Майяскін, або У кожного свій ангел by Gbook Lviv

Анна-Віталія Палій

або

МАЙЯСКІ́Н,

У кожного свій ангел Притчі, оповідання

тм

Тернопіль Видавництво «Підручники і посібники» 2019

УДК 821.161.2’06-3 П14

Літературний редактор Василь Савчук Ілюстрації Євгена Вавріна Дизайн обкладинки Світлани Бедної На обкладинці — фото з відкритих джерел, автор невідомий.

Видано за фінансової підтримки Тернопільської обласної адміністрації та Тернопільської обласної ради

П14

Палій А.-В. Майяскі́н, або У кожного свій ангел : притчі, оповідання / Анна-Віталія Палій. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2019. — 144 с. ISBN 978-966-07-3450-0

Запропоновані читачеві притчі й оповідання пронизані тим Духом, який невидимо наповнює всі сфери нашого життя і визначає для кожного як сьогодення, так і вічність прийдешнього. «Майяскі́н, або У кожного свій ангел-охоронець» — назва одного з оповідань. Майяскі́н є приладом, який уві сні тимчасово переносить людську душу в потойбічність — у місце чи стан, куди вона піде після смерти. Прилад дає можливість своєрідної репетиції перед Вічністю, у яку прямує кожна людина. Для широкого кола читачів. УДК 821.161.2’06-3 ISBN 078-966-07-3450-0

ПЕРЕДЗВІННЯ Часто голоси дзвонів пробуджують в кожного тривогу, радість, сподівання, печаль… Одні й ті ж дзвони кличуть на весільний рушник й до прощання з покійним, на порятунок від пожежі і на розмову із Богом. Тому, напевно, і вибрав я таку назву передмови. Перегорнуто останню сторінку рукопису, а в уяві, у пам’яті, у помислах ще лунають діалоги, роздуми, застороги, одкровення. Авторка взялася за тему, яку не кожен здатен осилити й до якої не кожен має смілість підступитись. А вона пише, голосить, шепоче, благає, мовчить, сповідається й будить наше сумління. Про що ця книга? Кожен із нас у певний день, за певних обставин ставить перед собою запитання: «Задля чого живу?» І незалежно — вельможа ти чи бідняк, наділений владою чи монах, військовий чи його мати. Усі вони є героями книжки у своїх пошуках, сумнівах, запереченнях та просвітленні думок. У коло авторських зацікавлень входять предмети й почуття, випадки і підсумки людського життя. І кожен із цих героїв приходить до розуміння, що істину й мету життя маємо зводити не до якоїсь умовної точки, а до цілого Всесвіту, який оточує нас і який є всередині нас самих. Бо цей Всесвіт величний і неосяжний, як Бог. Бо в ньому і є БОГ. Ми часто шукаємо рай і пекло десь у безмірностях, не розуміючи, що вони перебувають у мені й у вас. І Бога часто уявляємо дідусем на хмарі, не усвідомивши, що Він живе в кожному. Яскраві притчі й новели, оповідання й бувальщини ілюструють та відкривають для читача потребу і щастя пізнання Бога, життя з Ним, служіння Йому. Тут недопустимі ані фальш, ані награш.

В одному з творів авторка розмірковує, що ми часто приходимо до покійного не заради нього, а щоби себе показати. Аж холодом душу пройма від тої безжальної правди. Як знайти плоди в пустелі, які вагомі цінності на житейському шляху, відверті роздуми про рай і пекло, каміння й золото, любов і жорстокість. У творах відсутні сентименти та естетичні прикраси — усе подається відкрито й викличе суперечливі думки та дискусії поміж читачів. А це — найперше свідчення того, що твори живі та варті нашої уваги. Світло розуму видно й крізь жебрацьке лахміття, а людську ницість не прикриють жодні царські одежі. Читайте і знайдете! Я в цьому переконався. Олег Герман,

заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників, професор кафедри українознавства і філософії ТНТУ

Людина — пілігрим, який мандрує від свого народження на Землі до свого народження у Вічності. Анна-Віталія Палій

Майяскін, або У кожного свій ангел

ПРИТЧІ ПРИТЧА ПРО ПЛОДИ В ПУСТЕЛІ Якось спекотною пустелею йшли двоє подорожніх. Вони вже доволі притомилися, коли натрапили на оазу, де вздовж потоку росли дерева. Добре зголоднілі, напилися води із джерела, що било поряд, побачили над рікою дерево з великими плодами. Одначе забратися на нього було досить важко. Та один із чоловіків побачив у воді віддзеркалення гілок, що вгиналися від соковитих фруктів, і закричав: «Ось воно, дерево, тут і всі фрукти видніються зовсім близько! Я зірву їх!» Даремно інший переконував його, що справжні плоди — зверху, до них потрібно підніматися. Той наполягав на своєму: «Ці фрукти — не міраж. Я реально їх бачу. Нащо мені докладати великих зусиль, коли можна все мати набагато простіше? Тільки дурень лізтиме на дерево, коли спускатися вниз — легше. Ось я їх уже зараз буду мати!» І встрибнув у воду. Його вже почало затягувати на глибину, як раптом із тіні виплив крокодил і поспішив поласувати нерозважливою людиною. Другий подорожній хотів йому допомогти, та не встиг. Він лише подумав, що так само відбувається і з деревами духовного життя. Одне росте кроною до неба, інше — кроною до пекла. Щоби спожити плодів першого, треба підніматися стежиною духовного вдосконалення, а щоби другого — досить опуститися. А плоди — реальні в обох, але протилежні за якістю. Та часто, прагнучи швидкого результату, дехто не замислюється про плоди, що за ним слідують. І так, обманувши себе, опиняється в пекельній дійсності. 30. 03. 2017 р.

