МІСТО №33 by Женя Ступ як

МІСТО | 1

Ясла-садок

2 | МІСТО

За допомогою найсучасніших програм тут виховують успішних дітей. Малюки гармонійно розвиваються і непомітно навчаються , адже все відбувається у формі гри. Діток на високому рівні підготовлюють до вступу у школу.

ЯСЛА-САДОК «ПЕРВІСТОК» - ЩАСЛИВІ І РОЗУМНІ ДІТИ

м. Івано-Франківськ, вул. Національної Гвардії, 3б, тел.: (050) 780 09 29 www.pervistok.com.ua МІСТО | 3

4 | МІСТО

МІСТО | 5

Івано-Франківськ Суспільно-політичний журнал Засновник: Редюк Віталій Миколайович Продюсери проєкту: Оксана Мельник Володимир Калин Головний редактор: Тетяна Соболик Журналісти: Наталя Мостова Марта Баранецька Євгенія Ступ'як Наталя Джулай Вікторія Пасайлюк Богдан Скаврон Спорт – Роман Стельмах Літредактор – Мар’яна Бодак Дизайн та верстка: Олександра Афанасьєва Комерційний директор Анна Угорчак тел.: (066) 389 93 19 Відділ реклами Ольга Мельник тел.: (050) 433 04 37; (097) 240 51 55 Мар’яна Шевчук тел.: (099) 090 80 89; (098) 803 52 88 Лідія Когут тел.: (066) 642 65 58; (096) 744 31 51 Людмила Небола тел.: (050) 202 70 52 Віталія Вікуловська тел.: (099) 242 77 94 Мар’яна Яськів тел.: (095) 001 10 72 Свідоцтво про державну реєстрацію: ІФ№263Р від 31. 10. 2016 Друк: Друкарня «Wolf»: м. Львів, вул. Городоцька, 4/17 тел.: (0342) 290 10 12 Загальний наклад: 10 000 примірників Редакційна пошта: mistomagazine@gmail.com Телефон редакції: (068) 753 44 04 (з 9:00 до 21:00)

матеріали, позначені цим символом, друкуються на правах реклами. Погляди авторів не завжди збігаються із позицією редакції. Передрук матеріалів допускається за погодженням з редакцією. За достовірність реклами несе відповідальність рекламодавець. Юридичний супровід – юридична компанія «MORIS GROUP».

6 | МІСТО

НОВІ ГРАНДІОЗНІ ПРОЄКТИ ЖИТЛОВИЙ КОМПЛЕКС

«SHEVCHENKO II»

УВАГА!

ПРИ 100% ОПЛАТІ ПАРКІНГ У ПОДАРУНОК

ВІКНА

ФАСАД

ДВЕРІ

ПЕРИЛА

СХОДИ

алюмінієві вікна, 2-камерні енергозберігаючі склопакети

вентильовані фасади, утеплення мінватою 10 см

броньовані вогнетривкі двері українського виробництва

перила з нержавіючої сталі

гранітні сходи

МІСТО | 7

ВИБОРИ

| ГРОМАДА

Олександр Богачов: Громада має бути економічно незалежною та фінансово міцною Молодий та амбітний юрист і адвокат Олександр Богачов позмагається за посаду міського голови Івано-Франківська від партії «Слуга Народу». Він чимало часу приділяє благодійництву, але не називає себе волонтером. Допомагає медикам, військовим, спортсменам, а також безоплатно надає юридичні консультації людям, які цього потребують. Олександр Богачов переконаний, що громада має навчитись сама на себе заробляти, а інвестиції повинні бути захищеними. Він ставить перед собою великі цілі та значну увагу приділяє розробці правильної покрокової стратегії.

8 | МІСТО

ВИБОРИ

Розкажіть коротко про себе. Чим займалися останні кілька років? Мене звати Богачов Олександр. Мені 36 років. Народився і живу у м. Івано-Франківську. Так сталося у житті, що з 16 років я жив з бабцею, яка була і завжди буде для мене найдорожчою людиною. Неодружений. Але все попереду. За освітою юрист. Маю свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю. Працюю в будівельній та інформаційній галузях. Хобі – футбол та шахи.

| ГРОМАДА

Спортивнореабілітаційна програма «Army MMA» допомагає вирішити низку проблем з адаптацією та соціалізацією серед дітей, підлітків та ветеранів АТО

Заняття тут є безоплатними та мають на меті залучити дітей і підлітків до спорту. А спортивно-реабілітаційна програма «Army MMA» допомагає вирішити низку проблем з адаптацією та соціалізацією як серед підлітків, так і серед ветеранів АТО. Також нещодавно зі спортивною спільнотою міста та небайдужими його мешканцями за сприяння міської влади провели толоку в спортивному клубі «Електрон», є бажання і амбітні плани відновити цей спорткомплекс. Олександр Богачов після отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

Час від часу допомагаю фінансово нашим захисникам на Сході.

А стосовно волонтерської діяльності, цій справі також приділяєте багато часу? Мене не можна назвати класичним волонтером, але робити більше добрих і потрібних справ під силу кожному. При можливості завжди приєднуюсь до волонтерських ініціатив. Допомагаю друзям у програмі «Army MMA» та проєкті «Спорт для всіх». Нещодавно на базі ЗОШ №8 в Івано-Франківську відбулося відкриття проєкту «Спорт для всіх» з джиу-джитсу для дітей та підлітків. А також «Відкрите татамі для ветеранів АТО/ООС».

Толока з відновлення занедбаного спортивного комплексу «Електрон»

Коли є вільний час, надаю безоплатно юридичні консультації людям, які не мають фінансових можливостей для оплати послуг юристів. МІСТО | 9

ВИБОРИ

| ГРОМАДА

Чи займаєтеся благодійністю під час карантину? Так, ми з колегами з роботи передавали до медичних закладів засоби індивідуального захисту та медичні товари першої необхідності. Разом з друзями із ГО «Хазард» ініціювали збір коштів на допомогу медикам. Завдяки цій громадській організації придбали і передали до Івано-Франківської обласної клінічної лікарні два апарати штучної вентиляції легень.

Ви плануєте стати мером Івано-Франківська. Як виникла ця ідея, що підштовхнуло, мотивувало? Рік тому в Україні відбулася електоральна революція. Всупереч старанням старої еліти чиновники продовжують чіплятися за владу. Я подумав: треба скористатися таким історичним шансом. Уперше мер не буде воювати з губернатором, а губернатор з президентом. Всі будуть працювати на благо і для розвитку громади. Якщо говорити про конкретні галузі, що саме плануєте розвивати в Івано-Франківську, якщо вас оберуть міським головою?

Не можу не згадати і свою дівчину, вона зі своїми колегами у швейній справі під час карантину в березні-квітні пошили близько 10 000 індивідуальних захисних костюмів для лікарів та тисячі медичних масок. Крім того, я був і є учасником вайбер-спільноти «Довези медика – врятуй Україну». Регулярно допомагаю медпрацівникам доїхати на роботу та повернутися додому. Допомагати дуже легко і приємно, особливо, коли завдяки тобі можуть встигнути врятувати чиєсь життя. 10 | МІСТО

По-перше, економіку. Громада має навчитись сама на себе заробляти, примножувати зароблене і раціонально використовувати цей ресурс. Не чекати на субвенції і дотації з центру. Тобто бути економічно незалежною та фінансово міцною. Це можна зробити, залучаючи інвестиції, але кожен інвестор має спочатку побачити, що ми його чекаємо. Повинні бути дуже прозорі для інвестора правила гри. Також важливе питання – захист інвестицій на весь період володіння. Інвестор мислить глобально, і йому потрібні гарантії на 10-25 років. Це найважливіші питання, які необхідно вирішити, аби інвестори не тільки прийшли, а й залишилися. По-друге, інфраструктуру. Ми повинні залишити в минулому латання і затикання дір. Необхідно комплексно підходити до цього питання. Краще зробити щось одне і якісно, на роки, і потім переходити до іншого. Так, це потребує часу, і не всі будуть задоволені, що не в них роблять першими. Але обіцяю: зроблять у всіх. Це, насамперед, стосується інженерних мереж та комунікацій, внутрішньобудинкових мереж.

ВИБОРИ

| ГРОМАДА

Сучасний стадіон та спортивний комплекс, які зможуть приймати міжнародні змагання. Сучасна та правильно спроєктована дорожня мережа. Повітряне сполучення. Болюча тема – дороги, є ділянки, які з незрозумілих причин не робляться роками, а якщо і робляться, то не дуже якісно. По декілька разів переробляються. А це все кошти громади. Тому, повертаючись до вищесказаного, краще зробити один раз, але надовго.

граму, наше бачення розвитку міста і обов’язково її оприлюднимо.

Ну і по-трете, потрібно зберегти культурну і археологічну спадщину нашого міста. Ця спадщина – прикметна окраса кожного поважного населеного пункту. На мою думку, ця галузь не менш важлива за попередні. Керівники, депутати, чиновники змінюються, а місто залишається. Нам є що показати туристам і гостям, але хочеться, щоб люди були в захваті від Івано-Франківська не менш, ніж від Львова. Це і наші підземелля, і недавні розкопки на місці фундаменту Тисменицької брами XVII століття, палац родини Потоцьких і ще багато іншого.

Розкажіть про команду «Зе-місцеві». Які люди ідуть на вибори з Вами пліч-о-пліч?

Що для Вас означає посада мера Івано-Франківська? Для мене це означає відповідальність за якісне життя мешканців, інвестиційна привабливість міста та його інституційна спроможність. Чому обрали саме партію «Слуга Народу»? Тому, що ця політична сила не боїться довіряти молоді. Тут дають шанс проявити себе. І, на моє глибоке переконання, саме молодь найбільше зацікавлена у майбутньому, воно починається з молоді. Розкажіть про своє бачення Івано-Франківська у майбутньому. Яким буде це місто за рік? Рік – дуже малий проміжок часу для втілення того, що я запланував. Треба підходити стратегічно. І стратегія має бути не на 1, 2, 3 роки. А хоча б, як мінімум, на 5. Незабаром ми презентуємо свою про-

Але зараз маємо унікальну можливість перший раз зробити так, що і місцевий депутат, і народний обранець, і прем’єр-міністр, і президент України будуть однією командою, у якій кожен один одному буде допомагати. І я впевнений, що у такому випадку вже через рік побачимо результат.

У команді юристи, підприємці, викладачі, громадські активісти, активна молодь. Усі успішні у своїх галузях люди, сформовані особистості, з власною думкою та найголовніше – об’єднані однією метою – зробити місто успішним, багатим, відкритим, креативним, інвестиційно привабливим, одним словом, містом, де хочеться жити і куди хочеться повертатись. Який ви керівник? Що важливо для Вас у роботі? Вважаю себе людиною відповідальною, прислуховуюсь до аргументованих думок і пропозицій, вимогливий до себе та інших. Переконаний, що в роботі є тільки один показник – результат. Які цінності для Вас важливі у людях? Найголовніше – чесність, порядність та вміння дотримуватись домовленостей. Що, на Вашу думку, є запорукою успішної роботи і великих результатів та цілей? Запорукою успішної роботи є мотивація, віра і впевненість у те, що робиться. А також вміння визнавати помилки і вчасно їх виправляти. Яке Ваше життєве кредо? Тільки вперед!

З головою партії «Слуга Народу» Олександром Корнієнком, народним депутатом Оленою Вінтоняк та керівником обласної організації Надією Левконович під час з'їзду партії у Києві

МІСТО | 11

ВИБОРИ

| АНАЛІЗ

Що обіцяла та що зробила міська влада Наталя Сербин

Восени 2020 року відбудуться вибори до органів місцевого самоврядування. Франківці будуть обирати новий склад Івано-Франківської міської ради ОТГ. Місцева виборча кампанія стартувала. Старі та нові партії, давні та зовсім нові обличчя – боротьба за владу розпочалася. Перед тим, як відбудуться вибори, варто проаналізувати, що змінилося в місті за останні п’ять років, що обіцяли політики і що вони зробили.

12 | МІСТО

ВИБОРИ

Політична команда

П’ять років тому франківці обрали міським головою Руслана Марцінківа, молодого, активного політика, який прийшов до влади із політичною командою ВО «Свобода». Разом з фракцією «Солідарність» свободівці сформували політичну більшість, в якої був чітко виражений інтерес до будівельної галузі, бо саме у фракції «Солідарність» більшість депутатів – представники будівельних компаній. Опозицію в міській раді очолила фракція «Укроп». З їхнього боку часто лунала критика, вони намагалися контролювати владу, але варто відзначити, що й самі виявилися політично нестійкі. За п’ять років опозиційна фракція два рази змінила своє політичне брендування. Під час президентської кампанії агітували за «ЗеКоманду», ближче до місцевих виборів перевтілилися в політичну силу «За майбутнє».

| АНАЛІЗ

Державна реформа, яка стартувала в Україні, дала органам місцевого самоврядування спочатку нові можливості, а далі і цілу низку зобов’язань. Бюджет міста зріс в 3,5 рази Транспорт – реформа, яку відчули всі Найбільш помітні зміни відбулися в транспортній галузі Івано-Франківська: нові електролінії, які з’єднали віддалені мікрорайони міста, скорочення кількості приватних перевізників та розбудова комунального підприємства «ЕлектроАвтоТранс». У результаті франківці зі старого громадського транспорту пересіли в нові комфортні тролейбуси та автобуси. Можна сміливо сказати, що це найбільш відчутна реформа у місті за останні 30 років. З бюджету на її реалізацію влада виділила значні кошти, до того ж залучені кредитні ресурси у розмірі 4,7 млн євро. В результаті франківці мають 42 нових автобуси, 50 тролейбусів, з них 21 вживаний. Розбиратися, звідки гроші, люди не дуже люблять, але потрібно розуміти, що транспортна галузь міста є дотаційною. З одного боку, місто залучило кредитні кошти, з другого, є велика кількість пільговиків, на перевезення яких міська рада змушена компенсувати витрати. Та влада не зупиняється і продовжує інвестувати в галузь. Нині управлінці активно впроваджують електронний квиток і намагаються вести точний облік пасажирів, зокрема і пільговиків.

Децентралізація

Важливий і визначальний вплив на роботу нинішньої міської ради мала децентралізація. Державна реформа, яка стартувала в Україні, дала органам місцевого самоврядування спочатку нові можливості, а далі і цілу низку зобов’язань. Бюджет міста зріс в 3,5 рази. Навіть беручи до уваги інфляцію, війну на сході України, влада отримала вагомі фінансові можливості. Мер міста та його політична більшість в міській раді активно почали інвестувати в комунальну сферу: ремонт доріг, дворів, благоустрій міста, розвиток комунального транспорту. Поряд з тим проводили фестивалі, ярмарки, свята. Життя франківців стало яскравим і певною мірою комфортним. МІСТО | 13

ВИБОРИ

| АНАЛІЗ

Міст «Галицький» – найдорожчий проєкт міста

Мікрорайон Пасічна, який за останні роки масштабно розбудувався, безумовно, потребує інфраструктурних розв’язок. Старий міст через Бистрицю Солотвинську можна підрятувати тільки капітальним ремонтом, тому міська влада в 2016 р. прийняла рішення будувати новий міст. У 2017 році за результатами тендеру визначила підрядника. Початкова вартість проєкту була 120 млн грн, міст мали будувати за кошти міського бюджету. Далі вартість проєкту почала помітно зростати. Угоду з підрядником місцеве управління капітального будівництва уклало на 178 млн грн. Нині мер говорить уже про суму у 500 млн грн. Коштів у бюджеті не вистачає, тому міський голова просив грошей у центральної влади, намагався залучити інвесторів, шукав кредиторів. Та все безуспішно. Об’єкт мав бути зданий ще в серпні 2019 року. Проблема не тільки у фінансуванні, але й в ефективності самого об’єкта. Проєкт проходив аудит, отримав багато зауважень. Як буде – час покаже, але наразі запитань більше, аніж відповідей. Тим часом франківці, які живуть в Пасічній, терплять незручності і стоять у заторах.

Брала до уваги влада і безпеку міста. Для цього навіть створила комунальне підприємство «Муніципальна варта», яке згодом реорганізувала в нове КП через хабарництво працівників, приєднавши ще інші комунальні підприємства.

Пів кроку до вирішення проблем

Влада боролася зі стихійною торгівлею, та не подолала її. Обіцяла порядок в середмісті, та не змогла переконати бізнес піти з площі. Обіцяла багаторівневий паркінг в центрі міста, однак забудовник передумав

В Івано-Франківську за останні п’ять років міська рада здала в експлуатацію 5 садочків, багато старих освітніх закладів відремонтовано, проте не збудовано жодної школи. Головною проблемою є дефіцит місць в ДНЗ та школах. Це виклик для освітньої галузі, бо повноцінну реалізацію законного права громадян на освіту влада не може забезпечити. На початку каденції міська влада взяла курс на розбудову велодоріжок, проте єдиним успішним проєктом стала велодоріжка на Пасічну. На цьому влада зупинилася, все звелося до побудови велосмуг. Комплексного та системного підходу до розбудови інфраструктури для велосипедистів не вдалося реалізувати. Намагалися мер та міська влада зберегти пам’ятки архітектури. У рамках міської програми було відреставровано кілька будинків. Проте відсутність фахових підрядників призвела до грубих порушень, недотримання термінів здачі об’єктів і навіть пошуку нових підрядників. Реставрація без реставраційних проєктів фактично перетворилася в довготривалу побілку. 14 | МІСТО

Не змогла виконати

Влада боролася і зі стихійною торгівлею, та не подолала її. Обіцяла зробити порядок в середмісті, зокрема перед універмагом «Прикарпаття», та не змогла переконати бізнес піти з площі. Обіцяла автомобілістам багаторівневий паркінг в центральній частині міста, однак забудовник передумав. Обіцяла загальноміський муніципальний басейн, та не вистачає коштів. Прийняла програму підтримки безпритульних тварин і мала побудувати притулок для них, та знову ж таки бракує ресурсів. Усе завершилося частковою співпрацею з волонтерами та підтримкою притулку в Павлівці. Обіцянок було багато, є об’єктивні і суб’єктивні причини того, чому вони не виконані або виконані частково. Кожен франківець сам визначає для себе, що варто було зробити насамперед, а що можна відкласти на кращі часи.

Головними викликами для цієї влади стали війна на сході України, оскільки значні ресурси з міського бюджету спрямовано на підтримку учасників бойових дій та їхніх сімей, також пандемія коронавірусної інфекції Covid-19, з якою досі триває боротьба. Сьогодні бюджет Івано-Франківська зменшується, а витрати щодня зростають. Місто має великі інфраструктурні виклики, в рамках децентралізації до нього приєдналися нові села, мешканці яких сподіваються на підтримку міської влади, особливо з ремонтом доріг, транспортним сполученням, створенням нових робочих місць. Населення міста зростає, тому розвиток освіти, медицини, побудова і облаштування відпочинкових зон є актуальними питаннями для кожного франківця. Все це потребує значних інвестицій, але ці проблеми уже будуть вирішувати майбутні політики. Хто вони – побачимо за кілька місяців.

МІСТО | 15

ВИБОРИ

| ТОПТЕМА

Ярослав Дарвай: «Мрію збудувати для наших дітей зелене, квітуче, по-європейськи красиве місто»

16 | МІСТО

ВИБОРИ

| ТОПТЕМА

Ось вже більше семи років Ви займаєтеся наданням безкоштовної юридичної допомоги для мешканців нашого міста. Чому для громадської діяльності обрали саме цей напрямок? Ця ініціатива виникла ще в той час, коли я займався юридичною практикою. Тоді зіштовхнувся з ситуацією, що певна частина людей, які до мене зверталися, не мала змоги оплатити юридичну допомогу, хоча дуже її потребувала. Я не зміг залишатися осторонь і вирішив виділити частину свого часу для соціальної діяльності: визначив один день на тиждень, в який проводив консультації. Спершу також здійснював супровід справ у судах. Зараз, змінивши сферу діяльності, у мене вже немає такої можливості, однак від свого задуму я не відмовився і досі допомагаю іванофранківцям у вирішенні їхніх юридичних проблем. З якими питаннями до Вас звертаються найчастіше? У дні прийому під офісом завжди черга. Люди звертаються з найрізноманітнішими питаннями: від незаконно нарахованих комунальних послуг до неправильно призначених пенсій. Людям бракує знань, як діяти в таких ситуаціях. Завжди стараюся їх скерувати у потрібному напрямку. Інколи пишемо запити або дзвонимо в ту чи іншу службу, щоб людину прийняли і зрозуміли, що у неї є юридичний захист. Цього року почастішали скарги на втрату роботи. Через карантин багато підприємців збанкрутували, люди у відчаї через те, що стали безробітними. У таких випадках стараємося вислухати, підтримати, дати людям надію. Ви допомагали й під час карантину? Під час карантину, коли були заборонені контакти, приймав у телефонному режимі та онлайн. Також з командою провели акцію «Роздай маску потребуючим». Коли побачили, що багато людей не можуть купити цей найпростіший засіб індивідуального захисту через дефіцит, що виник, оперативно прийняли рішення допомогти. Замовили близько 2 тисяч масок у місцевому ательє та роздавали їх безкоштовно. Завжди стараємося реагувати на потреби людей та тримати руку на пульсі подій.

Розкажіть, будь ласка, про справу чи випадок, що трапився впродовж Вашої громадської діяльності, який найбільше вразив. Особливий випадок, який мені досі приємно згадувати та який приніс велике моральне задоволення, – це збереження житла у власності сім’ї інвалідів, які ледь не опинилися на вулиці. Мама з сином, інваліди 2 групи, програли судову тяганину банку, який відсудив у них квартиру через несплачені за кредитом відсотки, штрафи і пені. Коли ми взялися за справу, вже було визначено дату та час виселення цих людей з їх помешкання виконавчою службою. Кропіткою працею нам вдалося відновити їхні права. За 2 роки ми пройшли всі судові інстанції – від первинної і до Верховного суду України, як він називався на той час, та довели, що штрафи і пені були нараховані банком незаконно. Люди не втратили свою квартиру та залишилися там жити. Їхня щира подяка була для нас найбільшою нагородою за роботу. Поряд з такою активною громадською діяльністю Ви ще й багато років у політиці. Що для

Вас було важливим у виборі «свого» політичного орієнтиру? Сім років моя позиція незмінна – я член партії «УДАР» Віталія Кличка. П’ять років тому балотувався до Івано-Франківської міської ради і цього разу теж йду на вибори. Чому «УДАР»? Бо це потужна, професійна, збалансована команда, що йде працювати. На мою думку, альтернативи їй немає. Тут зібралися фахівці з різних сфер – промисловці, бізнесмени, медики, діячі культури – самодостатні люди, які відбулися в житті та досягли успіхів у своїй справі. Команда «УДАР» – це однодумці з єдиним баченням та чітким планом розвитку нашого міста. Вірю, що ми маємо потенціал змінити Івано-Франківськ на краще, якщо мешканці нададуть нам такий кредит довіри. Знаю, що цього разу йдете на вибори не один. Так, політика стала нашою сімейною справою. Моя дружина також вирішила балотуватися до міської ради. Вона, як спеціаліст у своїй сфері, знає, як підняти культуру в місті на якісно новий рівень. Ми підтримуємо та доповнюємо одне одного. МІСТО | 17

ВИБОРИ

| ТОПТЕМА

Які першочергові завдання ставите перед собою після виборів? Першочерговим завданням є збалансування нашого міського бюджету та пошук нових шляхів його наповнення. Ні для кого не секрет, що маємо з цим велику проблему в Івано-Франківську. У нашій команді є професійні економісти, які розуміються в бюджетній сфері від А до Я та знають, як це зробити. Особисто я вважаю, що одним із таких шляхів є наповнення бюджету інвестиціями. Але на ділі, не на словах. Зараз, коли до міста доєднали нові території і наша ОТГ стала вдвічі більшою, маємо унікальну можливість та ресурси створити інвестиційні майданчики для залучення потужних інвесторів, які б вкладали гроші в розвиток краю. У час процесу децентралізації дивитися на центральну владу і чекати «подачки» звідти не варто, треба приймати рішення на місцях, ставити професійних людей керувати тією чи іншою сферою і самим змінювати ситуацію в нашому краї. Ви очолюєте ПрАТ «Зелене господарство». Якого поступу Вам би хотілося у цій сфері? Хотілося б докорінно змінити підхід до питань озеленення та благоустрою й підняти цю сферу на якісно новий рівень. Місяць тому на зустрічі з Віталієм Кличком у Києві я поцікавився, скільки коштів виділяють з бюджету столиці на озеленення. 256 мільйонів гривень. А в Івано-Франківську – 3 мільйони! Зрозуміло, що наше місто значно менше за розміром, але цифри все одно не співрозмірні. Якщо ми хочемо легко, на всі груди дихати киснем, а не вихлопними газами, які виділяють машини, то час серйозно поставитися до цих речей та дбати про посадку нових дерев, кущів, догляд та підсадку вже існуючих насаджень. А це все впирається в кошти. Озеленення – це не лише гарні квіти на стовпах, але й нові зелені зони, парки. Масштабне та перспективне мислення про майбутнє наших дітей. Мрію, що ми зможемо збудувати для них квітуче, красиве європейське місто, з меншою кількістю транспорту в центральній частині, натомість зі скверами та зеленими насадженнями. 18 | МІСТО

Чого для цього бракує зараз? Усе впирається в кошти та фінансування. Коли я прийшов на роботу в «Зелене господарство», підприємство було у великих боргах. Думав, що це буде останній рік його роботи. Однак ми зуміли оптимізувати діяльність, скоротили застарілі професії, які на той момент вже не використовувалися, та відійшли від радянської моделі управління. До сучасної, на жаль, поки ми так і не дійшли... Ситуація з грошима досі на межі критичної. Місто не замовляє у достатній кількості роботу підприємства, не завжди вчасно платить за неї. Але у пріоритеті своєчасна виплата заробітної плати 40 нашим працівникам.

ВИБОРИ

Минулого разу до перемоги на виборах Вам не вистачило кількох десятків голосів. Не було бажання кинути все та зайнятися чимось іншим? Перемогти на виборах і стати депутатом не є самоціллю. На наступний день після виборів замість того, щоб розчаровуватися, ми з нашою командою зрозуміли, що потрібно працювати ще активніше, з більшим запалом та натхненням йти до людей. Своїми силами біля школи №22 звели волейбольний майданчик та провели перший турнір на призи мікрорайону. Досі, проїжджаючи попри майданчик, радію, що бачу молодь, яка грає у волейбол, а не сидить з цигаркою та алкоголем.

| ТОПТЕМА

ному квітучому європейському місті, не покидали Батьківщини. Так, нехай вони подорожують, здобувають освіту, але їхній дім тут. Хай реалізовують свої знання і таланти на рідній землі. Ми повинні залишити їм таке місто, яке не треба витягували з кризи та боргів; сильне, потужне, розвинуте – як добрий старт їхнього майбутнього. Мрію, щоб воно було зеленим, без транспортних проблем, з екологією на першому місці.

Потім взялися за проєкт озеленення маленьких дворів у своєму мікрорайоні. Бо якщо центр нашого міста щодо озеленення виглядає красиво, то у «спальних» частинах Івано-Франківська, де проживає більшість мешканців, усе набагато скромніше. Тож ми вирішили взяти ситуацію у свої руки та перетворити двори на вул. Української Дивізії, Молодіжній, Хоткевича, Івана Павла ІІ на зелені оази. Приємно, що самі мешканці радо підтримали ініціативу, брали сапки в руки і долучалися до роботи! Добре, що є люди, які розуміють, що наше місто – це ми з вами. Волейбольний майданчик облаштований Ярославом Дарваєм

Чи залишається при такій зайнятості час на себе? Як проводите дозвілля? Звідки такий оптимізм, віра в хороше? Це закладено по цеглинці змалку батьками. Вони завжди казали: «Не чекай, що хтось допоможе – візьми і зроби!» З цим принципом я і йду по житті. У школі мріяв стати юристом. Мені казали, що це дуже складно поїхати в чуже місто, вступити до престижного вишу без зв’язків та грошей. Я самотужки, завдяки своїм знанням вступив до Харкова в Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого. Здобув професію, яку я хотів, і зрозумів, що немає нічого неможливого. Вибори йду вигравати не заради виборів, а щоб змінювати наше місто на краще. Я тут народився, я тут живу і планую жити далі. Кожен господар робить благоустрій коло свого дому, а наше місто – наш спільний дім, і ми повинні ставитися до нього з любов’ю. Де черпаєте натхнення? Найперше – у сім’ї. Коли приходиш додому і бачиш, як твої діти ростуть, дорослішають, розумієш, що є заради кого працювати. Це й надихає. Якщо в сім’ї панує розуміння, тебе не критикують, а допомагають, з’являється мотивація працювати далі. Мені б дуже хотілося, щоб мої діти жили в сучас-

Звісно, вільного часу не так багато, як хотілося б. У вихідний день найкращий відпочинок для мене – це провести час з сім’єю. У мене два сини – 8 та 2 років – вони швидко ростуть, а так хочеться бачити кожен їхній крок. Пропустивши ці моменти, ми вже не зможемо їх надолужити ніколи. Тому стараюся увесь свій вільний час присвячувати найріднішим. Байдуже, чи вдома, чи на природі, чи в подорожі – головне, щоб ми були разом. У сімейному колі відпочиваю та набираюся енергії, щоб почати наступний тиждень на позитиві. І на завершення розмови, що б Ви побажали нашим читачам? Бажаю кожному мешканцеві нашого міста добра, надії на майбутнє та віри у власні сили. Якщо ми йдемо по житті на позитиві, то зможемо примножити хороше. Якщо ж увесь час в’язнути в негативі, критиці, усюди бачити зраду, то побудувати щось для себе, своєї сім’ї, загалом для міста буде важко. Прагніть більше віддавати, ніж отримувати. Ситуація з коронавірусом скоро закінчиться, і нам треба робити наше місто по-європейськи красивим вже зараз. Якщо мислити позитивно, все буде добре! МІСТО | 19

ВИБОРИ

| ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА КОМАНДА УДАРу

Христина Дарвай,

29 років.

Засновник та керівник вокальної студії «Солоспів». Протягом останніх семи років займаюся викладацькою діяльністю, допомагаю розкриттю талантів дітей Прикарпаття. Вихованці вокальної студії «Солоспів» – багаторазові переможці всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів. Разом з вокальною студією започаткувала у нашому місті унікальний мистецький проєкт «Голос дитячого серця». Заміжня, виховую двох синів. Буду працювати у сфері мистецтва та культури, тому що ця галузь є для мене найближчою. Хочу, щоб моє місто було ще більш музичне, мистецьке, творче та креативне.

Тарас Іщенко,

37 років. Приватний підприємець. Народився і виріс у місті Івано-Франківськ. Має сім'ю. Закінчив Тернопільський національний економічний університет за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». Більше 16 років очолюю підприємство («Komandor», «Екокухні»), яке надає послуги з дизайну та виробництва меблів на замовлення. Багатьом мешканцям нашого міста таким чином ми принесли позитивні емоції та високоякісний продукт. Займаю активну життєву позицію та постійно рухаюсь вперед. Дуже люблю Івано-Франківськ і хочу, щоб він став ще кращим та прогресивнішим. Впевнений, що мій досвід буде корисним для розвитку нашого міста, адже податки від малого та середнього бізнесу – це основа наповнення бюджету та нові робочі місця.

Вікторія Кузик,

36 років. Викладач, адвокат, голова відділення Асоціації правників України в Івано-Франківській області. Маю три фахові вищі освіти в галузях економіки, права та політології. Одружена, виховую двох дітей. Переконана, що мода на політичні бренди та нові обличчя пройшла. У суспільстві є потреба у досвідчених людях, саме тому планую працювати у сфері правової політики для забезпечення справедливості та правопорядку, законних інтересів громадян; соціального захисту населення для створення комфортних умов навчання та розвитку дітей дошкільного і шкільного віку, адже, як мама, хочу, щоб наші діти жили в комфортному та безпечному місті.

20 | МІСТО

ВИБОРИ

| ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА КОМАНДА УДАРу

Роман Хомен,

33 роки. Майстер спорту України з боксу, віцепрезидент боксерського клубу імені Валерія Дем’янова. Член наглядової ради будівельної компанії «Ковчег-ІФ», підприємець. Народився і виріс у місті Івано-Франківськ. Закінчив Івано-Франківський коледж фізичного виховання за спеціальністю «Бокс» та Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Директор і співзасновник Благодійного фонду Архистратига Михаїла, який займається допомогою дітям-сиротам, малозабезпеченим та іншим незахищеним соціальним верствам населення. Як депутат подбаю про розвиток спорту, займусь облаштуванням благоустрою, забезпечуватиму потреби громадян свого виборчого округу.

