Slyga radosti 2017 web by Gbook Lviv

Присвячується священнослужителям, котрим я уділив Тайну свячення, будучи Архиєпископом Мюнхена та Фрайзінґа Йосиф Рацінгер від 19 квітня 2005 року Папа Бенедикт XVI

ЙОСИФ РАЦІНҐЕР БЕНЕДИКТ XVI

СЛУГА ВАШОЇ РАДОСТІ РОЗВАЖАННЯ ПРО СВЯЩЕНИЧУ ДУХОВНІСТЬ

Релігійне видавництво “Добра книжка” Львів – 2017

За дозволом Церковної влади УДК 27-726.3-475 ББК 86.37-63-681 Б 46

Йосиф Рацінґер Бенедикт XVI

Б 46 Слуга вашої радості. – Львів: Добра книжка, 2017. – 72 с. ISBN 978-617-618-098-2 Книга присвячена в широкому розумінні цього слова усім священнослужителям, які покликані звершувати на землі найпрекраснішу місію, а саме: звіщати Радісну Новину, тобто сіяти Слово Боже, яке, впавши на добрий грунт, і породжує Божу Радість в серцях віруючих... УДК 27-726.3-475 ББК 86.37-63-681

Друкується за виданням: Josef Ratzinger Benedikt XVI. Diener eurer Freude. © Libreria Editrice Vaticana, 2005 Усі права збережено

На обкладинці художня робота: Тарас Лозинський “Христос – Добрий Пастир”, 2016, скло, туш, олія

ISBN 978-617-618-098-2

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА .................................................................................. 7 І. ЗАВЖДИ ЗНАЙДУТЬСЯ ЗЕРНА, ДОСТИГЛІ ДЛЯ ВРОЖАЮ ........................................................ 9 Серед тривоги, спокус і малодушності .................................... 9 Сіяч слова сьогодні ................................................................... 11 Пізнати близькість Бога ............................................................ 12 Бути пшеничним зерном Божим .............................................. 13 ІІ. ВІДДАТИСЯ ЙОГО ВОЛІ ВОЛ “Бути Бути взятим” ............................................................................ 16 Вогонь, що оновлює .................................................................. 18 Вихід з Особистого полону ..................................................... 19 Годину неможливо перенести .................................................. 20 Відважитися перебувати біля вогню ....................................... 21 Звіщати радість .......................................................................... 22 ІІІ. ДОВІРИТИ ЙОМУ ВС ВСЕ Почута та вислухана молитва .................................................. 23 Моління – шлях і для нас.......................................................... 24 “Я Я не покину тебе...” ................................................................. 25 Що ми повинні робити ............................................................. 27 Творити мир ............................................................................... 28 Сповнені веселістю та радістю ................................................ 30 IV. БЕЗ НЬОГО ВСЕ НАМАРН НАМАРНО Чинити за Його словом ............................................................. 31 Усе віддати, щоб усе здобути ................................................... 32 Повнота та єдність .................................................................... 35 5

V. СЛУЖІННЯ СВІДКА СВІДК Бог дав відповідь ....................................................................... 38 Що саме творить свідка? .......................................................... 39 Що повинен чинити свідок? ..................................................... 40 Пасти .......................................................................................... 40 Наслідувати ................................................................................ 42 Дати себе вести туди, куди сам не хочеш ................................ 44 VI. НА ПОЧАТКУ ВАЖЛИВЕ СЛУХАННЯ СЛУХАНН Він зійшов на гору ..................................................................... 46 ... і покликав до Себе тих, кого Він обрав ............................... 47 Він призначив Дванадцятьох... ................................................ 48 ... щоб з Ним перебували .......................................................... 48 Бути з Ним на молитві .............................................................. 49 Проповідувати та мати повноваження .................................... 50 Отримати взамін сторицею ...................................................... 51 VII. ПРО СВЯЩЕНИЧУ ДУХОВНІСТЬ ................................ 54 Віддзеркалення образу священика у висловлюваннях про покликання .................................... 55 Священича духовність у псалмі 15 (16) .................................. 63 Два головні висновки з біблійних текстів ............................... 67 Заключна думка: давати авати і приймати ........................................ 70

