Коли ми дуже поспішаємо, доля посилає нам сигнали: схаменись, подивись навколо, є щось важливе, що ти не помічаєш в цьому метушливому житті! В мене було так. За день до надзвичайно важливого заходу, премії соціальних проєктів, де я, до речі, мала нагороджувати проєкт «Звук Тиші» спеціальною нагородою від нашої редакції, я дуже поспішала. Поки чекала таксi на зупинці, надійшло повідомлення: «Таксист нечуючий». Я сіла в машину, i мене здолала розгубленість. Як привітатись? Як хоча б подякувати? Я нічого не зробила i мовчки вийшла з машини, але світ вже не був таким, як 10 хвилин тому. Повернувшись до тями, вивчила, як привітатись та подякувати. А наступного дня на сцені перед сотнями людей дала обіцянку навчитись говорити жестовою. Станьте більш уважними — і ви почнете помічати нечуючих людей навколо. Їх сотні. Вивчіть хоча б кiлька слів жестовою, аби подякувати баристі за смачну каву, привітатись з перукарем, побажати гарного дня простому перехожому. Доступність нашої країни для людей з порушенням слуху залишає бажати кращого. Більшість лікарів та поліцейських жестової мови не розуміють, cурдоперекладачів у вишах немає, і майже усе кіно та телепрограми без субтитрів. Тому декілька жестів від вас можуть стати справжньою приємністю, а може й допомогою у важкій ситуації. «Звук Тиші» — дніпровський проєкт, що навчає всіх охочих жестової мови. Ми, видання PROactive, створили сумісний медіа-проєкт зі «Звуком Тиші», аби занурити вас у світ нечуючих та відкрити красу їхньої мови. Переходьте на сусідню сторінку, аби вивчити своє ім’я жестовою, на останню — аби знайти контакти організації й на сторінках у соціальних мережах продивитись відео-уроки базових висловів. Всередині журналу ви знайдете відповіді на найпоширеніші питання щодо жестової мови та історії неймовірних людей, які кожного дня на волонтерських засадах руйнують кимось створені бар’єри між двома світами: чуючим та нечуючим. Ми дуже сильно віримо, що це видання надихне вас вивчати жестову разом з нами. Надія, головний редактор
Склад-команди медіа-проєкту: НАДІЯ НОВАШИЦЬКА головний редактор
ОЛЕКСАНДР ЖМАЙ
ВІКТОРІЯ СВІДЕРСЬКА
журналіст-коректор
журналістка
НАДІЯ ЖМУЙДА
КІРІЛЛ ЄРМАКОВ
коректор
журналіст
НАТАЛІЯ ДЕМЧУК
МАРИНА КУЗЬМІНИХ
дизайнер-ілюстратор
журналіст
ОЛЕКСАНДРА ТКАЧ
АНАСТАСІЯ ГОЛУБЄВА
фотограф
журналістка
proactive.in.ua journal.proactive@gmail.com +38 093 100 73 76
Вправність рук і ніякого перекладу Йдучи вулицею будь-якого українського міста, регулярно можна зустріти людей, які, на перший погляд, нічим не відрізняються від інших, аж поки вони не почнуть говорити… руками. Деякі з нас дивляться на це зацікавлено, деякі — презирливо, більшість — байдуже, та майже ніхто не розуміє, що було сказано жестовою мовою. Лише за офіційною статистикою Українського товариства глухих в Україні проживає близько 44 тисяч слабочуючих, за неофіційною — понад 3 мільйонів. Більшість з них володіє жестовою мовою та активно застосовує її в повсякденному житті. Але, на жаль, мало хто її розуміє в нашій країні.
Звичайно, як й інші мови, жестові почали формуватися багато тисячоліть тому. Деякі вчені навіть висувають припущення, що це була перша мова, якою спілкувалися наші стародавні предки. Можливо, саме тому деякі сучасні жести також можна зрозуміти на рівні асоціації. Наприклад, щоб показати слово «кохаю», треба прикласти руку спочатку до губ, а потім до серця — дуже красномовний жест. Іншою властивістю є іконічність, коли жести своєю формою нагадують нам той предмет, який вони відображають: слово «дім» можна показати, склавши руки «будиночком», як в дитячій грі (тільки не над головою, а перед собою).
