23-28 ЛИПНЯ VI ЛЬВІВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ WIZ-ART
WIZ-ART TIMES ЧАС КОРОТКИХ ІСТОРІЙ
КОРОТКИЙ МЕТР – ЦЕ МЕДІУМ МОЛОДИХ
Завжди розходяться експериментальні програми, дуже популярні музичні кліпи і документалістика. Люди люблять малобюджетні комедійні реклами, бо вони смішні, а мені подобаються більш серйозні роботи, тому я стараюся змішати одне з іншим і таким чином показати розмаїття.
Короткометражні фільми ніколи не стануть самодостатніми, адже здебільшого люди роблять їх для себе - щоб показати свою роботу ширшій кіноіндустрії чи просто розважитися. Навіть там, де раніше були гроші - в креативних музичних відео - за останні роки все змінилося, і грошей дуже мало.
в клуби. Лондонський фестиваль короткометражних фільмів виник у 2004 році, оскільки я хотів зібрати багатьох із тих андеґраундних режисерів в легітимний фестиваль із серйозними локаціями, але при цьому зберегти альтернативніші події. Наша аудиторія і досі складається з молоді та студентства, адже короткий метр - це медіум молодих; мало хто робить короткометражні фільми після 40 років! Але зараз я також працюю на авторитетні організації на зразок Британського кіноінституту. Я все ще намагаюся підтримувати зв’язок зі своїм андеґраундним корінням, підбираю роботи, які лишаються поза увагою.
Дехто вважає короткий метр “студентською” формою. Чи є у нього своя аудиторія у Великобританії? Ніхто не буде заперечувати, що багато короткометражних кінофестивалів притягують “друзів і родину” режисера. Наш фестиваль дає собі раду з більш широкою аудиторією. Ми працюємо з кінотеатрами, які показують незалежне чи іноземне кіно, тому люди звикли до різного. Тим не менше, це не порівняти з Європою, де фестивалі на зразок Клермон-Ферану чи Гамбурга збирають по кілька тисяч широкої аудиторії. У Великобританії короткий метр все ще вважається спеціалізованим, але ми існуємо вже 10 років, і люди знають, що буде фестиваль. Проте буває таке, що окрема кіноніч чи маленький фестиваль не може назбирати достатньо глядачів.
Які тенденції короткого метру можна прослідкувати на вашому кінофестивалі? Очевидно, що короткометражних фільмів стає більше. Бюджети зменшуються, і робити кіно тепер дешевше. Навіть порівняно з 1990-ми, коли все стало дешевшати, зараз буквально будь-хто може зробити пристойний фільм, використовуючи просту камеру і систему монтажу. Також, дедалі більше жінок знімають кіно: близько 35% фільмів, які ми показували на минулому фестивалі, зняті жінками.
Які програми користуються найбільшою популярністю?
Що треба, щоб короткометражне кіно стало самодостатнім?
Засновник Лондонського фестивалю короткометражних фільмів Філіп Ілсон відвідає Львів як член журі Wiz-Art 2013. Філіп пояснив Wiz-Art Times, чому короткометражок знімають все більше попри те, що самодостатність цього жанру не очевидна навіть для нього.
Wiz-Art - це мікровсесвіт, що живе за своїми законами. Наші закони - закони розповідей. Ми не знаємо географії та упереджень. Затиснуті у час і простір, ми пропростаємо в еру подиву. Наші короткі історії не викладають на торренти, не обговорюють у соцмережах і не показують в багатозальних кінотеатрах, але їх зняли люди, яким є що сказати. Це варте того, щоб вимкнути телефон. Попереду 6 днів яскравих фільмів, розривних вечірок і майстер-класів, а також 4 сторінки про кіно, що винесе мозок. Wiz-Art Times - час коротких історій!