ПЕРЕДМОВА

Часто у мене виникала потреба проповідувати про священство на Богослужіннях у семінаріях чи тільки для священнослужителів. Замість того, щоб щоразу використовувати звичні відомі тексти Нового Завіту на цю тему, мені видалось, що більш плідним є прийняти виклик перикопів, які задавали тему на конкретний день. Коли я з деякої віддалі перечитував тексти, то мені здалось, що цей метод був більш успішним та корисним: відкривалися нові горизонти, прояснювалися різноманітні перспективи і думки, породжені різними причинами, спліталися в єдиному плетиві. Це дало мені відвагу поєднати окремі проповіді й, нічого не змінюючи, подати на огляд широкої публіки. Сподіваюся, вони послужать не тільки новому сприйняттю священичого доручення, а й допоможуть навчитися розважати над Святим Письмом, а отже, і священикам, і мирянам подарують нову радість від пізнання Біблії. Мабуть, читачеві допоможе те, що я в лаконічній формі дещо скажу про місце та час виникнення деяких праць. Перша проповідь, надрукована тут, сягає в далеке минуле; я виголошував її у 1962 році – тоді це була неділя Sexagesima, перед Великим постом – з нагоди пріміційної Літургії у Райнлянді. Випадково мені в руки потрапив давно забутий манускрипт, саме тоді, коли я виношував думку про збірку такого типу. Я був здивований, наскільки влучно він доповнював хід думки інших текстів і наскільки стабільним залишилось моє мислення у цей час перелому. Тож, на мій погляд, вірним виявилось поставити це слово на початок. Друга проповідь була виголошена у тринадцяту неділю 1986-го церковного року з нагоди 400-літнього ювілею Духовної семінарії в Бамберґу, третя – наступного дня на вечірній Літургії на свято св. Івана Хрестителя в рамках зустрічі священиків єпархії Реґенсбурґа. Четверту та п’яту проповіді я виголошував у третю неділю піс7

ля Пасхи того ж таки 1986 року в Тронто: першу – в коледжі св. Михаїла, другу – в семінарії св. Авґустина. Урешті, шоста гомілія виникла у 1984 році під час візиту у Сполучені Штати Америки, коли я відвідував Духовні семінарії в Далласі (Техас) і Сант-Пауло (Міннесота). Через те, що мова йде про розважання, в яких не висуното жодних наукових претензій, я повністю відмовився від приміток. Читач легко зможе впізнати, що для отримання екзегетично-історичних довідок я орієнтувався на ходові коментарі, зокрема на “Новий Завіт німецькою мовою” та великий “Богословський коментар Нового Завіту Гердера. Останній текст, долучений сюди цілком іншого типу. Розважання, виголошене з нагоди Золотого ювілею священства Кардинала Йосифа Гюфнера (1987), вийшло у 1983 році окремим виданням як продовження Кьольнських праць. Я навів його тут тому, що воно увиразнює основні богословські розважання, які, мов стрижень, зберігають цілісність. Провідним мотивом усіх цих розважань є радість, яку породжує Євангеліє. Тож я надіюся, що цей невеличкий том зможе стати часткою “служіння радості” і, таким способом, відповідати найглибшому внутрішньому змісту священичого доручення. Рим, перша неділя Великого посту 1988 року Йосиф Рацінґер

І ЗАВЖДИ ЗНАЙДУТЬСЯ ЗЕРНА, ДОСТИГЛІ ДЛЯ ВРОЖАЮ “І вийшов сіяч...” (Лк. 8, 4-15) Ще натовпи тіснилися біля Ісуса, коли Він проповідував притчу про сіяча та посів, однак над гуртом Своїх уже нависли перші тіні розчарування і тверезості. Адже у притчі свідомо йшлося про невірство людей, які слухають і все ж не чують, дивляться і таки не бачать. Уже прояснювалася правда про те, що люди, які все ще натовпами бігли слідом за Ним, насправді були Ним не задоволені. Насправді вони цілком не прагнули для себе Месії, який би проповідував та зцілював, добре ставився до вбогих та немічних і сам був одним з них, а бажали щось цілковито інше: героя, котрий закликав би до бою і проганяв би ворогів; чудодійного царя, що мав учинити Ізраїль казковим краєм, своєрідним неперевершеним раєм благополуччя. Стало цілком очевидним, що більшість з тих, які плелися Йому вслід, були лише співблукачами, позбавленими коріння та глибини, які покинуть Його під час наближення першої ж небезпеки.

Серед тривоги, спокус і малодушності Розповідь у притчі зосереджена на цьому розчаруванні, першому прояві малодушності. Адже і самі учні, Дванадцятеро, яких Господь особливо близько допустив до Себе, могли запитувати себе: “Як це має бути далі?” Що повинно спричинити те, що завершується словами й деякими чудодійними вчинками? Як відбудеться спасіння Ізраїля, коли він лише проповідує, голосить слово і подекуди час від часу зцілює якусь невпливову людину незначного рівня; коли горстка його прихильників щораз більше розчинятиметься, коли Його спіткає не9