Більшість часу нечуючі або переймали жести чуючих, які використовувалися в тому чи іншому суспільстві, або ж, якщо в якійсь ізольованій групі була досить велика частка людей з порушенням слуху, вони формували жестову мову, яку знали й чуючі люди. Але здебільшого це були, так би мовити, мiсцевi дiалекти. Більш фундаментального розвитку процес формування жестової мови набув у XVIII столітті. Це пов’язано з тим, що через міграційні процеси та збільшення міського населення в Європі стали формуватися значні групи нечуючих людей, які проживали на одній території. Саме в цей же час у Франції та Німеччині з’являються перші
школи для дітей із порушенням слуху. Спочатку в цих школах основним завданням бачили навчання таких дітей письмовій формі відповідної національної мови. Задля цього застосовували ті жести, які вже використовувалися в невеликих національних співтовариствах, та паралельно з цим почали використовувати жести, спеціально розроблені для пояснення граматики німецької та французької мов.
Цікавий факт
Успіх таких шкіл спровокував розвиток жестових мов і в інших країнах, тому сьогодні ми маємо понад 100 національних жестових мов. Основоположними вважаються французька (LSF) та британська (BSL) жестові мови, це дві системи, від яких утворилися усі інші. В першій застосовується повністю вся рука, а в другій — лише фаланги пальців. Амслен (ASL), американська жестова мова, сформувалася після того, як засновник першої Американської школи для нечуючих, Томас Геллодет, поїхав до Європи, щоб набути знання з методики викладання нечуючим дітям. Він надав перевагу саме французькій системі, тому, на відміну від національних мов цих країн, американська жестова дуже схожа на французьку і майже немає нічого спільного з британською.
Через те, що жестова система спілкування розвивалася досить спонтанно і водночас швидко, важко чітко визначити взаємозв’язок цих мов в різних країнах, проте багато залежало від світової політики, місіонерства та експорту освіти. Так, Імперія Габсбургів стала причиною тісного зв’язку між жестовими мовами Німеччини, Австрії та Угорщини, а монахи з Ірландії, що викладали нечуючим дітям в ПівденнійАфриці, Індії та Австралії, вплинули на жестові мови цих країн.
Але, попри це, дуже довго жестову мову не сприймали як самостійну навіть її носії. Важливим кроком до визнання стало створення в 1951 році Всесвітньої Федерації Глухих (World Federation of the Deaf), учасники якої створили так званий «жестовий есперанто» — стандартизовану жестову мову, яка має назву «жестуно» (Gestuno, або International Sign Language (ISL)). Але остаточно сприйняття жестової як повноцінної мови сформувалось в кінці 50-х років XX століття завдяки лінгвісту та історику Уільяму Стоукі, який проаналізував елементи, з котрих складаються жести, і створив структуру та систему запису жестової мови. Згідно з теорією, жест можна поділити на такі складові: Рух руки при виконанні жесту. Конфігурація — форма руки, яка виконує жест. Орієнтація — рух рук в просторі щодо корпусу тіла мовця чи його співрозмовника. Локалізація — розташування жесту відносно тіла того, хто говорить. Усі елементи дуже важливі, тому що два слова можуть відрізнятися лише одним з них. Наприклад, слова «старий» та «бабуся» будуть відрізнятися лише рухом рук. Такі приклади можна зустріти й в усних мовах: коса-коза, think-thing та інші. Тому дуже важливими немануальними елементами є вираз обличчя та артикуляція (промовляння). З огляду на те, що жестові мови дуже молоді, а також беручи до уваги швидкість змін у сучасному світі, немає нічого дивного в тому, що процеси створення нових слів активно розвиваються. На початку для цього використовується дактиль (з грец. «па-
лець»), тобто, так би мовити, «букви» жестової мови. Також активно застосовуються такі способи, як складення або запозичення. В першому, за аналогією з англійським словом football, слова «склеюються» між собою, утворюючи нове (наприклад, «вчитель» = «вчити» + «людина»). Коли ж ми говоримо про запозичення, це означає, що слово прийшло з іншої жестової мови: раніше поняття «Голландія» виражалося через дотик до живота, тому що воно співзвучно зі словом «голодний», аж потім стали використовувати самоназву самих голландців — це жест, що імітує поля капелюха. Є в жестових мовах і свої особливості, наприклад, в українській або російській усних мовах частка «не» ставиться перед тим членом речення, який заперечується, а в жестових — в кінці речення (тобто не «Я не хочу», а «Я хочу не»). Для нас це дуже дивно, а от в тих же німців такий зворот здивування не викличе. В Україні ситуація з жестовою мовою досить непроста: у нас немає єдиного варіанту мови (в кожному місті або співтоваристві використовується свій «діалект»). Через це люди з порушеннями слуху не можуть повноцінно брати участь у громадському, політичному та культурному житті. Окремим питанням на цьому фоні виділяється дубляж, якого однозначно не вистачає. Причому, якщо і є переклад, то в основному новин, які й так можна подивитися в Інтернеті, а от із шоу та кіно ситуація скрутніша. Долучитися до покращення цієї ситуації нескладно — можна почати з того, аби вивчити декілька слів жестовою мовою. Повірте, радісне здивування та вдячність, які ви побачите на обличчі людини, цього варті.
