Jurn 2019 1 by Gbook Lviv

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

1/114/2019

Книга Істини. Т. 3 Марія від Божого Милосердя Формат:145х200 мм, 504 с., тв. палітурка, ISBN 978-617-618-120-0, 2019 В третій том увійшли Послання з Книги Істини, отримані Марією від Божого Милосердя від 5 вересня 2012 року до 6 червня 2013 року, в яких Пресвята Трійця та Божа Матір готують людство до Другого Пришестя Ісуса Христа. Видання позаконфесійне. Для широкого кола читачів. Ця книга – то вогонь з Неба, який випалює з людського серця всякий непотріб: брехню, лукавство, лицемірство, байдужість, страх, боягузливість, літеплість і т.п., залишаючи в ньому чисте золото: правду і мужність. Ця книга – Попередження, Дороговказ і Порятунок для всіх людей світу, аби вони врештірешт стали навіки щасливими, очищеними у вогні каяття. Ця книга про те, як наші терпіння і страждання Господь перетворює у правдивий скарб: рятує наші душі і душі наших рідних та мільйонів вже здавалось би зовсім втрачених грішників. Ця книга про Любов, вічну і незнищенну, всемогутню і всемудру, вселаскаву і всеобіймаючу, всещедру і всеспівчуваючу кожнісінькій душі. Ця книга розчищає дорогу у Новий світ, Нову Еру – тисячолітній рай на Землі, де народами правитиме наш Господь Ісус Христос після Свого радісного Другого Пришестя.

Мико́ла Микола́йович Ґе (1831 – 1894). Що таке істина? Христос і Пилат, 1890

На 1-й ст. обкл. Арт (Арент) Йоханс де Ґелдер (1645 – 1727). Пісня Симеона Симеона. На 4-й ст. обкл. Спас в терновому вінку. Ікона. Передруки і переклади дозволено подавати з вказівкою на джерело. Редакція має право скорочувати та редагувати надіслані матеріали, рукописи та фотоматеріали не повертає. Просимо всі фото та текстові матеріали надсилати у цифровому варіанті на нашу електронну пошту.

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

1/114/2019

Заснований у 2000 році

ЗМІСТ

Засновник: Релігійне видавництво “Добра книжка”

1. Сторінка головного редактора І тоді на небі з’явиться знак Сина Чоловічого ....................................... 2

Періодичність: раз у два місяці Реєстраційне свідоцтво КВ № 5359. Індекс: 23979

2. Наші традиції Ірина Сашко Зустріч у храмі .................................................................... 6 3. Історія Спасіння

Головний редактор

Роман Брандштаттер Очищення та жертвування у святині ................. 9

Роман БРЕЗІЦЬКИЙ

4. Літургія Церкви

Редакційна колегія:

Протопресвітер Олександр Шмеман Великий піст ............................. 13

Роман БРЕЗІЦЬКИЙ Перекладач Андрій ЧОРНИЙ Обкладинка Юліан С САВКО АВКО Літературний редактор Іванна ДОРОШ Художнє оформлення

5. Страсті Господні Луїза Піккарета Не покидайте Мене! .................................................. 16 6. Голос Марії о. Євгеній Сьпйолек Дар часу ............................................................... 19 о. Євгеній Сьпйолек Знак любові ........................................................ 20

7. Церква та культура Віктор Заславський Українські художники під крилом Митрополита ..... 23

Юліан С САВКО АВКО

8. Постаті Церкви

Технічний редактор

монах-василіянин, дипломат, меценат (закінчення) (закінчення)............................. ............................. 27

Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Ольга КОВАЛИШИН

© Релігійне видавництво “Добра книжка”, 2019 Адреса редакції: вул. Б. Хмельницького, 35/3а, м. Львів, 79019 тел./факс: (032) 261-55-74, (096) 914-63-77 e-mail: gbooklviv@gmail.com web: www.gbook.lviv.ua Магазин: вул. Б. Хмельницького, 35/3а, м. Львів, 79019 тел.: (032) 261-55-74, 261-55-74, (097) 67-67-725 Друк: СПД Торба Михайло Михайлович Наклад: 500 примірників.

Володимир Гіщинський о. Партеній Ломиковський –

9. Святі нашого народу Редакційна Пам’ять блаженних мучеників з Пратулина .................... 30 10. Слово Пастиря Єпископ Станіслав Падевський Яка краса врятує світ? ........................ 32

11. Проба пера Іванна Темченко Жайворонок .............................................................. 33 !!! УСІМ ПЕРЕДПЛАТНИКАМ НАШОГО ЧАСОПИСУ !!! У 2019 році ціна журналу “Діти Непорочної” у нашому магазині – 26 грн. Індекс 23979. Вимагайте та зберігайте чек передплати! Якщо Ви не отримали часопис, звертайтеся на гарячу лінію Укрпошти: 0-800-300-545. Повідомляємо, що з 2019 передплата на рік буде коштувати 188,28 грн. (6 номерів), на пів року – 94,14 грн. (3 номери). Замовляйте наш журнал та книжки через інтернет, відвідавши нашу веб-сторінку www.gbook.lviv.ua.

НАШІ ТРАДИЦІЇ

ÇÓÑÒÐ²× Ó ÕÐÀÌ²

Стрітення Господнє. Фрагмент фрески

Відколи Слово прийняло Тіло в лоні Пречистої Діви, людина хоче вбити свого Творця. Починаючи від убивств немовлят (див. див. Мт 2, 16-18), знівечена пихою людина століття в століття різними способами прагне витіснити Бога зі свого серця, зі свого життя, зі світу, з усіх цивілізацій, ба навіть з історії людства. Драма відкинення Бога, Який є Любов, постійно повторюється. Він приходить до Своїх сотворінь, але свої Його не приймають (див. Йо 1, 11) 11).. Шукає десятьох праведних, а знаходить лише Марію (див. Бут 18, 22-33). 22-33). А тому Він безустанно дивиться на це однеєдине Серце покірної Міріам,

яка від імені всіх людей на світі запрошує Його увійти до свого Храму. Це саме Вона влаштовує Богу омріяну Ним зустріч із людиною. Через сорок днів після Різдва Христового Богородиця Діва, разом зі св. Йосифом, прийшла до храму, щоб пожертвувати свого Первородного Сина Богові. Адже так наказував закон Мойсея (див. (див. Вих 13, 2). Святий Лука описує цю подію такими словами: “І як сповнилися дні очищення їхнього (гр. katharismou), за законом Мойсея, вони привели Його в Єрусалим поставити Його перед Господом” (Лк 2, 22). Святі батьки Господа Ісуса прибули до Єрусалиму,

№1/114/2019

щоб виконати припис, який стосується породіллі: “Буде нечистою сім днів [...] А восьмого дня обріжуть крайню плоть у нього, вона ж тридцять три дні нехай сидить у хаті, очищаючись від крові [...] Як же сповняться дні очищення її [...], принесе ягня-однолітка на всепалення та голубеня чи горлицю в жертву за гріх, священикові. [...] А коли не може спромогтися на ягнятко, то нехай візьме пару горлиць або пару голубенят” (Лев 12, 2-8). Однак очищення, якого Марія не потребувала, було тільки приводом до того, щоб представити Дитину Господу. Втім, це не була звичайна Дитина. В особі Немовляти до

НАШІ ТРАДИЦІЇ свого храму увійшов “святий і єдиний Володар, Цар царів і Владика владик, Єдиний, що безсмертя має, що в Світлі живе неприступнім” (1 Тим 6, 15-16). Ця маленька Дитина – “Владика суботи” (Лк 6, 5) і єдиний Законодавець Ізраїля. Тому істина про Його жертвування у Храмі стикається з таким великим здивуванням св. Єфрема Сирина, який в одній зі своїх поем пише: “З допомогою Діви явився, прийшов, щоб визволити людей. Просив, щоб за мість колісниці занесла Його в тріумфі Діва. [...] Це Він був з Отцем на горі Синай і дав людям Закон”. Подія жертвування Ісуса в храмі вкотре показує нам Господа не тільки як Великого Первосвященика (див. (див. Євр 4, 14), але і як покірного та слухняного Агнця, принесеного в жертву. Храм – це Його володіння. Проте Він входить до нього не тріумфально, а повністю залежить від Своєї Матері. Він прагне, щоб Вона була Посередницею у тій глобальній зустрічі між Сотворителем та створінням. Марія жертвує Ісуса Богу і таким чином звершує справжній літургійний жест. До того ж, на думку Ортенсіо да Спінетолі, Марія присвячує Свого Сина Богу від імені усієї спільноти й Сама долучається до цього присвячення. Це їхнє спільне богопосвячення. Тут видніє образ Євхаристії – Жертви Пасхального Агнця, яка охоплює жертви усіх людей на землі. Церква постійно святкує Євхаристію, тому що без Євхаристії немає Церкви. Жертвуючи Ісуса в Єрусалимському храмі,

Марія передбачає Євхаристійне Таїнство. Безсумнівно, саме тому св. Йоан Дамаскин, разом зі св. Космою Солодкоспівцем, одноголосно стверджують, що цього дня Марія запровадила Спасителя до Церкви. Останній, між іншим, говорить про Неї такі слова: “Чиста Голубка й Агниця Непорочна безгрішного Агнця й Пастиря приносить до Церкви”. А в іншому місці єпископ із Маюми радісно вигукує: “Прикрашай, Сіоне, шлюбну Світлицю й приймай Христа Царя. Вітай Марію – Браму Небесну!” Однак це не тільки день жертвування Ісуса в храмі, але

насамперед свято зустрічі вибраного народу зі своїм Богом, а Церкви – зі своїм Нареченим. Колись цю подію передбачив псалмоспівець: “О брами, підніміте главні ваші, і піднесіться ви, одвічні двері, щоб увійшов Цар слави. – А хто ж бо Він такий – отой цар слави? – Господь Сил, Він є Царем слави!” (Пс 24,9-10). У храмі Марія та Йосиф складають жертву вбогих людей, тобто “пару горлиць або двоє голубенят” (Лк 2,24). Ми розуміємо, що Святе Сімейство не було багатим. Жило, безсумнівно, завдяки працьовитості св.

Стрітення Господнє

№1/114/2019

НАШІ ТРАДИЦІЇ Йосифа. Натомість у піснеспівах св. Андрія Критського Святе Сімейство складає у храмі не тільки горлицю, а й голубку. Автор “Покаянного канону” надає їхній жертві символічного значення. Горлиця, на його думку, символізує бездоганну Церкву, тобто новий вибраний народ, зібраний з язичників. Голубка ж вказує на Христа як на Господа Старого та Нового Завіту. “Це Той, Хто прийняв жертву від Ноя, являвся під час жертвоприношень Авраамові, Ісаакові – на вівтарі та Якову – на драбині, прийняв перші плоди Авеля, а Каїна – відцурався”, – твердить св. Єфрем Сирин. – “Великий Мелхіседек уявляв Його священиком”, однак “Діва приносить Його й складає за Нього дари”. Святий Андрій Критський каже, що насправді то Сам Христос – Священик і Жертва, – сидячи на руках Симеона, немов на царському троні, приймає дари від Пречистої Діви і св. Йосифа. Прийшовши до храму, Марія зустрічає Пророків, які відкривають їй правду про Неї та про її Сина. Святий Василій Великий каже, що “язик праведника, керований Святим Духом, записує слова вічного життя у серцях тих, що увірували. Він умочений не в чорнилі, а в Дусі Бога Живого”. Через старця Симеона й Анну, доньку Фануїла (див. Лк 2 ,25-38), Святий Дух у Непорочному Серці Марії записав дуже болючі й водночас украй важливі слова ((див. див. 2 Kop 3, 3). Явив Марії, ким є Її Син і якою є Її місія стосовно Ісуса. Спаситель – це Слава вибраного народу й Світло для усіх народів

світу (див. (див. Лк 2,30-32). “Ось Цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя” (Лк 2,34), – сказав Симеон до Марії. Побачивши це Боже Немовля, Пророк захотів відійти у мирі ((див. див. Лк 2,29), щоб, на думку св. Косми Маюмського, якнайшвидше сповістити Добру Новину Адаму та Єві. А Богородиці старець Симеон заповів меч, який прошиє її душу (див. Лк 2,35). У цьому пророцтві Симеона стосовно Марії традиція вбачає віщування її страждань. Немов мечем, пронизане болем Серце Богородиці протягом століть ушановуватимуть віруючі як на християнському Сході, так і на Заході. Особливо під Хрестом Непорочне Серце Марії буде найтісніше з’єднане з Серцем Ісуса, що проколоте списом, Серцем, із якого витече кров і вода ((див. див. Йо 19, 34). Утім, біблійне значення меча – дещо інше. “Зробив уста мої, немов гострий меч”, – каже слуга Господній з Книги Ісаї (Іс 49, 2). Меч, який виходить з уст Сина Людського, побачив також Апостол на острові Патмос (див. див. Одкр 1, 16). Зрештою, Сам Син Людський сказав про Себе, що прийшов “не мир принести на землю, а меч” (Мт 10, 34). Двосічний меч – це Його знаряддя битви ((див. див. Одкр 2, 16). Мечем, який прошиє душу Богородиці, будуть слова з Вуст Спасителя. Це вони вершитимуть Суд, “щоб відкрились думки багатьох сердець” (Лк 2, 35). Вони розділять “батька проти сина й сина проти батька; матір

