МІСТО 29

МІСТО | 1

ГАРЯЧІ КОЛЕКЦІЇ ОСЕНІ wear/shoes/accessories

ТРЦ «ВЕЛЕС» м. Івано-Франківськ, вул. Вовчинецька, 225 а www.veles.in.ua /@veles.in.ua /veles.trc 52 | МІСТО 2 | МІСТО

На ній: куртка «RUBIN», спортивна білизна «DESIGNED FOR FITNESS». На ньому: куртка «STAFF», взуття «STANDARD», бейсболка «TRUE STYLE».

МІСТО | 3

+380 730 733 133; +380 672 990 708 +48 605 824 918 mgroupdev@gmail.com www.mgroup.world Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

«CAPITAL TOWERS» м. Жешув

ПОЛЬЩА «LINE HOUSE» м. Жешув

4 000 м² комерційної нерухомості, 63 000 м² житла, 1 300 паркомісць

4 | МІСТО

Проєкт «Line House» – це житловий комплекс із підземним паркінгом, розташований у спокійному та мальовничому куточку міста – районі вулиці Кароліни Богуславьоней. «Line House» запланований поряд із зеленою зоною, має хороше сполучення з центром Жешува та швидкий доступ до автомагістралі.

МІЖНАРОДНА КОМПАНІЯ «M GROUP DEVELOPMENT» Жешув • Краків • Катовіце • Познань • Варшава • Закопане • Івано-Франківськ • Житомир • Рівне • Яремче • Київ • Вінниця • Львів

КОТЕДЖНЕ МІСТЕЧКО «КИЇВ» м. Київ

УКРАЇНА АПАРТ-ГОТЕЛЬ «ЯРЕМЧЕ» м. Яремче

«DREAM TOWN» м. Івано-Франківськ

«ПРЕЗИДЕНТ ХОЛ» м. Житомир

310 000 м² комерційної нерухомості, 820 000 м² житла, 16 000 паркомісць

МІСТО | 5

ПОЛІТИКА

| ДУМКИ СЕРПНЯ

Івано-Франківськ

Суспільно-політичний журнал Засновник: Редюк Віталій Миколайович

Головний редактор: Тетяна Соболик тел.: (095) 821 56 08 е-mail: editor@mi100.info Журналісти: Наталя Мостова Богдан Скаврон Наталя Джулай Вікторія Пасайлюк Людмила Оленюк Наталя Сербин

«Це дуже важливо – передавати майбутньому поколінню лемків нашу справу. Все це може зникнути, бо ми відходимо, як відходить кожне покоління. Щораз менше залишається пам’яті про нашу втрачену, але ніколи не забуту батьківську землю, про культуру, традиції і особливості. Саме тому ми зустрічаємося з молоддю – задля збереження спадщини», – Андрій Хомик, голова Фундації дослідження Лемківщини у США, про зникнення традицій, 01.08.2019 р.

Спорт – Роман Стельмах Провокація – Марта Баранецька

Літредактор – Мар’яна Бодак Дизайн та верстка: Олександра Афанасьєва

Реклама: (066) 389 93 19 Свідоцтво про державну реєстрацію: ІФ№263Р від 31. 10. 2016 Друк: Друкарня «Wolf»: м. Львів, вул. Городоцька, 4/17 тел.: (0342) 290 10 12

«Денис Шмигаль – дуже потужний менеджер. Я чесно заздрю Івано-Франківщині. Обирати голів обласних державних адміністрацій для нас важко в цілому по Україні, бо немає кадрів. А якщо кадри є, то немає грошей на них. Людей, які справді хочуть зробити щось хороше для України за наш невеликий термін, таких політичних волонтерів справді небагато. І це – один з таких людей», – Володимир Зеленський, президент України, про нового голову Івано-Франківської ОДА, 02.08.2019 р.

Загальний наклад: 10 000 примірників матеріали, позначені цим символом, друкуються на правах реклами. Погляди авторів не завжди збігаються із позицією редакції. Передрук матеріалів допускається за погодженням з редакцією. За достовірність реклами несе відповідальність рекламодавець. Юридичний супровід – юридична компанія «MORIS GROUP».

2019, №29 6 | МІСТО

«Івано-Франківськ мені подобається – невеличкий, є парк, мало людей. Коли мені показали вашу найлюднішу місцину – Стометрівку, я розсміялася: хіба це можна назвати людним місцем? Ви просто не бували в Південній Кореї. Там кожен сантиметр зайнятий. У міському парку зеленої трави навіть не видно – все затуляють тисячі людей», – Хіджонг Квон, корейська мандрівниця, про враження від Івано-Франківська, 03.08.2019 р.

ПОЛІТИКА

| ДУМКИ СЕРПНЯ

відчувається кожного року в цей період. Попри це, підрядникам кошти намагаються не боргувати і розрахунки здійснюють протягом тижня. А таке не можна вважати боргом», – Роман Галіпчак, начальник управління капітального будівництва Івано-Франківської міської ради, про борги підрядникам через новий міст на Пасічну, 19.08.2019 р.

«Щодо причетності працівника органів прокуратури Івано-Франківської області до нічного конфлікту на АЗС. Наразі призначено службову перевірку, а також створили комісію на чолі із заступником прокурора. Якщо буде виявлено правопорушення прокурорської етики, будемо ініціювати, щоб комісія надала згоду на надання дисциплінарної відповідальності», – Олександр Стратюк, експрокурор Івано-Франківської області, про нічний конфлікт із п’яним прокурором, 07.08.2019 р.

«Ідея виставки полягає в тому, що жінка нікому нічого не винна і не повинна. Вона не повинна мати якісь навіяні суспільством рамки чи параметри, не має відповідати ніяким вигаданим критеріям. І в мене виникли думка зобразити жінку у її внутрішньому прояві, комфортному для неї. Жінки зараз часто женуться не за тим, роблячи себе нещасливими. Я захотіла зібрати жінок, на яких через фігуру тисне суспільство, і почати з ними працювати. Ми запросили психологів, стилістів та інших фахівців. А в кінці була фотозйомка», – Мар’яна Сурмачевська, фотохудожниця, про виставку «Безмежна» і вигадані рамки, 09.08.2019 р.

«Карпатський регіон може стати потужним інвестиційним хабом, де і туризм, й інші сфери бізнесу можуть отримати сильний поштовх для розвитку. Але програму розвитку Карпатського регіону потрібно прийняти для того, щоб вона реально діяла, а не лежала десь на полиці чи в столі. Потрібно справді розвивати регіон. Бізнес зараз не хоче заходити в Карпати, бо там треба платити додаткові податки – гірські. Цього робити ніхто не хоче, люди просто реєструються десь в інших регіонах. І це проблема», – В’ячеслав Негода, перший заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України, про проблеми карпатських громад, 20.08.2019 р.

«Війна змусила ці родини зі Сходу покинути рідний дім. Але ми дивимося на ці світлини і бачимо усмішки людей, бачимо, що вони щасливі – як старші, так і діти. Адже вони між нами знайшли любов, співчуття і допомогу. Ми з вами не відвернулися від їхнього нещастя і горя, а встали поруч із ними, адже чужого горя не буває», – Володимир Війтишин, архієпископ і митрополит Івано-Франківський, про горе і побут переселенців зі Сходу, 21.08.2019 р.

«З фінансуванням великих проблем немає, хоча брак коштів дещо відчувається. У нас цьогоріч є 146 об’єктів. Найдорожчі – новий міст на Пасічну, будівництво школи в Опришівцях, з’єднання Північного та Південного бульварів. Грошей не вистачає. Зараз літо, практично всі освітяни йдуть у відпустки, і їм треба дати гроші. Через це нестача коштів

МІСТО | 7

ВЛАДА

| ДЕПУТАТИ

Ціна нардепа Наталя Сербин

Виборчі кампанії – це запекла боротьба за владу. Більшість топових кандидатів готуються до виборів завчасно. Їхні обличчя з’являються на білбордах, у вечірніх телеефірах, на шпальтах газет. А іноді зовсім невідомі особи активно починають займатися громадською діяльністю, волонтерством, з’являються на світських заходах і «страшенно переймаються» проблемами людей. Ціль зрозуміла – здобути популярність, конвертувати її в політичний вибір, прийти до влади.

8 | МІСТО

ВЛАДА

учасна політика – це мікс громадської діяльності й типової політики та лобізм великого бізнесу. Шлях до влади в кожного свій – хтось йде до неї роками, а хтось за місяць виборчої кампанії отримує місце в парламенті. Інколи для успіху достатньо правильно обрати політичний бренд. Однак попри всі загальновідомі примхи політики бувають зовсім непередбачувані результати виборів, коли новоспечений кандидат розриває всі шаблони політтехнологів.

Маленьке місто великої політики

Івано-Франківськ – це округ, де роками ведеться азартна боротьба за владу як на всеукраїнському, так і на місцевому рівні. Виборчі кампанії – дорогі, на ринку закріпилися окремі бізнес-групи, які лобіюють своїх кандидатів та інвестують у виборчі кампанії великі ресурси. Цікаво, де на перший погляд прості пересічні люди (саме на бідності й простоті вони часто акцентують) знаходять мільйони на виборчі кампанії?

Івано-Франківськ – це округ, де роками ведеться азартна боротьба за владу як на всеукраїнському, так і на місцевому рівні На минулих парламентських виборах до Верховної Ради у 83-му округу балотувалося 11 кандидатів. Виборча кампанія не обійшлася без курйозів. Мабуть, найбільшою несподіванкою для франківців було те, що Олександр Шевченко зійшов з дистанції виборчого марафону. Він зробив невдалий фальстарт, застосувавши чорний піар. Відтак довелося нарде-

| ДЕПУТАТИ

пу передати естафету маловідомому кандидату від «Слуги народу». Зрештою на піку кампанії за голоси франківців боролися три кандидати: Савчук Оксана, секретар Івано-Франківської міської ради, чинна депутатка, Петечел Олексій, член виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, та Андрій Сторожук з команди «Зе». Всі кандидати активно проводили агітацію, але явною лідеркою політичних перегонів стала Савчук Оксана.

Мільйон за крісло нардепки

Свою виборчу кампанію свободівка розпочала задовго до парламентських виборів. Вся діяльність пані Оксани як секретаря, так і депутатки міської ради прицільно зводилася до політичного піару, спрямованого на майбутні парламентські вибори. У виборчій кампанії домінував муніципальний ресурс, віп-агітатором кандидатки був сам міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків і вся команда партії ВО «Свобода». Неозброєним оком можна було помітити, що виборча кампанія є дуже дорогою: багато зовнішньої реклами, часта присутність у медіа, масова вулична агітація. Савчук Оксана була усюди: на вітринах магазинів, бордах і навіть на причепах автомобілів. Звідки в секретаря міської ради такі ресурси, хто дав гроші на виборчу кампанію?! Невже знайшлися спонсори?! Аби дізнатися про фінансування кандидатів, достатньо зайти на сайт Центральної виборчої комісії і проаналізувати їхні звіти.

Інформація є відкритою і публічною. На жаль, виборці зрідка читають фінансові звіти своїх кандидатів, хоч це перший крок до того, щоб зрозуміти, хто стоїть за цією людиною, хто її фінансує і чиї реально інтереси вона буде представляти.

Загалом на рахунок нинішньої нардепки надійшло 1 032 076,21 грн. Серед головних спонсорів однопартійці, депутати міської ради, їхні родичі, і навіть сам чоловік кандидатки не пожалів дружині грошей на кампанію.

Основні статті витрат Савчук Оксани (загальний фонд кампанії 1 032 076,21 грн) ЗМІ ...............................................................................................

659 056,95

Зовнішня реклама (білборди, сітілайти)............................... 58 600,00 Оренда обладнання та технічних засобів для ведення передвиборчої агітації ............................................................

91 000,00

Інші витрати на передвиборчу агітацію ..............................

80 456,00 МІСТО | 9

ВЛАДА

| ДЕПУТАТИ

Левову частку коштів пані Оксана витратила на політичну рекламу у ЗМІ – 659 056,95 грн, на оренду обладнання, друк і ведення агітації та дуже незначну суму заплатила за розміщення зовнішньої реклами – 58 600 грн, мова йде про білборди та сітілайти. Важко повірити, що така масштабна кампанія – і зовсім мізерні витрати, бо будь-яка рекламна агенція за розміщення політичної реклами на бордах в середньому бере від 5000-8000 грн. Реклама кандидатки була по всьому місту. Виходячи із зазначеної суми, навіть за найнижчими розцінками максимально можливо розмістити приблизно лиш 10 бордів.

має приносити пані Савчук від діяльності у Верховній Раді. Побачимо, які будуть результати – працюватиме свободівка для громади міста чи обслуговуватиме інтереси своїх спонсорів.

У виборчій кампанії Оксани Савчук домінував муніципальний ресурс, віп-агітатором кандидатки був сам міський Несподіваний кандидат голова Івано-Франківська Доволі несподівано в політичних перегонах було Руслан Марцінків побачити кандидата від партії «Європейська СоВиходить, що рекламу на бордах секретар міської ради отримала майже безкоштовно або за дуже низькими тарифами. Як так трапилося і за які заслуги – питання риторичне. Проте якщо заглянути в розширений фінансовий звіт про надходження та використання коштів виборчого фонду, то кошти за розміщення зовнішньої реклами перерахували на рахунок депутата міської ради Капустяка Олега. Він вносив кошти на рахунок, і йому з цього рахунку перераховували гроші за рекламу. Такий абсурд у політиці часто трапляється, адже відомий депутат-свободівець є директором компанії ТОВ «Вестборд» – рекламної агенції, яка здає площини під зовнішню рекламу. Мабуть, для своєї однопартійки пан Капустяк розробив окремий промоційний прайс на розміщення реклами.

Тому, аби вигравати парламентські вибори, важливо взяти владу на місцевому рівні і отримати доступ до ресурсів. Використовуючи муніципальний ресурс та залучивши кошти однопартійців-бізнесменів, можна дістати крісло в парламенті. Тільки бізнес обов'язково, мабуть, розраховує на дивіденди, які

лідарність» Петечела Олексія, маловідомого і майже непублічного члена виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради. Пан Олексій не вів активної політичної діяльності, тому довгоочікуване рішення місцевого осередку партії «ЄС» було непередбачуваним.

Однак кандидат розгорнув активну виборчу кампанію, яку хоч і програв, проте відомість здобув. Було зрозуміло, що пан Олексій не веде боротьби за перемогу, а підтримує і просуває рейтинг партії «ЄС». Основна агітаційна риторика перегукувалася з передвиборчою кампанією минулого президента Петра Порошенка. І саме цього кандидата публічно підтримало багато відомих людей міста, тому так чи інакше Петечел Олексій здобув свою суб’єктність у місцевій політиці. Головними спонсорами були Кушнір Володимир, депутат міської ради, бізнесмен, та… Черниш Надія, а також сам кандидат на свій рахунок вніс 280 000 грн. Загалом виборчий фонд становив 936 500,00 грн.

Основні статті витрат Петечела Олексія (загальний фонд кампанії 936 500 грн) ЗМІ ...............................................................................................

753 316,84

Агітаційна продукція ................................................................. 94 300,00 Зовнішня реклама (білборди, сітілайти)............................... 88 880,00 Цікаво, що саме цей кандидат, будучи маловідомим, у своїй виборчій кампанії масово використовував зовнішню рекламу, тому білборди, сітілайти з його обличчям були по всьому місту. Проте згідно зі звітом на це кандидат витратив дуже мізерну суму 88 8880,00 грн. Мабуть, як і в нардепки Савчук Оксани, в Петечела Олексія є добрі зв’язки з рекламними агенціями, які здають площини і чомусь для окремих політиків віддають їх майже задарма.

10 | МІСТО

ВЛАДА

| ДЕПУТАТИ

«Слуга» Олександра Шевченка

Кандидат від команди «Зе» Сторожук Андрій попри дуже стійкий високий рейтинг партії «Слуга народу» не зумів виграти вибори. Зовсім не відомий кандидат навіть при підтримці Олександра Шевченка програв Оксані Савчук. Кампанія була дуже дороговартісною, масовою, з якісним політичним маркетингом. Загальна вартість кампанії, яку офіційно показав у звіті кандидат, – 1 115 000 грн.

Основні статті витрат Сторожука Андрія (загальний фонд кампанії 1 115 000 грн) ЗМІ ............................................................................................... 767 125,00 Розповсюдження агітаційної продукції ................................ 304 475,00 Зовнішня реклама (білборди, сітілайти)............................... 74 040,00

Більшість коштів пан Андрій витратив на ЗМІ, досить значна сума пішла на розповсюдження агітаційної продукції. І знову ж таки, як і два згадані вище кандидати, Сторожук Андрій показав у звіті невелику суму, витрачену на зовнішню рекламу, – всього лиш 74 040,00 грн. Виходить, що всі кандидати зуміли домовитись з рекламними агенціями і отримали неймовірно низькі ціни на розміщення зовнішньої реклами. Однак це якось зовсім не відповідає загальноприйнятим правилам у політиці, бо завжди політична реклама є дорожчою за комерційну і на виборах традиційно бізнес заробляє гроші, підвищуючи ціни на рекламу. Тому можна припустити, що або в звітах кандидати не показали реальних витрат, або, враховуючи, що бізнес і політика

на місцевому рівні – це часто одні й ті ж самі люди, то для своїх однопартійців – дешево і сердито.

