Щоденник фестивалю
Олександр Дебич:
“Шукати істину не варто. Найважливіше – робити те, що подобається і, в певному сенсі, жити сьогоднішнім днем”
Перше, за що я зачепилась, досліджуючи біографію Сашка Дебича, – це те, що він за фахом лінгвіст. Мене вже давно не дивують люди, котрі займаються не тим, «на що вчились», але якось здавалось, що кіно та його продюсування – це дуже вузьке, закрите середовище, в яке потрапляють тільки вибрані. На моє запитання про те, як же так трапилось, Сашко дав надзвичайно розгорнуту і захоплюючу відповідь. Історію, варту короткометражного кіно. - Я особливо не цікавився кіно. Телевізор я не дивлюсь, а ті фільми, які переглядали сусіди на відіках (тоді ще на затертих касетах), мене не цікавили. Чомусь не захоплювали мене блокбастери... Одного разу товариш покликав мене на фестиваль німецького кіно. Я вирішив, що це буде корисно для практикування живої мови, і погодився скласти йому компанію. Фільм, який тоді показували, називався «Sofie Schall die letzten Tagen». Після сеансу до нас підійшли взяти інтерв’ю, бо режисера цікавило враження простого глядача, і чомусь він припустив, що ми розмовляємо німецькою. Потім нас запросили на afterparty, де зібралась серйозна публіка, включно з послом, котрому нас представили.... Не знаю, чим ми так сподобались сценаристові фільму, але він не забув про моє прохання передати ще якісь німецькі фільми, хоч на таке погоджуються зазвичай просто із ввічливості, і рідко виконують обіцянку. За якийсь час на свою гуртожитську адресу я отримав повідомлення про бандероль. За те, щоб її забрати, мені довелось заплатити всю свою стипендію, бо я тоді десь подорожував, і пакунок довго пролежав на пошті. Але, без сумніву, та купа дисків, яку я отримав, того вартувала. В мене ніби відкрились очі, коли я це все передивлявся, я зрозумів, що є безліч хорошого цікавого кіно, яке справді захоплює. Я вирішив, що мушу організувати покази цього кіно, почав бігати по викладачах в КПІ, радитись з людьми, як це можна зробити, але скрізь бачив здивування, нерозуміння і небажання цим займатись. Але я затявся. Пішов в Гете Інститут просити технічної підтримки. Коли там почули ім’я того, хто переслав мені диски, погодились допомогти. Мені вдалось отримати дозвіл на використання аудиторії в КПІ, обладнаної для кінопереглядів, а також я отримав пачку афішок на яскраво-жовтому
папері формату А4. Оббігав я все місто за декілька днів, лягаю спати, і раптом бачу в цих жовтих афішках фатальну помилку… я переплутав назву місяця! В мене цілковита розгубленість, що робити – не можу навіть уявити, заснути, звичайно, без шансів. І що ти думаєш? Так, я поїхав по всіх точках по другому колу, і виправляв, як міг, доклеював, дописував, замальовував (саме це я яскраво уявляю як кадри короткометражки – Г.Ш.). «Тиждень німецького кіно» таки відбувся. Після показів до мене підійшли хлопці, котрі давно мали ентузіазм започаткувати в КПІ кіноклуб, ми це зробили, і він досі існує.
Ти бував на інших фестивалях, як оцінюєш WIZ-ART у порівнянні з ними? - Сьогодні другий день, остаточну риску підвести зможу в кінці, але поки що все дуже професійно, всі нюанси і деталі продумані. З чого почались твої поїздки на фестивалі? - Мої друзі зняли фільм, і мені захотілось їм допомогти його розкрутити, бо завжди прикро, коли готовий цікавий продукт залишається відомим лише вузькому колу близьких людей автора. Якщо кіно зняли, то потрібно, щоб воно дійшло до глядача. Тож я вирішив створити для себе базу даних фестивалів, вивчати їхні умови. І це насправді таке захоплююче відчуття – адресувати конверти з дисками в Бразилію, Корею, а потім отримувати запрошення в країну, в яку власним коштом поїхав би не відомо коли. Це як лотерея. Яка твоя життєва філософія? - Давно, ще в школі, я зрозумів, що ніхто
нічого в цьому житті не знає. Коли я зіштовхнувся з типовим питанням підлітка: «Я нічого не розумію», спитав у свого вчителя, чи не може він порадити книжку, в якій би було про це щось написано. Він перейнявся і порадив цілий список. В бібліотеці із усього списку знайшлось лише «Ім’я троянди» Умберто Еко. Книжка видалась мені надто грубою (я оцінював її як типовий підліток), але було цікаво, де ж той ключ, про який говорив учитель, тож це мене мотивувало до читання. Але коли я завершив, то зрозумів, що мене підкололи, бо висновок полягав в тому, що істини немає і ніхто нічого не знає. Я навіть образився, але зрештою сприйняв все, як є, і зрозумів, що шукати істину не варто. Коли після закінчення інституту у мене виникло чергове типове запитання «Що робити?», я якось зрозумів, що найважливіше – робити те, що подобається і, в певному сенсі, жити сьогоднішнім днем. Якщо я прокидаюсь вранці і хочу спати – я сплю. Чого сподіваються глядачі в Європі від українських фільмів? Яка публіка їх оглядає? - Публіка абсолютно різноманітна. Тому що, загалом, фестивалі відвідують дуже різні люди. Звичайно, показ фільмів з будь-яких країн приваблює діаспору, етнічну громаду, але насправді це не більшість глядачів. Інших мотивує потяг до екзотики, бажання заглянути в життя інших людей і народів. Думаю, людям цікаво підтвердити для себе факт, що ключові речі в житті однакові в цілому світі. Проблема в тому, що в Європі попросту немає українського кіно. Зрозуміло, що у нас немає касових фільмів, держава не виділяє на це коштів, тож все, про що де-не-де чули за кордоном – це Довженко. Але власне тому мені й хочеться заявити «Ми є!», бо насправді навіть в цих умовах знімається досить багато. Коли я збираю фільми, намагаюсь максимально виключити суб’єктивний фактор, і показувати більшість з того, що є. Які твої улюблені фільми? Це те ж саме, що спитати «Де істина?» На такі питання я ніколи не мав відповіді.
google it! girl power, Фінляндія, closing, VJ, DJ, WIZ-ART 2010, winner
Розмовляла Галина Шиян
LEVEL 3