№1/114/2019

проти доньки й доньку проти матері” (Лк 12,51-53). Адже не всі в Ізраїлі повірять у Месію та приймуть Його вчення. Як наголошує британський бібліст Джон Макґ’ю, під час жертвування Ісуса в храмі Марія уособлює увесь Ізраїль. А відтак – це насамперед “душу” Ізраїля має прошити меч Божого Слова, відділивши пшеницю від полови. Уособлюючи Ізраїль, Марія також уособлює Новий Божий народ, тобто Церкву. Слово Боже постійно очищає спільноту Церкви, щоб виявилося, хто з Христом збирає, а хто розкидає (див. див. Лк 11, 23). Богородиця збирає усі слова Христа в Своєму Серці й роздумує над ними (див. див. Лк 2, 19). Вона переживає водночас невимовне страждання через тих, що нехтують Словом Божим або відвертаються від Нього. Кульмінацією цього страждання буде година Розп’яття Її Сина на Голгофі. Тоді Марія збиратиме з сірої та сухої землі краплини Його дорогоцінної Крові. Вона виконає останній акт Жертвування Сина Людського у Храмі такому неосяжному, як весь Космос. Ірина Сашко, із книги “Марія – Наставниця Богосяйна”

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ

ОЧИЩЕННЯ ТА ЖЕРТВУВАННЯ У СВЯТИНІ

Стрітення Господнє. Симеон та Анна зустрічають Дитятко Ісус у храмі

Марія тримала на руках дитину, загорнену у вовняну хустку, а Йосиф, як завжди, йшов збоку, ведучи осла за вуздечку. Поминули царські сади і мармурові фонтани, палац Ірода, величезні вежі: Маріамне, Гіппікос і Фазаель, і в місці де дорога з Яффи

сходиться з дорогою, що провадить з Вифлиєму, звернули на північний схід до Антонії. Погода була чудова: після кількох дощових днів сонце виглянуло з-за хмар і над містом розпростерлось блакитне небо. Тому Марія трохи відхилила хустку, щоб Дитина

могла вільно дихати. Ісус, притулений до матері, спокійно спав. Його маленькі пальчики невільно рухались, а з-під хустки вибилось декілька темних волосків. Коли вони наблизились до підніжжя дивної форми гори, Ісус чи це від криків перекупників, що ми-

№1/114/2019

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ нали їх, чи просто тому, що осел раптом зупинився і разом з тим припинилось монотонне колисання, – прокинувся і розплющив очі. Марія підняла Дитятко на руках, а Воно глянувши в небо, а потім на гірський схил, покритий чудовими садами, усміхнулось і почало водити пальчиками по материному обличчю. Раптом великі чорні очі перетворились у дві вузькі щілини, личко зморщилось, кутики вуст зсунулись вниз – Ісус розплакався. Марія притулила Первістка до грудей і може ще довго тривав би Його плач, коли б не осел, якого Йосиф лагідно підганяв гілкою, нарешті не рушив вперед. В’їхали у місто через Браму Ефраїма. Декілька тижнів тому, коли вони, поспішаючи, прямували на перепис населення у Вифлиєм, то оминули Єрусалим і лише здаля захоплювались його мурами, їхньою шириною, могутністю вартових башт, красою палаців і Святині, що височіла над ними. Тепер, їдучи шумними вулицями, поміж високими кам’яними будинками, – таких будинків не було ні в Назареті, ні в Ейн Карем, ні у Вифлиємі, – дивилась благоговійно на золоті мури Святині, а також на людей, на брами, на товари, розкладені на землі у ятках і в крамницях, на кольорові хустки, лляні туніки, білі полотна, фарбовані сандали, наплічники, перстенці, сережки, запонки і браслети. Йосиф, зайнятий пильнуванням норовистого осла, вправно торував родині дорогу серед наростаючої тисняви і одночасно звертав увагу на перехожих, котрі отирались до нього у юрбі, і безперестанку рукою торкався до пояса, де мав

мішечок з десятьма шекелями, що були призначені на викуп Первістка у Святині та купівлю двох горлиць: Марія мала їх принести, як жертву очищення. А решта грошей, приблизно чотири шекелі, – це був основний капітал родини, утримання її на невідомо який час, бо праведний муж зволікав з поверненням у Назарет. Чому зволікав? Може, в глибині свого серця погоджувався із спокусливими пропозиціями Еліезера? Відчув інстинктивну відразу до наживання маєтку, до всілякого добробуту, до виходу за будь-яку межу убогості. Однак ще хотів затриматись у Вифлиємі. Навіщо? Цього Йосиф не знав, але був глибоко переконаний, що чекає на щось. Тимчасом переконавшись, що мішечок безпечно захований за паском, спрямував осла до Брами Веніямина, бо хотів з Марією і Дитиною ввійти на територію Святині не через одну з найменших брам, а через відому величну Золоту Браму, звідки відкривався захоплюючий вид на долину Кедрон і Оливну Гору. Тому додавши собі дороги, кружляючи, вони їхали біля Витесди, чудової купальні, де навіть у холодну пору року лежали недужі, сліпці, паралітики, очікуючи зрушення води невидимим крилом Ангела. Їдучи так вузькою стежкою вздовж зовнішньої сторони мурів, спинились перед Золотою Брамою. Марія зсіла з осла, котрого Йосиф прив’язав до стовпа і залишив на міських слуг, що наглядали за тваринами подорожніх. Зайшли на Дворик Поган. Марія захоплена красою храмової архітектури, не могла відвести очей від її гігантських кам’яних блоків кольору старої слонової кістки,

№1/114/2019

від здобутої у війнах з варварами зброї і шоломів, що висіли на мурах споруди. З превеликим задоволенням сіла би зараз під однією з колон і почала співати на славу Невидимого, – відчувала як у серці наростає музика, розпирає груди і наповнює собою все її тіло аж до кінчиків пальців і краєчків вуст, – але знала, що мусить поспішати, тому, вся тремтячи від невиспіваної мелодії, задихана, з Дитятком на руках, майже бігла за Йосифом. На Дворику поган як і щодня панувала нервова метушня. Крики, заклики перекупників і покупців, верескливе вихваляння товарів, мукання телят, мекання овець, туркотання голубів так наповнювали площу, що важко було розрізнити окремі звуки і голоси. Вони змішувались між собою і єднались в один згіднонезгідний потік, щоб за мить розпастись на окремі звуки, але наче боячись, що у розпаданні втратять свою силу і неповторність, знову лучились між собою, взаємно доповнюючись, і в какофонічній гармонії – бурхливим водоспадом виливались поза мури Святині, у глибину місцевих долин і западин. Ісус, розбуджений вересками і криками, почав плакати, а Марія, колишучи Дитятко, намагалась його заспокоїти, проте намарно. Малий кричав щораз голосніше, ніби хотів перекричати зойки юрби, розмахуючи малими рученятами та розчервонівшись від плачу. Марія нахилилась над Немовлятком і намагаючись Його заспокоїти, наблизила своє усміхнене обличчя до Його дрібного личка, немов хотіла йому сказати: – “Ні, ні малий Ісусику. Не треба так кричати, – аж раптом на своє превелике здивування,

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ помітила зморшку між чорними очима Дитини, а в них гострий блиск, якого людською мовою не можна назвати інакше як тільки блиском запалу і гніву. – “Та це ж неможливо. Напевно це мені лише здалося”, – подумала собі Марія, коли Немовля, нарешті заспокоївшись, знову дивилось на неї глибокими, лагідними очима овечки. Тимчасом перекупники, зміркувавши, що Марія і Йосиф прибули принести жертву очищення, оточили їх колом і кожен з них посвоєму розхвалював свій товар. Коли Йосиф голосно повідомив гуртові перекупників, що Марія не приноситиме жертву багатих, а жертву убогих – пару горлиць або голубів, частина перекупників, не зацікавлена таким мізерним продажем, швидко відступила, а на площі біля них залишилось лише декілька продавців голубів, котрі, простягаючи до Марії своїх птахів і перекрикуючи один одного, розхвалювали свій товар. Йосиф примітив собі пару горлиць з рожевим пір’ям і блакитними кільцями на шиї. Почався торг. Хоч ринкові ціни жертовних тварин були установлені архієреєм, однак перекупники ніколи не дотримувались їх, особливо щодо покупців, прибулих з далеких провінцій, розраховуючи на їхню наївність і незнання цін, що були усталеними у Святому Місті. Тому перекупник назвав Йосифові ціну – один шекель за пару горлиць. Праведний муж, почувши ціну заперечливо хитнув головою, але запопадливий перекупник стрибав навколо нього, наче м’яч, притримав його за полу плаща, почавши його переконувати, скільки грошей він втрачає, віддаючи йому за таку

доступну ціну, пару пречудових птахів, котрі в його словах за мить виросли до розмірів міфічних феніксів. Проте, коли інші перекупники обступили Йосифа, який почав виявляти зацікавлення – до пари білих голубів, які впихав йому до рук товстун із сивою бородою, перший перекупник, занепокоєний оживленням конкурентів, поступово але швидко знижував ціну своїх горлиць, аж врешті погодився на ціну, яку визначив праведний муж. Йосиф купив горлиці, взяв на руки Немовля і пішов разом з Марією на Дворик жінок. Тут жінка повернулась обличчям до Святого Святих і, тримаючи крилату пару, звернену голівками до дверей Святині, тихо відмовляла молитву. Потім підійшовши до священика подала йому жертовних птахів. Поклала на них долоні, а священик благословивши жінку подався до Вівтаря Всепалення і тоді, коли він приносив в жертву її горлиць і їхньою кров’ю скроплював наріжники і стіни Вівтаря, душа Марії з тугою поривалася до порогів Всемогучого Творця, до Живого Бога. Вона знала, що тепер повинна відмовити псалом на славу милих будівель Господа Сил, тож, похиливши голову мовчки відмовляла його золоті слова про щасливих людей, що, мешкаючи у Божому домі, черпають сили від Невидимого та, йдучи безводною долиною, перетворюють її у землю джерел. Але, поринувши у захоплення, почала у виток Давидових слів вплітати свої власні слова, і тоді з коріння царського псалму виросла її власна, дівочоматеринська молитва, єдина і неповторна. Це все вона усвідомила собі, лише побачивши перед собою священика, що тримав на

руках її Немовля. Збентежена своєю побожною повільністю, хотіла знову повернутись до слів Давидового псалма і відмовити його останній рядок про щасливу людину, що довіряє Господу, але вже було запізно, бо почула над собою голос священика: – Жінко, це твій Син первісток? – Так, – відповіла Марія, думками все ще перебуваючи в своєму невинному збентежені. – Моя дружина, дочка Ізраїля, народила Первістка, Якого зараз Тобі віддає – сказав Йосиф. – Чи хочеш ти зберегти собі сина, чи п’ять шекелів, Йосифе, які, якщо бажаєш, можеш мені дати в обмін за дитину? – запитав священик. – Хочу зберегти Сина. Візьми п’ять шекелів, священику, – відповів Йосиф і подав йому гроші. Священик підняв голову і сказав. – Нехай буде благословенний Бог Авраама, Ісаа і Якова, Господь Всесвіту, що заповів викуп первістків. Потім піднесеними руками вчинив рух, ніби в свої долоні згортав усе небо, і, доторкнувшись до голови Немовлятка, заспівав: – Благословенний хай буде Первісткок-Син і нехай служить Господу разом із праведниками. Нехай Бог Ізраїля опікується тією дитиною, і нехай вона живе на славу мудрості і добрих вчинків. Амінь – Амінь – повторили Марія і Йосиф. Старець Симеон, принісши жертву, саме йшов сходами, що вели від Брами Никанора, і вже хотів було звернути до Золотої

№1/114/2019

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ Брами, – аж раптом зупинився і оглянувся, бо здалось йому, що хтось торкнувся до його плеча. Зрозумівши, що це була лише омана, вирішив іти далі, але знову відчув той самий дотик, цього разу вже зовсім виразно. Озирнувся. За ним йшли чоловік і жінка з Дитятком на руках на відстані кількох кроків. Було неможливо, щоб цей чоловік міг рукою дотягнутись до його плеча. Симеон однак знав, що поміж ним і тими людьми було ще повітря, а в ньому – безліч добрих і злих духів, котрі дуже часто нагадують людині про своє існування невидимими доторками і штовханнями; лагідними і легкими – від духів ясних і чистих, і різкими та жорстокими сіпаннями – від злих і темних сил. Симеон не сумнівався у цьому легкому, наче тріпотіння пташиних крил, доторку, тому зупинився і уважно подивився на чоловіка та жінку з Немовлям на руках. Хоча, на перший погляд, вони нічим не відрізнялись від інших батьків та матерів, що прибули з немовлятами в Господню Святиню, проте їхній вигляд привернув увагу старця. Коли вони його оминали, він підійшов до них. Привітав їх словом миру і, глянувши на Немовля, раптом відчув, як Воно – Симеон не міг цього інакше висловити – вступає у нього своєю правічною мудрістю, але навіть у духовному піднесенні, в якому перебував, не міг своїм людським розумом пов’язати та узгодити двох взаємно протилежних протиріч: Немовлятка і правічну мудрість. Однак, всупереч усілякій логіці, цілком піддався невидимому світлу, що било від Дитини. Наче уві сні, взяв Його з рук здивованої матері – і лише тоді усвідомив собі, що