Згідно з офіційними фінансовими звітами виходить, що за мільйон гривень можна виграти парламентську кампанію Отже, згідно з офіційними фінансовими звітами виходить, що за мільйон гривень можна виграти парламентську кампанію. Крім грошей, потрібно перед тим створити рекламну агенцію, викупити десятки площин для зовнішньої

реклами, володіти муніципальним ресурсом, тобто бути при владі, і навіть при таких стартових позиціях щодня вести польову агітацію. А ще – до виборів потрібно готуватися, бо навіть дуже рейтинговий бренд не є запорукою перемоги. Самим виборцям варто розуміти, що так чи інакше всі офіційно та неофіційно задіяні ресурси – це зароблені гроші при владі, а сама ж влада, яку делегували люди, використана для здобуття більшої, вищої влади. Тому потрібно стежити за роботою депутатів, вимагати від них конкретних результатів, а не довіряти лише обіцянкам та гарним гаслам. Уже скоро запрацює новий український парламент – побачимо, як зміниться наше життя. МІСТО | 11

ВЛАДА

| ПОСАДОВЦІ

10 незручних запитань до нового секретаря ІваноФранківської міської ради Віктора Синишина Людмила Оленюк

Івано-Франківська міська рада отримала нового секретаря. Ним став «свободівець» Віктор Синишин, який до цього довгий час працював у комунальній сфері. За кандидатуру Синишина депутати та міський голова проголосували одноголосно. «МІСТО» вирішило поцікавитись у чиновника, якими будуть його кроки на новій посаді, чи дослухається він до порад попередниці та як його минуле впливає на теперішню роботу.

12 | МІСТО

ВЛАДА

| ПОСАДОВЦІ

1

Нещодавно ви стали новим секретарем Івано-Франківської міської ради. До цього були керівником комунального підприємства «Міськсвітло». Міський голова Руслан Марцінків уже повідомив, що КП буде під вашим пильним наглядом, але в руках нового керівника. Хто стане очільником підприємства? Мер радився з вами, обираючи його? Ще на сесії, коли мене обирали секретарем, було сказано, що в. о. директора підприємства стане мій заступник Віктор Шутка. Ми з ним пропрацювали разом трохи більше ніж три роки. Історія з обранням мене секретарем сталася за швидкий проміжок часу – два-три дні, але міський голова радився зі мною. Він запитав мене, кого я бачу керівником «Міськсвітла». Я тоді порекомендував саме Віктора Шутку, оскільки знаю, що він надійний і відповідальний. Не страшно залишати світло в його руках.

Наразі Шутка в. о. керівника. Думаю, що має пройти деякий час, щоб все втряслось, і тоді буде вирішуватись питання про призначення його керівником підприємства.

2

Вашою попередницею була Оксана Савчук, яка тепер стала нардепом. На сесії міської ради вона вручила вам послання. Що написала Савчук і чи давала якісь настанови як колишній секретар майбутньому?

Настанови були. Найперше Оксана Савчук сказала мені, щоб залишався людяним. Також маю продовжувати її справу і підтримувати людей. Зараз відбувається процес передачі інформації від Савчук, щоб я зрозумів, як керувати і тримати дружним весь депутатський корпус. І найбільше, що я очікую від роботи, – це подяки від колег-депутатів, від інших працівників, від мешканців нашого міста. Робитиму так, щоб Івано-Франківськ розвивався. Хочу залишити після себе слід, і щоб мені було не соромно.

3

Руслан Марцінків казав, що новий секретар точно буде зі «Свободи». Як думаєте, ви отримали цю посаду, бо хороший «свободівець» чи хороший керівник?

Моя думка може бути суб’єктивною. Це треба питати в колег-депутатів, які проголосували за мене. А підтримали вони мою кандидатуру одноголосно.

Вважаю, що частина депутатів міської ради обрала мене, бо я хороший керівник. Маю на увазі депутатів з інших фракцій. Наша ж, напевне, голосувала, бо «свободівець». Хоча, можливо, й через керівника. Важко сказати точно, я не розпитував про це.

4

Спершу ви потрапили у колишнє комунальне підприємство «Єдиний розрахунковий центр» (тепер КП «Муніципальна інвестиційна управляюча компанія. – Прим. ред.), а потім вступили у «Свободу» і стали депутатом. То був такий план – потрапити у політику через комуналку? Які у вас були амбіції?

Колись у мене не було амбіцій щодо політичної кар’єри. Це вийшло несподівано. Дійсно, я працював спочатку інженером в ЄРЦ. Потім мені запропонували ходити на зустрічі «Свободи» з людьми. Під час таких зустрічей члени партії розказували свої ідеї, плани… Відвідавши декілька, я зрозумів, що мені це подобається. Далі запропонували вступити в партію, я це й зробив. Оскільки підтримував ідеї «Свободи», то балотувався в депутати саме від цієї партії і так далі, аж до сьогоднішнього дня.

5

На сесіях міської ради іноді депутати голосують без обговорення, отримавши проєкти рішень за кілька хвилин до засідання. Буває таке, що питання вносять «з голосу». Як можна голосувати, навіть не розуміючи толком за що?

Інколи так трапляється, що справді вносяться такі питання. Вони є робочі і добре зрозумілі депутатському корпусу, тому на їх вивчення не треба багато часу.

Я встигаю ознайомлюватися, мабуть, із 90% проєктів рішень, які виносять на сесії. Ввечері перед сесією наша фракція проводить збори. На них ми обговорюємо всі питання. Напевне, ми єдина фракція у нашій міській раді, яка от так перед сесією сидить. Іноді збори тривають декілька годин, все залежить від кількості питань. Але ми таке робимо не кожного дня, тому можна затриматись довше. Тим більше, коли ти сам вдома вивчаєш проєкти, можуть виникати якісь питання і протиріччя. А коли ми всі разом, то є можливість обговорити ці всі деталі і знайти консенсус.

6

У вас був доволі стрімкий кар’єрний ріст. Ви з інженера ЄРЦ стали керівником «Міськсвітла». Як можете пояснити це? Як вже говорив, я технічна людина, з технічною освітою. Світло – це моє. Воно мені до душі, я це люблю, мені подобаються якісь цікавинки.

Коли був інженером в ЄРЦ, то часто ходив на наради, зокрема в міську раду. Тоді керівники міста побачили в мені якийсь потенціал і подумали, що я можу справитись із новою роботою. Я не знаю, чи одностайно, керівництво підтримувало мою кандидатуру. Але мені тоді повідомили, що прийняли рішення, і запитали, чи піду в «Міськсвітло». Я сказав, що піду і спробую.

У мене не було страху йти на нову посаду. Якщо боятися, то треба було їхати в Польщу на заробітки. А так, як у народі кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Спробувати треба було – і я це зробив. А вийшло чи не вийшло – можете самі зробити висновки. МІСТО | 13

ВЛАДА

| ПОСАДОВЦІ Насправді з преміями – це чисто технічне питання. Їх дають поквартально. За останній квартал 2017 року – жовтень, листопад, грудень – я отримав премію у лютому. Тому ці гроші доплюсувались до 2018 року і вийшли такі суми. Взагалі премії ж мали вийти менші, треба відняти один квартал, бо у 2017 році грошей дали набагато менше. Надбавок до зарплати в мене немає, тільки премії. Їх дають за плідне і якісне виконання обов’язків. Якою буде нова зарплата – не знаю. Я не цікавився цим. Мені сказали, що карточку треба виготовити, а я не встиг ще навіть документи для того подати. Кажу, все відбулось швидко.

9

Місто придбало світлодіодні арки в ПП «Ялинка України». Правда, ситуація з цим була цікава. З першої спроби придбати саме в цього підприємця не змогли, оскільки другий учасник – «Люм’єр Україна» – оскаржив результати тендеру. Потім не було сенсу їх купляти – «Ялинка України» вирішила на рік подарувати місту прикраси. А вже наступного року вони змогли-таки продати арки Франківську за майже 2,7 мільйона гривень. Чомусь складається враження, що було зроблено все, аби виграв конкретний підприємець? І, до речі, арки не задорогі? Якістю їхньою задоволені? Я думаю, що з тендером все було добре.

7

Чому ви погодились на нову посаду? Можливо, дістала комуналка? Чи, може, мрієте стати нардепом, як Савчук, або ж просто партія сказала: треба – значить, треба? Комуналка мені не набридла. Я й надалі буду дивитися за цим, підказувати, що і де потрібно зробити, поправити.

Думаю, у кожної людини, яка стає політиком, є якісь амбіції, прагнення чогось нового. Як тільки я став депутатом, то подумав: одна каденція – і все, більше не хочу. У процесі роботи щось змінюється, можливо, світогляд. Була пропозиція, і я погодився, бо це щось нове, нова сходинка. Зрештою, згідно з чинним законодавством посада секретаря міськради – виборна. Після наступних виборів місцевого самоврядування я маю законне право стати знову керівником КП «Міськсвітло». Взагалі, мене запитали, чи я піду на посаду секретаря, чи хочу спробувати. Я сказав «так». Це все відбувалось на вечірньому засіданні фракції перед сесією. Тому я кажу, що це було спонтанно і неочікувано – не тільки для мене, а й для більшості людей.

8

У 2018 році як директор комунального підприємства ви отримували 19 175 гривень заробітної плати. За рік виходить 230 100 гривень. Проте минулого року вам виплатили ще 280 000 гривень премії. За що вам давали премії, які в сумі більші, ніж зарплата? І, якщо не секрет, скільки будете мати за роботу секретаря?

14 | МІСТО

Щодо фірми «Люм’єр Україна», то у 2016 році ми не могли і ялинки купити. Насправді цей підприємець не має власних виробничих потужностей. Думаю, якщо б їх визнали переможцями, ми залишилися б без нічого. «Люм’єр», коли ми купували каркасну ялинку, пропонувала просто конус, зверху покритий гілками. От я вас би бачив крізь ту ялинку. На Прикарпатті, де багато лісу, якщо б ми поставили таку ялинку – нас би заплювали. Така сама ситуація з арками. Вони хотіли продати свою продукцію. Насправді тут є недолік ProZorro. Ти прописуєш те, що хочеш бачити. А потім якийсь виробник тобі нав’язує думку, що ні, ти не маєш рації, інше буде краще. Але замовником є місто, і воно каже, що хоче, а не підприємець.

Пам’ятаю, тоді ще були місцеві спеціалісти, зокрема активісти та ковалі, які розказували, що можна зробити все дешевше. Потім виходили інтерв’ю, що вони зробили б тільки каркас, але ілюмінацію не змогли б намотати. Людина, яка не розуміється в цьому, всього може і не знати. Але я знаю, яку гірлянду треба ставити, який має бути дріт, бо якщо менше січення, то і гірша ізоляція. На морозах вона б просто тріскала. Треба було вибрати якісне, щоб стояло декілька років. Можу вас запевнити, що ціна наших арок відповідає їхній якості.

10

У вашій декларації вказано, що у вашої сім’ї є дві машини. Зокрема, 31 грудня 2018 року ви стали власником автівки Сhrysler. Вона вартує 250 000 гривень. Звідки така машина? Якщо детально дивитися декларації, то там чітко вказано, що я мав грошові запаси. Вони і пішли на придбання цієї машини. Автівку ми купували в знайомих. Вона не є дороговартісна. Машина старенька, 2005 року випуску.

А от щодо 31 грудня не знаю. Якщо не помиляюсь, я її купував у жовтні. А це може бути дата її перереєстрації, бо я ставив газове обладнання.

МІСТО | 15

ВЛАДА

| ІНСТАНЦІЇ

Абсурдний екологічний контроль Наталя Сербин

Україна – пострадянська країна. Культура поводження з навколишнім середовищем тут є дуже низькою. В державі тільки формується законодавча база та впроваджуються механізми контролю. 28 років в Україні безжально винищується екосистема. Масові вирубки лісів, забруднення річок, незаконний видобуток корисних копалин, стихійні сміттєзвалища – на всіх цих злочинах наживаються окремі люди, отримують мільйонні прибутки і не несуть жодного покарання. У результаті такого свавілля накопичилася низка екопроблем як державного, так і локального рівня.

?

16 | МІСТО

ВЛАДА

Правила є чи немає?

Нормативна база, тобто правила, за якими здійснюється охорона навколишнього середовища, є доволі застаріла, особливо в частині контролю. Та не все так погано. Основна дорожня карта, за якою рухається нині Україна в напрямку зміни законодавства, – це Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Завдяки цьому документу Україна стала на шлях імплементації українського законодавства до європейських норм. Завдання для українського парламенту та відповідних екоінституцій чітко окреслені. Однак політична корупція, лобізм великого бізнесу, підприємства якого є головним джерелом викидів і забруднення навколишнього середовища, блокують законодавчі ініціативи.

Україна – держава з дуже високим рівнем корупції. За рейтингом «Індекс сприйняття корупції-2018», Україна посідає 122-ге місце в світі поруч із Малі, Малаві та Ліберією. Із пострадянських держав Україну випередили всі країни Балтії, а також Грузія, Вірменія, Молдова і Білорусь.

Контроль у дії

Друга сторона проблеми – це слабкі інституції. Через це навіть добре виписані закони не завжди приносять результат.

У сфері екології в Україні є низка контролюючих органів, – від рибінспекції до екоінспекції, – які мають фіксувати злочини, визначати збитки, справи за фактами грубих порушень передавати в суд. Ці завдання виписані на папері, на практиці – мізерні результати. Часто пересічна людина, яка бачить певне екологічне правопорушення, не в змозі навіть розібратися, куди телефонувати, аби його зафіксували, тому більшість громадян апелюють до поліції. Правоохоронці приїжджають і фіксують порушення, проте важливо ще й визначити збитки, завдані навколишньому середовищу. Тому тут без відповідних інспекцій не обійтись. Саме вони повинні здійснювати предметний контроль та визначити шкоду. На прак-

| ІНСТАНЦІЇ

тиці інспекції взагалі не виїжджають на місце події або ж прибувають із запізненням, коли порушення вже «розчинилося під водою» або його «здуло вітром». Нині ж оперативність є визначальною у роботі інспекторів. Аби не бути багатослівними і не оперувати тільки припущеннями, ми звернулися до однієї з інституцій – Державної екологічної інспекції, яка здійснює контроль за додержанням природоохоронного законодавства.

Перед тим, як розповісти, як працює інспекція тут, локально в Івано-Франківській області, які результати приносить контролюючий орган громаді Прикарпаття, варто зазначити, що саме ця структура стала на шлях реформування. Адже 21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України ліквідував 12 територіальних органів Державної екологічної інспекції України (далі ДЕІ), які діяли на обласному рівні. Таке рішення було прийнято на виконання Концепції реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища. ДЕІ України скасовані, натомість створено Державну природоохоронну службу з новою структурою територіальних органів. І тут важливий акцент: хоч реформа передбачала повне скасування старої інспекції і створення абсолютно нового органу, все відбулося не зовсім так. Державна екологічна інспекція укріпилася, але фундаментально не змінилася. І, як зазначають активісти ГО «Екологія-Право-Людина», це є не ефективно, бо найбільшою проблемою у діяльності інспекції є оперативність. Укрупнення не вирішило цієї проблеми, швидко реагувати на злочини стало для інспекторів ще складніше.

Але перейдімо до конкретики, показників, які чітко дають зрозуміти, чим займається новоспечена Державна екологічна інспекція Карпатського округу, яка офіційно свою роботу розпочала 29.03.2019 року (наказ №113). Так, за січень-липень 2019 року інспекція перевірила 195 об’єктів державного нагляду. З них 134 планово, 60 – позапланово. Здійснено 603 ресурсні перевірки (520 – планових, 83 – позапланові).

Результати діяльності Державної екологічної інспекції Карпатського округу за січень-липень 2019 року Притягнуто до адміністративної відповідальності

Загальна сума штрафів

401 особа

64 838 грн

Нараховано завданої довкіллю шкоди

Відшкодовано

3 817 675 грн

924 669 грн

Виходить, що штраф за адмінпорушеннями в середньому становить 162 грн. Абсурдна сума. Щодо більш суттєвих шкод, то, як бачимо, тільки третину з нарахованої суми відшкодовано, а до суду надійшло всього лиш 7 справ. Такий собі «фіктивний» контроль. МІСТО | 17

ВЛАДА

| ІНСТАНЦІЇ

І щоб дійти до кульмінації цього абсурдного контролю, важливо знати, що цю інституцію обслуговує майже 100 працівників, які утримуються за кошти громадян України, а топові посадовці, тобто керівники, отримують досить високі винагороди. Тільки питання: за що, яку користь від існування цієї контрольної інспекції отримують українці?

Так, на наш запит до ДЕІ, в якому ми поцікавились зарплатами керівників й інспекторів, маємо таку відповідь:

Розмір заробітної плати керівника та заступників Інспекції за липень 2019 року Начальник – Гасимов Ріяфет Садиг Огли .............. 26 488,72 грн Перший заступник начальника Аврам Михайло Михайлович ..................................... 28 772,96 грн Заступник начальника – Тарнавський Сергій Теодорович ............................... 25 184,73 грн

В Україні є низка контролюючих органів, які мають фіксувати злочини, визначати збитки, справи за фактами грубих порушень передавати в суд. На практиці – мізерні результати Загалом в Державній екологічній інспекції Карпатського округу станом на 8 серпня 2019 року працює 97 працівників. Якщо підрахувати витрати на заробітну плату (оклад) без додаткових нарахувань, то маємо 539 240,3 грн на місяць, а в рік це 6 470 883,6 грн. Тобто тільки на одну зі статей витрат інспекції треба більш як пів мільйона гривень на місяць. У чому ж тоді доцільність і рентабельність цієї структури, коли середній адмінштраф зводиться до 160 грн?

Рекорди зі смертності

Наслідки екологічних злочинів найперше позначаються на нашому здоров’ї. Людям часто роками доводиться боротися з раком, який провокує погана екологія, а ще Україна б’є рекорди зі смертності і зменшення кількості населення.

18 | МІСТО

Так, наприклад, за показниками в Івано-Франківську, у 2018 під диспансерним спостереженням КНП «Центр первинної медичної і консультативно-діагностичної допомоги» перебувало 5990 осіб з онкологічною патологією, за 6 місяців 2019 року виявлено ще 334 випадки онкозахворювань. У 2018 році від новоутворень померло 383 людини, за 6 місяців 2019 – 179. Щодо дітей, то в 2018 році в місті на обліку перебувало 308 дітей, а за перше півріччя 2019 року – 281, померла минулого року одна дитина, цього – ще дві. На допомогу онкохворим у 2019 році передбачено 1 млн 500 грн. На вирішення проблем онкохворих загалом, враховуючи всі програми обласного, регіонального і цільового призначення на 2019 рік, передбачено 43 млн грн. Тобто, дуже великі витрати, хоча це не є той рівень лікування, якого потребують люди.

