Перед тим, як думати, яким чином ми переможемо світ і по-християнськи його облаштуємо, потрібно нам знову і знову зануритися в повноту Церкви, зробити її для себе дійсно тим, що є “єдино потрібним” (Лк. 10:42), бути до кінця

№6/113/2018

вільними від цього світу і від його влади над собою. Ще не знаємо ми, якою буде ця перемога, але тому і не знаємо, бо не до кінця віддали себе Церкві і не живемо в ній вповні. В П’ятидесятницю Дух вилився на Церкву, повертаючи нам Христа. “Отож, Я з вами по всі дні, аж до кінця віку!” (Мт. 28:20). Лише свідченням про Нього і про Його дійсне перебування посеред нас – вірою, надією і любов’ю – ми вийдемо на дорогу перемоги. Протопресвітер Олександр Шмеман Надруковано в часописі “Вольная мысль” №2. Мюнхен, січень 1960. Переклад з російської А. Чорного

Поль Гюстав Доре (1832 – 1883). Йов розмовляє з друзями

18

ХРИСТОС – ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ

ХРИСТОС – ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ

Пресвята Родина з Ангелом-Хоронителем

Крістобаль Ґарсія Сальмерон (1603–1666). Добрий Пастир

№6/113/2018

№6/113/2018

17

Ґебгард Флатц (1800 – 1881). Святий Йосиф з Дитятком Ісус

Карло Дольчі (1616 – 1686). Кормляча Богородиця

Ґебгард Флатц (1800 – 1881). Святий Йосиф з Дитятком Ісус

Карло Дольчі (1616 – 1686). Кормляча Богородиця

18

ХРИСТОС – ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ

ХРИСТОС – ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ

Пресвята Родина з Ангелом-Хоронителем

Крістобаль Ґарсія Сальмерон (1603–1666). Добрий Пастир

№6/113/2018

№6/113/2018

17

ГОЛОС МАРІЇ

НЕ Є ЗАПІЗНО

“Дорогі діти! Природа дає вам знаки своєї любові у розмаїтті плодів. І ви – через Мій прихід у світ – прийняли щедрі дари та плоди. Дітоньки, Бог знає, чи відповіли ви на Мій заклик. Я вас прошу: “Не є пізно, виберіть святість і життя з Богом у благодаті та мирі! Бог вас благословить і дасть вам стократно, якщо довіряєте Йому. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”. (Послання від 25 вересня 2018 року). Різноманітні плоди: яблука, груші, сливи, персики, виноград, чорниці... Такі добрі, смачні, поживні для нас збіжжя, овочі, трави! Декотрі люди вирощують самі собі фрукти, дехто купує їх на ринку чи в ма-

газині. І всі ми їх споживаємо. Бог такий добрий до нас! Незліченні скарби дарів оточують нас на цій крихітній землі, що дана нам для життя. Ця Божа планета, природа насичені любов’ю, приязню і турботою Творця до нас, Його дітей. Цариця Миру повчає нас, що ті плоди є знаками любові природи до нас. Разом з приходом Марії в меджуґорських Об’явленнях ми отримали щедрі дари та плоди. Архієпископ Госер (Посланець Папи Римського у Меджуґор’ї) говорить про великі плоди Меджугор’я, про навернення, зміну життя та Сповідь багатьох паломників. Слова Марії схиляють нас до того, щоб усвідомити собі плоди об’явлень в особистому та сімейному житті, в Церкві і світі. Дякуємо за

отриманий мир серця, радість та згоду в родині. За оживлення в нашому житті Таїнства Покаяння, за кожну Службу Божу та поклоніння Пресвятим Дарам, за молитву на вервиці, за моління та піст в намірах миру. Дякуємо за паломництва з усього світу. Дякуємо за оживлення віри та ревність, за всіляку задіяність у житті Церкви і всі діла, що виросли, натхненні Посланнями. Під впливом слів Марії знайдімо час, щоб приглянутись до всіх дарів у своєму житті; можна їх навіть записати і засвідчити про них. Дякую Богові за всі паломництва, дні зосередження, розважання Послань Цариці Миру і всі дари. Часто люди переповідають якісь негативні журналістські історії, думки, і вони

№6/113/2018

19

ГОЛОС МАРІЇ крутяться в медіа, але зазвичай мало хто знає, який великий вплив Об’явлень є в окремих людях, спільнотах, родинах і всьому світі; як Послання Цариці Миру формують історію багатьох людей та спільнот. Заохочую, щоб кожен з нас задумався, помітив щедрі дари та плоди приходу Цариці Миру. Як би виглядало наше життя без них? Що ми відповімо? Бог знає. Це питання також може допомогти організаторам паломництв поглиблювати віру паломників. Чи не перетворюємо ми, бува, паломництва на прості екскурсії? Чи впроваджуємо паломників у суть Об’явлень, у молитву, в піст? Чи паломництва допомагають усім нам бути відповідальними за своє

20

життя, сім’ю, Церкву? Цариця миру багато разів казала про те, якою важливою є роль кожного з нас в Божому плані спасіння. Чи паломництва, які ми організовуємо, сприяють тверезості в наших родинах та Батьківщині? Ченаколо в Меджуґор’є, де рятуються молоді люди, – це радісний крик про втілення Послань Божої Матері в життя, це крик про поміч для поневолених, виснажених, тих, кому погано, це крик про справжнє навернення. Нехай кожне паломництво служить цій меті. Закликаю вас, ще бо не запізно! Ми змарнували багато часу. Ми були далеко. Ми не думали про найважливіше, грішили. Не молилися. Шкода… Тимчасом Богородиця не хоче, щоб ми залишалися в спогадуванні того,

№6/113/2018

що вже минуло, але закликає нас бути рішучими у святості та житті з Богом у благодаті та мирі. Замість того, щоб згадувати грішне минуле, ліпше прожити сьогоднішній день у святості. Відкриймо сьогодні Святе Писання, прочитаймо, розважмо й подумки, в почуттях та вчинках вирушаймо в тому напрямку, який вичитали. Це правда, що життя без молитви – порожнє. Але ще не пізно! Сьогодні можемо зануритися у всі чотири частини Вервиці, а, отже, в усі найважливіші таїнства нашої віри. Сьогодні можемо знайти час і куточок для особистої молитви. Можливо, хтось потребує посповідатися з усього життя. Тоді прочитайте спочатку хоча б фрагмент Євангелія, щоб забажати святості життя з