нарешті сповнився сенс його життя. Побачив Небо, що сходило на землю, і щасливу землю, яка сама дає плоди, і людей, що ходять по ній і ніколи не зазнають смерті. Повірив усією своєю суттю, що так і буде, і Немовля, яке він зараз тримає на руках, є Причина і Мета тієї великої переміни. Піднесений натхненням величав Бога: – Тепер я зможу спокійно померти, о Боже Всемогутній, – шепотів, – бо мої старі очі вздріли спасіння Твоє, яке Ти приготував для усіх народів, побачили Світло на славу Твого народу Ізраїля і Світло на просвітлення поган. І тільки закінчивши це казати, він – бідний, втомлений старець – немов пророк, отримавши особливу благодать бачення усього життя Немовлятка, відпливу зла і приходу добра, і меч, що пронизує материнську душу. Віддав Немовля жінці і, простягнувши тремтячі від хвилювання руки над головами Марії і Йосифа, благословив їх, а потім сказав до Матері: – Твій Син стане причиною падіння та повстання багатьох людей в Ізраїлі. Він буде знаком, якому будуть противитись. А душу твою прошиє меч. Так виявляться заміри багатьох сердець... Тоді старець пішов, щоб спокійно померти. – Що він сказав? – запитала Марія. – Буде знаком, якому будуть противитись? Мою душу прошиє меч? Чому Йому будуть противитись? Чому Мою душу проникне меч? Йшла до Золотої Брами і, наче крізь імлу, бачила якусь стареньку жінку, згорблену і кістляву, що славила Бога і розповідала про якусь Дитину що має спасти

№1/114/2019

Єрусалим, і, слухаючи її слова, не розуміла, про яку Дитину ця жінка пророкує і про яке спасіння говорить, і лише хотіла якнайшвидше піти з того міста, але її свідомість, настирливо чіпляючись за видіння меча, проникаючого в її серце, безперервно поверталась до того образу і невідомо чому вона поєднувала його з образом Святині, священиків, Єрусалиму, та його вузьких і гамірних вуличок. Відчула страх перед тим містом. – Їдьмо вже, їдьмо, мій пане, – прошепотіла до Йосифа. Біля Золотої Брами сіла на осла, міцно притиснула Дитину до грудей і запнула Її хусткою. Вирушили в зворотню дорогу. Виїхавши за місто і проминаючи схил з дивовижної гори, покритий садами, Марія відхилила хустку і лячно глянула на Немовля. Але Ісус спокійно спав. – Спить? – запитав Йосиф. – Спить, – відповіла з полегшенням Марія. Перед ними стелилась пряма дорога до Вифлиєму. Сонце ще стояло високо. У повітрі пахло свіжою землею. Коли вже проїхали трохи дороги, а позаду них вже далеко були мури Єрусалиму і благословенна, але зловіща тінь Симеона, Йосиф зупинив осла, вийняв з торби паляницю і, подаючи її жінці, сказав: – Нехай дружина моя, Марія, підкріпиться, бо з самого ранку ще нічого не їла. Роман Брандштаттер

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ

ВЕЛИКИЙ ПІСТ

Ми знаємо, що покаяння – початок і умова правдивого християнського життя. Перше слово Христа, коли Він почав проповідувати, було: “Покайтесь!” (Мт. 4:17). Що ж означає покаяння? В метушні повсякдення ми не встигаємо замислитись над цим і гадаємо, що загалом те, до чого нас зобов’язує Піст, – це утримуватися від скоромної їжі та розваг, посповідатися, отримати від священика розрішення гріхів, причаститися (один раз на рік!) і після цього заспокоїтися, що “все гаразд” до наступного року. Тимчасом Церква недаремно особливо виділила ці сім тижнів, присвячених покаянню, недаремно вона закликає нас до тривалого і уважного духовного подвигу. Все це, безумовно, стосується особисто нас, нашої віри, нашої приналежності до Церкви. А коли так, то, звісно, наш обов`язок – постаратися вникнути і збагнути науку нашої Церкви про Піст,

намагатися бути православним не лише за назвою, а й у житті. Що таке покаяння? Навіщо воно потрібне людині? Великий Піст дає нам відповіді на всі ці запитання. Він бо – справжня школа покаяння, де кожна людина повинна щорік вчитися поглиблювати свою віру, переглядати своє життя і, скільки мога, змінювати його. Великий Піст – це щорічна проща до первісних джерел православної віри, де нам знову відкривається, як має жити православна людина. В образах, в самому ладі Богослужбового Чину Церква відкриває нам за цей унікальний у цілому році період увесь зміст Посту. Отож подане тут коротке пояснення Посту засноване головно на Великопісних Службах. Я сподіваюсь, що читач сам знає або ж відчує цього року, що годі знайти щось прекрасніше і глибше, щось

№1/114/2019

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ більш надихаюче і натхненіше, ніж те, що Церква, наша Мати, відкриває і щедро дає нам, коли ми щойно вступаємо в цей благословенний час “сорокаденної весни”. Великий Піст – шлях до Пасхи Людина, що збирається вирушити в дорогу, мусить знати мету своєї мандрівки. Так і з Постом. Піст – це насамперед духовна подорож, а мета її – Пасха, “Празник з-поміж празників”. Піст – це приготування до “звершення Пасхи, істинного об`явлення”. Відтак маємо передусім збагнути зв’язок Посту з Пасхою, оскільки ця пов`язаність виявляє нам дещо вельми істотне, щось вирішальне у всій нашій християнській вірі та житті. Чи треба пояснювати, що Пасха – це незмірно більше, ніж щорічне ознаменування і пошанування минулої події? Кожен, хто пережив бодай раз у житті ту єдину в світі радість великодньої ночі, “світлішої від сонячного дня”, розуміє це. Але в чому та радість? Чому ми можемо співати в час великодньої заутрені: “Нині все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні?” В якому сенсі ми “смерті святкуємо умертвління, пекла знищення, іншого життя вічного початок?” На всі ці запитання є одна відповідь: Нове Життя, яке майже дві тисячі літ тому просіяло з гробу, було дане всім, хто вірує в Христа. Воно було дане нам у день нашого Хрещення, коли, як мовить апостол Павло, ми “поховані з Ним через Хрещення в смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми почали ходити в оновленні життя” (Рим. 6:4). Отже, на Великдень ми святкуємо Воскресіння Христове як те, що відбулося і продовжує відбуватися з нами, бо кожен із нас отримав цей дар нового життя, одержав здатність прийняти його і жити ним. Дар цей цілковито змінює наше ставлення до всього на світі, також і до смерті. Він дає нам змогу радісно проголошувати: “Смерті немає!” Хоча тут ми ще лицем до лиця зустрічаємось зі смертю, і колись вона також прийде і по нас. Та ми віримо, що Своєю смертю Христос перемінив саму її сутність, зробив її переходом, пасхальним святом, Пасхою – переходом у Царство Боже, перетворюючи найбільшу з трагедій людства в остаточну перемогу: “смертю смерть подолав” (розтоптав, знищив Своєю смертю смерть). Христос зробив нас співучасниками Свого Воскресіння. Ось чому в кінці Великодньої Утрені

№1/114/2019

ми викликуємо: “Христос воскрес, і життя торжествує, Христос воскрес, і мертвих більше немає”. Така віра Церкви стверджена і доконана незчисленним сонмом Святих. А все ж таки хіба не помітно з власного щоденного досвіду, що надто рідко ми дійсно маємо ту віру, натомість постійно губимо і зраджуємо те Нове Життя, отримане як дар, і живемо так, ніби Христос не воскрес із мертвих, наче ця непорівнянна за своєю вагомістю Подія нічого для нас не значить?! Причина цього – наша слабкість і неспромога жити постійно “вірою, надією і любов’ю” на тому рівні, на який вивів нас Христос, коли сказав: “Шукайте найперше Царства Божого і правди Його” (Мт. 6:33). Ми якось забуваємо про це, нам завжди не до того, ми по вуха занурені в щоденні турботи, – але через таке забування ми слабнемо. Забудькуватість, падіння, гріх роблять наше життя знову “старим” – нікчемним, темним, позбавленим будь-якого сенсу, – безглуздою мандрівкою до безглуздого кінця. Ми примудряємося навіть забувати про смерть, і ось зненацька, посеред нашого вельми приємного життя, вона приходить: жахлива, неминуча, німа. Зрідка ми усвідомлюємо деякі свої гріхи і каємося, та все ж таки не живемо тим новим життям, яке Христос об`явив і дарував нам. Ми живемо так, ніби Христос ніколи не приходив. І це достеменно є нашим найбільшим гріхом, глибочезною трагедією і болем нашого “християнського” життя. Коли це усвідомимо і визнаємо, – аж тоді здобудемо силу пізнати, що таке Пасха і чому перед нею потрібен Піст. Лише коли спроможемося осягнути, що всі Літургічні традиції Церкви, весь цикл її Богослужінь існує передусім для того, щоб допомогти нам знову побачити і спробувати на смак це Нове Життя, від якого ми так легковажно відступаємося, яке зраджуємо, і – покаявшись, – повернутись до нього. Чи можна любити і бажати те, чого не знаєш? Чи можна возвеличувати те, чого не відаємо, радіти радістю, якої не спізнали? Одне слово: як шукати нам Царство, про яке не маємо жодного уявлення? Церковне Богослужіння від самих початків і дотепер залишається єдиним входом у те Царство, єдиним способом прилучення до Нового Життя. Церква відкриває нам через Богослужіння те, “чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не спало, те Бог приготував був тим, хто любить Його” (1 Кор. 2:9). Пасха є центром цього Богослужбового життя, його серцем, його вершиною, сонцем, що проникає все своїм промінням.

ЛІТУРГІЯ ЦЕРКВИ Щороку нам відчиняються двері у сяйво Царства Христового, нам дарується передчуття вічної радості, що жде нас, слави і перемоги, які незримо вже наповнюють цілий всесвіт. “Смерті немає”. Все церковне богослужіння побудоване довкола Пасхи; тому Літургічне річне коло, послідовність свят і постів стає мандрівкою, прощею до Пасхи, до кінця, що є водночас і початком; кінця всього старого і початком нового життя, остаточнимм переходом із світу в Царство, явлене у Христі. Однак старе життя, сповнене гріха, марнотності, не так-то легко перебороти й змінити. Євангеліє очікує і вимагає від людини зусилля, до якого в теперішньому своєму стані вона зовсім нездатна. Нас кличуть на бій з невидимим, до мети, до нового життя, яке перевищує наше уявлення і нашу спроможність. Навіть Апостоли, коли слухали науку свого Наставника, з подивом запитували Його: “Як це можливо?” І дійсно, нелегко відмовитися від приземленого життя, що складається з повсякденних турбот, пошуку засобів для існування, земних утіх, усього, що перебуває надто далеко від мети, – досконалості. “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний” (Мт. 5:48), – голосить нам натомість Євангеліє. Світ – усіма своїми земними речами – немов говорить людям: “Будьте щасливі тут і тепер, живіть безтурботно, ідіть широким шляхом”. Христос же в Євангелії каже нам: “Ідіть шляхом вузьким, шляхом боротьби і страждань, бо то єдиний путь до справжнього щастя”. Без допомоги опом Церкви як зважимося на цей страшний, як нам здається, вибір, як розкаємося і повернемося до того світлого і радісного, що його кожен рік дає нам Церква саме у Великдень? Ось тому потрібен Піст. Це – рука допомоги, простягнена нам Церквою, школа каяття, що єдина може приготувати нас до того, щоб зустріти Великдень не лише як дозвіл їсти, пити та відпочивати, а як дійсний кінець старого, ветхого в нас, як вступ у нове життя. У перші віки християнства головним завданням Посту було приготування “оглашенних”, тобто новонавернених християн, до Хрещення, яке здійснювалося під час Великодньої Літургії. Та навіть якщо Церква тепер не дуже часто охрещує дорослих людей і самого інституту “оглошенних” вже немає, – головне значення Посту залишається те ж саме. Бо ми, хоча й хрещені, постійно розгублюємо і зраджуємо те, що одержали під час Хрещення. Ось чому Великдень – це наше щорічне повернення до

Олександр Дмитрович Шмеман (1921 – 1983) – священнослужитель Православної Церкви в Америці, протопресвітер, богослов, автор ряду книг

власного Хрещення, а Піст саме готує до цього повернення, до поступового і невтомного зусилля, яке веде нас до Пасхи, до остаточного переходу в нове життя у Христі. І тоді ми збагнемо, що Богослужіння Великого Посту досі зберігають свою особливість повчання, мовби приготування до Хрещення, і це не архаїчні залишки минулого, а щось дійсне й суттєве для нас, оскільки Піст і Пасха щороку постають для нас новим осягненням і здобуттям того, що дається людині в її особистому вмиранні і воскресінні в Святому Хрещенні. Піст – це подорож, проща! Проте як тільки ми вступаємо у “світлу тугу” Посту, одразу бачимо – далеко, далеко попереду – кінець шляху. Цей кінець дороги, його мета – радість Великодня, вхід у сяйво слави Царства Небесного. І те, що ми прозираємо вдалині, це передчуття Пасхи, освітлює “тугу Посту”, перетворює її в “духовну весну”. Ніч може бути довга й темна, але весь час подорожі нам здається, що таємниче й сяйливе світло зорі овиднює небокрай: “Не позбав нас уповання нашого, Чоловіколюбче”. Протопресвітер Олександр Шмеман