ВЛАДА

| ІНСТАНЦІЇ

Фінансування онкохворих Джерела фінансування

2018 рік (тис. грн)

2019 рік (тис. грн)

Обласний бюджет ............................

32 689,3

37 256,6

Регіональна програма .....................

9500,0

5556,0

Цільова програма .............................

150,0

187,4

Всього затверджено кошторисом

42 339,3

43 000,0

Наслідки екологічних злочинів найперше позначаються на нашому здоров’ї. Людям часто роками доводиться боротися з раком, який провокує погана екологія

Не контроль, а фікція

Але є ще високий екологічний податок, завдяки якому можна впроваджувати екологічні проєкти і, крім притягнення до відповідальності порушників, дбати про природу. Так, за інформацією Територіального органу ДФС в Івано-Франківській області, за забруднення навколишнього середовища прикарпатські платники перерахували до бюджету 280,8 млн грн екологічного податку. Із загальної суми надходжень до державної казни спрямовано 148,2 млн грн, а до місцевих бюджетів сплачено 132,6 млн гривень. Якщо порівняти із минулим роком, надходження збільшились на 51,6 млн гривень. Найбільшими платниками екоподатку стали підприємства Галицького (239 млн грн), Калуського (23,0 млн грн), Тисменицького (9,2 млн грн), Долинського (2,1 млн грн) та Надвірнянського (1,7 млн грн) районів.

Враховуючи темпи знищення екосистеми України, проблема набрала в державі глобального характеру. Більшість громадян про екологію не думає, своє життя оцінює за матеріальними благами та комфортом, який визначається

квадратними метрами в квартирі або ж кількома сотими землі, все, що за стінами або за парканом, вважають люди, їх не стосується.

Часто пересічна людина, яка бачить певне екологічне правопорушення, не в змозі навіть розібратися, куди телефонувати, аби його зафіксували, тому більшість громадян апелюють до поліції Держава в особі контролюючих органів має швидко реагувати і притягувати до відповідальності винних. Натомість достатньо проаналізувати роботу однієї інституції, як-от ДЕІ, – і стає зрозуміло, що це не контроль, а фікція, що контролюючі органи – це лиш робочі місця і можливість отримати додатковий заробіток для тих, хто при владі. МІСТО | 19

ГРАНДІОЗНІ ПРОЄКТИ

«DREAM TOWN» Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

20 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Бандери-Коновальця

www.mgroup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 21

БІЗНЕС

| ДУМКИ

Made in Russia: купувати чи ні? Людмила Оленюк

Йде п’ятий рік війни між Україною та Росією. За цей час країни вдавались не тільки до озброєного протистояння, а й до економічного. Мова про різноманітні санкції. Наприклад, неодноразово українці забороняли ввіз деяких товарів російського походження на свою територію. Сусіди відповідали нам тим же. Та це все одно не заважає процвітанню торгівлі між двома державами. У франківських магазинах і зараз легко можна знайти товар, вироблений в Росії. Раніше його хоча б відповідно позначали, проте багато де маркування зникло. «МІСТО» розпитало відомих людей Івано-Франківська, чи нормально те, що у нас все ще продають «made in Russia» і чи купляють такі товари вони.

22 | МІСТО

БІЗНЕС

На совісті підприємців

| ДУМКИ

Ми можемо відмовитися від російського! Експерти кажуть, що навіть і без їхнього газу зможемо прожити. Питання в тому, чи хочемо цього. Тотальна байдужість на заході України, прихильність і братськість до російського в інших регіонах – це занадто дорога ціна, але маємо те, що маємо. Дуже хочеться, щоб нарешті почалася тотальна пропаганда українського, українськості на державному рівні. Щоб чорне називали чорним, а не викривляли ситуацію, прикриваючись особистими чи бізнесовими інтересами.

Особисто для мене важливий виробник так само, як і якість. Зважаючи на ситуацію з Кримом та Донбасом, я свідомо відмовляюся не лише від російських товарів, а й від виробників, які продають товари на російському ринку. Є гарні українські виробники одягу, взуття, сумок, але, відкриваючи магазини в містах Російської Федерації, вони для мене перестають існувати».

1. Денис Шмигаль, голова ІваноФранківської обласної державної адміністрації: «Це все на совісті тих підприємців і бізнесменів, які цим займаються. Ми живемо у часи відкритого ринку. Якщо заборонити продаж російських товарів, це буде дискримінація. Можуть втручатися міжнародні організації. Тому офіційно заборонити це не можна, але є санкційні речі. Відповідно ті товари або послуги, що перебувають під санкціями, мусять контролюватися. Та з тим, що у вільному обігу, ми нічого не можемо зробити. Ще раз повторюсь: це на совісті підприємців!

Купувати їхні товари – себе не поважати

Оскільки у нас йде війна, то очевидно, що торгувати товарами країни-агресора не треба. Але тут ще й питання до суспільства. Раз ті товари продають, значить, їх ще й хтось купує».

Щоб чорне називали чорним

3. Андрій Філіппський, головний редактор газети «Репортер»: «Я з 2014 року не купую російських товарів. Спеціально дивлюся на маркуванні виробника й постачальника, хоч вони часто написані так дрібно, що доводиться витягати окуляри. І я навіть не намагаюся зрозуміти продавців, не хочу. Принцип «нічого особистого – просто бізнес» тут не працює, адже йдеться про повагу до себе. Ми воюємо з підлою країною, купувати їхні товари – себе не поважати. Так само, як і їхати в Росію на заробітки, слухати їхню музику, дивитися фільми. Навіть якби воно було найдешевшим чи найкращим у світі, а найчастіше воно найгірше, я б тримався від того подалі. Альтернатива є завжди.

2. Оксана Мельник, директор з маркетингу Міжнародної будівельної компанії «M GROUP DEVELOPMENT»: «Це вибір власників магазинів. Я його не підтримую. Вважаю, що, поки наші хлопці вмирають від російської зброї, ми не маємо морального права купляти/продавати російське. Тим більше, що не йдеться про якісь унікальні товари! Є маса замінників як європейських виробників, так і вітчизняних.

З початком війни була кампанія – не купувати й не продавати російське. Як мінімум, у супермаркетах їхні товари маркували прапорцями, їх було добре видно. Зараз цього нема, а шкода. Чи треба вводити юридичні обмеження – я не знаю, як це зробити. Хіба намертво закрити кордон. Але мені дуже хотілося б, аби люди – і покупці, і продавці – розуміли самі, що гідність і вигода поєднуються дуже нечасто. Ставати на коліна перед автомобілем з черговим загиблим на Донбасі бійцем, а потім купувати ворожий товар – або дурість, або лицемірство. І тут краще б ми були дурні». МІСТО | 23

БІЗНЕС

| ДУМКИ

Ми навіть не знаємо масштабів

4. Михайло Смушак, кандидат економічних наук, директор департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою: «Є товари, через які Україна сильно залежна від Росії. Від них відмовитися дуже складно. Мова йде про вугілля для металургійних підприємств, про ядерне паливо для атомних електростанцій, про газ тощо. Якщо ми будемо купувати їх в інших країн, це буде значно дорожче і може призвести до того, що деякі наші товари зростуть у ціні. Наприклад, ми багато експортуємо металу. Якщо він подорожчає, то стане неконкурентоспроможним на світовому ринку. Це почне завдавати збитків українським підприємствам.

У мене є принципова позиція – не купувати російський товар. Це ж просто не вкладається в голові: як можна купувати речі, вироблені в країні, яка напала на Україну і через дії якої щодня гинуть наші люди? Це не по-людськи. Мені дивно, чому про це не кричать на кожному кроці, чому про цю тему забули і знівелювали її.

На сьогоднішній день нам доступні будь-які ринки, будь-які країни світу. Аналоги російської продукції є там. Тому немає потреби купувати їхнє. Де логіка у цьому? Немає у них незамінної продукції. Зараз виходить, що у нас не тільки гібридна війна, а й гібридне ставлення суспільства до таких речей. Не можна купувати російське і давати гроші тим, хто напав на твою сім’ю».

Знак протесту

Але є у нас російські товари, які мають аналогічних українських виробників. Це неправильно. Від таких їхніх товарів ми повинні, як мінімум, відмовлятися, а тих суб’єктів господарювання, які порушують ці правила, – притягувати до якоїсь відповідальності. Це стосується і підприємств, що виготовляють продукцію для воєнно-промислового комплексу. Ми воюємо з Росією і водночас купуємо чи продаємо їй різні елементи до зброї... Ми легко можемо відмовитись від російських автомобілів, від їхнього пива, цукерок тощо. Можемо вижити без них. Я вважаю, що влада на російські товари такого типу має проводити протекціоністські заходи. Ці товари мають обкладатися такими податками, щоб на ринку України стали неконкурентоспроможними. Але такі речі можна обійти і зробити це просто. Наприклад, російський виробник цукерок «переїжджає» в Білорусь, а звідти вже можна експортувати до нас. Думаю, що таким чином на територію України попадає набагато більше російських товарів, ми навіть не знаємо цих масштабів».

Нелогічно 5. Володимир Калин, керівник провідних медіапроєктів: «Передусім я негативно ставлюсь до того, що зникло маркування російських продуктів, яке було на початку. Для мене це дуже суттєво. Так же можна було зразу дізнатися, який товар навіть небажано брати в руки. Тепер доводиться вичитувати країну-виробника на обгортці.

24 | МІСТО

6. Лідія Шкрібляк, директорка кінотеатру «Люм’єр»:

«Якщо я бачу російський товар у магазинах, то принципово його не купую. Чому? Це ж зрозуміло. Як можна підтримувати агресора матеріально, гривнею?

Якщо б у нас не було якихось аналогів, це інше питання. Але альтернатива є на будь-який їхній продукт. Тому я не бачу змісту купувати російське. Це свого роду мій малий знак протесту. Для мене важливо, хто виробник. Останні два роки я точно нічого їхнього не брала і навіть не звертаю уваги на них. До речі, у нашому бізнесі ми одні із перших, хто перестав транслювати російські фільми».

БІЗНЕС

Все залежить від двох речей

| ДУМКИ

Особисто я російського не беру. Навіть якщо потрібне обладнання на роботу, то від їхнього ми відмовляємось. Для мене важливо, яка країна є виробником товару.

З 6 серпня вступив у дію Закон України «Про маркування продуктів». Раніше хтось міг дрібним шрифтом писати склад, виробника або взагалі цього не вказувати. І за таке не було ніякої відповідальності. Тепер норми закону чітко визначають маркування продукції, зокрема є вимоги щодо величини шрифту. Обов’язково тепер вказувати і країну-виробника. Якщо цього нема, люди мають право звернутися в Держпродспоживслужбу, а ми вже можемо притягнути підприємця до відповідальності».

Абсолютна заборона

7. Тарас Прохасько, письменник: «На мою думку, продаж російських товарів у наших магазинах – погано. Але, з другого боку, не можна сказати, що це щось надзвичайно ненормальне. Немає у нас остаточного воєнного стану, якось війна по-різному в нас проявляється. У чомусь акцентують, що вона є, а в іншому – про це не говорять.

Ще у часи Другої світової війни були випадки, коли німецькими товарами користувалися їхні противники, і навпаки. Така практика є. Тут все залежить від двох речей. Перше – це загальнодержавна позиція. Треба зрозуміти, що у нас відбувається, хто нам Росія, намагаємось ми з нею підтримувати якісь мирні стосунки чи ні. Друге – це самоорганізація суспільства. Люди можуть розпочати рух, аби не користуватися російськими товарами. Та все одно є частина суспільства, яка не зважає на виробника і бере те, що зручніше».

9. Василь Андріїв, заступник керівника Міської асоціації учасників АТО:

«Продаж російських товарів у нас – це абсолютно ненормально. Я вважаю, що має бути цілковита заборона на будь-який вхід російських товарів на територію України».

Обов’язкове маркування

8. Роман Гурський, начальник Головного управління Держпродспоживслужби в Івано-Франківській області: «Ми маємо чітко визначитися: або нічого не купуємо, або купуємо все. Це моя думка. МІСТО | 25

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Врятована пастель Ольга Рега

Самотній та ліричний мрійник, котрий не зраджував власних принципів. Таким описують мистецтвознавці художника Івана Северина. Уродженець Полтавщини, він маловідомий на теренах Галичини. Проте Івано-Франківськ може похизуватися двома його творами. Один зберігається у Музеї мистецтв Прикарпаття, другий – у Краєзнавчому музеї. «Портрет Дудинської» авторства Івана Северина вже багато років знаходиться у постійно діючій експозиції Краєзнавчого музею. Втім, як саме він туди потрапив, фахівці достеменно не знають. Та одного разу із картиною ледь не трапився курйозний випадок, що міг поставити під загрозу саме її існування. «Тривалий період цей автор залишався для нас практично невідомим. Аж до того часу, поки львівські мистецтвознавці не почали дослідження робіт Івана Северина, – розповідає завідувач відділу реставрації Краєзнавчого музею Валерій Твердохліб. – А якось портрет узагалі був на грані знищення і втрати. Він написаний пастеллю, був під склом, яке випадково розбилося. Хтось із працівників хотів протерти твір, але тоді його фактично врятував наш художник Степан Осташа – буквально за руку зловив, щоб цього не робили. Адже це була пастель, якби її протерли, робота була би знищена повністю. Тепер портрет під склом, його може оглянути кожен відвідувач музею, а ми добре знаємо, що це за художник і який це цінний експонат – він є окрасою експозиції».

26 | МІСТО

Одного разу із картиною ледь не трапився курйозний випадок, що міг поставити під загрозу саме її існування Чи можна звинувачувати музейників у тому, що свого часу не були достатньо знайомі з творчістю автора, – спірне питання. Адже навіть сучасники Івана Северина не зуміли гідно оцінити його талант. Хоча й народився по той бік Дніпра, із Прикарпаттям Іван Северин був тісно пов'язаний. Саме тут художник провів один із найбільш плідних періодів своєї творчості: у першому та другому десятиліттях ХХ століття Іван Северин працював на Гуцульщині. Вирушив туди у пошуках місця, де би можна було спокійно творити. У той час насолоджувався незвичайними краєвидами Карпат та побутом гуцулів.

ПРОЄКТИ

| ВРЯТУЙМО СКАРБИ РАЗОМ

Тому й не дивно, що у його роботах чільне місце займають природа і людина.

Нині значна частина картин із циклу «Гуцульщина» знаходиться у Національному музеї у Львові. Свого часу роботами Івана Северина зацікавився митрополит Андрей Шептицький. Він підтримав талановитого художника, і завдяки йому Северин вирушає за натхненням до мистецьких центрів Європи: Рим, Мюнхен, Париж… Там художник відточував свої навички і найбільшої майстерності досягнув у пастелі. Аж настільки, що навіть ті його твори, які виконані олією, нагадують пастель.

За сприяння Андрея Шептицького у 1909 році у Львові відбулась перша персональна виставка творів Івана Северина. Увазі відвідувачів презентували передусім його твори з Гуцульщини. Втім художник, про якого схвально писали у Парижі, не знайшов визнання і підтримки серед галицької інтелігенції. Розчарований, він повіз свою виставку до Києва, але й там його талант не був гідно поцінований. Окремі публікації у тодішній пресі містили захоплені відгуки, але не бракувало і критики. Засмучений такою реакцією суспільства, Северин повернувся до Парижа, а відтак брав участь в експедиції до Середньої Азії. Там він зміг творити у притаманній йому манері, захоплений природою та передаючи характери представників тамтешніх культур.

У кожному творі Івана Северина присутня емоція. Саме її він, незважаючи на несприйняття оточуючих, передавав і в пейзажі, і в портреті, творив, не зраджуючи власних принципів. Та доля залишалася суворою до художника. Під час Другої світової війни більша частина його творів була утрачена. Тож нині залишається хіба здогадуватися, якого великого мистецького пласта позбулася українська культура. Проте слава Івана Северина поступово починає відроджуватися у незалежній Україні. Його твори є у музеях і приватних колекціях, та все ж чимало сторін із життя та творчості художника залишаються невідомими широкому загалу. І перед дослідниками стоїть завдання відродити пам'ять про талановитого митця і донести її суспільству.

Художник відточував свої навички і найбільшої майстерності досягнув у пастелі. Аж настільки, що навіть ті його твори, які виконані олією, нагадують пастель

МІСТО | 27

ПРОЄКТИ

| БЛАГОДІЙНІСТЬ

Пакунки добра Наталя Мостова

Раз на два тижні франківська волонтерка Ореста Возняк разом зі своїми помічниками розвозять містом пакунки добра – так вона називає допомогу для кризових сімей. Кожного разу об’їжджають по 3-4 помешкання: більше вже психологічно заважко.

28 | МІСТО

ПРОЄКТИ

| БЛАГОДІЙНІСТЬ

Може б, і світ став кращим

«Нині веземо багато одягу, трохи продуктів і ще канцтовари – незабаром школа, – каже керівник освітньо-благодійного проєкту «Янголи поруч» Ореста Возняк. – А взагалі, це можуть бути і ліки, й іграшки, іноді навіть побутова техніка – якщо є чим привезти. Зазвичай кожна потребуюча сім’я заздалегідь каже, що їм треба». Найчастіше доброчинці приносять Оресті саме одяг. Його дійсно є багато і в досить хорошому стані, особливо на маленьких дітей. Люди часто дарують вбрання для немовлят, з-за кордону передають, а потім купа того всього лишається – і нема куди подіти. Приносять волонтерці. З взуттям трохи скрутніше, особливо добротним. А воно потрібне, надто школярам. А ще ранці дуже треба, однак їх якраз рідко дають, принаймні в гарному стані. Також потребуючі завжди просять продукти, побутову хімію, засоби гігієни, посуд, постільну білизну. Бувають навіть такі казуси в бідних сім’ях, що діти приходять зі школи додому і вимагають нової зубної щітки, бо на уроках вчили її міняти щомісяця. «Мушу батькам пояснювати: щомісяця не обов’язково, – усміхається Ореста. – Головне, щоб зубна щітка була чистою постійно. Але знову ж таки, все залежить від батьків, наскільки вони зуміють це донести до своєї дитини».

