Відтінки змін: збірка творів. Shades of Change: Anthology by Mystetskyi Arsenal

В ВІДТІНКИ і д т і н к и з м і н ЗМІН Shades of SHADES OF c CHANGE h a n g e

2 УДК 82-32 В 72 Відтінки змін: збірка творів. — Київ: Державне підприємство «Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал» 2023 — С. 202:. [укр., англ.]

Shades of Change: Anthology. — Kyiv: Public Enterprise “National Art and Culture Museum Complex «Mystetskyi Arsenal»” 2023. — P. 202.: [UA, ENG]

ISBN 978-966-97857-6-3 Видання містить матеріали освітнього проєкту «Антитвір» для учнів 8–11 класів, які пишуть, ілюструють та/або малюють твори, керуючись нестандартними підходами. Головним завданням стала фіксація емоційного стану та почуттів підлітків, які, крім власних внутрішніх криз та шукань, переживають війну. У 2023 році учасникам проєкту було запропоновано поміркувати на тему «Відтінки змін». Підлітки рефлексували над змінами як збагаченням життєвого досвіду; важливістю фіксації відтінків змін: від позитивних до негативних; думали, як підготуватися до змін і чи можливо це взагалі. Усі права застережено. Жодну частину цього видання не слід відтворювати будь-яким способом без письмового дозволу видавництва. Профінансовано програмою грантів міжнародної співпраці Британської Ради за підтримки Літературного фестивалю у Челтнемі.

This anthology consists of materials produced by participants of the Antytvir project. Antytvir invited teenagers of 8–11 grades who write, illustrate books or create graphic novels to write their own entries using non-standard approaches. The Antytvir project aimed at recording the experiences of teenagers who, in addition to their own personal crises and searches, are experiencing the war. The theme of Antytvir 2023 was “Shades of Change”. Authors were speculating on changes which enrich our lived experiences, on the significance of documentation of these changes and their various shades, from positive to negative ones, and tried to answer the question “How (if it is even possible) to be prepared for them?”. All rights reserved. Any part of the text cannot be reproduced, distributed and/or adapted without written permission of the publisher. Funded by the British Council International Collaboration Grants programme with support from The Times & Sunday Times Cheltenham Literature Festival.

Кисунько Марія / Спірна трансформація Kysunko Mariia / Controversial transformation

сВСТУП т у

«A А

нтитвір» — освітній проєкт Мистецького арсеналу, започаткований 2018 року як підлітковий літературний конкурс у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Після широкомасштабного вторгнення метою проєкту стала фіксація емоційного стану та почуттів підлітків, які, крім власних внутрішніх криз та шукань, переживають війну. У 2023 році учасникам проєкту було запропоновано поміркувати на тему «Відтінки змін». Зміни — це невід’ємна частина нашого життя. Кожна зміна має свій відтінок, свій колір, свою енергію, яка впливає на наше сприйняття світу. Деякі зміни можуть бути приємними і збагачувати наш досвід. Інші можуть бути болісними й викликати страх або тривогу. Але кожна зміна — це можливість пізнати себе краще, розвинути нові здібності, пройти через випробування та зрости як особистість. Життя

постійно рухається вперед та змінюється, а ми повинні бути готові до цих змін. Бо саме відтінки змін додають кольорів нашому життю. А ще відтінок — це про унікальність, спектр, щось особисте й неповторне. Відтінок неба, улюбленого одягу, будинку в рідному дворі виглядатиме по-різному для тебе та для твоїх друзів і подруг. Можливо, саме ти зможеш побачити та відобразити в тексті щось невловиме? Зміни в нашому житті нині зводяться не лише до переходу в наступний клас, зміни звичок, щоденних ритуалів чи поглядів, інколи це — стрімкі зміни пейзажів за вікном евакуаційного потяга чи зміна стін, які ніколи не стануть тим справжнім домом. У таких умовах украй важливо фіксувати кожен відтінок смаку нашої дійсності, навіть гіркий. Висловлювати будь-який досвід, отриманий в обставинах воєнного часу. Як мозаїка зі шматочків скла різних відтінків, оповідь про життя у час змін складається з унікальних моментів, побачених очима сотень людей. Із цього опису по крихтах збиратиметься уявлення людей майбутнього про те, як ми жили й відчували.

IINTRODUCTION ntroduction

А A

нntytvir is a literary competition founded by Mystetskyi Arsenal team in 2018 which usually takes place within the International Book Arsenal Festival. This year Antytvir project aims to record the experiences of teenagers who, in addition to their own personal crises and searches, are experiencing the war. For Antytvir 2023 we suggested our contestants reflect on theme “Shades of Changes”. Changes are an integral part of our lives.. Every change has its own shade, colour, and energy that affects our perception of the world. Some changes can be pleasant and enrich our experience. Others can be painful and cause fear or anxiety. But every change is an opportunity to get to know yourself better, develop new abilities, go through challenges, and grow as a person.

Life is constantly moving forward and changing, and we must be ready for these changes. It is the shades of these changes that add colour to our life. Moreover, a shade is about uniqueness, a spectrum, something one-of-a-kind, and personal. The shade of the sky, your favourite clothes, the house in your yard will look different for you and for your friends. Perhaps it is you who will be able to see and reflect something elusive in your work? Today, changes in our lives are not only about moving to the next grade, changing habits, daily rituals, or views; sometimes it is a sudden change of scenery outside the window of an evacuation train, or a change of walls that will never become a real home. Under such conditions, it is extremely important to trace every shade of the taste of our reality, even if it is bitter—to express any experience gained in wartime. Like a mosaic of pieces of glass in different shades, the story of life in times of times of change. consists of unique moments seen through the eyes of hundreds of people. From these descriptions, the future generations will little by little collect the general picture of how we lived and what we felt.

З 14 20 26 30 38 48 55 59 64 70 73 82 87 91 94 98 101

мЗМІСТ і с

Ідіотська штука зміни / Ксенія Алєксєєнко Коли ти пройдеш через зміни / Євгенія Антонюк Зміни помітні не одразу / Юлія Висотенко Вчитися обирати / Анна Гайдай Морські хвилі / Камілла Гонта Моя Марічка / Вероніка Князевич Відтінки змін / Софія Негари Відлуння часів / Анна Панчик Червоний і чорний — той самий колір / Діана Пляс Carpe diem / Дар’я Руденко Літо / Анастасія Сафронова Уламки ілюзій / Варвара Сорокіна Сотні блакитних футболок / Віка Стасько Відтінки змін / Віола Чумак Ліхтар / Марія Щербина Де є життя, там є й надія / Яна Яцук Покоління, що «житиме за двох» / Маргарита Зваридчук

What an Idiotic Thing — Changes / Alieksieienko Kseniia When You Go Through Changes / Antoniuk Ievheniia You Won't See Change Right Away / Vysotenko Yuliia Learning to Choose / Haidai Anna Sea Waves / Honta Kamilla My Marichka / Kniazevych Veronika The Shades of Change / Nehary Sofia Echoes of Time / Panchyk Anna Red and Black are the Same Color / Plias Diana Carpe Diem / Rudenko Daria Summer / Safonova Anastasiia Fragments of Illusions / Sorokina Varvara Hundreds of Blue T-shirts / Stasko Viktoriia Shades of Changes / Chumak Viola The Lantern of Ukraine / Shcherbyna Mariia Where There is Life, There is Hope / Yatsuk Iana The Generation That Will “Live for Two” / Zvarydchuk Marharyta

108 114 119 123 132 143 151 155 160 165 168 178 184 188 191 195 198

C CONTENTS o n t e n t s

Віннік Анна / #b00023 Vinnik Anna / #b00023

Ксенія Алєксєєнко

ІДІОТСЬКА І д і ШТУКА о т с ь к а штука ЗМІНИзміни

«І

діотська штука зміни», — подумав якось я. Вже кілька років як я працював у колгоспі «на блаґо социалізма». Я ненавидів свою роботу. Відчував себе безправним кріпаком, це відчуття було мені бридке. Дивно відчувати себе на місці тих, хто був мені бридким. І ні, до революції я не був якимось паном, який бив свою прислугу. Знав я одного такого, але сам таким не був. Був я звичайною людиною зі своїми вадами, ото й усе. Жив у Катеринославі в невеликому будинку зі своєю дружиною, не те щоб я її кохав, але жили мирно — і на тому дякую. Не було в мене цілі в житті чи великих досягнень, усе, що було, — то саме життя. Невеличкий вимір, у якому я існував — поміж шаф із книгами. Ніколи мене не цікавила доля народу чи держави. Не цікавила політика чи пригнічення робітничого класу. Я жив у своєму всесвіті, де було місце тільки гідності, чесності та величності минулих сторіч. Жив я в ньому десять років, наче за склом, а потім воно так неочікувано і швидко тріснуло. Я навіть не встиг зрозуміти. На вулиці почалися протести за свободу та рівність. Спочатку я думав — дурня. Що вони зроблять, ті жалюгідні мурахи-люди, щоб скинути монархію. Сміявся над цим, було мені весело до смерті від того безглуздя, що коїться. Наче це все лише жарт, що розповідали купці, які приїздили до нас у місто. Проте скло, під яким жив, наче експонат у музеї, дало ще одну тріщину. Ця була вже більша. Мені стало цікаво. Таким мені це все здавалося дурнуватим, що аж цікавим. Я почав придивлятися, для чого ці бовдури кричать про волю народу та інші дурниці. Почав читати ту літературу, що надихнула їх виходити проти влади. Спочатку я сміявся, наче над дитячою

казкою, та вважав, що все це маячня. Тому що всі їхні ідеї було можливо реалізувати тільки в казці, це був утопізм. Але спочатку я сміявся, а потім стало мені не смішно. Що більше читав я цих книг, то більше десь у душі зароджувалося бажання вийти на вулицю та стати в один ряд з тими, хто кричить про рівність. Мені так хотілося теж зробити свій внесок у все це. Проте я хотів боротися не за утопічні ідеї Маркса, ні, я хотів іти в бій за нашу націю. І от так дивно почав я з комунізму, а закінчив ідеями української державності. Дивно це було для мене. Комунізм мені не до вподоби, як і соціалізм, а ось ідея державності — то вже цікаво. Я багато думав про своє життя та читав про різне. Виявляється, все своє життя я вважав, що нічого не можу змінити, а виявилося, що можу. Можу йти та боротися за нашу державу і націю. Ось що мене зацікавило — ідея нації. Ніколи я її не зустрічав раніше в тих книжках, які читав. Ця ідея змінила моє життя, я почав вірити в нашу національну ідентичність та цілісність. Я точно був упевнений, що зараз відбуваються ті зміни, які були мені так потрібні. Ті зміни, на які хочу впливати. Проте моє бажання ні на що не вплинуло. УНР захопили більшовики. Як я вже згадував, мені не подобалися їхні ідеї та їхні дії, але я знову ні на що не вплинув, залишившись осторонь. Тільки читав стоси книг. Але мене огортав відчай: усі ті люди, що боролися за ідею незалежності, їх майже всіх убили. А я, який сидів удома та читав книжки, нічого не міг вдіяти. Було соромно, але при цьому і страшно, тоді була громадянська війна, не найкращі часи, щоб довго розмірковувати, як я любив. Тому нам із жінкою довелося зібрати речі та, як ми думали, ненадовго поїхати за місто, щоб перечекати. Я обіцяв

собі, що повернуся, тому книжок багато не брав. Але виявилося, що в тому селі, куди приїхали, ми вже залишилися назавжди. Цей переїзд змінив моє життя. Я назавжди втратив зв’язок із містом, у якому виріс і жив. Я потрапив у село, зовсім незвичне для мене середовище існування. І так уже повністю вкрите тріщинами скло, за яким я жив, розбилося. Воно вже не могло затуляти мене. Занадто життя стало жорстоке. Звісно, спочатку, коли ми з дружиною почали мешкати в селі, все було добре. Там жили чудові грамотні люди, віддані тій ідеї, про яку я так довго читав. Ідеї незалежності та державності українців — у тому селі їх пропагував кожен. І мені це подобалося, я теж вважав ці ідеї важливими. Ми збиралися на наради щотижня та обговорювали свіжі новини. Критикували більшовиків і Леніна. Але навіть ми всі не змогли впливати на долю нашої країни і на те, що утворилася нова імперія. Ця імперія не дуже й відрізнялася від попередньої, така ж кривава. Це був радянський союз. На наших зібраннях усіх без винятку охоплювало обурення. Проте після обурення не настав час дій, ні. Зміни почалися. Але ці зміни були навколо мене. А не я щось змінював. Тому я, як завжди, просто звик до того, де і як я жив. Так само, як і люди навколо мене. Вони теж особливо нічого не зробили. І ось із кожним роком на щотижневі недільні наради приходило дедалі менше людей. Їм перестала бути цікавою ідея української державності, вони поринули в своє життя, як це було раніше, — і я теж. До того ж нова влада не була такою поганою, та й Ленін уже помер. І так ми жили, і нам усім було добре. Я теж кинув ходити на збори і знову занурився в світ літератури. Що читав колись. Звісно, тут у бібліотеці було не

так багато книжок, але вони були. Я тікав від реальності, зариваючись у книжки. До того моменту, поки моє життя не змінилося насправді. До цього часу я не знав, що таке справжні зміни і які вони на смак. Я вважав своє життя спокійним, а боротьбу завершеною. Але це було до того моменту, поки моє життя не перетворилося на пекло. Як і життя тисяч людей: всього села, в якому я жив, і ще сотень таких сіл. Колективізація. Спочатку я не побачив у цій ідеї нічого поганого, якщо це добровільно. Проте багатьом людям це не було вигідно, як і мені, бо я встиг завести невелике господарство в селі. Однак коли нас почали розкуркулювати, життя перетворилася на жахливу історію, в кінці якої всі повинні померти. В домівки кожного, хто не погоджувався з режимом, приходили військові та забирали все майно, а господарів убивали або депортували. Це було жахливо. І побачивши це, я добровільно пішов у колгосп. Я не хотів такої долі. Я почав свято вірити в ідеї комунізму та в наших великих «вождей», мені просто нічого не залишалося. Я сам здався в лапи нової імперії, щоб не стати її жертвою. Моя жінка також. Я не хотів, щоб в одну ніч і перед моїми дверима з’явилися військові. Як вони з’явилися перед дверима мого сусіда. Тоді всі злякалися. Його речі виносили, дім грабували, він був куркулем. Його самого і його родину вивели на розстріл прямо біля власної домівки. Тоді я з жахом вибіг на вулицю. Але коли на них направили пістолет, я нічого не сказав. Я стояв і дивився. Не міг нічого сказати. Було страшно, як і тоді, коли був переворот, як і тоді, коли була громадянська війна, як і тоді, коли почалося розкуркулювання. Весь цей час я просто жив і приймав ті зміни, що ставалися в моєму житті. Наче це те, що повинно бути. Вони

мені не подобалися. Але я їх просто прийняв. Наче та хата біля нас, у якій уже давно ніхто не живе, і повинна бути такою. Все повинно бути таким, яким воно є. Всі ці зміни були такими, які повинні були бути. Насправді ні. Просто я все своє життя був легкодухом. Ось і все. Я не змінював життя, а лише приймав зміни. І тепер терплю жахливі умови колгоспів. Я дедалі частіше думаю про ідею націй і державності українського народу. Але на зібраннях робітників колгоспу говорю зовсім інше. За останні роки я втратив віру в комунізм, цю ідеологію не можна реалізувати, а те, що відбувається в державі, це тиранія. Але я не зміг зупинити тиранію, я лише жив своє звичайне життя, а світ навколо мене змінювався. І скло, що загороджувало мене від світу, розбилося назавжди.

Євгенія Антонюк

КОЛИ ТИ Коли ти пройдеш ПРОЙДЕШ через зміни ЧЕРЕЗ ЗМІНИ

В В Н Н Д Д Л Л

Головні герої: ійна

ійна

адія

емотивація

емотивація абіринт

абіринт

Війна — це не драматизовано складно. Тобі лише п’ятнадцять… чи навіть десять? п’ять? І ти вже вимушений чи вимушена пройти через це страхіття. Сьогодні вночі прокинулася від вибухів: мій дім трясся. Я думала, що ще декілька секунд, і в мене повилітають вікна, або ж ось-ось — і щось страшне станеться саме зі мною. Але ж я пройшла через це, і все наче добре, справилася. Ніколи я не думала, що людство здатне на такі вчинки. Вбивати людей, які

мають такі ж руки й ноги, як ти, і щиро їх ненавидіти. Навіщо? Поспавши декілька годин після потужних вибухів біля мого дому, які так само чули інші кияни, я пішла до школи. Як і решта моїх однолітків. Досі мій мозок не може прийняти, що це геть не унікально в ці дні. Але все ж таки, чи це не дивно? Можливо, це все є пафосом і перебільшенням, але чи це не є певним феноменом, наскільки витривалими стають люди? Це про будь-кого, хто проходить через складний період: чи то про тих, хто переживає неприємні події особистого характеру, чи то про людей, які потерпають від воєн або нікчемної та саморуйнівної політики їхньої країни. Тож… Трясуся в коридорі, а перед цим роздумувала про своє «переобдумане», як я тоді гадала, сприйняття вибухів, розмірковуючи про той момент, коли вирішила, що вже подолала страх, та я знову відчуваю прискорене серцебиття, і мої холодні ноги торкаються непрогрітої ранкової підлоги коридору. Ноги, які мене потягли туди виконувати, схоже, що вже регулярне в житті правило двох стін. Ось так просто знову розумієш, що помилилась, а твій страх досі існує. Як би це не звучало, але це просто істина — і так і є, що б мої однолітки не казали про те, що їм байдуже на вибухи, для мене вони залишатимуться моторошними. Але що з того? Я живу і продовжую сподіватися. Навіщо люди втрачають надію, якщо це єдине, що допоможе вберегти їх самих? Я чимало про це роздумувала. Оптимізм — найкраще, що ви можете в собі мати. Отже… подумавши про це, я лягла спати. І в школу я теж пішла, як я вже казала. Життя, зрештою, переважно — річ приємна, і коли маєш позитивне налаштування й сподівання на майбутнє, то навряд чи щось зміниться на гір-

ше. Йдучи вулицею і слухаючи улюблену музику, відчула себе живою, насолодилася моментом — тим, що я йду, рухаюсь. Та банально тим, що я людина, я існую. Відчула себе чарівно тоді. Дощ падав краплями на обличчя. Я вижила, хоч тієї ночі і летіли ракети, які «неможливо» збити. Виявилося, що можливо. Тоді нащо собі думати, що неможливо? Та все ж можливо, просто майте в собі віру, надію, сподівання. Але не все приходить одразу. Я жалюгідно почувалася майже весь рік. І якщо чесно, з онлайн навчанням моє тіло наповнювалося нескінченним відчуттям нудьги і демотивації. Я думаю, що фактично була на порозі до того, щоб перестати вчити уроки. Але так не може бути! От правда, навіщо шкодити самій собі? Я змінила школу, вийшла на очне навчання. Будучи досить замкнутою та інтровертною людиною, чомусь я різко відчула приплив сил та енергії. Спілкувалась з новими людьми. З дуже різними людьми. І зрозуміла, що отримувала насолоду від будь-якої комунікації. А раніше я так соромилась спілкування. Та й загалом знайомств. Тут насправді досить довга передісторія про те, як я позбавилась сором’язливості. Все почалося у березні минулого року. Коли я вирушила до Польщі, а звідти в Німеччину, а вже звідти в Канаду, шукаючи безпечнішого місця. Евакуаційний поїзд, 10 людей в одному купе. Пам’ятаю, як я перекладала жінці слова волонтера на переповненому польському вокзалі. Потім нас обманули з квартирою, і ми спали на вокзалі, чекаючи потяга до Німеччини. А потім мініготель волонтерки там. Я безмежно вдячна всім, хто допомагали мені. І всім, хто допомагали іншим біженцям. Потім був літак. Інший материк. Відчувала і страх, і азарт, і цікавість. На той момент був страх усього, навіть елементарної турбулентності на борті.

У Канаді мешкають мої родичі. Чесно кажучи, я була такою сором’язливою. Оселилась там, усе гаразд, пішла в школу, там раптом підходить людина, всі інші теж хочуть знайомитися. Страшенно нервувала. Страх переповнював мене. Я вільно володіла англійською й тоді. Але я так соромилась людей, що було складно зв’язати слова навіть рідною мовою. Люди там не знали багато про війну в Україні і часто мене питали, чому я переїхала. Це було дуже незвично, але все ж таки саме там я зустріла багатьох хороших людей. Вірю, що саме вони й повпливали на зміни, які в мені відбулися. Мої родичі дуже допомагали, і я завжди матиму про Канаду приємні спогади. Думаю, це завдяки зусиллям, які доклали мої тітка й дядько з кузенами для швидшої адаптації. Зараз я точно розумію, наскільки вдячність є приємним почуттям. Це все мене чогось та й навчило. Справді, я не збрешу, якщо скажу, що це все змінило мене. Дивлячись у минуле, думаю, як дивовижно, що така сором’язлива людина зараз почувається геть інакше. Інакше в кращий бік. Я тепер впевнена в собі. І розмовляти з людьми не боюся. І заводити друзів та нових товаришів. Але я повернулась назад додому, бо моя мама змушена працювати в Києві. Я почувалася так дивно. Наче все змінилося. Така нестабільність всередині. Я хвилювалася про навчання і школу. Але вирішила перестати думати про погане. Знову допомогло… Так наївно, з одного боку, і так правдиво водночас те, що звичка ставитися до всього з позитивом справді може перетворити вас на життєрадісну людину. Це таки виручає. Повернувшись додому, я нарешті побачила друзів, яких востаннє бачила в березні перед від’їздом. В укритті. Незадовго перед початком повномасштабної війни наші стосунки були дещо напруженими, але всі ці події збли-

зили нас. Чомусь завжди все негативне має й позитивний вплив на людину. Мені складно знаходити слова, бо це все імпресії. Враження. Так і почалась моя подорож. Не тільки світом, а й емоціями. Я зрозуміла, що треба жити в моменті. Ніколи не сподіватися на гірше, як я робила раніше. В якому б жахливому стані ти не був чи не була, завжди вір у краще та намагайся здійснювати заплановане. Так ти зробиш собі лише добро. І це приведе до невпинного лабіринту змін, у якому ти блукатимеш щодня, щохвилини, та зрештою він виведе тебе на світлу стежину кращого життя. Повір.

Юлія Bисотенко

ЗМІНИ Зміни помітні не ПОМІТНІ НЕ о дОДРАЗУ р а з у

Н Н

е тоді, коли дівчина вдягає нові сережки, аби зібратися на побачення із собою. Вона носить улюблені підбори, вистукуючи ними нікому не відомі ритми по львівській бруківці. Вітер лагідно обіймає її за оголені плечі, заспокоює теплим подихом і шепоче літньою свіжістю незбагненно легкі обіцянки. Рішучість ходить з нею під руку та переповідає останні новини, мимохіть помічаючи різні темпи ходи. У дівчини — помірно сміливий, з відтінком новизни та незрозумілої приголомшливості. Легкість шалі на шиї відчувається, як легкі цілунки. Зміни не помітні тоді, коли ту львівську бруківку намагаються викорчувати, випалити, винести за межі (не) озорого простору та під тихий спів сонячних променів поховати. Не тоді, коли вуглець, водень та кисень, об’єднавшись, скріплюють свої обійми, палко притискаючи до себе землю, притискаючи до неї повітря і зародки нового життя, які там і будуть поховані. Не тоді, коли вуглець, водень та кисень люди вирішують називати асфальтом. Зміни не помітні і тоді, коли суглоби ниють не на паморозки і холод. Не на них, які щипають щоки та заціловують приємною прохолодою, які грайливо дряпають та втікають, як домашні тварини (аби потім, звісно, зализати рани від завданої теплом тіла шкоди). Не тоді, коли суглоби ниють на опади граду — того, що реактивна система залпового вогню. Того, що запалить вогонь на тисячі дахів і винищить їх так безжалісно, як льодяний град винищив би грядки. Зміни не помітні тоді, коли Бог втрачає всі сенси. Від народження до переродження, до переосмислення, до переходу і перенасичення — смерті. Коли промовлені пошепки слова під дією вина із золотої, оздобленої

камінням ложки не знаходять, до кого потрапити. Так і повертаються, примножуючи відчай покірних-крихітних вірян. Не тоді, коли заціловані з ніг до голови чоловічі ікони, здається, дивляться не так м’яко, а руки спрямовують трохи вище підборіддя — так Всевишній огорне їх ласкою та надією. Так пресвяті подарують німб і поцілують у тепле від нервової гарячки чоло. Зміни не помітні навіть тоді, коли вони очевидно помітними бути мають. Коли зникають люди — неважливо, чи горіти в пеклі, чи застрягти в чистилищі, чи вибити хребці живій істоті на кахель ванної. Коли зникають будівлі — фасади більше не розписані, не поціловані умілими руками митця, не вберуть його думки і передбачення страждань нової генерації. Повіки опущені — так змін точно не вийде помітити. Антракт, де за оксамитовою завісою нема нічого, окрім несамовито емоційних акторів, запалених своєю точно найщирішою драмою. Зміни — це осяйні, Господи, чарівні очі, що бігають з кутка в куток підсвідомого, панікуючи від безмежності існування. Це початок лінії долі ще із зап’ястя, її незрозумілі вигини і перетини, її вплітання в шкіру та шовковистість взаємодій. Зміни — це опинитися наодинці з живою людиною, ізолюватися й одразу захотіти втекти від оманливої ніжності та безвір’я. Зовсім не задивлятися в глиб зіниць, не слідувати за рухами вій, не оббріхувати ніяково свою радість і хвилювання. Зміни — це шкіряні сумки замість лляних, загоєна шкіра на місці вічного тавра на плечі, кавалки землі в робочих рідних чоботях, нездолáнні і нездóлані мури людей, які їх вибудовували завдяки кропіткій кам’яній-каменярській праці. Потяг шумить на знесених м’язами коліях.

Зміни — це зчужілі загрубілі долоні, мозолі, які виказують натренований спраглий біль років. Біль покути і прощення, коли Чистий Четвер не зарадить, не змиє гріхів і не завадить робити нові в кволих намаганнях гучного голосіння. Осягти неблагонадійну неблагополучність непевного пересічного громадянина війни. Зміни — це лише заперечення, гнів і торг (далі майже ніколи не заходить), адже невідомо, чи закінчиться засклена дорога в рай прямо тут, за замруженими повіками, куди не пускають повій та крадіїв. Для вбивць із найжорстокішою наругою та п’янкими скарбами вхід відчинено завжди. Зміни — не обтяті гілки дерева, що більше не народить соковитих повних вишень, не повні губи вишневого кольору та нахмурені брови, не згубний вплив речовин і не палахкотіння зі шкідливим димом на кінчику палиці. Зміни — завжди термінові і не терплять гніву. Зміни — ніколи не відтерміновані надії, не здійснені причастя, не курява на дорозі, якою їде перше кохання. Зміни — відзайматись, відлюбити, відібгати, виблагати, викладати і викликати. Зміни періщать прямо на голову і лишають єдине можливе — щемливо пристосуватися та полюбити знову.