№1/114/2019

СТРАСТІ ГОСПОДНІ

ÍÅ ÏÎÊÈÄÀÉÒÅ ÌÅÍÅ! Терплячий Ісусе, коли пригортаюсь до Твого Серця і коли захований у Тобі, коли рахую Твої терпіння, бачу, що конвульсії огортають Твою Пресвяту Людську природу. Члени Твого Тіла розтягуються так, що, здається, від’єднаються одні від одних. А позаяк Тебе скрутили незвичайні спазми, голосно вигукуєш: ““Боже Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?” Під час цього крику всіх пронизує страх; темрява стає густішою; Твоя Мати, яка закам’яніла з болю, блідне та мліє. Моє Життя, моє Все, мій Ісусе. Що я бачу? Ти близький до смерті, а весь біль, який був Тобі вірним, ніби хоче покинути Тебе. Переживши безліч терпінь, невимовно сумуючи, бачиш, що не всі душі приєднані до Тебе. Ти передбачив, що загине багато душ, і боляче відчуваєш відділення тих, котрі немов віддираються від Тебе. А через те, що Ти повинен задовольнити Божу Справедливість також за них, відчуваєш смерть кожної з них і біль, який терпітимуть у пеклі. Отже голосно гукаєш до всіх сердець: ““Не Не покидайте Мене! Якщо потребуєте більшого терпіння, то Я цілий до ваших послуг, але не від’єднуйтесь від Моєї Людськості. Ваше від’єднання – це терпіння, яке перевершує усяке терпіння! Смерть над смертями! Будь-яке терпіння для Мене буде нічим, якщо не терпітиму вашого від’єднання від Мене. В ім’я вашого добра, помилуйте Мою Кров, Мої Рани і Мою смерть! Цей клич до ваших серць лунатиме постійно. В ім’я добра, не покидайте Мене!” Любове моя, дуже терплю разом з Тобою! Схоплюєш повітря. Тепер Твоя Пресвята Голова падає на груди; Життя покидає Тебе. Любове моя, відчуваю, що я також вмираю. Я також хочу гукати разом з Тобою: “Душ! Душ!” Не від’єднаюсь від цього Хреста, ані від цих Ран, так вимолюю душі в Твоє ім’я. Якщо хочеш, зійду у серця створінь та огорну їх Твоїм болем, і тоді вони не покинуть Тебе. І якщо б це можливо, то хотіла би стати перед воротами пекла, щоб розвернути душі, котрі мають намір туди піти, і повести їх назад до Твого Серця. Помираєш у тиші; а я плачу над Твоєю неминучою смертю. О мій Ісусе, співчуваю Тобі. Пригортаю Твоє Серце до свого; цілую Його та з усією

№1/114/2019

лагідністю, на яку я тільки спроможний, споглядаю на Нього. Підтримую Твій дух, а Божу лагідність роблю своєю. Цим усім хочу виразити Тобі співчуття, перемінюючи моє серце у солодкі ріки; хочу влити їх у Твоє Серце, щоб осолодити гіркоту, яку терпиш через втрату душ. На превеликий жаль, мій Ісусе, цей Твій клич несе в собі великий біль. Утрата душ та відділення їх від Тебе спричиняють те, що повний болю плач (він є більшим, ніж коли Тебе покинув Батько) виривається з Твого Серця. О мій Ісусе, примнож у всіх Ласку, і тоді ніхто не буде втраченим; і нехай мої винагородження підуть на благо тих душ, душ, котрі захочуть піти на загибель, щоб бути з Тобою. Неустанно молюсь до Тебе, о мій Ісусе, через терпіння, яке переносиш через незвичайну самотність, щоб Ти допоміг безлічі люблячих Тебе душ, які хотіли б бути з Тобою під час цієї самотності, котрих Ти ніби позбавив Своєї присутності, покинувши в темноті. Нехай їхнє терпіння, о Ісусе, буде прийняте, як молитва, яка закликає душі бути біля Тебе і полегшити Твої страждання. Луїза Піккарета “Годинник Страстей”, К.2

ЦЕРКА ТА КУЛЬТУРА

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ

Петро Іванович Холодний (1876–1930). Благовіщення. Зішестя Святого Духа. Хрещення Русі Мико́ла Микола́йович Ґе (1831 – 1894). Тайна вечеря, 1863

Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський (1872 – 1935). Пробудження перед образами. Автопортрет

№1/114/2019

Микола Дмитрович Ло́сєв (1855 – 1918). Притча про блудного сина, 1882

№1/114/2019

Юліан Буцманюк (1885 – 1967). Богородиця з дітьми Розпис у церкві Святого Серця Христового у Жовкві

Модест Данилович Сосенко (1875 – 1920). Святий Апостол Андрей Первозванний Фрагмент ікони з іконостаса церкви святого Миколая в Золочеві

Юліан Буцманюк (1885 – 1967). Богородиця з дітьми Розпис у церкві Святого Серця Христового у Жовкві

ЦЕРКА ТА КУЛЬТУРА

ІСТОРІЯ СПАСІННЯ

Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський (1872 – 1935). Пробудження перед образами. Автопортрет

№1/114/2019

Микола Дмитрович Ло́сєв (1855 – 1918). Притча про блудного сина, 1882

№1/114/2019

ГОЛОС МАРІЇ

ДАР ЧАСУ

“Дорогі діти! Це час благодаті й молитви, час чекання і дарування. Бог вам віддається, щоб ми Його любили понад усе. Тому, дітоньки, відкрийте ваші серця та ваші сім’ї Богові, щоб час чекання став молитвою та любов’ю, а особливо даруванням. Я з вами, дітоньки, і підбадьорюю вас, щоб ви не відступали від добра, бо плоди видно й чутно далеко. Тому ворог злий і рибить усе для того, щоб відвести вас від молитви. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик” (Послання від 25 листопада 2018 року). Це час благодаті й молитви.. Час – це кожне сьогодні й ви кожне тепер. У цьому “тепер” ми отримуємо благодать. Час благодаті – це час Бога, Котрий

гряде. Час Його діяння і присутності для нас. Час дарів. Маймо час для благодаті. Роздумоймо над Божими благодатями в нашому житті. Задумаймося над даром часу, над цінністю його. Благодать – у тому, що Бог дає Себе нам пізнати, дозволяє нам почути Його голос. У часі, який переживаємо таким чином, є також час на молитву. молитву. Молитва – це час для Бога, Час, щоб зупинитись, звернути свої думки та почуття до Бога, до Нього промовляти, Його слухати, з Ним перебувати. Час чекання і дарування. На кого чекаємо? Чекаємо на прихід Господа. Ось на Кого чекаємо! Час – це рішення зустрітись, щось сказати, обговорити, слухати, дивитись, разом думати, творити… Чекаємо також на

здійснення Обітниці, на свободу, на мир, на щастя, на видужання... Очікування супроводжується тугою, прагненням і терплячістю. Міряна, що має об’явлення Богородиці лише 18 березня і кожного 2-го дня місяця, у книжці “Моє серце переможе” відкриває те, як вона переживає і як готується до зустрічі з Царицею Миру. Вона постить, молиться. Останньої ночі не спить, близько третьої ранку чує звук долинаючих пісень паломників, що всю ніч моляться і співають, очікуючи на об’явлення. Вони чекають, а водночас віддають себе, свою віру, любов, молитву, труд, жертву і тугу Богові. Час чекання і віддавання. Віддавання поєднане з любов’ю. Бог вам віддається, щоб ви Його любили понад усе. Ісус,

№1/114/2019

ГОЛОС МАРІЇ Син Божий, прийшов до нас через тайну Воплочення та Народження. Він дав нам Себе через Страсті, Смерть та Воскресіння. Він дає нам Себе у всіх Святих Таїнствах. Розп’ятий і Воскреслий Господь завжди бажає зустрічі з нами, стукає, щоб оселитися в нас: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною (Одкр. 3,20). Дає нам міць свого Слова: “Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його (Йо 14,23). Тому, дітоньки, відкрийте ваші серця та ваші сім’ї Богові, щоб час чекання став молитвою та любов’ю, а особливо даруванням. Відкрити – це означає вийти із закриття, зі страху, з утоми, з байдужості, з концентрації на собі; відродитися, стати навколішки, взяти в руки вервицю, заспівати, виговоритись, виплакатися. Відкрити своє серце – оживити віру, розпалити любов, надію і довіру, звернути увагу, знайти час, бажати зустрічі з Богом, повернутися до Нього. Відкрити своє серце – це бажати і просити в Бога радості, любові та миру. Відкрити свою сім’ю – це дарувати мир, своїм ближнім прощення, благословення, бути терплячими до них; запрошувати до пізнання Бога, заохочувати, підказувати. Будьмо невтомні в даванні, бо Цариця Миру в іншому Своєму посланні каже: “Коли молитеся, ваше серце відкрите й Бог любить вас особливою любов’ю

та дає вам особливі благодаті” (25.07.2005), а також: “Сьогодні дякую вам за всі ваші жертви, що ви принесли Мені в ці дні” (25.06.1996). Я з вами, дітоньки, і підбадьорюю вас, щоб ви не відступали від добра, бо плоди видно й чутно далеко. Добрі й щедрі плоди – це навернення до Бога, свідчення про Нього, повернення до Нього, зцілення, мир серця, мир у сім’ї, різні побожні заходи, реколекції, прощі, покинення залежностей, радість. Ми не можемо відійти від такого блага. Пам’ятаймо прохання нашої Матері, коли прийдуть до нас спокуси, коли нам докучає щось інше. Бережімося, щоб добро не стало для нас буденністю, щоб ми не втомилися від нього, щоб ми не полишали його через те, що інші живуть не так, як ми, щоб ми не виправдовувались, що все навколо не так, як би нам хотілось; щоб не стали літеплими, не втратили надприродного зору і слуху. Леліймо в собі витривалість, вірність, труд, радість, довір’я, віру і надію. Тому ворог злий і робить усе для того, щоб відвести вас від молитви. Пригадаймо собі подібні слова Матері Божої: “Хочу, щоб ви слухали Мене й не дозволили сатані звести вас. Дорогі діти, сатана є достатньо сильний. І тому прошу ваших молитов: жертвуйте їх за тих, які під впливом сатани, аби й вони спаслися. Свідчіть своїм життям. Жертвуйте своє життя за спасіння світу” (25.02.1988). Труд і посвята життя Богові – це молитва. Са-

№1/114/2019

тана її ненавидить. Памятаймо теж слова св. Петра, що диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого. Противтесь йому, тверді в вірі! (1 Пт 5, 8-9). Будьмо, отже, тверді віддаючи свій час молитві, любові та витривалості. Сатана відтягує нас від молитви, щоб ми не бачили і не чули небесного. У молитві ми починаємо бачити і чути Бога, любити Його, тужити за Ним, чекати Його. Молитва є нашим рятунком і виживанням. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик. Маріє, повна благодаті, молись за нас про ту благодать щоб ми могли добре пережити Різдвяний Піст, про дар чекання і дарування. Молись за нас щоб очікування переродилося в молитву та любов, а особливо в дарування. Щоб ми були чутливими, повні плодів, що їх видно і чутно далеко. Не покидаймо творити добро, не відрікаймось від нього, бо до нього нас закликає Матір Божа: Дітоньки, я підбадьорюю вас, щоб не відступали від добра. Амінь. Амінь ЗНАК ЛЮБОВІ “Дорогі діти! Приношу вам Мого Сина Ісуса, Який є Царем миру. Він дає вам мир, а ви, дітоньки, приносьте його іншим людям у радості та смиренні. Я з вами й молюся за вас у цей благодатний час, який Бог дає вам. Моя присутність є знаком любові тут. Я з вами, щоб охороняти й вести вас до вічності. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”. (Послання від 25 грудня 2018 року).

ГОЛОС МАРІЇ

Царице Миру, Миру, Твої слова: Приношу вам Мого Сина Ісуса, Який є Царем миру, миру, ще раз нагадують нам, що саме Ісус є нашим миром. Часто ми не розуміємо, що таке мир, і навіть не замислюємося над цим. Насправді ж постійний і справжній мир – це Ісус, Син Божий. Він прийшов до нас, смертельно зранених первородним гріхом і заражених неспокоєм, щоб увійти в наше життя із силою Свого спасіння, звільнення та миру. Гріхи ж залишають в нас по собі рани страху, неспокою, слабкості. Господи Ісусе, Ти прийшов через Тайну Воплочення і Різдва,, щоб вести нас до Отця, Різдва

щоб освятити нас і звільнити від неволі гріха, темряви та неспокою. Допоможи нам осягти той великий дар прощення і миру! – “Бог, Отець милосердя, Який смертю і Воскресінням Свого Сина примирив зі собою світ і зіслав Духа Святого на відпущення гріхів, за посередництвом своєї Церкви нехай дарує тобі прощення і мир”. мир”. Господи Ісусе, що народився у Вифлиємі, Агнче Божий, що береш гріхи світу і Царю Миру, вчини, щоб кожне серце, розтерзане гріхом, прийняло дар миру! – “І я відпускаю тобі гріхи в ім’я Отця і Сина і Святого Духа”. Ти приходиш, Господи, у цей світ крізь зачинені двері!