ГОЛОС МАРІЇ Богом. Відтак зробіть добрий іспит совісті, може, й на папері. Читайте його, розважайте, жалійте і плачте, постановляйте поправитись та йдіть до Сповіді, бо ще не запізно. Маріє, виховуй нас і допомагай нам, щоб ми вповні довірилися Богові, повірили Йому, полюбили Його всім серцем і усім життям. Нехай благословить нас Бог і обдарує солодкими і добрими Своїми плодами: з городів, полів та садів, а ще більше тими, що не минають, – духовними з Неба. Амінь. ПОЧУТИ “Дорогі діти! Ви маєте велику благодать, бо покликані до нового життя через Послання, які вам даю. Це, дітоньки, благодатний час, час і заклик до навернення для вас та майбутніх поколінь. Тому прошу вас, дітоньки: більше моліться і відкрийте своє серце Моєму Синові Ісусові. Я з вами, усіх вас люблю та благословляю Своїм материнським благословенням. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”. (Послання від 25 жовтня 2018 року). Царице Миру, дякуємо Тобі за Послання, що Ти нам даєш, в яких закликаєш нас до нового життя. Послання і заклики, що вони містять, є для нас великою благодаттю. Вони кличуть нас до віри та любові. Вони є любов’ю Матері, світлом у темряві і прокиненням зі сну. Пробуджують тугу за Небом, являють сенс нашого життя, вводять на шлях святості, від-

кривають нам Божі плани. Молись за нас, Мати Божа, щоб ми ще більше прийняли до серця Твої Послання, щоб ми жили ними, впроваджували в життя кожне слово, яке Ти даєш нам. Нехай стане для нас дорогоцінним, бо походить з Неба (пор.

25.06.2002). Молись за нас, щоб Твої Послання не стали буденними для нас, щоб ми раділи ними, жили ними й розповідали про них людям своїм словом та життям. Любі діти! Ви маєте велику благодать, бо покликані... В попередньому Посланні, Ти, Матір Божа, сказала нам, що разом з Твоїм приходом ми отримали щедрі дари та плоди. Маріє, повна благодаті, в сьогоднішньому Посланні Ти говориш нам, що ті роки уділюваних нам Послань – це час благодаті для нас. А що є змістом Послань, адресованих нам? – Заклик до навернення і нового життя. Навернення розпочинається від молитви, а молитва є відкриттям серця Ісусові. У переживанні власного навернення, в молитві та відкриванні серця Ісусові – Ти, Маріє, є з нами, любиш нас і благословляєш материнським благословенням. Дякуємо Богові за все те добре, що через Твої послання звершується в нас і в людях по всьому світі. У святому Хрещенні ми отримали дар нового життя. Аби його не лише не змарнувати, але розвивати, – Ти, Царице Миру, у Своїх посланнях закликаєш нас до молитви і посту, до Сповіді, читання Святого Писання і до Євхаристії. Таким

чином ми пробуджуємо нашу віру, покидаємо старе й грішне життя, виходимо на дорогу святості й отримуємо мир у серці. В іншому Посланні, Ти, Маріє, відкрила нам: “Я тут є для того, щоб повести вас новою дорогою, дорогою спасіння” (25.06.1992). На дорозі невпинного навернення, молитви та посту, Сповіді, читання Святого Письма та Євхаристії ми досвідчуємо благодать спасіння, звільнення від злих духів, зцілення від хворіб, духовних паралічів та неспокою. Це нове життя – це життя в Божому Царстві, у вівчарні Ісуса, на виноградній лозі, у спільноті Святої Церкви. Заклик у Посланнях до нового життя є для нас великою благодаттю. Не проходьмо байдуже повз ці Послання, розважаймо їх, читаймо і застосовуймо в щоденному житті. Це благодатний час і заклик до навернення для нас та майбутніх поколінь. Нам потрібно розповідати про Об’явлення та Послання, запрошувати в паломництва до Меджуґор’є. Треба свідчити життєвим прикладом. Те, що діється через Об’явлення та Послання, є часом благодаті для нас і майбутніх поколінь. Усі, хто під впливом Послань Цариці Миру зростають у вірі та молитві, – ходять до Сповіді та на Службу Божу, ясніють любов’ю і миром, читають Святе Писання і живуть ним, а також беруть участь у тому, що Бог – через Марію – готує для їхніх дітей та онуків. Хто творить спільну молитву в сім’ї, той закладає тривалі та святі сім’ї у май-

№6/113/2018

21

ГОЛОС МАРІЇ

бутніх поколіннях, відновлює Церкву. Хто віддається Богові, приймає від Нього радість та любов, – той водночас передає віру своєму потомствові. Маріє, Ти сказала, що це час і заклик до навернення для нас та майбутніх поколінь. Мати Церкви! Та превелика сила народу в Меджуґор’ї, в храмі і навколо нього, безліч людей з усього світу на Горі Об’явлень та Горі Хреста, ті всі, що моляться, слухають; усі грішні, хворі, поневолені нагадують нам тих із Євангелія, про котрих читаємо: “Ішла з Ним народу превелика сила” (Лк 14,25); “Коли народ юрмився коло Нього, щоб почути Слово Боже” (Лк 5,1); “Приходили до Нього всі

22

митарі та грішники, щоб Його почути” (Лк 15,1); “Приносили до Нього всіх недужих та біснуватих” (Мк 1,32). Наблизилось тим до нас Царство Небесне. Воно є в нас і між нами – де є воскресіння сердець, де є переміна життя, де радість і мир, де Божа сила. Є так, як було тоді, на початку. Щоб так діялось з нами – тепер і в майбутніх поколіннях,– Ти закликаєш нас, Мати наша, більше молитися і відкрити своє серце Ісусові. Ісусові, про Котрого читаємо: “Він розповів їм притчу про те, що їм треба молитись завжди й не падати духом” (Лк 18,1); “Тими днями Ісус вийшов на гору молитись і провів усю ніч на молитві до

№6/113/2018

Бога” (Лк 6,12). Може, хтось із нас безпорадно жаліється: “Я вже так довго молюся – і жодної відповіді! Стільки зусиль – і намарно”. Марія закликає усіх нас: “Відкрийте своє серце Моєму Синові Ісусові”. А Ісус сказав Петрові: “Відчали на глибину та й закиньте сіті”... “Наставнику, всю ніч ми трудились і нічого не піймали, але на Твоє слово закину сіті... і наповнили два човни, так, що вони майже перехилялися” (Лк 5,5-7); “Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись” (Лк 6,21). Почути Євангеліє, почути Матір Ісуса і Матір нашу – це велика благодать. Амінь. o. Євгеній Сьпйолек