Як виглядає аудиторія Лондонського фестивалю короткометражних фільмів і як вона змінилася за час його існування? Я працюю з коротким метром від 1994 року, з моменту заснування Ночі короткометражок Товариства Хеллоуїн. Спочатку ми були по вуха в андеґраунді – займалися тим, що не потрапляло в мейнстрім. У 1990-ті стався вибух дешевих технологій і DIY-кіно, а нам відкрився доступ до нових малобюджетних талантів. Серйозні фестивалі показували лише те, що надходило з кіношкіл чи мало державне фінансування. Товариство Хеллоуїн існувало впродовж 6 років, поєднуючи короткий метр з живою музикою, діджеями, картинками та перформансами, а наша аудиторія складалася з молоді і студенства, яке цим всім цікавилося і ходило
Що вам відомо про Україну та східноєвропейське кіно? Майже нічого. Я знаю трохи класики східноєвропейського кінематографу; нещодавно бачив чеський фільм “Валері і тиждень її чудес” з 1960-х, який мені дуже сподобався, а ще деякі фільми грузинського режисера Параджанова. Спілкувалася Надія Парфан
6 ЛЬВІВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ WIZ-ART У ЦИФРАХ
6 днів фестивалю
13 програм
30 акредитованих
20 режисерів
журналістів
110 коротких фільмів
1457 фільмів
надійшло до конкурсу
4 вечірки
з
39 країн світу
8 майстер-класів
9 локацій
30 волонтерів
4 тис. гривень
середня ціна авіаквитка для гостей фестивалю
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ Я живу у Львові трохи більше двох років і за цей час лише кілька разів ходила в кіно. У більшості випадків це були даремно витрачені 50 грн. Мені дуже подобається дивитись кіно, але у Львові бракує цікавих показів. У кінотеатрах найчастіше показують типові голлівудські фільми, незалежні побачити практично неможливо. У Штатах ситуація подібна, бо в багатьох кінотеатрах крутять ті самі американські фільми. Але є місця з іноземним і незалежним кіно. Крім того, існують спеціальні організації і клуби, що показують артхаусні фільми та документалістику. На щастя, ситуація у Львові не така безнадійна – Wiz-Art врятував мене від голлівудської банальності і заповнив порожнечу. Звісно, час від часу приємно дивитися фільми, що дозволяють на дві години вимкнути мозок, але немає нічого більш цінного, ніж фільм, що надихає, дає уявлення про те, як живуть інші люди, змушує замислитися про власне життя. Кожні кілька місяців Wiz-Art організовує покази короткого метру з різних країн. Ці 5-10-хвилинні фільми описують життя людей у різних країнах, охоплюють різні теми і жанри. Я з нетерпінням чекаю на них, бо, з одного боку, ці покази дають змогу відчути себе частиною Львова і пережити їх разом з повною залою молодих львів’ян. А з іншого боку – я стаю ближчою до світу, адже багато фільмів (навіть ті, які не є документальними) показують справжні історії – а я вважаю, що в більшості голлівудських фільмів вони такими не є. Першим показом, на який я потрапила, були короткометражки з Німеччини. Мушу зізнатись, що ті фільми мене дуже вразили, зокрема, своєю щирістю. Ми вийшли із залу, переповнені емоціями. Як і багато інших сфер, кінокультура в Україні не дуже розвинена. Та замість того, щоб вічно скаржитися на ситуацію, люди повинні взяти справу в свої руки. Це саме те, що робить Wiz-Art, – приносить чудові фільми безпосередньо до львів’ян. І я за це дуже вдячна. Арета Ковальська
WIZ-ART 2013:
ЩО ДИВИТИСЬ
ВІЧНО МОЛОДІ ВІДЛІК ГОДИННИКОВОЇ СТРІЛКИ – УМОВНІСТЬ, Денис Бортніков, Україна Координатор показів Wiz-Art / «Вічно молоді», «Помста підлітків» Для багатьох розвинутих мегаполісів спальні райони – це не лише простір з дешевим житлом, але й висока концентрація молоді. Активної, освіченої, прогресивної. Всі ці люди прагнуть цікаво та корисно провести час. Проте в українських реаліях ситуація змінюється надто повільно. Одні - ліниві, інші - скептики, треті не потребують облаштування культурного ландшафту на час свого тимчасового проживання. Транзит, бездумний провінційний транзит. Але ж ми живемо в XXI столітті: зараз людям трансплантують серця, видобувають енергію з людського дотику та змушують змінюватись освітлення в залежності від твого настрою. Невже культура між висоток – це дійсно так складно? Локальними показами в рамках Wiz-Art 2013 ми хочемо показати місцевим мешканцям іншу версію світу: кольорову, сучасну та близьку живій людині. Культура може існувати в несподіваних місцях, варто лише захотіти змін і надати своєму простору трохи людяності. І найголовніше: спробуйте пригадати, коли востаннє дивились кіно з молодшим братом/сестрою чи обговорювали побачену стрічку з бабцею/дідусем? Хіба це не приємно – переглянути фільм з батьками своїх батьків? Я чудово пам’ятаю свій перший візит у кіно з дідусем, у тоді ще дитячий кінотеатр «Левенятко». Відтоді ми подивились разом ще не один фільм, а я почув не одну історію про життя, яке було до мене. Наші старенькі – прекрасні молоді люди, з якими можна прожити частинку нашого життя.