Анна Гайдай

В чВЧИТИСЯ и т и с я ОБИРАТИ о б и р а т и

Т А Т О В І

Зміни — фундамент усього. Вони трапляються постійно й усюди, навіть там, де їх не просять. Росія хотіла змін — вона їх отримала. Кісткам москалів личить покоїтися у землі. Але я хочу розповісти про мої зміни. І про урок, який прийшов із повномасштабним вторгненням. Т

М М

ій тато — військовий. Він прийняв цю позицію ще до початку великої війни. Поволі наближався мій сімнадцятий день народження, коли я вперше побачила кляті папірці з військкомату. Тоді я дуже злилася і запитала у тата: «Якого біса перед моїм д. н.?» Тато поглянув на мене, наївного підлітка, дещо глузливо: мовляв, у такому віці варто розуміти важливість подібних речей. Мені не дуже хотілося приймати його позицію. Тобто я геть її не приймала. Тато ніколи не вирізнявся кінським здоров’ям. Відверто кажучи, останні років з десять воно навряд чи було міцним. Пам’ять мені тихо шепоче про 2012-й. Вдома швидка. Малюсінький молитовник, що вміщувався в кишеньку. Будинок заповнили невідомі дорослі люди в білих халатах, тато зблід. Мені було шість, я тільки навчилась читати букви. Я згадую, як ми з братом, зовсім не розібравшись, що взагалі відбувається, тихо плакали в нашій кімнаті і промовляли пошепки: «Боже, най у тата все буде добре». Цілували той молитовник і маленьку ікону, яка примостилася у куточку шафи. Витирали одне одному сльози і

боялися. Дуже боялися. Боялися більше його ніколи не побачити. Тата уразив інсульт. Ми не бачилися з ним кілька місяців, бо мама відправила нас із валізами до бабусі «на канікули». Тоді ніхто нічого не пояснював. Хоча чи доцільно взагалі було роз’яснювати шестирічкам, що таке інсульт? Певно, то було зовсім не на часі. Тому ми не дуже тямили, що взагалі відбулося у тому чортовому 2012-му. Потім був Майдан. Ще один клятий рік, 2014-й. Я стала дещо старшою, але наївності в моїх очах зовсім не поменшало. Пам’ятаю, як падала татові до ніг, тримала їх та істерично кричала, що нікуди його не відпущу. Він тільки повторював мені: «Моя крихітко, все буде добре, я ж повернуся». Тому саме тоді, напередодні мого дня народження, мені не дуже хотілося чути від тата про війну. «Яка, чорт забирай, війна? То все клікбейтні рекламки!» — думала собі я. Але ні. Війна таки почалась. Миттєво. Я не встигла навіть очима кліпнути. Суцільна метушня. Страх. Паніка. І тільки вічно спокійний тато, який тоді одягав військову форму і повчав брата, як стріляти з рушниці. *** Погляд в нікуди. Він бачить тебе, але ніби й ловить краєм ока абсолютно все. Ти відчуваєш ці очі, що пухнуть від сліз, бо ти, рідна, нарешті бачиш його лице. Воно втомлене, вимучене, зношене. Воно постаріло за кілька днів так сильно. Хтось знагла поцупив у нього десяток років життя.

Руки стерті, їх здолав тремор. Вони трусяться, бідолашні, виймаючи кожну наступну цигарку. Вони чекають обіймів, але запекло зустрічають війну. Вони б’ються, але за кого? За тіло твоє, яке ворог може ницо в твоєї душі відтяти. Батько, він тут. Він захищає країну, але… насамперед він захищає тебе. Бо ти — його сенс. Сенс, який він породив. І ніхто, крім Бога, тебе не вб’є. Бо в цьому і є головна суть. *** Вперше я змогла зустрітися з татом на четвертий день після початку повномасштабного вторгнення. Ми з братом несли їм у бригаду пакунок з харчами і павербанки. Я побачила його миттєво, серце забилося у сотні разів частіше. Він тримав у руках сигарету, гм, дивно так… Востаннє я бачила його із сигаретою в далекому 2014-му. Після того тато кинув палити. Він міцно нас обійняв, вкотре запевнив, що все буде гаразд. Просив, щоб під час повітряної тривоги ми спускалися в укриття і не нехтували цим правилом. Ми уважно слухали його і намагалися триматися бадьоро. Але тільки-но він попрощався з нами, я почала, мов те шестирічне дитя, рюмсати у все горло. Так Так

боляче боляче

було було

бачити бачити

його його

стомленим. наляканим.

І єдине питання, яке мучило мене, — чому він тут? Чому не з нами вдома? Його лікарняна історія цілком дозволяла йому залишитися з нами. Чому він обрав позицію військового? Час не йшов. Час виборювали.

Усі питання в моїй дитячій голові відбирали сили усі. Далі — Німеччина, довгоспливні місяці не вдома, березень-квітень-травень-червень без сім’ї у чужому будинку. І щовівторкові зідзвони з татом поночі. Він завжди казав мені, що вдома досі небезпека і варто ще побути за кордоном, а я просилася в нього дозволу купити квиток на Київ. Ще пригадую його щемні «Надобраніч котик мій». Без розділових знаків і пробілу у «на добраніч». Повідомлення, які щовечора гріли моє дитяче серце і змушували хотіти додому аномально сильно. Німеччина не примирила мене з татовим вибором. Але навчила мене поважати його. У червні я таки змогла повернутися додому. Потяг прибув до Києва, тато чекав мене на вокзалі з обіймами. Усе довкола здавалося таким проукраїнським. Я бачила безліч постерів про волонтерські збори коштів для військових, купу агітаційних публікацій в Інстаґрамі, слухала щовечора випуск новин. Але коли я реально-таки повернулась додому — картина змінилась. Люди почали звикати до війни. Інфантилізм поширювався масово, особливо в мові, музиці та позиції. Байдужість розліталась містами усюди. Я відчувала її подих у спину. Пам’ятаю цей вечір, тоді ліхтарі ще були при домі. Один юнак запитав у мене: «Чому не варто слухати пісні російські?» Я довго думала, що б йому таке відповісти. Підвищити голос чи послати до біса? Думала-думала, але стиха мовила: «Ти це питаєш мене серйозно? І чи вважаєш це питання доречним? Лаконічним і беззаперечним? Знаєш, друже, мій батько не вдома. Я пам’ятаю його молодим. Як він щоранку одягав костюма, пив з нами чай і завозив мене до школи. Я любила цю дорогу до мого навчального закладу. Вона була мені рідна. Я знала, що

все буде гаразд, бо поряд був тато. Але тепер… тато давно не ночує вдома. Тато не обідає з нами за одним столом. Не прокидається з нами в одному домі. Тато давно вже не свариться за невимитий посуд і павуків. Тато не завозить мене щоранку до школи, та і я туди часто не йду. Але він щодня мені дзвонить. А ще посеред ночі бажає солодкого сну. Тато в мене вірить. Тато мені довіряє. Дивиться мені в очі і бачить потужну силу. Тато мною пишається і навиворіт мене знає. Тато, попри розділені ночі, залишається поряд. Тато мене серед куль захищає. І тебе, такого несвідомого й дещо дурнуватого, боронить. Я боюся прокинутись і не почути від нього дзвінка. Боюся більше не побачити його вдома. Він свою кар’єру блискавичну проміняв на зброю, на захист дому твого. Його тепле ліжко замінила чортова холодна підлога. А ти питаєш мене: “Чому російське — то зло?” Чи вважаєш ти це питання доречним? Ти як у Бога за пазухою, хоча присутність його не визнаєш. А я — одна з тих, в кого росія забрала молодого батька. Він не повернеться з війни молодим». *** Байдужі, немічні люди. Яка гігантська їх маса. Вони знищують мене своєю присутністю і своїм існуванням. Мені хочеться підвісити на гачок кожного і кожну з них і запитати їх: нахолєру вони ще живі, як не бояться втрачати. Хай лягають під той чортовий танк. Хай їхні легені розтрощить машина. Щоб вони не знали, що таке воля і як це — дихати. Їхня свобода для них — то звичка. Вона не несе за собою цінності. Якщо вони не бояться тієї смерті, то, може, ліпше їм згинути?

*** Я зустрічала маси байдужих людей, і мені ставало від того страшно. Байдужість стала мені чужою за увесь той час, поки я була за кордоном. Хвилювало тоді тільки одне питання — як тато з усім цим бореться? Як йому вдається не зважати на знецінення його праці? Як це йому, військовому, чути кацапняві слова, чути оркові пісні? І чому він досі не здався? Звідки в нього ця сила терпіння? Пам’ятаю, як стала свідком його розмови з бабусею. Вона часто навідувала нас, коли тато повертався додому, щоб укотре дорікнути, що його місце вдома, а не на службі. *** Він погляд підводить, суворий, не злий. Такий упевнений. Але добрий той погляд. Не звіриний — людський. І каже їй, зморщеній, хворобливій, віком зношеній: «Мамо, ти знаєш, у чому цей біль? Чи не тямиш? Не в тому, що я із рушницею стою у руці. А у списках отих, що щодня присилають. Де навпроти кожного мертвого дві-три дитини стоїть. І коли цьому парубку трохи більше за двадцять, а дитя його тільки повзти починає. А немає його! ЙОГО НЕМАЄ! А діти оті? Йому вісімнадцять тільки, йому вчитися тре, жінок любити, світи бачити. А він зброю в руки добровільно бере. Ці помирають. І хлопцю тому дитину тримати треба. А він сина вже не побачить. Він і полюбити когось не встиг, а русня душу йому занапастила. Вкрало це стерво у душі тіло. Нема парубка. І руки його дітей ще не обіймали. У цьому біль. А ти кажеш мені: “Сину, лишись”. Та яке лишись, мам? ЯК МОЖНА ЛИШИТИСЬ?»

*** Він опустив очі, затулив їх рукою від сорому, бо на матір голос уперше підвищив. Я дивилась збоку на те, мовчала. Правий він, і в тій грубій правді тільки московит і винен. Бабуся плакала. Я не знала тоді, чи доцільно було її обійняти. Чи доцільно було б підтримати словом, коли не маєш чого й сказати. Здається, саме тоді я почала глибше розуміти, чому він вирішив стати військовим. Він не хотів бути не з нами. Він просто хотів, щоб були МИ. Щоб були після нього. Щоб були у майбутньому.

ВІН ПРОСТО ХОТІВ, ЩОБ БУЛИ МИ

Він узяв відповідальність за це.

Тато примирив мене зі своїм вибором. А ще навчив обирати те, що я люблю. Обирати завжди. Кожним словом, кожною думкою, кожною дією.

Камілла Гонта

МОРСЬКІ М о р с ь к і ХВИЛІ х в и л і

ДД

ощить. Холодний пісок обволікує мої ноги. Але його час від часу змивають приємні морські хвилі. Хоча їх можна було б назвати такими, якби надворі був не березень, а хоча б червень, і вітер не дув би зусібіч. Взагалі, я сиджу далеко від очікуваного початку моря. Десь у районі 25 метрів. Проте високі хвилі з такою силою б’ються об берег, що їхні кінчики перетворюються на суцільну піну і долітають аж до мене. Здається, починається шторм… *** — Матусю, татусю, — розливався радісний голос по квартирі. — Вгадайте, що? — Що сталося, сонце? — першою відгукнулася мама. — Пам’ятаєте, я хотіла присвятити вам пісню на фортепіано? — Авжеж, пам’ятаємо, — відповів тато, щойно вимкнувши телефон зі свіжою стрічкою новин. Він подивився на мене, а потім додав: — Як можна забути, як ти цілісінькими днями щось там думала, записувала, натискала, а потім переписувала все знову й казала, що нічогісінько не виходить? Стільки галасу було у твоїй кімнаті! І так протягом якого часу?.. — Двох тижнів приблизно, — підхопила мати, протираючи щойно вимиту склянку рушником. — О, дякую, точно. Хоч на цьому й не розуміюся, але можу сказати, що виходить у тебе гарно, — додав тато. На його обличчі з’явилася тепла усмішка. Обожнюю її настільки, що ладна віддати все, аби батьки набагато частіше усміхалися.

— Гей, я ж не весь час займалася тільки цим! Мені потрібен був час на домашні завдання та інші справи! І взагалі, я не заради цього зараз перед вами стою! Після цього кількасекундного обурення та ще маленької паузи настала черга найважливішої новини: — Що ж, ви чекали і-і-і дочекалися! — Справді? — охнула від приємного здивування мати. — Так, справді. Я нарешті закінчила її. Не можу дочекатися, щоб вам заграти! Я потерла руки одна об одну на знак того, що мені аж терпець уривається. Я стільки готувалася! І відкладати цю справу на далеке «потім» зовсім не хотілося. Проте у батьків, а насамперед у мами, були інші плани. — Доню, може, трохи пізніше? Після вечері, наприклад. Я ще маю дещо доготувати. Може, доведеться в магазин піти по продукти. — По продукти можу сходити і я. Заодно прогуляюся трохи. Подивись-но, що потрібно купити? Мама стала шукати щось у телефоні, своєму записнику, звіряти з наявними продуктами в холодильнику та шухлядах. Для її смачнющої страви вистачало всього. Але вдома не виявилося хліба. Тож я миттю одягнулася і знову прибігла на кухню. — Я готова. Який узяти? Дайте 30 гривень, будь ласка. Чи скільки він там коштує? — Слухай, Мірочко, може, не варто йти саме зараз? Бачиш, он яка хмара сіра суне? Ще під зливу потрапиш, захворієш. А воно тобі треба? — почала відмовляти мене мати. — Олено, Мирослава вже й не така мала. Якщо почнеться дощ, то додому дійде, не хвилюйся, — втрутився батько.

— Але ж хіба варто жертвувати здоров’ям заради однієї хлібини? — Ніяких «але ж»! Дитина світу білого не бачить. Хай погуляє й подихає трохи. Нічого з нею не станеться за кілька хвилин. Ти чому так переживаєш? Річ не лише в негоді, правда ж? — Їй справді не завадило б пройтися, згодна. Просто є відчуття, наче щось має статися… Нехай, нічого серйозного. Мама хутко перевела свій погляд на мене. — Доню, у гаманці 50 гривень. Решту візьмеш собі. — Дякую-ю-ю! Скоро буду! — з цими словами я підбігла до маминої сумки, що висіла на гачку в коридорі, дістала з гаманця фіолетову купюру і миттю вибігла з квартири. Над містом і справді висіла величезна сіра хмара, проте вулиці були набагато яскравішими. Їх освітлювало сонячне проміння, яке дивом потрапляло на землю крізь горбики «баранців». Я завжди називаю такі хмари баранцями, адже кінці в них заокруглені і здаються такими м’якенькими, наче вовна. Аж хочеться до них доторкнутися! Та навряд чи я могла б це зробити з того місця, де стояла. А наймати літак і потім стрибати з нього — така собі ідея, знаєте? «Нізащо у світі я не хочу померти», — думала я тоді. Але зараз не про це. Я пройшла повз крамницю, у якій ми завжди купували хліб. Вона недалеко від дому, та й випічка там неймовірно смачна, але мені здалося, що безглуздо втрачати можливість пройтися вулицями майже порожнього міста. Через наближення дощу вулиці спорожніли, лише де-не-де виднілися люди, та й то, мабуть, ті, у кого невідкладні справи. Тож місто здавалося безлюдним, що й приваблювало мене. Тиша…

Чи, може, мені не варто було йти аж на другий кінець міста? Щойно я купила хліб і вийшла з магазину, як пролунала повітряна тривога. Цей нестерпно жахливий звук! Минуло трохи більше року від початку повномасштабного вторгнення, а я й досі не можу звикнути до нього. Сирена відчувається не тільки зовні, а й усередині, особливо в ділянці серця та на кінчиках пальців. Для більшості українців вона стала настільки буденною, що майже ніхто не звертає на неї уваги. Годі й казати про походи в укриття. За хвилину-дві тривожний звук стих. Я чимдуж побігла додому. «Батьки хвилюватимуться, якщо скоро не повернуся», — думала я. Та не встигла подолати й половини шляху, як почула якийсь свист, немов… ракета. На автоматі накрила голову руками з хлібиною й завмерла… Раптом у небі щось спалахнуло. Яскраве жовте світло спалахнуло над самісіньким містом. Воно супроводжувалось настільки гучним вибухом, що в мене аж вуха заклало, а потім ще довго в них стояв дзвін. За весь час воєнних дій у країні я ще ніколи не бачила, щоб ракети пролітали так низько над спорудами і їх збивала ППО. На щастя, думала я, жодна будівля не постраждала. Тож хутко побігла додому. Я навіть не надала великого значення ще одному вибуху, що стався вже тут, на землі. Можливо, через шум у вухах, який лишився після збиття ракети, мені слабше чувся отой гуркіт. Я й сама хотіла думати, що то лише якесь відлуння, незважаючи на тремтіння землі. А тому бігла далі додому. У голові зазвучала пісня, яку я присвятила батькам. Я була така натхненна її заграти! Проте додому вже не потрапила. І пісню ту ніколи їм не заграю… Дорогою я постійно відчувала дивний запах. Чи то горіла пластмаса, чи дерево, чи, може, якісь інші речо-

вини — було незрозуміло. Запах посилювався з кожним метром. Коли я забігла в наш двір, усі частинки пазла склалися докупи. Повторний вибух, і неприємний запах, і мамине передчуття… Скло по всій землі, розбите, дрібне, випало з вікон нашого та сусіднього будинку внаслідок влучання уламку ракети та пошкодження газопроводу. На вулиці стояли люди, які повибігали з будинків. У юрмі був сильний галас, паніка. Я підійшла на кілька кроків ближче. Хода моя була повільною, невпевненою, тяжкою… Серце стиснулося від побаченого. Поки я роздивлялася пошкоджений будинок, з моїх рук випала хлібина. На неї майже одразу налетіли голодні голуби, почали дзьобати, незважаючи на пластикову упаковку. Пожежа вразила не одну квартиру. І всі згоріли вщент. Серед них була й моя. До горла підступив клубок. Там залишилися мої батьки! Я не знаю точно, куди вцілив уламок, але вони надто близько! Якби їх там не було, якби пішов той клятий дощ! Вони могли б урятуватися. А зараз навряд чи там лишився хто живий… Спочатку я навіть не могла нормально дихати. Шок, розгубленість. А потім сльози полилися одна за одною і стали безперервною рікою. Мені хотілося кричати, та мову відібрало зовсім. Я наче перебувала не в цій реальності. Перед очима все пливло, ноги й руки неймовірно трусилися. Але я побігла. Бігла від одного дому до іншого. Будинок, вулиця, номер дому, адреса; номер, адреса, будинок, вулиця; адреса, номер, вулиця… І так ще тричі. Я сподівалась, що помилилась! Це не мій дім, не моя вулиця і не моя квартира! Так, точно! Батьки живі, здорові! Я просто звернула не на ту дорогу. Проте ці кляті прямокутнички з цифрами та словами ніяк не змінювались! Я не вірила своїм очам, це не могло бути правдою!

Мама… Тато… Це єдині люди, які завжди були зі мною поруч. А в іншому я була самотньою. Мала, звісно, кілька знайомих, але їх нічого не цікавило, окрім дурощів та безглуздого проведення часу. Лише батьки лишалися. А тепер у мене немає геть нікого… Було б набагато краще, якби я нікуди не йшла. Зосталася б удома і провела б разом з ними останні хвилини життя. Сказала б, як сильно їх ціную, обійняла б. Було б краще, якби я померла разом з ними. Довго я на це дивитися не могла. І навіть не хотіла. Було боляче згадувати моменти, проведені разом, дивитися на чорний від вогню будинок і розуміти, що вже ніколи не буде такого. Неймовірно боляче… Ноги самі мене понесли, куди — я й гадки не мала, доки не побачила перед собою море. Над морем вітер був куди сильнішим, аніж на суходолі. Не розумію, чому я опинилась саме тут. Море я ніколи не любила, хоч і живу біля нього все життя. Проте саме тут мені стало трохи спокійніше. Я присіла на вогкий і холодний пісок, скинувши взуття. Так він набагато краще відчувається. Почала бездумно вимальовувати на ньому якісь лінії, а потім стирати і водити пальцями рук знову. Я і справді ні про що не думала. Не те щоб не думалось, мені навіть не хотілося це робити. Мені взагалі не хотілося нічого. Я не хотіла говорити, не мала бажання більше грати на піаніно, думаю, якби мені запропонували, то я б і не торкнулася до тарілки з їжею. І я навіть не хотіла спати. Точніше, не могла. У той час уже сутеніло. Напевно, було б гарно, якби помаранчеве сонце не затуляла дощова хмара. Хоча ні, мені було все одно. Було так само байдуже, як і на сіре небо. Така погода краще описувала стан моєї душі. Згодом пішов дощ. І мої сльози злилися із краплинами.

Злива не вщухала впродовж усієї ночі. Так, я просиділа кілька годин поспіль з мокрим волоссям, дивлячись на прибій морських хвиль. Спати хотілося, голова боліла, але заснути не вдавалося. Під ранок вітер став сильнішим. Море йому не поступалося. І, здається, їхня буйність з кожною хвилиною наростала й наростала. Вставати страшенно не хотілося. Але сидіти весь час на одному місці також не варіант, чи не так? Я помалу підвелась на ноги, похитнулась. Ноги геть оніміли. Наблизилась до блакитно-каламутної води. А все-таки вона гарна, глибока! Хотілося втопитись… Звісно, утоплення доволі примітивний вид самогубства, але інших варіантів не було. Я прагнула одного — померти тут і зараз без усяких сторонніх думок. Мені більше нíчого втрачати. Я зробила крок уперед, жодних вагань. Солона вода повністю покрила мої стопи. Вона була холодною, навіть дуже. За кілька секунд кінцівки почали німіти від холоду. Я пішла далі, проте щось зупинило мене. Голос… Такий знайомий голос… Чимось схожий на татів. Чи це насправді батько?.. — Миросю, — так майже завжди звертався до мене тато. Голос прозвучав глухо, наче із самої глибини мозку. Тому я й подумала, що це лише мої спогади. — Миросю, будь щаслива! Любимо тебе! На останніх словах голос став таким різким, таким реальним, що, здавалося, позаду мене і справді хтось був. Доки звучали ці слова, я стояла як укопана, а потім швидко обернулася. Гадала, що побачу тата, підбіжу, обійму і зрозумію, що то лише страшний сон. Проте нікого там не було. Ані душі. Навіть людей, які постійно ходять набережною, наче вітром здуло. І знову стало страшно.

Я вже не йшла далі в море. Просто дивилася туди, де мав стояти мій батько. І раптом у мої ноги вдарила сильна хвиля, я впала на коліна. Що довше я розуміла, що його там не було й не буде, то сильніше мене охоплював розпач. Так стоячи по пояс у воді, плачучи, говорила сама до себе: «Що… Що ж це я кою? Хіба цього я хотіла — померти в якійсь солоній воді? А чи не розчарувалися б батьки, якби я це все-таки зробила? Упевнена, що так… Можливо, я зможу знайти когось, окрім них, на кого зможу покластися, кому зможу довіритися? У когось безмежно і взаємно закохатися і більше не відчувати цю самотність! Та хоча б друзів знайти, я вже не кажу про кохання! Думаю, спробувати варто… Це буде складно. Та батьки завжди вірили в мене. Тому і я буду вірити! Якщо не вийде, то гаразд, така моя доля. Я намагатимуся жити щасливо, як того просив тато, доки не…» Вода від ніг відступила. Хвиля. Ще одна хвиля, тільки вже набагато сильніша, швидша й вища. Спочатку мене віднесло від берега, а потім накрило товщею води. Тільки-но я вирішила ще трохи пожити, як мене зусібіч оточила смерть! Мене відносило все далі від берега, а сил вистачало тільки на те, щоб швидко набрати в легені повітря, поки не опинилася під водою. Води я наковталась чимало. Найстрашнішим було те, що я вже не могла бодай якось триматися на поверхні. Рухів руками було недостатньо. І десь через три хвилини, як мене накрило хвилею, я вже не відчувала ані смаку солоної води, ані того, як вона пропікає мої очі, ані березневого холоду. Нічого не відчувала. Серце моє зупинилося. Зараз, напевно, я лежу десь на дні, у місці, куди мене занесла течія. Зараз я розумію, що море було іншою версією життя. Воно не може існувати без хвиль. Як і життя, що

не стоїть на місці, не може існувати без постійних змін. А хвилі і є ці зміни. Може, вони каламутять воду, руйнують піщані замки, збудовані дітьми, але вони важливі. І великі, і малі — всі. Без них море перетворилося б на солоний ставок. Так і все, що з нами стається, відділяє життя від простого існування. З деякими подіями буває важко впоратися, іноді майже нереально, але ж це хвилі! Вони нам потрібні. Так, вони забирають життя, але ти не помираєш повністю. Бо до певної міри я все ще жива. Місце, де я зараз, важко назвати раєм чи пеклом. Проте тут багато людей, тобто їхніх душ. Помирає тіло, а люди духовно все ще залишаються на землі. Вони ходять, спостерігають за родичами та іншими людьми, які навіть інколи чують нас! Ось чому на березі я чула татів голос. Є бешкетники, які грають роль нав’язливих думок і роблять капості іншим. Але таких справді мало. Більшість завжди мовчить або може сказати якусь коротеньку репліку-пораду. Та, на жаль чи на щастя, живі люди ніколи не зможуть побачити нас. Але багато кого вони пам’ятають. А пам’ятати — найголовніше! Доки душа існує в серцях живих, вона не зникає. Я тут ще не зустріла маму з татом, але знаю, що ми завжди пам’ятатимемо одне одного. І, згадуючи їх, я знатиму, що з ними все добре. Доки це буде правдою — я буду жива. І житиму вічно…

Вероніка Князевич

МОЯ М о я МАРІЧКА М а р і ч к а

К К

різь вікно проникають промені ранкового сонця і освічують трохи пошарпаний дубовий паркет, падають на обклеєні блідо-рожевими шпалерами стіни маленької кімнатки, що причаїлась на першому поверсі приватного будинку у селі на Херсонщині. Двері зарипіли, наче хтось навалився на них з усієї сили, і до кімнати, весело виляючи хвостиком, забіг Каштан — простісінький собі собака, середнього зросту, з короткою коричневою шерстю, яка завжди стояла дибки, й чорними, наче намистинки, очима, що, як каже тітка Оксана, дивляться в саму душу. Еге ж. Пам’ятаю, як узяв мене в зубиська кілька місяців тому. Таку вм’ятину залишив від своїх різців, що я думав — кінець моєї служби, але ні. Марічка вирішила, що то буде пам’ять на роки, бо все змінюється блискавично, тож єдине, що нам лишається, — це отакі маленькі спогади. А хто такий «я»? Я — особистий щоденник і за сумісництвом мовчазний психолог. Моя власниця — Марічка Ігнатенко, отримала мене у спадок від дідуся Степана. Тоді ще я був новенький, у шкіряній палітурці, з рівними й гладкими аркушами, як струна у гітариста. Сам він жодної сторінки не списав. Усе не мав коли або й від початку задумав подарувати мене кровиночці, що тоді ще й писати не вміла, а лежала в нього на руках і сонно кліпала блакитними оченятами. Минали рік за роком. Хтось ріс, а хтось вкривався короною сивини і все схилявся донизу. Весь час з ними поруч був я: лежав у дідовій плетеній сумці чи великій кишені разом з п’ятьма гривнями на половинку батона в сільмазі та цукерками «Червоний мак», які червонощока Марічка у свої чотири роки називала «чоками». Згодом, коли ці двоє верталися з лісу, то приносили ба-

гато різних квіточок і лікарських трав. Більшість сушили, але лишали по одному і складали помежи моїх сторінок, щоб зробити сухоцвіти. Крім того, дідусь Степан непогано володів олівцем і пензлем. Колись він мріяв вступити в художнє училище, але його мати з батьком цього не дозволили, тож вивчився на зварювальника. Але ж руки-то пам’ятають! Ще й як! Талант — то штука невмируща. Тому кожну неділю, сидячи на березі Дніпра, малювали вони все, на що вказував маленький Маріччин палець: блакитну воду з кришталевими відблисками, біле латаття десь там під берегом і високі верби, що схилялися над тихим плесом річки, ніби вдивляючись у власне відображення, як чепурні молодиці перед дзеркалом. Вправна рука дідуся змушувала гостро заточений олівець танцювати на папері, вимальовуючи темним графітом прямі, потім круглясті чи зигзагоподібні лінії. При цьому він щоразу наспівував: «Намалюю тобі сонце, трави й довгу річку. Скажу, щоб вони любили й берегли Марічку!» Хвилина, п’ять, десять — і на дівчинку дивився горобчик, квіточка, гілка верби чи гордовитий гусак, якого в реальному житті вона неабияк боялась. І все було для Марічки казкове, незвичне. Широко розплющеними очима вона щасливо розглядала кольорові малюнки, що були наче живі. Ніде не було видно чорних барв, лише яскраво-жовті, трав’янисто-зелені, небесно-блакитні, вогняно-червоні й багато інших, що, здавалося б, воліли вилитися за межі сторінки і махнути ген-ген за Дніпро. — Дідуню, а чому в тебе блакитний олівчик так швидко сточується, а чорний і сірий майже нові? — одного разу запитала онука. Вона акуратно складала олівці і порівнювала їх за довжиною.