Де волонтерка знаходить потребуючі сім’ї? Найперше, вона вже не один рік допомагає людям, робота давно налагоджена. Окрім цього, соцпрацівники дають списки, а Ореста з помічниками вибирають, кого хочуть підтримати. Іноді сім’ї самі звертаються через соцмережі. Звісно, волонтерка спершу їх перевіряє, йде в гості, розпитує. Цього разу Оресті допомагають її колишня студентка – 26-річна дівчина з особливим ім’ям Пава, а за кермом 28-літній Любомир, який, до речі, також волонтерить у франківському хоспісі, допомагає медперсоналу з пацієнтами.

«У четвер увечері завжди знайдеться що робити, але є бажання здійснити щось корисне і хороше, – каже хлопець. – Тому я тут». «Хочеться, щоб люди були, як писала Ліна Костенко, трошки взаємоввічливіші. І добріші, – додає Пава. – Тоді, може б, і світ став кращим».

Дівчина з особливою долею

Сідаємо всі в автівку – і гайда за першою адресою. Їдемо до 31-річної франківки Ірини Купки – дівчини з незвичайною долею. В її житті було все: сім’я, друзі, дім, краса і здоров’я, улюблена робота. Жінка багато років працювала в церквах і золотила іконостаси, реставрувала ікони на висоті, а потім… упала. Півтора року тому трапилася біда – вона випала з вікна 10-го поверху житлового будинку і відтоді бореться за життя. В Іри поламаний хребет, постійно треба ліками глушити нестерпний біль від защемлення нервів, так званий синдром кінського хвоста. Необхідна операція, вартість якої близько пів сотні тисяч гривень. Окрім цього, постійно треба купувати медикаменти, їжу, засоби

гігієни, підгузки. Доходів Ірина не має, лише пенсія з інвалідності… Біда і з квартплатою. А рідні люди від неї відмовилися.

Бувають такі казуси в бідних сім’ях, що діти приходять зі школи додому і вимагають нової зубної щітки, бо на уроках вчили її міняти щомісяця Нині жінка переосмислює все, що було колись у її житті, вчиться жити сама, зі своєю бідою та Богом і… без алкоголю. Іноді, аби це усвідомити, треба гепнутися аж з 10-го поверху. Мріє нарешті випростатися на повний зріст, МІСТО | 29

ПРОЄКТИ

| БЛАГОДІЙНІСТЬ

самотужки ходити, знову обіймати донечку і повернутися до улюбленої роботи.

Надворі Ірина пересувається на візку, вдома – за допомогою ортопедичної палиці. Розігнутися на повний зріст не може, ходить зігнута буквою «Г». Рецептурні ліки, які полегшують болі, треба приймати з перервами. І в ті періоди Іра готова верещати від болю.

«Веземо Ірі одяг, з тим у неї трохи сутужно, – каже Ореста. – Її пральна машина виявилася не зовсім справною і дерла все, що туди потрапляло. Так Іра лишилася без нормального вбрання. На щастя, благодійний фонд «Час добра і милосердя» допоміг знайти дівчині нову пральну машинку. А ми ось подаруємо їй трохи одягу, і ще я взуття підібрала». Ореста попередньо телефонує жінці, каже, що зараз будуть гості. Та бідкається, що в хаті не прибрано, але все одно радіє.

«Ой, як вас багато… – ніяковіє Іра, відчиняючи двері. – У мене тут трохи армагедон… Вибачайте… А від мене щойно пішов сусід згори, дідусь, який воював у В’єтнамі. Він нікого не має, а поговорити хоче. Мусила його послухати. Він мені ще й трохи масла приніс».

Жінка ледве пересувається, видно, що кожен крок дається їй з болем. Хоче постелити скатертину на стіл. Волонтери відмовляють, кажуть, що зайшли на кілька хвилин, бо попереду ще є адреси. «Я вас хоч чаєм погощу, бо кави немає – скінчилася», – каже Іра. «А чому ж ви мені не сказали? – дивується Ореста. – Я б узяла нині». – «Ай… Та вже не хочу вас турбувати через такі дрібниці. Якось обійдуся без кави. Ви й так стільки добра мені робите».

Волонтерка витягує з пакунків лакові балетки – гарні, новесенькі. Жінка міряє, тішиться – її розмір. «Яка краса… – захоплено каже вона. – Де то мені таке красиве…». Далі дістає згорток із одягом: майка, спідниця, курточка, сукенка… Ореста мусить сфотографуватися з пакунками та Іриною. Якщо не опублікувати в соцмережі такі світлини, доброчинці не довірятимуть. Також кожна людина, яка отримує благодійні речі, підписує акт передачі матеріальної допомоги.

Іра трохи розповідає про свої будні, пекельні походи по лікарях, недобросовісних сусідів… Трохи бідкається. Потім їй сяйнула думка: «А хочете, я вам покажу свої роботи? Ви ж ще не бачили моїх малюнків. Недавно рамку пофарбувала акрилом, ще треба позолотити». Жінка приносить свої творчі скарби, милується – то її головна розрада. Ми затрималися в Іри надто довго – минуло більш як пів години. Маємо їхати далі. Прощаємося. Жінка каже, що чекатиме знову.

«Як ви собі даєте раду?»

Далі прямуємо до помешкання, де не менш важка трагедія. Оксана (ім’я змінено) втекла з пекла домашнього насилля. З п’ятьма дітьми. Чоловік-тиран її лупцював, переслідував, забороняв соціальним службам допомагати. Зараз він, на щастя, навіть гадки не має, де дружина, але бідолашна все одно живе у постійному страху – а раптом дізнається?.. Одна з доньок, Надійка, – онкохвора. Оксана зараз поїхала на заробітки, а на орендованій квартирі прихистила вагітну жінку Христину, яка теж не має куди подітися. Поки та за кордоном, Христя доглядає за її дітьми. «Я знайшла Оксану через соцпрацівника. Жінці важко довелося, але вона вміє дати собі раду, – розповідає волонтерка. – І бісером вишиває, і за підробітки береться».

У кризових сім’ях дуже часто можна побачити талановитих дітей, але ними ніхто не займається, та й фінансів нема, і той талант потроху блякне Сюди веземо одяг, найбільше для дівчаток. Для найстаршої, випускниці, є гарна сукня. Для решти менших – канцтовари. Небагато, бо до 1 вересня їх вже не лишиться. Ореста завжди намагається випитати в дітей про їхні хобі. Люблять малювати – шукає для них альбоми і фарби. Обожнюють читати – дарує книжечки. У кризових сім’ях дуже часто можна побачити талановитих дітей, але ними ніхто не займається, та й фінансів нема, і той талант потроху блякне.

Коли заходимо до квартири, діти дивляться трохи насторожено, особливо найстарша – дуже красива дівчинка. «Хлопці, я сьогодні без іграшок, – каже Ореста, – але маю ляльку для Надійки. Таку, як вона просила, – з довгим волоссям. І в неї ще й очі гарні».

Уперше за всі візити найстарша дівчинка погоджується попозувати для фотозвіту. Мабуть, нарешті 30 | МІСТО

ПРОЄКТИ

| БЛАГОДІЙНІСТЬ

крига скресла. А може, просто сукенка дуже сподобалася. Навіть розповіла, що мама висилає гроші, тому тепер є за що купити ліки для хворої сестри. «Зазвичай ця дівчинка дуже дратувалася, коли ми приходили, – пояснює потім Ореста. – Дорікала мамі, що та повинна самотужки всього добиватися, а не випрошувати допомогу в людей. Я думаю, що їй просто соромно, бо ж хтось зі шкільних знайомих міг би побачити фотографії у соцмережі. Тому ми ніколи її не фотографували. Підлітки особливо ранимі, треба їх берегти і поважати їхній особистий простір».

«Христю, як ви собі даєте раду з усіма цими дітьми?» – запитує волонтерка у вагітної жінки, що мешкає з ними. Та нічого не каже. Мовчить і усміхається. Для її немовлятка Ореста принесла повний набір речей від народження аж до року. Жінка теж пережила багато насилля і побита життям, тому поводить себе недовірливо. До речі, невдовзі після нашого візиту вона народила здорового хлопчика.

«Це все мені?»

Йдемо далі. До Алли Саржевської з чотирма дітьми. Вони – переселенці. Ще донедавна ризикували залишитися без даху над головою. П’ять років тому «Червоний Хрест» вивіз їх із рідного села, повного трупів, що розташоване на трасі до Луганська. Сім’ю поселили в старенькій хатині на Франківщині, в селі Березівка. Однак кілька місяців тому власник будинку попросив сім’ю виселитися, бо йому нема де жити. На щастя, Оресті вдалося знайти їм крихітну двокімнатну квартиру в Франківську за таку орендну плату, яку волонтери можуть оплатити. Сім’ї там трохи тісно, та й звикли жити у селі, біля природи. Але поки добре, що бодай такий варіант є. Тим паче інших клопотів теж не бракує: найменший Гена має вроджену важку недугу, відстає в розвитку, йому 9 рочків, але він досі дитина, зараз вчиться в першому класі в Івано-Франківському навчально-реабілітаційному центрі. Алла теж дуже хвора, але операція неможлива через слабке серце. Найстаршій Марічці 18 років, вона майбутній еколог, має підвищену стипендію і рятує знедолених котиків. Дівчина, до речі, дуже розумна, самій вдалося вступити до університету на бюджетну форму навчання. Толіку

16 років, вчиться на автослюсаря і є головним маминим помічником. Своє майбутнє обоє пов’язують з Івано-Франківськом. Міші 13 років, він займається спортом, любить працювати із землею, а ще по-підлітковому страждає і злиться. Сім’ї катастрофічно не вистачає грошей. У крихітній двокімнатній квартирі мешкають п’ятеро людей. Кухня така маленька, що там помістився лише холодильник і газова плита з умивальником. Їдять у кімнаті. У декого замість ліжок великі матраци. Попри це, у помешканні охайно, чисто і затишно.

«Це все мені? Мені?» – радісно запитує найменший Гена, дивлячись на пакунки добра. Хлопчина хоч і хворий, але завжди усміхнений. Малий усіх веселить. До кожного підходить, запитує ім’я й обіймає. «А чому ви приїхали сюди?» – безпосередньо запитує усміхнений малюк. «Аби тобі подарунки привезти», – відповідають волонтери.

Забуває про втому

За роки своєї волонтерської роботи Ореста надивилася чимало людських історій, страшних і не дуже. Але все одно й досі буває, що дивується перипетіям долі. «Іноді допомагаємо роками, а потім виявляється, що далеко не все знаємо про цю людину, – каже вона. – Наприклад, є ВІЛ-інфікована жінка, яка має ВІЛ-інфікованого сина і здорову доньку, але від нездорового чоловіка. А потім я якось побачила в інтернеті, що вона бере речі для дитини незрозумілого віку. Прямо запитала нащо, бо подумала – перепродує

десь. І та зізналася: «Мені було соромно вам розповісти, але я маю ще третю дитину від першого шлюбу. За судовим рішенням мене позбавили опіки». Як з’ясувалося, дитина живе в селі з бабусею. Грошей бракує, тому мама помагає, як може. Я тоді взагалі шокована була. Це був і сум, і приємне здивування, адже жінка робить кроки, щоб бути поруч з дитиною, допомагати».

За роки своєї волонтерської роботи Ореста надивилася чимало людських історій, страшних і не дуже. Але все одно й досі буває, що дивується перипетіям долі Нерідко трапляються історії, які дуже розчулюють. Наприклад, про жінку Ірину, котра померла і залишила сина сиротою. Одна з підопічних Орести прийшла до неї в лікарню, востаннє смачно і по-домашньому погодувала хвору (жінка чомусь часто просила булочку, йогурт і м’ясо), зачесала їй волосся, пожаліла, як сестру, допомогла помитись. Підопічна взяла приклад з волонтерів, котрі її навідували, а зробила для бідолашної значно більше, ніж волонтер. Трохи помовчавши, Ореста додає, що час від часу настає такий момент, коли і вона втомлюється та вигорає. А потім телефонує хтось, просить допомоги. І волонтерка забуває про втому.

МІСТО | 31

ІСТОРІЯ

| СПАДЩИНА

Замок Куропатвів: перевтілення Євгенія Ступ’як

Середньовічні замки з їхніми трагічними історіями кохання і моторошними легендами про духів завжди, як магнітом, притягують до себе туристів. На жаль, Франківщина, на відміну від сусідніх областей, не має добре збережених і надалі розвинутих, як туристичні, замкових об'єктів. Та все ж таки замки у нас є, в поганенькому стані, аби не сказати гірше, але є. "МІСТО" започатковує серію публікацій, де шукатиме відповіді на питання, чи є в тих замків шанс повернутися до життя.

32 | МІСТО

ІСТОРІЯ

І перший наш герой – замок Куропатвів, або, як його ще називають, Пнівський замок – від назви села поблизу Надвірної, де він розташований.

Замуровані майстри і чисті серця

До Надвірної відправляємося ясного серпневого ранку, для початку заїжджаємо в місцевий Музей історії, зберігач фондів Уляна Бошко надає цілу гору фактажу та легенд про сам замок. Далі до нас підсідає Володимир Гринішак, директор ГО «Надвірнянський туристично-інформаційний центр», він буде гідом.

Кілька кілометрів від міста не дуже доброю ґрунтовою дорогою – і перед нами відкривається вид на сам замок. Як картинка з книжки – поле зі скиртами сіна і сам замок на пагорбі. «Побутує легенда, що саме з цього замку і бере початок місто Надвірна, тобто навколо нього селилися люди – «надвірні», – каже В. Гринішак. – Хоча ми зараз спростовуємо ту версію, бо є дослідження, що наш замок у центрі міста старіший і більший». Заїжджаємо на подвір'я, там сумирно пасуться дві чорні корови і… бригада робітників неспішно працює на одній із веж. Її добудовують. «Всі називають це реконструкцією і дуже тішаться, що в замку нарешті щось робиться, – іронізує Володимир, – а я називаю це просто забудовою. Але про це трохи пізніше».

Поки що оглядаємо самі руїни. Зараз доволі важко уявити колишню велич замку, але доволі просто повірити, що тут живуть привиди. За місцевою легендою, замок мав безліч підземних ходів. І ночами серед руїн люди часом бачать тіні і чують стогони. За однією з версій, то душі замучених там селян і опришків. За іншою – душі майстрів-каменярів. Колись нібито наляканий нападами опришків власник замку вирішив збудувати таємні ходи і сховища для своїх скарбів. Про це знав лиш він і його пахолок. Запросив пан чотирьох майстрів, які працювали у повній таємниці. Навіть викопану землю зсипали у мішки і вивозили за межі замку. Коли роботу було закінчено, пан наказав слузі пригостити майстрів вином. Ті навіть не допили по келиху, як впали мертвими. Пан з пахолком зложили їх у бічній ніші, і пахолок взявся її замуровувати. І коли слуга нагнувся, щоб взяти останнього каменя, пан убив його молотом. Ще одну історію про скарби розповідає Володимир Молдавчук, який якраз підійшов до нас, директор

| СПАДЩИНА

етнофестивалю «Дженджур Фист», що відбувся в замку у День Незалежності. «Під час захоплення замку всередині лишався старий пан, його молодий син і вагітна невістка. Син стрибнув на коня і втік, за що батько і прокляв його. Він сказав: «Кожен з твоїх нащадків буде ходити по грошах, дивитися на них і не бачитиме». Цю легенду ми часто використовуємо, коли робимо тут квести для дітей. Вони дуже тішаться, коли знаходять старі монети, які ми тихенько (лиш нікому цього не розказуйте!), розставляємо в стіни. Бо лиш людина з чистим серцем має можливість щось знайти у Пнівському замку».

За місцевою легендою, замок мав безліч підземних ходів. І ночами серед руїн люди часом бачать тіні і чують стогони. За однією з версій, то душі замучених там селян і опришків «Ще кажуть, що ті підземні ходи ведуть до замку в самій Надвірній чи аж до Манявського скита, – продовжує В. Молдавчук, – кажуть, що одну зі стін «по-п'яні» розстріляли з танка радянські солдати для забави. Є ще люди, які пам'ятають криницю посеред подвір'я. Дуже шкода, що після повеней 2008-го завалилася одна з веж. От є ще одна найаварійніша вежа, вона «нависає», є способи її врятувати, але самі розумієте...»

Реконструкція з питаннями

Насправді Пнівський замок можна зробити крутим туристичним об'єктом і завести сюди тисячі мандрівників. Питання лиш, яким способом це зробити? І чи допоможе тут одна відбудова вежі?

«Взагалі-то, це вже третій захід реставраційних робіт, – каже В. Гринішак. – У 1989 році відбулася перша реставрація, робили фундамент стіни, яка завалилася. У 2013 році франківські архітектори робили ще одну стіну, в результаті було відкрито кримінальну справу через корупцію. Два роки тому Надвірнянська міська рада спільно з Пнівською сільською радою і Надвірнянською районною подали проєкт на обласний конкурс проєктів органів місцевого самоврядування. І виграли». МІСТО | 33

ІСТОРІЯ

| СПАДЩИНА

Той проєкт називається «Замок Куропатви – малими кроками до великих змін». Більше інформації про нього ми отримали у відділі міжнародного співробітництва, інвестицій Надвірнянської РДА.