Майяскін, або У кожного свій ангел

ПРО ЧОТИРЬОХ ПОДОРОЖНІХ Оповідання-притча

Один прочанин, який ішов собі через луки, натрапив на добре вимощену камінням криницю з чистою водою. Нахилився, щоби зачерпнути джерелиці, і з його одягу випала срібна монета та впала у воду. Спробував дотягнутися, але побачив, що не зможе. Криниця була надто глибокою. То подумав, що хай та монета там і залишається, може, комусь на добру справу знадобиться. Та й пішов далі. У той час недалеко звідти їхав возом мірошник битим шляхом додому. Найшло колесо на камінь, тріснуло і злетіло. Змушений був зупинитися, щоби його направити. Лагодив, поки не стемніло, та й не полагодив. Вирішив, що мусить тут-таки заночувати. Випряг і спутав коней. А сам накрився киреєю і примостився на возі спати. Зрання встав, умився росою і пішов до коней. А там побачив велику неприємність: за ніч одного коня на смерть загризли вовки. Іншого знайшов віддалік уцілілого. Почав нарікати, що, не досить, що колесо тріснуло, то ще й коня втратив. Але, нема ради, треба направити колесо. Ще й до нього прибився якийсь піший і попросив підвезти. І поки ладилося, піший, який мав зі собою все необхідне, напік на вогнищі картопель і витягнув із торби трохи сала. Саме тоді, як добряче підкріпилися, поскладали все необхідне на віз і вже збиралися рушати, наздогнав їх третій, що мандрував дорогою. Спитав, чи не візьмуть і його на гарбу. Господар погодився. Їдуть дорогою, а візник усе нарікає, що вовки коня загризли. — Не нарікай, — каже йому той, що недавно підсів, — бо то є ліпше для тебе, що так сталося. — Що ліпше? Що колесо зломилося чи що коня загризли? Був би ще вчора вдома, а так щойно-во вертаюся, — не вгавав мірошник.

Майяскін, або У кожного свій ангел

Так народ, підпорядковуючись справжньому мудрому правителеві, став багатим і радісним. А його країну відтоді всі називали Радісним Осонням.

12. 12. 2014 р.

ПРИТЧА ПРО УСПІШНОГО ЮНАКА І НЕБЕСНУ БРАМУ Молодий чоловік мав батьків, які з дитячих літ заохочували його до праці, і вже в юності досягнув чималих результатів. Даремно часу не втрачав, кожного дня ще до світанку вставав і старався осягнути ті добрі якості, які цінують у його народі: відмінно вчився, був добрим християнином, бо намагався виконувати Божі заповіді, в усьому допомагав батькам, успішно вправлявся у спорті, рано почав сам заробляти на життя. Спорудив великий гарний будинок, сучасно його облаштував. Постійно вдосконалював знання і домігся престижної роботи, а також поваги за свої моральні якості; у нього була красива молода наречена з багатого і знаного роду; його ставили у приклад іншим. Забезпечивши таким чином майбутнє собі й своїм близьким, молодий чоловік захотів більшого: він почав задумуватися про життя після смерти, щоб мати гарантію успіху і там. Тож поїхав до знаного далеко за межами його батьківщини монаха і запитав його, як заробити собі на добре життя по смерті. Чернець пильно подивився на нього і відповів: «Людина насправді є значно меншою, ніж вона про себе думає. І чим більшою себе вважає тут, на землі, тим меншою є в Божому Царстві». Відповідь ошелешила юнака, і він почав часто замислюватися над словами монаха. «А й справді, — думав, — чи будуть мати значення після смерти мої земні знання, що годяться тільки для цього світу, чи заберу свої статки, здоров’я, повагу людей, сімейний затишок?» Але він розумів, що все надбане тут, на землі, теж є добрим. Чи має він тепер відмовитися від усього набутого і також піти у монастир заради життя посмертного? Пе-

Притчі

Бога. Монах сердечно подякував, але сказав, що необхідним забезпечений, а їй хай завжди допомагає Господь. Бабуся всміхнулася й відійшла. Чернець прикликав чоловіка і запитав: — То хто з цих людей милосердно дарував Богові? А що чоловік одразу не міг відповісти, то старець пояснив, що дивитися треба на те, з яким серцем подавали. А за їхніми серцями можна сказати, що: — Перший — купував. Буде Бог рахувати його добрі наміри і прогрішення. Другий — працює лише на земні статки і не знає, що й у Творця проситиме. Третій, що кинув дрібні монети, — давав за земною справедливістю. За справедливістю й отримуватиме. Хлопчик — зі своєї доброти. Так йому і Бог віддасть. П’ятий, який вибіг з іномарки, — подарував за потребою іншої людини, за потребою і йому Господь даруватиме. Шоста жінка подала через чиюсь необхідність. За своєю ж й отримала. Бабуся — проявила любов. За любов’ю і їй даватиметься. То як би ти хотів отримати від Всевишнього? Як бажаєш одержати, так і віддавай. 30. 01. 2012 р.

ПРИТЧА ПРО ЦІНУ БОРОТЬБИ Якось на одній війні, де не цілком було зрозуміло, хто проти кого виступає і за що, взяли в полон групу ворожих снайперів. Ще дісталося більше десятка вишколених військових собак противника. Псів вирішили використовувати для потреб своєї армії. Снайперів розділили по одному і поставили умову: або військовий суд, або хай тепер воюють на протилежному боці. Ще до тижня шестеро з дев’яти снайперів погодилися. Троє з них одразу виявили готовність до співпраці. Ще троє — зажадали великої платні. Решта лише через місяць чи два все ж згодилася перейти на службу до противника на загальних умовах армії. Тож їм почали давати бойові завдання, де були затребувані переважно по троє людей у групі, так, як самі поділилися. Одначе во-