— Бо ми з тобою часто малюємо небо. І не просто небо, а чисте й вільне, як саме життя. Подивишся в блакить і відчуваєш спокій, що все йде, як належить, хоч би яка пора року була. А чорний і сірий… Їх, на жаль, у житті кожен побачить багато, як не тепер, то пізніше. І нікуди від того не дітися, — дідусь влігся на траву й закинув руки за голову. Марічка ж його метафор не зрозуміла до кінця, тому весело затарахкотіла: — Ага. Пташки, як у небі політають, то одразу співають. І мені співати кортить, коли на небо дивлюся. Шкода, що сама не вмію, а то б як чкурнула куди-небудь. — Йди-но сюди, пташко моя перелітна, — хрипло сміючись, покликав він дівчинку. Марічка вляглась поруч, поклавши голову на солом’яну сумку. Сонце припікало та чіпляло нову засмагу на без того уже темних, як картопля з пивниці, діда Степана і Марічку. Рятував від літньої спеки тільки бешкетливий вітерець. Він задирав поділ лляної сукенки, яку мама купила в місті, а потім посвистував десь за рогом хати. А вони все лежали й лежали. Дідусь розповідав про Запорізьку Січ, про козаків і їхніх відважних отаманів, читав напам’ять Шевченка і Ліну Костенко: «…Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Видихнувши на всі груди, дівчина підірвалася з подушки. Вона сіла на ліжку, обдивляючись усю кімнату. Я одразу відчув її теплі пальці на своїй обкладинці і те, як різко вона взяла мене до рук, витягнувши з-під ліжка. Розгорнула перші сторінки, схлипнула раз, другий, і я почав збирати її гарячі сльози. Хоча ні, не зовсім то й сльози. Це були слова — несказані, незбагненні та ніким, окрім мене, не почуті. Та це навіть добре. Сьогодні Марічка напевно знову бачила блакитний сон, де згаду-

вався їй дідусь Степан, його теплі руки й душевні пісні. Його вже рік як немає. Є тільки небо, на яке ми ходимо дивитися за село. Ось і сьогодні, в лютневий день, Марічка, я, у тій солом’яній вицвілій сумці, та Каштан почимчикували до Дніпра. Там було так добре й спокійно. В одному місці, де вода вимила собі затишне місце, верби сплелися гілками. Саме тут розташувався наш перевальний пункт. Марічка дістала з сумки олівці, ручку і мене, свого старого друга. Прогорнувши на середину, заходилась писати. З того часу, як дідуся не стало, вона робила так щодня. Весь позитив зібрала в одному місці, а потім перечитувала і сміялась, аж мило було слухати її дзвінкий голосок. І хоч було трохи важко та часом гірко на серці, Марічка робила так, як за кілька днів до смерті сказав їй дідусь: «Бережи, онучко, барви в своєму житті, допоки це можливо». Та згодом сміх її стих, і в хаті стало якось похмуро та сіро. Тоді-то згадав я дідові слова: «Чорний і сірий… Їх, на жаль, у житті кожен побачить багато, як не тепер, то пізніше». І це «пізніше», на превеликий жаль, настало в найгіршому його прояві. Того страшного дня я лежав у кімнаті на письмовому столі. Всі метушилися, а Каштан жалібно скімлив під ліжком. Сирени, наче жалібні крики незвіданих істот, завивали над вулицями, а крики сусідів та гуркіт моторів сповнювали серця всіх мешканців ще більшим хвилюванням. У вітальні працював телевізор, канал з новинами. Марічка в сльозах дзвонила батькові, що якраз мав повернутися з нічної зміни на заводі. Той наказав спускатися в підвал і чекати його приїзду. Мене запхали в рюкзак з одягом та деяким провіантом, і разом з Марічкою, її мамою Оксаною, Каштаном та бабусею Любою я опинився у підвалі. Благо, що колись,

проєктуючи будинок, дідусь не зекономив на цій частині споруди. Після того фатального дня змінилося все — і світ, і люди, і моя Марічка, бо вона теж людина. Ба більше — вона підліток, особа, що мала амбіції, плани, мріяла підкорити місто і стати художницею, аби так втілити те, що не зміг свого часу зробити дідусь. А натомість що? Жахливі реалії війни, де межа між життям і смертю була тонша за нитку, сирени, від яких стигла кров у жилах. Кожну мить, попри шалений стукіт у скронях, щоб долати страх, Марічка відкривала мою погнуту палітурку і писала, щоб хоч якось відволіктися. Дедалі частіше вона плакала, виводячи тремтячою рукою кострубаті букви. Її сльози були вже не такими, як ті, що котилися з очей поодинокими ранками. Вони вже були не гарячі, а крижані, мов скам’янілості людських відчуттів. Здавалося, всі сторінки в мені почорніли, стали твердими і бляклими. Кольорових малюнків на них майже не було, лише нариси, зроблені чорним олівцем, і багато-багато абзациків тексту, уривків з пісень та віршів. Так минув рік… Багато чого сталося тоді з нами: не доброго, а дуже страшного, про що й сил не стане розповісти. Літо зустріло нас ніжним сонцем. На одній сторінці Марічка навіть написала, що все стало трохи схожим до мирного дитинства. Домашні навчилися жити нове життя, адаптуватися, і про мене мало хто згадував. Я лежав на столі і чекав свого часу. Думаю, через погані асоціації чи велику зайнятість навчанням та домашніми справами відмовилась дівчина від дитячих звичок. Війна зробила дорослими навіть маленьких дітей, як би сумно це не звучало: і мислили вони інакше, і бажання в них стали реалістичні.

Та і я вже не той. Палітурка стерлась, а на задній стороні виднілась синя пляма від акрилової фарби. Зате сторінки мої берегли в собі щось постійне, з присмаком давніх часів. Було в мені й ще щось — чітко закарбований відтінок змін: від дідусевого блакитного неба на перших сторінках до чорних хаотичних малюнків, що кричали справжніми голосами поранених, закатованих і ні в чому не винних людей… Таке забути ніяк неможливо. О, я наче чую їх знову, десь за вікном. Серце кров’ю обливається… Та ні. Це ж голоси наших! Це моя Марічка! І бабуня, і мати. Що сталося? Знову крики. Вбігли в хату. — Підірвали! Ой, леле, підірвали! — Марічко, вода підіймається! Хапай рюкзак! Вода вже в хаті, — галасувала розчервоніла мама. — Паркан повалило! — через кватирку почувся голос бабусі. Марічка по коліна у воді намагалась дістатися до столу. Там лежав я — її щоденник, її єдина, як виявилось, емоційна стабільність. Вода все прибувала, прибувала, і не було їй спину. Не досягла… Не досягла до мене і разом з матір’ю побігла кудись. Бабуся Люба кинулась до худоби. Через годину все навкруг стихло, наче знову смерть гуляла подвір’ями нашого маленького села. Не говорили люди, не чутно було худоби й курей, тільки «хлюп-хлюп». Вода брудного сірого кольору скувала все. Вона піднялась високо, підібгала під себе цілком усе. Під сірим плесом бездиханно лежали тіла Каштана, бабуні й мами. Над ними плавали мої розмоклі аркуші, а на них, тримаючись за стічну трубу, дивилась заплакана Марічка, для якої цей день став чорнішим за підвальні малюнки.

Софія Негари

В іВІДТІНКИ д т і н к и ЗМІНі з м н

Н Н

аш світ величезний, різноманітний у всіх своїх проявах. Серед чотирьох тисяч націй наразі одна проживає складні емоції, відчуває щось нове, намагається усвідомити все, що відбувається. Це нація українців. І відбувається все з надзвичайною швидкістю, це і є зміни, а саме той особливий відтінок, який надає нам унікальності. Що ж стало початковою точкою до такого бентежного буття? Повномасштабна війна. Саме вона підірвала нас як з ліжок, так і з перманентного місця перебування — і це не тільки про рідну домівку, а ще й про належність до певного стану, про професію, шлях та напрямок. Такі екстрені ситуації пришвидшують або навпаки спонукають надолужувати втрачене роками, допомагають досягти балансу. Але все це про загальну картину, а як тут бути з долями окремих людей, які пішли в невідомість або взагалі зникли з цього світу. Чи можемо ми проживати свої проблеми і відчувати власні зміни у той час, як навколо нас усе «біжить», руйнується, і, здається, що це ніколи не відновиться. Чому так важливо продовжувати працювати, пам’ятаючи, де, коли і як усе відбувається і завдяки кому ми можемо це робити? 24 лютого 2022 року, як люблять усі писати, щоб привернути увагу читачів і створити певну інтригу до продовження, відбувся «вибух» у «діаграмі війни» України проти росії. Так, це різке зростання, яке ми звикли спостерігати на уроках математики, вивчаючи функції. Це найбільше і найшвидше наростання за період восьми років, що охопило таку кількість жителів. Якщо, на щастя, не всі бачили жорстокість вторгнення, то всі відчули інакшість чи то у власних діях, чи характері, чи цінностях, чи думках, бо змінився дух, повітря стало не

схожим на те, що було раніше. Зі змінами те саме, їх треба розглядати з різних боків: як довго? результат=користь? Контроль і актуальність. Але продовжуючи тему страшної війни, варто зауважити, що відтоді час почав плисти не так, як завжди. Добре це чи погано? — роздумують критики. Нібито добре, що все завершиться швидше, а погано буде тільки в тому разі, якщо ти не вмієш пристосовуватися до нового ритму і не маєш гнучкості, але гнучкості не у власних переконаннях (тут про сепаратизм), а саме про можливість змінювати ритуали на щось екзотичне в певних обставинах. Багато українців наразі живуть не в тих місцях, що раніше, займаються тим, до чого б не дійшли у повільному темпі звичного життя. Усе сталося дуже швидко, нас перекинули на 5 чи 10 років уперед, аби відплатити за довгу історію під «протекцією» багатьох держав. Пам’ятаю ту двотижневу зупинку (на щастя, саме стільки у нашому місті тривав процес нерозуміння — на початку і без перерв), яка позбавила від проблем, що були раніше, розпук, що, здавалося, псують нашу буденність. Війна демонструє найвищий прояв горя та жалю, які тільки можуть бути, і все просто перетворюється на таке безглуздя, що навіть стає соромно від того, над чим «зупинялися» та чим переймалися. Але я все ж таки вважаю, що прискіпливість пішла на користь, і якби у нас до воєнного часу на генетичному рівні не відпрацювалась здатність до боротьби, то ми б не витримали тиску, під яким наразі перебуваємо. Війна не позбавила нас повністю від нерозв’язаних справ, вона змінила їх і дала поштовх до усвідомлення того, що вони будуть завжди, треба приймати їх та шукати всі можливості до їх розв’язання, не здаватися, бо маємо

приклад для порівняння. У цьому і проявляються зміни. Найважливіше — побачити їх, сприйняти, полюбити. Зараз треба думати про долю, але також мати на увазі, що життя швидкоплинне; для когось один день, тиждень чи рік тривають невимовно довго, а для когось не вистачає часу, щоб прийняти виклики, які отримуємо несподівано, але так влучно. Описуючи влучність, можу сказати, що війна позитивно (як би дивно та жорстоко це не звучало) впливає на мене. Щось нове прийшло до мене і не відпускає, рухаючи до того, до чого прагну. Думаю, що саме життя одним днем допомогло мені досягти тих результатів, які маю зараз, а також я почала звертати увагу на різні збіги, що доводять гіпотезу про одну істину, але то вже інше. Війна змінила швидкість перебігу багатьох реакцій, але це позитивне явище, яке в майбутньому працюватиме на користь нам.

Анна Панчик

В іВІДЛУННЯ д л у н н я ч аЧАСІВ с і в

Я Я

— стара, вицвіла фотографія, глибоко захована в припорошеній пилом дерев’яній коробці. Час безжально потер мої кутики і геть змінив кольори, а проте я все ще пам’ятаю сумний світ і тінь змін на обличчях людей, закарбованих на моєму полотні. Пам’ятаю день, коли світ змінився. Залитий сонцем ранок, оповитий оманливим спокоєм перед бурею. Тремтячі руки, що довго тримали мене, а тоді поставили над каміном, біля якого зібралася вся сім’я в передчутті невідомих змін. Юнака з очима, повними цікавості і страху, що вглядався в мене, ніби мої пожухлі кольори приховували відповідь. Почалася війна, а з нею неминучий каскад змін. Я помічала кожнісіньку, навіть найдрібнішу зміну в житті дому. Колись жваві розмови тепер стали притишеними і пронизаними страхом, а сміх, що, здавалося, вічно танцюватиме кімнатами, змінили серйозні погляди і тихі молитви. У ті перші дні я відчувала, що зміни — то удар разючої блискавки, що розрізає простір. Батько хлопчини одягнув військову форму, і рішучість у його погляді майже повністю витискала страх. Мама що є сили старалася усміхатися і міцно пригорнула до себе сина, залишаючи присмак любові й туги. Дні ставали тижнями, а відтінки змін темнішали. Я побачила, що хлопчина якось швидко став чоловіком, а тягар відповідальності аж надто сильно контрастував з його молодими літами. Коли він проходив повз, я бачила, що він знайшов нову мету і в його очах поселилися стійкість і сум. У руках він тримав листа — ковток повітря для залишеної сім’ї.

Крізь скельце моєї пожовклої рамки я бачила моменти справжніх емоцій: нестерпні прощання, щемкі зустрічі, тихі ночі і щирі молитви про безпечне повернення додому. Кожен фотоспалах закарбовував природу їхніх надій та страхів, зупиняючи їх у часі, як фрагменти чи уламки реальності. Війна лютувала, а відтінки змін чорніли. Руйнація набрала нечуваних розмірів, перетворюючи міста на руїни і шматуючи життя на уламки. Однак посеред хаосу людський дух вистояв. Стійкість і рішучість тих, хто залишилися, малювали відтінки змін променями надії — відбудувати та віднайти втіху після перемоги. Я бачила, як повернувся хлопець, що став чоловіком. Війна залишила свій відбиток на його обличчі: борозни мудрості перетиналися зі шрамами страждань, очі були сповнені глибокої втоми і нового світла вдячності за крихке життя і силу змін. Йшли роки, мене заховали берегти відлуння давно минулого часу. Хлопчик став дідусем, а його діти виростали на історіях про сміливість і самопожертву. В тих історіях я віднайшла свою мету — нести відтінки змін і нагадувати майбутнім поколінням про стійкість людського духу перед обличчям війни. Тепер, поки я лежу в цій припорошеній коробці, а мої кутики стираються, я розумію, як важливо берегти відтінки змін. Кожна мить, якою б швидкоплинною чи нищівною вона не була, додає грань до живої мозаїки життя. За скельцем старої фоторамки я — свідчення міцного духу людства, назавжди закарбованого в часі, нагадування про красу і силу, що виринають з глибин темряви. Тож закликаю вас, милі творці, досліджувати відтінки змін, фіксувати незнані історії, що ховаються в предметах, емоціях і моментах. Бо лиш розглядаючи війну з

такої незвичної перспективи, ми можемо по-справжньому зрозуміти її секрети, досвід, що його, як хоругви, несемо в наш світ, і незламний дух, який несе нас крізь шторми змін. Поки війна тривала, я стала свідком трансформаційної сили руйнування і творення. Я спостерігала, як падали будинки, перетворюючись на руїни і сміття, а тоді виростали нові, стійкі та зухвалі, як символи надії. Міський пейзаж змінився, його колись знайомі визначні місця зникли, натомість з’являлися нові: шрами-символи конфлікту або оновлені, посталі з попелу будівлі. Крізь скельце свого згаслого погляду я бачила дихотомію змін — руйнування, що шматувало життя, і відбудову, яка обіцяла проблиск звичності. Кожна понищена будівля тяжіла безліччю історій, шепотом перерваних життів, у той час як кожна цеглина у фундаменті нової забудови ставала голосом стійкості й рішучості. Посеред хаосу я також закарбувала відтінки змін людського серця. Страх і відчай, переплетені з мужністю і стійкістю. Я бачила еволюцію емоцій — від паралізуючої скорботи до палкого бажання відновлення. Навіть у найтемніші моменти надія світила невтомним вогником, що відмовлявся гаснути. В очах солдатів, що крокували пошматованими війною вулицями, я бачила калейдоскоп емоцій. Одні несли тягар вини, інших переслідували рішення, які вони приймали посеред хаосу. Треті одягали маску стійкості, ховаючи біль за муром сили. Але були і ті, чиї очі як глибокий колодязь співчуття, що прагнуть загоїти рани болючіші, ніж фізичні. У цьому вирі я залишалася мовчазним спостерігачем, закарбовуючи моменти, що шепочуть про зміни. Я дивилася, як діти, що потрапили в пастку перехресного

вогню, знаходили радощі в простих речах — саморобній гойдалці між руїн, іграшковому солдатику, зробленому з уламків металу. Їхня щирість різко контрастувала із жорстокими реаліями війни, але їхня стійкість залишалася свідченням здатності людського духу адаптуватися та знаходити світло навіть у найтемніші часи. Коли війна наближалася до завершення, відтінки змін набували нових барв. Крихкий мир ступав на землю, даруючи ніжну надію на світле майбутнє. Я бачила несміливі кроки примирення, де колишні вороги вчилися співіснувати та відбудовувати разом. Це був копіткий процес, повен невдач і зболених ран, але зерна змін було посіяно. І хоч кольори мої вицвілі, але спогади мої яскраві, і я знаю, як важливо берегти відтінки змін. Бо саме в уривках часу, закарбованих у речах, ми вишиваємо хоругви війн детально та істинно. І кожна річ несе в собі історію, кожна емоція відображає подорож, а кожна мить відтворює суть людського досвіду в часи негараздів. Тож, милі творці, пірнаймо в глибини уяви та досліджуймо ще не знані історії, заховані в речах та емоціях. Нумо проливати світло на незвичайне в простому, на стійкість, що виринає з найчорніших куточків. Тільки разом нам під силу скласти мозаїку історій, що випереджають час, дозволяючи майбутнім поколінням шматочок за шматочком відтворювати відтінки змін і розуміти незламний дух, що несе нас крізь шторми війни.

Діана Пляс

Червоний і чорЧЕРВОНИЙ І ний — той самий ЧОРНИЙ — ТОЙ кСАМИЙ о л КОЛІР і р

У У

6 років мені дуже подобалося вибирати. Якоїсь миті я навіть подумала, що це моє хобі. Можете хіба уявити моє розчарування, коли я не змогла вибрати собі улюблений колір! Це була моя найбільша боротьба, і я ненавиділа кожну її секунду. Коли я розповіла про це мамі, вона взялася допомогти мені. Ми сідали на кухні, наливали гарячого чаю і відкривали ноутбук. Те, що вона читала, лише ще більше мене бентежило. Вона сказала, що червоний означає пристрасне кохання, зелений означає ідеальну літню траву і достаток, жовтий означає сонце і радість, а чорний означає смерть і кінець чогось, тому все, що мені потрібно, це прислухатися до значень. Того вечора я не вибрала улюблений колір, але знала, що не люблю чорний. Та і чого? Усе, чого я коли-небудь хотіла, — це любов, мир і нескінченне життя для моїх близьких. Мені просто потрібно було зрозуміти, який колір це означає. Я могла б вибрати червоний, але його було занадто мало; він означав лише одну річ із мого списку. Втім, я вирішила залишити його як другий варіант, поки не знайду той ідеальний таємничий відтінок, який мені потрібен. Коли мені виповнилося 7 років, я досі плакала через той улюблений колір, якого не існувало. Але тепер, окрім вибору, у мене з’явилося інше хобі. Я захопилася малюванням, бо, може, воно могло би допомогти в моїй ситуації. Того року мені пощастило, бо я пішла до школи, і одним із предметів було малювання. Воно мені так подобалося! Доки я не дізналася про жахливу таємницю, про яку мені ніхто досі не розповідав… Моя вчителька малювання досить жорстоко сказала, що чорний колір — найсильніший. Вона сказала, що чорний може

змусити будь-який колір зникнути, вигравши цю яскраву битву життя з його темрявою. Спочатку я думала, що вона мене мучить, просто висміює мою маленьку довірливість, але як же я була шокована, коли одного дня чорнуватий відтінок пожер радісний сонячно-жовтий, який був для мене чистим щастям (а мої батьки завжди казали, що щасливі речі або люди перемагають усе погане і жорстоке). Я вважала, що це найвище зло. Було зіпсовано не лише мій свіжий гарний ескіз, але й день. Повільно минали місяці, і я нарешті позбавилася жорстокості кольорів. Здавалося, це був звичайний вечір на березі озера… Я сиділа на своїй особистій лавці (насправді це не так, але думка про те, що я власниця чогось навіть такого простого, як лавка, втішала мене) і просто роздивлялася навкруги. Це був той вечір, коли я їх побачила. Тих, хто нарешті змусили мене зрозуміти, що білий буде моїм улюбленим кольором. Голуби. Я так зраділа! «Звичайно, білий!» — закричала подумки я, усміхаючись усіма зубами, які мала. Білий був найспокійнішим кольором з усіх, він означав любов і мир, він був безсмертним, він був початком чогось. Це було найчистіше з відомого мені. Білий був усе, чого я коли-небудь хотіла. Той звичайний вечір приніс мені найбільше полегшення, за що я буду йому назавжди вдячна. Пам’ятаючи про свій улюблений колір, я вірила, що всі мої страждання закінчилися. Мені натоді щойно виповнилося 8. Того року я зрозуміла, що чую багато розмов. У них завжди йшлося про різне: про погоду, їжу, дітей і роботу, а ще йшлося про політику, війни, злочини і смерть. Це було якесь безглуздя. У той час я вірила у магію більше, ніж у всі ці речі. Я пам’ятаю, як думала про себе, які розумні мої однолітки, якщо вони також вважають ці теми абсурдними, і чому дорослі

стають дурнішими, коли старшають. Однією з найобурливіших брехонь було те, що підлітковий вік буде важким. «Як це так?! Я хочу бути підлітком, і я не люблю нічого важкого!» — думала я, захлинаючись від страху, що це може виявитися правдою. Коли настав 2014 рік, мені було 8. Мене вразила новина, що мій тато приєднується до зеленого кольору. Це не була «зелена трава» чи «зелена солодка цукерка». Це був потворний, сумний і відчайдушний темно-зелений колір. Це був «військовий зелений». «Я йду на військовий зелений», і я ненавиділа цей колір більше, ніж будь-що інше. Я не могла усвідомити, як такий злий колір справді може існувати. Мені було 8, коли я вперше запідозрила, що вони праві. Мені було 8, коли я вперше запитала, чи справді кольори означають те, що я думала. Запитала, чи мій спокійний білий колір справді щось означає. Я пам’ятаю, як зрозуміла, що зелений не був справжнім лиходієм, що знову винен чорний. Цілком звичайний колір був заплямований нещасливим кольором, його брудом, сповненим смерті, руйнування, страху і жахливої загибелі. Я розуміла це, але нічого не могла вдіяти. Усе, що я могла, — це день у день молитися, щоб чорний не дістався до мого любого тата. І я була винагороджена тим, що мою молитву почули. Він був у безпеці, він був удома, і він більше не носив зелене. Коли настав 2022 рік, мені було 16. Мені було 16, коли я зрозуміла, що вони праві. Мені було 16, коли я все ще намагалася не втрачати надію на щасливе життя попереду, пам’ятаючи про свій улюблений колір. Мені було 16, коли я зрозуміла, що ніколи б не подумала, що поряд із безперервними внутрішніми битвами підліткового віку, просто за рогом була відчутна війна, і вона чекала, щоб знищити всі фарби, які я коли-небудь знала.

Наступні кілька днів я справді намагалася втішитися чистотою і силою мого рідного білого кольору. Єдине, що я чітко пам’ятаю після цього, це те, що я опинилася в найбезбарвнішому місці на землі. Уперше в житті я не ненавиділа жодного кольору, тому що не було чого ненавидіти. Було чути лише звуки ракет, артилерії, палаючих будинків і плачу людей. Я не встигла їх зненавидіти. Тепер моє щоденне життя було сповнене страху, плачу, біганини, криків, смертей, паніки, пожежі, вибухів, падінь на землю та надії. І я досі сподівалася, що якби достатньо сильно попросила, мій улюблений колір прийшов би на допомогу, і найбезбарвніше місце на землі знову засяяло б світлом свободи, миру та любові. Я втратила здатність молитися і благати на шостий день. Я просто чекала. Здебільшого, щоб пояснити, чому такий важливий вибір 8-річної малої не мав значення. Я вибралася з того місця без кольорів, але кожен окремий відтінок тепер був іншим. «Потворний зелений» поділявся на «милий український зелений» і «жорстокий загарбницький російський зелений». Яскравіший відтінок зеленого нагадував мені про гроші, якими дехто любить вимірювати чиєсь життя. Жовтий уже не здавався таким яскравим. Мій улюблений білий колір був у плямах. Нарешті червоний (принаймні один його відтінок) не означав кохання; він означав силу і кров, а чорний не видавався аж таким незнайомим. Здавалося, ніби я їх усі втратила. З часом я знайшла в собі сили помічати, що можу знову сприймати кольори. Так, відтінки поки що здаються незнайомими, але мені потрібен простір, щоб оплакати старі тони. Намагаюся заспокоїти себе, що незабаром з’являться нові, ще яскравіші тони. Я прагну побачити їх хоч трохи схожими на старі й почуватися ще краще, ніж

раніше. Але одна річ назавжди зміниться… Я ніколи більше не полюблю червоний. Я не можу навіть дивитися на нього. Тому що червоний і чорний — це той самий колір.

Дар’я Руденко

C d

aCARPE r p iDIEM e

e m

Н Н

ещодавно я подивилася фільм «Спілка мертвих поетів». Величезна частина сюжету належить фразі «carpe diem», що в перекладі з латини означає «лови момент». На початку війни я не була здивована чи налякана. Було відчуття, ніби все до цього йшло, це було очевидним наслідком. Можливо, це лише вагомий вплив книжок фентезі, які я так обожнюю читати. Досі пам’ятаю, як збирала речі з можливим передбаченням майбутнього, думаючи, як я їх використовуватиму. Пам’ятаю, як востаннє оглядала свою кімнату, прагнучи запам’ятати все, що в ній було. Що було вдома. Після того моменту я довго не поверталася додому. З часом починаєш звикати до нового життя, до змін, які в нього прийшли. Проте повністю це можливо зробити, лише якщо відпустити минуле. Та чи можна відпустити дім? Коли ти приїжджаєш в нове місце, відчуваєш себе глядачем. Спостерігаєш за життям інших людей, вони на тебе не зважають — все, як у кіно. Але інколи ти помічаєш на собі погляди, в яких читається обурення і образа, тоді повертаєшся до реального життя, та навіть тоді ти не є його частиною. Ти існуєш поряд. Поступово звикаєш та призвичаюєшся — все, як казала матінка природа. Але спогади тягнуть назад тривалий час, до людей, які були навколо, і до емоцій, які переживала. Після декількох місяців розлуки я повернулася додому. Вдома все було так, як я залишила. Я повернулася в кімнату, яка була і є для мене цілим власним світом, цей світ є виключно моїм, у ньому все згідно з моїми правилами, це моя зона комфорту. Життя ніби повернулося назад. Період на відстані від домівки вже набув статусу іншого життя. Я узяла від нього щось своє. Як не

дивно, важко оцінити себе, адже думаєш, що так було завжди. Але погляд змінюється, звички змінюються, а відповідальність стає дедалі більшою і нависає над тобою, наче круча. З кручі інколи падають купки землі, що ніби тягнуть тебе вниз, примушують впасти. Але ти тримаєшся. Маєш триматися. І ось ходиш знайомими вулицями, бачиш знайомих людей, але щось відчувається інакше. Інколи я ловлю себе на думці, що порівнюю те, як було раніше, з теперішнім. Все ніби й однакове, але, почувши гучні звуки чи музику з басами, люди здригаються. Будь-який незвичний шум нагадує легкий хаос та пробуджує тривогу всередині. Але люди старанно намагаються жити, прагнуть забути те, що було. Проте знову лунають сирени, знову чутно вибухи під вікном, знову вмирають люди. Кожна пережита подія чергується з наступною, до цього неможливо звикнути. Це можна ігнорувати, хотіти забути, але не звикнути. Деякі зміни в житті є безповоротними, з ними доводиться жити, так чи інакше, часто немає вибору. Їх можна порівняти з буревієм, який захоплює все. В буревії обертаються нові прекрасні знайомства і чарівні моменти, зміни поглядів на життя і віднайдення сенсу. За ними тінями слідують безсонні ночі та руйнування, насилля і глибокий смуток. Зрештою, ти знаєш, що рано чи пізно стихійне лихо зупиниться, уламки виру впадуть і зостануться на своїх нових місцях. Далі життя буде, проте вже не таке, як раніше… Тому й важливо ловити безцінний момент, який існує зараз, фарбувати життя враженнями, кохати й втрачати, сміятися й плакати, наповнювати кожнісіньку мить, яка пролітає повз тебе!