Ірина Литвиненко,

36 років. Керівник управляючої компанії (приватне ЖКГ) Закінчила історичний факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю «Політологія». П’ять років жила, працювала і вчилася у Німеччині, зокрема у Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана. Заміжня, виховую двох дітей. Останні вісім років працюю керівником управляючої компанії (приватне ЖКГ). А минулого року здобула кваліфікацію «Менеджер (управитель) житлового будинку (групи будинків)». Планую працювати та розвивати саме цю сферу життя.

Василь Серденько,

45 років. Директор Центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Дві вищі освіти: юридична та педагогічно-психологічна. Нині працюю директором Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, який опікується та надає допомогу дітям, що потрапили у складні життєві обставини. Маю багаторічний досвід роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, дітьми-сиротами, дітьми з функціонально неспроможних сімей. Саме для допомоги їм у 2017 році заснував благодійний фонд «Серденько». Два роки тому втілив у життя свою мрію і заснував перший в Україні Центр психологічної допомоги дітям «Серденько». Одружений, виховую двох донечок. Діти – це наше майбутнє. Зробити їхнє дитинство щасливим – наш обов'язок! Моя мета як депутата – забезпечити соціальний захист найвразливіших прошарків населення, беру на себе обов'язок працювати в інтересах мешканців міста Івано-Франківськ та народу України! МІСТО | 21

ВИБОРИ

| ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА КОМАНДА УДАРу

Віталій Монастирський,

39 років.

Керівник ЛДЦ «Мед-Атлант». Маю три вищі освіти. Пройшов нелегкий шлях для досягнення своєї мети. Найбільше пишаюся, що зумів забезпечити стратегічний розвиток ЛДЦ «Мед-Атлант». Працюю керівником цього медичного центру. Батько трьох дітей. Мій життєвий девіз: «Будь-який підхід до справи починається тільки з Людського початку в серці... Якщо від Серця – то все Оживає, якщо Просто Так – то не починаємо!» Як депутат працюватиму у сфері розвитку медичних реформ у місті та регіоні. Вважаю, що люди в білих халатах заслуговують на повагу, а не лише на критику і ненависть.

Володимир Рудницький,

34 роки. Голова Національної всеукраїнської музичної спілки в Івано-Франківській області. Приватний підприємець, представник малого бізнесу роздрібної торгівлі продуктовими та промисловими товарами. З 2019 року – в. о. голови комітету мікрорайону Опришівці. Закінчив Львівську національну музичну академію та Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. У 2009 році створив хор «Воскресіння», яким керую і сьогодні. За 11 років творчої діяльності хор двічі ставав лауреатом міжнародних конкурсів у Польщі. У 2012 році на всенародній прощі до Риму колектив співав літургію в базиліці св. Петра у Ватикані. З метою відновлення національної культури хор записав 5 CD та низку відеокліпів з українською музикою. Як організатор фестивалю «Катедральні дзвони» я провів концерти з кращими хорами України та вперше за часи незалежності організував приїзд Національної хорової капели «Думка» до рідного Івано-Франківська. Одружений, виховую двох дітей. Мої пріоритетні завдання: розвиток культури, освіти і церкви як триєдиного джерела формування нації; допомога ведення діяльності малого та середнього бізнесу як головних наповнювачів бюджету.

Наталія Хороб,

42 роки.

Лікар-стоматолог. Закінчила Івано-Франківський національний медичний університет. Працюю лікарем-стоматологом, асистентом кафедри в ІФНМУ. Я лікар вищої категорії в Центрі стоматології, головний лікар в Центрі психологічної допомоги дітям «Серденько», благодійник Центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Одружена, виховую двох дітей. У мабутній діяльності хочу спрямувати всі зусилля на покращення, розвиток та процвітання Драгомирчан.

22 | МІСТО

ВИБОРИ

Роман Сем’янчук,

| ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА КОМАНДА УДАРу

40 років.

Приватний підприємець, засновник ТОВ «Т.Р.І.А.Д.А». Закінчив ЗОШ №21, ВХПУ №3 за спеціальністю «Столяр з виготовлення художніх меблів», філію ТАНГ за спеціальністю «Менеджмент організації». З 2003 займався підприємницькою діяльністю, зокрема будівництвом дерев’яних сходів, роздрібною торгівлею канцтоварами тощо. Надавав транспортно-експедиторські послуги. У 2016-2017 рр. працював у галузі ЖКГ. З 2011 і до сьогодні – співзасновник і керівник автотранспортного підприємства, що спеціалізується на перевезенні вантажів міжнародного сполучення. Найбільшим своїм досягненням вважаю створення щасливої сім’ї, виховую двох дітей. Ще одним вагомим здобутком є заснування у 2011 році ТОВ «Т.Р.І.А.Д.А» і його розвиток від одного власного напівпричепа та орендованого тягача до 10 власних тягачів «MAN» і «Renault» класу екологічної безпеки Євро-5, Євро-6 та дванадцяти напівпричепів. Такого рівня вдалось досягнути завдяки наполегливості, лідерським здібностям, вмінню працювати в команді та застосуванню проєктного підходу. Займаюсь благодійною діяльністю в чоловічій християнській спільноті «Лицарі Колумба». Буду працювати у сфері економіки. Зокрема всіляко сприятиму підтримці малого та середнього підприємництва, адже зростання добробуту населення можливе тільки за умови економічного росту!

Іванна Стефінів,

35 років. Директор готельно-відпочинкового комплексу «Рейкарц Парк Готель». Закінчила Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу за спеціальністю «Управління галузевим, регіональним економічним розвитком», отримала диплом магістра. З 2005 по 2008 рік працювала менеджером зовнішньоекономічної діяльності, спеціалістом відділу кадрів ПП «Прикарпат-Фудс» м. Івано-Франківська. З 2008 і до теперішнього часу – директор готельно-відпочинкового комплексу «Рейкарц Парк Готель» ТзОВ «Рейкарц ІФ» м. Івано-Франківська. Також з 2008 року – приватний підприємець. Як депутат подбаю про сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, організацію дозвілля містян та розвиток культури і туризму рідного міста.

Наталія Урсакі,

38 років.

Лікар. Закінчила Івано-Франківський національний медичний університет. Кандидат медичних наук. Одна із засновниць ЛДЦ «Мед-Атлант». Працюю лікарем у клініці. Одружена, виховую трьох дітей. Планую розвивати медичну сферу, турбуватись про охорону життя і здоров'я мешканців міста.

МІСТО | 23

24 | МІСТО

МІСТО | 25

https://ro-ua.net

Румунсько-Український транскордонний академічний розвиток для досліджень та інновацій Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу (ІФНТУНГ) із лютого цього року виконує міжнародний грантовий проєкт із загальним бюджетом 293 640 євро (понад 9,3 млн. гривень) в рамках Спільної Операційної Програми Румунія-Україна 2014-2020, яка фінансується Європейським Союзом через Європейський Інструмент Сусідства (ЄІС) і співфінансується країнами, які беруть участь у Програмі. Румунськими партнерами ІФНТУНГ є Технічний університет Клуж-Напока та ГО «Академічна організація для досліджень, інновацій та професійного розвитку». Внесок ЄС на виконання завдань проєкту становить 264 214 євро на трьох партнерів, з них 184 330 євро (понад 5,8 млн. гривень) отримає ІФНТУНГ. Цілі проєкту «Ro-Ua Транскордонний академічний розвиток для досліджень та інновацій (2SOFT/1.2/86)» – це розвиток взаємодії українських та румунських партнерів – університетів та неурядових організацій – з регіональними компаніями задля використання спільного науково-дослідного та інноваційного потенціалу для реальних потреб компаній, обміну досвідом, можливості співпраці над інноваціями. Запланована проєктна діяльність передбачає створення Центру інноваційного розвитку, оснащеного сучасними цифровими засобами виробництва при Технічному університеті та бази даних реальних потреб підприємств та організації румунсько-української спільноти дослідників та новаторів задля спільної роботи із вирішення таких потреб; видання посібників та рекомендацій щодо використання новітніх технологій; проведення навчальних курсів для студентів різних спеціальностей. Центр інноваційного розвитку при Технічному університеті дасть можливість креативній студентській молоді та жителям регіону реалізовувати власні інноваційні проєкти. Наявність Центру сприятливо впливатиме на можливості залучення додаткових закордонних інвестицій для реалізації проєктів на території Івано-Франківської області. Відкриття Центру для користувачів заплановано на осінь 2020 року, а вже незабаром на сайті буде відкрито реєстрацію бажаючих стати користувачами Центру. Додаткову інформацію можна отримати: Website: www.ro-ualab.nung.edu.ua

E-mail: TADRI.CID@gmail.com

Керівник проєкту: Шкіца Леся Євстахіївна, завідувач кафедри ІКГ ІФНТУНГ.

26 | МІСТО

ЗДОРОВ’Я

| БЛАГОДІЙНІСТЬ

Багато державних установ потребують реконструкції, модернізації, оновлення матеріально-технічної бази… Та, на жаль, не завжди державних коштів вистачає на всі потреби. Це стосується і медичних закладів області. Добре, що на допомогу приходять підприємства, котрі готові підтримувати та реалізовувати проєкти заради порятунку людських життів. Завдяки благодійній допомозі, наданій ТзОВ «Медікал Сервіс Груп» під час піку пандемії COVID-19, мешканців Верховинщини та Косівщини було забезпечено апаратами штучної вентиляції легень, моніторами пацієнта, дезінфекторами та засобами індивідуального захисту для медичного персоналу. Наступний етап співпраці – ще потужніший. 28 серпня відбулася робоча поїздка президента компанії «Медікал Сервіс Груп» та викладача Базового медичного коледжу м. Івано-Франківська Ірини Стасюк разом із меценатом Mr. Anthony Wood до Верховинської центральної районної лікарні. Основна мета зустрічі – залучення інвестицій у розвиток регіону та створення спільного проєкта побудови нової, сучасної та технологічної лікарні, яка відповідатиме всім потребам громади. З ініціативи Ірини Стасюк зустріч пройшла у форматі обговорення основних проблем Верховинського та Косівського регіонів і шляхів їх вирішення. Про теперішній стан лікарні розповів головний лікар закладу Микола Ілюк. Також на зустрічі був присутній голова Верховинської РДА Василь Бровчук. Mr. Anthony Wood після зустрічі зробив аналіз роботи ТзОВ «Медікал Сервіс Груп» та діяльності Ірини Стасюк на міжнародному рівні і в Міністерстві охорони здоров‘я України та прийняв рішення підписати договір про інвестування основних потреб регіону і зробити керуючим партнером цих проєктів Ірину Стасюк. Ірина Стасюк переконана, що завдяки злагодженій роботі та залученню інвесторів Верховинщину та Косівщину можна розвивати в багатьох напрямках. Основними з них є саме медицина, освіта та туризм. «У спілкуванні зі своїми студентами зрозуміла, що молоді спеціалісти готові залишатися у своїй країні та надавати якісні медичні послуги. Саме тому на базі Верховинської ЦРЛ в компанії «Медікал Сервіс Груп» цього року почали проходити практику два молоді лікарі-інтерни. Якщо у вас виникають пропозиції та проєкти, які допоможуть розвинути регіон, ми готові долучатися! Ініціативна молодь – це запорука сильної та самостійної громади», – підсумувала кандидат у депутати до обласної ради від політичної партії «УДАР» Ірина Любомирівна Стасюк.

З пропозиціями звертайтеся за тел.: (050) 43 45 550. Ми відкриті до співпраці!

МІСТО | 27

ЗДОРОВ’Я

| ОБЕРЕЖНО, ПІДРОБКА

Врятувати чи погубити:

що купуємо в аптеках?

Вікторія Пасайлюк

Ми йдемо в аптеку за, здавалось би, порятунком, проте іноді наражаємося на ризик ще більше захворіти, придбавши фальсифіковані медпрепарати. «МІСТО» провело опитування у фейсбуці, і чимало людей розповіли, що стикалися з підробленими ліками. Крім того, багатьом продавали препарати, строк придатності яких вийшов. Багато взагалі стверджує, що краще купувати ліки за кордоном.

28 | МІСТО

ЗДОРОВ’Я

Ціна підробки Франківка Інна Войтович розповідає про випадок, який трапився з нею 5 років тому. «Лежала в обласній лікарні. Вперше у мене діагностували надниркову недостатність важкої форми. Потрібен був кортизол (ампули для ін’єкцій), купили в аптеці при лікарні. Коли через декілька днів мій стан став критичним, зрозуміли, що ліки були підроблені», – пригадує жінка. Зібрали консиліум, розповідає пані Інна, професор Боцюрко глянув на ампули і сказав, що то крейда. Тоді ж маму потерпілої відправили в іншу аптеку в центрі міста. Купили ліки, вкололи – і відразу стало краще. Інна зізнається, що у місцях, де були перші ін’єкції, досі є ґулі. «Крейда, як сказав професор, не розсмоктується. А лікарі тоді констатували: ще б кілька годин – і не було би вже кому колоти». Інна каже, що ці ліки необхідні їй кожного дня, а через підробки змушена шукати можливість отримувати препарати з-за кордону. «Ціна підробки може коштувати мені життя», – акцентує жінка.

Зібрали консиліум, розповідає пані Інна, професор Боцюрко глянув на ампули і сказав, що то крейда Самі ліки, додає Інна, мама віднесла в аптеку, і їй повернули кошти. Зараз жінка шкодує, що повернула ті медикаменти, бо хтось також може на них надіятись, а вони не допоможуть.

| ОБЕРЕЖНО, ПІДРОБКА

«Я часто лежу у лікарні, оскільки не функціонують певні органи, і знаю, що ліків багато підробляють. Якось лежала в палаті з лікаркою, що працює в онкодиспансері, то вона розповідала, що хіміотерапія також неякісна». Інша жінка, Уляна Павлик, розповідає, що також стикалася з підробкою. Придбала призначений антибіотик. Лікувального ефекту не було, хоча аналіз на чутливість до антибіотиків показав, що саме ця група препаратів найбільше підходить. «Все купила згідно з рецептом лікаря. Доза була для дорослої людини. Не один раз пила цей антибіотик, і все було добре. Безпосередньо перед цим приймала антибіотики іншої групи, тому звикання не було», – пригадує жінка. Коли пізніше купила ці ж ліки в іншій аптеці – був результат у лікуванні. Тетяна Вітюк теж стверджує, що їй продали підроблені ліки. Це було три роки тому, купувала ліки на Волині. Сам препарат, зізнається, не нашкодив, але очікуваного спазмолітичного ефекту не мав. Пізніше жінка помітила, що в мами ті самі ліки зовнішньо відрізнялися, хоч були від того ж виробника: на упаковках принти різної чіткості, блістери з різної фольги, інакше відтиснений строк придатності.

Потрібен ще й особистий контроль Надія Шпур, начальниця Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками в Івано-Франківській області, пояснює, що не завжди такі і подібні факти є доказом фальсифікації. Мовляв, у нас дуже поширено займатися самолікуванням, а потім перекладати на когось відповідальність за результат. МІСТО | 29

ЗДОРОВ’Я

| ОБЕРЕЖНО, ПІДРОБКА

«Не завжди той препарат, який допоможе одному, так само подіє на іншого. А люди часто лікуються самостійно, організм звикає. В один період певний препарат може допомагати, а пізніше вже не мати тієї сили. Тому завжди потрібно звертатися до лікаря і діяти чітко за його рекомендаціями», – пояснює посадовиця. Пані Надія також розповіла про етапи контролю лікарських препаратів. В Україні діє триступенева система перевірки якості ліків. Перший ступінь передбачає перевірку при виробництві на заводах. Другий – при оптовій торгівлі. Третій етап – вже в самій аптеці. У кожній аптеці та на кожному підприємстві є уповноважена особа, призначена наказом керівника, яка відповідає за вхідний контроль лікарських засобів. Коли ліки поступають, ця людина перевіряє всі препарати згідно з супровідною документацією. Перевіряють серію, упаковку, термін придатності, зовнішній вигляд та чи зареєстрований цей препарат в Україні. Кожен лікарський препарат має проходити обов’язкову реєстрацію в Україні, навіть якщо він вітчизняного виробництва. Також на кожен препарат має бути сертифікат якості. «Будь-який клієнт має повне право вимагати від аптеки сертифікат якості препарату, який він купує. Це гарантія того, що ліки якісні», – розповідає Надія Шпур.

30 | МІСТО

В умовах карантину планові перевірки аптечних засобів припинилися. Зараз проходять тільки перевірки щодо медичних виробів – самих ліків поки ні. «Ми можемо проводити позапланову перевірку в трьох випадках: за скаргою пацієнта, за дорученням Кабміну або за рішенням суду. Коли пацієнт пише скаргу, він додає до неї чек, що підтверджує придбання конкретного препарату в конкретній аптеці. На підставі цієї скарги ми можемо йти на позапланову перевірку», – розповідає начальниця служби.

Будь-який клієнт має повне право вимагати від аптеки сертифікат якості препарату, який він купує. Це гарантія того, що ліки якісні Однак, зізнається керівниця, коли пацієнти скаржаться на якість ліків і їм пропонують написати скаргу, вони чомусь відмовляються. Пані Надія каже, що пацієнт може і сам перевірити ліки. При регулярному вживанні препа-

рату людина вже знає, який він на смак та вигляд, тому одразу помітить різницю. Важливо також звертати увагу на упаковку ліків, щоб вона не була пошкоджена і щоб чітко було видно серію і термін придатності. Щоправда, кожен препарат проходить перереєстрацію і часто виробники змінюють дизайн упаковки. Багато також залежить від складників, які додають виробники до основної речовини в препарат. Через це в різних виробників ті самі ліки можуть мати різний смак. Багато залежить і від умов зберігання ліків. При їх порушенні препарат стає неякісним. Буває, людина купує ліки і тримає їх довго на сонці. Утворюється осад, вони змінюють вигляд, втрачають ефективність, а покупець тоді нарікає на ліки. «Якщо є підозра, що препарат неякісний, то людина може нам зателефонувати, і ми пояснимо, які її подальші дії. У кожній аптеці є наш контактний номер», – констатує керівниця служби якості контролю. У мережі ми знайшли інформацію, що перевірити ліки можна також за допомогою мобільного додатка «Ліки-контроль». Це така онлайн-база всіх зареєстрованих в Україні лікарських засобів. Там також є інструкція, як самостійно перевірити ліки. Кілька простих кроків – і можна буде вже зробити певні висновки стосовно препарату.

ЗДОРОВ’Я

| ОБЕРЕЖНО, ПІДРОБКА

і кара За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у країнах з низьким та середнім рівнем доходів (серед них і Україна) кожна десята упаковка ліків є неякісною чи підробленою. Деякі експерти, пише DW, називають цифру в 30 відсотків. При цьому обшуки та арешти підозрюваних у виготовленні фальсифікованих ліків відбуваються регулярно у різних регіонах.

Злочин…

Не можна не згадати історію чотирирічної давності, коли у селі Гончарів Тлумацького району у господарських будівлях знайшли і вилучили цілу партію фальсифікованих медичних препаратів та обладнання. Це були нерозфасовані лікарські засоби різних фармацевтичних виробників, пакувальний матеріал (фольга, капсули), пристрій (станок) для механічної упаковки таблеток, листки з голограмами різних фармацевтичних торгових марок, наклейки на лікарські засоби та інше обладнання, яке використовували для виробництва фальсифікату. За словами місцевих ЗМІ, там було два орендовані підпільні цехи: в одному виробляли ліки, в другому – наркотики. Правоохоронці тоді зізналися, що давно не виявляли фальсифікацій такого масштабу. За запитом у Головне управління Національної поліції в Івано-Франківській області ми дізналися, що досудове розслідування цієї справи у кримінальному провадженні закрито 27.03.2018 процесуальним керівником прокуратури Івано-Франківської області на підставі п. 5 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (у зв’язку зі смертю підозрюваного).

Там було два орендовані підпільні цехи: в одному виробляли ліки, в другому – наркотики. Правоохоронці тоді зізналися, що давно не виявляли фальсифікацій такого масштабу У кінці минулого року у Верховній Раді України ухвалили законопроєкт, який посилює покарання за підробку лікарських препаратів. Закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за фальсифікацію лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів» передбачає внесення до Кримінального кодексу змін щодо додаткових кваліфікуючих ознак і підвищення відповідальності за фальсифікацію лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів. Тобто за виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном від п’яти до восьми років. Раніше за аналогічний злочин правопорушників карали ув’язненням терміном від трьох до п’яти років за ґратами. За повторний такий злочин – покарання від восьми до десяти років. Якщо ж продаж фальсифікованих або прострочених лікарських засобів призвів до смерті людини або тяжких наслідків, то порушникам загрожує покарання у вигляді від 10 до 15 років позбавлення волі або довічний термін з конфіскацією майна. МІСТО | 31

СПРАВИ

| ПРАВОСУДДЯ

Винен, не винен, винен… Наталя Джулай

Наші суди оголошують виправдувальні вироки, але доля цих справ переважно без хепіенду. Розглянемо найцікавіші виправдувальні вироки у кримінальних справах, які розглядалися в Івано-Франківську, і спробуємо з’ясувати, чому в наших судах так важко добитися виправдання.

32 | МІСТО

СПРАВИ

ирок – це судове рішення про винуватість або невинуватість людини. Якщо суд оголошує виправдувальний вирок, підсудного звільняють з-під варти прямо у залі суду. Однак навіть якщо людину відпустили, виправдання може виявитись тимчасовим. І в судовій практиці таке трапляється доволі часто. Виправдувальний вирок покликаний звести до мінімуму помилки, допущені при досудовому розслідуванні. Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України реабілітувати особу можуть такі підстави: відсутність події кримінального правопорушення; відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи.

Справа №1. «Чорні трансплантологи»

Виправдувальний вирок у справі так званих чорних трансплантологів був оголошений чотирьом судмедекспертам та медсестрі в Івано-Франківську. Історія справи така: у 2007 році медзаклади по всій Україні почали працювати з ДП «Біоімплант», створеним при Міністерстві охорони здоров’я. Вилучені у трупів тканини відправляли до Києва, звідти в Німеччину, до компанії Tutogen Medical GmbH, а в Україну повертались уже готові біоімплантати. Їх використовують для лікування кісток, рогівки ока, дефектів після видалення зубів тощо. З киянами співпрацювали й Івано-Франківське обласне бюро судово-медичної експертизи (ОБСМЕ) та Обласна клінічна лікарня. Судмедексперт біля моргу пропонував людині, яка втратила когось із близьких, дозволити вилучити елементи хрящів або кісток. Стаття 143 Кримінального кодексу, яку інкримінували франківцям, звучить так: «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини». «У ході судового розгляду встановлено, що ні обвинувачені, ні працівники ДП «Біоімплант» не здійснювали лікування, пов’язаного з трансплантацією, а здійснювали діяльність, пов’язану з виготовленням біоімплантатів», – йдеться у вироку від 21.01.2014. Простіше кажучи, людей звинувачували у трансплантації, а самої трансплантації й не було. Однак вирок було скасовано, а справа зависла у суді ще на кілька років: свідки не приходять на судові засідання, тому розгляд постійно переносять.

| ПРАВОСУДДЯ

Справа №2. Держзрада скандального Коцаби

Резонансна справа проти івано-франківського блогера, суди проти якого перетворювались на справжні шоу з нецензурною лайкою, плювками у прокурора і провокаціями від сумнозвісної адвокатки Тетяни Монтян. Захисником у суді також був адвокат Ігор Сулима. В обвинувальному акті йшлося про те, що Руслан Коцаба отримав завдання від російського телеканалу «НТВ» зібрати та підготувати репортажі щодо протестних акцій з приводу мобілізації на території області. Сам він заявляв, що російських військ на Донбасі немає, а бійців «Правого сектору» називав у суді «клоунами у камуфляжі».

Людей звинувачували у трансплантації, а самої трансплантації й не було. Однак вирок було скасовано, а справа зависла у суді ще на кілька років Відеозвернення Коцаби до Президента України під назвою «Я проти мобілізації» підхопили чи не всі російські телеканали. Блогеру інкримінували державну зраду та навмисні дії, спрямовані на перешкоджання законній діяльності Збройних сил України. Івано-Франківський міський суд (суд першої інстанції) виніс частково виправдувальний вирок, згодом Коцабу повністю виправдав апеляційний суд нашої області. Причина – відсутність складу злочину. Однак і цей вирок довго не протримався: справу досі розглядають, тепер вже у Коломийському міськрайонному суді. Тим часом блогер продовжує давати інтерв'ю для російських ЗМІ та піаритися на темі війни... «Я брала безпосередню участь в побудові лінії захисту, і в першій інстанції отримали частково виправдувальний вирок, а в апеляційній – повне виправдання, – коментує адвокатка Олена Помазановська. – Проте касаційна інстанція скасувала вирок на новий судовий розгляд в апеляційній інстанції. МІСТО | 33

СПРАВИ

| ПРАВОСУДДЯ

Як на мене, з формальних підстав, суті це не змінювало – людину звинуватили у скоєнні злочинів, хоч її дії не підпадали під кваліфікацію за статтями, які їй інкримінувала сторона обвинувачення».

якими я підсилила свою позицію. Реально я зрозуміла, скільки зусиль було докладено, коли робила звіт про виконану роботу: це десятки судових засідань, майже півсотні».

Справа №3. Збут наркотиків

Справа №4. «Вбивцю» виправдали

Мешканець Болехова зберігав вдома марихуану та вживав її. У 2016 році під час обшуку поліція виявила 6 трубок для вживання наркотику, 0,398 грама марихуани і ручну гранату. Крім того, підсудний, згідно з матеріалами справи, нібито продав амфетамін знайомому за 2500 грн. Орган досудового слідства кваліфікував цей злочин як зберігання та збут наркотичних засобів, а також зберігання боєприпасів. Перший вирок у цій справі – обвинувальний. Чоловіка засудили на 8 років позбавлення волі. Однак у січні 2020 року підсудного виправдав Болехівський міський суд. І цей вирок таки залишився виправдувальним. «Це рішення суду про необхідність виправдання особи є законним, справедливим, а сам по собі вирок зрозумілим. Це рідкість, бо судді не навчилися приймати і належно аргументувати виправдувальні вироки, – коментує адвокатка Ірина Вань. – Я письмово детально описувала кожен доказ, наводила аргументи щодо розбіжності показань свідків тощо. Обґрунтувала свою позицію практикою національних судів та використала багато практики Європейського суду з прав людини, зокрема в частині аналізу доказів з точки зору надійності, точності, якості доказу, законності його отримання. І якраз з’явилися потрібні мені Висновки Верховного Суду в подібних справах,

34 | МІСТО

Сварка після п’яного застілля у Городенці. 39-річний чоловік прийшов додому, до нього на розбірки увірвалися жінка та чоловік з ножем. Господар відбивався від нападників та вдарив кухонним ножем жінку – та померла від втрати крові. Суд першої інстанції засудив чоловіка до 12 років позбавлення волі за умисне вбивство. Потім скорочували термін: спочатку до 9 років, врешті до 2. На час винесення третього вироку чоловік відсидів 2,5 року в СІЗО.

Тим часом блогер продовжує давати інтерв'ю для російських ЗМІ та піаритися на темі війни Верховний Суд у 2018 році закрив справу за відсут-

ністю складу злочину. Згідно з частиною 5 статті 36 Кримінального кодексу України, кримінальна відповідальність не настає, якщо громадянин застосовує силу або зброю «для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення».

«Зараз, коли я спостерігаю за тим, що більш як два

СПРАВИ

роки обговорюють цю справу, розумію, що мої зусилля в справі, над якою я працювала майже 5 років, були того варті, – говорить адвокатка Ірина Вань. – Знаєте, це як віднайти вакцину. Мені принципово довести невинуватість особи, аби добитися якогось прецедентного рішення, щоб моя робота принесла користь не лише моїм клієнтам, а щоб той чи інший правовий висновок, який прийме суд, став у пригоді юристам».

Невтішна статистика

Протягом останніх років в Україні зберігається критично низький відсоток виправдувальних вироків. Зокрема, у кримінальних справах цей показник коливається у межах 1%, за винятком справ щодо злочинів у сфері службової діяльності. Такі дані оприлюднили Український центр суспільних даних та Центр демократії та верховенства права. Для порівняння: у багатьох країнах Європи кількість виправдань у судах становить 10%, а то й більше. Лише у 2019 році виправдувальні вироки в апеляційному порядку скасовано щодо 311 осіб, що на 50,2 % більше, ніж у 2018 році. Про це йдеться в Аналізі стану здійснення правосуддя у 2019 році, оприлюдненому Верховним Судом. Місцеві суди ухвалили упродовж року 987 виправдувальних вироків, однак після перегляду в апеляційному та касаційному порядку ця цифра знизилась до 171. І, постановляючи ухвалу про виправдувальний вирок, суд не вирішує питання відшкодування завданої шкоди, а вимушує людину повторно звернутись до суду та знову ж доводити підстави для відшкодування. У США, до прикладу, прокурор узагалі не може оскаржити виправдувальний вирок, саме тому там активно працює інститут угод, які вигідні і стороні обвинувачення, і підсудному, оскільки це дає змогу уникнути суворого покарання. Чому ж так важко довести невинуватість в українських судах? «Немає реальної незалежності судової гілки вла-

| ПРАВОСУДДЯ

ди, як і професійної сміливості суддів апеляційної інстанції брати на себе відповідальність, – коментує Олена Помазановська, керівниця Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнської профспілки адвокатів. – Таких випадків одиниці. А тому використовується норма ч. 1 п.6 ст.407 КПК, яка дає змогу «зловживати правом», що так само є безумовним порушенням статті 6 Конвенції, і це неодноразово констатував Європейський суд з прав людини в рішеннях проти України».

Місцеві суди ухвалили упродовж року 987 виправдувальних вироків, однак після перегляду в апеляційному та касаційному порядку ця цифра знизилась до 171 За її словами, до 2012 року виправдувальні вироки в Україні взагалі були неможливими через засади старого КПК 1960 року. А після 2012-го механізм є, однак потребує доопрацювання та вдосконалення. «Кримінальний процес в Україні (як вимоги КПК, так і судова практика) не відповідає вимогам Конституції, рішенням КСУ та ЄСПЛ, не відповідає вимогам своєчасного забезпечення захисту та охоронних прав і свобод людини і громадянина та не забезпечує ефективного поновлення в правах. А часто і далі слідчі судді та суди виконують функцію сторони обвинувачення», – додає Олена Помазановська. Багато що залежить від побудови лінії захисту та сил, які адвокат докладає, щоб довести невинуватість клієнта. Судячи з позитивних прикладів, виправдувальні вироки в Івано-Франківську є, хоч вони і рідкісні, але їх таки можливо відстояти. Однак для цього знадобиться чимало терпіння і часу, адже часто розгляд справи затягується на роки. МІСТО | 35

СПРАВИ

| ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

П’яні за кермом – (без)карні Євгенія Ступ'як

П’яний водій – одна з найпоширеніших причин ДТП, в яких часто є жертви, і, за іронією долі, гинуть чомусь не ці водії, а люди, яким не пощастило опинитися на їхньому шляху. Любителів випити і сідати за кермо не зупиняють ні жахливі історії про летальні ДТП (мабуть, думають, що з ними такого трапитися просто не може), ні високі штрафи. Бо, виявляється, притягнути до відповідальності п’яного водія не так-то й просто, а з останніми змінами до законів, якими влада хотіла лиш посилити покарання, стало неймовірно важко. Але про все по черзі…

36 | МІСТО

СПРАВИ

| ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

За перше півріччя 2020 року на Франківщині трапилася 161 ДТП через перебування водіїв у стані сп’яніння – алкогольного чи наркотичного, причому 36 з таких ДТП – з постраждалими

Алкоголь за ціною життя Остання жахлива ДТП, яка сколихнула Франківщину, трапилася 9 серпня в Перегінську – лобове зіткнення Mercedes-Benz Vito 120 з ВАЗ-217230. На місці загинуло троє пасажирів «ВАЗа», ще двоє у важкому стані потрапили до лікарні. Єдиний, хто не отримав травм у цій ДТП, – водій «Mercedes», який «надув» на 2,42 проміле. Виявилося, що в аварії загинула сім'я: батько, мати та син, невістка з малою дитиною потрапили у лікарню. У коментарях місцеві мешканці пишуть, що водій «Mercedes» добре відомий тим, що ганяє на шаленій швидкості і дозволяє собі сідати за кермо п’яним. Ще одна жахлива аварія з п’яним водієм сталася 18 квітня у Франківську – на Гаркуші. Водій не впорався з керуванням та в’їхав у будинок, сам не постраждав, а от його дружина з дитиною потрапили у реанімацію, жінка померла наступного ранку. У крові водія було 0,73 проміле. Про аварію, яка сталася в Княжолуці у липні минулого року, говорила чи не вся Україна. Внаслідок лобового зіткнення «Ford Focus» та «Kia Sportage» загинуло двоє дітей 3 і 5 років, їхня мама через кілька днів померла у лікарні. За кермом «Kia» був депутат сільської ради, і, за висновками лікарів, його тест на алкоголь був позитивним. За даними пресслужби обласної поліції, тільки за перше півріччя 2020 року на Франківщині трапилася 161 ДТП через перебування водіїв у стані сп’яніння – алкогольного чи наркотичного, причому 36 з таких ДТП – з постраждалими: загинуло 2 особи, 51 травмована.