НАША ІСТОРІЯ

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР НАД ГАЛИЧИНОЮ Коли у 1918 році на теренах Української Народної Республіки німецькі та австрійські війська вилучали в селян хліб, худобу та зброю, а непокірних саджали до в’язниць чи навіть розстрілювали, неподалік тодішнього Єлисаветграду, а нинішнього Кропивницького, стояв легіон Українських Січових Стрільців. Ті самі добровольці з Галичини, які воювали на Маківці та Лисоні, вибивали більшовиків з Одещини та Запоріжжя, – веселі хлопці з залізною дисципліною, високим бойовим духом та чітким розумінням того, заради чого вони взяли в руки зброю. Командував ними ерцгерцог, або архикнязь, як його називали на український манер, Вільгельм Габсбург, член цісарської родини. Серед солдатів та офіцерів було чимало поетів, письменників, іншої інтелігенції. Усуси, як жартівливо називали себе Українські Січові Стрільці, були задіяні в каральних акціях німців та австрійців проти місцевого населення, але спочатку вони просто домовлялись з селянами по-доброму, потім їхні керівники почали заступатись за окремих активістів, і врешті-решт вони відмовились взагалі стріляти в українців. Тоді в жовтні січовиків відправили з Єлисаветграду на Буковину – подалі від проблемних земель. Притім, ерцгерцогові було наказано слідкувати щоб усусуси нікуди не вирушали з місця дислокації. Тривога австрійського командування була зрозумілою – Австро-Угорська імперія програвала Першу Світову війну і мусила бути розділеною на кілька окремих національних держав. Незалежність отримали Угорщина та Чехословаччина, яка забрала собі Закарпаття; величезні території на Балканах відійшли до Сербії, і так з’явилось королівство Югославія. На Буковину претендували румуни, а ось Галичина з її мішаним українськопольским населенням стала яблуком розбрату між українцями і поляками. Українці претендували на східну Галичину з переважно українським населенням, а поляки, мріючи про відновлення Речі Посполитої в кордонах XVIII століття, прагнули залучити до складу своєї щойно створеної держави і Львів, і Тернопіль, і так далі по Збруч, а може, й по Дніпро.

Листівка Е. Козака. Львів. Листопад

Українські дипломати у Відні намагались вплинути на ситуацію, українські активісти обрали собі уряд і президента – Євгена Петрушевича, а тим часом у Львові українці, які служили офіцерами львівської залоги, ще у вересні зорганізували гурток під назвою Центральний Військовий комітет. Варто запам’ятати хоча б кілька імен цих ентузіастів – поручник Іван Рудницький, засновник комітету, чотарі Володимир Караван і Любомир Огоновський, хорунжі Василь Бараник і Володимир Батрак, студент Юрій Полянський. Згодом до них долучились інші однодумці, серед яких вояки УСС, які повернулись з російського полону. Вони змогли зорганізувати українців які служили в австрійській армії і поліції Львова. Але учасники цього комітету не могли вирішити – робити ставку на мирне захоплення влади шляхом переговорів та домовленостей чи на військовий переворот. Все змінилось тоді, коли 30 жовтня на

№6/113/2018

23

НАША ІСТОРІЯ засідання комітету прибув Дмитро Вітовський, офіцер Українських Січових Стрільців. Взагалі-то усусусам було заборонено залишати своє місце дислокації на Буковині, але їхній командувач Вільгельм Габсбург співчував українській справі і – попри наказ – дозволив Вітовському виїхати до Львова. І ось, швидко розібравшись у ситуації, цей досвідчений вояк рішуче наполіг на військовому сценарії, сказавши історичні слова: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки”. Дійсно, польські організації і комітети були готові до будь-якого шляху захоплення Галичини – вони водночас чекали на прибуття послів і урочистої передачі Львова полякам, і готували збройний варіант. Тому в українців був єдиний шанс – боротися за Україну зі зброєю в руках. План Вітовського був такий: силами українців у Львові та інших містах краю роззброїти всі австрійські, мадярські та польські військові формування і таким чином заволодіти Львовом та усіма теренами Галичини – від річки Збруч до Перемишля. Усі українські частини на Буковині мали якомога швидше їхати до Львова. Вітовський, який отримав від українського комітету звання полковника, не мав сумнівів. Єдиною проблемою був Львів, столиця Галичини, де знаходились усі польські організації та комітети, і де поляки становили 57% від двохсоттисячного населення міста, а українці – лише близько 12%. До того ж, у Львові можна було розраховувати лише на 1400 солдат та 60 старшин. Згадували, що, дізнавшись про це, Вітовський не стримався і крикнув: “Усе пропало”, але потім заспокоївся і сказав: “Наша честь вимагає, щоб ми першими взяли владу в краї, хоч би навіть зразу довелося її втратити”. За планом Вітовського, сила українців була в стрімких діях, а згодом на допомогу Львову мали прийти усусуси з Буковини. І ось уже пополудні 31 жовтня українські кур’єри почали розвозити накази по галицьких містах. О 4 ранку по всій Галичині українські сили – військові, студенти, робітники, селяни, інтелігенція – почали захоплювати казарми, сховища боєприпасів, відділи пошти та телеграфу, залізничні вокзали і ратуші, роззброювати австрійські і польські загони. В Золочеві і Коломиї, Стрию і Жовкві, Кам’янці Струмиловій і Станіславові, Щирці і Жидачеві, Теребовлі та Галичі, Підволочиську і Бережанах, Козовій і Гусятині, Самборі і Яворові, Турці і Перемишлянах, Дрогобичі, а

24

№6/113/2018

згодом і в Бориславі, у Тернополі і Перемишлі та інших містах та містечках Галичини безкровно встановлювалась українська влада. Усюди спритність українців привела до того що австрійці й поляки не чинили опору і мирно здавали зброю. І ось уранці 1 листопада 1918 року з першими променями сонця замайоріли на баштах ратуш, флагштоках вокзалів і пошт, на площах і вулицях міст, містечок та сіл синьо-жовті прапори. На мурах Львова з'явились плакати, які починались словами: “Волею українського народу утворилась на українських землях колишньої Австро-Угорської держави Українська Держава”, а закінчувались запевненням, що “безпечність суспільного порядку, життя і маєтку, а також за осмотрення поживи вповні запоручається”. Отже, вперше з часів Королівства Руського споконвічне корінне населення Галичини підняло свій прапор над своєю землею. Вперше українці Галичини заявили про себе на цілий світ як про державницьку, політичну націю, що готова взяти свою долю у свої руки. Тоді ж українська влада запросила національні меншини, тобто поляків, євреїв, німців – відправити своїх представників до органів місцевого самоврядування. Представники цих національних меншин відреагували на проголошення української держави, яка пізніше стала Західноукраїнською Народною Республікою, доволі спокійно і навіть із симпатією. У Перемишлі міська польська газета “Глос правди” писала: “Ми – національна меншість і повинні це враховувати. Тому вважаємо своїм обов’язком не дратувати антагонізму народів, не будувати доріг, що нас ділять, а шукати тих, які би нас об’єднували, будувати мости над прірвами”. Винятком став хіба що Борислав, де встановити українську владу вдалося лише за 4 дні, а також Львів, де поляки становили більшість і який відігравав значну роль у польському національному та імперському міфі. Підкорення Русі у XІV столітті перемінило Польщу на потужну по мірках східної Європи – супердержаву, а об’єднання її з Литвою взагалі перетворювало її на імперію. Польща без Львова – все одно, що Росія без України чи Англія без Індії. Поляки, мріючи про відновлення своєї держави, хотіли відродити не просто Польщу,– їм потрібна була уся Річ Посполита в кордонах XVIII століття: зі Львовом, Вільнюсом і ще багато чим. Притім поляки, яким ніколи не бракувало відваги, готові були за Львів і вмирати, і вбивати.

