Місто 28

МІСТО | 1

Європа стала ближчою з ЄВРОПЕЙСЬКА ЯКІСТЬ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ

ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 2 | МІСТО

Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world

«CAPITAL TOWERS» Житловий комплекс «Capital Towers» («Столичні вежі») — 30 000 м² з дворівневим паркінгом, комерційними приміщеннями та житлом на ділянці, площею 1 га. І все це — у самому серці Жешува, з панорамою на стародавній замок та неподалік Площі Ринок (міської ратуші). Розташування житлового комплексу «Capital Towers» — зручне та комфортне, адже поруч — є великий торговий центр «Міленіум» та університетське містечко. А ще мальовнича набережна ріки Вислок — улюблене місце відпочинку місцевих жителів.

в м. Жешув, Польща

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ!

(0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08

МІСТО | 3

+380 730 733 133; +380 672 990 708 +48 605 824 918 mgroupdev@gmail.com mgroup.world

ПОЛЬЩА

«CAPITAL TOWERS» м. Жешув

4 000 м² комерційної нерухомості, 63 000 м² житла, 1 300 паркомісць

4 | МІСТО

Житловий комплекс «Столичні вежі» розміщений над річкою Вислок. Тут перед нами відкривається чудова панорама міста. Поряд знаходяться торговорозважальний комплекс «Millenium Hall», Жешувський університет, філармонія та старовинний замок поблизу площі Ринок.

«CAPITAL TOWERS» м. Жешув

МІЖНАРОДНА КОМПАНІЯ «M GROUP DEVELOPMENT» Жешув • Варшава • Краків • Братислава • Закопане • Івано-Франківськ • Житомир • Рівне • Яремче • Київ • Вінниця

«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» м. Івано-Франківськ

Торгові центри сполучені унікальним скляним пішохідним мостом

УКРАЇНА

АПАРТ-ГОТЕЛЬ ЯРЕМЧЕ «ПРЕЗИДЕНТ ХОЛ» м. Житомир

«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» м. Івано-Франківськ

310 000 м² комерційної нерухомості, 820 000 м² житла, 16 000 паркомісць

МІСТО | 5

ПОЛІТИКА

| ДУМКИ ЛИПНЯ

Івано-Франківськ

Суспільно-політичний журнал Засновник: Редюк Віталій Миколайович Головний редактор: Тетяна Соболик тел.: (095) 821 56 08 е-mail: editor@mi100.info Журналісти: Наталя Мостова Богдан Скаврон Наталя Джулай Вікторія Пасайлюк Спорт – Роман Стельмах За кермом – Микола Гурак

Літредактор – Мар’яна Бодак Дизайн та верстка: Олександра Афанасьєва

Реклама: (066) 389 93 19 Свідоцтво про державну реєстрацію: ІФ№263Р від 31. 10. 2016 Друк: Друкарня «Wolf»: м. Львів, вул. Городоцька, 4/17 тел.: (0342) 290 10 12 Загальний наклад: 10 000 примірників

матеріали, позначені цим символом, друкуються на правах реклами. Погляди авторів не завжди збігаються із позицією редакції. Передрук матеріалів допускається за погодженням з редакцією. За достовірність реклами несе відповідальність рекламодавець. Юридичний супровід – юридична компанія «MORIS GROUP».

2019, №28 6 | МІСТО

«Екобруківка – чудова заміна дощовим колекторам, адже вода не затримується, а просочується в землю і підживлює рослини. Такі новинки ми беремо із досвіду інших країн, зокрема, європейських. Працівники департаменту багато читають, вчаться і їздять за кордон за досвідом. Є багато речей, які ми хотіли б реалізувати у місті. Наприклад, створити двір без автомобілів. Таку ідею запозичили в Швеції. В ідеалі у такому дворі мали би бути різні зони відпочинку, газони, штучні водойми, альтанки та навіть місце для мангала. Машини ж можна забрати у підземний паркінг. Це буде ідеальний двір. Треба багато грошей на таке, та головне, щоб люди були готові до цього», – Михайло Смушак, директор Департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою, про сучасні урбаністичні тенденції та їх втілення у Франківську, 01.07.2019 р. «Теперішню міську владу питання збереження культурної спадщини не цікавить. Нещодавно створили Консультативну раду з питань охорони культурної спадщини. Цей орган раніше був, а потім його ліквідували і через три роки нарешті відновили. Було тільки перше засідання цієї ради, яке стосувалося Тисменицької брами. Вирішили таки продовжити обіцяне мером, бо він сказав, тому мусили виділити гроші. Це питання мають також вирішити з фінансовим управлінням. Однак немає ніяких кроків. Я дотепер протоколу не отримав, його немає! Немає ані системи, ані програми, ані стратегії. Не можна порівнювати Івано-Франківськ з європейськими містами, адже європейці до своєї спадщини ставляться шанобливо та постійно займаються її реставрацією», – Ігор Панчишин, архітектор та громадський діяч, про ігнорування владою питання культурної спадщини, 06.07.2019 р. «У Космачі живе шість тисяч осіб, це найбільше за площею село України. Десь місяць тому був у нас такий випадок: жінка мала народжувати, її треба було везти в лікарню. Але дорогою не було проїзду. Добре, що люди перед цим прочитали у соцмережі, що там нема дороги – і поїхали іншою, все обійшлося. А якби поїхали у той напрямок, то ще невідомо, як би все закінчилося. Якщо не вийде домовитися з владою спокійно, будемо вдаватися до радикальніших дій. Зберемо 200-300 чоловік, будемо їхати у Франківськ і блокувати там чиновників у кабінетах – минулого року вже таке було, думаю, вони досі не забули. Якщо вони не розуміють по-людськи, то будемо так, як вони з нами», – Петро Уперук, активіст із Космача, про погані дороги та методи вирішення цієї проблеми, 07.07.2019 р. «Це не просто вистава, а історія. Епічна історія. Вистава досить тривала у часі – близько чотирьох годин. Я був дуже радий, коли в кінці люди не розійшлися, а стоячи аплодували колективу за цю життєву історію. Твір Ремарка збігається із

ПОЛІТИКА

сьогоденням. Ті хлопці, які повертаються з війни, не знають, де знайти роботу, як заробити гроші, як зберегти кохання, дружбу – це все те, що зараз проживає наше суспільство. Вічними темами – про любов, добро, відданість – і заворожує ця вистава. У Києві за пів року на неї неможливо купити квитки», – міністр культури Євген Нищук після вистави «Три товариші» у Франківську, 09.07.2019 р. «Українці, зокрема жителі Західної України, мають бути тією силою, які дадуть Росії зрозуміти: реванш не пройде. Війна, яка у нас зараз триває, є війною не стільки за територію, скільки за національну ідентичність, самобутність та культуру. Зараз ми бачимо намагання повернути ситуацію до зразка 2013 року, і ці спроби потрібно стримувати всіма можливими методами. Проти нас працює потужна російська інформаційна зброя, і людей переконують, що війни не існує», – Володимир В'ятрович, директор Інституту національної пам'яті, про загрозу реваншу та ідеологічну зброю Росії, 10.07.2019 р. «Коли я намагався вручити йому повідомлення про підозру, він явно симулював поганий стан, хоча я поспілкувався з лікарем і той сказав, що пів години до того підозрюваний почувався нормально і міг розмовляти», – зауважив прокурор Сергій Боровик під час обрання запобіжного заходу депутатові Підберезької сільської ради Богдану Проціву. Чоловік є підозрюваним у справі смертельної ДТП у с. Княжолуки Долинського району, внаслідок якої загинули двоє малесеньких дітей та їх матір. До зали суду підозрюваного привезли на носилках, адже напередодні у медзакладі йому стало погано, 12.07.2019 р. «Коли я сюди прийшов, у театрі щомісяця грали десь сім вистав. Тепер це майже 30. Ми проводимо активну гастрольну діяльність, іноді навіть доводиться відмовляти різним фестивалям: не можемо ж їздити постійно, треба грати і для франківців. Попри значні успіхи, маємо і серйозні матеріальні проблеми театру. Це застаріле й аварійне сценічне обладнання, світлова та звукова апаратура, дах, що протікає, відсутність якісної системи опалення тощо», – Ростислав Держипільський, директор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру України, про нові вистави і стару техніку, 12.07.2019 р. «З одного боку, децентралізація – це вдала реформа, бо ми отримали більше повноважень, але водночас існує велика проблема із забезпеченням освітньої та медичної субвенції, бо ми не маємо 100% забезпечення. Тому у мене, як у фінансиста, до децентралізації двояке ставлення. Є безліч питань, на які ми не можемо вплинути. Ми змушені заходити в запозичення, шукати інші джерела залучення коштів, щоб власні спрямувати на забезпечення співфінансування, адже все одно на кінець року будемо змушені якісь витрати по місту «врізати», щоб

| ДУМКИ ЛИПНЯ

забезпечити виплати зарплати вчителям і медикам», – Вікторія Сусаніна, заступниця Івано-Франківського міського голови, про плюси і мінуси децентралізації, 13.07.2019 р. «Я не використовую поліетиленових пакетів уже понад рік. Для зелені, овочів та фруктів підійдуть торбинки із плащівки. Для покупки масла і сиру – пластикова чи металева багаторазова тара. Для круп – бавовняні чи лляні торбинки. Часто буває, що на ринку продають, наприклад, черешні, полуниці у пластикових коробках. У такому випадку можна домовитися із продавцем, що тару ви повернете, і він знову зможе її використовувати. Також домовляюсь на ринку із продавцями молочних продуктів: залишаю їм свою тару і прошу у ній принести сир, молоко чи сметану. Торбинки, до речі, можна не тільки купити, а й самостійно пошити зі старих простирадл та одягу», – Олена Бараненко,захисниця довкілля та мати трьох дітей, про життя без поліетилену, 14.07.2019 р. «Три роки тому наша ціль була залучити молодь до зйомок, ми були у пошуку локацій. Нам дуже приємно, що ми підписуємо цей меморандум. Палац Потоцьких – дуже цікава історична споруда, яка є чудовою для знімання фільмів. Вчора ми почали зйомки – це був короткометражний фільм, який триває сім хвилин, і зразу ж завершили знімати. Це була «проба на новому місці», буде ще корекція, але незабаром всі зможуть побачити, що ж вийшло», – Павло Валько, голова Правління ГО «Спільно продакшн» під час підписання в Івано-Франківську меморандуму про співпрацю у сфері кіновиробництва між КП «Простір Інноваційних Креацій «Палац» і ГО «Спільно продакшн», 16.07.2019 р. «За майже 30 років незалежності жодного автобану в Україні не збудували. Це злочин проти держави. Бо дорожня інфраструктура – це кровоносна система економіки. У нас є маленькі капіляри, які перебувають у складному стані і які останніми роками відновлюють, але у нас немає жодної великої артерії. В країні мають бути автобани. Польща їх збудувала за 10 років. Хорватія після війни зробила це миттєво – за три роки. І це спричинило інвестиційний бум», – Денис Шмигаль, керівник ДТЕК Бурштинської ТЕС, якого президент України Володимир Зеленський попередньо представив як нового голову Івано-Франківської ОДА, 17.07.2019 р.

МІСТО | 7

ВЛАДА

| БУДНІ ЧИНОВНИЦІ

10 незручних запитань до секретаря Івано-Франківської міської ради Оксани Савчук Марта Баранецька

Свободівка, секретар Івано-Франківської міськради Оксана Савчук обіймає свою посаду з 2015 року. Чиновниця активна у соцмережах, любить займатися питаннями освіти і висадки квітів, називає себе командним гравцем. Недавно вона перемогла на 83-му окрузі з центром в Івано-Франківську на виборах до Верховної Ради. За неї проголосували 46,67% містян. Савчук вдвічі випередила свого найближчого конкурента Андрія Сторожука зі «Слуги народу». Більше про її життя і побут дізналося «МІСТО».

8 | МІСТО

ВЛАДА

| БУДНІ ЧИНОВНИЦІ

Пані Оксано, чому Ви вирішили балотуватися у Верховну Раду?

1

Якби ви запитали мене про це раніше, то була б, мабуть, інша відповідь. У Франківську відбувся праймеріз. Міський голова на своєму сайті та з наметів по місту оголосив, що люди можуть обирати, хто з депутатів міської ради, з команди міського голови може балотуватися. Отримала найбільшу підтримку іванофранківців, тому мене висунули. Місту потрібна та людина, яка буде продовжувати і відстоювати справи, які розпочав міський голова в Івано-Франківську, тому я й вирішила балотуватися.

2

Ви на себе берете жіночі справи: садочки, квіточки. Вас це не ображає, а де ж рівність?

Я командний гравець. У нашій команді кожен має свій напрям, і це правильно. Звичайно, що найбільші об’єкти курує міський голова. Це нормально. Він інформує мешканців, де і як зроблено. На цей час у моїх повноваженнях було курування гуманітарної сфери, і я займалася, власне, цим напрямом.

Насправді багато чого я навчилася і роблю. Просто є речі масові, вони більше запам’ятовуються. Складно собі уявити, та коли ми розпочали будівництво першої відпочинкової зони на Каскаді, мені довелося вникнути у проєкт, усі державні будівельні норми, інфраструктурні речі, вибирати все, що стосується вуличних меблів, дитячих майданчиків, дбати за те, щоб там була повністю заасфальтована дорога. Тоді я це робила як депутат. І зараз, повірте, у рамках конкурсу проєктів місцевого самоврядування, які курує секретаріат міської ради, буваю з мешканцями на всіх об’єктах, вникаємо в питання ремонту покрівель, каналізацій, заміни електропроводки на сходових клітках, електромереж. Мої знання значно поглибилися, я люблю речі, які об’єднують громаду, і хочу їх до людей донести.

Центр освітніх інновацій – це взагалі як моя дитина: знаю, скільки розеток у кожній кімнаті і які двері мають бути, бо я цим опікувалася. Мене питають, чи вмію я зробити ремонт, і я відповідаю, що на цій роботі навіть цього навчилася.

3

В Івано-Франківську провели «Місяць здоров'я», аналізи на онкомаркери за направленням лікарів мешканці могли здати в лабораторії «Сінево», про яку є багато негативних відгуків. Чому вибір впав саме на неї?

Фактів, щоб аналізи були неправильними, чи інших проблем із лабораторією у нас не було. Онкомаркери дорогі, їх погодилися безкоштовно робити саме там. Більшість наших медзакладів порадили «Сінево», а основні аналізи ми робили своїми силами. «Місяць здоров’я» ми проводили другий рік поспіль. Цей проєкт дає можливість прийти до лікаря в усіх п’яти поліклініках міста і трьох жіночих консультаціях без черги і попереднього запису та безкоштовно здати аналізи. Також можна пройти огляди в лікарів для чоловіків (урологів і супутніх) і для жінок (гінеколога, мамолога, УЗД тощо). Цього року до нас також приєдналася одна з найбільших лабораторій в Україні – «Сінево». Завдяки співпраці ми направили 143 мешканців за рекомендаціями лікарів на обстеження на онкомаркери. Тобто огляд проводили в поліклініках, а якщо була потреба перевірити наявність онкології – людей направляли до цієї лабораторії.

4

Публічність породжує і розмови. Одна з основних – люди вважають, що «Свобода» піариться за кошти міського бюджету. Про це не писав лише лінивий. Як вважаєте, це правильно? І чи знаєте, скільки коштів на рекламу «Свободи» було витрачено, наприклад, від початку року?

Людям завжди цікавіші чутки, а не правда. Проте де такі факти? Так, ми висвітлюємо свою діяльність. Ми не можемо подобатися всім, це правда, але нам важливо виконувати ті програмні тези, за які нас обрали. Ми щодня їх виконуємо. А подобається це людям чи ні – вирішуватимуть вони. Гроші міського бюджету йдуть на розвиток міста, благоустрій дворів, ремонт доріг, на закупівлю нового комунального транспорту, на виплати заробітних плат освітянам і медикам, які перед ними заборгувала держава. Це можна побачити, можна прокоментувати. Ми просто якісно виконуємо свою роботу. Як секретар міської ради я взагалі намагаюся показати роботу депутатів з іншої сторони. Ба більше, ми три роки тому змінили сайт міської ради, кожного тижня в кімнаті депутатів є прийом, ми з цього робимо подію і повідомляємо. Немає значення, яка партія, – всі депутати, всі працюють для громади.

5

Влада відправляє пенсіонерів відпочивати у позаміський заклад оздоровлення та відпочинку «Лімниця». Кажуть, що найчастіше туди їздять пенсіонери саме з Вашого округу…

Це точно неправда. Якщо в Департаменті соціальної політики зможуть надати вам такі дані ‒ йдіть, перевіряйте, бо ця інформація однозначно не відповідає дійсності. Чому я можу це ствердно сказати? Я просто двічі була в «Лімниці» і, якщо й знала одну людину, то це була людина не з мого округу, це просто була дуже активна пані, ми часто бачимося на різноманітних заходах, причому від різних партій і просто від міста. Це переважно люди активні, вони між собою спілкуються. Я навіть можу вам сказати, що я не знаю, як туди набирають людей, я не дуже втручаюся в цей процес. Для цього є відповідні структурні підрозділи. Нам важливо, щоб люди поїхали – відпочили, оздоровилися, набралися вражень. До речі, ми охопили всіх людей, які весною хотіли відпочити у «Лімниці». Закриймо тему чуток. Цього року ЗМІ писали, що «Оксана Савчук дає своїм подругам можливість освоїти бюджетні кошти поза конкурсом». ЙдетьМІСТО | 9

ВЛАДА

| БУДНІ ЧИНОВНИЦІ

6

ся про ТОВ «Західполімеркомплект» та Уляну Павликівську.

Знаєте, з цього приводу можу сказати те ж, про що я говорила на початку інтерв’ю. Це як в анекдоті: «Ваша донька не зовсім хорошої поведінки!» – «Та в мене взагалі-то син». – «А ви тепер це доведіть!»

Я не можу довести того, чого в мене немає. Це як пришити коневі п’яту ногу: він і на чотирьох добре бігає, а йому ще намагаються щось прикрутити. Я думаю, що всі люди, які знають мене і знають мою діяльність, розуміють: якщо ти у політиці – тобі намагатимуться «пришити» все можливе і неможливе. Мені шкода людей, які це поширюють без жодних фактів чи причин.

7

Відійдімо від депутатства. На Вас колись була зареєстрована фірма, до 2016 року. Потім інформація про Вас зникла, і наразі зазначений лише один засновник – член виконкому Михайло Сеньків. Чому віддали бізнес? Ви не справлялися чи продали його? І яка доля компанії? Усе дуже просто: коли міський голова висунув мою кандидатуру на посаду секретаря міської ради, я припинила будь-яку підприємницьку діяльність. Станом на сьогодні я займаюся виключно державною службою і депутатською діяльністю як секретар міськради, у межах своїх повноважень. Повірте, якщо я роблю щось, то самовіддано.

Що ж стосується ТОВ «Комунальні інвестиції», то не маю жодного відношення до цього товариства, і тим паче яка його доля і чим воно займається, сказати не можу. Питайте в ТОВ «Комунальні інвестиції».

8

Про відданість справі. Вам як жінці вистачає часу для дому і сім’ї? Не відчуваєте провини перед родиною?

Звичайно, бувають моменти, коли потрібно раніше піти чи довше затриматися, це правда. Але я завжди стараюся знайти час, щоб поспілкуватися зі своєю дитиною. Кожного ранку везу його у дитячий садочок, ми спілкуємося, я його і забираю із садка. Є винятки, але переважно ми стараємося разом проводити багато часу. На вихідні намагаємося поїхати кудись із сім'єю хоча б на день, на пів дня. Щодо хатніх моментів – ми з чоловіком діли10 | МІСТО

мо ці обов’язки. У нас невелика квартира, тому ми все встигаємо ‒ і спільне прибирання триває близько 40 хвилин. Насправді все в синергії – і робота, і сім'я. Все можна поєднати, головне – мати бажання. Звісно, інколи щось не встигаємо, але ми маємо сімейні правила і намагаємося одне одному допомагати і зрозуміти. До того ж у мене вдома два чоловіки ‒ ми в дружній команді і живемо, і творимо, і відпочиваємо.

9

Ви знаходите час на роботу і сім'ю, а коли Ви вишукуєте час на догляд за собою? Робите це самі чи частіше відвідуєте салони?

Насправді, якщо тебе оточують хороші люди, то на роботі ти втомлюєшся фізично, а морально відпочиваєш. У міській раді та і серед моїх подруг – люди, які щодня багато працюють. Але всі ми знаходимо час, щоб завжди гарно й охайно виглядати. За допомогою інтернету можна купити багато речей, салонні послуги надають увечері й у вихідні дні. Я завжди можу потрапити у салон або в центрі, або ж недалеко від свого дому. Переважно ходжу до майстрів, яким я довіряю, які знають мене і розуміють, що мені треба, можуть підлаштуватися під мій графік. Для публічної людини дуже важливий стиль. Бо франківці

10

звертають увагу абсолютно на все. У питаннях стилю Ви покладаєтесь виключно на себе чи, можливо, є людина, яка Вам допомагає?

Покладаюся виключно на свої емоції. Це, можливо, десь у Києві таке є, у нас жінка багатогранна, вона може все: і ремонти робити, і керувати фірмою, і мати гарний вигляд. Дослухатися можна до порад подруг, чоловіка. Інколи з чоловіком можемо порадитися, він готовий приділити час тому, щоб ми разом щось купили. Його думка мене цікавить найперше. Що стосується моїх подруг, багато хто може написати: «О, бачила тебе у фейсбуці, мені там сподобалося». Ну, я одразу розумію, що це плюс. Ви знаєте, в Івано-Франківську є неймовірна кількість магазинів, де можна все купити. І якщо колись ми їхали у відрядження та намагалися вишукати одну-дві години після справ для шопінгу, то зараз у цьому немає жодної потреби. У нас у місті є й чимало талановитих людей, які шиють одяг, але я прихильниця того, щоб придбати вже готовий. Я не фанатка особливих гардеробів і шопінгів, люблю купувати одяг, у якому буде комфортно працювати згідно з необхідними дрескодами. Сентиментів до конкретного вбрання немає. Дуже багато речей я не тримаю вдома, якщо я в чомусь не ходжу, то можу віддати чи викидаю.

МІСТО | 11

ВЛАДА

| МІГРАЦІЇ

Бо без них нам ніяк:

про міграційну службу в деталях Христина Савчин

Подорожуйте, народжуйте, одружуйтесь! Це не побажання, а те, що вам може забезпечити міграційна служба. Тут без неї ніяк. Як саме пов’язана Державна міграційна служба України з цими всіма діями? Про це більш детально розповів начальник управління ДМС України в ІваноФранківській області Сергій Степанович Саїв. Фото: Андрій Шкварла

12 | МІСТО

ВЛАДА

| МІГРАЦІЇ

«Насправді ми надаємо широкий спектр адміністративних послуг. Однією з основних є документування громадян. Зокрема, видача біометричних документів, які зараз є дуже актуальними, адже без них неможливо перетнути кордон», – розповідає Сергій Степанович.

Якщо розібратися, то робота саме цієї служби дуже тісно пов’язана з нашим життям від самого народження. У службі не тільки допомагають людям поїхати за кордон, але й отримати перші документи як повноцінного громадянина. Тут виготовляють ID-картки, тобто внутрішній паспорт нового взірця у формі пластикової карточки. Це європейський зразок, який впроваджений у багатьох країнах Європи та світу. На сьогодні є низка країн, які дозволяють людям, в яких є ID-картка, навіть без закордонного біометричного паспорта приїжджати до них в країну. Тобто паспорти старого взірця у формі книжечки поступово відходять, хоча у громадян і немає певного обов’язку переходити суто на новий зразок. Але коли люди одружуються, змінюють прізвище, вперше отримують паспорт, ця процедура вже є обов’язковою. Також недавно ввели певні зміни до законодавства з питань документування громадян внутрішнім паспортом. Якщо раніше свій перший паспорт можна було отримати в 16 років, то зараз національний документ вперше вручають молодій людині, яка досягла 14-річного віку.

Із закордонним паспортом простіше. Він єдиного взірця і оформляється громадянам незалежно від їхнього віку. Єдиним нюансом хіба є те, що особам від народження і до 14 років його видають всього на 4 роки, натомість для громадян віком після 16 років термін дії документа – 10 років.

«Водночас одним з основних напрямів діяльності нашої служби є протидія нелегальній міграції. Тобто ми виявляємо неврегульованих, а нерідко нелегальних мігрантів, які перебувають на території України незаконно і так само нелегально намагаються перетнути кордон України у західному напрямку, або ж людей, які переправляються в Європу з Росії через нашу територію. Чимало іноземців прилітають сюди у статусі легального мігранта, але свідомо порушують термін перебування в Україні. Саме таких осіб ми виявляємо, нерідко у взаємодії

з правоохоронними органами, і надалі вживаємо відповідних заходів з метою припинення порушення міграційного законодавства», – каже очільник УДМС в області.

Робота саме цієї служби дуже тісно пов’язана з нашим життям від самого народження. У службі не тільки допомагають людям поїхати за кордон, але й отримати перші документи як повноцінного громадянина Зараз в Івано-Франківській області перебувають приблизно дві з половиною тисячі закордонних студентів, які навчаються переважно у двох франківських вишах – медуніверситеті і технічному університеті нафти і газу. Багато з них прибувають сюди, але потім не хочуть повертатися на батьківщину. Однак закон є закон. У них є певний дозволений термін перебування, який вони не можуть порушувати. Працівники міграційної служби також відстежують питання трудової міграції. Під контролем перебувають іноземці, які працюють у нас, а також українці,

які виїздять на роботу за кордон. Зокрема, йдеться про людей, які виїжджають за кордон на постійне місце проживання, їм також не обійтися без допомоги міграційної служби. «Є категорії людей, які оформляють громадянство. Законодавством України передбачено певний перелік підстав для набуття іноземцями громадянства України, людьми, які одружуються, та надання дозволу (посвідки у формі ID-картки на тимчасове перебування в країні). Це теж відповідна нова форма запроваджених документів, в яких є всі біометричні дані людини», – додає заступник начальника управління Орест Рудницький.

Зараз увесь процес оформлення документів здійснюється на найновішому обладнанні, а друкують документи в Києві на спеціалізованому поліграфкомбінаті. Тепер людям не потрібно бігати з різними копіями та папірцями, щоб оформити біометричний документ. Процес налагоджений таким чином, щоб охочі могли швидко та зручно оформити потрібні документи без зайвих зусиль. Окрім того, в цьому напрямку вже працюють декілька Центрів надання адміністративних послуг, ще низка ЦНАП і об’єднаних територіальних громад вирішують питання про придбання необхідного обладнання, що дасть можливість працювати у системі міграційної служби. Для населення це ще на крок оптимізує і спрощує процедуру оформлення паспортних документів. МІСТО | 13

ВЛАДА

| МІГРАЦІЇ

«Управління міграційної служби в Івано-Франківській області торік було першим в Україні за навантаженням на одного працівника. Зараз при оформленні закордонних паспортів воно зменшилось майже удвічі. Раніше були так звані пікові місяці, коли одночасно багато людей зверталися до нас із заявами щодо оформлення біометричних документів для виїзду за кордон. Це був шалений ажіотаж, особливо після підписання угоди про безвіз з країнами ЄС. Зараз вже немає ні великих черг, ні жодних проблем з виготовленням документів. Процес повністю налагоджений», – коментує Саїв.

Термін виготовлення необхідних документів коливається від 7 до 20 робочих днів «Вони проводять прийом, передають нам оформлені заяви громадян, а наші фахівці їх опрацьовують. Тобто ЦНАП і територіальні громади так само, як ми, можуть оформляти документи. Але бек-офісом є підрозділи Державної міграційної служби, оскільки виключно ми маємо допуски, щоб зайти у відповідну систему та завантажити до неї опрацьовані і готові документи на друк паспорта громадянина України чи закордонного паспорта», – каже Сергій Степанович. Хоча штат працівників підрозділів служби відторік збільшився, але зросло й навантаження на кожного з них. Відділи міграційної служби працюють у всіх районах області. Кожен працівник має коди доступу до спеціальної системи для видачі громадянам готових документів, які спецзв’язком доставляють з Києва у територіальні підрозділи.

14 | МІСТО

Термін виготовлення необхідних документів коливається від 7 до 20 робочих днів. В УДМС області витримують ці технологічні терміни, все оформляється вчасно, а документи не затримуються. Натомість працівники міграційної служби отримують хорошу заробітну плату, проблем з технічним забезпеченням взагалі немає, в кожному райвідділі працюють щонайменше 5 осіб, діяльність територіальних підрозділів максимально оптимізована відповідно до потреб населення. «Повірте, я маю з чим порівняти за 18 років керівництва. Все змінилося докорінно, але найдинамічніші апгрейди, модернізація системи відбулися за останні два роки. Їх не порівняти ні з чим», – додає Сергій Степанович.

Зараз увесь процес максимально побудований на роботі з електронними носіями. Все, що потрібно для оформлення біометричного паспорта, – це паспорт та ідентифікаційний код або свідоцтво про народження. За декілька хвилин оформляється відповідна анкета. Понад те відповідний сервіс на головній сторінці вебсайту ДМС України дає можливість людині особисто заповнити заяву, потім під час прийому на оформлення спеціалісти міграційної служби перевірять її, якщо виникне потреба, виправлять помилки чи неточності. «У своїй роботі стараємося дати людям позитив. Особисто я і весь наш колектив ретельно підібраних професіоналів щодня ідемо на роботу тільки з добрим настроєм і хочемо, щоб з таким же задоволен-

ВЛАДА

ням виходили люди з міграційної служби», – розповідає Саїв.

Здавалося б, все ідеально, але без однієї маленької неприємності не буває. До міграційної служби часом звертаються громадяни, які хочуть якимось чином обійти законодавство.

«Я постійно наголошую підлеглим на тому, що потрібно всміхатися людям. Будь-які проблеми працівників чи певні негаразди особистісного характеру мають залишатися за дверима робочого кабінету і не повинні впливати на інших. Хоча, звісно, ми завжди стараємося допомогти нашим колегам, коли це потрібно. Виникають різні життєві ситуації, коли людині конче необхідна і моральна, і матеріальна підтримка від керівництва, колективу», – додає керівник.

Будь-які проблеми працівників чи певні негаразди особистісного характеру мають залишатися за дверима робочого кабінету і не повинні впливати на інших

Пан Сергій дуже пишається колективом міграційної служби області, де кожен не тільки знає свою роботу, але й відповідає вимогам.

У структурі створені всі необхідні умови для комфортної роботи, і основним показником є те, що у міграційній службі немає вакансій. Установа зараз повністю укомплектована і працює, як новий годинник. Часто в Управління звертаються з резюме молоді, освічені і талановиті люди, які мають бажання працювати в міграційній службі. Доводиться відмовляти. Але навіть у цій, здавалося б, не зовсім приємній ситуації є свій позитив – тішить, що молоді люди не тікають за кордон, а шукають стабільну хорошу роботу в Україні. Вони обов'язково себе реалізують.

«У своїй роботі ми неухильно дотримуємося чинного законодавства, чіткого алгоритму дій, але дехто з відвідувачів цього не хоче розуміти, вимагаючи від працівників міграційної служби того, що суперечить закону, і нарікаючи, мовляв, ви не хочете допомогти. Звичайно, у деяких ситуаціях трапляється, коли в законі чи підзаконному акті є певні прогалини, нечітке трактування, а тому під час спілкування з такими людьми стараємося роз'яснювати положення законів і урядових постанов, дати людям компетентну консультацію», – ділиться Сергій Степанович.

| МІГРАЦІЇ

Також міграційна служба відіграє важливу роль у наповненні бюджету – як місцевого, так і державного. 70 відсотків коштів за надання адміністративних послуг спрямовуються до місцевого бюджету, а 30 – у державний.