Анастасія Сафронова

Л о

іЛІТОт

о я

М М

ені 5. Наша вулиця залита сонячними променями, з відкритих вікон чутно розмови сусідів і аромат вареної молодої картоплі з кропом. Голуби, ховаючись від липневої спеки, вуркочуть на кабелях ліній електропередач. Татів старенький автомобіль стоїть біля ґанку, красуючись дощовими плямами на синіх боках. Я спостерігаю, як мама виносить мої набиті речами сумки на подвір’я і передає батькові, щоб той запхнув їх у маленький багажник машини. Мружуся від надто яскравого сонця і чхаю (батьки кажуть, я алергік). Материна долоня лягає на моє плече і легенько штовхає у напрямку магазину. — Боря, морозиво будеш? Звісно ж, буду. Хто у +30 відмовляється від можливості поласувати крижаним фруктовим льодом? Полиці крамнички на першому поверсі нашого будинку повні смачного: соки в яскравих тетрапаках, м’які булочки, загорнуті в прозорий пластик, моє улюблене печиво «Марія» в небесно-голубій упаковці. Ми йдемо до стіни, де притулився гучно дзизкучий холодильник. З-під скляної кришки на мене дивляться улюблені «Дитяче бажання» і «Світлофор». Поки страждаю зі своїми муками вибору (більше суто дитячими роздумами щодо того, чи не образиться корівка з пачки «Дитячого», якщо сьогодні я оберу «Світлофор»), мати мовчки бере два якісь типу органічні сорбети й тягне мене до каси. Йду за нею, з полегшенням перепрошуючи в корівки й світлофора, бо то не я винний, що сьогодні не їхній день. *** Вітер з вікна автомобіля тріпоче моє темне волосся. З динаміків лунає поганої якості звук, від якого закла-

дає вуха. Тато з мамою люблять гучну музику, а я люблю тата з мамою, тому терплю. Дорога проноситься повз нас з тією швидкістю, яку дозволяє немолодий двигун машини. Мені ж здається, що ще трохи — і ми злетимо в повітря. Зелень полів навколо сліпить очі. Коли бачу корівок або іншу худобу, яка пасеться на соковитих лугах, одразу кличу маму, щоб їй показати. Перші декілька разів вона слухняно вдивляється в силуети тварин разом зі мною, а потім починає просто мугикати мені щось на кшталт «так, сонце, такі гарнюні», не відриваючись від розмови з батьком. Я розумію, що насправді вона не бачить тих «гарнюнь», але прощаю їй це. Небо блакитне, рідкісні хмарки пливуть разом з машиною. «Намагаються нас наздогнати, — думаю, — ха! От ми зараз таки злетимо, і точно ніхто не наздожене. Ще трошки, і точно злетимо». *** Через брудне заднє скло я бачу, як дідусь допомагає батькам діставати мої сумки з багажника. Позаду бігає сільський вуличний пес, Бобік. Він лиже руки матері, а та кидає йому ковбасу. Шелестить під ногами бабусі гравій, яким всипано стежку до хати. Мене нарешті випускають з машини. На вулиці пахне літньою спекою і кошеною травою. Кидаюся до бабусі, вона пригортає мене до себе. Від неї пахне борошном і пральним порошком, а ще її особливим запахом чистого волосся. Дідусь сміючись жме мою руку, тримаючи її довго, поки я не починаю канючити, що боляче. Тоді він пускає, і я біжу до будинку. Пес Бобік біжить поряд. По дорозі ми з собакою спиняємося біля великої черешні. Я — щоб, поки мати не бачить, з’їсти немиту солодку ягоду, він — щоб подзюрити на улюблені бабусині квіти, які ховаються у затінку дерева. Здійснюємо свої майже незаконні

наміри й доходимо до відчинених вхідних дверей. Чутно, як дорослі позаду сміються, коротко обмінюючись останніми новинами. Прохолода хати огортає мене. Горобці на паркані голосно цвірінькають, плануючи наліт на нещасну черешню. Сонце пече так, ніби планує випалити весь бабусин город, навіть мою фаворитку — солодку хрумку капусту. *** Попереду — ціле літо. Попереду — ціле життя, і завжди існуватиме хата, батьки, міцна рука діда, чисте волосся бабусі, черешня, батьки й Бобік. Мені 9. Я стою з мамою на автовокзалі, очікуючи на маршрутку, що довезе мене до села. Тато тепер дедалі частіше працює, тому наша новенька й чиста машина не доправить мене до рідного паркану. Жовта яскрава валізка в моїй руці наповнена книжками, які у школі задали прочитати на літо. Десь серед них також лежить маленький сірий блокнотик із зображенням кошеняти й курсивним написом «Телефонна книжка» на обкладинці. Там записано номери всіх моїх однокласників, учителів і родичів. На окремій сторінці, яку я прикрасив стікерами з трансформерами, є домашні телефони декількох друзів. Ми домовилися дзвонити один одному щодня (можливо, навіть частіше). Маршрутка нарешті доповзає до зупинки, трясучись, як стара бабця, і, насмердівши вихлопними газами, відчиняє двері. Мама сує мені в долоню гроші на проїзд, нагадує пити таблетки проти алергії й штовхає до салону, усміхаючись наостанок. Всередині спекотно (дуже, просто неймовірно спекотно). Мої ноги в коротких шортах торкаються неприємної колючої тканини на сидінні. Мати за вікном махає рукою. Махаю їй у відповідь. Маршрутка рушає,

і я насолоджуюся вітерцем, що потрапляє до цього пекла через прочинену шибку, тріпочучи моє темне відросле волосся. Жінка, що сидить поряд, постійно кашляє, а якийсь чоловік з маленькою дитиною вимагає причинити шибку-спасіння-всієї-маршрутки. «Нічого, — думаю, — в селі озеро є. І Бобік». Тоненькі хмари надворі мірно пливуть по небу, навіть не намагаючись наздогнати активну бабцю-маршрутку. *** Дідусь забирає мене із сільської зупинки. Його сива борода ще дужче посивіла, а худі руки все більше нагадують скелет. А проте він, як завжди, хапає мою долоню і до болю стискає. «Чоловік справжній росте», — хвалиться сусіду, що його супроводжує. Від сусіда тхне горілкою і якимось ядучим мастилом. На лавці зупинки лежить рудий кіт, ребра якого видно за три метри. Хмари на небі біжать трохи швидше, ніж у місті. Продавчиня на розі вулиці сповіщає всіх, хто має хоч трохи слуху, що її огірки — найкращі у всьому селі. Компанія молоді курить і нецензурно лається біля дверей пивного магазину. Сонце допікає й без того суху траву. Моя жовта валізка з гуркотом рушає по асфальтних дірках, слідуючи за дідусем. Тримаючись подалі від сусіда, йду за ними. Рудий кіт спостерігає за нашою процесією, ліниво потягуючись. *** Халат бабусі сьогодні пахне пиріжками з м’ясом. З насолодою голодної дитини втягую носом цей аромат. Дідусь прямує з моїми речами до хати. Я біжу до Бобіка, який, розмахуючи хвостом, чекає на мене під черешнею. Гравій на стежці розлітається під моїми ногами в модних кедах (це мама сказала, що вони модні). Бджола пере-

літає з однієї бабусиної квітки на іншу. Обіймаю Бобіка, від якого тхне давно не митою собачою шерстю. Обіцяю собі помити його в озері. Пес лиже мені руки, але ковбаси я не маю. Трава лоскоче гострі коліна і лишає сліди на світлих шортах. Лишає свій слід на мені назавжди, хоча ніхто й не напише про неї у книжці з історії. Брудна вулична черешня ніби сама падає до мого рота. Летять на суху траву малесенькі кісточки. Я марно сподіваюсь, що вони проростуть у нові дерева. Бобік позіхає і кладе голову собі на лапи. *** Попереду — ціле літо. Попереду — ціле життя, і завжди будуть мої шкільні друзі, пиріжки бабусі, болючі дідові ручкання, черешня, батьки й Бобік. Мені 13. Я кладу свою сумку до великого багажника нашої машини. Мати повертається з магазину. Вона несе пляшку мінеральної води для себе і морозиво для мене. «Дитяче бажання», хоча я давно його розлюбив. Небо сіре. Хмари попереджають про скорий початок зливи. Чхаю (давно не приймав таблеток від алергії). Ми з мамою сідаємо в автомобіль. Вона п’є мінералку, я їм пломбір. Надворі курить сусідка з третього поверху. Вона голосно розмовляє по телефону, але я не дослухаюся до розмови. З квітучої яблуні опадають білосніжні пелюстки. Я дістаю з наплічника телефон і маленькі дротові навушники. Мама заводить машину. З того часу, як тато помер від серцевого нападу два роки тому (стрес і перевтома), вона навчилася водити. Вона взагалі багато чого навчилася. Наприклад, плакати ночами, коли думає, що я сплю. Мовчати цілими годинами, просто дивлячись у стіну. Я навчився звикати до її нових умінь. Двигун тихо заводиться. Перед лобовим склом пролітає

сіра птаха і сідає на паркан біля автомобіля. Дивиться на мене через вікно, прямо в очі. Машина рушає, і птаха сполохано летить геть. Я одягаю навушники і дивлюся на нашу вулицю. Сонце на секунду виглядає з-за хмари й знову ховається. Лунає грім, але я не чую його крізь звуки музики. *** По дорозі ми зупиняємося на заправці. Через прочинене вікно в машину заповзає липкий запах бензину. Працівник, одягнений у зелене, вставляє шланг у бензобак. У кафешці мама купує нам пиріжки з м’ясом. Вони зовсім не такі смачні, як у бабусі, але та все одно тепер більше не готує випічку (має проблеми з травленням). Мати дає мені ковтнути своєї кави. Напій солодкий, ніби вершкове тістечко. Я ставлю стаканчик на стіл і пишу другові, що вже через місяць знову буду в місті, тож ми зможемо зустрітися. На вулиці починається дощ. Маленькі краплі швидко стікають по вікну кав’ярні, я навіть не встигаю прослідкувати за їхнім шляхом. Вуличний пес надворі перелазить під дах заправки й сумно дивиться на людей своїми виразними світлими очима. Трава мокне під дощем. Мама дивиться на стіл і мовчить. Грім чутно сильно. *** Я самостійно тягну свою жовту валізку до дверей хати. Мокрий гравій тріщить під колесами. Як тільки ставлю речі в будинок, біжу обіймати бабусю. Вона чекає на мене на критій терасі, із зав’язаним волоссям, що по-особливому пахне чистотою. Дідусь у синьому шурхотливому дощовику стоїть поряд. Він традиційно жме мені руку, хоча моя долоня тепер здається більшою за

його. «Гарного мужчину ростиш, Олено», — звертається дідусь до мами. Та усміхається, але я не можу зрозуміти, сумує вона чи радіє. Бобік сидить під черешнею, що цьогоріч не плодоносить, і хекає. Обіймаю його, мараючи одежу об мокру собачу шерсть. Гримить уже не так гучно. З сивої бороди пса мені на плече крапає вода. На гіллі черешні малесенькі павучки намагаються зберегти відносну сухість своїх тілець, переповзаючи вглиб дерева. Горобців немає. Тільки дощ вистукує по листю і червоній черепиці. Бабуся кличе мене до хати, де у глиняному старому горщику чекає молода картопля з кропом. Я біжу до входу. Павучок всередині дерева таки намокає. *** Попереду — ціле літо. Попереду — ціле життя, і ще довго будуть бабуся з дідусем, мій найкращий друг, мати й Бобік. Мені 17. Ми з мамою дуже швидко збираємо речі. З шафи на мене стривожено дивиться стара жовта валізка, але я, не помічаючи її, дістаю малий наплічник і кидаю до нього тільки воду, телефон і навушники. Одягаю джинси й футболку (футболка виявляється задом наперед). Мати кличе з коридору. Вибігаємо надвір, до машини, й залазимо всередину. Світанок сьогодні прохолодний і рожевий, але я цього не бачу. Гуркоче двигун, автомобіль зривається з місця, лякаючи декілька голубів, що снідають на дорозі. Хмари мчать за нами слідом, та не встигають. *** Почорніла хата (її залишки) виділяється на фоні світлого неба. Навколо обгорілих металевих стрижнів паркану стоять кілька сусідів. Десь серед них той самий, від якого тхне горілкою й мастилом. Мама різко зупиняє

машину, й ми вивалюємося надвір. Мов крізь вату, я чую уривки фраз людей навколо. — Вони померли уві сні, лікарі вже сказали… — …хата загорілася вночі, ми не знали, куди дзвонити. — Пожежна машина їхала дуже довго… — …ну то звісно, наше ж село нікому не впало!.. — Так співчуваю вам. Мати лишається стояти з людьми й так-сяк відповідати їм. Я підходжу ближче до паркану (його залишків). Від черешні, звісно, нічого не зосталося. Навіть пенька. Все вигоріло. На стінах хати не лишилося й сліду дбайливих бабусиних рук, що кожного року під Великдень білили їх. Гравій на стежці засипало уламками даху. Природа щезла разом з хатою. Я відчуваю, що в мою долоню пхається мокрий собачий ніс. «Бобік!» — думаю гарячково. Ні, не Бобік. Той пропав ще рік тому. Нічого навколо не бачу. Невідомий пес сідає біля мене, і я кладу руку на його чорну голову. Горобець одиноко сидить на стрижні. Трави немає. У світ повільно вповзає день, і сонце вже починає пекти. Бабусиних квітів теж немає. Навіть бджіл і маленького павучка немає. Люди розмовляють, але світ тихий. Мама говорить з людьми, але я дивлюся на неї, на її світлі мокрі очі і знаю, що для неї світ теж тихий. У світі три живі створіння і чорні залишки хати. Світ маленький, тихий і одинокий. *** Ми з мамою сидимо на кухні однієї з сусідок і п’ємо трав’яний чай (сусідка турботливо старається заспокоїти нас). Попереду — ціле літо. Попереду — ціле життя, але, якщо чесно, я не знаю, що в ньому взагалі може бути назавжди.

Варвара Сорокіна

У лУЛАМКИ а м к и і л ІЛЮЗІЙ ю з і й

П П

ригадую, як щоранку я була в очікуванні пригод. Як сонце привітно зустрічало мене на звичній зупинці біля дому, де все навколо таке затишне, домашнє, таке, як треба. Знайома кав’ярня ніби з Пінтересту, хоча кава там залишає бажати кращого. Залюблений садочок сусідки, яка щовечора у таку теплу пору року поливала свої рослини, якими пишалася, немов своїми дітьми. А які то були рослини… Шкода, що я в них нічого не тямлю і лиш троянду від соняшника відрізнити можу. Оточена таким пейзажем, я чекала і чекала на зелену величезну гусінь, яка мала довезти мене до мого «другого дому» — гімназії на Троєщині. У дорозі до мене підсідала моя найкраща подруга, з якою ми дуркували, викликаючи роздратування у сонних та ображених на життя бабусь у тролейбусі. Уроки минали. Та то ж хіба уроки? Радше продовження пригод і дуркування. Як випадала нагода — разом із друзями мотала кола навколо школи, а, втомившись, ми сідали за відокремлений від тутешньої метушні столик з пеньків, де діставали свої термоси з чаєм і дивилися щось смішне, обговорювали, хто у кого закоханий і які останні новини. І скільки то пригод сталося… Інтриги, сльози, сварки та врешті-решт — примирення і знов веселощі. І так минав кожен тиждень. Життя, здавалося, було схожим чи то на казку, чи то на пригодницьке аніме у жанрі повсякденності. Тут уже хто що бачить. Та одного дня небо затягло хмарами, зеленої гусіні не було і видно, а замість дратівливого для місцевих пенсіонерів гамору лунав гуркіт, неначе найстрашніша гроза, що і дерева трусилися, як руки людей, що це все чули, а на вулицю ніхто не бажав і носа висунути. Всі розбіглися, хто куди

міг, подалі від цього кошмару. Того ранку я прокинулась від яскравого та мирного сну. Але щось було ніби не так. Вікна в мене були щільно зачинені, все ж таки то був лютий, холод, зима, тож я не могла почути гуркоту. І хіба би я прислуховувалась, не знаючи, що могло статися? Я вже встала мити голову, та дім просто-таки гудів від новин на екранах ґаджетів сусідів та батьків, і в кожного було одне і те саме. І звучали одні й ті самі слова. Аби зрозуміти, у чому річ, я схопила телефон зі столу, ввімкнула екран і побачила, як він розривався від сповіщень. «І що ж сталося?» — подумки промовила я, вводячи свій непростий пароль. Я зайшла у чат класу, де було понад 50 сповіщень. — Вони посварилися, чи що таке? Що за галас, що за паніка? Перша однокласниця плакала і панікувала, плутаючи літери місцями, і писала про вибухи. — Вибухи? Які вибухи? Що сталося? На той момент я не могла уявити, що може бути щось справді загрозливе. На той час найстрашнішим, що могло статися, була контрольна з алгебри. Прогортавши ще декілька повідомлень, я нарешті зрозуміла, що почалася війна. — Війна? А і справді, що для мене значило це слово? Слово, яке я бачила хіба що на сторінках підручника з історії чи літератури. Але ніколи не відчувала на власному досвіді. — Ти нікуди не йдеш. Думаю, ти знаєш, що сталося, — зайшла до мене мати, як не дивно, вельми спокійна. Той день пройшов швидко і незрозуміло. Я лягла

спати і бачила дуже дивний сон з білими колонами і небесами. Прокинулася ближче до вечора, треба було вирішувати питання щодо шиншили моєї близької подруги, яку її батьки хотіли викинути на вулицю, щоб «зручно виїхати». Егоїсти, що я скажу. Навіть так, навіть чуючи вночі вибухи, я не сприймала це все серйозно. Я пірнула у свій світ фантазій, де все от-от буде чудово. Мені не було страшно чи сумно. — Як же гучно… — мовила мати, проганяючи мене з кімнати у коридор з початком тривоги. Там уже були розстелені у декілька шарів ковдри і викладені подушки. — Нащо це все? Спина тут болить. Я думаю, і в кімнаті поспати можна! — незадоволено вигукувала я, не розуміючи справжньої небезпеки. Врешті-решт я погодилась на ці умови і вляглася. Я досі здригаюся, згадуючи ту тверду підлогу. І ні, ті шари з ковдр нічим не допомагали. На вибухи я не звертала жодної уваги, хоча лунали вони один за одним. Так і минув місяць-два. Мої спогади про ті часи неначе вкрито шарами пилу, і згадати важко, скільки насправді це все тривало. Але весь цей час я не сприймала нічого серйозно. Бо ж «це ненадовго!». Настало літо. Його я очікувано мусила проводити сама. Без друзів, які досі сиділи за кордоном і насолоджувались мирним життям і соціалізацією, а не повною її втратою. І справді, за ці декілька місяців життя здебільшого у межах своєї кімнати я наче і втратила те палке бажання пригод і щоденних прогулянок із друзями по декілька годин. Все, чим я займалася, просто-таки витягало мене з гнітючої реальності. І затягало в магічний світ власних ілюзій. Та одного дня я згадала, яким чудовим і насиченим було життя до всього цього. І я зажадала повернути все

на свої місця. — У сенсі ти не приїжджатимеш назад? Усі ілюзії було зруйновано, наче вежу з кубиків, з якої витягли один важливий фрагмент. Усе перетворилося на нещасні уламки минулих бажань і надій. Очікувань від цього життя. Я усвідомила, що вони залишаться там. Що їм там краще. Що війна не закінчилась і невідомо коли закінчиться. Знов настав вересень. Тільки була погода прохолодна. Небо затягло погрозливими, непривітними хмарами, які неначе промовляли: «Тобі нема чого тут робити. Сиди вдома». Знайомі пейзажі більше не викликали відчуття затишку. Вони були наче і не бажані. Хотілося заплющити очі й опинитися в іншому місці, в якому все було добре, як раніше, і де були всі шматочки пазла, яких не вистачало для комфортної картини. Я мусила плентатися до зупинки і чекати на транспорт, та ноги неначе самі хотіли віднести мене назад додому. Аби я не бачила того, що викликає нудоту. І нагадує про те, чого вже більше не буде. Із гидливими думками я зайшла до тролейбуса. Від думки про школу на очі накочувалися сльози. Не хотілося і носа сувати у те сіре, безрадісне приміщення, де з мене вижимають усі соки. Місце, де більше нема того затишку. Затишок створюють близькі люди. А їх там уже не було. Вони роз’їхалися по різних куточках планети. І я не могла знати, коли ще відчую ту радість, що ми разом, знову.

Віка Стасько

СОТНІ Сотні блакитних БЛАКИТНИХ ф ФУТБОЛОК у т б о л о к

відтепер моє серце належало комусь чужому. Воно виривалося з грудей частіше, ніж я дихала; сильніше, ніж я коли-небудь відчувала; і триваліше, ніж життя велетенських гір. Під ребрами нудило — не так через останні місця в літаку, із крила якого виглядав криво намальований полярний ведмідь, як через шалене серцебиття із присмаком жирної смаженої курки у Франкфуртському аеропорті. Літаки — це маленькі машини часу й вимірів. Щойно пілот повертає кермо, а колеса, своєю чергою, гуркотять по шершавому покриттю, ні годин, ні років, ні секунд поготів не існує. Ти — звичайнісінький безіменний пасажир, який має вдосталь часу придумати собі новий костюм звабливої леді або загадкового супергероя; а діти — безстатеві мавпенята, що тикають свої кирпаті носи між сидіннями й намагаються або розгадати твої думки, або спорожнитися через таку ж саму нудоту й розглядання хмар на горизонті. І кожен із тих головних героїв, що купив місце у цьому космополіті за останні п’ятсот доларів, сподівається на безпечну посадку й шалене продовження без рюкзаків пам’яті і валіз колишніх тягарів. Іноді в цьому дзвінкому безматірному просторі можна навіть зловити сигнали думок, надій і пристрастей; масних «любий, я прилетіла», що надішлються після посадки, невчасних «вітаємо за кордоном, купіть наш роумінг» і тривожних «чи змусить мене стюардеса платити за цю бляшанку “Пепсі”». У цьому котлі варяться сотні тисяч планів, що здійсняться або проваляться, зміняться або залишаться. Та що там казати: і мій кухлик спокою википав парою з вух і сльозами з очей. Іноді ті струмки переживань з’являють-

ся не так через сум і зневіру, як через переповненість. Тому я і знаю про історію з кухликами. Тому я і вірю, що літаки — шалено зайняті секьюріті машини, тому й ігнорують усі ці маленькі історії, що кружляють навколо. Такою ж маленькою історією, що нічим не відрізняється від цього містечка з назвою Франкфурт-Вашингтон, стала я. На мені — яскраво-блакитна футболка, величезний куплений у четвертому класі фіолетовий рюкзак, купка шоколадних медальок і сто доларів від мами, які я відважно охороняю, боячись загубити. Справа мирно спить подруга (друзями по нещастю й пригодах як стають, так і прощаються доволі-таки швидко, у моєму випадку — за 7 днів), а зліва передивляється всі фільми, що йому пропонує екран, кремезний чолов’яга з брудним портфелем. Я прокидаюся рідко: вперше — втомлена стюардеса приносить їжу; вдруге — ми летимо над океаном, тому я підтримую маленьку жовту стрілочку своїм поглядом; втретє — від слів «Welcome to DC». Як часто ваші ноги тремтять від того, що навіть повітря пахне по-іншому, а земля котиться узбіччями, підштовхувана презент і паст контініусами? До таких моментів підготуватися неможливо. У такі хвилини хочеться сховатися в туалетній кабінці літака й «абсолютно випадково» полетіти назад, не витрачаючи міфічну купюру на ще один квиток. Підземки насміхаються звуками клавесину, щасливі туристи тримаються за гаманці, а вимащені пилом безпритульні хочуть вкрасти чи то твій обід, чи то вчасно заховану мамину купюру. І знову — людських думок так багато, що аж дихати важко, що очі вчаться дивитися навколо, немов планети-близнюки, які, відпустивши одне одного хоча б на секунду, можуть загубити голову й тіло.

Допоки серце гуркоче трамваєм, постать розуміє, що навколо — ні душі. Ніхто не може вгадати походження твого прізвища, о котрій ти прокидаєшся, а о котрій бажаєш на добраніч друзям, який батончик купуєш після школи, як часто ходиш із мамою в магазин і чому тут опинилась. Навколо — червоні, білі, срібні й чорні машини, неначе інших кольорів на цьому континенті людство й не придумало. За вікном — широчезне небо, всіяне тими самими хмарками, що їх спостерігала за вікном крилатого. Так багато сердець, рук, ніг, носів, вух, слів, а душі — жодної. І як малі діти вчаться переставляти пухкі ноги, намагаючись не впасти, ти маєш стати чи то відважним альпіністом, що розраховує кожен свій крок, чи то котом, що ставить наступну лапу в лунку від попередньої, не знаючи, де саме його може очікувати пастка. Навіть попри це маєш продовжувати рух. Бо все ж таки попереду — довжелезне шосе завдовжки в рік, позаду — надії, що змінюються реальністю, а над головою — спільне небо, під яким, так само як і ти, бояться сотні блакитних футболок.

Віола Чумак

В іВІДТІНКИ д т і н к и з м н ЗМІНі

З З

міни — невід’ємна частина в житті кожної людини. Особливо у нас, українців, після 24 лютого 2022 року життя змінилося на «до» і «після». Це страшне слово — війна, почули кожен і кожна з нас цього дня зранку. Всі слідкували за новинами, щоб не пропустити сповіщень про повітряну тривогу. З кожним днем ставало страшніше і страшніше, цей страх невідомості охоплював моє серце. Але згодом я адаптувалася, адже життя продовжується і треба йти далі. Звісно, про жахливу війну я не забувала, про це неможливо забути. Майже кожного дня росія нівечила українські міста, а також моє рідне село, яке мені і більшості жителів довелося покинути через небезпеку. Багато змін прийшло в моє життя. Поганий моральний стан, страх гучних звуків і спалахів, страх втратити близьких людей, ніколи знову їх не побачити. Інші правила життя, особливо під час відключень світла. Потрібно було встигнути все зробити, поки є світло, і щодня була надія, що все відновиться і енергетичну інфраструктуру знову не обстріляють. Проте зараз, дякуючи всім енергетикам та іншим службам, які приборкували наслідки аварій, відключень більше немає, і є змога нормально жити та навчатися. Дуже лякає усвідомлення того, що від війни щодня гине наш народ, військові, ні в чому не винні жінки і діти. Діти, які не повинні знати ще змалечку, що таке війна, які не повинні відчувати такого болю. Діти, у яких були безтурботні дитячі мрії, які тепер не здійсняться ніколи. Вони більше не зможуть спокійно ходити до садочків, шкіл та просто собі навчатися. Стільки невинних людей так і не досягли своєї мети, а якщо і досягли, то не всти-

гли насолодитися цим моментом, адже їхні життя обірвала ракета. Та, мабуть, у кожного в телефоні є номер телефону людини, яка вже ніколи не подзвонить, є чат з людиною, яка ніколи не відпише. Це дуже сумно, але навіть після такого болю, після таких втрат ми оговталися і вистояли, бо всім відомо, що українці — це незламний та незалежний народ. Я думаю, що після перемоги наша країна розквітне ще більше, буде приймати туристів з різних країн. Ті, хто поїхали за кордон, повернуться додому, на свою Батьківщину. Жінки дочекаються своїх чоловіків і дітей, діти дочекаються своїх батьків з війни. І, звісно, ми ніколи не забудемо про тих, хто вже ніколи не повернеться. «Пронизливий холод самотності Заповнював пустоту цих розбитих домів Беззахисне дитяче серце Не хотіло чути болю до кінця днів Сон безтурботного довоєнного життя Мені буде снитися вічно Болючий рік без забуття Під вибухи прокидатись вже звично»

Марія Щербина

і ЛІХТАР х т а

Ц Ц

е був дуже сумний і тихий ліхтар. Він стояв біля дитячого майданчика і мусив би бути найщасливішим ліхтарем у світі, адже що може бути прекраснішим, аніж світити для веселих і радісних діток, чий сміх нагадує дзюркотіння чистих струмочків навесні? Але ліхтар був неймовірно сумний. Уже кілька місяців він стояв порожній і темний, сяйво, що зазвичай мерехтіло, освітлюючи все навколо, раптом зникло і не поверталося. Теплі золоті блискітки, що їх ловили маленькими долоньками діти, змушували дівчаток і хлопчиків дзвінко сміятися. Ці самі блискітки м’яко опускалися на розкуйовджене вітром волосся дітей, лоскотали плечі й носики. Допомагали повірити у дива, попри те, що самі були маленьким мерехтливим дивом. Проте вони зникли. У місті, що завжди було найяскравішим, стало холодно й темно. І ліхтар був також темним і печальним. Діти більше не гралися на майданчику. Більше не було сміху. Не було дива. Прийшла зима, сумна й холодна. Дрібні сніжинки падали на сіру землю, вкриваючи поснулі дерева, яким снилися кольорові літні сни. Тихо торкалися дахів засмучених будинків, у яких де-не-де блимало світло від тремтливих свічок. Сніг падав і на ліхтар, а той лиш зітхав, тужливо і тихо. Він пам’ятав часи, коли напередодні Різдва у місті було весело й гучно. Щасливі люди шукали подарунки для рідних, готували особливі страви, що пахли запаморочливо, а смакували ще краще, прикрашали ялинки та ділилися любов’ю й теплом. Але не цього року. Цієї зими кожен вечір був темним і сумним. Ліхтар чекав на свої блискітки щодня цієї холодної осені і протягом нестерпно довгих тижнів узимку.