Притчі

дітей та юнацтва перекривають не лише можливість свідомих чи несвідомих убивств, а й багато іншого негативного, а породжують позитивне. Усе це одним духом випалив отцю, а насамкінець невпевнено промовив: — Дуже переживаю, чи простяться мені мої смертні гріхи. Я-то багато стараюся робити для їх перекриття, аж маю проблеми від своїх колег. Але, хто його знає, як то там буде… Священнослужитель подумав, а потім відповів: — Знаєте, іноді Бог допускає вчинити гріх, навіть смертний, якщо бачить, що людина має потенціал у багато разів більше його перекрити. Вірте і працюйте для Бога, цей капітал не тільки найважливіший, а й найбільший. — І, наче щось згадавши, спитав: — У благодійні проекти гроші вже не вкладаєте чи вкладаєте, але так, щоб ніхто не знав? — Та вкладаю. Ще й телебачення запрошую, і газети, щоби було в новинах. Люблю я похизуватися перед іншими, така вже моя натура. Тільки тепер менше роздаю грошей, бо не стільки маю. Обидва добродушно посміялися над вадою політика. Їм було чого радіти: чоловік тішився, що такими відносно легкими зусиллями заробив собі впевнене майбутнє і що зустрів цього священника. Позаду в черзі до сповіді стояла і його дружина. А священник радів, що врятував для Бога ще одну душу. 23. 10. 2018 р.

ПРО ГРОШІ НА ПОХМІЛЛЯ Оповідання-притча

Якось, поспішаючи на поїзд, зранку містом ішов монах. Йому навперейми кинувся якийсь чоловік: — Дай мені двадцять гривень на похмілля, бо не витримаю. Чернець подивився на нього: руки сильно тремтять, лице підпухле, очі запалі, черевики діряві, одяг пом’ятий. Стало шкода бідолаху.

Притчі

твою відкритість до мене сьогодні так, як би прийняв її тоді, у час твого дитинства і молодості. Можеш на мене розраховувати. Зроблю все, що від мене залежить, щоб ти почувався щасливим, щоби знайшов себе в усій повноті життя». А син, вражений його словами, лише зміг промимрити: «Як я міг не бачити, що в мене такий чудовий батько? І як я міг забути, що є його сином?..» Втішений, що вся його родина живе і розвивається для слави Бога, батько як глава сімейства нарешті зміг осягнути ту повноту сердечного спокою та умиротворення, якої так очікував довгі роки. 22. 09. 2013 р.

ПРИТЧА ПРО МАТЕМАТИКА І ДОСКОНАЛОГО НАСТАВНИКА Один віруючий чоловік, який жив у своїй хатині в одному з українських сіл, багато молився за інших людей. І Бог за те відкрив йому особливе бачення: міг лише глянути на людину, яка прийшла по духовну допомогу, і відразу назвати її проблему. І знав, як тої проблеми позбутися, незалежно, чи то була хвороба, чи пияцтво, чи будь-що інше, хоч би і злість сусіда. Звільнятися від негараздів радив по-християнськи, і за великої віри та старань усе виходило — людина уздоровлювалася, пияк переставав бути залежним від алкоголю, а із сусідом заживали в мирі та злагоді. Якось у викладача математики, який жив у містечку поблизу і працював ув одному з інститутів обласного центру, сильно впав зір. Лікарі вже не обіцяли йому чогось ліпшого. Але хвороба допікала, і його жінка порадила піти до того Божого чоловіка. Математик, звичайно, у такі людські можливості не вірив. Але треба догодити жінці. Поки їхав до того села, то думав: «Що він може мені порадити? Хіба скаже молитися, як іншим. То помолюся, щоби дружина бачила: все одно воно не допоможе. Тут можуть допомогти, якщо не медикаменти, то хіба вправи чи щось інше».

Притчі

живе за Божими заповідями, духом своїм входить у Його світи і уздоровлюється. І саме в Істині — безсмертя: у Божому світі осягаємо цілісність правди, яка є всезагальною любов’ю. Вона — благо в усіх часах і на всіх рівнях настільки, що дає для нас те, що можемо назвати безсмертям. Для тих, хто готовий жити за законом Любови, час земної смерти прийде разом із радістю щасливого життя у вічності. Людина помирає для недосконалого земного світу і в той же момент народжується для досконалого Божого, щоби жити в повній гармонії. — Старець замовк, наче вслухався в думки вченого, який уважно слухав. А далі додав так, як би стверджував для самого себе. — Істинна правда — досконалий цілитель. Професор погодився і щиро подякував наставнику. А згодом запитав гостро, аж сам здивувався: — То чому ж ви не поспішаєте в безсмертя? — Я ще маю роботу на землі, є інструментом, яким Творець уздоровлює потребуючих і спроваджує до Свого Раю. У цьому — моя радість. Маю невелику платню від людей за свій час. А основну отримаю там, за межею земного життя — усміхнувся старий чоловік. — Вам добре, — не втримався професор. — А я свою отримую тільки тут, на землі. — То розкажи людям про значення і силу Істини. Можеш це зробити своєю математичною мовою. І пам’ятай, що ти — лише інструмент. Досконалий наставник знає свою справу. 21. 08. 2018 р.

ПРИТЧА ПРО ОСВЯЧЕННЯ ШЛЮБУ З того часу, як у печері каньйону Дністра поселився монах, люди з навколишніх та й із далеких сіл почали ходити до нього на пораду. Особливо вдало розбирав сімейні справи. Навіть майбутнє бачив. А за те, що Божа людина з ними поговорить та ще й помолиться за них, кожен приносив йому щось із харчів.