брати, щоб моя і ваша жертва стала угодна Богові, Вседержителю, Отцеві”. І колись він покине легковажні балачки і натомість почує нагальний заклик до співнесення святого Божого ярма. Проте і для священика пшеничне зерно вказує не тільки на хрест. І для нього воно є символом радості Божої. Перебування пшеничним зерном, слугою Божественного Пшеничного зерна Ісуса Христа може водночас дарувати неймовірно велику радість у глибині серця. Посеред немочі ми споглядаємо тріумф благодаті, як ми знову ж почули про це у Посланні Павла, який саме у своїй жалюгідності переживає надзвичайно велику радість. Не позбавлений сум’яття священик дізнається про те, як завдяки промовленому слабкому та незначному слову люди можуть усміхатися в останню годину свого життя; як завдяки його слову вони знову знайдуть сенс життя в океані безглуздя і, черпаючи з нього сили, продовжують жити; він з вдячністю довідається про те, як завдяки його служінню перед людьми розкривається Божа слава. Він дізнається, як Бог через нього творить Велике, прокладаючи шлях саме через його слабкість і неміч, і сповнюється радістю, що Бог таким чином виявляє милосердя до нього, малого та немічного. І, пізнаючи цю правду, він водночас збагне, що радісна весільна гостина Бога, Його стократний врожай, є не просто майбутнім та обітницею, а вони вже розпочалися посеред нас у цьому Хлібі, який він сміє уділяти, перемінювати. І йому розкривається істина, що бути священиком – це найбільший виклик і найбільший дар одночасно. Отож ми можемо тепер зрозуміти, що Церква сьогодні, після Святого Причастя, ще раз зобов’язує священика молитися те, що він разом із псалмопівцем Старого Завіту щоденно на Молитвослові насмілюється промовляти: “І я прийду до жертовника Бога, до Бога радости й веселости моєї” (Пс. 42,4). Ми хочемо просити Бога, щоб кожного разу, коли над нами тяжіє горе, Він дозволяв відблиску цієї радості сходити у наше життя. Щоб Він дарував священику, який сьогодні вперше приступає до жертовника Бога, щоразу яскравіше та чистіше мерехтіння цієї радості. Щоб вона все ще світила йому, коли він приступатиме востаннє, коли постане перед престолом Вічності, в якій радістю нашого вічного життя, нашої незгасаючої юності буде сам Бог. Амінь. 15

ІІ ВІДДАТИСЯ ЙОГО ВОЛІ “Іди за мною!” (Лк. 9,51-62) Євангеліє про безпричинне учнівство показує нам, хто такий Ісус, у дзеркалі постаті пророка Іллі. “Тут щось більше за Іллю!” Значення цього слова розкриватиметься нам поступово, крок за кроком, і ставатиме видимим. Ісус при цьому являється Тим, хто перебуває в дорозі, “Він подорожував до Єрусалима”, Він наближається до часу свого “взяття”, тому що Він є Той, хто буде “взятий” до слави Божої; Він повинен водночас бути видимим і присутнім у цьому світі, тому і мусить закликати до служіння Йому в наслідуванні. Про наслідування тут ідеться не в загальному розумінні, в якому це стосується всіх людей, а саме у знайденні спільного шляху з Господом; тут зважається на особливий сенс, перед цим змальований для Мойсея та Іллі у Старому Завіті: як урядове наслідування, наслідування доручення, залучення до особливої місії. Отож ідеться про те, що потім називатиметься “апостольським наслідуванням”, священством Церкви. Тож саме тому, що це Євангеліє є цілковито Євангелієм про таїнство Ісуса Христа, воно водночас є Євангелієм про служіння священства. Воно промовляє до нас у годину, коли перед нами постає довга історична низка тих, хто почув і прийняв цей заклик, коли нас зворушували питання майбутнього та клич сучасності. Утім просто вслухаймося в це Євангеліє, як на фоні постаті Іллі воно виявляє нам Ісуса та робить виклик, і крокуймо слідом за ним.

“Бути взятим” Насамперед це те, що Ісус наближається до “взяття”, як сформулював утаємничено думку Лука з огляду на Іллю. Адже особли16

вістю постаті Іллі, його вибраність з-поміж Божих мужів Старого Завіту та поміщення поруч із Мойсеєм, до деякої міри навіть вивищення над ним, є саме те, що він не зійшов у підземелля, у нічну пітьму смерті, як решту людей, а знісся вгору, залишився живим у царстві живих. Він був одним з тих, кого збережено для останньої години наприкінці, тому його і очікували в останню годину. Він був узятим, і його взяття відбувалося на вогненній колісниці, завдяки чому здавалось, що осяйна та пломеніюча сила небесного світу досягла нашого, щоб понести його туди. “Тут щось більше за Іллю!” Коли Ісус захотів бути чимось більшим, ніж Ілля, тоді з Ним щойно мусило здійснитися по-справжньому “взяття”; воно мало бути величнішим та ще більш зворушливим, ніж вогненний повіз, який смів споглядати Єлисей. А Євангеліє насправді вважає Ісуса взятим. Утім вогненний повіз, на якому Він зноситься вгору і який сміє споглядати не тільки Єлисей, а ціла історія (ми чули це у читанні: “Усі дивитимуться на Проколеного”), цей вогненний повіз цілком інший і перевершує всі сподівання та уявлення людей, які очікували драматичного дійства, могутнього знаку від Бога. Стаціями цього вогненного повозу є: Гетсиманія, Каяфа, Пилат, Хресна Дорога, Голгота. Це Ісусів спосіб взяття. Його повіз, на якому Він зноситься вгору і, відповідно, розкриває браму Неба, – це Хрест, або точніше, сила Його творчої любові, яка сягає аж самої смерті й саме таким способом долає межі між небом та землею. Його вогненною колісницею є любов Христа, і це повіз, який несе не лише Іллю, а збудований для всіх нас. Отож він і бажає запросити всіх нас у цей повіз; там ми зможемо бути взятими в обітницю життя та у простір подолання смерті. Коли так порівнювати Іллю і того, “хто є більшим”, то стане зрозумілою і та дивна неосяжна для самого Іллі історія, коли він на горі Хорив пізнавав, що Бог укритий не у вогні й не у бурі, а в тихому слові, у тихому, майже невідчутному знамені доброти та любові. Це те, що є більшим за бурю Іллі, новий повіз, який несе не тільки його, а й усіх нас. Усім нам виявляється те, як розкриваються замкнуті 17

