МІСТО | 1
ТРЦ «ВЕЛЕС» 82 | МІСТО
м. Івано-Франківськ, вул. Вовчинецька, 225 а www.veles.in.ua /@veles.in.ua /veles.trc
РОЗВАГО манія
Кінотеатр «Кінобум», ролерклуб, боулінг, пінг-понг, тир, 7D-кіно, дитячі атракціони, піцерія «Палянizza», кафе «BULKA», бістро-бар «Kraus House» МІСТО
| 3
Європа стала ближчою з ЄВРОПЕЙСЬКА ЯКІСТЬ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ
ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 4 | МІСТО
Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world
«CAPITAL TOWERS» Житловий комплекс «Capital Towers» («Столичні вежі») — 30 000 м² з дворівневим паркінгом, комерційними приміщеннями та житлом на ділянці, площею 1 га. І все це — у самому серці Жешува, з панорамою на стародавній замок та неподалік Площі Ринок (міської ратуші). Розташування житлового комплексу «Capital Towers» — зручне та комфортне, адже поруч — є великий торговий центр «Міленіум» та університетське містечко. А ще мальовнича набережна ріки Вислок — улюблене місце відпочинку місцевих жителів.
в м. Жешув, Польща
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ! (0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08
МІСТО | 5
+380 730 733 133; +380 672 990 708 +48 605 824 918 mgroupdev@gmail.com mgroup.world
ПОЛЬЩА
«CAPITAL TOWERS» м. Жешув
4 000 м² комерційної нерухомості, 63 000 м² житла, 1 300 паркомісць
6 | МІСТО
Житловий комплекс «Столичні вежі» розміщений над річкою Вислок. Тут перед нами відкривається чудова панорама міста. Поряд знаходяться торговорозважальний комплекс «Millenium Hall», Жешувський університет, філармонія та старовинний замок поблизу площі Ринок.
«CAPITAL TOWERS» м. Жешув
МІЖНАРОДНА КОМПАНІЯ «M GROUP DEVELOPMENT» Жешув • Варшава • Краків • Братислава • Закопане • Івано-Франківськ • Житомир • Рівне • Яремче • Київ • Вінниця
«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» м. Івано-Франківськ
Торгові центри сполучені унікальним скляним пішохідним мостом
УКРАЇНА
АПАРТ-ГОТЕЛЬ ЯРЕМЧЕ «ПРЕЗИДЕНТ ХОЛ» м. Житомир
«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» м. Івано-Франківськ
310 000 м² комерційної нерухомості, 820 000 м² житла, 16 000 паркомісць
МІСТО | 7
ПОЛІТИКА
| ДУМКИ ЧЕРВНЯ
Івано-Франківськ
Суспільно-політичний журнал Засновник: Редюк Віталій Миколайович Головний редактор: Тетяна Соболик тел.: (095) 821 56 08 е-mail: editor@mi100.info Журналісти: Наталя Мостова Богдан Скаврон Наталя Сербин Світлана Лелик Вікторія Пасайлюк
«Трохи бракує людей – то нічого не сказати. Насправді бракує багато працівників. Найбільше потрібні робітники з благоустрою, на підприємстві – 50 вакансій. Також потрібно десять машиністів-трактористів. Наразі на підприємстві є тільки 15 робітників. Кожен повинен відпрацювати 40 годин на тиждень. Якщо працівник із села і не має можливості приїхати на роботу на 7 годину ранку, то може працювати з 8 до 17 години, а не до 16. На руки людям пропонують отримати від 6000 до 7000 гривень. Для такої роботи це нормальні гроші. Правда, плинність кадрів за кордон – величезна», – Михайло Яцків, директор КП «Благоустрій», про нестачу працівників і плинність кадрів, 02.06.2019 р.
Провокація – Марта Баранецька Спорт – Роман Стельмах За кермом - Микола Гурак
Літредактор – Мар’яна Бодак Дизайн та верстка: Олександра Афанасьєва
Реклама: (066) 389 93 19 Свідоцтво про державну реєстрацію: ІФ№263Р від 31. 10. 2016 Друк: Друкарня «Wolf»: м. Львів, вул. Городоцька, 4/17 тел.: (0342) 290 10 12
«Нам часто потрібна допомога. Скажімо, під час недавніх проливних дощів притулок у Калуші затопило, через негоду утриманці опинилися в небезпеці. На щастя, знайшлися небайдужі люди, які взяли тварин до себе на перетримку або просто допомогли коштами, тож ніхто не постраждав. І за це я дуже вдячна. Загалом у притулках потребують допомоги не тільки під час надзвичайних ситуацій, тут часом бракує елементарного – наприклад, корму та мисок. Також конче необхідно підсипати дорогу до притулку в Микитинцях. Та найбільше тваринам потрібна опіка господаря і дім», – Наталія Когут, голова благодійної організації «Дім Сірка», про проблеми і добрих людей, 06.06.2019 р.
Загальний наклад: 10 000 примірників
матеріали, позначені цим символом, друкуються на правах реклами. Погляди авторів не завжди збігаються із позицією редакції. Передрук матеріалів допускається за погодженням з редакцією. За достовірність реклами несе відповідальність рекламодавець. Юридичний супровід – юридична компанія «MORIS GROUP».
2019, №27 8 | МІСТО
«Вперше в Україну я потрапив у 1992 році, коли був іще школярем. Приїхав як звичайний турист. Тоді в Україні мені було дуже цікаво, і згодом я повернувся знову, відвідав Прикарпаття. Мені було дуже цікаво, адже вперше у житті побачив стародавню українську хату. Я одягнув вишиванку і був у справжньому українському домі. Думаю, що це символічна і гарна зустріч японця із українською культурою. Я вважаю, що в Японії та України дуже схожі культури. Наприклад, у вас є козаки, а у нас – самураї. Вони дуже подібні. Не знаю, що про самураїв думають українці та загалом європейці, але вони – не тільки бійці, вони виступають як політики, зберігають культуру. Так само козаки. Вони – символ держави. А ще Україну та Японію об’єднують інші речі, наприклад, трагедії Фукусіми та Чорнобиля», – Йошіхіко Окабе, японець з українським серцем, про неочікувані паралелі між двома країнами, 08.06.2019 р.
ПОЛІТИКА
| ДУМКИ ЧЕРВНЯ
хович, письменник, про одну з подій фестивалю «Via Carpatia», 12.06.2019 р.
«Осіб передпенсійного віку легше працевлаштувати, ніж молодь, бо вони не виїжджають за кордон. Серед вакансій – швачки, електрозварювальники та прибиральниці. Але з такими зарплатами, які пропонують роботодавці, ніхто працювати не квапиться. За нашими підрахунками, щоб зменшити кадровий відтік, зарплата повинна становити від 12 тисяч гривень. Ми пропонуємо відповідну роботу, а також навчання, перенавчання, одноразову допомогу для початку підприємницької діяльності. Також особам передпенсійного віку, які стали на облік служби зайнятості, надається грошова допомога. Її розмір залежить від довідки про розмір попередньої заробітної плати. Мінімальна – 640 грн, максимальна – 7 600 грн», – Василь Цимбалюк, керівник Івано-Франківського обласного центру зайнятості, про працевлаштування у 60 років, 11.06.2019 р.
«Я більше задоволення отримую від прогулянок «старим» містом. Тут можна знайти затишок і в одному з маленьких двориків – не обов’язково кудись їхати. Люблю вести дружні бесіди в якихось подвір’ях у середмісті. Просто улюблений спосіб відпочинку – знайти на подвір’ї якісь сходи або лавку, дошку, де можна було б спокійно посидіти. Таких стає щораз менше, тому що у дворах з’явилось нове життя – офіси, крамнички. Але такі затишні місця можна знайти в районі вулиці Курбаса чи на початку. Особливо приємно подорожувати великими мікрорайонами одноповерхової забудови – на Гірці, Майзлях, Софіївці та у Вовчинецьких горах. Добрий відпочинок на річці, але такий релакс зараз дуже популярний, тому все складніше знайти тихі місця. Вечори проводжу у пабах та барах – їх у місті «до кольору, до вибору». Мені подобаються демократичні бари – з верандами або з місцем на виході перед закладом, де можна спокійно сидіти біля дверей чи вікна», – письменник Тарас Прохасько, про задоволення від Івано-Франківська, 12.06.2019 р.
«Проєкт Соломії Чубай «Чубай. Україна. Любов» присвячений батьку – відомому поетові Грицьку Чубаю. Це проєкт про те, як любов, поезія і музика роблять нас та цей світ кращими. Українська поезія звучить, наче пісня, й чудово лягає на музику Тараса Чубая з гуртом «Плач Єремії». Місія цього проєкту – популяризувати сучасну українську культуру через одну з ключових її постатей», – Юрій Андру-
«Ну ось! Я «Тато року»! Це дуже приємно і відповідально! Я дякую всім за підтримку, всім хто голосував, моєму рідному «1+1» і, звичайно, – своїй дружині! Без тебе, Катерино, нічого б не було! Знаєте, я тільки зараз зрозумів, що бути батьком приємно від і до. Приємно бути на пологах, тримати перший раз в руках, а потім і виховувати. Я сподіваюся, що у нас з Катею, крім нашого Івана, ще з'являться діти. І це залежить від нашої мами, яка сьогодні прийшла підтримати мене. Я дуже вдячний Катерині за підтримку, тому що татом бути не просто почесно, це дуже приємно. Тепер важко уявити себе в іншій місії і ролі. Бути батьком – це найголовніше, що є в житті. А все інше – робота, там, кар'єра – це вже другорядні речі», – Юрій Горбунов, телеведучий, актор та продюсер, про найголовніші речі у житті, 13.06.2019 р.
«Поняття «смаки публіки» не існує, воно некоректне, як і будь-яке узагальнення, в інформаційній ері вже давно існує нішевість, і вона – повна скарбів. Моїм орієнтиром є мій смак, все просто. Я працював з багатьма командами, але кількість неважлива, головне – якість. Жодна з банд, з якою я працював, не була прохідною і є цікавою і на сьогоднішній день, не важливо, чи вона жива. Для мене завжди було важливе взаєморозуміння, взаємодія і довіра, це завжди було і є, тому що це базові професійні речі, без яких результату не буде. Головне пам’ятати: в банді всі рівні, просто кожен має свою функцію, яку повинен виконувати перфектно, це стосується і мене. Тебе ніхто не буде слухати, якщо ти сам не відповідаєш тому, що ти говориш», – Олег «Мох» Гнатів, музичний продюсер, про якість музики і рівність у колективі, 13.06.2019 р.
«Музичний фестиваль «Underhill» – дуже очікувана подія для Івано-Франківська. Чув багато гарних відгуків – тепер бачу, що атмосфера навіть краща, ніж очікував. Друзі, ви – фантастичні! Привіт сонячному Прикарпаттю! Отримав неймовірний заряд енергії від спілкування з вами. Ви надихаєте будувати європейську державу», – Петро Порошенко, експрезидент України, про музичний фестиваль «Underhill», 15.06.2019 р.
МІСТО | 9
ПОЛІТИКА
| ПІДСУМОК
Без публічності та команди: яким запам'ятали голову Івано-Франківської ОДА
Олега Гончарука? Наталя Сербин
Новий президент – нові призначення. Після кожних президентських виборів обласні державні адміністрації отримують своїх очільників. Незважаючи на те, що довіра суспільства до держадміністрацій є дуже низькою через надто представницьке і недієве коло повноважень, людям завжди цікаво, хто ж очолить ОДА. Після Революції Гідності, коли президентом України став Петро Порошенко, прикарпатці сподівалися, що головою обласної адміністрації буде людина з Майдану, з високими моральними якостями, акцептована активістами. Та не так сталося, як гадали революціонери, бо після президентських виборів романтика закінчилася, постмайданівські настрої згасли, а в дію вступили політичні домовленості. Тодішній президент Петро Порошенко добряче всіх здивував, коли 9 вересня 2014 року підписав Указ (№713/2014) про призначення Гончарука Олега Романовича головою Івано-Франківської ОДА. Хто він і звідки взявся, за які заслуги перед державою та громадою призначений? Ці питання залишаються без відповіді навіть після кількох років його державної служби. 10 | МІСТО
ПОЛІТИКА
Без досвіду
Якщо зазирнути в біографію Гончарука, то він уміє дивувати. Навчався на нафтовика, став кондитером, створив успішну фірму «Лігос», а далі спробував себе в політиці. Олег Гончарук був обраний депутатом Івано-Франківської міської ради від «Фронту змін», після чого обійняв посаду голови ОДА. Без управлінського досвіду та практики державної служби Олег Гончарук із кондитерської фабрики «Лігос» заскочив у крісло губернатора. Перші місяці роботи Гончарука на посаді викликали чималий ажіотаж, а на його адресу лунало багато критики.
Мало хто вірив, що він протримається так довго, більшість політиків та експертів була скептично налаштована щодо його кандидатури.
Мало хто вірив, що він протримається так довго, більшість політиків та експертів була скептично налаштована щодо його кандидатури Некомпетентний і необізнаний у державному управлінні, він часто допускався помилок, та не надто цим переймався. Свої промахи
списував на конкретних посадовців, діставалося на горіхи навіть тим, хто Богу духу не винен.
Команда. Призначення
Очоливши адміністрацію, Олег Гончарук почав формувати свою команду управлінців. Критерії відбору були чіткі: соратники по бізнесу та прихильники провладної партії. Посади заступників несподівано отримали Сергій Басараб, бізнесмен, представник будівельної галузі, депутат Івано-Франківської обласної ради від президентської партії, Володимир Кушнір, депутат Івано-Франківської міської ради, Ігор Пасічняк, журналіст і держслужбовець.
Знаковим і явно не професійним, а лобістським було призначення Ріяфета Гасимова, місцевого бізнесмена, керівником Управління екології та природних ресурсів ОДА. Гасимов не мав жодного досвіду у сфері екології, а у державній службі й поготів. Та це не завадило йому будувати кар'єру, і вже в кінці 2018 року, ближче до президентських виборів, Гасимов залишив посаду керівника управління, щоб очолити Державну екологічну інспекцію Карпатського регіону. Так, робота в ОДА для бізнесмена, нееколога стала успішним стартом у здобутті знакової і дуже козирної посади в екологічній галузі. Однак команда голови ОДА виявилася нестійкою до випробувань,
| ПІДСУМОК
його соратники один за одним залишили кабінети адміністрації, а команда наступних почала формуватися уже із типових чиновників: голів РДА, керівників департаментів. Бізнесмени не готові були нести тягар бюрократичної машини ОДА, в час постійних реформ, безкомпромісної критики суспільства бути чиновниками їм виявилося не під силу. Доцільно відзначити, що при головуванні Олега Гончарука знакові управлінці адміністрації прилаштувалися або на вищі посади, або звільнилися. Йому не вдалося сформувати свою команду, деякі районні адміністрації відверто ігнорували роботу, єдиними точками співпраці був бізнес та спільні інтереси, але аж ніяк не вирішення місцевих проблем.
Закритість перед журналістами
Непублічність і слабкі ораторські здібності – це був явний недолік голови ОДА. Перші виступи рвали новинні стрічки. Олег Гончарук ніколи не погоджувався на інтерв'ю, не відвідував прямих ефірів, зрідка давав коментарі. Та це було на старті управлінської діяльності, за роки роботи він навчився виступати перед публікою, стримано себе поводити навіть з найбільш прискіпливими громадськими активістами та журналістами, а під кінець каденції усе частіше почав з'являлися в місцевих новинах та на пресконференціях. МІСТО | 11
ПОЛІТИКА
| ПІДСУМОК
Від Революції до війни
Варто визнати, що головування Гончарука не було легким, він заступив на посаду після Революції Гідності і перед початком війни. У його кабінет часто вривалися солдати з вимогою виділити землю, забезпечити виконання пільг. Його ненавиділи і критикували дружини та матері, бо він відповідав за виконання мобілізаційних завдань в області. Йому прийшлося навчитися працювати з ветеранами, волонтерами з найскладніших питань, та варто віддати належне, що проблеми, які торкалися війни, вирішувалися конструктивно і максимально ефективно. Івано-Франківська область є однією з найуспішніших в Україні з соціального захисту ветеранів і їхніх родин, великий і явний мінус – це невиконання мобілізаційних завдань. У мирній Галичині все важче було заставити чоловіків йти на фронт.
Невдало управляв
Нічого знакового при управлінні Олега Гончарука в області не відбувалося. Колегії, довгі паперові звіти, перерізання стрічок і зустрічі перших осіб держави. Гончарук був відверто невдалим керівником, він добре виконував поточні функції, та жодних знакових інфраструктурних проєктів в області не реалізував. Левова частка коштів з державного бюджету на будівництво доріг та добудову і ремонт соціальних об'єктів: дитячих садочків, лікарень, шкіл – залучалася завдяки нардепам. Усе відбувалося з політичним прицілом – комусь піар, комусь підряд, та ще й з розмахом на місцеві вибори до ОТГ. Витискали з бюджетних інвестицій все, що могли, але це аж ніяк не допомогло команді Петра Порошенка підняти його рейтинг на президентських виборах.
Без боротьби провалив
Олег Гончарук часто акцентував увагу на тому, що він представляє президента, хай яка критика була б на адресу гаранта, він готовий її приймати. Та як так сталося, що на президентських виборах у першому турі в Івано-Франківській області перемогла Юлія Тимошенко? А поразку Петра Порошенка у другому турі адміністрація і сам голова визнали, мабуть, швидше, ніж самі конкуренти. Без боротьби і без ілюзій на перемогу Олег Гончарук «злив» вибори минулого президента в області. Він не мав власної команди і, як показала виборча кампанія, не був командним політичним гравцем.
Лобіст невідомих
Призначення і головування Гончарука певною мірою досі залишається загадкою навіть для дуже обізнаних і проникливих експертів. Хто його пролобіював? Як з нульовим досвідом у державній службі йому вдалося протриматися стільки часу на посаді, при цьому потрапляти в рейтинги найкращих голів ОДА України? На яку структуру і вертикаль влади спирався, не маючи фактично своєї команди? Хто стільки років оберігав його на посаді? Хто стояв за головою ОДА?
Тут варто зазначити такі факти:
1. За його управління були скандальні розслідування щодо незаконного вивозу гравійної суміші, що здійснювався нібито з добрими намірами руслоочисних робіт. Контроль за виконанням робіт здійсню12 | МІСТО
вало Державне агентство водних ресурсів України в Івано-Франківській області під керівництвом Романа Михайлюка (нині Дністровське басейнове управління водних ресурсів).
2. При його каденції громадські активісти неодноразово вимагали зупинити вирубку лісів. Часто відбувалися гарячі засідання представників лісового бізнесу та активістів. Навколо посади керівника Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства тривала постійна боротьба. Зрештою структуру очолив Руслан Осташук, погоджений головою.
3. При панові Гончаруку відбулося зведення фортифікаційних споруд в Донецькій області. Обласні державні адміністрації мали певні ділянки робіт, які повинні були виконати за кошти держбюджету. В результаті Прикарпаття зажило лихої слави тим, що під час будівництва було привласнено понад 5 мільйонів гривень з бюджету, куратором будівельних робіт був профільний заступник голови ОДА Сергій Басараб. Військова прокуратура кілька років вела розслідування, і зрештою справа була передана до суду.
Без боротьби і без ілюзій на перемогу Олег Гончарук «злив» вибори минулого президента в області Олег Гончарук часто наголошував на боротьбі з корупцією, але це були пусті слова і ніщо інше. Всі кримінальні справи, відкриті щодо вивезення гравію, вирубки лісів, і навіть справа фортифікаційних споруд, яку вела військова прокуратура, стали типово статистичною звітністю для центральних органів, і ніхто не був покараний.
Олег Гончарук не фігурує в жодній кримінальній справі, але він не боровся і не перешкоджав, а просто толерував, і фактично тіньовий бізнес мав зелене світло на всі схеми і відкати. Олег Гончарук – це певний феномен управлінця, який зруйнував стереотипи державного представницького менеджменту. Висновок очевидний: управлінська вертикаль у сучасній Україні будується уже явно не за традиційними підходами, а базується на схемах, бізнес-інтересах і політичному лобізмі.
МІСТО | 13
ПОЛІТИКА
| ЗМІНИ
Святослав Никорович: «Моя політична місія – виховати нове покоління» Людмила Оленюк
Святослав Никорович – наймолодший депутат Івано-Франківської обласної ради. У свої 28 років народний обранець задумується про Верховну Раду України і має амбітні плани та бажання змін. «МІСТО» розпитало Никоровича детальніше про його роботу, прагнення та розчарування.
14 | МІСТО
ПОЛІТИКА
| ЗМІНИ
В Івано-Франківській обласній раді Ви наймолодший депутат. Стали ним у 24 роки. Чи не думаєте, що зарано пішли у політику? Все залежить від того, яке завдання ти собі ставиш. Я пішов у політику із журналістики і науки. До того я вчився в аспірантурі на викладача математики, мав захистити кандидатську дисертацію. І в цей момент якраз відбулася Революція Гідності. Тоді політика затягувала всіх, кому не байдуже майбутнє. Питання стояло так: або ти сам щось змінюєш, або обираєш того, хто може змінювати. Я не бачив навколо себе ідолів чи кумирів політики та змін. Тому вирішив пробувати щось робити самостійно. І люди мені повірили. Ми виграли вибори важкою працею, але без негативу.
Друге завдання – виправдати довіру людей. Для початку треба було розібратися, як працює обласна рада. Прочитав Закон України «Про місцеве самоврядування» і зрозумів, що він дуже недолугий. Є такі ситуації, із яких треба шукати креативні виходи.
Вигравши вибори у 24 роки, я розумів, що за п’ять років мені буде тільки 29, і стільки всього ще попереду… Відповідно, хочу показати себе в політиці як особистість, розвиватися. Кажуть, що треба самореалізуватися до 35 років, бо далі ти працюєш вже на здобутих знаннях. Тому ставлю собі дуже амбітні цілі і думаю, що вік не є перешкодою їхній реалізації. Навіть більше, я з кожним днем стаю досвідченішим. Це дається нелегко, але не уявляєте, яке отримуєш задоволення, коли бачиш результат. Зараз слова «депутат» і «політик» сприймаються негативно. Я не хочу, щоб із прізвищем Никорович вони так само звучали. Вважаєте, що молоді місце в політиці?
Безперечно, можу навести чимало аргументів. Проте потрібно вміти усе поєднувати. Проаналізувати і використати усе найкраще, що було до нас. Візьмемо, для прикладу, Польщу, від якої ми відстали на пів століття. Свого часу поляки також були бідні. Але саме завдяки молодим креативним політикам вдалося вивести свою державу вперед. Минулого року Ви одружилися, чи важко поєднувати сім’ю і політику? Чи вистачає часу?
У мене було життєве кредо: «Хочу, щоб мій син народився в інші країні». Я не встиг, бо дружина підкорила мене швидше, ніж я підкорив країну.
У політиці буває дуже важко. Особливо, коли ти зробив щось хороше, а тебе критикують за це. Тоді ти думаєш: для чого це все, адже можна просто жити і непогано заробляти, витрачати час і енергію на інші справи. Але потім розумію: з моїм характером не виїду звідси. Я дуже люблю місце, де живу. Івано-Франківщина для мене найкраща. І коли бачу, хто і як керує областю, мені важко довіритися їм. Я не можу лишити те, що почав. І дружина мене підтримує. Повірте, важко інколи по два-три дні не бачити чоловіка, думки можуть бути різні. Але у нас є довіра один до одного і розуміння. За ці кілька років в обласній раді Ви не розчарувались?
Гляньте, як у нас голосують за принципові питання. Наприклад, за звіт голови Івано-Франківської ОДА чи екологічні питання. От деякі депутати рвуть на собі вишиванки і кричать, що це продаж
держави, а потім тиснуть кнопку «за». Я б людям дуже рекомендував аналізувати голосування. Ніхто цього не робить. Ми керуємось емоціями, всіх зрівнюємо і не помічаємо багатьох речей. Таке і розчаровує. Але це все крапля в морі, бо я не йшов в обласну раду «зачарованим». У мене є більші розчарування, наприклад, коли ти намагаєшся щось зробити, робиш це, а збоку людина, яка ні за що не береться, просто шукає у тому негатив.
Один депутат в обласній раді нічого змінити не може. Моя політична місія – виховати нове покоління. Саме тому багато чого робиться для дітей. Мене інколи питають, навіщо таке робити, вони ж і так не голосують. Але я намагаюся мотивувати дітей, змусити їх мислити і розуміти, що саме вони можуть щось змінити. Це у перспективі дасть плоди, яких ми навіть не очікували. Один я змінити нічого не можу, але озвучую ті питання, ідеї і напрямки, які потім можуть дати коріння. Ви нагадали про звіти голови ОДА Олега Гончарука. Знаю, що
МІСТО | 15
ПОЛІТИКА
| ЗМІНИ
Ви вже другий рік не голосуєте за них. Чому так?
Я вважаю, що обласна державна адміністрація – слабкий орган виконавчої влади. Вона мала б діяти у всіх сферах і працювати на випередження будь-якої проблеми. Наприклад, ми маємо величезні кошти на дороги, але не маємо чіткої стратегії ремонту автошляхів. Все відбувається із політичних мотивів: є свій депутат чи кандидат – дорога робиться. І це лише один з прикладів, де є можливість щось змінити і зробити, але замість цього просто втрачаються можливості.
Крім того, якщо б адміністрація добре працювала, Петро Порошенко мав би в нашій області колосальний рейтинг, десь 80-70%. А цього немає, бо люди розчаровані і не бачать позитивних змін, які мали би бути після Революції Гідності. На початку каденції Олега Гончарука було багато скандалів ще зі старими чиновниками. І якісно нічого не змінилося. Не можу сказати, що все погано, але суттєвих змін, як і виправданих очікувань, не бачу. Не голосуєте Ви і за екологічні рішення, а з ними що не так?
Зараз назв фірм не згадаю, але майже всі мають одного-двох засновників із капіталом 10-15 тисяч гривень. Тобто є фірми-прокладки, які дивляться, чи є нафта і газ. Якщо є, вони передають землі в суборенду. Після цього реальна фірма вже починає справді видобувати і просто платить перший внесок. Виходить, що люди на рівному місці заробляють колосальні гроші. Чи правильно за такі рішення голосувати? Точно ні! Другий момент - такі речі треба зробити максимально публічними. Видобування нафти чи газу означає, що в певному населеному пункті буде порушена екологічна система. І фірма, яка береться за це, мала б заздалегідь повідомити, як компенсує наслідки. Все це повинно би бути максимально прозорим, щоб у нікого не виникало питань.
Та й екологічні наслідки практично неможливо подолати. От подивіться на Калуш і те, що там з кар’єром відбувається. Я не готовий брати на себе відповідальність за це. І поки немає чітких і зрозумілих правил гри, я не буду голосувати. В обласній раді Ви депутат від Богородчанського округу. На сесіях часто говорите, що Вам доводиться заспокоювати місцевих, щоб ті не перекривали дороги через їхній поганий стан. Але ж на одних обіцянках все триматися довго не буде. Що робитимете далі, якщо так і не ремонтуватимуть їх?
Це вже виглядає трохи смішно, коли ти, як папуга, кожного разу повторюєш одне і те саме. Перед Великоднем почався ямковий ремонт дороги, десь 300 метрів зробили і зупинилися. Я з громадськими активістами перевірив його якість. У деяких місцях ми просто виколупували пальцями асфальт, котрий був просто засипаний в болото. Після цього техніка не поверталася. Люди знову хочуть перекривати дорогу і дали певний термін для вирішення цього питання. Якраз мають відбуватися зустрічі і з дорожниками, і з богородчанцями. Спрогнозувати, чим все закінчиться і чи не будуть це сприймати як певну політичну акцію, важко. Та дороги в Богородчанах не роблять тільки із політичних мотивів. Колись була ідея ремонтувати їх перед виборами в ОТГ, бо думали, що ті відбудуться у 2018 році. Влада вважала, що 16 | МІСТО
це буде удар по електорату. Та вибори не відбулись, і доріг немає. Тепер чим далі, тим ситуація гірша.
А ще наш народний депутат забув про свій округ і не лобіює інтереси виборців. Дорога в Богородчанах приблизно коштуватиме 40 мільйонів гривень: 20 мільйонів – сам ремонт і 20 мільйонів – екологічні кошти для перенесення комунікацій. На це грошей точно немає в обласному бюджеті. Тому ми стали заручниками недолугості провладних партій. І зараз, повірте, я підтримаю агресивні протестувальні дії. Бо три роки говорити одне і те саме, ставати посміховиськом не хочу. Якщо ми дамо команду «фас», буде ситуація така, як у Делятині свого часу. Я більше зупиняти людей не буду, не бачу причин, щоб це робити. Недавно депутати проголосували за нові правила входу до адміністративної будівлі. Ви знову ж таки не підтримали це рішення. Як Ви думаєте, для чого ця зміна правил, невже посадовці і депутати чогось бояться?
У мене таке ж питання до них, як і у вас. Я не голосував за це і не розумію, навіщо ховатися. Якщо ми протягом стількох років війни не думали про безпеку, навіщо це робити зараз. Правда, на засіданні сесії мають бути певні правила. Але мені приємно вийти із зали і зустріти свого виборця, поговорити із ним. Для себе я не бачу жодних загроз, але якщо хтось чогось боїться, він розуміє чому. В Україні триває перехід церков УПЦ (МП) до ПЦУ. На Богородчанщині це питання стояло доволі гостро, адже чи не найбільші скандали Прикарпаття щодо цієї ситуації відбулися саме там. Мова йде про село Похівка та Домініканський костел у Богородчанах. Ви досить активно виступали за перехід церков. Яка зараз ситуація із цим зараз?
Якщо хтось і скандалив, то прихильники Московського патріархату. Ми були спокійні. Але чому ми в себе вдома мали жити за чужими правилами?
Ситуація із Домініканським костелом неоднозначна. Є страх втратити пам’ятку архітектури. А сам перехід громади відбувся, ми ніяк на нього не впливали, то було бажання людей. Так, як і в селі Похівка. Для мене, як для людини, яка вчиться бути державотворцем, важливим є те, щоб у нас не було п’ятої колони. Тому логічно, що коли люди виявили бажання перейти з УПЦ (МП) до ПЦУ, я зробив все, щоб їхні права не порушили. На мене представники Московського патріархату навіть написали заяву в поліцію. Я дав пояснення, і мене більше ніхто нікуди не викликав.
Щодо Домініканського костелу, то міжконфесійна боротьба триває. Та сподіваюся, що Бог дасть всім розуму. Надіюся, що ця пам’ятка стане об’єктом об’єднання, а не суперечок. Але зараз не треба говорити, а просто робити все, щоб люди не пересварилися. Ви плануєте балотуватись до Верховної Ради України? Які у Вас очікування на ці вибори?
Розмови про Верховну Раду ведуться вже понад рік. І впродовж цього часу говорять, що я буду балотуватися. Є багато факторів, чому не можу балотуватися, є чимало, чому можу. Наразі, хочу подивитися, чи люди готові голосувати за мене такого, яким я є. Якось я відвідав населені пункти, які представляю як депутат в обласній раді. Виборці запевнили, що
ПОЛІТИКА
мене підтримають. Але вибори до Верховної Ради – недешеве задоволення. Я буду мірятися з опонентами ідеями, а вони зі мною – грошима. Питання, що з цього виграє? Ви вже кілька разів згадали про амбітні ідеї. Що маєте на увазі?
Амбітна ідея – це щаслива Україна. Так, це держава, у якій комфортно жити нашим батькам. Немає часу чекати, щоб якесь наступне покоління жило інакше. За 28 років незалежності тільки говорять, що все робиться, аби молодь потім жила краще, ніж ми. Однак те покоління «щасливчиків» чомусь ніяк не народиться. Треба робити все і зараз, щоб покращити умови життя у теперішньому, а не в абстрактному майбутньому.
Для цього передусім маємо змінити державну систему. Сьогодні місцеве самоврядування апріорі корумповане. От є 60 депутатів, які витрачають свій час на голосування, зустрічі з виборцями і так далі. А зарплати чи компенсації вони ніякої не отримують. То яка у них мотивація? Здебільшого вони йдуть захищати власний бізнес. Я думаю, що кількість депутатів треба зменшити і дати їм зарплату. Також треба вдосконалити декларації про доходи. Наприклад, виїжджаєш за кордон і маєш про це повідомити. Крім того, треба сказати, скільки грошей з собою повіз і скільки повернув. Також треба повністю змінити економічну модель держави. Зараз у нас стимулюють до корупції. Наприклад, чому ми в Україні купляємо закордонні
| ЗМІНИ
меблі? Невже комусь дешевше возити до нас меблі, поки у нас рубають дерева? Це не нормально. Можна зробити дуже просту річ – заборонити експорт деревини, зробити нульові кредитні ставки для тих, хто хоче займатися меблевим чи переробним бізнесом. Якщо дати людям гарантії, що вони будуть віддавати свій кредит п’ять або десять років, то ситуація зміниться.
Також я б забрав у депутатів можливість вирішувати, куди мають йти ресурси. Нам треба прийняти закон про лобізм. Якщо депутат лобіює зміни до продажів нафти, бензину чи газу, а йому за це платять, то треба такі речі декларувати. Тоді люди точно знатимуть, що то за депутат. А сьогодні у нас це все тіньові схеми, і ніхто точно не знає, хто стоїть за тими обранцями.
Висновок: спершу потрібно прийняти закон про лобізм, забрати у депутатів ресурси і змінити виборче законодавство. Ці три речі і поміняють країну. А чи задумувались Ви про те, щоб йти на другий термін в обласну раду?
Я пішов у політику не для того, щоб з неї піти. Йшов, щоб за п’ять років стати політично підкованим, грамотним і бути корисним людям, яких представляю. Та чи існуватиме далі обласна рада, адже відбувається реформа децентралізації? Ще не відомо, який буде устрій у державі. Але точно можу сказати, що буду балотуватися, якщо громада того захоче.
фото: Тарас Волошин МІСТО | 17
ПОЛІТИКА
| КОМЕНТАРІ
Потрібні нові, професійні й незаплямовані Світлана Лелик
Президентські вибори показали, що в українському суспільстві є запит на нові обличчя у владі. Чи багато їх з’явиться до парламентських виборів? Зокрема, які нові люди потрібні Прикарпаттю?
18 | МІСТО
ПОЛІТИКА
| КОМЕНТАРІ
Святослав Никорович,
депутат Івано-Франківської обласної ради
Питання складне, бо маємо брак якісних кадрів на всіх рівнях, особливо що стосується державної служби.
Треба дати чітку дефініцію, що таке нове обличчя. Це людина, яка не була у владі чи взагалі не була у політиці? Якщо ми зараз маємо запит на нові обличчя у Верховну Раду, то треба усвідомлювати, що ці люди мають займатися законотворчістю. Вони повинні розуміти, як працює державна система. До прикладу, такі нові обличчя, які були на минулих виборах, як-от козак Гаврилюк й на кшталт того, себе не виправдали. Тому суспільство має чітко сформулювати, що таке нове обличчя. Бо інколи можна купитися на дуже яскраву картинку, а всередині, на жаль, гнило.
Місту, області, країні потрібні фахівці, професіонали, технократи. Ті люди, які зуміють зробити дієву систему законів і почати працювати за ними, заробляти.
Володимир Калин,
продюсер журналів «Like», «МІСТО»
Хто ці нові обличчя у нас в області? Вибори вже близько, проте немає чіткої інформації, хто балотуватиметься. Кожен зважує свої шанси.
Думаю, на цих виборах буде надзвичайно багато старих кандидатів, а нові політичні сили, як-от «Слуга народу» чи партія «Голос», будуть пробувати задіяти людей, які не заплямували своєї репутації.
Юрій Козакевич,
засновник Прикарпатського індустріального парку «Аркан», співзасновник громадської ініціативи «Франківськ, який треба берегти». Принцип новизни не має бути визначальним. Найголовнішим є фактор фаховості й компетентності. Передусім увага парламентарів повинна зосередитися на законотворчій роботі та економіці.
Всі інші речі також важливі, але якщо в державі не буде верховенства права і якщо країна, регіон, область, місто не почнуть заробляти й ставати прибутковими, то принцип «нова людина» чи «не нова людина» буде не важливим. Через пів року нам може захотітися ще новіших, і в цьому всьому ми можемо потонути.
Підростає нове покоління виборців. Воно має своє дуже прогресивне бачення того, як повинна розвиватися країна. Цьому поколінню і, скажімо, людям мого віку старі політики набридли достатньо. Це відчувалося ще на Майдані, коли їх не хотіли бачити ні на сценах, ні на якихось зібраннях. Але вони професійно вміли виживати і в тій ситуації знову потрапили до парламенту.
Думаю, що все-таки нові обличчя будуть з’являтися і потенціал для цього є. Він був створений великою мірою завдяки активності громадянського суспільства останніми роками. Ми побачили активістів, які готові брати на себе відповідальність за зміни тут, на місцях, і загалом зміни на державному рівні.