Майяскін, або У кожного свій ангел

Тож одна молода сім’я, у якої не ладилося спільне життя, вирішила теж поїхати до того монаха. Бо вже і дитина в них знайшлася, а шлюб ось-ось міг розпастися. Та якось прохопилися сусідам, що їдуть, то ті й собі дуже попросилися з ними. Сусіди були старшими, дуже богомільними, мали дорослих дітей. Але побралися ще за радянських часів, тож без церковного шлюбу. А священник через те не допускав їх до причастя. Казав: «Спочатку візьміть шлюб». А чоловік затявся, що так пізно до шлюбу вже не піде, та й вимоги священника йому не подобалися. Вирішили розпитати монаха, що їм робити. А навпроти будинку молодої сім’ї жив хлопець, який уже двічі мав одружуватися, але весілля все відміняли. Тож і йому важливо було поговорити з тим ченцем. Вирішили поїхати всі разом: у молодої сім’ї був автомобіль. Був і невеликий бізнес — продавали шерстяні покривала. Вони надумали привезти монахові покривало. Жінка старшого подружжя спекла хліб, ще й взяла домашні сметану і масло. А хлопець — літровий слоїк меду, бо його батько тримав пасіку. Приїхавши до ченця, усі поскладали свої пакунки на пласкому камені. Першим на духовну розмову подалося молоде подружжя. Інші ж стали чекати віддалік кам’яної келії. Після них пішли старші. Довго їх не було, а коли вернулися, то сказали, що чернець повідомив, що їхній шлюб уже освячений Богом. «Дивно, — відповів на те молодший чоловік, — а нам він сказав, що церковного шлюбу нема. А ми брали. Може, він каже неправду?» Запала мовчанка. Тоді наймолодший, що все чув, сказав, що до того монаха не піде, і відразу попрямував до машини. Він уже давно зустрічався з дівчиною, начебто хорошою. Та після близьких стосунків обоє чулися дуже кепсько: відчували якусь пригніченість і невдоволення собою. Аж до того, що не хотіли бачити одне одного. Але що про те може знати одинокий монах, як він і в простому помилився?

Притчі

будуть любити «братів наших менших» — тварин і опікуватися ними, то зможемо піднятися в Небо. — Але ж не всі доглядають тварин лише для того, щоб їх любити, — заперечив тато, — бо існують ще і птахофабрики, і свиноферми, а там тварин вирощують, щоби їсти. І всі хочуть мати сумку і куртку з натуральної шкіри. А для того тварину треба умертвити. А ще ж і на полювання ходять… — Як ви не розумієте, татусю, — перебив син, — ті люди після земного життя ще до Бога не підуть. Підуть тільки ті, які люблять і людей, і тварин. А щоб увійшли в Небо всі разом, треба, щоби всі любили. Не їсти, а по-справжньому. Ці слова дванадцятирічного сина були настільки вичерпними, що батьки не мали до них що додати. Залишилося тільки повірити. 27. 07. 2018 р.

ПРИТЧА ПРО ВІЧНІСТЬ І ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ Троє однокласників, найбільших друзів зі школи, і в дорослому житті зустрічалися та з радістю проводили разом час. Щоправда, один із них, чорнявий, завжди старався ухилитися, коли йшлося про те, аби вкласти до спільного цілого якісь кошти чи свою працю. Ту його вдачу знали віддавна і пробачали йому. Другий — русявий — прагнув, щоб усе було порівну, чесно. А третій — білявий — з радістю платив і за себе, і за іншого та не надто допоминався компенсації. Та якось один із друзів захворів. Двоє інших одразу ж прийшли його провідати. Посідали біля слабого і почали підбадьорювати, бо той, хоч був ще доволі молодим, відчував, що прийшов час помирати. — І що мені принесете на похорон? — напівжартома спитав чорнявий, бо заслаб саме він, — за все життя я вас добре «видресирував» щось мені давати.

Майяскін, або У кожного свій ангел

тіла, а попрацюю для душі і духу. Бо якщо в часі Божого думав про земне, то тепер мушу задля Божого пожертвувати земним. — А мені що робити? Теж іти молитися? А хто за мене мою справу робитиме? — Ні, йди і працюй там, де завше. Але роби все так, ніби ти у храмі на молитві. А як можеш, то молися під час роботи. Коли щодня віддаватимеш свою працю Богові, Він оплатить тобі сторицею. Не знаю, як ти, але я тепер водночас і в одному місці робитиму лише єдину справу, присвячуючи її Богові. 13. 06. 2007 р.

ПРО ОСТРІВ В ОКЕАНІ Й ЛЬОДОВИК Оповідання-притча

Один острів в океані настільки був віддаленим від інших земель, що його мешканці вважали, що окрім них жодних людей не існує. Там було вдосталь риби, фруктів і ягід, вони вирощували зерно і мали кіз. Так і жили. Від покоління до покоління передавали легенду про те, як давним-давно їхні предки приплили на острів у великому човні. Та такому великому, що в ньому могли поміститися всі мешканці їхнього великого селища. Коли човен розбився об береги острова, вони залишилися жити тут. Навіть збереглися деякі предмети, призначення яких уже ніхто не знав. Та, показуючи їх, мудрець розповідав цю легенду і додавав, що за великою водою теж живуть люди, і остров’яни — їх частина. Та йому мало хто вірив. Бо якби такий великий човен міг існувати, то його вже давно збудували б. Але скільки не пробували — ніхто не зумів. Тому ця легенда — видумка, й інших земель ніде нема. Та якось остров’яни помітили, що їхня земля починає зменшуватися — солона вода наче заковтувала в себе берег, піднімаючись щоразу вище. І тоді з’явився Новий чоловік. Дехто