Увійди і запануй над нашим неспокоєм і всіляким страхом; над хибною світською філософією життя, над нашими хворобами і стражданнями. Промов до нас: “Будьте мужні, це Я, не бійтеся. Я – світло світу”. Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. (Йо 14,27). В свято Різдва Христового бажаємо собі багато дарів і успіхів, а Ти, Господи Ісусе, даєш нам Самого Себе. Ти ділишся з нами навіть не облаткою, а Своїм життям. Приходиш у Святому Причасті як Цар Миру і бажаєш бути в нас постійно. Твоя Мати просить нас приносити мир іншим людям у радості та

№1/114/2019

ГОЛОС МАРІЇ смиренні. Бо Ти Сам заповідав: “Любіть один одного, як Я вас полюбив”, а також: “Любіть ваших ворогів, чиніть добро тим, котрі вас ненавидять”. Ти хочеш щоб ми так знищили джерело всіх воєн і неспокоїв – у собі, в сім’ї та у всьому світі. Маріє, ти з нами. Збираєш при Собі дітей і віддаєш усіх їх Богові, бо Сама кажеш: “Молюся за вас у цей благодатний час, який Бог дає нам” нам”.. Оточуєш нас любов’ю та опікою, Ти чуєш кожне наше “Радуйся, Маріє” і кожне “Свята “Свята Маріє Мати Божа, молись за нас грішних”. Ти милосердишся над нашою долею, засмучуєшся нашими вадами, страхами, неспокоєм, хворобами душі та тіла. Ти бачиш нашу погубленість, віддалення, духовні паралічі, поневолююче рабство буденності, практичного матеріалізму, грошей, гордині, марноти. Ти знаєш, який неспокій вони приносять. Дякуємо Тобі, що не покидаєш нас, що Ти є з нами, що заступаєшся перед Богом за нас. Ти – Матір, що приходить з Неба на землю, це знак і підтвердження Твоєї любові. Бере-

жи нас від ворогів, від небезпек та спокус. Веди нас до вічності. Буди нас, щоб ми не загаялися і не поснули. Маріє, дякуємо Тобі також за слова, що їх Ти передала Якову. Цього Різдва ти переконуєш нас у тому, що Бог безмежно любить нас i закликає, щоб ми, повні довір’я, не дивлячись назад і без страху перед майбутнім повністю віддали Йому наші серця.. Бо лише Він може спосерця внити їх Своєю любов’ю. Маріє, під час Благовіщення Ти почула з уст Архангела: “Не лякайся Маріє”.. Подібно й Захарія почув: Маріє” “Не лякайся”. Йосиф теж почув: “Не лякайся, Йосифе” i пастухи почули: “Не лякайтеся”. Тепер, Маріє, в ці свята Різдва Христового Ти, вчиш і нам не боятися вірити Його любові й милосердю, бо Його любов сильніша від кожної нашої слабкості та страху. Заохочені словами нашої Матері хочемо, Господи Ісусе, щодня довіряти Тобі. Приймаємо Твої слова, Твоє Євангеліє. Чуємо Тебе і йдемо за Тобою. Благослови наше “так” “так”.. Притягни нас до Себе. Ти єдина

№1/114/2019

Дорога, що веде до Предвічного Отця. Ти мовиш: До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене (Йо 14,6). Чуємо і віримо. Господи Ісусе, народжений у Вифлиємі, вбитий на хресті, Воскреслий та присутній з нами у Святій Церкві, обдаруй нас Твоїм миром. Амінь. Щорічне послання Богородиці, Цариці миру, через візіонера Якова Чоло, 25 грудня 2018 року: “Дорогі діти, цього благодатного дня особливо закликаю вас до любові. Дітоньки, Бог безмежно любить вас, і тому, дітоньки, повні довір’я, не дивлячись назад і без страху перед майбутнім повністю віддайте Йому ваші серця, щоб Бог наповнив їх Своєю любов’ю. Не бійтеся, вірте в Його любов і милосердя, бо Його любов сильніша від кожної вашої слабкості та страху. Тому, діти Мої, повні любові у ваших серцях, довіртесь Ісусові й скажіть Йому своє “так”, тому що Він – єдина дорога, що веде вас до вічного Отця”. o. Євгеній Сьпйолек

ЦЕРКВА ТА КУЛЬТУРА

УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ ПІД КРИЛОМ МИТРОПОЛИТА Митрополит Андрей Шептицький 1913 року відкривав Національний музей, який сам же створив, збираючи для нього старовинні ікони. У своїй промові він казав: “Не хочемо бути сторожами при гробах – прагнемо бути свідками відродження” Це означало, що цей музей українських ікон мав бути не так пам’ятником нашій старовині, як дороговказом для митців нових поколінь. Митрополит казав, що митці ХІХ століття відірвались від народних традицій, народної душі, тож настав час повернутись до коріння, бо в старовинних іконах – значно більше художнього смаку, ніж в академічних образах. Звісно, з Шептицьким можна дещо посперечатись, ба, що більше: він бо насправді й сам був прихильним до класичного мистецтва, ніж може здатись з його слів. Але в головному він мав рацію: якщо ми прагнемо національного відродження, то інтелігенція, – еліта нації не може відриватись від народу, як би то кумедно і по-радянськи не звучало. Що ж, Митрополит з дитинства захопився був красою українського обряду та іконами, тож прагнув захопити цією красою усіх своїх сучасників. Іконостаси, вівтарі, стінопис у давньоруському чи народному стилі мали б наголосити на українській самобутності, відмінній від поляків, які зухвало виявляли до нас зверхність, як і росіяни. Шептицький до того ж мав однодумців – Іларіона Свєнцицького, першого директора Національного музею, і його доньку Віру. А ще цьому посприяло загальне захоплення народним мистецтвом, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть вирувало по всій Європі. У Росії, скажімо, блискуче поєднання іконних і народних елементів з сучасним живописом талановито продемонстрували в своїй творчості Врубель, Нестеров, Васнєцов, Реріх, Їжакевич. Володимирський собор і Кирилівська церква в Києві, кілька храмів Печерської Лаври свідчать про це. Цілком можливо, що Шептицький під час подорожі до Москви та Києва бачив цю красу і захотів започаткувати щось подібне в західноукраїнській культурі. Крім того, кінець ХІХ – початок ХХ століть був добою, коли по українських селах та містечках масово будувались та перебудовувались церкви. Тож мета була така: якби їх будували та розписували в народному стилі – це нагадувало б і самим українцям, і їхнім сусідам, хто вони є.

Оле́кса Новакі́вський (1872 – 1935). Мати Милосердя

Отже, владика Андрей створив комісію, яка відала будівництвом та реконструкцією храмів, іконостасів, стінописів та виготовленням мистецьких предметів церковного вжитку. Звісно, примусово перемальовувати та перебудовувати храми, як то робили в Росії, Митрополит не збирався. Але він зібрав навколо себе цілу команду любителів древніх та народних традицій (таких, скажімо, як Іларіон Свєнцицький) та захопив красою української ікони та церковної архітектури сучасних йому художників. Серед таких архітекторів був Василь Нагірний, що спроектував десятки, якщо не сотні храмів по наших селах, містечках та містах. А серед художників варто зазначити Модеста Сосенка, Осипа

№1/114/2019

ЦЕРКВА ТА КУЛЬТУРА Куриласа, Даміяна Горняткевича, Петра Холодного, Михайла Бойчука, Юліана Буцманюка, Теодора Вацика, Осипа Сорохтея, Олексу Новаківського та багато інших майстрів (див. вкладку). вкладку). Усі ці митці перейнялись красою і народними мотивами старої української ікони. – Красиві візерунки з квітами, геометричними фігурами чи виноградною лозою, Святі та Біблійні герої, вдягнені в український народний одяг, галицькі краєвиди на тлі яких відбуваються події Старого чи Нового Завіту, святий Юрій в образі середньовічного лицаря, архистратиг Михаїл в обладунках Яна Собеського, – все це не могло не вразити. І не могло не породити бажання створити щось подібне – але вже в ХХ столітті. Знаменний твір тієї доби – “Пробудження” Олекси Новаківського. Молода дівчина потягується зі сну. Вона зовсім юна, майже дитина, проте в її рухах, фігурі, обличчі, погляді вже помітні риси жінки. Стоїть вона під іконами. Це відвертий, навіть трохи наївний символізм – молода нація з древніми коріннями пробуджується після 700-літнього сну – і Церква не стоїть осторонь цих подій. До речі, дівчина, яка була моделлю для цієї картини, молода та скромна селянка, позувала у різних позах, навіть оголеною, тож після цього художник мусив на ній оженитись. Потім вибухнула Перша Світова війна. Для українських патріотів це був ще й шанс відродити втрачену державу – і чимало художників, поетів та представників іншої інтелігенції вступили до лав Українських Січових Стрільців, щоб воювати за свободу України – спочатку проти росіян, потім проти поляків та більшовиків. Серед них був Осип Курилас, Михайло Бойчук, Осип Сорохтей, Юліан Буцманюк. Потім до них приєднався Теодор Вацик. Модест Сосенко теж намагався воювати в лавах українського війська, але потрапив натомість до польського концтабору, захворів там і потім помер – майже на руках Шептицького. Ці перші визвольні змагання коштували багатьом людям життя, а закінчились трагічною поразкою – Україна знов була розділена і поневолена. Фронтовики вертались додому, звикали до життя у нових умовах. Шептицький об’єднував і далі навколо себе і Церкви українську інтелігенцію. Художники робили мистецькі виставки, де на полотнах поставали командири січових стрільців, різні епізоди з боїв за незалежність. Найкращими були твори Юліана Буцманюка, Осипа Куриласа, Леоніда Перфецького, Івана Іванця. Нові роботи митців прикрашали церкви. Олекса Новаківський працював над монументальним образом “Мати милосердя” для собору Святого Юра. Збереглось кілька пробних варіантів та повнорозмірний нарис. Може, такий модерновий образ і не пасував би до барокового собору,

№1/114/2019

але сам у собі він вражає! Образ сповнений справжнім іконним молитовним духом, у ньому проглядають усі ці ніжні усміхнені Богородиці доби Рутковича – і притім це цілком модерновий твір, до того ж витриманий у неповторному стилі Новаківського. Та що тут казати? Треба їхати до Львова і дивитись. А потім прийшла радянська влада. Художники або стали жертвами репресій, або емігрували, церкви були або зачинені, або стінописи в них були замазані. А 1952 року у фондах Музею Шептицького було спалено 1728 картин, які, на думку спеціальної комісії, не мали художньої цінності. Так зі скарбниці українського мистецтва було викреслено, вирізано, випалено цілу добу – яскраву, багату, важливу. Щось спромоглись врятувати окремі ентузіасти – так у Картинну галерею потрапила низка творів Бойчука або до музею Шептицького – картини Теодора Вацика. Щось врятували музейні працівники. Але загалом лише поодинокі храми на Західній Україні нагадують про грандіозні спільні плани великого українського Митрополита і галицьких митців. Ці збережені церковні стінописи, вітражі, іконостаси є справжніми перлинами нашого мистецтва і нашої духовної спадщини. Це іконостас з монастиря святого Онуфрія у Львові. Коли наприкінці ХІХ століття почалась велика реформа чернечого Чину святого Василія Великого, і василіяни знов перетворились на церковну еліту, древній онуфріївський монастир у Львові став центром цього потужного Ордену. Митрополит Андрей Шептицький, який був ченцем-василіанином, і протоігумен Платонід Філяс, голова Чину, вирішили що оздоблення монастиря і храму мусить відповідати, з одного боку, естетиці нового часу, а з іншого – багатовіковим українським традиціям. Тому рами і стовпи іконостасу були прикрашені різьбленням, подібним до різьблення жовківських або київських майстрів ХVІІІ століття. А ікони написав Модест Сосенко, так само поєднавши львівський модерн з іконними традиціями. Не менш цікаві стінописи та вітражі Сосенка у Підберізцях, Славському і Золочеві. Це ікони та вітражі з Успенської братської церкви у Львові. Петро Холодний знайшов старовинний іконостас, який був у храмі у ХVІІ столітті і який пізніше продали до сусіднього села. Повернути цю красу на історичне місце було неможливо, зате Холодний зробив копії кількох ікон для львівського храму. А ще прикрасив вікна вітражами на яких можна побачити київських князів та їхніх дружинників; Констянтина Острозького, козаків та львівських братчиків, які дуже багато зробили для розвитку освіти і друкарства в Галичині!

ЦЕРКВА ТА КУЛЬТУРА Це стінопис в Унівській Лаврі яка стараннями Шептицького стала центром Студійського чернечого Чину. Даміян Горняткевич разом з монахом, отцем Ювеналієм Мокрицьким ювелірно відтворили стиль і дух давньоруських фресок, тож, поглянувши на цю красу, можна уявити себе в Софіївському соборі чи Кирилівській церкві в Києві. Але, мабуть, найбільш вражаючою, найунікальнішою і найдовершенішою пам’яткою галицького українського модерну, найповнішим втіленням ідей Шептицького та його однодумців є, напевно, церква Серця Христового в Жовкві, невеличкому містечкові за 20 кілометрів від Львова, де кількість історичних пам’яток на квадратний метр просто зашкалює. Там є два величезні костели ХVІІ століття, дві дерев’яні церкви ХVІІІ століття, замок, синагога, житлові 400літні кам’яниці та ратуша, у вежі якої працює душевний музей. Але навіть на тлі цих цікавинок церква Серця Христового просто заворожує. Храм має довгу історію. Його будував засновник Жовкви Станіслав Жолкевський, покровитель Петра Могили та Богдана Хмельниького, підкорювач Москви та герой турецьких війн, а допомагав прикрашати – його правнук, король Іоанн Собеський. Свого часу для храму був створений величний іконостас, який вважається найціннішою пам’яткою живопису українського бароко. При храмі заснував монастир єпископ Йосиф Шумлянський, якому сан не заважав ходити на війни проти турків, а у вільний від війн час він засновував парафії і монастирі, писав книги, а ще перевів православну Львівську єпархію на унію, визначивши тим подальшу долю Галичини. В храмі перебувають мощі святого Партенія, мученика ІІІ століття. При монастирі Шептицький заснував українську друкарню – найбільшу в світі друкарню того часу. А 1910 року капличку при храмі починає розписувати молодий художник Юліян Буцманюк. Походив він із села на Радехівщині, рано осиротів, вчився у Львові, де його взяв під свою опіку Модест Сосенко. Згодом вони разом розписували церкви. Ще Буцманюк мистецько прикрашав латинську катедру у Львові, читальний зал університетської бібліотеки. Поступово він навчився робити вітражі. Сосенко добре відзивався про нього. Шептицький теж симпатизував молодому митцеві. Юлько – так називали Буцманюка друзі – вчився ще й у Кракові. Спеціалізувався на монументальному стінописі та портретах. І ось перша велика самостійна робота – каплиця у жовківській церкві. Тут Буцманюк так само, як і його сучасники, поєднав давньоруський стиль, народні традиції і естетику ХХ століття. При тім у нього це вийшло краще, ніж у його колег та сучас-