НАША ІСТОРІЯ

Львів. Площа Ринок доби ЗУНР

Вже 1 листопада різноманітні польські організації почали збирати зброю і займати укріплені пункти. Одним із перших таких пунктів став костел святої Ельжбети біля залізничного вокзалу. Українські патрулі досить швидко помітили ці приготування, але їх засмутило, що зброю переносили жінки і діти. Дмитро Вітовський, який зайняв посаду коменданта Львова, розгубився і сказав: “Не для того ми перебирали владу, щоб стріляти у жінок”. Українці, взявши владу в Галичині, з самого початку діяли по-лицарськи, намагаючись робити все без крові та насильств, відпускаючи полонених посадовців під чесне слово і закликаючи поляків до міських рад. Поляки порушили цей принцип, стріляючи з вікон костелів і залучаючи до боротьби жінок і дітей. Звісно, сам образ жінки яка зі зброєю в руках проти когось б’ється, виглядає досить красиво. Але що робити солдатові, в якого вона стріляє? Стріляти у відповідь?! Тоді зрадиш лицарським переконанням і відчуєш себе варваром. Чи одразу здаватись? Тоді зрадиш те, заради чого взяв зброю у руки. І поки українці вагались, як чинити з поляками, їхніми жінками, підлітками, усіма цими цивільними, які перетворились на комбатантів, але залюбки прикривались статусом мирного населення, пройшов час, і поляки встигли перебрати ініціативу. Почались вуличні бої за Львів. Спочатку все йшло досить по-людськи – недарма цю польськоукраїнську війну часто називають останньою лицарською війною. Ворогуючі сторони домовлялись, де будуть стріляти з гармат, а де не будуть, влаштовували перерив, під час яких грали у футбол та пили разом каву, і не лише каву. Що

ж: і ті, і ті були львів’янами; і ті, і ті любили це древнє красиве місто і не хотіли руйнувати його. Багато з солдат та офіцерів ворогуючих армій перед цим були приятелями чи знайомими, в одній лаві служили у війську або разом працювали ще до війни. Але невдовзі поляки стали порушувати режим тиші, вводити українців в оману, обіцяючи початок переговорів і водночас просуваючись на важливих напрямках. А коли Дмитро Вітовський вертався з Парижу, де на повоєнній мирній конференції вирішувалась подальша доля Європи, поляки збили його літак, незважаючи на припинення вогню і “гарантії” безпеки. Що ж, поляки дуже хотіли залишити Львів і Галичину за собою, і для цього вони готові були діяти швидко та несподівано, рішуче та відважно, хитро та підступно, жертвуючи і життям, і честю, і совістю. І ця підлість поєднувалась у них з відвагою і жертовністю – недарма серед тих, хто виступив проти українців і у Львові, і на західних кордонах, були поляки-добровольці з усього світу. Але врешті-решт, усе вирішила підтримка з боку англійців та французів. Польська сторона запевнила їх, що українці нездатні створити власну державу, зате сильна Польща буде надійним щитом проти комуністів. Франція допомогла полякам сформувати нову армію, надала цій армії найсучасніше озброєння, в тому числі танки. Коли в Українській Галицькій Армії почалась епідемія тифу, і українці купили необхідні медикаменти, англійці з французами не дали доставити їх в Україну. Тиф викосив значну частину українського війська, та й припасів їм ніколи не вистачало, адже на Східну Україну наступали червоні та білі, і армія Петлюри героїчно, але безнадійно билася за кожний метр української землі. В таких обставинах втримати Галичину було неможливо – і українці, незважаючи на деякі успішні битви, змушені були відступити і приєднатись до армії Української Народної Республіки. Українська Галицька Армія, мотивована, дисциплінована, навіть галантна, блискуче билась проти червоноармійців, ставши прикладом для інших петлюрівських військ, і навіть спромоглась одного разу визволити Київ від більшовиків, щоправда – ненадовго. Врешті-решт, частина галицького війська на чолі з генералом Антіном Кравсом змогла пробитись з чергового оточення до Чехословаччини, де склали зброю у нейтраль-

№6/113/2018

25

НАША ІСТОРІЯ ній державі, але більшість армії, перетворена стараннями англійців та французів на тифозний шпиталь, мусила домовлятись з білим рухом, потім з червоноармійцями. Хтось був репресований, хтось зміг дочекатись, коли більшовики почнуть битись проти поляків, і більшість полків тепер уже Червоної Української Галицької Армії швидко перейшли на бік польсько-петлюрівських військ, де їх роззброїли та інтернували. Шлях Української Галицької Армії, та й загалом української збройної справи, почався в Галичині, зі славетного Листопадового чину, а закінчився тифозними бараками, поневірянням між східними братами та ворогами: червоними, білими та поляками. Страшну ціну заплатили галицькі українці за право підняти синьо-жовтий прапор над містом Лева, за право проголосити свою землю своєю, хоча б і на короткий час. Звісно, тут постає питання – чи варто було тоді взагалі починати боротьбу? Чи не ліпше було б почекати до кращих часів? Але хто чекає на кращі часи, той зазвичай ніколи і не починає боротись. А хто не бореться – той нічого і не отримує. Згадаймо Ліну Костенко: “Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі”. А ще – так само, як проголошення Української Народної Республіки,– це створило прецедент і змусило ввесь світ говорити про Україну не як про скупчення російських губерній, а як про окремий край, де живе окремий народ. Через це навіть більшовики не приєднали Україну до Радянської Росії, а створили окрему, хоча і маріонеткову, республіку. Так само і з Галичиною. Завдяки рішучому виступові українців про їхнє право на цей край заговорили у високих колах Англії, Франції, Сполучних Штатів Америки. Цікаво, що під час переговорів у Парижі за Західноукраїнську народну республіку намагався вступитись Луї Бота, правитель і народний герой Південної Африки, провідник бурів під час Англо-Бурської війни і близький друг Уїнстона Черчилля. Пізніше британський дипломат лорд Керзон намагався відокремити етнічні українські і польські землі. Створився прецедент, який пізніше використали інші гравці у великій політиці, і лінія Керзона лягла в основу сучасного кордону між Україною та Польщею. Така іронія пані історії – 1919 року Галичина стала польською завдяки тому, що так вирішили у високих кабінетах спонсори поляків у Франції. Через 20 років Галичина стане українською, тому що – знову ж таки – так вирішать у високих кабінетах