ЯКА ТРИМАЄ У НАПРУЗІ. ТРИВАЛІСТЬ ЧАСУ, ЦІННІСТЬ ДОСВІДУ, ЩИРІСТЬ ПОЧУТТІВ. ВСЕ ВІДНОСНЕ, КРІМ НАЙВАЖЛИВІШОГО – ВМІННЯ ЖИТИ.
КОНКУРСНІ ПРОГРАМИ
СЕЛЕКЦІЙНА КОМІСІЯ WIZ-ART’У 2013 ВІДІБРАЛА 20 НАЙКРАЩИХ ФІЛЬМІВ ДЛЯ УЧАСТІ У МІЖНАРОДНІЙ КОНКУРСНІЙ ПРОГРАМІ. ГЕОГРАФІЯ КОНКУРСУ ВКЛЮЧАЄ 15 КРАЇН. ПЕРЕГЛЯНУВШИ ЇХ, МІЖНАРОДНЕ ЖУРІ ОБЕРЕ НАЙКРАЩУ РЕЖИСЕРСЬКУ РОБОТУ, НАЙКРАЩИЙ СЦЕНАРІЙ ТА ГРАН-ПРІ WIZ-ART’У 2013.
Міхаель Ріттманнсбергер, Австрія режисер фільму “Вдарений” / Конкурсна програма Мій фільм - це захоплива історія, темна подорож, що змушує задуматись і залишає тебе з незабутним фіналом. Чесно кажучи, я майже нічого не знаю про українське кіно. Пригадую, недавно подивився короткометражний фільм під назвою “Історія Леоніда” - здається, він був з України, дуже інтригуючий. Але це явно те, що мені треба наздогнати. Ніколи раніше не бував ні в Україні, ні у Львові, хоча мій добрий друг радив його як прекрасне місто. Чекаю з нетерпінням!
Станіслав Мендзелевський, Україна Науковий співробітник Національного центру Олександра Довженка / «Великі короткі метри» До програми Wiz-Art’у були відібрані, за хронологічним принципом, вісім знакових дебютів, знятих в Україні протягом 19501970-х років. Більшість дебютантів першої частини «Великих коротких метрів» згодом стали класиками тієї моделі українського поетичного кіно, яку представляє фільм «Тіні забутих предків». Тим цікавішим є ці ранні кіноспроби, що дозволяють вибудувати авторську генеалогію або – навпаки - показати точки розриву в кар’єрі режисерів, поворотні моменти їхньої художньої трансформації. Через хронологічні рамки, яким обмежено підбірку, добра половина короткометражок представляє хроніку радянської цензури. Так, після зйомок кінопроб до фільму «Київські фрески» Параджанова дирекція кіностудії вирішила припинити зйомки «в цілому імпресіоністського фільму, пронизаного ідеєю пацифізму». Від картини лишились лише 15-хвилинні кінопроби, які вціліли завдяки хитрощам оператора Олександра Антипенка – він видав їх за свою дипломну роботу. Лише у 1988-му про-
би-етюди до фільму були показані під час ретроспективи творчості Параджанова на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені, після чого світова кінематографічна преса визнала їх «новаторським відкриттям» і «блискучим досвідом кіноавангарду». Чимось подібна й доля фільму «Та, що входить у море» Леоніда Осики. Режисер був публічно звинувачений в «екзистенціалізмі», «занепадництві», «запозиченнях у “нової хвилі”». Попри думку керівництва студії режисер відмовився переробляти фільм, тож робота побачила світ лише наприкінці 1980-х. Роман Балаян через брак фінансування зумів закінчити свою дипломну роботу «Злодій» лише через чотири роки. Спочатку фільм тривав двадцять дві хвилини й зазнав суворої критики всіх, хто його дивився. Єдиним, хто підтримав режисера, був той-таки Параджанов.