Масово й глобально в один день все не зміниться, бо, напевно, старі партії будуть активно боротися, до того ж вони знають, як це робити. Але поява нових облич передбачувана. І ми їх побачимо. МІСТО | 19
ПОЛІТИКА
| КОМЕНТАРІ
Мирослав Кошик,
інформаційний аналітик
Нових облич з’явиться багато, тому що попередні президентські вибори показали, що народ їх вимагає. Погані вони чи ні, досвідчені чи не надто – це виявилося не таким суттєвим.
На Прикарпатті буде 60% нових облич, проте не факт, що по мажоритарних округах не підуть знову старі політики, хоч, можливо, вони будуть балотуватися від інших політсил або як самостійники.
Андрій Фармуга, політолог
Дійсно, запит на нові обличчя у владі існує. І власне, ми вже бачимо, що вони з’являються як в політичній партії, яка стоїть за новообраним президентом, так і в партії «Голос» та інших проєктах. Але тут важливо не перегнути палицю, бо з того, що тільки заради нових облич набиратимуть людей, які будуть непрофесійні в тих сферах, якими би вони мали потім керувати, може не вийти нічого доброго.
Тарас Прохасько, письменник
Мені здається, що хай які були б нові обличчя, сенс полягає в тому, що в Україні нема нових джерел їх з’яви. Нові обличчя будуть, але вони будуть реплікацією якихось старих існуючих політичних сил. Я не вірю в те, що з’являться люди, які не пов’язані з будь-якими політичними силами, які були перед цим. Я не бачу ні в Україні, ні на Прикарпатті людей, які з’явилися самі по собі. Те, що називається самозро20 | МІСТО
блені. І вони в будь-якому випадку користуватимуться ресурсами якихось вже існуючих політичних угруповань. Звичайно, вони будуть новими і буде багато людей, які ніколи перед тим не з’являлися, проте вони так чи інакше все-таки будуть системними.
Якщо і буде кілька зовсім нових людей, які не належать до жодних попередніх сил, то вони або пристануть до якоїсь новоствореної, або система їх виштовхне.
Оксана Мельник, маркетолог, бізнес леді
Українці хочуть нових облич у політиці, це показали 73% проти старої влади на президентських виборах (саме не за нового президента, а проти прогнилої влади). Корупція «зашкалює» від найнижчих місцевих рівнів до найвищих, де панують мільярдні схеми відкатів і розкрадання бюджету. Люди очікують на диво, бо лише воно допоможе. Диво чи великий стрибок, оскільки малими кроками вийти з нашої ситуації не вдасться.
Політиці потрібні люди дії, досвідчені й обов‘язково з національною ідеєю, бо «заробітчани» при владі довели ситуацію в країні до жалюгідного стану. Але питання, чи дійсно свідомі й адекватні українці підуть у владу? Також «старі кадри» не відступатимуть і під своїми прапорами просуватимуть патріотів, героїв і т. д., щоб за наявної виборчої системи забезпечити прохід у Верховну Раду своїх корумпованих старих лідерів. Нові назви партій – це не нові партії і обличчя. Хочеться реваншу, але для цього треба, щоб громадяни дуже відповідально підійшли до вибору кандидатів, а не піддавалися інформаційним маніпуляціям. І, звичайно, хочеться бачити при владі більше жінок.
МІСТО | 21
ВЛАДА
| СЛІДСТВО
Журналістська (не)безпека Журналіст – не просто професія. Це стиль життя, пов’язаний із резонансними справами, акціями протесту, заворушеннями. Випадки погроз, нападів, спроб перешкодити журналістській діяльності в Україні непоодинокі. Чи здатна правоохоронна система захистити журналіста й забезпечити належне розслідування?
22 | МІСТО
ВЛАДА
19 березня до Івано-Франківська приїхав Петро Порошенко. Під час виступу музичного гурту, що був запрошеним гостем, на Стометрівці почалися заворушення. За офіційними даними поліції, сутичка сталася між двома групами осіб. «Правоохоронці вчасно відреагували і припинили правопорушення, розмежувавши учасників конфлікту», – зазначили у пресслужбі поліції Івано-Франківщини. Що за дві сили – не конкретизували.
Тоді на Стометрівку з протестом вийшли «Нацдружини», до них наблизились молодики в цивільному та поліція. Почалися сутички. Журналіст видання «МІСТО» перебував в епіцентрі конфлікту. Коли все стихло й поліція зробила коридор, він знімав таку групу молодиків. Вони стояли спинами до камери. «Одному з них це не сподобалося, він захотів мене вдарити, але йому це не вдалося. Замахнувся знизу рукою, однак я відійшов. Чоловік побачив, що я його далі знімаю, й вибив телефон з рук», – розповідає потерпілий Андрій Шкварла. Журналіст підняв пристрій і продовжив зйомку. Молодик вибіг з натовпу, вибив телефон і розтрощив ногою. З пристрою велася пряма трансляція. Під прозорим чохлом телефона було журналістське посвідчення, яке було помітним і випало з чохла. Журналіст не постраждав. Одразу звернувся до правоохоронців, написав заяву, надав свідчення та віддав пристрій на експертизу. Поліція переглянула відео, що було зняте на телефон, та розшукала нападника – чоловік місцевий, є жителем Івано-Фран-
ківська. Правоохоронці повідомили, що викличуть журналіста для впізнання. Далі в справі настало затишшя.
Порушник має сказати, що напав на журналіста
За фактом пошкодження мобільного пристрою правоохоронці відкрили кримінальне провадження. Однак поліція не розглядає це як напад на журналіста. Мовляв, журналіст не мав на собі розпізнавальних знаків і не представлявся, що він зі ЗМІ. Тому порушник не знав, що вибиває телефон з рук журналіста.
Молодик вибіг з натовпу, вибив телефон і розтрощив ногою. З пристрою велася пряма трансляція. Під прозорим чохлом телефона було журналістське посвідчення, яке було помітним і випало з чохла «Заявник не був ідентифікований як журналіст, на ньому не
| СЛІДСТВО
було ні бейджика, ніде не було напису «Преса». Особа, яка вчиняє протиправні дії, повинна бачити, що це журналіст. Якщо людина це усвідомлює, це інша правова кваліфікація – стаття 171», – зазначив Ігор Максимів, заступник начальника поліції Івано-Франківщини. У разі підтвердження, – коли порушник заявить про те, що хотів зашкодити журналістській діяльності, – злочин буде перекваліфіковано.
Для уникнення схожих ситуацій поліція Івано-Франківщини роздала жовті жилети з написом «Press» – для того, аби журналісти були помітними на масових заходах. А очільник поліції області Володимир Голубош запевнив, що розслідування буде об’єктивним.
До речі, за останні п'ять років на Івано-Франківщині було 13 випадків нападу на журналістів, всі справи були закриті за відсутності складу злочину.
За справу взялися лише після клопотання адвоката
У кінці травня адвокат потерпілого надіслав до поліції клопотання, у якому попросив повторно допитати журналіста «МІСТА», долучити до матеріалів досудового розслідування підтверджувальні документи про те, що постраждалий є журналістом, провести огляд відеозапису, встановити розмір матеріальної шкоди, пред’явити для впізнання потерМІСТО | 23
ВЛАДА
| СЛІДСТВО
пілому особу нападника і відшукати, допитати очевидців події. «Після проведення всіх необхідних слідчих дій вирішити питання про перекваліфікацію кримінального правопорушення з ч. 1 ст. 194 на ч. 1 ст. 171 Кримінального кодексу України», – йшлося у тексті клопотання. Після його розгляду журналіста видання «МІСТО» викликали на допит. Володимир Калин, продюсер журналу «МІСТО», не сподівається, що поліція перекваліфікує цей злочин як напад на журналіста. Особливо після того, коли головні поліціянти заявили на камери: «Якщо порушник сам прийде і заявить про те, що мав намір напасти на журналіста, тоді ми це визначимо як напад на журналіста».
«Було чудове шоу з роздаванням жилетів, після якого здалося, що поліція контролює цю справу. Але коли поспілкувався з адвокатом, то зрозумів: станом на початок червня справа жодним чином не рухалася. Уявіть собі, інцидент стався ще на виборах президента й був резонансним. Я не говорю про те, що поліція мала б розглядати цю справу як напад на журналіста. Натомість до справи взялися тільки після втручання нашого адвоката. Якщо такі резонанси не розслідують, то що говорити про інші злочини», – підкреслює Володимир Калин. Редакторка сайту «МІСТО» Євгенія Ступ’як зауважує: редакція не розуміє позиції правоохоронців у цій справі. Адже з самого початку поліція заявила, що не може розглядати цей інцидент саме як «перешкоджання журналістській діяльності», бо, мовляв, на потерпілому в той момент не було знаків ідентифікації як журналіста.
«Керівник обласного управління поліції навіть зібрав пресконференцію, де всі поговорили-побалакали про ті всі аспекти ідентифікації, представникам ЗМІ навіть роздали жилетки з написами «Преса» (ми, до речі, їх 24 | МІСТО
чемно вдягаємо на масові заходи). Але на цьому справа зупинилася, принаймні так видається з нашої точки зору. Факт перший – є справа за статтею «Умисне знищення чи пошкодження майна», і ще у березні нам повідомили, що підозрюваного розшукали. Факт другий – лиш після клопотання нашого адвоката, у якому він цікавився ходом справи, а сталося це у кінці травня, потерпілого викликали на допит і на упізнання (за фотографією). М'яко кажучи, ми трохи спантеличені таким ходом справи», – резюмує Євгенія Ступ’як.
Напав, бо не хотів, щоб його знімали
Артем Мікіш, заступник начальника слідчого управління Головного управління поліції в Івано-Франківській області, розповів про слідчі дії, що ведуться станом на 13 червня. «Встановлено особу, яка пошкодила мобільний телефон журналіста. Проведено впізнання нападника за фотознімком, призначено експертизу телефону для визначення його вартості та розміру завданих матеріальних збитків», – роз’яснює Артем Мікіш. Під час допиту нападник пояснив поліцейським мотиви свого
вчинку. Він не є публічною особою й не бажав, щоб його знімали. Чоловік визнає свою вину й бажає відшкодувати збитки.
Головні поліціянти заявили на камери: «Якщо порушник сам прийде і заявить про те, що мав намір напасти на журналіста, тоді ми це визначимо як напад на журналіста» Ми запитали й про те, чому так довго триває слідство. На це Артем Мікіш пояснив: увесь цей час встановлювали особу нападника. Підозру йому ще не оголосили.
Згідно з частиною 1 статті 194 Кримінального кодексу України нападника можуть покарати штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, чи громадськими роботами на строк від 120 до 240 годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той же строк.
МІСТО | 25
ВЛАДА
| СЛУЖБА
Чи змінює українська армія хлопців? Вікторія Пасайлюк
«Іди в армію, там зроблять з тебе мужика!» Як часто доводиться нам чути це про службу в ЗСУ, якої сьогодні сторониться чи не кожен другийтретій хлопець. Чи й справді армія така жорстка, як про неї говорять? Чи стають інакшими юнаки після проходження військової служби і чи змінюється з розвитком технологій сама армія? Це журналісти «МІСТА» з’ясовували у самих хлопців, які служили у різні часи. 26 | МІСТО
ВЛАДА
1998
Микола Ленивцев, служив у 1998 році.
Спершу півтора року Микола ніс службу у Львівській області, в містечку Самбір. Потім – в Івано-Франківську. «Спочатку не дуже хотів, але знав, що треба служити. Назад дороги не було», – розпочав свою історію чоловік.
З дідівщиною в ті часи вже потроху боролися, але деякі прояви все одно були. Офіцери слідкували за цим – збирали новобранців і розпитували, чи старші по службі не ображають. Але незважаючи на перевірки, молоді часто виконували ту роботу, яка була в обов’язках старших. Наприклад, якщо в наряд потрапляли разом, то старші спали, а молоді несли службу. Випадки побиття в армії траплялися, проте зрідка. В їдальню завжди перші заходили старші по службі. Якщо вранці взимку прапорщик давав команду на прибирання території від снігу, то йшли молоді. Як і тоді, коли треба було щось робити в дощову погоду.
Микола зізнається: коли служив на Львівщині, випадки дідівщини траплялися частіше. Адже тоді в Івано-Франківську утворився штаб армії, часто приїжджали з перевірками, тож дідівщини було менше.
Проте чоловік не шкодує, що свого часу проходив військову службу. «На мою думку, служити – не найгірший варіант. Армія загартовує молодих хлопців. Щоправда, зараз призивають у 20 років, а тоді – у 18», – акцентує він.
2008
Анатолій Купчак, служив у 2008 році.
Анатолій пішов служити у 18 років. Хотів цього. Рік був у 80-му окремому аеромобільному полку. Зізнається, спочатку думав, що не витримає фізичного і морального навантаження, але з часом звик. Каже, що не відчув дідівщини, з цим було дуже строго. Вважає, що армія змінила його на краще – завдяки фізичним навантаженням тіло стало сильнішим, моральні навантаження загартували волю і віру в свої сили.
Військова частина була найбільш елітною в Західній Україні, тому і підготовка солдатів на високому рівні. Чоловік розповідає, що після служби в очах друзів і близьких він сильно піднявся, тому що пройшов такий вишкіл. У 2014 році Анатолій вдруге пішов добровільно
| СЛУЖБА
служити – спочатку в добровольчий батальйон, потім – мобілізація, далі й до цього часу – за контрактом.
«Сказати, що я хотів служити в ЗСУ, не можу, просто так склалась ситуація в країні, – ділиться Анатолій. – На війні служба зовсім інша, підготовка солдатів надзвичайно низька, все опирається на попередній досвід військовозобов'язаних. Головні завдання – це виконати наказ і залишитися живим. Служба на війні дуже важка. Немає нормального сну, надзвичайне моральне навантаження. Ніколи не знаєш, що буде через кілька хвилин».
Якщо вранці взимку прапорщик давав команду на прибирання території від снігу, то йшли молоді. Як і тоді, коли треба було щось робити в дощову погоду Чоловік також розповідає, що помічає, як кардинально міняється ставлення людей до тих, хто повернувся з війни: з’являється осторога і навіть побоювання. «Багато людей вважають нас неурівноваженими», – каже Анатолій.
2018
Степан Андріїв, служив у 2018.
Хлопця призвали на службу в кінці 2018 року як офіцера запасу.
Степан розповідає, що хотів служити, знав, що піде, ще за три місяці до призову. Спочатку його відправили на тримісячні курси перепідготовки та підвищення кваліфікації у Харків. Після цього розподілили у 703-й окремий Вінницький полк оперативного забезпечення у м. Самбір.
Хлопець розповідає, що служиться йому непогано. Режим практично робочий – з 8:45 до 18:00. Живе на орендованій квартирі. Товариші свідомі, співпрацюють, незважаючи на звання. Непорозуміння спочатку, може, і трапляються, адже люди є різні і характери також, але це залагоджують одразу ж офіцери задля запобігання конфліктних ситуацій. Переважно стосунки визначає займана посада. МІСТО | 27
ВЛАДА
| СЛУЖБА
Забезпечення військових на достатньому рівні, каже Степан, окрім окремих випадків, і акцентує на забюрократизованості армії: «Кругле – носиться, а квадратне – котиться. Простіше кажучи, Українська Паперова Армія. Звісно, що не без грішків. Якщо брати забезпечення обмундируванням – то берци, які видають, годяться тільки для… Ні для чого не годяться. Це як метод каторги: важкі, жахливі, ноги не дихають. Колишні совдепівські, звичайні, з чорної шкіри, – і ті були кращі за сучасні… Більшість скаже: «Піди і купи собі інше». Але для чого ж я маю купляти, коли держава має забезпечувати?»
У частині, де служить Степан, ставлення до солдатів більш ніж лояльне. Проявів дідівщини, зауважує, немає: «Якщо чесно, у війську дуже багато залежить від самих людей. Тобто, якщо командир полку – свідомий і мислить логічно, то все у частині гаразд. А якщо якийсь затятий фанатик – тоді біда. Фанатики позбавлені логіки, а відповідно, логічного мислення, що приводить до нелогічних вчинків та завдань».
Хлопець каже, що йому служба надає більшої впевненості в собі та розвиває здатність імпровізувати. Степан стверджує, що армія все-таки змінює. За собою помічає, що став нервовим і недосипає. Цю нервовість також помічають і люди навколо. Проте хлопець не пожалів, що пішов служити.
Тобто в усіх складається по-різному: когось армія загартовує, когось ламає; у когось в частині дідівщина проявляється більше, в когось менше; хтось після служби змужнів і тілом, і духом, хтось став нервовим. А для повного бачення картини і для порівняння 30 років української армії «МІСТО» розшукало чоловіка, який служив і задовго до 1998, і в 1998, і в 2008, і в 2018, і зараз служить.
Сергій Петренко почав служити ще в 1993 році. Спочатку в Чернівцях, потім у Кам’янці-Подільському. З 1995 і до цього часу служить за контрактом в Івано-Франківську.
Чоловік розповідає, що на строкову йшов досить спокійно (хотів чи не хотів, питань не виникало – треба), хоча навкруги ходили страшилки про дідівщину. Якраз в ті часи застав розвал Союзу. Ще служили росіяни, кавказці, але вже небагато (може, гадає, відбір був жорсткий у підрозділ зв'язку).
Після «цивілки», каже Сергій, організм перебудовується повністю на умови проживання в казармі: підйом о 6:00, відбій о 22:00, наряди, варти, роботи. Звідси недосипання, втома. Легко не було. Як казали хлопці: «Попав ногами в маргарин».
А на контракті, порівнює чоловік, військовий живе вдома, ходить на ранішнє шикування, виконує різні завдання: наряди, варти, службові відрядження. Але ж повертається додому, а не в казарму – це величезний плюс.
На «срочці» молодому солдатові важко морально, бо перші пів року він ніхто – «дух». Хоча в усіх різні ситуації. Треба знайти золоту середину, розмірковує чоловік, аби зі старшими по службі не заїдатися, і зі своїм призовом, і з офіцерами, і прапорщиками. Це потім в житті стає в пригоді.
На хлопців військова служба впливає по-різному: одних армія розгальмовує, інших, навпаки, затискає Сергій каже, що на хлопців військова служба впливає по-різному: «Одних армія розгальмовує, інших, навпаки, затискає. Мені пощастило в усіх аспектах, коли я був солдатом. І з «дєдушками», і зі своїми було комфортно. З офіцерами і прапорщиками теж більш-менш. На контракті легше, бо ти прийшов підготовленим спеціалістом. Тебе вчити не треба – заліз в станцію і працюй. Певний час до тебе придивляються, ти придивляєшся, працюєш на себе».
Про завжди актуальну проблему дідівщини має свою думку: вважає, що нікуди таке явище не пропало, нестатутні відносини між військовослужбовцями були, є і будуть. Тільки різною мірою це проявляється. Коли багато молодих, то легше ділити обов'язки: прибирання казарми, кубрика, території. Погано, коли старих багато, а молодих майже нема.
«У навчанні ми всі були однакові, нами керували сержанти – вони були царями і богами, – розповідає Сергій. – Але не дозволяли собі знущань, які відбуваються в бойових частинах. Відбій-підйом за 45 секунд, різні дрібниці».
А в той же час поверхом нижче, пригадує Сергій, була комендантська рота. То був не учбовий, а бойовий підрозділ. Там молодим не заздрив ніхто. Вони після вечері в автопарку мили всі автомобілі, які виїздили на маршрут, потім йшли в казарму і підшивали «дідам» комірці. Також прибирали і застеляли ліжка за всіма.
1998-2008-2018 28 | МІСТО
На контракті, наголошує Сергій, такого немає. Хоча до молодого покоління теж придивляються ретельно. Ну, може кілька разів на вихідні сходити в наряд – як молодий. Але раніше, зауважує, на контракт брали тих, хто пройшов «срочку», і вони розуміли стан справ.
ВЛАДА
| СЛУЖБА
«Солдатом взагалі важко бути. Відірвали від мамки, від друзів, від домівки... Бували відпустки на кілька днів як заохочення. Та і служили вже не по всьому Союзi... Батьки приїздили час від часу. Але водночас було і цікаво, – згадує Сергій свій солдатський побит. – Я, наприклад, засвоїв кілька військових спеціальностей. На контракті вони знадобилися».
Як розповідає військовий, перші роки контракту були найлегші. Тоді ще були пільги (багато хто йшов в армію, аби отримувати пайок, оплачувати половину комуналки, безкоштовно їздити у відпустку із родиною). Тепер пільги призупинені. Чоловік стверджує, що в армію обов’язково треба йти. В більшості випадків вона змінює на краще. Дехто вважав і вважає, що то був дарма втрачений час. На його думку, це не так. Людина виробляє імунітет до образливих слів, дій, стає трохи загрубілою, але навчається давати відсіч, самоконтролю, самодисципліни, комунікативних навичок, розвиває самоповагу.
Також він вважає, що на нормальну державну роботу не беруть тих, хто «срочку» не служив, і розповідає про випадок зі свого життя. Після армії два роки перед контрактом Сергій працював в організації, йому треба було їздити по області, розвозити різні документи. Також їздили до Києва. Мав зброю для самозахисту і захисту кореспонденції. Сергіїв товариш дуже захотів і собі такої романтики. Проте на співбесіді йому відмовили. Тому, що не служив. Сергій переконаний, що змінився після армії. Друзі, мама (особливо мама) казали, що після строкової служби подорослішав, зміцнів, змужнів. Правда, став трохи «психом», як мама помічала. Просто дуже багато за два роки було побачено, пояснює чоловік. А контракт, вважає, міняє його постійно з 95-го. «А як змінилося ставлення людей до мене, ви навіть не уявляєте. Я в 20 років уже мав статус «старший мужик після армії». Сусіди, знайомі, друзі трохи заздрили (особливо ті, хто не служив). Бабульки біля під'їзду казали: «Маладєц!» А як пішов на контракт, то взагалі, як бачили у формі – впадали в екстаз», – з гумором розповідає Сергій. Чоловік, який служив в армії протягом тридцяти років, який бачив немало різних ситуацій,
навчив немало солдатів, вважає, що українська армія за роки незалежності нашої держави змінилася дуже сильно. Міняються люди, техніка, стає інакшим ставлення суспільства і держави до військових, зважаючи на те, що ще років п'ять тому держава стояла до армії спиною.
Українська армія за роки незалежності нашої держави змінилася дуже сильно. Міняються люди, техніка, стає інакшим ставлення суспільства і держави до військових Звичайно, не оминає військовий зі стажем і проблем: «Коли я йшов на контракт, в мене приймали заліки зі спеціальної підготовки, я показував, що вмію. Був професійний відбір. Тепер запрошують усіх. Потім намагаються вчити. Не завжди успішно. Та й охочих йти на контракт все менше. Бо війна...»
Жити за статутом
Як бачимо, сьогодні ситуація з добровольцями на службу дещо критична. Спеціально для тих батьків, які бояться відпускати своїх синів в армію, «МІСТО» розпитало одного з солдатів про його щоденний розпорядок.
Станіслав Худак, служить з кінця 2018 року, розповідає, що в армії дні не проходять, а летять. Там немає крутих, бідних чи багатих – всі однакові. В армії починаєш цінувати ті речі, на які вдома навіть уваги не звертаєш. Головне завдання – жити за статутом.
А це значить:
06:50 – підйом заступників командирів взводу.
07:00-07:10 – підйом особистого складу.
07:10-08:00 – ранкова фізична зарядка.
08:00-08:30 – ранковий туалет, заправлення постелі (прибирання в казармі; казарма ділиться на кубрики, в кожному – взвод з 2030 хлопців).
08:30-08:50 – сніданок (в їдальню йдуть колонами, обов’язково в ногу і під рахунок; з їдальні – аналогічно і з піснею)
08:50-09:00 – підйом Державного Прапора України.
09:00-13:50 – навчальні заняття з предметів бойової підготовки, з них остання година – заняття з фізичної підготовки.
13:50-14:10 – зміна робочого одягу, чистка взуття, миття рук. 14:10-14:40 – обід.
14:40-15:40 – обідній відпочинок (сон).
15:40-19:20 – навчальні заняття з предметів бойової підготовки (чи це буде стройова, вогнева, бойова, чи просто самовдосконалення).
19:20-19:30 – чистка взуття, миття рук. 19:30-20:00 – вечеря.
20:00-21:00 – час для особистих потреб.
21:00-21:40 – час перегляду ТБ – інформаційних програм.
21:40-21:55 – вечірня прогулянка.
21:55-22:10 – огляд зовнішнього вигляду, тілесний огляд.
22:10-22:30 – вечірня перевірка.
22:20-23:00 – вечірній туалет. 23:00 – відбій.
Такий розпорядок переважно день за днем.
У неділю в частині грає музика з гучномовців. Якщо немає «зальотів», відпускають у звільнення. МІСТО | 29
ВЛАДА
| ОСВІТА
«Теремок» під загрозою Наталя Сербин
Кожна дитина в Україні має гарантоване законом право на дошкільну освіту. Фактично ж не всі діти мають змогу реалізувати своє право. Причина – дефіцит дитсадків. Івано-Франківськ стрімко розвивається, щороку кількість малюків зростає, щоб записати своє чадо в ДНЗ, батькам доводиться ставати на чергу одразу після народження дитини, але навіть це не є гарантією, що вона буде прилаштована. Та на цьому проблеми в дошкільній освіті не закінчуються. Часто дитячі заклади в поганому стані. Старі радянські будівлі потребують капітального ремонту та значних фінансових інвестицій. Міська влада Івано-Франківська потроху ремонтує старі садки та щороку відкриває нові. Часто ремонти у дитячих садочках зводяться до косметичних щорічних побілок, а в деяких ДНЗ досі пічне опалення. Де ж в цій багатосторонній проблематиці місце для безпеки дитини?
30 | МІСТО
ВЛАДА
| ОСВІТА
Безпека на папері
Щороку дошкільні навчальні заклади проходять перевірку Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Так, впродовж 2018 року інспекторський склад Івано-Франківського МВ У ДСНС України в області провів 30 перевірок дошкільних навчальних закладів на території міста Івано-Франківськ щодо додержання вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки.
Фактично в кожному з перевірених ДНЗ було виявлено низку порушень. За результатами перевірок інспектори склали та вручили керівникам ДНЗ відповідні акти та приписи про усунення виявлених порушень з терміном виконання три місяці.
А далі маємо цікавий факт: після проведених у 2018 році перевірок контроль за виконанням самих приписів це управління не здійснювало, тому відсутня інформація про стан усунення виявлених порушень. Виходить, що проведені перевірки – лиш статистка, всі приписи на папері. І тільки один дитячий садочок надзвичайникам впав в око. Мова йде про ДНЗ №5 «Теремок», що на вулиці Шевченка, 102. У садочку навчається 120 дітей з ранніми проявами туберкульозної інфекції, малими та згасаючими формами туберкульозу. Будівля ДНЗ – стара красива вілла в центрі міста, в самісінькому парку, а на додачу неподалік міське озеро – такий собі райський куточок. Однак віднедавна садочок намагаються закрити відповідно до рішень суду, і тільки завдяки активним батькам діти досі навчаються.
Основна причина – це порушення законодавства у сфері пожежної та техногенної безпеки. Отже, відповідно до проведеної перевірки був складений акт №78, в якому перераховані всі порушення в навчальному закладі:
•Будівля та приміщення не обладнані системами протипожежного захисту відповідно до ДБН В 2.556:2014 «Інженерне обладнання будинків і споруд. Системи протипожежного захисту»;
•Дерев’яні конструкції горища не піддані вогнезахисній обробці;
•Територія об’єкта, а також будівлі, споруди, приміщення не забезпечені відповідними знаками безпеки згідно з ДСТУ ISO 6309:2007 «Протипожежний захист. Знаки безпеки. Форма та колір»; •Не проведено замір опору ізоляції і перевірку спрацювання приладів захисту електричних мереж та електроустановок від короткого замикання;
•У приміщенні допускається використання газового обладнання.
На усунення порушень керівник навчального закладу мав три місці. Також цей припис був надісланий до департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради про виділення коштів на сферу пожежної безпеки в дошкільному навчальному закладі «Теремок». Департамент відреагував, і у листі-відповіді зазначено, що необхідні кошти для усунення порушень закладені в проєкті бюджету на 2019 рік. Однак така відповідь не задовольнила перевіряючих і вони звернулися в суд. ДСНС пройшло всі судові інстанції, рішення судів були неоднозначні, але остання інстанція таки задовольнила позов інспекторів.
«Теремку» не пощастило
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими і не підлягають задоволенню, тобто відхилив позов надзвичайників. Також суд взяв до уваги копію листа директора департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради від 27.08.2018 року №81. Однак апеляційний суд вважав рішення суду першої інстанції помилковим. Зрештою, судді дійшли висновку, що відсутність бюджетних коштів не звільняє дошкільний навчальний заклад від виконання імперативних норм протипожежного законодавства. Сама по собі відсутність коштів на забезпечення пожежної та техногенної безпеки, в тому числі й у зв’язку з відсутністю відповідного бюджетного асигнування, не може бути підставою для відкладення вживання заходів щодо усунення факторів, що можуть становити загрозу для життя, здоров'я громадян.
Проведені перевірки – лиш статистка, всі приписи на папері. І тільки один дитячий садочок надзвичайникам впав в око Тобто, лист від департаменту – це добре, але від цього ситуація не змінюється, тому надзвичайники й виграли суд. Звісно, у чиновників можуть бути на це об'єктивні причини і пояснення, але садочок працює уже не перший рік, і проблему опалення давно МІСТО | 31
ВЛАДА
| ОСВІТА
потрібно було вирішувати. Однак тільки зараз під тиском батьків і за значного публічного розголосу місцеві управлінці взялися до роботи.
Зроблені перші кроки до заміни пічного опалення, передбачені кошти на проєктну документацію системи опалення, а це близько 70 тис. грн. Попереду літо, і є всі умови для того, аби садок був обладнаний якісним, а основне – безпечним опаленням.
За словами директора міського департаменту освіти і науки Ігоря Максимчука, за результатами перевірок за 2018 рік у судові процеси потрапили 18 закладів освіти. Всі рішення судів були на користь освітян, крім ДНЗ «Теремок». Отже, дитячому садочку або не пощастило із суддями, або в чиїхось інтересах довести заклад до закриття. Що ж такого цінного є в «Теремку»? По-перше, дитячий садочок розташований в центрі міста. В розпорядженні ДНЗ є дві земельні ділянки: на одній розміщене основне приміщення, а от друга земельна ділянка, де відпочивають діти, – вільна (на протилежній стороні від ДНЗ). Дві земельні ділянки – це фактично комунальна власність, цільове призначення – освіта. Однак є невелике дивне «але»: згідно з реєстрами, зазначено, що право власності на вільну ділянку є приватне. Як земля, яка фактично закріплена за департаментом освіти, може бути приватною?
Працівник Івано-Франківського структурного підрозділу Головного управління Держгеокадастру 32 | МІСТО
в області Роман Джогола здивовано каже, що це може бути технічна помилка, хтось неправильно вніс інформацію в базу даних. Чому ж цю помилку ніхто не виправляє навіть зараз, коли стільки розголосу навколо ДНЗ? Час покаже.
Дитячому садочку або не пощастило із суддями, або в чиїхось інтересах довести заклад до закриття Та все ж таки ситуація має винятковий характер. Прикриваючись безпекою дітей, дії інспекторів і влади призвели до того, що в малюків, та ще й хворих, можуть забрати право на дошкільну освіту, а ДНЗ закрити. У цьому випадку тільки активність і згуртованість батьків дають результати. По-перше, департамент освіти взявся за заміну опалення, по-друге, батьки об'єдналися в активну спільноту, а це дає можливість контролювати ситуацію та швидко реагувати на будь-які ризики, які можуть в майбутньому виникати стосовно дитсадка. До того ж самі батьки разом із директоркою ДНЗ не стоять осто-
ронь і також діють: звернулися в суд, аби точно забезпечити дітям навчальний процес, і добилися результату. Так, Івано-Франківський окружний адміністративний суд частково задовольнив позовну заяву Дошкільного навчального закладу (ясла-садок) №5 «Теремок» про відстрочення виконання рішення (постанови) суду про закриття садочка.
«Ми просили строком на 6 місяців, але суд задовольнив до 14.10.2019 р.
Прикриваючись безпекою дітей, дії інспекторів і влади призвели до того, що в малюків, та ще й хворих, можуть забрати право на дошкільну освіту, а ДНЗ закрити Прийняте рішення означає, що міська влада Івано-Франківська тепер має можливість виконати свої обов'язки щодо фінансування робіт. Необхідний для цього час ми виграли», – зазначає юрист Іван Цебрій.
Як показує досвід, контроль – це важливо, бо, враховуючи, що ДНЗ має цінну землю, завжди можуть знайтись охочі її захопити. Беручи до уваги, як активно в центрі міста, зокрема і на вулиці Шевченка, зводять нові будинки, руйнують пам'ятки архітектури, при цьому порушують будівельні норми, потрібно бути пильними, аби раптом у центрі парку не виросла багатоповерхівка.
МІСТО | 33
ПРОЄКТИ
| БЛАГОДІЙНІСТЬ
Дім, де живе добро Світлана Лелик
У невеличкому селі Горохолина Богородчанського району розташований незвичайний двоповерховий будинок, який зібрав під своїм дахом жінок з нелегкими долями. Когось з них примушували зробити аборт, хтось втік від чоловіка-тирана, хтось залишився без даху над головою з маленькою дитиною. Тут, у реабілітаційному центрі матері та дитини, їм дають другий шанс на нормальне життя.
34 | МІСТО
ПРОЄКТИ
| БЛАГОДІЙНІСТЬ
Жінкам потрібен окремий простір
Будинком матері та дитини опікується згромадження «Cестер Служебниць Господа і Діви Марії з Матара», Чернеча Родина Воплоченого Слова, УГКЦ. Будівля видніється ще далеко з дороги – за вказівник велике й красиве панно Матері Божої. Не заблукаєш, бо й місцеві залюбки спровадять куди треба, а водій автобуса люб’язно зупиниться біля самих воріт. На території розкидані дитячі іграшки, але навколо ні душі, бо тиха година. Лише з вікна будинку виглядає чиєсь маля й махає рукою.
Нарешті у дверях гостей зустрічає сестра Марія Милостива. Нині вона тут за головну, бо настоятелька – сестра Марія Непорочна – поїхала з дітьми на табір до Франківська. Ще одна монахиня з дівчинкою на лікуванні. Сестра проводить усередину до кухні. Тут прохолодно, світло і якось святково.
Розповідає, що їхній Будинок діє з 2011 року. Тут допомагають матерям, які опинилися в нелегкій та кризовій ситуації.
Сестра Марія Милостива каже, що досі мами з дітками мешкали у Крихівцях – у Містечку милосердя Святого Миколая. Потім сестри побачили потребу в окремому будинку, бо таких потребуючих матерів ставало більше і їм був потрібен окремий простір, аби прийти до себе, відновитися.
Бог послав людей, які подарували будинок у селі Горохолина, а з допомогою благодійників змогли зробити ремонти, аби було затишно жити матерям та дітям Бог послав людей, які подарували будинок у селі Горохолина, а з допомогою благодійників змогли зробити ремонти, аби було затишно жити матерям та дітям.
За словами монахині, більшість жінок, які приходять до них, потерпіли від домашнього насильства. Це жінки різного віку, з різних куточків країни. Прихисток тут дають матерям із Львівщини, Закарпаття, Київщини, Буковини, Прикарпаття.
Матері, які проживають у будиночку, мають дотримуватись правил. Вони погоджуються доглядати за своїми дітьми і позбуватися шкідливих звичок. Всі жінки можуть перебувати стільки, скільки їм потрібно. Поки не будуть готові влаштувати своє життя самостійно. Комусь потрібно більше часу, комусь менше.
Школярі, дошкільнята й немовлята
Нині тут мешкає троє сестер, семеро матерів і 15 дітей. Удома не всі. Старші діти поїхали на табір. Залишилися лише малюки. По одному заходять у їдальню й з цікавістю розглядають гостей. Вітаються, знайомляться.
«Маємо сім школярів, один хлопчик-дошкільнятко, Оленці – 11 місяців, а найменшим – Наталочці та Андрійку – по вісім місяців», – рахує всіх сестра Марія Милостива.
Розказує окремо за трирічного хлопчика, який теж може йти в садок, але ще не говорить. Монахиня каже, що будуть займатися з ним й возити до спеціалістів.
«Його мама прийшла до нас, бо потерпіла від домашнього насильства, то можна уявити, що бачила та пережила дитина, – каже сестра. – Батько випиває. Мама залишилася без житла і дуже переживала, щоб через це у неї не забрали дітей. Маємо хорошого психолога, яка до нас приходить і часто влаштовує тренінги матерям. З дітками багато працює».
Мами також вдома не всі. Дві на роботі у Франківську. Сестра розказує, що одна їхня мешканка знайшла роботу через біржу й працює в дитячій лікарні. Ще одна молода мама закінчила Прикарпатський університет за спеціальністю «Дошкільне виховання», і її влаштували вихователькою.
Навчити бути в родині
Решта мешканок будинку пораються по своїх кімнатах. На кухні під співи гурту «Kazka» ґаздує Ірина. Нині її черга готувати вечерю. Звідти долинає запах чогось смачного й печеного. Всі мешканці будинку мають свій графік і дотримуються його – діти, мами й монахині.