З 2015 року і за перше півріччя поточного в нашій області громадянам вручено 553 тисячі закордонних паспортів. За останні два роки 117 тисяч громадян документовані паспортом громадянина України нового зразка у формі ID-картки. Власне, Івано-Франківська область є п’ятим у державі регіоном, де оформляється найбільше закордонних паспортів. Навіть деякі міста з-понад мільйонним населенням відстають від нас. Це певною мірою пов’язано з тим, що область розташована близько до кордону і наші люди мають можливість часто його перетинати у певних своїх цілях. За якістю роботи на основних напрямах діяльності у 2018 році УДМС України в Івано-Франківській області посіло перше місце з-поміж усіх територіальних органів ДМС України. «Передусім – людина. Ми залежимо від людей, і кожен з нас може опинитися на місці того, хто звертається в службу. Не посада красить працівника, а працівник – посаду. Ми повинні розвивати державу вдома і на рідній землі. Я побував у багатьох країнах, але кращої, ніж рідна Україна, повірте, не бачив», – підсумовує Сергій Саїв.

МІСТО | 15

НАСИЛЬСТВО

| ЗАКОНИ

Кастрація педофілів: покарання = лікування Наталя Джулай

В Україні щороку фіксують близько 400 випадків насильства над неповнолітніми. За даними Ради Європи, кожна п’ята українська дитина – жертва сексуального насилля. Законопроєкт проти педофілії два роки «висів» у Верховній Раді України, аж поки у червні 2019-го не сталося вбивство Даші Лук'яненко. 11-річну одеситку намагався зґвалтувати її 22-річний сусід, після чого вбив дівчинку та викинув тіло до вигрібної ями. Трагедія викликала справжній резонанс серед громадськості, у мережі з'явилася петиція проти педофілів, яка швидко набрала необхідну кількість голосів. І вже за місяць після вбивства Даші депутати проголосували за посилення відповідальності за злочини проти дітей.

16 | МІСТО

НАСИЛЬСТВО

Слово закону

11 липня Верховна Рада ухвалила законопроєкт 6449, який посилює покарання для тих, хто вчинив злочини щодо малолітніх та неповнолітніх. Тепер ґвалтівники відбуватимуть покарання у виді позбавлення волі від 7 до 15 років, а не до 12 років, як було раніше. Водночас повинен запрацювати відкритий реєстр педофілів. Кабінет Міністрів України має створити його протягом двох місяців після набуття чинності закону, тобто до 12 вересня. І головна зміна: Кримінальний кодекс України доповнять статтею 59-1 «Примусова хімічна кастрація». Покарання полягає у введенні хімічних речовин, що зменшують лібідо та сексуальну активність. Йдеться про чоловіків віком 18-65 років.

Для суспільства питання педофілії однозначне: відгородіть нас від цього. Але ми живемо в європейському гуманному світі. Тут потрібна послідовна консолідована позиція з чітким діагнозом Але спочатку був зареєстрований законопроєкт 6607, який кардинально відрізнявся від прийнятого депутатами зараз. Він також пропонував збільшення терміну ув’язнення для насильників, але хімічна кастрація мала бути добровільною, а реєстр педофілів – закритим. Саме цей законопроєкт зібрав 28 тисяч підписів під петицією до ВРУ. Та депутати проголосували за інше. Новий закон також вносить зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України та закону «Про

| ЗАКОНИ

адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Їх положення доповнені категорією засуджених до позбавлення волі за зґвалтування дітей, насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, та розбещення неповнолітніх. Щодо таких злочинців закон передбачає встановлення адміністративного нагляду. «Для суспільства питання педофілії однозначне: відгородіть нас від цього. Але ми живемо в європейському гуманному світі, – говорить психолог і психотерапевт Володимир Мицько. – Тут потрібна послідовна консолідована позиція з чітким діагнозом, лише після того мають прийматися рішення. Можливо, людину можна вилікувати? В медицині, психології, психотерапії немає загальних усталених понять. Ми завжди досліджуємо, що є причиною. А між судовою постановою і діагнозом є велика різниця, це треба враховувати».

Кастрація без скальпеля

Хімічна кастрація (лат. castratio «оскоплення») проводиться шляхом введення в організм спеціальних препаратів, які пригнічують вироблення статевих гормонів та сприяють зниженню статевого потягу і статевої активності.

Це не хірургічна кастрація, яку широко застосовували у часи Другої світової війни. Хоча у Чехії ґвалтівників досі каструють хірургічно – видаляють статеві залози. Засудженим за злочин на сексуальному ґрунті пропонують добровільно пройти процедуру хірургічної кастрації або ж сидіти у в’язниці все життя.

В Україні буде примусовою хімічна кастрація насильників, яка передбачає гормональну терапію, що пригнічує виділення тестостерону. При цьому спостерігаються побічні ефекти, серед яких депресія з наступним розвитком агресивності. МІСТО | 17

НАСИЛЬСТВО

| ЗАКОНИ наруга над людиною. Сьогодні йому заливають препарат – і сексуального потягу немає, а завтра курс закінчився – і тяга до дітей знову з’явиться. Відкритий реєстр педофілів повинен бути, нехай народ знає своїх «героїв». Вони не повинні знаходити місця у суспільстві».

Психіатри наголошують, що вже зараз потрібно думати над тим, як попереджувати наступні злочини та стримувати таких пацієнтів за допомогою лікарів. І не погоджуються з тим, що педофіли можуть почати вбивати.

У новому законі йдеться про препарат тимчасової дії, який не повністю «вбиває» репродуктивну функцію, а лише пригнічує позиви сексуального характеру на час прийому препарату. Примусова хімічна кастрація проводиться шляхом прийому антиандрогенного препарату «Ципротерон» або внутрішньом'язової ін'єкції аналогів. І не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років.

вбив сусід. Відтоді правоохоронні органи ведуть відкритий реєстр педофілів, де кожен може знайти інформацію про місцезнаходження злочинців, засуджених за злочини на сексуальному ґрунті.

І все ж примусова кастрація здорової людини – це порушення її прав. Виконувач обов’язків міністра охорони здоров'я України Уляна Супрун вважає, що такий закон є антигуманним і його прийняття потягне за собою позови до Європейського суду з прав людини.

«А відтак гроші платників В Україні щороку податків будуть витрачати на фіксують близько компенсації ґвалтівникам. Вже зараз очевидно, що це визнають 400 випадків напорушенням прав людини», – зазначає Супрун на своїй сторінці у сильства над нефейсбуці. повнолітніми. За даними Ради ЄвЗ педофіла ропи, кожна п’ята у вбивцю українська дитина У контексті новоприйнятого хімічна кастрація – це не – жертва сексуаль- закону лікування, а покарання. І все ж ного насилля ґвалтівник, якого кастрували, Хімічна кастрація має на меті зменшити рівень повторних злочинів. Цей метод застосовується у Великій Британії, Франції, Німеччині, Ізраїлі, Польщі та багатьох інших країнах. У США, наприклад, прийняли Закон Меган під тиском громадськості у 1994 році. Він носить ім’я 7-річної дівчинки Меган Канка, яку зґвалтував та 18 | МІСТО

може бути небезпечним для суспільства.

«Після проведення кастрації педофіл цілком може перейти на вбивства, – вважає адвокат Володимир Бандура. – Прогнозувати поведінку маніяка фактично неможливо, бо він живе не певними закономірностями, а емоціями. Але що це за кастрація, якщо вона тимчасова? Це якась

«Я би не пов’язував хімічну кастрацію з можливою тенденцією до вбивств, – каже лікар-психіатр Олег Бирчак, завідувач загального психіатричного чоловічого відділення Обласної психоневрологічної лікарні №3 в Івано-Франківську. – Хімічна кастрація – це лікувальна терапія, а не покарання за злочин. Треба розуміти, що психіатрія давно вийшла за рамки виключно караності. Лікування має хороші результати, люди одужують та мають тривалі ремісії». Він акцентує, що лише хімічної кастрації не достатньо, обов’язковою повинна бути відповідна терапія для засудженого, адже йдеться і про психічні розлади, які можуть проявлятися з часом.

«Я думаю, що після призначення хімічної кастрації засуджені мають перебувати на обліку в психіатрів, – говорить Олег Бирчак. – Психічні розлади можуть виникнути через кілька місяців, тому доречно призначати одночасно курс терапії, заспокійливі препарати, коректори поведінки, нейролептики. Щоб провести хімічну кастрацію, потрібна судово-медична експертиза, де фахівці спільно виносять рішення. І саме вони мали би надати рекомендації щодо подальшого ведення пацієнта, утримання чи неутримання його у стаціонарі. Якщо такий закон прийняли, значить, він був мотивований кількістю скоєних злочинів, проблемою травмування дитячої психіки, цілих родин та суспільства загалом. Я працюю з пацієнтами, які лікуються у нас за рішенням суду, тому розумію усю складність і наскільки ці люди є небезпечні. Їхнє лікування довготривале, і такі пацієнти часто повертаються до кримінальних вчинків, тому потрібен належний нагляд. Я вважаю, що цей закон на часі, він стримає від повторення злочинів у майбутньому».

НАСИЛЬСТВО

Насильство у сім’ї

Є дві групи дітей, які потерпають від статевих злочинів. Перша – ті, хто постраждав від незнайомців. Друга – сексуальне насильство у сім’ї, і таких злочинів більшість.

Якщо йдеться про насильство у родині, то часто злочин приховують через страх публічного осуду. А через відкритий реєстр педофілів уся країна дізнається, яке знущання над дитиною приховувала, до прикладу, мама. Тому реєстр може завести повністю у тінь таку категорію злочинів, вважає психолог і психотерапевт Марта Гречко.

«Людина мовчить про наругу над дитиною, бо боїться осуду. Боїться, що до неї будуть по-іншому ставитись у суспільстві, є страх втратити своє положення і статус. Велика ймовірність, що через введення відкритого реєстру педофілів злочини саме всередині сім’ї будуть ще більше замовчувати і приховувати», – припускає вона. Психолог пояснює, що діти часто мовчать про злочини над ними через страх, що їм не повірять, висміють, насварять.

Діти часто мовчать про злочини над ними через страх, що їм не повірять, висміють, насварять

| ЗАКОНИ

«Я працюю з дітьми та підлітками, і їм дуже важко говорити про насильство. Єдиний метод, який спрацьовує, – це малюнок, – ділиться досвідом Марта Гречко. – Психолог має довго працювати, щоб дитина змогла відкритись та розповісти про насильство у сім’ї. Якщо говорити про групову роботу, то коли діти-жертви чують про такі ситуації, просто починають плакати. Часто мами сварять дитину або кажуть: не вигадуй, не могло такого бути». «Бути у такому реєстрі означає для людини соціальну смерть, – переконаний психолог і психотерапевт Володимир Мицько. – Коли ти не можеш мати друзів, близьких стосунків, не маєш можливості спілкування, у тебе просто забирають майбутнє. Такій людині не дають шанс на виправлення. За дослідженнями, існують певні константи психічно хворих людей: їх 3-5% у будь-якому суспільстві. Я не думаю, що тільки хімічна кастрація і відкритий реєстр допоможуть зменшити кількість зґвалтувань. Як показує світова практика, малоймовірно, що такі закони якось вплинуть на статистику злочинів». Лише практика і час покажуть, чи поменшає випадків зґвалтування дітей з прийняттям нового закону. Хімічної кастрації без відповідної терапії та належного нагляду не достатньо, щоб знизити кількість злочинів проти неповнолітніх. Адже можуть з’явитися нові ризики. Дві сторони медалі має і відкритий реєстр педофілів: з одного боку, світла мета – попередити батьків про факт проживання ґвалтівника в тому чи іншому районі, а з другого – позбавлення величезної кількості дітей шансу бути врятованими від насильства у сім'ї.

Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства 0 800 500 335 або 116 123 (короткий номер з мобільного). Лінія безкоштовна, анонімна та конфіденційна.

МІСТО | 19

НАСИЛЬСТВО

| ПРОВОКАЦІЯ

Коли б’ють жінку Наталія Джулай

У підлітковому віці зі мною стався випадок насилля на людях. Ми з хлопцем сварилися у дворі, він кричав, я плакала. Ніхто не підійшов, навіть коли мене вдарили по обличчю. Люди все бачили і проходили повз, відводячи погляд. Тоді я була юною і не розуміла, де закінчуються межі з вияснення стосунків і починається насильство. Із власного досвіду знаю, що жертва у такій ситуації почуває себе винною і шукає виправдання для агресора. Але чому перехожі не втручаються у такі конфлікти? Адже людина у стані афекту готова на різне… І часто від перехожого може залежати здоров’я і навіть життя іншої людини.

фото: Андрій Соломка 20 | МІСТО

НАСИЛЬСТВО

| ПРОВОКАЦІЯ

Тест на людяність

Для соціального експерименту я обрала дві локації в Івано-Франківську, де зазвичай людно: Стометрівка і площа Ринок. У ролі мого кривдника виступить актор Роман (окреме «дякую» за допомогу Сергію Лазановському, бо знайти актора і переконати його на участь у подібному виявилось зовсім непросто). Візажист допомогла зробити образ жертви реалістичним. Завдяки гриму в мене з’явився синець на обличчі, з носа потекла кров, туш на очах розтерли, ніби я заплакана. Ще нам допомагали кілька знайомих, які мали в разі чого підбігти та захистити актора від самосуду з боку перехожих. Поліцію ми теж попередили про наш експеримент. Все записуємо на камеру.

Людина у стані афекту готова на різне… І часто від перехожого може залежати здоров’я і навіть життя іншої людини Починаємо. Сварка у нас через підозру у зраді, якої насправді не було. Він кричить, погрожує, принижує. Я виправдовуюсь, плачу. Роман штовхає мене, замахується вдарити по обличчю, обзиває, тягає за волосся. Першими повз нас проходять дві жінки, одна з них говорить по телефону. Озираються і йдуть далі у своїх справах. Так само поводяться троє чоловіків: бачать, як мене б’ють, і не зважають на це. Повз проходить жінка з дітьми — їй теж байдуже. Поруч проїжджає чоловік у велокіоску з кавою. Четверо людей просто йдуть, тоді водій кіоска зупи-

няється, залишає свій транспорт і біжить до нас. За цей час ще шестеро перехожих ідуть, не звертаючи увагу на мене і мого «насильника». Продавець кави шарпає Романа за куртку. Говорить, щоб той заспокоївся, відштовхує його від мене. Одразу пояснюю, що це експеримент і дякую, що наважився підійти.

Розігруємо сцену насилля знову. Актор наздоганяє мене, штовхає, тягає за волосся. Повз нас проходять ще дві жінки. Я плачу і прошу «кривдника» заспокоїтися. Поки ми сваримося, 22 людей просто ідуть, назад озираються одиниці… Роман стискує мою руку і нібито від болю я падаю на коліна. Він тримає мене за волосся, кричить. Ще 9 проходять, і нарешті двоє чоловіків ідуть до нас. Зупиняю експеримент, доводжу, що все під контролем. Пояснюю, що я журналіст і зі мною актор, ми проводимо експеримент. Чоловіки не одразу повірили, я запевнила, що мені нічого не загрожує. МІСТО | 21

НАСИЛЬСТВО

| ПРОВОКАЦІЯ

Знову граємо у жертву й насильника. 12 перехожих ідуть, ігноруючи емоційну картину сімейної сварки. Я падаю і кричу. У цей момент стало страшно від того, що допомогти готові не так багато людей, від байдужості хотілось плакати. Незнайомець зупиняється, дивиться на нас зі сторони, але не втручається. Зупиняється жіночка, каже: «Мужчина, що є? Залиште дівчину! Все добре? Бачу, що не дуже добре». І йде. 9 чоловіків прямують мовчки повз.

Розігруємо сцену насилля знову. Актор наздоганяє мене, штовхає, тягає за волосся. Повз нас проходять ще дві жінки. Я плачу і прошу «кривдника» заспокоїтися. Поки ми сваримося, 22 людей просто ідуть, назад озираються одиниці Підходить ще один перехожий, розбороняє нас і просить мого «хлопця» заспокоїтись. Знову пояснюю, що це всього лиш акторська гра і ми досліджуємо, скільки людей втрутяться у наш конфлікт.

Ще 14 перехожих не звертають на нас уваги, хтось відводить погляд, хтось вирішує подивитися в телефон. Мого розлюченого «хлопця» підійшли заспокоїти двоє чоловіків, пояснюємо, що нас знімає камера і насправді все під контролем. Після цього продовжуємо «битися». П’ятеро людей проходять повз нас, 22 | МІСТО

ще троє ідуть до ресторану поруч, спостерігають за нами, але не зупиняються. 20 проходять мовчки …

За результатами експерименту на Стометрівці, із 134 людей (74 жінки та 60 чоловіків) до нас підійшли лише 6. Вирішуємо змінити локацію, бо вже зібралось трохи глядачів, і все виглядало не зовсім природно. Ідемо на площу Ринок, до вулиці Галицької. Вирішуємо сваритися гучніше: можливо, на крик прийдуть більше охочих допомогти.

Роман штовхає мене, ми сваримось, я прошу заспокоїтись і плачу. Тягає за сумку, принижує, лається. Шестеро людей просто проходять. Я кричу і прошу про допомогу. Молода пара, тримаючись за руки, підходить, чоловік втихомирює мого «нападника». Дякуємо за те, що втрутилися і продовжуємо експеримент.

Знову актор наздоганяє і «нападає». Тягає за волосся, кричить на мене ще гучніше. 32 людей просто пішли… Я кричу голосніше. Нарешті підходять четверо хлопців – іноземці, які останні кілька хвилин стояли недалеко від нас і спостерігали. Один з них відштовхує Романа, англійською пояснює, щоб заспокоївся. Що він бачив, як бійка повторювалась кілька разів і що цього робити не можна, бо я леді. Зупиняємо експеримент і заспокоюємо хлопців, дуже вже емоційно вони зреагували на побачене. На локації біля ратуші до нас підійшли 6 перехожих із 44, зафіксованих на нашому відео. З них 15 жінок і 29 чоловіків. Загалом до експерименту на двох локаціях долучились 178 людей. Втрутилися у наш конфлікт 12. Якщо врахувати тих, хто нібито нас не помітив, бо «сидів» у телефоні й не реагував на крики, назбирається до 200 людей. Ніхто не викликав поліцію і не погрожував викликати. Ніхто не запитав, як я себе почуваю, чи мені потрібна медична допомога, хоча я була із синцем на обличчі та кров’ю під носом…

НАСИЛЬСТВО

Жертва не проти?

У 1964 році в Нью-Йорку відбулося вбивство молодої жінки, яку звали Кітті Дженовезе. Його свідками стали 38 людей, які бачили і чули з вікон, як все відбувалося. Але ніхто не втрутився і не зателефонував до поліції. Як пояснити цю байдужість?

Кожна п'ята жінка в Європі – жертва насилля у минулому, теперішньому чи стане нею у майбутньому. Понад 1 000 000 українців страждають від різних форм насильства у своїх родинах. Якщо все відбувається вдома, допомогти жінці не так просто. Та коли все стається посеред вулиці… «В Україні досить популярним є насилля вдома, і це те, про що мовчать, – коментує психолог Ірина Волощук. – Коли люди бачать насилля над жінкою на вулиці, автоматично спрацьовує реакція, що втручатися не треба. По-друге, страшно. Немає впевненості у тому, що хтось із перехожих теж допоможе, якщо я втручуся. По-третє, сама система виховання у сім’ї: коли мене б’ють, це нормально. Якщо у дитинстві мене била мама і я себе вважала винною, не чинила опір, то так само складно захистити когось, коли стаю свідком насилля. Невтручання – це не «пофігізм» чи егоїзм, це наші підсвідомі установки і відношення до насилля загалом».

| ПРОВОКАЦІЯ

хології це називається завершити гештальт. Зараз соціальні служби, наприклад, забезпечують місце проживання на певний період, дають соціальний захист жертвам насилля. Але з досвіду, дуже мало хто із таких жінок іде назавжди від своїх чоловіків-кривдників. Якщо насилля регулярно відбувається у сім’ї, то обов’язково на це є підсвідома або навіть свідома згода жертви. Адекватна людина, яка вибудувала здорові стосунки з собою та іншими, зробить все, щоб насилля не повторилося. Якщо людина цього не робить, то потрібно запитати: що їй у цьому подобається?» І головне, чому жінки мовчать, – це страх самотності. «Багато хто вважає, що мовчати про насилля з боку чоловіка треба заради дітей. Але більшість жінок терплять це роками, бо бояться залишитися самотніми, – каже психолог Світлана Калина. – Це говорить про невпевненість у собі, занижену самооцінку. Тобто нехай хоч якийсь чоловік, але буде поряд – так думають жінки, особливо після 30».

Виходить, що коли люди перебувають у групі, відповідальність за дії просто розчиняється, навіть якщо відбуваються неприйнятні речі. Це призводить до бездіяльності, мовчазної згоди, ігнорування. Психолог пояснює, що часто жінки терплять тиранів роками і що б не сталося, все одно повертаються до таких чоловіків. «Якщо мама травмувала хлопчика у дитинстві, була авторитарною, то у дорослому житті цей чоловік обере собі слабку жінку, завідомо жертву, яка терпітиме усе, – каже Ірина Волощук. – Тоді він зможе реалізовувати свій життєвий сценарій, у пси-

МІСТО | 23

НАСИЛЬСТВО

| ПРОВОКАЦІЯ

Розірвати коло

З минулого року в Україні почав діяти новий закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а з початку 2019 домашнє насильство стало злочином. Закон гарантує жертвам більш дієвий захист, а кривдники тепер можуть потрапити за ґрати на 5 років. Єдине залишилося потерпілим жінкам – перестати мовчати і зрозуміти, що насилля не варто терпіти, а держава справді може захистити. У поліції вже працюють спеціальні групи «Поліна», які займаються саме проблемою домашнього насильства. Також є інформаційна кампанія «Розірви коло», у рамках програми UNFPA та Фонду ООН. Усі служби із попередження та протидії насильства координують свою роботу між собою, щоб допомогти потерпілим.

Якщо мама травмувала хлопчика у дитинстві, була авторитарною, то у дорослому житті цей чоловік обере собі слабку жінку, завідомо жертву, яка терпітиме усе Нещодавно студія онлайн-освіти EdEra запустила курс із протидії домашньому насильству «Дім (не)безпеки». Користувачам пропонують пройти тест на визначення ознак насильства у сім’ї та про те, як відрізнити агресію від конфлікту. Курс безкоштовний, його можна пройти тут:

24 | МІСТО

Поради потерпілим, якщо насилля відбувається просто зараз: 1. Отримати допомогу можна за телефоном Національної «гарячої лінії» з попередження домашнього насильства – 116 123. Тут проконсультують про подальші кроки. Лінія безкоштовна та цілодобова.

2. При можливості знайдіть собі безпечне місце перебування, зачиніться в кімнаті, покличте на допомогу сусідів чи родичів. Після чого викличте поліцію за номером 102.

3. За наявності тілесних ушкоджень (синці, подряпини і т.д.) зазначте про це у своїй заяві, навіть якщо видимих побоїв нема. Одразу ж звертайтеся у травмпункт.

4. Якщо проти вас вчинили сексуальне насильство, зателефонуйте на 102 і заявіть про зґвалтування. Важливо, щоб ви дочекалися поліції, не милися до моменту прибуття поліції, оскільки необхідно буде пройти медичну експертизу.

5. Якщо насильство відбувалося у присутності дітей або відносно них, у тому числі якщо це психологічне насильство, а саме образи, приниження, погрози тощо, розкажіть про це поліції та напишіть заяву в службу у справах дітей.

6. Якщо ви вирішили розлучитися і припинити будь-які відносини із кривдником, зверніться до юриста для визначення подальших кроків.

МІСТО | 25

ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ

«DREAM TOWN» Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

26 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Бандери-Коновальця

www.mgoup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 27

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

Маленька, красива та горда Словенська земля Богдан Скаврон

Здобуття Словенією незалежності у 1991 році поклало початок розвалу комуністичної Югославії – маленької копії Радянського Союзу на Балканському півострові. Проголошений у грудні 1990 року суверенітет словенці відстояли зі зброєю в руках під час Десятиденної війни, з якої вийшли переможцями, захопивши у полон понад 4600 вояків Югославської народної армії.

28 | МІСТО

СВІТ

Про цей славний епізод із недавньої історії молодої самостійної держави, яка виникла на Словенських землях із тисячолітнім минулим під владою різних імперій, цього року нагадала тутешня демократична партія (SDS), у своєрідний спосіб привітавши співвітчизників із Днем державності 25 червня. На вітальних святкових бігбордах був зображений югославський солдат, який здається в полон. До речі, цю правоконсервативну словенську партію, яка нагадала про героїчну сторінку здобуття незалежності, очолює колишній керівник загонів територіальної оборони Янез Янша, під керівництвом якого словенці й відбили югославську агресію та здобули перемогу у Десятиденній війні.

27 червня 1991 року на придушення словенської незалежності було кинуто 32 тисячі солдатів, 711 танків, 367 бронетранспортерів, 869 гаубиць і артилерійських установок Югославської народної армії. Словенські збройні сили переважали агресора чисельністю, вони налічували 45 тисяч бійців, однак це були лише загони тероборони та поліція, озброєні переважно стрілецькою зброєю. Першочерговим завданням ЮНА в Словенії було встановлення контролю над столицею новоутвореної держави – містом Любляна, а також вихід на колишній зовнішній кордон Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія.

Оборонці Словенії чинили насправді сміливий та відчайдушний опір. На шляху підрозділів армії Югославії повсюдно перекривали дороги – з’являлися барикади і засідки. Відомі випадки, коли погано озброєні словенські підрозділи під час бойових дій використовували сільськогосподарську техніку. Завдяки рішучості та злагодженості дій сил територіальної оборони Словенії й місцевих загонів самооборони військова операція ЮНА закінчилася цілковитою поразкою – впродовж 10 діб у 72 бойових зіткненнях вона втратила 45 військовослужбовців вбитими, 146 пораненими, 4693 – потрапили у полон. Словенські бійці також знищили 6 ворожих танків та 22 зенітні самохідні установки. Втрати словенської сторони становили 9 бійців вбитими та 182 пораненими, під час бойових дій загинуло також 10 цивільних осіб. У Словенії югославська влада потерпіла першу військову пораз-

ку, після якої розпочався розпад СФРЮ – спадкоємниці створеного після Першої світової війни Королівства Сербів, Хорватів та Словенців, яке у 1929 році об'єднало також Чорногорію і колишні австро-угорські землі Боснії. Після приходу до влади комуністів Югославія перетворилася на союзну федеративну республіку, що складалася з шести республік і двох автономій. Домінуючою нацією, таким собі «старшим братом» у цій державі були серби.

Словенцям доводилося опиратися «югославізації» та затиранню національної свідомості подібно до того, як в Радянському Союзі – плекати своє українство Словенцям доводилося опиратися «югославізації» (перетворенню на єдиний югославський народ на кшталт «радянського народу») та затиранню національної свідомості подібно до того, як в Радянському Союзі – плекати своє українство. Їхнє ставлення до сербів було відповідним: словенці досі не вважають сербів своїми «братами», вони відмежовуються від кровної спорідненості двох націй, стверджуючи, що балканські сусіди лише з великою натяжкою є слов’янами і мають швидше грецько-турецьке походження. Деякі словенські дослідники відзначають, що ментально сло-

| ВІКНО В ЄВРОПУ

венці сильно відрізняються від німецьких, романських і південнослов’янських народів і найближчою для них нацією є словаки – такі ж інтровертні, замкнуті на собі та призвичаєні пристосовуватися до різної геополітичної ситуації. Вони часом говорять про себе як про носіїв найдавнішої європейської традиції з тяглістю від часів перших індоєвропейців, вказуючи на спорідненість словенської мови із санскритом та певні архаїчні форми, які в ній збереглися.

У Словенії й справді дотепер існують химерні народні обряди, в яких відчувається відгомін прадавніх поганських часів, про які немає писемних згадок та достовірних історичних свідчень. «У словенців збереглися давні, ще язичницькі традиції. Скажімо, в землі Бохинь під Новий рік заведено вшановувати померлих – одягнуті примарами гості ходять від дому до дому. А в містечку Птуй щороку організовують карнавал родючості. На Пуст (так у Словенії називають Масляну – ред.) селяни випроводжають зиму, влаштовуючи масштабні забави», – розповідала «МІСТУ» колишня іванофранківка, письменниця Роксолана Сьома. Вважається, що до приходу слов’ян на території нинішньої Словенії проживали кельтські племена. Це була окраїна Римської імперії. Тут проходив її східний кордон, будувалися укріплення і фортифікації, щоб зупинити наступ германських племен, які утікали ближче до цивілізації і подалі від чуми.

Як відомо, Рим не встояв під натиском варварів, і після того, як із цих земель пішли лангобарди, щоб завойовувати уже розграМІСТО | 29

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

бовану на той час столицю світу, спорожнілі території заселили альпійські слов’яни, яких називали хорутанами. Саме вони утворили першу слов’янську державу Хорутанію (Карантанію) на цій території, але змушені були перейти у підлеглість баварським феодалам через загрозу від кочовиків зі Сходу – аварів (літописних обрів, які «примучували» племена слов’ян). Про часи римського володарювання дотепер нагадують не тільки рештки Альпійської лінії оборони, на які подекуди можна натрапити у Словенії, але й знамениті термальні джерела – деякі з них служать для оздоровлення людей вже понад дві тисячі років.

Ментально словенці сильно відрізняються від німецьких, романських і південнослов’янських народів і найближчою для них нацією є словаки – такі ж інтровертні, замкнуті на собі та призвичаєні пристосовуватися до різної геополітичної ситуації «У містечку Моравске Топліце є унікальна чорна термальна вода. Ця каламутна вода із запахом нафти піднімається на поверхню із

глибини у майже півтори тисячі метрів і має температуру +72°С! А в Терме Зрече можна суміщати гірськолижний відпочинок із термальним оздоровленням», – розповідала «МІСТУ» Роксолана Сьома.

Від часів раннього середньовіччя, коли Словенські землі були під владою Каролінгської імперії франків, а потім Священної римської імперії, залишилися дбайливо відреставровані замки, які огорнуті легендами і приваблюють усіх приїжджих сюди.

Один з найдавніших словенських замків стоїть на березі озера Блед. Перша згадка про Бледський град датується 1011 роком. Тепер туристів сюди приваблюють ковальська майстерня, винний погріб, давня друкарня і можливість оглянути краєвиди на Горенську – одному із наймальовничіших регіонів Словенії.

Окрім того, на Бледському озері розташований єдиний у країні острів, де стоїть церква Марії Кральїце, споруджена у VIII столітті. «Кажуть, одна молода вдова, чоловіка якої вбили розбійники, віддала все своє золото і срібло для того, щоби з нього вилили дзвін на честь її чоловіка. Але коли той дзвін доправляли на острів, човен перекинувся і дзвін разом із людьми потонув. З відчаю жінка подалася до Рима і постриглася в монахині. Але після її смерті Папа Римський наказав відлити новий дзвін й встановити його на дзвіниці. Кажуть, той дзвін виконує бажання, варто лише подзвонити в нього, що туристи залюбки роблять», – переповідала давню легенду, яка стала туристичною принадою, співрозмовниця

«МІСТА», зауваживши, що сама також дзвонила у той дзвін і її бажання здійснилося.