Квест для патрульних

Чи є можливість покарати горе-водія до того, як він стане вбивцею? Теоретично – так, адже 10 200 грн штрафу і позбавлення прав на рік – здавалося б, суттєве покарання. За даними поліції, за перше півріччя цього року в області було складено 1833 протоколи за ст. 130 Адмінкодексу. Але далеко не факт, що всі ці водії отримають своє покарання. «П'яні за кермом – це своєрідний квест для патрульних, – каже очільниця пресслужби обласної поліції Христина Максимчак. – Тут – треба за водієм дивитися, бо буває, що й тікають, тут – свідків шукаєш, тут – протокол заповнюєш. Оформлення займає мінімум 2 години. Як це відбувається, можу розказати зі свого досвіду роботи патрульною. Було чимало таких випадків, коли зупиняєш водія за незначне порушення, починаєш спілкуватися і бачиш, що щось не так. Пропонуємо пройти тест на «Драгері». Якщо людина погоджується, ми шукаємо двох свідків (вночі це буває проблематично), «дує» при свідках, якщо більш як 0,2 проміле – складаємо протокол. Далі питаємо, чи є друг чи родич, який може забрати машину, бо водієві кермувати уже заборонено. Хоч бувало таке у нашій практиці, що от приїхав тверезий водій і забрав машину, а через дві години ми знову бачимо ту машину і за кермом того водія, що був нетверезим». Інший варіант – водій відмовляється проходити тест на місці, тоді його доставляють в медичний заклад. «Вони тут, буває, вже так затягують, багато хто думає, що пройде час – і щось там «провітриться», але зазвичай ми це робимо оперативно. Потім починається «кіно» в медзакладі – то він кров не може здати, бо йому зле, то він в туалеті пів години МІСТО | 37

СПРАВИ

| ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

сидить. У медзакладі результати видають одразу, є сп’яніння – складаємо протокол, ознайомлюємо з правами й обов’язками і веземо ці документи в адмінпрактику, там дивляться, чи все добре, і відправляють їх у суд».

Чи є можливість покарати горе-водія до того, як він стане вбивцею? Теоретично – так. Але далеко не факт, що всі ці водії отримають своє покарання Судові кола

Як кажуть у поліції, вони моніторять хід справ у судах, проте статистики, скільки водіїв було притягнуто до відповідальності, а скільки – ні, не ведуть. «Дуже велике значення має чіткість оформлення матеріалів – від коми до крапки, вулиця, номер будинку, біля якого зупинили, бо, якщо буде промах, постанову можуть скасувати. Буває, матеріали відправляють нам на доопрацювання, буває, викликають патрульних у суд, буває, закривають справу у зв’язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності (це 90 днів)», – каже Христина Максимчак. У пресслужбі Франківського міського суду теж повідомили, що не ведуть потрібної нам статистики. Тому, аби окреслити картину, довелося зібрати дані самим за Єдиним державним реєстром судових рішень – просто ввівши в пошук «ст. 130». Для вибірки візьмемо 5 серпня – у цей день суди області винесли 14 поста-

38 | МІСТО

нов у справах, де фігурує ст. 130 Адмінкодексу – водіння в нетверезому стані. Всі ці правопорушення сталися до 1 липня поточного року – пізніше ви зрозумієте, чому це важливо. З цих 14 справ: Долинський районний суд – 2 провадження, обидва закриті: одне у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення, інше – у зв’язку зі смертю особи. Івано-Франківський міський суд – 4 провадження, 2 з них закриті у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення, а 2 водіїв визнано винними, оштрафовано на 10 200 грн і позбавлено прав на рік. Косівський районний суд – 1 провадження, матеріали повернуті в поліцію, оскільки обвинувачуваний не проживає за адресою, яка вказана у протоколі. Рогатинський районний суд – 1 провадження, водія визнано винним, штраф 10 200 грн та позбавлення прав на рік. Тисменицький районний суд – 1 провадження, матеріали повернуто поліції, оскільки у протоколі «зазначено 127 км автодорога Н-10. Однак відсутня вказівка на те, в межах якого населеного пункту, району та області розташована вказана ділянка дороги». Тлумацький районний суд – 4 провадження, всі закриті у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення. Як бачимо, з 13 водіїв тільки троє реально понесли покарання. І це ще не факт. Адже завжди є апеляція. За те ж 5 серпня є ще одна постанова щодо статті 130 – від Апеляційного суду. Нею скасовується постанова Франківського міського суду, за якою водія визнано винним – оштрафовано і

позбавлено прав. Його захисник апелював до того, що суд розглянув справу без участі обвинуваченого, а той не міг прийти через карантин. Що газоаналізатор, який був використаний працівниками поліції, проходив калібрування більше ніж пів року тому. І що на відео не зафіксовано свідків. Дуже сумно це все, правда? А зараз буде ще сумніше.

Стаття між кодексами

Напевно, всі чули, що з 1 липня за водіння у нетверезому стані настає не адміністративна, а кримінальна відповідальність і що потім цю норму президент Зеленський начебто скасував. Насправді там вийшло все дуже непросто, такий собі юридичний колапс. І от що сталося. У 2018 році Верховна Рада ухвалила закон про зміни у Кримінальному кодексі та Кодексі про адміністративні правопорушення. Цими змінами скасовувалась адміністративна відповідальність за керування авто в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, зате вводилась кримінальна відповідальність за такі дії. «Ці зміни стали чинними з 1 липня 2020, – пояснює Зореслава Кудиба, провідна адвокатка АО «Моріс Ґруп». – А 3 липня 2020 набув чинності інший закон, який скасував кримінальну відповідальність за такі дії і повторно запровадив адміністративну відповідальність за керування транспортом в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.Тобто виходить так, що якщо особа керувала транспортом в такому стані до 1 липня 2020, то зараз її не можуть притягнути ні до адміністративної, ні до кримінальної відповідальності, оскільки 1 липня 2020 адміністративна відповідальність була скасована. Відповідно, в такому випадку закон має зворотну силу, оскільки він скасовує адміністративну відповідальність. А кримінальної відповідальності за такі дії до 1 липня 2020 не було передбачено, і закон не має зворотної сили. А вже після 3 липня 2020, якщо особа вчинить таке правопорушення, вона має бути притягнена саме до адміністративної відповідальності, оскільки стаття 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення діє в новій редакції з 3 липня 2020. Кримінальна відповідальність з 3 липня 2020, навпаки, скасована».

СПРАВИ

| ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Проте на офіційному вебпорталі ВРУ в Кримінальному кодексі таки міститься стаття 286-1 «Керування транспортними засобами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння». А стаття 130 Кодексу про адміністративні правопорушення на тому ж сайті звучить як «Керування суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння». Фактично поліція застосовує адміністративні протоколи і статтю 130 Кодексу про адміністративні правопорушення. «У середньому на процедуру оформлення кримінального проступку поліцейські витрачали 6-8 годин, в той час як у випадку з адміністративною процедурою оформлення займає лише 2-3 години», – пояснили в МВС і зазначили, що підтримують ухвалення і підписання таких змін. Що відбувається з такими справами у судах? Дуже по-різному. За прикладами ідемо в той же Єдиний реєстр. Ось постанова Франківського міського суду від 4 серпня, матеріали складені за статтею 130 Адмінкодексу – у протоколі йдеться, що 11 липня в місті Івано-Франківську по вул. Коновальця, 141 обвинувачуваний з ознаками алкогольного сп’яніння керував транспортним засобом марки «Opel Vectra». Що робить суддя? Матеріали справи направляє в прокуратуру «щодо організації проведення досудового розслідування з метою притягнення до кримінальної відповідальності за ст.286-1 КУпАП». І увага – загалом за один день, 4 серпня, у цьому суді 12 таких постанов. У всіх просте роз’яснення: покарання за водіння у нетверезому стані тепер у Кримінальному кодексі. Думаєте, все просто? А ні. Візьмем рішення Галицького районного суду від 30 липня. Нетверезого водія спіймали у Галичі 7 липня – протокол складено за статтею 130 Адмінкодексу. І що робить суд? Суд визнає його винним саме за статтею 130 і накладає покарання – 10 200 грн і позбавлення прав на рік. І навіть це не все. Тлумацький районний суд. Постанова від 29 липня. У матеріалах справи йдеться, що 2 липня в селі Ісаків водій «керував автомобілем марки «Ауді 100» в стані алкогольного сп’яніння». Не важко здогадатися, за якою статтею складено протокол – 130 Адмінкодексу. І що робить цей суд? Він закриває провадження у справі через те,

що станом на 2 липня ст. 130 Адмінкодексу не передбачала покарання за водіння у нетверезому стані. Як вам?

Далі буде

Побачивши, що все погано, в терміновому порядку, 13 липня, депутати ухвалюють у першому читанні законопроєкт 2695. Саме цей закон має прибрати правову невизначеність. Він посилює відповідальність за водіння напідпитку, але не робить її кримінальною. Законопроєктом пропонується ввести адміністративний арешт на 10 діб із позбавленням права керування на 3 роки за повторне керування транспортним засобом у нетверезому стані.

Законопроєкт передбачає збільшення повноважень поліцейських. А це вже неабияк сколихнуло спільноти автомобілістів та правозахисників Зокрема, за керування транспортним засобом у стані сп’яніння передбачається той же штраф 10 200 гривень з позбавленням прав на один рік (як і було раніше). Але цей законопроєкт має нібито закриті лазівки, за допомогою яких водії уникали покарання. «Так, у 2019 році 1457 осіб уникли відповідальності за нетверезе водіння через передання справи

на розгляд трудових колективів та громадських організацій, – заявив Антон Геращенко. – 633 справи були закриті судами у зв’язку із так званою малозначністю. 13 662 справи були закриті судами через закінчення строку розгляду адмінправопорушення, тому що зараз діє строк розгляду – 3 місяці. У законопроєкті 2695 передбачений рік часу на розгляд справи». І ніби непогано звучить, якби не одне велике «але». Законопроєкт передбачає збільшення повноважень поліцейських. А це вже неабияк сколихнуло спільноти автомобілістів та правозахисників. Так, у ньому йдеться, що «поліцейський може зупиняти транспортні засоби у разі, якщо така зупинка здійснюється під час проведення профілактичних заходів з метою проведення огляду водіїв з використанням спеціальних технічних засобів для перевірки на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння…». При цьому зазначено, що «профілактичні заходи здійснюються на підставі організаційно-розпорядчого акта керівника поліції, який оприлюднюється на офіційному вебсайті Національної поліції». За цих умов працівникам поліції надається законне право зупинення будь-якого транспортного засобу з метою проведення огляду на стан сп’яніння. Якщо водій відмовляється від проведення огляду на стан сп’яніння, передбачено штраф 10 200 грн з позбавленням права керування на строк один рік. До речі, на сайті Президента уже активно збирають підписи під петицією про недопустимість цього закону. МІСТО | 39

СПРАВИ

| ОСЕРЕДОК

Дім польський Наталя Мостова

Культурна діяльність польської громади міста часто зосереджена довкола Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську, який відкрили у травні 2013-го на Січових Стрільців, 56. Але Центр – не лише для поляків. Будь-хто з франківців у будь-який час може прийти сюди і скористатися бібліотекою, яка, до речі, налічує більше трьох тисяч книг і українською, і польською мовами, відпочинковою кімнатою чи кав’ярнею. Також тут можна ознайомитися зі свіжою польською пресою. Є чудово оснащена радіостудія, курси польської мови, літні школи, виїзні екскурсії, поетичні зустрічі, клуб настільних ігор. А ще тут постійно вирує мистецьке і наукове життя: конференції, презентації, тренінги, навчання, квести, виставки і навіть дискотеки.

40 | МІСТО

СПРАВИ

Центр – як дім

Центр польської культури та європейського діалогу є одним із перших таких сучасних осередків на всій Західній Україні. Близько 320 м² сучасного і добре скомпонованого простору слугує головним чином місцевим полякам. Головне завдання Центру – працювати на підтримку і розвиток українсько-польських відносин та популяризацію польської культури. Керівниця Центру Марія Осідач почувається полькою, яка любить Україну і хоче розвивати її. «Дві батьківщини, два прапори, але одне серце», – усміхається вона. Жінка родом зі Львівщини, ще студенткою волонтерила у Генеральному Консульстві Республіки Польща у Львові. Про центр для місцевих поляків мріяла ще відтоді.

| ОСЕРЕДОК

тами. Однак, беручи до уваги програму уряду Республіки Польща щодо карти поляка, яка набрала чинності 2008 року, кількість осіб польського походження в давньому Станиславові, вочевидь, значно вища.

Клуб сеньйора При осередку створено Клуб сеньйора «Золота осінь», в рамках якого для старших осіб організовують мистецькі заняття, краєзнавчі екскурсії, практичні заняття з вивчення комп’ютера та користування інтернетом. Адже більшість місцевих поляків – люди старшого віку. Молодь виїжджає за кордон – хто вчитися, хто жити і працювати.

Згідно із загальним переписом населення від 2001 року, у Франківську проживає понад 2500 осіб польської національності, що підтверджено документами Це місце, де регулярно відбуваються виставки, урочисті прийоми, презентації, покази фільмів, тренінги, навчання. Загалом протягом року тут проходить близько сотні подій. Також при Центрі діють курси польської мови, літні школи, виїзні екскурсії, поетичні зустрічі, клуб настільних ігор. В окремому приміщенні збираються представники різних польських організацій Франківська. Старше покоління поляків назвало Центр польським домом. І для них тут справді немов дім. Згідно із загальним переписом населення від 2001 року, у Франківську проживає понад 2500 осіб польської національності, що підтверджено докуменМІСТО | 41

СПРАВИ

| ОСЕРЕДОК

Волонтерство Сьогодні група волонтерів Центру – це майже 30 осіб віком від 14 років. Це активна молодь, для якої волонтерство є першою спробою реалізувати себе у світі, вона хоче розвивати свої вміння і вдосконалювати навички, а також працювати для людей, організовуючи для них різні освітні та культурні заходи. Найкращим підтвердженням готовності волонтерів працювати у неурядових організаціях є їхнє самостійне втілення ініціатив: квестів про історію нашого міста, навчальних вікторин про Польщу, а також написання авторських сценаріїв до поетично-музичних подій. Важливо, що волонтерами Центру є не тільки особи польського походження, але й українці, які через волонтерство хочуть краще пізнати польську культуру, зав’язати контакти з ровесниками з сусідньої Польщі та познайомитися з цікавими людьми. Молодь охоче бере участь у різних олімпіадах, конкурсах, навчаннях та розвиткових проєктах.

кадри сучасного Івано-Франківська, що з’єднаний нерозривною ниткою з давньою фортецею Потоцьких. Фільм уже здобув нагороди в Польщі». До речі, цей фільм надихнув до створення спектаклю про історію Івано-Франківська від його заснування до сьогодення. Всі ролі зіграли креативні волонтери Центру, і саме там відбулася презентація під час візиту до Івано-Франківська першої леді Республіки Польща Агати Корнгаузер-Дуди. «Ми хотіли її чимсь таким вразити, аби пані Агата ще раз приїхала до нас, але вже з чоловіком», – усміхається Марія Осідач.

Курси польської мови Заняття проводять носії мови. Вчителі не переходять на українську за жодних обставин, тому курси справді ефективні.

Попри те, що велика кількість осіб виїжджає за кордон, сюди приходять нові люди, а волонтери, які, наприклад, навчаються в Польщі, охоче повертаються до Центру. Щороку тут пишуть багато проєктів на проведення різноманітних тренінгів особистісного розвитку для молоді: лідерство, комунікація в групі, автопрезентація, менеджмент, діловий етикет тощо. Тренінги відбуваються польською й українською мовами.

Фільм «Ми дуже пишаємося документальним фільмом «Там був для мене рай. Розповідь про давній Станиславів», який позаторік презентували в Центрі, – розповідає директорка Центру Марія Осідач. – У 30-хвилинній стрічці йдеться про долю колишніх жителів Станиславова, які були змушені після війни покинути рідне місто і оселитися в Польщі. Після багатьох десятиліть герої фільму з великою тугою згадують своє рідне місто. Одним із них є син мера Станиславова – Адам Єжи Хованєц, сьогодні житель Кракова. Збережені ними спогади накладаються на 42 | МІСТО

Навчання у Центрі триває вісім місяців – по три заняття (усні та письмові) на тиждень. Тривалість кожного – півтори години. По завершенні – підсумковий іспит. Якщо випускник набирає менш як 80%, він одержує диплом про участь, а якщо показник вищий – сертифікат про отримання певного рівня і можливість автоматично перейти до вивчення наступного рівня.

СПРАВИ

| ОСЕРЕДОК

Курси спочатку були безкоштовні, але студенти пропускали заняття, тому запровадили помірну плату.

Заняття проводять носії мови. Вчителі не переходять на українську за жодних обставин, тому курси справді ефективні Радіостудія

Центр має і свою радіостудію. Обладнання тут таке якісне, що свої матеріали часом записують журналісти, а ще талановита молодь – пісні. До речі, з нагоди сотої річниці народження Йоана Павла ІІ волонтери Центру записали його улюблену пісню, зняли кліп і презентуватимуть як промо до концерту, який хочуть провести і присвятити 264-му Папі Римському.

Бібліотека

У комфортній та затишній бібліотеці кілька тисяч польських книг: історія, сучасна література, мистецтво… Є навіть аудіокниги. Читачем може стати кожен. Лиш треба зареєструватися. Одразу отримуєте доступ до електронного каталогу, де можна обрати, що саме взяти почитати. «Думаю, в західноукраїнському регіоні це єдина польська бібліотека, так добре оснащена», – каже Марія Осідач.

У комфортній та затишній бібліотеці кілька тисяч польських книг: історія, сучасна література, мистецтво… Є навіть аудіокниги. Читачем може стати кожен. Лиш треба зареєструватися Саме тому вона виконує функції не лише бібліотеки, але й простору для різних заходів, наприклад, національних читань чи неймовірно цікавого щорічного дійства – казкових занять для малечі. Діти протягом двох місяців приходять до бібліотеки і на основі якоїсь польської книги інсценізують казку. А ще кожного травня тут проводять для діток «Ніч у бібліотеці». Приїжджають автори з Польщі, презентують цікаві сценарії. Цікаво, що ціла полиця в бібліотеці виділена для рубрики про Івано-Франківськ. Тут зібрано дуже багато книг різними мовами про все, що пов’язане зі Станиславовом: історію, культуру, архітектуру… «Ми шукаємо їх повсюди, – розповідає Марія Осідач. – Навіть вдавалося знайти і перекупити цінні раритети на різних сайтах». На базі студії на платформі SoundCloud щотижня проводять огляд українських та польських медіа на обох мовах. Тож радіо CKPiDE слухають і українці, і поляки. Двічі на місяць також виходять програми про новини і діяльність Центру.

Клуб настільних ігор

І це теж курують волонтери. Що два тижні сюди сходяться і молоді, і старші – цікаво всім. Ігри дуже різноманітні, ще й різними мовами: розважальні, навчальні, історичні, про Польщу. Переможець отримує в подарунок книгу або сувеніри. МІСТО | 43

ГРОШІ

| ПОСЛУГИ

Бізнес на смерті Наталя Джулай

Пам’ятаю, коли я була маленькою, бабуся відкладала гроші на свій похорон і навіть мала випрасуваний одяг у шухляді на останній день свого життя. Тоді я думала: для чого готуватися до смерті? Ну помреш, то яка різниця, в якому одязі ти будеш і яким буде поховання? Про вартість самого дійства я не замислювалась ніколи. Помирати поки не збираюся, але стало цікаво, скільки сьогодні коштує похорон в Івано-Франківську.

44 | МІСТО

ГРОШІ

оли людина помирає поза лікувальним закладом, необхідно викликати поліцію, «швидку» або сімейного лікаря. Медики мають видати довідку про смерть, а поліція – протокол огляду тіла. Щоб їх отримати, треба мати при собі паспорт померлого і свій. Якщо ж людина померла у лікарні, то свідоцтво і довідку про смерть оформлять у місцевому морзі. Щоб забрати небіжчика та організувати поховання, потрібно отримати в РАЦСі свідоцтво про смерть. Для цього знадобляться довідка про причину смерті, медичне свідоцтво про смерть та паспорти – померлого і того, хто його забиратиме. Одночасно зі свідоцтвом родичі повинні отримати відповідну виписку з Державного реєстру актів цивільного стану громадян. Збір усіх необхідних довідок забирає доволі багато часу, тому більшість звертається у похоронне бюро, щоб все організували без зайвих клопотів.

5000 грн – досить? Зазвичай поховання в Івано-Франківську організовує комунальне підприємство «Міська ритуальна служба». Є ще низка інших, приватних, але я вирішила йти найдешевшим шляхом. КП є оператором на ринку ритуальних послуг у місті, йдеться на їхньому сайті, і має власні виробничі приміщення, транспортну станцію, адміністративну будівлю та Будинок смутку. Працює цілодобово. Я зателефонувала у ритуальну службу, щоб розпитати про ціни. Жіночці, яка підняла слухавку, я розповіла вигадану історію про смерть дідуся. Нібито хотіла дізнатися, на яку суму мені розраховувати. Працівниця ритуальної служби розповіла, що орієнтовна вартість похорону – 8000 грн. Що саме туди входить, не пояснила, лише сказала отримати свідоцтво про смерть – і «тоді будемо говорити далі». Зазначила, якщо смерть від коронавірусу, то процедуру проводитимуть за певними правилами. Але детальніше розповідати відмовилась, бо дуже поспішала.

| ПОСЛУГИ

Вдруге я телефонувала через кілька днів вже як журналістка з проханням надати коментар. Тоді мені озвучили значно дешевший мінімальний пакет послуг – 5000 грн, що на 3000 менше від суми, яку я почула у першій розмові. Телефоном мені порадили зайти на вебсайт КП, бо там є затверджений перелік ритуальних послуг із зазначенням вартості кожної. Цей список я і знайшла на http://pohovannya.if.ua/ В одній колонці вказано стандартні ціни, в другій – зі знижкою – для тих, хто має «Картку іванофранківця» (дисконтна картка, з якою місцеві мешканці можуть заощадити від 5 до 20 % власних коштів за різноманітні послуги).

Коли людина помирає поза лікувальним закладом, необхідно викликати поліцію, «швидку» або сімейного лікаря Наприклад, найдешевша труна коштує 600 грн, дерев’яний хрест – 95 грн, а викопати яму обійдеться у 614 грн вручну і 398 екскаватором. Цікаво, що в нашому регіоні, виявляється, популярною є кремація, принаймні похоронні ящики для попелу у прайс-листі ритуальної служби є – за ціною 77,45 грн. Є така послуга, як одноразове прибирання могили протягом місяця на приватному кладовищі за 235,00 грн. І дещо дивна позиція: «пошук, фотографування могили та розміщення зображення могили на вебсайті комунальної компанії «Муніципальна ритуальна служба». Напевно, для тих, хто замовив прибирання і стежить за якістю виконання… Є ще, наприклад, набори для труни за 220 грн, костюми для чоловіків за 250 грн. Свічки – від 0,50 до 18 грн, вінки від 22 до 253 грн. До речі, замовлення похоронної вечері у загальному списку послуг– від 50 грн за особу. Однак у розділі «Організація та проведення поминальних обідів в поминальному залі» цифра значно більша – від 165 грн. МІСТО | 45

ГРОШІ

| ПОСЛУГИ

Оренда холодильника, тобто камери, де зберігають тіло померлого, – 209 грн на сайті ритуальної служби, але за цю послугу, переконує Христина, заплатила вдвічі більше.

А цифри ростуть Христина (просила не вказувати прізвище) нещодавно займалась організацією похорону своєї бабусі. Сумна подія трапилася зовсім недавно, тому вона добре пам’ятає усі подробиці. Коли ще бабуся була живою та лежала у лікарні, Христина зателефонувала у міське ритуальне бюро, щоб дізнатися, на яку суму варто розраховувати. «Бабуся була при смерті, я хотіла знати, скільки приблизно потрібно грошей на похорон. Мені відмовилися говорити середню вартість. Сказали, коли помре, тоді будемо говорити, – обурюється Христя. – Шкода, що я тоді не записала розмови, бо це звучало дуже нахабно». Тоді Христина знайшла ціни на сайті міської ритуальної служби, але вже коли бабуся померла і вона почала займатися організацією похорону, виявилося, що вони не актуальні. Жінка каже, що на все витратили щонайменше 16 000 грн. «Перша розбіжність з цінами на сайті ритуальної служби і реальністю – це дерев’яні хрести, які нібито коштують від 95 до 117 грн. Коли ми організовували похорон бабусі, хрестів за 117 не було, – говорить Христина. – Ми заплатили 450 грн за дубовий. Нам пояснили, що є дешевший хрест за 250 грн, але він може швидко зіпсуватися, роздутися від вологи і довго не постоїть. Тому обрали дорожчий. Домовини на сайті 600–2000 грн. Насправді ціни стартують від 2500 і до 8000, якщо не більше. Вінки, наприклад, не від 22 до 253 грн, а від 600». 46 | МІСТО

«На сайті вказано, що перевезення тіла автомобілем коштує 381–437 грн, якщо пробіг до 30 км. Але з нас за катафалк взяли 795 грн, – додає вона. – Хоча тіло везли до Чукалівки, а це не цілих 20 км, і ще й домовину нам довелося нести самим. Не було кому винести тіло з бюро до автомобіля. Вони сказали, що всі працівники зайняті. Тому домовину несли ті, хто був на похороні, і я разом з ними».

За словами Христини, 16 000 грн – це сума без розкопування ями і самої процедури поховання. Саме стільки вона заплатила безпосередньо міському бюро. Закопувати тіло померлої відмовилися, бо місце для бабусі обрали у селі Чукалівка. Хоч воно і поруч із міським кладовищем, однак поза територією обслуговування ритуальної служби Івано-Франківська. Тому довелося їхати у сільську раду і платити ще 1500 грн за те, щоб викопали яму.

ГРОШІ

| ПОСЛУГИ

Оплачували, до речі, просто у руки. Жінка пояснює, що за всі послуги і товари чеків їм не видавали. Є єдине документальне підтвердження у чеку, виписаному від руки, на суму 1335 грн – за оренду холодильної камери на добу та залу на 1 годину.

годні ми продали домовину за 600 грн, то її може не бути у наявності. Вибачте, але 16 000 грн у нас ніхто ще не платив за поховання».

Інша мешканка Івано-Франківська Ірина (просила не вказувати прізвище) нещодавно втратила маму і також організовувала похорон через міську ритуальну службу. За її словами, все обійшлося у 15 000 грн.

Розцінки на ритуальні послуги в Івано-Франківську виявилися досить недешевими, якщо вірити людям, яким нещодавно довелося пережити втрату та займатися організацією поховання. А якщо взяти до уваги зарплатню середньостатистичного українця, то й поготів.

«На сайті вказано лише частину послуг, більшості того, за що ми платили, взагалі у списку немає, – говорить Ірина. – Наприклад, за оббивку домовини зсередини полотном, за те, щоб тіло накрили накидкою, за омивання тіла, одягання – було безліч того, за що ми платили». Каже, носила з собою гаманець і роздавала гроші просто у руки. Жодну оплату у касі не проводили, квитанцій не видавали. «Ми хотіли зробити все по мінімуму, навіть не організовували поминки з застіллям, і все одно заплатили 15 000 грн, – додає Ірина. – Причому всі гроші ішли просто у руки. 200 грн за перенесення тіла з дому до автомобіля, ще 200 – з машини до кладовища. Платити доводилось майже за кожен крок».

Просто товар різний

У комунальному підприємстві «Міська ритуальна служба» заперечують, що поховання може коштувати 16 000 грн. Переконують, що всі оплати проводяться офіційно і в реальності люди платять стільки ж, скільки вказано у прайс-листі. «Всі ціни, вказані у нас на сайті, актуальні, – запевнила жінка, яка представилась Надією, але відмовилась говорити, ким працює у Будинку смутку. – Мінімальна сума, яку потрібно на похорон, – 5000 грн. Просто товар у нас різний. Сьогодні є домовини від 600, завтра можуть завезти інші. Але якщо сьо-

То чи можливо організувати похорон за 5000 грн в Івано-Франківську?

Можливо, з «Карткою іванофранківця» суми були б і меншими за 15 000, але у те, що похорон може обійтися у 5000 грн, мало віриться. Однак варто додати, що є можливість отримати кошти на похорон. В Україні передбачена грошова допомога на поховання. Для цього необхідно зібрати пакет документів і подати його за місцем роботи або до Пенсійного фонду.

Право на отримання допомоги на поховання мають: • дружина або чоловік покійного; • діти, брати, сестри й онуки, які не досягли повноліття; • студенти, учні на денному відділенні, віком до 23 років; • батько або мати покійного; • дідусь або бабуся покійного по прямій лінії. Надати таку допомогу може роботодавець за рахунок власних коштів. У 2020 році вартість допомоги на поховання від роботодавця становить 5880 грн. Принаймні на домовину цих грошей може вистачити...

Можливо, з «Карткою іванофранківця» суми були б і меншими за 15 000, але у те, що похорон може обійтися у 5000 грн, мало віриться

МІСТО | 47

ЖИТТЯ

| ЗНАЙОМСТВО

Шлюб і бізнес з іноземцем Марта Баранецька

У дитинстві багато дівчаток хочуть вийти заміж за принца. Деякі плекають цю мрію все життя, але принц з часом поступається, наприклад, бізнесмену з Європи. До послуг дівчат, які хочуть знайти любов з-за кордону, є багато шлюбних агенцій. Щоправда, одні там справді шукають свого судженого, а інші – заробляють гроші. Як будується бізнес у шлюбних агенціях, чи важко заробляти на вхідних повідомленнях та чи можна там знайти чоловіка зі США чи Європи – франківки розповіли особисто.

48 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ЗНАЙОМСТВО

а сайтах із пошуку роботи є десятки вакансій для перекладачів в Івано-Франківську. І зарплати обіцяють неочікувано високі для невеличкого міста. У середньому перекладач там може заробляти 10-20 тисяч гривень, гнучкий графік, можливість дистанційної роботи, відсотки та премії... Просто робота мрії!.. Адміністратори шлюбних агенцій пояснюють, що потрібно вести англійською мовою переписку з іноземцями, допомагаючи українкам знайти собі чоловіка. Лілія Петринів (ім’я змінене задля анонімності) працює в одній з таких агенцій. Цю роботу їй запропонував знайомий – як непоганий варіант додаткового заробітку. Лілія пояснює, що заробляють перекладачі справді багато, але переписки ведуться не лише з метою з’єднати закохані серця.