«Готуємо для всіх, – розказує монахиня. – Стараємося навчити, як в родині, бо ми і є велика сім’я. Хтось з цих жінок ріс із бабусею, а хтось в інтернаті. Вони не бачили й не знали сім’ї. Стараємося навчити, аби не звикали до споживацького способу життя. Стимулюємо, аби вміли думати й піклуватися про інших». МІСТО | 35
ПРОЄКТИ
| БЛАГОДІЙНІСТЬ
Монахині підтримують зв'язок зі своїми підопічними, які влаштували своє життя поза центром, бо, як наголошує сестра Марія Милостива, вони вже їхня родина.
Розказує про одну маму зі Львівщини, яка мала проблеми з алкоголем. Заради дітей пролікувалась у спеціальному центрі й тримається – не п’є.
«Вона дуже любить своїх дітей, коли зрозуміла, що це її останній шанс, взялась за розум. Зробила все, аби бути з дітьми, – хвалить її Милостива. – Казала, що скоро відвідає нас».
Викинув вагітну вниз сходами
Нарешті з кухні виходить Ірина (імена всіх жінок змінено – авт.) й біжить дивитися, чи спить її маленька принцеса – Наталочка.
«Спить», – хрипло говорить Ірина, бо простудила горло. Розпливається в усмішці, коли показує на телефоні восьмимісячну донечку. Дівчинка на кожній світлині усміхнена на вісім зубів.
Ірина з Наталочкою приїхали з Києва і живуть тут вже пів року. Зі столиці у Горохолину їх направили з державного кризового центру. На жаль, там можна було бути лише три місяці, а тут, в сестер, термінів немає.
От тоді з двомісячною донькою й направили на Франківщину. Історія Ірини жахає. Її співмешканець одного дня просто спустив вагітну на шостому місяці жінку сходами з шостого поверху. Все через те, що вона перестала ходити на роботу й приносити гроші. Жінку одразу забрали в лікарню – в реанімацію. Дитина народилась недоношеною, тримали під ковпаком. На щастя, все обійшлося. Нині вони обоє живі, здорові, в безпеці і поруч з людьми, які їх ніколи не образять.
Ірина дуже щира, багато жартує. Каже, як донечка трошки підросте, то буде повертатися до столиці. Хоче влаштувати маленьку у садочок, а сама піти на роботу. Говорить: розуміє, що таких жінок, як вона, дуже багато і всім треба допомогти. На жаль, схожих кризових центрів небагато, а таких, як у сестер, – одиниці.
Мама-квочка і малий дяк
До їдальні заходить худе невисоке дівчатко з малюком на руках. Це Віка з восьмимісячним Андрійком.
У Віки на шиї красива дерев’яна вервечка. Молода мама розказує, що її подарувала Милостива на день народження – 1 травня Віці виповнилося 19 років. Вона родом із Закарпаття. Її вагітною на дев’ятому місяці з дому вигнав співмешканець.
Віка народжувала у Франківську, і у Будинок сестри їх забрали з пологового, коли Андрійкові виповнилося десять днів.
«Він вже говорив «мама», – Віка із захватом розповідає сестрі Милостивій. – Я така була рада, вхопила телефон, хотіла зняти, а він й перестав. Так його розцілувала від щастя».
Про себе Віка не дуже хоче розказувати і про те, як потрапила до Франківська. Єдине каже, що має маму, яка живе десь на Закарпатті.
Туди не хоче вертатися через вітчима, бо погано до неї ставився. У її мами десятеро дітей. Віка друга. Наймолодшій сестрі – два роки.
Швидко переключається на сина, показує його фото на телефоні з ігрової кімнати, потім плескає малому в долоньки, бо починає вередувати.
«О, ви би чули, як він співає на службі Божій», – сміється Віка.
«Клуб успішної леді» вже близько року опікується Будинком матері та дитини «І так, що ми інколи себе не чуємо», – жартує сестра Милостива. Підхоплює хлопчину на руки, обіймає, цілує.
До їдальні знову забігають малюки й швидко втікають назад. Лише маленький Андрійко нікуди не біжить, бо дуже зацікавився диктофоном.
За ним приходить його мама – Марія. Висока худа жінка з дівчинкою на руках. Оксанка спершу соромиться гостей і міцно обіймає маму за шию.
Історія Марії також нелегка. Сюди втекла від чоловіка, бо бив її, знущався, зачиняв у підвалі. У Будинку вона багатодітна мати – мешкає з п’ятьма дітьми. Страшенно їх любить, піклується, турбується.
Робити добро просто
В їдальні зібралась вже ціла дружня компанія мамів з малюками. Про себе говорити не дуже хочуть. Зате залюбки діляться враженнями від проєкту «Перевтілення – фототерапія», який їм влаштували «Клуб успішної леді» та «Школа леді».
До речі, «Клуб успішної леді» вже близько року опікується Будинком матері та дитини. Проводять різні заходи, акції, аби розказати про такий заклад, про його мешканок та зібрати для них кошти.
Так, до прикладу, вже організовували розпродаж одягу, де вдалося вилучити близько 10 тисяч гривень.
Потім організували благодійний інтернет-аукціон. Оскільки у «Школі леді» є кондитери, психологи, фотографи, косметологи, дизайнери, майстри прикрас та декору, як лот ті виставляли свої послуги. 36 | МІСТО
ПРОЄКТИ
У результаті після закінчення аукціону вдалося зібрати понад 10 тисяч гривень. Ці гроші також передали на потреби Будинку матері та дитини.
А недавно успішні леді організували для мешканок Будинку ще один оригінальний благодійний проєкт, аби відкрити жінок, показати, що вони можуть бути іншими, красивими.
«Історії жінок з Будинку вражають. І незалежно, це 40-річна мама семи дітей чи 19-річна мама восьмирічного сина, – вони різні, але прекрасні, хоч життя достатньо їх пошарпало, – говорить засновниця «Клубу успішної леді», меценатка Оксана Мельник. – Цим проєктом ми хотіли показати їм їхню жіночну сторону, аби вони знову почали вірити у диво, у мрію і що в них все вийде». Отож, усіх жінок з малюками запросили до Івано-Франківська й влаштували їм справжнє свято жіночності та краси.
Хтось допоміг коштами, хтось приніс взуття, ще інші сиділи з дітками, крутили локони, підбирали образи і просто спілкувалися Спеціально орендували дитячу кімнату із фотозоною, яку надала Оксана Андрейчук. Тут діти гралися, бігали, стрибали. Також пригощали дітей піцою, яку люб'язно надала «Grande Pizzeria». І як без солоденького?! Смачні капкейки для малих спекла учасниця клубу Наталя Малецька.
| БЛАГОДІЙНІСТЬ
А тим часом над їхніми матерями чаклували професіонали. Макіяж усім мамам робила Оксана Мухіна, а власниця салону краси «Мері» Мар’яна Копачук запросила свого перукаря, яка чаклувала над зачісками. Анна Гукова та Ірина Зінченко надали вечірні сукні. Фотографували все те перевтілення Надія Пушко й Аліна Стецюк. До проєкту долучилися й інші учасниці «Школи леді». Хтось допоміг коштами, хтось приніс взуття, ще інші сиділи з дітками, крутили локони, підбирали образи і просто спілкувалися й приділяли свою увагу тим матерям. «Було таке спілкування на позитиві, аби вони відчули себе в жіночій атмосфері, – говорить координаторка «Клубу успішної леді» Вікторія Гаврилюк. – Жінки, в яких добре склалося життя, могли поділитися досвідом, порадами та просто поговорити. Я бачила в очах тих мам позитив і радість». «Мені було дуже цікаво, як я вийду, – пригадує емоції Віка. – Вибрали для мене рожеве пишне плаття, накрутили волосся, взули в каблуки, що я аж розплакалась. Плачу, а всі питають, що сталося. А це від радості. Такі добрі люди, таке для нас організували. Наших мамів теж так гарно нафарбували. Мені Марія сподобалась, Люба і Наталя. Візажистка кожній мамі подарувала пензлики для накладання тіней, а ще маємо книжку, як доглядати за обличчям». Киянка Ірина з усмішкою говорить, що тоді згадала, як то бути жінкою, бо трохи забула. Каже, для інших жінок це справді була подія, бо дехто косметикою ніколи в житті не користувався. Тоді в усіх горіли очі.
МІСТО | 37
ПРОЄКТИ
| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ
Геніальний галицький експресіоніст Ольга Рега
Якщо запитати пересічного франківця, де вулиця Осипа Сорохтея, з великою вірогідністю вас скерують у правильному напрямку. А от про твори Сорохтея знає далеко не кожен мешканець міста. Проте в Івано-Франківському краєзнавчому музеї ось вже більш як рік експонується робота художника «Зняття з хреста». І це справді той шедевр, який варто побачити і розповісти про нього іншим. ати полька, батько чех, а він – українець. Осип Сорохтей завжди чітко визначав свою національну ідентичність та мав патріотичну позицію. Народився у 1890 році на Львівщині, мешкав у Станиславові, а відтак вступив до Краківської академії красних мистецтв і при цьому відмовився представлятися поляком, хоча й був записаний католиком. «В академії його декілька раз запитували, чи пан розуміє, що поляком йому би легше було, на що Сорохтей на підвищених тонах відповів: «Я ліпше знаю, ким я є: поляком чи українцем», – розповідає кандидат мистецтвознавства, старший науковий 38 | МІСТО
співробітник Інституту народознавства НАН України Орест Макойда. Свого часу науковець так захопився творчістю Осипа Сорохтея, що вона стала темою його дисертаційного дослідження. А надихнула вченого саме робота «Зняття з хреста», яку побачив у Музеї мистецтв Прикарпаття, де вона експонувалася на «Виставці одного твору». Тоді здивувався: «Це що, робота німецького автора?» Каже, така стилістика була притаманна німецьким майстрам живопису, адже робота має чіткі експресіоністичні риси: надломи тіла, викривлення, гротеск на обличчі та експресивні кольори. Невипадково ще у 1930-х рр. львівський мистецтвознавець Микола Голубець в одній зі статей написав, що Осип Сорохтей є першим задекларованим експресіоністом на Галичині, якого він знає.
МІСТО | 39
ПРОЄКТИ
| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ
В академії його декілька раз запитували, чи пан розуміє, що поляком йому би легше було, на що Сорохтей на підвищених тонах відповів: «Я ліпше знаю, ким я є: поляком чи українцем» Картина «Зняття з хреста» написана у 1935 році, ймовірно, на замовлення духовної семінарії. На той час Осип Сорохтей вже був віртуозним художником і вклав у неї всі свої знання і досвід. «Перед тим, як Сорохтей взявся за цю роботу, він переглянув усі відомі світові зразки. Однозначно, що він захоплювався й однойменним твором Рубенса, на що вказують його цікаві експерименти зі світлом і тінню. Не можу сказати, що він змальовував, але ознайомлювався з тими роботами, і вони на нього опосередковано впливали, – каже Орест Макойда. – Ця робота акумулює його попередній доробок. Перед нею він виконав декілька графічних творів «Зняття з хреста»: олівцем, а також є пастель, яка була предтечею тієї роботи, і вона в кольоровому та настроєвому плані більш експресіоністична». «Зняття з хреста» 1935 року відрізняється від інших творів Сорохтея, адже має монументальний характер, а він здебільшого працював з малими формами.
«Це унікальна робота. Свого часу відомий мистецтвознавець Віктор Мельник говорив, що «Зняття з хреста» – один з найцінніших творів, які є в Івано-Франківську», – пригадує автор проекту «Врятуймо скарби разом!», завідувач відділу реставрації краєзнавчого музею Валерій Твердохліб. – Нині люди мають унікальну можливість оглянути його в ратуші та ознайомитися з творчістю талановитого автора, котрий жив і працював у нашому місті». «Цю роботу він, очевидно, міг зробити ще більш експресіоністичною. Але, мабуть, був між двома вогнями. З одного боку, хотів свою манеру втілити у цьому творі, а з другого – в нього було церковне замовлення. А переважно священники хочуть, щоб це була традиційна річ, – припускає Орест Макойда. – Імовірно, що типажі, які є в цій роботі, змальовані зі знайомих йому людей. Оцей чоловік зі світильником, до прикладу, дуже подібний до єпископа Григорія Хомишина».
Твір «Зняття з хреста» – власність Архикатедрального собору Воскресіння Христового. Зараз робота знаходиться у тимчасовій експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею та займає чільне місце поміж творами сакральної колекції проекту «Врятуймо скарби разом!». 40 | МІСТО
«Зняття з хреста» 1935 року відрізняється від інших творів Сорохтея, адже має монументальний характер, а він здебільшого працював з малими формами За життя Сорохтей брав участь у виставках у Львові та Варшаві. І хоч міг би збудувати блискучу кар’єру за кордоном, незмінно повертався додому.
МІСТО | 41
ПРОЄКТИ
| ІНІЦІАТИВА
Старуня: феномен, що хоче стати брендом? Світлана Лелик
Село Старуня Богородчанського району давно захоплювало своєю унікальністю. Тут свого часу знаходили доісторичних мамонтів, носорогів. Тут є діючий грязьовий вулкан, родовища нафти, природних солей. А багато чого ми ще не знаємо, бо нині село залишається ще не до кінця вивченим й дослідженим. Науковці Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу переконані, що Старуня ховає у своїх надрах ще багато таємниць, може, й світового масштабу. Саме вони хочуть повернути інтерес до Старуні за допомогою проєкту «Парк льодовикового періоду».
42 | МІСТО
ПРОЄКТИ
| ІНІЦІАТИВА
Не відали, що роблять
Отже, звідки той феномен? А все почалося з несподіваної знахідки у 1907 році, коли німецька фірма видобувала в Старуні озокерит – земляний віск – і на глибині 12,5 метра знайшла тушу мамонта. Робітники не надали великого значення добутому, навіть розібрали шматки шкіри на постоли. Коли ж влада повідомила про знахідку, науковці зі Львова поспішили до Старуні. Кажуть, потім ті шматки шкіри дослідники повертали через суд, ходили по хатах та випрошували у людей.
Буквально через місяць з глибини 17,6 м на поверхню підняли ще одну унікальну знахідку – доісторичного волохатого носорога.
Старуня ховає у своїх надрах багато таємниць, може, й світового масштабу Тварина, яка жила тут від 42 до 11 тисяч років тому, збереглись ідеально завдяки озокериту, який муміфікував її. Тушу носорога витягли в повному анатомічному вигляді – зі шкірою, кістками та внутрішніми органами. У шлунку навіть знайшли те, чим живилася тварина.
Вулканчик чує Чилі
Після Першої світової війни інтерес до Старуні знову зріс. Працівники польської Академії вміння вирішили повторити розкопки. Так, у 1929 році за 15 метрів від копальні, де знайшли мамонта і носорога, вони пробурили нову свердловину й проклали шахту, аби підійти до попередньої. І поки пробивали, відкопали ще трьох носорогів. Нині вони зберігаються у Краківському музеї історії природи. А ті перші мамонт та носоріг – у Природознавчому музеї у Львові.
Зацікавлення науковців цими теренами на той час було таке велике, що навіть створили спеціальний комітет, який випускав журнал «Старуня».
За радянських часів особливого інтересу до Старуні не було, аж поки у березні 1977 року у селі не активізувався грязевий вулканчик. Він з’явився після землетрусу в горах Вранча, що у румунських Карпатах. Відтоді і діє то затихаючи, то активізуючись.
Дослідники вважають, що старунський вулкан має властивість попереджати про прояви землетрусів на Землі за тисячі кілометрів від Старуні, навіть на Кавказі, у Середній Азії або Чилі. Але всі ці припущення потребують інструментально-наукових перевірок.
Після цієї події завдяки вченим Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу територія на 60 га отримала статус геологічної пам’ятки природи загальнодержавного значення.
На цьому старунські дива не закінчилися. У 70-80ті роки на території села знайдено 17 давніх людських поселень палеоліту, неоліту та середніх віків. Це кам’яні вироби, фрагменти кераміки та ін.
Науковці вважають, що Старуня – це геологічний маркер, який показує, як розвивались ландшафти, змінювався клімат, природа, звідки прийшли первісні люди – наші предки-кроманьйонці.
У ті часи льодовиковий щит лежав на півночі, іноді спускався до Львівщини, другий – на півдні – з Карпат. Така досить вузька полоса між льодовиками простягалася від теперішньої Польщі, через нинішню МІСТО | 43
ПРОЄКТИ
| ІНІЦІАТИВА
Україну і далі до Сибіру. На цих територіях простягався так званий тундростеп, де було багато рослинної їжі для мамонтів, носорогів. Тому їх тут було досить багато.
У вчених є думка, що тут можна знайти й нашого предка-кроманьйонця – від нього й пішли сучасні люди. Кроманьйонці могли тут полювати й заганяти мамонтів і носорогів у болота та озокеритові пастки. Адже на одному з носорогів Старуні були сліди поранення, а поряд лежав уламок списа.
Потрібні дослідження. Поки все тримається на ентузіазмі вчених Університету нафти й газу й місцевого війта Івана Мосюка.
Старуня чекає «Discovery Chanel»
Щоб зрушити справу з мертвої точки, доктор геолого-мінералогічних наук, професор кафедри екології ІФНТУНГ Олег Адаменко зі своїми колегами розробив інвестиційний ландшафтно-архітектурний проєкт, який назвав «Парк льодовикового періоду». Він половину свого життя досліджує феномен Старуні. Каже, той парк має шість важливих аспектів: природоохоронний, туристично-рекреаційний, науковий, оздоровчий, соціально-економічний та сприятиме розвитку нафтогазового комплексу.
Науковці провели спільну експедицію з каналом «1+1», який готує кількасерійний випуск про феномен Старуні Яким чином науковці рухаються до своєї мети? Наприклад, до проєкту залучено американський культурно-просвітницький фонд FRAC, директор Ірина Форостян. Зусиллями керівництва фонду розпочато міжнародну співпрацю з відомими фахівцями Нью-Йоркського та Єльського університетів США, активізовано реалізацію регіональної природоохоронної програми Старуні. Також подібні звернення з допомогою каналу «1+1» відіслали й до «Discovery Chanel» та «National Geographic Channel». Ті не лише висвітлюють сенсаційні відкриття, але й ведуть наукові дослідження, бо мають для цього спеціальні фонди. Наразі науковці провели спільну експедицію з каналом «1+1», який готує кількасерійний випуск про феномен Старуні. Так намагаються підняти престиж і значимість Старуні. Вважають, що цей населений пункт міг би стати брендом Прикарпаття. Створення в цьому регіоні такого парку мало б не тільки пізнавальне значення для туристів, але й зробило б його привабливим для бізнесу. 44 | МІСТО
«Хобот мамонта», «Палеолітр» та «Шаурма по-неандертальськи»
Брендом також може стати перший еколого-туристичний об’єкт «Парк льодовикового періоду». Олег Адаменко розповідає, що має бути на площі в 60 гектарів, згідно з їхнім проєктом.
Каже, цю ідею він озвучив ще у 2005 році. Були відповідні публікації у різних міжнародних журналах. За його задумом, це має бути музей льодовикового періоду просто неба з муляжами звірів і людей тієї доби у натуральну величину.
Аби залучити сюди інвесторів, пропонує на кордоні Надвірнянського і Богородчанського районів, де дорога повертає на Старуню, побудувати невеличке кафе і назвати його «Волохатий носоріг», де клієнтів пригощали б фірмовою стравою «Шаурма по-неандертальськи». «Аби була якась романтика», – усміхається Адаменко.
Перед Старунею пустує велика ділянка, на якій можна звести мотель, приміщення якого будуть стилізовані під вігвами, і назвати його «Палеолітр».
Професор Адаменко мріє також про музей солевидобутку поблизу соляної криниці, бо ще у ХІІ столітті на Прикарпатті видобували сіль і возили до столиці, до Польщі.
Тому можна відновити озокеритове, грязеве та солелікування, адже колись тут поважне польське панство рятувалося від хвороб опорно-рухового апарату.
«Професор медуніверситету Нестор Середюк організовував кілька експедицій, що досліджували там мінеральні джерела, – розповідає Олег Адаменко. – Їх тут є 11 видів. Тому пропонуємо організувати на території санаторій з комплексним лікуванням, бо тут є все: солі, грязі, мінеральні води».
Вчені планують зробити й стаціонарну наукову лабораторію, аби досліджувати різні важливі геодинамічні, геологічні, тектонічні процеси.
Також у парку мали б бути нафтові качалки, вишки, аби показувати усім охочим, як видобували нафту, газ, озокерит.
Ще у планах побудувати ресторан із назвою «Хобот мамонта», звести будиночки для малого зеленого туризму, щоб місцеві жителі могли заробляти, аби село розвивалося.
Щоб реалізувати задумане, вся надія на інвестора, який погодиться вкласти гроші. Автор проєкту впевнений, що починати треба з невеликого павільйону, і він може давати перший прибуток, аби реалізувати задумане.
ПРОЄКТИ
| ІНІЦІАТИВА
4.
1.
5. 2.
6.
3.
7.
1. Мамонтова фауна Старуні. 2. Носоріг «Волохатий» із Старуні в Музеї природи Зальцбурга (Австрія). 3. Виставкова зала, присвячена старунському носорогові у Природознавчому музеї Кракова (Польща). 4. Первісні мисливці пізнього палеоліту. 5. Гіпсовий відбиток носорога у позиції його залягання у відкладах. 6. Підйом викопного носорога із шахти. 7. Носоріг із Старуні – експонат Краківського природознавчого музею. МІСТО | 45
НОВІ ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ ЄВРОПЕЙСЬКА ЯКІСТЬ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ ПЕРЕХРЕСТЯ ГАЛИЦЬКА-ТРОЛЕЙБУСНА
ВІКНА
ФАСАД
ДВЕРІ
ПЕРИЛА
СХОДИ
алюмінієві вікна, 2-камерні енергозберігаючі склопакети
вентильовані фасади, утеплення мінватою 10 см
броньовані вогнетривкі двері українського виробництва
перила з нержавіючої сталі
гранітні сходи
ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 46 | МІСТО
Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world
«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» В МІКРОРАЙОНІ ПАСІЧНА Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017
ПІШОХІДНИЙ МІСТ ТОРГОВО-РОЗВАЖАЛЬНІ ЦЕНТРИ ПЛОЩЕЮ 15 000 м² ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ! (0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08
МІСТО | 47
СВІТ
| ГАРЯЧІ ТОЧКИ
Ланка «Ісламської держави» Богдан Скаврон
Теракти проти християн на Шрі-Ланці стали демонстрацією сили позбавленої території «Ісламської держави». Чому терористи обрали для своєї кривавої атаки острів в Індійському океані, на якому християни та мусульмани становлять меншість і який тільки-но оговтався від затяжної громадянської війни?
48 | МІСТО
СВІТ
| ГАРЯЧІ ТОЧКИ
21 квітня 2019 року острівна держава Шрі-Ланка здригнулася від серії потужних вибухів. Терористи-смертники привели в дію вибухові пристрої у двох католицьких церквах та трьох п’ятизіркових готелях у столиці країни Коломбо, а також підірвали бомбу в євангельській церкві в східному місті Баттікалоа. Терористична атака відбулася саме на Великдень під час святкових богослужінь. У результаті вибухів загинуло понад 350 осіб, ще близько 500 отримали поранення. Серед жертв було 35 іноземців, зокрема троє дітей мільярдера Андерса Холька Поульсена з Данії.
Такої кількості жертв у країні не було з часів громадянської війни, яка тривала на Шрі-Ланці від початку 1980-х років і закінчилася перемогою урядових сил у 2009 році. Щоправда, у тому протистоянні ні християни, ні мусульмани не були головними дійовими особами. Боротьба тоді велася між сингальськими буддистами, які становлять більшість населення країни, і тамільськими сепаратистами-індуїстами, які добивалися створення окремої держави на північному та східному побережжі Шрі-Ланки – у місцях компактного проживання. Приводом для загострення міжетнічного конфлікту на Цейлоні (так до 1972 року називався цей острів, що був раніше британською колонією) було не релігійне, а мовне питання. У 1956 році уряд країни прийняв закон, який закріпив за сингальською мовою статус єдиної офіційної. Це викликало протести тамільської меншини, яка становить близько 15% населення. Спроби порозумітися були безуспішними і призвели до появи радикальних настроїв у середовищі тамілів.
Ще у 1970-х роках було утворено воєнізовану організацію «Тигри визволення Таміл-Іламу» (Ілам – тамільська назва острова Цейлон, він же – Шрі-Ланка), яка боролася за створення незалежної тамільської держави. Саме «тигри» першими почали застосовувати тактику серії терактів за допомогою смертників, яку згодом перейняли «Аль-Каїда» та «Ісламська держава». Відкритий збройний конфлікт розпочався у 1983 році. Урядовим військам протистояли до 10 тисяч бойовиків, на озброєнні яких була не тільки стрілецька зброя, але й засоби ППО, артилерія і навіть танки. «Тиграм» вдалося взяти під свій контроль майже всю територію
північного і східного узбережжя Шрі-Ланки. На лініях розмежування були виставлені КПП. Після оголошеного у 2002 році перемир’я упродовж 2008-09 років урядові війська провели спецоперацію, під час якої всю територію було звільнено від сепаратистів, а їхнього ватажка ліквідовано. Згодом світова спільнота звинуватила ланкійську армію у надмірній жорстокості, вказуючи на надто велику кількість жертв серед цивільного населення. Уряд виправдовував дії військових тим, що тамільські бойовики прикривалися населенням, як живим щитом.
Приводом для загострення міжетнічного конфлікту на Цейлоні було не релігійне, а мовне питання Великодні теракти на Шрі-Ланці певною мірою стали відголоском того давнього конфлікту. Хоча несподіваний удар нанесла третя сила, яка досі не проявляла себе агресивно, – ланкійські мусульмани, або, як їх тут називають, «моро» (від – «маври»). Вони становлять менш ніж 10 відсотків населення країни, приблизно так само, як християни.
Перші мусульмани з’явилися на Шрі-Ланці разом із близькосхідними купцями, які віддавна підтри-
мували торгові стосунки із цією острівною державою, багатою на спеції та знаменитий цейлонський чай. Представники нової релігії не тільки укладали на острові вигідні торгові контракти, але й створювали сім’ї із місцевими сингалами, які були нащадками зайшлих індоарійських племен, і тамілами – представниками автохтонного, дравідського населення.
Більшість ланкійських «моро» заробляють собі на життя торгівлею та бізнесом. Невипадково вони, порівняно з іншими етнічними й релігійними групами, що населяють острів, мають відносно високе матеріальне становище. Мусульмани Шрі-Ланки претендують на окрему етнічну приналежність, простежуючи своє походження до арабських торговців восьмого століття. Більшість мусульман Шрі-Ланки – сунітські шафії, які розмовляють тамільською, сингальською та арабською мовами. Деякі з них є мусульманами-малайцями, які мають свою мову.
Мусульманське політичне керівництво походить із західної частини Шрі-Ланки, де переважно проживає освічена еліта «моро». У східній провінції мешкають мусульмани, які є переважно фермерами, рибалками та дрібними торговцями. Загалом, ланкійські мусульмани страждають від низького рівня грамотності та систематичної дискримінації. Лише декілька мусульманських політиків зуміли забезпечити собі роботу на рівні міністрів або отримати дипломатичні посади. МІСТО | 49
СВІТ
| ГАРЯЧІ ТОЧКИ
Хоча мусульмани живуть на Шрі-Ланці вже понад тисячу років, та досі залишаються чужинцями. Вони не брали участі у війні центрального уряду й тамільських сепаратистів, проте виявилися крайніми для обох сторін конфлікту. Сингали розглядали місцевих мусульман як чужих через їхню тамільську мову та релігію. До того ж вони були конкурентами у бізнесі, зокрема торгівлі.
Усередині громади з'явився напрям, пов'язаний із діяльністю фінансованих Саудівською Аравією вахабітських груп. Як стало зрозуміло 21 квітня 2019 року, мусульманські радикали на Шрі-Ланці готові діяти за вказівками лідерів «Ісламської держави».
Після закінчення громадянської війни атаки з боку тамільських сепаратистів змінилися погромами, організованими сингальськими націоналістами. Саме мусульмани стали основною мішенню для радикалів із екстремістської групи Bodu Bala Sena («Буддійська сила»).
Як встановила поліція, причетними до вибухів у Шрі-Ланці були дев’ятеро терористів-смертників, серед яких – одна жінка. Всі вони належали до місцевого ісламістського угруповання National Thowheed Jamath (NTJ). За даними Wall Street Journal, принаймні один із бойовиків, ідентифікований як Джеймел Мохаммед Абдул Латеф, звертався до рекрутерів ІДІЛ в Сирії у 2014 році. Усі вони проходили навчання на тренувальній базі, облаштованій в місті Нувара-Елія, неподалік від помешкання Захрана Хашима – ісламського проповідника, якого вважають ідейним натхненником групи та організатором терактів. Останні «репетиції» великодніх терактів відбулися 17 квітня за участю Захрана.
Тамільські сепаратисти спочатку вважали місцевих мусульман «своїми», але виявили, що «моро» ідентифікують себе насамперед за релігійною ознакою – як мусульмани. Тоді «тигри» спробували їх залякати. 3 серпня 1990 року в місті Каттанкуду на сході країни під час п'ятничної молитви у двох мечетях терористи убили 141 особу.
Ця організація була створена у 2012 році нібито за підтримки деяких впливових політиків для просування буддійського націоналізму серед більшості сингальської громади. Із перших днів свого існування організація почала застосовувати силу для переконування своїх противників. Члени «Буддійської сили» штурмували християнські церкви, мечеті, університети і будь-які установи, в яких, на їхню думку, утискалася буддійська більшість. Але головною жертвою буддійських радикалів стали мусульмани. У 2014 році внаслідок погрому, організованого буддистами-радикалами, загинуло четверо мусульман, а 80 отримали поранення. У 2018 році на сході острова прокотилася нова хвиля погромів місцевих мусульман, спровокована ісламофобськими постами у фейсбуці. На такому тлі в середовищі мусульман з'явилися прибічники радикальних поглядів. 50 | МІСТО
Мусульманське політичне керівництво походить із західної частини Шрі-Ланки, де переважно проживає освічена еліта «моро»
Діяльність радикальної ісламістської організації не могла пройти повз увагу спецслужб Шрі-Ланки. Про ймовірні теракти владу попереджали ще 9 квітня, коли на стіл керівника національної поліції лягла доповідь розвідників про те, що в країні планується атака смертників. Називалося навіть прізвище одного з терористів, котрий згодом підірвав себе. Однак заходів безпеки не вжили насамперед тому, що майбутні свята обіцяли новий потік туристів у країну.
СВІТ
Переживши жахи громадянської війни, що тривала десятиліттями, острів поступово відновлюється, приваблюючи з кожним роком дедалі більше туристів. Шрі-Ланка за останні десять років стала відома як гарний і відносно доступний курорт. За рік у країну в середньому приїжджає понад 1,7 млн туристів, що приносить майже 3 мільярди доларів доходу в державний бюджет. Туризм становить майже 5% ВВП острова й дає роботу понад 300 тисячам ланкійців.
Через таке вагоме значення туризму для економіки влада Шрі-Ланки неохоче реагує на можливі та навіть явні загрози для внутрішньої безпеки. Разом з тим велика кількість іноземців, серед яких туристи з Європи та США, стала додатковим стимулом для «Ісламської держави», щоб нанести демонстративний удар по християнській західній цивілізації. У своєму відеозверненні глава «Ісламської держави» Абу Бакр аль-Багдаді підтвердив причетність до теракту у Шрі-Ланці, заявивши, що напади повинні були стати помстою за недавню поразку його бойовиків у східному місті Багуж в Сирії, останньому притулку ІДІЛ у Леванті. Аль-Багдаді визнав, що втрата територій
у Сирії та Іраку примусила керівництво «Ісламської держави» відмовитися від стратегії «виживання і розширення», і заявив, що тепер терористи зосередяться на масштабних операціях підготовлених бійців без мети захопити й утримати території.
Заходів безпеки не вжили насамперед тому, що майбутні свята обіцяли новий потік туристів у країну Експерти стверджують, що «Ісламська держава» частіше атакуватиме там, де до цього не готові, відновивши свою мережу професійних терористів. Наскільки вона розгалужена, можна судити з того, що водночас із атакою на Шрі-Ланці упродовж двох днів ісламісти вчинили також напади в Афганістані та Саудівській Аравії: 20 квітня група терористів атакувала урядові будівлі в Кабулі, а 21 квітня в саудівському королівстві четверо терористів атакували базу служби безпеки на півночі столиці.
| ГАРЯЧІ ТОЧКИ
У нападах брали участь професійні терористи із величезним бойовим досвідом та ресурсами для підготовки масштабних операцій. На думку американського дослідника тероризму Брюса Гоффмана, це свідчить про те, що до проблеми нападів радикалізованих одинаків додається й загроза масштабних операцій.
«Ісламська держава» також скеровуватиме свою діяльність туди, де є можливість спровокувати міжконфесійний конфлікт. Репресії проти місцевих мусульман при політичній і соціальній ізоляції останніх – ідеальна комбінація для терористів. Їхня мета – не захистити мусульман у ворожому оточенні, а навпаки: довести цю ворожість до крайнього ступеня – відкритої війни.
Нова стратегія терористів «Ісламської держави» несе загрози передусім країнам, у яких існує затяжна політична криза, штучно розпалювана радикалами ксенофобія та, зокрема, ісламофобія, недооцінка терористичної загрози та громадяни з бойовим досвідом, отриманим у лавах ІДІЛ. Ці чинники привертають увагу джихадистів до країн, котрі, здавалося б, раніше були для них нецікавими. На жаль, Україна також потрапляє під такі ознаки.
МІСТО | 51
СВІТ
| ВІКНО В ЄВРОПУ
Край Старого світу Богдан Скаврон
Найзахідніша країна Європи, за якою – тільки Азорські острови та Мадейра, що належать Португалії, і безліч океанських хвиль до Америки. Звідси розпочинав перше кругосвітнє плавання Фернан Магеллан, саме тут починалася Реконкіста – відвоювання європейцями-християнами Піренейського півострова у мусульман-маврів. Ця земля на краю Старого світу надала прихисток від переслідувань лицарському орденові таємничих тамплієрів, а тепер приймає в себе мігрантів зі своїх колишніх азіатських та африканських колоній. А ще тут найдовше в Європі затрималася диктатура, яка базувалася на популярних у 1930-х роках ідеях національної єдності, близьких до фашизму.
52 | МІСТО
СВІТ
Понад сорок років єдиною правлячою політичною силою в Португалії була заснована у 1930 році партія Національна єдність. Це була навіть не партія, бо всі вони були у той час заборонені як шкідливі для згуртування нації, а суспільна організація, довкола якої повинні були об’єднатися усі португальці. Її ідейним підґрунтям був так званий лузотропікалізм – світогляд, який базувався на переконанні в унікальних особливостях португальської нації, спричинених специфічним кліматом, географічним розташуванням та давньою історією Лузитанії – напівлегендарного краю, який став метафорично-поетичною назвою Португалії. У 1933 році лідер Національної єдності, економіст Антоніу Салазар став прем’єр-міністром країни і завдяки змінам до конституції отримав фактично диктаторські повноваження. Авторитарний режим, запроваджений Салазаром, дослідники зараховують до фашистського типу. Його ідеологія опиралася на віру в те, що португальці – найкращі колонізатори серед усіх європейських народів.
Таку цивілізаційну місію Португальської імперії, яка в часи свого розквіту створила колонії на всіх відомих тоді континентах, свого часу описав бразилець Жілберто Фрейре. Він стверджував, що португальці за своїм менталітетом найвідкритіші до інших культур і генетично найкраще схильні до метисизації. Його погляди лягли у канву колонізаторської політики Салазара, який взяв її на озброєння у політичній риториці. Португальський диктатор вважав, що втрата заморських територій призведе до загибелі багаторасової та полікультурної трансконтинентальної Португальської держави.
Португальські колонії в цілому світі існували ще донедавна. Лише у 1961 році Ангола, Мозамбік та Гвінея позбулися колоніального статусу. А остаточно Португалія відмовилася від усіх своїх заморських володінь аж після Революції гвоздик 1974 року (така назва виникла через те, що, вітаючи військовий переворот, мешканки Лісабона, португальської столиці, встромляли квіти у дула рушниць). Тоді було повалено диктаторський режим, на чолі якого стояв наступник Салазара – прем’єр-міністр Марселу Каетану. До влади прийшли соціалісти. Португалію реформували під наглядом МВФ. Уряд, в якому переважали представники лівих політичних сил, обрав курс на входження до Євросоюзу і провів земельну реформу.
| ВІКНО В ЄВРОПУ
У 1986 році Португалія стала членом ЄЕС (згодом – ЄС), поступившись частиною суверенітету задля імпульсу в соціально-економічному розвитку. Двадцять років тому Португалія перейшла на євровалюту і відмовилася від своєї останньої колонії, передавши Макао Китайській Народній Республіці. Внаслідок фінансової кризи 2000-х років португальський уряд отримував дотації та кредити від МФВ і ЄС.