«Ще одна пам’ятка з часів середньовіччя – Пред’ямський замок, споруджений у XII столітті. Внаслідок військових дій він час від часу руйнувався, але у 1570 році його відреставрували, і в тому вигляді він зберігся донині. Частина приміщень Пред’ямського замку висічена просто у скелі. До речі, тут знімали фільм «Обладунки Бога» з Джекі Чаном у головній ролі. А ще тут щороку відбуваються лицарські турніри», – розповідала Роксолана Сьома.

Цікавою є легенда про останнього власника цього замку, графа Еразма, який жив у другій половині XV століття. «Він мав славу такого собі словенського Робіна Гуда, бо грабував заможних торговців. Замок був в облозі цілий рік. І врешті Еразма вбили. Лицар загинув у власному туалеті, що стояв на краю скелі. Слуга-зрадник подав сигнал факелом у той час, коли граф справляв нужду, і нападники закидали вбиральню камінням», – переповідала давню легенду Роксолана Сьома. За століття бездержавності Словенія втратила чималу частину своїх етнічних територій і дотепер почувається не зовсім затишно серед амбітних сусідів по Євросоюзу, які раз у раз згадують то про Велику Італію, спадкоємницю Римської імперії, то про Велику Угорщину. Нещодавно виник скандал з одним із італійських політиків, який з нагоди Дня Республіки опублікував іредентистську (спрямовану на об’єднання усіх етнічних італійців в одній державі) карту Італії, яка включала в себе частину Словенії, Істрію та Далмацію. Міністерство закордонних справ Словенії в своїй заяві засудило історичний ревізіонізм, зазначивши, що такі дії італійських представників не сприяють добросусідським відносинам народів.

І майже одразу після цього словенські дипломати змушені були відповідати на ляпас від прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, офіс якого з нагоди національного свята – Дня національної єдності – 4 червня опублікував карту Великої Угорщини, до якої було внесено словенський регіон Прекмур’я. МЗС Словенії засудило публікацію, назвавши її такою, що «не заохочує зміцнення цінностей, на яких стоїть Європейський Союз».

30 | МІСТО

СВІТ

Навіть із сусідньою та доволі дружньою Хорватією нещодавно виник спір через Піранську затоку, який довелося вирішувати за допомогою європейської спільноти. Ухвалу було винесено на користь Словенії, але хорвати не поспішають її виконувати.

Разом з тим Словенію цього року було визнано найбільш мирною країною Балканського регіону. За даними Світового Індексу миру 2019, в загальному заліку країна перебуває на восьмому місці зі 163 учасників рейтингу. Далі в регіональному рейтингу йдуть Румунія – 25-те місце та Болгарія – 26-те. Трохи нижче Хорватія – на 28-му місці. Інші країни регіону мають суттєво гірші показники. Громадський спокій, не надто висока вартість життя, різноманіття ландшафтів, зумовлене вдалим розташуванням між Адріатичним морем, Альпійськими горами (найвища вершина Словенії Триглав зображена на державному гербі та прапорі) та Паннонською низиною, сприяють розвитку туризму в Словенії. Не випадково понад 60% ВВП країни становить дохід від сфери послуг.

За століття бездержавності Словенія втратила чималу частину своїх етнічних територій і дотепер почувається не зовсім затишно серед амбітних сусідів по Євросоюзу «Морське узбережжя простягається вздовж Трієстської затоки і щільно всіяне готелями, розрахованими на будь-який смак і бюджет. Приватних готелів, як в Україні, немає – всі вони або у державній, або в акціонерній власності. Пляжі облаштовані біля пансіонатів, тому зазвичай платні, але можна прилаштуватися безкоштовно на набережній. На пляжах існує поняття сієсти – з 12 до 17 години не можна скористатися лежаками та парасольками», – ділилася враженнями Роксолана Сьома.

До інших цікавих традицій, за словами співрозмовниці «МІСТА», належить червневий ярмарок в Любляні, на якому гості смакують місцеве вино, та цікаві конкурси в селі Мозір’є, на яких щороку обирають королеву найбільшого бюста і короля найбільшого живота. А наростити собі живіт у Словенії – справа нехитра. Тут готують смачно і ситно, а місцеві напої ще більше пробуджують апетит.

| ВІКНО В ЄВРОПУ

«Серед місцевих страв оригінальною є гобова юха, тобто юшка з білих грибів, яку подають у мисці із хліба. П’ють словенці переважно місцеве вино, пиво і зрідка щось міцніше, зазвичай настояне на меді, фруктах чи травах. Найвідоміший із місцевих спиртних напоїв – лікер «Плетершка грушка». Це груша, вирощена безпосередньо у пляшці й настояна на бренді. Цей лікер виготовляють монахи-картезіанці», – зауважила співрозмовниця «МІСТА».

Довідка

Словенія була однією з перших 10 країн, прийнятих в Євросоюз у 2004 році, і єдиною серед колишніх республік Югославії (на сьогоднішній день), яка знаходиться в Шенгенській зоні. З 1 січня 2007 року Словенія офіційно перейшла на євро.

Обміняти валюту можна в банках (комісія зазвичай складає 1%), поштових відділеннях, готелях (найвища комісія – до 5%), обмінних пунктах («меняльніцах») і турагентствах, а також на вокзалі в Любляні (цілодобово і без комісії). Курс може значно варіюватися в різних місцях. Банки відкриті з 8.00 до 18.00 з перервою (зазвичай – з 12.30 до 14.00) по буднях і з 8.00 до 12.00 по суботах. Вихідний – неділя, а в деяких банках – і понеділок. Кредитні карти і дорожні чеки приймають у більшості дорогих ресторанів, у відділеннях великих банків, магазинах і готелях, але далеко не всі працюють з іноземними кредитними картами. За проїзд автомобільних транспортних засобів автомагістралями Словенії передбачена плата (віньєтка). Розмір плати залежить від категорії транспортного засобу та тривалості використання автомагістралей. Крім того, окремо оплачується проїзд через тунель Karawanken.

З 2014 року в Словенії раніше єдина категорія транспортних засобів до 3.5 т розділена на дві окремі категорії – це транспортні засоби заввишки до 1.3 м в районі передньої осі (2А) і заввишки 1.3 м і більше (2В).

Вартість віньєтки для легкових автомобілів завважки до 3.5 т (незалежно від ваги причепа) на 2019 рік становить: 7 днів – 15 євро, 1 місяць – 30 євро, 1 рік – 110 євро. Віньєтку можна придбати на прикордонних контрольно-пропускних пунктах, на окремих АЗС або в великих торгових точках. Детальніше про словенську віньєтку можна прочитати тут.

МІСТО | 31

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Лівійський реванш Богдан Скаврон

Після смерті Муаммара Каддафі у Лівії восьмий рік триває громадянська війна. За діями головного розкольника країни, командувача самопроголошеної Лівійської національної армії Халіфи Хафтара простежується російський слід.

32 | МІСТО

СВІТ

За даними Світового Індексу миру 2019, Лівія залишається однією з найгарячіших точок на карті світу, посідаючи 8-ме місце у рейтингу найнебезпечніших для життя країн. Колись стабільна держава, в якій вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, лівійського диктатора Муаммара Каддафі, тепер буквально розпадається на шматки. Уряд національної єдності, сформований у 2011 році за підтримки ООН і визнаний міжнародною спільнотою, базується в столиці держави Триполі і контролює західну частину країни. Схід і частково південь Лівії перебувають під контролем обраної в 2014 році палати представників («парламенту в Тобруці»), яку підтримує лівійський генерал Халіфа Хафтар і його повстанська армія, яка цього року відновила активні наступальні дії.

До початку розробки родовищ нафти Лівія була однією з найбідніших країн Африки. Більшість лівійців були зайняті в малопродуктивному сільському господарстві Ситуація ускладнюється тим, що за контроль над нафтовими багатствами країни (у Лівії зосереджені найбільші в Африці запаси нафти, торік щоденний видобуток нафти становив близько 1,5 мільйона барелів) змагаються племінні клани, релігійні угруповання, а також колишні чиновники з оточення Муаммара Каддафі. Нерідко вони це роблять зі зброєю в руках. У таких неспокійних умовах до кінця 2019 року у Лівії під егідою ООН мають намір провести президентські та парламентські вибори, інтерес до яких виявляють великі геополітичні гравці – США, ЄС та Росія. Причина зацікавленості – та ж таки лівійська нафта, доступ до якої отримають представники тих наддержав, чиї ставленики здобудуть зверхність під час політичної боротьби за владу, яка тепер супроводжується кривавим збройним конфліктом. До початку розробки родовищ нафти Лівія була однією з найбідніших країн Африки. Більшість лівійців були зайняті в сільському господарстві, малопродук-

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

тивному через відсутність опадів та нестачу придатних для обробки земель у лівійських пустелях. Виявлення запасів нафти наприкінці 1950-х років відкрило перед лівійцями шлях до економічного процвітання – до середини 1960-х років Лівія стала в один ряд з такими нафтовими країнами, як Венесуела, Кувейт і Саудівська Аравія. Щоправда, вигоду від лівійської нафти отримували здебільшого іноземні компанії, які встановлювали ціни, вигідні для споживачів у їхніх країнах, та отримували половину прибутків.

На той час Лівія була постколоніальною монархією, яку очолював король Ідрис І – емір релігійного ордену суфійського ісламу та ставленик Великобританії, з урядом якої він тісно співпрацював під час обох світових воєн. Його правління викликало невдоволення значної частини лівійців, які до того ж не сприймали його як представника південно-східної частини Лівії, яка довший час не мала культурних зв'язків з рештою країни.

Скориставшись відсутністю монарха, який перебував на лікуванні в Туреччині, у 1969 році група військових офіцерів під керівництвом полковника Муаммара Каддафі здійснила військовий переворот. У Лівії було проголошено арабську соціалістичну республіку із державним устроєм Джамахірія, що в перекладі з арабської означає «влада народних мас». Політичні ідеї, які Каддафі намагався втілити в життя, він виклав у «Зеленій книзі», яка стала свого роду духовною конституцією держави. У цій праці, яку сам автор ставив вище творів Маркса і Локка, йдеться про те, що демократія може обходитися без парламентів і партій, спираючись на народні комітети – своєрідні аналоги рад. Відкидаючи приватну власність, Каддафі спромігся схрестити соціалістичні ідеї з традиційними ісламськими. Партії заборонялися як інструмент диктаторських урядів, вибори – як обман демократії. Справжніми законами визнавалися релігія та звичаї.

Насправді після перевороту в Лівії була вибудувана нова ієрархічна піраміда, на верхівці якої перебував Каддафі разом з родиною та близьким оточенням. З мотивів державної безпеки були запроваджені драконівські закони, які дозволяли колективне покарання, смертну кару за заклики до зміни конституції та довічне ув'язнення за поширення інформації, яка псує репутацію країни. Правозахисники повідомляли про тортури, ув'язнення без належних судових процесів, страти та зникнення людей. Багато найосвіченіших лівійців подалися в еміграцію. МІСТО | 33

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Найголовнішим завданням для Каддафі було позбутися несправедливої економічної спадщини іноземного домінування в нафтовій галузі. Зрештою, шляхом погроз і шантажу він добився перегляду контрактів, після чого Лівія стала першою з країн, що розвиваються, яка отримала більшу частку прибутків від виробництва власної нафти. Країна з населенням близько 3 мільйонів швидко стала заможною. У 1983 прибуток на душу населення зріс до 8480 доларів. За часів правління Муаммара Каддафі лівійці могли користуватися безплатною освітою й медициною, середня зарплата починалася з 1000 доларів, допомога з безробіття становила 700-800 доларів, бензин коштував дешевше, ніж вода, – 14 центів.

З мотивів держбезпеки запровадили драконівські закони, які дозволяли колективне покарання, смертну кару за заклики до зміни конституції та довічне ув'язнення за поширення інформації, яка псує репутацію країни У зовнішній політиці полковник Каддафі розпочав агресивну антиімперіалістичну кампанію, підтримуючи та фінансуючи воєнізовані угруповання та рухи опору у багатьох куточках світу. Вирішальним моментом у відносинах Лівії та Заходу став вибух бомби 1986-го року у нічному 34 | МІСТО

клубі у Берліні, який регулярно відвідували американські солдати. Дізнавшись про те, що в організації теракту замішані лівійські спецслужби, президент США Рональд Рейган наказав бомбити Лівію. Внаслідок ударів, завданих американськими ВВС по Триполі і Бенгазі, загинула 4-річна прийомна дочка Каддафі.

У відповідь на бомбардування у 1988 році лівійські спецслужби заклали вибухівку в літак, що прямував з Нью-Йорка до Лондона. У результаті вибуху над шотландським містечком Локербі загинули 243 пасажири і 16 членів екіпажу. Відмова Каддафі видати двох лівійських підозрюваних призвела до затяжного періоду переговорів та санкцій ООН. У 1999 році їх таки видали, і розпочався судовий процес, а з ним і початок потепління відносин із Заходом. Згодом Каддафі відмовився від таємної ядерної програми і розробки хімічної зброї, врахувавши урок із падінням режиму іракського диктатора Саддама Хусейна. Але цим він тільки відтермінував свій крах. Диктаторські методи вирішення проблемних державних питань на

початку правління Каддафі призвели до жорсткого, із застосуванням армії, нав’язування центральної влади над племенами пустелі. Коли вітри повстань із Тунісу у грудні 2010 року охопили арабський світ, саме на сході країни почалися перші масові виступи, племена і їхні клани відчули слабину і стали вимагати свою долю доходів від нафтової труби, що йде їхньою територією. У цей час на арені громадянської війни з’явився колишній соратник, а згодом запеклий ворог Муаммара Каддафі – генерал Хафтар.

26-річний офіцер Халіфа Хафтар у 1969 році став учасником військового перевороту, організованого Муаммаром Каддафі. Він став одним з вищих офіцерів лівійської армії і особою, наближеною до лівійського диктатора, який називав його своїм «духовним сином». Під час війни із сусіднім Чадом за стратегічно важливу ділянку кордону у 1987 році Хафтар потрапив у полон і в немилість до Каддафі, який звинуватив воєначальника у поразці. Відтоді Хафтар вважав його своїм ворогом. У 1990 році Хафтар пере-

СВІТ

їхав до США, де приєднався до лав лівійської опозиції, яку підтримувало ЦРУ. Він прийняв американське громадянство і впродовж 20 років обмірковував, як скинути і знищити Каддафі. Халіфа Хафтар повернувся до Лівії в 2011 році. Тоді в результаті масових акцій протесту проти правлячого режиму Каддафі був повалений, а потім убитий. У період безвладдя Хафтар очолив антиісламістський рух в країні і, хоча став одним з високопоставлених військових, перебував в опозиції до тимчасової влади в країні.

У 2014 році Халіфа Хафтар спробував змінити правлячий режим. Виступаючи на національному телебаченні, він оголосив про розпуск Загального національного конгресу. У червні того ж року в Лівії пройшли парламентські вибори. Антиісламістське об’єднання Хафтара здобуло на них перемогу. Це призвело до того, що конфлікт прихильників Хафтара з ісламською опозицією, яка відмовилася визнавати результати голосування, переріс у громадянську війну, а парламент був змушений переміститися з Триполі в Тобрук, місто на сході країни. У травні 2014 року Халіфа Хафтар присвоїв собі звання фельдмаршала, оголосив про початок операції «Гідність Лівії» і як прихильник світської влади розпочав наступ на сході Лівії – в Бенгазі. До нього приєдналися не тільки колишні військові, але й місцеві мешканці, втомлені від влади ісламістів.

У квітні 2019 року командувач самопроголошеної Лівійської національної армії, якій вже вдалося взяти під свій контроль кілька найбільших нафтових родовищ, розпочав наступ на Триполі. У відповідь прем’єр-міністр Лівії Фаїз Сарадж оголосив мобілізацію урядових сил для того, щоб зупинити

просування армії фельдмаршала. У міністерстві внутрішніх справ уряду національної згоди заявили, що всі війська в Триполі приведені в повну бойову готовність. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, станом на кінець травня 2019 року в результаті боїв загинуло 562 особи, серед яких 40 цивільних, понад 2855 громадян зазнали поранень (106 цивільних), щонайменше 100 тисяч осіб продовжують перебувати безпосередньо у зоні бойових дій.

Аналітики вважають невипадковим, що саме під час наступу Хафтара у Лівії було затримано двох росіян, звинувачених у спробі вплинути на майбутні президентські вибори На думку військових аналітиків, Хафтар не припинить спроб захопити столицю. Після неафішованих візитів в ОАЕ та Саудівську Аравію йому, ймовірно, вдалося отримати фінансовий транш, про що свідчить вербування додаткових підрозділів для Лівійської національної армії в Східній Лівії. Хафтар також отримує військову підтримку з боку Єгипту та Об'єднаних Арабських Еміратів, які за допомогою ЛНА прагнуть здолати лівійських ісламістів. Нещодавно розгорівся скандал з приводу французьких ракет, які, як виявилося після обстрілів, перебувають на озброєнні армії Хафтара. Окрім того, в останні роки фельдмаршал Халіфа Хафтар

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

почав підтримувати тісні стосунки з Москвою. У січні 2017 року він відвідав російський авіаносець «Адмірал Кузнєцов», що заходив до територіальних вод Лівії, і провів відеоконференцію з главою Міноборони Росії Сергієм Шойгу. Згодом відбулося щонайменше три зустрічі Хафтара із російським міністром оборони. На одній з них, за даними російських ЗМІ, був присутній бізнесмен Євген Пригожин, якого пов'язують з приватною військовою компанією Вагнера («ПВК Вагнера»). Пізніше британська газета «Telegraph» повідомляла, що на стороні Лівійської національної армії нібито служать сотні російських бійців ПВК. Російське МЗС тоді заявило, що такими даними не володіє.

Цікаво, що з Москвою Халіфа Хафтар знайомий віддавна. Свого часу він навчався в СРСР: у 1977-1978 роках закінчив вищі офіцерські курси «Постріл», а в 1983 році був слухачем курсів в Академії імені Фрунзе і, як і багато арабських вищих офіцерів того часу, добре знав російську мову.

Аналітики вважають невипадковим, що саме під час наступу Хафтара у Лівії було затримано двох росіян, звинувачених у спробі вплинути на майбутні президентські вибори. У документі прокуратури йдеться, що затримані росіяни намагалися організувати зустріч із Саїфом аль-Ісламом Каддафі, одним із синів убитого в 2011 році колишнього лідера Лівії Муаммара Каддафі. Агентство Bloomberg передбачає, що Каддафі-молодший може стати кандидатом в президенти Лівії, спираючись на підтримку Москви.

Ціною такого лівійського реваншу, очевидно, стане дорогоцінна нафта, яка спершу забезпечила достаток лівійцям, а потім кинула їх у вир громадянської війни.

МІСТО | 35

СВІТ

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

Крізь терни до зірок: як гуцулка із заробітчанки стала шанованою пані в Празі Наталя Мостова

Багато років поспіль вона гарувала на заробітках і часто собі казала: «Наталю, терпи!» Всупереч людській заздрості і підлості верховинці Наталі Вотрубовій (Гузак) вдалося здійснити свою сміливу мрію і залишитися жити в Празі. Ба більше, саме на чужині вона знайшла своє велике кохання. Тепер 43-літня Наталя живе неподалік столиці Чехії у власному чепурному маєтку, займається творчістю, готує м’ясо з повидлом і надихає на добрі справи свого чеського обранця Філіпа, життя якого теж змінила кардинально – охрестила, одягнула у вишиванку і навчила української мови.

36 | МІСТО

СВІТ

Дівка круть і верть

1993 рік. 18-літня верховинка Наталя Гузак мала доволі амбітні плани і чітко бачила своє, здавалося б, безхмарне майбутнє. Тітка вже тоді часто казала про свою племінницю, що та дуже спритна – «дівка круть і верть». Наталя на відмінно закінчила лісотехнічний технікум, опанувавши спеціальність бухгалтера-ревізора. Далі їй обіцяли добру роботу за фахом в одній крупній організації, яка, до речі, мала ще й надати юній робітниці житло. Наталка повинна була жити в Яремче, і ще багато-багато всього. Але Радянський Союз розпався. І всі обіцянки та плани так само потрощилися.

Наталя була в розпачі. Що робити далі? Перспективи жодної. Роботи нема. А нещасливе кохання взагалі стало останньою краплею. Їй хотілося поїхати кудись далеко-далеко. Наприклад, у гості до тітки в Прагу, яка там працювала на птахофабриці. Якби ж Наталка тоді знала, що вже ніколи не вернеться додому… Перший день у столиці Чехії її вразив. Місто – неймовірно красиве, люди видаються гармонійними і задоволеними життям. Наталя пішла до головної атракції – Карлового моста, де прийнято загадувати бажання. І вона загадала: «Хочу, щоб і я, і мої майбутні діти жили в цьому місті…»

«Напевно, те бажання було настільки сильним, що влучило аж у самий космос, – усміхається жінка. – І там, нагорі, мене почули».

«Наталю, терпи!»

Наталка попросила тітку влаштувати її до себе на фабрику. У перший же день дівчина розплакалася. Їй було неймовірно шкода тих курей: їх били струмом, потім ошпарювали кип’ятком, і весь цей процес супроводжувався нестерпним смородом. Наталка добряче виплакалася, зціпила зуби і сказала: «Я попробую».

На той час на фабриці працювало дуже багато поляків, українців – на пальцях перелічити, та й тих узяли на випробувальний термін. Тоді про українську робочу силу ніхто й не знав. Здебільшого в Чехії працювали поляки, болгари і вихідці з колишньої Югославії. Гуцулка була неймовірно швидка і метикувата. Вже через тиждень її перевели працювати за комп’ютер, де дівчина мала керувати роботою конвеєра. І тоді почалося справжнє пекло. Страшна

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

заздрість і підлість з боку співробітників не давали Наталі жити. Найбільше бруду лилося від жінок. Що вони тільки не патякали. Не раз підставляли. Тому дівчина кожну секунду мала бути напоготові, максимально ретельно виконувати свою роботу. Якось Наталка відволіклася на кілька хвилин і полячки навмисне проставили неправильний термін придатності аж на цілу партію курей. «Я тоді зрозуміла, що маю давати ще більшого «позору», – сміється верховинка. – Чеською це слово перекладається як «обережність». Пам’ятаю, як на початках мені гукали: «Позор! Позор!» А я не знала, що то означає, і так спереживалася – другий день на роботі, а вже якось зганьбилася».

Коли Наталка стала бригадиром цеху, колеги мало не оскаженіли від ненависті. Її просто з’їдали очима. Як так – українка на керівній посаді, та ще й зелена дівка!.. Особливо це пекло її землякам. У них зарплатня була 1000 крон, а в Наталки – 1200. Один 35-річний чолов’яга хотів навіть відлупцювати її за це, мовляв, він виконує утричі важчу фізичну роботу, а якесь дівчисько лиш керує і натискає кнопки на машині, ще й має більше грошей.

У перший же день дівчина розплакалася. Їй було неймовірно шкода тих курей: їх били струмом, потім ошпарювали кип’ятком, і весь цей процес супроводжувався нестерпним смородом Наталка була не тільки працьовита й амбітна, але й тямуща. Дуже швидко вона опанувала чеську мову. Вміла порозумітися із чеськими замовниками, добре стажувала новоприбулих працівників. З часом їй доручили роботу з документацією. «Коли шеф казав зайти до кабінету, аби підготувати на завтра документи, я навідріз відмовлялася і просила його зрозуміти моє становище, – розповідає Наталя. – Люди би просто зжерли мене. Такі страшні плітки би поповзли. Тому шеф підходив до мого конвеєра, і лише там ми вирішували всі справи». Був навіть такий жахливий період, коли дівчину переслідували закарпатські рекетири, хотіли, аби

МІСТО | 37

СВІТ

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

вона платила їм за «кришу». Наталя не могла вільно вийти з гуртожитка, бо ті вже чекали з погрозами, страшили чеченською мафією. На щастя, вирішити проблему допоміг знайомий українець, котрий свого часу працював на будові, ледь виживав, і Наталка йому часто давала куряче м’ясо – аби хоч не вмер з голоду.

«Як я все це витримувала? – замислено каже жінка. – Я просто дуже сильно хотіла вкорінитися в цій країні і змінити своє життя. У Празі я відчула себе вільною. Після Радянського Союзу, коли ти постійно відчувала, що щось мусиш, Чехія здавалася ковтком свіжого повітря. Все залежало лише від тебе. Задля цього я готова була трохи потерпіти, була переконана: так погано не буде завжди. Я собі чи не щодня казала: «Наталю, терпи! Ще трохи. Так не буде все життя». Наталя навіть запланувала вступити у якийсь навчальний заклад у Празі – аби розвиватися далі. Однак дівчина завагітніла, одружилася з поляком, який працював на тій самій фабриці. Народився синочок Андріан. Про амбітні плани довелося забути. Наталя була в декретній відпустці півтора року, а далі знову почала гарувати.

Прикарпатка працювала не тільки на фабриці. У вихідні, коли інші відсипалися і від’їдалися, вона хапалася за підробітки. Здебільшого це прибирання готелів, будинків. «Пам’ятаю, одного разу мені запропонували повитирати склянки в готелі, – каже Наталя.

– Я подумала: оце халява, легшої роботи ще не мала. Ага – де там! Виявилося, що це ще важче, ніж постільну білизну розкладати. Тонесеньке скло винних бокалів було надзвичайно крихким. А я поспішала, бо хотіла побільше перетерти – від кількості залежав мій заробіток. Зрештою 15 бокалів тріснули. Цілий день я пропрацювала задарма».

А якось жінка підпрацьовувала на кухні в ресторані. І одного разу запропонувала поварам дозволити їй приготувати качку по-своєму, а не так, як вони подають. Чеські кухарі лише солили м’ясо і посипали кмином, далі запікали. «Качка не мала тієї ароматної сухої скоринки, яку ми так любимо в Україні, – сміється гуцулка. – Тож я натерла качку маринадом з олії, часника і перцю, нафарширувала яблуками, запекла... Коли вийняла страву з духовки, на кухню якраз зайшов шеф-повар: «Що за цікавий запах тут?» Я розповіла, 38 | МІСТО

що спекла качку за власним рецептом. Шеф-кухар розреготався: «Ти з України і будеш вчити нас качку пекти?» Через 10 хвилин качки не стало. Всі так уминали, аж за вухами лящало. Кухарі чесно сказали, що, на жаль, мусять дотримуватися такого рецепту, який затверджений у ресторані, але відтепер у себе вдома готуватимуть качку лише за Наталиним рецептом.

Стоп!

Наталя дуже багатьом землякам допомогла влаштуватися на птахофабриці, де сама працювала. Тоді це було неважко – ще не було посередників і такої кількості шахраїв. Тим паче, що на початку 2000-х рр. поляки вже перестали їздити на роботу в Чехію.

12 років прикарпатка пропрацювала на птахофабриці, доросла до посади менеджера, керувала кількома цехами, координувала замовлення від торговельних комплексів. А звільнилася, бо... не дали обіцяної відпустки Однак далеко не всі прибулі були в захопленні. Вочевидь, чекали, що їм там впаде на голову манна небесна. Одна з родичок прикарпатки першого ж дня закатала істерику, що не гаруватиме так важко. «Ти взагалі дурепа, що так пахаєш! – кричала вона.

– Ти ж жінка. Тут ліфти вузькі, порохотяги важкі, їжа солодка… І взагалі моє «я» сильніше, ніж туалети пуцувати». «Не все і зразу, – відповіла їй Наталя. – Потерпи трохи, а там стане легше. Нема такого, щоб ти приїхала, не знаючи мови, менталітету, не показавши своїх здібностей, – і одразу на добру позицію. Це все починаєш розуміти в процесі роботи».

12 років прикарпатка пропрацювала на птахофабриці, доросла до посади менеджера, керувала кіль-

кома цехами, координувала замовлення від торговельних комплексів. А звільнилася, бо... не дали обіцяної відпустки, а вона дуже хотіла поїхати додому до брата на весілля. Наталі просто стало неймовірно боляче – стільки років, стільки відданої праці і пережитих труднощів… «Мені вже остогидли приниження, – говорить жінка. – І я тоді сама собі сказала «стоп». Роботи в Празі є повно». Далі Наталка розвивалася в мережі компаній з продажу косметики, стала заступником менеджера. Але грошей бракувало. Тому жінка ще влаштувалася продавцем у м’ясну крамницю, там були гарні умови праці, хоч і добиратися туди мусила аж майже дві години. Очевидно, сама доля вела Наталю, адже саме там вона зустріла своє велике кохання. Щоправда, і на тій роботі не обійшлося без неприємних оказій. Шеф почав загравати, запрошувати на вино після роботи. Наталка дуже розлютилася і по-гуцульськи напряму випалила: «Або я працюю, або йду геть. Я на роботі вже хочу спокою. Я зараз після важкого розлучення. На душі маю багато злоби на чоловіків. Хочете, аби те все вилила на вас?» «Ні! Аж ніяк! Я й сам недавно розлучився. Вдруге», – розсміявся шеф, і на тому залицяння скінчилися.

Тут командує гуцулочка

Через 12 років Наталин шлюб розбився на уламки. Пара розлучилася. Ті два місяці після розриву жінка дуже добре пам’ятає – було важко. Гарувала на кількох роботах, синочка бачила, лише коли той уже засинав. Навіть замислювалася, аби повернутися в рідні Карпати, – ні морально, ні фізично більше не витримувала.

Ніч стає найтемнішою перед світанком. Того дня у її крамницю зайшов імпозантний чех. Поки вибирав товар, купував його, то якось так дивно дивився на українку – їй аж ніяково стало. Насправді чоловік просто дуже вподобав симпатичну продавчиню, але вирішив не йти напролом. Спершу прийшов до шефа магазину, розпитав про біляву красуню. Директор дуже поважав Наталю, розповів її складну ситуацію.

Наступного дня чех знову завітав до крамниці. Приніс українці коробку цукерок, сказав, що це подяка за гарне обслуговування. А ще відрекомендувався – Філіп Вотруба.

СВІТ

Коли Наталя вдома розпакувала коробку, то побачила там два квитки до театру і візитку Філіпа. Виявилося, що він – керівник крупної будівельної компанії. Жінка була спантеличена – що робити? Цілий день мордувалася сумнівами, але зрештою погодилася – це ж ні до чого не зобов’язує.

У театрі показували виставу Антона Чехова «Три сестри». Перед тим трохи посиділи у кав’ярні, більше познайомилися одне з одним. Наталя дуже втішилася, коли дізналася, що прадідусь Філіпа, римо-католицький священник, свого часу приймав у себе в гостях Івана Франка і навіть переклав чеською мовою більшість його творів. На прощання чех лише запитав, чи може він сподіватися на те, що Наталя погодиться ще раз якось піти разом до театру. «Мені тоді дуже сподобалося, що він такий галантний, – пригадує прикарпатка. – Не нав’язувався, дав можливість поміркувати».

Через кілька днів вони гуляли біля її улюбленого Карлового моста. І раптом Філіп сказав: «Я щойно побачив одну казку з майбутнього. Хочеш розповім? Стареньке подружжя сидить коло каміна. Бабуся – гарна, чепурна. Дідусь – теж нічого. І вони згадують, як колись їхнє перше побачення було тут, біля Карлового моста. Цього дідуся звати Філіп, а бабусю – Наталя. Як тобі казочка?»

Його оточення – це вершки суспільства. Наталю не приймали як свою, ставилися відверто байдуже. Віталися, для годиться питали, як справи – і на тому все Через місяць чех сказав, що без Наталі вже не зможе жити. Запропонував оселитися разом. «Він мені був настільки близький по духу, ніби зналися все життя, – говорить жінка. – Філіп старший на дев’ять років, але мені з ним так цікаво. Вихований, начитаний, може говорити на будь-які теми. Щоправда, коли приходить додому, іноді забуває вийти з ролі директора. То мушу йому про це нагадувати. Тоді коханий усміхається і каже: «Ой, я забув. Тут командує моя гуцулочка».