До послуг дівчат, які хочуть знайти любов з-за кордону, є багато шлюбних агенцій. Щоправда, одні там справді шукають свого судженого, а інші – заробляють гроші Робота полягає у спілкуванні із чоловіками – різного віку та соціального статусу. Перекладач має кілька чатів, веде сторінки різних дівчат (можна розміщувати і свої фото). Виглядає все як сайт шлюбної агенції з анкетою дівчини: професійні фото, фото з соцмереж, коротка інформація про життя дівчини, її смаки та інтереси. Чоловіки переглядають ці анкети і обирають дівчину, з якою хочуть познайомитися. Ось тільки нюанс у тому, що повідомлення, які чоловіки надсилають у цей чат, – платні. Саме гроші, які іноземці платять за спілкування, – це бюджет фірми. Заробити на сайті можна дуже багато, дівчата можуть мати за місяць і 5-8 тисяч доларів. Кажуть, що залежить це від вміння спілкуватися із чоловіками, краси дівчини, від імені якої ведеться переписка, а також певною мірою

це удача. Краще робота йде вночі (через різницю у часових поясах), саме тому дівчатка часто виходять в онлайн вночі і сидять до ранку. Чоловіків з України, а також країн колишнього СНД там немає. Натомість – безліч самотніх іноземців. Розуміючи, що можна заробляти просто на переписці, дівчата масово влаштовуються на таку роботу, ведуть сторінки інших дівчат і створюють свої профілі. Не обов’язково з метою шлюбу, просто більше переписок – більше грошей. Хоча в подальшому з цим чоловіком власниця фото у профілі може і справді зустрітися, а якщо пощастить – одружитися. «Підвернулася можливість, класний заробіток, гарно покращую рівень англійської мови. Та й це вчить фліртувати із чоловіками, бо, щоб заробити більше, треба вміти затримувати розмову, зацікавити його писати якомога більше», – каже Ліля. Для цього у них є навіть своєрідні скрипти розмов, запитання, які варто використовувати у переписці, поради, як виманювати в іноземця подарунок, та багато інших секретиків. Дівчина розповіла також, що перекладачами працюють не лише жінки, дуже часто від імені жінок у профілі спілкування ведуть мужчини. І вони досить успішні, бо ж знають, що треба чоловікам. Розмовляють із чоловіками про все: про політику, особисте життя, про історію, ось зараз – про

коронавірус. Багато чоловіків, пояснює перекладачка, мають негативний досвід у минулому і часто шукають радше підтримки, ніж просто красивої картинки. Схоже на спілкування у будь-якій соцмережі чи на сайтах знайомств. «Це цікаво, ми вчимося спілкуватися. Ти навіть з часом знаєш, як чоловіки реагують на ті чи інші фрази, що їм подобається, а що може відштовхнути. Вчишся бути милою, звабливою, цікавою. Це важливо не лише тут, як робочий обов’язок, ми прагнемо цього і в житті», – каже дівчина. Чоловіки, як і в житті, трапляються зовсім різні. Бувають дуже приємні та виховані, ті, які вірять у любов і закохуються у дівчину, не знаючи, хто насправді веде з ним розмову. Вони вірять, що дівчина теж має до нього почуття, хоча замість неї переписку може вести кілька перекладачів. Тому певною мірою це справді брехня. Ліля згадує, що у неї був також «друг», з яким довелося побути психологом. Він жалівся їй на проблеми в особистому житті, ділився історіями про невзаємне кохання та багато іншого. Сьогодні вона Ірина, завтра – Ліза, Настя чи хтось інший. Вона знає історію кожної дівчини на сайті, в курсі, про що вони розмовляють із чоловіками. Це важливо, щоб переписка виглядала щирою і тривала якомога довше. Дівчина ніколи не відчувала нічого до своїх «друзів по переписці». Деколи їх буває шкода, бо трапляються дуже хороші персонажі, але ж передусім це робота. МІСТО | 49

ЖИТТЯ

| ЗНАЙОМСТВО

А ось Тетяна Левицька не соромиться розповідати про свій досвід із сайтами знайомств, адже своїх бажань не приховує – хоче заміж за іноземця. «Ну ось маю я таку мрію – вже давно. І не бачу в цьому нічого поганого. Дівчата ж знайомляться із чоловіками на вулиці, у соцмережах, у всіх цих додатках для знайомств. Всі хочуть зустріти своє кохання і жити щасливо»,– каже жінка.

подарунками, спілкуються із жінкою та, якщо їм добре разом, продовжують підтримувати зв’язок і надалі. Я знаю дівчину, яка справді знайшла чоловіка і щасливо живе з ним у Сполучених Штатах», – каже Тетяна. Середньостатистичний портрет чоловіка на сайті шлюбної агенції: іноземець, понад 40 років, часто розлучений. Там є багато мусульман, але їм складніше, бо не кожна жінка схоче змінювати віру. Попит на українських жінок є, бо, як кажуть самі чоловіки, українки вміють любити. Наші жінки хочуть завжди мати гарний вигляд, люблять готувати і підтримують вдома затишну атмосферу. Жінкам Європи і США цих рис бракує, в них заведено наймати прибиральниць, кухарок, няньок тощо. Тому чоловік, який хоче біля себе турботливої та милої жінки, завжди зверне увагу на українку. А ще – вони вважають українських жінок неймовірно вродливими. Як і в реальному житті, чоловіки бувають різні. Бувають патологічні ревнивці. Один чоловік створював фейкові облікові записи, щоб дізнатися, чи Тетяна спілкується із кимось іще. Бувають невиховані, агресивні – для таких також є свій «чорний список». Часом траплялося, що чоловік зізнається жінці у коханні, а паралельно спілкується із кимось іще. Попри це, Тетяні вдалося знайти собі там друзів, і жінка каже, що такі знайомства можуть згодитися у житті: «Я ж не знаю, як складеться життя. Можливо, я вирішу жити за кордоном, починатиму там свою справу чи потребуватиму поради – я маю знайомих чи не у всіх містах України та в багатьох країнах світу. Немає нічого поганого у тому, щоб знайомитися – через інтернет, на вулиці чи в кафе. Це не означає, що із кожною людиною ти маєш мати любовні стосунки. Жінка сама керує своїм життям».

Вона розповіла про те, як почала співпрацювати з одним із таких агентств. Їй влаштували професійну фотосесію, найкращі з цих світлин, а також фото з її життя розмістили на сайті. Далі заповнила анкету: ім’я, місце проживання, вік, описала свою зовнішність та інтереси. Також вказала ціль реєстрації: спілкування, флірт, пошук серйозних відносин тощо. Жінка одразу каже: інтимних фото на сайті немає, лише у сукні – все має бути красиво та елегантно. За еротичні фото і навіть еротичні слова у переписках – великі штрафи. Перекладача, який веде переписку, не лише штрафують та звільняють – він потрапляє до всеукраїнської бази, і знайти таку роботу йому буде значно важче. Дівчина сидить перед камерою, читає повідомлення від свого обранця (вони перекладаються програмою автоматично), паралельно спілкується із перекладачем і каже, що відписати. Втім, якщо дівчина знає англійську мову на базовому рівні, може спілкуватися і особисто. Також перекладач обов’язково їде із дівчиною на перше побачення. У Тетяни такі зустрічі вже були. Чоловік, із яким вона спілкувалася, приїжджав до Івано-Франківська, вони гуляли, також були разом у Львові. Каже, що такі зустрічі – як звичайні побачення. «Чоловіки в листуванні ще можуть поводити себе більш відверто, але коли доводиться контактувати особисто – тримаються виховано та серйозно. Гонорові лише на словах. Все ж таки це спілкування віч-на-віч. Вони приїжджають із 50 | МІСТО

Наші жінки хочуть завжди мати гарний вигляд, люблять готувати і підтримують вдома затишну атмосферу. Жінкам Європи і США цих рис бракує, в них заведено наймати прибиральниць, кухарок, няньок тощо Це далеко не найпікантніший спосіб знайомств і не найцікавіший спосіб заробітку. Часто дівчата з Франківська їздять на «вечірки» в Дубай, де за тиждень відпочинку у клубах, на яхтах можна отримати близько 4000 доларів. Дівчата, які їздять на такі короткочасні заробітки, кажуть, що до інтиму нікого не змушують і дівчата на нього здебільшого не йдуть. Просто супровід красивих жінок. А ще – є окрема робота в клубах. Туди запрошують жінок, завдання яких – змусити відвідувачів замовити якомога більше алкоголю. Дівчата сидять на барі, спілкуються із клієнтами, їх пригощають (коктейлі на роботі дівчата п’ють безалкогольні, хоча чоловіки цього можуть і не знати). За спілкування чи зустріч із красивою жінкою мужчини часом готові платити. А жінки і собі роблять із цього бізнес. Або ж справді знаходять своє кохання, бо ніколи не знаєш, де спалахнуть почуття.

ЖИТТЯ

| ВИРОБНИЦТВО

Ягідна ферма «Беррі Прикарпаття»: передовий європейський досвід на українській землі Прикарпаття Нещодавно у селі Чукалівка на ягідній фермі «Беррі Прикарпаття» вперше на Західній Україні відбулося «Свято Полуниці» для дорослих та дітей. Багато конкурсів, призів, яскрава розважальна програма та екскурсія-знайомство із ягідною фермою – і це далеко не все, чим розважали гостей… Саме тут ми зустріли власника ферми Богдана Лутчина, який поділився з нами своїм досвідом. Коли створили власну торгову марку, одразу поставили перед собою високу планку: ягоди повинні бути екстракласу та відповідати усім європейським стандартам. Крім того, хочемо, щоб усі дізналися, що наші ягоди вирощені саме на Прикарпатті, тому й назва сама за себе говорить.

Розкажіть, як все починалося. Чому вирішили зайнятися фермерською справою? Усе почалося із мрії створити в Україні господарство європейського зразка, де умови праці будуть нічим не гірші, ніж за кордоном. До моменту, коли 5 років тому вирішив розпочати фермерську справу, 20 років я займався працевлаштуванням людей за кордон, придивлявся та вивчав європейський досвід вирощування полуниці. Мені щиро захотілося, щоб людям не доводилось мігрувати за кордон, залишати свої сім’ї та дітей, бо це дуже боляче і важко. І як виявилось, європейський досвід в Україні працює ще краще, бо в нас дуже талановиті та працьовиті люди і чудова земля! Які особливості роботи на фермі та основні пріоритети вашої роботи?

Щодо роботи на фермі, то на першому місці у нас стоїть якість продукції та людський фактор, адже без людей не можна зробити нічого. На другому – фінансове питання: на «Беррі Прикарпаття» високі зарплати, і люди, які тут працюють, мають можливість добре заробити, не покидаючи рідної країни; наступний чинник – це умови праці. Для нас дуже важливо, щоб люди працювали в хороших умовах. Наші теплиці не можна порівняти із полями під пекучим сонцем, а садити чи збирати ягоду можна з комфортом у будь-яку погоду. Насправді, дуже тішить, що люди, які у нас працюють, так само вболівають за нашу справу. Тут всі один за одного, і ми ніби одна сім’я. А ще якщо підходити до роботи з позитивом, то і результат виходить очікуваним! Які сорти полуниці вирощуєте? Зараз на фермі вирощуємо сорти італійської селекції, які плодоносять від ранньої весни до пізньої осені. А взагалі все приходить із власним досвідом. До прикладу, не кожен італійський сорт полуниці даватиме якісний урожай. Варто звертати увагу на особливості клімату, умови, в яких ягодам комфортно рости. Чим ще, окрім полуниць, потішите своїх клієнтів?

Минулого року спробували посадити кавуни, адже вважаємо, що до кожної справи потрібно підходити нестандартно. Як виявилось, на Прикарпатті навіть такі великі ягоди можна вирощувати. Результат перевершив усі очікування, а ті, хто куштував наші кавуни, говорили, що вони навіть смачніші за херсонські! Крім того, щоб забезпечити людей роботою і у зимовий період, ми вирішили виготовляти пастилу. Це дуже смачний натуральний продукт, який можна їсти навіть маленьким діткам! Де можна купити продукцію «Беррі Прикарпаття»? З РАННЬОЇ ВЕСНИ ДО ПІЗНЬОЇ ОСЕНІ у мережі магазинів «Тростянецький», магазині «Сир і ковбаска», екокрамничці «Пташок», магазинах «Делікатес», «Пан Гарбуз», «Бонжур», мережі екомагазинів Івано-Франківська. «Хочеться на власному досвіді показати, що ми можемо тут робити так, як роблять за кордоном і навіть краще. Якщо хоча б хтось захоче займатися тим же, для мене це буде великий плюс. З часом на нашій фермі будемо організовувати екскурсії, фестивалі, сімейні свята. І взагалі, завжди раді вчитися чомусь новому та ділитися досвідом!», – розповідає Богдан Лутчин.

Вранці на полі – ввечері на вашому столі!

/berry_prykarpattya Беррі Прикарпаття тел.: (066) 291 99 МІСТО 55 | 51 berry-prykarpatjia.com

ЖИТТЯ

| ПРОВОКАЦІЯ

Допомогти красуні і чудовиську Марта Баранецька

З дитинства нас вчать бути співчутливими та подавати руку допомоги. Мільйони людей кожного дня роблять добрі справи, займаються благодійністю, тим паче, якщо вірити в закон бумеранга, добро завжди повертається. Та чи вибираємо ми, кому допомогти, а кого залишити без уваги? фото: Тарас Волошин

52 | МІСТО

ЖИТТЯ

Цього разу я вирішила перевірити, чи кинуться франківці на допомогу людині, якій стало погано на вулицях міста, і чи залежить це від того, яка на вигляд ця особа. Чомусь, коли бачиш людину, що лежить на вулиці, висновок про її стан робиш саме з вигляду. Я сама неодноразово стикалася із тим, що до безхатьків, пияків на допомогу не надто спішать. Лежить собі та й лежить.

| ПРОВОКАЦІЯ

Думала, коли матиму ошатний вигляд, люди точно зрозуміють, що дівчина в біді, та швидко прийдуть на допомогу. Як я помилялася!

Щоб дослідити, чи різниця у сприйнятті людей буде разючою, вирішила одного дня мати чистий і свіжий вигляд, надягти сукню, а вже наступного – стати схожою на особу без дому. Тому спершу на провокацію збиралася понад годину: сукня, макіяж... Думала, коли матиму ошатний вигляд, люди точно зрозуміють, що дівчина в біді, та швидко прийдуть на допомогу. Як я помилялася! Пів години чи й більше на мене ніхто не реагував, хоч як я старалася привернути увагу. День сприяв тому, щоб розіграти сцену у центрі міста: людей повнісінько, дуже спекотно. Але хоч як я скручувалась на лавці у сквері на площі Міцкевича, похитувалась і важко дихала, на мене лише кілька разів кидали косі погляди. Насправді я вже думала, що експеримент можна завершувати, та вирішила спробувати ще. Проблемою було те, що я абсолютно не вмію падати. Я досить незграбна і легко можу втратити рівновагу на вулиці, але ось коли треба було звалитися, інстинкт самозбереження вперто тримав мене на ногах. Довелося навіть просити подругу-актрису навчити мене падати без травматизму. І хоча вона казала приземлятися на м’які частини тіла, я вперто гепалася на руку. Тому падати намагалася біля людей, парканів чи якоїсь опори, щоб не покалічитися. На Міцкевича неподалік філармонії я удала, що втрачаю свідомість, схопилася за паркан і осунулася на бруківку. Лежала я там з чверть години, а відеооператор сховався позаду мене і знімав реакцію людей. Я особисто звернула увагу лише на двох дівчат, та зрозуміти не могла, збираються вони підходити чи ні. Вже на відео я побачила, що вони досить довго крутилися поруч і поглядали на мене: пройшли, подивилися, потім повернулися. Але оце й усе.

З центру ми вирушили у сквер на Валах. Там я знайшла наступну «жертву» – комунальника, який відпочивав на лавці. Я демонстративно довго йшла до нього і похитувалась, потім впала біля нього на лавку. Він дуже довго поглядав на мене і крутився, а потім почав збирати сумки і, здається, спробував піти. Він бачив, що мені погано, і думав утекти! Потім я демонстративно падала перед компанією хлопців у тому ж таки сквері. Вони до мене не підійшли, натомість кинули перехожим: «Там, здається, дівчині зле». Саме тоді, за годину, до мене вперше підійшли люди. Дві дівчини спитали, як я себе почуваю, запропонували посидіти кого мене, а коли я відмовилася, пішли собі. МІСТО | 53

ЖИТТЯ

| ПРОВОКАЦІЯ

Після цього випадку я стояла посеред скверу і гучно обговорювала телефоном те, що люди взагалі на мене не реагують: чи то вони такі байдужі, чи я відверто погана актриса. Моє «та я вже пів години валяюсь на тій бруківці і вмираю!» почули якісь хлопці. Вони поцікавилися, що я роблю, а коли почули про експеримент, залишили свої контакти і сказали, що в разі чого підійдуть і підіграють, щоб привернути до мене увагу людей. Наостанок побажали «гарно повмирати». Здається, їхні побажання були пророчими, бо вже за кілька хвилин мене поливали водою із пляшки. Я дуже повільно й похитуючись йшла до лавки, і раптом мене вхопила за руку якась пані та зі словами «здається, ти падаєш» допомогла мені сісти. Потім заходилась розпитувати, що зі мною, запропонувала попити своєї води (не злякалася навіть коронавірусу), далі цією ж водою щедро мене полила. Витерла мокрими руками шию, скроні. Трішки підмочила мій макіяж, але поводилася дбайливо, наче з власною дитиною. І коли я вирішила, що вже досить про мене турбуватися, і спробувала подякувати і піти, жінка зі словами «та на вас лиця нема!» всадовила мене знову. Комплімент своєрідний, бо лице на мені було, ще й добре підмальоване! Я намагалася переконати її, що мені вже краще, але охочу допомогти було вже не спинити. Вона клопоталася коло мене, слідкувала, щоб з лавки не падали ні я, ні мої речі. Золота жінка! Та найбільше мене здивував «діагноз», який поставила ця мила пані. Вона уважно роздивилася мене і сказала: «Тебе точно врекли! Ти дівчина красива, люди заздрісні, от тебе і врекли». Навіть пояснила мені, як ті вроки знімати сірниками, і порадила носити хрестик або срібну шпильку на одязі. Весь цей процес реабілітації знімав на відео оператор, я лише зрідка поглядала на нього. А спектакль розгорнувся просто-таки на дитячому майданчику, і довкола зібралося трохи глядачів. Тому я змушена

54 | МІСТО

була телефонувати до подруги й просити забрати мене, бо «мені погано». Хоч вона і знала про експеримент, але каже, що спершу дуже налякалася і побігла за мною, лише потім зрозуміла комізм ситуації і намагалася стримувати сміх, коли мене забирала. Наступного разу «втрачати свідомість» я вирушила у сквер на Галицькій. Насправді вибрати локацію не так і просто. Потрібно, щоб зручно було сховатися фотографу чи оператору, а ще аби було достатньо людно. Тому ще здалеку ми обговорювали місце на доріжці, на якому мені було б краще падати, та оцінювали, хто із людей поруч відреагує. І хоча впала я в ноги жіночці із візочком, на допомогу мені кинувся чоловік, найімовірніше, колишній в’язень, якщо судити з характерних татуювань на пальцях його рук.

В образі молодої безхатьки я чомусь захотіла насамперед вирушити до облдержадміністрації. І, на диво, перший же чоловік, який проходив повз, спитав, чи не потрібна мені допомога

ЖИТТЯ

Саме він перший підбіг, допомагав мені встати, покликав підмогу. Підбігли ще два молодики. Хвилин за п’ять я сиділа на лавці в оточенні людей, які готові вже були викликати «швидку», та я переконала, що не потребую допомоги медиків. Поки мене «приводили до тями», роздивлялася людей: геть різного віку, чоловіки і жінки. Хтось гуляв з дитиною, хтось поспішав у своїх справах, але таки знайшли час для доброго діла. Уже наступного дня ми змінили стиль, локації і знову відправилися перевіряти франківців. Цього разу я перевтілилася: брудні спортивки і кофта, кепка, тканинна надірвана сумка, медична маска – теж нечисті. Загримуватися так, щоб до мене було огидно наблизитися, я, звісно, не змогла б (принаймні через запах), але кілька знайомих в такому амплуа мене таки не впізнали. До образу довелося додати ще й високі старі шкарпетки та гумові рукавиці – щоб приховати татуювання і довжелезні яскраві нігті. В образі молодої безхатьки я чомусь захотіла насамперед вирушити до облдержадміністрації. І, на диво, перший же чоловік, який проходив повз, спитав, чи не потрібна мені допомога. Мене це неабияк здивувало, але наступні кілька компаній минули мене, кидаючи лише погляди – і не співчутливі, а радше відразливі. Потім я вподобала собі лавку на Грушевського (цікаво, у безхатьків є улюблені лавки?) і наступних пів години спостерігала за реакцією перехожих. То сиділа, то лежала. Навіть коли я звалилася із лавки і простяглася просто посеред тротуару, люди здебільшого проходили повз. Проте один чоловік таки підняв мене, вмостив на лавку, а потім майже кинув у мене моєю ж сумкою. Не надто виховано, але хоча б щось.

| ПРОВОКАЦІЯ

цьому сквері. Вони не тільки дозволили проводити відеозйомку із приміщення їхнього поста, а ще й зауважили, що в мене надто чистий і гарний вигляд, тому… вирішили обмастити мене брудом. Один із вартових полив мій одяг водою із пляшки, турботливо помастив землею та пилом і тоді сказав: «О, тепер така, як має бути!» Лежати долі біля лавки я могла б дуже довго. До безхатьків поблизу вокзалу звикли так, що на мене просто не реагували. Лише один хлопчик підбіг до вартових сказати, що мені погано, але сам торкатися мене не схотів. Потім якийсь чоловік виявив турботу – підняв і вмостив мене на лавку, подав сумку. Щаслива, я побігла до вартових, а вони сказали, що насправді то їхній «постійний клієнт» і, якби я там довго лежала і було що вкрасти, він міг би мене ще й обчистити. Потім у такому вигляді я пройшла через весь центр до фонтана. Також обрала зручну лавку і залишилася там. Десь хвилин за 20 лежання мене вже почали нервувати мурахи, а ще більше – люди, які проходили повз. Мами забирали від мене дітей, чоловіки майже переступали. Якийсь велосипедист став збоку і довгенько розглядав мене. Аж потім якась дівчинка затримала увагу пари на мені і попросила допомогти, бо «може, людині погано». Чоловік спершу відмовлявся, але після криків дівчини: «То я сама зараз піду! Ти що, не можеш допомогти?» – все ж підняв мене і запропонував викликати «швидку».

Десь хвилин за 20 лежання мене вже почали нервувати мурахи, а ще більше – люди, які проходили повз. Мами забирали від мене дітей, чоловіки майже переступали. Якийсь велосипедист став збоку і довгенько розглядав мене Потім на моє падіння зреагувала компанія неподалік. Дивлячись на них знизу вверх, я впізнала в одному хлопцеві знайомого і не змогла стримати реготу. А ось він мене не впізнав. Тому після запитання, чи все добре, коли я почала пояснювати зі сміхом, що я на роботі і все гаразд, вони запропонували мені ще й лікаря викликати. Здається, сприйняли за божевільну. Довелося скидати кепку, рукавиці (які дуже парять у спеку) і показувати, що це я – адекватна, твереза. Гумор компанія зацінила, навіть питали, де ж за таку роботу платять гроші. Далі ми з відеооператором вирушили у привокзальний сквер. Там таких, як я в новому образі, багато, тому було цікаво поспостерігати за реакцією. Перш за все ми звернулися до муніципальних вартових, які постійно слідкують за порядком у

Отже, допомогу я отримала, незалежно від того, який мала вигляд. Та все ж зі свого експерименту виснувала, що до доглянутої і чистої людини, якій стало зле на вулиці, навколишні ставляться зі співчуттям, підтримують та стараються допомогти. Якщо ж особа як безхатько на вигляд, її піднімуть із землі, та лиш, мабуть, для того, щоб не заважала перехожим. Але саме цій брудній людині може знадобитися наша допомога, бо ж раптом зле на вулиці може стати кожному, незалежно від віку, статусу та одягу. МІСТО | 55

ЖИТТЯ

| ЗА ЛАШТУНКАМИ

«Плюсовий» тандем 17 років на Прикарпатті працює тандем телевізійників – кореспондентка Алла Пасс та оператор Роман Дутчак. Вони – незмінна регіональна команда Телевізійної Служби Новин, що на каналі «1+1». За час спільної праці Алла та Роман видали понад тисячу сюжетів, були свідками легендарних подій, які транслювали на всю Україну, а інколи й світ. В інтерв’ю вони розповіли про телевізійні залаштунки, особливості роботи корпунктів ТСН, про репутацію і про те, що надихає.

56 | МІСТО

ЖИТТЯ

Алла Пасс,

кореспондентка ТСН на Прикарпатті

| ЗА ЛАШТУНКАМИ

Мене довгий час вмовляли перейти з регіонального каналу на загальнонаціональний. Це може дивно звучати, але для мене це був складний крок, адже за роки роботи на місцевому каналі я знайшла безліч друзів, з якими мене пов’язували тісні стосунки, тож не могла враз від цього відмовитися. Наважившись на перехід, чітко усвідомила: одна не піду, тож потрібно шукати оператора. Єдиний, хто вирішив ризикнути, – Роман Дутчак, з яким ми вже 17 років пліч-о-пліч висвітлюємо новини Прикарпаття. Нині не можу уявити, хто б міг бути на його місці, адже безліч питань ми вже вирішуємо на інтуїтивному рівні. Кожен мій ранок розпочинається з моніторингу останніх подій на Прикарпатті. Як тільки прокинулась, беру в руки телефон і відразу починаю перевіряти місцеві сайти та соціальні мережі. Оскільки ми в регіоні одні, потрібно завжди тримати руку на пульсі. Цілковите володіння інформацією та розуміння ситуації в області дають можливість самостійно пропонувати матеріал для випусків новин. Часто чую запитання: чи не хотілося працювати ведучою? Чи не втомлює життя на колесах? Так-от, я знаю, що таке робота у студії. На місцевому каналі, до переходу на «1+1», з-поміж іншого я вела новини. Це, справді, класно. Принаймні тепло в мороз і прохолодно в спеку. Але бажання працювати в студії для мене залишилося у минулому. Важке життя жінки на колесах – міф, як на мене. І карантин це показав. Коли два місяці ми не виїжджали за межі Івано-Франківська і ось поїхали у Верховину – це було свято! Можливо, це вже звичка, а може, й спосіб життя, але відрядження для мене – якийсь Perpetuum Mobile.

Її життєве кредо – бути найкращою завжди, в будь-якому віці, за будьяких обставин, залишаючись при цьому порядною людиною. Алла точно знає, що найкращий матеріал можна зробити лише тоді, коли повністю віддаєшся своїй справі.

Про знайомство з «1+1», особливості професії, специфіку роботи та життя на колесах

Моя історія на «Плюсах» офіційно розпочалась у 2003 році. До того часу я працювала на місцевому телебаченні й сформованих кореспондентських пунктів ТСН в Івано-Франківську ще не було. Тоді Телевізійна Служба Новин шукала у регіонах журналістів, які потенційно могли б робити сюжети для «1+1». Висвітлювати ключові події регіону запропонували головній редакторці нашого місцевого телеканалу, яка через свою зайнятість передоручила цю справу мені. Так волею долі і розпочалась моя співпраця з «1+1». Мені, так би мовити, пощастило опинитися у правильному місці в правильний час. Вдалось зустріти людей, які повірили в мене та в мої здібності. 17 років тому я багато чого не вміла, проте у моїх наставників вистачало терпіння та мудрості навчати мене, а в мене було шалене бажання вчитися.

Про ризики, історичні моменти на улюблене в роботі

Історичним моментом для нашого з Романом Дутчаком тандему стала осінь 2004 року. Тоді у рамках зустрічі з потенційними виборцями до Івано-Франківської області завітав Віктор Янукович, і моєму колезі вдалося відзняти мить, коли у нього поцілили яйцем. Це був унікальний кадр, адже жодна знімальна група, присутня на локації, не зафіксувала цього епізоду. Досить часто під час виконання журналістських обов’язків доводиться ризикувати. Одного разу ми знімали похід на Говерлу за участю Віктора Ющенка. Подолали кількагодинний підйом, а на вершині гори нас очікувала несподіванка – розпочалась злива з громом, блискавкою та навіть градом. Туман був таким сильним, що ніхто не розумів, куди спускатися. Зв’язку з редакцією не було, ми промокли до нитки. Серед натовпу, який у той час теж був на Говерлі, три людини загинули, також було багато травмованих. Зателефонувати до редакторів та повідомити про те, що сталося, ми змогли лише у Ворохті, коли врешті-решт вдалося спуститися вниз. Перегнати відео для ефіру вдалося лише наступного дня, але ми все одно встигли зробити «хрипушку». Коли трапляється якась небезпечна ситуація, намагаюсь не думати про те, що це може певним чином мені нашкодити. Небезпеку зазвичай починаю усвідомлювати тільки тоді, коли все минулося. МІСТО | 57

ЖИТТЯ

| ЗА ЛАШТУНКАМИ Перші, мудрі, – це ті, котрі розуміють, що у кожного з нас своя робота, з критики роблять конструктивні висновки, і поза роботою ми нормально спілкуємося. Один з яскравих прикладів, який я запам’ятаю на все життя, – колишній мер Івано-Франківська Віктор Анушкевичус. Після одного критичного сюжету він зателефонував мені пізно увечері додому і... якщо коротко, я багато цікавого про себе почула. А наступного дня ми з ним перетнулися на зйомці. Анушкевичус, наче й не було нічого, сам підійшов і по-доброму запитав, як у мене справи. Ніколи в інтерв’ю не відмовляв. Ще одна історія. Багато років тому у Богородчанах сталася жахлива ДТП з багатьма жертвами. Винуватець – п’яний міліціонер. Ми тоді майже щодня робили сюжети, відслідковуючи перебіг слідства. Тогочасний очільник обласної міліції, який ще недавно мене з днем народження вітав, раптом перестав навіть упізнавати на вулиці та вітатися... А кілька місяців потому він привселюдно підійшов до мене і попросив вибачення за свою поведінку. Знаю з інсайдерських джерел, як покійний ексгубернатор Михайло Вишиванюк кричав на нараді, що, наприклад, «Пасс зірвала туристичний сезон», бо показала аварійну канатку у Ворохті. Але при тому він не соромився мені казати, що поважає за принциповість. Бо мудрий був. А другі, немудрі, – це такі собі нарциси, які не сприймають найменшої критики. Ну, немудрі – і цим все сказано. Називати ці прізвища з етичних міркувань не хочу.

Улюблена тема зйомок – позитив, про тварин. Я на такі завдання завжди їду в гарному настрої, тому один з моїх ньюзмейкерів-фаворитів – Центр реабілітації диких тварин у Галичі. Відчуваю величезну гордість за кожен сюжет-допомогу, коли збираємо кошти на лікування хворим діткам. Але особливо – коли отримуємо фідбек від батьків, що дитина не просто з’їздила на лікування, а йде на поправку. Переконана: усі журналісти повинні володіти королівським терпінням. Іноді трапляється так, що головні герої сюжетів відмовляються давати інтерв’ю, тож зйомку доводиться відкладати. Тоді головне – терпляче вичекати, адже досвід показує, що сюжет, знятий під зайвим тиском, не дасть бажаного результату. Недарма всіх наших колег ми називаємо Людьми Ідей, оскільки кожен співробітник «1+1 media» генерує неймовірні ідеї та створює круті проєкти. Особисто я захоплююсь сюжетами Олександра Загородного, спеціального кореспондента ТСН. За його роботою завжди цікаво спостерігати.

Про негатив, конфлікти та репутацію

Може здатися, що я абсолютно неконфліктна людина, але хто сказав, що я ні з ким не сварюся? Просто за роки роботи я зрозуміла, що чиновники, правоохоронці та представники інших професій, зрештою, як і всі люди, діляться на мудрих і немудрих. Тому легше сприймаю їхню реакцію. 58 | МІСТО

На негатив реагую спокійно – ніяк. Бідні вуха мого колеги Романа Дутчака! В його службові обов’язки, я б так сказала, входить вислухати мої нерви, часом навіть нецензурну лайку. Але вчуся бути спокійною і маю маленький-манюній успіх у цьому. Якщо говорити про соцмережі, а саме звідти йде найбільший негатив, бруд переважно ллють геть незнайомі люди, які про тебе насправді анічогісінько не знають. Напевно, щось в їхньому житті не склалося, от і ображають інших. Так ось, мій перший лайфхак – НІКОЛИ не відповідати їм у коментарях, НІКОЛИ. Принаймні намагаюся. Вдається не завжди.

Про відпочинок та подорожі до Італії

Вимкнений телефон, берег моря, екскурсії новими місцями – так виглядає моя ідеальна відпустка. Коли виїжджаю за кордон, навмисно не підключаю роумінг, а беру з собою лише SIM-карту для подорожей, аби підтримувати зв’язок з рідними. Під час відпочинку намагаюсь насолодитися моментом, спілкуючись на різні теми з цікавими людьми. Першою країною, яку я відвідала і з якою у мене трапилось кохання з першого погляду, була Італія. Усі італійські міста та регіони особливі по-своєму, тому туди хочеться щоразу повертатися. Приваблює мене ця країна ще й тим, що там живе моя подруга, з якою ми знайомі із самих пелюшок. Тож у мене виникає особливий інтерес до Італії, адже хочеться насолоджуватися не лише мандрівкою улюбленими містами, а й спілкуванням з близькою людиною. Мрію відвідати іспанський південь – міста Кордова та Гранада.