Чекав на усміхнених дітей та щасливе Різдво. Але цього року Різдво, здавалося, не збиралося бути щасливим. Святвечір видався сніжним. Білесенькі сніжинки, кружляючи, опускалися на землю і чомусь були схожі на маленьких граційних балерин у казковому танці. Перша зірка ясно світила з-за хмар, а Чумацький Шлях скидався на яскраву небесну гірлянду. Темні вікна майже невидимого будинку світилися м’яким сяйвом запалених свічок, і, попри все, здавалося, що будинок потроху оживає, зберігши всередині теплий затишок. Ліхтар дивився на це із сумною посмішкою: Різдво цього року було крихким і жалібним. Щойно стало холодніше, ліхтар заплющив очі й заснув. Крізь сон йому чулося, як сніжинки падають на землю, так тихо, повільно і гарно. А тоді тишу розітнув звук чиїхось обережних кроків. Ліхтар здивовано розплющив очі, вже знаючи, хто саме перед ним стоїть. Маленька дівчинка зупинилася за кілька кроків від нього, тримаючи в руках великий яскравий бант. На голові мала кумедного рожевого капелюха, а на обличчі — щиру усмішку. — Привіт, ліхтарику! — її голос був тоненький, але тиша навколо враз перестала здаватися такою зловісною. — Привіт, дівчинко… — відказав ліхтар, хоча знав, що діти його не чують. — Щасливого Різдва, — вона стала навшпиньки, намагаючись зав’язати бант навколо довгого і худого ліхтаревого тіла. — Щасливого Різдва… — він зітхнув так тихенько, що дівчинка, певно, й не помітила, як ворухнувся холодний метал. — Не хвилюйся, ліхтарику, твоє сяйво скоро з’явиться. Просто почекай іще трішки. Ми знову грати-

мемося на майданчику, як було раніше. Мої друзі повернуться додому, і ми всі будемо щасливі! — вона нарешті причепила бант і вже збиралася йти додому, але затрималася ще на трошки. — Тепер ти виглядаєш чудово і дуже по-різдвяному! Гарного святкування і щасливого Різдва! — Щасливого Різдва, дівчинко. Дякую за прекрасний подарунок! Дівчинка помахала на прощання і побігла в будинок. Сніг досі кружляв у дивовижному танку з вітром. Було тихо і темно. Знов. Але ліхтар більше не сумував. Він чекав на свої блискітки, відчуваючи, що вони повернуться зовсім скоро. І світ навколо буде трішки щасливішим і сповненим світла.

Яна Яцук

ДЕ Є ЖИТТЯ, Де ТАМ є життя, Є там ЙєНАДІЯ й надія

101

ув теплий літній ранок. Перші сонячні промені ліниво ковзали по чорному асфальті, пошматованому вирвами від снарядів, ракет, авіабомб і всього, що може вибухати і вбивати. На вулицях прифронтового містечка почали з’являтися поодинокі перехожі. Вони поспішали у своїх справах, щоб встигнути до чергового обстрілу. Ті, хто залишилися тут жити, незважаючи на всі жахи, уже кілька місяців могли спостерігати картину, коли чорний кульгавий пес приходив на згарище за адресою вул. Живописна, 20. Вицвілими очима він пильно вдивлявся в купу обвугленої цегли, втягував носом повітря і жалібно скавучав. Його пронизливий погляд намагався зачепитися хоча б за якусь дрібничку, яка могла б його втішити. Але ні, жодного сліду найрідніших йому людей не було. Він не звертав уваги ні на голод, ні на спрагу, ні на постійні обстріли. Його повністю поглинуло почуття самотності й відчаю. Коли котрийсь перехожий залишав для нього їжу, — він не відмовлявся, кволо розжовував, не відчуваючи смаку. Але коли хтось намагався до нього наблизитися, наїжачувався і клацав зубами. А колись він був життєрадісним песиком, який постійно лащився і виляв хвостом. У нього було безтурботне життя в люблячій родині, про яке можна було тільки мріяти. Але однієї ночі його буття кардинально змінилося. Він прокинувся від гучних вибухів разом з усіма членами родини, відчуваючи, що сталося щось невідворотне, і почав голосно гавкати. Його маленька хазяйка міцно обійняла його за шию і почала заспокоювати. Він притих і відчув, як тремтить її маленьке тіло. Коли господар почав одягатися, пес схопив повідок і підбіг до дверей, але замість повідка господар закинув на спину свого наплічника, який уже деякий час стояв

102

напоготові. Потім міцно всіх обійнявши, швидко зник за дверима. Відтоді вони багато часу проводили в сховищі, виходили на прогулянки лише в перервах між обстрілами. Але, як виявилося, то були не найгірші часи. Тоді пес хоча б мав можливість відчувати ніжний дотик маленьких рук, вловлювати кожне слово хазяйки і насолоджуватися її компанією. Він знову і знову прокручував у своїй голові той момент, коли вони бавилися у дитячій кімнаті і він востаннє чув її безтурботний сміх, який перервав несподіваний вибух. Вибуховою хвилею його викинуло з вікна. Прийшовши до тями, він не відчував фізичного болю від опіків і ран. Бо його серце розривалося від набагато сильнішого болю. Він не знав, чи вдалося його найріднішим людям врятуватися, чи вони загинули під завалами. З того дня все було неначе в тумані. Він не помічав нічого навколо себе: ні виття сирен, ні гулу ворожої техніки. Йому було все одно, що світить сонце чи йде дощ. Так минали одноманітні сірі дні, тижні, місяці… Щоранку він приходив до того місця, де колись був щасливий, сподіваючись на диво. І от, коли надія майже згасла, він, мружачись від яскравого сонця, розгледів знайому постать на тлі руїн. Чоловік сидів навпочіпки, затуливши обличчя руками. Він хотів загавкати, зірватися з місця і стрибати від щастя. Але горло здавили металеві лещата, а лапи не слухалися і налилися свинцем. Тому він просто тихенько підійшов ззаду і поклав голову чоловікові на плече. Відчувши дотик, чоловік у пікселі повернув голову і не повірив своїм очам: «Живий! Невже таке можливо?..» А в голові у пса була лише одна думка, яка затьмарювала все на світі й зігрівала поранену душу, — він не самотній!..

Маргарита Зваридчук

ПОКОЛІННЯ, Покоління, що ЩО «ЖИТИМЕ «житиме за двох» ЗА ДВОХ»

104

саме завершила розмову з моїми двоюрідними, які живуть у Києві. Вони розповіли мені про нові обстріли України та постраждалих, серед яких діти. Такі новини завжди викликають сум і відчай: як вони так можуть і коли вже зупиняться? Навіть тут, де від жахів війни в Україні нас відділяє цілий океан, ми, українські підлітки, відчуваємо зміни в усьому: ми швидше дорослішаємо, але водночас не можемо зосередитися на навчанні, бо знаємо, що наші рідні в небезпеці; ми бачимо, що не всі готові підтримувати Україну в боротьбі за збереження незалежності та захист демократії. Підозріло? Мені ця позиція дивна, але такі реалії… Сьогодні мене ще більше вразила розповідь моєї тітки, якій щоночі сняться діти і кажуть: «Тітонько, не плач, усе буде добре!» Засинати після новин про постраждалих серед цивільного населення завжди складно, але я заплющую очі і засинаю, намагаючись уявити, як лечу в небо, все вище і вище. Як Аліса падала в кролячу нору, так я швидко підлітала крізь пухкі білі хмари до світла блакитного неба. Я помітила, як на відстані рухається біла пляма. Що це? Птах? Я шукала відповіді на питання, якот… Чому птахи літають так високо в небі, вони теж загинуть, якщо відлетять надто високо від землі? І чому їм не страшно? Пляма ставала дедалі більшою, і я побачила щось незвичне. Я здивувалася: тут у небі літали ангели. Очам не вірю, справжні ангели. Я гадаю, більшість людей назвали б мій сон солодким райським сновидінням, але не всі. Дехто хотів би потрапити до пекла, а їхні мрії — найжахливіші зі злочинів. Відчуття щастя обірвалося,

105

коли я побачила, як я розумію, Бога та диявола, що відбирали оці рухомі плями у свої ворота. На щастя, Господь покликав мене увійти до Раю. Якою ж щасливою я була в той момент, адже знову могла побачити ангелів — побачити і почути найкращих із людей. Я знову здивувалася, коли помітила веселку біля столу. Ангельські істоти сиділи за столом і чаювали. Ви не повірите, але замість чаю вони пили… веселку. Я почувалася, як Аліса в Країні Див, а білі істоти сміялися. Мені стало так цікаво, про що ж вони говорять. Я не видавала жодного звуку, бо хмари зовсім не шелестять, коли по них ходиш, і прислухалася до їхньої розмови. Перша істота саме продовжувала свою історію: — Так, складно повірити, але минулого року я виграла золоту медаль на змаганнях із гімнастики. Це був мій тріумф! Я мріяла стати відомою гімнасткою, але ракета влучила в мій будинок. — Знаєш, — відповіла друга істота, — твій талант обов’язково проросте в комусь! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про секрет нашого друга-веселуна? Ти теж повинна ним скористатися! — Ти так гадаєш? — перепитала перша істота. Вони були такі схожі на ангелів, але я не розуміла, чи це справді так. Третя істота сьорбнула чай і промовила: — Я так за ним сумую… — Ти його врятував! Ти маєш пишатися своїм вчинком! — залементували всі істоти в один голос. — Звісно, я радію цьому, але не сумувати не можу. Близнюки мають тісний зв’язок на все життя. Часом я приходжу в його сни, і ми згадуємо наші ігри… Інша істота з кумедними хвостиками на голові вигукнула:

106

— Мені Господь дозволяє відвідувати маму щоночі! Вона постійно плаче, а я намагаюся заспокоїти її, що все буде добре. Вона мені не вірить, але розкрию вам секрет: я піду на розмову до Бога, Він має погодитися на моє прохання! Я була збентежена. Про що вони говорять? Хто ці істоти, такі схожі на ангелів і з такими незвичними спогадами? Я хотіла дізнатися більше, тож підійшла і запитала: — Перепрошую, що турбую вас під час чаювання, але я почула вашу розмову і геть не розумію… Істота з хвостиками зауважила: — А ти не така, як ми, ти, мабуть, ще не померла… — Гадаю, що ні. Я пішла спати, а тоді полетіла до світла й опинилася тут, — відповіла я. — Як цікаво! — не вгавала істота з хвостиками. — Всі, кого ти бачиш тут і хто літає там, біля веселки, — українські діти, що померли після 24 лютого 2022 року. Хтось помер разом із сім’єю, бачиш, он там літають укупі? — і вона показала в бік веселки. — Мама, бабуся і двоє дітей. Від їхнього будинку залишилася лише глибока вирва, а від сім’ї — двоє сумних чоловіків — тато і дідусь, які в той день захищали Батьківщину на фронті. — Але веселковий чай смакує всім дітям! — прошепотіла одна істота. — У нас тут Центр Обговорення Ідей. Мені стало цікаво, і я попросила розказати більше. Істота, що розповідала про те, як сумує, почала: — Я один із близнюків. Грався з братом на дитячому майданчику. Я завжди мріяв стати футболістом, а він мріяв бути сноубордистом. Того дня я затулив його собою від уламків бомби. Він вижив, хоч і постраждав теж. Я хочу, щоб він втілив наші мрії про спортивну кар’єру!

107

— А я от не маю ні сестри, ні брата, але теж хочу передати комусь свій хист до гімнастики. Я сказала про це Господу, і Він порадив мені придивлятися до українських дітей та підшукати когось, кому передам свій талант. І тоді всі медалі, які мені не судилося виграти, здобуде якийсь наполегливий та завзятий хлопчик чи дівчинка. От я і шукаю таку дитину! — пояснила інша істота. А істота з кумедними хвостиками усміхнулася і сказала: — А я попросила Бога подарувати моїй мамі нову дитинку. Я буду берегти малюка і молитися за маму, щоб вона знайшла втіху після того, як втратила мене. Я була б найкращою старшою сестрою, — із сумом додала кумедна істота, — хоч так і не стала нею. Проте я хочу, щоб мама не плакала вночі! Дивні істоти розповідали і розповідали… Та раптом я знову почала летіти, тепер уже назад. Я прокинулася від звуку будильника, засмучена, що так і не дослухала всіх історій. Історій про дитячі мрії, які не здійсняться, якщо хтось не отримає їхнього таланту і не «житиме за двох». Тепер я розумію, чому наші родини ходять на зустрічі та мітинги і збирають неймовірні суми пожертв для Збройних Сил України та постраждалих цивільних. А ще я досі не розумію, як деякі люди можуть казати, що «не все так однозначно», коли гинуть діти. Війну потрібно зупинити, адже з кожним днем ставатиме все більше дітей, які повинні «жити за двох», щоб втілити мрії і свої, і тих, кому їх ніколи не здійснити!

Бавровська Катерина / Тривога Bavrovska Kateryna / Anxiety

Alieksieienko Kseniia

WHAT AN IDIOTIC WhatTHING— an Idiotic Thing—Changes CHANGES

W W

111

hat an idiotic thing—changes,” I once thought. For a couple of years, I have been working in a kolkhoz “for the benefit of socialism.” I hated my job. I felt like a serf without any rights; this feeling was disgusting to me. It is a strange feeling to be in the shoes of those who were disgusting to me. No-no, before the revolution I was not some kind of a master who beat his servants. I knew someone like that, but I myself wasn’t like that. I was an ordinary man with my own flaws, but no more, no less. I lived in Katerynoslav in a small house with my wife; not that I loved her, but we lived peacefully, and I was grateful for that. I didn’t have a goal in my life or any great achievements. All that I had was life itself: a small dimension in which I existed between the bookcases. I was never interested in the fate of the people or the state. I was not interested in politics or oppression of the working class. I lived in my own universe, where there was room only for dignity, honesty, and the majesty of past centuries. I had been living in it for ten years, as if behind glass, and then it suddenly and quickly cracked. I didn’t even have time to realize. Protests for freedom and equality began in the streets. At first I thought it was bullshit. What can they do, those miserable ant-men, to overthrow the monarchy. I laughed at this. I was amused to death by the nonsense that was happening, as if it all was just a joke told by the merchants who were coming to our city. However, the glass under which I was living like an exhibit in a museum cracked once again. This time the crack was bigger. I became interested. It all seemed so stupid to me that at some point it started to become interesting. I began to wonder why those fools were shouting about the will of the people and other nonsense.

112

I started reading the literature that inspired them to go against the government. At first I laughed, as if it was a fairytale for kids, and thought that it was all bollocks. Because all their ideas could be implemented only in a fairytale, it was utopianism. At first I laughed, and then it was not funny to me anymore. The more I was reading those books, the more desire was arising somewhere in my soul to go out into the streets and stand in one row with those who were shouting for equality. I really wanted to contribute to all this too. However, I did not want to fight for the utopian ideas of Marx, no, I wanted to go and fight for our nation. And strangely, I started with communism and ended up with the ideas of sovereignty. It was strange for me. I don’t like communism, just socialism, but the idea of sovereignty is quite interesting. I was thinking a lot about my life, and reading about different things. It turns out that all my life I believed that I could not change anything, but in actuality I could. I can go and fight for our state and our nation. That’s what interested me, the idea of the nation. I had never met this idea before in the books I read. This idea has changed my life, I started believing in our national identity and integrity. I was completely sure that the changes I needed so badly were taking place right now, the very changes I want to influence. However, my desire did not influence anything. The Bolsheviks took over the Ukrainian People’s Republic (UPR). As I have already mentioned, I didn’t like their ideas or their actions, but again I did not influence anything by standing on the sidelines. I only read piles of books and it drove me to full despair. All those people who fought for the ideas of independence, almost all of them were killed. And I, sitting at home and reading books, could not do anything. It was shameful

113

but at the same time scary, when there was the civil war all around, not the best times for a long-thinking which I loved. That is why my wife and I had to pack our things and, as we thought then, get out of the city for a short time to wait everything out. I promised myself to come back, so I didn’t take many books. But it turned out that we stayed forever in the village to which we moved. This move changed my life. I have forever lost touch with the city in which I grew up and lived. I found myself in the village, a completely unfamiliar environment for me. And thus the glass behind which I lived and which was completely covered with cracks, broke down. It could no longer cover me. Life has become too cruel. Of course, at first, when my wife and I started living in the village, everything was fine. Great literate people lived there, and they were devoted to the ideas that I had been reading about for so long. The ideas of independence and sovereignty of Ukrainians boomed in that village, everyone promoted them there. And I liked it; I also thought these ideas were important. We had a meeting every week and discussed the news that had happened. We criticized the Bolsheviks and Lenin. But even all of us could not influence the fate of our country and the fact that a new empire formed. This empire didn’t differ much from the previous one; it was just as bloody. It was the Soviet Union. That evening, when we gathered to discuss this, everyone (with no exceptions) was outraged. However, after the outrage, the time for action didn’t come. No. The changes started. But these changes were taking place all around me. I didn’t change anything. That is why, as always, I just got used to where and how I lived. Just like the people around me.

114

They didn’t do anything special either. And so, year by year, fewer and fewer people came to the Sunday evening meetings that took place every week. They were no longer interested in the idea of sovereignty, they plunged into their own lives, as it was before, as I did. Moreover, the new government was not so bad, and Lenin was already dead. And so we lived, and we were all fine. I also stopped going to the meetings, and again began to immerse myself in the world of literature. The literature I once read. Of course, there wasn’t much of it in the library here, but there was something. Of course, I was running away from reality, breaking down into books. Until the moment my life really changed. Until that time, I didn’t know what real change was or what it tasted like. I thought my life was peaceful and my struggle was over. But that was until the moment when my life turned into hell, like the lives of thousands of other people—the whole village where I lived, and hundreds of other such villages. Collectivization. And at first I did not see anything wrong with this idea, if it was voluntary. However, it was not profitable for many people, as it wasn’t for me, because I had managed to start a small farm in the village. And when they started the dekulakization of us, life turned into a terrible story at the end of which everyone was supposed to die. The military men came into the homes of everyone who was against the regime, taking all the property, and the owners were killed or deported. It was terrible. After seeing this, I voluntarily joined the kolkhoz. I did not want such a fate. I started sincerely believing in the ideas of communism and our great “chiefs.” I simply had no other choice. I surrendered myself to the clutches

115

of the new empire, so as not to become its victim. My wife too. I didn’t want the military men to show up at my door overnight. That is how it turned out to be. However, they showed up at my neighbor’s door. Then everyone got scared. His belongings were taken away and his house was looted, he was a kulak. He and his family were taken out to be shot right outside his home. Then I ran out into the street in terror. But when the gun was pointed at them, I didn’t say anything. I stood and watched. I couldn’t say anything. It was scary, just like during the coup, just like during the civil war, just like when the dekulakization started. All this time I was just living and accepting the changes that happened in my life. As if it is something that is meant to be. I didn’t like them. But I just accepted them. As if that house next to us, where no one has lived for a long time, should be like that. Everything should be as it is. All these changes were happening as if they were meant to be. Actually no. It’s just that I’ve been a coward all my life. That’s all. I did not change life, I only accepted the changes. And now I am enduring the terrible conditions of the kolkhoz. I am thinking more and more often about the idea of the nation and the sovereignty of the Ukrainian people. But I say something completely different at the meetings of the kolkhoz workers. In recent years, I have lost faith in communism. This ideology cannot be implemented, and what is going on in our state is tyranny. But I couldn’t stop the tyranny. I was just living my normal life, and the world around me changed. And the glass that shielded me from the world broke down forever.

Antoniuk Ievheniia

WHEN YOU When You Go GO THROUGH Through Changes CHANGES

W W

117

ar is not dramatically complicated. You are only fifteen.. or even ten? five? And you are already forced to go through this horror. Last night I woke up from explosions; my house was shaking. I thought that in a few more seconds, my windows would break, or something terrible would happen to me. But I went through it, and everything seems to be fine. I got it. I have never thought that humanity was capable of such actions. Killing people who have the same arms and legs as you do, and sincerely hating them. Why? After sleeping for a few hours when the powerful explosions near my home which could also be heard by other Kyiv city residents finally stopped, I went to school. As the rest of the children and my peers did. My brain still can’t wrap my head around the fact that these days this is not something unique at all. But still, isn’t it strange? Perhaps this all is pathos and exaggeration, but isn’t it some kind of phenomenon of how resilient people can become? This is about anyone going through a difficult time: whether it is about those who are going through unpleasant personal issues, or about people who are suffering from wars or the good-for-nothing and self-destructive policies of their country. So... shaking in the corridor, and before that, thinking about my “reconsidered” (as I had thought at the time) perception of the explosions, reflecting on the moment when I made the decision that I had already overcome fear, I can feel my heart racing again and my cold feet touching the unheated morning floor of the corridor. The legs that pulled me there to obey the rule of two walls, an already regular rule in your life. This is how easily you realize again that you were wrong, and your fear still exists. No matter what it sounds like, it’s just the truth,

118

and that’s it, and no matter how much my peers say they don’t care about explosions, those explosions are still terrible to me. But so what? I live and I still have hope. Why do people lose hope if it is the only thing that will help save themselves? I was thinking about it a lot. Optimism is the best thing you can have. So… having thought about it, I went to bed. And I did go to school, as I have already mentioned. Life, after all, is mostly a pleasant thing, and it is unlikely that with a positive attitude and hope for the future, something will change for the worse. Walking down the street and listening to my favourite music, I felt alive and enjoyed the moment, the fact that I was walking, moving. I enjoyed the banal thought that I am a person and I exist. I felt fascinating then. The rain drops fell on my face. I survived, even though the missiles flying that night were “impossible” to knock down. It turned out that it was possible. Then why should you still think that it is impossible for your life to get better? Well, everything is possible, just have faith, hope, expectation. But not everything happens at once. I felt miserable most of the year. And to be honest, with online learning, my body was getting filled with an endless feeling of boredom and demotivation. I think I was actually on the verge of quitting doing my homework. But it can’t be like that! That is true, why harm yourself? I changed schools, I started offline learning. Being a rather closed and introverted person, for some reason I suddenly felt a rush of stamina and energy. I communicated with new people, with very different people. And I realized that I enjoyed any kind of communication. And before that I had felt so shy of communication. And of

119

acquaintances in general. Here’s actually a pretty long back story on how I got rid of my shyness. It all started in March last year. Going to Poland, and from there going to Germany, and from there to Canada, looking for a safer place. Evacuation train, ten people in one compartment. I remember how I translated the volunteer’s words to a woman at a crowded Polish train station. Then we got bamboozled looking for an apartment, and we slept at the station, waiting for the train to Germany. And then there was a mini-hotel, volunteers there. I am infinitely grateful to everyone who helped me. And to all those who helped other refugees. Then there was the plane. Another continent. I felt fear, excitement, and curiosity. At that moment, I feared everything, even slight turbulence on board. My relatives live in Canada. Frankly speaking, I was so shy. And here you are, already settled there, everything is fine, you went to school, a person approaches you, everyone else also wants to get to know you... and you are terribly nervous. Fear fills you. My English was fluent even then. But I was so shy of people that it was difficult to make phrases. It was difficult to speak even my native language. People there did not know much about the war in Ukraine, and they often asked me why I had moved. It was very strange, but I met many good people there. I believe that they contributed to the changes that took place in me. My relatives helped us a lot, and I will always have fond memories of Canada. I think it is thanks to the efforts made by my aunt and uncle and my cousins for my faster adaptation. Now I realize for sure what a pleasant feeling gratitude is. All this taught me something. Indeed, I will not lie if I say that all this changed me. Now I’m not even afraid to talk to people. In retrospect, it’s amazing that such a shy

120

person feels so different now. Different, for the better. I am confident now. And I’m not afraid to talk to people. And make friends and new acquaintances. But I came back home because my mother has to work in Kyiv. I felt so strange. As if everything has changed. Such instability inside. I was worried about studying and school. But I decided to stop thinking about the bad. It helped again... It is so naive on the one hand, and so true at the same time that looking at everything with a positive attitude can really turn you into a cheerful person. It really helps. After coming back home, I finally met my friends whom I last saw in March before leaving. In the shelter. Shortly before the beginning of the full-scale war, our relationships were somewhat tense, but all these events brought us closer. For some reason, everything negative always has a positive effect on a person. It is difficult for me to find words, because all these are impressions. Impressions. This is how my journey began. Not only through the world, but also through emotions. I realized that you have to live in the moment. Never hope for the worst like I did before. No matter what terrible condition you are in, always believe in the best and try to fulfill your plans. This way, you will only do yourself good. And this will lead you to an endless labyrinth of changes in which you will wander every day and every minute, and eventually it will lead you to the bright path of a better life. Trust me.

Vysotenko Yuliia

YOU WON’T You won’t see SEE CHANGE change right away RIGHT AWAY

122

Y Y

ou won’t see it when a girl puts on her new earrings, dressing for a date with herself. She wears her favorite heels, beating obscure rhythms off the Lviv cobblestones. The wind caresses her bare shoulder, gently, calming her with its warm breath, whispering unfathomable promises in her ear. Decisiveness walks with her, hand in hand, telling her the latest news, inadvertently noticing the varying tempos of others’ steps. Hers is reasonably daring, with a touch of newness, surprisingly stunning. You won’t see change when those Lviv cobblestones are uprooted, turned to ashes, taken somewhere across the (un)seen horizon, buried to the tune of sun rays’ silent singing. You won’t see it when carbon, hydrogen and oxygen come together in a clutching embrace, passionately hugging the earth, pressing the air and sprouts of new life down to it to bury them. You won’t see it when carbon, hydrogen and oxygen are given the name of asphalt. You won’t see change when your joints hurt, but not because of the upcoming frost and cold. Not because your cheeks will soon be pinched and kissed by the pleasant cool which is going to give you a playful scratch and run away like a pet (retreating to lick the wounds inflicted by your body’s warmth). You won’t see it when your joints hurt in premonition of a hailstorm—the multiple rocket launcher kind. The kind that will light rooftop fires, thousands of them, ruining them as mercilessly as ice-based hail ruins vegetable patches. You won’t see change when God is devoid of all meaning. From birth to rebirth, to reinterpretation, to transition and oversaturation: death. When words prompted by the wine drunk off a golden, jewel-encrusted spoon are whispered but not received. Thus, they echo back, com-

123

pounding the desperation of the meek and meager believers. You won’t see it when the icons of men, covered in kisses from head to toe, don’t seem to gaze upon you as gently as before, reaching their palms higher above their chins, so that the Almighty may wrap them up in hope and affection. So that the saints will give them halos and kiss their foreheads, feverish with worry. You won’t see change even when you should be able to. When people vanish, whether to burn in hell, to be stuck in purgatory, or to break a living creature’s spine on the bathroom tile. When buildings vanish, their facades no longer covered in murals, kissed by the skillful hand of an artist, saturated with the artist’s thoughts and foreboding of what the new generation will suffer. Your eyelids down, you definitely won’t see change. An intermission where the velvet curtain hides nothing but the exorbitantly emotional actors, burning with their sincerest drama. Change is the gleaming—God!—enchanting eyes, rushing from one side of the subconscious to the other, driven to panic by the boundlessness of existence. It is how your fate line starts from your wrist, with all its turns and crossings, how it weaves through your skin and its silky meetings with the others. Change is being alone with another person, withdrawing together, and wanting to run, right away, from the deceptive tenderness, the faithlessness. Not delving deep into the pupils across, not reading into the eyelash movements, not lying, embarrassedly, about your joy and excitement. Change is leather purses instead of canvas totes; healed skin over the ever-present mark on your shoulder; bits of ground in your beloved work boots; unconquerable,

124

unconquered walls put up by people’s painstaking, stoneset stonemasonry. A train clickety-clacking on the track laid by muscle. Change is alien-looking, callus-covered palms that show the years-long training of thirst and pain. The pain of penance and forgiveness, when no Maundy Thursday will help wash away your sins or prevent you from committing new ones, despite feebly trying to give voice to your grief. Trying to comprehend the shifty precarity of an average uncertain citizen of war. Change is just denial, anger and bargaining (it usually won’t go any further), because you don’t know if the glass-plated road to Heaven ends here, behind your eyelids. They don’t let sluts or thieves in there. Murderers, with their most violent derision and dizzying loot, are always welcome. Change isn’t the cut-down branches of a tree that will never again bear its luscious, full cherries, not the cherry-coloured lips under the bristled eyebrows, not the destructive influence of substances, not the harmful smoke of burning at a stick’s end. Change is always urgent and intolerant of rage. Change is never the put-off hopes, the communions taken, or dust on the road your first love is taking. Change is being done engaging, loving, uncovering, begging, teaching and calling. Change falls right on your head and leaves you no other option but to reluctantly adjust and fall in love again.