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

сміялися: «Та який же ти чех! Ти справжній гуцул! Ти ж їси бринзу ложками. У нас гуцули навіть так не їдять». А Наталка навчилася готувати м’ясо з повидлом, адже більшість чеських страв мають солодкий присмак.

Зараз українка нарешті зайнялася тим, до чого її тягнуло з дитинства, – декупажем (техніка декорування різних предметів). Самотужки навчилася, переглядаючи онлайн-уроки. Тепер Наталя сама проводить такі майстер-класи у школах, дитсадках, а також для творчих панянок.

Між нашими є сильна підлість

Наталя розповідає, що багато чехів вороже налаштовані до українців. Загалом це пов’язано з періодом, коли радянські війська ввійшли до Чехії. 20 років комунізму залишили на місцевих відбиток ненависті до росіян. А українців, білорусів чехи постійно асоціювали саме з росіянами. Це для них було одне й те ж. В останні роки, коли в Україні палає війна, погляди суттєво змінилися. «Чехи бачать, що більшість росіян, які приїжджають сюди на заробітки, займаються шахрайством, – каже Наталя. – Тоді, як українці гарують. Хоча і багато наших поводяться по-свинськи. Особливо часто своїх же земляків підставляють. Між нашими людьми тут є страшна підлість». Прикарпатку тепер дуже часто земляки просять допомогти працевлаштуватися у Чехії, адже її чоловік – бізнесмен, має багато зв’язків. Але Наталя не дуже хоче брати на себе таку відповідальність, бо вже достатньо надивилася, як часто і як багато міфічних уявлень про заробітки мають українці. Думають, що тут гроші будуть загрібати лопатами і при цьому без зайвих фізичних зусиль. «Один якось сказав: «Я не хочу роботи на будові, – пригадує Наталка. – Я би робив якимось директором на фірмі, як-от твій Філіп». Ото я реготала довго».

Через чотири роки спільного проживання пара одружилася. При народженні сина Філіп просто у пологовому запропонував Наталі руку і серце. Їм аплодувала вся лікарня. Хлопчика назвали Максимом.

Багато років поспіль прикарпатка відчувала на собі упереджене ставлення місцевих. Особливо коли одружилася з Філіпом: його оточення – це вершки суспільства. Наталю не приймали як свою, ставилися відверто байдуже. Віталися, для годиться питали, як справи – і на тому все. Та й мама Філіпа спершу не була в захваті, що невістка – українка. Для її єдиного сина, ще й такого розумного й успішного, мала бути тільки чистокровна королева. «Було дуже важко, – зізнається жінка, – але завжди допомагав погляд Філіпа. Йому варто тільки глянути на мене чи усміхнутися – і я враз почуваюся у безпеці, почуваюся найкращою у світі жінкою». Завдяки дружині Філіп захотів охреститися в церкві. Чоловік ще й полюбив гуцульську кухню: банош, гриби, кулешу… Обожнює бринзу. Наталчині батьки МІСТО | 39

БУДУЄМО ЄВРОПУ В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ 9 проектів збудовано і здано в експлуатацію На сьогодні будівельна компанія «M GROUP DEVELOPMENT» збудувала і здала в експлуатацію 9 неймовірних проєктів. Це сучасне житло високої якості, яке зведено із застосуванням інноваційних технологій та відповідає високим європейським стандартам. Спортивні дитячі майданчики, підземні паркінги, власна охорона та величезна кількість інших переваг якісного житла від «M GROUP DEVELOPMENT» вже знайшли багато поціновувачів в Україні та Європі. З кожним роком кількість задоволених клієнтів компанії невпинно зростає.

40 | МІСТО

МІСТО | 41

42 | МІСТО

МІСТО | 43

ГАСТРОНОМІЯ

| УЛЮБЛЕНЕ

Що на кухні в Галини Баранкевич:

артистка радить 5 своїх найулюбленіших страв Наталя Мостова

Заслужена артистка України Галина Баранкевич обожнює куховарити. Для неї це справжній релакс, а кухня – простір для творчості. В акторки є товстезний зошит із рецептами, які вона збирає звідусіль. Але найбільше там страв, які готуються за родинними рецептами.

44 | МІСТО

ГАСТРОНОМІЯ

Французька зупа

Страва смачна і дуже проста, готувати її навчив тато артистки. Картоплю дрібно нарізати кубиками і вкинути варитися. Далі додати кулак макаронів (короткі й тонкі). Коли все звариться, залити кип’яченим молоком, поварити ще кілька хвилин. Наприкінці посолити і посипати нарізаною петрушкою.

| УЛЮБЛЕНЕ

Готову варену картоплю потовкти, а сиру натерти, як на деруни. Все змішати. Готувати треба швидко – аби картопля не потемніла. В суміш додати яйце, трохи картопляного крохмалю і муки, сіль, перець. Усе добре перемішати. Суміш має вийти ні густа, ні рідка. Далі столову ложку треба вмочити в кип’яток. І повздовжнім її краєм набирати приготовану суміш та вкидати книдлики у підсолений окріп. Варити десь 5 хвилин.

Готові книдлі перемастити смаженою цибулею. Подавати зі сметаною або кефіром. Можна приготувати соус: домашню сметану підсмажити із зеленою цибулею.

Сирна запіканка

Страва і дієтична, і смачна. Рецепт артистка привезла з курорту в Східниці. Галина скуштувала запіканку в готельному ресторані, і так їй сподобався десерт, що попросила рецепт у шеф-кухаря.

Пісний борщ

Цей рецепт Галині Баранкевич дістався від її бабусі Віри з Жидачева. Сухі гриби замочити на 3 години. Промити. Трошки підварити. Коли гриби зм’якнуть, порізати дуже дрібно і варити 3-4 години. Потім туди порізати цибулю, моркву, капусту, вкинути лавровий лист – і нехай те все вариться. Окремо зварити 2 буряки. Почистити, потерти і всипати до каструлі з борщем. Окремо в півлітровій банці добре вимішати склянку сметани, 100 г води і 1 ст. л. муки. Суміш влити до борщу. Чекати, щоб закипіло. Потім додати 1/5 ч. л. лимонної кислоти. Також можна на смальці підсмажити томатну пасту або домашній кетчуп, залити водою і теж додати до борщу. Наприкінці посипати посіченими петрушкою і кропом.

Змішати 5 ст. л. сметани і 2 ст. л. манки, дати настоятися 10 хвилин. Блендером збити 2 яйця, 0,5 кг сиру, ванілін, цукор (порція цукру залежить від того, наскільки солодкої запіканки ви хочете). Змішати зі сметаною і манкою. І знову збити блендером. Також сюди можна додавати родзинки, сухофрукти. Масу викласти на деко – і в духовку, розігріту до 180 градусів. Випікати 30-40 хв. Коли запіканка готова, можна полити її джемом або сметаною.

Теплий салат Книдлі

Книдлі Галину Баранкевич навчила готувати мама. Для цієї страви має бути варена картопля (60%) і сира картопля (40%).

Цей салат Галині Баранкевич порекомендувала її фітнес-інструктор. Відварити курячу грудку. Порізати. Додати зелені оливки, моцарелу або фету. Приготувати заправку: олію змішати з 1 ч. л. меду. Салат посипати підсмаженим кунжутом.

МІСТО | 45

ГАСТРОНОМІЯ

| РІЧНИЦЯ

«Bierkeller»: тотальний апгрейд смаків і стилю

З нагоди своєї 3-ї річниці заклад-іменинник «Bierkeller» здивував відвідувачів повним оновленням – від меню і концепції до інтер’єру! Відтепер у пивній ресторації «Bierkeller» ви можете скуштувати нові смаки, насолодитися вишуканою лаунж-атмосферою, провести час у веселій компанії друзів, з другими половинками чи просто якісно відпочити.

Креативна команда кухарів запрошує спробувати нові сучасні страви європейського меню в оригінальній подачі. У будні дні для вас діють «щасливі години»: з 12 до 15 години на всі страви діє знижка – 20%.

Доповнена алкогольна карта здивує не тільки широким асортиментом авторського пива, а й французьким вином, віскі, настоянками і смачними коктейлями. Відкриття літнього майданчика «Bierkeller», дбайливо схованого у затишку австрійського дворика, – ще одна можливість зробити літні вечори по-справжньому незабутніми. Кальян на будь-який смак – чудова нагода розслабитися у неспішній атмосфері закладу.

Ненав’язливий інтер’єр 4 залів «Bierkeller» створює найкращі умови як для щоденного обіду, так і для гучних святкувань, проведення тематичних вечірок, романтичного побачення чи просто чудового вечора після робочого дня.

Неодмінно відвідайте новий «Bierkeller», ну а поки «МІСТО» ділиться частинкою спогадів зі святкування 3-річчя ресторації.

46 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 16 (Стометрівка)

Замовте свою картку постійного клієнта

на 22% знижки за телефоном: (066) 784 64 04

ДОСТАВКА БЕЗКОШТОВНА ikra.if

ikra.if

м. Івано-Франківськ, вул. Вагилевича, 8 тел.: (0342) 53 90 18; (066) 784 64 04 www.ikra.if.ua

Немає мінімальної суми МІСТО | замовлення

47

ЖИТТЯ

| ДУМКИ

Місто прокидається

Лариса Мончак

Я люблю Франківськ. І це не просто пафосні слова. Я справді трепетно ставлюся до міста, в якому живу, і вважаю, що кращого в Україні немає. Тут добре і взимку, і влітку, і ввечері, і на світанку… Хоча, як місто виглядає на світанку, коли тільки-тільки прокидається зі сну, мало хто з нас бачив. Ніхто ж не йде на прогулянку просто так о п‘ятій ранку. А мені якось захотілося побачити його саме таким — заспаним і пустельним, неприбраним і беззахисним. І не просто побачити, а роздивитися, підгледіти якісь секретики і закарбувати це в пам‘яті як приємний літній спогад. фото: Тарас Волошин

48 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ДУМКИ

Навела будильник на 4.50 і о п‘ятій годині вже крутила педалі велосипеда — прокидайся, Франківську, зустрічай, я мчу до тебе щодуху!

У центрі не так пустельно, як я собі уявляла, тут багато собак, кішок і п‘яничок. Не відомо, чи то вони ще не лягали, чи встали вдосвіта, щоб «поправити» здоров‘я. У скверику на Валах минула одного такого. Стояв, похитуючись, і перекладав щось із кишені в кишеню. Об‘їхала його і зупинилася біля лавки, щоб помилуватися квітами на клумбі й поспостерігати за зграйкою голубів, які завзято билися за розсипані чипси біля смітника (виявляється, голуби зовсім не зважають на правила здорового харчування!). П‘яничка підійшов ближче, оглянув мене довгим затуманеним поглядом, але все ж передумав вступати в діалог, обернувся і заговорив до голубів. Ті одразу відлетіли, проігнорувавши таку компанію, п‘яничка ображено розвів руками і тоді вже остаточно звернув у мій бік. Довелося терміново сідати на велосипед і тікати звідтіля, бо відчепитися від нього в цей час було б важко. Та й страшнувато, бо в скверику, крім нас, нікого не було (голубів не враховую, ці не заступляться, їх цікавлять виключно чипси). Біля Білого дому теж пусто, лише перед пам‘ятником, наче на величезному ліжку, спить трійко собак. Масивну будівлю над ними по діагоналі розділило сонце — ось цю частину вже підсвічено, а та ще почекає. Іноді, вкрай рідко, проїжджають автівки, заглушуючи гуркотом моторів пташиний щебет. А собакам байдуже, сплять і посміхаються уві сні. Над сусідніми дахами несміливо красується телевізійна вежа. Вона вже геть уся залита сонцем і виглядає ошатною. Компактною, акуратною, невеличкою і такою милою! Вежа, наче панянка-кокетка, першою в місті вбирається в сонячні промені. Гарно! А мені час далі, у мене ранкова інспекція.

Не впізнаю базар, тут аномально безлюдно, наче це й не наш гамірний ринок, на якому вдень так кипить життя, що іноді й не проб‘єшся крізь людей. Зараз пусто-пусто, і простір аж ніби збільшився, а ще вчора в полудень мені здавалося, що тут стати нікуди. Та нічого, через годину-дві мурашник оживе і все повернеться на свої місця. Ті кілька людей, яких зустрічаю дорогою, напівсонні і похмурі. По-

думалось: прикро, що містяни не вітаються. Зрозуміло, це неможливо, якщо ти в натовпі, але коли на всю вулицю розминаються лише двоє, було б гарно, якби вони вітали одне одного. Але ні на кого не нарікаю, бо піймала себе на тому, що і в мене скоріш за все обличчя

не дуже сонячне, і якби я хотіла, щоб зі мною привіталися, то варто було б це зробити першою. Можливо, зараз так і вчиню, скажу комусь: «Бонжур, мадам!», або: «Бонжур, месьє, гарного ранку!» Чому на французький лад? І сама не знаю, але, думаю, після такого МІСТО | 49

ЖИТТЯ

| ДУМКИ вітання точно захочеться круасана, а всі кав'ярні зачинені. Ну, майже всі, бо «Урбан» вже працює.

Навколо ратуші їздить машина, що миє асфальт. Маленька і кумедна, як персонаж із мультика — вовтузиться, старається, адже у неї важлива місія — вранішня гігієна міста. Воно ж бо в цей час зовсім не причепурене! Прибиральники о пів на шосту ще не виходять, це для них трохи зарано, і сміттярки переповнені, іноді їхній вміст навіть висипається. Натомість люди, що займаються збиранням пляшок, уже давно працюють, їм важливо випередити конкурентів. Сонце до половини освітило ратушу, і стало видно всі її тріщинки й сколи в штукатурці. Така вона неприкрашена, така рідна і така по-ранковому беззахисна, що аж дух перехоплює! І відтінок має красивий — у ранкових променях стала золотавою. Частина будиночків, тих, що збоку від ратуші, теж уже освітлена, але сонце ще не встигло охопити весь будинковий ряд, виділило лише ті, що найбільше любить.

Неймовірно виглядає вулиця Труша. Її обожнює більшість франківців, але мало хто знає, яка вона на світанку. Коли в неї пірнаєш — заходиш чи заїжджаєш, як я, велосипедом — відсікаються усі сторонні звуки, які у цей час наповнюють місто. Там цілковита тиша, лише чути, як щось хрипко шепоче бруківка під колесами. Там своя, особлива атмосфера, там дихається і відчувається трохи по-іншому, так, ніби смакуєш каву із ледь помітними спеціями, чимось таким, що пам‘ятаєш із дитинства, але забула його назву. Там так добре, затишно і прохолодно, що одразу захотілося спати. Але гоню від себе дрімоту і їду далі. Хоча приємно усвідомлювати, що десь поряд, за зачиненими і привідкритими вікнами бачать сни люди. Хтось уже ось-ось буде прокидатися, злитися на будильник, поспішати на роботу, вести дітей у садочок. А комусь, може, не спалося цілу ніч, і сон прийшов аж тепер, під ранок.

На вулиці Шевченка верхівки будинків теж потрохи освітлюються сонцем. Не повністю, а плямами, як і всюди. Видається, що сонце й справді вибирає найсмачніші для себе шматочки. От, скажімо, на тому боці вулиці, куди сонце не мало б світити, у вітрині стоїть манекен, вбраний у красиву сукню для нареченої. Сонце підсвітило його, ніби прожектор, замовлений власником магазину для реклами. Але рекламувати сукню в цей час нікому, бо людей на вулиці нема, та й навряд чи хтось зміг би заплатити небесному світилу за послугу. Це таки власна ініціатива 50 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ДУМКИ

сонця — сподобалася йому сукня, то й пестить її, виціловує. На початку парку зупиняюся біля старої липи, що просто купається в сонці й на фоні будинків-замків виглядає просто казково. Відцвіла уже, хоч ще й не час… Бабуся з екзотичною картатою сумкою на плечі, що проходила поряд, побачила, що я розглядаю дерево, і собі задерла голову. Стояла, посміхалася і притримувала рукою капелюшок. Я вже забула про липу і милувалася нею, тим, як вона всотує красу, як очі її світяться захопленням, а на губах розквітає посмішка. Не перекинулися з нею жодним словом, але в ці секунди почувалися спільницями — ми знайшли скарб, нам відкрилося щось прекрасне. Ще на під‘їзді до парку захотілося дихати глибше — відчула аромат свіжої зелені, а він, виявляється, відрізняється від денного, він густіший і насиченіший. Хочеться якомога більше просякнути запахами, насититися ними і пронести у собі бодай до вечора. На алеях порожньо, зустріла лише двох-трьох перехожих, серед них мачо в бандані з височезною трояндою в руці. Кудись поспішав. А може, звідкись, хто його знає. Але нафантазувати можна багато історій, і сюжети у них будуть протилежними за змістом. Подалі від центральних алей зовсім безлюдно, але відчуття, що все завмерло, не виникає, навпаки, на світанку тут досить гамірно. Вдень ми майже не помічаємо птахів, але вдосвіта парк належить саме їм — лебедям, голубам та воронам, і життя у них у цей час кипить, бо прокидаються вони значно раніше за людей. О шостій місто починає входити у звичний денний ритм. Завзято метуть вулиці прибиральники, все більше перехожих кудись поспішають, зупиняються на автобусних зупинках, нервово поглядають на годинники.

Сонце ще не палить, воно лагідно освітлює місто клаптями, ніби оздоблює золотистим орнаментом. Пройде кілька годин, і воно стане дратівливим, безжально припікатиме маківки перехожих, розтоплюватиме під їхніми ногами асфальт. А зараз сонце добре і ласкаве. Зазирає у вітрини і вікна домівок, лоскоче променями щоки сонних містян, бавиться з ними сонячними зайчиками. Франківськ поволі прокидається.

Доброго ранку, найулюбленіше місто!

МІСТО | 51

ЖИТТЯ

| ОБЩИНИ

Там був для мене рай,

або Франківські поляки про свій Stanisławów

Наталя Мостова

«Ваши – уліци, а наши – кам’яніци», – колись жартома казали у Станиславові євреї до поляків. Майже сотню років тому і перші, і другі становили левову частку жителів Станиславова (майже 22 тис.), в той час як українців, або, як їх тоді називали, русинів, тут налічувалося всього 8,5 тис. Нині все по-іншому. Польська громада в Івано-Франківську становить національну меншину, однак попри це активно розвивається. Хоча серед франківських поляків залишилося дуже мало молодих людей – майже всі повиїжджали за кордон.

52 | МІСТО

ЖИТТЯ

Ваши – уліци, а наши – кам’яніци

Пані Ванда Рідош уже майже 30-й рік очолює найдавніше в області польське товариство імені Францішка Карпінського. Вона вважає себе справжньою полькою і дуже пишається цим. Свого часу її мама і бабця напередодні Першої світової війни переїхали з Познані. Ванда Рідош і досі вдома спілкується польською мовою, дотримується всіх національних обрядів.

«До нас в організацію часто приходять люди, які називають себе поляками, бо в них, наприклад, бабця чи прабабця мала польське коріння, – каже жінка. – Але особисто я їх такими не вважаю. Це вже не поляки. Та й взагалі, більшості з них насправді лише потрібна якась вигода, приміром, карта поляка, аби виїхати за кордон. Однак у їхньому серці немає любові до Польщі».

Ванда Рідош добре пам’ятає, як ходила в перший клас тодішньої польської школи на площі Міцкевича, де зараз Івано-Франківський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. У 1958 році, коли закінчилися літні канікули, виявилося, що школа вже не польська, а українська. У той період у Станиславові в кожному кіоску можна було придбати різні польські журнали і газети, і їх купували й передплачували не тільки поляки, а й українці. Пані Ванда пригадує, що тоді місто було дуже маленьким і ошатним. Війна не особливо його понищила, бо німці здебільшого націлювалися на вокзал. «Колись у Станиславові жило дуже багато євреїв і поляків, вони становили більшість, – каже Ванда Рідош. – Пам’ятаю з розповідей старших, як євреї жартома говорили полякам: «Ваши – уліци, а наши – кам’яніци». Тобто назви вулиць були польські, але майже вся нерухомість належала євреям».

Тодішня польська спільнота активно гуртувалася в колегіаті Потоцьких, яка у 50-х роках була ще чинним римо-католицьким костелом. Проте радянські спецслужби створили такі умови, що священник мусив відмовитися від цього костелу – вимагали велетенського податку, проведення непосильних реставраційних робіт, співпраці з органами… До

| ОБЩИНИ

всього додалися масові виїзди поляків. Люди просто залишали свої домівки і все, що там було, – аби лише виїхати. Мама і бабця Ванди Рідош теж хотіли вернутися в Польщу, але їх не випустили. Зрештою костел закрили. Пані Ванда каже, що тепер франківські поляки не можуть називати колегіату музеєм, бо ж це для них і надалі справжня святиня.

У той період у Станиславові в кожному кіоску можна було придбати різні польські журнали і газети, і їх купували й передплачували не тільки поляки, а й українці У комуністичний період поляки Станиславова не мали жодного римо-католицького костелу, тоді як у сусідніх областях костели функціонували.

Ситуація змінилася десь через 10 років – з відлигою Горбачова. Поляки понадіялися відновити бодай один костел із шести, які тут були до війни. Пані Ванді довелося пройти всі випробування комуністичної бюрократії, їй постійно відмовляли у цій справі – на рівні міста, області і навіть республіки. Тож вона подалася в «Комитет по делам религии при Совете министров Советского Союза» аж у Москву. Чому саме пані Ванда поїхала? Бо всі решта побоялися. У Москві подання прийняли, і справа махом зрушила з місця. Так місцевим полякам повернули костел на Гірці – Христа Царя. Там був склад спортивного інвентаря, який потім перенесли на вул. Сагайдачного.

Настоятель парафії Царя Христа Владислав Іващак каже, що римо-католицька спільнота у Франківську на сьогодні налічує близько тисячі парафіян, десь половина з яких – поляки або люди, які мають польське походження. Також варто зауважити, що далеко не всі поляки є римо-католиками. У костелі меса ведеться трьома мовами – українською, польською й англійською. До речі, при храмі монахині проводять курси польської мови. МІСТО | 53

ЖИТТЯ

| ОБЩИНИ перших порах виявилося, що дуже бракує кваліфікованих кадрів, з часом польський уряд почав відряджати вчителів до Франківська. «Нащо мені здалася тоді вся ця тяганина? – замислено каже Ванда Рідош. – Одного разу моя донька прийшла з дитсадка і запитала: «Мамо, а хто я?» Я не зрозуміла, що дитина має на увазі. Вона пояснила: «У нас в групі є руські, українці, а я хто?»

– «А ти – полька». – «Але так ніхто не говорить…». У той момент я зрозуміла, що мушу здійснити все можливе, аби відродити нашу польську громаду».

У Франківську дуже би пасувало встановити щонайменше шість пам’ятних таблиць відомим полякам, котрі були уродженцями Станиславова чи довгий час жили тут Зараз товариство ім. Карпінського налічує 150 людей, тут продовжують проводити курси польської мови, також займаються відновленням польських пам’яток на Прикарпатті. Мають підтримку від польського уряду.

«Ти – полька»

Через рік після отримання костелу, у вересні 1990 року, пані Ванда разом із іншими етнічними поляками міста заснували одну з перших польських організацій. Спершу думали назвати іменем Міцкевича. Але поет, певно, ніколи й не чув про Станиславів, тож 54 | МІСТО

товариство назвали на честь уродженця Коломийщини, видатного поета Францішка Карпінського. На перші збори прийшло понад 300 осіб, але вписалися тільки 90 – люди продовжували чогось боятися. Товариство зайнялося навчанням дітей польської мови, хоча на

Пані Ванда каже, що в Франківську дуже би пасувало встановити щонайменше шість пам’ятних таблиць відомим полякам, котрі були уродженцями Станиславова чи довгий час жили тут. «Наприклад, видатний польський генерал часів Другої світової війни Станіслав Францішек Сосабовський, котрий вчився в тому приміщенні, де нині корпус медуніверситету, – каже пані Ванда. – Або громадський діяч, один із шести «батьків незалежності Польщі» Ігнацій Дашинський, який вчився у Станіславській гімназії, де нині морфологічний корпус медуніверситету. Але, на жаль, на встановлення анотаційних дощок ніяк не вдається отримати згоду від міста. Пишуть такі відмовки, що в польському сенаті просто сміються з тих дурниць». Віталій Чащін очолює друге з найстаріших польських товариств міста – «Приязнь». Головною сферою діяльності товариства є опіка

ЖИТТЯ

пам’ятними місцями у Чорному Лісі, де під час війни німці винищили понад 700 представників польської інтелігенції Станиславова та околиць. «Відроджувати свою культуру – це поклик душі, – каже чоловік. – Добре пам’ятаю, як ми власноруч відновлювали наш костел». Польська громада Франківська має можливість читати свою незалежну газету поляків в Україні – «Кур’єр Галіційскі», яка видається за кошти Сенату Польщі за посередництвом Фундації «Воля і Демократія». У соціально-економічному двотижневику публікують інформацію про справи Польщі, України та Прикарпаття зокрема.

320 м² ефективного простору

Культурна діяльність польської громади міста часто зосереджена довкола Центру польської культури та європейського діалогу, який відкрили у травні 2013-го у на Січових Стрільців, 56. Він є одним із перших таких сучасних осередків на всій Західній Україні. Близько 320 м² сучасного і добре скомпонованого простору слугує головним чином місцевим полякам. Будь-хто з франківців у будь-який час може прийти у Центр і скористатися бібліотекою, яка, до речі, налічує три сотні книг і українською, і польською мовами, відпочинковою кімнатою чи кав’ярнею. Також тут можна ознайомитися зі свіжою польською пресою. Навіть є чудово оснащена радіостудія, якою користуються журналісти. Це місце, де регулярно відбуваються виставки, урочисті прийоми, презентації, покази фільмів, тренінги, навчання. Загалом протягом року тут проходить близько сотні подій. Також при Центрі діють курси польської мови, літні школи, виїзні екскурсії, поетичні зустрічі, клуб настільних ігор. В окремому приміщенні двічі на тиждень збираються представники різних польських організацій Франківська.

При осередку створено неформальний клуб «Сеньйора», в рамках якого для старших осіб організовують мистецькі заняття, краєзнавчі екскурсії, практичні заняття з вивчення комп’ютера та користування інтернетом. Адже більшість місцевих поляків – люди старшого віку. Молодь виїжджає за кордон – хто вчитися, хто жити і працювати. Наразі найстаршою в польській громаді Франківська є 93-річна пані Владислава Подкова.

| ОБЩИНИ

житель Кракова. Збережені ними спогади накладаються на кадри сучасного Івано-Франківська, що з’єднаний нерозривною ниткою з давньою фортецею Потоцьких. Фільм уже здобув нагороди в Польщі».

Є шість реальних осередків

Згідно із загальним переписом населення від 2001 року, у Франківську проживає понад 2500 осіб польської національності, що підтверджено документами. Однак, беручи до уваги програму уряду Республіки Польща щодо карти поляка, яка набрала чинності 2008 року, кількість осіб польського походження в місті, очевидно, значно вища.

В останні роки також і польських товариств в Івано-Франківську суттєво побільшало. Однак більшість із них не так дбають про культурний чи суспільний розвиток польської спільноти міста, як про вигоду, йдеться про посередництво у справі отримання польської візи чи карти поляка.

«Офіційно зареєстрованих організацій, які дійсно щось роблять для польської культури в Франківську, є шість, – каже Мар’я Осідач. – Наш Центр, потім дві найдавніші організації – товариство імені Ф. Карпінського і товариство «Приязнь». Організація «Родина польська і Європа» утворилася десь три роки тому і має на меті залучати до активності цілі польські родини, шукати своє коріння, вивчати польські традиції. Товариство польської культури ім. Анджея Потоцького здебільшого працює над темою роду Потоцьких. А польсько-українська молодіжна організація «Млоди Станіславув» існує понад п’ять років і активно співпрацює з польським містом Ополе, часто проводять молодіжні обміни».

Франківськ по-своєму

Ванда Рідош і досі називає Франківськ по-своєму, себто польською, – Станіславув (Stanisławów). Досі сумує за тим містом, яким вона його запам’ятала в час своєї молодості. «Тоді літо було зовсім іншим, – усміхається пані Ванда. – Температура повітря не підіймалася вище за +27 градусів. А коли падав дощ, то здебільшого світило сонце. Тоді навіть стосунки межи дітьми були якісь інші. Ми завжди всі бавилися разом на вулиці: росіяни, українці, поляки, євреї, німці… А коли в когось на подвір’ї плодоносила грушка, ділили на всіх».

«Ми дуже пишаємося документальним фільмом «Там був для мене рай. Розповідь про давній Станиславів», який торік презентували в Центрі, – розповідає директорка Центру Мар’я Осідач. – У 30-хвилинній стрічці йдеться про долю колишніх жителів Станиславова, які були змушені після війни покинути рідне місто і оселитися в Польщі. Після багатьох десятиліть герої фільму з великою тугою згадують своє рідне місто. Одним із них є син мера Станиславова – Адам Єжи Хованєц, наразі

МІСТО | 55

ЖИТТЯ

| ГРОШІ

Здам акаунт в оренду Вікторія Пасайлюк

Віртуальний світ сьогодні активно проникає в усі сфери нашого життя. За екраном монітора ми працюємо, відпочиваємо, вчимося. А у переповненій стрічці соцмереж серед новин і різного роду постів часто натрапляємо на однотипні оголошення про підробіток в інтернеті. Всього за кілька годин у день нам обіцяють чималі суми. Робота, за словами працедавців, без вкладень, без ризиків, без порушення закону. Але чи завжди все-таки легально?

56 | МІСТО

ЖИТТЯ

Серед безлічі повідомлень такого типу зустрічаються і оголошення про оренду акаунтів у фейсбуці. Це досить новий спосіб заробітку в мережі, але все ж натрапити на такі пропозиції можна. Що це за вид інтернет-роботи і наскільки безпечний такий спосіб заробітку, з’ясовували журналісти «МІСТА». Виявляється, наші особисті профілі в соціальній мережі «Фейсбук» потрібні не тільки нам. Є люди, які залюбки візьмуть наш акаунт в оренду, та ще й платити за це будуть. Для чого їм це? Дядько Гугл повідомив, що акаунти напрокат беруть тіньові інтернет-маркетологи, щоб крутити рекламу у фейсбуці. Чи знає про таку схему сама адміністрація соціальної мережі «Фейсбук», поки невідомо. Зазвичай, якщо ФБ бачить, що сторінка порушує правила та норми поведінки цієї соціальної мережі, то адміністрація блокує цю сторінку сама або ж за скаргами користувачів. Потенційні орендарі ж стверджують, що жодної інформації вони не зчитують, за особистими повідомленнями не стежать, стрічку не модерують – використовують лише рекламний кабінет користувача.

За версією людей, які орендують чужі облікові записи, а це поки що вважається єдиною офіційною версією, акаунти їм потрібні для налаштування реклами у фейсбуці. Особистому профілю має бути не менш як три місяці, він має успішно функціонувати, бути наповнений фото- та відеоконтентом, а також регулярним постингом.