26

№6/113/2018

гравці у велику політику – завдяки прецедентові, який створили Українські Січові Стрільці та інші відважні патріоти Галичини. А ще 22 січня 1919 року уряд Західноукраїнської Народної Республіки проголосив єдність з Великою Україною, і цей Акт Злуки урочисто оголосили перед Софійським собором у Києві. Українці Сходу і Заходу засвідчили свою єдність і прагнення жити в одній державі. Знов-таки, це був прецедент, від якого потім відштовхуватимуться великі держави в своїх планах поділу Європи. А значить, якби тоді, в останні дні жовтня 1918 року Рудницький, Огоновський, Караван, Вітовський та інші патріоти України не спромоглись на відчайдушний Листопадовий чин – не було б тепер ані українського Львова, ані України взагалі, адже події наступних десятиліть яскраво показали, що в Україні ані схід без заходу не може існувати, ані захід без сходу. Нещодавно на екрани вийшов англійський фільм “Дюнкерк” про евакуацію британських солдатів через Ла-Манш після поразки у Франції. Тоді багато хто в британському уряді і армії думали про мирні переговори, але Черчилль виступив у парламенті зі своєю історичною промовою. Його слова “Ми ніколи не здамося” стали доленосними для Англії і загалом для тодішнього світу. Для України у 1918 році такими доленосними словами були слова Дмитра Вітовського “Наша честь вимагає, щоб ми першими взяли владу в краї, хоч би навіть зразу довелося її втратити”. А учасник цих подій, воїн Українських Січових Стрільців і Української Галицької Амрії Роман Купчинський описав події Листопадового чину у ностальгічній поезії: Пожовкле листя, сіре небо, Осінній вітер, листопад О, скільки споминів далеких До нас вертаються назад! Був час і вітряний, і зимний, І листя падало на шлях, Та в душах сонце нам світило І квіти нам цвіли в серцях. О незабутній Листопаде! Пройдуть літа, пройдуть віки, А ти стоятимеш над нами як тінь Господньої руки. Віктор Заславський

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ

ПАРТЕНІЙ ЛОМИКОВСЬКИЙ – монах-василіянин, дипломат, меценат

Найвідомішим ігуменом Підгорецької василіянської чернечої обителі, що здавна звалася Пліснеською в останній чверті XVII ст. – першій чверті XVIIІ ст. був о. Партеній Ломиковський, ЧСВВ. З його іменем пов’язані найбільш значимі сторінки історії монастиря, добре відомої в краю і далеко за межами чернечої обителі, яка оповита славою княжого походження. Народився Партеній Павло Ломиковський 23 червня 1654 р. в селі Чишки, що біля містечка Олесько в шляхетній родині, що славилася з давніх часів. В гербовій книзі шляхти Речі Посполитої є документальне свідчення, що шляхетний рід Ломиковських має давнє походження. На шлях богопосвяченого життя Павло Ломиковський став 1677 року в Підгорецькому монастирі, що здавна звався Пліснеським, на Празник Благовіщення Пресвятої Богородиці. В монастирському літописі – “Синопсисі” записано “Юнак іменем Павло Ломиковський, син шляхетних батьків здавна знатного походження,, із села Чішки з-під міста Олеська, прийняв дження чернечий постриг від ігумена старця Созонта дня 25 березня 1677 року і названий був у чернечім чині Партеній, маючи поручника собі в Дусі Святім отця чесного Фому. Коли минуло трохи часу, […] з певної монастирської потреби був у Львові згаданий ігумен Созонт із братом Партенієм, а вони собі були родичами. Зібравши речі, задля яких їздив, сам повернувся до обителі, а брата Партенія віддав чесному і справному старцеві ієромонаху Діонисію, ігумену теребовлянському (ігумену теребовлянського монастиря Преображення Господнього ієромонахові Діонисію) в послушання, який на той час залишався при Теребовлянській чудотворній іконі святого образу Пресвятої Богородиці (із 1673 р. ікона знаходилася у кафедральному соборі св. Юра у м. Львові) в монастирі, великомученика Христового Георгія (св. Юра), в катедрі львівській. Там же згаданий Партеній був висвячений 5 квітня 1678 р. боголюбивим Іосифом Шумлянським, єпископом львівським, на диякона”. Пройшло не так багато часу. Ігумен Підгорецького монастиря вельми шанований серед

о. Партеній Ломиковський ЧСВВ (1654 – 1729)

ченців старець о. Созонт постарів та через свою неміч уже не міг очолювати обитель. Зважаючи на це, монахи звертаються до єпископа Йосифа Шумлянського з проханням вручити провід цієї обителі о. Партенієві Ломиковському. Дізнавшись про це, Партеній Ломиковський, тоді вже архидиякон, просить єпископа Йосифа Шумлянського, щоб саме йому, оскільки він був пострижений в монахи у цьому монастирі та маючи велику любов до цього місця, – був вручений провід цієї обителі. Прохання отців і братів обителі та самого Партенія єпископ задовольнив. Відповідно до письмового благословення, даного єпископом Йосифом Шумлянським 4 жовтня 1686 р., архидиякон Партеній Ломиковський стає ігуменом Підгорецько-Пліснеського монастиря. Але оскільки він через свої обов’язки був змушений часто покидати обитель, то за його по-

№6/113/2018

27

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ радою монахи обителі вибрали собі намісником ієромонаха Терентія. Вміло скористався о. Партеній Ломиковський із відвідин монастиря 24 вересня 1687 р. короля польського Яна ІІІ Собеського. Він, повертаючись із війни з-під Жванця, перебував у своїх маєтках в Олеську та Підгірцях. Король із синами Яковом, Олександром, Костянтином та багатьма вельможами, сенаторами та панами відвідав давню монастирську церкву, що її збудувала ще княжна Єлена, яка й заснувала цей монастир. Прочитавши напис, що над царськими воротами всередині алтаря на стіні був викарбуваний: “1180 року гонив Батий Єлену княжну” […], “здивувалися, хвалили всі Бога і Пречисту Діву Богородицю, що побачили своїми очима стародавню церкву святу, непошкоджену ані старістю від віку, ані різноманітними війнами”. Тоді ж о. Партеній Ломиковський із братією виклопотали в Яна ІІІ Собеського привілей на побудову монастиря на новому місці, при криниці, коштом з усіх належних королеві в краю дібр. Із сторінок “Синопсису” та з інших доступних джерел відомо, як, з ласки Божої, стараннями о. Партенія Ломиковського та активною діяльністю отців і братів Чину – монахів монастиря, талантом і працею мешканців краю, на пожертвування християн різного соціального стану, різних церковних конфесій в цій давній василіанській обителі в різні часи було побудовано: у 1691–1692 роках церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці; у 1692 р. церкву Усікновення Чесної Глави Іоанна Хрестителя; у 1702 р. церкву св. Онуфрія; у 1708 р. нову дзвіницю і вилито 25 дзвонів; у 1715–1717 роках нову церкву Усікновення Чесної Глави Іоанна Хрестителя; у 1726 р. розпочато будівництво нової церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, а також збудовано каплицю, келії та чимало інших монастирських споруд. Як бачимо, саме за ігумена о. Партенія Ломиковського було побудовано, трохи нижче від старого, під горою, біля криниці, новий монастир.