Haidai Anna

L LEARNING e a r n i TO n g to CHOOSE Choose

126

[TO MY DAD]

Changes are the foundation of everything. They take place anytime and anywhere, even where they are not asked for. Russia wanted changes, and it got the changes. It behooves the bones of Moskals to rest in the ground. But I want to tell about my changes. And about the lesson that came with the full-scale invasion. [To

M M

Dad]

y dad is a military man. He took this position even before the beginning of the war. My seventeenth birthday was slowly approaching when I first saw the damned sheets of paper from the recruiting office. Then I got very angry and asked my dad: “Why the hell before my b-day?” Dad looked at me, a naive teenager, somewhat mockingly, as if to say, “when one is this old one should understand the importance of such things.” I didn’t really want to accept his position. Rather, I did not accept it at all. Dad could never boast of the horsepowers of his health. Frankly speaking, his health has hardly been strong in the last ten years. My memory quietly whispers to me about 2012. Ambulance at home. A tiny prayer book that could fit in a pocket. The house is full of unknown adult people in white coats, dad turned pale. I was six; I had just learned to read the alphabet. I remember how my brother and I, not understanding at all what was happening, were quietly crying in our room and whispering: “God, may everything be fine with dad.” We were kissing that prayer book and a small icon perched

127

in the corner of the closet. We were wiping each other’s tears, and we were afraid. We were very afraid. We were afraid we would never see him again. Dad had a stroke. We didn’t see him for several months, because our mum sent us and our suitcases to my grandma “for vacation.” At that time, no one explained anything. Although, was it even reasonable to explain to six-year-olds what a stroke is? Probably, it was considered completely inappropriate. Therefore, we did not really understand what had actually happened in that damn 2012. Then there was Maidan. Another damn year, 2014. I became a little older, but my eyes didn’t get less naive. I remember that I fell at my father’s feet, held them, and shouted hysterically that I would not let him go anywhere. He only repeated to me: “My baby, everything will be fine, I’ll be back.” That’s why right then, on the eve of my birthday, I didn’t really feel like hearing from dad about the war. “What war, for hell’s sake? It’s all clickbait ads!”—This was what I thought to myself. But no. The war did start. Instantly. I didn’t even have time to blink. Complete commotion. Fear. Panic. And only my ever-calm dad who at that moment was putting on his military uniform and teaching my brother how to shoot a gun. *** A blank stare. He sees you, but he also seems to notice absolutely everything with the corner of his eye. You feel these eyes swelling with tears, because you, dear one, can finally see his face. It is tired, exhausted, worn out. It grew old in a few terrible days. Someone impudently

128

stole ten years of his life from him. The hands are worn, chained by a tremor. They shake, poor things, taking out cigarettes, one by one. They wait for hugs, but fiercely meet the war. They feel its bitter aftertaste. They fight, but for whom? For your body, which the rascal enemy can cut off from your soul. Your father, he is here. He protects the country, but... first of all, he protects you. Because you are his everything. You are the sense he gave birth to. And no one but God will kill you. Because this is the essence. *** For the first time, I had a chance to meet my dad on the fourth day after the beginning of the full-scale invasion. My brother and I carried food packs and power banks to his brigade. I saw him instantly, my heart started beating a hundred times faster. He was holding a cigarette in his hands, hmm, strangely so... The last time I saw him with a cigarette was back in 2014. After that, dad quit smoking. He hugged us tightly, and once again told us that everything would be fine. He asked us to go down to the shelter in case of an air raid alert and not to neglect this rule. We listened to him attentively and tried to stay cheerful. But as soon as he said goodbye to us, I started weeping like a six-year-old child. It It

hurt hurt

so so

much much

to see him tired. to see him scared.

And the only question that tormented me, why is he here? Why not at home with us? His medical history fully

129

allowed him to stay with us. Why did he choose a military position? Time was not just passing by. Time was fought for. All the questions of a child in my head made all my power go down to naught. Next was Germany, long-lasting months away from home, March-April-May-June without family in someone else’s house. And calling my dad every Tuesday at night. He always told me that it was still dangerous at home and it was worth staying abroad, and I asked him for his permission to buy a ticket to Kyiv. I also remember his poignant “Goodnight my kitty.” No punctuation or space in the word “goodnight”. The messages that warmed my heart of a child every night and made me want to go home uncharacteristically. Germany did not reconcile me with my dad’s choice. But it taught me to respect his choice. In June, I could finally come back home. The train arrived in Kyiv, my dad was waiting for me at the station, with his arms ready to hug. Everything around seemed so pro-Ukrainian. I could see a lot of posters about volunteers’ fundraising for the military, tons of campaign posts on Instagram, I listened to the news every night. But when I actually came back home, the picture changed. People started getting used to the war. Infantilism was spreading massively, especially in language, music, and attitudes. Indifference was spreading through the cities everywhere. I could feel its breath on my back. I remember one evening, at that time the street lights were still near the house. Then one young man asked me: “Why we should not listen to Russian songs?”.

130

I thought for a long time what answer to give him. Raise my voice or send him to hell? I was thinking for some time, but then I said quietly: “Are you seriously asking me that? And do you think this question is appropriate? Laconic and undeniable? You know, my friend, my father is not at home. I remember him when he was young. How he put on his suit every morning, drank tea with us, and drove me to school. I loved this little trip to the place where I studied. It was dear to me. I knew that everything would be fine because dad was there. But now... for a long time, dad hasn’t slept at home. Dad does not have lunch with us at the same table. He does not wake up in the same house with us. Dad has long stopped fighting over unwashed dishes and spiders. Dad doesn’t drive me to school every morning, and I don’t go there often either. But he calls me every day. And more, in the middle of the night he wishes me a good sleep. Dad believes in me. Dad trusts me. He looks into my eyes and sees my bold power. Dad is proud of me and knows me inside and out. Dad, despite the nights apart, remains close. Dad protects me, among the bullets. And you, he defends you, such an ignorant and somewhat stupid person. I’m afraid to wake up and not hear a call from him. I’m afraid I won’t see him at home again. He changed his lightning-fast career for weapons, for the protection of your home. His warm bed got replaced by a damn cold floor. And you ask me: “Why is Russia evil?” or do you think this question is appropriate? You sleep in the bosom of the Lord, although you do not recognize his presence. And I am one of those from whom Russia took away a young father. He will not return from the war young.”

131

*** Indifferent, powerless people. What a gigantic mass of them. They destroy me with their presence and their existence. I want to hang each one of them on a hook and ask them why the hell they are still alive, why they are not afraid to bear losses. Let them lie down under those damn tanks. Let the machine crush their lungs. So that they do not know what the will is and how it is to breathe. Their freedom is a habit for them. It carries no value. If they are not afraid of that death, then maybe it is better for them to die? *** I met masses of indifferent people, and they scared me. Indifference became alien to me during all the time I was abroad. Only one question worried me then: how does my dad fight with all this? How does he manage to ignore the devaluation of his work? What is it like for him, a military man, to hear katsap words, to hear orc songs? And why hasn’t he given up yet? Where does he get this power of patience? I remember witnessing his conversation with my grandma. She often visited us when dad came home to reprimand him that his place was at home, not on service. *** He looks up, his look is strict, not angry. Kind of confident. But that look is kind. Not a beastly look, but human. And he says to her, wrinkled, morbid, worn out with her age: “Mom, do you know what this pain is? Don’t you understand? It’s not that I’m standing with a gun in my hand. This pain is in those lists that are sent every day. Where there are two or three children in the column opposite to each dead person. And when the guy is a little over twen-

132

ty, and his child is just starting to crawl. And he is there no more! HE IS GONE! And those children? He is only eighteen, he should study, love women, see the world. And he takes up weapons, voluntarily, when he hasn’t even seen his children yet. These guys die. And the guy should be taking care of his child. But he will never see his son again. He didn’t even have time to fall in love with someone, and the Russians ruined his soul. They stole his soul from his body, the bitches. The guy is gone. And his hands have never held children yet. This is the pain. And you are telling me ‘Son, stay.’ What do you mean, ‘stay,’ mom? HOW CAN I STAY?” *** He lowered his eyes, covered them with his hand out of shame, because it was the first time that he raised his voice to his mother. I watched all this from the side, I was silent. He is right, and only Muscovites are to blame for this harsh truth. Grandma was crying. I didn’t know then whether it was appropriate to hug her. Would it be appropriate to support with words when you have nothing to say. I think it was then that I began to understand more deeply why he had decided to become a military man.

HE JUST W A N T E D US TO BE

He He To To

didn’t just

want not wanted be be in

to be US after the

with to

us. be. him. future.

He took responsibility for it.

Dad reconciled me with his choice. And he also

133

taught me to choose what I love. To always choose. With every word, every thought, every action.

Honta Kamilla

S w

e SEA aWAVES v e

a s

135

t’s raining. Cold sand envelops my feet. But every now and then it is washed away by pleasant sea waves. Or at least I could call them pleasant if it was not March outside, but at least June, and the wind was not blowing from all sides. In general, I am sitting far from the expected beginning of the sea. Somewhat 25 meters away. However, high waves hit the shore with such force that their tips turn into foam and reach me. Looks like a storm is brewing... *** Mum, dad!—A joyful voice spread throughout the flat. — Guess what! — What’s happened, dear? – Mum responded first. — Do you remember that I wanted to dedicate a piano song to you both? — Of course, we do.—Dad answered, having just turned off the phone with an updated news feed. He looked at me and then added: — How can we forget something you have been thinking about for days, writing it down, pressing the keys, and then rewriting everything again and saying that you cannot do it? There was so much noise in your room! And this lasted for how long?... — About two weeks.—My mother said, wiping the freshly washed glass with a towel. — Ha? Oh, thanks, sure. Although I know nothing about this, I can say that you are doing well. A warm smile appeared on his face. I adore this smile so much that I would give anything to make my parents smile more often. — Hey, I didn’t just do this one thing during all that time! I needed time for homework and other stuff! And by

136

the way, this is not why I am standing before you now! After a few seconds of indignation and another short pause, it was the time for the most important news: — Well, the wait was worth it! — Really?—My mother gasped in pleasant surprise. — Yes, really. I have finally finished writing it. Can’t wait to play for you! I even rubbed my hands together as a sign of me getting impatient. I was practicing so much! And I didn’t want to postpone this undertaking for a distant “later.” However, my parents, especially my mum, had other plans. — Daughter, maybe a little later? After dinner, for example. I still have something to cook. — Maybe I will have to go to the store for groceries. Oh gosh, what a hassle! — Well, I can go get the groceries. I can also take a little walk. Have a look and tell me what we need to buy. Without uttering a word, my mother started looking for something in her phone, in her notebook, checking if there are certain products available in the fridge and the drawers. She had every ingredient for her delicious meal. But there was no bread at home. So I quickly got dressed and ran to the kitchen again. — I’m ready. What bread should I take? Give me 30 hryvnias, please. Or how much does it cost? — Listen, Mirochka, maybe you shouldn’t go right now? Can you see the grey cloud coming? You will get caught in a downpour, you will get ill. Do you need that?— My mother started dissuading me. — Olena, Myroslava is not a little girl anymore. If it starts raining, she will come home, don’t worry.—My father intervened. — But is it worth sacrificing her health for the sake of

137

one loaf of bread? — No “buts!” The child does not get out a lot. Let her walk and breathe a little. Nothing will happen to her in a few minutes. Why are you so worried? It’s not just about the weather, right? — She really needs a walk, I agree. I just have a feeling that something is going to happen... But I think it will be nothing serious. She quickly gazed at me. — Daughter, there are 50 hryvnias in my wallet. Take the rest for yourself. — Thank you! I will be back soon!—With these words, I ran to my mother’s bag hanging on one of the hooks in the corridor, took out a purple bill from her wallet, and immediately ran out of the flat. There was indeed a huge gray cloud over the city, but the streets were much brighter. They were illuminated by the sun’s rays that miraculously fell to the ground through the humps of the “rams.” I always call such clouds “rams” because they have rounded ends and look as soft as wool. If only I could touch them! But it was unlikely that I could do it, standing in the place where I was standing. And renting a plane and then jumping out of it isn’t such a good idea, you know? “No way do I want to die,” I thought then. But let’s not talk about this now. I passed by the store where we always bought bread. The store is not far from home, and the pastries there are incredibly tasty, but it seemed absurd to me to miss the opportunity to walk the streets of an almost empty city. Because of the approaching rain, only a few people went outside, and just for urgent matters. So the whole space seemed deserted, and this attracted me. Silence... Or maybe I shouldn’t have gone all the way to the

138

other end of the city? As soon as I bought the bread and left the store, an air raid alert could be heard. This sound is unbearably terrible! It’s been a little over a year since the beginning of the full-scale invasion, but I still cannot get used to it. I feel the alert not only externally, but also internally, especially in the heart area and on my fingertips. For most Ukrainians, the alert has become so commonplace that almost no one pays attention to it. I’m not even talking about going to shelters. After a minute or two, the alarming sound subsided. I ran home as fast as I could. “My parents will definitely be worried if I don’t go back home now,” I thought. But I was not even half of my way when I heard a whistling sound, like... a missile. I automatically covered my head with my hands holding a loaf of bread and froze... Suddenly, something flashed in the sky. Bright yellow light could be seen over the city. It was accompanied by such a loud explosion that my ears rang, and then for a long time after that there was a ringing in them. During the entire period of hostilities in the country, I have never seen missiles flying so low over buildings and being shot down by air defense. Fortunately, I thought, none of the buildings was damaged. So I quickly ran home again. I didn’t even attach much importance to another explosion that was already here, on the ground. Perhaps because of the noise in my ears that still remained after the missile was shot down, I could hear that crash much less. I myself wanted to think that it was some kind of echo, despite the fact that the earth was shaking. And that’s why I continued on my way home. Once again, I remembered the song that I dedicated to my parents. I was full of inspiration to play it! However, I did not get back home. And I will never play that song for them...

139

On my way, I could smell a strange smell almost all the time. Whether it was burning plastic, or wood, or maybe some other materials, it was unclear. The smell grew stronger with every meter. When I stepped onto the territory of our yard, all the pieces of the puzzle came together. It was the second explosion, and the bad smell, and my mum’s premonition... Glass all over the ground, broken, in small pieces, fell down from our building and the building next door due to the missile fragment hitting and damaging the gas line, according to the people standing outside. Probably, they ran out of the building. There was a lot of commotion and panic among the people. I took a few steps closer. My pace was slow, uncertain, heavy... My heart sank from what I saw. While I was looking at the damaged house, the loaf of bread fell from my hands, holding until the last moment. Almost immediately, hungry pigeons flew at it and began to eat, despite the plastic packaging. The fire affected more than one flat. And they all burnt to ashes. Among them was mine. A lump came to my throat. There, inside, were my parents! I don’t know exactly where the missile fragment hit then, but they were too close! If only they hadn’t been there, or if only the damned rain had started! They could have saved themselves. And now there is hardly anyone left alive there... At first, I couldn’t even breathe properly. Shock, confusion. And then the tears fell one after another and became an incessant river. I wanted to scream, but I was completely speechless. It seemed as if I was not in this reality. Everything got blurred in front of my eyes, my legs and arms were shaking incredibly. But I ran. I ran from one building to another. Building, street, number of the building, address; number, address, building, street; address,

140

number, street... And I did that three times. I hoped I was wrong! I hoped this was not my building, not my street, and not my flat! Yes, sure! My parents are alive and well! I just turned the wrong way. However, those damned rectangles with numbers and words on them did not change! I couldn’t believe my eyes, it couldn’t be true! Mum... Dad... They are the only people who have always been there for me. I was lonely all my life anyway. I had, of course, a couple of acquaintances, but they were not interested in anything, except for stupid things and senseless spending of time. There were only my parents. And now I have no one at all... It would have been much better if I hadn’t gone anywhere. I would have stayed at home and spent the last minutes of life with them. I would have told them how much I cherish them, I would have hugged them. It would have been better if I had died together with them. I could not look at it for a long time. And I didn’t even want to. It was painful to remember all the moments spent together, to look at the building blackened by the fire, and understand that it will never happen again. Unbelievable pain... My legs started walking on their own, I had no idea where to—until I saw the sea in front of me. Here the wind was much stronger than on land. I don’t understand why I ended up here. I have never loved the sea, even though I have lived here all my life. However, this was the place where I felt a little calmer. I sat down on the damp and cold sand, taking off my shoes. This way you can feel the sand much better. I started drawing mindlessly some lines on the sand, then erasing and drawing again with my fingers. I really didn’t think about anything. Not that I didn’t think, I didn’t even want to do it. I didn’t want anything at all. I didn’t want to talk,

141

I didn’t want to play the piano any more, and I don’t think I would have even touched a plate of food if someone offered it to me. And I didn’t even want to sleep. Or, rather, I could not. It was already getting dark at that time. Probably, it would be nice if the orange sun wasn’t blocked by a rain cloud. Though, no, I didn’t care. I was just as indifferent as I could be to the gray sky. This kind of weather better described the state of my soul. Later it started to rain. And my tears merged with drops of rain water. The downpour continued throughout the night. Yes, I sat for several hours in a row with my hair wet, watching the ebb and flow of the sea waves. I wanted to sleep, I had a headache, but I couldn’t fall asleep. At dawn, the wind grew stronger. The sea did not yield to the wind. And it seemed that their rampage grew bigger and bigger every minute. I didn’t want to get up at all. But sitting in one place all the time isn’t an option either, right? I slowly rose to my feet, staggering, because it is quite difficult to immediately maintain balance after a long period of immobility. My legs went completely numb. I approached the blue turbid water. And yet it was beautiful, deep! I wanted to drown myself... Of course, drowning is a rather primitive form of suicide, but there were no other options. I longed for one thing—to die here and now without any extraneous thoughts. I had nothing left to lose. I took a step forward, no hesitation. Salty sea water covered only my feet to the ankles. It was cold, even very cold. In a few seconds, my limbs started going numb from the cold. I wanted to go even further, but something by accident stopped me. Voice... Such a familiar voice... Somewhat similar to my dad’s. Or is this really my father?..

142

— Myrosia.—This is how my father almost always addressed me. The voice sounded obscure, as if from the depths of my brain. That’s why I thought that these were just my memories. — Myrosia, be happy! We love you! And the voice grew so sharp, so real that it seemed that someone was really standing behind me. As long as these words sounded, I was completely stiff, and then I quickly turned back. I thought I would see my dad, run up to him, hug him, and realize that everything was just a terrible nightmare. However, there was no one there. Not even a soul. Even the people who constantly walk along the shore seemed to have been blown away by the wind. And I got scared again. I didn’t go further into the sea. I just looked into the space where my father was supposed to be standing now. At that time, a strong wave hit my legs, and I fell to my knees. The longer I realized that he was not there and would not be there, the more despair I could feel. So, standing waistdeep in water, crying, I said to myself: “What... What am I doing? Is this what I wanted, to die in some salty water? Wouldn’t my parents be disappointed if I did it anyway? I’m sure they would be... Or maybe don’t I want to find someone besides them, whom I can rely on, whom I can trust? Fall in love with someone infinitely and mutually, and no longer feel this loneliness! At least to find friends, I’m not talking about love! I think it’s worth a try... It will be difficult. After all, I spent my whole life with them, and now they are gone. But they always believed in me. That’s why I will believe as well! If it doesn’t work out at all, well then, that’s my fate. I will try to live happily, as my dad asked, until...” The water receded from my feet. Wave. Another wave, only much stronger, faster, and higher. First, I was

143

carried away from the shore, and then covered with a layer of water. As soon as I decided to live a little longer, I was surrounded by death from all sides! I was carried farther and farther from the shore, and I only had enough strength to quickly breathe air in my lungs and find myself under water again. But despite this, the suffocation was terrible. I swallowed a lot of water. The most terrible thing was that I could no longer even somehow float on the surface. My hand movements were not enough. And about three minutes after I was covered by a wave, I felt neither the taste of salt water, nor how it burns my eyes, nor the March cold. I didn’t feel anything. My heart stopped. Now, probably, I am lying somewhere on the sea bottom, in a place where the current carried me. Now I understand that the sea was a different version of life. It cannot exist without waves. Just as life—it does not stand still, it cannot exist without constant change. And the waves are these changes. Maybe, they muddy the water, destroy sand castles built by children, but they are important. Both big and small, all of them. Without them, the sea would turn into a salt pond. And everything that happens to us makes life different from mere existence. It can be difficult to cope with them, sometimes almost unreal, but these are waves! We need them. Yes, they take life, but you don’t die completely. Because somehow, I’m still alive. The place I’m in can hardly be called Heaven or Hell. However, there are many people here, that is, their souls. The body dies, but spiritually, people still remain on earth. They walk, watch their relatives and other people who even sometimes hear us! That’s why I heard my dad’s voice on the shore. Of course, there are mischiefs who play the role of obsessive thoughts and do shenanigans to others. But there are real-

144

ly few of them. Most of them are always silent or can utter some short advice. But, unfortunately or fortunately, living people will never be able to see us. But they remember a lot of us. And remembering is the most important thing! As long as a soul exists in the hearts of the living, it does not disappear. I haven’t met my mum and dad here yet, but I know we’ll always remember each other. And, remembering them, I will know that everything is fine with them. As long as this is true, I will be alive. And I will live forever...

Kniazevych Veronika

M y MY M MARICHKA a r i c h k a

146

he rays of the morning sun are shining through the window and illuminating the slightly shabby oak parquet, they are falling on the pale pink wallpaper of a small room hidden on the ground floor of a private house in a village in the Kherson region. The door creaked as if someone leaned on it with all their might. Into the room, wagging his tail merrily, ran Chestnut, just a simple dog of medium height with short brown fur which always stood on end, and with eyes as black as beads which, as my aunt Oksana says, can look into your very soul. Aha. I remember him grasping me with his teeth a few months ago. He left such a dent from his incisors that I thought my service was over, but no. Marichka decided that it will be a memory for years, because everything is changing in a flash, so the only thing left for us are these small memories. And who am “I?” I am a personal diary and a parttime silent psychologist. My owner, Marichka Ihnatenko, inherited me from her grandfather Stepan. Back then, I was brand new, leather-bound, with even and smooth sheets, like a guitar player’s string. He himself did not write a single page. He always didn’t have time, or maybe from the very beginning he planned to give me as a gift to the little girl who didn’t even know how to write at the time, but lay in his arms and blinked sleepily with her blue eyes. Year after year passed. Someone was growing up, and someone was getting a crown of gray hair and bending down. I was with them all the time: I lay in the grandfather’s wicker basket or his large pocket, together with five hryvnias for half a loaf of bread in the village store and “Red Poppy” chocolates which red-cheeked Marichka called “chokas” when she was four years old. Later, when these two came back from the forest, they brought a lot of

147

different flowers and medicinal herbs. They dried most of them, but also left one of each and put them between my pages to let them dry. Moreover, grandfather Stepan had a good command of a pencil and a brush. Once he dreamed of joining an art school, but his parents did not allow him, so he studied to be a welder. But hands remember everything! Of course they do! Talent is not a dying thing. Therefore, every Sunday, sitting on the banks of the Dnipro river, they were drawing everything that Marichka’s little finger pointed to: blue water with crystal reflections, a white water lily somewhere over there near the shore, and tall willows leaning over the quiet river, as if looking at their own reflection, like dainty young women in front of a mirror. Grandfather’s skillful hand made the sharpened pencil dance on the paper, drawing straight, then round or zigzag lines with dark graphite. Simultaneously, he sang every time: “I will draw you the sun, the grass, and a long river. I will tell them to love and take care of Marichka!” A minute, five, ten—and a sparrow, a flower, a willow branch or a haughty goose which in real life Marichka was quite afraid of, were looking at the girl from the paper. And everything was fabulous, unusual for Marichka. With her eyes wide-open, she was happily looking at the colorful drawings which looked like they were alive. There were no black colors, only bright yellow, grass green, sky blue, fiery red, and many others that seemed to better spill out of the page and take off somewhere over the Dnipro. — Grandpa, why does your blue pencil wear out so quickly, and the black and gray ones are almost new?— The granddaughter once asked. She carefully stacked the pencils and compared them by height.