ЖИТТЯ

Роман Дутчак,

оператор ТСН на Прикарпатті Роман Дутчак є справжнім ловцем моментів, адже за свою професійну кар’єру йому завжди вдавалося опинятися в потрібному місці у потрібний час, аби зафіксувати важливі події.

| ЗА ЛАШТУНКАМИ

Про суперздібності операторів

Під час небезпечних ситуацій потрібно швидко реагувати та мати достатню фізичну підготовку. Інколи локація для зйомки може бути у важкодоступному місці, куди жодна машина не доїжджає, тому разом з технікою та Аллою Пасс доводиться долати відстань через складні лісові ділянки та навіть болото. У такі миті я не задумуюсь над тим, чи зможу це зробити, – просто виконую свої обов’язки. Адже переді мною мета – відзняти матеріал. Також кожному оператору потрібно мати професійну «чуйку». Насправді в історичний момент з метанням яйця у Віктора Януковича у мене спрацювало шосте чуття. Тоді вулиця біля Прикарпатського університету була повністю заповнена студентами. Було декілька знімальних груп, і всі очікували кортеж Януковича. Під’їхав автобус, великий Neoplan, та ніхто не сподівався, що саме з нього він буде виходити. Напевно, це і є та сама операторська удача, адже в ту мить я натиснув кнопку «REC», щоб зняти людей, які вийдуть з автобуса. Своїм очам не повірив, коли почав виходити Віктор Янукович. І раптом він починає падати… Що саме в нього влучило, вже побачив, коли почав переглядати відзнятий матеріал. Так ми отримали унікальні кадри. Робота на «1+1» – це мій стиль життя. Вже звик до ненормованого робочого графіка. Крім того, неабияких сил рухатися вперед додає моя родина, яка спокійно реагує на численні відрядження та незаплановані зйомки. Пригадую, як 10 років тому довелося перервати відпочинок з родиною в Коломиї і терміново поїхати на зйомки до Івано-Франківська. Того дня у Франківську вибухнув газопровід, тож ми відправились висвітлювати подію. Була пізня пора, камери зі мною не було, тому я виїхав відразу на локацію, а Алла вже заїхала в офіс та взяла необхідну апаратуру.

Про початок роботи на «1+1» і тандем з Аллою Пасс

Моя історія на «Плюсах» розпочалась з пропозиції Алли Пасс перейти з місцевого телеканалу на «1+1». Чесно кажучи, відразу я не погодився, проте багато часу для роздумів теж не було. Для прийняття рішення у мене був один день, тож, зваживши всі за і проти, вирішив ризикнути та розпочати роботу в Телевізійній Службі Новин. Через день я прийшов до Алли й сказав: «Йдемо разом, спробуємо!»

Про хобі та подорожі

Надаю перевагу активному відпочинку. Полюбляю грати у волейбол та бігати, проте не можу сказати, що я затятий спортсмен. Серед усіх європейських міст найбільше мене приваблює Венеція. Уже декілька разів я був там. Здається, зазирнув у кожен куточок, але хочеться повертатися туди знову і знову! Також сподобалась Австрія, проте перше місце у моєму рейтингу все ж таки посідає Італія. Мрію відвідати Швейцарію та Німеччину.

Нині не можу уявити, хто з кореспонденток міг би замінити Аллу. За 17 років спільної роботи нам вдалося віднайти своєрідний підхід одне до одного, який допомагає виконувати обов’язки на 100%. За час роботи на «1+1» трапилось безліч ризикованих та курйозних випадків, які лише зміцнили наш з Аллою Пасс тандем. Зокрема, одного разу під час сходження на Говерлу з колишнім Президентом України Віктором Ющенком довелось спускатися з вершини у грозу. Цього року через потужні зливи на Прикарпатті сталася повінь і для того, аби оперативно інформувати про стан справ у регіоні, довелося добряче «поплавати». МІСТО | 59

Таунхаус від «sttk»– прекрасна альтернатива квартирі Шукаєте нову оселю і думаєте, що власний будинок – це недосяжна мрія? А от і ні. Компанія «sttk» підготувала для своїх клієнтів унікальну пропозицію – таунхауси в зеленій зоні Івано-Франківська за ціною 3-кімнатної квартири. Просторі, з величезними панорамними вікнами, з власною зоною барбекю та паркомісцем. Третя черга будівництва чекає на своїх щасливих власників. Таунхаус від «sttk» – це ідеальний варіант для тих, хто хоче жити подалі від галасливих вулиць та без сусідів згори. Запашна кава на власній терасі, мальовничі краєвиди, спокій та гармонія, а разом з тим – у пішій доступності супермаркет, дитсадок та всі інші блага цивілізації. Будинки спроєктовані максимально комфортно та продумані до дрібниць. На першому поверсі можна облаштувати простору кухню-студію з каміном або, за бажанням, навіть гараж. На другому – три великі спальні. Кожен будиночок можна пристосувати до потреб родини, що там проживатиме.

60 | МІСТО

Sttk.com.ua

Таунхаус від «sttk» – це • висока якість будівництва, • приватність, • зелена зона, • доступна ціна, • європейський стиль життя.

Таунхаус від «sttk» в цифрах: • площа будинку 120 м кв., • площа зони барбекю до 64 м кв., • тераси з двох боків будинку, • стіни – цегла товщиною 40 см, • утеплення: стіни – пінопласт 15 см, дах – мінвата 20 см, • вікна з шестикамерним профілем, 3 скла з аргоном та напиленням.

МІСТО | 61

ЖИТТЯ

| НЕЗВИЧНЕ

Моє дивне ім'я Євгенія Ступ’як

Соломон, Єремій, Аделаїда, Неома – саме такі незвичні імена отримали четверо прикарпатських малюків, які народилися у липні цього року. За щомісячними даними місцевих РАЦСів, завжди є дітки, яким батьки дають дуже оригінальне ім’я. А як живеться їм потім? Ім’я допомагає в житті чи, може, навпаки? «МІСТО» поцікавилося цим у вже дорослих франківців, батьки яких колись вирішили, що їхня дитина має мати особливе ім’я.

62 | МІСТО

ЖИТТЯ

Евелін

| НЕЗВИЧНЕ

А меншу донечку назвали Еммою. Я вже шукала, щоб починалось теж з «Е», хотіла так і записати у свідоцтві, але чоловіку трохи не сподобалося, вмовила на Емілію, але все одно називаємо її Еммою. Власне кажучи, незвичне ім’я – то взагалі не проблема, головне – підібрати з розумом, аби не було великого контрасту між іменем, прізвищем та по батькові. До того ж те, що було незвичним вчора, може завтра стати дуже поширеним. Зараз ми живемо у Чехії, але Евелінка рік ходила в садок на Вочинецькій, і у них була у групі дівчинка Евелін-Марія. А Емілій у Франківську нині взагалі багато.

Юлія-Лейла

Саме так, без «а» у кінці. Моя мама завжди наголошувала, що не Евеліна, а Евелін, як вона казала, це два різних імені. Евелін – то скорочено Іві, а Евеліна – Ліна. Звідки взялося? Мама цілеспрямовано шукала щось оригінальне, вичитувала у словниках, вибір був великий: Жасмін, Жозефін, Евелін. Я завжди кажу мамі, добре, що вона спинилася на Евелін. До речі, мого брата звуть Едвард. Я читала, що Евелін означає «гарна пташка», а мама казала, що – «життєрадісна», Едвард – «той, хто носить спис». У самих батьків імена звичайнісінькі – мама Любов, батько Василь. Думаю, мама хотіла якось виділитися. І їй вдалося: у 90-х на Братах я була єдиною Евелін, мене і брата знали всі. Ми запам’ятовувалися. Можливо, це якось і відобразилося на характері, не знаю, я є така, як є, – Евелін. Пам’ятаю, як у 22-й школі моя перша вчителька, Ольга Вікторівна, розказувала мамі: «От сиджу на уроці і думаю, яке б ім’я підійшло вашій дитині. От тільки Евелін – і все, ніяке інше».

У батьків при будь-якій нагоді люди питали, чого вони так дітей назвали

Від мами-українки я отримала ім’я Юля, від батька-азербайджанця – Лейла. Просто хотіли дати ще й східне ім’я, і Лейла наче підходило до Юлі. Хоча останні кілька років я представляюся виключно як Лейла. Юлею мене називають тільки мама і бабуся, для всіх решту – родичів, друзів – я Лейла.

Хоча у батьків при будь-якій нагоді люди питали, чого вони так дітей назвали. Я навіть пам’ятаю, поїхали ми до родичів у Татарів, там гуцули, і вуйко все: «Ну що ти так дітей назвала, я не годен вимовити». Називав мене Ауліна, а я нервувалася.

Спочатку у школі в класних журналах писали подвійне ім’я і так викликали до дошки. Але десь в класі п’ятому я сама попросила вчителів писати лиш Юля, бо діти жорстокі, почалися цькування, як би це м'якше сказати, на ґрунті національному, релігійному. У мене виразна східна зовнішність: чорне волосся, карі очі, і тоді було простіше бути Юлею. Навіть пригадую випадок, в одній із церков мені відмовили у сповіді, коли назвала подвійне ім’я, сказали: вам у мечеть. А я ж християнка. Тоді було образливо. Тепер вже я до цього ставлюся по-філософськи, священники – теж люди, а люди бувають різні.

До речі, мене навіть похрестили таким іменем, правда, вже у старшому віці, коли хрестили першу донечку, яку ми теж назвали Евелін. Так чоловік захотів, казав, що будуть у нього дві кохані Евелінки.

А потім я зрозуміла, що не можна просто відкидати своє друге ім’я. Якщо воно мені далося, значить, для чогось це було потрібно. Пам’ятаю, як прочитала притчу у дитячій книжечці «Арфа Леїлі». Так

Моє ім’я ніколи не приносило мені якихось проблем, ніякого булінгу в школі чи чогось подібного. Хіба що у різних довідках, бувало, писали перше літеру «Є», а не «Е». Не знаю, чому, може, люди просто забували, як пишеться велика «Е», бо мало слів з неї починається.

МІСТО | 63

ЖИТТЯ

| НЕЗВИЧНЕ

звали дочку одного з царів, які йшли зі Сходу до новонародженого Ісуса. Дівчинка була німою, але дуже любила грати на своїй золотій арфі. Батько не взяв її з собою у дорогу, тому вона передала в подарунок немовляті найдорожче – свою арфу. І коли царі прийшли до новонародженого, то зрозуміли, що всі їхні дари нічого не варті перед його величчю. Справді цінним подарунком була лиш арфа німої дівчинки. І коли цар вернувся додому, виявилося, що його дитина заговорила.

В одній із церков мені відмовили у сповіді, коли назвала подвійне ім’я, сказали: вам у мечеть. А я ж християнка. Тоді було образливо. Тепер вже я до цього ставлюся пофілософськи Мене вразила інтуїція тієї дівчинки, і я зрозуміла, що Лейла – то теж частина мене. Ім’я перекладається як «сутінки», «ніч». І я вважаю, що моє вміння прислухатися до себе саме від Лейли. Я б сказала, що Юля – така шубушна, всюди її багато, а Лейла – вміє слухати свою інтуїцію. Мене коханий зазвичай називає Лейлою, а коли вже чую від нього «Юляська» – це знак, що я вже десь в чомусь переходжу межу, то звучить як попередження. Я впевнена, що ім’я впливає і на характер, і на долю. Мені колись при заміні паспорта пропонували залишити лиш одне, так наче простіше зараз робити біометрію. Але я відмовилася. Бо це все я.

Юстина

Історія досить звичайна, просто мама вишукувала мені імена, сподобалось Юстина. Був ще один варіант, але Бог милував… Татову бабусю звали Юстина. Але якраз родичі по батьковій лінії, після того, як дізнались, що мене так назвуть, сказали: «Ви що дурні?» Є сестра, Софія, поширене ім’я, але дуже гарне, як на мене. І у батьків звичайні імена – Володимир і Олена. Моє ім’я означає «справедливість». Думаю, що, найімовірніше, не саме ім’я вплинуло на мій характер, а більше реакція людей на нього. Я з дитинства дуже неговіркою була, і, коли люди в мене по десять разів перепитували ім’я, мені хотілось швидше кудись втікати. Ці випадки були для мене тортурами. Ну, уявіть самі, як це, коли інтроверта діймають дурними запитаннями. З часом я звикла до реакції людей, і мені навіть смішно, коли я з кимось знайомлюсь. Наприклад, бувало, при знайомстві думали, що я хамлю або не хочу назвати справжнє ім’я. А фразу «Овва, я перший раз таке ім’я зустрічаю!» я чула не раз. Часто мені люди говорять, що в них у селі є якась баба Юстина, і переконують у тому, що вона Юля, бо її так всі кличуть. Бісять такі люди. Коли купую каву і офіціанти питають, як мене покликати, я наголошую: «Юстина, через ю». Бо люблять записати Христина. 64 | МІСТО

При знайомстві мене зазвичай питають, як звучить моє ім’я скорочено. Я відповідаю, що ніяк, але люди самі скорочують «Юка», «Юська», «Юся» і т. д. До речі, цікавий факт: при знайомстві я ніколи не запам’ятовую імена, а моє запам’ятовують усі, навіть якщо зі мною є ще люди, то пам’ятають тільки мене.

При знайомстві я ніколи не запам’ятовую імена, а моє запам’ятовують усі, навіть якщо зі мною є ще люди, то пам’ятають тільки мене Люди звикли, що вони своє ім’я чують постійно – на вулиці, в школі, в дворі… Тобто це нормально, коли в твоєму оточенні є людина з таким іменем, як у тебе. У мене ж не так. Пам’ятаю, якось була в магазині і почула: «Юстина, кинь то!». В мене ледь серце не вискочило! Повертаюсь на голос, а там якась мала «кіндери» запихає собі в сумку.

ЖИТТЯ

Леокадія/Еулялія

Я народилася у 1932 році. Коли мені було 8 днів, померла мама, мені дали її ім’я – Леокадія. А кликали її Льоня. Не знаю, може, то польське ім’я, бо в моєму паспорті колись значилося «полька». Бабуся мене виховувала, мамина мама. Її звали Аделя. Колись так не було, аби питали, звідки то ім’я. Це вперше зацікавилися, чого в мене таке ім'я. Кликали мене Ляля, і зараз так на вулиці кличуть: пані Ляля. Бо дали мені ще друге ім’я – Еулялія. Бабця дуже плакала, коли чула мамине ім’я, тому так. Мені ніколи на думку не спадало інтересуватися, звідки воно. Бабуся приїхала з дідом з Румунії, вони були німецькі румуни, діда направили сюди, коли почали їздити поїзди, він був машиністом потяга дальнього сполучення. Може, то ім’я звідти.

| НЕЗВИЧНЕ

Ми тоді жили заможно, мені няньку наймали, на всіх дитячих фото я гарно вбрана, мала візочок, годувальне кріселко. Батько мій працював у поліції фінансистом. У 1939 році його арештували разом з усіма поліцейськими і військовими й відправили у Смоленську область. Від нього звідти одна карточка прийшла і все, там він згинув. То в Катині його розстріляли, куди летіла вся польська верхівка на річницю і розбився літак. У ті роки було дуже тяжко, ми жили з бабусею удвох, вона мала лиш пенсію, помагати було нікому, ми ще квартирантів тримали і з того жили. Не було ні юності, ні дівоцтва, бабуся мене дуже тримала в руках. З чоловіком нас просто познайомили, звали його Федір, сам з Коломийського району. Я з ним прожила 61 рік, троє дітей мали. Два тижні були знайомі, зробили невеличкий «вечерок» в хаті, розписалися – і все. Найдорожчий подарунок був сервіз. Бабця ще зажадала, аби ми в костьолі взяли шлюб. Як були вдягнені, так і пішли, – без вельона, без нічого. Знаєте, чоловік народився в той день, як померла моя мама, я від нього на 8 днів була старша. Дітей ми назвали Ярослав, Галина і Ольга. Пам’ятаю, дочку хотіла назвати якось інакше, але чоловік записав її Оля, бо йому так сподобалося. Я на це не зважала. У мене шестеро онуків: Андрій, Лілія, Олег, Христина, Наталія, Валентина. І дев’ять правнуків: Олександр, Ангеліна, Данило, Євген, Єлизавета, Вероніка, Марта, Марк і Божена. Я думаю, що ім’я не має ніякого значення, назвали так – то й назвали.

МІСТО | 65

ЖИТТЯ

| РІДКІСТЬ

Вітаємо, у вас четвірня! Вікторія Пасайлюк

Бути матір’ю трьох чи навіть двох дітей у сучасних реаліях – це вже досягнення. А народити й виховати одночасно четверо дітей – справжня рідкість і неймовірний успіх. Коли у березні цього року Україну сколихнула новина про народження четвірні в Кропивницькому, журналісти «МІСТА» вирішили дізнатися про такі випадки на Прикарпатті.

66 | МІСТО

ЖИТТЯ

Таких небагато

Начальник департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської облдержадміністрації Володимир Богданович Дзьомбак розповів, що в обласному пологовому був зареєстрований тільки один випадок народження четвірні з часів незалежної України. Це було у 2005 році. Діти, на жаль, не вижили. За допомогою оголошення в соціальній мережі «Фейсбук» журналісти «МІСТА» дізналися, що є ще дві сім’ї на Прикарпатті, в яких народилася четвірня, – обидві з Коломийського району. Однак поспілкуватися вдалося лише з однією родиною. Оксана та Василь Кучирини залюбки поділилися моментами свого життя, труднощами, з якими довелося зіштовхнутися, і як воно – бути батьками четвірні. У 2007 році народилося четверо янголят у сім’ї, що родом з села Печеніжин Коломийського району. Довгих 17 років Оксана Кучирин не могла мати дітей. Після всіх цих років безпліддя з допомогою франківських та київських медиків в сім’ї народилося одразу четверо малят.

Ще один шанс

«У мене один посил, коли я спілкуюся з журналістами, – для тих жінок, які вже втратили надію. Щоб вони розуміли, що шанс завжди є», – каже пані Оксана, мама четвернят. Оксана та Василь Кучирини все своє життя мріяли про дітей. Однак доля розпорядилась по-іншому і жінці поставили діагноз – безпліддя. Медики в один голос твердили, що дітей в Оксани бути не може. Але подружжя не втрачало надії і довгі роки чекало на диво, а після відвідин Зарваниці та Анниної гори в Чернівецькій області у них з’явився ще один шанс.

| РІДКІСТЬ

Оскільки дітки були недоношені, то і дихати самостійно не могли, пізніше почалися супутні діагнози. Четвернятам одразу ввели ліки, щоб підтримувати легені. Спочатку було складно, розповідає жінка, але з Божою допомогою всі труднощі сім’я переборола, і вже у березні щасливі батьки поїхали додому. «Якщо дуже захотіти, то все вийде», – каже героїня.

Дивом залишився живий

Три хлопчики і дівчинка народилися 26 листопада. Три роки перед тим того ж самого дня чоловік пані Оксани Василь повертався додому зі столиці – з Помаранчевої революції. Дорогою додому потрапив у серйозну ДТП. Дивом залишився живий. Через три роки в цей же день сталася ще одна визначна подія – цього разу радісна. Бог подарував подружжю четвернят – у день релігійного свята Івана Золотоустого. Сумнівів не було, що один з хлопчиків має бути Іванком. Другого назвали Миколою, третій – Василь. Дівчинка отримала ім’я Даринка, тобто дарована.

Маленькими батьки одягали дітей однаково. Зараз вони цього не люблять, бо не хочуть привертати увагу «Церква ці імена гарно вшановує, тому і так подумали. Та й ходитимуть одне до одного в гості на іменини», – сміється пані Оксана.

З кожним етапом Перші три роки зі сном було нові проблеми Батьки вдвох не справлялися, тому доводилось задуже важко. Прокинеться лучати няньок. Спершу було по дві няні через день: одна дитина – прокинуться дві одного дня, дві – наступного. Оскільки дітки були недоношені, слабкі, важливо було привозити їх регувсі. Жінка згадує, бувало, лярно на масаж. на годиннику п’ята ранку, а «Треба було, щоб вони рухалися, а не тільки спали. Вони ж кілограмові народилися», – розповідає вона ще навіть не лягала жінка. Методом штучного запліднення в Прикарпатському центрі репродукції людини жінка завагітніла. Це було в квітні 2007 року, перед тим їй продували маткові труби. Проходила лікування спочатку в Івано-Франківську, а потім в Києві. Згадує, спершу на УЗД прогнозували трійню, а два тижні потому повідомили про четверте серцебиття. Вагітність проходила легко, каже пані Оксана. А от лікарі вважали навпаки – складнощі були в тому, що має народитися четвірня. Близько пів року пані Оксана перебувала в Києві в лікарні. Три місяці до пологів в 4-му пологовому будинку на Оболоні і три з половиною опісля – в «Охматдиті». Народила жінка у віці 40 років. До пологового приїхало близько 100 фахівців, а саму жінку оперувало троє лікарів. З’явилися маленькі українці на світ на 28-му тижні методом кесаревого розтину. Першими світ побачили хлопчики, які важили 1390, 1080 та 1370 грамів. Дівчинка з’явилася останньою, її вага була 1300 грамів.

Няньок наймали до трьох років, їхні послуги оплачували самостійно. До восьмої вечора вони працювали, а далі батьки справлялася самі. Перші три роки зі сном було дуже важко. Прокинеться одна дитина – прокинуться всі. Жінка згадує, бувало, на годиннику п’ята ранку, а вона ще навіть не лягала. Пані Оксана розповідає, що приходили родичі, допомагали. Оскільки жінка народила уже у старшому віці, то і родичі теж були немолоді. Вони трохи могли побавити дітей, але вночі жінка залишалася сама. Зараз четвернятам по 12 років. Живуть дітки мирно, нерозлийвода. З одного боку, з віком стає все легше, каже пані Оксана, але з кожним етапом з’являються нові проблеми. Як кажуть, малі діти – малі проблеми, великі діти – великі проблеми. Приготувати їсти на чотирьох, доглядати за усіма, допомогти з домашніми завданнями – на все потрібен час. От, наприклад, на те, щоб допомогти синам і доньці з уроками, пані Оксана витрачає чотири години – по годині на кожну дитину. МІСТО | 67

ЖИТТЯ

| РІДКІСТЬ

Стало важче також і в матеріальному плані. Коли справа доходить до оновлення гардеробу, бувають складнощі. Особливо у серпні, коли потрібно скупитись до нового навчального року. Чотири курточки, чотири спортивні костюми, шкільна форма для усіх, канцтовари, рюкзаки – на все це треба викласти чималу суму. Але Оксана та Василь не жаліються. Коли ввечері дивляться на своїх чотирьох ангеликів, досі не вірять власному щастю. Маленькими батьки одягали дітей однаково. Зараз вони цього не люблять, бо не хочуть привертати увагу. Якщо Оксана купує речі схожого фасону, то кольори обов’язково мають відрізнятися. Так і розрізнити їх легше. Вчителі інколи плутають, але вже всі звикли. У школі дітям ведеться добре. Початкову освіту Іванко, Василько, Миколка та Даринка здобули в Печеніжинській середній школі. Зараз вже другий рік навчаються в Коломийському ліцеї №9. З учителями та однокласниками спільну мову знайшли, дітям в ліцеї подобається. «Та і їм не страшно, їх четверо. Якщо в школі навчальних підручників не вистачає, то дають один на чотирьох. Мовляв, вони все одно з однієї сім’ї», – каже пані Оксана. Діти вчаться непогано. Зараз навчання – то їхня основна робота та обов’язок, каже мама четвірні. Пані Оксана має статус тимчасово безробітної. Дитячий

68 | МІСТО

будинок-інтернат, в якому жінка працювала вихователькою, перепрофілювали. Оксанину посаду скоротили. Чоловік – підприємець, займається продажем будматеріалів.

Завагітніти четвірнею природним шляхом теоретично можливо, але на практиці це вкрай рідкісне явище «Може, діти і хотіли б мати щось більше, ніж у них є. У матеріальному плані. А так ми звичайна середньостатистична сім’я, маємо новий одноповерховий будинок, живемо непогано. Є хліб і до хліба, і слава Богу», – каже пані Оксана.

Дякувати є кому

Коли народились діти, область виплатила премію в 150 тис. грн як першій зареєстрованій четвірні в Івано-Франківській області. Допомогла також і районна рада – придбали дві подвійні колиски. До трьох років жінка отримувала по 624 грн у місяць на всіх чотирьох. Допомога була мінімальна, оскільки батько приватний підприємець. Також виплатили по 10 тис. грн за кожну дитину за перші пологи. На цьому допомога від держави закінчилась.

Хоча, розповідає пані Оксана, багато кому ще можна подякувати. Люди не залишилися осторонь. Приміром, ліки, які підтримують легені, сім’ї дістала Ірена Кільчицька, від газети «Експрес» була проведена акція «Від серця до серця», а відома громадська діячка Влада Литовченко подарувала сім’ї 1000 доларів. І це ще далеко не все. «Дуже багато кому можна подякувати. Світ не без добрих людей», – підсумовує пані Оксана.

Четвернята – це рідкість Володимир Дзьомбак каже, що завагітніти четвірнею природним шляхом теоретично можливо, але на практиці це вкрай рідкісне явище. Зазвичай багатоплідна вагітність відбувається методом репродуктивних технологій. Хоча і це дуже ризиковано з огляду на виношуваність – у такому випадку більша ймовірність передчасних пологів. Згідно із законодавством, репродуктивним методом дозволяється мати не більше двох дітей, і репродуктологи цим не нехтують. «Безумовно, краще, щоб була одна дитинка, але була доношеною і народилася здоровою, ніж три і більше, але щось сталося», – констатує начальник департаменту охорони здоров’я ОДА.

ЖИТТЯ

| ЗДОРОВЕ ХАРЧУВАННЯ

«Чесниківський сир»– український сир в швейцарському стилі! Останніми роками питання здорового харчування «на вустах» кожного, кому важливе власне здоров’я та здоров’я рідних. Ми шукаємо натуральні продукти, які б містили якомога менше домішок, або й не мали їх взагалі, наскільки це можливо. І ця «натуральність» для більшості є еквівалентом якості і корисності. ТМ Чесниківський сир – один з таких продуктів, його виробники знайшли максимально можливе поєднання натуральних інгредієнтів та новітніх технологій виробництва. Натуральні та свіжі інгредієнти –

запорука унікального смаку. «Чесниківський сир» виготовляється із цільного молока у невеликих об’ємах, витриманий сир дозріває щонайменше місяць в природній «оболонці». Щоранку молоко тестують на відповідність, «свіжість», відсутність непотрібних домішок тощо. Закваски – виключно високоякісні, одні з кращих у Європі.

Звідки назва? Керівник кооперативу Олег

Журавінський розповідає, що на ярмарках, де презентують свою продукцію, часто питають: «А де часник?». «Чесниківський сир» родом із Чесник, існує кілька легенд походження назви села, але щонайменше цей сир не має нічого спільного із часником)

Швейцарська технологія – в Україні.

Ініціативу виготовляти сир кооператив «ЕКОМ» підтримали Західноукраїнський ресурсний центр, Фонд Чарльза Стюарда Мотта, Карпатський фонд, Нідерландська програма співпраці з менеджменту, фонд Swisscontact. Технологіями виробництва поділився спершу голландський волонтер. Пізніше налагодили співпрацю зі швейцарським колегою, досвідченим сироваром Норбертом Буррі, який працював на власній сироварні у Швейцарії понад 20 років. Його допомога в питаннях виробництва надали «Чесниківському сиру» швейцарського присмаку.

Види продукції. «Краще робити щось одне

якісно, аніж усе абияк!» Це бачення засновників кооперативу визначає основні підходи до виробництва: вся продукція виготовляється за однією технологією, різниця здебільшого тільки у «витримці» (від 3 днів до місяця). «Доповнення» як лаванда, пажитник чи чорний кмин (т. зв. «чорнушка») є швидше «родзинкою» виробництва, які роблять сир унікальним, але не змінюють його властивості. Серед основних пропозицій: ● класичний сир; ● сир із чорним кмином, який виготовляють виключно на СОК «ЕКОМ»; ● сир із лавандою та пажитником. Спробуйте сир з мальовничого опільського села Чесники, це дійсно дуже смачно!

cok.ekom@gmail.com chesnykivskyysyr.com.ua Івано-Франківська обл., Рогатинський район, с.Чесники, тел.: (096) 454 31 42 МІСТО | 69

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО

Батько і син: їх називали Кент і Костиль Наталя Мостова

Спершу на фронт пішов син, а за ним і батько. Якщо син воює, то хіба йому, вдвічі старшому, не стане духу теж взятися за зброю? Калуські бійці ДУК «Правий сектор» Роман і Юрій Концевичі, як ніхто, знають, що війна – це не тупо стріляти, іноді не треба натискати на гачок.

«Учебка» показала, хто є хто

Коли Юрко приїхав додому у чергову відпустку, батько був категоричний: «На наступну ротацію я з тобою». – «Тату, добре подумав? Сам розумієш – там війна…» – «На наступну ротацію я з тобою!» «Мені стало геть незручно перед сином, – пояснює Роман Концевич. – Син воює, а мені хіба не стане духу теж взятися за зброю? Та й узагалі, мене вже давно мордувало відчуття, що в країні почали геноцид нашого народу, ганебно прикриваючись війною. Я хотів принаймні внести свою лепту, аби та війна вже швидше закінчилася». «Спершу тато мені частенько натякав, що теж хотів би податися на фронт, – додає син. – Я вдавав, що не розумію… Відтягував… Але потім переосмислив… Людина має йти за покликом серця, інакше може шкодувати все життя». Юрко ще зі свого першого дня на передку усе розповідав батькові про війну. Не хотів загортати в папірці. Та й нащо? «Я й так чув по телефону, як розривалися міни, – каже тато. – І знаєте, то було моторошно. Мені зоставалося тільки молитися за нього». Роман на той час мав добру роботу – працював головним енергетиком у великій приватній фірмі, мав давно налагоджене життя і спокій. А сину був лише 21 рік, спортсмен, займався східними єдиноборствами, планував пов’язати своє життя зі спортом. Але 2014 рік перевернув усе догори дриґом. «Як я міг заперечувати? Це дорослий вибір дорослого чоловіка! Тим паче у такий час», – каже батько. Хлопець пішов би на війну значно раніше, але якраз мама померла – дуже горював. 70 | МІСТО

ЖИТТЯ

Юрко прийняв присягу у жовтні – на Покрови. Вишкіл пройшов у навчальному центрі «Десна». І зразу – на фронт. У саму вирву – Піски. Місце, яке тоді не знало тиші. Ще під час навчання хлопчина добре показав себе, мав чудову фізичну підготовку і потужну психічну міць. Бо ж вишкіл проходили не всі, багатьох повертали назад додому, дехто сам не витримував. «Пригадую, як проводжав сина на автобус у «Десну», – усміхається Роман. – З ним ще їхали хлопці, але зрештою лишилися тільки двоє. Причому відсіювалися саме ті, які на початках найбільше фраєрились. «Учебка» показала, хто є хто». Позивний до Юрка одразу причепився – Костиль. Річ у тім, що юнак уже тоді був справжнім профі з удару lowkick (нижній удар – англ.), який наноситься у стегнову ділянку – потім противник може ще довго кульгати, а то й на милицях чалапати. «В єдиноборствах це завжди була моя візитівка», – усміхається воїн. А його тато взяв собі позивний Кент – його так кликали ще замолоду.

Тато старався

Батько і син опинилися в одній бойовій групі, котра мала виконати певне завдання в Мар’їнці. Юрія призначили командиром. Підготовка тривала три дні на базі: тактика, вогнева підготовка, медицина... Тренував Юра. Татові спуску не давав. «Батько старався і чудово справлявся на рівні з 20-річними хлопцями, – усміхається син. – Старався, бо знав, що можу вернути його додому». До речі, спершу ніхто навіть не здогадувався, що вони – батько і син. А коли дізнавалися, сміялися: «Я думаю, чого це ви такі схожі!»

| ІСТОРІЇ З АТО

Роман тримався на висоті, ніколи не виказував страху чи паніки, хоча на початках таки було дуже лячно. Головне – аби не нагнітати й без того напружену атмосферу. «А взагалі, найдужче я боявся одного – не зганьбити сина, – усміхається Роман. – Тому старався з усіх сил. Думаю, вдалося. Потім хлопці з ЗСУ дивувалися, як ми могли всього за три дні пройти такий потужний вишкіл. Мотивація, скажу я вам, – страшна сила». Боєць пам’ятає, коли вони вже виїжджали з бази на завдання, решта побратимів дивилися услід із заздрістю – всі добровольці рвалися до бою, кожен горів ідеєю. «Це важко передати – треба бачити і відчувати ту неймовірну енергетику», – додає Роман.

Батько і син опинилися в одній бойовій групі, котра мала виконати певне завдання в Мар’їнці. Сина призначили командиром Коли заходили у Мар’їнку, калушанин так само добре запам’ятав очі вояків ЗСУ, вони дивилися на добровольців із такою вдячністю – за підмогу у тому пеклі, адже, як тільки темніло, навколо все світилося від обстрілів і вибухів. «Таке не забувається», – замислено каже вояка. Вже через тиждень Романа призначили старшим на позиції. «Я завжди казав, що на війні весь час треба мати розплющені очі і світлий розум, – міркує він. – Війна – це не тупо стріляти. Іноді не треба натискати на гачок». МІСТО | 71

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО Юра, що місцеві виховують дітей на своїх совкових цінностях і московській пропаганді. Боєць пам’ятає двох малих дівчаток, котрі йшли одразу за їхніми спинами і навмисно голосно говорили між собою: «А може, вб’ємо їх просто зараз?» І при цьому реготали. «Проводжали» вояків аж до останнього, поки бійці не зрозуміли, що діти таким чином надавали коректування для ворога. «Мені тоді стало дуже не по собі, – ділиться Юра. – Якщо молоде покоління буде рости на цій ненависті і агресії, то що тоді чекає цю країну? Людиною може керувати або ненависть, або любов. Коли я був на війні, мною керувала не ненависть, а любов до землі». «Місцеве населення? Та не треба їм ніяка Україна. Кому треба була – вже давно покинув окуповані території, – не стримується тато. – Там здебільшого лишилися самі адепти «русского мира».