«Загальний бюджет проєкту 908,0 тис. грн, – ідеться в документі. – Розпочалася робота над реставрацією західної вежі, також зроблено: 1. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та отримано всі висновки. Очікуємо погодження Міністерства культури.

2. Підготовлено та підписано охоронний договір.

4. Розроблені проєктні пропозиції щодо реставрації в'їзної вежі.

5. З районного бюджету профінансовано та здійснено проведення електропостачання до замку.

6. Рішенням Івано-Франківської обласної ради виділено 1,4 млн. грн та проведено берегоукріплення річки Підзамче в межах території замку.

У цьому році продовжуємо роботу над реставрацією західної вежі замку, на це передбачено в районному бюджеті 300,0 тис. грн, в міському – 100,0 тис. грн».

«На мою думку, і знаю, що в мене через це полетить каміння, це спотворення пам’ятки, – каже В. Гринішак. – Насправді, ми не маємо малюнка і не знаємо, як виглядав замок. Зараз все, що добудовується, – це фантазія архітектора. Набагато важливіше – зберегти цю пам'ятку в тому стані, в якому вона є. Наприклад, зі сторони квадратної вежі величезний кусок стіни от-от має завалитися, важливіше це рятувати». «У Європі зараз це все роблять по-іншому, – продовжує він. – Ніхто нічого не добудовує, бо це шалено дорого. Все зберігають, консервують і ще додають якусь вартість. От ми були в Німеччині. У Баварії був замок дуже схожий на наш, там нема жодного нового каменя, все законсервовано, але збоку поставили велику підвісну дорогу, а вхід на неї уже платний. І вони кажуть, що та підвісна дорога дає їм шалені гроші», – зітхає співрозмовник.

Центр інтерпретації спадщини для Пнева

Варто сказати, що зараз існує альтернативний варіант розвитку Пнівського замку, його розробник – Туристична Асоціація Івано-Франківщини. Додамо, що це ті люди, які свого часу придумали та створили Центр спадщини Вигодської вузькоколійки. «Пнівський замок потрапив у наше поле зору, бо він уже є атракцією, що приваблює туристів. Єдине – його потрібно належно інтерпретувати, бо відвідувачі там затримуються дуже мало, а навколишні 34 | МІСТО

села не задіяні у туристичній діяльності так, як вони би мали бути задіяні, маючи такий об'єкт, – каже голова Асоціації Оксана Федорович. – От зараз що? Приїжджає автобус з туристами, проводимо коротку екскурсію, і відвідувачі їдуть далі. Там навіть нема вбиралень. Тому це місце потребує інтерпретації та базової інфраструктури, яка дасть йому додаткової вартості».

Пнівський замок можна зробити крутим туристичним об'єктом і завести сюди тисячі мандрівників. Питання лиш, яким способом це зробити? І чи допоможе тут одна відбудова вежі? Сама концепція зараз у стані розробки. Простими словами, руїни потрібно законсервувати, можливо, підсвітити, додати ще якихось візуальних ефектів. А поруч спорудити сам Центр інтерпретації замку. Він мав би бути частково під землею, щоб не домінувати над замком. І там уже використовувати різні інтерпретаційні штуки. «У Центрі ми можемо розказувати історію замку, як він виник, якими були долі та прагнення пов’язаних з ним людей, предків сучасних пнівчан, – це ті речі, які апелюють до емоцій, до простого досвіду відвідувачів, – каже О. Федорович. – Там буде створена інтерактивна експозиція з використанням сучасних засобів відео- та аудіоінтерпретації, які задіють не лише зір та слух, а й, скажімо, доторк та нюх. І звісно, зона кав’ярень, крамниці сувенірів, вбиральні». За попередніми розрахунками, такий Центр з усією «начинкою» має коштувати 3-4 млн. євро. Хоча ціни, звісно, мають тенденцію зростати. «Але все буде робитися поетапно, звісно, будемо задіювати і грантові кошти, підтримку міжнародних донорів, – каже Оксана Федорович. – У цьому ми працюємо з Пнівською громадою, яка поділяє наші прагнення. Ми разом розробляли стратегічний план розвитку громади, що був визнаний Світовим банком одним з кращих в Україні, і однією з ключових позицій цього плану є створення Центру. Все справа часу». Тепер от лиш не знають, як сумістити цю концепцію із добудовою вежі, новий камінь зводить нанівець оте відчуття «дотику до історії». Можливо, будуть щось придумувати, адаптовувати. Хоча, напевно, найпростішим варіантом було б просто розібрати.

ІСТОРІЯ

Історії з життя замку

«Пнівський замок збудували в другій половині 16 ст. польські феодали волоського походження Куропатви. У плані – це непрямий п’ятикутник з наріжними оборонними баштами, спорудженими в різний час. Зовнішні мури складені з ламаного каменю й цегли, завтовшки до півтора метра. Доступ до замку зі східного боку утруднював досить глибокий рів, із західного – кількаметровий схил плоскогір’я. А ще з двох боків замку була рівнина. Неприступним замок ставав завдяки добре продуманій системі штучних засобів оборони. Скажімо, оборонні вежі мали три яруси стрільниць, стіни – два яруси: долішні – для гармат, горішні – для ручної вогнепальної зброї. Потрапити до замку можна було лише через в'їздову вежу, до якої вів перекинутий через рів звідний міст. У разі небезпеки міст піднімали, і він правив за зовнішню браму. У згаданій вежі був камін, коло нього в холодні дні грілися вартові. Значно збільшували обороноздатність замку шість веж різної конфігурації. Усі вони, крім трикутної, були триярусні, з численними стрільницями».

замок сплюндрувати». Один з них поранив пана з лука. Але, мабуть, рана була легка, бо Куропатва навіть очолив погоню. Опришкам вдалося винести зі сховищ більшу частину золота і грошей. Проте награбованим тішилися недовго, бо на зворотнім шляху потрапили на засідку, «організовану хлопами печеніжинськими, котрі у них забрали здобич пнівську».

Вдруге, кажуть, замок вдалося взяти військам Семена Височана під час визвольної боротьби під проводом Хмельницького. Чисельність повстанців досягла 15 тисяч. Вони мали на озброєнні навіть гармати, тож здобували замки в Рожнятові, Заболотові, Перегінську, Більшівцях, Лючі. У 1648 війська Височана вирушили до Пнева. А от взяли його чи ні? Українські історики кажуть, що – так, польські – ні. У 1745 році замок переходить у власність Сенявських, а згодом у ньому замешкали нові власники – Цетнери. Ігнатію Цетнеру на той час було 17 років.

До Надвірної новий власник приїздив тільки влітку на відпочинок та для владнання деяких господарських справ. «Цетнер був одружений з Людовікою Потоцькою, воєводинею Познанською, жінкою злою, колотливою, яка

| СПАДЩИНА

часто сварилася з чоловіком, була у них дочка-одиначка Анна, вродлива, багата, добре вихована та чотири рази заміжня. Ігнатій дуже любив доньку, а дружину ненавидів. Тому він хотів спорудити для неї палац якнайдалі від своєї основної резиденції. Згідно другої версії, палац мав слугувати літньою резиденцією для родини». Але здійснити це Цетнеру не вдалося, у 1887 році Надвірна перейшла у власність Австрійської держави, а Цетнерам замість цих земель віддали землі у Монастириськах.

З початку 19 ст. орендарі розібрали замок на будівельні матеріали, з яких у Надвірній спорудили броварню і низку інших будівель. У кінці 19 ст. руїнами Пнівського замку зацікавилося консерваторське управління Східної Галичини – було укладено перші його описи, зроблено світлини, зміцнено північну і західну вежі. У 1904 році один із працівників цього управління натрапив на архів Пнівського замку, який тоді зберігався в Делятині, в управлінні державних лісів і маєтків. Він вилучив 2 тисячі документів, а решту знищила того року пожежа. Про долю вивезених документів нині нічого не відомо.

Такий опис замку знаходимо у книзі нині вже покійного дослідника історії Надвірнянщини Михайла Максим'юка.

З ранньої історії більш відомо про військове життя замку. У 1621 році його зуміли захопити опришки. І сталося це завдяки зраді. «Напад задумав опришківський ватажок із Пнева Степан Буклашко. Чоловік його сестри Олени – Прокіп Ючевів – показав місце, де можна було зробити підкоп і пробратися у замок. На допомогу Буклашко покликав опришків з Буковини під проводом Гриня Кардаша. План нападу вдалося здійснити, опришкам дісталася багата здобич, з якою вони невдовзі покинули замок. Звістка про це поширилися околицею, шляхта організувала погоню. Врешті із 48 учасників нападу рівно половина потрапила до рук шляхти і після тортур були страчені в Коломиї та Надвірній», – пише М. Максим'юк

Ростислав Гандзюк у книжці «Надвірна: історичний нарис» доповнює цю історію. Перед акцією опришки одержали завдання: Олександра Куропатву взяти в полон, «пані вбити, дітей стяти, МІСТО | 35

ГАСТРОНОМІЯ

| НОВИНКИ

«МАЄТОК»:

унікальний ресторан у галицькій традиції 24 серпня для франківців і гостей міста свої двері відкрив новий ресторан «МАЄТОК», огорнений атмосферою традиційної української гостинності й ароматом улюблених галицьких страв. Гості події мали нагоду ближче познайомитися з особливостями нового закладу, насолодитися його кухнею, а також різними приємними сюрпризами (подарунками у вигляді брендованих пряників, горнят, блокнотів, ручок та екосумок). «МІСТО» ділиться з вами своїми враженнями! Коли заходиш у «МАЄТОК», атмосфера зачаровує – світло і затишно, як удома. Коли відкриваєш меню, вражає різноманіття страв сучасної галицької кухні. Одразу виникає відчуття, що це місце створене для найкращого відпочинку.

Окремі зони, простора зелена територія, високий рівень обслуговування – тут можна гучно відсвяткувати найрізноманітніші важливі події: від зустрічей, корпоративів і днів народження до хрестин, весіль, бенкетів, ювілеїв. «МАЄТОК» подбав і про комфорт своїх найменших гостей. Так, для діток тут завжди відкрита дитяча кімната та ігровий майданчик. «Концепція нашого закладу у тому, щоб подарувати відвідувачам максимум можливостей для якісного відпочинку і веселого проведення часу. Жива музика, смачна кухня і привітна команда створюють найкращі умови для незабутнього святкування вашої важливої дати. «Все для гостей» – наш головний девіз!»

Запрошуємо всіх до нашого «МАЄТКУ»!

36 | МІСТО

Замовте свою картку постійного клієнта

на 22% знижки за телефоном: (066) 784 64 04

ДОСТАВКА БЕЗКОШТОВНА ikra.if

ikra.if

м. Івано-Франківськ, вул. Вагилевича, 8 тел.: (0342) 53 90 18; (066) 784 64 04 www.ikra.if.ua

Немає мінімальної суми МІСТО | замовлення

37

ЖИТТЯ

| ПАЦІЄНТИ

Вбивці виходять з психлікарень… і знову вбивають Наталія Джулай

Ми нерідко дізнаємося з новин про криваві вбивства, які шокують своєю нелюдською жорстокістю. Згідно з законом, підозрювані у таких злочинах проходять судово-психіатричну експертизу. І якщо людину визнають неосудною, то можуть відправити на примусове лікування. Мене цікавило насамперед, чи створені відповідні, а головне – безпечні умови для пацієнтів, медперсоналу та звичайних людей, які живуть біля психлікарень. Я побачила, де саме тримають підозрюваних в особливо тяжких злочинах, і навіть зайшла у кожну палату.

При вході в обласну психлікарню – Храм Трьох Святителів УГКЦ

38 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ПАЦІЄНТИ

Нестрогий режим

Донедавна єдиним в Україні медзакладом для небезпечних злочинців була психіатрична лікарня з суворим наглядом у Дніпрі. Минулого року виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун відвідала держустанову і заявила, що пацієнтів утримують у нелюдських умовах, реабілітацією хворих не займаються, їхні права порушені. Врешті психлікарню у Дніпрі вирішили реорганізувати, а Міністерство охорони здоров’я розпочало реформу судової психіатрії в цілому. Поки що зміни лише у теорії.

Медсестри наглядають за пацієнтами через скло. Лікар питає, чи не дістається їм від хворих – ті посміхаються і кажуть, що пацієнти хороші

Тим часом неосудні люди, які вчинили тяжкі злочини, перебувають у звичайних відділеннях місцевих психлікарень, поруч із іншими пацієнтами. З’ясуємо, що ж таке неосудність. Це стан психологічного здоров'я людини, при якому вона не може контролювати свої дії та не перебуває у свідомості (розумова недорозвиненість, психологічні захворювання тощо).

Частина 2 статті 19 Кримінального кодексу України говорить: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки». До людей, визнаних неосудними, за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Крім того, частина 3 статті 19 вказує, що суд також не може покарати людину, яка «вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу». Проти таких осіб застосовують примусове лікування, після одужання вони можуть бути засудженими і до позбавлення волі.

У загальне психіатричне чоловіче відділення Обласної психоневрологічної лікарні №3 у Чукалівці направляють саме таких людей – з психічними розладами і вже вчиненими злочинами. Це установа звичайного нагляду за пацієнтами. Посилений наразі здійснюється в Обласній психіатричній лікарні №2 у селі Підмихайлівці на Рогатинщині. Строгий нагляд – у Дніпрі. Суд періодично переглядає справу, і пацієнт може продовжити лікування або ж повернутись до слідчого ізолятора – тоді триває розгляд кримінального провадження. Третій варіант – суд не продовжує примусові заходи, і хворого просто виписують. Але невже так буває, що вбивцю просто відпускають додому? На ділі все саме так і стається, бо нікого не можуть тримати у лікарні примусово без рішення суду.

Коли заходиш на подвір’я Обласної психоневрологічної лікарні №3, атмосфера дуже приємна і спокійна: тихо, затишні доріжки, високі дерева, зелений плющ чи не на кожній будівлі. Перше враження, наче у пансіонаті. Картину доповнює кінь, який пасеться прямо на території лікарні.

Розповісти про усе та провести невеличку екскурсію погодився лікар-психіатр Олег Бирчак, завідувач загального психіатричного чоловічого відділення №6. Саме тут примусово лікують підозрюваних у особливо тяжких злочинах, поруч із іншими психічнохворими.

В одній із кімнат ізоляції лежить хворий. Тільки ліжка, більше жодних меблів: бували випадки, коли пацієнти розтрощували майно у лікарні

Кімната ізоляції для небезпечних пацієнтів – лише у цих палатах є ґрати на вікні. Стіни розписані милом

Якщо уявити, як мали б утримувати злочинців у таких лікарнях, то це, напевно, закриті палати, санітари-наглядачі поруч, ну хоча б мінімальне обмеження волі. Але насправді все інакше Двері, які ведуть до палат, старі дерев’яні. Зайти сюди можуть лише медичні працівники, вставивши дверну ручку, щоб відчинити.

Далі невеличка прохідна, зліва вікно з ґратами. На цьому і вся безпека. Проходимо у довгий коридор з палатами по обидва боки, у кожній кімнаті по кілька чоловіків. Лікар попереджає мене, що фотографувати пацієнтів заборонено. МІСТО | 39

ЖИТТЯ

| ПАЦІЄНТИ

Тихо, ніхто не кричить. Всі палати відчинені. Більшість хворих у своїх ліжках. Хтось у коридорі курить (тут це дозволено), інші двоє про щось розмовляють, ще один чоловік сидить на керамічній плитці біля туалету, не реагуючи на нас із лікарем. Санітарів немає, принаймні я їх не побачила.

Якщо уявити, як мали б утримувати злочинців у таких лікарнях, то це, напевно, закриті палати, санітари-наглядачі поруч, ну хоча б мінімальне обмеження волі. Але насправді все інакше: ніяких охоронців, ніяких ґрат на кожному вікні та зв’язаних пацієнтів у ліжках, як зазвичай показують у фільмах. Хворі ходять, куди хочуть, і займаються своїми справами.

Ніяких сторонніх запахів, все скромно, без ремонту, але чисто і прибрано. Як у звичайних лікарнях.

«Переважно пацієнти не проти лікування, – говорить Олег Бирчак. – Після медикаментозного лікування психотропними препаратами вони в адекватному стані. Лікування є довготривалим – місяці, роки. При психозах, наприклад, пацієнти понад два роки приймають ліки, це підтримувальна терапія навіть після покращення стану. Зазвичай неосудні вчиняють злочин під час загострення, а перебуваючи у лікарні, розуміють свою вину».

Заходимо у палату, де зараз один із найважчих пацієнтів, за словами лікаря. У ліжку старший чоловік зі щетиною на обличчі, худорлявий, з блакитними очима і сумним далеким поглядом. «Перебував у алкогольному галюцинозі (психоз із слуховими галюцинаціями при хронічному алкоголізмі. – Авт.), потім в органічному галюцинозі (стани, пов’язані з ураженням мозку в результаті перенесених черепно-мозкових травм, енцефалітів або епілепсії. – Авт.). Пацієнт не ходить, є тяжким соматично», – розповідає психіатр.

Хворий не реагує на нас, лежить мовчки.

«Від шизофренії чи психіатричних розладів не помирають у лікарні, помирають від якогось соматичного захворювання, наприклад, пневмонії чи серцевого захворювання. А для нас головне, щоб пацієнт жив», – наголошує Олег Бирчак.

Ці двері ведуть до відділень на другому поверсі, де лікують психічно хворих злочинців

Шизофреніки, алкоголіки та злочинці

Йдучи вранці територією психлікарні у Чукалівці, я не сподівалася зустрітись поглядами із людьми, яких судять за вбивства. Я чекала на репортаж з окремих відділень, розмови з медперсоналом, але аж ніяк не того, що побачу все так близько.