Ми завжди приймаємо нові виклики Мене звати Євгеній Божевський, і я засновник «Звуку тиші», проєкту, який робить жестову мову доступною, а світ нечуючих — ближче. Я з дитинства знайомий з нечуючими, адже батьки моєї бабусі були такими. Прадід був унікальною людиною. Єдиний нечуючий в селі, в якому жив, але при цьому міг знайти спільну мову з усіма. Саме тому ще змалку із цікавістю ставлюся до людей, які не чують. Потім я вчився на факультеті психології, який був тісно пов’язаний з факультетом спеціальної освіти. Ми часто брали участь у волонтерських заходах для особливих дітей. І ось на одному з них, на святі для людей з інвалідністю, я зустрів нечуючих дітей. Після завершення я допомагав їм одягатись, дивлюся, а вони стоять сумні, розгублені. І мені так захотілося допомогти, так захотілося, але як це зробити, я не знав. Тоді в голові засіла думка: «Треба, обов’язково треба вивчити жестову мову!».
Я довго шукав якісь матеріали, курси, але, на жаль, в нашій країні це було абсолютно не розвинуто. Єдину, кого знайшов — слабочуючу дівчину Настю (Анастасія Чала, співзасновниця «Звуку тиші»), яку попросив навчити мене. Певно, я був єдиним, хто цікавився цим, адже Настя дуже зраділа. Вона мене потроху навчала, і в якийсь момент я збагнув: я ж не єдиний, напевно, хто хоче, давай створювати курси! Вирішили почати з нашого університету. На перший урок прийшли чотири людини, троє з котрих були нашими друзями. Фіаско. Нам не було на кого орієнтуватись, тема була абсолютно нова, ще й соціальна — ми не знали, чи зрозуміють, чи ні, але попри все вирішили не здаватись. Через деякий час зробили другу спробу в арт-просторі: вагались, прийде 4-5 людей чи зовсім ніхто? Прийшло 30. Це був суцільний захват! Несподівано для всіх, і насамперед для нас, з’явився запит на вивчення жестової. Якщо казати про офіційне зародження «Звуку тиші», то я назву момент, коли після початкового
«Тоді в голові засіла думка: «Треба, обов’язково треба вивчити жестову мову!». уроку до нас підійшла журналістка й запросила на перше інтерв’ю. Вона спитала про плани. Знаєте, які в нас плани були? Ніяких. Ми сидимо розгублені, не знаємо, що відповідати, і в якийсь момент я попросив залишити нас з Настею на п’ять хвилин, а потім продовжити інтерв’ю. За цей час ми розробили всю концепцію: назву, місію та формат занять. Після того людей ставало все більше, ми вже були відомі в місті, на нас звертали увагу місцеві ЗМІ. Проєкт вийшов на новий рівень після того, як про нього зняв сюжет канал «1+1». Пізніше в нас змінилось місце проведення, і на курс на новому майданчику прийшло понад 50 людей. Не вистачало стільців! Це був трохи лячний, але дуже захопливий ажіотаж. Спочатку ми позиціонували себе як курси, а потім зрозуміли, що ми дещо більше, й стали додатково робити інші заходи, більше просувати свою соціальну місію. Дуже в цьому нам допомогла одна з учениць, яка стала частиною команди пізніше, Саша Лук’яненко. Вона створила для нас візуальну концепцію, власний стиль, дала поради щодо принципів проєкту, які застерегли від певних помилок. «Звук тиші» стрімко розвивався. У нас бувало декілька заходів одночасно: ігротеки, уроки, а влітку ще чуючі та нечуючі почали разом грати в спортивні ігри. Брали участь в змаганнях із баскетболу, волейболу й навіть займали непогані місця. Не було ніякого дискомфорту, ми ж всі однакові: дві руки, дві ноги. Нечуючі не почують свисток, але ж це така дрібниця!