На загал португальці вважають, що всі політики – брехуни і корупціонери, податки надто обтяжливі, державний апарат роздутий, у чиновників завеликі зарплати «Португальці, на відміну від більш заможних сусідів-європейців, знають, як швидко можна опинитись за межею бідності, – розповідала «МІСТУ» галичанка Марія Яворницька. – Під час кризи 2007-2008 років багато людей втратили роботу й зі середнього класу миттєво скотилися до категорії малозабезпечених. А ті, хто не зміг платити кредит за квартиру, опинилися на вулиці. Ночували на автовокзалі, в аеропорту, там же і милися. Тоді багатьох дуже виручили благодійні їдальні та центри для ночівлі. Соціальні служби відразу брали під свою опіку сім’ї, які потрапили в скрутне становище, тож серед безхатьків у Португалії практично немає жінок та дітей».
Подібно до українців, португальці полюбляють обговорювати і лаяти уряд. Ніби втомившись від десятиліть недавньої диктатури, громадяни країни тепер з легкістю змінюють президентів, голосуючи за опонента, який критикує свого попередника. Чинний глава держави – 71-річний юрист Марселу де Соуза – переміг на виборах попри неоднозначний родинний бекграунд: його хресним батьком був останній диктатор Португалії Марселу Каетану, а рідний батько – міністром, який після Революції гвоздик втік у Бразилію.
Професор Марселу зумів привернути до себе прихильність електорату тим, що свою передвиборчу кампанію повністю оплатив із власної кишені. У
МІСТО | 53
СВІТ
| ВІКНО В ЄВРОПУ
передвиборне турне він вирушив за кермом власного автомобіля, з канапками на задньому сидінні. Де Соуза часто гуляв вулицями Лісабона та інших міст, говорив із перехожими та з багатьма щиро обіймався, пояснюючи це тим, що «людям не вистачає любові». Під час інавгурації здивував тим, що запросив представників різних релігійних конфесій на екуменічну церемонію до мечеті Лісабона.
На загал португальці вважають, що всі політики – брехуни і корупціонери, податки надто обтяжливі, державний апарат роздутий, у чиновників завеликі зарплати. Зовсім як в Україні, з тією лише різницею, що за місцевими політиками все-таки стежить Великий брат в особі Євросоюзу. Критикуючи чинну владу, португальці, подібно до українців, полюбляють тужити за славними давніми часами. Предмет їхньої гордості – епоха мореплавства і колонізаторства. «Найголовніше враження про Португалію – це її якась ментальна схожість з Україною. Щось невловиме, що дає тобі відчуття дому в тому далекому краї. Як ми носимося зі своєю козаччиною чи Київською Руссю, так і португальці, закочуючи очі до неба, згадують славні часи Енріке Мореплавця, Вашку да Гами чи Фернана Магеллана», – розповідав «МІСТУ» журналіст та мандрівник Олексій Шевченко, який нещодавно повернувся з паломницької подорожі на край Старого світу.
Про давню славу морської держави, яку Португалія зажила з XV століття, тепер нагадують два головні туристичні об’єкти. Найперше – це дільниця португальської столиці Белень (Belеm), де розташовані рожевий Беленський палац (резиденція президента Португалії) та вежа Торрі-ді-Белень, яка чимось нагадує Ластівчине гніздо в Ялті. На особливу увагу тут заслуговує Монастир жеронімітів (XV століття), в якому Васко да Гама молився перед тим, як відплив у пошуках Індії (до речі, тут його й поховали). У цьому монастирі, що належить до спадщини ЮНЕСКО, розташовані також унікальний Морський музей та Національний археологічний музей. Навпроти монастиря – 52-метровий пам’ятник першовідкривачам, на якому можна побачити зображення піонерів великих географічних відкриттів, зокрема Генріха Мореплавця, Васко да Гами та Фернана Магеллана. Кулінарним символом дільниці Белень є славетне кафе «Pastelaria Belem», де з ранку до вечора стоїть черга за тістечками «Pastel de Belem», рецепт яких тримається в таємниці вже декілька століть. Щоденно тут продають кільканадцять тисяч таких тістечок, а рекорд становив 55 тисяч за день.
«Звідси почалася Доба великих географічних відкриттів. Але вона давно завершилася, скарби поділені, спеції з’їджено, на спадок лишилися тільки діти Анголи, Мозамбіка та Екваторіальної Гвінеї, яких щедра Європа приймає пачками на знак покути за часи колонізації, – ділився спогадами Олексій Шевченко. – Тепер це мила, тиха і надзвичайно спокійна європейська провінція. Загальний девіз – «не заморочуйся». Навіщо кудись поспішати чи гнатися за довгим євро? Все воно якось владнається саме собою, а оцей момент, коли ти можеш сісти за столик в кафе, накотити свого «Віньйо верде» і трошки помріяти – він безцінний! А роботу зроблять українці і ангольці – їх тут вдосталь.
А гроші? Захочуть європейці знову Експо провести – кинуть бабла, збудують сучасний виставковий квартал, протягнуть туди метро і намостять дороги. А потім знову гроші закінчаться. Так вони надумають Євро-2004 проводити в Португалії. І самі відремонтують усе, що не відремонтували до Експо. А ти сиди, попивай і покурюй, смійся з недолугих туристів і слухай своє фаду – класичну португальську пісню про старі часи, коли все було добре, дівчата були красивіші, а Португалія правила морями».
Найголовніше враження про Португалію – це її якась ментальна схожість з Україною. Щось невловиме, що дає тобі відчуття дому в тому далекому краї Друге місце в Португалії, з якого вабить у далекі мандри, – мис Рока, крайня західна точка Європи. Це височенні скелі, заввишки понад 100 метрів, під якими бушує Атлантичний океан. Угорі височіє маяк, який працює з XVIII століття, його сигнал з висоти 165 метрів над рівнем моря видно на десятки кілометрів. Поруч – пам’ятний знак, на якому викарбувано: «Тут закінчується земля і починається море». До відкриття Америки цей мис вважався краєм світу. Головне в цьому туристичному місці – не виходити за огорожу та взяти теплу накидку, на узбережжі дмуть неймовірні вітри.
«Якби мис Рока був частиною української території, тут, мабуть, височіли б паркани якихось відомчих санаторіїв чи резиденцій або ж стояли кількадесят алкомаркетів, чебуречних, мангалiв, літнiх кафе, фотографи вішали б на туристів удавів та тицькали в руки мавпочок і маленьких крокодильчиків, автобуси підвозили б натовпи «отдихающіх», а спітніла тітка-гід щось завчено волала б їм зірваним голосом. У португальців чи то комерційної жилки бракує, чи їхня романтична натура не допускає такої «індустрії розваг». Тут ідеальне місце для мрій та величних думок», – розповідала Марія Яворницька.
Зрештою, мис Рока – частина національного парку. Тут не можна ставити мангали, де заманеться, й розкидати пляшки: оштрафують на кілька зарплат. Або й більше – якщо раптом знищити заповідну квітку, кущик чи унікального метелика. Такі ж суворі правила діють і на пляжах південного містечка Тавіра, де узбережжя океану є частиною природного заповідника. 54 | МІСТО
СВІТ
| ВІКНО В ЄВРОПУ
Ароматні трави, дрiбний бiлий пiсок, чиста вода, триста сонячних днiв на рiк, сезон iз квiтня по жовтень, температура 26-29 градусiв і солоний вітер з океану – iдеальнi умови для вiдпочинку. Тож сюди їдуть з усієї Європи. Найбільше ж – серфінгісти, які тільки в Португалії мають можливість зловити найвищі у світі хвилі на узбережжі океану.
Ще одне знакове місце для Португалії – Торгова площа (Praca do Comercio) у Лісабоні. Вона розташована на місці королівського палацу, зруйнованого катастрофічним землетрусом і цунамі 1755 року. Стихія тоді не тільки струсила із поверхні землі монументальні пам’ятки колоніальних часів, але й ознаменувала занепад могутності Португалії. Поруч – площа Росіу (Praсa Rossio). У часи Середньовіччя тут стояв палац інквізиції, перед яким відбувалися аутодафе – оголошення вироків та показове спалення єретиків. Тепер на цій площі туристів частують славетним португальським вишневим лікером «Жінжіня» (ginjinha). Легендарним місцем середньовічної Португалії є замок ордену лицарів-тамплієрів, розташований на околиці містечка Томар. Коли тамплієрів оголосили єретиками і переслідували в цілій Європі, португальський король Диниш Перший за заслуги під час Реконкісти надав їм прихисток у своїх володіннях. Рештки лицарів утворили орден Христа, штаб-квартирою якого став томарівський замок.
Під таким прикриттям тамплієри існували в Португалії ще довго і були, зокрема, одними з головних спонсорів Великих географічних відкриттів й інших дослідницьких експедицій. Орден остаточно припинив своє існування тільки на початку XX століття, передавши естафету таємних організацій масонам, які в португальському містечку Сінтрі облаштували спеціальну вежу та глибочезний колодязь з гвинтовими сходами для посвячення. Ще від часів британсько-іспанського протистояння за панування на морі Португалія налагодила тісні стосунки із головним суперником своїх східних сусідів. Згодом співпраця з британцями призвела, зокрема, до популярності в Португалії футболу, який особливо розвинувся у колись найбільшій та найбагатшій португальській колонії – Бразилії.
Натомість португальці навчили британців пити чай. Принцеса Ка-
таріна Браганса, вийшовши заміж за короля Англії Карла ІІ Стюарта у 1662 році, запровадила традиційне чаювання (чай, спеції та тканини у той час були головним колоніальним товаром Португалії), яке поширилося серед вельмож усієї Британії. Згодом чай до Європи почали возити голландці, а за ними чайну монополію захопила британська «Ост-Індійська компанія». Португальські мореплавці відійшли на другий план...
Однак традиційним напоєм у Португалії є аж ніяк не чай. Мадера і портвейн – перші назви, які спадають на думку при згадці про цю виноробну країну. Скуштувати різні види знаменитого портвейну можна в дегустаційних «точках», яких досить багато як у Порту, так і в Лісабоні. Найкраще ж, звичайно, навідатися у найдавніший виноробний регіон у Європі, який офіційно зареєстрований ще у 1756 році в долині річки Дору. Тільки виготовлені тут за регламентованою технологією вина мають право називатися портвейнами.
Не випадково португальці вважають своїм родоначальником легендарного виноградаря Луза, який був чи то сином, чи то просто супутником давньогрецького бога Вакха.
Довідка
Із 2002 року в країні повністю виведене із обігу португальське ескудо. Тепер грошова одиниця Португалії – євро. Окрім нього, ходовою валютою є долари США, якими можна розплачуватися у деяких приватних магазинах і на ринках. Обміняти валюту в Португалії можна в аеропортах (в аеропорту Лісабона – найвигідніший курс), в банках, готелях і обмінниках (cambios). Курси обміну всюди різні, в середньому ж
комісія складає близько 0,5-1 %. Іноді при обміні валюти вимагають пред'явити паспорт. Банки в Португалії працюють з понеділка по п'ятницю, з 08.30 до 15.30 (деякі банки в Лісабоні відкриті до 18.00).
Банкомати (Multibanco) є в більшості великих супермаркетів і торгових центрів; вони забезпечені інструкціями англійською мовою. Розплачуватися кредитними картками (American Express, MasterCard і Visa) можна навіть у сільській місцевості.
У Португалії передбачена плата за використання автомобільних доріг. Оплаті також підлягає проїзд деякими мостами. Розмір тарифів залежить від типу транспортного засобу, які поділяються на чотири класи за двома критеріями: висота (більше чи менше 1,10 м) в районі першої осі та загальна кількість осей автомобіля.
З 2010 року проїзд деякими автомагістралями в Португалії можна оплатити тільки електронним способом. Такі дороги відзначені відповідним знаком. Раніше єдиним способом оплати був спеціальний пристрій Viaverde, що було не дуже зручно для іноземних водіїв. Тепер ці пристрої (транспондери) можна отримати в оренду на сервісних станціях уздовж доріг, позначених відповідним знаком. Вартість оренди пропорційна періоду його використання. Наприклад, оренда на один тиждень коштуватиме € 6. Крім того, стягується застава € 27.50 плюс депозит на оплату не менш як € 10 (для легкових автомобілів). При виїзді прилад необхідно здати – і тоді застава повертається. Докладніше ознайомитися зі способами оплати і подивитися карту платних автомагістралей можна на сайті https://autotraveler.ru/portugal. МІСТО | 55
МАНДРИ
| ПУТІВНИК
Кактуси, пустелі і танго: як франківська мандрівниця місяць жила в Аргентині Наталя Мостова
Довідка
Зоряна Мартинюк – власниця хендмейд майстерні. За освітою – юрист. 33 роки. Одружена. Об’їздила понад 40 країн. ротягом чотирьох місяців Зоряна разом із чоловіком мандрували Південною Америкою: Чилі, Перу, Уругвай, Парагвай, Болівія, Еквадор, Аргентина. Саме про останню з них мандрівниця розповідає журналу «МІСТО». Спершу навіть не знає з чого почати, бо про Аргентину можна говорити годинами, і все одно щось цікаве та й забудеться. Адже це країна, де зібрана вся краса світу: вулкани, льодовики, солончаки, пустелі, гори, ліси. Тут гігантська територія, але мало людей, а загальновизнані правила автостопу взагалі не працюють. Зоряна це точно знає, адже саме таким способом проїхала Аргентиною більше 3500 км. Загалом вона пізнавала цю країну аж 27 днів. 56 | МІСТО
МАНДРИ
В Аргентині є все
Аргентина – одна з найменш заселених країн світу, попри величезну територію. Одна людина на 15 км². А все тому, що більшість площі займає патагонська пустеля і гори. Це нелегкий регіон для автостопу – пустеля і порожні дороги. Були місця, де ми стояли цілий день. Автівок майже не було, а ті, що проїжджали, не зупинялися. Пам’ятаю, ми одного разу простояли з 10-ої ранку до 6-ої вечора. Під час очікування клали камінець після кожної машини, яка минала повз. Загалом назбиралося сім. Були й такі місця, де ми застрягли з вечора до обіду наступного дня. Без їжі і води. Взяти чи купити нема де. Навколо тільки кам’яниста пустеля і степові рівнини. Бувало, що їхали три дні, і краєвид не змінювався. Уявляєте? Проте це аграрна країна. Там, де пустелі і степи закінчуються, повсюди пасуться корови, багато страусових ферм, росте пшениця. І більшість аргентинців пишаються тим, що живуть у селі.
Мандруючи країною, відчула, як погода швидко змінюється. Вранці ти вдягнена в легеньку сукенку, а вже увечері натягуєш шапку і обмотуєшся найтеплішим шарфом. В Аргентині дуже багато наці-
ональних парків-заповідників, і всюди вхід безкоштовний. Між іншим, такого немає в жодній країні Південної Америки. Також лише в Аргентині дозволяють туристам ставити палатку на території автозаправних станцій. Ба більше, на всіх цих станціях є безкоштовна гаряча вода.
В Аргентині є все: льодовики, солончаки, пустелі, гори, ліси, вулкани… Чого вартий лише кактусовий рай на півночі – неймовірне видовище. Я вже об’їздила пів світу, але десятиметрового кактуса ще ніде не бачила. Також нас вразили гори, які природа розфарбувала в 14 різних відтінків. У країні є пляжі, куди у вересні припливають кити й народжують і виховують там своє потомство. Тобто за цим чудесним процесом можна спостерігати просто з берега. У декотрих регіонах країни вітер є постійно, і він настільки сильний, що дерева ростуть покрученими.
| ПУТІВНИК
Щоправда, там дуже холодно.
Барілоче – озерний край, одна з туристичних принад країни. Саме ж місто розкинулося на березі озера з дивною назвою Науель-Уапі. Це найпопулярніший гірськолижний курорт Аргентини. Саме там у нас відбувся перший трекінг.
А в столиці, Буенос-Айресі, є найширша в світі вулиця – проспект 9 Липня (назва на честь Дня незалежності). Ширина сягає до 140 м.
Дуже вразили цвинтарі. Там немає могил з хрестами чи пам’ятниками, натомість вся територія встелена сімейними склепами.
Траса 40 – найдовша магістраль в Латинській Америці, протяжність біля 5000 км. І саме там найбільше можна зустріти туристів із наплічниками. Більшість так добирається до Патагонії – мальовничої частини Аргентини.
МІСТО | 57
МАНДРИ
| ПУТІВНИК
Чайні ритуали
Більшість, певно, думає, що національний спорт Аргентини – футбол. Але самі ж місцеві жартують, що це все таки не футбол, а пиття мате. Йдеться про тонізуючий напій, який також відомий як парагвайський чай. Мате продається одразу кілограмовими пачками.
Для приготування використовують особливу чашку, а п'ють через особливу металеву трубочку. Саме тому кожен аргентинець носить із собою термос і це горня. Кожен! Пиття мате для них є справжнім ритуалом.
Мате відоме високими цілющими властивостями та містить велику кількість кофеїну. Такий чай п'ють без цукру. Він повинен бути гіркий. Має специфічний аромат. А смак нагадує міцний зелений чай. Коли куштуєш його вперше, то все в роті терпне, ти обпікаєш язик і губи – настільки концентрований.
Коли подорожували автостопом, то водій кожної автівки, яка нам спинялася, відчинявши двері, найперше питав: «Мате?» Поки ти не візьмеш у нього цей чай і не сьорбнеш, розмови далі не буде.
Щодо гастрономічних вподобань, то аргентинці – затяті м’ясоїди. Кожен, хто нам стрічався на шляху, радив неодмінно скуштувати дві національні страви: асадо (телячий стейк) і емпанада (мініпиріжки, схожі на чебуреки, з різними начинками).
Міцний алкоголь аргентинці не п’ють, зате вживають багато вина. При чому вони переконані, що їхнє вино – найкраще. Насправді це не так. У сусідній країні Чилі цей напій і дешевший, і смачніший. Але в Аргентині про це краще мовчати. Чилійці з аргентинцями вже роками конкурують за вино.
Нас якось підвозив чилієць і запропонував випити на заправці вина. Вже після першого ковтка він скривився і прошипів: «Ох, яке ж це аргентинське
58 | МІСТО
і танцювати, дуже запальний народ. Ми часто бачили жонглерів і акробатів біля світлофорів, вони розважають перехожих і так заробляють гроші. В країні дуже пишаються аргентинським танго, а в машинах обов’язково звучить фолк.
вино жахливе». «Та чому ви так? Смачне ж вино…» – нам із чоловіком дійсно сподобалося. «Це ви просто ще нашого не куштували», – засміявся чилієць. Й справді. Коли ми заїхали до Чилі, то першим ділом пішли до магазину і придбали дешеве вино в пакетах, і воно дійсно було в сто разів кращим.
В Аргентині дуже багато напоїв у скляних пляшках. Навіть літрова кока-кола. До речі, протягом усього часу ми не харчувалися в кафе, бо то б обійшлося надто дорого. Мали кип’ятильник, сухпайки… Готували самі. Переважно кус-кус з овочами і макарони.
Корупція та інфляція
Аргентина – одна із трьох найдорожчих країн Південної Америки разом із Чилі та Уругваєм. Але там реально безкоштовна медицина і навчання, і не тільки для своїх громадян. Саме тому вся Південна Америка їде лікуватися в Аргентину, що звісно дуже не подобається самим аргентинцям. Ще один цікавий факт – у Латинській Америці практично знищена залізниця. У 70-х роках її приватизували і занедбали. Тепер
люди здебільшого пересуваються автобусами чи літаками. Ціни на внутрішні рейси не високі.
Однак у країні зараз дуже потужна інфляція. Банківськими картками ми не користувалися, бо величезна комісія.
Вчителі мітингують через малі зарплати. Загалом, проблеми ті ж, що й у нас: корупція, високі тарифи…
Співати і танцювати
Жителів Буенос-Айреса у країні недолюблюють, кажуть, що ті дуже пихаті.
А взагалі у всій Південній Америці не особливо тепло відгукуються про США. Пам’ятаю, як сильно обурювалася, коли місцеві говорили мені, мовляв, Росія – це старший брат України. Сказала їм усе, що думаю з цього приводу. У відповідь почула, що в них така сама ситуація з американцями. Люди з Латинської Америки хочуть жити більше в Європі, ніж у США.
Аргентина – мабуть, найбільш цивілізована і європеїзована на всій Південній Америці. Ми мали з чим порівняти, бо, наприклад, у Болівії жителі переконані, що під фундамент свого майбутнього будинку треба закопати зародок лами чи живу людину! Аби добре велося. Звідки взяти таку людину? З-поміж п’яничок чи безхатьків... Ось у такі божевільні забобони вірять у Болівії, при чому не тільки в селах, але й у великих містах.
Населення Аргентини складається здебільшого з переселенців, котрі оселилися там у кінці ХІХ ст. – середині ХХ ст. До речі, в країні дуже велика українська діаспора. Аргентинці люблять співати
МІСТО | 59
МАНДРИ
| ТРЕНДИ
Подорожі на автодомі
Караванінг: Що? Де? Коли? У відпустку на автодомі. Для українців такий вид відпочинку радше екзотика, для європейців – звична практика. Караванінг, а саме так називається цей спосіб подорожувати, – в Європі популярний тренд, який з кожним роком лише набирає обертів. І не тільки серед заможних європейських пенсіонерів, як це було колись. Караванінг «молодіє» та знаходить все більше прихильників самостійних спонтанних поїздок. Чи доступний він українцям, та що варто знати, про подорожі в будинку на колесах дізнавалися в керівника «Української федерації кемпінгу та автотурзиму» Дмитра Баєва, який не зраджує такому відпочинку вже більше 20 років та встиг об’їхати за кермом автодому понад півтора десятка країн.
60 | МІСТО
МАНДРИ
| ТРЕНДИ
Що?
роботи, запросто переїжджають в інший штат. Упродовж останніх кількох років експерти фіксують значне зростання інтересу до караванінгу в Китаї, де за європейським зразком виробляють спеціалізовані автомобілі та розвивають мережу кемпінгів.
Караванінг ще іноді називають яхтингом на колесах. Принцип мандрівки дуже схожий, лишень пересуваєшся зі своїм житлом не морем, а дорогою. Як яхти заходять в порт, так караванери зупиняються на кемпінгах, які, як правило, облаштовані усім необхідним для такого відпочинку: електрикою, водопостачанням, інтернетом, охороною. Тож караванінг та кемпінг – це, по суті, дві сторони однієї медалі, що нерозривно пов’язані між собою.
А що ж в Україні? Які можливості для автоподорожей з власним будинком у нас на Батьківщині? На фоні світових трендів Україна виглядає дуже скромно. За оцінкою федерації, кількість караванерів у нас становить близько 50 тис. Це радше ініціатива поодиноких ентузіастів, аніж масове явище, як в Європі. Інфраструктура кемпінгів у нас також розвинена слабо. Розташовані вони в основному в популярних туристичних регіонах – на Заході, в Карпатах й узбережжі Чорного та Азовського морів (Арабатська стрілка, Одеські лимани, Залізний Порт). Однак мізерна кількість кемпінгів – близько трьох десятків - для України як крапля в морі. Причина – відсутність караванерів, які подорожують та залишають на кемпінгах гроші. А караванерів нема через те, що немає відповідної технічної бази – виходить ось таке замкнене коло.
Караванінг – термін, що складається з англійських слів CAR – авто, VAN – причіпний вагон, позначає подорожі автомобілем з причепом у вигляді трейлера або на автодомі. Це два основні типи будинків на колесах. Власне автодоми – це автомобілі, які мають двигун та житлову частину. І вони також бувають різними. Вени або кастенвагени з вигляду схожі на звичайні мінівени, просто всередині облаштовані для проживання. Альковні автобудинки – так називають авто через характерну громіздку надбудову над його кабіною, де розташовується додаткове двоспальне ліжко. Напівінтегровані – мало чим відрізняються від попереднього виду, просто не мають такої великої надбудови. А в інтегрованих будинках на колесах кабіна повністю об’єднана з житловим простором. Стандартна комплектація причепів та домів відрізняється. Однак туалет, він же душ, кухня з плитою, холодильником, спальні місця – це той мінімум, який в розпорядженні автотуриста завжди.
Ще один суттєвий бар’єр для розвитку караванінгу в Україні – погані дороги. Техніка для автоподорожей виготовляється переважно у Європі та не витримує експлуатацію на наших «вбитих» автошляхах. Тому для комфортних подорожей на автодомах краще обирати західний напрямок. Від прохолодної Скандинавії до спекотної Іспанії – можливості для караванінгу в Європі поза конкуренцією. Тут розвинена мережа кемпінгів з високим рівнем сервісу, діють прокати автотехніки на будь-який смак та гаманець.
Коли?
Де?
Найбільш розвиненими кемпінг-регіонами багато років поспіль традиційно залишаються Європа та Північна Америка. Підхід до будинків на колесах у цих двох частинах світу дещо різниться. Якщо на старому континенті більше поширена культура караванінгу як способу подорожувати, то в США розповсюджене явище повноцінного проживання в мобільних будинках, коли люди, змінюючи місце
Як у будь-якому напрямку туризму, в караванінгу є свій високий та низький сезон. Це варто врахувати, плануючи подорож. Найбільш пікові за популярністю – липень та серпень, коли європейські школярі йдуть на канікули. Тож ціни та завантаженість кемпінгів тоді максимально високі. У цей період існує ризик залишитися без місця на кемпінгу, якщо не подбаєш про завчасне бронювання місця. Менш завантажені червень та вересень. Відповідно ціни у цей період теж дещо нижчі. Найнижчим сезоном вважаються квітень, травень, а в деяких країнах і жовтень. Кемпінги в Європі працюють з травня по вересень. Хоча й тут також є свої нюанси. Це, як правило, стосується приморського відпочинку. Ті ж, які працюють у містах, орієнтуються на цілорічний відпочинок. МІСТО | 61
МАНДРИ
| ТРЕНДИ
З чого почати?
Якщо ви ніколи не подорожували автодомом, то першу свою мандрівку необхідно максимально ретельно спланувати, а ще краще прихопити з собою досвідченого товариша.
Доцільно починати з оренди, а не купівлі вартісної техніки, щоб визначитися, чи підходить такий спосіб подорожувати саме вам. Для початку оберіть трейлер, а не автодім. Повертаючись до аналогії з яхтами, перш ніж стати за штурвал кількаметрової машини, слід навчитися веслувати на човні. Так само і тут. Зауважимо, для керування автодомом вагою до 3,5 тонн достатньо прав категорії В.
В Україні компаній, які здають в оренду автодоми, практично немає. Тож нині для українця оптимальний варіант – поїхати в Польщу, орендувати там трейлер або автодім і далі вирушати в Європу. Добре, що візи тепер нам не потрібні.
Оренда чи купівля?
Орендувати будинок на колесах можна в будь-якій країні Європи. З можливостями інтернету та базовою англійською – це не проблема. Вводите «rent motorhome» і назву країни, звідки починаєте подорож, та шукаєте прийнятний варіант. До прикладу, вартість оренди автодому в сусідній Польщі становить 80 євро на добу, трейлера – 20 євро. Також врахуйте, що вам потрібно буде
Фото: sunnycamper.eu 62 | МІСТО
внести заставу, яка становить 600-1000 євро за новий автодім та 300 євро за трейлер. Обов’язково закладіть в бюджет вартість палива, сервісний збір, плату за дороги, за перебування на кемпінгу (25-40 євро на добу) та певну суму на непередбачені витрати. Середній бюджет караванінг-подорожі на сім’ю з чотирьох людей становить 500 євро в тиждень. Дуже вигідно, що в автодомі можна готувати, мінімізуючи витрати на харчування в ресторанах чи кафе. Ті, котрі хочуть додатково зекономити, можуть навіть привезти продукти з дому. Для тривалого перебування на одному кемпінгу можна домовитися з господарем про знижку. Ще одна можливість заощадити до 40% витрат під час подорожі – придбати та скористатися кемпінг-картами CCI світової організації кемперів, що діють на більш як 2870 кемпінгах в 40 країнах.
порівняння, минулого року було зареєстровано більше 70 тисяч нових автодомів. Вартість найскромнішого нового кемпера складає 35 тисяч євро. Середнього – 40-60 тис. євро. Верхня ціна обмежена лише платоспроможністю покупця. Існують екземпляри за 1,5-2 млн євро, з вбудованим гаражем для феррарі.
Вартість трейлерів дешевша: від 8,5-10 тис. євро за найпростіший до більше 20 тисяч з «повним фаршем». На ринку вживаних автомобілів ціни сильно різняться. Тут хто як знайде та зуміє домовитися.
Скільки коштує будинок на колесах?
Для того, щоб стати караванером в Україні, потрібно мати мінімум 2 тисячі євро. Звичайно, мова йде про придбання вживаної техніки. Як правило, більшість автодомів на українському ринку вироблені в 80-х, 90-х роках. Нових – одиниці. Офіційно займаються продажем лише дві фірми – одна в Києві, інша в Харкові. Загальний обсяг проданих машин не перевищує 20-30 на рік. У Німеччині, для
Для кого?
Подорожувати у власному ритмі, з улюбленими речами та усім домашнім комфортом, не прив’язуватися до розкладу транспорту, зупинятися, коли та де захочеш – лише частина переваг, які відзначають караванери. Це відпочинок для активних, практичних людей, які цінують свободу і готові на відпочинку іноді напружуватися. Тому що дім, навіть якщо він на колесах, потребує обслуговування – помити, прибрати, почистити туалетні касети, а в разі потреби – й підремонтувати. В дорозі не отримаєш цілковитий релакс турецьких та єгипетських готелів. Зате тут ніколи не буває сумно. Нові місця. Нові знайомства. Чи гори, чи море, чи культурнорозважальні поїздки, ти обираєш де, з ким та скільки бути. Караванінг – це такий варіант відпочинку, яким ти управляєш сам.
Матеріал створено за підтримки Української федерації кемпінгу, караванінгу та автотуризму www.ufcca.org
МАНДРИ
| ПОДІЯ
Як розвивати регіон: 12 червня пройшов OPEN BUSINESS SPACE «Франківськ бізнесовий: туризм, IT чи промисловість?» Івано-Франківськ став відкритим інтеграційним майданчиком для обміну ідеями і досвідом, пошуку нових рішень та ділових знайомств серед керівників і власників бізнесу. Подію організував Центр інформаційної підтримки бізнесу м. Івано-Франківськ, заснований на базі Клубу Ділових Людей Україна, за підтримки ЄБРР у рамках ініціативи ЄС EU4Business. OPEN BUSINESS SPACE «Франківськ бізнесовий: туризм, IT чи промисловість?» – це так звана інтерактивна майстерня рішень, де учасники можуть запитати думку колег з приводу власних викликів і поділитися цінним практичним досвідом. Найбільша перевага заходу – можливість знайти спільні точки дотику між представниками різних сфер бізнесу. Спілкування з активними учасниками ринку дозволяє побачити свій бізнес з іншого ракурсу. Окрім вирішення актуальних для бізнесу питань, учасники налагодять ділові контакти, отримують нові ідеї, практичні поради і можливості для розвитку власного бізнесу, – зазначив керівник Центру Микола Савуляк.
Фасилітаторами зустрічі стала Марічка Артиш, співавторка формату Open Business Space, Владислава Каневська та Лада Маланій.
Захід став важливою відправною точкою для визначення потенціалу регіону, напрямів та шляхів його розвитку. Учасники отримали інформацію про можливості розвитку бізнесу в рамках програми EU4Business від Європейського банку реконструкції та розвитку і Центру інформаційної підтримки бізнесу м. Івано-Франківськ.
МІСТО | 63
НОВІ ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ
ВІКНА
ФАСАД
ДВЕРІ
ПЕРИЛА
СХОДИ
алюмінієві вікна, 2-камерні енергозберігаючі склопакети
вентильовані фасади, утеплення мінватою 10 см
броньовані вогнетривкі двері українського виробництва
перила з нержавіючої сталі
гранітні сходи
ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 64 | МІСТО
Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world
«ПРЕСТИЖ ТАУН» в межах вулиць Вовчинецька та Хмельницького Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017
ЄВРОПЕЙСЬКА ЯКІСТЬ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ! (0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08
МІСТО | 65
ЖИТТЯ
| ІСТОРІЇ З АТО
На війну – наслідуючи батька Наталя Мостова
Він і досі пам’ятає запах крові. 31-річний прикарпатський розвідник Ярослав Каляндрук каже, що війна зробила його мудрішим. Тепер побратимів у нього побільшало, а справжніх друзів поменшало.
66 | МІСТО
ЖИТТЯ
| ІСТОРІЇ З АТО
У пам’ять про тата
Батько відіграв важливу роль у житті Ярослава. Ще в 1979 році його тато проходив строкову службу в Афганістані, в Кабулі, де якраз розгорталися воєнні дії. Він був танкістом.
Майже всі тодішні хлопці були патріотично налаштовані – радянська пропаганда добряче промивала мізки. Тоді говорили: хто не піде на війну, з того навіть дівчата сміятимуться. Тато Ярослава відслужив півтора року. Вернувся здоровим, але сивим. І трохи закритим у собі. Слава Богу, не пиячив. Якось Ярослав, ще будучим малим, підслухав розмову батька з побратимом, який приїхав до нього у гості: «Тато плакав. І я почув історію, яку він носив все життя у своєму серці. У Кабулі стався випадок, коли якийсь радянський солдат після чарчини-другої пішов та й постріляв худобу місцевих мешканців. Потім ті помстилися – убили свавільника. Тато не витримав емоційного удару і з танка зарядив по хаті, де мешкали кабульці. Потім він переосмислив, що скоїв те у стані афекту, і мордувався до кінця життя».
за контрактом у тодішній 8-й полк спеціального призначення ЗСУ. Підписав контракт аж на три роки. «Великою мірою я зробив це в пам’ять про тата, – каже розвідник. – Коли я був підлітком, ми не дуже ладнали. Я поводився доволі зухвало, не зважав на його слова, постійно суперечив. І тато часто мені казав: «Пішов би ти в армію, там би тобі дали поза вуха – і тоді б трохи порозумнішав». Але так сталося, що спершу я порозумнішав і аж тоді вдягнув армійську форму».
контрактників автоматично підписали йти на передову. Багато хлопців обурилися, чимало з них дезертирували, втекли за кордон. «Так, я їх засуджую, – каже Ярослав. – Я спілкуюся з деякими, але не поважаю їх. Людина хоче жити в Україні, але при цьому нібито не помічати, що вирує війна. Як на мене, це безглуздя. Звісно, якщо боїться і дуже не хоче, то краще хай не йде воювати, бо принесе більше шкоди, ніж користі. Але в такому разі треба якось по-іншому долучатися до боротьби з ворогом. Утік за кордон? То хай хоч гроші пересилає на потреби армії».
Коли прикарпатець йшов на контракт, важив 97 кілограмів. Командир роти зразу скептично відрізав: Курс молодого Запах крові «А ти хіба зможеш бійця Коли прикарпатець йшов на Навесні 2014-го Ярослав у групі бігати?» Зміг. Схуд- контракт, важив 97 кілограмів. з іншими розвідниками опрацьоКомандир роти, вперше побачиввували територію в напрямку нув до 70 кілограши Ярослава, зразу скептично від- Сумської області, перевіряли різав: «А ти хіба зможеш бігати?» кордон, співпрацюючи з прикормів Зміг. І не тільки бігати. Під час Тато часто розповідав Ярославові про військову техніку, разом любили переглядати «У бій ідуть лише «старі». А потім батька не стало. Помер безглуздою смертю. Чоловік працював трактористом, і його попросили вийти в неділю на роботу, аби зорати поле. Того дня був густий туман. Та ще й дика місцевість, якою досі не користувалися. Батько заїхав у дев’ятиметровий котлован, його всього поламало. Бідолаха ще десь з годину був живий. А знайшли його значно пізніше. Вже через рік після цієї трагедії Ярослав подався служити в армію
курсу молодого бійця Ярослав так відточив свою фізичну підготовку, що схуднув до 70 кілограмів. А потім ще й мотивація була хороша – хто не здав нормативи, лишався без частини премії.
«Ми дуже багато ходили, – каже боєць. – За добу могли пройти 60 кілометрів. Відпочивали за день десь чотири години. Спершу по дурості брали з собою енергетики. Потім перейшли на ізюм, курагу, шоколад, згущене молоко. Води старалися не пити аж надто багато, бо тоді організм сильно потіє і на ногах натираються мозолі». Коли почалася війна, всіх
донниками. Адже не раз бувало, що ворожі диверсанти перетинали кордон, маскуючись під звичайних жителів, які начебто шукають у лісі гриби чи заблукали. Тоді багато російських військових так затримали.
«Війну в країні не оголошували з очевидних причин, – каже боєць. – Тоді країни ЄС просто перестали б надавати фінансову допомогу. Мені здається, і наша влада, і влада РФ на цьому заробляють гроші. Війна – це найперше техніка. А техніка годується пальним. Пальне є в Росії. У 2014-му на неокупованій території України на повну потужність запрацював завод із МІСТО | 67
ЖИТТЯ
| ІСТОРІЇ З АТО
комплектуючих до вертольотів, які відправляли в Росію. Вже воювали з ними, але ще давали мотори та інші запчастини».