І насправді ще довго не могла прийти до себе і думала про одне: невже злочинці заслуговують на такі лагідні умови перебування? Звичайно, це суб’єктивно, адже це люди і у них психічні розлади… Та все ж ідеться про безпеку інших: самих лікарів та мешканців сусідніх житлових будинків, яких поруч вдосталь. Лікар-психіатр Олег Бирчак показує першу палату. Кілька чоловіків лежать, хтось метушиться, заправляє ліжко, один із них різко встає і вітається. Заввідділення питає у хворих, як справи. Ті відповідають, що добре.

40 | МІСТО

Від шизофренії чи психіатричних розладів не помирають у лікарні, помирають від якогось соматичного захворювання, наприклад, пневмонії чи серцевого захворювання Багато пацієнтів чоловічого відділення хворі на параноїдну шизофренію – розлад характеризується домінуванням галюцинацій. І незважаючи на почуті небезпечні діагнози, пацієнти поводяться цілком спокійно і, на перший погляд, адекватно.

«Є режим обстежень, прийому ліків та їжі. Тричі на день дозволено куріння: о 9, 12 та 15 годині. Я проводжу обхід щодня, при потребі спілкуюсь з пацієнтами у своєму кабінеті, бо я також і психотерапевт», – говорить лікар в одній із палат. Ідемо далі. Справа від нас кухонний блок, тут проводять роздачу їжі для пацієнтів. Обходимо по черзі усі палати, в яких загалом до 50 хворих. Все незмінно безшумно, і ця тиша трохи насторожувала.

«Бачите, ніяких ґрат, все, як у звичайних лікарнях. Це стереотип, що тут тримають пацієнтів силою, психіатрія давно вийшла за рамки виключно караності», – каже Олег Бирчак у палаті в самому кінці коридору. Заходить медсестра, час прийому ліків. Я побачила усіх пацієнтів і кожну палату. І в побаченому не було ніякого примусу. Хоча такі заходи медичного характеру називають примусовими…

ЖИТТЯ

| ПАЦІЄНТИ

Лише на ранніх обходах лікарі у білих халатах. В інший час форма довільна

Інциденти у Чукалівці

«Зараз у загальнопсихіатричному чоловічому відділенні є підозрювані у вбивствах, які знаходяться під слідством. До цього вони перебували у СІЗО. Ви побачили на власні очі, чи безпечно тут працівникам, – посміхається Олег Бирчак, а в його погляді читаю усвідомлення ризиків, з якими він та його працівники стикаються щодня. – Був випадок, коли один із таких пацієнтів забіг на кухню під час роздачі їжі, схопив ножа і вирізав око іншому пацієнтові. Ми робимо все можливе, щоб вберегтися і передбачити схожі ситуації. Але це відділення звичайного нагляду, тут немає ґрат чи кайданок. Вибору немає, ходимо усі під Богом».

У лікарні є тривожна кнопка, після натиску якої протягом 5 хвилин приїжджає охорона. Нею користуються, коли санітари не справляються з хворим. За останні роки таких випадків було декілька. «Є окремі кімнати ізоляції, в яких утримують пацієнтів на час збудження чи раптового спалаху агресії. Агресія до медпрацівників з боку хворих також є, – зізнається лікар. – І при поступленні, і під

Коридор загальнопсихіатричного чоловічого відділення. Справа кабінети лікарів

час лікування. Наприклад, при кататонічному збудженні (раптовий напад психомоторного неспокою, під час якого хворий може стати агресивним і не контролює імпульсивні дії. – Авт.) сила людини зростає у 400 разів. У моєму відділенні теж було таке, що охорона не приїхала вчасно. Є випадки втеч, і знаходять не всіх».

Цілодобово у лікарні чергує лікар, а також медсестри у відділеннях. Але персоналу замало. Нещодавно франківські лікарі відвідували лікарню у Польщі, де також тримають психічнохворих, що вчинили тяжкі злочини. І там працівників набагато більше, говорить Олег Бирчак. Також на місці є охорона. «Нам бракує персоналу, люди не хочуть працювати в таких умовах за 3-4 тис. грн, – каже він. – Фактично існує проблема в оцінці роботи, бо, якби була нормальна зарплата, це мотивувало би пра-

цювати навіть у таких складних умовах. Я, як лікар-психіатр, отримую близько 5000 грн, з них 500600 – за шкідливість та ризикові умови. Я пережив тут різні часи і звільнитись не можу, бо працюю вже 20 років». За останні два роки в Обласну психоневрологічну лікарню №3 направили близько 10 хворих, які вчинили особливо тяжкі злочини. Один із найважчих випадків за останній час – жінка, яка отруїла власних дітей віком 2 та 9 років.

У квітні 2016 року у Верховині було знайдено мертвими двох дітей. 31-річна жінка дала власним синам медичні препарати, від яких настала миттєва смерть. Жінку госпіталізували після спроби самогубства до Обласної психоневрологічної лікарні №3 з діагнозом «гострий поліморфний психотичний розлад» (характерні розлади сприйняття, галюцинації, емоційна нестабільність). МІСТО | 41

ЖИТТЯ

| ПАЦІЄНТИ на добровільне лікування. Його знову виписали, ми ж не мали права тримати його без рішення суду. Минув рік – і цей чоловік знову когось тяжко покалічив. Зараз його тримають у слідчому ізоляторі».

Реформа затягується

Ще наприкінці 2017 року набув чинності наказ Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Правил застосування примусових заходів медичного характеру в спеціальному закладі з надання психіатричної допомоги». Згідно з наказом, діяльність психіатричних медзакладів мають привести у відповідність до міжнародних та національних нормативно-правових актів.

Наразі триває реорганізація Української психіатричної лікарні з суворим наглядом МОЗ України. Пацієнтів переводять до лікарень, які розташовані ближче до місця їхнього проживання, як того вимагають оновлені норми Закону «Про психіатричну допомогу». Такі зміни мають зменшити рівень дискримінації та порушень прав людей з проблемами психічного здоров’я і є одним із завдань проєкту Концепції розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року. «Пацієнтка перебувала у нас пів року в загальному психіатричному відділенні, де лікують звичайних пацієнтів, – розповідає головний лікар ОПЛ №3 Мирон Мулик. – Після всіх перипетій суд вирішив направити її у Дніпро, у лікарню зі строгим наглядом. На жаль, немає постанови Кабміну з регламентом про примусові медичні заходи, немає і порядку перевезення таких людей. Це ж не планове лікування, а запобіжний захід в умовах, які повинні виключати небезпеку для хворого і для інших».

Головний лікар погодився показати мені кімнату ізоляції, у якій лежала ця жінка. Загальнопсихіатричне – змішане відділення, тут євроремонт, нові меблі, умови значно комфортніші, ніж у чоловічому відділенні №6, яке я вже бачила. У кімнаті ізоляції металеві двері, на вікні металева решітка. На стіні відеокамера. Посередині ліжко із можливістю фіксації хворого, є камера відеонагляду. Зараз якраз сюди поселяється чоловік. Лікар 42 | МІСТО

просить його прибрати свої речі з підвіконника, щоб я зробила фото. Палата у малюнках, до цього інший хворий розписав стіни милом.

Мирон Мулик розповідає, що найбільша проблема, коли після примусового лікування пацієнтів просто виписують, і лікарі не можуть нічого вдіяти, хоча усвідомлюють усю небезпеку.

«Ще один дуже показовий випадок. Чоловік був направлений до нас на амбулаторні заходи після вчинення злочину. Суд не продовжив лікування, хворого виписали. Через якийсь час він вбив свою дівчину-сусідку, – говорить головний лікар ОПЛ №3. – Справа у суді затягнулася, хворий перебував у нас два роки. Намагався втекти, стрибав з другого поверху, організовував інших пацієнтів до втечі, протягував руки до медсестер та пацієнтів лікарні. Ми писали про це в прокуратуру, але знову все скінчилося нічим. Одного разу суд не продовжив запобіжний захід, і пацієнта перевели

За останні два роки в лікарню направили близько 10 хворих, які вчинили особливо тяжкі злочини. Один із найважчих випадків за останній час – жінка, яка отруїла власних дітей віком 2 та 9 років Недавно міжнародна організація «Права людини у сфері психічного здоров’я – Глобальна ініціатива в психіатрії» FGIP бралася за реалізацію проєкту із реформування двох українських психіатричних лікарень, однак він був зупинений. «Умови тримання психічнохворих людей в Україні стали більш людяними, однак у суспільстві

ЖИТТЯ

ставлення до них змінюється повільно і більшість виступає за їх ізоляцію від суспільства, хоча особи з проблемами з психікою часто є жертвами, а не джерелом насилля», – сказав нідерландський правозахисник, виконавчий директор FGIP Роберт ван Ворен у Києві під час круглого столу Комітету з питань охорони здоров’я. Ця міжнародна організація займалася реформуванням системи психіатричних лікарень у Литві, проводила переорієнтацію системи лікування людей з психічними проблемами з ізоляції на реабілітацію та соціалізацію.

На думку Роберта ван Ворена, в Україні для реформи психіатрії потрібно: навчання персоналу, запровадження системи оцінки ризиків і, виходячи з цього, організація трьох рівнів тримання психічнохворих.

них режимів нагляду: суворий, посилений та звичайний.

Але насправді нічого не змінюється.

«Ми маємо певну практику, дуже тяжку і дуже сумну, – говорить головний лікар ОПЛ №3 Мирон Мулик. – Пацієнти, які вчинили тяжкі злочини і визнані неосудними, можуть перебувати у нас роками. Причому у загальнопсихіатричних відділеннях, бо немає окремих відділень запобіжних заходів. Закон про психіатричну допомогу і Кримінальний кодекс мають цю норму. Але вказується, що направлення на примусові медичні заходи регламентуються постановою Кабміну,

| ПАЦІЄНТИ

а такої постанови досі немає».

Мирон Мулик вважає, що найкраще вирішення ситуації, яка склалася із такими небезпечними пацієнтами, – це створити окремі відділення запобіжного заходу при місцевих психлікарнях. «Коли людина потребує лікування, а не покарання у в’язниці, то сам факт переводу в лікувальний заклад є позитивним. Звісно, якщо це дійсно хворий, а не той, хто вчинив злочин і грає хворого, – додає він. – Але ж переводити не у загальне відділення до інших хворих! Такі люди повинні бути відділені від загальної маси пацієнтів. А зараз для цього бракує саме правової бази».

Посередині кімната ізоляції, де хворих під час загострення стану можуть прив’язати до ліжка. Справа і зліва – пацієнти у звичайних палатах

Наказ МОЗ України від 20.03.2018 № 516 «Про затвердження спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги» визначив 6 спеціальних закладів в Україні для пацієнтів з вадами психічного здоров’я, які скоїли злочин. Серед них – Обласна психіатрична лікарня №2 у Підмихайлівцях на Івано-Франківщині. Ці 6 медзакладів мають стати судовими і надавати усі види стаціонар-

У приймальному відділенні цілодобово чергують два охоронці. Переважно колишні військовослужбовці

МІСТО | 43

ЖИТТЯ

| СИСТЕМА

Вагітні на зоні Вікторія Пасайлюк

У кожному суспільстві, на жаль, є злодії, шахраї, вбивці. Деякі з них відбувають покарання за свої незаконні вчинки в спеціальних установах. Здавалося б, тут усі між собою рівні. Але є випадки, коли за правопорушення ув’язненим передбачені пом’якшувальні умови, наприклад, вагітним жінкам. Коли до камери СІЗО потрапляє підозрювана при надії, вона автоматично має право на деякі привілеї. Які саме – з’ясовували журналісти «МІСТА».

44 | МІСТО

| СИСТЕМА

ЖИТТЯ

Три жінки – одна доля

Заступник начальника Івано-Франківської установи виконання покарань (№12) із соціально-виховної та психологічної роботи, майор внутрішньої служби Іван Степанович Гурик розповідає нам історії трьох різних жінок, які, будучи при надії, або ж з немовлятами на руках потрапляли під слідство. «Я працюю тут уже 19 років. За час моєї служби було тільки три випадки народження дітей тут», – розповідає Іван Гурик. Назвати імена цих людей і знайти їхні контакти виявилося неможливим, такої інформації нам не надали через заборону розголошення персональних даних.

«Якщо би вони утримувалися тут зараз, я б міг назвати їхні прізвища, імена, по батькові. Тому що люди, які перебувають в установах виконання покарань, дають письмову згоду на користування їхніми персональними даними. Зараз ті жінки уже звільнені з-під варти, на сьогодні є звичайними громадянками. Саме тому я не маю права розголошувати їхні персональні дані», – продовжує Іван Гурик. Оскільки ми не можемо назвати справжні імена жінок, пропонуємо читачам варіанти Ув’язнена А, Ув’язнена Б та Ув’язнена В.

Ув’язнена А потрапила під слідство в 2006 році за крадіжки. Жінка вже була вагітною, коли її заарештували. Утримувалась у Франківську в установі виконання покарань №12, народила в Івано-Франківському пологовому будинку під наглядом варти в’язниці. Після пологів Ув’язнена А написала офіційну відмову від своєї дитини. Тож немовля з пологового забрали соціальні служби в дитячий будинок. Дитину всиновили. А її біологічну матір після народження немовляти відправили

в жіночу колонію в Одесу. На сьогодні вона відбула покарання і вже є вільною громадянкою України.

Ув’язнену Б взяли під варту у 2017 році теж за крадіжки. Під час арешту жінка була вже на шостому місяці вагітності. Термін її покарання становив 6 місяців.

Народжувала дитину жінка, як і попередня, в Івано-Франківському пологовому будинку. Немовля забрав батько. Ув’язнена три дні побула в пологовому відділенні, потім написала заяву, в якій просила, щоб дитина проживала з батьком, поки її утримують у слідчому ізоляторі. Жінка ж відбула свій термін покарання і була звільнена. Відомо, що вона повернулася до свого чоловіка і вони разом виховують дитину.

За 19 років було тільки три випадки народження дітей в СІЗО Ув’язнена В має дещо іншу історію. Приблизно два місяці тому під слідство потрапила жінка уже із семимісячною дитиною. Причина арешту – знову ж таки крадіжка. Дитя було разом із жінкою в установі виконання покарань. Ув'язнена вирішила, що маля має бути разом із нею. Вона має захищене законом право тримати біля себе дитину до трьох років. Ув’язнена В утримувалась під вартою протягом двох тижнів, після чого їй замінили запобіжний захід на взяття під домашній арешт. На якому етапі зараз її справа, нам не повідомили, бо це конфіденційна інформація. МІСТО | 45

ЖИТТЯ

| СИСТЕМА формації, каже Іван Гурик, в установі виконання покарання просто нема.

«Інформацію про них знайти практично неможливо. Одну жінку не знайдемо точно, бо вона вже загинула, була наркоманкою. Стосовно інших – знаю, де проживають, але не можу сказати», – розповідає майор внутрішньої служби.

Кімната матері дитини

Під час відбування свого терміну покарання в Івано-Франківську всі три жінки утримувалися в камері матері дитини.

«В установі створена спеціальна кімната матері дитини. Тобто, якщо у нас перебуває вагітна або жінка з дитиною, їх поміщають саме сюди», – розповідає Іван Гурик. Така кімната була відкрита в 2002 році та призначена спеціально для відбування покарань вагітних жінок та жінок із дітьми до трьох років. Приміщення обладнане відповідно до вимог чинного законодавства. За словами Івана Гурика, дооблаштування не потребує. У кімнаті жінки утримувались окремо від загалу. Там є все необхідне: холодильник, кухонна плита, ліжко для матері, дитяче ліжечко, телевізор, ванночка, столик, душова кабіна, бойлер, який цілодобово забезпечує гарячою водою, навіть манежик та дитячий візочок, з яким можна вийти на прогулянку.

Ув’язнені, які утримуються в кімнаті матері дитини, мали посилене харчування за спеціальною дієтою Під час вагітності жінки перебували під наглядом медиків, які слідкували за станом їхнього здоров’я. Періодично ув’язнених жінок возили на УЗД та інші необхідні обстеження. На період пологів жінки були забезпечені охороною установи виконання покарань.

Відповідно до наказів, ув’язнені, які утримуються в кімнаті матері дитини, мали посилене харчування за спеціальною дієтою. Харчування виділялося також і на дитину. Зараз там немає ні вагітних ув’язнених, ні жінок із дітьми. Про дітей, які тут народжувалися, і про їхнє місцезнаходження зараз нічого не відомо. Такої ін46 | МІСТО

У житті складаються різні ситуації, і може статися так, що за ґрати потрапляє жінка, яка відповідає вже не тільки за себе Виплати новонародженим

Згідно із законом, жінка, яка народила дитину, має право на обов’язкову матеріальну допомогу від держави.

Ув’язнена А після відмови від немовляти не могла розраховувати на жодні соціальні виплати на дитину від держави.

Ув'язнена Б, яка народила і передала дитину батькові, написала доручення на свого чоловіка, щоб він користувався правом підпису від її імені. Чоловік оформив усі необхідні документи, зібрав довідки і написав заяву на отримання виплат від імені Ув’язненої Б. Поки жінка відбувала покарання, чоловік виховував їхню дитину та отримував кошти від держави.

Після того, як Ув’язнена В перейшла на відбування покарання у вигляді домашнього арешту, слідство ведеться іншою установою (яку ми не можемо назвати зі зрозумілих причин), тому, чи отримує вона матеріальну допомогу від держави, розповісти не можемо. Але очевидно, що жінка може розраховувати на ці виплати, оскільки дитина залишилась із нею.

У житті складаються різні ситуації, і може статися так, що за ґрати потрапляє жінка, яка відповідає вже не тільки за себе. І якщо вона завинила перед законом, то провини в немовляти немає. Народження ж на зоні – це вже клеймо на все життя. Для того, щоб створити хоча б якісь умови для проживання цієї невинної дитини (не мами!), й існують спеціальні будинки дитини при установах виконання покарань.

В Україні на сьогодні функціонує кілька жіночих колоній та всього лише два таких будинки дитини – в Чернігові й Одесі. В Івано-Франківську за останніх майже 20 років зафіксовано лише три випадки, коли ув’язнені перебували в кімнаті матері дитини, тому, зрозуміло, що таких будинків дитини місто поки не потребує.