ко опанувала жести й ідеально влилась до складу вчителів. Вона дуже мила й учні її обожнюють. Саша — була нашим цензором, зробила дуже великий внесок у те, якими ми є зараз. Озираючись й аналізуючи два роки існування, я б сказав, що найважчим моментом були перші кроки, коли на нас почав «сипатись» хейт. Це дуже дивно, коли займаєшся соціальною діяльністю. Не приймали нас ті люди, від кого ми очікували цього найменше, і причину ми не розуміємо досі. Найприємнішим й найбільш емоційним, мабуть, став тиждень в Одесі у грудні 2018. Ми провели два уроки, на одному з яких було 250 людей. Це був сюрприз, ми зовсім не очікували! Коли усі разом наприкінці співали пісню жестовою — це було неймовірно. Потім було нагородження премії соціальних проєктів. Звісно ж, ми їхали й візуалізували собі перемогу, а потім номінація за номінацією й ми розуміємо, що програли у своїй. Але ось в кінці заходу спеціальна нагорода від редакції, і викликають нас. Виступ на сцені одеського Оперного театру, я виголошую промову словами, Настя перекладає жестами. Це справді було незабутньо. Скажу, що соціальна діяльність — це важко. Чи завжди я справляюсь? Ні, далеко не завжди. Проте основним є те, що кожен насамперед робить це для себе. Кожен в проєкті реалізує та змінює себе на краще. Круто, що ми не стоїмо на місці, а завжди приймаємо нові виклики!
Якщо уважно подивитись на діяльність проєкту, то можна помітити, що протягом двох років червоною ниткою простягається концепція звернення уваги на культуру та мистецтво, адже окрім наших курсів нечуючі ніде не можуть цьому навчитись, побачити або відчути. Ми перші переклали для них наукові лекції, проводили курси в бібліотеці та галереї. Варто сказати, що проєкту не було б без команди. Всі її учасники унікальні. Настя — найкращий перекладач жестової в Україні, на мою думку. Надзвичайно харизматична. Кристина — дуже швид-
«Нам не було на кого орієнтуватись, тема була абсолютно нова, ще й соціальна — ми не знали, чи зрозуміють, чи ні, але попри все вирішили не здаватись».
Вони такі ж люди, як і ми
Привіт! Мене звуть Кристина Керенцева і я допомагаю людям стати ближче до світу нечуючих. Під час навчання в університеті (моя спеціальність — вчитель спеціальної освіти) я довго не могла зрозуміти, чим хочу займатися в майбутньому, але вже на 3-му курсі ми проходили навчання в школі для нечуючих дітей. Мені стало цікаво настільки, що я запалилась бажанням зрозуміти та вивчити їхню мову і навіть працювати там.
«Знаєте, коли я почала працювати у школі, я була ніби іноземка».
Жестова — це така ж мова, як і інші, в неї є своя специфiчна граматика, часи та діалекти. Тільки ось книг для вивчення нема в такій кількості, як для інших мов, що, власне, є великою проблемою. Тому її цікавіше вивчати, самому шукати та розвиватись в цій області. Також розповсюджена проблема відсутності місць для вивчення жестової мови. Велику роль грає саме спілкування з носієм — головний жестовий запас ви отримуєте від них. Я почала шукати нові знання. Прийшла на курси «Звук тиші», отримала там неймовірний досвід і познайомилась з багатьма нечуючими людьми, з якими спілкуюсь донині. Знаєте, коли я почала працювати у школі, я була ніби іноземка. Та, яка знала стандартні фрази, була перелякана — і в той же час зацікавлена. Спершу не спілкувалась зі старшокласниками, щоб вони не думали, наче я дурна і роблю елементарні помилки, але поступово страх зник. Через рік мені запропонували приєднатися до команди викладачів «Звуку тиші», і я погодилась, а ще пізніше стала викладачем у школі.