ти. Давали нам і кілька американських сухпайків. До них мала бути ще військова форма. На жаль, її потім побачили в Хмельницькому на ринку. Там же опинялися і сухпайки».
І саме на війні чоловік укріпився у вірі в Бога. «Того дня був бій, – говорить розвідник. – Ми з побратимом стояли за БТРом. Внизу пролітали кулі. Одна з них зачепила ногу мого товариша, посікши шнурівки. А потім та куля пролетіла всього за міліметр вже від моєї ноги. Я почув лиш свист і легенький вітерець біля ноги. Уявляєте, як пронесло? Я одразу почав молитися. Без допомоги вищих сил точно не обійшлося».
Схід і Захід
Запах крові Ярослав запам’ятав ще з першого бою. Запам’ятав назавжди.
Коли їдеш на бойову задачу на п’ять днів, а тобі дають три буханки хліба на десятеро вояків, то очевидно, що хочеться дуже лютувати Коли Ярослав ішов на війну, ним керувало відчуття обурення та агресії до ворога. На тому й тримався весь його бойовий запал. Але згодом боєць дуже розчарувався, коли одного вечора побачив, як заступник командира з тилового забезпечення виносив на продаж мішок крупи, хотів украсти ще й мішок цукру, але, перечепившись, упав – і провіант повисипався. «Коли їдеш на бойову задачу на п’ять днів, а тобі дають три буханки хліба на десятеро вояків, – каже розвідник, – то очевидно, що хочеться дуже лютува-
68 | МІСТО
Контракт у Ярослава закінчився у травні 2017 року. Одразу через місяць на розтяжці підірвався його найближчий друг. Дуже важко переживав утрату. Спершу розвідник планував вступити до французького легіону. Потім передумав. Зустрів своє кохання. Дівчина – з Краматорська. Незабаром переїде на Франківщину. «Об’єднуємо Схід і Захід, – усміхається боєць. – Та й сім’я у неї дуже патріотична. Мама – у «Правому секторі», пише українські вірші, носить синьо-жовті стрічки… Недавно подарувала мені футболку із зображенням козака».
«Війна зробила мене мудрішим, – каже Ярослав. – Побратимів побільшало, а справжніх друзів поменшало».
ЗАВІТАЙТЕ ДО НАС ТА ВІДЧУЙТЕ АТМОСФЕРУ ЗАЛІВ СВІТОВОГО РІВНЯ! • СУЧАСНІ АМЕРИКАНСЬКІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТРЕНАЖЕРИ; • НАЙБІЛЬША КРОСФІТ-СТАНЦІЯ; • ВЕЛИКА КАРДІОЗОНА З СУЧАСНИМ ОБЛАДНАННЯМ; • ПРОСТОРА ФІТНЕС-СТУДІЯ; • ОКРЕМИЙ БІЙЦІВСЬКИЙ ЗАЛ, ДЕ ПРОВОДИТИМУТЬСЯ ЗАНЯТТЯ З БОКСУ, БОРОТЬБИ ТА ЗМІШАНИХ ЄДИНОБОРСТВ.
ХАЗАРД – МИ ПІДГОТУЄМО ВАС ДО НЕБЕЗПЕК ЖИТТЯ!!!
м. Івано-Франківськ, вул. Симоненка, 11А, біля супермаркету «АТБ» тел.: (068) 000 11 57, (066) 000 11 57 /Hazard SportClub
/hazardgym
МІСТО | 69
ЖИТТЯ
| МЕРЕЖА
Обережно, вас знімають… Вікторія Пасайлюк
Фото та відео – невід’ємна частина життя кожної сучасної людини. Але одне, коли ви самі робите світлину для чергового допису в соціальних мережах, і зовсім інше, коли вас знімають без вашої згоди. Ба більше – коли виставляють фото чи відеоконтент з вашою участю на просторах інтернету для обговорення користувачів. Роблять таке із різних причин: щоб привернути до себе увагу, провчити людей за якісь вчинки або просто посміятися. Все б нічого, якби це були і справді невинні жартики, але ж іноді це більше схоже на публічне приниження. Журналісти «МІСТА» розшукали людей із не вельми приємними історіями і спробували з’ясувати, як змінилося їхнє життя після публікації так званих короткометражних фільмів з ними в головній ролі.
70 | МІСТО
ЖИТТЯ
Фільм №1. «Водоканал відпочиває»
Недавно в мережі ширився допис про працівників водоканалу, які приїхали за викликом, виконали свою роботу та вирішили трохи відпочити, покатавшись на дитячій каруселі у дворі житлового будинку. Це видовище відзняла на телефонну камеру мешканка будинку та виклала в інтернет: «Дякуємо водоканалу за його роботу! 3 хвилини працювали, а решту... Ну нема чемних слів! У нашому дворі такі відвідини часто. Може, там треба більше ніж 3 хвилини «поковиряти ломіком»?! Привести то до ладу?!»
| МЕРЕЖА
Комусь немає чим зайнятися – вони знімають, додумують щось своє, а потім закидають у фейсбук. Одні коментують нормально, а інші обливають брудом Чоловік розповідає, що під час цієї ситуації працівники між собою жартували, що, мовляв, хтось може зняти на камеру і закинути в інтернет. Як у воду дивилися – так і сталося. Він додає, що це не перший випадок: «Ми вже до такого звикли, стараємось, щоб не було подібних казусів, але не завжди так виходить, бо це життя. Хоч би скільки працював, хай скільки б старався, а все одно ми завжди виходимо крайні. Чому так складається, ніхто не знає. Ми теж під час своєї роботи багато чого бачимо і знаходимо, але ж не знімаємо це і не закидаємо у фейсбук…»
Пан Мирон зазначає, що життя після цього випадку не дуже змінилося. Адже знімали здалека, відтак на відео не видно, хто там. Зрештою, з передвиборчими перегонами та великодніми святами про цей інцидент швидко забули.
Фільм №2. «Злюка-кондуктор»
Допис підірвав франківський інтернет – лайки, коментарі та поширення так і лилися рікою. Здебільшого люди були саркастичними та іронічними. «Це космонавти підземних широт готуються до заглиблення. Не заважайте, іде підготовчий процес»; «Вуйка в оранжевій курточці походу закачало»; «Ай, ну та чого ви теж, та чоловіки в душі як діти, весна кругом, дайте їм покататись»; «Перші 50 років дитинства в чоловіків найважчі» – коментаторам можна було вручати медалі за дотепність. Однак деякі з дописувачів були вкрай невдоволеними такою поведінкою працівників водоканалу та їхнім відпочинком на майданчику, призначеному для дітей: «Це наші співгромадяни... Але зарплати вони вимагають високі, ну як в Європі!»; «Д*біли старі, а потім нарікають на зарплату!!!»; «Як вже дістали ці д*біли».
Історій про горе-водіїв останнім часом у мережі дуже багато, а от подібні про кондукторів трапляються нечасто.
«Суперкондуктор, на жаль, вдалось зняти лишень кінець. Жінка іде, штовхається, за криве слово «оре». Дитина мала прострочений квиток чи відсутній, то вона його за бирки витягувала на вулицю, штовхалась. Діти її «коровою» назвали після того, як почала це знімати. На пропозицію: «То чому в Львові можуть дати штраф, а у нас рукоприкладство?» – сказала: «То їдь у Львів!»
Після того, як ролик набрав розголосу, адміністрація комунального підприємства «Івано-Франківськводоекотехпром» в офіційній групі у фейсбуці вибачилась за таку поведінку своїх працівників. А як змінюється життя після того, як інформацію про тебе закидають в інтернет і публічно обговорюють, журналісти «МІСТА» розпитали в одного із тих самих працівників.
Пан Мирон, водій транспортного цеху водоканалу, працює вже 10 років. Про цю ситуацію розповідає неохоче. Каже, було прикро: «Дійсно неприємно таке читати. Комусь немає чим зайнятися – вони знімають, додумують щось своє, а потім закидають у фейсбук. Одні коментують нормально, а інші обливають брудом, кажуть, що були п’яні. А в мене сім’я, двоє дітей, зараз будуємо дім. І в школі непогано вчився, але чомусь, якщо людина працює у водоканалі, то вона вже п’є і пропаща. В мене ж з горілкою немає нічого спільного. Буде для мене наукою на майбутнє».
Коли в одній з франківських груп поширили цей допис та прикріплене відео про хамовиту кондукторку одного з комунальних маршрутів Івано-Франківська, охочих обговорити ситуацію знайшлося чимало. Майже всі учасники дискусії одноголосно стали на бік постраждалої дитини, мотивуючи це тим, що якби з їхнім чадом сталося подібне, спуску би не дали. «Чому ця пані інших пасажирів розштовхує? Не подобається робота – хай іде свині доглядати на ферму»; «Якщо людина не знає, як себе поводити МІСТО | 71
ЖИТТЯ
| МЕРЕЖА
серед людей, то потрібно міняти професію»; «Непрофесійно, але якщо в тебе прострочений проїзний, треба платити». Пізніше начальник служби організації та аналізу руху комунального підприємства «ЕАТ» Максим Сич прокоментував цю ситуацію. За його словами, посилаючись на контролера-касира, неповнолітній пасажир показав недійсний чи пошкоджений квиток, за яким неможливо було ідентифікувати власника. Також він наголосив на тому, що рукоприкладства не було зафіксовано. Діти почали обзивати контролера, чим і викликали таку поведінку жінки. Пані дуже неприємно згадувати ту історію, бо, за її словами, все, що було написано про неї, – неправда. Ситуацію коментувати відмовилася.
Фільм №3. «Швидка» не в собі»
Кому можна довірити своє життя більше, ніж лікарям та іншим представникам медичних закладів? Вони ж бо турбуються про наше здоров’я, захищають наші життя, вони ж давали клятву Гіппократа і обіцяли виконувати свій обов’язок перед пацієнтами. Але деякі події свідчать про зовсім протилежне. Так, недавно в мережі ширився провокативний пост про екіпаж медичної допомоги, що приїхав на виклик у нетверезому стані: «Сила фейсбуку, прослав, будь ласка, екіпаж медиків на кареті швидкої допомоги, які, приїхавши на мій виклик, були п’яні як ціпи. Не змогли надати навіть першу допомогу. І як тепер жити, коли, навіть чекаючи останньої надії на допомогу, ці підлоти можуть добити». Традиційно до допису прикріплене підтвердження інциденту – цього разу це було фото.
Але, на відміну від попередніх випадків, коментарі були досить неоднозначні. Хтось відреагував саркас-
72 | МІСТО
тично, на кшталт: «Святкували перемогу Володимира?» чи «73 квартал починає свої реформи»... Дехто доволі серйозно поставився до ситуації, вказуючи, що і з ними траплялося подібне, а хтось просто коротко і ясно висловив своє обурення. Часто зустрічалися коментатори, які захищали медиків, мотивуючи це тим, що на фото не видно їхнього стану під час виклику.
«Героїв інтернету» затримала поліція, але пройти тест на алкоголь вони відмовилися. Проте таки були змушені зробити його у медзакладі обласного наркодиспансеру, там і виявили алкоголь у крові Згодом стало відомо, що «героїв інтернету» затримала поліція, але пройти тест на алкоголь вони відмовилися. Проте таки були змушені зробити його у медзакладі обласного наркодиспансеру, там і виявили алкоголь у крові. На порушників склали адміністративні протоколи – за нетверезе керування на водія та за алкогольне сп’яніння на роботі на медиків.
Що змінилося в цих людей після того, як про них заговорив весь фейсбук, «МІСТО» спробувало розпитати в учасниці інциденту – фельдшерки пані Руслани. Однак жінка категорично відмовилася коментувати ситуацію.
Після відмови пані Руслани поспілкуватися з журналістами «МІСТО» звернулося за коментарем до головного лікаря Івано-Франківської станції швидкої медичної допомоги Ігоря Михайловича Ковалюка.
ЖИТТЯ
За його словами, лікар швидкої допомоги, який був на зміні того дня, працював тут за сумісництвом. Після інциденту чоловік написав заяву на звільнення і зараз працює тільки на своїй основній роботі. Також головний лікар повідомив, що фельдшерка пані Руслана, яка перед тим відмовилась з нами говорити, зараз перебуває на лікарняному.
«Згідно із законодавством, людина, яка непрацездатна, не може бути звільнена. Тому долю пані Руслани буде вирішено після лікарняного», – розповідає І.Ковалюк.
А от запобіжний захід для водія «швидкої» обиратиме суд. Якщо в чоловіка заберуть права, то він автоматично перестає бути водієм. У будь-якому разі все вирішить суд. ***
Наразі дискусійним залишається питання законності таких зйомок. Чи можна знімати на камеру людину, порушувати її особистий простір, втручатися в приватне життя і закидати пости про неї в мережу, провокуючи користувачів на обговорення її слів чи вчинків? Це нам допоміг з’ясувати адвокат Тарас Парфан. За його словами, таке питання має дуже багато аспектів, які потрібно детальніше вивчати та досліджувати саме на конкретному прикладі. Але найголовніше те, що фактично право
приватності захищено законом і домінує над правом відеозйомки:
Існує три види згоди особи на використання її персональних даних: усна, письмова та мовчазна «Стаття 32 Конституції України забороняє збирати, зберігати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її на те згоди. Людина має право знімати без дозволу лише в тому випадку, якщо бачить можливий злочин або правопорушення в діях особи, яку знімає. Однак наявність згоди не поширюється на службових і посадових осіб, а також осіб публічного права.
Право особи на приватність захищено статтею 307 Цивільного кодексу України, яка забороняє знімати людину без її згоди. За порушення цього закону передбачена адміністративна та цивільна відповідальність.
Існує три види згоди особи на використання її персональних даних: усна, письмова та мовчазна. Усна передбачає усне погодження людини, щоб її знімали на камеру, письмова – в письмовій формі. Якщо особа бачить, що її знімають, і не заперечує – це
| МЕРЕЖА
вважається мовчазною згодою. В інших випадках без її погодження цього робити не можна.
Зазначені норми не поширюються на випадки, коли особа вважає, що фіксує на фото чи відео дії іншої людини, яка вчиняє правопорушення чи злочин. Тому все залежить від конкретної ситуації. Бувають різні випадки, виникають різні нюанси, тому однозначно стверджувати не можна».
Посилаючись на наші приклади, приходимо до висновку, що медиків можна було знімати, оскільки вони були на робочому місці в нетверезому стані і пацієнт, який викликав швидку медичну допомогу, у їхніх діях вбачав правопорушення.
Пан Тарас стверджує, що у випадку з працівниками водоканалу та кондуктором не можна було знімати на камеру, оскільки закон не дозволяє знімати особу на робочому місці, чим перешкоджати її професійній діяльності, – тут було порушене право працівників КП «Івано-Франківськводоекотехпром» та працівника КП «Електроавтотранс».
За словами адвоката, наші люди не звикли керуватися законом, через це і такі наслідки – вони не можуть постояти за себе та захистити своє право.
А наостанок додамо: перш ніж публікувати в інтернеті подібні дописи, добре подумайте, а чи не знімають так само вас...
МІСТО | 73
ЖИТТЯ
| НАШІ ДІТИ
Малюк і мультик Євгенія Ступ’як
Діти люблять мультики, мами люблять мультики. Для мами це найпростіший спосіб зайняти малюка. А от дитячі психологи стверджують: що більше часу дитина проводить у мультяшному світі, то викривленіше в неї формується уявлення про світ реальний. Мультики формують залежність, яка відіб'ється як на психологічному, так і на фізичному здоров'ї малюка. «Заборонити не можна дозволити» – де тут ставити кому?
74 | МІСТО
ЖИТТЯ
Мами бідкаються
«Привіт, мене звати Марк, мені 2 роки, і моя мама каже, що я мультикозалежна дитина», – так напівжартома представляє свого сина франківка Євгенія. «Я справді вважаю, що моя дитина вже має певну залежність від мультфільмів, – розказує вона. – День у нас починається з «мама, ті» – то перекладається як «мамо, мультики», снідаємо ми з мультиками, по дорозі у садок мультики, так само дорогою додому, вдома знову мультики, як лягати спати і виключається ноутбук – сльози: «Мама, нє. Ті». Найбільше насторожує те, що дитина дуже нервує, коли мультики зникають: от випливає реклама на ютубі, всього кілька секунд, але це вже тупання ногами», – підсумовує вона.
Найбільше насторожує те, що дитина дуже нервує, коли мультики зникають: от випливає реклама на ютубі, всього кілька секунд, але це вже тупання ногами «У нас вдома теж постійно увімкнені мультики, – каже Світлана, мама трирічного Макара і півторарічного Захара. – Зранку, поки іду чай робити, і телевізор увімкнений на дитячий канал, і телефон, бо дітей двоє. І ввечері, особливо перед сном, десь о дев'ятій, світло вимикаємо і до десятої сидимо всі четверо і дивимося мультики». Правда, жінка додає, що великої проблеми в тому не бачить, але стараються фільтрувати, які саме мультики дивляться малюки. «Підсіли були на мультики про сімейку котів, там чотири котики, і вони не говорять, а спілкуються якось так «ау-ау-ау», кривляються. І Макар у нас ходив і три дні кривлявся так само, то більше цей мультфільм ми не дивимося. Ну, і ще нюанс, що старший нахапався російських слів, у нього стандарт – «папа», «да», пошли». І схожих історій можна наслухатися на будь-якому
| НАШІ ДІТИ
дитячому майданчику, батьки не дадуть обманути. Капризує – мультик, не хоче їсти – мультик, не може заснути – мультик. Мультики стали безвідмовними помічниками батьків. І, зрештою, кожен з тих батьків може сказати: «А що такого, ми ж теж виросли на мультфільмах». То чи несе ця дитяча розвага реальну небезпеку?
Проблемні герої
«Сьогодні простір медіа надзвичайно великий і дитина щохвилинно може переглядати мультфільми. Це дуже спрощує життя батьків, але за цим стоїть і велика загроза для психіки дитини, – починає розмову Ірина Рошак, методист Центру практичної психології і соціальної роботи міського відділу освіти. – Взагалі, психологи стверджують, що дітям віком 2-3 років можна переглядати мультики не більш ніж 1,5 години на добу. На практиці ж батьки дозволяють уже однорічним малюкам дивитися їх значно довше. Спочатку це не має особливого ефекту, але в 2-3 роки діти починають наслідувати героїв, а в 3-6 років мультики допомагають їм формувати уявлення про світ».
Дитина всю інформацію сприймає у вигляді образів. Із цих образів, як із кубиків, вона будує свою модель світу. Не секрет, що часто некерована поведінка дітей пов’язана з копіюванням ними героїв популярних мультфільмів. Для них герой автоматично стає позитивним і сприймається як зразок для наслідування. Але проблема сучасних мультфільмів у тому, що не всі вони є позитивними, веде далі психолог. Ще одна у жорстокості. Герої падають з висоти чи б'ють одне одного. Це видається веселим, але чи правильним?
Негативний вплив мультфільмів на дітей:
1. Діти, що дивляться багато мультиків з прихованою за веселими сценками жорстокістю, перестають співчувати; не відчувають дискомфорту, зустрічаючи насильство у реальному житті; схильні до агресивної поведінки. МІСТО | 75
ЖИТТЯ
| НАШІ ДІТИ ночі, плачуть, трапляються істеричні напади – вони просто з заплющеними очима починають плакати, і мама не може дитину розбудити», – підсумовує педіатр.
Що робити з залежністю
«Коли дитина не хоче переключати свою увагу більше ні на що, коли мама бачить, що їй не цікаво гуляти, ліпити, малювати і т. д., коли дитина отримує задоволення лиш від того, що дивиться мультики, можна говорити, що в неї залежність», – констатує психолог Ірина Рошак.
Які наслідки? Такі діти стають інфантильними, вони не вміють соціалізуватися, спілкуватися, критично мислити. Дитина живе в нереальному світі.
2. Частий перегляд мультиків викликає залежність.
3. Дітки, що проводять за екраном понад 4 години на день, схильні до надмірної ваги.
4. У США був проведений експеримент: чотирирічних діток поділили на 2 групи. Перша упродовж 9 хвилин просто малювала, друга – переглядала мультфільми. Далі усім запропонували пройти тести на увагу, точність, саморегуляцію. Перша група показала набагато кращі результати. «Знаєте, чого не роблять дітки, які дивляться мультики? – риторично запитує пані Ірина. – Вони не ставлять запитань, не вирішують проблем, не проявляють ініціативи, не розвивають моторики, не думають критично, логічно і аналітично, не практикують навиків спілкування, бо вся інформація, яка до них іде, просто ковтається, поглинається ними бездієво». Педіатри ж іще категоричніші щодо ліміту часу, який дитина може проводити за гаджетами. «Рекомендації, як би було ідеально: діти до 5 років взагалі не мають брати у руки телефон, – каже Мирослава Сютрик, лікар-педіатр франківської дитячої поліклініки. – Мультики на телевізорі – так, можна по 20-30 хвилин 2-3 рази на добу. Коли вже дитина іде в перший клас – 20-30 хвилин за гаджетом у день. Діти, старші 10 років, – по 30 хвилин 1-2 рази в день. Але і це залежить від самої дитини, бо, як розповідають декотрі мами, дитина 5 хвилин поси76 | МІСТО
діла за мультиком – все, є нічні страхи, є нервовий тік повік. Тут уже треба радитися з лікарем».
Пані Мирослава додає, що, хоча мультики – це передусім вплив на психіку, позначаються вони і на фізичному здоров’ї. «Від того, що дитина довго сидить, йде порушення всього організму: застій в органах малого тазу, порушення сечостатевої системи, ортопедичної, немає відтоку лімфи – гормональні проблеми. Ожиріння. І, звісно, зір. Ви не уявляєте, як часто зараз у дітей виникають швидкі міопії, астигматизми».
Особливо небезпечними є мультики під час їжі, бо дитина в той час переживає за якийсь персонаж і їжа травиться не так, як би мало бути, ну і перед сном.
Особливо небезпечними є мультики під час їжі, бо дитина в той час переживає за якийсь персонаж і їжа травиться не так, як би мало бути, ну і перед сном «Як ліки треба приймати за 2 години до сну, так і мультики треба вимкнути за 2 години до сну. Що буває – діти прокидають серед
Що ж робити батькам – забороняти чи дозволяти? Психологи кажуть, безперечно, дозволяти. «Адже не всі мультики негативні, – пояснює пані Ірина. – «Правильні» мультики здатні удосконалювати мову, мислення і пам'ять, навчати, розвивати уяву і виховувати. Просто треба дотримуватися певних правил».
Якщо ви уже стикнулися з такою проблемою, то не варто вирішувати її наскоком, тому що це може призвести до психологічної травми і до певних фіксацій дитини, пояснює вона. Проблему потрібно вирішувати поступово. Перша порада – це встановити ліміт часу. Звісно, батьки зіштовхуються з капризами та істериками, але поступатися не можна – якщо вже почали, доводьте справу до кінця.
Друге правило – не ставити телевізор чи ноутбук у тій кімнаті, де дитина спить. Далі – припинити перегляд відео як мінімум за годину до сну. Під час перегляду мультика чи після – обговорити його з дитиною. Звісно, ретельно підходити до вибору самого мультфільму – аби там не фігурували сцени насильства і жорстокості, а також обов’язково вибирати мультфільм за віком. А ще – виховуйте дітей особистим прикладом: якщо ви цілий день проводите біля телевізора, то відразу можна сказати, що вам буде дуже важко викорінити цю звичку у своєї дитини.
Ну і банальне просте правило – проводити більше часу зі своєю дитиною.
ЖИТТЯ
Трохи корисних каналів
Юлію Янчар ви можете більше пам'ятати як ведучу новин на СТБ, а водночас вона мама маленької Єви і ділитися своїм досвідом материнства почала, як лиш повернулася з пологового, спочатку у програмі «Все буде добре», далі – у своєму блозі в інстаграмі.
«Єві зараз 3,5, і ми дуже чітко проговорили правила користування телефоном чи планшетом. На всіх домашніх гаджетах у нас завантажений додаток «Ютуб Кідс», і там ми самі повиставляли фільтри на мультики і контент, – ділиться Юля. – Єва любить дивитися англомовні версії мультиків, останнім часом вмикає «Пепу Піґ» навіть французькою. І кілька слів уже розуміє на рівні «привіт – до побачення». Правило перше – мультик ввечері не більш як 20 хвилин. Зрідка зранку». У своєму блозі Юля, до речі, поділилася і корисними ютуб-каналами для дітей: Peppa Pig English – тільки англійською, бо мультик зроблений спільно з британськими філологами для швидкого опанування і сприйняття мови дітками.
Super Simple Songs – просто чудові пісеньки і дуже приємні персонажі, особливо Tobi. Little Baby Bum – теж пісеньки, в яких задіюється моторика.
Katie Cutie Kids TV – дуже класна дівчина співає і показує елементарну хореографію. Як на мене, найкраще виконання «Johny Johny Yes Рapa». Mother Goose Club – театралізована дитяча анімація. Супер заходить. Happy Kids TV – інтерпретації на всі відомі дитячі пісеньки.
Kids Learn School – кольори і різні рахувалочки для дуже маленьких. «І я просто ненавиджу, коли влазять російські дурацькі ролики ні про що – одразу блок і функція «не цікавить». Тому всі перегляди ми робимо разом, щоб
| НАШІ ДІТИ
контролювати. Будьте уважні, що дітки дивляться в планшеті», – наголошує Юля.
«Правильні» мультики здатні удосконалювати мову, мислення і пам'ять, навчати, розвивати уяву і виховувати. Просто треба дотримуватися певних правил До теми
Гаджети і діти «цифрових» магнатів
Засновник Microsoft Білл Гейтс забороняв своїм дітям брати в руки смартфони до 14 років. Після досягнення цього віку запроваджували непорушні правила – ніяких гаджетів під час їжі і перед сном, техніка використовується тільки для навчання і спілкування з друзями.
У сім'ї Стіва Джобса, засновника Apple, стежили, щоб діти занадто довго не сиділи за гаджетами, існувала заборона на їх використання вночі й у вихідні дні.
Кріс Андерсон, гендиректор 3D Robotics, увів обмеження на використання гаджетів для своїх дітей. Він навіть налаштував девайси так, аби кожним з них можна було користуватися не більш як кілька годин на добу.
Дік Костоло, колишній гендиректор Twitter, своїм дітям не встановлював часових рамок використання гаджетів, зате встановлював географічні – виходити з технікою за межі вітальні було заборонено.
Алекс Константинополь, директриса OutCast Agency, дозволяла своїм дітям користуватися технікою не більш ніж пів години на день.
МІСТО | 77
ЖИТТЯ
| ВИВОБНИЦТВО
15 років на теренах Прикарпаття: компанія «Ґудвеллі Україна» відзначила свій ювілей У потужного агровиробника з данськими інвестиціями - компанії «Ґудвеллі» - подвійне свято – 25 років успішної діяльності у Східній Європі, 15 з яких - в Україні. Масштабне ювілейне святкування зібрало багатьох поважних гостей, серед яких посол Посольства Королівства Данія в Києві Рубен Мадсен, голова Ради директорів групи компаній «Ґудвеллі» Андерс Обель, генеральний директор та засновник групи компаній «Ґудвеллі» Том Аксельгаард та гендиректор «Ґудвеллі Україна» Крістіан Брокоп.
78 | МІСТО
ЖИТТЯ
| ВИВОБНИЦТВО
ків і створено цикл виробництва з поля до столу, – це результати, які варті того, щоб святкувати. Він наголосив, що запорука успіху компанії – у її принципах ведення бізнесу та нульовій толерантності до корупції. «Незважаючи на турбулентні та неспокійні часи, наші працівники віддані та дотримуються способу ведення бізнесу «Ґудвеллі». Це не завжди найшвидший шлях досягнення мети, але він єдиний – правильний», – сказав пан Обель. Він висловив слова вдячності всім працівникам компанії в Україні, а також Раді директорів за багаторічну віддану працю.
Ювілей став чудовою нагодою озирнутися назад, проаналізувати пройдений шлях, підбити підсумки та визначитися з планами на майбутнє. І, звичайно, відсвяткувати в колі друзів та партнерів 15-річчя своєї присутності на українському ринку.
Вітальні слова з нагоди урочистостей пролунали й від обласної влади. В. о. голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації Марія Савка привітала агровиробника з важливою подією та висловила гордість, що свого часу була дотичною до залучення потужного інвестора в наш регіон. Також вона відзначила дієве, перевірене часом партнерство компанії з громадами на місцях та вагомий внесок у соціально-економічний розвиток Прикарпаття. «Що зроблено за цей 15-річний період, найкраще можна виразити мовою цифр: 2,7 млрд грн інвестицій, 800 млн грн сплачених в бюджет податків. Ще один важливий показник, який я щоразу аналізую, – це середня заробітна плата. У «Ґудвеллі» вона в 2,5 рази більша, ніж середній показник по області. Так, за перші 4 місяці 2019 року вона склала 20 тис. грн, на противагу 8 174 грн в регіоні», – зазначила Марія Савка.
Також очільниця області назвала діяльність компанії добрим прикладом для інших підприємств, адже вона заснована на кращих європейських зразках та відповідає світовим стандартам. В. о. голови ОДА побажала «Ґудвеллі Україна» подальшого економічного зростання та висловила сподівання, що в найближчому майбутньому компанія зреалізує в області ще один амбітний проєкт – будівництво сучасного м’ясопереробного комбінату. Зацікавленість та готовність інвестувати більше у подальший розвиток компанії в Україні з використанням данських ноу-хау та турботою про довкілля підтвердив голова Ради директорів групи компаній «Ґудвеллі» Андерс Обель. Він зазначив, що шлях, довжиною в 25 років, – від кількох покинутих польських ферм до сучасної респектабельної харчової компанії, де працюють більше 2,5 тисяч працівни-
Про історію розвитку «Ґудвеллі», починаючи від ідеї, яка виникла в далекому 1992-му, розповів засновник компанії Том Аксельгаард. Він пригадав, наскільки був вражений під час свого першого візиту в Україну двома речами: фантастичними ґрунтами та можливостями нашої держави для розвитку сільського господарства, які відкривалися щойно виходиш за межі подвір’я; а також відсутністю ефективності та уміння використати цей потужний потенціал. Саме тоді у нього виникла думка про необхідність експортувати данські знання та технології для розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні. Том Аксельгаард досі переконаний: немає іншої такої країни, яка б могла перемогти нашу державу в потенціалі сільськогосподарського виробництва. «Україна є насправді житницею всієї Європи. Сьогодні ми задоволені тим, чого вдалося досягнути за ці роки, та святкуємо, але це ще не максимум того, що можна зробити. Ми плануємо розвивати не лише сільське господарство, але й переробку його продукції», – сказав він.
Бар’єрами, які все ще не дозволяють нашій державі розвинути свій потенціал на повну, Том Аксельгаард назвав рівень корупції та непевність політичного розвитку. В майбутньому в України є можливість стати одним з найбільших постачальників харчових продуктів на світовій арені, впевнений данський інвестор. «Коли країна стане потужним експортером готової м’ясної та молочної продукції, буде створено більше робочих місць не лише в Києві, але й на периферії, саме тоді Україна почне швидко розвиватися», – підсумував він.
За 15 років у компанії багато чого змінилося. Й не лише назва. Замість однієї свиноферми тепер працює сім (поголів’я налічує 200 тис свиней), один корівник, біогазовий завод. Земельний банк налічує майже 20 тис га в різних регіонах Івано-Франківської області. Працевлаштовано більше 700 людей. Але незмінними залишилися головні цінності компанії – соціальна та екологічна відповідальність.
«Ми в «Ґудвеллі» завжди були і будемо надійним партнером для місцевих громад. Ми готові підтримувати їхній розвиток та працювати разом. Заохочую всіх українців й надалі йти шляхом демократичних реформ, навіть якщо це інколи болісний процес, він єдиний – правильний», – наголосив генеральний директор «Ґудвеллі Україна» Крістіан Брокоп. Він також подякував за віддану роботу працівникам компанії, які дотримуються стандартів та дають хороші результати кожного дня. «Особисто для мене Україна завжди буде мати особливе місце в моєму серці», – сказав пан Брокоп. Калуський район, село Копанки, вул. Лісова, 1 «Goodvalley Ukraine» Калуш, A/C 81, Івано-Франківська обл. 77300, UA Україна e-mail: ukraine@goodvalley.com тел.: (0472) 6 24 15 МІСТО | 79
ЖИТТЯ
| ПРОВОКАЦІЯ
Європейська рівність Марта Баранецька
Івано-Франківськ знають як місто затишне і патріотичне, а ще – традиційних поглядів. Уявіть лише, що центром міста прогулюється дівчина й агітує вас вступити до партії, яка узаконить одностатеві шлюби і розказуватиме про гомосексуальні пари дітям. Дивно? «МІСТО» спробувало дізнатися, чи приживеться ця ідея і як на неї реагуватимуть франківці.
фото: Тарас Волошин 80 | МІСТО
ЖИТТЯ
едавно в Івано-Франківську відбувся марш за сімейні цінності. Цього дня сотні людей пройшлися середмістям сім'ями, із дітьми, тримали плакати із закликами за Бога, родину та проти сексменшин і викрикували гасла на кшталт: «Тато, мама, я – щаслива сім'я» і «Сім'я – це союз чоловіка і жінки, як заповів Господь». До такої ходи приєдналися священнослужителі та чиновники, зокрема мер Франківська, а завершили дійство святковим концертом. Проводять такий марш уже вдруге, і цього разу охочих долучитися було чимало. На Прикарпатті гомосексуальних стосунків не сприймають. Вважають, що це гріховно та непатріотично.
Одразу після маршу проти толерантності я організувала свій одноосібний пікет. Вирішила піддержати зовсім протилежну сторону і пошукати підтримки серед людей. Тому провокацію я проводила одна, але насправді нас було значно більше: я, фотограф, що сховався неподалік, моя підтримка та кожна людина, що мала бажання чи необережність вступити зі мною в діалог. Для того, щоб трохи краще дізнатися про погляди франківців, я підготувала близько сотні листівок, які запрошували підтримати Всеукраїнське об’єднання «Європейська рівність». Такого, звісно, не існує. На листівці із зображенням веселкового прапора йшлося про те, що гей може бути патріотом, а Україна за ЛГБТ. ЛГБТ (англ. LGBT) – акронім, що виник в англійській мові для позначення лесбійок (Lesbian), геїв (Gay), бісексуалів (Bisexual) і трансгендерів (Transgender). У країнах світу почути це слово – не рідкість, але для українців це поки менш відоме поняття.
| ПРОВОКАЦІЯ
Моя одноосібна партія гарантувала рівні права для людей будь-якої орієнтації, підтримку почуттів на законодавчому рівні, обіцяла офіційне визнання одностатевих шлюбів, розвиток гей-культури на Прикарпатті, освіту про одностатеву любов з пелюшок та пільги для сексменшин.
Саме аркуші із таким текстом я пропонувала взяти до рук перехожим, цікавлячись, чи згідні вони підтримати такий рух. Перчинки експериментові додавало те, що доля зіграла зі мною у злий жарт і працювати довелося на милицях. З одного боку, це зручно, адже важко проігнорувати людину з травмою, яка стоїть посеред вулиці і намагається щось вам впарити. Водночас я була свідома того, що, якщо мені раптом захочуть дати прочухана – втекти я не зможу. Трохи для безпеки, але більше для розваги я вирішила в разі потреби пояснити гіпс на нозі наступним чином: «Наші люди не надто толерантні, а сексактивісти піддаються переслідуванням».
На Прикарпатті гомосексуальних стосунків не сприймають. Вважають, що це гріховно та непатріотично Я запрошувала людей підтримати наші ідеї на центральній вулиці міста. На Стометрівці завжди людно: дорослі і малі поспішають у своїх справах, прогулюються чи працюють.
Перші кілька листівок я давала людям мовчки і спостерігала за реакцією. Яскравий папірець привертав увагу, тому вони уважно читали те, що там написано, ще до того, як викинути рекламку у сміт-
МІСТО | 81
ЖИТТЯ
| ПРОВОКАЦІЯ
ник. Реакція була цікава: за кілька кроків позаду мене кожен спинявся, озирався і уважно спостерігав за мною.
Першим моїм співрозмовником став чоловік, який продавав квіти неподалік. Протягнув руку до листівки, але коли я розповіла, що йдеться про партію, яка підтримує сексуальні меншини, – відмовився навіть взяти її до рук. Пояснив це своїм походженням. «Які сексменшини оці, я українець, я бандерівець. Навіть мені такого не говоріть», – засміявся продавець.
Доволі різко на текст реагували старші люди. Вони підходили самостійно, питали, що я пропоную, та після моїх слів «пропонуємо поважати права сексменшин» або сахалися, або просто йшли мовчки Поруч із ним сидів хлопчина років п'ятнадцяти, відповідь якого 82 | МІСТО
мене зацікавила ще більше. Він почав пояснювати, що Господь створив чоловіка і жінку не для того, щоб ми сьогодні підтримували одностатеві пари. На моє запитання, для чого створили чоловіка і жінку, хлопчина не відповів, а лише зашарівся, що не дивно, зважаючи на його вік.