17 квітня 1694 р. Підгорецька чернеча обитель за старанням о. Партенія Ломиковського збагатилася безцінним духовним скарбом – чудотворною іконою Пресвятої Богородиці, перенесеної із церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Голубиці. Сприянням о. Партенія Ломиков-

28

№6/113/2018

ського, відповідно до грамоти Йосифа Шумлянського, єпископа Львівського, Галицького і Камянець–Подільського від 25 квітня 1687 р., ця церква перейшла під юрисдикцію Підгорецького монастиря. Найперші чуда від старовинної Намісної ікони Пресвятої Богородиці творилися з ласки Божої в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с. Голубиця, що тривали з 21 квітня по 24 серпня 1692 р., як зазначає літописець ієрей Василій, в присутності ігумена Підгорецької чернечої обителі о. Партенія Ломиковського та всіх монахів, які були тоді в монастирі. Оздобою Підгорецької чудотворної ікони Божої Матері є майстерно виконана срібна позолочена риза, що залишає відкритими лише лики Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа, доволі точно відтворюючи рисунок іконографічної композиції. Риза є вартісною пам’яткою українського золотарства початку ХVІІІ ст. Вона була виконана на замовлення і коштом ігумена Підгорецької чернечої обителі о. Партенія Ломиковского. В нижній частині ризи ікони є фундаційний напис такого змісту: “Сія риза среброкованная і позлащеная на ікону Пресвятыи Діви Марії Богородици Чудотворн. Голубицкую до монастыру Подгорецкого Плѣсницкого названого перенесенную; содѣланная за старанямъ Висоце в Богу Превелебнаго Отца Партенія Ломѣковского, Архідіякона Єпископіи Лвовской, Ігумена Монастира того ж. Дня 28, місяца мая, 1715 року”. Риза є вартісною пам’яткою українського золотарства початку ХVІІІ ст. За задумом о. Партенія Ломиковського і за його активного сприяння було написано “Синопсис” – літопис Підгорецького монастиря. “Синопсис” є цінним джерелом давньої історії Підгорецької чернечої обителі, яка здавна звалася Пліснеською. Основний текст написав ієрей Василій, священик Львівської церкви Успення Пресвятої Богородиці у 1699 р. Найбільше місця і уваги приділено подіям 1662-1699 рр. Літописні записи ведуться до 1715 р. і лише окремі записи датуються 1726 р. і 1729 р. Для “Синопсису”, який є самостійним оригінальним літописним твором, характерні високий літературний стиль і чудове мистецьке оформлення. “Синопсис”, на відміну від інших монастирських літописів того часу, писаних

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ головно латинською чи польською мовами, написано давньою українською мовою, тільки копії документів – мовою оригіналу. “Синопсис” складається із філософського вступу на богословську тематику; тексту історії чернечої обителі Підгорецької чернечої обителі; різноманітних документів – королівських привілеїв, єпископських грамот тощо, які є невід’ємною складовою літопису та є безпосередньо і доречно вписані в його зміст; реєстрів різноманітних рукописних і друкованих книг монастирської бібліотеки; інвентарів церковного майна; окремо виписаних копій актів – дарчих на користь монастиря; записів про візитації. В літописі також подано перелік ігуменів монастиря з висвітленням їхньої ролі в історії цієї обителі. В “Синопсисі” подаються також відомості про українських церковних ієрархів, імена яких пов’язані з монастирем, – Гедеона-Святополка Четвертинського, Атанасія Шумлянського, Йосифа Шумлянського та інших. “Синопсис” містить також записи про окремі важливі події з історії Європи, історії України, історії краю: про похід турків на чолі з султаном Мехмедом VІ в Україну 1672 року, зокрема облогу і взяття ними Кам’янець-Подільського (серпень 1672); про битви під Журавно (вересень-жовтень 1676), під Жванцем (вересень 1687); про знищення турками чернечої обителі Скиту Манявського (вересень 1676), набіг татар на Галичину, зокрема на Бродівський повіт (лютий 1688), похід польського короля Яна ІІІ Собєського під Відень (1683). Є також згадки про гетьманування П. Дорошенка. Автор “Синопсису” ієрей Василій використовував різноманітні джерела: давні рукописи, документальні матеріали, що зберігалися в бібліотеці монастиря, розповіді безпосередніх очевидців окремих подій. Можна впевнено сказати, що завдяки о. Партенію Ломиковському ми маємо сьогодні “Синопсис”, який є визначною пам’яткою монастирського літописання України другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. З активною участю о. Партенія Ломиковського було засновано монастирську бібліотеку, яка його ж старанням, за час його ігуменства, поповнилася значною кількістю рукописних і друкованих книг. Щодо книжкового фонду монастирської бібліотеки,

то, що за даними реєстрів книг тут нараховувалося, відповідно: на 1699 р. – 74 томи, на 1705 р. – 155 томів, на 1714 р. – 197 томів різноманітних рукописних і друкованих книг церковнослов’янською, давньоукраїнською, польською, латинською, грецькою мовами. Сам перелік кількості книг у цих реєстрах переконливо засвідчує, яка багата була на той час бібліотека Підгорецького монастиря. До речі, реєстри книг і церковного майна в “Синопсисі” за 1699 р., 1705 р., 1714 р. написав власноруч о. Партеній Ломиковський. Багато з них зберігаються дотепер у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН України та Центральному державному історичному архіві у м. Львові. Отець Партеній Ломиковський був дуже активним учасником у житті Церкви. За єпископства Варлаама Шептицького брав участь в Унівському монашому соборі (1711), що був покликаний пристосувати чернечі спільноти єпархії, які досі були підпорядковані місцевому ординарієві, до організаційної структури Василіянського Чину. Розробляв правила Унівського монашого собору, які відіграли важливу роль у централізації чернечих обителей Львівської єпархії. Цей славний ігумен Підгорецького монастиря брав участь у зібранні-раді представників “усіх братств і уніатського вищого духовенства”, що відбулося 10 вересня 1712 р. у церкві Святого Юра і мало характер надзвичайного собору, де обговорювано шляхи захисту української (руської) громади Львова від утисків магістрату. На ньому розглядалися способи здобуття міщанамиуніатами тих самих прав, які мали мешканці міста Львова інших релігійних конфесій, у зв’язку із прийняттям Львівською Ставропігією в 1708 р. унії. Окрім братчиків, участь у нараді брали також о. Діонісій Сінкевич, львівський офіціал та ігумен Святоюрського монастиря, Партеній Ломиковський, генеральний архідиякон, ігумен Підгорецького монастиря. Учасники наради спільно постановили відрядити своїх уповноважених, серед яких був і о. Партеній Ломиковський, до Варшави для захисту “прав, свобод народу руського” у Сеймі. Володимир Гіщинський Продовження у наступному номері

№6/113/2018

29

НАМ ПИШУТЬ

У КРАЇНСЬКИЙ Є РУСАЛИМ Минулого року в Зашківську середню школу Жовківського району Львівської області приїхали народні майстри з Дніпропетровщини для реалізації проекту “Петриківський розпис на стінах школи”. Одна з учасниць проекту п. Н. запитала про Український Єрусалим в селі Страдч. Річ у тім, що вона, будучи вже десять років замужем, не змогла мати дітей. Оскільки робота по розпису зайняла весь час, п. Н. не могла відвідати Страдецьку Святу Гору. Перед від’їздом вона попросила мене, місцеву вчительку зі школи, відвести її прохання до Матінки Божої Нерушимої Стіни у Страдчі… Її прохання було виконане. Лист був внесений у Книгу записів храму, але несподівано він випав з Книги у Гробі Господньому на XIV стації Хресної Дороги. Лист цей впав до Стіп Ісуса Христа в Гробі Господньому. Я зрозуміла, що прохання народної майстрині п. Н. наш Господь прийняв. У цьому листі молода жінка писала до Матері Божої та Ісуса Христа: “Все, що мені бракує до щастя, – це дитина”. І от недавно я отримала звістку про те, що 29 листопада 2018 року моя знайома народна майстриня народила синочка вагою 6 кілограм 400 грам і назвала його Святославом, що означає “людина, яка приносить щастя”. Ось таке чудо сталося в житті цієї щасливої матері.