ників. Він уникнув як надмірної стилізації Сосенка чи Бойчука, так і надмірного реалізму, академізму Куриласа. Радше за все, він узяв за приклад не так польський модерн чи російську сецесію загалом, як російську сецесію Врубеля, Васнєцова, Нестерова. Навряд чи він був у Києві, але, напевно, чи сам Шептицький, чи директор музею Свєнцицький давали йому альбоми з творами цих митців. І головне – він зміг відтворити молитовний дух старих ікон, дещо ожививши його сучасними прийомами. Обличчя – м’які та сповнені спокою, пози – живі. Авторський почерк, такий відчутний в Сосенка чи Новаківського, в Буцманюка зведений до мінімуму. Композиційно каплиця ділиться на дві частини. У першій зображена Матір Божа Фатимська в оточенні Ангелів у літургійному вбранні зі свічками. Позолочене тло нагадує мозаїку давньоруських та візантійських соборів. Друга частина каплиці нагадує старі іконостаси. Посередині – Богородиця з Дитятком на троні, знов-таки, на позолоченому тлі – давньоруська мозаїка. Ісус одягнений у вишиванку, а біля ніг Марії стоять діти в українському вбранні, які приносять Ісусу квіти. Зліва і справа від Богородиці у пройомах, подібних до дияконських дверей – ангели Михаїл і Гавриїл. Обидва теж у вишитих сорочках, причому Гавриїл зображений у вікні. Це ювелірно виконаний вітраж. Склепіння каплиці прикрашають шестикрилі серафими, а також Ангели, цар Давид і Йосиф Обручник у розетах. Усюди, де це було можливо, не порушивши смаку, митець вплів народний орнамент. Знову-таки, нічого нового митець не вигадав: Ісуса у вишиванці малювали ще на іконах ХV століття! Можна сміливо сказати, що ця каплиця – один з найвидатніших творів, які виходили з-під руки українського майстра за останні сто років! І монахи, і місто, і весь галицький бомонд були в захваті від того, що зробив молодий митець. Шептицький відправляє Юлька Буцманюка до Європи – набиратись досвіду в Німеччині та Італії. І тут починається Перша світова війна. Буцманюк вступає до лав Українських Січових Стрільців, робить низку фотографій зі стрілецького життя, розробляє відзнаки українського війська, малює листівки. Під час боїв за Львів проти поляків його беруть у полон – притім бере в полон його старий знайомий, польський художник. На свята під час обміну полоненими Юлька відпустили, і після війни він час до часу зустрічався з тим поляком і з усмішкою згадував старі пригоди. А ще він досить вдало керував залізничними перевезеннями. До того ж, в ті буремні роки він одружився. Війна для нього закінчилась тоді, коли генерал Антін Кравс спромігся

№1/114/2019

ЦЕРКВА ТА КУЛЬТУРА на стрімкий марш через Карпати і вивів свої підрозділи на нейтральну територію – до Чехословаччини. Там Буцманюкові одразу запропонували стати кадровим офіцером у чеській армії, але він відмовився. У Празі він продовжував мистецькі студії, а наприкінці 1920-х роках вертається до України. Жовківські василіяни запрошують його розписувати вже головну церкву. Буцманюк знову перебирається до Жовкви і береться до роботи. Стиль нових стінописів вже не такий, як у каплиці, – все ж таки пройшло 20 років, крім того, страшна війна перевернула догори дригом життя у цілому світі, програні визвольні змагання. Світ уже був інший – та й митець уже був інший. Тому й мазки тут грубші, кольори простіші, настрій не такий безжурний. Але головний принцип – гармонійне поєднання сучасності з давніми традиціями – Буцманюк зберіг. Спочатку він розписує вівтар, роблячи його подібним до старих іконостасів з кількома тематичними ярусами: Ісус і Апостоли, старозавітні Пророки, сюжети дванадцяти християнських свят. Торці арок та пілястри прикрашені орнаментами з давньою християнською символікою – хліб і виноград, риба і голуб. А ще у вівтарі є соняшники, Ангели біля Ісуса на небесному троні у вишиванках, а стовпи жертовника, на якому зображений Агнець з книги Одкровення, прикрашені тризубами. Буцманюк на якийсь час призупинив роботу, до якої повернувся вже 1935 року. Тепер він береться за головний купол і трансепт. Купол він прикрашає сценами зі Старого Завіту, а над ними пише Бога-Отця, Який тримає Землю у руці. Обличчя Саваофа він списав з самого Шептицького. З нього ж він писав і апостола Андрея. На стінах та в простінках – давньоруські Святі. А на склепіннях трансепту митець помістив дві надзвичайні композиції. В одній – святий Йосафат Кунцевич, покровитель Унії, а нижче – герої української історії козацької доби, причому посередині стоять грекокатолики (Йосиф Рутський, Йосиф Шумлянський, Іпатій Потій), а з боків – православні: Острозький, Сагайдачний, Хмельницький, Петро Могила, Іван Мазепа. Так з одного боку Буцманюк, на прохання монахів, наголошує на важливості Унії для української історії, а з іншого – показує, що і католики, і православні разом творили історію України. Недарма Юлько Буцманюк пройшов з боями нашу землю від Закарпаття до Запоріжжя, побачивши всю Україну: Східну і Західну, католицьку і православну. А на протилежному боці трансепту – Богородиця, під Її ногами – Київ і Львів, під Києвом – захисники Української Народної Республіки: отаман Петлюра, президент Грушевський, гетьман Скоропадський, армійські командувачі, під Львовом –

№1/114/2019

уряд і військові командувачі Західноукраїнської Народної Республіки: Президент Петрушевич, прем’єр Кость Левицький, командири Січових Стрільців Гриць Коссак, Дмитро Вітовський, Мирон Тарнавський. Між ними – Митрополит Шептицький з єпископами молиться за Україну, а нижче – помираючий від голоду хлопець і дівчина в розідраному одязі символізують голодомор і репресії. Так на стінах храму постали разом католики і православні, а герої далеких століть і сучасники художника разом моляться за свободу і єдність розділеної та поневоленої України. Згодом, 1939 року, Буцманюк почав розписувати нову церкви, але не встиг – почалась Друга світова війна, і він мусив тікати, рятуючи своє життя і свободу. Закінчив він свої дні у Канаді, розписавши там одну церкву, створивши чимало портретів, заснувавши кілька мистецьких шкіл та студій. Але, звісно, нічого подібного за красою та значенням він уже не створив. А жовківська церква пережила радянську окупацію, хоча частину стінописів затерли нові господарі з так званої Російської Православної Церкви (якщо її взагалі можна назвати Церквою), а в підвалах розмістився відділ НКВС з катівнею, а потім російська школа. Тепер храм знов належить греко-католикам, стінописи розчищені, частково відреставровані. Це є головна церква міста, яку відвідують десятки тисяч туристів з усього світу. В кодексі українського націоналіста сказано: “Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань”. Мались на увазі Перші визвольні змагання, доба Січових Стрільців, УНР і ЗУНР. Пам’ять про мрію, яка майже збулась, про свободу і єдність, яку ми майже тримали в руках, надихала нових борців за свободу. Потім була друга світова війна, за Україну боролись вже нові сміливці, і з часом Коновалець, Бандера, Шухевич частково заступили в нашій пам’яті Січових Стрільців. Так само як тепер їх заступили Небесна Сотня, кіборги з Донецького аеропорту, захисники Маріуполя чи Авдіївки. Але не знати своєї історії – означає не знати себе. Не знаючи звідки прийшов, не зрозумієш: куди йти далі. Так само і з мистецтвом доби Перших Визвольних змагань, доби Андрея Шептицького. Радянські окупанти зробили все, аби знищити дощенту цей культурний пласт, випалити його з нашої пам’яті. У вогні гинули твори Сосенка і Куриласа, Новаківського і Буцманюка, Сорохтея і Вацика, Бойчука і Холодного. Збереглись поодинокі твори – тож ще більше ми маємо їх цінувати. Віктор Заславський

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ

ПАРТЕНІЙ ЛОМИКОВСЬКИЙ – монах-василіянин, дипломат, меценат (Закінчення. Початок у № 6, 2018)

Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії в Підгірцях. Збудована частково за кошти о. Партенія Ломиковського. Рисунок М. Стинцинського, 1848 р.

Отець Партеній Ломиковський брав також участь у роботі Замойського собору З’єднаної Церкви (1720), у складі свити владики Атанасія Шептицького, Львівського єпископа, в якій, окрім трьох офіціалів Львівського владицтва, були й деякі члени Святоюрського архієрейського двору, зокрема, катедральний проповідник Йосиф Нарольський, а також ігумени найважливіших василіянських монастирів, що діяли на території єпархії. Серед них і о. Партеній Ломиковський – генеральний архідиякон Львівської катедри, ігумен Підгорецького монастиря, одного із найбільших на той час василіянських монастирів. Часто, о. Партеній Ломиковський у складі комісії “духовних комісарів” здійснював єпископські візитації монастирів. Цікавим з точки зору історії Української Церкви є повідомлення ”Синопсису” про посольську місію ігумена Підгорецького монастиря о. Парфенія Ломиковського, із архієпископським листом єпископа Львівського і Луцького Йосифа Шумлянськогодо московськихцарів Іоанна і Петра Олексійовичів іцарівниСофії Олексіївни, а також Патріарха Московського – Іоакима, 30 травня – 21 грудня 1689 р. До речі,

цей історичний факт засвідчує ряд документальних джерел, про нього йдеться в історико-біографічному творі – “Іосиф Шумлянський єпископ Львовський” о. А. Петрушевича. Петрушевича. А очолював о. ПартенійЛомиковськийпосольську місію (посольство) від імені єпископа Йосифа Шумлянського до Москви не випадково. У XVI-XVII ст. галицькадуховна еліта раз по-раз починає “пригадувати” призабуту еклезіальну спадщину Галицької митрополії, яка була заснована ще в 1303 р. за князя – короля Юрія Львовича. Цю традицію по-новому в другій половині XVII ст. намагається “прочитати” і на практиці реалізувати Святоюрська архієрейська адміністрація за єпископства Йосифа Шумлянського. Одним із ідеологів відновлення юрисдикційного статусу Галицької митрополії на основі історичної традиції був генеральний архідиякон львівської катедри о. Партеній Ломиковський. Апеляція єпископа Йосифа Шумлянського та його найближчого оточення до концепту “Галицька митрополія”, тобто до історичного минулого Церкви галицького регіону, імпліцитно передбачала пошук реальних історичних зв’язків Львівської єпархії з Успенською кафедрою у

№1/114/2019

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ формі звертань до церковної історії галицького краю. Саме апеляція про Галицьку митрополію, по-перше, вказувала на особливий статус Львівської єпархії в ієрархічній структурі Київської митрополії; по-друге, дозволяла унезалежнити Православну Церкву в Речі Посполитій від руського(київського) митрополита, який з 1686р. підлягав Московському Паріарху; по-третє, давав шанс Львівському, Луцькому, Перемишльському владицтвам зберегти свій регіональний варіант східно християнської традиції після того, як вони публічно визнають зверхність Папи Римського (що й відбулося у 1700 р.) й убезпечитися від “поглинання” Київською унійною митрополією в майбутньому. Ґрунтовну інформацію про проект Йосифа Шумлянського подав І. Скочиляс у своїй фундаментальній праці “Галицька (Львівська ) єпархіяXII-XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус”. Після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату й укладення “Вічного миру” між Річчю Посполитою та Московською державою Йосиф Шумлянський звернувся від імені луцького, перемишльського, білгородського єпископів до московського патріарха Йоакима за благословенням на “заснування” в Речі Посполитій Галицької митрополії, підпорядкованій Московському Патріархові. Посольство в ході переговорів з представниками константинопольського патріархату при московському патріаршому дворі мало також вияснити можливість потенційної підтримки Константинопольським Патріархом Андріаном ідеї відновлення Галицької митрополії. Втілити ідею канонічного відновлення Галицької митрополії в тих умовах було надзвичайно складно. Насамперед через негативне ставлення королівської адміністрації Речі Посполитої до цього проекту

Поховання ченця в Підгорецькому монастирі у дерев’яній церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії збудованої за о. Партенія Ломиковського. Вид на церкву збудовану за княжни Єлени. Гравюра з пом’янника Підгорецього монастиря, 1691 р.

Титульний лист монастирського літопису-синопсису. (1699 р.)

№1/114/2019

Йосифа Шумлянського. Від польських властей не вдалося добитися підтримки своєї ідеї Йосифу Шумлянському й на Люблінському колоквіумі 1680 р., в якому брали участь представники церковних братств світського духовенства і монашества Львівської єпархії. Серед представників монашества Львівської єпархії був і архідиякон львівської катедри о. Партеній Ломиковський. Польський король не тільки не підтримав проект у Йосифа Шумлянського, але й не відправив наколоквіум своїх послів, а невдовзі й розпустив його. Опонентом проекту Йосифа Шумлянського також був унійний митрополит Киприіян (Жоховський), адже реалізація цих планів привела би до фактичного поділу Руської Церкви. Іван Франко в своїй праці “Иосифъ Шумлянскій, последний православний єпископ львовский и его “Метрика” зазначав, що ідея Шумлянського про відновлення Галицької митрополії була тісно пов’язана з його намаганнями порвати з Київською митрополією та підготувати ґрунт для проголошення уніїу Львівській єпархії. Отець Партеній Ломиковський у першій половині XVIII ст. приклався до розбудови Святоюрського комплексу, до спорудження на його території ряду адміністративних, господарських і житлових будівель. Зокрема збереглися документальні джерела, які засвідчують, що коштом генерального архидиякона львівської катедри о. Парфенія Ломиковського та архімандрита Гедеона Паковського на території Святоюрського комплексу у 1729 р. викопано криницю. Йогож коштом на початку XVIII ст. було переоблаштовано один із трьох вівтарів каплиці Зачаття Пресвятої Богородиці, яка постала при катедральному соборі ще у 1670 р., в якій було поміщено перенесену до Львова із Теребовлянського василіянського монастиря чудотворну ікону Богородиці.