ВЕЛИКІ КОРОТКІ МЕТРИ
КОРОТКОМЕТРАЖКИ КЛАСИКІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО. НЕДООЦІНЕНІ ТА МАЛОВІДОМІ, ЗАБОРОНЕНІ ТА ЗАХОВАНІ НА ПОЛИЦЯХ. ФІЛЬМИ, ЩО ЗМІНИЛИ МИСТЕЦЬКИЙ ЛАНДШАФТ УКРАЇНИ.
МИ – ЦЕ СВІТ
СВІТОВІ ПРОБЛЕМИ – НІЩО ПОРІВНЯНО З ОСОБИСТИМИ ЗАЛЕЖНОСТЯМИ.
ІНШІ ІНАКШІСТЬ ІСНУЄ МІЖ РЯДКАМИ. САМОТНІ, ПОТРІБНІ, КРАСИВІ, ОГИДНІ, САМОЗАКОХАНІ, ПОКИНУТІ І НЕЙМОВІРНІ ДІТИ СВОЇХ БАТЬКІВ. ВСІ РІЗНІ, АЛЕ ОДНАКОВО ІНШІ.
ПРОЩАННЯ З ПЛІВКОЮ
КРАСИВИЙ САМООБМАН І НОСТАЛЬГІЯ ЗА ТИМ, ЧОГО МИ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛИ, ПІДКРІПЛЕНА СТАРОЮ ТЕХНІКОЮ І КОРОТКИМИ ІСТОРІЯМИ, ЯКІ ПОЧУЛИ ВІД НЕЗНАЙОМЦІВ.
Тарас Дронь, Україна режисер фільму «Доторкнись і побач» /Українська панорама фільмів “Знято!” Цей фільм – всього-лише вступний екзамен для мене, але він показав, що у нас є український глядач, а це невід’ємна або навіть основна складова кінематографу. Я вірю в українське кіно і радий за кожного, хто намагається щось зробити для його становлення. Насправді, українське кіно було, просто період його занепаду досить довгий, і воно не до кінця сприймається. Фільм викликав ажіотаж у мережі, і це відбулось дуже швидко. Поки я просив своїх перших глядачів забрати його з Інтернету, створилось кілька нових записів і ... Насправді, зараз я вже не шкодую про це. Оцінка глядача і таке швидке поширення - це також нагорода, нічим не гірша, ніж на фестивалі.
ЗНЯТО!
ІСТОРІЇ МРІЙ, НОСТАЛЬГІЇ, РОЗПАЧУ, РОЗЧАРУВАННЯ, ОЧІКУВАННЯ, ЗАКОХАНОСТІ – ОДРАЗУ ЗА ТВОЇМ ВІКНОМ. ТВОЄ ЩОДЕННЕ ДЕЖАВЮ ЗА ОСОБИСТИМ РОЗКЛАДОМ. ЗНЯТО, ЗАФІКСОВАНО, ПРИКРАШЕНО, СУБЛІМОВАНО. СВОЄ.
НАЙКРАЩІ З НАЙКРАЩИХ
ПЕРЕМОЖЦІ МІЖНАРОДНИХ ФЕСТИВАЛІВ. ФІЛЬМИ, ЩО ВИНЕСУТЬ ВАМ МОЗОК.
Ви, може, знаєте, в режисурі є таке поняття як «видовищна ситуація», тобто сукупність всіх різноманітних зовнішніх факторів, які в процесі перегляду впливають на сприйняття фільму. Ну, то я про це: один і той самий фільм може бути дуже різним в залежності від того, чи ти його подивишся серед сотень собі подібних, з усім цим dolby-звуком і т.д., чи вдома з ноутбуком на пузі, де можна, тим не менше, плакати вголос і не ховати емоції від чужих сусідів...