Люди не згодяться стояти в стійлі

Поступово бойовий запал стихав. Згори почали потроху придушувати добровольчий рух: без пояснення знімати хлопців з позицій, не дозволяти відпрацьовувати бойові завдання…

«На війні героїзм розсіюється з першою втратою, – додає Юра. – Там потрібен не героїзм, а холодний розум. Це не фільми про Рембо. Війна не любить помилок». Наприкінці, коли хлопці з «Правого сектору» вже мали їхати на ротацію, солдати сміялися, мовляв, заїхала невеличка група добровольців – і в Мар’їнці війна майже закінчилася. «Ми просто зробили свою роботу, – говорить Роман. – Без втрат, з хитрістю і з розумом».

На війні героїзм розсіюється з першою втратою. Там потрібен не героїзм, а холодний розум. І це не фільми про Рембо На фронті не обходилося і без смішного. Роман пригадує, як один із солдатів ЗСУ телефонував додому в Харків, казав: «У нас все супер, з нами хлопці з «Правого сектору»…» Батьки зчинили ґвалт: «Як «Правий сектор»? Та вони ж вас поріжуть!» Ото всі реготали тоді. Юра пам’ятає не одну історію про місцеве населення. У Пісках вже нікого не лишилося на той час. Тільки пара самотніх дідуся з бабусею. Жили лише завдяки українським воякам – ті носили їм їсти, одяг, ліки. Хлопець не знає, яка їхня доля зараз, але згадуватиме тих стареньких до кінця життя. А вже в напівмирній Мар’їнці люди були різні. Удень продавали тобі на ринку молоко, а вночі потайки ставили розтяжки і підкидали гранату. Але найгірше, каже 72 | МІСТО

«Що далі, то більше я не міг второпати, – каже Роман. – Хлопці взагалі нічого не вимагають від держави – невже державі це не вигідно? До речі, хлопці з ЗСУ часто дивувалися, як ми, добровольці, просто зірвалися і безплатно поїхали воювати. Цю потужну бойову силу держава не повинна була ні фінансувати, ні вдягати, ні годувати – нічого… І їх забирають з передка? Мені це не давало спокою. Те не можна, туди не треба… А тримати позиції все одно якось потрібно. Як зараз пам’ятаю у 2017-му вказівку від верхівки про припинення вогню. День – тиша, другий – тиша, спокій починає неабияк напружувати – на війні це не дуже добрий знак. А сепари за той час укріплювали свої позиції. Збіг? Як тільки вони завершили, стартував масивний обстріл наших позицій».

ЖИТТЯ

Роман каже, що добровольці «Правого сектору» на війні були як скалка в оці для вищого командування: близько 15 тисяч ідейних бійців зі зброєю, які завжди готові до бою, самопожертви і не підкоряються тупим наказам. Тому їх швидко розпорошили, розділили… Цілі інститути працюють над такими стратегіями. Юра розповідає, як під час масивного наступу у Пісках по рації від головного штабу раптом прийшов наказ усім підрозділам не стріляти. Але вже через кілька хвилин командири підрозділів кричали у рацію своє: «Хлопці, тих, «кого тут начебто немає», цей наказ не стосується». Адже на той час на фронті уже ходила дискредитація, мовляв, добровольців там немає. Так вони і втримували кордони. «Інакше, певно, був би ще один котел», – додає Юра.

«Пам’ятаю, як хлопці з ЗСУ розповідали, що за розбиті чи втрачені під час бою біноклі, прилади нічного бачення тощо з них знімали гроші, – каже Роман. – Я був шокований. Як? Це ж війна… «А то нікого не цікавить».

| ІСТОРІЇ З АТО

ті, що молодші, і так щиро питали: «А скількох ти вбив там?» Юрко реагував спокійно, лише реготав і казав, що всіх убив: «На них не можна злитися, вони ж не розуміють, про що питають, ніколи ж не були в тій шкурі…»

«Я не здивуюся, якщо у нас почнуть масово відкривати кримінальні справи на вояків, – додає Юрко. – Особливо на добровольців. Людині, яка готова на все не за гроші, а за ідею, не так легко заткнути рота. Такі люди нізащо не згодяться тихесенько сидіти в стійлі, як худоба».

«Ми чекаємо»

Зараз Юра втілює свою мрію – професійно займається спортом, навчає інших. Сміється, що на початках, як тільки вернувся з війни, підходили хлопці, особливо

Роман каже, що після війни у нього загострилося відчуття справедливості, а ще дуже розвинулося аналітичне мислення. «Як на мене, Україну просто намагаються остаточно зробити країною третього світу, – говорить він. – Світові не потрібна Україна як сильна держава. Їм потрібна сировинна база».

Як тільки вернувся з війни, підходили хлопці, особливо ті, що молодші, і так щиро питали: «А скількох ти вбив там?» Юрко реагував спокійно, лише реготав і казав, що всіх убив Вояка каже, що зараз на фронті дуже бракує мотивованих хлопців. Поки їм там просто немає що робити, вони розчарувалися. Але у потрібний момент готові знову взяти зброю. «Ми чекаємо, – продовжує боєць. – Якщо буде реальна зачистка і відвоювання нашої території, хоч завтра будемо там». МІСТО | 73

ЖИТТЯ

| ПОГЛЯД

Не стогніть!

Лариса Мончак

Літо позаду. Зі свіжими ранками, довгими днями і тихими вечорами… Час, коли можна було дозволити собі все: займатися спортом або ліниво валятися у шезлонгу десь під крислатим деревом, багато і плідно працювати або психанути, взяти відпустку і втекти подалі від роботи… Хочеться йти зараз містом і заглядати в очі вмиротвореним, наповненим літніми враженнями людям. Хочеться усміхатися їм: «Я така рада, що ви щасливі! У вас же все добре, правда?» І, думаю, більшість би погодилась дуже обережно: «Воно-то так, ніби й все добре, але…» Але… У нас завжди є оце «але»! Тому ні, не все добре! фото: Тарас Волошин

74 | МІСТО

ЖИТТЯ

ама думка про те, що все гаразд, страшенно тривожить. Аж руки чешуться відкрити новинні сайти чи увімкнути телевізор – конче треба отримати свою дозу негативу. Бо ми не звикли, що може бути добре. Ми почуваємося впевненіше, коли є на що поскаржитись… Будь-яку подію можна сприймати й описувати по-різному. Скажімо, ви пішли в магазин по хліб, а хліба нема, розкупили. Як ви зреагуєте? Скажете, що так і знали, вам завжди не щастить, день зіпсовано, та він і не міг бути хорошим, бо навіть у таких дрібницях все проти вас? Чи, може, радісно підстрибнете: це точно знак долі, очевидний шанс зайнятися здоровим харчуванням – і екзальтовано накупите броколі, квасолі і селери? Чи, може, просто не будете акцентувати увагу на «інциденті», а спокійно розвернетеся і підете в сусідній магазин (тільки не кажіть, що поряд нема жодного магазину, вони є всюди, буквально на кожному кроці)? Із реакцій на дріб’язкові події формується загальний світогляд. Це, звісно, лише моя думка, а я не психолог і, цілком вірогідно, можу помилятися. Та все ж рекомендую у випадку, якщо нема хліба в тому магазині, в який ви прийшли, не зациклюватись, а просто купити його деінде. Якщо ви так чинитимите завжди, то велика ймовірність, що в разі зіткнення зі справжньою проблемою не станете впадати у відчай, не опустите рук і не шукатимете ніяких потаємних знаків, а просто спокійно почнете її вирішувати. І вам і на думку не спаде розповідати всім і кожному про свою тяжку долю. Я часто повторюю (і мені вже навіть через це трохи незручно), що ми живемо в прекрасному місті. Може, не в найкращому місці на планеті, але

| ПОГЛЯД

в Україні – це точно. Наш Франківськ оновлюється, гарнішає, в ньому живе креативна молодь, яка продукує багато цікавих ідей, є куди піти, що подивитися і чим зайнятися у вільний час. І в усьому цьому позитиві – море людей, які постійно стогнуть, на все скаржаться, все лають і всім незадоволені. Звісно, лізти з повчаннями до когось – невдячна справа. Я для себе давно вибрала тактику невтручання: ну, хочеться тобі жити з усвідомленням, ніби навкруги все погано, – живи! Лиш би тобі було добре! Але й до мене не лізь. Не порушуй своєю чорнотою мій кольоровий баланс. Будемо вважати, що ми в паралельних реальностях. І мені зовсім не цікаво, що робиться в твоїй, бо в моїй – гарне місто, цікаві люди і море можливостей. Словом, мені ніколи. Часто думаю, звідки беруться особи, які вічно всім незадоволені. Не може бути, що життя було надто жорстоким аж до такої кількості людей. Найімовірніше, це наша традиція. Не дай боже сказати, що в тебе все добре! Не дай боже!.. Купив квартиру – поскаржся на те, що нема за що меблі купити; дитина поїхала вчитися за кордон – побідкайся, що залишили тебе на старість самого; отримав нову посаду – та це ж просто тому, що всі хочуть поїздити на твоїй спині… У нас не прийнято всміхатися. Просто всміхатися від того, що все добре: купив квартиру, чи діти вчаться в престижному вузі, чи зробив ще один крок на кар’єрній драбинці… Ми цього боїмося. Ми невиправні песимісти. Невиправні, бо самі собі не дозволяємо випромінювати позитив. А потім дивуємося, звідки беруться бабусі, які сидять під під’їздами і отруюють ненавистю все довкола (до речі, про бабусь – образно, вважаю це міфом). Ці бабусі – ми самі. Просто зараз трошки молодші (але це тимчасово), модніше одягаємось і маємо менше вільного часу. Дуже хочу жити серед людей, які не бояться, що їх «наврочать», а щиро діляться своїми успіхами. Бо МІСТО | 75

ЖИТТЯ

| ПОГЛЯД

успіхи насправді є у всіх, нехай і різних масштабів: хтось відкрив філіал власної фірми у столиці, а в когось гарно вродила картопля на городі. І в першому, і в другому випадку – радість. І саме радістю треба ділитися з іншими. Бо проблем і так у всіх вистачає. Навіщо їх тиражувати? І не варто за ними приховувати радості. Трапилося щось хороше – так і кажіть: у мене в житті є ось така радість. І чекайте, щоб співрозмовник розділив її з вами. Не позаздрив, не скрутив дулю в кишені, а саме розділив. Це дуже корисне мистецтво – вміти розділяти чужу радість і не боятися ділитися своєю.

Позбавляймо себе шансів перетворитись на буркотунів. Прошу, тішмося тим, що у нас насправді все добре: ми не голодуємо, маємо де жити, гарно вдягаємось і – найголовніше – у нас нічого не болить. Чомусь тільки тоді, коли людина серйозно захворіє, вона усвідомлює, якою щасливою була раніше і як не цінувала свого щастя. Очевидні істини, але ми забуваємо їх, коли у нас все добре.

Кожен з нас хоче бути оточеним позитивними людьми. Веселими, легкими, такими, що вміють розрадити і не возносять власні негаразди в ранг вселенських бід. Нікому не цікаво спілкуватися з людьми, що перебувають у стані перманентної непозбувної бентеги. Вони нудні й нецікаві. Це варто пам’ятати завжди, і, як тільки нападе хандра і захочеться поскиглити, викликаючи штучне співчуття оточення, одразу запитайте себе: «А мені справді аж так зле?»

А потім – пішки на роботу, навчання чи просто на прогулянку. Помічаючи навколо гарні будинки, усміхнених людей, квіти на клумбах, яскраві вітрини, пташок у кронах дерев, запах кави і випічки біля кав’ярень, вигорілу траву обабіч тротуарів…

У мене була подруга, яка надзвичайно мужньо боролася зі смертельною недугою. Не любила, коли хтось поряд скиглив, і собі не дозволяла розкисати. Щодня, годину за годиною, вона терпіла біль і вірила, що переможе хворобу. Любила поговорити про книжки, про хороші добрі фільми, пожартувати, посміятися, помріяти, як буде пити каву десь на літнику у Львові чи у Відні… Але ніколи про те, як їй важко. Врешті-решт хвороба перемогла. Але у пам’яті близьких ця жінка назавжди залишиться світлою, незламною оптимісткою, яка ніколи не виставляла своїх страждань напоказ. Такі люди служать прикладом…

76 | МІСТО

Тому, якщо у вас нічого не болить, вийдіть на вулицю, підніміть голову до сонця (навіть коли небо захмарене) і всміхніться. Не бійтесь казати вголос про своє щастя.

І все. Більше нічого не треба для щастя. Просто знати, що у тебе нічого не болить і довколишній світ красивий. А якщо хтось поряд скиглить, просто усміхайтеся у відповідь. Бо у вас – все добре!

Ольга Федоришин, директор консалтингової компанії «Успіх» Моя справа Ми з моєю командою допомагаємо нашим клієнтам розвивати власну справу та не загрузнути в податкових та юридичних проблемах. Досягти успіху важко, але з нами набагато легше.

Успіхи і досягнення: чим пишаєтеся найбільше? Пишаюсь своєю сім’єю та працею, якій присвятила все своє життя. Золоте правило в роботі: Робити те, що любиш. Вір у себе і ти досягнеш успіху!

Ви оптиміст чи песиміст? Оптиміст! Усе в житті, будь-який досвід, веде нас нашою власною дорогою до щастя та успіху.

Побажання для читачів Не бійтесь робити те, що приносить вам задоволення. Створюйте, пропонуйте та розвивайте щось нове. Показуйте свою унікальність. Починайте свою справу, а консалтингова компанія «Успіх» в цьому допоможе. І головне – завжди йдіть до своєї мети.

м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 49, тел.: (096) 099 13 26, (0342) 742 610, (066) 800 25 57 uspihif@gmail.com МІСТО | 77

78 | МІСТО

МІСТО | 79

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Між «рускім» і «тюркським» світом Богдан Скаврон

Збройний конфлікт на вірменсько-азербайджанському кордоні, який несподівано розгорівся у липні 2020 року, не тільки забрав життя двох десятків людей, але й послужив причиною гучних заяв про велику війну. Затяжне протистояння двох сусідніх держав, яке триває з часів Карабаського конфлікту, вперше вийшло поза межі регіону: у Росії, Великобританії, країнах Євросоюзу і в США почалися масові бійки між місцевими вірменами й азербайджанцями – в обох країн величезні діаспори. Самі ж бойові дії між підрозділами вірменської та азербайджанської армій відбувалися в досить несподіваному місці – Товузькому районі на північному заході Азербайджану, розташованому за 300 кілометрів від лінії розмежування із самопроголошеною Нагірно-Карабаською Республікою (Республікою Арцах), якій надає військову підтримку Вірменія.

80 | МІСТО

СВІТ

Подробиці липневого інциденту

Згодом у Єревані стверджували, що першими артилерію застосували азербайджанці, щоб захопити стратегічну точку, розташовану на території Вірменії. За словами вірменського міністра оборони Давида Тонояна, перед початком боїв до вірменських позицій під’їхав «УАЗ», з якого вийшли азербайджанські військові і порушили кордон. Коли їх «попросили» покинути територію, вони відступили, після чого з азербайджанської сторони було відкрито вогонь – і вірмени були змушені відповідати. У Міноборони Азербайджану натомість заявили, що вірменські збройні сили порушили режим припинення вогню і обстріляли опорний пункт азербайджанської армії. У Баку також відзначили, що лінія кордону досі не делімітована, тож ніякого вторгнення на територію Вірменії не було. Зіткнення на кордоні між Азербайджаном і Вірменією відбувалися упродовж 12-22 липня, три дні тривала найзапекліша перестрілка із застосуванням важкої військової техніки, в результаті якої загинули 17 осіб, у тому числі кілька мирних жителів та двоє азербайджанських офіцерів – генерал Полад Гашимов і полковник Ільгар Мірзаєв. У Вірменії стверджують, що прикордонний липневий інцидент продемонстрував, що Баку претендує не тільки на Нагірний Карабах, але й на цілу Вірменію. Натомість у Баку пояснення інциденту знаходять у тому, що Вірменія має намір створити нове вогнище конфлікту, щоб відвернути увагу від окупації Нагірного Карабаху і семи районів Азербайджану.

Причина – в Нагірному Карабасі

Зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану стали новим епізодом в етнічному конфлікті через територіальну суперечку про статус Нагірного

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Карабаху. За радянських часів ця територія входила до складу Азербайджанської РСР в статусі автономної області, але була населена переважно вірменами. Суперечки щодо її приналежності привели до повномасштабної війни, що закінчилася в 1994 році перемир'ям. Зараз територія Нагірного Карабаху і сім прилеглих до неї районів перебувають під контролем невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Баку вважає цю територію окупованою. Єреван офіційно не визнає незалежність НКР, але називає себе гарантом її безпеки, а бюджет і армія псевдореспубліки тісно пов’язані з Вірменією.

Зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану стали новим епізодом в етнічному конфлікті через територіальну суперечку про статус Нагірного Карабаху Після оголошеного перемир’я на кордоні з Нагірним Карабахом упродовж тривалого часу відбувалися дрібні сутички, які вже одного разу переросли в справжній військовий конфлікт – так звану чотириденну війну в квітні 2016 року, коли азербайджанські частини перейшли в наступ. Тоді, за офіційними даними, загальні втрати склали понад 100 осіб, хоча учасники протистояння називають абсолютно різні цифри. Нинішнє прикордонне загострення – все та ж територіальна суперечка Вірменії та Азербайджану, що офіційно підтвердили обидві сторони. Мабуть, це єдине, на чому вони зійшлися. Політичному вирішенню проблеми Нагірного Карабаху заважає один принциповий момент. Вірменське керівництво наполягає на включенні в переговорний процес влади Нагірного Карабаху. «Долю народу Арцаху (так у Вірменії називають цю МІСТО | 81

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

територію. – Авт.) не може бути визначено без його участі», – заявила прессекретар МЗС Вірменії Анна Нагдалян. Азербайджан категорично не приймає такої умови і наполягає на безумовному поверненні окупованих територій, які у Вірменії сприймають як свої власні, про що свідчить, скажімо, розпочате недавно будівництво нової дороги до Арцаху. «Жодна країна не стане терпіти 30 років окупації і мільйон біженців», – сказав помічник азербайджанського президента Хікмет Гаджієв. При цьому, коментуючи нещодавні висловлювання Ільхама Алієва, в яких президент Азербайджану позначив можливість війни між країнами, Гаджієв підтвердив, що «є висока ймовірність» відновлення відкритої війни.

Погрози і сили сторін Після липневої ескалації в Азербайджані та Вірменії публічно стали обговорювати можливості військових атак по об’єктах критичної інфраструктури обох країн. Загрозу військового удару по вірменській атомній електростанції Мецамор озвучив, зокрема, глава пресслужби Міноборони Азербайджану Вагіф Даргяхли. У відповідь прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян зауважив, що ця заява повинна стати «предметом серйозного міжнародного розслідування, оскільки вона демонструє сутність Азербайджану як терористичної держави». У Вірменії офіційно заперечують можливість ударів по цивільній інфраструктурі сусідньої країни, однак експерти обговорюють потенційні цілі в Азербайджані – дамбу Мінгечевірського водосховища, а також труби різних великих нафто- і газопроводів, що проходять по азербайджанській території. Як розвинена нафтовидобувна держава, Азербайджан на тлі зростання цін на нафту в середині «нульових» значно зміцнив свої збройні сили. Головними постачальниками зброї для Баку були Україна і Росія, при цьому остання не соромилася озброювати також Вірменію. Тільки в 2007-2009 роках, за даними Держслужби експортного контролю, Україна продала в Азербайджан 55 польових гаубиць Д30А, 47 самохідних артилерійських установок 2С1 «Гвоздика», 6 самохідних знарядь 2С3 «Акація», а також 86 бронетран-

82 | МІСТО

спортерів різних модифікацій, 11 ударних вертольотів Мі-24 і 9 винищувачів МіГ-29. Після чотириденної війни 2016 року поставки зброї з Росії в Азербайджан різко скоротилися і перше місце серед постачальників посів Ізраїль, де для азербайджанської армії закуповували реактивні системи залпового вогню, легкі бронемашини, самохідні гаубиці та безпілотники. Крім того, Азербайджан активно співпрацює з НАТО через Туреччину, яка є членом Альянсу. Зокрема, азербайджанська армія реформується за «натівськими» стандартами, її військовослужбовці проходять відповідне навчання, тож вважається, що вишколені вони краще. За опублікованими даними ЦРУ, у 2014 році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія – 4,29%. В обох випадках ці цифри зростали всі попередні роки, але співвідношення зберігалося – Баку озброювався набагато активніше Єревана. Особливо це було помітно в такій важливій галузі як авіація, де Азербайджан має помітну перевагу в бойових літаках.

За опублікованими даними ЦРУ, у 2014 році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія – 4,29%. В обох випадках ці цифри зростали всі попередні роки, але співвідношення зберігалося Однак ці дані носять приблизний характер: кожній країні дісталося озброєння радянської армії, яке врахувати практично неможливо. Крім того, Вірменія розміщує частину своїх озброєнь на території Нагірного Карабаху. Скажімо, за словами керівника департаменту оборонних досліджень Armenian Research & Development Institute Леоніда Нерсисяна, у Вірменії і Нагірному Карабаху може бути разом від 300 до 400 танків, з них в Карабасі – близько 250.

СВІТ

Судячи з повідомлень у пресі, Єреван у березні цього року уклав 40-мільйонний контракт з Індією на постачання чотирьох артилерійських радарів Swathi Weapon Locating Radar для контрбатарейної боротьби (ефективних в протистоянні, яке відбувається уздовж кордону з Азербайджаном). У червні у Вірменії почав роботу завод із ліцензійного виробництва автоматів Калашникова АК-103. Варто зауважити, що закупівлі озброєння у Вірменії стали можливими завдяки двом великим кредитам на 100 і 200 млн доларів, які Єревану надала Москва під 3% річних. Окрім того, слід врахувати, що на території Вірменії розташовані і російські війська: 102 російська військова база в Гюмрі і аеродром в «Еребуні» під Єреваном, на якому базуються російські винищувачі. У разі повномасштабної війни підтримка Росії неминуча, адже Вірменія входить до ОДКБ (Організація договору з колективної безпеки за участю Росії, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Казахстану і Таджикистану). До речі, один з гарнізонів російської армії розташований всього за 15 кілометрів від кордону з Туреччиною.

Російськотурецьке протистояння

Туреччина традиційно вважає себе покровителькою і захисницею Азербайджану. Обидва народи мають спільне коріння, турецька й азербайджанська мови дуже близькі. Після розпаду Радянського Союзу і набуття

Азербайджаном незалежності утвердилася доктрина «дві держави – одна нація», якою Баку і Анкара підкреслюють близькість обох держав і основу двосторонніх відносин. Підтримка Анкарою сусідньої держави на Каспійському морі пояснюється також економічними інтересами: Азербайджан став для Туреччини одним з найважливіших постачальників енергоносіїв. Через його територію проходять три газопроводи: Трансанатолійський, Транскавказький і Південно-Кавказький. По кожному з цих трубопроводів природний газ з регіону Каспійського моря поставляється в газорозподільну мережу Туреччини.

Військове суперництво між Росією і Туреччиною вперше проявилося в Сирії, де в листопаді 2015 турки збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24 Щоб продемонструвати підтримку старшого «тюркського» брата, на тлі загострення вірмено-азербайджанського конфлікту з 29 липня до 10 серпня збройні сили Туреччини та Азербайджану провели масштабні військові навчання за участю сухопутних військ і військової авіації. За спільними турецько-азербайджанськими військовими

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

маневрами з тривогою спостерігали і в сусідній Вірменії, і в Росії. Військове суперництво між Росією і Туреччиною (при цьому офіційно Москва і Анкара – друзі і партнери) вперше проявилося в Сирії, де в листопаді 2015 турки збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24, а на початку березня 2020 року мало не вступили у відкритий конфлікт з росіянами у боях за сирійську провінцію Ідліб. Ще один неофіційний театр військових дій між Туреччиною і Росією розгорнувся у Лівії. Там регулярна турецька армія підтримала визнаний світовою спільнотою Уряд національної згоди (УНЗ), що базується у Тріполі. Наприкінці весни 2020 року підрозділи збройних сил Туреччини розбили формування опозиційного до влади фельдмаршала Халіфи Хафтара, якого підтримують росіяни. Під час збройного протистояння з УНЗ Хафтар розгорнув наступ на столицю Лівії і майже досяг успіху. Бунтівному воєначальнику в цьому дуже допомогли російське озброєння, а також радники та найманці з відомої ПВК «Вагнера». Якщо Туреччина включиться у вірмено-азербайджанський конфлікт, Росія отримає нову «гарячу точку» у цьому протистоянні – цього разу поблизу власних кордонів. Теоретично наслідки такого втручання можуть стати відчутними і в Україні. Отримавши четвертий театр військових дій, Москва буде активніше вимагати завершення війни на Донбасі на невигідних для України умовах, щоб звільнити ресурси для надзвичайно важливого закавказького «кейсу». МІСТО | 83

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

Соціалістичне королівство Богдан Скаврон

Синьо-жовті геральдичні кольори шведської монархії – не єдине, що пов’язує далеку заморську скандинавську країну із територією нинішньої України. Упродовж останніх двох тисячоліть у наших народів було багато спільних історичних сторінок.

84 | МІСТО

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

ихідці із сучасної Швеції неодноразово долучалися до державотворення на українських теренах. Ще у ІІІ столітті нашої ери давні германські племена готів, які прийшли з острова Готланд в Балтійському морі, оселилися на обох берегах Дніпра і утворили тут своє перше королівство Оюм (в перекладі – країна вод), від якого дотепер залишились в українській землі черепки черняхівської археологічної культури, а в українській мові такі германізми, як «князь», «меч» та «хліб».

Дотримання нейтралітету у двох руйнівних війнах дозволило Швеції зберегти і навіть розвинути у той час свою економіку. При цьому, щоправда, існують закиди щодо «заробітків на війні», оскільки шведські корпорації торгували під час Першої світової війни як з країнами Антанти, так і з кайзерівською Німеччиною, а згодом продавали сировину на підприємства нацистського Третього Рейху. Щоправда, порушенням нейтралітету під час Другої світової війни можна вважати й порятунок тисяч євреїв, яким надавали притулок у Швеції.

Відомо також про визначну роль у формуванні та розвитку Київської Русі вікінгів-варягів, які, як повідомляють літописи, ще в ІХ столітті мали з Руссю активні не тільки торгові, але й політичні відносини. Зрештою, досить згадати, що дружиною Ярослава Мудрого була княжна Інгігерда – донька шведського короля Улофа Шетконунга.

Економічному успіхові повоєнна Швеція, яка з однієї із найбідніших держав Європи у 1970-му році стала четвертою в світі за рівнем ВВП на душу населення, завдячує не тільки знаменитому плану Маршалла, що підняв з руїн також економіку Німеччини, та «економічному диву» 1950-х, коли міністр фінансів Людвіг Ерхард зменшив податки, провів грошову та податкову реформи і відпустив ціни. Важливим моментом реформ, які призвели до економічного підйому, була специфічна ментальність шведів, особливо відчутна у порівнянні з підходами українців до власного і громадського.

Був час, коли шведський король Сигізмунд ІІІ Ваза був володарем Речі Посполитої та носив титул великого князя Литовського і Руського. У 1609–1618 роках він разом з козацькими полками Петра Сагайдачного вів боротьбу проти Московського царства, в результаті якої у 1610 році війська Речі Посполитої на чолі з Станіславом Жолкевським захопили Москву… Спільну боротьбу з Російською імперією наші народи продовжили під проводом гетьмана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ. Однак спроба у 1709 році, як відомо, закінчилася невдачею та розгромом під Полтавою. Мабуть, на початку ХІХ століття порив шведської пасіонарності, який розбурхував європейський континент від часів походів вікінгів, нарешті вичерпався. Від 1815 року ця скандинавська країна не бере участі в жодних військових конфліктах, проводить зовнішню політику невтручання, при цьому зберігши свій нейтралітет під час обидвох світових воєн ХХ століття. Свого часу позиція позаблоковості мало не стала на заваді для вступу Швеції до Євросоюзу, до якого вона приєдналася у 1995 році під час «четвертої хвилі» розширення ЄС. При цьому, так само, як Велика Британія, Ірландія та Данія, вона зберегла власну національну валюту – шведську крону. Також ця скандинавська держава так і не увійшла до військово-політичного блоку НАТО.

За Індексом сприйняття корупції у 2018 році Швеція посіла четверте місце серед найбільш вільних від цього явища країн. Для порівняння: Україна посіла 120-ту позицію, між Малаві (Південна Африка) і Мальдівами Як свідчать дані міжнародного антикорупційного руху Transparency International, за Індексом сприйняття корупції у 2018 році Швеція посіла четверте місце серед найбільш вільних від цього явища країн. Для порівняння: Україна посіла 120-ту позицію, між Малаві (Південна Африка) і Мальдівами… Не випадково, мабуть, ще сотні років тому ця різниця в методах управління змусила руських послів просити варягів прийти і володарювати, бо «земля наша щедра й багата, та порядку на ній нема». МІСТО | 85

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

Золотим періодом для шведів стали 1950–70-ті роки, коли в заможній країні прийшли до влади ліві соціал-демократи, котрі ініціювали реалізацію широких соціальних програм. Саме на цій основі виникло поняття «шведська модель» економіки: держава з власного добробуту забезпечує високі соціальні стандарти для своїх мешканців. Розподіл та збільшення витрат на соціалку ставали все більш популярними. Щоправда, в останні роки стало помітно, що уряду Швеції все важче зводити кінці з кінцями, витрачаючи на соціальні потреби більше, ніж в змозі заробити держава. Навіть тутешнім соціал-демократам виявилося не під силу поєднати ринкову економіку з соціалістичною системою розподілу. Досягнувши достатку, шведи не прагнуть до особливих розкошів. Але комфорт своїм громадянам держава гарантує. Наприклад, частка валового внутрішнього продукту, що витрачається на соціальне забезпечення літніх людей, у Швеції найвища в світі. Медичне обслуговування – безкоштовне. На фінансування охорони здоров’я витрачається приблизно 80% податків. Тут також доволі високий рівень зарплат. При цьому відповідно до нового державного стандарту усі фірми й установи у Швеції переходять на 6-годинний робочий день і 5-денний робочий тиждень. «Усе життя мені ця країна уявлялась як багате королівство, з високим рівнем життя, з багатими людьми, з багатством навколо. На диво, прилетівши до Мальме, ми нічого цього не побачили. Швидше мали шанс осягнути скандинавську соціалістичну модель у всій її красі. Справді, в місті складається враження, що немає поділу на бідних та багатих. Мабуть, якщо шведи справді багаті, то дуже скромні. Скромні на вигляд будинки, скромні старенькі автівки, яких, до речі, вкрай мало на вулицях. Та й люди доволі скромні. При цьому скандинавської холодності в них не відчув. Швидше навпаки. Схоже, холодне там тільки повітря», – розповідав «МІСТУ» галичанин Володимир Прокопів, який нещодавно повернувся із цієї країни. Складається враження, що в цій державі основною метою економіки поставили благо людини, а не надприбуток. І хоча номінально країною править монарх, але, всупереч усталеним стереотипам, для нього важливі принципи не самодержавства, а демократії. Зрештою, монархія в Швеції обмежена конституцією і фактично управління державою здійснює прем’єр-міністр та парламент. Шведську королівську сім’ю тут люблять по-справжньому. У столиці Швеції Стокгольмі усі екскурсії починають від королівського палацу в центрі старого міста (Гамластан). Щодня о 12:00 тут розігрується ефектне дійство зміни варти з військовим оркестром, складними хореографічними постановками та барабанним боєм.