Зараз я керівник 3-го класу, мене дуже захоплює цей світ, я все ще його пізнаю і мій інтерес не згасає. Я вивчаю мову майже три роки і не можу стверджувати, що знаю її досконало, хоча хотілось би. Я розумію, як важко отримати знання в цій сфері, тому з радістю готова поділитись своїми. Ми з Настею (однією із засновниць проєкту) мов дві сторони медалі: вона як нечуюча, що потрапила в світ чуючих, підносить знання зі своєї сторони. Я ж, навпаки, підношу власний досвід зі свого боку. Таким чином ми доповнюємо одна одну. Якось старші коллеги поділились зі мною ідеєю, як краще навчитись дактилювати слова або перекладати тексти на жестову мову — слухати пісні та перекладати. І вже коли я була на курсах, проводився конкурс на краще виконання пісні Земфіри «Хочеш». Я вирішила взяти участь, і не даремно — здобула перемогу. Головне, мені це настільки сподобалось, що я вирішила не зупинятись. В мене на сторінці в Facebook є декілька виконань. Також маю багато перекладів, але відео ще не записані. Сподіваюсь, в майбутньому зроблю. Насправді, це дуже гарна практика для навичок жестової мови. За час вивчення жестової мій стиль спілкування змінився. Коли спілкуєшся з людьми з порушенням слуху, ти дивишся очі в очі, вся увага тільки на співбесідника. Я помітила, що переношу це і на спілкування з моїми чуючими друзями. Якщо я погано чую, то починаю читати по губах. Звичайно, я маю знайомих/друзів з порушенням слуху, вони дуже відкриті і прекрасні, з ними завжди весело і цікаво. Це ті люди, які при зустрічі завжди обіймають і одразу питають, як твої справи. Більшість з них закінчили школу, в якій зараз працюю я. Хтось до мого приходу, хтось після. З іншими я познайомилась, як кажуть, по ланцюжку: друг друга мого друга. Вони також приходили на розмовні вечори на курсах та приводили своїх друзів. Так коло знайомств збільшилось, і це ще далеко не межа. Мої друзі також намагаються перейняти мою ініціативу вивчати жестову мову. Перше, що вони роблять, це пишуть мені та питають: від того, як сказати «дякую», і до того, як сказати якусь фразу або щось спитати. Вони так пишаються собою. Нещодавно навчала своїх подруг, їм було дуже цікаво. Друзі говорять, що почали помічати на вулиці, коли спілкуються люди з порушенням слуху, хоча раніше вони просто не звертали уваги. Ці зміни не можуть не радувати. Мене дуже засмучує негативне ставлення до нечуючих. Одного разу я стояла в черзі до каси, де працював нечуючий касир, а люди попереду мене почали йти до іншої каси. Вони думали, що їх не зрозуміють, і казали мені: «Касир не чує, йдіть на іншу касу». А я відповідала їм і голосом, і жестами: «Це не проблема взагалі». В людей був шок, і вони зрозуміли, що їх вчинок був негарним. Таке ставлення було через нерозуміння або ж через необізнаність. Провина не їхня, а нашого суспільства, освіти тощо. Багато хто не розуміє, що не варто шкодувати нечуючих. Це такі ж люди, як і ми, тому варто сприймати їх простіше. Якщо вони бачать, що ви палаєте бажанням їх зрозуміти, пізнати, спілкуватись з ними, нечуючі в цьому не відмовлять. Їм завжди приємно пізнавати інших людей, вони відкриті для спілкування, тому не треба боятись, треба просто підійти і спробувати поспілкуватись. Для мене це дуже цікава та повноцінна мова, яка повинна бути обов’язковою для вивчення. Чому? По-перше, в нашій країні велика кількість людей з порушенням слуху. По-друге, це розвиток образного мислення, логіки, фантазії та дрібної моторики рук. Як відомо, на кінчиках пальців у нас присутні мовні центри. Розширення кордонів свого світу, відкриття для себе чогось цікавого, пізнання нового і невідомого. Найголовніше, багато захоплюючих знайомств. Саме в цьому я знайшла своє місце. Не обов’язково повинні бути знайомі з порушенням слуху, щоб почати вивчати мову. Почніть для себе й ви зрозумієте, про що я.
«А я відповідала їм і голосом, і жестами: «Це не проблема взагалі».