Юлія Гонтарук, Україна Режисерка фільму «Алкоголічка» / «Вічно молоді» Якось до моїх рук потрапив сценарій Марисі Нікітюк. У ньому було щось живе, щось дуже близьке для мене. А ще така деталь, як лялька – вона створювала нову умовність, окремий світ дівчинки, в якому Аліна ховається від реалій. Ми з Марисею почали над ним працювати, багато чого змінили і врешті-решт виник сценарій фільму «Алкоголічка». Головну героїню я знайшла сама. Це було найважче, бо дівчинка мала не просто танцювати, а й грати важку драматичну роль, де плакати потрібно було всередині кадру. Для непрофесійного актора, та ще й дитини, це надзвичайно важко. Пройшовши купу дитячих студій, я зайшла в хореографічне училище і серед маленьких балерин побачила свою Аліну – відразу закохалася. Була смішна історія, коли знімали в аеропорті. Я приїхала на локацію і побачила, що у нас мало акторів масових сцен. Вже думала терміново шукати ще, але поки ми закінчили правити світло та репетирувати з акторами, виявилося, що затримали чотири рейси, і у нас була навала людей. Крик другого режисера “не дивіться в камеру”, напевно, запам’ятає весь аеропорт.
Ірина Цілик, Україна режисерка фільму “Помин” / Українська панорама фільмів “Знято!” Мій фільм варто дивитися хоча б з цікавості, бо, по-перше, це український фільм, знятий повністю за державний кошт, і знятий з великою любов’ю всієї групи. А, по-друге, тема нашого фільму, насправді, може виявитися співзвучною для багатьох різних людей, я вже мала можливості переконатися в цьому. До речі, фільм уже гуляє по фестивалях: позаду Вірменія, Росія, Португалія, попереду – Франція, Греція, Тайвань та, звісно, Україна... Мабуть, виглядає так, що я вихваляюся Але я не про це. А про те, що знову ж таки, досить різні глядачі з різних країн світу можуть знайти в цій темі щось близьке для себе. Тож, сподіваюся, і Львів тепло нас прийме. Львів я люблю і знаю досить добре. Тут ми фактично роззнайомилися з моїм майбутнім чоловіком, тут щороку на нас чекає Літературний форум, тут є вся ця особлива атмосфера, вся ця безкінечна гульня і кава, тут стільки всього. Але кінофестиваль у Львові – це щось нове для мене (бо я й сама, зрештою, лише почала фестивалити). Відчуваю, ви з великою любов’ю його організовуєте і дуже стараєтеся зробити все круто, сучасно, душевно, якнайкраще. То тьфу-тьфу, хай так і буде! В мене частенько бувають домашні «запої»: коли син гостює в бабусь, ми з чоловіком можемо в режимі нон-стоп дивитися фільми майже цілодобово. Але великий екран, фестивальна атмосфера – це зовсім інший, мій улюблений варіант поглинання кіно.
Я ПРАЦЮЮ У DVD КРАМНИЧЦІ. ТАРАНТІНО ТЕЖ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРОХОДИВ Швейцарська режисерка, сценаристка та акторка Марія Зіґріст – єдина жінка в журі Wiz-Art 2013. Її фільм БУВАЙ, ЛЮБИЙ показували в позаконкурсній програмі останнього кінофестивалю «Молодість». Марія відкрила Wiz-Art Times усю правду про прокат DVD і свій невідомий фільм.
Чому ти вирішила зайнятись кіно? Все було досить просто. Мій тато – режисер документальних фільмів, у нас колись була стара VHS-камера вдома, і я почала знімати “фільми”. З 7 до 14 років ми гралися з моїми друзями і знімали все, що відбувається. Словом, все це тягнеться ще з мого дитинства. Яким був твій перший фільм? Моя перша робота – анімована, і, здається, я нікому її не показувала. Тому в мене нема чогось такого, як “мій пер-
ший фільм”, він не існує. Судячи з твого досвіду, в чому різниця між викладанням режисури в Європі та Америці? Я вчилась у Rhode Island School of Design і також в Цюриху. Не буду говорити про всю Європу, а лише про різницю зі Швейцарією. У Сполучених Штатах вчать бути і відчувати себе режисером, що саме ти управляєш фільмом. У Швейцарії ніхто би так не сказав. Головна різниця у ставленні: в США тебе вчать пишатися тим, що ти
ХАНЕКЕ ДОЗВОЛИВ МЕНІ РОБИТИ ВЛАСНІ ПОМИЛКИ Молодий австрійський режисер Флоріан Похладко відвідає Wiz-Art 2013 зі своїм новим фільмом МОЖЛИВО. Це півгодинне кінодослідження емоційного світу підлітків уже встигло здобути нагороду «Найкращий ігровий фільм» на Австрійському кінофестивалі Diagonale. Похладко розповів Wiz-Art Times про свій фільм, труднощі перекладу та навчання у Міхаеля Ханеке.