Вхід на особисту сторінку користувача ці орендарі зазвичай здійснюють двома способами:

▶ через логін та пароль. Це стандартний та найпоширеніший спосіб. ▶ через спеціальну програму TeamViewer, яка дозволяє віддалено підключатися до комп’ютера користувача і здійснювати будь-які операції. Далі, як правило, ці маркетологи за кожен вхід у рекламний кабінет виплачують певну суму. Хтось користується акаунтом тривалий час, хтось всього кілька місяців. Бувають випадки, коли така схема успішно працює і орендодавці задоволені таким способом підробітку, а є й випадки справжнього «кидалова».

| ГРОШІ

Самих оголошень такого типу на просторах Всесвітньої павутини небагато. Але якщо постаратися, можна знати. В соціальній мережі «Фейсбук» трапляються таки вкрай рідко, а от на стандартних платформах інтернет-заробітку їх хоч греблю гати. Переважно вони написані російською мовою, однак зустрічаються і рідною, українською.

Для того, щоб дізнатися, як це працює, у фейсбуці написала оголошення, мовляв, хочу здати акаунт в оренду, підкажіть, чи безпечно це і де можна знайти орендаря. У коментарі мені одразу посипались пропозиції різних способів заробітку в інтернеті, серед них і пропозиції здати особисту сторінку в користування.

Потенційні орендарі стверджують, що жодної інформації вони не зчитують, за особистими повідомленнями не стежать, стрічку не модерують – використовують лише рекламний кабінет користувача Деякі з дописувачів намагалися переконати мене не здавати акаунт, не ризикувати своїми особистими даними, хтось відверто насміхався. Хтось прямо писав, що це справжній лохотрон, а в той же час пропонував мені альтернативний спосіб заробітку у ФБ.

Кілька людей в коментарях писали про специфіку цієї роботи: хтось з власного досвіду, хтось – зі здогадок. Дехто навіть висловив припущення, що ці акаунти використовують для політичних маніпуляцій. Однак інформаційний аналітик Ігор Ткач стверджує, що для цього мусить бути договір і оплата з виборчого фонду. Те ж стосується і рекламних дописів у мережі. Сама оренда теоретично можлива, бо має маркетингові цілі. Прикладів оренди акаунтів в політичних цілях ми не відшукали, бо, очевидно, ніхто не зізнається в такій діяльності. МІСТО | 57

ЖИТТЯ

| ГРОШІ

Серед коментаторів зустрілась і така собі Вікторія Чекан, яка раніше вже здавала свою сторінку в оренду, і їй платили за це 250 грн на тиждень. Розповідає, здавала акаунт три місяці і все було добре, вчасно платили, нічого підозрілого не помічала. За словами Вікторії, через три місяці користування орендарі повідомили, що більше їм акаунт не потрібен.

Жінка одразу змінила пароль від своєї сторінки і зараз активно користується профілем, забувши про цей підробіток. Точніше, не забувши – Вікторія активно шукає нових орендарів для своєї сторінки. Але чи вдасться знову не натрапити на шахраїв?

Бо ж інші коментатори розповідали про не зовсім приємні ситуації. Деяких «кидали», й не раз. Так, жінка на ім’я Олександра Карп’як розповіла, як двоє людей у різний час їй пропонували здавати акаунт в оренду. Олександра повідомила їм логін та пароль від своєї сторінки. Через тиждень після початку «роботи» жінка вже не могла сконтактувати з орендарями, бо була заблокована. Всі фотодокази та листування орендарі видаляли, тож довести Олександра нічого не могла.

Двоє людей у різний час їй пропонували здавати акаунт в оренду. Олександра повідомила їм логін та пароль. Після початку «роботи» жінка не могла сконтактувати з орендарями, бо була заблокована Жінка одразу змінила пароль, закривши орендарям доступ до свого облікового запису. Каже, таке з нею траплялося двічі, бувало, що й зі знайомими теж працювали за схожими схемами. Інша ситуація – на дошці оголошень ОLХ знайшла таке повідомлення: «Можливо, ви зараз не користуєтеся своїм фейсбуком, але вели активність в акаунті раніше, тоді ми розглянемо ваш профіль.

Обов'язкові умови:

▶ витримка – від 2 років (дата реєстрації – від 2 років назад); ▶ активність (ви вели або ведете на сторінці звичайну активність користувача – листування, лайки, репости протягом хоча б місяця); ▶ наповнення – плавно протягом хоча б місяця, а не за кілька днів; ▶ країна реєстрації – Україна; ▶ підтверджено поштою; ▶ підтверджено по телефону, до якого у вас є доступ, або не підтверджений взагалі; ▶ активний рекламний кабінет; ▶ платіжні реквізити, які не використовуються вами, на ваше прізвище. Платимо 200-300 грн за акаунт, в залежності від рівня і давності активності на акаунті та дати реєстрації. Пишiть на пошту або телефонуйте, домовимось».

Написала Михайлові, автору оголошення, у вайбер – не домовились. Зараз чоловіку не потрібні акаунти, 58 | МІСТО

каже, можливо, пізніше. На моє прохання розповісти, як це працює, повідомив, що акаунти беруть в оренду інтернет-магазини для того, щоб з чужих облікових записів створювати бізнес-менеджери у ФБ. Через такі бізнес-інструменти магазини потім крутять рекламу у фейсбуці. Михайло розповідає, що орендував 4 акаунти, більше поки не треба. Стосовно випадків з «кидаловом» каже, що таке зробити можуть хіба недобросовісні покупці. Але був випадок, що «кинули» і його самого: «Я купив акаунти і почав крутити рекламу. Наприклад, ставлю 7 доларів за добу – і ФБ дає 2000 показів. Один із тих, в кого взяв акаунт, зайшов в рекламний кабінет і встановив бюджет 300 доларів. Якщо б я вчасно цього не помітив, до ранку мені б відрахувало 1000 доларів. Після такого випадку беру акаунти лише у родичів». Ще одна платформа, на якій оголошення про оренду акаунта – стандарт, є біржі фрілансу. Тут майже всі оголошення розміщені російською мовою. Цей випадок – не виняток:

«Аренда рекламного кабинета Facebook. Коротко об условиях:

▶ Каждый месяц вы получаете от 1000 гривен, не делая вообще ничего. ▶Мы не пишем никаких сообщений от вашего имени, не общаемся с другими людьми, ничего им не предлагаем. Мы используем только возможности рекламного кабинета и платим вам за это. ▶ Вы продолжаете пользоваться аккаунтом в обычном режиме. Никто не читает ваши сообщения, не добавляет новых друзей, не делает ничего несанкционированного. Нам не нужна активность вашего аккаунта – только рекламный кабинет. Ваши друзья даже не заподозрят, что вы отдали свой аккаунт в аренду. Разве только вы сами захотите похвастаться легким заработком. Зачем? Мы занимаемся рекламой на Facebook и упираемся в ограничение на количество баннеров, которые можно размещать с одного аккаунта. Каждый месяц вы будете получать от 1000 гривен и тратить их на что-нибудь приятное, например, на хороший кофе, загородную поездку, милые презенты для любимых людей.

1000 гривен в месяц – это 12 000 в год. Просто за то, что вы дали нам возможность больше заработать на рекламе, а мы поделились с вами будущим доходом. Никакого дискомфорта, только выгода. Если вы заинтересованы – пишите!»

Це оголошення було опубліковане ще в 2017 році, що доводить тривалість такого способу заробітку щонайменше в три роки. Під самим оголошенням в коментарях було багато охочих здати свій обліковий запис. Зацікавлені залишали свої контактні дані, в тому числі й посилання на сторінку у ФБ. Перейшовши за посиланням декількох людей, я виявила, що їхні сторінки були заблоковані або ж просто вибивало ERROR. Очевидно, акаунт заблокували за порушення правил фейсбука, а оренда акаунтів цілком могла б під таке підійти. Проте один профіль таки був активний, але, поспілкувавшись з його власником, з’ясувала, що здавати свій акаунт в користування він так і не ризикнув. «Хай які б гроші платили, не хочеться ризикувати своїми персональними даними. А тоді, здається, було просто цікаво», – розповів Руслан Мамедов, власник профілю.

ЖИТТЯ

Приблизно через два тижні я знову перейшла за тим самим посиланням, де було розміщене оголошення про оренду особистого профілю, але здійснити таку операцію вже було неможливо – проєкт був заблокований фрілансерами за порушення правил сервісу.

Оренда акаунтів не є незаконною. А от незаконне заволодіння паролем чи правом доступу – то вже інше питання Зараз переходимо до найцікавішого і повертаємося до мого оголошення у фейсбуці. Одна із коментаторів після моєї публікації про оренду профілю написала приватне повідомлення, в якому пропонувала взяти акаунт в оренду. З вигляду – бот. Розповідає про компанію, яка займається інтернет-маркетингом в Україні та орендує акаунти, які раніше не здавалися. Пропонує два варіанти співпраці, які я вже описувала вище: через програму TeamViewer або через логін та пароль. Було це приблизно так:

1) Оренда вашого акаунта через програму TeamViewer. Ми будемо узгоджувати час, коли ви зможете надати доступ до роботи. Вартість – 30 грн/вхід, відповідно за кожен вхід буде оплата. Якщо цікаво, можете запрошувати людей, за кожного платять 50 грн, так в місяць можна вийти на дохід 1000-2000 грн. Кошти нараховуватимуться на картку вашого банку.

лнительных аккаунтах, чтобы выполнить заказ для нашего подрядчика».

Питаю, чи це легально, на що отримую ствердну відповідь. Тоді пишу, що я журналістка, готую про це статтю, прошу розповісти детальніше про суть роботи. У відповідь – ігнор. Приблизно через пів години мені пише незнайома дівчина, у вайбері – просто Іра. Питає, чи я журналістка, на що відповідаю ствердно.

Дівчина наполегливо починає розпитувати, нащо мені це, переконувати, що є більш цікаві теми, а оренда акаунтів – така ж робота, як і усі. Далі листування набирає несподіваних обертів: Іра каже, що знає багато про це і може розповісти, але не просто так. На моє питання: «А як?» – дівчина відповідає: «Ніяк», – і оперативно чистить всю історію листування, не здогадуючись, що в процесі нашого спілкування я скрінила кожне повідомлення. Забирає також і фото зі свого облікового запису у вайбері. До речі, профіль найпершої дівчини, яка спрямувала мене до менеджера, заблоковано, листування тимчасово видалено, тому що обліковий запис відправника потребує перевірки. Так і закінчився мій «підробіток», не встигнувши розпочатись.

Чи суперечить такий метод заробітку закону і чи можна це назвати шахрайством (бо ж деякі користувачі успішно віддають свої акаунти на користування і непога-

| ГРОШІ

но на цьому заробляють, а деяких просто «кидають»), «МІСТО» дізнавалося в інформаційного аналітика Ігоря Ткача. «Я не думаю, що оренда акаунтів – це незаконно. Цілком може бути. А от незаконне заволодіння паролем чи правом доступу – то вже інше питання. Треба дивитися на кожну конкретну домовленість такої оренди і з’ясовувати, що є предметом договору. Фактично це рекламні послуги. Адже мова йде про охоплення аудиторії, що має певну довіру до власника акаунта».

Також пан Ігор повідомив, що ст. 190 ККУ визначає умови та обставини, які необхідні для кваліфікації цього злочину. І оренда акаунта тут ні до чого, бо шахрайство може бути і з такою орендою, і без неї. Істотні умови шахрайства полягають в іншому, каже Ігор Ткач.

Зазначимо, що працівники правоохоронних органів на такі випадки можуть реагувати тільки після написання відповідної заяви потерпілою особою та тоді, коли встановлено факт вчинення особою, яка отримала у користування акаунт у ФБ, неправомірних дій. А вважатися неправомірними такі дії можуть у разі, якщо це буде передбачено законодавством України. У нас не так часто здають акаунти в оренду, а якщо і здають, то за попередньою домовленістю. Щодо оренди у правоохоронних органів звернень поки не було – лише щодо взлому акаунтів.

2) Оренда вашого акаунта за логіном та паролем. У цьому випадку ви надаєте менеджеру пароль і логін та отримуєте за це гроші кожного тижня. Так ви отримуєте 100 грн в тиждень. Перед тим, як обрати варіант, який мені підходить, прошу дівчину розповісти детальніше про саму компанію – скільки років функціонує, якими проєктами займається, відгуки… У відповідь панянка дає мені контакти менеджера – пишу на вайбер.

Діна (так звати менеджера) скидає мені той самий текст, що і її попередниця, тільки російською і з деякими уточненнями: «На данный момент у нас появилась потребность в нескольких допоМІСТО | 59

ЖИТТЯ

| БЕЗ ДОЗИ

Я – наркоман Наталя Мостова

Наркозалежність лишається з людиною на все життя – як хронічна хвороба. Але багатьом вдається її контролювати і при цьому ще й влитися в активний ритм соціуму: заробляти гроші, подорожувати, одружуватися, вчитися, волонтерити… Дехто навіть зміг забути про наркотики, але таких мало. Більшість тільки мріє про це. Вони мріють і… бояться – яким буде життя без дози?

60 | МІСТО

ЖИТТЯ

| БЕЗ ДОЗИ

Замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) – це вид лікування опіоїдної залежності, при якому використовують речовини, які мають подібну до героїну та морфіну дію на головний мозок людини. Це дозволяє запобігти розвитку синдрому відміни та блокувати потяг до нелегальних опіоїдів. Цінність ЗПТ полягає в тому, що вона дає змогу залежним споживачам відмовитися від вживання нелегальних опіатів, значно зменшити ризик, пов’язаний з ін’єкціями (ВІЛ, гепатити, інфекції тощо), стабілізувати здоров’я, стати соціально активними.

Все – у вирву

«Зараз модно їздити на самокатах, а тоді, в середині 90-х, – вживати наркоту. Ти йшов по району, і тобі відкрито пропонували спробувати саме його товар... Ніби опинився на ринку, аби картоплі купити, – сумно всміхається 39-річний франківець Андрій.

– Пам’ятаю, як хвалилися, мовляв, ти ще куриш травку, а я вже ширку спробував. Жах…»

Чоловік каже, що одразу розпізнає теперішніх або колишніх наркозалежних – за поглядом, рухами, розмовою, ходьбою… «Розумієте, це лишається з людиною на все життя. Як хронічна хвороба», – говорить він. Андрій не хоче називати своє прізвище, і взагалі чоловікові дуже неприємно знову згадувати, як почалося його пекло, хотілось би забути назавжди. З його колишніх однолітків-друзів мало хто лишився – більшість повмирали.

«Тоді наркобізнес кришували менти, – продовжує Андрій. – Ти приходив на точку до бариги, а там на кухні вже сидів мент і чекав на свої гроші. До речі, це дуже посприяло розповсюдженню наркотиків, а разом з тим і ВІЛ-інфекції. Якщо і ловили, то лише тих, хто приходив купувати. А продавці собі спокійно продовжували торгувати тією заразою». Андрій – наркозалежний і ВІЛ-інфікований. Про свій діагноз дізнався на початку 2000-х, і саме тоді щось клацнуло в його свідомості – вперше захотілося змінитися. Ні, чоловік не боявся померти, йому просто остогидло таке життя. З того моменту Андрій багато разів кидав наркотики і стільки ж разів знову починав вживати. Причиною зриву міг слугувати навіть незначний стрес чи неприємність. «Я просто сам собі відмазку шукав, – каже Андрій.

– Та й снилося постійно. Кожного разу думаєш: ще раз – і все. А потім знову, і так по замкнутому колу». Одного дня чоловік дуже сильно розлютився – він проаналізував, що все зароблене зливається на

наркотики. Вже не було за що ні вдягнутися, ні цигарки купити. Все – у вирву. Андрій тоді працював будівельником, за місяць мав десь 8 тисяч гривень, а на наркотики йшло приблизно 7 тисяч. І це стало точкою відліку. Але якраз у той період Андрій потрапив у лікарню з двобічною пневмонією. І медики заборонили йому відмовлятися від наркотиків. Важка недуга і вражений ВІЛ-інфекцією імунітет – його організм просто би не витримав, якщо б тоді різко забрали дозу. Нині Андрій уже чотири роки як на замісній терапії. Щодня в медзакладі отримує мікродозу, необхідну, аби уникнути ломки. Повністю відмовитися від наркотиків боїться: «Я не раз бачив, як люди, котрі «спригували» із замісної, перші рік-два почувалися чудово, поправлялися, розквітали, а потім… Раз – і нема, крякнули. Така тенденція офіційно ніде не підтверджена, суто власні спостереження».

Зараз Андрій отримує пенсію з інвалідності, час від часу має підробітки на будовах. Але головною справою вважає свою роботу в благодійній організації «100 відсотків життя», там помагає наркозалежним виборсатись з ями, також у центрі СНІДу пояснює ВІЛ-інфікованим про необхідність прийому терапії. «Я називаю це виправлянням карми», – сміється Андрій.

Наразі він ще проходить навчальні курси, незабаром складатиме іспит. Та основне, що почувається корисним людям і світові. «І в хаті не сидиш, з людьми спілкуєшся, ділишся знаннями, – каже Андрій.

– Мені здається, не так я помагаю іншим, як вони – мені. За багато років наркозалежності я сильно закрився внутрішньо. Ніби у в’язниці сам себе зачинив. А колись так гарно вмів говорити… Тепер ось відкопую назад свої таланти».

Пора зав’язувати

55-річний франківець Олександр Гринь теж знайшов себе. Він уже багато років очолює благодійний фонд «Реабілітаційний центр наркозалежних «Захід-Шанс». «Добре, що я ще живий і поки здоровий. Відносно здоровий», – сміється під час знайомства чоловік.

Олександр сидів на наркотиках десь 20 років. Починав, як і всі, – через дурість. Кінець 80-х – початок 90-х. За словами Олександра, тоді в Західній Україні наркотики взагалі не були поширені, але зі східних областей почали сюди їздити за маком і підсадили наших на це діло. Дехто в тюрмі побував і там спробував. «Наркотики вважалися розкішшю, яку могли собі дозволити лише окремі верстви, – згадує Гринь. – Я міг. Крутився, як умів, тому завжди був при грошах». МІСТО | 61

ЖИТТЯ

| БЕЗ ДОЗИ наслідків. В узалежнених міняється психіка. Знаєте, що він відчуває, коли немає наркотику? Порожнечу. Чорну порожнечу. Нічого в світі не тішить і не цікавить. Нічогісінько!»

Нині Олександр отримує найменшу можливу дозу: «Я не відчуваю, що приймаю якусь наркотичну речовину. Немає ніякого стану ейфорії. Цей препарат просто забезпечує мені нормальний стан». Якось він спробував припинити прийом замісної терапії, то стало важче ходити – ноги почали здавати. Тому поки Олександр ще не готовий повністю відмовитися від препарату. Аби відволікатися від негативних думок, чоловік читає багато книг із психології. Улюблений автор – Сергій Хольнов, особливо подобається його книга «Тунель у підсвідомість».

Під час розмови Гринь часто згадує свого сина – це його гордість. Хлопчина недавно закінчив коледж, не вживає алкоголю і не курить, займається спортом. «У юності я теж мав чимало спортивних перемог, – замислено каже Олександр. – На щастя, син пішов тими моїми стопами, що правильні».

Чотири покоління Олександр вживав і завжди мордувався тією самою думкою – пора зав’язувати, що родичі подумають... Потім була аварія, внаслідок якої в чоловіка сталося зміщення кульшових суглобів. Два з половиною роки Олександр пролежав у квартирі, де його виходжувала мама. Потроху почав ходити, знаходив підзаробітки і знову вживав.

«Знаєте, це не так просто – взяти і кинути, – каже чоловік. – У проблемі наркоманії надзвичайно складно розібратися. Ви бачите лише верхівку айсберга, а насправді за словом «наркоман» рояться цілі життєві трагедії. Наркотик витягує з людини все найгірше назовні. Стає ясно, хто вона і що вона».

10 років тому Олександр укотре зважився відмовитися від наркотиків, пройшов очистку організму в медзакладі. Якраз на той час у місті впровадили програму замісної терапії. Гринь вхопився за таку можливість. І не прогадав. Далі Олександр створив ініціативну групу – аби помагати іншим узалежненим.

Тоді ж виникла ідея створити благодійний фонд, а через півтора року Олександр написав свій перший грантовий проєкт і… виграв. Зараз він керівник проєктів з профілактики ВІЛ/СНІДу серед споживачів наркотиків, також команда фонду веде медико-соціальний супровід пацієнтів замісної терапії в області, заходи із раннього виявлення туберкульозу серед груп ризику.

Олександр знає більшість наркозалежних у Франківську. Серед них десь 20% – заможні та успішні. Таких називають ресоціалізовані. «Також знаю франківця, який три роки тому покинув програму замісної терапії. У нього зараз все прекрасно: бізнес, нова дружина…» – розповідає керівник фонду. Але так щастить далеко не всім. Як вважає Олександр, усе залежить від сили волі, цілей людини, виховання. Багато з тих, які приходять по препарат замісної терапії, мали б отримувати там ще й соціально-психологічний супровід. Гринь переконаний, що це б суттєво покращило ситуацію, і зараз якраз працює над цим на місцевому рівні: «Люди просто не мають де соціалізуватися, а це веде до страшних 62 | МІСТО

Психолог обласного наркодиспансеру Ольга Гаєвська каже, що за статистикою з 10 наркозалежних один точно не вертається до вживання, 4-5 повертаються з деякою періодичністю, але при цьому досягають тривалих ремісій (5-6 років).

Фахівець виокремлює чотири покоління наркозалежних. До першого належать хлопці, які поверталися з Афганістану, багато з них і досі сидять на марихуані або ширці. У цій категорії також «золота молодь» 70-80-х. Друге покоління – люди, які в 90-х роках були підлітками, вони тоді почали пробувати і синтетичні препарати: ЛСД, амфетамін тощо. Основною причиною вживання наркотиків була тогочасна економічна нестабільність – батьки за кордоном, гроші є, і доступ до них не обмежений, бо батьки вважали, що як вони не мали, то хай тепер хоч дитина має. «Третє покоління я почала спостерігати, коли працювала у програмі замісної терапії, – каже фахівець. – Це молоді люди, яким у 2000-х було по 18-20 років. Серед них поширена суцільна синтетика. Основна причина залежності – надлишок грошей, знову ж таки безконтрольність з боку батьків. Такі діти не знають, що таке «нема» і «не можна». До четвертого покоління психолог відносить сучасних молодих людей, які вирізняються гіперінфантильністю, тих, котрі не думають про завтрашній день, часто вони із забезпечених сімей. Ін’єкційних наркотиків майже не вживають, натомість синтетичні оральні препарати. Керівник івано-франківської психіатрично-наркологічної клініки Ігор Апухтін каже, що на Прикарпатті проблема наркоманії вкрай гостра, але ніхто нею не займається. Чоловік підкреслює, що чимало узалежнених з Івано-Франківської області розповідали одну й ту ж історію: батьки гарують за кордоном та компенсують свою відсутність грошима, а син (дочка) звикає ні в чому собі не відмовляти, зокрема і в заборонених розвагах. Коли батьки повертаються додому, то жахаються – їхнє безневинне дитя стало наркоманом.

Замісна терапія для багатьох є чи не єдиним виходом. Бо існує така категорія узалежнених, які без наркотику вже не виживуть. Найперше через велику кількість важких захворювань. Це можливість

ЖИТТЯ

спокійно дожити. Але замісна терапія – це також вихід і для тих узалежнених, які націлені на повну відмову від наркотиків й інтеграцію в соціум.

«Я знаю молодого успішного юриста, який після розлучення з дружиною підсів на субітекс, – розповідає Ольга Гаєвська. – Коли усвідомив, що залежний, було пізно самому впоратися. Десь пів року приймав замісну терапію і паралельно проходив курс психотерапії у мене. Зараз хлопець чудово живе без наркотику і успішно продовжує юридичну практику». Однак найбільший ефект, за словами психолога, має все ж комплексне лікування в медичних закладах, а потім у реабілітаційних центрах, спрямованих на психосоціальний керунок: медичне лікування, психотерапевтичні заняття, тимчасова соціальна ізоляція, щоденний режим. Ось тільки обирати такі центри треба дуже ретельно. І головне – людина сама мусить захотіти лікуватися.

«Наркотик забрав мою мрію»

«Я не брехатиму вам, що тепер мене вже ніколи не тягне до наркотику. Так, час від часу з’являється бажання знову спробувати. Але тут питання сили волі – наскільки ти контролюєш власні бажання. Я навчився жити з цим і розставляти пріоритети», – каже 21-річний Богдан Ласитчук, родом із Косова. Він один із тих, кому наразі вдалося відмовитися від наркотиків. Тепер, коли хлопець приїжджає у рідне містечко, його там просто не впізнають, а особливо ті, з ким свого часу вживав. Худющий, виснажений юнак із невиразним мовленням перетворився на кремезного та впевненого у собі красеня, котрий весь час жартує.

Богданова історія тягнеться з дев’ятого класу школи і схожа на типовий сценарій із фільму жанру драми. Талановитий юнак із порядної сім’ї у ранньому віці встиг досягнути чималих перемог – член збірної України зі сноубордингу, кандидат у майстри спорту, займався велоспортом. Ним пишалася родина, школа, містечко… У хлопця виросла величезна корона на голові. Юнак відчув вседозволеність.

| БЕЗ ДОЗИ

Вперше Богдан захотів покинути наркотики аж через два роки. Хлопця пробували лікувати в наркодиспансері, але без результату. Його прокапували, юнак фізично оговтувався, минало кілька днів – і знову по наркотики.

В один момент він просто змирився: «Я тоді думав, що кожному своє. Хтось – будівельник, хтось – бухгалтер, хтось – архітектор, а я – наркоман». Аж поки Богданова мама не знайшла у Франківську реабілітаційний центр. Перші пів року – повна ізоляція. Як правило, цього часу достатньо, аби людина знайшла мотивацію для тверезого життя. Тим паче в центрі були створені всі необхідні умови. Консультантами були люди, які свого часу здолали залежність і тепер ділилися досвідом. «Аби навіть усі психологи світу зібралися, все одно це буде не досить ефективно, – пояснює Богдан. – Наркоман їх запитає: «А ви пробували наркотики? Що порадите робити, коли так хочеться прийняти дозу, що аж зуби зводить?» А вони нічого не порадять. Лише людина, яка пройшла цей шлях, здатна витягнути іншого з наркотрясовини».

У центрі постійно проводилися психотерапевтичні групи, заняття з арт-терапії, робота з психологом і навіть релаксуючі вправи, коли протягом пів години хлопці слухали запис шуму води, звуки тварин, птахів тощо. Дуже дієвими виявилися колажі, які хлопці власноруч виготовляли і зображували свої цілі. «Колись наркотик забрав мою мрію, – каже Богдан, – а тепер вона знову з’явилася – створити сім’ю і досягнути кар’єрного росту».

Нині він є частиною команди Центру – захотів помагати іншим наркозалежним знаходити власний сенс у житті. Хлопець регулярно вчиться на тренінгах з психології. І вже незабаром отримає сертифікат тренера з подолання хімічної залежності, а також уже має дозвіл на консультування з позитивної психології. А ще юнак здобуває вищу освіту – навчається на спеціальності «Лижний спорт». «Від цього ніхто не застрахований, – сумно всміхається Богдан наприкінці розмови. – Я мусив пройти це пекло, аби по-справжньому цінувати життя».

Під час одного з тренувань спробував марихуану. Сподобалося. Потім ще. Далі був амфетамін. А тоді Богдан почав пробувати все підряд: ЛСД, екстезі, кокаїн… Батьки спершу не помічали, бо дуже довіряли синові, вважали його самостійною і сформованою особистістю, яка вже навчилася досягати і ставити високі цілі. Він з дев’яти років їздив на змагання, тренування.

Аби заробити на чергову дозу, Богдан почав торгувати наркотиками. Власну хату перетворив на наркопритон. Коли приходили покупці, Богдан казав батькам, що то клієнти, котрим він ремонтує велосипеди.

З’явилися проблеми із законом: крадіжки, розбої… З дому повиносив усі гроші й золото. Про хлопця гомонів увесь Косів, мовляв, у юнака дах поїхав. Коли мама Богдана, шкільна вчителька, робила під час уроку комусь із учнів зауваження, їй нерідко відповідали: «Та ви спершу подивіться на свого сина!» До хлопця часто підходили його колишні знайомі і вмовляли схаменутися: «Богдане, я на тебе все життя рівнявся. Ти був для мене авторитетом. Подивися, на що ти перетворився зараз!» МІСТО | 63

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО

Артист Наталя Мостова

Колись давно він собі пообіцяв, що ніколи не візьме до рук зброї, не стрілятиме в людей. Хто ж знав, що війна так міняє свідомість. До війни 46-річний прикарпатський боєць 92-ї механізованої бригади Дмитро Равх із позивним Артист керував аматорським театром у Харкові, де зривав овації, а після війни почав писати прозу – короткі історії з життя, які торкають душу. Зараз понад усе мріє видати збірку своїх оповідань, але грошей ледве вистачає на життя. Просити у політиків чи бізнесменів не хоче, а сам заробити не може, бо після повернення з фронту чи не щодня віднімає ноги.

64 | МІСТО

ЖИТТЯ

Просто зібрав сумку і пішов

«Пам’ятаю, на Майдані познайомився з одною викладачкою, котра розповіла історію свого дідуся – воїна УПА. Тоді був 1954 рік. Село Завадка на Калущині. Хлопець геть юний – 17 років. Їх із побратимами оточили радянські солдати. Юнак натягнув на себе смерекові гілляки. А радянський солдат уздрів то, підійшов, по ногах стукнув і сказав: «Подтяни ноги – ботинки видно». І пішов собі. Через кілька місяців той юнак усе одно загинув у бою, але встиг зачати нащадка. Після почутого у мене всередині щось клацнуло – я знав, що маю це написати. Так народилося оповідання «Дароване життя». Ви би знали, який це класний твір вийшов. Я вам нині обов’язково надішлю поштою…» – під час інтерв’ю каже журналістці Дмитро Равх, при цьому щасливо усміхаючись. Колись давно, ще в 90-х, Дмитро працював актором у львівському театрі. Але треба було шукати заробітку – були часи важкі. Підробляв, де тільки міг. Однак хай що б він робив, йому завжди казали: «Ти займаєшся не своєю справою. Ти – артист!» «Всі відчували, що я творча людина, однак я хотів бути таким, як усі, – усміхається атовець. – Почувався білою вороною. Не кращим, а просто іншим. Намагався поламати себе, аби підлаштуватися під шаблони, але не зміг».

У Харкові, куди переїхав до колишньої дружини, Дмитро створив театр «Єдність». Ті вісім років він називає найщасливішими у житті. Працював лише з акторами-аматорами, каже, що у них немає корони на голові, вони внутрішньо більш вільні та гнучкі, люблять мистецтво в собі, а не навпаки, тому дуже швидко ростуть до високого рівня. Перед тим, як зважитися піти на війну, він довго мордувався, міркував про все на світі: треба чи не треба туди пхатися, навіщо це йому чи не йому…

| ІСТОРІЇ З АТО

Зрештою, одного ранку просто зібрав сумку і пішов до військкомату. Всі друзі та знайомі відвернулися від Дмитра через таке рішення. Називали егоїстом. Було неймовірно важко.

Всупереч усім принципам

Війна поміняла багато його принципів. Перший – не брати до рук зброї, не стріляти в людей. Але довелося захищати землю. Вдруге порушив свої принципи, коли зробив собі татуювання, бо ж усе життя чоловік вважав, що його тіло має бути чистим. А на передовій ніби перемкнуло – дуже захотів собі витатуювати герб України. Щоправда, перед процедурою молився, просив у себе вибачення. «Тепер мені цей герб душу гріє», – усміхається воїн.