Посмішка Паша, 6 р.
Королева Королев а
Аліса, 7 р.
Трамвай
Яся, 12 р.
Дерево Ліза, 9 р.
Гра
Поліна, 11 р.
Птах
Аня, 10 р.
Дитина
Віталіна, 12 р.
Малювати Анжеліна, 7 р.
Близько Нелі, 2 р.
Хлопчик
Максим, 9 р.
Голуб
Тая, 6 р.
Дівчинка
Алеся, 7 р.
Команда Кароліна, 10 р.
Спорт
Костя, 10 р.
Урок
Настя, 11 р.
Школа
Мілена, 8 р.
Книга
Аделіна, 8 р.
Мріяти
Федір, 11 р.
Вертоліт
Михайло, 9 р.
Сміх
Надя, 9 р.
Життя
Артур, 9 р.
Відчуття причетності до чогось важливого
«Ми всі любимо грати в волейбол або настільні ігри, жартувати, співати пісні, базікати про своє життя, цікавитися новим і спілкуватися (неважливо, якою мовою)». Привіт! Я Саша Лук’яненко, волонтерка блем: відсутність будь-якої підтримки проєкту від держави або можливості отримати грант, труднопроєкту «Звук тиші» у минулому. Познайомилася з проєктом як учениця, яка прийшла на курси. Команда робила дуже круті речі, але їй не вистачало сил і ресурсів на візуал, презентацію проєкту та його просування. Мені просто дуже сильно захотілося, щоб про таку гарну і важливу справу дізналися якомога більше людей, і я вирішила, що запропоную допомогу команді з усім, чим зможу. Разом з Женею ми збиралися на брейншторми, генерували ідеї для нових «фішок» проєкту і курсів, а вдома я робила афіші в єдиному стилі, малювала лого і редагувала тексти. Найважливіше, що я отримала від проєкту — це відчуття причетності до чогось дуже важливого, як мені здається. Я бачила, як ще більше людей звертають увагу на проблему закритості ком’юніті нечуючих, з яким завзяттям чуючі вчать жестову мову, і це давало мені відчуття, що ми з командою робимо цей світ хоч трішечки кращим і добрішим. Звичайно, я отримала і особливий новий досвід. До цього я працювала тільки з комерційними проєктами, тому було цікаво знайти підхід просування для чогось благодійного. Мені здається, що «Звук тиші» руйнує бар’єри між світом чуючих і нечуючих людей. Навчаючи все більшу кількість людей жестовій мові і організовуючи спільні для всіх заходи, проєкт відкриває нові можливості для взаємодії.
щі, що виникають через взаємодію з великою кількістю людей, протидія і так звані «палки в колеса», які зустрічаються на цьому нелегкому шляху.
Важливу роль грає жорстка і необгрунтована критика (підкреслюю, що йдеться не про конструктивну критику), але найболючіше — це негативне ставлення і спроби заважати діяльності проєкту з боку схожих проєктів. Напевно, це мене вразило найбільше. Я дуже довго не могла повірити, що люди, з якими ми прагнемо одного і того ж (навчання якомога більшої кількості людей жестовій мові, її популяризації та боротьбі з дискримінацією нечуючих), можуть майже загрожувати нам, щоб ми закрили проєкт. Соціальний проєкт, при повному твоєму включенні до нього, займає все життя. Він вимагає емоційної, ресурсної віддачі — і, врешті-решт, навіть матеріальної. Було б добре не перейматись тим, що завтра нас виженуть з цього кабінету, тому що ми не платимо за його оренду, або нам не потрібно приймати на свій страх і ризик допомогу від депутата, який хоче «відбілити» свою репутацію, щоб зробити великий захід на високому рівні. Отримавши допомогу з матеріальним питанням, соціальні проєкти могли б рости і розвиватися, відчуваючи підтримку та стабільність в тому, що вони роблять.
Команда робить все, щоб знизити дискримінацію нечуючих людей, зробити їх ком’юніті більш відкритим і показати, що між нами всіма немає різниці. Ми всі любимо грати в волейбол або настільні ігри, жартувати, співати пісні, базікати про своє життя, цікавитися новим і спілкуватися (неважливо, якою мовою). Одна з найчастіших проблем у волонтерстві — це вигорання, яке виникає внаслідок інших про-
«Соціальний проєкт, при повному твоєму включенні до нього, займає все життя».