Майяскін, або У кожного свій ангел

ПРИТЧА ПРО ЛЕЛЕЧИЙ КЛИН Жив собі один чоловік як усі — коли більше грішив, коли менше, пильнував, аби непогано жилося в земному житті. А про те, що буде далі, і не задумувався. А тут саме Отець Небесний вирішив забрати людей до Раю. Глянув Він на землю і послав думку: «Ось іде до вас Мій Син, аби привести Мені щонайбільше, хоч би й усіх людей для життя у Раю. Подбай про те, щоб і ти потрапив у їхнє число, бо решта, на жаль, піде у Пекло». Прийшла ця думка і до того чоловіка. «Ет, — думає. — Хто його знає, куди маю потрапити, і чи насправді існує той Рай чи Пекло. От би наперед побачити, де буду, то тоді би знав, задля чого дбати». Почув його відповідь Бог, та й дав йому таку можливість. Незабаром уві сні побачив він свої провини перед іншими й те, до чого вони призвели, і вжахнувся. Думав, що якщо земні закони його не осуджують, то і там врятується, але ні: треба відповідати Божим вимогам, а не людським. Підступили до нього важкі гнітючі темні духи й потягнули в Пекло. Страх заполонив його так, що чув лише власний крик і немилосердний біль від утрати, якої вже не повернути. Але те тривало не довго. Прокинувшись, злякався й одразу ж вирішив піти до монахасамітника на пораду. Прибув на схили Дністра, де жив самітник. Підходить туди, де йому вказали люди, аж бачить — сидить чоловік біля печери і наче чекає на нього. Розповів йому про свою гризоту: і про те, що в житті задумувався лишень, аби його не осудили люди і щоби всього про нього не знали, і про те, що не вірив ні в пекло, ні в рай, і про свій сон. — Боюся, що після смерти потраплю в дуже гнітюче місце, і не знаю, чи ще можна чим зарадити, — пожалівся ченцеві. — Поки живеш на землі, усе ще можна виправити, якими б важкими не були твої гріхи, — відповів йому той. — Треба лише щиро пошкодувати за вчиненим — покаятися, попросити прощення у Бога, віддати себе Йому і не грішити більше.

Майяскін, або У кожного свій ангел

НОВЕЛИ Й ОПОВІДАННЯ Багата смерть Покрита лаком труна блищала навіть у притіненій залі. Ті, котрі прийшли віддати останню шану покійному, перешіптувалися. Бо ще ніхто не видів ні такої трумни 1, ні такої культури провадження похорону. «Де-де-де», — підбираючи губи і похитуючи головами вправо-вліво, нечутно висловлювали своє визнання місцеві жіночки. Вони позирали на різьблені краї віка, відтінені лаком іншого кольору, та на небачену досі новинку: частину кришки домовини відкинули, і тіло було видно від голови до пояса в той час, коли нижня його частина була закритою. Більш стримані похитували головами, погоджуючись із тими, хто легким кивком чи самими очима звертав на щось увагу. Оббитий атласом зворотний бік віка відсвічував блиском, гладкістю і білизною. З такого ж атласу була і подушка з мережками ручної роботи. Покійник у дорогому костюмі та білій сорочці з метеликом був наче живий. Лиця ще не торкнулася звична для такого випадку сірувата жовтизна. Обабіч голови палахкотіли товсті свічки і притягували до себе погляди. Аромат зілля і спеціально замовлених живих квітів, що кількома пишними однаковими букетами стояли в широких кришталевих вазах, перебивав усі інші запахи. Дзеркала, як і годиться, позапинали довгими тканинами, щоби душа помилково не вийшла в нижчі світи… А родичі та знайомі ще несли й несли квіти та вінки. На колінах молилися і лише потім, роззирнувшись, віталися: «Слава Ісусу Христу». «Слава навіки Богу», — прихильно відповідали на їхню ввічливість. А далі відступали вбік, — очікувати на священника. А поза тим, з-посеред інших, оглядали покійного, 1

Трумна — труна (давнє українське слово).

Майяскін, або У кожного свій ангел

— Щасливо вам. І будьте здорові ще багато років! — Прощаюся. — Дай Боже і вам доброго здоров’я. Тримаймося! — Несподівано впевнено, твердо і дуже свідомо відповів мені, при цьому ледь нахилився і торкнувся правицею серця. А далі відвів її і на мить притримав. Повернувся і пішов. Суто галицький жест. Очима проводжу його постать до автобуса. Дай Боже!

Моє перше свідоме вбивство Людину можна пізнати за її ставленням до тварин. Якось мимохідь побачила, як біля пам’ятника Олександру Пушкіну фотографуються два молоді хлопці. Вони забралися на верхню сходинку постаменту, обнялися і зобразили усмішки. Але тут третій юнак, що робив світлину, показав на приблудного пса, що, скручений калачиком, спав майже біля їхніх ніг. Обличчя одного з тих, що обнялися, побагровіло, і він зі силою копнув собаку, скинувши з постаменту. Собака впала і голосно заскавуліла, з болем, страхом і образою оглядаючись на кривдника, почала втікати. Я вже пішла далі, але ще довго чула позад себе жалісливе скавчання. Цікаво, якби Пушкін міг обирати, кого би вибрав для спільної світлини, собаку чи того хлопця? Хоча до самого Пушкіна у мене ставлення неоднозначне. Його дуже добрі за формою вірші не вільні від прослави імперської величі від кривавих завоювань і від лживої московітської псевдоісторії. Та про нього відгукуються як про великого святого авторитетні своєю духовністю для мене люди російської ментальності. З іншого боку, інший авторитет — Йосип Тереля — мовить про те, що Олександр Пушкін убив на дуелях двадцять шість людей, перш ніж його самого скосила дуельна куля. Дуелі — то така собі форма гладіаторських боїв чи дохристиянських поєдинків, де «Бог вирішував, хто має загинути». Де стикалися два егоїстичних мотиви настільки, що для заспокоєн-

Майяскін, або У кожного свій ангел

— Але ж неможливо на все реагувати особисто! — тільки й додала. — Так. І все ж, поки живемо, так чи інакше впливаємо на інших, хочемо чи ні. То краще впливати добре і попереджувати негативні наслідки… І мусимо терпляче чекати, поки до цього розуміння дозріють інші… На все добре! — Ледь кивнула головою моя випадкова співрозмовниця і відійшла від мого віконця до нічної каси, яка вже запрацювала. А я ще кілька хвилин обдумувала її слова. Може, й справді, ми взаємовідповідальні… Але ж та теорія — для всіх. Чому вона підійшла саме до мене? 2011 р.