зволяємо зробити з себе тих, які палають, тоді ми здатні і на цій землі запалити Його вогонь, вогонь життя, надії та любові. Це, загалом, завжди є ядром заклику: щоб ми були готові запалити себе ним, стати тими, які палають, серце яких горить силою Його слова. Коли ж ми байдужі та нудьгуючі, у цьому світі ми ніколи не зможемо запалити вогонь, дарувати силу перемін.

Звіщати радість Однак ми знаходимо ще одне слово, де Він говорить: “Залиште мертвим хоронити мертвих, ти ж іди і проповідуй Євангеліє, звіщай Радісну Новину!” Труд у цьому світі заради майна та володіння – це, загалом, клопотання про мертві речі. “Ти ж покинь мертвий труд цього світу і сповіщай радість” – це і є істинне ядро заклику, який Господь адресує тим, які мають нести далі Його Слово – звіщати радість. Ось чому Павло і назвав слуг Євангелія “слугами вашої радості”. Тут багато мовиться про страсті Ісуса, адже саме вони породжують істинну радість. Те, що наше буття у світі не є життям, яке прямує до смерті, життям, що походить з нічого і переходить у ніщо, а життям, яке від початку прагне безмежної Любові й до Неї наближається – ця істина виявляється й у вогненній колісниці Ісуса Христа. Ми віднаходимо цю Його радість, коли даємо Посланням Господа дозвіл запалити нас. І коли ми знайшли її, тоді ми здатні запалитися, тому що відтепер ми є слугами радості посеред світу смерті. Ми будемо просити Господа, щоб Він дозволив зійти цьому світлу, вогненному полум’ю у нас. Ми будемо дякувати Йому за те, що впродовж усіх цих чотириста літ тут (у Духовній семінарії м. Бамберґа) перебували люди, які клали на плуг руку, не оглядаючись назад. Ми будемо Його просити, щоб і в цю годину Він знайшов багатьох із тих, котрі віддадуть Йому своє “Так” цілковито. Ми будемо просити, щоб Він дарував нам мужність покласти руку на плуг, щоб стати слугами Його радості у цьому світі. Амінь.

ІІІ ДОВІРИТИ ЙОМУ ВСЕ “І багато радітимуть...” (Лк.1,5-17)

Почута та вислухана молитва “Молитви твої вислухані”, – каже архангел Гавриїл Захарії тієї хвилини, коли сповіщає йому про народження його сина, Йоана Хрестителя. Я гадаю, що ця сентенція здатна викликати у нас багатогранні роздуми. Народження цього сина, який водночас започатковує відлік нового часу, Відкуплення світу, є вислуханими молитвами людини. Це відповідь на волання, яке зносилось від людини до Господа. Молитва не розчиняється у порожнечі; вона також не є своєрідною психотерапією, з допомогою якої ми збираємо наші душевні сили і намагаємося знову врівноважити їх; не звичайною фікцією для отримання душевної наснаги та заспокоєння. Молитва спрямована на реальність. Її чують і вислуховують. Тож Бог є тим, хто має владу, здатність, волю і терпеливість слухати людину. Він настільки великий, що і до малого виявляється уважним. І хоча світ зберігає свої міцні устрої, він не може позбутися могутності любові, якою є Божа могутність. Бог може дати відповідь. Мабуть, ми зможемо ще поступитися далі на один крок і сказати, що діяння Бога завжди є відповіддю на таке молитовне волання людини. Очевидно не з тієї причини, що Богові притаманна манірність великого Володаря, якому до вподоби, щоб Його просили перед тим, як Він щось дасть. Ні. Так споконвіку заведено, тому що тільки там, де людина стає молільником, переступає через себе, віддається, де вона сприймає Бога як реальність, відкривається Йому, там, загалом, відчиняються двері світу і створюється простір, в якому Він може діяти для нас, людей, і з нами. Бог завжди є біля нас, але ми не завжди є біля Нього, каже св. Авґустин. Щойно коли ми реально сприймаємо 23

Експерти задались запитанням: а хто ж саме має навертатися? Батьки до молодих? Чи молоді до батьків? Про це, звісно, можна багато дискутувати. Проте я гадаю, коли ми правильно читаємо текст Євангелія разом з його старозавітною передісторією, тоді стає зрозуміло: не одні змушені навертатися до інших, а і ті, і ті мусять навертатися, виявляючи заново відвагу, щоб повірити у Бога. Лише таким способом вони вчаться розуміти та приймати один одного. Тільки через навернення серця до Бога може виникнути взаємна відвага, довіра у людей і, відповідно, здатність любити та терпіти відмінності інших.