Одну із листівок пропонувала взяти чоловікові, який йшов із маленьким сином. Аркуша взяла дитина, і вже за кілька кроків до мене долинуло гучне запитання: «Тату, а що таке гей?». На жаль,
відповіді батька почути не вдалося, але, гадаю, розмова вийшла цікавою. Доволі різко на текст реагували старші люди. Вони підходили самостійно, питали, що я пропоную, та після моїх слів «пропонуємо поважати права сексменшин» або сахалися, або просто йшли мовчки. Нерідко за спиною я чула регіт та матюки. А ось справді гарно мої ідеї сприймала молодь. Школярі здебільшого казали, що до ЛГБТ
ЖИТТЯ
| ПРОВОКАЦІЯ
ставляться із повагою, а Україна має брати приклад із європейських країн. Одна дівчинка навіть похизувалась футболкою із веселковою символікою. Багато з них питали, як нас можна знайти у соцмережах і чи плануємо ми проводити інформаційні події, марші тощо. Саме молодь на вулицях Івано-Франківська виявилася найтолерантнішою, вони ставили найбільше питань, і чомусь їх не дивує те, що чоловік може покохати чоловіка, а дівчина – дівчину. Старше покоління до такого, м'яко кажучи, не готове. Люди у поважному віці реагували дуже дивно: кричали, ігнорували, сипали тихенькі прокльони тощо. Виховані у зовсім іншому суспільстві, вони не бажають визнавати гомосексуальної любові, вважаючи її гріхом, тому і я, людина, що не протестує, була для них грішницею. Я знаю напевне, що мене кілька разів перехрещували і просити піти до церкви і покаятись.
Молодь на вулицях Івано-Франківська виявилася найтолерантнішою, вони ставили найбільше питань, і чомусь їх не дивує те, що чоловік може покохати чоловіка, а дівчина – дівчину А ще мені запропонували підлікуватися. До мене підійшла «колега по цеху» – жінка, яка роздавала флаєри із рекламою якогось діагностичного центру. Вона простягнула мені аркуш зі словами: «Ви зайдіть до нас, підлікуйтеся». Рекламний текст повідомляв про можливу комп'ютерну діагностику геть усіх органів та систем. Не знаю, їй стало мене шкода через гіпс на нозі чи через мої погляди, але пані була вкрай співчутливою. Спробувала я ще поспілкуватися на схожу тему у сквері, де люди здебільшого відпочивали, та неподалік церкви. Щоразу реакція подібна: молодь підтримує, старші – плюються.
Зрозуміти таку поведінку можна: багатьох виховували у суворих умовах, де все відмінне від норми карається та принижується. Така поведінка так глибоко вкоренилась у мізках людей, що і наступні покоління починають її приймати. Молодь спокійніша, адже прикладом для них часто стають зарубіжні зірки. А в США чи країнах Європи люди звикають до всього: зміни поглядів, смаків, статі та віри. Можливо, хтось бачить у цьому негатив, переймаючись за своїх чад. Проте поважати та підтримувати зовсім не означає стати одним із. Часто люди, життя яких не схоже на наше, потребують підтримки та хоч краплю розуміння. На Франківщині її отримати можна серед молоді і ще кількох людей. Але шукати бажано не в той час, коли вулицею проходить марш за одну любов і проти інакшої.
МІСТО | 83
ЖИТТЯ
| ЗА КЕРМОМ
Обговорити вибір Микола Гурак
Ідея мати власний автомобіль з часом з’являється у кожного. А хто раз придбав транспорт, без нього вже не зможе. Хтось купує мікроавтобуси, щоб перевозити товар і так заробляти на життя, хтось обирає легковики за середніми цінами, комусь до вподоби представницькі авто. Та виявляється, що ексклюзивні автомобілі з часом потребують великих вкладень. Їхні власники й готові би заплатити за ремонт, але тут їх чекає нова проблема – відсутність і запчастин, і офіційного сервісу. Бути власником авто – це великі витрати впродовж усього часу його експлуатації. Ми поспілкувалися з дилерами, механіками, водіями й продавцями. Вони бачили й розповіли багато – радять вчитися таки на чужих помилках.
84 | МІСТО
ЖИТТЯ
Ексклюзив – це дорого
Якщо бюджет не дозволяє придбати новий автомобіль, то майбутні автовласники часто звертають думки до машин, які пригнані з-за кордону. Треба пам’ятати, що багато марок мають у своїх рядах не зовсім вдалі моделі. Тому авто з Європи чи Америки у доброму стані та ще й без пробігу по Україні – не завжди запорука відсутності проблем у майбутньому. До прикладу, перше покоління Bentley Continental GT зараз стрімко падає у ціні і тому може здатися привабливою ідеєю для купівлі. Та коли з ладу вийдуть пневмопідвіска або двигун, то витрати на ремонт можуть виявитися не по кишені навіть власнику.
| ЗА КЕРМОМ
й говорять про них більше – часто виходять з ладу електронний блок управління й коробка передач (автоматична, 8 ступенів). Кульові опори у підвісці є слабким місцем позашляховика, тому й на них треба звертати увагу. А компактний кросовер Jeep Compass 2018 року випуску взагалі вважають чи не найгіршим у своєму класі.
Cadillac Escalade має три ряди сидінь, в США коштує від $90 000. Та експерти упевнені, що той третій ряд – найтісніший серед подібних, а ще нарікають на недостатній комфорт і часті поломки позашляховика.
Недоліками автівок зі США є вартість запчастин, бо їх доставка через океан обходиться недешево. Більшість запчастин – оригінальні, а це ускладнює підбір. І, звісно, ненажерливість багатокубових моторів. «Американці» менш доглянуті, ніж європейські машини, часто через океан їх везуть вже після ДТП. Важливо не попасти на «утопленика» – таких на вторинному ринку також багато.
Перевірена надійність
Розхід Bentley Continental GT – 26 л/100 км Ексклюзивом на дорогах Прикарпаття є й Bentley Continental GT, який почали випускати після 2005 року. Автомобіль відносно недорогий, проте великий і солідний. Проблеми цього седана – виходять з ладу мультимедійна система і клімат-контроль. А ще – недоліки в роботі генератора й автоматичної коробки передач. Зареєстрований такий в Івано-Франківську – на 100 км «конячка» потребує 26 літрів пального. Донедавна ця модель була найдорожчою на Прикарпатті. Вулицями Івано-Франківська курсує кілька Alfa Romeo 159, які були випущені у період 2004-2011 років. Автівка стильна, красива і добре їде, проте розчаровує своїх власників частими поломками електрообладнання. Італійська Alfa рекомендує проводити заміну ременя ГРМ через кожні три роки. Разом із заміною помпи це може коштувати майже $900.
З 2006 по 2012 роки у лінійці Mercedes-Benz випускали перше покоління моделі GL-Class. Електроніка – вразливе місце цього кросовера, також кажуть про швидке зношування гальм. На наших дорогах часто виходить з ладу пневмопідвіска, а її ремонт недешевий. Хоча сам автомобіль великий, комфортний і потужний. Друге покоління Mini Hatch стильне, і ним легко керувати. Можливо, саме тому хетчбек і облюбували жінки. Проте у них часто виходить з ладу кондиціонер і водяна помпа, а на впускних клапанах утворюється нагар. А ось чоловікам більше до вподоби Range Rover Sport і Range Rover Discovery. Перше покоління позашляховиків має високу прохідність, зате слабкість електрообладання та пневматичної підвіски. Позашляховики Jeep Grand Cherokee зустрічаються теж часто. Виготовлені після 2011 року, вони дешевші за своїх ровесників у цьому класі. Та
Звісно, що клас автомобіля має відповідати статусу його власника. Не варто купувати машину на останні гроші чи бідкатись, за що її потім заправляти. Якщо нові авто не по кишені, завжди можна вибрати вживані – трохи старіші, але не гірші. У ціновій категорії $13 000-$17 000 ми вибрали кілька автомобілів, які ще прослужать, і запчастини до них знайти неважко.
Наприклад, Toyota Camry, яку випускали від 2008 року, є символом надійності. Найкраще поєднання – 2,4-літровий двигун з 5-ступінчастою автоматичною коробкою передач. Багато власників уже проїхали більш як 200 тис. км, проте серйозних проблем так і не мали. Купивши такий кар у дбайливого водія, можна їхати ще 200-250 тис. км і не знати біди. Мінус – ненажерливий бензиновий мотор. Дизельних Camry нема, тому треба або шукати з ГБО, або встановлювати газ після купівлі.
Важливо не натрапити на 3,5-літровий двигун – там коробка передач швидко виходить з ладу. Об’єм двигуна дає швидкість, тому є велика ймовірність купити вже вдарену машину.
Якщо нові авто не по кишені, завжди можна вибрати вживані – трохи старіші, але не гірші Якщо добре перевірити Honda CR-V, то цей кросовер можна купувати з пробігом навіть понад 150 тис. км. Ходову тут «вбити» важко, електроніка не підводить, а класична коробка-автомат у поєднанні з 2,0 або 2,4-літровими двигунами – прості і надійні. У місті CR-V споживає 12-13 літрів бензину, а дизельні мотори майже не зустрічаються. І це головний недолік моделі.
Друге покоління Mazda 6 при належному догляді також здатне їхати сотні тисяч кілометрів. Класичний автомат надійніший за різні варіатори, тому служитиме довше. Головне – стежити за кузовом. На жаль, метал у Mazda трохи гірший, тому корозія на 6-8-річних авто вже не є рідкістю. Остерігайтесь і третього покоління «шістки» – мотори в неї вимог-
МІСТО | 85
ЖИТТЯ
| ЗА КЕРМОМ
ливі до якості пального і можуть нагадати про себе вже на позначці 150 тис. км.
Бренд Volvo в Україні не дуже популярний, тому ціни заманюють. Автомобіль Volvo S80 легко купити, але важко продати. Та якщо зараз шукаєте комфорт, а перепродаж потім не цікавить, то авто варте уваги. Повний привід, великий вибір двигунів, акценти на безпеку й багато опцій. Бренд вирізняється надійністю, але дуже дорогий у ремонті. Та й не крадуть Volvo так часто, як Mazda чи Honda. S80 у 2019 році практично не викрадали.
Надійний Volvo S80 легко купити і майже неможливо продати
«Німці» проти «японців»
Коли багатий вибір ексклюзивних, але вживаних автомобілів не вражає, то приходить рішення купити новий. Де це найкраще зробити? Звісно ж, у салоні офіційного представника. Так ми отримуємо заводську гарантію, необхідні комплектацію і сервіс. Чотири німецькі бренди – Audi, BMW, MercedesBenz та Porsche – визнані одними з найкращих. Дрібниці інтер’єру продумані, панель не скрипить, кнопки натискаються легко й служать довго, шумоізоляція заслуговує поваги. Ходова збалансована, добре поводить себе і на ямах, і на рівній дорозі. Підвіска не завжди комфортна, але не гупає.
Запчастин – багато. Крім оригінальних, є багато альтернативних пропозицій. Німеччина від України недалеко, тому деталі доступні не лише фінансово, а й фізично. Та й вибрати завжди є з чого, хоча якісне обслуговування фактично відсутнє.
Якщо треба підкреслити статус – допоможе виділитись нова лінійка Range Rover. Купити «британця» на Прикарпатті не вийде, найближче – у Львові. Оновлені моделі цього бренду коштують від 3,4 млн гривень.
Коли така сума не по кишені, варто звернути увагу на японські авто. За якістю й технологіями вони не гірші за «німців», а от ціна більш прийнятна.
Коли багатий вибір ексклюзивних, але вживаних автомобілів не вражає, то приходить рішення купити новий Ми не проаналізували ще багато брендів: Nissan, Ford, Renault, Fiat, Skoda... При виборі нового авто важливо звертати увагу на кілька речей – відгуки про модель, наявність запчастин та офіційного представника в регіоні. Найкраще авто купувати в кінці року або після новорічно-різдвяних свят, коли моделі за одну ніч стають старші на рік і одразу втрачають в ціні. А ще краще – коли є гроші.
І наостанок. Згідно зі статистикою поліції, на Прикарпатті минулого року викрали майже сотню автомобілів. Найбільше зловмисників цікавили Toyota, Mazda, Mercedes-Benz, BMW та Volkswagen. Щоправда, преміумкласу. Крадуть і дешеві автівки, і навіть скутери. Їх знаходять частіше, а дорогі машини власникам повертають зрідка.
Стартова ціна Range Rover SVAutobiography Dynamic – від 6 000 000 грн 86 | МІСТО
На фото: Наталка Карпа Фото: Сергій Горічок Ретуш: Лілія Микитюк
МІСТО | 87
ЖИТТЯ
| ЗАХОПЛЕННЯ
Гриби, картини, нитки, корови: відомі франківці розповіли про свої хобі Наталя Мостова
Цікаві люди не живуть лише самою роботою, але мають такі ж цікаві захоплення. У цій статті потроху про різне: як в’язання може допомогти написати аж цілий роман, як приготувати печінку без гіркого присмаку, чому на полювання справжні мисливці беруть лише два набої, де шукати універсальні гриби і для чого в кожному новому місті найперше шукати корову.
Сергій Адамович збирає гриби
Історик, науковець Сергій Адамович так любить збирати гриби, що вже здавна мріє відкрити тематичний ресторан, де пропонували б не лише грибні страви на будь-який смак, але й кожен елемент інтер’єру закладу нагадував би про гриби. Ба більше, сам ресторан мав би вигляд гриба.
Сергій Адамович орієнтується в навколишніх лісах майже як у себе вдома. Він точно знає, що в дуже старому лісі грибів немає, а в новому вони тільки починаються. Каже, що не збирає гриби, а полює на них. Історик може відрізнити білий гриб, який росте в Галичі, від білого гриба, що з Ворохти. І навіть здатен визначити, який гриб виріс під дубом, а який – біля ялинки. Ще б пак – він кохається у грибарстві вже років 35. Збирає гриби в усі пори року, для кожного виду – свій сезон. Торік у червні Сергій Адамович похизувався в мережі унікальною знахідкою – білим трюфелем, який випадково уздрів у звичайному березовому лісі в селі Уніж на Городенківщині. Про це писали в усіх місцевих ЗМІ. Гриб був завбільшки з кулак, важив 250 грамів. Попри інформацію про величезну вартість таких грибів науковець не захотів його продавати. Між іншим, ціна на білий трюфель стартує від 400 євро за 100 грамів. 88 | МІСТО
ЖИТТЯ
| ЗАХОПЛЕННЯ
«Ми його стушкували. А родзинка цього гриба – в його кулінарному ароматі, – розповідає Сергій Адамович. – Трюфель містить потужний афродизіак. Навіть сусідка з іншого під’їзду прийшла питати, що це в нас удома таке готується. Однак за смаком трюфель відносять аж до четвертої групи їстівних грибів, тобто смаколиком його точно не назвеш».
Сергій Адамович похизувався в мережі унікальною знахідкою – білим трюфелем, який випадково уздрів у звичайному березовому лісі А взагалі, найбільш універсальними грибами є лисички, бо містять такі складники, що їх практично не їдять черв’яки. Також лисички мають радіонуклідні властивості. Тоді як решта грибів відомі здатністю вбирати в себе всі навколишні шкідливі речовини.
Сергій Адамович уже кілька років веде власну групу у фейсбуці, яка називається «Тихе полювання». Там публікує фотографії своїх знахідок, ділиться цікавою інформацією на тему грибів. Науковець ще й уміє смачно готувати грибні страви, найбільший делікатес – грибний суп із плавленим сиром.
Віктор Кімакович полює
Директор департаменту освіти, науки та молодіжної політики Івано-Франківської ОДА Віктор Кімакович полював змалку разом із батьком. Каже, полювання – це давня європейська традиція і ціла культура. І йдеться не лише про зовнішню атрибутику, хоча і це важливо. Приміром, справжній мисливець має бути гідно вдягненим: капелюх, ягдаш...
«Мені не дуже подобається стан полювання в Україні, – каже Віктор Кімакович. – Нині маємо типову пострадянську ситуацію, коли за старою російською традицією полювання вважається суто засобом здобуванням м’яса і прожиття. Але сучасній людині немає потреби впольовувати тварину, щоб прохарчуватися. Насправді полювання – це дуже старовинна традиція, в якій з величезною повагою ставляться до звірів і полюють на них переважно заради трофею. Мисливець у куфайці, який уночі з тепловізором винюхує дичину, – це не мисливець, а браконьєр». Найперше маємо розуміти, що тварина – це сотворіння Боже, маємо ставитись з повагою до неї, має бути справедлива погоня, звір мусить мати шанс, тому, наприклад, в рушниці не повинно бути більш ніж два набої. Якщо мисливцю таки вдалося здобути здобич, все одно він дотримується низки правил, певного ритуалу. Наприклад, на місце потрапляння кулі кладуть зламану гілку, ще одну гілку ставлять до рота тварини – як останню поживу, а третю гілку вкладають у капелюх мисливця. Убиту тварину акуратно відкладають на правий бік і віддають останню шану. В жодному разі її не можна переступати, тягнути, фотографуватися поруч тощо – це вияв неповаги до здобутого звіра.
Саме таку культуру полювання намагається відродити в Галичині Віктор Кімакович разом із мисливцями-однодумцями. «На тих угіддях, де правильно ведеться мисливське господарство, за європейськими стандартами, тварин є дуже багато, – продовжує посадовець. – Бо ж немає такого завдання – просто вибити звірів. До прикладу, підстрелений старий олень дає дорогу молодим наступникам. Куріпок, фазанів чи зайців мисливці ще й додатково купують і випускають у дику природу – вони ж дадуть потомство. А взимку хто підгодовує диких звірів у лісі? Та ж мисливці».
Нині маємо типову пострадянську ситуацію, коли за старою російською традицією полювання вважається суто засобом здобуванням м’яса і прожиття Віктор Кімакович полює на птахів і навіть має мисливського собаку породи англійський пойнтер. Песика звуть Пунто, і він уміє не лише вправно полювати, але ще й обожнює дітлахів. Адже директор департаменту вже навчає мисливських традицій і свого сина. Посадовець каже, що ніколи не розчаровується, якщо приходить з полювання без здобичі, адже любить мисливство не за це. Йому важливий сам процес.
Цікаво, що Віктор Кімакович ще й уміє смачно готувати впольовану дичину. А це не абищо, адже таке м’ясо дуже легко пересушити і таким чином зіпсувати страву.
МІСТО | 89
ЖИТТЯ
| ЗАХОПЛЕННЯ
Ольга Деркачова в’яже
Коли письменниці Ользі Деркачовій потрібне натхнення для нового роману чи наукової статті, вона йде до кравецького магазину, купує нитки і береться за в’язання гачком. А ще плетення заспокоює їй нерви, допомагає впорядкувати думки.
У сім’ї колишнього мера здавна є традиція збиратися разом щонеділі за обіднім столом. Тепер сходяться трохи рідше, бо двоє синів живуть уже за кордоном. На такі родинні посиденьки Віктор Анушкевичус обов’язково щось готує смачненьке. Коронних страв має багато – все залежить від сезону. Дружина найбільше обожнює його капусняк. Каже, що так готувати його не вміє ніхто. Ба більше, ексмер знається на різних національних кухнях: може приготувати не гірше, ніж грузини, угорці, корейці і навіть китайці.
«Мої бабусі хенд-мейдили, – усміхається письменниця. – Тому рукоділля було в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Весь час щось гаптувалося, вишивалося, плелося…»
Ольга починала з серветок, а потім були сумочки, сукні, кофтини, різні аксесуари… Вона навіть зв’язала своєму нареченому светр як подарунок до його дня народження. Це мав бути сюрприз, тому щоразу на побаченні Ольга прискіпливо розглядала обранця – чи бува не помиляється з розмірами, потім приходила додому, порола частину светра і в’язала по-новому. «Тепер, коли чоловік, жартуючи, докоряє мені, чому не роблю закрутки, як інші ґаздині, натомість лише книжки пишу, – усміхається Ольга, – я одразу нагадую за той светр. Мовляв, яка ж із тих господинь власноруч створила чоловікові кофтину?». До речі, славнозвісний светр благовірний Ольги і досі зберігає у шафі.
Найшаленішим плетеним витвором письменниці була синьо-біла сукня з величезними рукавами і пишною спідницею, на яку пішло так багато ниток, що жінка навіть не пам’ятає скільки – лиш постійно ходила в крамницю і докуповувала. Зате потім усі колеги в університеті були вражені неймовірною сукенкою.
Ольга каже, що в’язання дуже схоже на процес написання книги – є ідея, образ, але ніколи до кінця не знаєш, що з того вийде, коли ж зробиться остання петля.
Віктор Анушкевичус куховарить
Екс-очільник Івано-Франківська любив куховарити ще з дитинства. Його мама дуже смачно вміла готувати, працювала помічницею повара і багато чого навчила сина. «Якихось особливих рецептів не пригадаю, але знамениті мамині котлети були дійсно фантастичні, – каже Віктор Анушкевичус. – Я більше ніде такої смакоти не куштував. Я намагався приготувати, але страва вдавалася лише трохи схожою. Мама точно мала якийсь секрет». 90 | МІСТО
Віктор Анушкевичус ніколи не дотримується рецепта, обов’язково імпровізує – так, як йому більше до смаку. Колишній очільник міста має чимало своїх кулінарних секретів. «Багатьом господиням не вдається позбавити печінку гіркого смаку. Її пробують вимочувати в молоці, оцті й навіть кока-колі. Однак я рекомендую значно кращий спосіб, – ділиться він. – Коли під час смаження печінка виділяє піну, м’ясо потрібно одразу відкинути на друшляк і промити під холодною водою. Сковорідку теж вимити. Лише тоді можна продовжувати готувати».
Найбільше Віктор Анушкевичус полюбляє страви з нежирної свинини. Крім того, легко може обійтися без солодощів, а ще він терпіти не може смаку кінзи.
Одна з його найулюбленіших страв – рагу по-угорськи. Дуже легка в приготуванні, поживна і доречна наприкінці весни – на початку літа, коли бракує вітамінів. Та й зовсім недорого обходиться, адже в основі – борщовий набір. Крім того, страва ще й доволі оригінальна, принаймні Віктор Анушкевичус ще в жодному ресторані на неї не натрапляв.
Отже, готувати потрібно в чавунній каструлі. Порізану кубиками свинину (найкраще ошийок) обсмажити на сильному вогні до скоринки. Потім на це м’ясо викласти такі шари: порізану півкільцями цибулю, півкільця картоплі, півкільця буряка, кільця моркви і наостанок шар посіченої білокачанної капусти. Спеції – за смаком. Накрити каструлю кришкою і покласти в духовку, розігріту до 160 градусів. Так тушити півтори години. Потім замість
ЖИТТЯ
| ЗАХОПЛЕННЯ
кришки на каструлю покласти широку поглиблену тарілку, притиснути і перевернути догори дном. Тоді м’ясо стає верхнім шаром страви, а капуста – нижнім. Почекати трохи, щоб жир стік донизу і змастив капусту, й тоді можна куштувати рагу.
Тетяна ТерсеноваЗаводовська малює
Власниця модельної агенції, світська леді, знавчиня етикету Тетяна Терсенова-Заводовська має цілий оберемок хобі: збирає марки, монети, займається вокалом, а в останні роки згадала і про своє ще шкільне захоплення – малювання. Талант успадкувала від мами, в якої майже всі родичі мали художні здібності.
Ігор Вакалюк часто їздить у відрядження і, щойно прибуває в нове місто, одразу шукає цікавий експонат для своєї коров’ячої колекції. «Єдине місто, де я так і не зміг знайти жодної корівки, це був Бангкок», – каже науковець.
У дитинстві Тетяна Терсенова-Заводовська малювала все, що бачила. А певний період захопилася зображенням очей. Кожні очі були зовсім інші, вона їх просто вигадувала.
Нині жінка здебільшого змальовує з фотографій чи картин. Як правило, бере звідти за основу лише певні елементи, а далі починає імпровізувати. Якось протягом пів року вона намалювала аж сотню картин. Натхнення – воно таке. Але вдома висять лише дві роботи, одна з них – улюблена. Там зображене італійське містечко. Всі решта творіння Тетяна Терсенова-Заводовська подарувала, або їх розкупили. В одного столичного колекціонера є аж 22 картини її авторства.
Поки франківка створює свої шедеври на кухні, але вже незабаром чоловік завершить облаштування майстерні для неї.
Ігор Вакалюк
колекціонує корови
Хто б міг подумати, що проректор з наукової роботи Івано-Франківського національного медичного університету Ігор Вакалюк має таке чудернацьке хобі. Ось уже тринадцятий рік поспіль він колекціонує… корови. Науковця цікавлять експонати у будь-якому форматі: фотографії, статуетки, картини, листівки, іграшки, марки тощо. Ігор Вакалюк навіть виділив удома окрему кімнату-музей, де зберігає всіх своїх корівок. А їх у чоловіка вже назбиралося понад півтори тисячі – з кількох континентів.
Найдорожча корівка в колекції медика коштувала 2000 грн, а найдешевша – кілька гривень. Чимало корівок Ігорю Вакалюку подарували, адже про його захоплення знають чимало знайомих і друзів. Правда, чоловік побоюється, що одного разу друзі вирішать радикально пожартувати й спрезентують йому живу корову.
У своїй музейній кімнаті лікар буває зрідка – часу бракує. Та коли все ж знаходиться вільна хвилинка, то залюбки там витирає пил, переставляє місцями експонати чи просто любується. Каже, що то для нього своєрідна медитація.
До речі, незвичайну колекцію Ігоря Вакалюка можна переглянути на спеціальному сайті "Коров’яча колекція" (http://www.vaka-vip.com/), який він створив ще кілька років тому, аби ділитися та популяризувати своє хобі. Окрім світлин, на сайті також можна знайти різноманітну інформацію про корів: цікаві факти, загадки, анекдоти, казки тощо.
Ігор Вакалюк навіть виділив удома окрему кімнату-музей, де зберігає всіх своїх корівок То звідки ж в Ігоря Вакалюка взялася така особлива любов до цих тварин? Справа в тому, що чоловік виріс у родині науковців. Його мама як філолог досліджувала етимологію різноманітних слів. Так ще в юності медик дізнався, що слово «Вакалюк» має певний стосунок до корови. Адже «вака» з латинської перекладається як «корова», «юк» – суфікс, притаманний українським прізвищам, а літера «л» – просто сполучна. Тоді в Ігоря Вакалюка виникла незвичайна ідея. «Чом би й ні!» – подумав чоловік та придбав свою першу корівку. МІСТО | 91
ГАСТРОНОМІЯ
| ДЕСЕРТИ
Хай нам буде солодко
Лариса Мончак
В одній із попередніх статей я розповідала, як люблю каву і процес її приготування. Але, направду, не знаю, чи склалися б наші з кавою стосунки так романтично, якби не тістечка. Іноді заходжу в кафе з твердим наміром з'їсти щось корисне і низькокалорійне – салат чи, наприклад, овочевий крем-суп – але йду попри вітрину з солодощами … і таки не можу її оминути. Зупиняюся і переконую себе: «Та ні, я зовсім цього не хочу. Зовсім. Особливо того, що з ягідками зверху. І отого, лимонного, сонячно-жовтого. І шоколадного дуже-дуже не хочу. А ось це, повітряне, з ніжною хмаркою крему, взагалі не смачне. Це одразу видно – не смачне!» – ковтаю слину і замовляю найкрасивіше.
92 | МІСТО
ГАСТРОНОМІЯ
і, насправді я дуже люблю салати і крем-супи. Та й взагалі все, що стосується здорового харчування, мені смакує. Але ж торти і тістечка… Це щось особливе. Торти і тістечка володіють гіпнозом. Від них неможливо відірвати погляд. Гадаю, це якась досі не до кінця досліджена суперсила, яка позбавляє більшість жінок (і мене насамперед!) здатності керувати собою. Згадую, як переїхала у Франківськ. Була тоді школяркою, і при першому знайомстві з новим класом мені одразу запропонували на перерві піти на «Перлину». Я без зайвих розмов погодилася, бо відмовлятися було наче відгородитися від нових друзів, і весь урок думала-гадала, що ж таке «Перлина». Коли задзеленчав дзвінок, мені гукнули: «Погнали!» – і я разом з усіма кинулася з класу. Виявилось, що ми біжимо в гастроном, розташований метрів за двісті від школи. А там… А там відбулося знайомство з «Перлиною». Однокласниця з набитим ротом примовляла: «Їж, їж, таке печуть тільки у нас, у Франківську». Але припрошувати не було потреби, ба більше, в ту хвилину мене б і за вуха не відтягнули від торта. Так мені сподобалася та «Перлина», що наступної перерви вже я всіх підмовляла зганяти в гастроном. Якби не брак кишенькових грошей, була б я в тому гастрономі постійним клієнтом. А ввечері в телефонній розмові захоплено описувала київській подрузі свої перші враження від нового міста. І про торт була довга тирада: «Анюто, якби ти спробувала тутешню «Перлину», ти б одразу закохалася у Франківськ. Не знаєш, що таке «Перлина»? Я теж не знала. Це як солодка візитівка міста, розумієш? Ну, як «Київський торт» для
| ДЕСЕРТИ
Києва. Слухай, приїжджай, ти мусиш продегустувати!»
До речі, в гастрономі біля школи ще робили фантастичний молочний коктейль. Подавали його в гранованих склянках, і коштував він копійки. Але про коктейль – іншим разом, бо то окрема велика любов, сьогодні – про тістечка. Такот, з «Перлини» почалося моє знайомство з франківськими солодощами. Особливо полюбилося слово «пляцки». Галичина взагалі славиться своїм трепетним ставленням до випічки, і пляцки – то предмет гордості і самоствердження кожної порядної галицької ґаздині. Гортаючи старі переписи своєї мами, дивуюся, яка дивовижна фантазія проявляється вже в самих назвах: «Роз-Марі», «Маковий п'яничка», «Кури в декреті», «Смерекова хата», «Графські руїни», «Яблучний потопельник», «П'яна вишня». Ось тобі і гумор, і образне мовлення, і асоціативне мислення. Що вже говорити про самі рецепти? Вони у нас такі вишукані, багатокомпонентні і неймовірно смачні, що можна сміливо стверджувати, що в кулінарному сенсі ми, галицькі жінки, таки чогось досягли!
МІСТО | 93
ГАСТРОНОМІЯ
| ДЕСЕРТИ
Якось мені довелося бути на екскурсії Івано-Франківськом (такі влітку проводять для всіх охочих щонеділі і, до речі, безкоштовно), і в нашій групі були приїжджі звідкілясь здалеку, уже й не пригадаю звідки. Один чоловік спитав мене тихо: «Скажіть, будь ласка, що таке пляцки? Бо нам їх хвалять, а ми не знаємо, що це». «Пляцки…– задумалася я. – Ну, це майже як торти, але вони не круглі, а прямокутні. Взагалі-то, це по-вашому пироги, але пироги – то все ж іще не пляцки. Пляцки значно смачніші. Та ви краще не розпитуйте, а зайдіть в будь-яке кафе і попросіть. Та й будете знати». Якась жіночка біля мене здивовано знизала плечима і, коли туристи відвернулися, обурено прошепотіла: «Як то можна не знати, що таке пляцки?! Пляцки – то є пляцки!» Я стримала усмішку і погодилася: «Чиста правда, пляцки – то є пляцки!» І що тут ще скажеш?!
А сказати можна хіба лиш те, що у Франківську пляцки таки дуже добрі. Як на мене, не гірші, ніж у Львові (згадую Львів, бо в кулінарному плані саме він тримає першість серед туристів), а ціни навіть значно привабливіші. Крім того, наші кафе більше орієнтовані на постійних клієнтів, а не на випадкових заїжджих, тому вимоги до якості досить серйозні. Рідко коли трапляється, що замовлений шматок торта не смакує, а якщо вже таке сталося, то власники мають великі проблеми – гості до них навряд чи повернуться вдруге. Звісно, не всі так само люблять солодке, як я. Хтось, може, взагалі не заглядає в десертну частину меню. Але все ж (і думаю, більшість жінок зі мною погодиться) те, що пропонує кафе із солоденького, часто впливає на наш вибір закладу. За останні десять-п'ятнадцять років в нашому лексичному запасі міцно закріпилися такі слова, як «тірамісу», «фондан», «брауні», «чизкейк», «захер», «шварцвальд». І це прекрасно, що є можливість, не виїжджаючи з рідного міста, спробувати на смак фото: Тарас Волошин
94 | МІСТО
Італію, Францію чи Австрію. Проте хотілося б побажати нам усім не забути, що таке пляцки, руляди, медівники, роґальки, пампушки і завиванці. Бо це ж наше, рідне, таке, що пахне дитинством, бабусиними руками, ніжністю і любов’ю. І воно гріє не тільки нас, галичан, але й усіх, хто приїжджає в гості, адже чизкейк можна скуштувати будь-де, а роґальки з ружевою мармулядою – тільки у нас. Тож частіше звертаймось до старих рецептів, що збереглися від наших мам і бабусь, відвідуймо гарні кафе і куштуймо щось новеньке, досі не знане, бережімо своє і переймаймо досвід інших. І хай нам буде солодко! Смачного!
ПРОФЕСІЙНЕ ОБЛАДНАННЯ для піцерій • кафе • ресторанів
ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК В УКРАЇНІ
тел.: (067) 341 05 22; (050) 273 64 57 м. Івано-Франківськ, вул. Довга, 20б e-mail: europroftech@ukr.net ggmgastro.com europroftech.net МІСТО | 95
ГАСТРОНОМІЯ
| ДОСВІД
«Івано-Франківський міськмолокозавод»: багаторічний досвід, підкріплений сучасними знаннями Будь-яка важлива справа живе тоді, коли в неї є перспектива. Перспективу ж передусім творять злагоджена робота професіоналів, невпинний розвиток і бажання постійно вдосконалюватись. Про досвід одного з найуспішніших місцевих підприємств – ТДВ «Івано-Франківський міськмолокозавод» – розповів його співвласник КРАТАСЮК СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ.
96 | МІСТО
ГАСТРОНОМІЯ
| ДОСВІД
ним завдання. Як керівник, при організації роботи завжди правильно та професійно вирішую проблеми підприємства. Потрібно усвідомлювати, що перед кожним стоять певні чіткі завдання і водночас усі мають працювати як один злагоджений механізм. Зараз на підприємстві сформована потужна команда професіоналів, кожен із яких працює з вірою в нашу справу. Чи важливе для Вас кадрове майбутнє підприємства? Який досвід передаєте новим працівникам?
Сергію Анатолійовичу, як, на Вашу думку, у теперішніх умовах не тільки тримати бізнес «на плаву», а й успішно його розвивати? Вважаю, що завжди виграє той, хто навіть під час кризи не опускає рук, а наполегливо продовжує працювати. Тому наші принципи в цьому питанні вкрай чіткі: незважаючи ні на що, працювати над розвитком гнучкості підприємства, його мобільності, вчасно та швидко підлаштовуватися під потреби ринку та задовольняти потреби населення у якісній продукції. Чим керувалися і продовжуєте керуватися, розвиваючи цю справу?
Насамперед керуюся простими, проте дуже важливими людськими істинами – совістю й розумом, створюючи цінності як для споживачів нашої продукції, так і власних працівників. Розкажіть більше про саму продукцію Івано-Франківського міськмолокозаводу.
Можу з гордістю сказати, що наша продукція сьогодні відповідає міжнародним стандартам якості. Цьому сприяла повна заміна виробничого обладнання на підприємстві, яке тепер відповідає найсучаснішим вимогам виробництва, а також впровадження системи безпечності та якості харчової продукції (НАССР): вимоги цього стандарту забезпечують ретельний контроль продукції на всіх стадіях її створення.
Для виробництва молочної продукції ми закуповуємо молоко тільки вищого ґатунку та екстракласу. Пишаємося тим, що створили власну сучасну, атестовану центром стандартизації лабораторію, яка здійснює контроль якості сировини та готової продукції.
Залучаємо молодих перспективних спеціалістів. Наші працівники постійно вдосконалюють свої професійні знання та навички, беручи участь у семінарах, навчаннях, переймаючи практику найуспішніших провідних компаній. Досвід, творчий потенціал та особиста відповідальність кожного спеціаліста сприяють безперервному розвитку цілої команди. Чи є в підприємства інвестори?
Ні. Усе робимо, використовуючи власні обігові кошти, без залучення інвесторів та кредитів. А в який спосіб допомагає держава?
Завдяки впровадженню державою системи PROZORRO ми маємо змогу брати участь у тендерах та чесно, оминаючи корупційний складник, вигравати їх і забезпечувати якісною молочною продукцією більшість державних закладів регіону. Якими трьома словами Ви б охарактеризували підприємство?
Якість, професіоналізм, постійне вдосконалення.
Яка Ваша головна мета на сьогодні?
Передусім – збільшення потужностей виробництва, розширення асортименту продукції, яка б відповідала сучасним вимогам та потребам ринку, а також збільшення обсягів продаж. Наша ціль – зробити завод максимально рентабельним, прибутковим, таким, який би повністю відповідав вимогам нового часу та забезпечував якісними продуктами ще не одне покоління людей. м. Івано-Франківськ, вул. Ушинського, 2 (0342) 54 61 81 — приймальня, (0342) 77 34 45 — комерційний відділ, (0342) 77 34 47 — головний бухгалтер.
