Çàïîðîçüêà Ñі÷. Ïіäêîðåííÿ Êðèìñüêîãî õàíñòâà

Братський рух, який посилював роль світського елементу в церкві, зустрів спротив з боку місцевого єпископату, який був водночас і причиною, і результатом тогочасного занепаду церковного життя. Тому-то братства прагнули ставропігії – незалежності від місцевих ієрархів (головним чином єпископів), і безпосередньої р підпорядкованості р патріарху. р ру У 1586 р. р антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства (тоді львів’ яни скористалися з перебування цього патріарха в їхньому місті). Невдовзі братство домоглося затвердження статуту та права ставропігії й у константинопольського патріарха. Статут Львівського Успенського братства став зразком для інших православних братств.

ЦІКАВО ЗНАТИ

До Львівського Успенського братства належали, крім українських православних містян, грецькі купці, які переселялися до Львова з Османської імперії. Для місцевого українського населення греки були взірцем підприємливості, поза тим вони матеріально підтримували братство. Костянтин Корнякт (помер 1603 р.), один із його фундаторів, пожертвував значні кошти на будівництво дзвіниці Успенської церкви, що досі зветься «вежею Корнякта».

Портрет Костянтина Корнякта. Художник невідомий. Кінець XVI – початок XVII ст.

У практичній діяльності Львівського братства особливо важливе місце належало розвитку освіти та книгодрукування. Братство утримувало школу та фінансувало видання перших друкованих в Україні книжок – «Апостола» і «Букваря» (1574 р.). У цьому воно наслідувало протестантських і католицьких реформаторів, метою яких було піднести освітній рівень населення загалом і духовенства зокрема через шкільництво і поширення книжної культури, зокрема, національними мовами. В Україні, як і повсюди в Європі, книгодрукування стимулювало розвиток релігійної та політичної думки.

Якими були причини розгортання в Україні братського руху? Чому у братства домагалися права ставропігії?

3. Öåðêîâíі ñîáîðè â Áåðåñòі 1596 ð.

Суспільні зміни в Україні на межі середньовіччя і нового часу великою мірою залежали від релігійних відносин. У XV–XVI ст. ідея порозуміння між православними і католиками набула першорядної ваги. Перша велика спроба такого порозуміння відбулася на Флорентійському соборі в 1439 р., у якому брав участь київський митрополит Ісидор. Хоча Флорентійська унія залишилася нереалізованою, релігійні еліти продовжували її обговорювати. Критично мислячі діячі католицької церкви прагнули зміцнити західну гілку християнства перед викликом протестантизму, а православної (особливо в Україні) – шукали можливості реформувати і нормалізувати розладнане внутрішньоцерковне життя.

Після утворення Речі Посполитої, діалог між православними і католиками відновився. У Римі особливі надії покладали на князя Василя-Костянтина Острозького, схиляючи його його до унії, і на деякий час не без успіху. Українські

РОЗДІЛ 1 терени, по суті, опинилися в центрі дискусій про єдність християнства. Урештірешт оформилися два можливі варіанти втілення унії: а) об’ єднання католицької і православної церков як рівноправних і б) повне підпорядкування православної церкви в Україні (у межах Київської митрополії, до якої належали православні єпархії і на території сучасної Білорусі) Папі Римському.

За об’ єднання двох церков як рівних виступав знаний у Речі Посполитій публіцист Станіслав Оріховський, русин за походженням. До цієї концепції пристав і князь Острозький. Прихильником другого підходу був талановитий письменник-полеміст єзуїт Петро Скарга. У трактаті «Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем» він наголошував на практичних перевагах визнання православними ієрархами зверхності папи. На його переконання, це зняло б напруженість у взаєминах між православними й католиками, підвищило престиж руського духовенства, урешті – зміцнило б державу, погамувавши конфесійний розбрат. Поштовхом до переговорів щодо укладення унії стала подія за межами України: коли самопроголошену Московську митрополію у 1589 р. офіційно перетворено на п ’ яту в світі православну патріархію.

ЦІКАВО ЗНАТИ реговориПе про церковну унію ускладнив конфлікт, що його ричиниласп календарна реформа. 1582 р. папа Григорій ХІІІ увів так званий ріанськийгриго календар – із поправкою на 10 днів. Оскільки православні й лінада дотримувалися старого (юліанського) календаря, то сутички під час тсвят (як-от різдвяних богослужінь) не змусили себе довго чекати. Знадобився навіть окремий універсал польського короля Стефана Баторія, який нював, роз’ясн що зміна календаря стосується лише світських, а не церковних справ.

Підготовка унійного трактату тривала кілька років. В обговорення включилися й українські православні владики, які прагнули повернути собі вплив у суспільстві (особливонепокоїлоїхвтручанняміськихбратствуцерковнісправи). Умови, які вони висунули в 1590 р., мали на меті захистити власні інтереси (повернути привілеї та маєтки, допустити до участі в сенаті) та досягти реальної рівності з католиками. На відміну від програми князя Острозького, яка була спрямована на виведення церкви з кризи, її осучаснення засобами освіти й під патронатом світської знаті, ці умови не порушували питання про нагальну реформу церкви.

Питання релігійної унії було остаточно розв ’ язано в 1595–1596 рр. завдяки рішучим зусиллям двох єпископів – володимирського і берестейського Іпатія Потія та луцького й острозького Кирила Терлецького. Вони діяли за підтримки папської влади в Римі та королівської у Варшаві. Прихильником унії був і митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло Рогоза. А ось князь Острозький на цьому етапі став її противником і очолив опозиційну православну шляхту і православних містян, об’ єднаних у братства. У діях Потія і Терлецького, які без рішення собору повезли в 1595 р. до Риму унійні «артикули», він убачав намір єпископів досягти власних інтересів, зокрема послабити світський (по суті, магнатський) контроль над церквою.