Chicago Illinois, USA
Школа балету та народного танцю при парафії Св. Володимира та Ольги святкує 40-річчя
Ольга Руда, Ірина Басенко Фото: Максим Прокопів Танцювати! Танцювати не задля виступу, оплесків чи вивчення рухів, а щоб видобути з душі ту саму золоту ноту культурного коду української нації. Власне, таке кредо у Школи балету і народного танцю, яка відзначить у лютому 2020 року свій 40-річний ювілей. Її директорка та співкерівниця Роксана Дика-Пилипчак, відома на увесь світ завдяки очолюваному нею ансамблю українського танцю “Громовиця”, ексклюзивно для журналу Ukrainian Peоple розповіла про Школу найсокровенніше.
Храм танцю У величній кам’яній будівлі поруч з УГК церквою Святих Володимира і Ольги, в Українському Культурному Осередку Чикаго знаходиться ще один храм – храм танцю. Тут твориться легенда. Вона розпочалася в 1978 році. Тоді за ініціативи відомого музиканта, композитора і хореографа Любомира Цепинського, тут облаштували танцювальні зали, встановили станки та дзеркала і запросили перших учнів. Роксана Дика-Пилипчак (або просто Сяня), яка нині є співкерівницею і директоркою Української Школи балету й народного танцю, демонструє перше фото, зроблене ще в минулому столітті, у новому, щойно відкритому закладі. … Тоді Сяня якраз завершила свою участь у Театральній студії молоді Чикаго. Маючи за плечима роки тренувань та виступів на різноманітних фестивалях і концертних майданчиках, вони разом з партнером по паркету Юрою Цепинським стали першими викладачами Школи танцю. Її заснував батько Юри, Любомир. Через рік до їхнього колективу приєдналась Марта Городиловська-Козицька.
8
January 2020 Ukrainian People
З родиною Цепинських у Сяні завжди були теплі стосунки, адже з дитинства вона вчилася в них танцiв та тренувалася в парі з їхнім сином. “Пан Цепинський був мені, як другий тато, і його жінка пані Ліля виховали мене у своїй хаті, вчили не тільки танцю, але й дисципліни. Як правильно працювати, і до чого це веде, – пригадує Роксана Дика-Пилипчак. – Був один виступ, де я зробила помилку, і, може, про те б ніхто не знав, крім моєї мами, яка в першому ряді ловила кожен мій рух. Але я знала, і мені боліло більше те, що підвела свого учителя. Я тоді завершила танок, але на вісім тактів скоріше вiд інших, і було прикро, що хтось вклав стільки уваги до мене і надію, а я цього не виправдала”.
Висока планка Можливо, для когось це виглядало самовпевненим, але пан Цепинський одразу поставив Школі високу планку, яку колектив тримає вже понад чотири десятиліття. Школа мала проводити по два великих концерти на рік, і це вдалося! Учні Школи за всі роки дали вже 78 концертів. Школа насправді – це величезний культурний осередок, який дає дещо більше, ніж хореографiчні навички. Тут вчать не лише танцювати, але й жити танцем, розуміти його, тут закладають фундамент і вживляють у серця любов до України – щоб діти, навіть народжені у США, вважали себе українцями. “З дитинства учні навчаються не тільки крокiв або танкiв, але й грації та вишуканих манер, стають упевненішими в собі, та
гордо знаходять своє “Я”, – розповідає співдиректорка Школи Марта Городиловська-Козицька. – “Роки минають, і вони пишаються своєю любов’ю до української культури, своєї діаспори, церкви. Коли стають дорослими, то повертаються сюди, щоб допомогти наступній генерації. А коли мають своїх дітей, то віддають їх до нашої Школи. І за всі ці роки родинне коло українського танку продовжується!” … Такою Школу хотів бачити Любомир Цепинський, такою її бачать і сьогоднішні учні та їхнi батьки.
Танцювальні феномени Сьогодні керівниками Школи балету і народного танцю є Роксана Дика-Пилипчак (пані Сяня) і Марта ГородиловськаКозицька (пані Ляля). Наша співрозмовниця Сяня уособлює одразу два танцювальних феномени української діаспори Чикаго: Школу танців та ансамбль “Громовиця”. В обох вона була від першого дня їхнього заснування. Колишні студенти і танцюристи з “Громовиці” складають стрижень викладацького колективу Школи. Загалом тут працюють десять учителів, які навчають понад 200 дітей. “Є цілі родини, династії танцюристів, батьки приводять дітей, колись самі пройшовши цей шлях – це вже друга генерація”, – говорить пані Ляля. Вона переконана, що діти є різними, і не можна вимагати від усіх бути однаковими. Є талановиті до танцю, а є – до спорту, є ті, кого бачити в танцях хочуть