Почути серцем,
щоб співати жеста Привіт! Мене звуть Анастасія Чала, я навчаю людей жестової мови. Я маю проблеми зі слухом, користуюсь двома слуховими апаратами. Саме тому розумію важливість вивчення жестової мови для створення сприятливих умов для життя людей з порушеннями слуху та зруйнування кордонів між двома світами — чуючими та нечуючими. Діагноз «нейросенсорна глухота» мені поставили у три роки. Батьки виховували мене як звичайну дитину й навчили говорити. В дитсадку я ще погано розуміла, що не так — від інших дітей мене відрізняв лише слуховий апарат у вусі. Потім мене віддали у спеціальну школу для дітей зі слабким слухом в Маріуполі, де мені довелось навчитись жестової, аби розумітись з однокласниками. Після того я ризикнула й вступила до університету в Дніпрі. Навчання було нелегким. Однокурсники важко розуміли мою мову, тому спілкування в нас не складалось. Через це я була доволі замкнутою. Одного дня мені написала знайома й сказала, що є хлопець, який хоче навчитись жестової. Спочатку Євгеній здався менi зарозумілим, я подумала, що вчити його буде стресом для мене, але в процесі спілкування «через силу» зрозуміла, що помилилась. Він дуже добра, ввічлива та турботлива людина, багато чому мене навчив, а згодом запропонував разом створити проєкт. Це був великий «поштовх в життя». Ось таке в нас вийшло знайомство. У нашому «Звуку тиші» я займаюсь творчою діяльністю. Розробляю плани уроків, придумую завдання та ігри й власне проводжу їх. У викладанні жестової я обожнюю, що люди почина-
ють пізнавати цей новий для них світ — і їм це подобається. Дуже цікаво спостерігати за їхніми емоціями, коли вони дізнаються якісь маловідомі факти про нечуючих. Також мене захоплює реакція, коли в учнів виходить правильно показати жести. Вони дуже щиро радіють. З історій, які дуже круто перегорнули моє життя, була ситуація, коли моя учениця надіслала мені якесь посилання, і я, не думаючи, зареєструвалась. Згодом мені зателефонували та запросили взяти участь в майстер-класі перекладу жестового співу. Я погодилась, швидко зібрала сумки та застрибнула до київського потягу. Коли їхала, то думала, що навряд чи навчусь нового, бо вже перемагала на фестивалях, перекладала концерти, весілля та інші урочистості жестовою. Але приїхавши, зрозуміла, що є куди зростати, та навчилась безлічі нового. Там мені запропонували перекладати пісні на Atlas Weekend, на великій сцені перед тисячами глядачів. До фестивалю нас готували тренери з Америки — так я вивчила міжнародні жести. Це був неймовірний досвід! Дуже мені допомогла моя емоційність, адже саме емоції надзвичайно важливі для жестового співу. Загалом проєкт «Звук тиші» дуже змінив мене. Я стала значно
«Євгеній одного разу сказав мені, що слабкий слух — моя перевага, а не недолік».
ами впевненіша в собі, позбулась комплексу, знайшла багато нових друзів і вмію тепер значно більше, ніж раніше. А Євгеній одного разу сказав мені, що слабкий слух — моя перевага, а не недолік. Мені здається, що якщо всім разом докласти зусиль, ми зможемо забезпечити в Україні комфортне життя людей з порушеннями слуху. Наприклад, вважаю необхідним проводити хоча б базове навчання в лікарнях, банках, державних установах, кінотеатрах, кафе. Це потрібно, щоб в проблемній ситуації людина могла зрозуміти, що сталось, і надати допомогу. Вивчення жестової мови важливе, тому що є особливості, про які більшість людей не знає. Люди з порушеннями слуху та нечуючі по-особливому пишуть. В них немає прийменників і побудова речень ніби в іноземців. Не у всіх, але таке буває часто. Це відбувається через те, що чуюча людина може вивчити жестову мову, а от нечуюча почути, як правильно, не може. Потрібно, щоб вчителі в школах знали жестову, аби розуміти дитину, а також не забороняли дітям використовувати її, бо вона допомагає. Чуючі діти часто махають руками: це допоміжний інструмент для передачі емоцій при розповіді. Так само роблять і діти, які мають порушення слуху, коли користуються жестами.