МІСТО | 47

ГРАНДІОЗНІ ПРОЄКТИ

«PRESTIGE TOWN» Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

48 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Вовчинецька та Хмельницького

www.mgroup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 49

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО

Вдруге народжений:

калуський боєць про свою війну Наталя Мостова

Рік на передовій. Він має що згадати.

42-річний калуський доброволець-розвідник Олександр Коваль із позивним Олесь був щасливий на фронті. Часто боєць дуже боявся там, але було щось всередині нього, значно потужніше за страх, воно і вело у горнило війни.

«Мені тоді було сім років. Я малював прапор УРСР – такий червоний з блакитною смужкою. Підійшов батько. І на останній сторінці чернетки намалював синьо-жовтий стяг і тризуб. «Запам’ятай – оце справжні українські символи, – сказав тато. – А бандерівці – це бійці, які воювали за Україну. А Радянський Союз – загарбники. І Росія – загарбник». Мене тоді ніби осінило, ніби щось клацнуло у свідомості. Я наче переформатувався. І на цій хвилі й досі живу».

50 | МІСТО

ЖИТТЯ

«Я люблю Галичину»

Він останній серед ровесників, хто став піонером, та й взагалі вступив туди лише через те, аби в батьків не було проблем. Душа вже тоді бунтувала проти системи. У 1999-му приєднався до лав УНА-УНСО. «Я ненавиджу комунізм і все, що з ним пов’язане, – каже чоловік. – Обидва мої прадіди були офіцерами австрійської армії. Я люблю Галичину, і це в мені закладено на рівні генів».

У 2001-му році Олександр брав участь в акції «Україна без Кучми». «Думаю, вже тоді я був на розробці в СБУ», – усміхається він. Далі була Помаранчева революція. А 30 листопада 2013-го року після побиття студентів Сашко помчав у Київ. Перший місяць він привозив калушан до столиці і відвозив додому тих, хто хотів перепочити. Лише за грудень чоловік зробив вісім «ходок».

Олександр підійшов до військового комісара і відрізав: «Якщо ви мене зараз не заберете в армію, я спіймаю вас увечері під будинком, дам в клуню і піду по криміналу» Олександр на той момент працював на хімічному підприємстві «Карпатнафотохім» і використав усі свої відпустки, які тільки мав. Тож коли відбувалися криваві події на Грушевського, калушанин був на роботі, його й досі за це гризе сумління. «Страшенно мордувався, що не був з пацанами у найважчі дні. Я тоді хотів покинути все і чкурнути на Майдан, – каже він. – Але ризик втратити роботу і відповідальність перед близькими людьми не дали цього зробити».

Коли москалі зайшли в Крим, Сашко того ж дня пішов до військкомату. Його не хотіли брати. Без пояснень. Просто сказали, що зателефонують, коли треба буде. Олександр потім ще не раз ходив проситися, аби взяли. Щоразу відмова. У липні він звертався до всіх добровольчих батальйонів: «Азов», «Донбас», «Правий сектор»… Вакансій не було – всі батальйони повністю запаковані. «Мені було дуже боляче.

| ІСТОРІЇ З АТО

Зсередини все викручувало, – ділиться чоловік. – Я хотів воювати, а ніде не брали. Я так з’їдав себе, що почав марніти на очах. Перестав спати. Розумів, що терміново треба захищати свою державу, а я просто відсиджуюся в Калуші. Зайнявся волонтерством, але це було не те, до чого дійсно прагнула моя душа».

Одного дня Олександрові урвався терпець. Він підійшов до військового комісара і відрізав: «Якщо ви мене зараз не заберете в армію, я спіймаю вас увечері під будинком, дам в клуню і піду по криміналу, але все одно буду в армії». Комісар дуже розлютився, але наступного ж дня сказав прибути у військкомат. З речами. Поїде в зону АТО. Так і сталося – 11 серпня призвали до лав ЗСУ. Після прибуття в частину за 15 хвилин Сашко прийняв присягу на вірність народу України. І вже о 5-й ранку виїхав на навчання на Рівненський полігон.

І лячно, і красиво

Армія, автомати, зброя – Олександр нарешті почувався щасливим. У складі 1-го полку протиповітряної оборони калушанин вирушив у місто Нетішин для охорони Хмельницької АЕС, а через місяць – у спекотні степи Асканії-Нової, на кордоні з Кримом. Однак Сашко прагнув потрапити туди, де гаряче. Хоча більшість хлопців дуже раділи, що служать в Асканії-Новій, бо не хотіли опинитися у зоні АТО. «Але насправді всі бояться, – каже воїн. – І я боявся. Бо там страшно. Але всередині себе відчував щось значно потужніше, ніж страх. Воно і вело у горнило війни».

Друзі з УНСО знали його запал і вирішили питання з переводом на вищому рівні у ЗСУ. А так насправді дуже рідко буває. «Це те саме, що моряка зробити льотчиком», – пояснює Олександр. Так він потрапив у 54-й окремий розвідувальний батальйон, який дислокувався у Новограді-Волинському. А звідти хлопці рушили на гарячий Маріупольський напрямок. Перше, що вразило, – вибухи мінометів і зарево боїв. Саша такого ніколи ще не чув і не бачив. І лячно, і красиво. Спочатку подумав, краще би в тому степу лишився, але боєць одразу гнав такі думки. Та й часу не було глибоко розмірковувати. Перейшли на бойову лінію, стартували бойові задачі. Хоча вже на початках Олександр потрапив у госпіталь. Коли з товаришем верталися зі штабу з Маріуполя, встряли в аварію – гальма відмовили, і транс-

МІСТО | 51

ЖИТТЯ

| ІСТОРІЇ З АТО

порт занесло під фуру. Як потім з’ясувалося, місцеві сепаратисти на СТО, які лагодили автівку напередодні, підпиляли трубки на гальмівній системі. Тих сепарів одразу накрила СБУ.

«За одну хвилину до аварії я чомусь вирішив надягнути каску, – усміхається Сашко. – І ще то був перший і єдиний раз, коли я вдягнув бронік. Якби не обладунки – смерть». Через місяць Олександр вернувся в стрій. Виконував обов’язки командира взводу прикриття розвідки. Спершу хлопці розвідували ситуацію, потім під’їжджали і знищували сепарів. Майже щодня – на бойових завданнях. «Ми кожен день вбивали, – замислено каже воїн. – Багато вбивали. Це війна…»

Сашко відзначився чудовим стратегічним мисленням, його не раз викликали в центральний штаб, аби порадитися щодо тактики і стратегії.

Знову народився на світ

«Тоді з нами на передовій зібралися дуже різні люди: розмаїття професій, світоглядів, релігій і мов... Але всіх нас об’єднувала одна річ – ми були добровольцями», – каже Олександр.

Він згадує, як прийшов командир і повідомив, що насувається масштабний прорив з боку російської армії. А українських вояків було всього 150 чоловік, і саме вони мали тримати ділянку фронту. «Хлопці, позаду вас є лише артилерія, – казав він. – І все – більше нікого нема. Швидше за все, ви загинете. Всі до одного. Вас просто немає кому прикрити. Але три дні мусите якось протриматися і не дати їм пройти лінію. Хто боїться – зробіть крок, і ми перекинемо вас по інших частинах. За це вас ніхто не осудить, бо боятися – це не ганьба». Зі 150 вояків ніхто не вийшов. Вони лише розсміялися і пересмикнули затвори. «Ми жили ідеєю, – каже Олесь. – Завдяки таким людям ми і тримаємося у цій війні». Тоді прориву так і не було. Але в кожного з них з’явилося нове неймовірне відчуття – наче знову народився на світ.

У голові і досі сидить його найважчий бій. Вночі Олександр разом із побратимами мали прикрити глибинну розвідку – айдарівців, які повинні були проникнути на ворожу територію. Опівночі всі завантажилися в машини. «Пам’ятаю, всі курять. Тиша. Їдемо на війну, – говорить боєць. – Всі в обладунках. Всі переживають. Водій каже: «Тушіть цигарки. Під’їжджаємо». Затвори пересмикнули. І почалася висадка». Зайняли бойові позиції. Весь батальйон простягнувся десь на кілометрів зо п’ять: кулеметники, снайпери, мінометники…

У такому очікуванні просиділи чотири години. Раптом надійшла команда: «Наступати!» Виявилося, бойовики помітили українську розвідгрупу на своїй території, і почався бій. Тоді загинув командир з «Айдару». Під час бою трьом взводам, які прикривали відступ групи з «Айдару», перекрили відступ, вони не могли вийти, їх постійно накривали кулеметами, мінами і зі стрілецької зброї. Олександр попросив дозволу перейти на другу позицію і прикрити їхній відступ. «Ми так мчали до цих хлопців, наче вітер, – пригадує боєць. – Буквально за кілька хвилин погасили всі чотири сепарські точки. І приблизно 60 наших хлопців змогли вийти. Це було неймовірно. Хлопці підходили і дякували за врятоване життя. Це найкраща з нагород». На жаль, через пекельний обстріл тіло командира-айдарівця не змогли забрати з ворожого боку.

52 | МІСТО

Сепари прив’язали його до БТРа і у спеку чотири дні возили селами. Тіло розкладалося і вже текло, а нелюди показували, що схопили бандерівця. Потім тіло таки вдалося обміняти.

На «передку» траплялися і хороші історії, часто навіть кумедні. Сашко згадує, як вони з хлопцями жили в одному з прифронтових сіл. Кожна друга хата порожня. А в решті мешкали тільки діти, жінки і старі. Де їхні чоловіки, не казали, відмовчувалися. Але й без того зрозуміло – воюють на ворожому боці. Вояки оселилися в порожніх хатинах. Навколо позамуровували себе розтяжками, гранатами, мінами – від місцевих можна було чекати чого завгодно. І ось одного разу, дивом пройшовши всі ці пастки, заходить бабця. П’яна – ледве стоїть. «Водка єсть?»

– запитує жіночка. Один із хлопців дістає пляшку місткістю 0,75 л. Бабця «з горла» випиває третину. І мертво гепається додолу. Вдосвіта вона десь зникла. Аж потім додивилися, що впала у викопаний котлован біля хати. Оскільки вояки скидали туди сміття, то й приземлення було м’яким. І далі заснула. Вранці бабця знову кудись поділася. «Ось такі там прудкі бабці», – усміхається Олександр.

На фронті у хлопців було багацько тварин. І кожну пам’ятають досі. «Чорну кішку ми назвали Катрусею, – сміється воїн. – Пологи в неї приймали. Щодня на кошенят йшло дві банки тушенки. Інакше ніяк – репетували страшно. Мали окремі тарілочки. Деколи аж злило – не встигнеш рота роззявити, як вони вже навіжено нявкають. Катруся дружила з собакою Зіпою, вони спали разом, і пес навіть доглядав за її кошенятами, мив їх весь час».

ЖИТТЯ

Катруся і Зіпа

А собака Зіпа вартує окремої історії. Одного дня хлопці вирішили зварити борщ. Пішли до магазину купити м’яса. Довго нічого не могли вибрати, бо ціни кусалися. Раптом побачили біля крамниці руденьке цуценя, яке чалапало туди-сюди, тлусте, як колобок. Замилувалися. «А чиє то цуценя?» У продавчині аж очі округлилися: «Хлопці, та собак не можна їсти…» Солдати зареготали. На полігон йшли з м’ясом і… цуценям під пахвою. Спершу думали, що то хлопчик, і назвали Зіп (що означає набір інструментів). Але незабаром тваринка виявилася не Зіпом, а Зіпою. Собака пройшов з хлопцями всю війну, потрапив з Олександром в аварію, пса везли в Київ на операцію, бо потрощилося стегно. Нині Зіпа живе в столиці разом з одним із демобілізованих друзів, і вона досі сахається від грому.

Цвинтар, балкони і дуби

З війни Сашко вернувся важким. Він і сам це відчував. Уночі зривався, кричав: «Гради!» – і ховався під ліжко. Загострене почуття справедливості теж не давало спокійно жити. Однак війна зробила його мудрішим, тепер боєць ніколи не зривається на людях, нарешті навчився опановувати свою потужну

| ІСТОРІЇ З АТО

енергію. Адаптуватися до цивілки дуже помагали походи в гори. Там відбувалося внутрішнє перезавантаження.

Нині Сашко працює старшим майстром на тому ж підприємстві – «Карпатнафтохім» – і має ще купу всіляких цікавих справ. Олександр дуже любить своє місто і хоче його змінити на краще. Так, уже кілька років разом зі своїм товаришем гірським рятувальником Василем Фіцаком відновлюють старе міське кладовище Калуша, наводячи там лад. Розчищають територію, викопують надгробки з-під величезного шару ґрунту і сміття... Роблять ту справу як волонтери, часто тратять свої гроші, наприклад, щоб замурувати якусь гробницю чи докупити інструмент. Чоловіки вже встигли відновити більш як сотню поховань та ідентифікувати понад шість сотень осіб. Також обоє їздять селами Калуського району, досліджуючи історію церковних дзвонів. Об’їздили храми, дзвіниці і таким чином зробили реєстрацію всіх дзвонів. «Кожен дзвін ми сфотографували, поміряли, – розповідає боєць. – Зафільмували всі дефекти, фрагменти. Наразі готуємо каталог. На черзі робота з майбутнім каталогом старовинних балконів і дверей Калуша».

З війни Сашко вернувся важким. Він і сам це відчував. Уночі зривався, кричав: «Гради!» – і ховався під ліжко На цьому не все. Олександр і Василь також зайнялися віковими деревами Калущини. Краєзнавці їх лікують, заносять у реєстр, виготовляють документацію. Недавно знайшли дуб, якому близько 650 років, але дерево в дуже поганому стані. Хлопці планують урятувати багатовікового велетня.

МІСТО | 53

ЖИТТЯ

| ОБЩИНИ

«Хто винен? Араби?» Наталя Мостова

Ще не так давно арабів в Івано-Франківську було близько тисячі, нині ж до сотні. А тих, котрі залишилися тут жити, взагалі не більш як десяток. Вони мають свою офіційну спільноту, знають, як вирішити будь-який конфлікт, і навіть дають пожертви для місцевих малозабезпечених.

54 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ОБЩИНИ

Як і у вас

«У нас в Сирії теж зараз війна, – замислено каже голова арабської спільноти на Франківщині 36-річний Фуад Аліві. – Спершу цю війну називали громадянською. Як і у вас. Але там значно жорсткіші звірства відбуваються. Росія і туди запхалася. Сирійський президент убиває свій народ з допомогою російських найманців. У нас із вами спільний ворог». Фуад Аліві приїхав на Прикарпаття ще 15 років тому. Тоді арабів у місті можна було перелічити на пальцях. Нерідко місцеві люди на вулиці просили сфотографуватися разом. Відтоді кількість арабів почала стрімко рости. Уже в 2006-му в Франківську їх налічувалося близько тисячі. Однак тих, що лишилися жити в області, нині не більш як десяток. Та й узагалі, останнім часом араби сюди майже не приїжджають, зараз їх не більш як сотня, все тому, що дипломи місцевих ВНЗ віднедавна перестали визнавати в арабських країнах. Чому? «Думаю, це все якісь політичні ігри», – посміхається Фуад Аліві. Його маму вбили в сирійській війні. У той день Фуад якраз приїхав у гості, аби нарешті зустрітися з рідними. Він так і не встиг побачитися з мамою. Сестра переїхала до брата в Ліван, там спокійніше.

Фуад має українське громадянство, добре розмовляє українською, одружений з франківкою, мають трьох дітей. Дружина не приймала мусульманство, дітей охрестили. «Діти виростуть і самі оберуть собі релігію, – каже іноземець. – У Корані пише, що не треба нікого примушувати прийняти іслам».

Араб, хоч і вивчився на лікаря, але займається бізнесом – відкрив кілька кафе. Ще до війни в Сирії возив звідти товари і тут перепродував. Каже, що має хист до підприємництва, це в них у родині сімейне. Дружина не раз їздила на батьківщину Фуада. Зовсім не боялася, навпаки – дуже сподобалося там.

Фуад має українське громадянство, добре розмовляє українською, одружений з франківкою, мають трьох дітей. Дружина не приймала мусульманство, дітей охрестили Не звертати уваги

Під час розмови з журналісткою Фуадів телефон розривається від дзвінків. Не витримує – відповідає. Виявляється, в обласну лікарню госпіталізували молодого єгиптянина, він недавно приїхав до Франківська. У хлопчини діагностували пухлину мозку. Кажуть, що, певно, не виживе. Звісно, одразу телефонують до голови спілки. Учасники общини в таких випадках обов’язково гуртуються і допомагають, чим можуть. Арабську спільноту у Франківську офіційно зареєстрували у 2016 році. Консули арабських країн в Україні поклопоталося про такий крок, бо сказали, що так їм буде зручніше вирішувати всі необхідні питання. Оскільки Фуад – один із найстарших арабів у місті, його обрали керівником спільноти.

Найчастіше звертаються через певні конфліктні ситуації, наприклад, хтось когось побив чи адміністративні проблеми. «Буває, що п’яні місцеві жителі не гребують відлупцювати арабів, – розповідає голова спілки. – Потерпілі одразу до мене звертаються, аби, приміром, помогти написати заяву в поліцію. Хоча часом і самі араби винні у сутичках. Але це більше стосується щойно прибулих. Хоча таким ми на самих початках кажемо, щоб гучно не слухали музику, не вешталися пізно увечері чи вночі, не спілкуватися з неповнолітніми дівчатами, якщо хтось ображає на вулиці – не звертали уваги. Однак саме останнього застереження їм буває найважче дотриматися, бо арабські хлопці – гарячі, дуже запальні, звикли відстоювати власну гідність».