ПОСТАТІ ЦЕРКВИ У 1700 р. Підгорецький монастир на Пліснеську – завдяки о. Партенію Ломиковському, старанням єпископа Йосифа Шумлянського, з’єднався з Апостольським Престолом. Підсумовуючи внесок о. Партенія Ломиковського у розбудову Василінського Чину особливо зазначимо те, що на час його ігуменства припадає розвій чернечого життя в Підгорецькій обителі, що на Пліснеську. В монастирі налічувалося від 20 до 29 ченців – отців і братів Чину. Підгорецький монастир був одним із провідних осередків Василіянського Чину серед 129 василіянських монастирів Руської провінції Покрови Пречистої Діви Марії. Монастир мав статус “вокального”, оскільки ігумен монастиря брав участь у Генеральних та Провінційних капітулах і мав право голосу на них (відповідно із 38та 26ігуменів вокальних монастирів). Помер ігумен і ктитор Підгорецької василіянської обителі на Пліснеську о. Партеній Ломиковський, архидиякон львівської катедри, 20 липня 1729 р. у Львові. Перед смертю він записав на монастир, на побудову монастирської церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці 40 000 золотих як капітал на процент і 5000 золотих на подальшу розбудову обителі, з якою було пов'язане все його подвижницьке життя. Свідченням високої оцінки його подвижницького чернечого життя є меморіальна таблиця – праворуч від іконостасу, яка вмонтована в стіну теперішньої монастирської церкви з таким текстом латинською мовою: ”Цю церкву, присвячену Христу Спасителю, Благовіщенню Пречистої Діви, під опікою Святих – Іоанна Хрестителя, пустинножителя Онуфрія, збудовано, облаштовано і всіляко прикрашено старанням мужа особливої побожності отця Партенія Ломиковського Чину святого Василія Великого, архідиякона львівської катедри, ігумена цього монастиря” (переклад автора). На портреті о. Партеній Ломиковський постає перед нами в зрілому віці, наприкінці життя. Зображений він на темному нейтральному тлі, у темному чернечому одязі, який був характерний для того часу. Єдина важлива деталь – він у правій руці тримає перед собою напіврозкриту книгу, закладка якої подано білою, а сторінки книги світлими барвами фарб. Книга в руці о. Партенія Ломиковського вказує на те, що він був великим шанувальником книги – джерела знань. Портрет простий і лаконічний в композиції, відзначений стриманою кольоровою гамою, зокрема обличчя, рук, сивого волосся голови та бороди. Написав цей портрет, радше за все, монастирський ізограф, чернець Підгорецького монастиря Варсонуфій Венедиктович. Серед пам’яток аналогічного походження і характеру його живопису портрет о. Партенія Ломиковського є рідкісним і належить до найбільш ранніх та засвідчує,

що наприкінці XVIІ – початку XVIІІ ст. постає традиція портретних зображень провідних осіб чернецтва. Завдяки цьому портретові ми сьогодні маємо можливість бачити, яким був о. Партеній Ломиковський, один із відомих василіянських ченців XVIІІ ст. – золотої доби Василіянського Чину. Джерела і використана література 1. Синопсис// Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. -Ф.3,Од.зб.76. -С. 21; С. 26; С. 41; С.42; С. 5940.- С.41. 2.Синопсис // Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів..-Ф.3, Од. зб.427. – С.19; С.20; С.24; С.39; С.42; С.45. 3. Привілей польського короля Яна ІІІ Собеського про надання привілею Підгорецькій чернечій обителі, що здавна звалася Пліснеською // Центральний державний історичний архів у м. Львові – Ф.684.-Оп.1, Од.зб. 2636.- Арк.1-12. 4. Дарчий запис львівського архідиякона о. Партенія Ломиковського про пожертвування грошової суми монастирю в Підгірцях // Центральний державний історичний архів у м. Львові. – Ф.684.-Оп.1, Од.зб. 2639.- Арк.1-4. 5. Портрет о. Партенія Ломиковського // Національний Музей у Львові- 41347. Ж-1053, полотно, олія, 97 х 67. 6. Список книг та манускриптів бібліотеки василіянського монастиря в Підгірцях другої половини ХІХ ст. //Центральний державний історичний архів у м. Львові. – Ф.684, оп. 1, спр.2633.- Арк.1-4. 7.. Коссакъ Е. Короткій поглядъ на монастыри и на монашество руске, отъ заведеня на Руси вьры Христовои аж по ныньшное время// Шемаимзмъ провинціи Св. ВасиліяВеликоговъ Галиціи.- Львовъ. 1867.-262. 8. Мирон (Франко И.)Иосифъ Шумлянскій, последнийправославний єпископ львовский и его «Метрика»// Киевская Старина.-1891.-№33.С.340- 353. 9. Патрило о. І. Нарис історії Галицької Провінції ЧСВВ // Нарис історії Василіянського Чину св. Йосафата. - Рим.-1992.–С. 82, 159, 196, 210. С. 334, 378, 601. 10. Ваврик о. М. Нарис розвитку і стану василіянського чина XVII –ХХ ст. – Рим, 1984.–С.25,56,65,66,68, 112, 123, 138, 178, 183, 201. 11.. КопыстянськійА. Матеріалы, относяшіеся къ исторіи Львовскаго Ставропигона въ 1700-1767 г.г. - Львовъ, 1936.-С. 26-27 (док . №25).; 12. Петрушевич А. Іосиф Шумлянський –єпископь Львовский оть г.1667 – до г.1708. Біографический очерк. – Львов, 1896. – С.16. 13. Петрушевич А. Сводная Галицко – Русская лbтопись сь 1600 по 1700 годь.- Львов,1874. Т.I.- С.222-223. 14. Петрушевич А. Дополнения ко сводной Галицко-Русской лbтописи сь 1600 по 1700 годь .- Львов, 1881 .- С.684-688 . 15. Архів Юго-Западной Россіи . Акти относящиеся кь исторіи Галицко-Русской православной церкви (1423-1714 р.р.)–К.,1883, ч.1, Т.VI, ч.I.CCLXXVI. – С.684-685; 16. Скочиляс І. Галицька (Львівська ) єпархіяXII-XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус» .- Львів. 2010.- С.195;С. 220-223; С. 448; С.289; С. 386-387. 17. Жеплинська О. Портрет ігумена Підгорецько монастиря Парфенія Ломиковського у збірці Національного музею ім. Андрея Шептицького // Ольжині читання. 16 травня 2009.- Пліснеськ-Львів, 2010. -С. 47-49. 18. Гіщинський В. Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво // Брідщина. Літературно- краєзнавчий журнал.- Броди. 2004. № 16. - C.4-8; C. 71-76. 19. Гіщинський В. “Опис “Синопсису” Підгорецького (Пліснеського) монастиря // Київська Церква.-Львів-Київ , 2001.- № 4 ( 15).- C. 129-141. 20. Гіщинський В. о. Партеній Ломиковський-монах, василіянин, дипломат, меценат // Місіонар, 2018, № 7-8.-С.38-43. 21. Herbarz Szlachty Polskiej /opracowany przez Seweryna hrabiego Uruskiego ; przy wspóludziale Adama Amilkara Kosińskiego ; wykończony i uzupełniony przez Aleksandra Włodarskiego. – Warszawa : Księgarnia Gebethnera i Wolffa, 1912. – T. 9. – S. 354.

Володимир Гіщинський, член Національної спілки журналістів України

№1/114/2019

СВЯТІ НАШОГО НАРОДУ

ПАМ’ЯТЬ БЛАЖЕННИХ МУЧЕНИКІВ З ПРАТУЛИНА

Відбудована церква при Санктуарії Благословенних Мучеників Підляшшя в Пратулині

23 січня Католицька Церква вшановує пам’ять блаженних мучеників з Пратулина. Через три роки після їх беатифікації, у червні 1999 року, під час Служби Божої у Сєдльцах, на сході Польщі, святий Іван Павло ІІ у своїй проповіді згадав про подвиг вірних з Пратулина. Літургічно відзначаючи їхню пам’ять, пропонуємо вашій увазі кілька фрагментів з цієї проповіді: “Три роки тому, – пригадав святий Іван Павло ІІ, – під час беатифікації на площі святого Петра у Римі, я сказав, що “Пратулинські мученики дали свідчення незламної вірності Господареві виноградника. Вони Його

не підвели, а, зберігаючи єдність із Христом, немов гілки з виноградиною, принесли очікувані плоди покаяння і святості. Вони зуміли витривати навіть ціною найбільшої жертви. Як вірні слуги Господні, сповнені упованням на силу Його благодаті, засвідчили свою приналежність до Католицької Церкви у вірності своїй східній традиції. Не жаліючи себе, Пратулинські мученики захищали не лише храм, перед яким загинули, але також Церкву, яку Христос доручив апостолові Петрові. Ту Церкву, частиною, живим камінням якої вони були”. “Пратулинські мученики захищали Церкву, яка є виноградни-

№1/114/2019

ком Господнім. Вони залишились вірними цьому виноградникові аж до кінця і не піддались натискам тогочасного світу, який їх за це зненавидів, – наголосив Іван Павло ІІ. – У їхньому житті і смерті збулось благання Христа з архиєрейської молитви: “Я слово Твоє дав їм, і світ їх зненавидів (…). Не прошу, щоб Ти забрав їх від світу, але щоб вберіг їх від лукавого. (…) Освяти їх в істині. Слово Твоє – істина. Як Ти Мене послав у світ, так і Я послав їх у світ, і за них віддаю Себе, щоб і вони були освячені в істині” (Ів. 17,14-15.17-19). Вони дали свідчення своєї вірності Христові в Його святій Церкві. У світі, в якому жили, відважно старались

СВЯТІ НАШОГО НАРОДУ

Ікона Пратулинських мучеників у Санктуарії Благословенних Мучеників Підляшшя

правдою й добром перемагати навколишнє зло, а любов’ю хотіли перемагати шаліючу ненависть. Як Христос, що за них віддав Себе у посвяту, щоб вони були освячені в істині, так і вони – за вірність істині Христовій і за єдність Церкви – віддали своє життя. Ці прості люди, батьки родин, у критичний час вважали за краще віддати життя, ніж поступитися натискам, незгідним з їхнім сумлінням. “Як це солодко – вмирати за віру!” – це були їхні останні слова”. Проповідуючи 20 років тому у Сєдльцах, святий Іван Павло ІІ зазначав, що сьогодні, можливо, більше ніж коли-небудь, потрібно автентичного свідчення віри, показаного життям мирян: жінок і чоловіків, молодих і старих. “Нам треба рішуче свідчити про свою вірність Церкві й бути відповідальним за Церкву, яка протягом 20-ти століть несе всім народам спасіння і проповідує незмінну науку Євангелія”, – наголошував він. Ці слова

і сьогодні не втратили своєї актуальності, про що нам невтомно пригадував його наступник, Папа Венедикт XVI, заохочуючи до нової євангелізації. Село Пратулин лежить неподалік від міста Холм у Польщі, яке було центром Холмської Греко-Католицької єпархії. Мешканці цього села, будучи вірними батьківській вірі, не перейшли на російське православ’я, яке царська Росія насильно запроваджувала, зайнявши Підляшшя. Був 1874 рік. Парох села Пратулин улин священик Йосип Курманович не хотів переходити в “государеву схизму” – і за це був заарештований, а на його місце влада прислала нового душпастиря, приналежного до Російської синодальної Церкви. Мешканці Пратулина закликали нового настоятеля не відправляти Служби Божої. Староста забрав ключі від святині, а жінки на всі вимоги нового “пастиря” заявляли, що не відступлять від єдності з Апостольським Римським престолом і рішуче не пускали нового священика до храму. Тоді той, побачивши неспроможність своїх старань, вдався до “найтвердішого” аргументу. До Пратулина 24 січня прибула рота солдатів. Зустрівши відсіч з боку селян, викликано ще дві роти солдатів і сотню “козаків”. 26 січня царські війська оточили храм, навколо якого вже двоє діб чергували вірні. Урядник наказав їм розійтися, але мужні пратулинці відмовилися. Тоді почався штурм церковної будівлі. 184 парафіяни були поранені, дев’ятеро загинули на місці, ще четверо від завданих ран померли пізніше. Всіх дорослих чоловіків було заарешто-

вано і етаповано до Сєдлецької в’язниці. Вбитих закопали в загальній ямі, а щоб ніщо не нагадувало про подвиг вірних, храм було зруйновано. У 1996 році святий Іван Павло ІІ на площі Святого Петра у Ватикані проголосив 13 мучеників з Пратулина блаженними Католицької Церкви, а день Літургійного спомину було призначено на 23 січня. Редакційна За матеріалами і нтернет ресурсів підготував Андрій Чорний

Маєте нагоду придбати у нашому видавництві книжечку “Пратулин. Земля наших мучеників” у якій розповідається про героїчну та трагічну сторінку із життя нашої Української Греко-Католицької Церкви на Підляшші (тепер територія Польщі) у XIX ст., коли прості селяни з Пратулина виступили проти військового підрозділу царських військ Росії в обороні своєї віри та єдності з Вселенською Католицькою Церквою... Окрім цього у книжечці висвітлюється тема ціни Жертви уніатів та духовних уроків, які з неї випливають для росіян, поляків та нас, українців... У додатку подаємо молебень до Пратулинських мучеників та молитви.

№1/114/2019

СЛОВО ПАСТИРЯ

ЯКА КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ?