І окремо треба всім перестати вірити в міф, ніби жестова погіршує мовлення. Кажучи про те, чого саме мені не вистачає (окрім двох потужніших слухових апаратів), це, мабуть, cурдоперекладачів у вишах чи хоча б лекцій та завдань в письмовому вигляді. Також дуже хочеться нормального cтавлення до нечуючих. Деякі люди просто починають горлати, хоча ти їм вже показав, що не чуєш. Потрапляти в такі ситуації неприємно, а трапляються вони через брак знань у людей.
7
популярних питань про жестову мову Чому саме «жестова мова», а не «мова жестів»? Те, що ми називаємо мовою жестів, є зовсім іншою структурою. Особливість мови жестів в тому, що будь-який рух може мати різні значення: наприклад, схрещені руки можуть означати, що людині холодно або некомфортно. Втім жестова мова, як і будь-яка інша мовна система, має конкретне значення для кожного зі своїх елементів чи їх комбінації. Одна літера — один жест, ніяких додумувань та здогадок — все чітко.
Чи жестова мова універсальна для всіх країн? Ні. Жестова має власну систему, структуру, комбінації, особливості та, звісно, історію формування за плечима. Своя жестова мова є в кожній країні, крім того, наявні діалекти — отже, до омріяної універсальності як до Місяця. Все ж існує міжнародна жестова мова — от тільки мало хто знає про неї в Україні. Українська жестова базується на російській, і загалом у країнах СНД ці структури схожі одна на одну.
Які є особливості жестової мови? Одна з головних відмінностей жестової від будь-якої мови — це відсутність розділових знаків. Зрозуміти, що думка закінчилася, можна за паузами, але до цього треба звикати. Крім того, оминаються прийменники, більшість речень короткі. Щодо інтонацій, вони зображуються емоціями. Також категорія майбутнього та минулого часу відрізняється від звичних чуючим конструкцій. Жестовою буде правильно сказати «Я був/ буду/зараз малювати» замість «Я малював/малюватиму/малюю», також час вказують словами-маркерами «вже», «завтра» тощо. Але головна особливість жестової в тому, що слова ми сприймаємо не через звуки, а через рухи рук. Через це для тих, хто спілкується жестовою, нормально іноді випадково врізатися в перехожого або зачепити якийсь предмет — бо вся увага на співрозмовниках. На додаток, жестова мова є асоціативною, і деякі жести можна інтуїтивно вгадати.
За який час можна вивчити жестову мову? Коли людина опановує дактиль (по суті, вивчає алфавіт), в неї вже є можливість розгорнуто пояснювати свої думки, складаючи слова з жестів-літер. Вивчити цю мову досконало, до рівня викладача, можна за півроку інтенсивних занять.
Як коректно та некоректно називати слабочуючу чи нечуючу людину? Не кажіть «глухонімий»! Більшість людей, які не чують, можуть говорити, вони просто... не чують! Також не слід використовувати слово «глухий». Звісно, якщо чуюча людина скаже таке за незнанням, хоча вона з повагою ставиться до оточуючих, на неї не ображатимуться. Правильно казати «людина з порушенням слуху», «нечуючий» чи «слабочуючий». Цікаво, що всі вищеперераховані слова у жестовій мові позначаються одним жестом. Отже, ці слова мають різні відтінки тільки для тих, хто чує.
Як співати жестовою мовою? Насправді, спів жестовою мовою мало чим відрізняється від процесу перекладу. Іноді слова та конструкції змінюються, адаптуються до жестової, щоб нечуючим та слабочуючим було легше сприймати суть. У вільному доступі у мережі існує багато прикладів співу жестовою мовою традиційних українських пісень та текстів найпопулярніших гуртів і виконавців, наприклад, пісні Океану Ельзи чи Джамали.
Які можливості надає жестова мова тим, хто чує? Окрім можливості спілкуватися з безліччю цікавих людей, жестова мова привчає до стовідсоткового фокусування на співрозмовниках. Під час розмови жестовою не можна відволікатися, наприклад, дивитися в телефон, чим ми іноді грішимо. До того ж, повертаючись до теми інтонацій, зображення емоційних відтінків мімікою прокачує харизму! Окрім цього, систематичне спілкування жестовою робить жестикуляцію більш витонченою.
zvuk.tyshi
zvuk.tyshi