Важке бомбардування тривало цілодобово. Хлопці сиділи в бронежилетах, касках… А Артист лежав без екіпірування, читав Новий Завіт На передку побратими часто дивувалися: «Артисте, ти чого такий везучий?» А він і справді такий – везучий і живучий. Пам’ятає важке бомбардування, яке тривало цілодобово. Хлопці сиділи в бронежилетах, касках… А Артист лежав без екіпірування, читав Новий Завіт. «Артисте, тобі що, геть не страшно?» – «Пацани, подумаймо логічно. Якщо поцілить снаряд – ми всі трупи. Не врятують ні каска, ні бронік. Нащо мені зараз трястися?» Через кілька годин і хлопці те все познімали з себе й полягали біля Дмитра: «М-так… Оце ти, Артисте, безбашений…»

МІСТО | 65

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО «30 грудня 2014 року до нас прийшов сепаратист, – боєць пригадує іншу історію. – Надворі мінус 26. Він свої онучі прив’язав до автомата, що слугувало за білий прапор. «Рєбята, я прийшов до вас на переговори…» – «Ну говори». – «Давайте на Новий год не стрілять, а лучче побухаємо вмєстє». Ми на передовій не вживали алкоголю, бо позиція «нуль» – це величезна відповідальність. Побратим Макар запропонував сепару взагалі не стріляти одне в одного, мовляв, закінчимо війну – і по всьому. «Та я взагалі шахтьор… Мені би на пєнсію. Я тоже не хочу воювати». Командир хотів узяти в полон, але все ж ми його відпустили. Сепар почалапав назад, бо дуже змерз. Тоді на Новий рік не прилетіло жодної міни. Хоча перед тим десь місяців три лупило безбожно».

На цивілці воїн почав писати оповідання. Більшість його творів – не вигадані, а реальні історії з чужих життів і дещо зі свого власного

«Мені здається, на війні Бог просто забрав у мене страх, – міркує чоловік. – Тим паче, я доброволець. Усі страхи і сумніви я в собі відмучив ще вдома. На передок прийшов уже внутрішньо спокійним, а отже – вільним». За рік в АТО Дмитро набув більше мудрості, ніж за все своє життя. Таке відчуття, ніби минуло 10 років, а не десять місяців. На передку дійсно час якось по-іншому збігає. Чоловік там стільки відповідей знайшов, які шукав багато років. Наприклад, він ніколи не міг зрозуміти, чому Мойсей водив євреїв пустелею аж 40 років. Невже не можна було швидше привести їх до землі Ханаанської?

«А на війні я миттєво все второпав, – продовжує Дмитро. – Поки не вимре покоління, виховане в рабстві, не буде якісних змін. Як мудро вчинив Господь – він навіть Мойсея не пустив на ту землю. Адже Мойсей теж виховувався в рабстві. І зараз я чітко усвідомлюю, що в Україні не почнеться процвітання, поки не вимруть покоління, виховані в радянській системі. Це і мене стосується. І це закономірне явище». На передовій і смішного було багато. Дмитро Равх пам’ятає, як під Новий рік пішов з хлопцями в найближчий магазин купити щось до так званого святкового столу. Вибрали лоток яєць і палицю вареної ковбаси вагою зо два кілограми. Планувалася яєчня з ковбасою. Продукти залишили в бліндажі і вийшли на перекур. Коли повернулися, на столі лежали тільки яйця. Присвітивши ліхтариком по кутках, угледіли кота, якому недавно дали притулок у себе. Вдячний, але, очевидно, страшенно голодний, пухнастик зумів вкрасти аж цілу палицю ковбаси. «Відвоювати ту ковбасу ніхто з нас так і не зміг. Кіт миттєво перетворився на лева, який запекло боронив свою здобич, – усміхається Дмитро Равх. – Обійшлися яєчнею з хлібом. А кіт виліз зі схованки аж через три дні – коли ковбасу доїв. Відтоді він уже мав кличку Западло».

66 | МІСТО

Дмитру пригадується і місцева жіночка, яка хлопцям часто приносила їсти, а його любила найдужче. «Де мій Артист? Я йому кров’яночки приготувала», – якось прийшла та панянка. «Дуже вам вдячний, але всі страви, приготовлені на крові, я не їм уже 15 років». – «Як не їсте?..» – «А ось так. Бачте, а ви кажете, що ми, бандери, убиваємо і п’ємо потім кров…»

ЖИТТЯ

Влітає, ніби блискавка

Дмитро уже четвертий рік як на цивілці. Після демобілізації переїхав до Івано-Франківська. Спершу була чорна депресія, дуже хотів назад на війну. Заходив у кількаденні запої. Потроху виборсався. Каже, що дуже допомогла віра в Бога. Але війна і досі сниться. На цивілці воїн почав писати оповідання. Більшість його творів – не вигадані, а реальні історії з чужих життів і дещо зі свого власного. Цікаво, що кожна має доволі оригінальний сюжет і часто ще й несподіване закінчення: мисливець, який після служби в АТО більше не може стріляти в звірів і птахів; старенька бандерівка, онук якої стає комуністом; безхатько, котрий уявляє себе мільйонером; імпровізовані думки Сталіна в останні дні його життя; бізнесмен, який знайомиться з атовцем, а потім відмовляється від свого бізнесу з росіянами; доброволець, якого спершу всі земляки називають ідіотом за проукраїнську позицію, а потім ідуть за ним слідом, бо стає соромно перед майбутніми поколіннями... Артист каже: що більше пише, то більше приходить йому на думку. Щоразу має таке відчуття, ніби інформація вже готовою звідкись прибуває. Влітає, наче блискавка. Недавно дружина покликала Дмитра погуляти в парку, його того дня дуже боліли ноги, але таки погодився – надворі було так гарно. Під час прогулянки дружина зненацька захоплено вигукнула: «Дивись, який дуб!» А дерево й справді було неймовірне – височезне і старезне. Дмитро поцілував кохану у щічку і подякував. За одну мить у його голові народилася новела. Про дуб.

та й взагалі в усьому, що робиш, потрібно розуміти, чого зрештою прагнеш: світла і любові чи невігластва й одержимості. Бо ж кожен шлях вимагає іншого підходу. Якщо Дмитро вип’є бодай пляшку пива, він щонайменше три дні не може писати, тому намагається взагалі не вживати алкоголю. «Я тоді маю таке відчуття, ніби потік творчості для мене блокується, – пояснює чоловік. – Не пишеться ні рядка. Я ніяк не міг зрозуміти, чому ж тоді так багато талановитих творінь світу були народжені під впливом алкоголю чи наркотиків. І мені пояснили: можна черпати інформацію або з божественного світу, або з протилежного, нижчого. Простіше кажучи – або від Бога, або від лихого. Оскільки я хочу нести світло своїми творами, то мушу бути духовно чистим. Тому алкоголь і блокує мою музу, адже там зовсім інша енергетика, вона несе важкість». Дмитро мріє видати збірку своїх творів, але грошей ледве вистачає на життя. Просити у політиків чи бізнесменів не хоче, а сам заробити не може, бо після повернення з фронту чи не щодня віднімає ноги. Медики ніяк не можуть поставити діагноз. Відповідно і лікування нема.

| ІСТОРІЇ З АТО

Артист переконаний: у творчості та й взагалі в усьому, що робиш, потрібно розуміти, чого зрештою прагнеш: світла і любові чи невігластва й одержимості «Але жити за щось все одно треба, – каже Артист. – То я влаштувався на калуському заводі охоронцем. Добу роблю, дві вдома. То сидяча робота – якраз для мене. І є можливість багато писати. Тим паче, тамтешні працівники щоразу чекають моєї чергової новели, кажуть, що їм подобається, як я пишу».

Дмитро вже має невеличку перемогу. Торік його твори взяв директор Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника як екзаменаційну роботу для студентів. Так інсценізували два оповідання Равха: «Тато» і «Божевільний».

Артист переконаний: у творчості

МІСТО | 67

ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ

«PRESTIGE TOWN» Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

68 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Вовчинецька та Хмельницького

www.mgoup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 69

СІМ’Я

| ЗА КЕРМОМ

Автомобіль після шлюбу Микола Гурак

Дівчатам і жінкам подобаються акуратні невеликі автомобілі, якими зручно їздити містом. Чоловікам більше до душі солідні чи спортивні авто. При з’єднанні цих протилежностей у сім’ю актуальним стає вибір сімейного автомобіля. Словосполучення «сімейний автомобіль» кожен розуміє по-своєму, бо у кожного свої пріоритети. Вибрати авто, яке б підходило під усі критерії, не так легко. Проте не всім завжди потрібний «вагон» з трьома рядами сидінь і величезним відділенням для багажу.

70 | МІСТО

СІМ’Я

ри купівлі сімейного засобу пересування чи не найголовнішим критерієм є безпека, і що її більше, то краще. Подушки й ремені безпеки, окремі кріплення для дитячих крісел, новинки електроніки – вони ніколи не будуть зайвими. Безпечний автомобіль має бути надійним – краще обирати вже перевіреного виробника, який на ринку довів свої переваги.

| ЗА КЕРМОМ

Якщо ви не часто їздите у далекі подорожі і сім’я не дуже велика, варто звернути увагу на Volkswagen Golf. Бензиновий 1,4-літровий турбомотор досить жвавий, а на 100 км у змішаному режимі вистачає 7 літрів палива. У салоні не дуже просторо, але на задніх сидіннях місця більше, ніж у конкурентів цього ж класу.

Сімейний автомобіль має бути комфортним для всіх. Просторий диван позаду – добра річ. Важливо, щоб місця було достатньо. Пасажири на задньому сидінні не мають впиратися колінами у крісла попереду. Не буде зайвим підігрів сидінь. А ще – клімат-контроль. Ну або хоча б кондиціонер.

На роль сімейних автомобілів підходять п'ятидверні хетчбеки, седани, універсали, мінівени, кросовери й позашляховики. Кожен тип має свої переваги й не менш важливі недоліки.

Перевага седанів – високий рівень безпеки. При ударі ззаду багажник відіграє роль буфера. При зіткненні низька ймовірність того, що речі з багажника розлетяться по салоні. А ще – при відчиненій кришці багажника з салону не тікає тепло. Хоча саме через це нема можливості трансформувати салон й перевозити великогабаритний вантаж (наприклад, привезти додому новий холодильник). Якщо ж купувати авто «для себе», то уваги заслуговує Mazda 6. Два покоління цієї моделі довели якість, третє ж вражає зовнішнім виглядом. І ціною. Яка одразу викидає автомобіль з категорії сімейних. Серед доступних можна дивитися на Citroen C-Elysee, Peugeot 301, Chevrolet Lacetti чи Cruze... З дорожчих – Ford Mondeo, VW Passat, Kia Optima, Hyundai Sonata, Toyota Camry.

Сімейний автомобіль має бути комфортним для всіх. Просторий диван позаду – добра річ. Важливо, щоб місця було достатньо З незручностями стикаються й ті, хто купує хетчбеки. Коштують вони дешевше, ніж седани такої ж моделі. Взимку такий салон прогрівати треба довше, шумоізоляція гірша. Складені сидіння проблеми не вирішують – везти і пасажирів, і вантаж одночасно неможливо.

Інша справа – універсали. Вони важчі, ніж попередні моделі, тому дороги тримаються краще. Великий (величезний при складених кріслах) багажник і можливість трансформації салону завжди є перевагою. З недоліків – втрата тепла взимку і запахи продуктів з багажника по всьому салоні.

Якщо у вас нема багато грошей – варто звернути увагу на Renault Logan MCV. У бюджетному сегменті французи досить сильні, ходова Renault заслуговує компліментів. Серед переваг «француза» – не лише місткий багажник, а й економний двигун. А ще – поєднання якості та ціни. При бажанні можна купити дорожчу версію моделі, яка має парктроніки, круїз- і клімат-контроль. З Logan конкурує Skoda Octavia Combi. До речі, якраз Octavia Combi британський журнал визнав найкращим універсалом у 2018 році.

Деякі мінівени мають і семимісні модифікації. Стануть у пригоді для перевезення вантажу, велике скло на задній дверці збільшує огляд. Висока стеля і вертикальна посадка полегшують контроль за дітьми. Навіть якщо салон, як і в седанів, п'ятимісний, то простору у мінівенах точно більше. Видається, що одним з найкращих автомобілів для великих сімей є Citroen C4 Grand Picasso. Мотор – економний, може бути турбодизельним або бензиновим на 1,6 л. Коли глянути на машину, то важко повірити, що всередині стільки місця. Салон доволі місткий – 7 сидінь. Підлокітники регульовані, крісла другого ряду регулюються окремо. У спинках передніх сидінь є відкидні столики. Дах панорамний, ба

МІСТО | 71

СІМ’Я

| ЗА КЕРМОМ

гажник – на 645 літрів. Ще більший багажник – 675 літрів – має Citroen Berlingo. Правда, у ньому лише 5 місць для сидіння, але на задньому ряді – 3 ремені безпеки і кріплення для дитячих сидінь.

найкраще відповідають вимогам до сімейних. Для цього в універсалі XC70 «упакували» посилений кузов, систему захисту від бокових ударів, надувні занавіски, вмонтовані дитячі сидіння. Салон – комфортний, багажник – майже 1000 літрів. Мотори доступні у різних силових модифікаціях, є і повнопривідні. Це все дозволяє їхати у тривалу сімейну подорож.

Шведи серйозно ставляться до безпеки, тому їхні автомобілі чи не найкраще відповідають вимогам до сімейних Уваги заслуговує і Nissan Qashqai. Точніше – модель Qashqai +2. Третій ряд сидінь, 7 місць. Звісно, дорослим позаду буде тісно, але коли мова йде про дітей – вони матимуть свій власний простір. Серед більш доступних, уже вживаних мінівенів можна звернути увагу на Volkswagen Sharan чи Opel Zafira. Невибагливий мотор, 7 місць і вдосталь простору в салоні тішитимуть батька великого сімейства.

До цієї ж категорії можна віднести універсали-«капотники» з високим дахом: пасажирські версії Volkswagen Caddy, Renault Dokker, Fiat Doblo і подібних «каблучків».

З незручностями стикаються ті, хто купує хетчбеки. Взимку такий салон прогрівати треба довше, шумоізоляція гірша. Складені сидіння проблеми не вирішують – везти і пасажирів, і вантаж одночасно неможливо Кросовери й позашляховики мають вищий кліренс, а отже, й підвищену прохідність. Деякі моделі мають і третій ряд сидінь. Поїхати з сім’єю в село до родичів чи на шашлики не стане проблемою. Проте більший розхід палива, дорогі обслуговування й ремонт. Тут можемо згадати про Suzuki SX4. Кросовер підійде для невеликих сімей. Просторий салон і збільшений дорожній просвіт сприятимуть під час подорожей, а рейлінги на даху додають вагомості екстер’єру. Може бути повнопривідний, для економних покупців є передньопривідні версії. 1,4-літровий мотор на 100 км п’є близько 8 л палива.

Недорогий позашляховик Renault Duster може стати сімейним автомобілем навіть попри те, що виглядає він чоловічим. Багажник на 400 літрів, зручний і просторий салон, повний привід – кожний з сім’ї отримує переваги. А ще – кріплення для дитячих крісел.

Тут мусимо згадати і дорогого, проте якісного шведського виробника – Volvo XC70. Шведи серйозно ставляться до безпеки, тому їхні автомобілі чи не 72 | МІСТО

Сімейний автомобіль – це ще одна маленька кімната, де під час поїздки дорослі розмовляють чи вирішують свої питання, діти граються або дивляться мультики, молодь – читає новини в інтернеті. Головне, аби всім було зручно й безпечно. Не робіть сліпий вибір – перед купівлею поспілкуйтеся з реальними власниками обраного авто – вони найкраще розкажуть про всі недоліки й переваги.

ВИРОБНИЦТВО

| ПЕРСПЕКТИВИ

Івано-Франківський локомотиворемонтний завод: коли підтримка держави відкриває перспективи

4 травня 2018 року Івано-Франківська громада стала повноправним власником ІваноФранківського локомотиворемонтного заводу. За словами міського голови Руслана Марцінківа, місто не помилилось у своєму виборі, адже за весь минулий рік податкові надходження від заводу до міського бюджету становили 10 млн. грн! Як локальному підприємству, яке було за крок до банкрутства, вдалося не лише налагодити виробництво, а й збільшити його вдвічі, розповідає директор ЛРЗ Руслан Терешко. ЧПУ (числове програмне управління). Заплановано вже в цьому році запустити відремонтовану їдальню та централізоване нове побутове приміщення для працівників. Хто є основними замовниками продукції ЛРЗ?

Руслане Володимировичу, 2018 рік видався нелегким для Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу. Вирішення яких завдань постало перед підприємством першочергово?

Так, це правда. До того, як стати власністю громади, завод переживав непрості часи – звільнення працівників, скорочення виробництва. Також у спадок ми отримали мільйонні борги. Стояла гостра потреба у модернізації заводу та пошуку нових працівників. Незважаючи на це, вже тепер, всього за рік, ЛРЗ може похвалитися першими результатами своїх кроків у цьому напрямку. Що саме Ви маєте на увазі?

До прикладу, за минулий рік прибуток підприємства становив 7,6 млн. грн, тоді як у 2017 році був збиток 7 млн. грн. Це чудовий приклад, що громада не помилилась, придбавши на аукціоні це підприємство. Завод виплатив заборгованість й тепер активно працює на прибуток. Щодо модернізації заводу, які зміни відбулися у цій сфері?

Зараз завод проводить оновлення парку верстатів, а саме – переобладнання верстатів на систему

Основний замовник – «Укрзалізниця». Ми активно беремо участь у тендерах та їздимо до різних залізниць, презентуємо себе і наші потужності, щоби налагодити співпрацю. Серед найбільших партнерів на сьогодні є Донецька, Львівська, Одеська залізниці, маємо чимало замовлень із Білорусі. Найпоширеніші напрямки роботи – ремонт колісних пар та повна модернізація дрезин. У 2019 році завод вже випустив після капітального ремонту та модернізації три автомотриси для Донецької залізниці, Львівської залізниці та філії «Енергоремтранс» (м. Вінниця). Нагадаю, що за весь 2017 рік жодної машини завод не відремонтував. Також цьогоріч ми вперше виконали ремонт вагонного сповільнювача КВ-3.

і запрошуємо нових працівників. На сьогодні рівень середньої заробітної плати працівників досягає 10 тис. грн. Крім того, є потреба у спеціалістах різних професій. Запрошуємо до роботи токарів, слюсарів, верстатників, інженерів, працівників будівельних професій та багато інших. Які цілі стоять перед ЛРЗ на найближчий час?

Насамперед – сформувати молоду та сильну команду спеціалістів. У 2019 році плануємо збільшити виробництво на 30%. Також завод проводить освоєння нових видів продукції, а саме – формування вагонних колісних пар РУ-1Ш, ремонт дизель-поїзда серії ДР-1А.

Приклад нашого Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу показує Україні, що міське самоврядування може ефективно управляти підприємством, всесторонньо сприяти його розвитку та успішному процвітанню.

Крім того, ми проводимо роботу з отримання замовлень від комерційних підприємств та металургійних комбінатів, зокрема вже підписано договори на ремонт дизелів, гідропередач, візків та колісних пар тепловозів із АТ «Нікопольський завод феросплавів» і АТ «Запорізький завод феросплавів» на суму 5,1 млн. грн; із підприємствами Білорусі, Латвії укладено договорів на суму 1,5 млн. грн.

Тільки неуважний не помітив, що завод активно займається пошуком кадрів – білборди, плакати, оголошення на інформаційних сайтах. Із чим це пов’язано? Завдяки місту, яке викупило завод, підприємство живе і нарощує виробництво: у порівнянні з 2017 роком збільшили його вдвічі. Зараз поступово стаємо на ноги

МІСТО | 73

СІМ’Я

| ТРАДИЦІЇ

П’ять Парасчиних поколінь Світлана Лелик

88-річна Параска Зеленчук з села Криворівня дочекалася народження праправнучки – предчі, як кажуть гуцули. На Верховинщині це поважна подія, бо вважають, що на ту родину, де живуть п’ять поколінь, сходить благодать. А коли Парасчина праправнучка заговорить – жінці простяться всі гріхи.

74 | МІСТО

СІМ’Я

Очі бачать, а руки вже не ті

На обійстя Зеленчуків втрапити дуже просто. Мешкають вони трохи вище церкви в селі Криворівня. На підйомі супроводжує красива панорама гір, квіткові двори та юрби туристів, які сновигають у пошуках колориту.

88-річна Параска Зеленчук чекає гостей у своїй хаті. Усміхнена, причепурена. Сидить на високому ліжку серед газет. Каже, дякує Богу, що в такі роки ще може «видіти, де ступати й читати». Жвава бабуся розказує, що ще кілька років тому мешкала сама, але трохи вище в горбах.

«Ледве впросили маму, аби йшла сюди до мене, – говорить її донька Марія. – То таке роблене, то така сила! Бабка могла марафони вигравати, бо жила гет там д’горі. Находиласи за життє. Сама тримала худобу, косила, городила».

Старожили Гуцульщини вважають, що на ті вибрані родини, в яких прапрадіди чи прапрабаби дочекалися предчі, сходить Боже благословення Бабуся одягнена у колоритну вишиванку – дуже дрібне вишиття. Каже, їй сорочку вишила братова жінка. І вона колись багато вишивала, пряла. Дуже любила це діло, але через роботу біля хати та худоби на таке «дрібне» часу майже не лишалося.

| ТРАДИЦІЇ

Сміється, нині би вишивала й вишивала, але руки вже не ті – й показує на покривлені пальці. Живе бабуся біля доньки Марії, онуків та правнуків. А недавно дочекалась і праправнучки.

Всього Параска Зеленчук має четверо дітей, дев’ять онуків, п’ятеро правнуків і праправнучку, чи предчі.

Благословенна родина

Старожили Гуцульщини вважають, що на ті вибрані родини, в яких прапрадіди чи прапрабаби дочекалися предчі, сходить Боже благословення. Після здійснення обряду «Прошші предчіт», який проводять лише тут, на Гуцульщині, прапрабабуся Параска Зеленчук вважатиметься безгрішною.

Ці праправнуки-предчіта мають сакральне право звернутися до Господа Бога, аби він допоміг простити всі гріхи їхнім прапрадідові чи прапрабабці.

Обряд «Прошші предчіт» проводять у три етапи. Прапрабабуся Параска має взяти в руки хрестильну сорочечку свого предчі і помолитися до Бога. Потім, коли дитині виповниться один рік, старенькій треба напитися води з рук свого предчі. А ще за рік, коли дитина почне говорити, бабуся має попросити в свого предчі прощення своїх гріхів. А предчі відповідає: «Хай Бог прощає, та й я прощу».

Бабусині казки

Нині на одному обійсті Зеленчуків живе п’ять поколінь жінок. Живуть дружньо, у злагоді. Помагають одні одним, не перечать. Молодші слухають старших. Особливо бабусю Параску. МІСТО | 75

СІМ’Я

| ТРАДИЦІЇ ховинщини, хто був причетний до УПА. От священник і спровадив їх до Параски Зеленчук, бо та кілька років помагала партизанам. Розказує, що мала тоді 14-15 років. Помагала їм – їсти носила, одяг ткали. Каже, партизани ходили скрізь по горах, і чи не кожна хата помагала, бо треба було.

«Носила їсти на Заріччя – за ріков, отам під ліс, – розказує бабуся. – По три-п’ять хлопців приходило. І де мали собі їди добути? Люди з села несли що мали. Ввечері прийдуть, постукають у вікно, скажуть куди йти, і на рано ми з мамов мали йти і нести. Вийдемо з відрами, ніби корови доїти, а там їсти несемо».

Розказує, коли жила окремо від них, то, як приходила, онуки вибігали до неї, бо все розказувала їм казочки. Переповідала, що знала, а далі й сама вигадувала.

«Посідаємо тут на траві, я розказую, а вони ригочутси, – бабуся заливається дзвінким сміхом. – Ото уповідаю їм: «Жив дід Монька, держєвсі злегонька. Волоки шовкові, постольці шкіряні. Казати далі казку чи ні?» А вони кричать: «Так». Я далі: «Жив дід Монька, держєвсі злегонька. Волоки шовкові, постольці шкіряні...» А діти: «Ей, бабо...» На бабусиних оповідках виросли діти, онуки, правнуки, а тепер дасть Бог дочекати, аби виросла Єремія-Марія – наймолодша з роду Зеленчуків.

Пані Параска каже, маленьку на руки боїться брати, бо трусяться, покручені від роботи. Але коляску ще може торкнути, тому зможе щось помогти, заколисати.

Бабуся кожної неділі у церкві. Багато молиться. Говорить, секрет того, що дочекала стільки років у доброму здоров’ї і пам’яті, – у молитві та роботі. «Мені робота додає сили, – говорить Параска Зеленчук. – Треба радуватися, що ти щось робиш, що ти можеш принести якусь користь». І нині бабуся, хоч і мешкає біля рідних, але сама себе обходить. І зварить, і попере. Все сама.

76 | МІСТО

Розказує, ще донедавна ходила в магазин собі за продуктами. «То така для мене прогулянка, – дзвінко сміється Параска Зеленчук.

– Кавальчик є пройтися. Я п’єть кіль можу на плечах принести, бо то треба трохи плечі промасажувати. Знаєте, я як пройдусі, мені трохи легше». Ще ця життєрадісна жіночка складає вірші, співанки. Її донька записала за нею зо два зошити. Йде до іншої хати шукати ті записи. Приносить, відкриває і читає перший-ліпший. Далі бабуся підхоплює і декламує все сама, без зошита. Всі пам’ятає. Ті вірші й співанки про її життя. Про дітей, гори, роботу, любов і Бога.

Її донька – пані Марія – каже, що вся родина, різні покоління живуть майже під одним дахом у мирі та злагоді, бо їх так виховала мати. «Так прожити й пронести ту лагідність і доброту – то є мистецтво», – говорить жінка й ласкаво дивиться на матір, яка гортає папери й шукає старі фотографії.

До козака у Запоріжжя

Ще жінки весело розповідають, як у травні їхали у Запоріжжя на День примирення.

Кажуть, їх вишукали журналісти за допомогою місцевого пароха. Шукали когось колоритного з Вер-

Розказує, що готували зупу, досить несли м’яса, борєшники пекли. «То таке наше, гуцульське, – пояснює пані Марія. – Колись на тих борєшниках люди і жили. Білого хліба виділи лиш на Великдень. Я сама ще то застала. Борєшку (картоплю – ред.) зварєт, утовчут і трохи туди кукурудзяної муки – й так пекли. То чисто таке гуцульське. То зараз у нас як торт – таке дуже святкове. Воно досить смачне. Мамо, ану маєте, пекли собі?»

Бабуся кожної неділі у церкві. Багато молиться. Говорить, секрет того, що дочекала стільки років у доброму здоров’ї і пам’яті, – у молитві та роботі «Що? – недочуває бабуся. – А-а-а. Та нє, якраз вчора з’їла. Лиш поставила борєшку. Тепер у нас їх печуть на вісілє. То так вижидають того борєшника, бо вже ніхто вдома не пече».

Партизанам помагала вся їхня родина. Старший брат Микола був зв’язковим – носив штафети (записки – ред.), переводив хлопців через ліси в інші села. Розказує, що їхній тато був вояком австрійської армії. Він теж помагав партизанці, але так вмів все перевести, що їхню родину не чіпали і не запідозрили. Партизанам Параска помагала зо три-чотири роки. Зі сльозами на очах пригадує, як якось йшла

СІМ’Я

на околицю за лісом, де стояли десять хат. У крайній жила місцева дівчина, яка була санітаркою. І раз до неї принесли пораненого хлопця. «І я приходила зчєста, бо там уверху з маржинков (худобою – ред.) була, то зносила сметанку, молоко – таку їду рідоньку йому, – розказує бабуся. – Такий гарний був, жартував ще до мене. Його звали Козьма. Наш верховинський хлопець був. Вмер від тяжкої рани». Розказує, як мала 14 років, сама була вдома, бо мама обходила худобу в іншому куті села.

«То взимі було, десь під опівніч, – згадує старенька. – Постукали у вікно, я запитала хто, а то як заматюкались. Москалі. Кричать мені, аби світила. Я каганець запалила, а вони всюди дивляться. Стою і думаю, як би з хати втекти. А далі ті до мене: «Були тут?» Я кажу: «Та не були». Вони за волосся, стягли на землю, старшина вдарив по колінах палицею, далі за волосся і допитують, чи були тут партизани. Я далі на своєму. Хтось сказав, аби мене облишили». Розказує, що як пішли – було не до сну. Лежала і навіть дихати боялась. Коли почало розвиднюватися, схопила відра і пішла по воду. Тоді почула постріли. Все-таки знайшли москалі партизанів.

«Один відов був ранений. Взєли тих хлопців у Верховину, мучили тєжко», – зітхає бабуся. Параска Зеленчук каже, що партизани, як йшли, все за собою тягли галузку, аби не видно було слідів. А тут зима. От ворог і пішов по тих слідах. Зітхає, що, якби партизани прийшли до них і лишились, спалили би всіх разом з хатою.

«Але партизани за наших людей сокотили (переживали – ред.), йшли у свої бункери, хоч їм би легше тут було піти у зимарку», – продовжує старенька.

Гонорові гуцулки

| ТРАДИЦІЇ

сіли на гойдалку, а всі навколо метушаться, бігають. Потім підбігають організатори, аби бабуся вставала і йшла до того ветерана. А та, мовляв, то кавалєр має йти до неї, а не вона. Ті погодилися й кажуть: «О, правильно».

Партизанам помагала вся їхня родина. Старший брат Микола був зв’язковим – носив штафети, переводив хлопців через ліси в інші села. А тато був вояком австрійської армії «Він своє розказує багато, як воював, а я за своє, як помагала тим хлопцям, як вони тєжко жили й воювали, – говорить бабуся. – Сказала там за столом з президентом, що то були мученики і не треба їх забувати – наших упівців. То була погибель тоді. Цей хрест Україна й далі несе. Але нема такої ночі, аби не настав світанок». Прапрабабуся Параска проводжає гостей на вулицю. Підпирається коштуром, але до фотографії коштур відкладає збоку і навіть виструнчується, як це їй можливо.

На вулиці з колясочкою возиться її правнука Руслана. У візочку солодко спить маленька Єремія-Марія – Парасчина праправнучка. Предчі, яка має простити всі гріхи своїй прапрабабусі. Старенька лиш стискає плечима, каже, свої гріхи собі сама вимолить, а дитина най росте здорова, щаслива і сильна – як всі жінки цього роду.

Як одна з очевидців тих подій Параска Зеленчук поїхала на примирення до Запоріжжя із ветераном Другої світової війни Іваном Залужним.

«Той по-рускі говорив, я нічо не годна була знати. Не говорила з ним, бо він мене не розумів, а я його, – сміється бабуся. – А з президентом як ми сі стрітили. Я й не знала, що він там буде. Я голосувала за Порошенка. Нам сказали, що до козака їдемо. Їдемо то їдемо».

Їхала бабуся в усьому гуцульському – кептарик, постоли з білим ременем, запаска, сорочечка вишита. «Була, як чічка», – сміється.

«Він так іде, а я кажу: «Хто ви?» – розказує Параска Зеленчук. – А він: «Зеленський». Я кажу, дай вам Боже здоров’я, успіху у праці і аби українці були дорогі не лише на слові, а й на ділі. Він подєкував мені». Пані Марія їхала разом із матір’ю. Розказує, коли приїхали,

МІСТО | 77

ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ

«RIVER PARK III» 78 | МІСТО

Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

м. Івано-Франківськ, вул. Галицька-Витвицького

www.mgoup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 79

КРАСА

| ТОП-ТЕМА

Надія Гладун:

«Цілеспрямованість і праця – запорука успіху» Успіх – це 1 % таланту і 99 % праці. Історія нашої героїні – тендітної дівчини із сильним характером – саме про це. Надія Гладун, майстер-перукар і викладач, потрапила в б’юті-сферу 4 роки тому. За цей час дівчина встигла не тільки отримати великий досвід у створенні зачісок, відкрити власну студію краси – Beauty studio «Nadia Gladun», але й розробила авторську програму навчання з перукарського мистецтва, спробувала себе в ролі організатора майстер-класів від топових майстрів України. Попереду - нові цілі, про які вона поки не розказує. Ми поспілкувалися з Надією та дізналися, чим команда студії дивує своїх клієнток, хто може стати учнем її курсів та як це – кожного дня робити когось красивішим та щасливішим.