Сповнені веселістю та радістю Наприкінці я хотів би ще коротко звернути увагу на такі слова цього Євангелія, яке знову-таки взято з послання ангела: “І буде тобі радість і веселість, – каже ангел до Захарії, – і багато з його народження радітимуть” (Лк. 1,14). Куди наближається Ісус, там настає мир. Лука, євангелист, котрий надзвичайно осмислено скомпонував своє Євангеліє та Діяння апостолів, не випустив з поля зору цю нитку. Саме в останній сентенції Євангелія сказано нам: коли учні побачили, як Господь возносився, “вони, поклонившись Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим” (Лк. 24,52). Діяння апостолів знову відтворює це дійство: “Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця” (Ді. 2,46). Вони віддалилися, побачивши, як вознісся Господь – з радістю у серці. Чисто по-людськи ми очікували б цілковите спантеличення. Хто бачив Господа не лише здаля; хто дозволив Йому торкнутися свого серця; хто прийняв Розп’ятого і пізнав благодать Воскресіння, той сповнився великою радістю. У прийманні Хреста стає видимим воскресіння і світ стає новим, а серце сповнюється радістю. Слухаючи, ми усвідомлюємо, наскільки ще віддалені від Господа, від тієї миті, якою завершує своє Євангеліє Лука. Просімо Господа, щоб Він зворушив наші серця і подарував Свою близькість і щоб втілилися і на нас слова: “І буде тобі радість і веселість, і багато з Його народження радітимуть”. Амінь. 30

IV БЕЗ НЬОГО ВСЕ НАМАРНО “Іду ловити рибу”. (Йо.21,1-14) Рідко коли у біблійному тексті так безпосередньо та легко відчувається Пасхальна радість учнів Ісуса, як у євангельському читанні про з’явлення Христа на Тиверіядському морі. Свіжість ранку на Галилейському морі частково дає нам відчути оцю радість на світанку зароджуваної Церкви, в якій усе є виходом, початком, надією. Широке море, води якого на обрії зливаються з блакиттю неба, стає образом відкритого майбутнього Церкви, в якому вдалині змикаються небо і земля; тож укріплені потіхою та сповнені надією ми можемо зважитися вийти в море прийдешнього віку, тому що на березі нас чекає Ісус і тому що Його слово супроводжує подорож.

Чинити за Його словом Євангелист вплів одночасно в образи спогадів, які розгортає перед нами, суцільний образ Церкви, що є обітницею і дороговказом. Цей образ надто багатогранний; я хотів би спробувати трохи висвітлити лише дві ознаки. Насамперед це зустріч з Ісусом після довгої ночі, даремно витраченої. Він пройшов крізь повені часу і смерті – Він стоїть на березі; тепер перебуває на березі Вічності і саме звідси бачить Своїх, перебуває з ними. Він просить в учнів поїсти. Це належить до таємниці Ісуса, Воскреслого, до покори Божої: Він просить людей про активне втручання. Він потребує їхнього “Так”. Господь просить нас вийти в море для Нього. Він просить нас стати рибалками для Нього. Він просить нас вірити Йому і чинити згідно з вказівками Його слова. Він підбадьорює нас, щоб ми 31

Це пояснення знову вказує на єдність Церкви та її вселенськість, але воно чіткіше висвітлює історичний вид єдності. Справжня єдність Церкви – це завжди одна рибина, Ісус Христос. Проте себе та єдність Своєї Церкви Він пов’язав з тим, кого назвав Петро, скеля. Фактично повідомлення завершується звертанням до Петра, якому передоручається пасти отару, доглядати паству Ісуса Христа, яка є єдина і яку цілу Він пасе, доглядає сам. Петро та Христос належать один одному: човен Петра – це корабель Христа. Петро ручається за Христа. Коли я хочу прийняти Ісуса, я мушу прийняти конкретну спільноту однієї Церкви, пастирем якої виступає Петро. Саме так завжди здійснюється пасхальний шлях. Бо тільки тоді, коли ми погоджуємося з Христом, приймаючи цю конкретну іпостась, ми дозволяємо Йому пов’язати нас і повести не згідно з нашою волею, а з Його. Це виглядає як виразно Юридичне, Конкретне і Найглибше, Серцевина Одкровення, які нероздільно пов’язані між собою. Адже Бог – конкретний і саме в конкретному лику Він виявляє Свою Божественність. Ми будемо просити Господа, щоб Він подарував нам ласку бути серед цих 153-х рибин Його нерозривного невода. Ми проситимемо, щоб Він подарував нам ласку дати пов’язати нас Ним та повести навіть усупереч нашій волі. Ми проситимемо Його, щоб розплющилися наші очі й ми впізнали Його, як упізнав Петро, та вчилися повторювати: “Це – Господь”. Амінь.