Чи може наша кисломолочна продукція конкурувати, до прикладу, з європейською?
Безперечно. Україна – аграрна країна. Використовуючи сировину з екологічно чистого регіону, новітні технології та відповідаючи потребам ринку, ми, без сумніву, конкуруємо з європейськими країнами. Підприємство «Івано-Франківський міськмолокозавод» – це великий колектив. Як Вам вдається організувати роботу такої великої кількості людей? Усе завдяки професійному підбору кадрів, для яких ми постійно проводимо навчання та вдосконалюємо їхні знання. Кожен працівник відповідає займаній посаді та якісно виконує поставлені перед
МІСТО | 97
КУЛЬТУРА
| ДОСВІД
Вікторія Гудзовата: «Не уявляю своє життя без музики та співу» На сцені - ніжна та романтична, а в житті - дуже енергійна та активна. 14-річна Вікторія Гудзовата з Калуша - справжній енерджайзер. Її завзяття вистачає на все: навчання у школі та заняття у студії «Ліра», численних друзів та допомогу мамі. Віка - найстарша донечка у великій дружній сім’ї: має молодшого братика та сестричку. Тож вдома їй ніколи не буває нудно, адже треба не тільки погратися з меншими, а й помогти по господарству чи зготувати їсти. Вона - мамина помічниця. Вікторія з тих, хто встигає все. За що б вона не взялися, все у неї виходить добре. Дівчинка дуже різностороння: співає, танцює, пече смачнючі кекси та професійно цікавиться візажем. Перед концертами створює красу для усіх товаришок зі студії «Ліра». Але, звісно, найбільше її захоплення – це музика та спів.
«Мені подобається розкривати себе на сцені, висловлювати свої емоції та настрій в піснях, нести радість глядачам. Коли бачу, як люди реагують на мій спів – це надихає найбільше», – розповідає дівчинка.
Рішення серйозно займатися вокалом Вікторія прийняла в 11 років. Саме тоді вона пройшла прослуховування та почала навчатися в Оксани Омелянівни Лісовської. Каже, що це був вагомий крок на шляху розвитку її здібностей. До того, як і більшість діток, вона співала в садочку, брала участь у шкільних концертах, але не цікавилась співом більше, ніж 98 | МІСТО
іншими захопленнями: шахами і танцями. Однак, коли прийшла у «Ліру», все змінилося. Віка почала показувати якісно інші результати, її талант розкрився новими гранями. Юна артистка досі пам’ятає свій перший сольний виступ на конкурсі «Соняшник» у Києві, де зайняла перше місце, та здобуте гранпрі на конкурсі «Bukovel-Fest». Звичайно, зупинятися на досягнутому Віка не планує. З радістю щотижня біжить на репетиції. З кожним концертом та виступом шліфує свій талант. Чи пов’яже своє майбутнє з вокалом, ще не впевнена, але те, що музика є і буде невід’ємною частиною її життя, знає точно. Дуже любить Віка нашу, українську, музику. Їй до вподоби творчість гуртів «Океан Ельзи», «5-й океан», Марічки Яремчук. Виконувати ж подобається ліричні та веселі фольклорні пісні. Із задоволенням співає не тільки в студії чи на концертах, а й удома. Охоче розучує нові пісні. Зараз дівчинка мріє найбільше про те, щоб в Україні запанував мир: «Хочу, що всі діти могли реалізувати свої мрії так, як це зараз роблю я».
КУЛЬТУРА
| ДОСВІД
Вероніка Зуб’юк: «Наполегливість – це надійний шлях до здійснення мрій»
Ця чудова творча дівчина з перших секунд зачаровує слухачів своїм мелодійним голосом. Спокійна, врівноважена, скромна, виходячи на сцену вона запалюється, немов іскра, стає зовсім іншою – виром емоцій та почуттів. Вокал – улюблене та головне захоплення, яке приносить юній співачці велике задоволення. Заради занять з педагогом Вероніка щотижня долає більше 100 км з рідного села на Верховинщині та їде в школу «Star Team» до ІваноФранківська. У своєму віці вона вже на власному досвіді переконалася, що для того, аби досягти успіху, одного таланту недостатньо. Потрібна щоденна праця та наполегливість. Сьогодні вона мріє про велику сцену та впевнено крокує до своєї мети стати співачкою. Захоплення співом почалось у Вероніки змалку, з років п’яти. Підштовхнув її до цього батько, який теж людина творча та музична. Разом співали українських пісень, і вже тоді оточуючі помітили, який добрий в дитини слух, як гарно вона попадає в ноти та не фальшивить. Тож батьки вирішили, що здібності, подаровані Богом, треба розвивати.
«Пам’ятаю, як у другому класі я вивчила пісеньку про мамонтеня та виконала її на новорічному карнавалі. Слухачі схвально сприйняли мій виступ, і я переконалася, що вокал – це моє. Відтоді почала розвивати свій голос, ходити в музичну школу та займатися з педагогом», - згадує дівчинка.
варто працювати над собою, розвиватися та вдосконалюватися, а тоді пробувати свої сили знову.
Наступним кроком до великої сцени стала школа «Star Team». Коли дівчинка підросла, хрещена з Івано-Франківська запропонувала вчитися тут. Тож вже більше трьох років Вероніка відточує свою майстерність в Ірини Батюк. Зараз за її плечима десятки фестивалів та концертів, де вона займала призові місця, участь у багатьох проектах, зокрема в «Голос. Діти 5», у якому дійшла до етапу сліпих прослуховувань. Зупинятися на досягнутому Вероніка не збирається. Уже цього року планує представляти Україну на міжнародному конкурсі. Наступного – знову спробувати свої сили на головному вокальному шоу країни. Формує характер та збирає досвід виступів перед різною публікою.
У творчому доробку Вероніки вже є авторська пісня, яку спеціально написала для участі в дитячому «Євробаченні». Хтозна, може, колись вона представлятиме Батьківщину вже на дорослому конкурсі?
А поки дівчинка працює над собою, вчиться в музичній та загальноосвітній школах. Окрім вокалу, дуже любить малювати, грати на фортепіано та писати твори. Захоплюється творчістю Аріани Гранде. Має бажання заспівати дуетом з Таяною та побувати в Парижі. А якщо так чітко знаєш, чого хочеш, то бажання обов’язково збудеться!
Згодом з цією ж піснею Вероніка взяла участь у конкурсі «Золотий голосок». І хоча гранпрі не здобула, виграла цінний приз – запис двох пісень на студії верховинського радіо та участь у програмі «Таланти твої, Гуцульщино».
Через рік, вже після підготовки, юна співачка вдруге взяла участь у цьому ж конкурсі - і впевнено перемогла. Завдяки цьому Вероніка зрозуміла: якщо щось не виходить з першого разу, не потрібно засмучуватися, опускати руки чи розчаровуватися. Навпаки,
МІСТО | 99
«BEAUTYMANIA» Салон «BEAUTYMANIA» знаходиться в самому центрі м Івано-Франківськ. У нас велика палітра гель-лаків, матеріалів для декорування, укріплення і лікування нігтьової пластини. • Манікюр та педикюр (у салоні, що на вул. Незалежності, 29 ,оф. 6, є можливість робити ці процедури одночасно), нарощення нігтів, дизайн, укріплення, моделювання нігтьової пластини. Інструменти проходять такі етапи стерилізації: дезінфікуючий розчин, ультразвук, сухожар. Одноразові набори для кожного клієнта. • Послуги депіляції.
• Усі види масажу: загальний, лікувальний, антицелюлітний, вакуумно-роликовий, стоун-терапія.
• Косметологічні процедури для обличчя, ультразвукова чистка обличчя, ефективна лікувальна програма від вугрів, прищів, чорних цяток; безголкова мезотерапія, СПА-догляд за шкірою рук.
м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 12, тел.: (095) 01 999 25, вул. Незалежності, 29, оф. 6, тел.: (095) 54 080 11 /beautymania_ukraine/ 100 | МІСТО
КУЛЬТУРА
| ДОСВІД
Яна Єжак:
сила таланту і мрії Цікаві та різноманітні хореографічні постановки, хвилювання, тижні наполегливої підготовки… 14-й Всеукраїнський конкурс-фестиваль «Міні світ краси України» був непростим для всіх його учасниць, проте для однієї з них став справді знаковою подією. 13-річна красуня Яна Єжак вперше привезла до свого рідного Івано-Франківська головний титул конкурсу – «Юна Королева України-2019». Як маленькій співачці і моделі вдається досягати поставлених цілей та все встигати, дізнавалося «МІСТО». Яна регулярно бере участь у різноманітних як українських, так і міжнародних талантшоу, фестивалях, благодійних акціях, концертах (зокрема, у Всеукраїнській патріотичній акції «Разом – ми сила» на підтримку онкохворих учасників АТО та була учасницею святкування з нагоди 25-річчя дипломатичних відносин між Україною та Китаєм), модних показах та фешн-шоу (серед найвідоміших «Kid’s Fashion Show»). У 2018 році завдяки своїм значним досягненням вона увійшла до сотні найвидатніших дітей України. Кожен день дівчинки розписаний до хвилини. Вона є вихованкою вокальної школи Ірини Шабан «Crystal Voice» і танцювальної студії «SoloWay Dance», де опановує jazz-funk (керівник Віра Часовських). За її плечима – навчання в модельній школі «Ювента» та досвід у сфері моделінгу. Поглиблено вивчає математику, німецьку та англійську мови.
Володарка титулів «Юна Королева України-2019» та «Перша принцеса України-2017» в конкурсіфестивалі «Міні світ краси України», супергранпрі міжнародного конкурсу «Children’s Professional Model World 2017» в Афінах, міні міс Прикарпаття-2018, переможниця фестивалю «Різдвяний янгол» – все це лише невелика частинка досягнень дівчини. Окрім цього,
справжньому екстриму. Вона не уявляє себе без активного відпочинку – екскурсій, верхової їзди, катання на роликах та велопрогулянок. Небайдужа до світу моди, тому частенько сама підбирає для себе різні стильні образи.
Ніжно любить тварин і мріє відкрити притулок для усіх бездомних кішок та собак.
Захоплюється програмами Катерини Осадчої «Світське життя» та Дмитра Комарова «Світ навиворіт», тому вже відтепер роздумує над тим, як у майбутньому створити власну авторську програму, яку б полюбили мільйони!
Девіз Яни – «Найкраще здійснюються ті мрії, в яких ти не сумніваєшся!»
Яна весела, товариська і комунікабельна, швидко знаходить спільну мову буквально з усіма! У будь-якому конкурсі для неї насамперед важливий новий досвід, знайомства, можливість удосконалити себе. Завдяки таким подіям у Яни з’явилися друзі зі всієї України – Києва, Ужгорода, Харкова тощо. Вона щиро обожнює подорожі. Мандрує з 3 років, тому встигла відвідала понад 15 країн світу! Серед улюблених США, Іспанія, Греція та Італія. З кожної країни, в якій побувала, Яна привозить на згадку досить нетиповий сувенір – тарілку. Смілива і відчайдушна, дівчинка віддає перевагу МІСТО | 101
102 | МІСТО
НОСИ ВПЕВНЕНІСТЬ НА СОБІ
Бренд Aida Tudor – це білизна, створена для тебе. Тут якісний матеріал, професійне пошиття, ручна робота, лімітовані колекції та доступні ціни. Тобто все, що потрібно, щоб відчувати себе щасливою та впевненою.
Побачення, вечірка, сон – у нас ти знайдеш білизну на будь-яку подію. Кожен комплект, який ти можеш побачити в Aida Tudor, створений з любов'ю.
Ми завжди готові прийти тобі на допомогу. Довірся нам, і ти не пошкодуєш. Відчуй себе жіночною разом з Aida Tudor!
тел.: (068) 189 15 13
/aidatudor
МІСТО | 103
Вулиця Шевченка знаходиться у центральній частині міста, вона – одна з найдавніших та найкрасивіших в ІваноФранківську. Тягнеться від вулиці Січових Стрільців до парку ім. Т. Г. Шевченка. Ще у XVIII столітті тут знаходилася алея для прогулянок, яка вела від Станіславівської фортеці до так званої Звіринецької діброви (сьогодні це міський парк). Ця алея була обсаджена липами, тому в XIX столітті її назвали Липовою вулицею. Цю назву вона носила аж до 1956 року, поки не була перейменована на Шевченка.
МАША СІДІЛЄВА, 4,5 рочки Комунікабельна, цілеспрямована, непосидюча дівчинка. У неї яскраво виражені лідерські та дипломатичні здібності: може знайти спільну мову з усіма! Маша дуже чуйна дитина – ніколи нікого не дозволить образити! Любить тварин та навколишній світ (жуків, квіточки).
Відвідує футбольну секцію та займається в модельній школі. Серед досягнень маленької моделі – участь у зйомках колекцій дитячого одягу. Найбільше Маша любить ІваноФранківськ за те, що тут живуть її друзі, рідні, тут її мама і тато. Дівчинці подобається гуляти затишними вуличками рідного міста, на Валах, а також у міському парку.
ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК» 104 | МІСТО
Йосиф Гнип, 2 роки
Хлопчик-винахідник! Незважаючи на вік, уже цікавиться всіма інструментами, ремонтує кожну зламану річ в домі! Відвідує садок «Ейнштейн». З нашим містом вперше познайомився в 1,5 роки. Любить кожного франківського вуличного музиканта, всім приділяє свою увагу. Найчастіше гуляє там, куди його поки що ведуть батьки і сестрички.
Соломія Гнип, 3 роки
Дівчинка-загадка! Відвідує садок «Ейнштейн» і танцювальний клуб «IDS», не соромиться розпитувати про все на світі. До Івано-Франківська приїхала, коли їй був 1 рік, й одразу полюбила це місто, адже тут завжди святкують цікаві українські свята! Любить всі парки міста, де є дитячі майданчики, а також розсипати камінці на площі Міцкевича! Завжди захоплено споглядає, як виготовляють карамельки.
Площа Міцкевича в Івано-Франківську від початку свого виникнення – у 1870-х роках – жодного разу не змінювала назви. На території площі знаходиться сквер та архітектурні пам’ятки міста.
Анета Гнип, 5 років
Справжня дівчинка-сюрприз, яку цікавлять жуки і тарантули. Анета відвідує дитячий садочок «Ейнштейн». Любить малювати, займається танцями (клуб «IDS»), гімнастикою та співами. Їй дуже подобається, що Івано-Франківськ розташований недалеко від гір, тут гарна природа та церкви! Любить гуляти поблизу пам’ятника «Руській трійці», у парку імені Шевченка, на площі Міцкевича, не оминає жодної дитячої кімнати!
Сьогодні площа Міцкевича –такий собі оазис спокою серед швидкого темпу життя центру міста. Над нею ліниво пролітають птахи, перехожі відпочивають на лавках у сквері, а місцеві чоловіки незмінно обирають цю локацію для гри у шахи.
Вероніка Гнип, 7 років Дівчинка-свято! Закінчила перший клас Католицької школи. Займається бальними танцями (клуб «IDS»), гімнастикою та співами. Вероніка природжений режисер: завжди самостійно придумує цікаві вистави для своєї родини.
Івано-Франківськ дуже любить за те, що тут у неї багато друзів та родичів, тут завжди весело і є улюблена школа! Для неї рідне місто асоціюється з радістю! Серед усіх місць найбільше любить проводити час у сквері на площі Міцкевича, у парку імені Шевченка, відвідувати ляльковий театр та драмтеатр, дитяче кафе «Yummy Kids»!
МІСТО | 105
Палац Потоцьких в Івано-Франківську побудований у 1672 році. Він мав стати резиденцією коронного гетьмана Андрія Потоцького - триповерховий замок, оточений оборонними валами і бастіонами, службовими будівлями та парком. Проте до наших днів гарно збереглась лише паркова огорожа та ворота. До 2004 р. тут був військовий госпіталь, тривалий час територія належала приватному власнику, і лише торік ворота палацу відчинилися для жителів міста. Тепер тут відбуваються цікаві події у рамках різних фестивалів і святкувань.
ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК»
АЛІНА РИЛЬЧУК, 5 років Активна, цілеспрямована дівчинка, яка наділена яскраво вираженими якостями лідера, любить позувати, танцювати. Алінка має бурхливу фантазію, що допомагає їй створювати різні образи, ідеї, які вона відразу ж утілює в життя. Присутність сцени в житті дівчинки породжує нові образи, які вона із задоволенням готова доносити до кожного з нас.
Любить пізнавати, подорожувати і відкривати для себе все нові можливості, щоб у майбутньому стати знаменитою. Івано-Франківськ є для неї найкращим стартом для втілення всіх дитячих мрій у життя, а також місцем, де вона залюбки проводить час із сім’єю та друзями! Улюблене заняття у рідному місті - прогулянки на міському озері.
106 | МІСТО
Інтелігенція Станиславова завжди мала одну добру традицію — збиратися за запашною кавою у кав’ярнях. Вони вели палкі розмови на різні теми, дізнавалися про цікаві новини міста і просто відпочивали.
Сучасні франківці підтримують цей звичай і при кожній нагоді зустрічаються з друзями у затишних кав’ярнях. Одна з їхніх улюблених — «Profiterole», яка розташована в історичній будівлі на вулиці Гетьмана Мазепи, 2, що була побудована ще у 1936 році. Сьогодні на вас тут чекає не тільки ароматна кава, але й смачні страви та десерти.
А з чашечкою кави при вході у заклад відвідувачів зустрічає Ігнацій Камінський (1819-1902) — найкращий бургомістр в історії Станиславова.
Єлізавета Іванишин, 9 років Дівчинка займається танцями в «Renesans dance studio», співає в «Star Team», а також полюбляє творчі майстер-класи від «Квітка-room». Лізочка народилася в Івано-Франківську — це її рідне місто, яке вона дуже любить. Тут живуть усі її рідні та близькі люди.
У центрі міста є заклад з цікавою назвою — «Profiterole». Це улюблене місце, де часто зустрічається вся родина.
Також дівчинка любить гуляти в парку ім. Шевченка, переглядати фільми в кінотеатрі та відвідувати концерти. На зимових канікулах вона проводить час із батьками, катаючись на лижах та ковзанах, а влітку — на велосипеді, роликах або самокаті. Та більш за все Лізочка любить подорожувати, вивчаючи нові країни, міста та місця.
МІСТО | 107
Дорогі колеги, вітаю всіх медиків Івано-Франківська з Днем медичного працівника, з днем нашого покликання і щоденних зусиль заради здоров’я.
РОМА РОМАНИШИН завідувачка терапевтичного відділення Першої міської поліклініки
Медик – це не професія, не звання і не робота. Це поклик серця! Бути щасливим щастям інших – абсолютний ідеал кожного, хто вибрав для себе цю непросту, але таку важливу справу.
Бажаю, щоб кожен день дарував вам не тільки нові професійні завдання, з якими ви легко будете справлятися, але й нові відкриття, нові мрії... Точних вам діагнозів, мудрих рішень і радості від результатів праці.
Зі святом! Матусю, вітаю Тебе з Днем медика! Твердо знаю, що у Тебе справжній дар до цієї нелегкої, але по-справжньому благородної професії. Щоразу, перечитуючи цей затертий уривок зі старої газети, де пацієнти щиро висловлюють Тобі подяку, я знову і знову усвідомлюю, наскільки важлива і відповідальна твоя праця. Невимовно пишаюся Тобою, Твоїми досягненнями, Твоєю відданістю справі і бажанням допомагати іншим! Ти мій приклад і натхнення! 108 | МІСТО
Витяг з газети «Прикарпатська правда» (1984р.)
МАРИЛЯ ОВЧАР акушер-гінеколог
Колеги-медики, з професійним святом! Складно уявити, що б я обрала, якби не вирішила навчатися у медичному університеті. Мабуть, це одне з моїх найважливіших рішень у житті, адже тепер щодня я займаюся улюбленою справою.
Любов до медицини захопила мене ще з дитинства: зростаючи у сім’ї лікарів, вже не могла уявити себе в майбутньому без білого халата. Це не професія, не щоденна рутина, це такий особливий стан душі - потреба допомагати іншим. Втома, стрес, недоспані ночі – все це відступає одразу, як тільки з’являється відчуття, що ти причетний до справжнього дива.
Бажаю усім своїм колегам нових вершин, щасливих пацієнтів, цікавих викликів і, звичайно, високих результатів! Ставте перед собою амбітні цілі і сміливо крокуйте до нових перемог. Нехай любов до цієї професії ніколи не згасає!
ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК» МІСТО | 109
НОВІ ГРАНДІОЗНІ ПРОЕКТИ
ВІКНА
ФАСАД
ДВЕРІ
ПЕРИЛА
СХОДИ
алюмінієві вікна, 2-камерні енергозберігаючі склопакети
вентильовані фасади, утеплення мінватою 10 см
броньовані вогнетривкі двері українського виробництва
перила з нержавіючої сталі
гранітні сходи
ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 110 | МІСТО
Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world
«RIVER PARK III» вул. Галицька Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017
ЄВРОПЕЙСЬКА ЯКІСТЬ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ! (0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08
МІСТО | 111
ЗДОРОВ’Я
| ТОП-ТЕМА
Леся Бойчук: «Займаюся тією справою, яку безмежно люблю» Вона успішна, сильна, мудра. Її поважають, до її думки дослухаються. Героїня нашої обкладинки - знана на Прикарпатті лікар акушер-гінеколог Леся Бойчук. Недавно вона піднялася на новий щабель у кар’єрі – очолила «Львівський обласний клінічний перинатальний центр». Усіх регалій пані Олександри годі перелічити: доктор медичних наук, професор, член Асоціації акушер-гінекологів України та Української асоціації репродуктивної медицини тощо. Однак найголовніше, що треба знати про цю жінку, – вона безмежно віддана своїй справі. Більше 15 років у професії. Практикуючий лікар. Науковець. Сотні народжених малюків, щасливих батьків. Чим живе зараз, про що мріє та чи сумує за Прикарпаттям у стародавньому Львові, читайте у нашому інтерв’ю. Ви з тих людей, про яких можна сміливо сказати, що медицина – це справа життя?
Безперечно. Вважаю, що мені надзвичайно пощастило, адже займаюся тією справою, яку я безмежно люблю, отримуючи від цього велике задоволення. Я живу медициною, не уявляю себе поза нею. Стати лікарем було Вашою дитячою мрією? Чому вирішили пов’язати своє життя саме з жіночим здоров’ям?
Я народилась у сім’ї лікарів. Про те, що також стану лікарем, знала з дитинства. Пригадую, що підручник з акушерства та гінекології був однією з моїх перших книжок (посміхається). Тож вибір був доволі прогнозований: продовжила сімейну традицію, 112 | МІСТО
пішовши стопами батька. Вже на третьому курсі навчання в медакадемії почала працювати акушеркою. Тато брав мене на операції, де залюбки асистувала йому при проведенні кесаревого розтину, всотувала усі його настанови. Завдяки йому я вчилася любити професію, розуміти жінок. За що йому безмежно вдячна. І, звичайно ж, мамі – за розуміння та підтримку. Для мене акушерство – це причетність до дива, до появи у цьому світі нової людини. Емоцій та відчуттів, які супроводжують цей процес, не передати словами. Практикуючий лікар, науковець, керівник. Яка з цих граней Вашої професійної діяльності Вам найближча?
МІСТО | 113
ЗДОРОВ’Я
| ТОП-ТЕМА
Вони усі цінні для мене своїм досвідом. Починала я з лікарської практики, паралельно працювала над науковою роботою. Обидва напрямки поєднувалися в моєму житті гармонійно, доповнюючи один одного, та давали добрі результати. З часом доросла до управлінських завдань, керівних посад. Щиро вдячна своїм вчителям у житті, які допомагали мені зростати як спеціалісту і як людині, щедро ділилася своїми знаннями, уміннями, здобутими шляхом великої праці, це справді безцінно. Нині радо передаю свій досвід далі – студентам, молодим спеціалістам. Ви недавно очолили Львівський обласний клінічний перинатальний центр. Як почуваєтеся на новій посаді?
Посада – річ доволі ситуативна. Сьогодні вона є, завтра – немає. Наразі я виконувач обов’язків, тож попереду ще конкурс. Звичайно, очолювати заклад обласного значення у місті-мільйоннику – відповідальне завдання. Але я дивлюся у майбутнє з оптимізмом. Колектив центру хороший, згуртований, працьовитий і головне – має бажання розвиватися, рухатися вперед. Це мені імпонує. За Івано-Франківськом не сумуєте?
На це не вистачає часу (посміхається). Звичайно, Івано-Франківщина мені рідна, тому що я тут народилась, тут проходило моє дитинство та студентські роки, тут живуть мої рідні. Але Львівщина також близька мені по духу, там мене зустріли доброзичливо. Я цьому рада, а як складеться далі, час покаже. У кожної людини в житті є правила, принципи, якими вона керується. Яке життєве кредо у Вас?
Робити добро людям – це золоте правило, про яке пам’ятаю щодня. Мої батьки завжди мене навчали, що гарним лікарем є та людина, яка розуміє ціну «медичного хліба» і, незважаючи на це, зберігає свої моральні якості, ставлячи на перше місце професіоналізм. Вважаю, що у лікаря повинно бути бажання допомагати людям та вдосконалюватися впродовж усього життя. Він має багато знати та разом з тим бути чуйним, співпереживати людині, її болям. А ще вміти швидко реагувати на непередбачувані ситуації, яких 114 | МІСТО
в медицині більш ніж достатньо. Це нелегко, але необхідно. Як правило, пацієнт покладає на лікаря всі свої надії на одужання. Як не втратити довіру?
Бути лікарем – непроста місія. Недарма кажуть, що це не професія, а покликання. Мені б хотілося, щоб кожен пацієнт зрозумів, що лікар ніколи немає наміру нашкодити. Він прагне допомогти. І кожен результат – позитивний чи негативний – він сам проживає не менш емоційно. Що найбільше надихає, не дає скласти руки у складні моменти?
Найбільша моя опора та підтримка – це, звичайно, ж сім'я. Мої близькі постійно підтримують мої починання, вірять в мене, надихають рухатися вперед та не зупинятися на досягнутому. Чи вірите в жіночу дружбу?
Моя найкраща подруга – це моя рідна сестра. Вона дуже близька мені людина, яка не те, що з пів слова мене зрозуміє, вона читає мій погляд. Завжди можу на неї покластися, поділитися тим, що на серці – чи моментами печалі чи радості. Як любите відпочивати? Що найкраще відновлює сили?
шале на берегах озер, неймовірно красивими краєвидами. У своїй уяві я вже створила образ того, яким бачу свій ідеальний відпочинок у цій мальовничій країні: на набережній Монтре, в тіні пальм милуюся засніженими вершинами Альп. Без гір – нікуди. А на лижах катаєтеся?
Так, це мій улюблений вид спорту. Катаюся без екстриму, у своє задоволення. А як ставитеся до соцмереж? Яке місце вони займають у Вашому житті?
Сьогодні наше життя годі уявити без соцмереж. І це не лише особисте спілкування з друзями, але й комунікація зі світом, колегами. Соцмережі перетворилися на своєрідний медіаресурс, платформу, де розповідають про свою професійну діяльність. Тому це вже не завжди бажання, а часто обов’язок бути активним у віртуальному просторі. Водночас своє приватне життя від публічності прагну оберігати. За іронією долі, я інтроверт. Тож у свій внутрішній світ сторонніх пускаю не надто охоче. Тобто Ви надасте перевагу вечору вдома з книгою, аніж шумній вечірці?
Люблю Карпати, чи в літню пору, чи засніжені, взимку. Для мене гори – це найкращий відпочинок та спосіб перезавантаження після насичених трудових буднів. Там почуваюся вільною. А ще мені подобаються поїздки за кермом авто: мчати по дорозі під улюблену музику, забуваючи на якийсь час про всі турботи, щоб потім наповненою енергією повернутися до справ.
Все залежить від настрою (посміхається). Читати я люблю, особливо психологічну літературу, книги про життєвий шлях визначних особистостей. Недавно закінчила автобіографію легендарного Генрі Форда «Моє життя та робота». Він вважав, що для того, аби чогось у житті досягти, потрібно працювати. Це мені близьке.
Подорожі також чудовий спосіб змінити звичний ритм життя. А Ви любите подорожувати?
Більшість мрій, які були у моєму в житті, вже реалізувалися. І я цьому рада. Ті, що є зараз, – дуже сокровенні та особисті. Тому волію залишити їх у таємниці. А як здійсняться, обіцяю, ви дізнаєтеся про них першими.
Звісно, люблю. Адже мандруючи, ми пізнаємо світ, знайомимося з новими культурами, традиціями, мовами, розширюємо свій світогляд. У них є щось трансформуюче: ідеш в подорож однією людиною, а повертаєшся іншою. Яка країна зараз займає перше місце у Вашому тревел-плані?
Швейцарія. Відома своїми годинниками, сиром та шоколадом, гірськолижними трасами і
Про що мрієте?
І наостанок, що побажаєте нашим читачам?
Хочу всім побажати міцної віри в себе. Я переконана, що наші думки мають здатність матеріалізуватись. Тому будьте сміливі у своїх мріях та втілюйте задумане в життя!
МІСТО | 115
ЗДОРОВ’Я
| ПРАВА
Пацієнт має право Софія Сіренко
До лікарів звертаються за допомогою. Пацієнт сподівається на підтримку й довіряє, особливо якщо хвороба тривала й серйозна. А що робити тоді, коли медик розповідає про надто інтимне і твою біду, здається, знають уже всі? листопаді – грудні 2017 року на Івано-Франківщині у ЗОШ І-ІІІ ступенів села Білі Ослави Надвірнянського району на гепатит А захворіло 11 осіб – діти та вчитель фізкультури. Тоді у школі провели санітарно-епідеміологічне обстеження й дезінфекцію. Результати проб води на наявність вірусу були від’ємними. Причину виникнення хвороби встановили – ймовірно її привіз заробітчанин із Чехії. Про цей прикрий випадок дізналися не тільки мешканці села, але й ЗМІ. Поява такого захворювання у школі – сигнал «SOS» для закладу, а сама інфекція стає проблемою не лише окремої людини, а й тих, хто її оточує.
Дещо інший випадок трапився кілька років тому в одній зі шкіл міста. Захворіла дитина, лікарі не могли довго встановити діагноз. Коли виписували з лікувального закладу, зазначили, що захворювання неінфекційне. Виписка потрапила в санстанцію, там сплутали й визначили, що хвороба – інфекційний гепатит. Відразу в школі почали дезінфекцію. Про хворобу дізналися і діти, і батьки. Ці два інциденти об'єднує не тільки навчальний заклад чи гепатит: ідеться про дитину, її внутрішній стан після пережитого й бажання, щоб про хворобу мовчали. 116 | МІСТО
ЗДОРОВ’Я
Дані про пацієнта – справа хворого та лікаря
Відомості про хворобу пацієнта – лікарська таємниця. Сюди належать інформація про хворобу, методику лікування, обставини, що передували захворюванню або спровокували його, сімейне та інтимне життя, стан здоров'я близьких, а також сам факт звернення людини за медичною допомогою. Усі ці дані лікар не має розголошувати без згоди свого пацієнта. Це поняття не тільки медицини чи права, але й етики, бо лікар завжди повинен діяти на користь пацієнта. Адже конфіденційність – базова для терапії як такої. І стосується всіх без винятку медичних працівників.
| ПРАВА
все налагодилося, колеги зрозуміли, що хвороба – у минулому, все ж історія залишила неприємний слід для Надії.
Ще одна некоректна з боку медиків ситуація трапилася в Івано-Франківській міській клінічній лікарні № 1. Мирослава (ім'я змінено) привезла на обстеження маму, в неї були проблеми з тиском. «У травматологію зайшов чоловік. Коли він вийшов з кабінету в оглядову, лікарка при відчинених дверях почала телефонувати й розказувати смішну, на її думку, історію цього пацієнта. Казала, ходіть подивитеся на цю комедію. Це чули всі, хто був у коридорі, й сміялися. Нас було багато, і, до речі, до мами з тиском прийшли за дві години», – зазначила жінка. Зауважимо, лікарка могла розповісти про випадок колегам лише для того, аби порадитися з ними щодо лікування. А сміятися над проблемою, хай якою б вона була, неетично.
Це поняття не тільки медицини чи права, але й етики, Лікарська таємниця бо лікар завжди повинен дія- під охороною закону ти на користь пацієнта. Адже Лікарська таємниця регулюється нормами закону України «Основи законодавства України про охороконфіденційність – базова для ну здоров'я», зазначає Оксана Сорока, начальник терапії юридичного відділу ІФНМУ, доцент кафедри соціальІсторію про порушення таємниці молодшим медпрацівником нам розповіла Надія (ім'я змінено з етичних міркувань), медсестра. У жінки була післяпологова депресія. Оскільки не змогла сама подужати проблему, звернулася до психіатра. Анонімність для неї була надважлива. «Після лікування отримала дозвіл працювати. І все було б добре, якби не зустріла санітара психлікарні у себе на роботі. Він розказав колегам, де мене бачив. Наді мною сміялися й обговорювали», – розповідає жінка. З часом
ної медицини та громадського здоров'я. Так, у статті 40 констатується, що «медичнi працiвники та iншi особи, яким у зв'язку з виконанням професiйних або службових обов'язкiв стало вiдомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, iнтимну i сiмейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати цi вiдомостi, крiм передбачених законодавчими актами випадкiв. При використаннi iнформацiї, що становить лiкарську таємницю, в навчальному процесi, науково-дослiднiй роботi, в тому числi у випадках її публiкацiї у спецiальнiй літера-
МІСТО | 117
ЗДОРОВ’Я
| ПРАВА
турi, повинна бути забезпечена анонiмнiсть пацiєнта». Якщо інформація десь використовується, то вона знеособлюється. Так, у реєстрі судових рішень так звані медичні справи містять знеособлені дані про фігурантів. Здогадатися про суть справи можна через назву закладу.
Важливо для лікарської таємниці те, що діагноз можна повідомляти лише повнолітньому пацієнтові. Дізнаватися історію хвороби іншим особам заборонено. «Для своїх батьків ми будемо дітьми у будь-якому віці, але це не означає, що батьки повнолітнього пацієнта прийдуть і дізнаються дані», – зауважує Оксана Сорока.
Пацієнт може частково знати про свою хворобу лише за умови, що розголошення здатне погіршити стан його здоров'я, зашкодити процесові лікування.
Показовою щодо лікарської таємниці є справа Устименка, що дійшла до Конституційного Суду. У 1990 році Костянтин Устименко дізнався, що за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на обліку в Дніпропетровському міському психоневрологічному диспансері. Чоловік звернувся у заклад охорони здоров'я з проханням надати інформацію про те, коли і за яких умов його ставили на облік, кому видавались довідки про його перебування на такому обліку і чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках. Йому відмовили. Устименко звернувся до суду із заявою, бо сам факт перебування на обліку обмежив можливості влаштуватися на роботу і завдав йому моральних та матеріальних збитків. Далі була судова тяганина, проте Устименко був упертий і дійшов до Конституційного Суду. А там постановили: пацієнт має право знати дані про себе, а конфіденційну інформацію про хворобу не можна поширювати. Дещо інша історія, як з Устименком, сталася в одному з навчальних закладів Івано-Франківська.
118 | МІСТО
Здобувати освіту прийшов хлопець з психічними розладами. Про те, що він на обліку в психлікарні, стало відомо всім. Одногрупники почали його боятися. А в заклад приходила мама й просила, аби його не відрахували.
Незважаючи на те, що людина має якесь психічне захворювання, лікується, вона вважається психічно здоровою, якщо інше не встановлено судом «Незважаючи на те, що людина має якесь психічне захворювання, лікується, вона вважається психічно здоровою, якщо інше не встановлено судом, – роз'яснює Оксана Сорока. – Коли є рішення суду про обмеження чи позбавлення дієздатності, яка залежить від віку і психічного стану, то тоді можна говорити про психічну хворобу. А все решта – презумпція психічного здоров'я».
Що ж до листків непрацездатності, то Оксана Сорока зазначає: сьогодні діє правило в лікарняних листках не вказувати діагнозу. Виняток – коли людина хворіє довгий час. Тоді пишуть шифр, аби роботодавець не звільнив.
Коли таємницю розголошують
У законі чітко зазначено: «Забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її по-
ЗДОРОВ’Я
| ПРАВА
передньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини». До конфіденційної інформації належать свідчення про особу. Так, правоохоронні органи мають право дізнатися особисту інформацію тільки тоді, коли на це є у них повноваження, підкреслює Оксана Сорока. Якщо немає ухали суду про забезпечення доступу до документів, то лікарні не мають права надавати інформацію про пацієнта. Коли у лікарню потрапляє людина, до прикладу, з вогнепальними чи ножовими пораненнями, то лікар зобов'язаний повідомити правоохоронні органи й розповісти їм про діагноз. Однак той, кому розповіли, повинен зберігати лікарську таємницю.