Встигнути жити Час урочистою симфонією звучав на висотах, періодами пронизуючи Світланине єство магнетичним високовольтним струмом зверху донизу по всьому хребту. І задавав тон її життю. Це були не фізичні відчуття, а тонші, ледь вловимі. Таємна радість, якій відкривалася повністю. Таємна впевненість у чомусь дорогому. І відчуття супроводу, чіткого, з яким ступаєш кожним кроком у наперед задане місце. Час пульсував, наче кров у судинах планети — неминучий, необхідний і життєдайний. І вона цілковито підпорядковувалася тим запитам, які чула в ньому. Дні ставали в рівні рядочки, як школярі на уроці фізкультури, такі ж безпосередні, радісні і слухняні. Групувалися і творили місяць. А кожен місяць надбудовував над собою ще один, і так без упину, зі зростаючою швидкістю… Крізь простір її нечутно будили срібними голосами зі своїх фіолетових чашечок лугові квіти-дзвоники і дарували тиху спокійну впевненість. Знала, що все відбувається, як і повинно. Чулася частиною чогось великого… І набирала сили, як природа в кінці травня чи в перші червневі дні…

Майяскін, або У кожного свій ангел

ся до Причастя. А неподалік стояв Святослав, і його довгі бліді пальці злегка тремтіли. Встиг. Вони разом із Богом. Напівпритомний, наче відрікся від себе. Але стояв. Цілковито вибрав її. А вона вирішила за нього. Хай так. Хай боляче і гірко. Хай тяжко. Він витримає. Вони будуть разом. Це вже знав упевнено. Безшлюбним? Чи ожениться з іншою? Не важливо. Чи важливо? Він вирішив. Лише досаджує отой її вибір, який прийняв — Божий. Але він буде з Богом і з нею. Чи тут, чи там. Якщо її вибір — вищий, то і він його досягне. Ікони на стінах каплиці мінилися, світлинки-цятки переміщалися з одного місця на інше і світилися відблисками сонця. Усі умиротворено дивилися на священника, чекали. Святослав знав, що саме в цей час він молиться. Пам’ятав кожне слово. То ті слова сповнюють повітря рухом, переміщують речі і перемінюють людей, що, як малі діти, просять для себе дарів… А як йому, Святославові? Гірко чи солодко? — Як є. Добре, що з Богом. Заспівали «Отче наш». 09. 01. 2014 р.

Ангели в дорозі Бувальщина

Коли братові Василію з монастиря редемптористів настоятель повідомив, що той має відвезти до Унівської лаври церковний хор, молодий монах не на жарт розхвилювався. Дорога далека: від одного обласного центру до іншого, а звідти — ще з кільканадцять кілометрів. Тут саме морозець прихопив, слизько. А він щойно місяць, як отримав право водити машину. Їздив лише по місту, та й то з кимось. А тут так далеко їхати, і ще самому. Та замінити нема кому, бо брат Петро на біду зломив ногу, а брат Андрій лежить із запаленням легень. Настоятель монастиря його застереженнями не переймався: «Хто з Богом, той не сам. Та й хор, хоч і маленький, але недарем-

Новели й оповідання

Північний вітер Востаннє він бачив її пізньої осени. Йшла з двору протоптаною у траві стежиною до хвіртки. За плечима мала тугий наплічник, у руці — великий пакет. Сидів на траві й осудливо проводив її поглядом. Відчував радість, з якою відходила. Десь туди. А хто він для неї? — маленький песик, який довго чекав її приїзду. Замкнула на ключ двері хати і майже побігла по стежині. Він знав, що так вона від’їжджає — за якийсь час завше чув наближення, а потім віддалення автобусного гулу, а це означало, що вона вже від’їхала, і він залишився зовсім сам. Ще якийсь час відчував її там, за межею горизонту, але лише якийсь час. Коли вийшла за хвіртку, стояв біля літньої кухні та зосереджено видивлявся на неї, наче запитував, чи ще коли побачить. Був готовий заскавчати з радості й кинутися до її ніг, аби тільки повернулася. У тому погляді був такий біль до когось дорогого, що вона оглянулася. У його очах світилися великі любов і сподівання, але лише короткий час. Далі зрозумів, що вона його покидає, як покидала багато разів до того, і понуро, уже цілком відсторонено подався вглиб двору. Чи любить його ще хтось, окрім неї? Певно, що любить. Не так, як любив старий господар, але ж любить і молодий. Коли приїжджає на покинуте обійстя, іноді привозить кістки з курячих крилець. Кидає в його миску і шкірки від сала, яке їсть сам тут же, у літній кухні. Але молодого він боявся, — відчував до себе зверхність і ніколи не бачив тієї любови, яку мав до нього старий. Було місячно і холодно. Собака, скрутившись калачиком і тріпочучи всім тілом, лежав на мерзлій землі перед лазом у буду. Нещадний мороз і поривчастий кусючий північний вітер пронизував усе тіло. З’їв би чогось. Але рідка, заправлена молоком юшка давно замерзла. А вітер… Ах, цей вітер тручає з ніг. Залишається хіба лежати калачиком і згадувати літо. Воно було

Новели й оповідання

Майяскін, або У кожного свій ангел

да». Зателефонувала братові. Той обіцяв приїхати, йому ближче. Закопає. То, казав, його прямий обов’язок. Через день-два сусідка попросила зятя, щоби десь у лісі закопав закоцюблий труп собаки. Хоч копати й важко в такі морози. Але хтось мусить його загребти.

20. 10. 2018 р.

Тимчасовий осідок ліквідовано Течія зносила його лицем донизу, так було найбезпечніше, але розбурхані хвилі крутили ним як сірником, і тоді він, розкинувши руки, перевертався навзнак. У вусі прозвучала чергова команда: «Двадцять хвилин. Наближення до другої позиції». Михайло ледь-ледь, на маленьку щілинку, розплющив очі, і перед тим, як їх залляла мутна, просякла глиною жовтуватобура рідина, ще встиг побачити на обривистому березі три вигнуті луком постаті роговиків. Як завше, обернені спинами один до одного, вони пильнували за третиною неба і землі. То був другий патруль біля самого потоку. І хоча трупи пливли раз за разом, тут його могли виявити щонайпевніше. І тоді — смерть. У кращому випадку. Прилад теплоконтролю, очевидно, підтвердив би наявність життя, хоча температура тіла у просяклому водою одязі вже, певно, сягала температури потоку. На це розраховували. Декілька хвилин, віддавшись волі випадку, очікував пострілів. Їх не було. Добре, — відчув полегшення, і невідомо через що більше: через збережене на цю мить життя чи через можливість продовжити завдання, яке будь-що мусить виконати для Місії Визволення. «Вітаю, — почулося з вуха, — перешкоду пройдено». Роговик його побачив і не зреагував. Оптикон заліза мусив «засікти» коротку трубку Михайлового лазерного пістолета, але, певно, її знехтували. Пластикові лазерні пістолети ще не ввели до загального озброєння Армії Визволення.