Чому в англійській версії у фільму інша назва? З німецької він би мав перекладатися як «Сунична земля». Проблема з назвою виникла через проблему мови в самому фільмі. Більшість діалогів звучать на дикому діалекті, і в деяких частинах Австрії, наприклад у Відні, важко зрозуміти, про що говорять герої. Суничні землі – так дійсно називаються деякі території Австрії, куди можна приїхати і назбирати собі ягід. Але також існує інше значення, і воно не таке романтичне як видається
на перший погляд. Тому якщо залишити назву «сунична земля», єдине, на що вона буде вказувати - щось рожевеньке, романтичне - і точно не на спустошену землю. Це інше неприємне значення, яке я використав у фільмі, стало синонімом емоційного стану героїв. МОЖЛИВО – фільм також про попкультуру, зокрема про її вияви в конкретному регіоні країни, тому я хотів зберегти певну логіку. Теперішня назва запозичена з пісні, яку я часто слухав під час зйомок. Чесно кажучи, я не
ДОСИТЬ НАС ГОДУВАТИ НЕСПРАВЖНІМ Короткометражний фільм режисера Дмитра Сухлоткого-Собчука БОРОДА побував на багатьох міжнародних фестивалях і був не раз відзначений за найкращий сценарій. Вітчизняна публіка побачила його на великому екрані у складі кіноальманаху «Україно, Goodbye!». Зараз Дмитро працює над повнометражною документальною стрічкою «Красна Маланка». Wiz-Art Times розпитали інсайдера кінопроцесу про те, як сьогодні знімають кіно в Україні.
Продюсер Олександр Роднянський під час нещодавнього майстер-класу сказав приблизно таке: Традиція поетичного кіно негативно впливає на сучасний український кінематограф. Воно оперувало абстрактними поняттями, темами, метафорами (добро проти зла, кохання сильніше за смерть) і мало приділяло уваги конкретним персонажам в конкретних обставинах. Що ти думаєш з цього приводу? Чим скоріше молоді українські режисери відійдуть від традицій радянського та пострадянського кіно і почнуть шу-
кати свій стиль, тим краще. Власне, цей процес, цей пошук стилю вже відбувається. Важливо, щоб він тривав систематично і наповнено. Щоб з’являлися нові роботи, в яких можна побачити певну сміливість, навіть зухвалість. Це мають бути роботи, які переосмислюють те, що було створено до нас в кінопросторі. Звичайно, не заперечуючи традицій, але й не апелюючи до них. Ти говориш про систематичність. Отже, ти вважаєш, що саме кількість може перетвори-
WIZ-ART TIMES Фестивальна газета VI ЛМФКФ Wiz-Art
робиш, вони вчать продавати себе, навіть якщо ти не зробила чогось незвичайного. У Швейцарії нас вчили бути скромними. Навчальна ж частина мало чим відрізняється. У твоїх фільмах завжди цікаві, нетривіальні сюжетні рішення. Ти сама пишеш свої сценарії? Зазвичай я працюю у співаторстві з кимось, але ідеї завжди мої. Як ти вирішуватимеш, хороший фільм чи поганий, під час роботи в журі? Для журі важливо відрізняти свої особисті вподобання та об’єктивну якість фільму. Думаю, я на це здатна. Ти вимикаєш фільм, якщо він тобі не подобається? Так, якщо не знаходжу там чогось цікавого для себе. У Львові такої можливості не буде – тобі доведеться повністю подивитись принаймні 20 фільмів. Як зазвичай ти дивишся фільми? Найбільше мені подобається дивитись фільми в кінотеатрі, але я дуже рідко там буваю – це досить дорого у Швей-