Розголошують дані про хворобу тоді, коли існує небезпека зараження нею інших. До прикладу, інфекційне захворювання у школі. Якщо виявляється така хвороба в закладі, лікарня повідомляє про це санітарно-епідеміологічну службу, розповідає медсестра Івано-Франківського природничо-математичного ліцею Аліна Удовенко. Там дають настанови, що чинити у випадку виявленої хвороби, й надсилають листа у заклад. «Якщо шлях передачі інфекції через руки, їжу, звичайно, про це мають знати інші. Бо це небезпека для них», – зауважує Аліна Удовенко. Коли ж у школяра проявляються симптоми якоїсь хвороби, про це повідомляють його батьків. А вони повинні звернутися до лікаря, аби той підтвердив діагноз. Таким чином дбають, аби інформація про хворобу дитини не поширювалася у колективі.
а колега вирішила поділитися цим з іншими. Інформація дійшла до чоловіка пацієнтки. Це нашкодило подружнім стосункам, адже жінка хотіла поділитися наболілим і, звісно, чоловік не мав знати про її переживання. У результаті до нього дійшла інформація про особисте не від дружини, а від чужої людини. Жінка довго пояснювала, що мала на увазі. Такий інцидент призводить до травматичного досвіду. Ця пацієнтка, наприклад, більше ніколи не піде до психотерапевта.
Будь-яке лікування потребує Відповідальність за щирості пацієнта. Якщо він щось недоговорює про якийсь розголошення лікарської симптом, неприємний, сором- таємниці Відповідальність за розголошення лікарської таний, про який незручно гово- ємниці прописана в Кримінальному кодексі Україрити, то лікар його нормально ни. Так, у статті 132 йдеться, що за розголошення відомостей про проведення медичного огляду на не зможе діагностувати виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інІ цікавий нюанс: лікарську таємницю розголошують у подружжі. Пара зобов'язана повідомити одне одному про стан здоров'я, інакше це підстава для визнання шлюбу недійсним, зауважує Уляна Хомут, юрисконсульт, асистент кафедри соціальної медицини та громадського здоров'я ІФНМУ.
Лікування неможливе без довіри
«Будь-яке лікування потребує щирості пацієнта. Якщо він щось недоговорює про якийсь симптом, неприємний, соромний, про який незручно говорити, то лікар його нормально не зможе діагностувати. Терапія працює тоді, коли пацієнт говорить щиро», – розповідає Анна Шийчук, психолог. Лікарська таємниця береже хворого від страху і від сорому, лікарю ж дозволяє максимально допомогти пацієнтові. Порушення її передусім завдасть моральної шкоди, наголошує Анна Шийчук. Якщо лікар зумисне чи ні повідомить про хворобу комусь іншому, це може спричинити недовіру до лікування як такого. Ось приклад з психотерапії. Одна психотерапевтка розповіла історію своєї клієнтки колезі,
фекційної хвороби передбачені штраф від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів, або громадські роботи на термін до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Згідно зі статтею 145 за незаконне розголошення лікарської таємниці, якщо це привело до тяжких наслідків, винний може заплатити штраф до 50 неоподатковуваних мінімумів, відбути громадські роботи на термін до 240 годин. Також суд може позбавити права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або ж призначити виправні роботи до двох років.
Звісно, аби винного притягнули до відповідальності, його злочин треба довести. У цьому випадку слід обґрунтувати, чи дійсно порушення лікарської таємниці призвело до шкоди. Слід зауважити, що переважно йдеться про її моральний аспект.
Якщо ж хворобу пацієнта розголосили, повідомили якісь інші особисті дані, він може звернутися до адвоката, що спеціалізується на сфері охорони здоров'я, резюмує Оксана Сорока. Загалом, таких справ у судах небагато. Але це не означає, що відстоювання вашої конфіденційності буде програшним. МІСТО | 119
ЗДОРОВ’Я
| ОЦІНКА
Медичні династії і заполітизовані лікарні: американський хірург ділиться враженнями від франківської медицини Наталя Мостова
Завдяки Юрію Кузичу, американцю українського походження, в ІваноФранківську стали можливі операції на відкритому серці. У 2015-му він передав для Центральної міської клінічної лікарні відповідне кардіохірургічне обладнання: штучні серця для перекачки крові, обладнання для наркозу, інструментарій, розхідні матеріали. Медику навіть вручили подяку від мера за визначний вклад у розвиток кардіохірургії міста. А протягом останніх восьми місяців американець жив у столиці Прикарпаття і в рамках програми Фулбрайта досліджував систему післядипломної медичної освіти в Україні та в ІФНМУ зокрема. Скоро Юрій Кузич повертається додому і готовий поділитися деякими своїми спостереженнями.
120 | МІСТО
ЗДОРОВ’Я
| ОЦІНКА
Довідка Юрій Кузич – кардіохірург, громадський діяч, автор кількох публікацій на медико-хірургічні теми, кількакратний голова парафіяльної ради собору Св. Володимира і Ольги в Чикаго. Досі член «Пласту».
Юрій Кузич народився 27 липня 1940 року в м. Заліщики, що на Тернопільщині. У чотирирічному віці виїхав із батьками до Німеччини, а в 1949-му емігрував до США. Після закінчення середньої освіти в академії у Чикаго студіював в Іллінойському та Канзаському університетах, а медичну освіту закінчив у 1965 році в університеті в Чикаго. Нині в тому ж місті має приватну практику.
Ч
ас від часу я роблю обходи по лікарні, спілкуюся з інтернами. Власне їхні розповіді відіграють важливу роль для мого дослідження: як проходить післядипломна освіта, що інтерни роблять, « як довго навчаються… Ваша післядипломна освіта на практиці проходить трохи інакше, ніж в теорії. Ваші інтерни вчаться дуже короткий період. В Америці цей часовий відрізок значно більший. Наприклад, у загальній хірургії у нас інтерни навчаються п’ять років, а у вас лише три. Цього часу реально замало. Американський спеціаліст по закінченню інтернатури вміє робити все. А ваш випускник здатен виконувати лише найпростіші операції».
В
ашим інтернам не дають багато практикувати. Це дуже зле. Вони закінчують інтернатуру, але фактично не мають потрібних навиків, аби вже самостійно повноцінно працювати. Біда в тім, що « досвідчені лікарі просто не хочуть давати молодим можливість практикувати. В Америці немає з цим проблем, бо університети є власниками лікарень. Таким чином, виш диктує, хто лікуватиме, хто оперуватиме… У вас навпаки – університет мусить підписувати угоду з медзакладами щодо інтернів. Це ускладнює післядипломну освіту молодих фахівців».
В
еликою проблемою є ваша спеціалізація. Вона недостатньо підтверджена знаннями і навиками. Скажімо, тут, щоб стати кардіохірургом, досить провчитися три роки на загальній « хірургії і потім пройти чотиримісячний курс з кардіохірургії. Так отримують диплом з відповідною
спеціалізацією. Але для кардіохірургії чотири місяці навчання – це неймовірно мало. У США на це витрачають аж три роки, окрім попередніх п’яти. До речі, саме через такий тривалий період навчання багато американців не хочуть обирати фах кардіохірурга. Зате такий медик випускається справжнім професіоналом».
М
олоді українські медики мусять багато вчитися самостійно: з інтернету, на міжнародних конференціях, форумах, завдяки грантовим програмам… Інакше тут просто не здобути висо« кого рівня. У вас є багато висококласних лікарів, але більшість із них осягнули ту науку завдяки самоосвіті. Звісно, це потребує чимало часу і грошей. На жаль, наразі тут немає такої системи післядипломної освіти, яка б готувала нові кадри як слід». уже часто спостерігаю у вас цілі медичні династії. Батько вчить сина, а його вчив дідусь і так далі. При цьому далеко не завжди діти охоче наслідують родинну професію, але таке враження, наче їм просто не дають вибо« ру. Студенти мені розповідали, що половина їхніх однокурсників насправді не мали б учитися в медуніверситеті, бо медицина їх узагалі не цікавить».
В
американських лікарнях не обов’язково надягати бахіли, лише в операційній».
«
МІСТО | 121
ЗДОРОВ’Я
| ОЦІНКА
Я К
захоплююся тим, як вашим лікарям вдається виконувати неймовірно складні операції, маючи таке застаріле обладнання. Хоча за останні чотири роки ситуація з оснащенням суттєво « покращилася». упа місцевих лікарень мають проблеми з обладнанням. Його або нема, або є дуже мало. Проте майже у кожній лікарні Прикарпаття менеджмент закладу намагається щось покращити: « добудовують, пишуть грантові проекти, домовляються з меценатами… Гадаю, це позитивний наслідок створення ОТГ і децентралізації влади. Хоча декотрі ОТГ дуже бідні».
Ч
асом деякі методики, які застосовують ваші лікарі, є досить застарілими. Це дивно, бо багато медиків їздять по світових форумах. Думаю, чимало зі старших фахівців просто не хочуть бути « гнучкими, щось змінювати, натомість роблять так, як звикли все життя».
В
аші лікарні дуже залежні від органів місцевого самоврядування. Це недобре. Діяльність лікарень є надто заполітизована. Це ж безглуздо, коли чиновники з адміністрації вирішують, до якої лікарні « передати обладнання. Як вони можуть приймати такі важливі рішення, не будучи медиками? Дуже часто робляться речі не задля добра пацієнта, а з певних політичних мотивів».
Я Б Р
не глибоко вникав, але багато студентів нарікають мені і на переддипломну освіту. Наприклад, їх не влаштовує спосіб викладу матеріалу. Мовляв, часто професори примушують просто « переписувати все з книжки. Під час пар студентам бракує практичних знань і обміну думками». агато українських медиків їдуть працювати в Польщу. Тоді як чимало польських лікарів намагаються працевлаштуватися в Німеччині. А німецькі фахівці так само виїжджають до США. То чи не « краще українським лікарям одразу пробувати потрапити до Америки?» еформи Уляни Супрун, як на мене, є дуже ефективними. Є труднощі, не все досконало, але керунок правильний. Ламати систему завжди тяжко. Для рушійних змін потрібно щонайменше « ще років 20».
фото: Тарас Волошин
122 | МІСТО
Замовте свою картку постійного клієнта
на 22% знижки за телефоном: (066) 784 64 04
ДОСТАВКА БЕЗКОШТОВНА ikra.if
ikra.if
м. Івано-Франківськ, вул. Вагилевича, 8 тел.: (0342) 53 90 18; (066) 784 64 04 www.ikra.if.ua
Немає мінімальної суми МІСТО | 123 замовлення
ЗДОРОВ’Я
| ЖІНОЧЕ
Куди діваються плаценти? Наталя Сербин
Перед тим, як дитина народжується, вона проходить шлях формування в утробі матері. І це не тільки фізичне виношування плоду, а й взаємодія матері і дитини, підготовка жінки до пологів, а дитини – до появи на світ.
124 | МІСТО
ЗДОРОВ’Я
| ЖІНОЧЕ
Цінний компонент
Весь період вагітності плід оповитий плацентою – тимчасовим органом, який утворюється тільки при вагітності жінки і є провідником між організмом матері та плодом. Сама ж плацента відповідно до термінів вагітності проходить різні періоди формування та розвитку, але основна її функція – забезпечення плоду киснем, поживними речовинами і захист від інфекцій та токсичних речовин. На 37-му тижні плацента починає старіти, що свідчить про те, що скоро дитина народиться. При народженні плацента виходить слідом за дитиною разом із залишком пуповини. Фактично на цьому основна місія плаценти закінчується, однак цей орган може виконувати й інші функції, про які мало хто знає, хоч вони дуже цінні.
Чимало людей обізнані з унікальними можливостями стовбурових клітин, які виділяються з пуповинної крові, проте зрідка хтось згадує про важливі властивості плаценти. Стовбурові клітини – прабатьки усіх клітин в організмі, у разі хвороби вони можуть замінити будь-яку пошкоджену клітину і стати клітиною крові, органу або тканини. Однак тканина плаценти також містить дуже високий відсоток стовбурових клітин, які можуть врятувати не одне життя, самі ж регуляторні білки, які вміщує плацента, при попаданні в організм активізують власні стовбурові клітини.
Тому, зважаючи на такі властивості, зрозуміло, що екстракт плаценти – засіб, який стимулює імунітет людини. В Україні про плаценту найчастіше можна почути як про компонент у косметиці, що має властивості омолодження, застосування плаценти в медицині – явище досить рідкісне. Однак у світі це дуже цінний складник у медичній практиці, який використовують навіть для лікування онкологічних захворювань. Зберегти чи утилізувати після пологів цей дар природи, вирішує кожна жінка самостійно.
Жінки не знають
Галина Артиш, доула та акушерка Івано-Франківського обласного перинатального центру, каже, що за свою практику знає тільки один випадок, коли жінка попросила віддати плаценту, більшість породіль навіть про це не запиту-
ють. Фактично практики залишати плаценту собі немає.
В Івано-Франківському обласному перинатальному центрі вдалося поспілкуватися з жінками, які щойно народили. У палаті чоловік з жінкою та своїм малям. Запитую, чи планували забирати плаценту. Жінка здивовано реагує: «А що з нею робити?» У другій палаті жінка після кесаревого розтину, Мирослава, у неї вже другі пологи. Про те, що плацента є цінною, чула, але каже, що не думала ніколи про те, що жінка має право її забрати.
Отже, більшість жінок взагалі не знають про те, що, крім дитини, приводять на світ дуже цінний медичний матеріал – плаценту. Для того, аби з'ясувати, що роблять з плацентою самі ж пологові будинки, ми звернулися з відповідним запитом до Івано-Франківського міського департаменту охорони здоров'я.
За інформацією Івано-Франківського міського перинатального центру, відповідно до договору №003/19-НВ про надання послуг у сфері поводження із небезпечними відходами від 05.02.2019 року плаценти, які залишаються після народження дітей, віддають ТОВ «Екологічні переробні технології» на утилізацію. Це приватна струк-
тура, кінцевим бенефіціарним власником є іспанська компанія «СПРІМОНТ ЛІМІТЕД».
Чимало людей обізнані з унікальними можливостями стовбурових клітин, які виділяються з пуповинної крові, проте зрідка хтось згадує про важливі властивості плаценти Так, плацента прирівнюється до відпрацьованого біологічного матеріалу, як, наприклад, апендикс, ампутована кінцівка або видалена пухлина, тому підлягає утилізації.
Отже, після народження дитини плацента може мати такі варіанти застосування: •її віддають матері;
•утилізують за непотрібністю;
•відправляють на гістологію, а потім утилізують у випадку, коли є патології при народженні дитини. МІСТО | 125
ЗДОРОВ’Я
| ЖІНОЧЕ
А що може зробити жінка, яка вирішила забрати плаценту?
Світова практика використання плаценти є дуже різноманітна: люди її можуть переробляти і вживати у формі капсул, засушувати і зберігати вдома або використовувати як медичний матеріал для лікування. Однак, аби плацента не втратила своїх лікувальних властивостей, потрібно це робити правильно, а далі зберігати при певній температурі. Самотужки жінка після пологів це зробити не може, для цього є спеціалізовані заклади.
Забрати плаценту
Така можливість є, але надають її в основному приватні установи. В інтернеті можна знайти окремі заклади, які перевозять та зберігають плаценту і пуповинну кров. До одного із них ми зателефонували на гарячу лінію, аби дізнатися, як це працює на практиці. Телефоном працівниця покроково проконсультувала нас і повідомила, що в Івано-Франківську є представник їхньої установи, з яким попередньо можна зустрітися і все обумовити. Якщо є наміри зберегти плаценту і помістити в їхній банк (кріобанк), то потрібно підписати договір. Після пологів представник установи забирає плаценту, далі її транспортують у Київ. Плацента проходить усі необхідні дослідження, і, якщо все гаразд, її поміщають у кріобанк.
У багатьох країнах це нормальна практика, для України – доволі рідкісне явище. В Івано-Франківську нам вдалося поспілкуватися з матір'ю, яка передала плаценту та пуповинну кров своєї дитини на зберігання.
Про те, що є така можливість, Вікторія довідалася на приватних курсах для вагітних «Центр свідомого батьківства». «Одного разу перед лекцією виступив представник кріобанку і розповів про те, що можна зберігати пуповинну кров та плаценту, розказав про унікальну цінність цього біоматеріалу. Нас з чоловіком це зацікавило, ми почали вивчати, хто це робить і як це відбувається в Україні. Зрештою, проаналізувавши різні приватні установи, зупинилися на одній з них», – розповіла жінка.
Більшість жінок взагалі не знають про те, що, крім дитини, приводять на світ дуже цінний медичний матеріал Після укладення угоди їм надали бокс для біоматеріалу. Вікторія попередила лікарів і після пологів помістила плаценту і пуповинну кров у бокс. Далі матеріал транспортували в Київ, провели дослідження на придатність, чи немає інфекцій і чи справді
126 | МІСТО
ЗДОРОВ’Я
він буде лікувальним. Їм повідомили, що все добре, зараз чекають на сертифікат. Коли дитині виповниться 18 років, вона стане власником цього біоматеріалу.
«Це все платно, недешево, є певні острахи, – додає жінка, – але наша ціль – збереження плаценти та пуповинної крові, бо це є біологічна страховка для дитини, а також певною мірою і для нас, батьків. Тому ми вирішили скористатися такою можливістю».
Дорога процедура
Варто зазначити, що перше клінічне застосування стовбурових клітин пуповинної крові в Україні відбулося в 2008 році, а вже в 2012 році розроблені й виготовлені кріобанком препарати стовбурових клітин пуповинної крові офіційно дозволені МОЗ України. Є відповідний перелік захворювань, при лікуванні яких застосовують стовбурові клітини.
Щодо практики використання біоматеріалу, то, наприклад, найбільш відомий Інститут клітинної терапії, якому понад 12 тисяч сімей довірили зберігання свого біоматеріалу, провів більш як 200 успішних трансплантацій стовбурових клітин пуповинної крові та понад 50 трансплантацій мезенхімальних стовбурових клітин плаценти. Отже, зберігання плаценти та пуповинної крові після народження малюка – це унікальна інвестиція в майбутнє дитини. Однак це дорога послуга, тому не всі батьки можуть собі її дозволити. Забір, дослідження і зберігання біоматеріалу – це тисячі доларів. В одному із прайсів приватної установи фігурують такі цифри: забір – від 14 000 до 86 000 грн. Все залежить, який саме біоматеріал хочуть зберегти батьки – тільки плаценту чи пуповинну кров і пуповину. Плата за зберігання може становити від 1000 $ до 3000 $ у рік. Суми немалі.
| ЖІНОЧЕ
Звісно, якщо брати до уваги, скільки коштів інколи батьки витрачають на пологи чи на лікування дітей, то така інвестиція цілком може бути виправданою, але, по-перше, мало хто знає про таку можливість, по-друге, є ризик і страх щодо зберігання біоматеріалу: яка гарантія, що біоматеріал, наприклад, не пропаде або раптом не втратить своїх лікувальних властивостей. Зрештою, кріобанки – це приватні структури. Сьогодні є – завтра закрилися.
Жінка після пологів переймається тільки життям дитини, в той момент вона не думає про те, де ж її плацента Найбільш незрозуміло, чому такий цінний біоматеріал так легко утилізують медики і навіть ніхто цьому не приділяє особливої уваги. Після пологів його поміщають у морозильну камеру, згодом віддають на утилізацію... А коли раптом люди вирішують зберегти, то змушені платити тисячі доларів. Чи справді ці всі плаценти утилізують, яка ж гарантія?!
Згадаймо, що жінка після пологів переймається тільки життям дитини, в той момент вона не думає про те, де ж її плацента, утилізували її чи раптом помістили в спеціальний бокс і в неї попереду особлива місія – лікувати чи рятувати чиєсь життя, а хтось, маючи доступ і володіючи інформацією, на цьому може добре збагатися. Чому в Україні немає державного кріобанку, чому держава не використовує таку унікальну можливість порятунку дітей? Відповіді на ці питання ховаються десь у кабінетах чиновників, але не забуваймо, що і трансплантація органів в Україні є забороненою, та це не означає, що ринок купівлі-продажу відсутній. МІСТО | 127
СПОРТ
| УСПІХ
Сила волі Роман Стельмах
Чи не кожен з нас хоча б раз у житті вирішував зайнятися спортом. Та часто ми знаходимо сотні причин, аби не реалізовувати свої бажання: втома, вихідний, кросівок немає, настрій не той. Однак поряд з нами є люди, які перебувають на набагато гірших стартових позиціях, які попри фізичні вади наполегливо працюють над собою і досягають успіху. Серед них Василь Біленко та Павло Волуйкевич – івано-франківські паралімпійці. В категорії спортсменів з вадами розумового розвитку вони завдяки титанічним зусиллям крок за кроком досягають успіхів, а ще – вчаться не помічати своїх вад і не забувають мріяти.
128 | МІСТО
СПОРТ
| УСПІХ
Ми – звичайні люди
Василю Біленку 29 років. Зараз він – чемпіон Європи, успішно представляє Україну на міжнародних змаганнях. Проте так було не завжди. У Василя – вади розумового розвитку. Ще з часів навчання у школі-інтернаті йому доводилося зіштовхуватися зі стереотипами та упередженим ставленням до себе. Зізнається: було непросто.
«Оточуючі не могли зрозуміти, хто такий паралімпієць, інвалід. В інших країнах такі люди на першому місці, до них особливе ставлення. У нас же все по-іншому… Подекуди від мене відверталися навколишні. Навіть насміхалися. Особливо – молодь. Це було образливо», – розповідає Василь. Все почало змінюватися, коли хлопець прийшов у спорт.
«Мій тренер навчав лише паралімпійців. Окрім мене, у нього було ще два таких підопічних. Потім я почав їздити на змагання серед здорових спортсменів. Там я старався не показувати своїх вад. Та потім усі дізналися про мої проблеми зі здоров’ям і змінили своє ставлення до мене. Вони зрозуміли, що таким людям потрібна увага та підтримка», – каже паралімпієць.
Слово «інвалід» – пережиток минулого, який спотворює сприйняття людей з особливими потребами у суспільстві А от 25-річний Павло Волуйкевич запевняє: зі стереотипами у ставленні до себе не зіштовхувався. Більше страждав від власних самонавіювань.
«Більше сам себе накручував, та в дійсності моїх вад ніхто не помічав. Йдеш вулицею – і ти така ж людина, як і всі. Нічим не відрізняєшся», – каже Павло.
Слово «інвалід» – пережиток минулого, який спотворює сприйняття людей з особливими потребами у суспільстві. З цим погоджуються обидва спортсмени.
«В інших країнах, де я бував на змаганнях, такого слова нема. Просто паралімпійці. В нашій країні цього не можуть зрозуміти.
Ми трохи відстали, і це потрібно надолужити», – вважає Василь Біленко. І у Василя, і в Павла насичене життя: міжнародні змагання, друзі, сім’я і робота, яка стала сенсом існування. «Ми – звичайні люди», – кажуть спортсмени. І з цим не можна не погодитись.
Спорт
Василь Біленко на своє перше тренування прийшов у 20-річному віці. Для спорту це доволі пізно. Тренер помітив Василя під час змагань в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання.
«У спорт мене привів Володимир Антонець – мій перший тренер. На жаль, він уже помер. 10 років МІСТО | 129
СПОРТ
| УСПІХ
тому в манежі коледжу фізвиховання з нагоди Дня інваліда проводили змагання. Я взяв участь у триборстві (біг на швидкість, метання ядра та стрибки у довжину – ред.) і посів призове місце, хоча вже й не пам’ятаю яке. До мене підійшов тренер і запропонував займатися. Я був не проти, зацікавився. Тренер підготував мене до того рівня, на якому я є зараз», – розповідає паралімпієць. До того Василь ніколи спортом не займався. Лише інколи, аби розслабитися, грав у футбол. Зараз же без бігу не уявляє свого життя.
Вийшовши на п’єдестал, я усвідомив, що здобув золото для України. Що я прославляю свою країну та місто, в якому живу «Мій нинішній тренер каже: «Ти не інвалід, ти здорова людина. Працюй, як усі здорові». І я разом зі здоровими бігаю. Тренуюся із Станіславом Сеником (український легкоатлет, уродженець Івано-Франківська – ред.), який бере участь у європейських змаганнях і кваліфікувався на ІІ Європейські ігри. Звісно, мені важко, адже він значно сильніший. Але я терплю і працюю через «не можу». Хочу показати, що я не інвалід, що я цілком здоровий», – каже Василь. Свої перші змагання спортсмен згадує з усмішкою. Тренер сказав йому пробігти дистанцію на 400 метрів, як уміє. Той і пробіг у своє задоволення. У результаті – третє місце.
По-справжньому серйозного успіху Василь Біленко
130 | МІСТО
досягнув минулого літа. Тоді на чемпіонаті Європи з легкої атлетики серед людей з розумовими вадами, що проходив у Франції, він здобув одразу дві золоті медалі. Та на ті змагання паралімпієць міг і не потрапити.
Напередодні чемпіонату помер тренер Василя Володимир Антонець. Спортсмен вирішив продовжити співпрацю з його сином. Як виявилося, це сподобалося не всім.
«Так сталося, що до іншого тренера я не перейшов. І він захотів викинути мене зі складу збірної. Тож моя доля вирішувалася на чемпіонаті України серед здорових. У нас висота бар’єрів – 84 см на 400 м дистанції. У здорових – 91 см. Я пробіг цю дистанцію за 57 секунд. Це дуже хороший результат! З 17 чи 18 учасників я посів 13-те місце. Я зателефонував віцепрезиденту Національного комітету спорту інвалідів України і повідомив результат. Він сказав очікувати дзвінка. Через день мені перетелефонували і сказали, що я їду на чемпіонат Європи», – згадує Василь.
У Франції паралімпієць змагався на трьох дистанціях – 400 м, 110 м і 400 м з бар’єрами. Напередодні він пообіцяв завоювати два «золота». Ще й встановив рекорд сезону на дистанції 110 м – пробіг її за 14,85 секунди.
«Коли грав національний гімн, по тілу аж мурашки бігали. Дуже приємно, що я приніс медалі. І вони стали вирішальними, адже ми виграли командний залік. Загалом – 10 золотих медалей. Ще й встановили рекорд серед чоловіків – четверо хлопців завоювали 6 золотих медалей. Таке сталося вперше в історії», – каже Василь.
Його колега, Павло Волуйкевич, першу серйозну нагороду здобув на зимовому чемпіонаті Європи у Туреччині. А вже за рік – і перше золото у Чехії.
СПОРТ
«Вийшовши на п’єдестал, я усвідомив, що здобув золото для України. Що я прославляю свою країну та місто, в якому живу», – згадує Павло.
Те, що стане спортсменом, він зрозумів ще в школі. Батько Павла помер, коли йому було всього 6 років. Мати була вимушена сама виховувати трьох дітей. Тож біг для хлопця став можливістю реалізувати себе і допомогти родині. Хоча життя могло скластися й по-іншому: в дитинстві Павло мріяв стати пожежником або поліцейським.
Найбільшим здобутком спортсмена стала участь у Паралімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро у 2016 році. Павло зізнається, що в Ріо відчував колосальну відповідальність. Розумів, що нічого важливішого, аніж Паралімпійські ігри, вже не буде. «Було страшно! Це ж не Європа чи українські змагання. Я хотів виграти медаль, аби не повертатися в Україну з порожніми руками», – каже він. На жаль, досягнути свої мети Павлові тоді не вдалося – у фінальному забігу на 1500 м він посів п’яту сходинку з результатом 3 хв. 58,18 с.
посів третє місце. Цю медаль я витягнув на сльозах», – згадує спортсмен.
Після повернення в Україну він опинився у складній ситуації: попри обіцянки допомогти Національний комітет спорту інвалідів не зміг оплатити операцію та лікування. На допомогу прийшли колеги по цеху – всього за дві доби спортсмени з усієї України зібрали необхідну суму – 20 тисяч гривень.
«Досі не знаю, як висловити свою вдячність. Я повернувся у спорт, аби довести, що все це було недарма. Повернувся, бо спорт – це моє життя», – каже Василь.
Та що найцікавіше – задовго до цього лікарі категорично забороняли Василю займатися бігом, оскільки у нього виявили серйозні проблеми із серцем.
«Тренер взяв мене під свою відповідальність. Через рік я прийшов на обстеження, і все нормалізувалося. Лікарі дивувалися, як мені це вдалося», – згадує він. «Біг – це хобі, яке переросло в
| УСПІХ
роботу», – каже Павло Волуйкевич. Тож ставиться до цього відповідально. «Якщо ти вже запланував, то треба вставати і робити. А не відкладати на тижні та місяці», – додає він.
Якщо ти вже запланував, то треба вставати і робити. А не відкладати на тижні та місяці Потрібно ставити цілі і добиватися їх, переконує Василь Біленко. І впевнено переступати через лінощі.
«Коли я робив перші кроки в спорті, то лише закінчив будівельний ліцей. Вранці я ходив на роботу на будівництво, а ввечері – на тренування. І так пів року. В мене теж бувають моменти, коли я не хочу нічого робити. Але я переступаю через себе і йду на тренування. Це сила волі», – каже Василь.
Впоратися із розчаруванням допомогли дружина та тренер Павло Озарко. Тепер Павло готується до нових перемог, та далеко в майбутнє не заглядає. На питання, чи мріє перемогти на Паралімпійських іграх, відповідає просто: «Виграєш – то буде, не виграєш – не буде. Потрібно прагнути та важко працювати».
Сила волі
Обидва паралімпійці тренуються двічі на день. До важкого режиму уже звикли – допомагає сила волі. Особливо Василю Біленку. Саме наполегливість та віра в себе допомогли йому не зламатися та не покинути спорт, коли виникла серйозна загроза. У 2014 році у півфіналі міжнародних змагань Василь розірвав меніск – болюча травма для будь-якого спортсмена.
«Дистанцію я добіг. Травма дуже болюча, у мене набрякло коліно. Того ж дня ввечері мав бути фінал. Перед забігом я прийшов до лікаря. Ніколи не забуду його слова, які він сказав масажисту: «Дай Бог, аби він добіг до фінішу». На дистанції в мене повністю розірвався меніск, я ледве тягнув коліно. На фініші я впав, але таки МІСТО | 131
ЕКОНОМІКА
| ІНВЕСТИЦІЇ
ПРИКАРПАТСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК
ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО ДЛЯ ІНВЕСТОРІВ ТА РОЗВИТКУ МІСТА
Повноцінний розвиток будь-якого регіону складно уявити без економічного складника: залучення інвестицій, створення виробництв, робочих місць, наповнення бюджетів завдяки податковим надходженням. Одним з ефективних інструментів, що давно використовується в багатьох країнах світу для створення комфортних бізнес-умов, стали індустріальні парки. ІП – це спеціальні промислові території з підготовленою інженерно-транспортною інфраструктурою, набором необхідних сервісів, спрощеними регуляторними процедурами та пакетом інвестиційних стимулів для виробничих та науководослідних підприємств. Нещодавно такий індустріальний парк з’явився й у нашому місті. Більше про діяльність нового проєкту дізнавалися в його засновника – ЮРІЯ КОЗАКЕВИЧА. 132 | МІСТО
ПЕРШІ ІНДУСТРІАЛЬНІ ПАРКИ БУЛИ СТВОРЕНІ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ТА США ЩЕ НАПРИКІНЦІ 19ГО — ПОЧАТКУ 20-ГО СТОРІЧЧЯ. ПЕРШИМ У СВІТІ З’ЯВИВСЯ ТРАФФОРДСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК, СТВОРЕНИЙ У 1896 РОЦІ БІЛЯ МАНЧЕСТЕРА. У США ПЕРШИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК З’ЯВИВСЯ БІЛЯ ЧИКАГО В 1907 РОЦІ. ЧЕРЕЗ ПІВ СТОЛІТТЯ ЦИМ ДОСВІДОМ СКОРИСТАЛИСЯ АЗІЙСЬКІ ТИГРИ. У 1951 РОЦІ В СІНГАПУРІ З’ЯВИВСЯ ПЕРШИЙ В АЗІЇ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ПАРК.
рикарпатський індустріальний парк «ARKAN» знаходиться на вулиці Коновальця, 229, займає територію загальною площею 19,3 га, яка колись належала арматурному заводу, та володіє всією необхідною інфраструктурою. До послуг резидентів пропонуються виробничі приміщення трьох цехів площею 15 тис. м², 20 тис. м² і 30 тис. м², а також два офісні центри розмірами 5200 та 8500 м². Таким чином, інвестори мають можливість обрати оптимальні площі відповідно до потреб власного бізнесу. Також для послуг інвесторів з метою спорудження нової бізнес-інфраструктури є можливість використати 6 га вільної землі, що також міститься в межах ІП.
МІСТО | 133
ЕКОНОМІКА
| ІНВЕСТИЦІЇ
Власне, зручне розташування, логістичний потенціал та наявна інфраструктура є величезними перевагами ІП «ARKAN». Парк повністю інтегрований у місто, знаходиться в його межах та має швидкий доступ до центральних автомагістралей. До парку підведена залізнична гілка. Дуже близько розташований Івано-Франківський аеропорт.
Водночас на території ІП «ARKAN» є всі необхідні комунікації: електрична трансформаторна станція потужністю 25 МВт, власні джерела води, каналізаційна магістраль, газорозподільна станція. Тож умови для розташування виробництва тут дуже хороші.
Сьогодні парк уже розпочав свою роботу. Першим його резидентом став Івано-Франківський арматурний завод, що зайняв виробничий цех площею 15 тис. м² та частину офісних приміщень. На даному етапі триває пошук нових інвесторів та ведуться перемовини з зацікавленими підприємствами.
134 | МІСТО
За словами Юрія Козакевича, Івано-Франківськ, як місто близьке до європейського кордону, має чимало переваг, порівнюючи з іншими містами України, та, на жаль, не повною мірою реалізовує свій потенціал. «Ми віримо в наше місто. Прагнемо подолати пасивність міських чиновників та ставимо перед собою дуже амбітну ціль — вивести Івано-Франківськ на радар великого бізнесу та потужних інвесторів. Це запорука благополуччя, успіху та сталого розвитку. Переконаний, що Прикарпатський індустріальний парк «ARKAN» ефективно працюватиме на користь міста, людей та стане добрим прикладом для наслідування!»
тел.: (096) 289 11 77
/arkan.industrial.park
www.arkan.com.ua
МІСТО | 135
КУЛЬТУРА
| НАГОРОДИ
UNDERHILL – визнання року У номінації «Подія року» журнал «МІСТО» нагородив фестиваль рейтинговою нагородою Хоча цього року фестиваль відбувся вперше, він вже встиг гучно заявити про себе та скласти конкуренцію не тільки заходам, які проводяться в Україні, але й далеко за її межами.
Гості фестивалю могли відриватися 24 години на добу. Територія дійства була поділена на безліч локацій, де кожен міг знайти щось своє: фільми, каруселі, фотозони, фудкорти, кемпінг, богатирські ігри, авіашоу. Та найголовнішими локаціями заходу були дві абсолютно протилежні зони – Under Day та Under Night. Це головні сцени, які об’єднувала тільки шалена енергетика фестивалю та любов до музики. Заради цього фестивалю на Прикарпаття навіть прилетіли закордонні пілоти «Baltic Bees» Jet Team. Вони влаштували для людей неймовірне авіашоу, яке не могло залишити нікого байдужим.
На фестивалі виступили Mamarika, Ivan Navi, DZIDZIO, Оля Полякова, Тоня Матвієнко, «Mozgi», об’єднаний колектив гуртів «Скрябін» і «Yurcash», Арсен Мірзоян, гурти «Без обмежень», «Скай» та «Друга ріка».
Наступного дня UNDERHILL EUROPEAN MUSIC FESTIVAL нагородили його першою відзнакою. Захід став визнанням року за версією найрейтинговішого журналу «МІСТО». Організатори фесту отримали свою заслужену нагороду від засновниці журналу та маркетингового директора одного з головних спонсорів фестивалю – компанії «M Group Development» – Оксани Мельник.
136 | МІСТО
фото: Мар’ян Николюк
МІСТО | 137
АПАРТ-ГОТЕЛЬ «ЯРЕМЧЕ» «M Group Development» презентує новий рівень комфорту, який успішно поєднує відпочинок та роботу. Розпочинаємо будівництво готелю всесвітньо відомого бренду, де ви зможете придбати апартаменти преміум-класу для розкішного відпочинку й отримувати стабільний дохід від здавання їх в оренду. Високий рівень брендового готелю та його переваги:
• ідеальне місцезнаходження – курортна зона; • номерний фонд з 200 номерів;
• європейські стандарти надання сервісу за вимогами брендового готелю;
• цілодобові послуги рецепції, клінінгу, охорони та обслуговування номерів;
• інфраструктура: підземний паркінг, магазини, ресторани, дитяча кімната, фітнес-центр;
• SPA-зона, 4 басейни: 2 внутрішні і 2 зовнішні, один з яких – rooftop (на даху), а другий – infinity pool (пейзажний); • сервіс для спортсменів;
• безкоштовний трансфер до гірськолижних витягів;
• управління готелю провідними менеджерами Європи.
ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 138 | МІСТО
Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ! (0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08
МІСТО || 139 113 МІСТО
140 | МІСТО