V СЛУЖІННЯ СВІДКА “Це Господь” (Йо. 21,1-14) Читання (пор. (пор. Ді. 5,27н.-32, 40н.-41) та Євангеліє третьої неділі Пасхального періоду – це свідчення про Ісуса Христа, свідчення про Його Воскресіння. Вони розповідають нам не про уявлення учнів, бо тоді це виявилося б зухвальством подавати свідчення про волю Божу на противагу волі людей. У цьому випадку також було б цілковито зайвим та непотрібним приймати ув’язнення та удари за це свідчення. Також це виявилося б безглуздям радіти ганьбі, яку вони зносили з терпінням на очах публіки, коли б це зганьблення не приховувало вищого рівня пошанування, прославляння Бога, прославляння правди.

Бог дав відповідь Пусте свідчення не є важливим; це може бути і фальшиве свідчення. Однак там, де через свідчення страждань саме життя стає свідченням, на карту поставлено інші важелі. Апостоли свідчать про Ісуса своїм життям, тому що Він живий, Він є життям і тому, що вони цілковито в цьому переконані. Свідчення життям належить тому, кого вони бачили Живим. Так звучить справжнє Послання цього дня: Бог дав відповідь. Бог є насправді Богом. Бог має владу над світом, владу над нашим життям, а також і владу над нашою смертю. Бог є Богом. Він має владу, і Його влада – це доброта, яка дарує життя – справжнє життя. Через те, що апостоли знали це не лише як теорію, а носили у собі як викарбовану в душі живу реальність, тож вони були сповнені радістю. 38

Будемо просити Господа, щоб Він допомагав нам усе глибше розуміти наслідування. Ми будемо просити, щоб Він дарував нам мужність вийти з човна наших земних гарантій і застережень і зважитись піти по воді. Ми будемо Його просити, щоб у слушну хвилину простягнув до нас руки, взяв нас за руку і зійшов у наш човен. Ми дякуватимемо Йому за те, що Він покликав нас, щоб ми стояли перед Ним і служили Йому. Амінь.

VI НА ПОЧАТКУ ВАЖЛИВЕ СЛУХАННЯ “Й покликав тих, що їх сам хотів” (Мр. 3,13-19) Великою радістю є для мене вітати Вас – кандидатів у священики у цьому єпископаті – і разом з Вами відправляти Святу Євхаристію. Приємно бачити, як і сьогодні молоді люди відкривають свої серця, щоб іти слідом за покликом Христа: я хочу зробити вас рибалками людей. Як добре усвідомлювати, що і сьогодні Бог “звеселяє молоді серця” ((Пс. Пс. 42,4 Вульґата), захоплює молодь і пробуджує у неї мужність покинути пута міщанського життя, родини, пошуків великих прибутків, щоб цього Бога привести й до інших. Прекрасно переживати, як у молодих людях сама Церква завжди зберігає молодість і постійно омолоджується. У своїх неводах вони виносять нову епоху, нові ідеї, нові досвіди та пізнання на берег віри. Отож початок є завжди наявним та актуальним. Адже духовна семінарія означає, що Господь і сьогодні сходить на гору і скликає звідусіль тих, кого бажає. Духовна семінарія є цією горою Ісуса. Галилейський ранок – це невіддалена минущість: тут він є свіжою реальністю, серед якої щоразу заново розпочинається день Церкви, та ні: це сходить день Ісуса Христа, поки колись не настане остаточний ранок, який не відає вечора, тому що сонце – назавжди об’явлена Любов троїчного Бога – не заходить.

Він зійшов на гору Духовна семінарія – це гора, на яку піднімається Ісус, щоб кликати. У цьому надзвичайно маленькому відтинку Євангелія від Марка кожне слово наповнене значенням. Він так безпосередньо промовляє до нас, тому що це не слова, які ми мусимо з трудом приймати у своє життя немовби здалеку. Те, що у них міститься, прямо 46

Тільки ми мусимо мати відвагу спершу віддати одне, зважитися на стрибок, на який відважився Петро, коли на світанку свого покликання ще раз виплив у море наперекір усім очевидностям й отримав знак Грядущого: дивовижний улов риби, завдяки якому він пізнав могутню владу Ісуса. Віддаймо жалюгідну часточку наших здібностей, нашого відречення від свого маленького світу; просімо Господа день у день про дар мужності довіритися Йому. Ходімо з Ним. Дозвольмо скеровувати себе. Так будемо в надійних руках. Амінь.