86 | МІСТО

Листівки з королем, королевою, принцами і принцесами продаються в будь-який крамничці. Хоча нинішній король Карл XVI Густав, який править країною вже майже 50 років, ще будучи принцом, у 1972 році викликав невдоволення своїх підданих, оголосивши про намір одружитися із перекладачкою Сільвією Соммерлат – світською левицею, яка мала бразилійсько-німецьке походження. Монарх не підкорився спротиву своїх підданих і зробив так, як веліло серце. Згодом виявилося, що він не помилився: Сільвія стала прекрасною королевою, здобула прихильність та популярність серед шведів і тепер нерідко обганяє в рейтингах найвідоміших шведських політиків. До речі, величну будівлю королівського палацу, який тепер оглядають туристи, було заново відбудовано після пожежі у 1754 році. Він використовується лише як робоча резиденція короля – сім’я Карла XVI Густава живе в палаці Дротнингхольм, на захід від центру міста. Серед атракцій, які радять відвідати приїжджим, що бажають насититися духом давньої Швеції, – знаменитий музей-скансен (до речі, перший у світі), в якому просто неба відтворено типове шведське село початку століття: млин, церква, одноповерхові будиночки, усередині яких упереміж з магазинчиками національних сувенірів розташовані діючі склодувні, шкіряні і деревообробні майстерні. Всі «селяни» на території скансена ходять в національних костюмах, а ближче до вечора збираються за кухлем пива і хором співають пісні про свою нелегку селянську долю в центрі Стокгольма.

Поруч є ще один незвичайний музей – «Юнібакен», населений героями казок Астрід Ліндгрен. Біля входу дітей зустрічає Пеппі Довгапанчоха, а Роні, донька розбійника, розповість історію свою лісового життя, не обійдеться й без Карлсона, який, щоправда, в Швеції не такий популярний літературний герой, як в Україні.

СВІТ

Про далекі морські мандри шведських купців та завойовників нагадує музей-корабель «Васса». Спроєктований в XVII столітті досвідченим судновим майстром, корабель був перебудований за особистим розпорядженням короля Густава III, і під час урочистого спуску на воду його поглинула морська безодня. Тільки через триста років, в 1961 році, «Вассу» підняли на поверхню і відновили. Найбільше туристів до Швеції прибуває в середині серпня і на початку грудня, коли відбувається «Водний фестиваль» і проходить передріздвяний тиждень, що змінюють буденний вигляд Стокгольма до невпізнання. За оцінками експертів, в Швеції найчистіша вода в світі, з тутешніх річок її можна пити. Саме цьому фактові й присвячено святкове дійство, під час якого проводяться рок-концерти, фольклорні свята, конкурси, спортивні змагання. Його кульмінацією стає «Качина гонка»: заплив 40 тисяч пронумерованих пластмасових качок (такою є емблема фестивалю). Господар птиці-переможця отримує приз – «Вольво-850», який вручають у головному залі Стокгольмської ратуші, куди король з королевою прибувають під звуки фанфар. Родзинкою різдвяних свят у Швеції стає вручення Нобелівських премій. У Блакитному залі ратуші, де проходить банкет, за півтора сотнею накритих столів збираються монарші особи, інтелектуальна еліта світу, знаменитості. Щороку на дійство спеціальним літаком надсилають квіти з італійського міста Сан-Ремо, де помер Альфред Нобель. До речі, за триста доларів можна придбати квиток на банкет і спробувати станцювати з нобелівськими лауреатами… У Швеції з давніх часів збереглося так зване загальне право (allemänsrätten) – право людини вільно пересуватися по країні, яке поширюється також на іноземців. У ньому два основних «не»: не заважати і не руйнувати. Загальновідома толерантність шведів виявляється не тільки у ставленні до людей із різними переконаннями та вподобаннями, але й до довкілля. Саме в цій країні виникли перші національні парки (у 1909 році), завдяки яким було збережено останні унікальні куточки дикої природи в Європі. А в центрі столиці вже понад століття існує Королівський екологічний парк. Мабуть, апофеозом екологічного мислення шведів

став феномен Грети Тунберг – дівчинки, яка виступила з різкою заявою в ООН про необхідність зберегти планету для нащадків. На побутовому рівні шведська екосвідомість виявляється у прагненні до чистоти, порядку та економії природних ресурсів. Найочевиднішою вона є через велику популярність в країні велотранспорту. «Видається, що шведам автівки взагалі не потрібні або вони їх десь ховають. Мальме стало для мене першим європейським містом з пустими парковками, причому навіть в центрі. Натомість велосипедами місто просто кишить. Здається, на них тут їздять усі – від малого до старого, від робітника до короля. Їздять навіть цілими сім’ями, а велосипедних дитячих візочків ми бачили більше, ніж звичайних. Велодоріжки теж усюди, причому широкі, і пішоходи по них не ходять. Дивує також велика кількість безкоштовних громадських туалетів, кімнат матері і дитини по всьому місту», – ділився враженнями Володимир Прокопів. Раціональність шведів іноді, щоправда, межує з бездушністю. Скажімо, більшість небіжчиків (90 відсотків) у Стокгольмі кремують, а енергію від спалювання тіл використовують на обігрів будинків. Разом з тим у Швеції, де населення близько 10 мільйонів осіб і кожен п’ятий – іноземець, дуже терпимо ставляться до представників інших культур. Аналітики стверджують, що останнім часом цьому були економічні пояснення. Мовляв, коли на Близькому Сході та в Північній Африці спалахнула міграційна криза, Швеція прийняла найбільшу кількість біженців у Європі (163 000 шукачів притулку), щоб наситити економіку дешевою робочою силою. У наступні два роки шведи прийняли ще понад 50 000 іммігрантів. Щоправда, сподівання уряду не надто справдилися – уже в 2016 році виявилося, що з новачків лише 0,5% взялися за будь-яку роботу. Запобіжником від дармоїдів у Швеції стала умова для приїжджих – упродовж двох років самостійно стати на ноги і орендувати житло. Коли з соціальних помешкань прибульців почали виселяти, у Стокгольмі спалахнули протести. Але правила тут для всіх однакові – у звільнене житло заселяли нових іммігрантів. «Мальме має славу міста з великою кількістю мігрантів і біженців. Після Берліна це насто-

| ВІКНО В ЄВРОПУ

рожувало, але, як на мене, шведи з цього огляду працюють краще. Якщо у Німеччині просто бродять зграї мігрантів, пристаючи до людей, ходячи в туалет де попало і не прибираючи за собою, то в Мальме, здається, усі мігранти інтегровані в суспільство. В місті відчуваєш себе у безпеці», – говорить Прокопів.

Запобіжником від дармоїдів у Швеції стала умова для приїжджих – упродовж двох років самостійно стати на ноги і орендувати житло Наразі у Швеції тривають дискусії щодо ставлення до мігрантів, але покарання за прояви расизму дуже суворі. Щонайменше за таке можна втратити роботу, яка тут доволі високо оплачується, – тож є чим ризикувати. Однак з’являються в цій країні і радикальні групи на кшталт «Солдатів Одіна» – антимігрантської та антиісламістської організації, яка діє також в деяких інших скандинавських країнах, розхитуючи тутешні устої толерантності, терпимості та протестантської релігії своїми закликами згадати давню славу вікінгів та їхніх язичницьких богів…

Довідка

Швеція в Євросоюзі зберегла власну валюту – крону, яка ділиться на 100 ере. Курс шведської крони до інших валют такий: за 100 шведських крон треба заплатити 315,5 українських гривень, 11,5 доларів або 9,7 євро. У Швеції не передбачена плата за використання автомобільних доріг. Оплаті підлягає тільки проїзд деякими мостами. Вартість проїзду дуже різна і становить від 9 крон (0,9 євро) через міст над затокою у місті Сундсваль до 555 крон (54 євро) за проїзд мостом, який з’єднує столицю Данії Копенгаген та шведське місто Мальме. Подробиці про способи оплати та вартість проїзду для різних категорій транспорту – на сайті МІСТО | 87

СВІТ

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

Вижити у Нью-Йорку Наталя Мостова

Вона була впевнена, що трохи попрацює в США і вернеться додому. Починала з найнижчих позицій – прибирання квартир. Було важко і образливо за себе, але, зціпивши зуби, йшла далі. Минуло 11 років, а франківка Ірина Турко вже обжилася в Нью-Йорку, тепер заробляє інтелектом і навіть почала збирати гроші собі на пенсію – в Америці всі так роблять. Дівчина каже, що почувається там майже як удома. Ось тільки іноді дуже бракує української душевності. Бо ж у Штатах кожен сам за себе. Слабкі і ліниві тут не виживають.

88 | МІСТО

СВІТ

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

Тішив лише океан

Її історія з Америкою склалася за досить типовим сценарієм. Франківка Ірина Турко виграла грін-карту. Дівчині тоді було всього 24 роки, вона працювала менеджером в офісі всеукраїнської компанії зв’язку, ось-ось мала отримати підвищення. «Я хотіла ризикнути. Чому ні? – говорить Іра. – Чесно кажучи, взагалі не боялася, тим паче англійською володіла чудово. Була впевнена, що трохи попрацюю і вернуся додому». Дівчина позичила дві тисячі доларів, склала маленьку валізу і чкурнула до США. Там давня знайома обіцяла зустріти і допомогти знайти помешкання. «Поки летіла, у голові роїлися всілякі не дуже хороші думки: а раптом мене ніхто не зустріне в аеропорту? – сміється Іра. – Переживала страшенно». Франківку зустріли і навіть довезли куди треба. Оселилася в окрузі Бруклін, де живуть здебільшого російськомовні мігранти, а довколишня атмосфера трохи нагадувала Радянський Союз. Іра орендувала крихітну кімнатку за 550 доларів на місяць. Тут вистачило місця лиш на диван і шафу. А сусідка по квартирі була такою галасливою, що хотілося швидше забратися з того помешкання. Тішило тільки те, що зовсім поруч був океан. Роботу шукала всюди, але чомусь не щастило – дівчину ніде не хотіли брати. Через знайомство вдалося влаштуватися прибирати квартири. Два місяці було більш-менш нормально – раділа своїй першій готівці, заробленій у США. А далі Іра просто не витримала: «Траплялися помешкання, де треба було просто повитирати пил, пройтися порохотягом і помити мікрохвильову. Але часто доводилося працювати в квартирах, де мешкали студенти. І це справжнісінький жах. Такого хаосу і стільки бруду ви, певно, ніколи ще не бачили в своєму житті. Драїла годинами. Одного разу, вкотре глянувши на ванну, заплямлену хтозна-чим, просто розридалася: я, людина з вищою освітою, з клепкою в голові, зі знанням англійської, мушу чистити чиїсь відходи. Так, я знала, що в Америці мене не чекають золоті дерева. Я знала, що треба буде гарувати. Але все одно стало до біса образливо за себе». Іра більше не вернулася на ту роботу. Не хотіла навіть чути про вакансії прибиральниці чи офіціантки. І там, і там дівчину морально добивало ставлення клієнтів і умови праці – «принеси-подай», та й цілий день на ногах. А потім у резюме що написати? Іру навіть не переконувало те, що зарплатня в офіціантів дуже висока. Вона завжди мала великі амбіції, і навіть Америка не могла їх зламати.

Американці вже років з двадцяти починають збирати гроші на пенсію, аби потім їхня старість була безтурботною Страшні скнари Хто шукає, той знайде. Завдяки допомозі нових знайомих франківка почала працювати асистентом диспетчера в компанії, яка займалася перевезенням людей до медичних установ. Іра «сиділа» на телефоні по 12-13 годин щодня. Загалом працювали 16 телефонних ліній, і траплялися такі дні, коли всі вони дзвонили одночасно. Атмосфера постійно напружена – клієнтам не вгодити, диспетчери весь час лаються… МІСТО | 89

СВІТ

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ у п’ятницю після робочого дня, але розмови будуть обмежуватися загальними темами – нічого особистого. Ніхто не лізтиме тобі в душу і не обмовлятиме нікого. Єдине, про що можуть перешіптуватися між собою, що хтось із колег байдикує на роботі. Також в американських офісах дуже бояться звинувачень у сексуальних домаганнях, тому чоловіки дивляться на колег-жінок дуже обережно. Іра пригадує, як у перші дні не могла зрозуміти, що коїться, чому чоловіки так відсторонено реагують на її жарти і привітну усмішку, навіть майже не говорять. А насправді вони остерігалися, аби новенька працівниця потім не написала на них кляузу про залицяння.

«Ми гарували як коні, а платили нам мізер, – розповідає франківка. – До речі, це така особливість майже всюди в Америці, де власники – російськомовні мігранти. Страшні скнари. Економлять на всьому: податках, зарплаті…» Всі працівники були незадоволені, але кожен мовчав. Іра ніяк не могла второпати чому. Адже всі можуть встати і піти гуртом до начальства – в чому проблема? Однак люди дуже боялися, що їх одразу звільнять. Тим паче чи не щодня власники фірми морально тиснули: «Де ви ще таку хорошу роботу знайдете? Та ж вас ніде не візьмуть. Дякуйте за те, що маєте». Одного дня Ірин терпець урвався і дівчина сама заявила начальству, що хоче підвищення оплати. І їй дали. Але з часом і те вже не тішило, адже франківка розуміла, що на цій роботі – жодних перспектив і розвитку, а вона мріяла про кар’єру. Знову звільнилася, і вкотре підвернулася чудова пропозиція – адміністратор у медичній клініці. Вже через два місяці Ірині підняли зарплату, хоч директором теж виявився російськомовний мігрант. Але і від нього діставалося на горіхи. Якщо мав гарний настрій, усіх пригощав ланчем, а коли був не в дусі, верещав як несамовитий і погрожував штрафами. Частіше був не в дусі. Дуже скоро дівчина просто зненавиділа цю роботу, адже чи не кожен день починався зі скандалів. 90 | МІСТО

Іра розсилала резюме повсюди. Але у нову компанію вдалося влаштуватися знову через товаришку. Тепер франківка продавала страхівки. Вчила все з нуля. Робота припала до душі, дівчина працювала там аж шість років. Каже, що й надалі бачить себе саме у цій справі. Мабуть, тому кар’єра стрімко пішла вгору. Півтора року тому дівчина перейшла на значно вищу позицію у ще більшій компанії також у сфері страхування. Фірма серйозна: за Іру платять медичне страхування і відрахування до пенсійного фонду. До речі, франківка вже почала відкладати собі на пенсію, бо того, що зараз виплачують американським пенсіонерам, ледве вистачає на проживання. Американці вже років з двадцяти починають збирати гроші, аби потім їхня старість була безтурботною.

Чоловіки – попереду Ірина каже, що, як правило, американський офіс відрізняється від того, що належить російськомовним мігрантам. В останньому серед колег суцільні плітки: хто з ким спить, скільки заробляє, що вдягає… В американському офісі навіть натяку нема на таке панібратство – робота і лише робота. Стосунки між колегами досить холодні. Звісно, вони можуть пообідати разом чи піти до бару

«А ще мені не подобається, що в корпоративній Америці чоловіки завжди попереду, а потім жінки. Відчувається деяка гендерна нерівність, особливо у великих офісах, – каже Іра. – Наприклад, на зустрічі з компаніями в нас в найперше ідуть чоловіки».

В американських офісах дуже бояться звинувачень у сексуальних домаганнях, тому чоловіки дивляться на колег-жінок дуже обережно Щодо керівництва, то зазвичай російськомовні мігранти-директори полюбляють викаблучуватися і здаватися великими начальниками. Легко можуть послати під три чорти – бо поганий настрій. Тоді як американські боси намагаються бути другом своїм підлеглим. Вони завжди виховані і етичні, адже добре знають – якщо дозволять собі зайвого, працівники одразу напишуть скаргу у вищі інстанції.

Жорстоке місто

«Якщо ти зміг вижити у Нью-Йорку, то виживеш будьде. Це жорстоке місто. Слабкий і лінивий однозначно пропаде. У Нью-Йорку халява не пройде, тут треба гарувати і не депресувати, – каже Іра. – Багато при-

СВІТ

їжджих дівчат обирають легший шлях. Знаходять собі старшого, здебільшого одруженого, багатія, який утримує. Він оплачує і житло, і навчання. До речі, роль такого багатія полюбляють саме російськомовні мігранти. Якщо ж американець шукає собі коханку, то це має бути така жінка, з якою не соромно в люди вийти, вона має бути начитана, вміти мудро мислити і не верзти дурниць». Багато дівчат йдуть працювати танцівницями, там платять дуже пристойні гроші. А в резюме вони пишуть, що інструктори з йоги. Ті, що розумніші, танцюють і не проїдають своїх грошей, а одночасно вступають до навчального закладу, здобувають якусь професію. Трохи старші жінки шукають роботу доглядальниці, і для них це дійсно найоптимальніший варіант. Чоловіки заробляють переважно на будівництвах. «Багато мігрантів кажуть, що не підуть на роботу з малою зарплатою, не готові працювати за мізер, – продовжує Іра. – Але хто їх візьме без будь-якого досвіду? Навіть якщо й у своїй рідній країні вони багато де працювали і чимало всього вміють, в Америці треба починати з нуля й іноді навіть

«з’їсти трохи гівна». Якщо гарно себе зарекомендуєш, швидко підеш угору. Звісно, якщо є таке бажання. Я знаю море людей, які вже роками сновигають на одній і тій самій низькокваліфікованій роботі, наприклад, прибиральника чи офіціанта. При цьому вони навіть англійську мову не хочуть вчити. Не розуміють навіщо, адже й так усе добре. Так, вони чудово заробляють, в рази більше за мою інтелектуальну працю, але що їх чекає далі? Адже здоров’я не залізне».

Кожен сам за себе Іра вже офіційно громадянка США. Попри шалений темп життя дівчину влаштовує, що при звичайній роботі їй вистачає грошей час від часу летіти відпочивати кудись по країні або й за кордон. При цьому вдається ще й відкладати й іноді брати кредити з низькими відсотками. Часу на депресії нема, хоча бувало по-всякому: і безгрошів’я таке, що на самій гречці сиділа, і зневіра знайти нормальну роботу, і нерозуміння, як прожити завтрашній день… До

| НАШІ НА ЗАРОБІТКАХ

такого далеко не кожен готовий. «Лиш через 10 років життя в Америці я втовкмачила собі золоту істину, – каже Іра. – Найважливіше – бути впевненим у собі. Перші років п’ять я сумнівалася у всьому: що я недостатньо хороша для цієї класної роботи, що моя англійська мова не дотягує до високого рівня… Хоча насправді зі мною все було гаразд. Але я мала пройти ту смугу перешкод, аби почати поважати себе. Як тільки ти під час співбесіди з роботодавцем починаєш щось гугнявити, ніяковіти, то можеш забути про цю роботу, тобі ніхто не передзвонить. Взагалі американці – зовсім інші, ніж, наприклад, українці. Їх виховують без комплексів і страхів. З дитинства вони чують, що мають слухати себе, проявляти індивідуальність і знати, чого варті в цьому світі». Тим не менше дівчині дуже бракує української душевності і щирості. Навіть у такому мегаполісі, як Нью-Йорк, іноді почуваєшся дуже самотнім. Американець може тебе вислухати, але насправді так і не почути, точніше – не захотіти почути. Йому просто не цікаві чужі проблеми і біди. Тут кожен сам за себе.

Є море людей, які роками сновигають на одній і тій самій низькокваліфікованій роботі, наприклад, прибиральника чи офіціанта. При цьому вони навіть англійську мову не хочуть вчити. Не розуміють навіщо

МІСТО | 91

МАНДРИ

| ПУТІВНИК

Місто для людей без людей, або За що любити Білорусь Наталя Мостова

Довідка

Олександр Заславський – 34 роки, інженер, освіта – вища технічна.

Заславський в Заславлі

Коли в 2013-му я лише збирався в Білорусь, то вже встиг добряче наслухатися від знайомих, мовляв, це не країна, а справжнісінький великий колгосп, де за проїзд в рейсовому автобусі достатньо розплатитися кількома бульбинами. А насправді я побачив високоцивілізовану країну з розвиненою інфраструктурою. Ні, більше я б не хотів повернутися до Мінська, але, якщо чесно, то цей мегаполіс мені сподобався найдужче з усіх європейських столиць, де бував. 92 | МІСТО

МАНДРИ

| ПУТІВНИК

Де магазини і безхатьки?

Більшу частину мандрівки ми з дружиною провели все ж у Мінську. Передусім здивував вокзал. Я ніяк не міг второпати – куди поділися безхатьки? Не побачив жодного, до речі, не лише на вокзалі, але й усюди. Те саме і з безпритульними тваринами. Також вразила тотальна чистота. Дороги – ідеальні. Одразу впало в око, що на вулицях дуже мало продуктових магазинів. Я звик, що виходжу з дому і обираю з-поміж п’яти-шести крамничок, а в столиці Білорусі бодай одну треба добряче пошукати. Нема забудов, нема МАФів.

На вулицях дуже мало продуктових магазинів. Я звик, що виходжу з дому і обираю з-поміж п’яти-шести крамничок, а в столиці Білорусі бодай одну треба добряче пошукати. Нема забудов, нема МАФів

Взагалі я давно хотів побувати в Білорусі, цікавило містечко неподалік столиці – Заславль. Насамперед через назву, яка майже ідентична з моїм прізвищем. Свою світлину біля таблички з назвою цього білоруського містечка я уявляв уже давно: Заславський в Заславлі – смішно ж. До речі, містечко виявилося дуже цікавим, особливо історичний мікрорайон. Засноване в Х ст. київським князем Володимиром Святославовичем. В історичному центрі є велика частина історико-археологічного заповідника, а також будинки індивідуальної, здебільшого старовинної, забудови. Хоча загалом схоже на типове галицьке селище. А ще поруч є Заславське водосховище – друга за величиною штучна водойма в країні, місцеві називають її Мінським морем.

Про кафе і ресторани взагалі мовчу. Їх теж обмаль. А всередині просто і дешево, ні про які чепурні чи оригінальні інтер’єри взагалі не йдеться. В останній день перед дорогою додому хотіли поїсти чогось гарячого і домашнього. Намагалися знайти звичайну їдальню. Довго шукали по цілому центру. Нарешті МІСТО | 93

МАНДРИ

| ПУТІВНИК

якась дівчина скерувала нас. Вона тицьнула на непримітну багатоповерхову будівлю і сказала, аби при вході ми обов’язково уточнили, що йдемо в їдальню. На вході й справді сидів дідусь-охоронець, чи то пак вахтер, у скляній будці, а поруч «вертушка» – як на типових радянських заводах. Далі коридором ми нарешті потрапили до їдальні. За столами всі люди були вдягнені дуже офіційно. Атмосфера – совкова. Ціни – нижчі, певно, не бувають. Але смачно. Коли ми вже вийшли надвір і глянули на напис, котрий був на тій будівлі, мало не оніміли – «Дім уряду Республіки Білорусь». Спробуйте у нас в Києві зайти поїсти в приміщенні Кабміну. І ще ми все-таки натрапили на багатоповерховий торговий центр. Дружина пішла по крамничках з вбранням, а я одразу до техніки. Звернув увагу на два однаковісінькі телевізори: білоруський та імпортний марки Samsung. Перший коштував удвічі менше. Продавчиня пояснила, що це така національна політика задля підтримки вітчизняного виробника. Те саме було і з продуктами. Наприклад, білоруський кетчуп суттєво дешевший від решти. Причому – смачнезний, реально мав смак помідорів, і навіть траплялися шматки томатів. Взагалі, там майже вся їжа натуральна. Ми накупили додому стільки всіляких смаколиків, найбільше – згущеного молока.

Мінська масштабність Якщо говорити про цікаві місця, то, безперечно, це Національна бібліотека Білорусі – гігантська 20-поверхова споруда у формі діаманта (ромбокубооктаедр) заввишки 74 м, а на даху – оглядовий майданчик. Будівля бібліотеки є однією з найбільших у світі. Її недарма називають «діамант». У денний час доби навіть скупі промені сонця змушують виблискувати це чудо архітектури. А з настанням темряви вмикається світлодіодне підсвічування, і тоді перлина Мінська демонструє справжнє світлове шоу. Ще мене вразив парк Челюскінців. Площа величезна – 78 гектарів. Історія теж цікава і трохи навіть моторошна. Назвали його так у 1934 році на честь учасників експедиції на пароплаві «Челюскін». Раніше на місці парку був лісовий масив, так званий Комаровський ліс. Згідно з книгою спогадів білоруського письменника Франтішка Олехновича «В пазурах ГПУ», саме в Комаровському лісі відбувалися розстріли ув’язнених Мінської в’язниці НКВС. А в 1920-х і 1930-х роках цей ліс був місцем сталінських репресій.

94 | МІСТО

МАНДРИ

Там не квапляться

| ПУТІВНИК

Будівля бібліотеки є однією з найбільших у світі. Її недарма називають «діамант»

Цікаво, що у білоруській столиці дуже мало людей, навіть у вихідні. Було якесь дивне відчуття: навколо гігантські площі – і при цьому всюди пустка. Уявіть: величезний центральний парк – порожній. Доходило до смішного – навіть не було кому нас сфотографувати. Нам пояснювали, що білоруси просто звикли сидіти вдома. З роботи – одразу додому. Якось дивно: Мінськ такий величний, комфортний, усе там створено для людей, але самих людей майже не видно. Місто, де не квапляться. Мабуть, туди можна переїхати на пенсії. Багато міського простору заповнено соціальною рекламою проти алкоголю, куріння, на підтримку білоруської мови, хоча нею розмовляють здебільшого інтелігенція і люди в селах. До речі, як на мене, білоруська звучить красиво, дуже схожа на українську.

Більшість структур і установ тут – державні. А приватні бізнесмени все одно мусять проходити жорсткий державний контроль. Тому небагато конкуренції.

Багато міського простору заповнено соціальною рекламою проти алкоголю, куріння, на підтримку білоруської мови, хоча нею розмовляють здебільшого інтелігенція і люди в селах Вразив мало не цілий мікрорайон, присвячений спорту. Один

біля одного набудували центри хокею, футболу, гімнастики, легкої атлетики… Є величезний стадіон. Але ось чи заповнені вони людом – не маю ані найменшого уявлення. Взагалі, люди там були якісь зашорені. Відчувалася несвобода. Ми знайомилися з місцевими, і, коли я питав, за кого голосували на останніх виборах, всі вони просто мінялися на очах і казали, що вже мусять іти. Здавалося, ніби вони навіть боялися думати погано про Лукашенка. Хоча декотрі лютували і одразу йшли в наступ: «А ви самі звідки?» – «З України». – «Та ж у вас не краще». Ну, так, тоді ще був 2013-й. Тому те, що зараз білоруси вийшли на протести, мені дивне. Стільки років були інертні, звикли, що за них усе вирішує «бацька»… А тепер ніби нарешті прокинулися. Спробують свободу. Сподіваюся, їм сподобається.

МІСТО | 95

ПРОЄКТИ

| ВОЛОНТЕРИ

БаДі:

люди помагають людям Наталя Мостова

Іноді старість стає складним випробуванням. Хтось не має що їсти, а комусь хочеться вовком вити від гнітючої самотності і відчуття, що ти більше нікому не потрібен у цьому величезному світі. Волонтери благодійного проєкту «БаДі» це добре знають, тому щомісяця привозять самотнім дідусям і бабусям не лише продуктові пакети, але й величезну порцію уваги і простого людського тепла.

96 | МІСТО

ПРОЄКТИ

| ВОЛОНТЕРИ

«Чому не я?»

Цього разу волонтерів прийшло трохи менше, ніж зазвичай, – лише семеро. Певно, через відпустки: люди пороз’їжджалися відпочивати хто куди. Весь провіант зберігають у ресторані підприємців, котрі теж долучилися до ініціативи. Саме тут всі і сходяться. Раз на два тижні у неділю. Раніше робили це щотижня, але тепер люди почали все менше жертвувати, тому не завжди вистачає грошей закупити необхідні продукти. На столах уже порозкладані упаковки з крупами, макаронами, горохом, цукром, багато хліба, пляшки з олією, консерви, пачки чаю, лотки з яйцями… З комірчини виносять мішки з цибулею, буряком, картоплею, капустою і морквою. Далі усе це фасують по пакетах. Нині мають сформувати пів сотні продуктових наборів і розвезти по людях. Волонтери працюють злагоджено, як мурашки. Кожен уже добре знає, що має робити. Взяти пакет, покласти морквини, буряк, картоплю, капусту, цибулю. Зав’язати пакет. Взяти інший – і знову те саме по колу.

Під час карантину багато старших людей просто боялися вийти в магазин, доходило до того, що вже й не мали що їсти. А скільки серед них з особливими потребами, геть самотніх і забутих світом! 11-річна Андріана разом із татом прийшли сюди вперше. Дівчинка каже, що захотіла робити приємне іншим людям. Вона відповідальна за пакети, кожен відділяє від загальної купи і подає волонтерам, а це неабияка допомога. Юля Грицьків приїхала аж з Коломиї. Вона ще жодної акції не пропустила. «Я просто розумію, що тим всім стареньким треба допомогти, – каже дівчина. – І хтось це має робити. Чому не я?».

Як буває у житті

Проєкт «БаДі» почався зі звичайного ентузіазму зробити щось хороше. Франківський підприємець Руслан Павлов разом із друзями Миколою Броніцьким та Андрієм Балагурою вже давно займалися благодійністю, зареєстрували свій благодійний фонд, бо добро має велику силу, коли до нього долучаються інші. Спершу допомагали самотнім дідусям-бабусям у своєму мікрорайоні. Коли почався карантин, звернулися до соцслужби і волонтерських організацій, аби дали контакти і адреси людей похилого віку, котрим на той період стало особливо скрутно. Багато старших людей просто боялися вийти в магазин, доходило до того, що вже й не мали що їсти. А скільки серед них з особливими потребами, геть самотніх і забутих світом! Дехто просто виповзав до волонтерів, бо не має ніг і вдома нікого поруч. Декого треба було відвезти на діаліз. «Я почав міркувати, як би цю допомогу можна було б зробити більш масштабно, – розповідає Руслан. – Так народився благодійний проєкт «БаДі», назва розшифровується як бабусі і дідусі. Вони найбільш незахищені. Гроші ми давали свої і ще й збирали звідусіль, усі охоче відгукувалися. Люди хочуть помагати іншим людям. Тепер така ж ініціатива є не лише у Франківську, але й у Калуші, Коломиї, Чернівцях, Чорткові, Рахові». Уже під час перших обдзвонів старенькі встидалися говорити про свої потреби. Волонтер добре пам’ятає одного дідуся, котрий сказав, аби купили тільки кілька

кілограмів картоплі і пачку рису, він запевняв, що на тому зможе протягнути майже місяць. Аж потім волонтери самі сформували список найнеобхіднішого, що пригодиться кожному. Один волонтерський заїзд до сотні старших людей обходиться приблизно в 30 тисяч гривень – саме стільки потрібно, аби купити всі необхідні продукти, серед яких приблизно 550 кг овочів. Іноді до пакетів додають і ліки – якщо комусь дуже треба. Руслан каже, що для нього це певна соціальна відповідальність: якщо є можливість, то чому б не допомагати. Тим паче, коли ця справа ще й приносить задоволення. А ще глибокі усвідомлення: «Я бачу, як буває в житті. Старість часто стає для багатьох справжнім випробуванням. У кожного своя особлива історія. Здебільшого не дуже щаслива. Ми ж не просто віддаємо пакунок і йдемо собі геть. Ми балакаємо про все на світі. А з деким треба просто помовчати. І часто саме така увага для самотніх пенсіонерів є значно ціннішою. Бо їм дуже складно психологічно. Хтось запрошує до хати, хоче пригостити чаєм і показати фотоальбом, але ми не заходимо, бо все ж таки пандемія». До речі, Руслан зараз здобуває другу освіту – навчається на психолога. Через цікавість. Каже, що сучасна тотальна прив’язаність до гаджетів атрофує у людей таку цінну здатність до емпатії. Люди поступово перестають відчувати одне одного, притуплюється співпереживання. Найдужче це помітно серед молоді. Вони стають якимись емоційно холодними. МІСТО | 97

ПРОЄКТИ

| ВОЛОНТЕРИ Наша перша зупинка на вулиці Довженка. Тут мешкає пані Антоніна. Телефонуємо – не бере слухавки. Підіймаємося на другий поверх, довго дзвонимо, але двері не відчиняють. «Вона дуже старенька, напевно, не чує… Бо ж точно вдома. Минулого разу була така сама ситуація», – каже Руслан. «Вона, видно, не надягнула слуховий апарат, – говорить сусідка, котра якраз підіймається нагору. – Але ви ще гляньте на вулиці! Вона часто виходить у двір погуляти». Виходимо з під’їзду, розпитуємо про пані Антоніну жіночок, які гомонять на лавці. «Та ж ондечки вона! У себе на балконі!» – показують вони. Й справді, бабуся там, замріяно милується небом. Махаємо їй і знову підіймаємося до квартири. «Добрий день! Ми вам продукти привезли!» – «Заходьте… Дякую вам, діти… Ви дзвонили, а я ж на балконі, геть нічого не чую». – «У вас як справи? Все добре?» – «Як коли… Часом не можу вийти, бо нога болить і з серцем погано… Але що вже вдіяти? Якось мусимо доживати».