знаю, про що в ній ішлося, там було лише одне слово – «можливо». І воно повторювалося постійно. Я подумав, що це ідеально підходить моїм героям. Вони дуже всім непокояться: може те, може се, може так, а може й ні. Багато цих «може», в множині. Як відбувається твоє навчання? Ти ж вчишся у Міхаеля Ханеке. Основна частина навчання – це зустрічі та обговорення наших ідей, проектів, сценаріїв, тощо. Мені це дуже подобається, тому що Ханеке приділяє університету достатньо уваги. Якщо ти в активному процесі підготовки фільму, то з ним щотижня можна зустрітися, крім того, можна бути в контакті електронною поштою. Скільки разів бачитися з ним – особисте рішення. Мені чомусь здається, якщо ти вже ось-ось розпочинаєш зйомки, то занадто багато порад може піти не на користь. Спочатку було страшно йти до нього, тому що я зовсім його не знав і думав, що буде важко справлятися з його авторитетом. Але пізніше виявилося, що він дуже класний. Він постійно намагається допомагати тобі. І найважливіше,
тись в якість? Систематичність – це не те, що режисер зняв одну роботу і 5 років мовчить. Повинен бути постійний процес. Що переросте в якість, а що лишиться кількістю – не настільки важливо. Для конкретного режисера мусить бути постійний процес сходження і переосмислення. Тоді з’являться дуже чіткі риси та ознаки українського кінематографу, який неможливо буде сплутати з чимось іншим. Твою творчість як режисера зараз маркують поняттям «українська нова хвиля». Які характерні риси цієї хвилі? Те, що мене відносять до режисерів «української нової хвилі», – я сприймаю це як великий аванс. А загалом для того, щоб говорити про її чіткі ознаки, треба, щоб минуло ще декілька «хвиль» нових фільмів. Потрібно працювати більше й більше, щоб заслужити цю ідентифікацію з чимось по-справжньому «новим». Це можливо лише за умови, що створюватимуться нові картини. Чого бракує українському сторітелінгу? Українське кіно можна назвати одним терміном – «пострадянське». Український глядач звик, що кінематограф
Випускова редакторка Надія Парфан Дизайнерка Ірина Калин Літературна редакторка Жанна Озірна Над номером працювали Даниїл Задорожний, Арета Ковальська, Жанна Озірна, Надія Парфан, Ольга Райтер, Антон Ткачук
царії. На даний час більшість фільмів я дивлюсь під час роботи – я працюю у DVD крамничці. Тарантіно теж через це проходив. Словом, це місце, де можна взяти у прокат диск, а оскільки часи вже інші й у нас не так багато клієнтів, в мене дуже багато вільного часу. Коли ти приїздила на Київський кінофестиваль «Молодість», що тебе найбільше вразило в Україні? Мене здивували різдвяні вогники на деревах, всюди по місту, хоч до Різдва було ще далеко. Здавалось, що вони там цілий рік. Ти зняла 3 фільми. Який з них ти вважаєш найкращим? Не думаю, що в мене є фільм, про який я можу так сказати, я над цим працюю. Кожен з моїх трьох фільмів має свої переваги і свої недоліки. Іноді люди кажуть, що короткий метр – це для студентів, що вони не такі професійні. Ти погоджуєшся з цією думкою? Час змінився, і короткометражки дають свободу творчості, бо не вимага-
що від нього йде просто безкінечний ентузіазм, якому треба вчитися. Йому не обов’язково стільки часу приділяти студентам, але він все одно це робить. І коли був Каннський кінофестиваль, він говорив: «Наступного тижня мене не буде, бо Канни почнуться. Давай зустрінемося з тобою в четвер, хіба що я отримаю нагороду, тоді краще в середу», і в такому дусі… Я завдячую Ханеке, бо саме він дозволив мені почуватися вільно і робити власні помилки. Він був єдиним, хто дав мені впевненість у собі і сказав: давай, хлопче, йди і роби, але пам’ятай, що це велика організаційна робота. Після того, крок за кроком я зумів зібрати собі команду, ну а далі вже ясно. На Одеському фестивалі інший видатний австрійський режисер Ульріх Зайдль говорив, що дружина є його найкращим критиком. З ким ти радишся під час зйомок фільму? Коли я розвиваю новий проект, то іноді розповідаю друзям при зустрічі. І зазвичай, коли ти починаєш комусь переповідати, то часто самому можна розібратися в своїй ідеї, отримати