148

— Because you and I often draw the sky. And not just the sky, but pure and free sky, just like life itself. You look into the blue and feel calm, feel that everything is going as it should, no matter what time of year it is. But black and gray.. Unfortunately, everyone will see a lot of them in their lives, if not now, then later. And there’s no getting away from that, – the grandfather lay down on the grass and threw his hands behind his head. Marichka did not fully understand his metaphors, so she chattered merrily: — Aha. Birds, as they fly in the sky, start singing straightaway. And I feel like singing when I look at the sky. It’s a pity that I can’t fly, otherwise I’d just bolt somewhere. — Come here, my migratory bird,—he called the girl, laughing hoarsely. Marichka lay down next to him, resting her head on the wicker basket. The sun scorched and put a new tan on grandfather Stepan and Marichka, already as dark as the potatoes from the basement. Only a brisk breeze saved them from the summer heat. The wind pulled up the hem of the linen dress that her mother had bought in the city, and then whistled somewhere around the corner of the house. And they just kept lying there. Grandfather was telling about Zaporozhian Sich, about the Cossacks and their brave commanders, he was citing Shevchenko and Lina Kostenko: “... Humans do not fly... But they have wings. They have wings!” Exhaling deeply, the girl rose from the pillow. She sat on her bed, looking around the room. I immediately felt her warm fingers on my cover and how abruptly she took me in her hands, pulling me out from under the bed. She opened the first pages, sobbed once, twice, and I began to collect her hot tears. Although no, those were not exactly tears. Those were words—unuttered, incom-

149

prehensible, and not heard by anyone but me. But that’s even good. Today Marichka probably had a blue dream again, where she remembered her grandfather Stepan, his warm hands and soulful songs. He passed away a year ago. There is only the sky, and we go to look at it at the outskirts of the village. And today, on a February day, Marichka, me in that faded wicker basket, and Chestnut were walking towards the Dnipro. It was so good there and so calm. In one place, where the water washed for itself a cozy nook, the willows intertwined with their branches. This is where our transit point was located. Marichka took out pencils, a pen, and me, her old friend, from her bag. Turning the pages to the middle, she began to write. She has done this every day since her grandfather passed away. She gathered all the positive things in one place, and then reread them and laughed, and it was so nice to listen to her clear voice. And although it was a little difficult and sometimes bitter in her heart, Marichka did as her grandfather told her a few days before his death: “Granddaughter, take care of color in your life while it is possible.” But later her laughter subsided, and the house turned somewhat gloomy and gray. And then I remembered the grandfather’s words: “Black and gray.. Unfortunately, everyone will see a lot of them in their lives, if not now, then later.” And this “later,” unfortunately, came in its worst manifestation. That terrible day I was lying on the desk in the room. Everyone was in a fuss, and Chestnut was whimpering piteously under the bed. Sirens, like the mournful cries of unknown creatures, were wailing over the streets, and the cries of neighbors, as well as the roar of engines filled the hearts of all residents with even greater worry. In the living room, the TV was on, with the news channel aloud. In

150

tears, Marichka was calling her father who was just about to come back home from the night shift at the factory. He ordered her to go down to the basement and wait for his arrival. I was stuffed into a backpack with clothes and some food, and ended up in the basement together with Marichka, her mother Oksana, Chestnut, and grandmother Liuba. Fortunately, many years ago, when designing the house, grandfather did not skimp on this part of the building. After that fateful day, everything changed—the world, people, and my Marichka, because she is also a human. Moreover, she is a teenager, a person who had ambitions, plans, dreams of establishing herself in the city and becoming an artist, in order to fulfill what her grandfather was not able to do in his time. And what instead? Terrible reality of war where the line between life and death was thinner than a thread, and sirens made the blood boil. Every moment, despite the frantic pounding in her temples, in order to overcome her fear, Marichka opened my wrinkled cover and wrote—to somehow distract herself. More and more often she was crying, drawing out rough letters with a trembling hand. Her tears were not like those that dropped from her eyes on solitary mornings. They were no longer hot, but icy, like fossils of human feelings. It seemed that all the pages inside me turned black, became hard and faded. There were almost no color drawings on them, only sketches made with a black pencil and many, many paragraphs of text, excerpts from songs and poems. And thus a year has passed... A lot of things happened to us then: not good, but very dreadful ones, the ones you have no gut to tell. Summer greeted us with gentle sun. Earlier, on one of the pages, Marichka even wrote that everything has become a little similar to her peaceful childhood. Everyone

151

in the house learned to live a new life, to adapt, and few people remembered me. I was lying on the table and waiting for my time. I think that because of the bad associations or being busy with studies and household chores, the girl gave up on childhood habits. The war made even little children become adults, no matter how sad it sounds: they thought differently, and their desires became realistic. I’m not the same anymore as well. My binding is worn out, and a blue stain of acrylic paint can be seen on the back. However, my pages kept something permanent in them, with the taste of old times. There was also something else inside me, a clearly imprinted shade of change: from grandfather’s blue sky on the first pages to black chaotic drawings that screamed with real voices of wounded, tortured innocent people... It is impossible to forget such things. Oh, I can hear those voices again, somewhere outside the window. My heart is bleeding... Oh no. These are the voices of my owners! This is my Marichka! And grandma, and mother. What has happened? I can hear screams again. They ran into the house. — They blew it up! Oh gosh, they blew it up! — Marichka, the water is rising! Grab your backpack! The water is already in the house, — mum was shouting, her face red. — The fence fell down!—The grandmother’s voice could be heard through the sash window. Marichka, knee-deep in water, was trying to reach the table. There I lay, her diary, her only emotional stability, as it turned out. The water kept rising, and there was no way to stop it. She did not reach... She did not reach me and ran somewhere with her mother. Grandmother Liuba rushed to the cattle.

152

An hour later, everything around fell silent, as if death was again walking through the yards of our small village. People didn’t speak, cattle and chickens could not be heard, only splashing of water. The water, of dirty gray color, bound everything. The water rose high and brought everything under it indiscriminately. The bodies of Chestnut, Grandma, and Mum lay lifeless under the gray blanket of water. My soggy sheets were floating above them, and Marichka, in tears, was looking at them, holding on to the sewer pipe, and for her this day became even blacker than her basement drawings.

Sofia Nehary

The Shades of THE SHADES C OF h CHANGE a n g e

154

O O

ur world is enormous and diverse in all of its manifestations. That is what people are—manifestations. However, of the four thousand nations on Earth, just one is experiencing all of the emotions, the feelings that have never been felt before, and trying to comprehend every single thought that comes to mind. This nation is Ukraine. I am alluding, of course, to events that are happening with abnormal speed, the changes themselves, and that is what gives us this unique shade. What was the starting point of this baffling life for us, though? It was the full-scale invasion. That is what got us both out of our beds and out of our permanent habitats, including not only our family homes but our sense of belonging to communities, our professional identities, our paths and directions. These extreme circumstances are the accelerating factors in losing or gaining, they balance everything out in the grand scheme of things. But how do we deal with it on a smaller scale of individual people—those who lost everything, or even their lives? Can we work through our own issues and go through personal change while everything around us is “running,” crumbling, seemingly with no coming back? Why is it so important to keep doing our own work while staying aware of where, when, how, and thanks to whom we are able to work at all? On the 24th of February 2022, as everyone likes to say to hook the readers’ attention and rope them in, there was a jump on the graph of Ukraine’s war against Russia. Yes, the sudden increase that we are used to seeing in mathematics textbooks when studying functions. This has been the largest increase in activity in eight years, the fastest, and impacting the most people. Even though, fortunately, not every single person has seen the violence of the inva-

155

sion, everyone still felt a difference in their actions, their character, their values or thoughts, because the common mood has changed. Our air itself is not the same as it was. This is what change is: it needs to be studied from different angles. How long since it happened? What are the results and outcomes? Control and updates. Since the horrific war broke out, time has not flown as normal. Do the critics ask if that is for better or for worse? For better, supposedly, if it means a quicker ending; for worse, if you cannot adapt to the new rhythm and do not possess the agility—not to change your convictions (meaning: separatism), but to mold your routine to the abnormal circumstances. Many Ukrainians no longer live in their usual places, working jobs they would have never picked up had the even tempo of unaffected life not left them. It all happened suddenly: we were thrown forth 5–10 years, in payback for a long history under the “protection” of other countries. I remember the two-week pause: happily, that is how long the incomprehension stage lasted in our town, at the beginning and with no breaks. It took away the pre-existing problems, the calamities that seemed to ruin our everyday lives. War is a demonstration of the highest sort of loss and grief, and everything else is devoid of meaning to the point where we are ashamed of what we used to get hung up on and worry about. I do believe that our meticulosity did well by us; had we not trained the capacity to fight within ourselves, we would not have been able to withstand the pressure we are under now. War has not rid us of unfinished business. War changed it and gave us a push towards realizing that it will always be there. We just need to accept this burden and look for ways to finish it, and find the strength to persevere as we have seen so many do. This is change. The most important thing is recognizing

156

it for what it is, accepting it, and embracing it. Right now, we do need to consider our natural lifespans, keeping in mind that life is fleeting. For some, one day, month or year will last inexpressibly long, while others will not have the time to accept the challenges we get suddenly but aptly. By this, I mean that war has had a positive influence on me, which does sound weird and stiff. A new feeling has come upon me, and it has not let me steer of the course of what I desire. I think it is the focus on the present—inexplicable as it is—that has helped me achieve the results I have now, while also turning my attention to certain correlations that would otherwise have escaped me. War has changed the speed at which we react to many things, but this may just be a positive that works for us in the future.

Panchyk Anna

Echoes of ECHOES OF T iTIME m e

158

am an old, weathered photograph, hidden away in a dusty wooden box. Time has worn away at my edges, leaving me frayed and faded. But within the confines of this box, I hold memories of a world in turmoil, where the shades of change are etched upon the faces of the people captured within me. I remember the day the world changed. It was a morning bathed in golden sunlight, a deceptive calm before the storm. I was held by trembling hands, placed upon a mantle, and surrounded by a family on the verge of upheaval. The young boy, his eyes filled with a mix of curiosity and fear, stared at me as if searching for answers within my faded hues. War had arrived, and with it, the inevitable cascade of change. I witnessed the subtle shifts that rippled through the household. The once-lively conversations are now hushed and laced with anxiety. The laughter that once danced through the rooms, was replaced by solemn gazes and whispered prayers. In those early days, I felt the anticipation of change, like an electric current buzzing through the air. The boy’s father donned a uniform, his eyes filled with determination and a touch of apprehension. The mother, her smile a fragile façade, clung tightly to her son, her touch a bittersweet mix of love and longing. As the days turned into weeks, the shades of change deepened. I watched as the boy transformed into a man, burdened by responsibilities beyond his tender years. He walked with a newfound purpose, his eyes now reflecting a mixture of resilience and sorrow. In his hands, he held a letter—a lifeline to the family he left behind. Through the lens of my faded frame, I captured moments of raw emotion. The heart-wrenching goodbyes, the

159

tearful reunions, and the silent nights filled with prayers for a safe return. Each click of the camera captured the essence of their hopes and fears, freezing them in time like fragments of a fractured reality. The war raged on, and the shades of change grew darker. Destruction reared its head, transforming cities into ruins and lives into mere fragments. Yet, amidst the chaos, the human spirit persevered. The resilience of those left behind, and their unwavering determination to rebuild and find solace in the aftermath, painted the shades of change with a glimmer of hope. I watched as the boy-turned-man returned, his eyes filled with a profound weariness. The weight of the war etched upon his face, lines of wisdom mingling with scars of anguish. But there was a newfound light in his eyes, a deep appreciation for the fragility of life and the power of change. Years passed, and I remained hidden away, preserving the echoes of a time long gone. The boy became a grandfather, and his own children grew up with stories of courage and sacrifice. And within those stories, I found my purpose—to bear witness to the shades of change, to remind future generations of the resilience of the human spirit in the face of war. Now, as I lie within this dusty box, my edges crumbling, I realize the significance of capturing the shades of change. Each moment, no matter how fleeting or devastating, adds a brushstroke to the ever-evolving mosaic of life. Through the lens of an old photograph, I am a testament to the enduring spirit of humanity, forever frozen in time, a reminder of the beauty and strength that can emerge from the depths of darkness. And so, I implore you, fellow creators, to explore the

160

shades of change, to capture the untold stories that lie within objects, emotions, and moments. For it is through these unconventional perspectives that we can truly understand the intricacies of war, the tapestry of experiences that shape our world, and the indomitable spirit that carries us through the storms of change. As the war continued, I witnessed the transformative power of destruction and construction. I watched as homes crumbled, reduced to rubble and debris, while others emerged, resilient and defiant, as symbols of hope. The cityscape changed, its once-familiar landmarks disappearing, only to be replaced by scars of conflict or new structures rising from the ashes. Through the lens of my faded gaze, I witnessed the dichotomy of change—the destruction that tore lives apart, and the reconstruction that promised a glimmer of normalcy. Each shattered building carried the weight of countless stories, whispers of lives interrupted, while each brick laid in the foundation of a new structure spoke of resilience and determination. Amidst the chaos, I also captured the shades of change within the human heart. Fear and despair mingled with courage and resilience. I saw the evolution of emotions, from paralyzing grief to a fiery determination to rebuild. Hope flickered even in the darkest moments, a persistent flame that refused to be extinguished. In the eyes of the soldiers who passed through the war-torn streets, I saw a kaleidoscope of emotions. Some carried the burden of guilt, haunted by the choices they had to make in the midst of chaos. Others wore the mask of stoicism, concealing their pain behind a façade of strength. And there were those whose eyes reflected a deep well of compassion, reaching out to heal wounds that went be-

161

yond the physical. Through it all, I remained a silent observer, capturing the moments that whispered of change. I watched as children, caught in the crossfire of conflict, found solace in the smallest of joys—a makeshift swing amidst the ruins, a toy soldier fashioned from scraps of metal. Their innocence clashed with the harsh realities of war, but their resilience served as a testament to the human spirit’s ability to adapt and find the light even in the darkest of times. As the war drew to a close, the shades of change took on a different hue. A fragile peace settled upon the land, bringing with it a fragile hope for a brighter future. I witnessed the tentative steps towards reconciliation, as former enemies learned to coexist and rebuild together. It was a painstaking process, marred by setbacks and lingering wounds, but the seeds of change had been sown. Now, as I lie here, my colors faded but my memories vibrant, I recognize the importance of capturing the shades of change. It is through these fragmented moments, seen from the perspective of an object, that the tapestry of war can be woven with depth and nuance. Each object holds a story, each emotion reflects a journey, and each moment captures the essence of the human experience in times of turmoil. So, dear creators, let us delve into the depths of imagination and explore the untold narratives hidden within objects and emotions. Let us shine a light on the extraordinary in the ordinary, on the resilience that emerges from the darkest corners. Together, we can weave a mosaic of stories that will transcend time, allowing future generations to piece together the shades of change and understand the indomitable spirit that carries us through the storms of war.

Plias Diana

RED AND Red and black are BLACK ARE THE the same color SAME COLOR

M M

163

y 6-year-old self really liked choosing. At some point, I even thought it was my hobby. You can imagine my frustration when choosing my favorite color was not even nearly a successful job. It was my biggest struggle, and I hated every second of it. After I told my mom about it, she made it her duty to help me. We sat down in our kitchen, poured a hot cup of tea, and opened up a laptop. What she was reading only confused me even more. She said that red meant passionate love, green meant perfect summer grass and abundance, yellow meant sun and joy, and black meant death and an end of something, so all I had to do was listen to the meanings. I did not choose my favorite color that evening, but I knew that I did not like black. Why would I? All I ever wanted was love, peace, and an endless life for my loved ones. I just needed to figure out which color signified that. I could have chosen red, but it was too little of a color; it meant only one thing out of my list. Nevertheless, I decided to keep it as my second option, until I found this perfect mysterious shade of what I needed. When I turned 7, I still shed tears over a non-existent favorite color. But then I had another hobby, besides choosing. Painting fascinated me, and maybe it could be of help in my situation, so I chose it without any additional thought. I was lucky that year, as I just started school, and one of the subjects was art. I loved it! Until I found out about a horrible secret, which no one ever told me about… My art teacher was brutal enough to share that black is the strongest color. She said that black can make any color disappear, winning this colorful battle of life with its darkness. At first, I thought that she was torturing me, just making fun of my little gullible self. But how shocked

164

was I when joyful sunny yellow, which was pure happiness for me (and my parents always said that happy things or people defeat all the bad and cruel ones), was devoured by a blackish shade that I had that day. I thought that it was the highest evil of all. Not only was my fresh, beautiful sketch ruined, but my day was as well. As years slowly went on, I was finally spared by the cruelty of colors. It seemed like an ordinary evening by the lake… I was sitting on my personal bench (it wasn’t really, but thinking that I was an owner of something even as simple as a bench brought me comfort) and just observing my surroundings. This was the evening when I saw them. Them who finally made me realize that white will be my favorite color. Doves. I was so happy! “Of course, white!” I was screaming in my head, while smiling with all the teeth I had. White was the calmest color I knew, it meant love and peace, it was immortal, it was a beginning of something. It was the purest thing I knew. White was all I ever wanted. That ordinary evening brought me the biggest relief, for which I was forever grateful. With my favorite color in mind, I believed that all of my sufferings came to an end. I just turned 8 at the time. During that year, I realized that I heard a lot of people talk. They always talked about all different things: they talked about weather, food, children, and jobs, and then they talked about politics, wars, crime, and death. It felt like nonsense. At that time, I believed in magic more than in all of those things. I remember thinking to myself how intelligent my peers are if they also find those topics absurd, and why do adults get stupid as they get older? One of the most outrageous lies was that teenage years are going to be hard. “How can it be so?! I want to be a teen, and I do not like hard things!” I thought to myself, while choking on

165

the fear that they may be right. I was 8, and it was 2014. I was hit by the news that my dad was joining the color green. It was not a “grass green” or a “sour candy green.” It was an ugly, sad, and desperate dark green. It was “military green,” “I am going to war green,” and I hated it more than any other thing ever. I could not comprehend that a color so wicked could really exist. I was 8 when I first suspected that they might be right. I was 8 when I first questioned if the colors really meant what I thought they did—questioned if my peaceful white really meant something. I remember understanding that green was not the real villain, that black was at fault again. This jinx of a color stained a perfectly normal one with its dirt full of death, destruction, fear, and horrible endings. I did understand, but I just could not help it. All I could do was to pray from day to day that the black would not get my beloved father. And I was privileged enough to get my prayer heard. He was safe, he was home, and he did not wear green anymore. I was 16, and it was 2022. I was 16 when I knew they were right. I was 16 when I was still trying not to lose hope about a happy life ahead, with my favorite color in mind. I was 16 when I came to the realization that I would have never imagined that alongside the continuous inner battles of teenage years, the tangible war was just around dthe corner, waiting to ruin all the colors I ever knew. The next couple of days I truly tried to find comfort in the purity and power of my dear white. The only thing I remember clearly after that is finding myself in the most colorless place on earth. For the first time in my life, I did not hate any color because there was nothing to hate. There were only sounds of missiles flying, artillery shooting, houses burning, and people crying. I did not have time to hate them.

166

My routine now was full of fear, crying, running, screams, deaths, panic, fire, explosions, falling to the ground, and hope. I still hoped that if I begged hard enough, my favorite color would have come to rescue, and the most colorless place on earth would shine again with the light of freedom, peace, and love. I lost the ability to pray and beg on day 6. I would just wait. Mostly, for an explanation on why such an important choice of my 8-year-old little self did not matter. I got out of the place with no colors, but every single tone was not the same now. “Ugly green” was divided into “my dear Ukrainian green” and “cruel invading Russian green.” A brighter shade of green was reminding me of money, which some people like to use to measure someone’s life with. Yellow just did not seem as bright anymore. My lovely white was stained. At last, red (at least one shade of it) did not mean love; it meant power and blood, and black did not seem as unfamiliar. Felt as if I had lost them all. With time, I did find the strength to notice that I can regain colors. Yes, the shades look unfamiliar just yet, but I do need a place to grieve the old ones. I try to reassure myself that new, even brighter, tones will appear before long. I yearn to see at least somewhat resembling them, and feeling even better than before. But one thing is going to be forever different... I will never love red again. I cannot bear even looking at it. Because red and black are the same color.

Rudenko Daria

C d

aCARPE r p iDIEM e

e m

168

started watching the Dead Poets Society movie not very long ago. A huge part of its storyline revolves around the Latin saying carpe diem which means ‘seize the day.’ I was neither astonished nor frightened when the war began. I had a feeling like this was an obvious consequence. It might have been just a significant influence of fantasy books which I absolutely love to read. I can still recall myself gathering my stuff and thinking about how I was going to use it in the future. I can recall myself looking around my room for the last time, trying to forever remember everything that was there. Everything that was at home. I had not returned home long afterwards. After a while, you begin to get used to new life and the changes it brings. Still, this is something you can never complete without letting your past go. But would you ever be able to let your home go? You always feel as a spectator after coming to a new place. You contemplate other people’s lives; they pay no attention to you—everything’s like in movies. But sometimes you notice yourself being gazed at with outrage and resentment/ This is when you return to real life, though not fully becoming part of it. You just exist somewhere alongside it. You get used to it over time, surely, just like Mother Nature bequeathed to you. But your memories keep dragging you back, to people that had once been around you and emotions you had once felt. I came back home after a few months of separation. It looked just the same as I had left it. I came back to my own room which had always been my own whole world for me; based on my own rules, it made up my comfort zone. Life seemed to have returned. Time spent far away from home gained the status of another life. I took some-

169

thing for myself from it. That’s weird, but you feel it’s hard to evaluate yourself, since everything seems to have always been so. Yet your look changes, your habits change, and responsibility grows bigger and bigger until it begins to hang over you like a cliff. Clods of earth fall from the cliff, pulling you down and forcing you to fall. But you hold on. You can only hold on. Now you’re strolling around familiar streets, seeing the people you know, but something feels different. Sometimes I find myself comparing the present to the past. Everything seems just the same, but people shudder hearing loud sounds or music with powerful bass. Any unusual noise resembles slight chaos and provokes anxiety. Still, people try to live on, in their longing to forget what happened to them. But then air raid sirens go off again, explosions blast at the window, and people keep dying. Every experienced event relates to the next one. This is something you just can’t get used to. This can be ignored or wished to be forgotten but never gotten used to. Some changes are irreversible in your life: you simply must live with them, often having no other choice. They can be compared to a pervasive hurricane. There are new beautiful acquaintances and charming moments, perceptions changed and senses found spinning inside it; yet they are, however, followed by sleepless nights and devastation, violence and deep sorrow. After all, you know that the calamity is going to abate someday, debris will crumble and be left in their new places. Life will go on, but it’s never going to be like before. That’s why it is of such importance to seize the priceless moment of now, paint your life with impressions, love and lose, laugh, cry, and replenish every moment that flies past you!

Safonova Anastasiia

S uSUMMER m m e r a

little

short

story

171

am five. Our street is flooded with sunlight; from the open windows you can hear conversations of the neighbors, and smell some boiled new potatoes with dill. Pigeons, hiding from the July heat, are cooing on the power lines. My dad’s old car is near the porch, showing off rain spots on its blue sides. I watch my mum carrying my packed bags out into the yard and handing them over to my father so that he puts them into the small trunk of the car. I squint in the too bright sun and sneeze (my parents say I am allergic). My mother’s hand rests on my shoulder and gently pushes me in the direction of the store. — Boria, would you like some ice cream? Yes, of course. Who refuses the chance to enjoy a frozen fruit ice cream when it is 30 degrees outside? The shelves in the store on the ground floor of our building are full of delicious things: juices in bright Tetra Paks, soft buns wrapped in transparent plastic, my favorite Maria biscuits in sky blue packaging. We go to the wall against which a loudly humming refrigerator is leaning. From under the glass lid, my favorite Kid’s Wish and Traffic Light ice creams are looking at me. While I suffer from my torments of choice (even more from my childish thoughts about whether the cow on the packet of Kid’s Wish will be offended if today I choose Traffic Light), my mother silently takes two kind-of-organic sorbets and drags me to the cashier. I follow her, apologizing with relief to the cow and the traffic light, because it is not my fault that today is not their day. *** The wind from the car window ruffles my dark hair. The speakers produce a poor-quality sound that pops my ears. My mum and dad love loud music, and I love mum

172

and dad, so I put up with it. The road rushes past us at the speed the old car engine allows. However, it seems to me that just a little more and we will take off into the air. The greenery of the fields around us dazzles the eyes. When I see a cow or other livestock grazing on lush meadows, I immediately call my mum to show her. For the first few times, she obediently looks at the animal silhouettes together with me, and then she just starts humming to me something like “yes, darling, they are so cute,” without interrupting her conversation with my father. I understand that she doesn’t really see those “cuties,” but I forgive her for that. The sky is blue, and rare clouds are floating along with the car. “They are trying to catch up with us, I think, ha! We will take off now, and for sure no one will catch up. Just a little more, and we will definitely take off.” *** Through the dirty rear window, I can see my grandpa helping my parents get my bags out of the trunk. A village stray dog, Bobik, is running behind. He licks my mother’s hands, and she throws him some sausage. Gravel, which covers the path to the house, is rustling under my grandma’s feet. They finally let me out of the car. Outside, it smells of summer heat and cut grass. I rush to my grandma; she embraces me to her bosom. She smells of flour and washing powder, and her special smell of clean hair. Grandpa laughs and shakes my hand, holding it for a long time until I start mumbling that it hurts. Then he lets go, and I run to the house. Bobik the dog runs at my side. On our way, the dog and I stop under a big cherry tree. I stop to eat an unwashed sweet cherry while my mother can’t see, and he stops to piss on my grandma’s favorite flowers

173

that hide in the shade of the tree. We carry out our almost illegal intentions and reach the open front door. The adults behind can be heard laughing as they briefly exchange the latest news. The coolness of the house envelops me from all sides. The sparrows on the fence are chirping loudly, planning a raid on the unfortunate cherry tree. The sun is burning so hard as if it is planning to burn down my grandma’s entire vegetable garden, even my favorite, sweet and crunchy cabbage. *** The whole summer is ahead. There is a whole life ahead, and there will always be the house, parents, grandpa’s strong hand, grandma’s clean hair, the cherry tree, parents, and Bobik. I am nine. I am standing with my mum at the bus station, waiting for the bus that will take me to the village. Dad is working more and more now, so our new and clean car will not take me to my beloved fence. The bright yellow suitcase in my hand is full of books for school summer reading. Somewhere among them also is a small gray notebook with a picture of a kitten and cursive writing on the cover that says “Phone book.” The numbers of all my classmates, teachers, and relatives are written there. On a separate page, which I decorated with stickers of Transformers, there are home phones of my several friends. We agreed to call each other every day (maybe even more often). The marshrutka bus finally crawls to the stop, shaking like an old woman, and, reeking of exhaust fumes, opens its door. My mother slips money for the bus fare into my hand, reminds me to take anti-allergy pills, and pushes me inside, smiling at last. It is hot inside (very hot, incredibly hot). My legs in short shorts touch the nasty prickly fabric of the seats. My mother waves at me outside the window. I wave back to her. The marshrutka pulls away,

174

and I enjoy the light wind that enters this hell through the open window, ruffling my dark, quite long hair. A woman sitting near me is constantly coughing, and a man with a little child demands to close the window-that-saves-thewhole-marshrutka. “It’s all right, I think, there is a lake in the village. And Bobik.” The thin clouds outside are floating calmly in the sky, not even trying to catch up with the active old-woman marshrutka. *** My grandpa picks me up from the village bus stop. His gray beard has turned even greyer, and his thin arms remind more and more of a skeleton. Nevertheless, as always, he grabs my hand and shakes it painfully. “A true man he becomes,” he boasts to a neighbor who accompanies him. The neighbor smells of vodka and some choking gear grease. A red cat is lying on the bench of the bus stop; his ribs can be seen three meters away. The clouds in the sky are running a little faster than in the city. A saleswoman on the corner of the street informs everyone who has at least some hearing that her cucumbers are the best in the whole village. A group of young people are smoking and swearing obscenely at the door of a beer shop. The sun is baking the already dry grass. My yellow suitcase is rumbling along the asphalt holes, following my grandpa. Staying away from the neighbor, I follow them. The red cat watches our procession, stretching lazily. *** Today, grandma’s dressing gown smells of meat pies. With the pleasure of a hungry child, I inhale this aroma. Grandpa heads to the house with my belongings. I run to Bobik, who, wagging his tail, is waiting for me under the

175

cherry tree. The gravel on the path is scattering under my feet, I am wearing trendy sneakers (my mum said they were trendy). A bee is flying from one of my grandma’s flowers to another. I hug Bobik who smells of long-unwashed dog fur. I promise myself to wash the dog in the lake. The dog licks my hand, but I have no sausage. The grass tickles my sharp knees and leaves marks on the light shorts. It leaves its mark on me forever, although no one will write about it in a history book. A dirty street cherry seems to fall by itself into my mouth. Tiny cherry stones fly down on the dry grass. I hope in vain that they will grow into new trees. Bobik yawns and lays his head on his paws. *** The whole summer is ahead. There is a whole life ahead, and there will always be my school friends, grandma’s pies, grandpa’s painful handshakes, cherry tree, parents, and Bobik. I am thirteen. I put my bag in the big trunk of our car. My mother comes back from the store. She is carrying a bottle of mineral water for herself and an ice cream for me. It’s Kid’s Wish, although I fell out of love with it a long time ago. The sky is gray. Clouds warn of an imminent downpour. I sneeze (I haven’t taken my allergy pills for a long time). My mum and I get into the car. She drinks mineral water, and I eat ice cream. A neighbor from the second floor is smoking outside. She is talking loudly on the phone, but I cannot hear the conversation. Snow-white petals are falling down from a blooming apple tree. I take my phone and small wired headphones out of my bag. Mum starts the car. Ever since my dad died of a heart attack two years ago (stress and fatigue), she has learned to drive. She has actually learned a lot of things. For example, to cry at night when she thinks I am sleeping. To be silent for hours, just

176

looking at the wall. I have learned to get used to her new skills. The engine starts quietly. A gray bird flies in front of the windshield and sits on the fence near the car. The bird looks at me through the window, right in the eyes. The car pulls away, and the bird flies away, scared. I put on my headphones and look at our street. For a second, the sun looks out from behind the cloud, and hides again. There is thunder, but I cannot hear it over the music. *** On our way we stop at a petrol station. The sticky smell of petrol creeps into the car through the open window. A worker dressed in green inserts the hose into the petrol tank. In a café, my mum buys us meat pies. They are not at all as tasty as my grandma’s, but now she doesn’t bake anymore (she has problems with digestion). My mother lets me sip her coffee. The drink is sweet as a creamy cake. I put the paper cup on the table and text my friend that I will be in town again in a month, so we can meet then. It starts to rain outside. Small raindrops run down the café window quickly, I don’t even have time to follow their path. A stray dog outside hides under the roof of the petrol station and looks sadly at people with its expressive light eyes. The grass is getting wet in the rain. Mum looks at the table and is silent. The thunder is loud. *** I drag my yellow suitcase to the door of the house by myself. The wet gravel cracks under the wheels. As soon as I take my belongings into the house, I run to hug my grandma. She is waiting for me on the roofed terrace, with her hair tied back, smelling especially clean. Grandpa in a blue rustling raincoat is standing nearby. He shakes my

177

hand, as usual, though my palm now seems bigger than his. “You are raising a good man, Olena,” Grandpa says to my mum. She smiles, but I cannot understand whether she is sad or happy. Bobik is sitting under the cherry tree, which does not bear fruit this year, and puffing. I hug him, smearing my clothes against wet dog fur. The thunder is no longer so loud. Water is dripping on my shoulder from the dog’s gray beard. On the cherry branches, tiny spiders try to keep their little bodies relatively dry by crawling deep into the tree. There are no sparrows. Only the rain is tapping on the leaves and red roof tiles. Grandma calls me into the house where new potatoes with dill are waiting in an old clay pot. I run to the entrance. The spider inside the tree does get wet. *** The whole summer is ahead. There is a whole life ahead, and for a long time there will be my grandparents, my best friend, my mother, and Bobik. I am seventeen. My mum and I pack our things very quickly. The old yellow suitcase looks worriedly at me from the closet, but I, without noticing it, take out a small bag and throw only water, phone, and headphones into it. I put on my jeans and a T-shirt (I put it on back to front). Mother calls me from the corridor. We run outside to our car and get inside. The dawn is cool and pink today, but I cannot see it. The engine roars, the car pulls away, scaring several pigeons having breakfast on the street. The clouds are chasing after us, but they cannot keep up. *** The blackened house (its remains) stands out against the light sky. Several neighbors are standing around the charred metal rods of the fence. Somewhere among them

178

is the one who smells of vodka and gear grease. Mum abruptly stops the car, and we get out of it. As if through cotton wool, I can hear bits of the phrases of the people around. — They died in their sleep, the doctors have already told us... — ...the house caught fire at night; we didn’t know whom to call. — The fire truck didn’t come for a very long time... — ...well, of course, they don’t care about our village!.. — I am so sorry, my condolences. Mother is still standing with the people, managing to somehow answer them. I come closer to the fence (its remains). Of course, nothing is left of the cherry tree. Not even a stump. Everything burned out. On the walls of the house there is no single trace of my grandma’s caring hands that whitewashed these walls every year before Easter. The gravel on the path is covered with roof fragments. The nature disappeared together with the house. I can feel a wet dog’s nose thrusting into my hand. “Bobik!” I think feverishly. No, not Bobik. Bobik disappeared a year ago. I cannot see anything around. The strange dog sits down next to me, and I put my hand on his black head. A sparrow sits alone on a rod. There is no grass. The day is slowly creeping into the world, and the sun is already starting to burn. There are no grandma’s flowers either. There are not even bees and a small spider. People talk, but the world is silent. Mum talks to people but I look at her, her light wet eyes, and I know that the world is silent for her too. In the world, there are three living creatures and the black remains of the house. The world is small, silent, and lonely.