30

Образ Матері Божої Страдецької “Нерушима Стіна”

Щодо самого образу Матері Божої Нерушимої Стіни, то його історія сягає давніх княжих часів Київської Русі. Вперше цей образ був викладений з мозаїки у Київському храмі Святої Софії у 1037 році. Саме тоді Князь

№6/113/2018

Ярослав Мудрий під час освячення Благовіщенської церкви на Золотих воротах посвятив увесь свій народ Матері Божій, віддавши його під Її Покров та обравши Богородицю своєю Царицею. Це посвячення стало

НАМ ПИШУТЬ

Оранта. Образ Матері Божої Нерушимої Стіни. Софіївський собор. Київ

першим у світі серед усіх християнських народів. За прикладом Ярослава Мудрого пішли й інші королі Європи… Можливо, саме тоді, щоб скріпити цю посвяту, князь Ярослав Мудрий дав наказ створити з мозаїки над Вівтарем Софіївського Собору величний образ Пресвятої Заступниці, Яка підносить руки в молитві.

От як описував цей чудотворний образ відомий мандрівник Муравйов: “Зріст Богородиці величезний (6 метрів у висоту), як і всі Її діяння на Русі. Вона стоїть у золотому камені, покладеному в непохитну основу для всіх, хто прибігає під Її захист. Небесного кольору Її хітон, червлений пояс і на ньому висить черезплічник, яким Вона

висушує стільки сліз. Блакитні поручі на Її зведених до Неба руках. Золоте покривало опускається з голови та перекинуте, як мофорій на ліве плече, на знамення Її Покрову, ширшого за хмари, за гласом церковних пісень. Світла зірка горить на чолі Богоматері та дві зірки на раменах: “Бо Вона Сама Мати Невгасимого Світла, була для нас Зорею Невгасимого Сонця”. На великій дузі склепіння, в усю її довжину, Ярослав Мудрий наказав викласти чорною мозаїкою по-грецьки напис, який перекладається так: “Бог посеред нього – воно не захитається: Бог допоможе зранку” (Пс. 45, 6).. Відтоді серед киян пошири6) лося передання, що місто їхнє не загине доти, поки тримає над ним Свої руки Божа Мати в Софіївському соборі. І справді, незважаючи на всі лихоліття віків, які пронеслися над нашою землею та містом, незважаючи на неодноразову руйнацію Києва та Софіївського собору, стіна, на якій викладено чудотворний образ Божої Матері з піднятими в молитві руками, залишалася нерушимою протягом дев’яти століть. Тому цей образ і стали називати “Нерушима Стіна”. У 1243 році після великої трагедії, яка сталася у Страдчі, на цю Святу Гору зійшла Божа Мати і з піднятими до Неба руками молилася за погиблих людей. Так розпочалася дивовижна історія чудес образу Матері Божої Нерушимої Стіни у Страдчі, яка триває і понині…

№6/113/2018

Ольга Шендюх

31

ПОЕТИЧНА СТОРІНКА

ßíãîëÿòà Казкові санчата Зорі ясно сяють Й світить місяченько, Щоби Миколайку В ніч було видненько.

Це все під подушку Тихенько поклав, І в голівку ніжно Враз поцілував.

Дорога далека З Неба до землі – Там його чекають Діточки малі.

Я хотів сказати Йому щось на те, Але засвітило Сонце золоте.

Він несе гостинці Повен-повен міх, Щоб обдарувати Діточок усіх. Їде Миколайко До любих малят, Лишень чути дзенькіт Казкових санчат. Здійснений сон В ніченьку святкову Снився сон мені, Що став Миколайко При моїм вікні.

Але він машинку Й книжечку дістав, Про які йому я В листі написав.

Я прокинувсь швидко Й глянув до вікон! – Й зрозумів я зразу, Що це був – не сон. Відкинув подушку, А там все це є! – Здійснилось бажання Й на цей раз моє.

Йому Янголята Подали мішок, У якому було Повно забавок.

Прийшов зими час Земля забіліла – Прийшов зими час! В цей час йде щорічно Миколай до нас. Він із Двору-раю Іде все, щораз, Щоб дарунки дати Кожному із нас. Всі листи від діток Святий прочитав – Подарунок дасть цей, Хто що забажав. Янголята Подаруночки для всіх Назбирали повен міх Із веселки, із хмаринок Для Ганнусь, Наталь, Галинок... Знесуть разом із Святим Миколаєчком Благим Із Небес аж до землі,– Бо на щедрії гостинці Ждуть дорослі та малі. Свято із любові Свято, зіткане з любові, Із радості та добра! Веселиться та радіє Наша мила дітвора!.. Іде кожен рік це свято – Щедре свято доброти, Яке радо зустрічають Усі люди: я і ти! Свято щедрості й любові Кожен рік іде до нас, – Тож радіймо й веселімся Всі в оцей чудовий час! До землі з Небес приходить Миколаєчко Святий: З подарунками іде Він – Щедрий, любий, дорогий!

Марія Крисюк. Святий Миколай любить усіх дітей

32

№6/113/2018

Володимира Круковська

ЛИСТИ ЧИТАЧІВ

ВІДВІДИНИ ВОЇНІВ НА ДОНБАСІ

Встановлення і посвята фігури Покрови Матері Божої, м. Лисичанськ Луганської обл. 14.10.2018 р.

У жовтні група волонтерів з Галичини вирушила на Донбас, щоб підтримати воїнів України і привітати місцеві християнські громади з великим релігійнонаціональним святом Покрови Пресвятої Богородиці. Разом з о. Іваном, капеланом Львівського крайового братства ветеранів ОУН-УПА і його помічником п. Михайлом Мищишином поїхали туди і франківчани. 14 жовтня раннім ранком прибули на терени Донбасу. В місті Лисичанську чотири священики урочисто посвятили фігуру Покрови Пресвятої Богородиці. Громада Лисичанська подякувала нашим волонтерам за організацію спорудження фігури, а спонсорам, за допомогу. З Божою поміччю ми щасливо зустрілися з нашими стрий-

Встановлення хреста на восьмій стації Хресної Дороги в Клепан-Бик

№6/113/2018

33

ЛИСТИ ЧИТАЧІВ

Встановлення і посвята фігури Покрови Матері Божої, м. Лисичанськ Луганської обл. 14.10.2018 р.