його виховує, що йому показують пригладжену і прикрашену реальність. В такому кіно ти не побачиш речей, які тебе насправді турбують або не задовільняють у житті. Приміром, зі 100 радянських картин 95 показуватимуть соціалістичну державу в дуже позитивному світлі. Звісно, це ознака часу. Але в цьому і є проблема. Нинішнє покоління кінематографістів хоче сказати: досить нас годувати несправжнім. Сьогодні ми бачимо зовсім інший світ, і наша система цінностей побудована на уявленнях тої реальності, в якій ми живемо. Тому соціальна тематика в нашому сучасному кіно порушується особливо гостро. Коли глядач починає дивитись фільм, він холодний як лід, але в очікуванні справжніх емоцій. У випадку з короткометражкою режисер(ка) ще й має доволі обмежений час, щоби ці емоції викликати. Як долати дистанцію між аудиторією та фільмом, не тиснучи на жалість, не шантажуючи глядача? Складність будування діалогу з глядачем полягає якраз у тому, що він звик до одного, а зараз прийшло покоління, яке виплекало свої смаки на зовсім ін-
ють багато ресурсів, а тому їхня якість може бути дуже високою. Для молодих режисерів набагато легше почати з короткого фільму і заявити про себе, зокрема, на багатьох фестивалях короткометражних фільмів, яких зараз більше, ніж, скажімо, п’ять років тому. Короткий чи довгий метр – це відносне поняття. Однак мені здається, що короткометражки мають свою особливу мистецьку форму, яка дуже відрізняється від повнометражної. Ти плануєш перейти до зйомки повнометражних? Так, планую. Коли я закінчила знімати “П’яну вечірку”, я сказала собі: “Я більше не буду знімати короткометражки”. Чому? Бо роботи досить багато, сама зйомка триває недовго та й фільм виходить короткий. Але ось у жовтні я працюватиму над ще одним короткометражним фільмом, а вже наступного року – планую зняти перший повнометражний. Спілкувалася Ольга Райтер
якісь спонтанні реакції, які допомагають просуватися далі. А от під час зйомок хорошими радниками можуть бути актори і команда. Тому я намагаюся повністю занурити їх у процес, даю їм знати все, що знаю сам. Таким чином, ми робимо фільм разом. Часом вони можуть мені вказати на помилки, де я міг загубити логіку історії. Але, звісно ж, має бути хтось, хто бере на себе повну відповідальність, і це, безумовно, режисер, який вселяє почуття безпеки. Коли проект наближається до завершення, то можна порадитися з кимось не з кінематографічної сфери. Ось такі люди будуть справжніми і чесними критиками, люди, які мають інше бачення життя, ніж я. Коли їх зворушує те, що я роблю, то значить все йде добре. Ти мрієш отримати Оскара? Так, я думаю, що колись допрацююсь до нього. Звісно, що я хочу мати купу Оскарів! Спілкувався Антон Ткачук
шому кінематографі. 20-річний пробіл в масовому українському кіно дався взнаки. Всі ці 20 років глядача годували телепродуктом і тим кіно, яке існувало до розвалу Радянського Союзу. Українського – по-мінімуму. Звісно, у глядача є певне невдоволення. Мені здається, цей момент потрібно пережити не лише глядачам, але й режисерам, які намагаються чесно говорити про речі, що їх оточують. Яким сюжетам та персонажам надають перевагу українські режисери? Чи існує український кіногерой нашого часу? Потрібно створити немало фільмів, щоб знайти ці ознаки героя нашого часу. Михайло Іллєнко у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» пробував віднайти таку формулу. У картині «Мамай» Олександр Санін підходив до цього питання більш епохально. У фільмі Валентина Васяновича «Звичайна справа» теж прозвучали певні ноти, однак не універсального характеру, а радше окремого персонажа – інтелігента, який шукає своє місце в соціумі. Спроби знайти українського кіногероя є, але питання залишається відкритим. Спілкувалася Жанна Озірна
wiz-art.com.ua
Проект здійснено завдяки підтримці фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»