179

*** My mum and I sit in the kitchen of one of the neighbors and drink herbal tea (the neighbor carefully tries to calm us down). The whole summer is ahead. There is a whole life ahead, but to be honest, I don’t know what in this life can be forever.

Sorokina Varvara

F FRAGMENTS r a g m e n t s ofOF ILLUSION illusions

181

remember looking forward to adventures every morning. I remember the sun kindly greeting me at the usual stop near the house. Everything around was cozy and comfortable, the way it should be. A familiar coffee shop that looked like something from Pinterest, although the coffee there left much to be desired. A garden lovingly tended by our neighbor who watered her plants every evening during the warm season. She was proud of them like they were her children. Oh, how wonderful they were… it’s a pity I don’t know anything about plants beyond the difference between a rose and a sunflower. Surrounded by all this, I was waiting for the huge green caterpillar that took me to my “home away from home,” a gymnasium in Troieshchyna. My best friend joined me on the way there, and we were goofing around, annoying sleepy and resentful old ladies in the trolleybus. Lessons passed… but is it right to call them lessons? At school, we continued enjoying our adventures and fooling around. Whenever we had a chance, my friends and I ran around the school building. When we felt tired, we sat down at a table made of tree stumps, far from the hustle and bustle of it all, got out our thermoses with tasty tea, watched funny videos, discussed who was in love with whom and shared the latest news. We had so many adventures… we made mischief, cried, quarreled, reconciled and had fun again. Week after week, this was our life. It resembled—choose the genre you like—perhaps a fairytale, perhaps an action-packed anime depicting daily existence. One day, though, clouds filled the sky, and the green caterpillar was nowhere to be seen. In the place of the

182

noise that annoyed the local elderly folk, there was a rumble, like during the scariest thunderstorm imaginable. The trees shook. The hands of those who heard it also shook. No one wanted to go outside. People scattered, trying to get as far away from this nightmare as possible. That morning I woke up from a vivid and peaceful dream. However, something felt wrong. As it was February, which meant winter and cold, my windows were tightly closed, and so I did not hear any commotion outside. Anyway, I had no idea what had happened, so why would I have listened out for anything unusual? I had already got up to wash my hair when I noticed that the house was abuzz with the sounds of news my parents and our neighbors were watching on their screens. Everyone was watching the same stories, hearing the same words. However, it was impossible to make them out because of all the noise. To find out what was going on, I grabbed my phone off the table, woke its screen up and saw that it was bursting with notifications. Asking myself what could have happened, I started entering my tricky password. I looked into the class chat which had over 50 notifications. “Have they quarreled or something? Why the ruckus, why the panic?” A classmate was crying and panicking, mixing up letters as she texted. She mentioned explosions. “Explosions? What explosions? What’s up?” At the time, I could not imagine anything really dangerous taking place. The way life was back then, an algebra test was the worst thing that could happen. I scrolled through some other messages and realized

183

that the war had started. “War?” What did this word mean to me? I had only seen it in history or literature textbooks. I had never experienced it. “No need to go anywhere. I think you know what happened”. My mother came into my room. Surprisingly, she was very calm. That day passed quickly and left me confused. Immediately after, I went to sleep and had a very strange dream, something about white pillars and the sky. I woke up late in the afternoon and had to look into what could be done with the chinchilla that belonged to my close friend. The friend’s parents wanted to abandon the pet in order to “leave without inconvenience.” Selfish, that’s what I think about such behavior. Even then, despite the explosions I heard at night, I didn’t take the whole thing seriously. I lived in my fantasy world, where everything was going to be okay. I didn’t feel scared or sad. “That’s very loud,” my mother said as she kicked me out of the room and into the corridor when the air raid alert started. Several layers of blankets and pillows were already waiting for us there. “Why do we have to do this? My back hurts from staying here. We might as well just sleep in the room!” I exclaimed in displeasure, not understanding the danger. In the end, I agreed to stay in the corridor and managed—just barely—to settle down for the night there. I still shudder when I remember the hard corridor floor. Those layers of blankets didn’t help. I paid no attention to explosions, although they went off one after another. A month or two went by. It feels like my memories of that period are covered with layers of dust; it’s hard to say

184

how much time actually passed. I still didn’t take it seriously, as it “wasn’t going to last long!” Summer came. Predictably, I had to spend it alone, without friends. They still stayed abroad, enjoying a peaceful life and socializing, something I was completely denied. After a couple of months of isolation in my room I seemed to lose my passion for adventures and daily hours-long walks with friends. The purpose of everything I did was to pull me out of my depressing reality and immerse me into the magical world of my illusions. One day, though, I remembered how wonderful and full my life had been before this all. I decided to get it back. “What do you mean you are not going to come back?” My illusions shattered like a tower built of blocks when someone removes an essential element. My past desires and hopes, my expectations were left in pieces. I realized that my friends were going to stay abroad. That they were better off there. That the war was not coming to an end, that it was unclear when it would end. Then it was September again, but the weather was cool. The sky was covered in ominous, hostile-looking clouds that seemed to say: “There is nothing for you here. Stay at home.” Familiar landscapes no longer comforted me. In fact, I almost didn’t want to see them. I wanted to close my eyes and find myself transported to a different world. A world where everything was fine, everything was the way it had been before. A world where all the missing puzzle pieces which disrupted my comfortable reality fell into their place. I had to drag myself to the stop and wait for trans-

185

port, but it seemed like my legs had a will of their own and wanted to carry me back home so that I would not see the things that make me sick, the things that remind me of what I had lost forever. I got on the trolleybus, feeling disgusted with the world. Thinking about school made me want to cry. I didn’t want to go anywhere near the gray and joyless place that ground me down, the place that stopped feeling cozy. Comfort comes from being together with the people you feel close to, and they were no longer there. They were scattered around the globe, and I had no idea when I would meet them again and feel happy.

Stasko Viktoriia

HUNDREDS Hundreds of blue OF BLUE t - T-SHIRTS s h i r t s

A A

187

nd from now on, my heart belonged to someone strange. It burst out of my chest more often than I breathed, stronger than I have ever felt, and longer than the life of giant mountains. I felt sick under my ribs: not so much because of the last seats on the plane on the wing of which there was a crookedly-painted polar bear, but because of the crazy heartbeat with the flavor of greasy fried chicken at Frankfurt Airport. Airplanes are small machines of time and dimensions. As soon as the pilot turns the steering wheel, and the wheels, in turn, rumble on the rough chassis, there are no hours, no years, not even seconds. You are an ordinary nameless passenger who has plenty of time to come up with an idea of a new costume of a seductive lady or a mysterious superhero; and the children are sexless baby monkeys poking their snub noses between the seats and trying to either read your thoughts or throw up because of the same nausea and because of looking at the clouds on the horizon. And each of those main characters who bought a seat in this cosmopolitan for the last five hundred dollars hopes for a safe landing and an insane follow-up without backpacks of memory and suitcases of burdens. Sometimes in this jingling motherless space you can even catch the signals of thoughts, hopes, and passions; cheesy messages “honey, I’ve arrived” that will be sent after landing, “welcome abroad,” untimely “buy our roaming,” and anxious “will the flight attendant make me pay for that can of Pepsi?” Hundreds of thousands of plans are boiling in this cauldron, and they will be implemented or will fail, change

188

or remain. Useless to say, my water mug of peace was boiling with steam from my ears and tears from my eyes. Sometimes those streams of worries appear not so much because of sadness and hopelessness as because of overflow. That’s why I know about the story with the mugs. That’s why I believe that airplanes are crazy busy security machines, and that’s why they ignore all these little stories dancing around. I became the same little story, no different from this town called Frankfurt-Washington. I am wearing a bright blue T-shirt, a huge purple backpack bought in the fourth grade, a bunch of chocolate medals, and a hundred dollars from my mother which I bravely guard, fearing to lose it. On my right, a friend is sleeping peacefully (people become friends in misfortune and in adventures and say goodbye then quite quickly, in my case in seven days), and on my left, watching all the movies that the screen offers him, a stocky man with a dirty briefcase. I rarely wake up. The first time, a tired flight attendant brings food; the second time, we are flying over the ocean, so I support the little yellow arrow by looking at it; the third time, I hear the words “Welcome to D.C.” How often do your legs tremble from the fact that even the air smells different, and the earth is rolling along the roadsides, pushed by present and past continuous? In such moments, it is impossible to prepare yourself. In such moments, you want to hide in the plane toilet and “absolutely accidentally” fly back without spending another mythical bill for a ticket. Subways scoff at you with the sound of harpsichords, happy tourists hold on to their wallets, and dust-smeared homeless people either try to steal your lunch or your mom’s well-hidden bill. And again, there are so many hu-

189

man thoughts that it is difficult to breathe, that your eyes learn to look around like twin planets. If they let go of each other even for a second, they can lose their head and body. While your heart is rumbling like a tram, your figure understands that there is no single soul around. No one can guess the origin of your surname, when you wake up, and when you say goodnight to your friends, what chocolate bar you buy after school, how often you go to the store with your mother, and why you ended up here. There are red, white, silver, and black cars all around, as if mankind had not invented other colors on this continent. Outside the window there is the vast sky, dotted with the same clouds that you had noticed outside the window of the plane. There are so many hearts, arms, legs, noses, ears, words, but no single soul. And as little children learn to walk on their plump legs, trying not to fall, you must become either a brave rock climber who calculates every step he takes, or a cat who puts its back paws in the holes made by the front paws, not knowing exactly where there might be a trap waiting for them. Even so, you have to keep moving Because, after all, there is a year-long highway ahead of you, behind you there are hopes that turn into reality, and above you there is a common sky, under which, just like you, hundreds of blue T-shirts are scared.

Chumak Viola

S SHADES h a d OF e s of CHANGES Changes

C C

191

hanges are an integral part of everyone’s life. Especially for us, Ukrainians, after February 24, 2022, life changed to “before” and “after.” That morning, every one of us heard this terrible word, war. Everyone was following the news so as not to miss the air raid alerts. Every day I got more and more scared, this fear of the unknown gripped my heart. But later I adapted because life goes on and you have to go on. Of course, I did not forget about the terrible war, it is impossible to forget. Almost every day, Russia was destroying Ukrainian cities, as well as my native village which I and most of the residents had to leave because of the danger. A lot of changes have come to my life. Bad morale, fear of loud sounds and flashes, fear of losing my loved ones, of never seeing them again. Different rules of life, especially during blackouts. We had to do everything while there was electricity, and every day we had hope that everything would be restored, and the power infrastructure would not be shelled again. However, now, thanks to all the power engineers and workers and other services that handled the consequences of the accidents, there are no more power cuts, and we have a chance to live and study in a normal way. It is very frightening to realize that our people, military men, and innocent women and children are dying every day because of the war. Children who should not know what war is at such a young age, who did not want to feel such pain. Children who had carefree childhood dreams which will now never come true. They will no longer be able to go to kindergartens, schools, and learn more and more about life. So many innocent people did not achieve their

192

aims, and if they did, they did not have time to enjoy this moment because their lives were cut short by a missile. And probably everyone has a phone number of a person in their phone who will never call again, a chat with a person who will never reply. It is very sad, but even after such pain, after such losses we came to our senses and persevered; because everyone knows that Ukrainians are an unbreakable and independent people. I think that after our victory, our country will flourish even more. It will receive tourists from different countries and Ukrainian residents who will come back home, to their Motherland. Women will live to see their husbands and children, children will live to see their parents return from the war. Of course, without forgetting those who will never come back. “The piercing cold of loneliness Filled the emptiness of these broken homes A helpless child’s heart Didn’t want to feel pain ever The dream of a carefree pre-war life I will have it forever A painful year without forgetting Waking up to explosions is a regular thing now”

Shcherbyna Mariia

The THE Lantern LANTERNof U OF k UKRAINE r a i n e

194

t was a very sad and quiet lantern. Standing just next to the playground, it should have been the happiest lantern ever. What could be better than shining for joyful bright children, seeing them playing and laughing with laughter that sounds like a spring stream?... But the lantern was horribly sad. For several months it has been empty and dark, with no shine inside that used to scatter thousands of sparkles. Golden and warm sparkles that would be caught by kids, by their little hands. Those sparkles would fall on children’s hair, on their shoulders and noses. Almost invisible, they would make children laugh and believe in miracles, and those sparkles had been a miracle themselves. But they disappeared. It was dark and cold in the city that used to be the brightest, the happiest, and the lantern was also dark and sorrowful. No kids playing on the playground. No laugh. No miracles. The winter came, cold and quiet. Snowflakes were falling down on the gray ground, covering the trees, sleeping and having their own bright dreams, roofs of sad and dark houses, in the windows of which only candles were twinkling, and the lantern, sighing hardly and mournfully. He remembered the times, when it was joyfully and airily on the eve of Christmas. So many happy people, looking for perfect gifts for their families, cooking special fragrant dishes that would smell sweetly and taste even better, decorating wonderful Christmas trees and sharing warmth and love. The lantern liked looking in the windows of the house opposite the playground. He would observe the happiness and coziness of the inside: children, barely waiting for the miracle, their eyes full of faith and joy; their families preparing for the celebration, laughing and hugging each oth-

195

er; magical carols whose melodies were spreading around the world, carrying belief and love. But not this year. This winter every evening was dark and sad. The lantern was waiting for its sparkles and little smiling children for long weeks in autumn and monotonous days in winter. But this Christmas seemed to be different, not merry at all. Christmas Eve was snowy. Little snowflakes, white and pure, were falling down on the ground, like little ballerinas in snow-white dresses in a wonderful dance. Between the clouds the first star was twinkling and the star chain looked like a bright garland for the heavens. The windows of the dark, almost invisible, house appeared gently warm. The soft candle light made the house look cozy and alive after all. The lantern was looking at this bright spot in the middle of darkness with a sad smile. Christmas this year was so lamentable… Once the night became colder, the lantern closed its eyes and fell asleep. Through its dream, it heard the sound of little snowflakes falling on the ground. So quietly and gently, so slowly and beautifully. Then the silence was broken by the soft sound of someone’s little steps. The snow was crunching under tiny feet, and the lantern surely knew the identity of this stranger. Amazed, it opened its eyes; opposite it there was a little girl. She was wearing a bright funny pink hat, she held a huge shiny tape and even in the darkness the lantern could see a smile on the girl’s face. “Hi, little lantern.”—said the girl. Her voice was so thin, but it broke the horrible silence completely. “Hi, little girl.”—answered the lantern, knowing though that no children could hear him. “Merry Christmas.” She stood on tiptoe, trying to hook the tape on lantern’s thin and long body.

196

“Merry Christmas,” sighed the lantern gently, so that the girl probably did not notice. “Don’t worry, little lantern, your sparkles will come back soon. Just wait for them a little more. We will playon the playground again, just as it used to be… My friends will come home and we will all be happy!” She finally hung the tape up and was about to go home, but she lingered a bit longer. “Now you look amazing and very Christmassy! Have a great celebration, little lantern! Merry Christmas!” “Merry Christmas, little girl. Thank you for the wonderful present!” The girl said goodbye and ran back to the house. The snow was still flying in an incredible dance with the wind, whirling just like little ballerinas, and falling on the ground slowly. It was quiet and dark. Again. But the lantern was not sad anymore. It was waiting for his bright sparkles and felt that they would return soon. And the world around will be happy and full of light.

Yatsuk Iana

WHERE THERE Where IS LIFE,There THEREIs HOPE Life, IS There Is Hope

198

t was a warm summer morning. The first rays of the sun slid lazily over the black asphalt covered in holes left by shells, missiles, aerial bombs and everything else capable of exploding and killing. Solitary passers-by appeared on the streets of a front-line town. They hurried to get things done before the next shelling started. Those who stayed in the town despite its horrors saw a sight they had been observing for several months: a lame black dog approached a burnt-out house at 20 Zhyvopysna—that is, “picturesque—street. The dog’s discolored eyes peered intently into the pile of charred bricks; he sniffed the air and whined pitifully. His piercing gaze tried to discern something—anything—consoling but found no trace of the dog’s closest people. Consumed by loneliness and despair, the dog paid no heed to hunger, thirst, and non-stop shelling. He didn’t refuse food left by passers-by but chewed it slowly and without much interest, not registering the taste. When people tried to approach the dog, he grew suspicious and snapped at them. Once, this was a cheerful dog that constantly asked to be petted and wagged its tail. He enjoyed a carefree life in a loving family one could only dream of. Everything changed overnight; along with the family members, the dog woke up to loud explosions, sensing that something inescapable had happened, and started barking loudly. His owner, a little girl, hugged the dog’s neck and started comforting him. The dog grew quiet and felt her small body tremble. When the master of the house started to get dressed, the dog grabbed the leash and ran to the door. However, the master didn’t take the leash; instead, he picked up the backpack he had prepared some time ago. Then he held everyone tight and quickly disappeared behind the door. Since then, they spent a lot of time in

199

the shelter, venturing for a walk outside only between rounds of shelling. As it turned out, though, that period was far from the worst. At the time, the dog had still felt the gentle touch of the girl’s small hands, heard her voice and enjoyed her company. In his head, he returned again and again to the moment when they were playing in the nursery and the girl’s carefree laughter was interrupted by a sudden explosion. The blast wave thrust the dog’s body through the window. When he came to his senses, the dog felt no physical pain from its burns and wounds because of a much stronger pain ravaging his heart. He had no idea if his closest people managed to escape or died under the rubble. Since that day, the dog lived in a kind of fog. He did not notice anything around him, neither the howling of sirens nor the hum of enemy vehicles. He didn’t care whether the sun was shining or whether it was raining. Gray days, weeks, and months passed monotonously... Every morning, the dog came to the place where he had been happy, hoping for a miracle. One day, as the dog had almost lost hope, he squinted at the ruins illuminated by the bright sun and noticed a familiar figure. His face in his hands, the man was squatting on the ground. The dog felt an urge to bark, rush forward, and jump with happiness. However, his throat felt like it was squeezed in a metal vise and his paws did not obey him, suddenly as heavy as lead, so the dog simply approached the man from behind and put his head on the man’s shoulder. Reacting to the touch, the man in pixel camo turned his head, unable to believe his eyes: “Alive! Is this possible?...” Meanwhile, the dog was gripped by a single thought that made everything else seem unimportant and warmed his wounded soul: he was not alone!

Zvarydchuk Marharyta

The THE Generation t GENERATION h a t THAT WILL w i“LIVE l l FORfor TWO” “Live Two”

201

finished chatting with my cousins, who live in Kyiv now. They told me about the new shelling of Ukraine and victims, including kids. Such news always causes sadness and despair: how is this possible and when will they stop? Even living in safety across the ocean from the horrors of the war in Ukraine, we, Ukrainian teenagers, feel changes in everything. We have to mature faster; and at the same time, we cannot normally concentrate on studies because we know that our relatives are in danger. We also see that not everyone is ready to support Ukraine in fighting for continuation of our independence and protection of democracy. Questionably? It’s definitely strange to me, but these are realities… Today, I was additionally impressed by my aunt’s story that children come to her dreams every night and assure her, “Aunty, don’t cry, everything will be fine!” Falling asleep after news about civilian victims is always difficult, but I closed my eyes and then fell asleep dreaming that I could just fly in the sky around and higher up in the sky. I flew rapidly to the light through the blue sky and the white clouds like Alice in the Rabbit’s hole but only up. I caught a white moving dot. What is it? Bird? I was trying to give the answers that I have questions from, like… Why are there birds flying that high in the sky? Will they also die from flying that high from the ground? And why aren’t they scared? The dots became bigger, and I saw something new to me. I was surprised because there were angels flying in the sky. I could not believe my own eyes that I saw real angels. Well, I guess Heaven is the the Paradise of sweet, sweet dreams to most people, but not all people in fact. Some people would like to be doomed to Hell, and many dream horrible dreams of their crimes. It was a happy moment,

202

until a few minutes later; I saw, I believe, God and the Devil as sort of flying white dots to their doors. I was lucky because God invited me to his Pearly Gates. I am at this point super elated, because I would see these angels again, and because I would be happy to see and hear the voices of the best humans ever. I was surprised again because I found a rainbow near where the table was. A lot of angel-like creatures were having a tea party. You cannot believe me, but they were drinking… the Rainbow as tea. I bet I felt like Alice in Wonderland. All the white creatures were laughing. I was extremely interested in what they were talking about. I was noticeably quiet, because walking in the clouds is completely silent, and began to listen to their conversations. The first creature continued its story: “Yes, you cannot believe me, but last year I won a gold medal in gymnastics competitions. It was my triumph! I dreamed of becoming a famous gymnast, but the rocket hit my house.” “You know,” the second creature said, “I am sure that your talent should grow in someone! Remember, I told you about the secret that our playful friend has already used! You must try it too!” “Do you think?” asked the first creature. They were remarkably like angels, but I no longer knew whether they were really angels, or if they were something else. The third creature sipped a bit of tea and said, “I miss him so much ....” “But you saved him! You must be proud of your act!” all the creatures at the table shouted out in one voice. “Certainly, I’m very happy but incredibly miss him. The twins have a secret connection for life! I come to his dreams and remember our games …” Another creature with

203

funny ponytails exclaimed, “Oh, the Lord allows me to visit my mother every night. She is always crying, but I try to confirm that everything will be good. She does not believe it yet, but I have my secret, I will talk to God, He must allow me to do what I ask!” I was puzzled. What are they talking about? Who are these strange white creatures so like angels, but with such incredible memories? I wanted to know more! So, I approached them and asked, “I apologize that I bothered you during the tea party, but I heard part of your conversation and did not understand a little…” That creature with funny ponytails noted, “You are not like us, you probably haven’t died yet…” “I think no, I went to bed, flew to the light and found myself here,” I answered. “Oh, how interesting!” said a creature with those funny ponytails on all sides. “Everyone you see here, and those who fly near the rainbow are the children of Ukraine who died on February 24, 2022. Some died as whole families. Do you see those who fly in the group?” It pointed towards the rainbow. “The mother, grandmother, and two children who were here, and there, on the site of their home, only a hole and two disappointed men—dad and grandpa, who defended the Motherland that day.” “But Rainbow tea is loved by children!” whispered one of the creatures. “Here, we have the Discussing Ideas Center.” I got even more interested, and I asked, “Please tell me more!” The creature that talked about its sadness began, “I am one of the twins. We played on the playground with my brother. I always wanted to become a soccer player, and he wished to become a snowboarder. That day, I covered him by myself from the debris of the bomb. He

204

survived although he suffered. I want him to fulfill his and my dream to become an athlete!” “Unfortunately, I had neither brothers or sisters, but I want to pass my talent in gymnastics to someone. I told the Lord about it, and he advised me to find a child in Ukraine, with whom I could pass my talent. All the medals that I will never win could get some persistent and hardworking girl or boy. I am looking for such a kid!” explained the creature. The creature with funny ponytails laughed and said, “And I asked the Lord to give my mother a new child. I will always protect her or him and always pray that my mom could find consolation from my loss. I would be the best older sister,” sorrily added this funny creature, “but never will be. However, I want my mom to stop crying at night!” These strange creations spoke and spoke… However, I started flying again, but now in the opposite direction. I woke up from the sound of the alarm clock. So sorry I have not heard other stories—stories about the dreams of children who are not fulfilled unless someone receives their talent and dreams and “lives for two.” Now I understand why our families go to meetings and rallies and collect an incredible number of donations for the Ukrainian Army and the affected civilians. As for me, it’s really not understandable that some people still translate incredible messages about the ambiguity of war when kids die. The war should stop as soon as possible, otherwise every day many more children will become people who need to live double lives to fulfill their dreams and the dreams of those who never fulfill them!

206 Збірка творів Відтінки змін

Anthology Shades of Сhange

Упорядниця Катерина Макарова

Compiled by Kateryna Makarova

Коректура текстів українською Марина Александрович

Proofreading of Ukrainian by Maryna Aleksandrovych

Переклад Наталія Драпак, Марина Дубина, Інна Анастасія Дзюбановська, Максим Нестелєєв, Анна Вовченко, Олеся Камишникова

Translation by Nataliia Drapak, Maryna Dubyna, Inna Anastasiia Dziubanovska, Max Nestelieiev, Anna Vovchenko, Olesia Kamyshnykova

Коректура текстів англійською Майка Лінг

Proofreading of English by Micah Ling

Дизайн і верстка Алла Сорочан

Design and layout by Alla Sorochan

Обкладинка Софія Миронюк

Cover by Sofiia Myroniuk

Видано ДП «НКММК «Мистецький арсенал» Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК №5848 від 07.12.2017

Published by Public Enterprise "National Art and Culture Museum Complex «Mystetskyi Arsenal»" Certificate of the subject of publishing, series DK #5848 dated 07/12/2017

Віддруковано на приватному підприємстві «Коло»

Printed at the Kolo Private Enterprise

82100, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Олега Дяківа, 8 тел.: +380324429060 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи №498 від 20.06.2001

8 Oleh Diakiv St., Drohoych, Lviv Region, 82100 Tel.: +380324429060 Certificate of the subject of publishing #498 dated 20/06/2001

Формат: 148х210 мм Папір Munken Polar Гарнітура: MacPaw Fixel Text, KyivType Titling 120 примірників

Format: 148х210 мм Munken Polar paper Typeface: MacPaw Fixel Text, KyivType Titling 120 copies

207

208