VII ПРО СВЯЩЕНИЧУ ДУХОВНІСТЬ “На твоє слово”. (Лк. 5,1-11) Над священством (від часу Другого Ватиканського собору) дуже багато роздумували, а також велося надто багато суперечок. Незважаючи на це все, він виявився більш життєздатним за багато поспішних аргументів, з допомогою яких його хотіли відкинути як сакральне непорозуміння і на деякий час просто замінити функціональними службами. Поступово з’ясовувалися ті передумови, через які таку аргументацію вважали спершу невідкладною. Подолання пересудів знову уможливлює глибше розуміння біблійного свідчення з його внутрішньою єдністю Старого та Нового Завітів, Біблії та Церкви, отож ми більше не прямуємо до води у цистерні, яка у суперечці гіпотез незабаром зникне або невдовзі знову зберуться її жалюгідні маленькі запаси, а знаходимо доступ до живого джерела віри Церкви усіх часів. Якщо я правильно розумію, то в майбутньому мова йтиме саме про це питання: як саме ми читаємо Святе Письмо? У період формування Канону, якій водночас був і формуванням Церкви та її вселенськості, це питання, відповідь на яке і вирішує можливість чи неможливість церковного життя, передусім мусив відстоювати Іриней Ліонський. Іриней у свій час визнав принципом християнства пристосування та просвітительство (так звану ґнозу), що тоді в корені загрожувало Церкві розшматуванням Біблії та розривом між Біблією і Церквою. Цьому фундаментальному подвійному поділу передує внутрішнє роздрібнення Церкви на громади, які, відповідно, самовільно узаконюються, шляхом підбору джерел забезпечуючи себе повноваженнями. Розпад джерел віри тягне за собою розпад сопричастя і навпаки. Ґноза, яка зумовлює роздроблення, тобто по54

Отож тут відображено два види фізичного утримання, які, однак, з позиції суспільного мислення Ізраїля неодмінно викличуть глибші міркування. Земля для ізраїльтянина це не тільки гарантія забезпеченості; це спосіб, завдяки якому він отримує частку в обітниці Бога, даній Авраамові, це вплітання його у мереживо життя вибраного народу, яке сплітає Бога. Отож водночас це – гарантія участі в життєвій могутності Бога. Левіт відповідно до цього є безземельним і, в цьому сенсі, незахищеним та усунутим за межі земних гарантій. Він прямо переданий – “зданий” – у руки самому Ягве, як це читаємо у псалмі 22 (вірш 11). Якщо землеволодіння деякою мірою виступає гарантом життя і насамперед допускає відмежування від Бога, так би мовити пропонує своєрідну безпечність, то форма життя левітів повністю виключає таку можливість. Лише Бог є безпосереднім гарантом життя; земне, фізичне життя також базується на Ньому. Якщо б припинилося служіння Богові, то пропав би і життєвий фундамент. Тож життя левіта – це привілей і водночас ризик. Близькість до Божої святині – єдине і безпосереднє місце життя. Тут, на мою думку, важливим є доречне зауваження. Термінологія віршів 5 та 6, без сумніву, є термінологією спадкоємства та життєвого прямування роду Леві. Це означає: цей псалом є піснею священнослужителя, в якій відображено фізичний та духовний зміст його життя. Молільник роз’яснив законно утверджене, зовнішнє позбавлення власності і життя з Божого служіння і задля нього, не тільки як конкретно визначеного виду забезпечення, а й життя цим з огляду на його істинне начало. Він одухотворив закон, переступив через нього в напрямі до Христа, саме так втілюючи його справжній зміст. Отож важливим для нас у цьому псалмі, по-перше, є те, що це молитва священнослужителя, а по-друге, що ми тут можемо споглядати внутрішнє переступання Старого Завіту через себе до Христа, наближення старого союзу до нового й, отже, єдність історії спасіння. Жити не завдяки володінню, а культу; для цього молільника це означає жити близько до Бога, свою екзистенцію помістити в межі внутрішнього прямування до Нього. Ганс-Йоахим Краус справедливо зауважує, 64