Охрещення воїна вірменина Едуарда

34

№6/113/2018

ськими і брошнівськими земляками. Воїни не сподівалися, що так урочисто відсвяткують День Захисника Вітчизни на передових позиціях – Сповідь, Служба Божа, благословення мощами Івана Хрестителя, а відтак концерт і патріотична поезія Марії Волинянки, палке слово Олесі Гуцулки і братні щирі спілкування зі священиком і волонтерами. Увечері волонтери прибули в місто Старобільськ, зустрівшись із місцевою громадою. 15 жовтня, відправивши панахиду, священики посвятили цвинтар безіменних Айдарівців і вшанували загиблого героя Юрія в с. Шульгівка, який своїм життям врятував своїх побратимів. Наступного дня волонтери встановили привезений 4 метровий Хрест біля національного заповідника Клепан-Бик. У цій поїздці наші небайдужі волонтерки довідалися, що 55-річний воїн, вірменин за національністю, не є охрещеним, тож вони запропонували йому охреститись. Отцеві Іванові доводилось хрестити воїнів на цій війні, але щоб на блокпосту, та ще й з автоматом, – це відбулося не без помочі святого Івана Хрестителя, то ж хресне ім’я воїнові дано Іван. Михайло Мищишин та Олеся Гуцулка стали хресними батьками уроженця Донецька. Огорнуті Божою Ласкою, наші земляки поверталися додому, прославляючи в своїх серцях Божий Провід. Підготувала Олеся Гуцулка

Радість Різдва

Дорогі читачі часопису християнської родини “Діти Непорочної”! У цей особливий, святий вечір знову затримуємося і розважаємо час Божої благодаті і милості, яка явилася у народженні Ісуса Христа – Бога від Бога, Світла від Світла, Єдинородного Божого Сина. Ісус, як звичайна людина, увійшов у наш світ, у наші людські справи, турботи, радості і страждання. І тепер Він прагне увійти і оселитися в кожній людині, в кожному людському серці. Відкриймо двері наших сердець Христові! Христос народжується – славіте! Христос з небес – виходьте назустріч! Христос на землі – підносьтеся! «Заспівайте Господу пісню нову. Заспівайте Господу, вся земле» (Пс. 95, 1)! Знову розсіюється темрява, знову є світло; знову Єгипет покараний темрявою, знову Ізраїль осяяний стовпом. Люди, які сидять у пітьмі невідання, нехай «побачать велике світло» відання (Мт. 5, 16). Прадавнє пройшло, тепер усе нове (2 Кор. 5, 17). Буква уступає, дух переважає; тіні проходять, їхнє місце займає істина. Приходить Мелхіседек; народжений без матері народжується без отця; у перший раз – без матері, у другий – без отця. Порушуються закони єства, світ небесний має наповнитися. Христос повеліває, не будемо противитися. «Всі народи, заплещіть руками, вигукніть до Бога голосом радости» (Пс. 46, 2); І я проголошу силу дня. Безтілесний втілюється, Слово твердне, Невидимий стає видимим, Недотичний осязається, Безлітний починається. Син Божий робиться сином людським, Ісус Христос учора й сьогодні, і навіки Той же (Євр. 13, 8). Нехай юдеї спокушаються, елліни сміються, єретики притупляють язик! Тоді вони увірують, коли побачать Його вознесеним на небо; якщо ж і не тоді, то неодмінно, коли побачать Його грядущого з неба й зійшовшого судити (Із (Із слова св. Григорія Богослова, єпископа Назіану (330-391). Небо і земля днесь по пророцтву хай возвеселяться. Ангели і люди, духовно торжествуймо, бо Бог у плоті явився тим, що в пітьмі і тіні сиділи, рожденний від Діви! Вертеп і ясла прийняли Його. Пастирі чудо звіщають; волхви зі сходу в Вифлеєм дари приносять; ми ж хвалу недостойними устами з ангелами Йому принесім: “Слава во вишніх Богу, і на землі мир, прийшло бо Очікування народів; прийшовши, спас нас від рабства ворогові!” Волхви, перські царі, спізнавши ясно на землі народженого Царя Небесного, світлою звіздою ведені, приспіли до Вифлеєму, дари несучи добірні: злото, і ліван, і смирну; і впавши, поклонилися: бо по що у вертепі, як Младенець, лежить Сущий поза часом. Ликують ангели всі на небесах і радіють люди днесь, виграває ж усе творіння ради зродж Вифлеємі Спаса, Господа: бо всяка омана ідольська припинилася, і царює Христос навіки! Велике і неможливе чудо днесь звершилося: Діва народжує – і утроба не ушкоджується, Слово воплочується – і з Отцем не розлучається; ангели з пастирями славлять, і ми з ними воззовім: “Слава во вишніх Богу і на землі мир!” ((Стихири Стихири Великого Повечір’я Різдва Христового). Христос Рождається! Славімо Його!

Небесні об’явлення. Книга 4 Формат: 145х200 мм, 288 с., ISBN 978-617-618-116-3, 2018 Св. Бригітта Шведська (1303-1373) – шведська католицька монахиня, письменниця, теолог, засновниця Чину Сестер Бригідок, терціярка францисканська, Свята Католицької Церкви і патронка Європи у своїй IV книзі “Небесних об’явлень” продовжує науку Сина Божого до Своєї Улюблениці про покликання священика, їхню місію у Церкві, про християнське лицарствао, яке повинно захищати Божу Правду та поширювати християнську віру... Небесні об’явлення. Книга запитань. Книга 5 Формат: 145х200 мм, 88 с., ISBN 978-617-618-117-0, 2018 Книжка п’ята Св. Бригітти Шведської “Небесні об’явлення” написана у формі запитань та відповідей на них. Над цією книжкою необхідно серйозно задуматися, бо вона зворушує читача, спонукає до глибоких розважань… Отче наш Формат: 80х115 мм, 512 с., тв. палітурка, ISBN 978-617-618-009-8, 2018 (Червоний та білий варіанти) Це добре знаний українським віруючим молитовник, до якого входять основні набоженства нашої віри.

На 1-й ст. обкл. Ікона Різдва Христового. Христового На 4-й ст. обкл. Василь Яремин. Образ Матері Божої Страдецької Нерушимої Стіни Стіни.. м. Івано-Франкове, 2018 Передруки і переклади дозволено подавати з вказівкою на джерело. Редакція має право скорочувати та редагувати надіслані матеріали, рукописи та фотоматеріали не повертає. Просимо всі фото та текстові матеріали надсилати у цифровому варіанті на нашу електронну пошту.

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

6/113/2018