80 | МІСТО

Надіє, Ви планували чи мріяли працювати в б’юті-сфері?

У б’юті-сфері я 4 роки. Для когось це багато, для когось – мало, та я вважаю, що багато досвіду і знань не буває ніколи. Постійний розвиток та робота над собою – моє життєве кредо.

Ще зі шкільних років планувала пов’язати своє життя з творчою професією, хоча не вважаю, що була наділена якимись особливими здібностями. Натомість я багато працювала, вкладаючи в цю справу всю себе. Зізнаюся, з першого разу мені нічого не вдавалося – ні плетіння, ні зачіски. Ніхто не вірив, що щось із цього вийде. Та замість того, щоби розчаруватися в собі й опустити руки, я працювала й навчалася ще більше! Це і стало секретом мого успіху. Як виникла ідея відкрити власну студію?

Це не було раптовою ідеєю. Це моя найбільша мрія. Іще задовго до відкриття студії поступово купувала для неї обладнання, меблі, економлячи на різних жіночих радощах (таких, як манікюр чи похід до косметолога). Паралельно відвідувала різноманітні курси та навчалася в топових майстрів Одеси – Юлії Байрак та Олени Канєвської, яких пізніше запрошувала й до нас, а також у майстра з Івано-Франківська – Мар’яни Нижник. Крок за кроком вимальовувала в уяві й на папері, як буде виглядати студія. І тепер Beauty studio «Nadia Gladun» – це повне відображення моїх мрій. Було непросто, та мої бажання й цілеспрямованість зробили своє. Знаю, що на базі студії можна пройти б’юті-навчання. Що входить у Вашу авторську програму?

Ми проводимо курси для новачків та майстрів-професіоналів, які хочуть підвищити кваліфікацію. Усі заняття відбуваються з демонстрацією та відпрацюванням на моделях, завдяки чому учні легко опановують професію МІСТО | 81

КРАСА

| ТОП-ТЕМА

й одразу після навчання можуть працювати в індустрії краси.

У нас можна пройти курси з таких напрямків: стиліст вечірніх, весільних та експрес-зачісок; весільний стиліст (макіяж, зачіска); перукар-стиліст; базові та модельні техніки фарбування, колористика; brows master (майстер із моделювання брів); візажист-професіонал; «макіяж для себе»; кератинування та ботокс волосся; базовий курс зачісок; підвищення кваліфікації зі створення зачісок. Кожен курс складається із теоретичної і практичної частини. Навчання для новачків триває 10 днів, а для майстрів – 5. У нас можна обрати як індивідуальні заняття, так і групові (до 2-3 осіб). Ви керуєте студією краси, працюєте з клієнтами та проводите курси. Як вдається гармонійно поєднувати ці три ролі?

Так, справді, зараз я поєдную роль викладача, майстра й керівника. Останнім ще вчуся бути. Та я люблю те, чим займаюся, – і в цьому моє натхнення! Які настанови даєте своїм ученицям?

Люблю передавати знання та завжди радію за учнів, які знайшли себе. Окрім формальної частини курсу, часто розповідаю дівчатам різні історії з професійних буднів та ділюся досвідом. Раджу їм ніколи не здаватися, а будь-яку критику сприймати як поштовх до розвитку і вдосконалення своєї майстерності. Як Вам вдається поєднувати роботу, відпочинок та особисте життя?

Запис на курси дуже щільний, тому знайти вихідні складно. Але мені все ж вдається присвятити час сім’ї та відпочинку. Це я планую мінімум за пів року вперед. Як показує практика, якщо цього не зробити, залишишся без вихідних (сміється). Насправді можна все встигати, якщо робити те, що подобається та приносить задоволення. Головне – не шукати відмовок і рухатися тільки вперед, прагнучи до більшого. Що Вас найбільше надихає в улюбленій справі?

Я невимовно рада, що знайшла себе, отримую задоволення від кожного дня роботи в студії. Завжди повністю віддаюся своїй справі. По-іншому не можна. Тільки праця й любов до того, чим займаєшся, дозволяють чогось досягти! Для мене велике щастя бачити задоволених та вдячних клієнток, які повертаються до нас знову; учениць, які полюбили цю професію так само щиро, як і я. Це найвища нагорода за мою працю. Та на цьому не зупиняюся! Попереду ще багато ідей, які потрібно реалізувати, та цілей, які потрібно досягти. Надіюся, найближчим часом поділюся з вами новими досягненнями.

82 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34 /nadiya_gladun_studio тел.: (096) 680 22 27

Зачіска та макіяж: Надія Гладун МІСТО | 83

«BEAUTYMANIA» Салон «BEAUTYMANIA» знаходиться в самому центрі м Івано-Франківськ. У нас велика палітра гель-лаків, матеріалів для декорування, укріплення і лікування нігтьової пластини.

• Манікюр та педикюр (у салоні, що на вул. Незалежності, 29 ,оф. 6, є можливість робити ці процедури одночасно), нарощення нігтів, дизайн, укріплення, моделювання нігтьової пластини. Інструменти проходять такі етапи стерилізації: дезінфікуючий розчин, ультразвук, сухожар. Одноразові набори для кожного клієнта.

• Послуги депіляції.

• Усі види масажу: загальний, лікувальний, антицелюлітний, вакуумно-роликовий, стоун-терапія.

• Косметологічні процедури для обличчя, ультразвукова чистка обличчя, ефективна лікувальна програма від вугрів, прищів, чорних цяток; безголкова мезотерапія, СПА-догляд за шкірою рук.

м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 12, тел.: (095) 01 999 25, вул. Незалежності, 29, оф. 6, тел.: (095) 54 080 11 84 | МІСТО

/beautymania_ukraine/

МІСТО | 85

З НЕДІЛІ ПО ЧЕТВЕР СВЯТКУЙТЕ ДНІ НАРОДЖЕННЯ ТА БЕНКЕТИ

-25%

86 | МІСТО

На фото: Тетяна Красій (@kodzayeva) Фото: Чілла Палош

МІСТО | 87

МАРГАРИТА ПРОКОПИК, 5 років Дівчинка захоплюється танцями, плаванням, вивченням англійської мови. Любить подорожувати містами України, відвідувати теплі країни і купатися у морі, малювати і гратися з татком. У майбутньому мріє стати балериною.

Івано-Франківськ любить за те, що тут вона народилася, тут живе її сім'я; тут є багато місць, де можна весело провести час. Рідне місто асоціюється у Маргарити з домівкою, друзями, а також з озером і зеленим парком. Там вона найбільше любить гуляти, а ще – у центрі міста. Також залюбки проводить час у різноманітних затишних кав’ярнях, де можна поласувати смачними десертами, та дитячих розважальних закладах.

Майдан митрополита Андрея Шептицького — духовно-культурний осередок Івано-Франківська, що розташований в історичному центрі міста, поруч із площею Ринок. Свою назву носить з 1990 року. На майдані знаходяться дві важливі архітектурні пам'ятки міста — греко-католицький Катедральний собор та Музей мистецтв Прикарпаття.

Зачіски: Макіяж:

/kristina_stefinun /kristinabogdanovna_mua

Тепер тут проводять відомі міжнародні фестивалі, зокрема «Свято ковалів», «Карпатський вернісаж», «Свято хліба» та ін.

88 | МІСТО

модель студії

тел.: (096) 057 72 63

ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК»

МАЙЯ МУРАВЙОВА, 8 років

/mur.maya

Дуже добра і щира дівчинка з гострим відчуттям справедливості в усьому. Майя навчається в Просторі домашньої освіти «Невгамовні», займається повітряною гімнасткою, вивчає три іноземні мови (англійську, німецьку та іспанську), грає на фортепіано.

Дуже любить малювати — у майбутньому мріє стати художником. Тепер усі свої картини Майя підписує фірмовим псевдонімом MayaMur. І багато читає — перечитала всі книги про Гаррі Поттера декілька разів. «Івано-Франківськ дуже мальовничий — у ньому гармонійно поєднується сучасність і старовина. Це моє рідне місто. Найчарівніше на землі. Воно асоціюється для мене з прапором України. Коли була зовсім маленькою, думала, що Івано-Франківськ — це і є вся Україна, не любила нікуди їхати за його межі.

Мої улюблені його місця — площа Міцкевича і парк імені Шевченка. Багато зелені, альпінпарк, озеро — що може бути краще за прогулянку там? Тільки прогулянки рідним містом!»

МІСТО | 89

Івано-Франківський академічний національний драматичний театр ім. Івана Франка завжди дивував своїми творчими експериментами. І сьогодні його колектив продовжує вражати дорослу і дитячу публіку своїм талантом та незвичним підходом до постановок. Саме тому його визнали одним із найуспішніших в Україні! Репертуарна афіша сьогодні — це незмінно понад 36 вистав.

ЮЛІЯ КЕЛЕМАН, 8 років Дівчинка захоплюється малюванням, спортивними танцями та вивченням англійської мови, любить подорожувати країнами світу та мальовничими куточками України, завжди пізнавати для себе щось нове та цікаве. Івано-Франківськ Юля любить за його чисті, охайні вулички, зелені та квітучі міські парки і сквери. Для неї це рідне, затишне, європейське місто. Найбільше дівчинка любить проводити час у парку ім. Шевченка та на річці, відвідувати різні цікаві мистецькі події, які проходять у нашому місті.

ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК» 90 | МІСТО

ЕВЕЛІНА НОВІКОВА, 9 років Впевнена та цілеспрямована, Евеліна змалку має чимало цікавих захоплень. Вона обожнює піклуватися про тварин, брати участь у різноманітних фотосесіях і подорожувати. Найбільш незвичне місце, де вона наразі побувала, — омріяний усіма «Діснейленд»! Та попереду — ще багато цілей!

Вулиця Генерала Тарнавського — веде від вулиці Василіянок у бік залізниці. Одна з найдавніших у місті, де кожна її частинка ніби повертає у минуле: старі австрійські будинки, що ховаються за автентичними парканами, високі дерева, які встеляють вулицю, надаючи їй вигляду паркової алеї. Ідеальне місце, куди можна втекти як від літньої спеки, так і міської метушні.

Незважаючи на свій багатий досвід мандрівника, дівчинка залюбки проводить час у рідному Івано-Франківську. Стверджує, що це найкраще місце! Серед усіх розваг вона найбільше полюбляє мчати парком на гідроскутері разом зі своїм кращим другом – песиком Ґуччі.

МІСТО | 91

АННА КІНАШ, 13 років Коло інтересів Анни надзвичайно широке: від занять у модельній школі «Ювента», вивчення англійської мови до гри на фортепіано і малювання.

Незважаючи на юний вік, за плечима дівчинки вже чимало досягнень. Вона переможниця шкільних олімпіад, учасниця модних показів в ІваноФранківську та Києві, а також — обличчя бренду «Andre Tan» осінь/зима-2019.

Аня захоплюється світом моди і в майбутньому мріє підкорювати світові подіуми, зокрема відкривати покази Dior та Chanel, а також проявити себе у ролі дизайнера. Сьогодні дівчинку надихають улюблені українські дизайнери: «Andre Tan» їй імпонує тим, що вдало поєднує європейський стиль та українську автентичність, а дитячий бренд «Yes kids» вона обожнює за неймовірну колекцію українських вишиванок.

Мрії Ані сягають далеко за межі рідної землі, однак, куди б вона не ступала, прагне завжди бути гідною представницею своєї країни. «Я щиро переконана, що у нас — найкрасивіша природа, гори і ріки, пісні і вишиванки. Завжди пам’ятаю про це і ціную — нехай так буде й надалі. З днем народження, незалежна Україно!»

92 | МІСТО

Нестор Попович, 8 років

Єлизавета Девда, 5 років

Захоплюється тенісом і боксом, любить заняття з англійської мови.

Лізочка любить танці та гімнастику. Відвідує МЦ «Акторко».

Надзвичайно дружелюбна і щира, дівчинка найбільше любить Івано-Франківськ за гарних і веселих людей. Це місто, де вона народилася і живе, рідне і невимовно красиве. Вона завжди залюбки проводить час у міському парку ім. Шевченка та інших затишних місцях Івано-Франківська.

Зачіски: Макіяж:

/kristina_stefinun /kristinabogdanovna_mua

Владислава Левицька, 6 років Захоплюється мистецтвом та флай-стретчингом. Любить Івано-Франківськ за затишні, компактні, красиві вулиці та щирих, добрих людей. Асоціює рідне місто з великою пухкою хмаринкою у вигляді серця. Найбільше Влада любить гуляти центральними вулицями міста, оскільки там найбільше веселощів для дітей і багато голубів, яких вона залюбки годує.

Для Нестора Івано-Франківськ — це красиве, затишне місто з великими скверами та парками, де можна кататися з друзями на велосипедах, а ще... почитати книжку під старим могутнім дубом. Любить, напевно, як і всі дітки, годувати лебедів на озері і голубів на Сотці. Хлопчик стверджує, що наше місто схоже на велику люблячу сім’ю. Вулиця Тринітарська знаходиться у центральній частині міста, поряд із площею Ринок. Це одна з найменших, найвужчих (ширина вулички була розрахована на проїзд брички в одну сторону) та… найдавніших вуличок Івано-Франківська (вона майже ровесниця міста). Сьогодні вулиця Тринітарська – це колоритне поєднання сучасності у вигляді новітніх торгових центрів та офісів з відголосками старої епохи, яку тут представляють старі дво- і триповерхові будинки XIX століття. моделі студії

тел.: (096) 057 72 63

Софія Могила, 8 років Дівчинка дуже любить танцювати, відвідує танцювальний гурток «Країна мрій», вивчає англійську мову. Своє рідне місто любить за його чарівність і красиві місця. Переконана, що Івано-Франківськ — її маленька батьківщина з мальовничими куточками. Софійка була в багатьох містах Європи, але вважає, що її місто — найкраще, сюди завжди хочеться повертатися! МІСТО | 93

РУСЛАНА ІВАНІВНА МИХАЙЛИК, керівник проєкту, директор садочка повного дня «Клубок» Педагог за покликанням, вічна студентка, English teacher.

«Люблю свою справу за те, що не лише навчаю, а й постійно вчуся в інших, що результати вихованців стимулюють до руху вперед, що маю понад сотню дітей, які дарують свою щирість і ніколи не залишать без уваги навіть у вільний від роботи час. Обрала цей шлях, тому що сама мала чудових наставників, які вірили в мене, конструктивно критикували, вчили нести відповідальність за свій вибір. Прагну також робити внесок у розвиток особистостей! Своє майбутнє й розвиток улюбленої справи бачу тільки тут, у рідній країні. Люблю її за людей, які є працелюбними, щирими, гостинними; за мову та культуру, які не маємо права забувати; за природу, яка дарує натхнення світовим геніям!

День Незалежності — це наше сьогодні, яке творимо щодня. Це свято волі, яке здобували дорогою ціною. Це свято майбутнього наших дітей!

Хотіла б, щоб українці поважали себе та свою країну, відповідально виконували роботу, працювали на її благо й не шукали «щастя» у світах. Бажаю всім нам бути прикладом для майбутніх поколінь, жити тут і зараз, виховувати своїх дітей гідними громадянами нашої України!»

/klubok.if 94 | МІСТО

День Незалежності — особливе свято для кожного свідомого українця. Це нагода згадати і привітати всіх, хто працював і працює задля світлого майбутнього нашої країни, не шкодуючи сил; привітати кожного, хто любить і вболіває за нашу дорогу Україну. Українці! Від усього серця бажаємо вам щастя, наснаги, успіхів у всіх ваших справах. Нехай мрія про краще життя окриляє вас на нові звершення, на нові добрі справи в ім’я нашої держави та її майбутніх поколінь! А ми обіцяємо завжди дбати про ваше найцінніше — здоров’я! Щиро ваші - медичний центр «Medhouse»

• лабораторна діагностика

• проктологія

• акушерство і гінекологія

• кардіологія

• пластична хірургія

• неврологія

• гастроентерологія

• ендоскопія

• судинна хірургія

• дієтологія

• отоларингологія

• онкологія

• ендокринологія

• педіатрія

• травматологія

• урологія

• дерматологія

• хірургія

• косметологія

• терапія

• психотерапія

• масаж

• ревматологія

• УЗД

м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 22-А тел.: 050 44 22 103, 068 44 22 103, +38 (0342) 7-66-103 medhouse-mc.com

/medhouse

/ifmedhouse

МІСТО | 95

Учасники #CreativeClub прославляють своїми талантами і проєктами рідне місто та Україну на увесь світ! Маленькі і великі актори проводять зйомки для дитячого телепроєкту, знімають короткометражні фільми та щоразу привозять найвищі нагороди та призові місця зі всеукраїнських та міжнародних конкурсів у рідне містечко! Для нас є честю робити внесок у розвиток України, адже ми і є незалежність!

CreativeClub На фото: учасники #CreativeClub Продюсер: Мар’яна Сурмей

96 | МІСТО

Ми діти нашої держави — талановиті, розумні, рішучі, готові досягати нових вершин! Ми — маленькі та великі таланти свого містечка.

Нас об’єднує велика родина під назвою #CreativeClub та спільна країна, разом з якою ми зростаємо. Ми — покоління незалежних українців!

CreativeClub На фото: учасники #CreativeClub Продюсер: Мар’яна Сурмей

МІСТО | 97

Ми безмежно любимо свою країну! Ми — твоє майбутнє, Україно! Зі святом Тебе, наша рідна!

CreativeClub На фото: учасники #CreativeClub Продюсер: Мар’яна Сурмей

98 | МІСТО

МІСТО | 99

ПРОЄКТИ

| КРАСА І КОРИСТЬ

«Shevchenko»

– найкращий архітектурний проєкт 2019 року Вікторія Пасайлюк

Архітектура – одна із найбільш незвичайних наук сучасності, тісно пов’язана з творчістю, креативним мисленням, бурхливою уявою та оригінальними ідеями, наука, яка поєднує в собі і красу, і користь.

100 | МІСТО

ПРОЄКТИ

| КРАСА І КОРИСТЬ

аме бурхлива уява та оригінальні ідеї – це те, чим керуються архітектори Міжнародної будівельної компанії «M GROUP DEVELOPMENT» у розробці проєктів для житлових комплексів. Вони докладають максимум зусиль, аби будинки відповідали як потребам, так і естетичному смаку майбутніх мешканців. І, як показує практика, недарма.

Нещодавно один із житлових будинків «M GROUP DEVELOPMENT» визнали найкращим архітектурним проєктом 2019 року в огляді-конкурсі від Національної спілки архітекторів України. НСАУ (Національна спілка архітекторів України) – це всеукраїнська творча спілка, яка об’єднує на добровільних засадах професійних архітекторів України. Щороку спілка організовує різноманітні конкурси серед архітектурних проєктів. Цього року свої сили вирішив спробувати і франківський архітектор Ярослав Миколайович Дорошенко, подавши заявку на участь у конкурсі з проєктом «Shevchenko», який є одним із успішно реалізованих об’єктів Міжнародної будівельної компанії «M GROUP DEVELOPMENT».

«Було неймовірне бажання представити наше Прикарпаття та Івано-Франківськ на всеукраїнських конкурсах. У нас не так багато нових будинків, якими можна хвалитися на такому рівні. Саме проєкт «Shevchenko» брав участь у двох конкурсах – Ukraine Urban Awards та Премія Національної спілки архітекторів України. До першого ми не встигли добре підготуватися, а для другого замовили талановитого фотографа, який нам допоміг краще презентувати наш реалізований проєкт», – розповідає Ярослав.

У День архітектора, 1 липня, у Свірзькому замку під час архітектурного фестивалю «Вежа» оголошували результати конкурсу. У номінації «Багатоповерхові житлові будинки (реалізація)» перемогли архітектори Дорошенко Ярослав Миколайович та Процик Оксана Степанівна з проєктом багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення на вул. Т. Г. Шевченка, 45, в Івано-Франківську. Церемонія нагородження відбулася 4 липня в Києві, в будинку Національної спілки архітекторів України.

«Дуже зрадів перемозі, адже це найпрестижніша нагорода в галузі архітектури України. У конкурсі беремо участь регулярно. Минулого року інший проєкт став лауреатом, а вже цього року ми перемогли з реалізованим проєктом клубного будинку «Shevchenko», – розповідає переможець номінації. МІСТО | 101

Ярослав Миколайович Дорошенко вже більш як 15 років працює архітектором. Вибір професії, каже, не був проблемою, адже ще у школі цікавився архітектурою, а батьки-архітектори прививали любов до цієї науки з дитинства. Династія, іронізує Ярослав. Найбільше в професії йому подобається сам процес створення та можливість бачити, як це реалізується і приносить людям щастя.

102 | МІСТО

ПРОЄКТИ

Ідея створення проєкту «Shevchenko» виникла в кінці 2013 року, коли власник компанії «M GROUP DEVELOPMENT» Іван Мельник звернувся до Ярослава з пропозицією запроєктувати на цій ділянці будинок.

«Мені було дуже цікаво попрацювати на одній із найкрасивіших вулиць Івано-Франківська. Одночасно й відчував за собою певну відповідальність за такий серйозний проєкт», – згадує архітектор. Над проєктом працювали понад рік. Довго тривав пошук об'ємного вирішення будинку. Трохи менше часу пішло на саму розробку робочої документації командою з 10 людей.

Так було успішно створено та втілено в реальність нереальний житловий будинок «Shevchenko» – інфраструктурний проєкт в самому серці Івано-Франківська, елітний клубний будинок для поціновувачів стилю та вишуканості.

За словами Ярослава, це єдиний унікальний проєкт, який на 99% відповідав реалізації. Практично усі такі задумки, як алюмінієві вікна, вентильовані фасади, колективні димоходи, експлуатована плоска покрівля, були втілені тут. Для мешканців будинку також передбачено підземний паркінг, заїзд до якого з двору, дитячий майданчик та відпочинкову зону.

«M GROUP DEVELOPMENT» – дуже амбітна, креативна компанія, яка любить свої проєкти. Кожний задум девелоперів є унікальним і не повторюється. Варто відзначити і роль будівельної компанії у перемозі в конкурсі. Будівельники використали найкращі та найдорожчі матеріали і технології, які зараз доступні. Звичайно, якщо б компанія не постаралась, ми б не виграли у номінації «Реалізація». Хіба як проєкт. А кому цікаві проєкти, якщо вони не матеріалізуються?» – каже Дорошенко.

| КРАСА І КОРИСТЬ

редовище міста – не перевищує сусідніх будинків, є пропорційним і не «кричить»: «Я тут головний!»

«Це якісна рядова забудова. Як мінімум, такий вигляд мали б мати нові будинки в нашому місті. Але, на жаль, інші компанії, що будують на цій важливій вулиці, не є відповідальними перед містом, створюючи 8-12 поверхові споруди. А люди, які це купують, є співучасниками «злочину», – підсумовує Ярослав.

Архітектор також розповів, що найскладнішим у процесі роботи було узгодження проєкту з самим містом – громадські обговорення з сусідами, містобудівельна рада, фейсбук-дискусії… Цікавим етапом, каже, були передпроєктні дослідження ситуації навколо ділянки – сусідніх будинків та самої вулиці Шевченка. Для цього доводилось вивчати усі пам’ятки архітектури і навіть створити інтерактивну карту пам’яток усього міста. Вулиця Шевченка, на якій розташований будинок, – одна з найкомфортніших для проживання в Івано-Франківську. Ярослав зазначає, що на створення проєкту «Shevchenko» надихала саме вона: «Тут є дуже цікаві будівлі різночасового періоду (ХІХ-ХХІ століття) і, відповідно, різного стилю архітектури (класицизм, історизм, сецесія, модерн, функціоналізм). Кожна епоха залишила свій архітектурний слід. Головною ідею проєкту було не нашкодити, а навпаки – доповнити вулицю сучасною будівлею XXI століття».

Найважливішим здобутком будинку, за словами архітектора, є те, що він грамотно вписується в се-

МІСТО | 103

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Святині в еміграції Ольга Рега

Війни та окупації змушують шукати новий дім не лише людей. Змінювати прописку часом доводиться і дорогоцінним реліквіям. Вони знаходять притулок у чужих містах і країнах. Іноді – без шансу повернутися додому.

104 | МІСТО

ПРОЄКТИ

ожен франківець добре знає «голубу церкву» – колишній Вірменський костел, розташований у середмісті, а нині – Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці. Колись у ньому зберігалася одна з найважливіших святинь міста – Чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станиславівської. Знаменитий образ, що славився численними чудами. Люди зцілювалися від страшних недуг і за це дякували іконі, виготовляючи для неї золоті і срібні воти. А з часом реліквію вирішили коронувати. Це відбулося 30 травня 1937 року, і то була направду знаменна дата для Станиславова. Небачений за пишнотою захід об’єднав тисячі людей не лише з міста, а й з цілої Польщі та інших країн. Дійство пройшло із розмахом, а саму церемонію визнали чи не найкрасивішою з-поміж подібних у ті часи. Та вже через два роки розпочалася Друга світова війна, а по її завершенні у місті закріпилася радянська окупаційна влада. Полякам наказали покинути місто. Така доля чекала і отця Казимира Філіп’яка. Він був останнім парохом Станиславівської вірменської церкви, прослужити в якій встиг тільки два роки. Проте доклав максимум зусиль, щоб зберегти священні реліквії з храму. Отець Казимир сховав ікону, а коли по неї прийшла радянська влада, вказав на копію, таким чином врятувавши оригінал від примусової конфіскації. Відтак таємно вивіз реліквію до Польщі. Понад 10 років вона була у каплиці його родинного будинку у Тимбарку. А в 1958 році отець Казимир приїхав до Гданська, де йому дали можливість відбудовувати зруйнований під час війни костел Святих Петра і Павла. Власне, там ікона і залишається донині, а разом з нею і дорогоцінні ризи – як ті, що були виготовлені для коронації 1937 року, так і давніші, котрі роками прикрашали святиню у Вірменському костелі. Отець Казимир все життя опікувався іконою Ласкавої Божої Матері та мріяв повернути її до Станиславова. Останнє, щоправда, безуспішно.

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Дійство пройшло із розмахом, а саму церемонію визнали чи не найкрасивішою з-поміж подібних у ті часи

Проте у 2010 році до Івано-Франківська таки привезли Ласкаву – освячену біля оригіналу ікони копію образу Матері Божої Станиславівської, що нині зберігається у храмі Святого Йоана Хрестителя. Її написав завідувач відділу реставрації Івано-Франківського краєзнавчого музею, автор проєкту «Врятуймо скарби разом!» Валерій Твердохліб. Пригадує, коли відбувалося освячення копії у Гданську, відкрив для себе ще чимало реліквій, які зберігаються у костелі Святих Петра і Павла, проте родом вони – зі Станиславова. Свого часу ці артефакти з Вірменського костелу стараннями отця Казимира Філіп’яка у залізничних вагонах також були вивезені до Польщі. Серед унікальних реліквій – скульптура Воскресіння Христового, ікона «Жертвоприношення Авраама», Хресна МІСТО | 105

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

дорога та багато інших святинь. За словами Валерія Твердохліба, у Гданську є також унікальна ікона святого Каєтана з ризою, вона походить із Тисмениці. Каже, історію реліквій у костелі бережуть та охоче розповідають про те, як і коли до них потрапили всі ці святині. А от повертати на Батьківщину не поспішають.

Історію реліквій у костелі бережуть та охоче розповідають про те, як і коли до них потрапили всі ці святині. А от повертати на Батьківщину не поспішають «У костелі Святих Петра і Павла зберігається також архів і фотографії, які отець Казимир Філіп’як вивіз із Вірменського костелу. Тобто він рятував від знищення радянською владою все, що пов’язане зі Станиславовом, – розповідає Валерій Твердохліб. – Я переглядав також альбоми. До прикладу, там є портрет монаха з костелу тринітаріїв з підписом. На думку дослідників, свого часу частину утварі з костелу тринітаріїв було забрано до Вірменського костелу. Тому не виключено, що окремі твори, які нині є в Гданську, належали колись станиславівським тринітаріям».

Історія міста і його реліквій інколи виходить далеко за межі старого середмістя. І часом віднайти забуті частинки мистецького пазла можна у портовому місті на березі Балтійського моря. Та це вже справа українських дослідників і мистецтвознавців, які мають чудову нагоду попрацювати з іноземними джерелами для того, щоб більш ґрунтовно вивчити культурну спадщину Станиславова. От тільки на заваді найчастіше стає брак коштів для таких досліджень і як наслідок – відсутність ентузіазму в науковців. А тим часом безцінні святині, врятовані від руйнування у радянський період та ретельно збережені за кордоном, залишаються маловідомими на своїй Батьківщині.

106 | МІСТО

МІСТО | 107

ПРОЄКТИ

| ДОБРІ СПРАВИ

Віра і світло Наталя Мостова

Часто батьки таких дітей ховають їх у хаті – аби подалі від людських очей. Соромляться. А ось у цій спільноті розумово неповносправних діточок називають особливими або унікальними. І підтримують тут не лише дітей. Їхні батьки так само знаходять потужні мотивацію і натхнення, адже кожного вже добряче потовкло життя. Навіть не будь-який священник морально здатен вести таку спільноту, як «Віра і Світло».

108 | МІСТО

ПРОЄКТИ

| ДОБРІ СПРАВИ

Щонеділі у спільноті «Віра і Світло «Дар Любові», що при храмі Матері Божої Неустанної Помочі, збираються батьки особливих дітей, і кожного разу це інший формат зустрічі. Сьогодні Батьківська кава – коли дітки і батьки тут проводять час окремо. А ще буває Вервичка (коли батьки разом моляться), служба Божа (спільне відвідування літургії) і багато-багато інших цікавих сходин. Нас зустріла 15-річна Каріночка – одна з найактивніших діток. Дівчинка одразу взяла журналістку за руку і повела до класу знайомити зі всіма. Ми прийшли трохи зарано, тому ще маємо вдосталь часу освоїтися. «Це Таня… А це Свєта… Вона – мама Тані…» – показує наша спритна провідниця. Світлану в спільноті називають ангелом, бо вона проводить для діточок майстер-класи з кулінарії: і кекси печуть, і супи готують. «Та ці діти взагалі за будь-який кіпіш», – усміхається мама Каріночки.

У приміщенні поки лише кілька жінок, але вже через лічені хвилини кімната наповнюється голосними привітами і сміхом – сходяться люди. Нині їх багато – точно більше десятка. І чи не всі вдягнули фірмові футболки спільноти – зелені й сині з написом «Віра і Світло». Старанно підготувалися до зустрічі з журналісткою.

Не кожен священник витримає

«Віра і Світло» – міжнародний християнський рух, який об’єднує осіб розумово неповносправних, їхніх батьків та молодь-приятелів. Члени спільноти зустрічаються, щоб ділитися труднощами та радістю, святкувати та молитися, підтримувати одні одних, зростаючи у дружбі, вірі та любові; спільно беруть участь у літніх таборах, реколекціях, прощах. Спільнота «Віра і Світло» виникла як відповідь на страждання неповносправних та їхніх родин. Часто такі люди зазнають приниження та ігнорування. Часом батьки, які мають неповносправних дітей, можуть почути у свій бік: «Якщо люди мають таких дітей, як ці, вони повинні тримати їх удома». А в спільноті «Віра і Світло» доводять зворотне. Навпаки – допомагають неповносправним зрозуміти, що Бог їх любить

такими, які вони є, що кожна людина, хай якою була б її особливість, є безцінною, заслуговує любові, поваги та права на самореалізацію.