«Якось мусимо доживати»

Прощаємося з бабусею і їдемо далі. Волонтери розповідають, що їм трапляються різні старенькі: одні на радощах починають розповідати історію всього свого життя, тішаться неймовірно, але таких обмаль. Більшість все-таки скаржаться і бідкаються, що вже нічого доброго їх не чекає, як правило, такі дуже хворі. Декотрі просто забирають пакет, дякують – і на тому все, дехто взагалі дверей не відчиняє, бо карантин, у таких випадках лишають продукти на порозі, а людина собі потім забирає. Одного разу якась бабуся заздалегідь приліпила записку на двері: «Дякую вам!».

Коли всі пакети вже поскладані, волонтери діляться між собою адресами потребуючих і кожен вирушає у свій бік. Журналістка їде разом з Русланом і Юлею. Маємо десяток адрес. Дорогою волонтери розповідають про подружжя стареньких, яке дуже запам’яталося. Коли вкотре зателефонували їм, аби попередити про візит, жінка, плачучи, сказала, що чоловік помер. Обоє все життя прожили душа в душу, кохали одне одного до нестями. А тепер вона лишилася сама на всьому світі. Ні дітей, ні родичів.

Є один цікавий дідусь, котрий майже не ходить, але виготовляє дуже красиві моделі дерев’яних кораблів. З одним кораблем може вовтузитися аж рік. Іноді навіть умудряється продавати свої витвори Інша жінка, теж сама-самісінька, пірнула у творчість, пише прекрасні дитячі історії, і саме це хобі її ще тримає. «Ні, вона не вмирає з голоду, – каже волонтер, – але хоче простого людського спілкування». А ще є один цікавий дідусь, котрий майже не ходить, але виготовляє дуже красиві моделі дерев’яних кораблів. Дійсно філігранна робота. З одним кораблем може вовтузитися аж рік. І десь-колись навіть умудряється продавати свої унікальні витвори. 98 | МІСТО

Приходимо до наступної квартири. Знову довго дзвонимо. За дверима шурхіт. Відчиняє старенька жінка, дуже приємна на вигляд, не перестає усміхатися. Це пані Світлана. Вона майже не чує, з молодості носить слуховий апарат. Дуже рада волонтерам. Заплакала. Каже, що то від щастя мати гостей.

ПРОЄКТИ

Вона вже багато років живе сама. За 10 хвилин встигає розповісти всю свою біографію – ніби чекала нас і добре підготувалася. «… Ще коли я була дівкою, то мама мені часто казала, що я ніколи не віддамся, бо глуха. Так і сталося. Мама вже померла, тато теж… Я дуже любила тата, він був добрий, інтелігентний, вчителював, диригент… Я дуже хотіла стати вчителькою музики, але що з того… Слуховий апарат мені трохи помагає чути, але часто забивається, бо гній з вух тече. Але якось тримаюся, люди дивуються, як мені вдається завжди бути веселою. А я такою вродилася… Мені вже 81 рік, а вони питають, чи я маю хоча б 65. А я нікому не кажу, скільки мені насправді. Нащо комусь казати про свої роки?..». Поки їдемо далі, Руслан каже, що іноді люди їм розповідають такі сокровенні таємниці свого життя, що аж волосся дибки стає. Якось одна жіночка розчулилася і зізналася, що її син насправді – не рідний. Жінка колись давно працювала в пологовому і пожаліла немовлятко, в якого мама померла при пологах, – забрала собі. Син уже на пенсії, але жінка досі не наважилася розповісти правду. І дуже мордувалася від того. Наступна локація – будинок біля міського парку. Підіймаємося на четвертий поверх, а біля квартири – величезний могильний хрест. На ньому написане ім’я бабусі, якій ми привезли продуктовий пакет, – Антоніна Дмитрівна. Двері у помешкання прочинені. Стукаємо. Виходить старенька жінка з гарною, акуратною зачіскою. Це сестра Антоніни Дмитрівни – пані Наталя. Завтра похорон.

корми». І це тоді, коли по складах гнило жито. Слава Богу, що нам тоді нарадили тікати до Західної України, подейкували, що там набагато легше. І таки було легше».

| ВОЛОНТЕРИ

довго хворів. Відповідає його мама, каже, що син місяць тому помер. Вона лишилася сама, ледве зводить кінці з кінцями. Їдемо туди. Пані Галина уже чекає нас біля під’їзду. Худа, виснажена жінка, голова покрита чорною хустиною. У неї рак. Зараз і лікується, і працює – жити за щось треба. Допомоги нема звідки чекати. Багато років працювала медсестрою, але керівник попросив піти, коли дізнався, що Галина онкохвора. Тепер працює касиром. Але цього року торги ніякі, люди нічого не купують. Зараз планує влаштуватися продавати морозиво. Волонтери кажуть, що попитають, може, комусь треба доглядальниця. Пані Галина дуже втішилася: «Це було би чудово. Бо я ж не є настільки хвора, що аж би не змогла робити».

Іноді люди їм розповідають сокровенні таємниці свого життя. Якось одна жіночка розчулилася і зізналася, що її син насправді – не рідний. Син уже на пенсії, але вона досі не наважилася розповісти правду Ясно без слів Пані Наталя багато розповідає про нелегке життя всієї родини, до нас приєднуються ще дві сестри і брат. Видно, що усі вони дружно живуть між собою. Запрошують зайти до хати, але ми відмовляємося – мусимо поспішати, бо надворі вже вечоріє, а ще маємо кілька адрес. Прямуємо на вулицю Мазепи. Телефонуємо до пана Івана, чоловік

Того дня ми так і не потрапили ще до кількох стареньких – всі померли. Волонтери кажуть, такого ще не було. Наприкінці поїздки кожен здебільшого мовчав, думав про щось своє. Геть не хотілося балакати. Бо іноді все ясно і без слів. «Бачите, тому я дуже хочу, аби у таких поїздках до нас долучалася молодь, – нарешті порушує тишу Руслан. – Бо світ інстаграма зовсім інший, ніж реальне життя».

Жінка останні кілька років була «лежача». Сестри і брати приходили помагати, а їх немало: троє сестер і двоє братів. Пані Наталя розповідає, що колись їхня родина жила в Польщі і була заможною, але почалася операція «Вісла», їм сказали забиратися геть. Все мусили лишити і на фірі, запряженій коровою, поїхали в Україну. На Полтавщину. А там люди пухли з голоду. Батько помер. На мамі лишилося восьмеро голодних дітей. Антоніна, найстарша, мала 18 років. Двоє маленьких братиків не витримали – померли. Пані Наталя тоді якраз народилася, лежала в люльці, вся розпухла від голоду, бо мама молока не мала. «Мама прийшла до сільради просити їсти, бодай висівок, – ділиться пані Наталя. – А москалі тоді прогарчали: «Чим родила, тим і МІСТО | 99

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Почерк великого майстра Ольга Рега

Понищені, загублені і забуті… Випробування, що випали на долю творів українського сакрального мистецтва, годі й перерахувати. Запеклі бойові дії під час двох світових війн, пожежі, в яких шедевральні ікони безслідно зникали, а також цілеспрямоване переслідування з боку радянської влади. Втім, зруйнувати все комуністичному режиму не вдалося. Збереглися елементи головоломки – безіменні твори з втраченою історією, яка все ж відкривається із часом. Рано чи пізно виявляється, що це шедеври великого майстра, місце яким – у найкращих виставкових залах. риблизно так сталося і з іконою «Христос передає ключі апостолу Петрові», яка зберігається у запасниках Івано-Франківського краєзнавчого музею. Вона зображає момент з Євангелія від Матвія, де Ісус звертається до Петра: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Від Матвія 16:18-19). Це частина іконостаса, втім, інших елементів конструкції поки що відшукати не вдалося. Так само невідомо, звідки твір потрапив до фондів. 100 | МІСТО

«Ікону «Христос передає ключі апостолу Петрові» я вперше побачив у реставраційній майстерні Миколи Канюса в 1993 році, коли він робив першу консервацію творів зі збірки Івано-Франківського краєзнавчого музею, – пригадує завідувач відділу реставрації Івано-Франківського краєзнавчого музею, автор проєкту «Врятуймо скарби разом!» Валерій Твердохліб. – Після реставрації вона зберігалася у запасниках музею. Пізніше, перед виставкою у 2000-х роках, я провів консерваційні заходи, проте серйозних досліджень ніхто не робив». Тривалий час працівники музею здогадувалися хіба про дату написання ікони – кінець XIX століття, а от імені художника, який створив реліквію, не знали.

ПРОЄКТИ

«Відкриття, чия це робота, належить архітектору Андрію Савчуку. Коли він прийшов до музею на одну з виставок, то припустив, що це може бути твір Корнила Устияновича. Звідки він дізнався? Помітив схожість з іконостасом, який знаходиться в церкві Святого Архистратига Михаїла у селі Саджава Богородчанського району,– він авторства Устияновича», – розповідає Валерій Твердохліб. Згодом цей здогад підтвердила завідувачка відділу українського мистецтва XIX – початку XX століття Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Жеплинська: «Там немає підпису, але за авторським почерком ікону можна порівнювати хіба що із саджавським іконостасом. Зокрема, подібність

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

бачимо у трактуванні сюжету, передачі образів персонажів, у колориті, а це схиляє до думки про авторство Корнила Устияновича».

Тривалий час працівники музею здогадувалися хіба про дату написання ікони – кінець XIX століття, а от імені художника, який створив реліквію, не знали

МІСТО | 101

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Осягнути всю велич мистецької спадщини автора поки що важко – його сакральне малярство надто маловивчене, проте дослідники роблять перші кроки, щоб відкрити його для широкого загалу

«Ми дуже мало знаємо про церковне малярство Корнила Устияновича, воно потребує досліджень, – каже Оксана Жеплинська. – Є окремі публікації, але ми не маємо ще цілісної картини. Церкви з його іконами є на Івано-Франківщині, Львівщині, на Буковині, проте ці твори ще не достатньо описані у наукових статтях. А скільки реліквій перемальовані або взагалі спалені… Проте ікони саджавського іконостаса, які до сьогодні завдяки церковній громаді села збереглися неушкодженими, дають нам можливість нарешті глибше відкрити Устияновича як церковного маляра, пізнати краще його почерк». Корнило Устиянович, який мав академічну освіту, безперечно, орієнтувався на західноєвропейське мистецтво, але поєднував його із місцевими традиціями. Крім того, використовував у церковному малярстві теми з історії хрещення України-Русі, до прикладу, любив зображувати українських святих, таких як Володимир та Ольга. «Це академічне малярство, але сповнене піднесеного настрою. Устиянович наголошував на тому, що ікона має бути зрозуміла для простої людини, має будити у ній радісні відчуття, емоції, бажання молитися, вклякнувши перед образами святих. Його ікони відзначаються світлим колоритом, – аналізує Оксана Жеплинська. – А ще він трактував лики святих, надаючи їм типових рис свого сучасника. Лик Марії подібний до портрета сестри Устияновича, а лики Христа часто зображував з власними портретними рисами». Тим часом ікона «Христос передає ключі апостолу Петрові» зі збірки Івано-Франківського краєзнавчого музею досі залишається загадкою. Для якого храму створив її Корнило Устиянович? Де решта творів з того іконостаса, адже очевидно, що реліквія була частиною великої конструкції? Нічого схожого у колекції музею більше немає. Дослідники припускають, що святиня, перед тим як потрапити до фондів, могла належати одній із церков Івано-Франківщини, які були знищені у радянські часи. Проте якій саме? У Краєзнавчому музеї незабаром підготують виставку цього твору. Та шукатимуть інші реліквії, що можуть бути пов’язані з іконою «Христос передає ключі апостолу Петрові». Фахівці вірять, що ця історія матиме продовження. Адже почерк великого українського художника Корнила Устияновича можна впізнати без будь-яких додаткових представлень, тож рано чи пізно фрагменти пазла таки вдасться зібрати докупи.

орнило Устиянович – український маляр, письменник та публіцист XIX століття. Народився на Львівщині у 1839 році, освіту здобув у Віденській академії мистецтв. Фахівці називають його першим художником, який почав відроджувати національне мистецтво в Галичині, а от Устияновича як церковного маляра тільки починають відкривати світові, хоча у його доробку – іконостаси і настінні розписи у десятках церков. Осягнути всю велич мистецької спадщини автора поки що важко – його сакральне малярство надто маловивчене, проте дослідники роблять перші кроки, щоб відкрити його для широкого загалу. У грудні 2019 року у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького презентували масштабну виставку творів художника, на якій експонувалася й ікона з Івано-Франківського краєзнавчого музею. 102 | МІСТО

МІСТО | 103

• ВЕЛИКИЙ АСОРТИМЕНТ ПИВА ВІД ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТА МІСЦЕВИХ БРОВАРЕНЬ • ЗАКУСКИ ДО ПИВА • ПЕРЕГЛЯД СПОРТИВНИХ ПОДІЙ НА ВЕЛИКОМУ ЕКРАНІ • КАРАОКЕ

м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 10а тел.: (0342) 72 50 51, (050) 391 22 40 104 | МІСТО

МІСТО | 105

Замовте свою картку постійного клієнта

на 22% знижки за телефоном: (066) 784 64 04

ДОСТАВКА БЕЗКОШТОВНА ikra.if 106 | МІСТО

ikra.if

м. Івано-Франківськ, вул. Вагилевича, 8 тел.: (0342) 53 90 18; (066) 784 64 04 www.ikra.if.ua

Немає мінімальної суми замовлення

На фото: Вікторія Белей Фото: Дмитро Садовий

вул. Галицька, 25, ТЦ «Яблуко» (0342) 75 20 12, (067) 344 67 13 Фортечний провулок галерея «Бастіон» (0342) 75 23 30, (050) 581 44 23 МІСТО | 107

БІЗНЕС

| РЕЗУЛЬТАТИ

«Ґудвеллі Україна»: Змінюємо життя на краще разом з громадами Карантин соціальній відповідальності не завада. Компанія «Ґудвеллі Україна», яка традиційно багато уваги приділяє підтримці місцевих громад, продовжує реалізовувати проєкти, спрямовані на покращення якості життя людей. Цьогоріч попри складну соціально-економічну й епідеміологічну ситуацію в Україні загальний бюджет соціального фонду компанії склав понад 2,5 млн. гривень. Зважаючи на нові реалії, розподіл коштів, який відбувся наприкінці липня, провели в дещо зміненому форматі – дистанційно.

«Цього року два транші було об’єднано в один, – зауважила директор з питань розвитку компанії та комунікацій Любов Богачевська-Єнсен. – Завдяки цьому ми зможемо ефективніше використати кошти на благо громади і реалізувати масштабніші спільні проєкти разом з активом сіл і місцевою владою». Кожен член журі, до якого входили представники районної, місцевої влади, громад та працівники компанії, отримав матеріали з усіма поданими заявками та звіт за реалізовані проєкти 2019 року. Кількість коштів, які виділялися на той чи інший проєкт, розраховувалась на основі середнього значення оцінок усіх членів комісії з врахуванням таких критеріїв, як наявність ферми на території села, кількість землі, яку орендує компанія, актуальність проєкту та його 108 | МІСТО

вплив на добробут громади, залучення співфінансування, а також результатів онлайн-голосування. «Цього року ми отримали від громад велику кількість заявок на кошти із соціального фонду. Було багато важливих і корисних спільних проєктів, і ми, безумовно, прагнемо втілити якомога більше ідей, – розповідає Христина Бринда, яка уже не перший рік залучена до роботи соціального фонду. – Тому комісія у Калуському районі прийняла рішення зменшити суму коштів на підтримку доріг на 213 000 грн і додати ці кошти на реалізацію спільних проєктів. Кошти з соціального фонду скерували на найнагальніші потреби мешканців Калуського та Галицького районів у різних сферах: медицини, освіти, культури та благоустрою.

БІЗНЕС

| РЕЗУЛЬТАТИ

У «Ґудвеллі Україна» задоволені результатами такої роботи, адже з кожним роком діяльності соціального фонду активність громадян та кількість проєктів збільшується. «Люди переконалися, що самі можуть стати ініціаторами змін у власному селі, ми – їхній надійний партнер», - зазначають у компанії.

Окрім всебічної підтримки громад, компанія «Ґудвеллі Україна» приділяє особливу увагу розвитку цифрової сфери у селах, тому вирішила провести новий конкурс ґрантів. «Минулого року ми мали успішний досвід у проведенні конкурсу ґрантів, тому вирішили провести новий, – розповідає Любов Богачевська-Єнсен. – Зрозуміло, що наш стиль життя нескоро повернеться у звичне русло. Потрібно пристосуватися до так званої діджиталізації, тобто перейти в онлайн».

товлені зі звичайних європалетів, і мангали для смаження м’яса на березі мальовничого Дністра стали чудовим подарунком від компанії для місцевих мешканців та своєрідним громадським простором для цивілізованого відпочинку. Зупинятися на цих досягненнях у компанії «Ґудвеллі Україна» не планують. Тут готові підтримувати цікаві та корисні ініціативи громад й надалі.

Це актуальна проблема для навчальних закладів населених пунктів, де компанія веде свою діяльність. І саме тут стане в нагоді призовий фонд нового конкурсу, який складається з 100 ноутбуків Lenovo з ліцензійним програмним забезпеченням Windows 10 та Office 365 на базі процесора I5. На думку компанії, така підтримка буде більш відчутною при організації відповідних місць на зразок комп’ютерних класів, інтернет-просторів, кафе та подібних закладів. Не завжди для реалізації проєктів потрібна значна фінансова підтримка компанії. Іноді, щоб зробити життя трохи кращим, достатньо креативної ідеї, бажання та умілих рук. Яскравим прикладом такого недорогого, але дуже хорошого проєкту стало облаштування куточка для відпочинку в с. Лука на Городенківщині. Комфортні лавки та столи, виго-

Калуський район, село Копанки, вул. Лісова, 1 «Goodvalley Ukraine» Калуш, A/C 81, Івано-Франківська обл. 77300, UA Україна e-mail: ukraine@goodvalley.com тел.: (0472) 6 24 15 МІСТО | 109

м. Івано-Франківськ, вул. Любачівського, 29, тел.: (050) 760 73 84 110 | МІСТО

/dimdekoru

для піцерій • кафе • ресторанів

ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК В УКРАЇНІ

м. Івано-Франківськ, вул. Довга, 20б e-mail: europroftech@ukr.net ggmgastro.com europroftech.net МІСТО | 111

112 | МІСТО

МІСТО | 113

114 | МІСТО

МІСТО | 115

СПОРТ

| СПРАВА ЖИТТЯ

Завжди молода Роман Стельмах

Чи можна втримувати свою фізичну форму впродовж десятиліть? Танцювати, займатися аеробікою та бігати навіть у поважному віці? Виявляється, не лише можна, а й треба! Уже легендарна викладачка ІваноФранківського коледжу фізичного виховання Ліана Таран переконує: справа не в тілі, а в голові. Саме ці знання вона передала уже кільком поколінням своїх вихованців. Про справу життя, спортивну родину та закоханість у гімнастику пані Ліана розповіла журналу «МІСТО». 116 | МІСТО

СПОРТ

Тільки гімнастика!

З пані Ліаною я спілкувався телефоном. У слухавку почув приємний та життєрадісний голос: «А я чекала вашого дзвінка!» Бо ж про інтерв’ю домовлялися напередодні. Розмову почали з розповіді Ліани Таран про себе. Вона є майстром спорту України і викладає гімнастику та спортивні танці в Коледжі фізичного виховання уже 48 років. «Не багато і не мало, – жартує пані Ліана. – І стаж солідний, і вік солідний». Взагалі, під час інтерв’ю спортсменка багато жартувала, насамперед над собою. «Я відчуваю себе молодою, аж поки не подивлюся у дзеркало», – каже вона.

| СПРАВА ЖИТТЯ

Після закінчення школи пані Ліана твердо вирішила пов’язати своє життя зі спортом. Вона вступила до Львівського інституту фізичної культури і продовжила займатися художньою гімнастикою. «Я не бачила себе в іншій професії. Тільки це!» – категорична спортсменка. По завершенні навчання пані Ліана залишилася працювати у виші. Там же тоді й зустріла своє єдине кохання – Ігоря Тарана. «Свого чоловіка я вивчила», – сміється вона. Але це дійсно так, адже він був її студентом, на три роки молодшим. Свого часу Ігор Таран навіть став рекордсменом України з плавання. Узагалі сім’я у пані Ліани цілком спортивна. «У мене вже навіть внуки спортсмени!» – каже жінка.

У Ліани Таран дві доньки. Старша, Юлія Беляк, Найголовніше – не переїда– майстер спорту з гімнастики, молодша, Лія Васисвого часу професійно займалася спортивними ти. Аби людина добре працю- лів, танцями. вала, аби в неї був світлий «А зараз всі жінки нашої родини займаються аерозум, їй не можна їсти надто робікою», – додає пані Ліана. багато. Бо це надмірне наванФізична форма – назавжди таження Та дитинство цієї життєрадісної та енергійної жінки було складним. Вона народилася в розпал Другої світової війни. Батько загинув на фронті, тож їх разом із сестрою виховував вітчим. У важкі повоєнні роки батьки думали, як прогодувати дітей, а про спорт чи інші дитячі захоплення не було й мови.

«Усе своє життя я старалася тримати вагу. Люди страшенно дивуються, коли чують це. А я як була 47 кг завважки, так і є. Це дуже важливо для здоров’я, але не всі це розуміють, на жаль», – каже Ліана Таран. І скромно зізнається: секрет такої форми полягає у буденних речах.

Та це не завадило Ліані закохатися спершу у танці, а трохи згодом – в художню гімнастику. В житті тоді ще зовсім юної дівчинки усе змінило знайомство з однією людиною.

«Я завжди цитую мудреців: своїми ж зубами ми копаємо собі могилу». Найголовніше – не переїдати. Аби людина добре працювала, аби в неї був світлий розум, їй не можна їсти надто багато. Бо це надмірне навантаження», – каже жінка.

«Ми жили тоді в Тернополі, і приїхала до нас тренерка. Вона відкрила секцію художньої гімнастики. Прийшла до нас до школи і розповіла, як красиво це виглядає під музику. Я захопилася, прийшла до неї і стала «художницею», – згадує Ліана Таран.

«Вчасно лягати спати, бо відпочинок – це дуже важливо. Якщо людина не відпочиває правильно,

Та, окрім здорового харчування, потрібен і режим дня. Ліана Таран переконує: важливо дбати про свій біоритм, не ламати його.

МІСТО | 117

СПОРТ

| СПРАВА ЖИТТЯ

то в неї і на роботі не так, і в житті не так, і настрій псується. А ми ж усі на нервах. Зловживати не можна – не без того, аби десь-колись випити склянку вина. Найголовніше – залишатися людиною. Щоб ваша голова завжди переважала над бажанням», – каже пані Ліана. Її день, розповідає спортсменка, обов’язково починається з філіжанки кави. Далі – невеличка зарядка.

Хочеш бути розумним – бігай, хочеш бути красивим – бігай, хочеш бути здоровим – бігай. Не кожен може займатися гімнастикою. Але бігати може кожен «Кажуть, треба працювати до поту. Ні! Якщо у вас день важкий, то краще зберегти сили. А якщо день легенький – то можна зробити і пробіжку. От ми з чоловіком під час карантину щодня на озері, купаємося. А ще я двічі на тиждень проводжу заняття для жінок на стадіоні 23-ї школи. Незважаючи на те, що коронавірус. Бо я знаю, що віруси не тільки в повітрі, вони ще й в голові. Що більше людина про те думає, що більше вона боїться, то скоріше може захворіти. Треба завжди собі казати: я здорова, в мене міцний імунітет і хвороби – це не про мене!» – каже Ліана Таран. І додає: і про карантинні норми забувати не треба. «Кажуть не ходити, де багато людей, – не ходіть туди! Це правильно, таких правил треба дотриму-

118 | МІСТО

ватися. Але це не означає, що не треба займатися фізичними вправами. Я йду на стадіон, де здорові жінки. До мене хворі не прийдуть. Зараз таких 1214. Лікарі теж ходять – допомагають пропагувати фізичні вправи. Це треба любити і розуміти, що спорт необхідний для хорошого життя», – переконує спортсменка. А ще Ліана Таран продовжує бігати. «Як кажуть люди: хочеш бути розумним – бігай, хочеш бути красивим – бігай, хочеш бути здоровим – бігай. Не кожен може займатися гімнастикою. Але бігати може кожен», – каже вона. І без проблем може пробігти 3 км. Пані Ліана впевнена: вікові стереотипи чи то думки на кшталт «я не для спорту» – це дурниці. Все в людини в голові.

СПОРТ

| СПРАВА ЖИТТЯ

«Не обов’язково займатися спортом. Спорт – це великі досягнення. А фізкультура – це для життя! Щоб тобі було приємно жити. А коли все болить, то жити неприємно», – каже вона. Фізичними вправами Ліана Таран займається безперервно впродовж всього року. Робить вона усі можливі вправи і ніколи не дає собі слабинки, бо знає ціну своєї форми і як важко її повертати. «Я ж приходжу у вересні на роботу, а студенти просять мене показати, як виконувати вправи. А я що буду лише розповідати? Звісно ж, програму «на майстра» я не роблю. Але те, що потрібно студентам, абсолютно все демонструю», – розповідає спортсменка.

Виховання поколінь

«Коли доньки були ще зовсім маленькі, ми всією сім’єю бігали навколо озера. Не можу сказати, що старша донечка з любов’ю бігала – вона не хотіла. А я була строга мама, знала, що потім вона мене і обіймати, і цілувати буде, і дякувати. Так, як вона зараз дякує. Знаєте, дехто каже, що от будить свою дочку, заставляє бігати, а вона потім ображається. А я кажу: змушуйте. Вона вас пробачить і потім буде вдячною за все», – розповідає пані Ліана про виховання власних дітей. Та працювала вона над розвитком не лише власних чад. За майже 50 років педагогічного стажу Ліана Таран виховала цілі покоління спортсменів. «Діти моїх учнів уже завершили навчання, скоро вже, мабуть, і внуки прийдуть, – сміється вона. – Минулого року мій учень привів до мене свого сина. А я його не впізнала. А він же ж в мене старостою був!» На питання, що найбільше їй подобається в роботі з молоддю, вона відповідає просто: все! «Вони мене ніколи не дратують. Може, в мене підхід такий, я дуже доброзичлива. Але вони дуже люблять, коли я розповідаю про спорт. Знаєте, порожні лекції нікому не цікаві. А якщо людина відкриває душу, розповідає цікаві моменти зі свого спортивного життя – у студентів одразу оченята горять, всі слухають. А потім я кажу: пишіть. І вони тихенько пишуть», – зі сміхом розповідає пані Ліана. Каже, поганих студентів у неї немає. Трійки отримують всі, хто

ходить на заняття. Четвірки – ті, хто хоч чогось навчився. А п’ятірки мають ті, хто не лише навчився, але й наполегливо працює над собою, аби досягти результату. Свого часу Ліана Таран була в збірній України з художньої гімнастики. Та між кар’єрою та розвитком наступних поколінь жінка обрала останнє. «Найбільше я пишаюся тим, що моя тренерка у Львові Любов Термоз прищепила мені любов до спорту. Це була дуже хороша наставниця. Вона була дуже доброю і навчила всіх нас любити свою професію і ставитися з повагою до своїх учнів», – каже пані Ліана.

P.S. Наприкінці нашої розмови Ліана Таран зізналася, що нічого б не змінила у своєму житті. Бо є неймовірно щасливою. Їй – 77 років. Та це ще не привід відмовитися від насичених та яскравих моментів щодня. Відмовитися від улюбленої справи.

Діти її учнів уже завершили навчання, скоро вже, мабуть, і внуки прийдуть Окрім гімнастики, пані Ліана часто танцює. А улюбленим танцем у неї, як не парадоксально, є вальс – що не надто прийнято в спортивних танцюристок. «Хоч і кажуть, що вальс застарів, – насправді ні! Він ніколи не застаріє. Це вічний танець для двох», – підсумовує вона. І додає, що завжди залюбки танцює його з чоловіком. «Я вже все реалізувала. Все зроблено, хіба що молодшого внука треба в спорті трішки підтягнути», – жартує вона. А в цей час хлопчик перебиває нашу розмову і каже бабусі: «Ти ж іще одружити мене маєш!» «Все зроблено. І в житті, якби його почати спочатку, я б нічого не міняла. Я дуже щаслива людина», – завершує Ліана Таран. МІСТО | 119

Детейлінг-центр

«Tuning Laws» Для тих, хто готовий виділятися на дорозі Стандартні серійні авто влаштовують не всіх. Навіть якщо машина дорога, все одно хочеться бути оригінальним та стильним, вирізнятися серед інших. Де знайти майстрів та куди звернутися для втілення сміливих ідей? Звичайно, до професіоналів з «Tuning Laws». Тут готові до експериментів та допоможуть реалізувати найсміливіші проєкти з автомобілем, мотоциклом, скутером чи навіть … холодильником. ЧОМУ «TUNING LAWS»? • Якісне виконання робіт • Висока естетика • Оперативність • Оптимальне співвідношення ціни та якості • Гнучкість та клієнтоорієнтованість

фото: Володимир Мисик 120 | МІСТО

Наша Команда: Олександр Дуляновський та Микола Семеген

Наші послуги:

Хімчистка – найпопулярніша опція серед автолюбителів. Через 24 години ви не впізнаєте салон вашого авто. Завдяки використанню якісних пензликів та хімії від провідних виробників вдається почистити автомобіль «від» і «до», усунути найскладніші забруднення та позбутися неприємних запахів. У результаті інтер’єр вашого авто виглядатиме як новий. Полірування кузова та інших елементів подарує друге життя вашому автомобілю, його блиск буде затримувати погляди перехожих та створить відчуття нової автівки. Поклейка вінілової плівки – чудовий спосіб втілити будь-які фантазії щодо зовнішнього вигляду вашого авто, незалежно від складності малюнка та різноманітності кольорової гами. Після такої процедури ви знову закохаєтеся у свого залізного коня. Поклейка антигравійної плівки на довгі роки збереже ваше авто від зовнішніх пошкоджень та небажаних сколів лакофарбового покриття. Захист кузова – ця послуга може знадобитися як абсолютно новому автомобілю, так і такому, який вже довго був в експлуатації, щоб надати йому більш свіжого вигляду. Поклейка броні на 4-5 років захистить ваше авто від подряпин та незначних пошкоджень. Керамічне покриття – нове слово в захисті кузова. Нанесення 4-5 шарів покриття додає не лише глибини кольору та блиску, а й захищає кузов від небажаного впливу.

Наша місія:

Антихром

Створити в Івано-Франківську такий детейлінг-центр, куди молоді люди зможуть відвезти своє авто, як до надійного друга.

м. Івано-Франківськ, вул. Південний Бульвар, 42, тел.: (097) 006 00 39

/tuninglaws

/Tuning Laws МІСТО | 121

вул. Гната Хоткевича НАПОВНЕННЯ:

√ двокамерні енергозберігаючі пакети √ п’ятикамерні металопластикові вікна √ утеплення пінопластом 10 см. √ перила з нержавіючої сталі зі склом √ алюмінієві вікна для комерційних приміщень √ броньовані вогнетривкі двері українського виробництва √ перила з нержавіючої сталі √ гранітні сходи √ під’їзди нового зразка √ підземний паркінг √ відеоспостереження та цілодобова охорона

ТЕ, ПРО ЩО КОЛИСЬ МОЖНА БУЛО ТІЛЬКИ МРІЯТИ, СЬОГОДНІ ПРОПОНУЄ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК WHITE HOUSE. WHITE HOUSE – сучасний житловий будинок, що розташований на вул. Гната Хоткевича. Комплекс передбачає інноваційні технології, мультифункціональність та сучасний оригінальний дизайн. Перший та другий поверхи призначені для комерційних приміщень загальною площею 8 500 м². На першому поверсі буде передбачено великий магазин від відомої мережі. Комплекс характеризується зручним розташуванням, вигідним транспортним сполученням та розвинутою інфраструктурою. WHITE HOUSE стане справжнім втіленням ідеї щасливого життя та комфортного функціонування для своїх мешканців.

122 | МІСТО

МАКСИМАЛЬНИЙ КОМФОРТ, ЯКІСТЬ, ЗРУЧНІСТЬ, НАДІЙНІСТЬ ТА МІЦНІСТЬ – ЦЕ ТЕ, ЧИМ ПОСЛУГОВУЄТЬСЯ КОМАНДА КОМПАНІЇ, СТВОРЮЮЧИ СУЧАСНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК З РОЗВИНЕНОЮ ІНФРАСТРУКТУРОЮ ДЛЯ МАКСИМАЛЬНОГО КОМФОРТУ Й ЗАТИШКУ СВОЇХ МЕШКАНЦІВ.

МІСТО | 123

Олександр Богачов: Моя ціль – зробити Івано-Франківськ успішним, багатим, відкритим, креативним, інвестиційно привабливим. Містом, де хочеться жити і куди хочеться повертатись. 124 | МІСТО