102

Майяскін, або У кожного свій ангел

Новели й оповідання

103

Михайло впевнено йшов Доріжкою Слави, минаючи своїх товаришів по зброї аж до Головнокомандуючого, який оголосить подяку і нагородить. Його дружина і син стояли в залі поряд і бачили цю його ходу на великому моніторі разом із багатьма сім’ями тих, кого представили до нагороди. Міцний запах від трояндових кущів входив у його свідомість, збиваючи думки на незвичну світську благополучність. За традицією, квіти, як і нагороди, можуть бути різних кольорів. Троянди були червоними, а це означає, що його погони віднині теж будуть червоними: найвищий клас допуску до оперативних воєнних дій відповідно до його військового звання. «Так, — подумав Михайло, — життя — це довга спіраль постійного вдосконалення заради любови до самого Життя, його краси. Як вічний двигун Вічности». 23. 08. 2018 р.

Обличчя на дні Вони хотіли бути кращими за інших і мати більше. Тому, коли їм запропонували легкий протилежний шлях, погодилися. Врешті, Земля кругла. Іноді до мети скоріше приходиш зовсім іншими стежками. Не треба боятися бути інакшими. Хіба не так було відкрито Америку? Хоча їм не відразу сказали про протилежний шлях: приглядалися, натякали, заперечували. Ніхто нічого конкретного не говорив, але всі здогадувалися, ні, знали і погоджувалися. Або не хотіли знати. І тим теж погоджувалися. Коли всі інші збиралися великими групами із розтягнутою на пів року організацією, щоби потім повільно серпантинами підніматися в гори, вони були швидкими, ефективними, беззастережними. І везли із собою все своє майно в той час, коли піші — лише рюкзак і банківський рахунок, який, з огляду на обставини, теж був непевним. Піші піднімалися в гори, а вони мали добратися до точки призначення.

112

Майяскін, або У кожного свій ангел

зможе: рух був тільки вперед. Але пляма інтригувала. Пологість спускалася вниз. Усе ж спонука змусила його підлізти туди і нависнути лицем над чотирикутною плямою. Чекав, завмерши на невизначений час, поки далекий відсвіт її прояснив: він побачив своє обличчя. Трохи зловісне, але веселе. Обличчя на дні. І це стало для нього новим поштовхом, новим відліком часу повернення. Куди? Як? Звідки? — Усе доведеться пізнати своїми зусиллями. І він — лише на початку немислимо довгого шляху. 20. 08. 2018 р.

Майяскі́н, або «У кожного свій ангел-охоронець» Я б ніколи не пішов на цю авантюру, якби не Аллочка. То вона два дні торочила мені про своїх подруг, які придбали через Інтернет якийсь особливий прилад. Назва в нього була дивна — майяскі́н, із наголосом на останньому складі. Від «скінчитися», «сконати», чи що? Але обидві не тямилися від надміру вражень і вважали, що таке треба спробувати. Як він діє, писало в рекламі, якій я, звісно ж, не вірив. Та який розумний чоловік повірить у те, що якийсь баняк зі спіральним циферблатом може перенести в потойбічність? Лохотрон для хатніх господинь. Але, щоб заспокоїти Аллочку, я таки переслав кругленьку суму на вказаний рахунок. І роздумував, чи варто було. Алла — у міру невіруюча, я — у міру віруючий. Мої діди й баби були споконвічними українськими селянами-західняками, в них віра — у крові. А в Алли були комуністами. Вона — хороша людина, але якщо я бодай зрідка ходжу до сповіді та причастя, то вона до цих пір не розуміє, для чого потрібно відвідувати храм. Тож у її зацікавленні подібною темою я вбачав якийсь нездоровий інтерес на зразок спіритизму. Та чого не зробиш для коханої дружини. Коли розпакували посилку, побачили звичайний металевий циліндр із внутрішніми і зовнішніми насічками, циферблатом у

114

Майяскін, або У кожного свій ангел

126

Майяскін, або У кожного свій ангел

«Трунок шовінізму» — Так, заходьте. І вам доброго здоров’я! — відповідаючи на привітання, я відчинив двері і пропустив до кабінету спочатку Ірину, дружину свого колишнього однокласника, а нині відомого політика Віктора Н., а потім — і його самого. Висока, струнка, добре розвинена фізично, Ірина була подібна більше на викладачку фізкультури, аніж на журналістку. Віті вона пасувала, бо і він виділявся висотою і плечистістю, щоправда, з-під його білої сорочки зрадливо випинався невеликий кругленький животик. — Приємно, що ти зацікавився нашим Рухом, — усміхнувся Вікторові, коли всілися на дивані перед журнальним столиком. — Суспільний рух такого масштабу, так чи інакше, завжди залишається в полі зору, — він розвів руками. — Мене дивує те, як швидко ти набрав обертів. Утворюй політичну партію з назвою «Рух Тверезості» і з такою великою кількістю прихильників пройдеш у парламент. Я можу закурити? — Віктор дещо недбало розглянув кабінет й повільно дістав із внутрішньої кишені піджака дорогий портсигар. — У нас правило повної тверезости. Цигарки в цьому списку теж є. Але ти гість. Якщо складно відмовитися, кури, — прихильно глянув на шкільного друзяку. Вентилятор вертикальної тяги працював справно. Ірина післала чоловікові легку усмішку. Той на якусь хвилю поглянув на мене, видно, роздумував. — Тоді хоча б чаю запропонуй, чи як? — вдруге розвів руками, на цей раз викликаючи загальний усміх. А коли я розставляв чашки і заварював чай, поцікавився: — То як так сталося, що непримітний паркувальник став головою наймасовішого в країні громадського об’єднання? Я дістав із холодильника тацю із солодощами.