Члени спільноти зустрічаються, щоб ділитися труднощами та радістю, святкувати та молитися Рух «Віра і Світло» зародився у Франції. Там жило подружжя Камілі та Жерар, які виховували двох розумово неповносправних дітей – Люка і Тадея. Хлопчаки не могли ходити і говорити. У 1968 році сім’я захотіла піти на прощу до Люрду. Але разом із місцевими парафіянами їх не пустили, пояснюючи тим, що діти і так нічого не зрозуміють, натомість будуть лише турбувати і заважати іншим. Подружжя було дуже вражене, але вирішило таки піти, проте осібно. Дорогою люди озиралися на цю сім’ю, дехто навіть переходив на інший бік вулиці. А менеджер у готелі сказав, що їжу принесуть у номер, і попросив не виходити з дітьми в ресторан. Камілі і Жерар повернулися додому морально розбиті. Якраз у цей період пара дізналася про Жана Ваньє – фундатора громади для неповносправних людей. Подружжя пішло до нього

на розмову, аби поділитися історією свого болючого паломництва. Тоді народилася ідея спільної прощі неповносправних осіб, їхніх родин і друзів до Люрду. До прощі готувалися аж три роки, і зрештою восени 1971-го вона таки відбулася як міжнародна в особливій атмосфері радості, дружби та любові, об’єднавши 12 тисяч осіб, з котрих чотири тисячі були неповносправними. Після цього по всьому світі при різних парафіях люди продовжували зустрічатися у спільнотах. На сьогодні є понад 1600 спільнот «Віри і Світла» у більш як 80 країнах світу. Перша українська спільнота «Віра і Світло» утворилася у 1992 році у Львові.

В Івано-Франківську віросвітлянська спільнота «Дар Любові» зародилася у 2013-му. Відтоді її активно підтримує настоятель храму отець Андрій Цікало. До речі, священник має в тому неабиякий досвід, адже раніше вже встиг започаткувати і розвивати аналогічну спільноту в Тернополі. Цікаво, що далеко не кожен священник здатен перебувати у такій спільноті. Багато отців просто морально не витримують: складні долі і тяжкі біди людей стають непосильним тягарем.

До франківської віросвітлянської спільноти «Дар Любові» приходять діти абсолютно різного віку. Найстарша – Аня, їй 32 роки. Заняття під наглядом двох вчителів проходять у будні протягом тижня – з 9-ї ранку до 15.00. Зазвичай у МІСТО | 109

ПРОЄКТИ

| ДОБРІ СПРАВИ а що, в мене обличчя забруднилося?» Відповідаю, що ні. «А чому тоді той дядько так пильно дивиться на мене?» І що я мала казати дитині?»

Без канонів того світу

До класу заходить отець Андрій, настоятель храму. Для більшості батьків цей священник також став і духовним наставником.

Батьківська кава починається з молитви. Далі всі сідають за стіл і трохи гомонять про якісь побутові невирішені справи у спільноті та найближчі плани. Вони схожі на велику дружню родину. Хоча ці люди й справді вже стали рідними одне для одного. «Знаєте, дуже часто, коли читаю уривки з Євангелія, – звертається священник до спільноти, – у мене перед очима ви є – батьки неповносправних дітей».

«А чому?» – запитує хтось з-за столу. «Передусім через віру. Ви або вже мали дуже міцну віру, або вона у вас появилася після народження особливої дитини», – продовжує настоятель.

майстерні спільноти займаються в середньому 15 дітей. А щонеділі збираються і батьки.

Простір, аби розкритися

Каріночка знову смикає за руку і показує красивий виріб із паперу – це вона власноруч створила під час занять у майстерні. На шафі є ще багато різних креативних хендмейд-виробів, до котрих доклалися діти спільноти. Час від часу при церкві влаштовують ярмарки, де і продають ті творіння, а на виручені кошти закуповують матеріали для подальшої діяльності. Адже тут і вишивають, і займаються декупажем, і розмальовують кухонний дерев’яний посуд… «Це єдиний простір, де наші діти можуть розкритися, – каже одна із мам Наталя Медведик. – Такі діти закінчують спеціалізовані школи і зачиняються в квартирі з батьками. А там що? В них нема ні спілкування, ні соціальної адаптації – нічогісінько. Лиш поїв, поспав, увімкнув телевізор… Діти 110 | МІСТО

деградують, коли зачинені вдома. А в спільноті для них вирує справжнє життя: творчість, танці, свята, виїзди на природу... От, наприклад, мій малий сюди просто біжить! Кожен день він тут. І так уже два роки. Коли Андрійко вертається додому після спільноти, він дуже щасливий». «А моя Аня краще говорити почала, – додає інша мама. – Ба більше, співає під час літургії».

Часто батьки самі ховають таких дітей у хаті. Подалі від людських очей. Суспільство буває дуже жорстоким – тицяють пальцями, підходять і по-панібратськи запитують: «А він такий вродився? А коли він заслаб?»… Особливо важко доводиться в автобусах. «Зненацька чужі люди починають мене шкодувати, мовляв, яка ж я бідна-нещасна, – продовжує Наталя Медведик. – Мені це в печінках сидить. Тепер уже ніяк не реагую, просто відвертаю голову, ніби то не мене стосується». «А ми якось їхали в маршрутці з Марічкою, – каже інша жінка. – І донечка раптом запитала: «Мамо,

Часто батьки самі ховають таких дітей у хаті. Подалі від людських очей. Суспільство буває дуже жорстоким – тицяють пальцями, запитують: «А він такий вродився?» «Думаю, Бог дав нам таких дітей, бо знав, що саме ми зможемо про них добре попіклуватися», – говорить одна із мам.

«Пам’ятаєте, як змінилася ваша віра, коли вам сказали діагноз?» – запитує отець Андрій. «Вона стала сильнішою», – відповідає жінка з іншого кінця столу. «А в мене тоді взагалі ніякої віри не було, – додає інша мама. – Гнітив тільки відчай. Спершу вирував бунт: чому? за що? Тепер ми знаємо, що так сталося не «за щось», а «для чогось». Але до цього усвідомлення мав минути час. Аби в голові те все переварилося і ти зрозуміла, що це дійсно відбувається в твоїй сім’ї і вже нікуди не дінеться та біда. Треба боротися за нормаль-

ПРОЄКТИ

не життя для своєї дитинки. При цьому без віри не обійтися».

«У мене після народження дитини сталося істинне навернення до Бога, до церкви, – каже чийсь тато (до речі, вони зі священником нині єдині чоловіки на Батьківській каві). – Став більше і щиріше звертатися до Господа: щоб дитя змогло сидіти, стояти, говорити, забавку тримати... Будь-який найменший прогрес ставав величезною дякою Всевишньому. Те, на що інші батьки навіть не звертають уваги, для нас є чудом». «Час і терпеливість – наші головні ліки», – зітхає котрась із мам. Спільнота стала рятівним колом для багатьох франківських сімей. І йдеться не тільки про дітей. Адже батьки так само знаходять тут потужні підтримку, надію, натхнення і мотивацію. Тим паче цей простір діє під покровом церкви. «Але хай скільки ми розповідаємо про «Віру і Світло», все одно навіть на нашій парафії є купа дітей, котрих батьки ховають удома, – каже отець Андрій.

– Прошу, аби прийшли, – не приходять. Встидаються. На думку зараз спадає один такий хлопчина, за котрого я постійно молюся, бо дуже його шкода. З хати не виходить. Сам не може, а мама соромиться його вивести в люди. Відмахується: «Ви не розумієте, який він є». Так хлопець мордується. Просили ту жінку вивести сина ненадовго хоч би біля під’їзду посидіти. Де там. І це проблема далеко не однієї родини. Дуже часто самим батькам важко прийняти свою особливу дитину».

«Пам’ятаю, як я свого Богданчика вперше повела гуляти в парк, – говорить Зоряна Герула. – Була і покусана, і пощипана… Але поступово дитина звикла. Вода камінь точить. Тепер парк – його улюблене місце. Богданчик і досі боїться псів, але що, тепер його зачиняти в хаті через це?» Жінка каже, що не одразу наважилася долучитися до спільноти. Думала – не впорається ще з чужими бідами, в самої он яке горе. Але виявилося навпаки – черпає тут стільки радості та щастя: «Вони сприймають тебе без канонів того світу».

| ДОБРІ СПРАВИ

цей гідролізат. Щомісяця треба було десь дістати близько 2000 євро.

«Час мене дуже загартував, – каже жінка. – Пам’ятаю, п’ять років поспіль щомісяця ходила в піші прощі до Погоні. Чи дощ, чи сніг – байдуже. Прагнення було єдине – аби в Боді покращилося здоров’я. Тепер я дозріла до іншого стану свідомості – більше не прошу в Господа, а лише дякую за кожен день, за такого сина. Саме Богданчик зробив мене такою, як я нині є. Якби не син, я б ніколи не відчула і не зрозуміла Всевишнього так близько. Свого часу я мріяла про злети в юридичній кар’єрі і вже би точно зараз була суддею чи прокурором, але я більш ніж упевнена, що та система поламала би мене і дуже віддалила б від Господа».

Барви більш яскраві

Поки батьки гомонять про своє, діти в іншій кімнаті розважаються з приятелями. Йдеться про молодих волонтерів, які приходять у спільноту, аби допомогти та провести час разом із дітьми. Нині з’явилося дуже мало приятелів, бо більшість із них – це студенти, а зараз якраз період випускних.

21-річний брат Іван Зубрицький вчиться в Івано-Франківській духовній семінарії і є приятелем у спільноті, хоча й приходить сюди не так часто, як би йому хотілося. Бо ж має багато обов’язків і в семінарії, і на парафії.

Дружня атмосфера і багато любові – ось чому хлопець волонтерить у цій спільноті. «Для цих дітлахів не так важливо, ким ти є: священником, семінаристом чи просто людиною з вулиці, – каже Іван. – Їм головне – твоя присутність. Діти дуже радіють з того і ще й тебе заряджають цією позитивною енергією».

Спершу хлопець не розумів, як правильно поводитися з вихованцями спільноти, але з часом усвідомив – вони такі самі, як інші, просто дивляться на світ трохи по-іншому: «Їхній світ іскриться яскравішими барвами, тими відтінками, які багато з нас уже відвикли помічати».

«Не прошу, а дякую»

40-річна франківська юристка Зоряна Герула у жовтні святкуватиме 17-ліття свого синочка Богдана. Про його генетичне захворювання жінка дізналася не одразу. Недугу виявили, коли хлопчику вже було півтора року, в дитини почалася затримка психомоторного розвитку, сильний діатез. Ходити почав аж у три роки, а говорити – взагалі у п’ять. Фенілкетонурія – спадкова хвороба, при якій організм не здатен мобілізувати фенілаланін (частина протеїну), котрий через це накопичується в крові, що перешкоджає нормальному розвитку мозку. «Фактично йдеться про непереносимість білкової їжі, – пояснює Зоряна Герула. – Богдан з раннього віку живе на дуже строгій дієті».

Мама пригадує, що на перших порах не могла вийти з глибокого розпачу, бо не розуміла, що це за така хвороба. Специфічні низькобілкові продукти треба було діставати з-за кордону, і так досі є. Тому харчування обходиться дуже дорого – на місяць близько 4-5 тисяч гривень. Окрім цього, постійно потрібен гідролізат (замінник) білка, який, на щастя, зараз виділяють за рахунок місцевого бюджету. Але були часи, коли з цим були проблеми, тому батько Богданчика мусив ґарувати на заробітках за кордоном, аби купувати

МІСТО | 111

ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ

«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» 112 | МІСТО

Ліцензія № 201303796 Ліцензіявід№19.05.2017 201303796 від 19.05.2017

м. Івано-Франківськ,

вул. Галицька-Тролейбусна

www.mgoup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 113

СПОРТ

| ВИДОВИЩЕ

Швидкість і драйв Роман Стельмах

Рев двигуна, різкий звук шин на старті і яскраве видовище – автомобільний спорт не може залишити байдужими ні водіїв, ні глядачів. В Україні цей вид спорту розвивається у багатьох напрямках: ралі, спідвей, драгрейсинг, дрифт, автослалом, спринт. Для гонщиків це немов наркотик: спробувавши раз, покинути спорт вже практично неможливо. Про своє знайомство з автівками, страхи, здобутки й табу професійні гонщики розповіли «МІСТУ».

114 | МІСТО

СПОРТ

Їхати потрібно, наче востаннє

«Не уявляю, що б я робив без автоспорту» – так починається наша розмова з автогонщиком Олегом Матюшиним. В автомобільному слаломі Олег вже 6 років. За цей час вдалося здобути чимало перемог. А почалося все ще в дитинстві. «У дитинстві вітчим посадив мене на коліна – і так я вперше проїхався. А дідусь пускав за кермо вантажівки», – згадує Олег Матюшин.

| ВИДОВИЩЕ

в класі «любитель» – там швидкості, різкі повороти, крутосхили. Кілька таких поворотів я проїжджав на межі, заносило в обрив. Але проїхати дистанцію таки вдалося», – згадує гонщик. Та без переживань рідних та друзів, звісно ж, не обходиться. «Близькі думають, що я легесенько їжджу і що це безпечно (сміється). Мама одного разу побачила мене на автослаломі, то сказала, що більше ніколи на таке не дивитиметься. Завжди відмовляє мене від спорту», – зізнається Олег.

Автоспорт – задоволення не з дешевих. Для досягнення високих результатів потрібно вкладати чимало ресурсів у машину. «Багато залежить від змагань. Слалом – недорога гонка. Для прикладу, резина може обійтися в тисячу гривень. Та що вищий рівень змагань, то більше вкладень він потребує», – відзначає Олег Матюшин.

Та у випадку Олега важливішими є вміння водія, а не начинка автомобіля. «На перших змаганнях моя машина була абсолютно непідготовленою. Та завжди хотілося проїхати якнайкраще. Так, аби люди збоку глянули і сказали: «Ого!» Без жаги до перемоги успіху не буде», – відзначає він. Незважаючи на небезпеку та чималі витрати, Олег Матюшин зупинятися не збирається – хоче спробувати свої сили на європейських змаганнях. «Хочеться досягти більшого, ввійти в історію», – каже він.

Автоспорт – задоволення не з дешевих. Для досягнення високих результатів потрібно вкладати чимало ресурсів у машину

Іграшкових машинок дитині тоді було мало – завжди цікавило, що ж там всередині. Так і поставив іграшку під колесо вантажівки. Цікавості, звісно, не вдовольнив, ще й залишився без забавки. Та це лише посилило автомобільне захоплення Олега.

На перші змагання з автослалому гонщик приїхав на своїй «BMW». Сказати, що Олег переживав, – не сказати нічого. «Пам’ятаю, як мене трусило, коли приїхав на змагання і побачив, скільки учасників. Мандраж був шалений! Почав на ходу вигадувати причини, аби поїхати геть. Але коли вперше виїхав на трасу і люди почали підтримувати мене, усе минуло. Перші рази завжди було важко їхати – люди на тебе дивляться, все потрібно робити вправно. А тепер я приїжджаю і роблю все собі в кайф», – розповідає він. Вже у 2014 році Олег Матюшин став переможцем «Чемпіонської серії» Федерації автомобільного спорту України на своїй «Honda Civic» 1994 року. Та пишається він усіма перемогами, незалежно від їхніх масштабів.

Олег відзначає, автомобільний спорт є доволі небезпечним. Кілька разів він і сам був на межі. «Найстрашніший момент був на гірській гонці. Ми їхали МІСТО | 115

СПОРТ

| ВИДОВИЩЕ

«Автомобіль – наче рідна дитина»

Ірина Висоцька – чи не єдина жінка в українському автоспорті. Улюбленою справою займається вже понад 10 років. І хоча після народження дитини вона рідше бере участь у змаганнях, до цього 90% думок гонщиці було про автомобілі. Любов до залізних коней у неї проявилася ще в п’ятирічному віці. «Любов до автомобілів мені прищепив батько. Завжди любила їздити з татом, сидячи в нього на колінах. Іграшки мене не цікавили, мене цікавив транспорт. Не лише автомобілі – я люблю і гвинтокрили, і трактори, і катери. Мене цікавить все!» – каже Ірина.

Заявити про свої водійські вміння гонщиця вирішила ще в автошколі. Права, звісно, отримала, та без курйозів не обійшлося. «Їздити мене вчив тато, тож коли прийшла на курси водіїв, була дуже гонорова. Вважала, що вже круто їжджу, і вирішила одразу скласти іспит без всіляких знайомств. І провалила правила. Під час другої спроби все було гаразд. Але коли складала водіння, то хотіла не просто проїхати фігуру на майданчику, а зробити це дуже швидко. Це мені, звісно, вдалося, 116 | МІСТО

але кілька фігур позбивала. Робила це на «копійці» (ВАЗ 2101 – ред.) – жахлива машина, але якось я на ній їздила», – згадує Ірина. Першою автівкою Ірини Висоцької була «Таврія». Каже, була в неї закохана. Провівши за її кермом всього 5 місяців, Ірина зуміла виграти свої перші змагання з автослалому. «На перших змаганнях я так хвилювалася, що навіть не могла кваліфікацію пройти – зробила це з третього разу. Коли здобула перемогу, то зрозуміла, що щось таки можу і шанс в автоспорті в мене є», – згадує вона.

Стосунки з чоловіками на дорозі в Ірини і справді особливі. Зі стереотипами доводиться зіштовхуватися ледь не щодня Згодом Ірина вирішила розвиватися як професійна гонщиця і поїхала на навчання до Києва. «Довелося вчитися з нуля. До того їздила так, як сама вважала за потрібне. А вже тренер мене перевчав. На першому занятті ми навіть з місця не рушили – лише крутили кермо. І дуже багато я

тренувалася, дуже багато комплектів резини спалила», – розповідає вона. Хоча, додає Ірина, гонщиком можна стати і без спеціальної підготовки. «Бувають люди, які народжуються з неймовірним слухом та голосом. Так само і в гонках», – каже жінка.

З усіх гонок найнебезпечнішими Ірина вважає дві – гірські та РТР Тайм Аттак (кільцева гонка на час). «На трасі в моєму класі розбилися дві машини, – згадує Ірина про гірські гонки. – Одна перевернулася на бік, інша ледь не злетіла у двокілометровий обрив. Мені потрібно було з ними боротися, а вони повилітали! І їхали швидко. Було дуже страшно. Кожен етап гірських гонок, якщо ми говоримо про ралі, міг закінчитися дуже погано».

Та попри небезпеку, для Ірини Висоцької гонки були сенсом життя. «Боротися, їздити і отримувати шалений адреналін. На старті перехоплює подих – так шалено б’ється серце. Але щойно я вдягаю шолом і вмикаю передачу – все минає. Це незабутнє враження», – каже вона. Гонщиця розповідає, що, ставши мамою, вона почала повільніше їздити, але припускає, що це зміниться, коли дитина підросте. Бо ж залишати спорт вона не планує. В Ірини завжди було шалене

СПОРТ

бажання досягати успіху – і перемагати чоловіків. «А їх (чоловіків в автоспорті – ред.) 95%. І якщо ти жінка, то це ще нічого не означає. Чоловіки борються з усіх сил. Мені ніколи не піддавалися. Спершу сприймали мене з гумором, а потім, усвідомивши, що програють у часі, вже поглядали скоса. Коли є жіноча конкуренція, вони починали хвилюватися: як це так – програти жінці?» – розповідає Ірина.

Стосунки з чоловіками на дорозі в Ірини і справді особливі. Зі стереотипами доводиться зіштовхуватися ледь не щодня. «Якщо я за кермом компактного «Abart», – а машина з вигляду жіноча, – всі думають, що їжджу погано. А от коли сідала за кермо габаритного «Dodge Ram», починали дивитися по-іншому», – каже вона. Гонщиця не погоджується з усталеною думкою про прибутковість автоспорту. «Грошей мені спорт не приносить. Я сама даю свої кошти, аби брати участь у змаганнях. За підготовку, за навчання – за все треба платити. І дуже багато», – відзначає вона.

Окрім великих витрат, автомобільний спорт в Україні має ще одну серйозну ваду – відсутність інфраструктури. Особливо це стосується Івано-Франківська: місць для професійних гонок чи тренувань тут узагалі немає.

| ВИДОВИЩЕ

«Раніше я хотіла створити свою школу, а нема де. Просто немає де. Колись це можна було робити на військовому аеродромі. З початком війни його закрили», – скаржиться Ірина Висоцька. Зараз Ірина тренується лише в Києві або перед самими змаганнями. «Різниця між Україною та Європою в автоспорті колосальна. Минулого року ми були в Румунії – і шоковані організацією. А з Америкою наші реалії навіть порівнювати не можна», – каже гонщиця.

Ірина вважає, що наш регіон сприятливий для розвитку автоспорту, оскільки тут є гори. Тут проводять національні серії гірських гонок. Та спробувати свої сили в автослаломі в Івано-Франківську може кожен, гадає Ірина Висоцька. «І робити це можна на будь-якій машині. Кожна жінка може спробувати: щороку з нагоди 8 Березня в місті проходять жіночі змагання. Кілька етапів чемпіонату України відбуваються в Івано-Франківську – спробувати можна на будь-якій машині, проте під питанням буде ваша конкурентоздатність», – каже вона.

«Моя мета – поїхати швидше»

Віктор Павлик – драгрейсер. В автоспорті він з 2014 року. Те, що спочатку було хобі, переросло у роботу і захоплення всього життя.

«Коли придбав машину, хлопці запропонували взяти участь у гонках на Набережній. Чи було це легально? Ні! (сміється). Та з нелегального це захоплення перейшло на вищий рівень», – розповідає він.

А починалося все в далекому 2002 році, коли Віктор зацікавився мотоциклами. Друг запалив його ідеєю зібрати власного двоколісного коня. Тож усі кишенькові гроші гонщик витрачав на запчастини.

МІСТО | 117

СПОРТ

| ВИДОВИЩЕ

Хоча зараз він професіонал, жодних навичок спортивної їзди у нього не було. Все просто – сів і поїхав. «До гонок мені була цікава технічна частина.

«Subaru» я придбав, аби проводити різні експерименти над підвищенням потужності», – каже Віктор. У драгрейсингу, пояснює гонщик, ключову роль грає підготовка автомобіля. «Всі думають, що драгрейсинг – це просто. Насправді це не так. Коли машина підготовлена, то стає неконтрольованою. А це небезпечно», – зауважує він.

Всі думають, що драгрейсинг – це просто. Насправді це не так. Коли машина підготовлена, то стає неконтрольованою. А це небезпечно Та страху ніколи не відчував. Найбільше, розповідає Віктор, переживає його мама. Та гонок з його участю вона ніколи не бачила. «Мій дідусь – ветеран мотоспорту, тому моя мама до такого з дитинства звикла», – зазначає він. Заробляти кошти на гонках Віктору поки складно: хоча зараз і триває певне відродження українського автоспорту, рівень все ще не той. «Щоб заробити, треба дуже багато коштів вкласти в авто. І щоб «відбити» їх потім, потрібно виграти не одне змагання», – каже він.

Віктор Павлик із сумом відзначає: для драгрейсингу в Івано-Франківську жодних умов немає. Якщо й тренується десь, то лише перед заїздами. Більшість часу проводить у майстерні зі своїм автомобілем. За весь час у спорті Віктор взяв участь у більш

118 | МІСТО

ніж 10 змаганнях. Та цілі перемагати ніколи перед собою не ставив. «Змагання ніколи не були для мене погонею за призами. Мені завжди було цікаво показати результат – за який час машина подолає дистанцію 402 м. Поки найбільшим досягненням був мій особистий рекорд – 402 м за 10,5 секунди», – розповідає він. Свою мету Віктор Павлик формулює просто: поїхати швидше.

P.S. На гонки по місту – табу

В останні місяці невпинно зростає кількість ДТП в Івано-Франківську. Подекуди – з летальними наслідками. Часто причиною автокатастроф є перевищення водіями допустимої швидкості. Професійні гонщики в цьому питанні дотримуються чіткої позиції – категорично проти. «Коли лише починав їздити, ганяв страшно. Але відколи я в «профі», то зрозумів: на турнірі можна їхати «на всі гроші», на дорогах – акуратно», – каже Олег Матюшин.

«Я дуже погано ставлюся до будь-яких перегонів на дорогах загального користування. Коли лише починала їздити, то думала, що нелегальні гонки – це круто. Зараз у цьому питанні я категорична. Хтось може вибігти на дорогу, і водій у такій ситуації нічого не зможе контролювати. Якщо хочеться гонок, збираєте гроші, готуєте машину – і на трек, де ви їдете в шоломі. Там їдьте так швидко, як вмієте. А показувати щось у місті – зась», – переконана Ірина Висоцька. «Я категорично проти, аби в межах міста влаштовувати якісь перегони. Це небезпечно. Невідомо, що може статися на дорозі. До таких речей треба ставитися дуже відповідально», – вважає Віктор Павлик.

ЗАВІТАЙТЕ ДО НАС ТА ВІДЧУЙТЕ АТМОСФЕРУ ЗАЛІВ СВІТОВОГО РІВНЯ!

• СУЧАСНІ АМЕРИКАНСЬКІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТРЕНАЖЕРИ; • НАЙБІЛЬША КРОСФІТ-СТАНЦІЯ; • ВЕЛИКА КАРДІОЗОНА З СУЧАСНИМ ОБЛАДНАННЯМ; • ПРОСТОРА ФІТНЕС-СТУДІЯ; • ОКРЕМИЙ БІЙЦІВСЬКИЙ ЗАЛ, ДЕ ПРОВОДИТИМУТЬСЯ ЗАНЯТТЯ З БОКСУ, БОРОТЬБИ ТА ЗМІШАНИХ ЄДИНОБОРСТВ.

ХАЗАРД – МИ ПІДГОТУЄМО ВАС ДО НЕБЕЗПЕК ЖИТТЯ!!!

м. Івано-Франківськ, вул. Симоненка, 11А, біля супермаркету «АТБ» тел.: (068) 000 11 57, (066) 000 11 57 /Hazard SportClub

/hazardgym

МІСТО | 119

ЕКОНОМІКА

| ІНВЕСТИЦІЇ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК

ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО ДЛЯ ІНВЕСТОРІВ ТА РОЗВИТКУ МІСТА

Повноцінний розвиток будь-якого регіону складно уявити без економічного складника: залучення інвестицій, створення виробництв, робочих місць, наповнення бюджетів завдяки податковим надходженням. Одним з ефективних інструментів, що давно використовується в багатьох країнах світу для створення комфортних бізнес-умов, стали індустріальні парки. ІП – це спеціальні промислові території з підготовленою інженерно-транспортною інфраструктурою, набором необхідних сервісів, спрощеними регуляторними процедурами та пакетом інвестиційних стимулів для виробничих та науководослідних підприємств. Нещодавно такий індустріальний парк з’явився й у нашому місті. Більше про діяльність нового проєкту дізнавалися в його засновника – ЮРІЯ КОЗАКЕВИЧА.

120 | МІСТО

ЕКОНОМІКА

| ІНВЕСТИЦІЇ

рикарпатський індустріальний парк «ARKAN» знаходиться на вулиці Коновальця, 229, займає територію загальною площею 19,3 га, яка колись належала арматурному заводу, та володіє всією необхідною інфраструктурою. До послуг резидентів пропонуються виробничі приміщення трьох цехів площею 15 тис. м², 20 тис. м² і 30 тис. м², а також два офісні центри розмірами 5200 та 8500 м². Таким чином, інвестори мають можливість обрати оптимальні площі відповідно до потреб власного бізнесу. Також для послуг інвесторів з метою спорудження нової бізнес-інфраструктури є можливість використати 6 га вільної землі, що також міститься в межах ІП.

Власне, зручне розташування, логістичний потенціал та наявна інфраструктура є величезними перевагами ІП «ARKAN». Парк повністю інтегрований у місто, знаходиться в його межах та має швидкий доступ до центральних автомагістралей. До парку підведена залізнична гілка. Дуже близько розташований Івано-Франківський аеропорт. Водночас на території ІП «ARKAN» є всі необхідні комунікації: електрична трансформаторна станція потужністю 25 МВт, власні джерела води, каналізаційна магістраль, газорозподільна станція. Тож умови для розташування виробництва тут дуже хороші.

Сьогодні парк уже розпочав свою роботу. Першим його резидентом став Івано-Франківський арматурний завод, що зайняв виробничий цех площею 15 тис. м² та частину офісних приміщень. На даному етапі триває пошук нових інвесторів та ведуться перемовини з зацікавленими підприємствами.

ПЕРШІ ІНДУСТРІАЛЬНІ ПАРКИ БУЛИ СТВОРЕНІ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА США ЩЕ НАПРИКІНЦІ 19-ГО — ПОЧАТКУ 20-ГО СТОРІЧЧЯ. ПЕРШИМ У СВІТІ З’ЯВИВСЯ ТРАФФОРДСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК, СТВОРЕНИЙ У 1896 РОЦІ БІЛЯ МАНЧЕСТЕРА. У США ПЕРШИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК З’ЯВИВСЯ БІЛЯ ЧИКАГО В 1907 РОЦІ. ЧЕРЕЗ ПІВ СТОЛІТТЯ ЦИМ ДОСВІДОМ СКОРИСТАЛИСЯ АЗІЙСЬКІ ТИГРИ. У 1951 РОЦІ В СІНГАПУРІ З’ЯВИВСЯ ПЕРШИЙ В АЗІЇ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК.

За словами Юрія Козакевича, Івано-Франківськ, як місто близьке до європейського кордону, має чимало переваг, порівнюючи з іншими містами України, та, на жаль, не повною мірою реалізовує свій потенціал. «Ми віримо в наше місто. Прагнемо подолати пасивність міських чиновників та ставимо перед собою дуже амбітну ціль — вивести Івано-Франківськ на радар великого бізнесу та потужних інвесторів. Це запорука благополуччя, успіху та сталого розвитку. Переконаний, що Прикарпатський індустріальний парк «ARKAN» ефективно працюватиме на користь міста, людей та стане добрим прикладом для наслідування!»

тел.: (096) 289 11 77

/arkan.industrial.park

www.arkan.com.ua МІСТО | 121

АПАРТ-ГОТЕЛЬ «ЯРЕМЧЕ» «M Group Development» презентує новий рівень комфорту, який успішно поєднує відпочинок та роботу. Розпочинаємо будівництво готелю всесвітньо відомого бренду, де ви зможете придбати апартаменти преміум-класу для розкішного відпочинку й отримувати стабільний дохід від здавання їх в оренду. Високий рівень брендового готелю та його переваги: • ідеальне місцезнаходження – курортна зона; • номерний фонд з 200 номерів;

• європейські стандарти надання сервісу за вимогами брендового готелю;

• цілодобові послуги рецепції, клінінгу, охорони та обслуговування номерів;

• інфраструктура: підземний паркінг, магазини, ресторани, дитяча кімната, фітнес-центр;

• SPA-зона, 4 басейни: 2 внутрішні і 2 зовнішні, один з яких – rooftop (на даху), а другий – infinity pool (пейзажний); • сервіс для спортсменів;

• безкоштовний трансфер до гірськолижних витягів;

• управління готелю провідними менеджерами Європи.

ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 122 | МІСТО

Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ!

(0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08

МІСТО || 123 113 МІСТО

124 | МІСТО