прагне щоразу здобувати нових клієнтів. Це породжує своєрідне забруднення світу, яке воістину є горезвісним явищем”. – “Світ губить себе, Церква губиться у світі, парохи – недоумки та посередні особи”, – це саме, безперечно, він сказав би і про єпископів! “Вони щасливі бути лише такими людьми, як всі інші: посередніми, крайніми міщанами. Я чув як один парох говорив у церкві: “Будьмо радісними, потиснімо один одному руки... Ісус бажає вам приємного, гарного, доброго дня! Незабаром для причащання Хлібом і Вином спорудять бар, подаватимуть сендвіч та бейліс. Мені це видається неймовірним глупством, проявом повної бездуховності. Братерство не є ні посередністю, ні братанням. Ми потребуємо позатимчасового, адже чим є релігія без святого? Нам не залишається нічого, нічого шляхетного, суцільне сум’яття. А нам натомість потрібна скеля”11. У цьому контексті мені на думку приходять зворушливі висловлювання з вірша Петера Гандке “Про села”. Ось що ми тут маємо: “Ніхто не бажає нас, ніхто ніколи нас не бажав... Наші будинки – це порожні осередки розпуки в запустінні... Ми не йдемо хибним шляхом, ми взагалі не йдемо жодним шляхом... Яким покинутим є людство, яке покинуте людство!”12 Я вважаю, що, коли ми чуємо голоси людей, які свідомо, живучи, страждаючи та люблячи діють у сьогоднішньому світі, тоді нам розкриваються очі, що банальною послужливістю не можливо послужити цьому світові. Він не потребує ствердження, а переміни, радикальності Євангелія.

Заключна думка: давати і приймати (Мр. 10,28-31) На завершення я хотів би ще тільки коротко торкнутися одного тексту: Марко 10,28-31. Це те місце, в якому Петро каже Ісусові: “Ось ми покинули все і пішли за Тобою”. Матей долучає сюди те, що очевидно є ціллю запитання: “Що матимемо за це?” Про покидання 11 12

E.Ionesco, Gegengifte (München – Wien 1979) 158f. P.Handke, Über die Dörfer (Frankfurt a.M. 1981) 94f.

ми вже говорили. Це неодмінний елемент апостольської, священичої духовності. Отож звернемо відразу свою увагу на відповідь Ісуса, яка викликає здивування. Він не відкидає запитання Петра, як цього слід було очікувати. Він не ганить Петра, що той чекає на винагороду, а віддає йому належне: “Істинно кажу вам: Нема такого, хто кинувши свій дім або братів, або сестер, або матір чи батька, або дітей, або поля – ради мене та ради Євангелія, – не дістав би сторицею тепер, у цьому часі, посеред гоніння, – домів, братів, сестер, матерів, дітей і піль, – і в майбутньому віці життя вічне” (Мр. 10,29н.). Бог – великодушний, і коли ми чесно дивимося на наше життя, то знаємо, що на кожне покидання реально отримуємо відповідь у співвідносності 1 до 100. Його доброти нам не перевершити. Він не чекає з відповіддю на прийдешній світ, а вже тепер віддає сторицею, навіть коли цей світ і далі залишається світом переслідувань, страждання, утисків. Свята Тереза Авільська цю сентенцію Ісуса висловила простою формулою: “Бог уже в цьому житті віддає сто відсотків за один”13. Ми мусимо лише зберігати початкову відвагу, віддавати спершу один, як Петро, який на слово Господнє ще раз уранці виходить у море, дає один й отримує сто. Тож я гадаю, ми зі своєю малодушністю повинні постійно просити Господа про дар цієї відваги, довіру, віру, які тут закладені. І ми повинні дякувати Йому за тих, кому Він подарував цю мужність і кого дарує нам як знамено заохочування, щоб запросити нас зробити стрибок в обійми Його милосердності. Священичі ювілеї – це дні й нагоди для подяки. Не тільки архієпархія Кьольна, а й ціла Католицька церква в Німеччині та цілому світі дякує сьогодні Богові, що Він дарував нашому кардиналу Гюфнеру мужність вийти в море за Його словом, віддати Своє. Йому довелось пережити деякі утиски, але також дозволено було пережити і щось інше – те, що Господь дивовижно та щедро повертає...

Libro de vida 22, 15; пор. U.M.Schiffers, “Gott liebt beherzte Seelen“, in: Pastoralblatt 34 (1982) 294.

Релігійне видання

ЙОСИФ РАЦІНҐЕР БЕНЕДИКТ XVI

СЛУГА ВАШОЇ РАДОСТІ РОЗВАЖАННЯ ПРО СВЯЩЕНИЧУ ДУХОВНІСТЬ

Переклад з німецької Наталя ЛОЗИНСЬКА Художнє оформлення Юліан САВКО Літературний редактор Ольга ЛОЗА Технічний редактор Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Ольга КОВАЛИШИН

Підписано до друку 17.05.2017. Формат 60х84/16. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 4,18. Наклад 200 прим. Замовлення № 16/05-17. Гарнітура TimesNewRoman

Магазин “Добра книжка” вул. Б. Хмельницького 35/За, м. Львів, 79019 тел.: (032) 261-55-74, (097) 67-67-725 Інтернет замовлення: www.gbook.lviv.ua Релігійне видавництво ТзОВ “Добра книжка” вул. Б. Хмельницького 35/За, м. Львів, 79019 тел./факс: (032) 261-55-74, (096) 914-63-77 Свідоцтво СВС ДК № 1286 gbooklviv@gmail.com, gbook@ukrpost.ua web: www.gbook.lviv.ua Друк: ТзОВ “Авіум”