Новели й оповідання

139

Я дуже гостро відчув цінність правди. Якою б вона не була, незручною, неприємною, невигідною, гідною сорому, її треба приймати. Бо інакше втратиш себе. Краще не народитися, аніж втратити себе, свою душу. Ліпше втратити все майно, але зберегти свою ідентичність у правді й добрі. А найкраще, бо це процес, — звільнятися від облуди і своїх недоліків, своїх гріхів перед правдою вже зараз. До цього я і закликаю. Істина — це Шлях, яким маємо йти, це — Життя. Бо життя без Істини — суцільний жах. Коли почав про це говорити, створювати інтернет-групи, до мене примкнуло безліч народу. Ви і не уявляєте, скільки людей перенасичені брехнею! Фактично всі. Усі нею зранені, обдурені, обібрані, струєні, але не всі готові це визнати. Людина тримається свідомістю за ілюзію, мозок відмовляється відкинути старі переконання, з якими було комфортно. Думаєте, легко було визнати, що я помилився? Це незручно і неприємно, здається, якщо скажеш, то станеш посміховищем. Але це дисциплінує людину і робить її сильнішою, недосяжною для ворогів. Дивно, але ті, кому я говорив про свої помилки, вважали мене сильним. Бо помиляються всі, але не всі це визнають. А визнана помилка перестає бути помилкою. Коли перейшов через точку нуля, почав рухатися далі від неї: аналізував усі свої вчинки і бажання і звіряв із тим, якими вони мали би бути задля загального блага. Обдумував не лише своє особисте, а і спільні переконання і загальноприйняті уявлення, оформляв це як статтю і викладав в Інтернеті. Відгукувалися тисячі. І я зрозумів, що треба створювати громадський рух. Наш Рух — не тільки за зовнішні зміни в нашій країні. Він — набагато глибший. Бо якщо ідеологія руху працює тільки на поверхневі зміни у своїй країні чи у світі, то вона приречена на смерть. Світська ідеологія мусить мати вихід у Божий світ і має бути наповнена Божим Духом. У нас це є. Тому ми черпаємо із правдивого джерела. — І як ви на це вийшли? — Віктор виглядав не зовсім переконаним, але видно було, що він вірив моїм словам.

142

ЗМІСТ ПЕРЕДЗВІННЯ ................................................................................. 3 ПРИТЧІ .............................................................................................. 6 Притча про плоди в пустелі ........................................................ 6 Притча про вибір .......................................................................... 7 Про чотирьох подорожніх. Оповідання-притча ........................ 8 Про царя Рутена і слугу його Масаку. Притча-казка ............. 11 Притча про успішного юнака і небесну браму ....................... 14 Притча про страх смерти........................................................... 16 Притча про милосердя ............................................................... 18 Притча про ціну боротьби ......................................................... 19 Притча про благодійність і смертний гріх .............................. 21 Про гроші на похмілля. Оповідання-притча ........................... 25 Притча про лживу толерантність ............................................. 27 Притча про повноцінну дружбу ............................................... 31 Притча про вміння очікувати .................................................... 33 Притча про математика і досконалого наставника................. 35 Притча про освячення шлюбу .................................................. 39 Притча про правду й облуду ..................................................... 42 Притча про напівправду ............................................................ 44 Притча про те, що смерть смерті не рівня ............................... 46 Притча про Рай і хлопчика........................................................ 48 Притча про вічність і людську природу .................................. 49 Притча про вагу каміння і золота ............................................. 51 Про відправу без парафіян і священника. Притчабувальщина ............................................................................ 53 Про острів в океані й льодовик. Оповідання-притча ............. 54 Притча про лелечий клин .......................................................... 58 Притча про праведного Саву та неврожайний рік .................. 60 НОВЕЛИ Й ОПОВІДАННЯ .......................................................... 64 Багата смерть .............................................................................. 64 Між церквою Ольги і Єлизавети та пам’ятником Бандері .... 67 Моє перше свідоме вбивство .................................................... 72 Закон єдности ............................................................................. 76

143

Встигнути жити ......................................................................... 78 Ангели в дорозі. Бувальщина ................................................... 86 Як Іван став монахом. Бувальщина ......................................... 88 Про скупість і жадність ............................................................. 90 Північний вітер .......................................................................... 93 Тимчасовий осідок ліквідовано................................................ 98 Обличчя на дні ......................................................................... 103 Майяскі́н, або «У кожного свій ангел-охоронець» .............. 112 «Трунок шовінізму» ................................................................ 126

Літературно-художнє видання

ПАЛІЙ Анна-Віталія

МАЙЯСКІ́Н, або У кожного свій ангел Притчі, оповідання

Літературний редактор Василь Савчук Ілюстрації Євгена Вавріна Дизайн обкладинки Світлани Бедної Відповідальна за випуск Маргарита Більчук

Формат 60×84/16. 8,4 ум. др. арк., 6,9 обл.-вид. арк. Тираж 130. Замовлення № 19-551. Видавець і виготовлювач Редакція газети «Підручники і посібники». 46000, м. Тернопіль, вул. Поліська, 6а. Тел.: (0352) 43-15-15; 43-10-21. Збут: pip.ternopil@ukr.net Редакція: editoria@i.ua www.pp-books.com.ua Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 4678 від 21.01.2014 р. Книга-поштою: а/с 376, Тернопіль, 46011. Тел.: (0352) 42-43-76; 097-50-35-376 pip.bookpost@gmail.com