Єпископ Станісла́ в Паде́вський (1932 – 2017) Ми живемо в неспокійному світі. Страхітлива криза культури й звичаїв нашого суспільства – видима на кожному кроці. Айсберги цієї проблеми особливо драматичні: – крах цінностей; – бездуховність людського життя; – споживацька поведінка, навіть у сім’ї; – нищівне використання природи; – культ сексу, безлад і анархія у статевих стосунках. Можна довго перераховувати негативні явища нашого життя, але замість того, щоб поверхово оцінювати ситуацію, радше придивімося до глибоко прихованої споконвічної туги за красою у неспокійному серці людини. У романі Федора Достоєвського “Ідіот” гостро звучить тема зневаженої краси, приниженої людської гідності. Герой твору, наділений лагідністю, душевною прозорливістю, добротою і любов’ю до людей, – у хаосі егоїстичних інтересів і пристрастей залишається незрозумілим для людей і гине. Достоєвський писав до своєї племінниці С. А. Іванової: “Головна думка роману – зображення позитивної, прекрасної людини...” У своєму романі автор вкладає в уста атеїста Іполита слова, скеровані до князя Мишкіна:

“Чи це правда, що ви, князю, говорили, що світ врятує краса? Панове, – закричав він голосно, – князь стверджує, що світ врятує краса! А я стверджую, що в нього такі грайливі думки тому, що він закоханий. Панове, князь закохався; щойно, як тільки він увійшов, я переконався в цьому. Не червонійте, князю, а то мені вас стане шкода. Яка краса врятує світ? Мені це Коля переказав... Ви ж ревний християнин! Коля говорить, що ви самі себе називаєте християнином”. “Князь уважно дивився на нього й мовчав” (Частина третя, V). Князь не відповів на запитання, як не відповів Учитель із Назарету на запитання Пилата: “Що таке істина?” Жива бо Істина стояла перед намісником. Напевно, князь Мишкін своїм мовчанням прагнув сказати, що красою, яка спасе світ, є любов, співучасть у стражданні ближніх і біль тих, хто потерпає скрізь. Достоєвський – устами князя Мишкіна – бажає сказати, що єдино прекрасною особою для нього є Христос – “краса така споконвічна й така нова”. – Так після свого навернення назвав колись святий Августин Бога. Це краса, яка променіє з постаті Доброго Пастиря. “Пастир добрий кладе життя власне за вівці” (Ів. 10, 11). В оригіналі грецькою мовою текст від Івана звучить так: “Я – Пастир прекрасний”. Бог як краса – це об’єкт любові св. Франциска Асизького, який у похвальній молитві звертається до Бога: “Ти – Краса!” Це краса, про яку пише Святіший Отець у Своєму Посланні до митців: “Коли Бог бачив, що створене Ним є добре, то Він водночас бачив, що воно гарне. Зв’язок між добром і красою схиляє до роздумів. Бо краса є почасти доступним зорові добром, як добро є метафізичною умовою краси”. Яка краса врятує світ? Краса доброти, яку людина випромінює у світ. Вона є потугою понад усі інші потуги. – Це любов, співчуття, правда, мир, лагідність, ніжність, здатність

№1/114/2019

забувати себе і віддавати свої сили на благо інших, самозречення. Антична сентенція Менандра: “Яка прекрасна людина, якщо вона справді людина” – виражає основні класичні цінності: Красу, Правду, Добро. Пророк Ісая каже: “Які ж гарні на горах ноги того, хто несе добру новину, хто звістує мир, вістить щасну долю, спасіння возвіщає” (Іс. 52, 7). Вторить цим словам святий Павло, маючи на думці красу свідків Євангелії: “Які гарні ноги тих, хто благовістить добро!” (Рим. 10, 15). Згадаймо таких сучасних благовісників, як Альберт Швейцер, отець Максиміліан Кольбе, Матір Тереза з Калькутти. Як пише Іван Павло II: “Ставши людиною, Син Божий вніс в історію людства все євангельське багатство правди і добра, а разом з ними об’явив також новий вимір краси: євангельське послання наповнене ним по вінця” (Послання до митців, 5). Цей вимір краси має вигляд любові. Має вигляд розіп’ятої Любові. Слабосилість Всемогутнього, Божественне страждання і смерть – це об’явлення Його любові до людей, доказ любові. Любові неймовірної й водночас тихої, привабливої, що нас притягує і захоплює, що виражає справжню КРАСУ, яка рятує. Це краса Воскреслого Пастиря, сяйво якої вразило апостола. Тому, і він з трепетом мовив: “Господь мій і Бог мій” (Ів. 20, 28). Вогнищем випромінювання цієї краси є Церква, спільнота краси. Вона є місцем зустрічі гарної і животворної любові з Прекрасним – Воскреслим Пастирем, присутнім у Святих Таїнствах, через які Він перетворює нас, робить здатними проголошувати великі християнські цінності: Істину, Добро, Красу, що мають силу привабити до їхнього джерела неспокійні серця. Церква – мов Тавор, Гора Переображення, де, як колись учні Христа, ми можемо очима віри побачити сяйво Божественної величі, заглибитися в спогляданні в обличчя Того, Хто випромінює КРАСУ, що рятує світ.

Єпископ Станіслав Падевський

ПРОБА ПЕРА

Æàéâîðîíîê

Був п’ятий день сотворення світу. На Боже слово, з’явилися на землі і у водах великі й малі всілякі звірі та риби, а в небі – розмаїті птахи. Зібралося в той день крилате птаство, щоб Бог його благословив. У визначеному місці поважно повсідались орли, соколи, грифи, а попри них і кречети, яструби, неподалік від них – ластівки, журавлі, лебеді, лелеки, ворони, сороки, шпаки, а далі – фазани, чаплі, куріпки, зозулі, чижі; поряд із ними примостилися синички, горобчики, папуги, сови, чайки, а далі навколо порозсідалися всілякі інші великі й маленькі крилаті птахи, яких і злічити було годі та й по імені всіх назвати. Зібралося того птаства сила силенна. Гамір стояв страшенний. Як тільки Господь підняв Свою правицю – все навкруги стихло. І став Господь до цього велетенського згромадження птахів промовляти: – Пташки Мої любі, великі й маленькі! Зібрав Я вас для того, щоб кожному із вас дати подарунок і вділити кожному із вас Своє благословення. Хто що побажає – те й дістане: хто силу для оборони, слави чи панування, хто пір’я невимовної краси, хто голос мелодійний для співу, хто дар служіння людям для їхнього добра, хто вміння боротися зі всілякими шкідниками, хто чарівну та ні з чим незрівнянну вроду…

Першими підлетіли за доленосними дарами та Божим благословенням орли, грифи, соколи, яструби, кречети, беркути... та наввипередки з галасом просили: – Даруй сили, Господи, й благослови! Бог поклав Свої руки на їхні крила – і ці птахи стали сильними, хоробрими, витривалими. Одержавши бажану силу, змахнули крильми та й полетіли собі в світи. Потім за бажаними дарунками підлетіли соловей, шпак, дрозд, чиж... і просили в Бога: – Голосу, Господи, дай і благослови! Бог поклав Свої руки на них – і ці птахи враз заспівали невимовно мелодійними голосами. Тоді змахнули крильми й полетіли в світи співати. А далі, навперегони, один поперед одного до Господа за подарунками пробивалися: павич, індик, фазан... і в один голос просили: – Гарні-прегарні пір’я даруй нам, Господи, й благослови! Одержавши пречудове різнобарвне пір’я, – пихаті й набундючені птахи поважно відійшли собі в світи. Потім неквапно приступили до Бога за подарунками лебідь, журавель, фламінго і чемно попросили: – Краси, граціозної постави даруй нам, Господи, й благослови! І враз отримавши омріяні дарунки, вони, милуючись своєю неповторною красою, поволі покрокували в світи. Отак один за одним всі птахи, одержавши від Господа – відповідно до свого бажання – подарунки та благословення, відлітали хто куди: ластівка, зозуля, синичка, лелека, чайка та багато-багато інших птахів – великих і маленьких, - так що всіх їх годі було навіть перелічити і по імені назвати. Аж тут Господь зауважив маленьку, зовсім непримітну, бурувато-сіру непоказну пташину. Вона неквапно, поважно підійшла до Нього і, поклонившись, лагідно мовила: – І мені, Всемогутній Господи, дай подарунок і благослови: на славу Божу й людям на користь. – А де ж ти досі була?.. Чому раніше не прийшла?.. І що ж тобі подарувати?.. Маленька пташка, ніяковіючи, відповіла: – Та тут такий гармидер зчинився, таке сум’яття! Подарунків доленосних і щонайкращих усі хотіли якнайскоріше, то й годі було мені, маленькій пташині, слово мовити.

№1/114/2019

ПРОБА ПЕРА На мить пташинка задумалася. Що ж їй у Бога просити? Усе бо – силу, голос, пір’я та інше, що потрібне в житті птахові, – вже випросили в Бога один поперед одного крилаті мешканці степів, лісів, полів, садів, пустинь, боліт, гір та гаїв. Тож мовила до Господа так: – На все Твоя воля, Боже. Знаю, що Ти мене обов’язково вислухаєш. Дай мені в дарунок те, чого сам бажаєш мені дати, до чого я маю талант, що є згідне з Твоєю волею для мого ж добра, на користь людям та на Твою славу, Боже. Задумався Господь, почувши такі слова. І, поглянувши на маленьку пташину, всміхнувся та лагідно мовив: – За те, що ти просила в Мене не сили, щоб возвиситися над іншими птахами, не пір’я задля пихи, гонору та марної слави, а лише того, чого я сам бажаю тобі дати, до чого маєш талант, для твого ж добра, на користь людям та на славу Божу, - то Мій подарунок для тебе буде особливим! Бог, поклавши Свої руки на неї, прорік: – Будеш ти наймилішою пташкою для людей і співатимеш на славу Божу! Відповідно до твого таланту та на користь людям і на славу Божу будеш ти вістувати людям своїм співом про прихід весни! Високо, із синього неба, голосним співом провіщатимеш хліборобам: “Весна прийшла! Орати йдем! Сіяти будем!” Літом нагадуватимеш людям, що пора їм жати, урожай на полі збирати! Із висоти свого пташиного польоту над ланами будеш закликати хлібороба: “Жнива. Жнива! Жати пора. Жати пора!” А ще будеш приспівувати людям у їхній нелегкій праці, аби їм веселіш працювалося. Усім бо потрібен хліб – і людині, і птиці, і тварині. Недарма ж люди кажуть: “Хліб – усьому голова”. Найчистішу водицю – росу з листя і трави будеш пити ти, щоб голос неймовірно мелодійної краси мати. Кривдити тебе ніхто з людей не буде. Так поблагословивши її звелів Господь: – Лети! Співай, жайвір! На потіху й користь людям та на славу Божу. Жайворонок низько схилив свою голівку перед Всевишнім в подяку за такий подарунок та благословення, змахнув своїми крилоньками та й швидко-швидко, стрімко-стрімко полетів у небесну вись. А там, у блакитному небі, він так дзвінко, мелодійно й життєрадісно заспівав, що навіть Ангели зачудувалися цим співом! Що вже про людей казати! Вони так голосно й радісно захоплювалися його чудесним щебетанням, що він – розчулений такою високою оцінкою його співу та в подяку за таку похвалу – з небесної висоти квапливо опустився на землю, щоб їм вклонитися! Відтоді жайворонок то стрімко-престрімко

№1/114/2019

злітає високо в небо, де щебече свою пісню, то різко враз спускається на землю. Але невдовзі він знову здіймається у височінь. І знову співає. Тож став жайворонок людині наймилішою пташиною. Тільки-но він заспіває, кожна людина, що його чує, усміхнеться і, глянувши вгору, скаже: – Співай, співай, пташко Божа! Із того часу і до сих пір, із ранньої весни і до пізньої осені, жайворонок співає. Взимку співу його не чути, бо він відлітає у вирій, у теплі краї. Рано-вранці інші птахи ще сплять, а жайворонкова пісня вже лунає у блакиті неба. Пісня його дзвенить цілісінький день, від світанку до вечірніх сутінок, без кінця ллється з блакитного неба. Але він ніколи не починає співати, доки не зійде сонце. Жайворонок першим із польових птахів повертається з вирію. Він – справжній “Божий провісник” весни. Повертаючись із зимівлі, жайворонок першим із перелітних птахів ніби приносить нам весну на своїх крилах. У народі кажуть, що з його прильотом треба розпочинати оранку та сівбу. Народний переказ каже: “Навесні жайворонок бере соломинку в дзьобик, летить до Бога і співає: “Боже, теплий дощ дай на врожай, на врожай, на врожай, на врожай!”А ще в народі кажуть: “Хто рано, як жайворонок встає, тому Бог дає”. Про жайворонка люди склали багато легенд. Одна з них розповідає, що він – як міг – прислужився Богові. В народі кажуть, що жайворонок виймав колючі терни з вінка на голові Сина Божого – Господа Нашого Ісуса Христа, щоб хоч якось облегшити жахливий біль, коли Його вели на гору Голгофу. Про чудову дзвінку пісню жайворонка, що без кінця ллється з високого неба, в народі кажуть, що то він не просто так в небі високо співає, – то він молиться Богу. Коли жайворонок співає – людина завмирає, не може наслухатися. Неначе саме сонечко виграє на тоненьких-тоненьких золотих і срібних струнах, ніби співає саме Небо. А то так дзвінко, мелодійно, життєрадісно жайворонок всьому світові нагадує: – Життя – Божа благодать! Життя – Божа благодать! Життя – Божа благодать! Іванна Темченко, 8 років, м. Львів

Мико́ла Микола́йович Ґе (1831 – 1894). Що таке істина? Христос і Пилат, 1890

РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ

1/114/2019