До речі, арабам з різних країн буває досить важко порозумітися через абсолютно інші діалекти. До прикладу, ті, хто з Сирії, Палестини, Йорданії, Іраку мають свої традиції. Тоді, як араби з Кувейту, Ємену, Саудівської Аравії – зовсім інші. Араби, що залишилися в Франківську, здебільшого одружилися з місцевими жінками, мають тут власну справу. До речі, чимало арабів, які приїхали сюди вчитися в медуніверситеті, по закінченню жодного дня так і не працювали лікарями, натомість подалися у бізнес. Після випуску треба ще два роки вчитися в інтернатурі – не всі мають таку можливість, треба за щось жити. Помолитися араби збираються раз на тиждень у мечеті, що на вулиці Чорновола. Щоправда, жінкам туди – зась, бо це чоловіча мечеть. Фуад пояснює це тим, що у Франківську дуже мало мусульманок. До речі, до мечеті ходять не лише араби, але й узбеки, азербайджанці. Загалом збирається десь чотири десятки людей.

Арабська громада здебільшого гуртується лише на релігійні свята. Наприклад, нещодавно відзначали Курбан-байрам. У цей період ріжуть баранів і частують цим м’ясом бідних. «Барана треба поділити на три частини: собі, рідним і потребуючим, – пояснює Фуад. – Ми з дружиною постійно даємо одній і тій самій малозабезпеченій сім’ї. Вони українці, християни, але більше я нічого не можу розповісти, бо згідно з нашою релігією про свої пожертви треба мовчати». МІСТО | 55

ЖИТТЯ

| ОБЩИНИ

У кожній нації є добрі і погані

29-річний Абдулла Абу Румман з Йорданії називає Франківськ своїм другим рідним містом. Ось тільки вихідних днів тут надто багато, іноземець не звик до такого. Зараз вчиться в клінічній ординатурі, незабаром стане ортопедом. А тим часом разом з дружиною-франківкою працює у торгівлі. Планує залишатися у Франківську. Хоча в Йорданії лікарі отримують значно вищі зарплати, однак і життя в рази дорожче. Його кохана стала мусульманкою – багато читала про цю релігію і сама зробила такий вибір. «Вона вільна людина», – усміхається араб.

Помолитися араби збираються раз на тиждень у мечеті, що на вулиці Чорновола. Щоправда, жінкам туди – зась, бо це чоловіча мечеть Основи української Абдулла вивчив за чотири місяці, каже, що ця мова дуже м’яка. Коли тільки приїхав сюди, брат найперше порадив, аби не гуляв після 18.00. І Абдулла так і робив аж протягом двох років поспіль. Поки цілковито не освоївся, з’явилися українські друзі.

Агресивні прояви до арабів з боку франківців почали виникати з появою в місті багатьох інших наці-

56 | МІСТО

ональностей – індійців, африканців… «Тепер, коли стається якийсь інцидент за участю іноземців, місцеві одразу не особливо розбираються, – каже Фуад.

– Хто винен? Араби! Особливо бурхлива реакція в соцмережах. Звісно, буває, що й справді араби натворять чудес, але далеко не завжди, і зазвичай це молоді хлопці. Вони ще не знають місцевої культури, порядків». З такими молодиками Фуад та інші араби-старожили проводять профілактично-роз’яснювальну розмову.

Коли стається якийсь інцидент за участю іноземців, місцеві одразу не особливо розбираються. Хто винен? Араби! «Про арабів полюбляють вигадувати різні страшні історії, особливо щодо стосунків з дівчатами, – усміхається Фуад. – Але насправді таких випадків дійсно дуже мало трапляється. Швидше це винятки». «У кожній нації є добрі і погані люди», – додає Абдулла.

Фуаду подобається у Франківську. Коли сестра приїжджала в гості, то її дуже вразили хатини в Карпатах, казала, що такі ж, як у мультиках колись бачила. Знайомі араби, котрі живуть у Західній Європі, розповідали, що там люди схожі на роботів, взагалі без емоцій. А тут, на Прикарпатті, зовсім інша справа. «Тутешні – душевні, веселі, – усміхається араб.

– А весілля які цікаві – так само, як і в Сирії, є обряд викупу нареченої. Столи ломляться від наїдків. Словом, почуваюсь, як удома».

МІСТО | 57

ЖИТТЯ

| ПРОВОКАЦІЯ

Надури сліпого Марта Баранецька

Ми вчимося бути чуйними. Вчимося пристосовувати міста для людей з обмеженими можливостями, розуміти та співпереживати. Якщо перед тобою незряча людина – їй потрібно допомогти. А чи можна спробувати скористатися її сліпотою? фото: Тарас Волошин

58 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ПРОВОКАЦІЯ

Лише в Івано-Франківську проживає понад 350 осіб з інвалідністю зору, зокрема 258 людей з інвалідністю зору І групи. Для відносно невеликого міста це чимало. Ці люди не лише можуть жити – вони вчаться, читають, працюють, займаються спортом та подорожують наосліп. А деякі, навпаки, стають заручниками ситуації і весь час проводять удома, бо там знають кожен куток. Саме для них встановлюють тактильну плитку, таблички зі шрифтом Брайля, озвучують світлофори та монтують перила. Це, звичайно, допомагає, але чому тоді ми так рідко бачимо їх на вулицях? Незрячі мають особливі атрибути – темні окуляри і тактильну тростину. Якщо з окулярами все зрозуміло, то тростина допомагає хоча б якось орієнтуватися у просторі. Я вважала, що покладатися лише на постукування тростиною, не використовуючи зір, досить складно, поки не спробувала. А ось коли спробувала, то зрозуміла: це не просто складно, це майже неможливо, якщо ти хоча б трішки дбаєш про своє життя. Аби виглядати природно і не потрапити під першу ж машину на першому ж пішохідному переході, я вирішила вчитися ходити наосліп у приміщенні. Заплющила очі, тростину в руки – і гайда. Я розуміла, що проводити експеримент усліпу я не буду, але саме так мала навчитися поводити себе більш-менш природно у такому стані. Головою не вертіти, очима вверх-вниз не рухати, пересуватися повільно та обережно – для чистоти експерименту.

Кілька годин практики та відеоуроки (так, такі є) мені допомогли. Коли я вийшла на вулицю та періодично розплющувала-заплющувала очі, сховані під окулярами, я не падала і не подала й знаку, що я тут просто «граю кіна». Здається, франківці мені вірили. Подеколи навіть я сама собі йняла віру. Не зважати на звуки і не крутити головою було доволі просто. Але ось як було не реагувати, коли просто на мене їхав велосипедист? Я дуже добре бачу його наближення, але, стривайте, я ж сліпа. Дякувати богу, хлопець на велосипеді від’їхав ще до того, як я здалася і раптово «прозріла», щоб відскочити з дороги. Схоже я відчувала, коли десь поруч хтось біг, стрибав чи махав руками. Я не бачу. Я спокійна, як пульс покійника. Французи майже десять років тому зняли чудовий короткометражний фільм «Настроювач». Головний герой стрічки налагоджує фортепіано, а щоб заробіток йшов краще – придурюється сліпим. Сам герой пояснював, що так люди більш відкриті і співчутливі до нього. До речі, наприкінці стрічки він стає свідком вбивства і помирає через безглузду помилку – залишений у кишені записник.

Стрічка трагічна, але ось думка про те, що людей із вадами сприймають якось інакше – цікава. Звісно, я не планувала вчитися настроювати музичні інструменти. Натомість вирішила перевірити, які емоції викликає сліпа людина на вулицях та чи стане комусь духу обдурити незрячого.

Цього разу я мала стати котом Базиліо. Сліпа і щедра! Для експерименту мені знадобилися максимально темні сонцезахисні окуляри, тростина і трохи більше тисячі гривень – кілька купюр номіналом 500, 200, 100 та 50 гривень. Я заходила у магазини, невеличкі кіоски та підходила до прилавків на базарі і намагалася розміняти гроші. Легко спокуситися привласнити собі кілька гривень, якщо я не можу їх перерахувати.

Незрячі мають особливі атрибути – темні окуляри і тактильну тростину. Якщо з окулярами все зрозуміло, то тростина допомагає хоча б якось орієнтуватися у просторі ... І хоча я вважала, що складно буде не зважати на перешкоди та природно користуватися тростиною – найважчим було не це. Найбільшою проблемою для мене була постійна увага людей. Здається, якби я раптом вирішила пробігтися Стометрівкою голяка – дивились би все одно менше.

Люди, які проходили повз, заглядали мені просто в очі, показували на мене пальцями і кивали в мій бік. Здавалося, ще секунда – і просто в мене перед обличчям вони почнуть розмахувати руками. Кілька разів стримала себе, бо вже хотіла глянути на чергового зіваку і спитати: «Чого дивишся?» МІСТО | 59

ЖИТТЯ

| ПРОВОКАЦІЯ

Цю увагу відчув і фотограф, саме тому ми не одразу змогли розпочати експеримент. Ну, уявіть: зайшли на базар сліпа блондинка і її фотограф – звучить, як початок анекдота. І хоча ніхто не сміявся, та знайти на «п'ятачку» зручне місце для перевірки ми не могли. Пройшли через базар, повернули до універмагу. Там і натрапили на першу придатну локацію: я йду до кіоску, фотограф – через дорогу. Спершу вирішила купити водичку. Підходжу до однієї з класичних лавок «вода-пиво-шаурма» і вітаюся. Здороватися довелося двічі і голосно, бо інакше я не можу зорієнтуватися, де ж те віконце із продавцем, а відповідати вона не поспішала. Повертаюся на «добридень» і якось трішки повз неї прошу продати мені водичку. Даю 200 гривень, кажу: «Тут 100?» «Ні, ви дали 200. Ось решта, 192: сто, п'ятдесятка, двадцять, десять, десять, дві. Вам допомогти? Я подам. Візьміть. У вас все добре», – жінка акуратно вклала решту і пляшку води просто мені в руки. Бачу поруч холодильник і питаю, чи я тут пройду. В цю мить старша пані вилетіла зі свого кіоску, допомогла мені обійти холодильник і вказала дорогу. Заховалася і перевіряю гроші – віддала решту до копійки. Далі залишаюся в своєму образі і йду з фотографом до наступної точки – теж кіоску, на Галицькій. Перехожі час від часу пропонують допомогу, бо навколо справді людно, і далі дико розглядають.

Мене перевели через дорогу, довели до кіоску якісь люди. Біля нього повторюю всі дії – вітаюсь, повертаюсь, стукаю, суну тепер вже 500 гривень і знову називаю неправильну суму. Знову нічого – решту повернули до копійки. Після цього вирішила обійти кіоск і зайти в двір, але якийсь пан узявся виявляти таке шалене співчуття, що аж, не питаючи, куди мені треба, повів на лавку. Частину людей з лавки зігнав, мене всадили. Сиджу і думаю: «От і чого ти мене сюди привів?» Поруч зі мною на лавці чоловік із дитиною. Мала зацікавлено зиркнула, її батько розглядає мене з привідкритим ротом, аж нахилився. Щоб відволік60 | МІСТО

ти його від споглядання, прошу перерахувати мої гроші. Рахує, озвучує мені суму і знову повертає все до копійки. Він же і провів мене далі, де я зустріла фотографа. Весело було, коли я раптово знімала окуляри, відкладала тростину і йшла підстрибом. Простувала-дибала сліпа – та й прозріла! Щоразу це шоу супроводжувала німа сцена, але ошалілі очі людей варто було бачити.

«Чоловіка не знайде…», «Оце життя…», «Нащо так жити…», «Диви-диви, як іде!..» – це лише дещо з почутих мною фраз Далі я ще купувала каву і кілька разів міняла купюри – не втратила жодної гривні! Коли обійшла перший десяток магазинчиків та кіосків, зрозуміла, що люди у нас чесні і співчутливі. Але ось не надто виховані. Я відчувала себе мавпочкою, на яку усім обов'язково потрібно було подивитися, нахилитися і зазирнути в очі, а майже одразу за спиною почати обговорювати. Людоньки, я сліпа, а не глуха!

«Чоловіка не знайде…», «Оце життя…», «Нащо так жити…», «Диви-диви, як іде!..» – це лише дещо з почутих мною фраз. І коли я повірила у чесність людей, то зрозуміла – важливо не що вони роблять зі мною і тими грошима, а як!

Наступного дня я продовжила експеримент у компанії. Одна людина грала роль випадкового перехожого, який проводив мене до магазину і залишав, а інша – заходила у магазин до чи після мене, щоб роздивитися реакцію людей. У магазині «Геркулес» на Незалежності я не лише переконала продавчиню в тому, що я сліпа, як кріт, а ще й дуже добре налякала якихось дівчат. Коли я отримала розміняні 200 гривень (знову ж таки чес-

ЖИТТЯ

но) і розвернулася до виходу, продавчиня попросила дівчаток, що зайшли до магазину, мене провести. А там – краса! Дівчатка, очевидно, святкували день народження, бо стояли із блискучими золотистими кульками (яких я, звичайно, «не бачу») і не менш блискучими від алкоголю очима. Ну все, думаю, приїхали. Тамада хороший і конкурси цікаві. Дівчинка з кульками (певно, іменинниця) дивилась на мене так, ніби їй зараз стане погано, проте таки вивела мене надвір. Друг розповів, що тоді хотів підійти до дівчини і заспокоїти – так вже вона перейнялася моєю сліпотою. У цілодобовому магазині на Чорновола я дала маху, зізнаюся. Вже розмінявши гроші, на виході побачила мужчину і попросила вивести мене надвір. Цікаво, і як це я його могла побачити? Не зрозуміли цього, мабуть, і продавчині, бо вийшли з крамниці і проводили нас поглядом до кінця вулиці. Мабуть, найвеселіше було на вокзалі. Там є кілька магазинів-кафетеріїв. Вокзал, ніч, ну, і публіка там відповідна. Заходжу в перший – двоє нетверезих чоловіків, похитуючись, починають мене обговорювати: «Що це за життя таке?.. Чекай, бо зараз вб’ється нах*й».

Якщо вони і переживали, чи я вб’юся, то допомагати не насмілилися. Цей незрозумілий кафетерій був першим місцем, де мені не поміняли грошей і на мою помилку не вказали. Прошу поміняти 100 гривень, даю 200. Поки я чекаю, бачу, як продавчиня перевіряє купюру на світлі, заглядає мені в очі і просить Марійку «повисіти на телефоні». Гроші віддає назад, не розмінюючи, і починає розпитувати: «А що то з вами таке є? А що то з вами сталось?» Я з тростиною, в окулярах і йду наосліп, як гадаєте, що зі мною таке? Очевидно, зламала руку!

Найбільше «співчуття» до мене виявив алкоголік біля того ж таки вокзалу. Його, власне, «приймали» патрульні, коли він крикнув: «Дивіться, жінці тре' помогти!» – і показав на мене. Поліцейські в мій бік навіть не глянули, і його спроба втекти провалилася. Іще один кафетерій. Там мені просто не відповідали кілька хвилин, стояли і розглядали. Але 200

| ПРОВОКАЦІЯ

гривень розміняли чесно. А в той самий час друг на вулиці слухав розмову молодиків, які за пивом обговорювали мій стан і зійшлися на думці, що я просто «вимахуюся».

Найбільше «співчуття» до мене виявив алкоголік біля того ж таки вокзалу. Його, власне, «приймали» патрульні, коли він крикнув: «Дивіться, жінці тре' помогти!» – і показав на мене. Поліцейські в мій бік навіть не глянули У наступний магазин заходжу, щоб розміняти 500 гривень. Працівниця мене змірює поглядом і відмовляє. Прошу продати солодку водичку, бо дуже треба розміняти гроші. Вона клацнула язиком і закотила очі, але все ж розміняла мою купюру. Невиховано, але знову без обману. Вона також спитала, чи ходила я до лікарів і чи я «така» з народження. Друг, який зайшов після мене, купує сік і каже мені вслід: «Шкода дівчинки, така молода». На це продавчиня просто скривилася і знизала плечима.

На виході мене знову проводжає кілька пар очей. Трохи віддалившись, знімаю окуляри і починаю пританцьовувати: обійшовши більш як двадцять магазинів у різних частинах міста, я розміняла кілька тисяч гривень – і не втратила жодної копійки!

Франківці чуйні і чесні, за це я їм дуже вдячна. Але ось навчитися не заглядати людині в обличчя і хоча б трішки стримувати свої емоції нам потрібно. А усім раджу хоча б годину провести із заплющеними очима: коли нічого не бачиш, відчуваєш натомість значно більше. Зокрема і те, як складно опинитися самому без допомоги в абсолютній темряві.

МІСТО | 61

ЖИТТЯ

| БУЛО-СТАЛО

#10yearschallenge: Івано-Франківськ тоді і зараз Вікторія Пасайлюк

На початку цього року в мережі активно обговорювали тренд на такий собі #10yearschallenge, в якому дописувачі порівнювали себе зараз та якими вони були десять років тому. Челендж одразу захопив всесвітню павутину, яка була переповнена фото «тоді» та «тепер». «МІСТО» вирішило приєднатися до флешмобу. Так, ми виокремили тему культурного життя та проблем міста, провели паралелі між 2009 та 2019 роками і зробили висновки про те, що ж змінилося за 10 років в ІваноФранківську та Україні. фото: Тарас Волошин

62 | МІСТО

ЖИТТЯ

| БУЛО-СТАЛО

бійцям, які виконують завдання в зоні ООС», – йшлося у відеозверненні Зеленського. Згадуючи про день народження нашої держави, неможливо обійти стороною тему дня народження міста Івано-Франківськ.

Щороку славне місто Франкове готується до своєї чергової річниці. Цього року органам влади вдалося здивувати франківців насиченою програмою та великою кількістю святкових заходів. Були традиційні урочистості, крім того, до Франківська завітала делегація з Китаю, з якою було домовлено про співпрацю. На вечірніх концертах містян вітали відомі українські гурти – «The HARDKISS» та «Каzка», а також Арсен Мірзоян. Словом, 357-й день народження нашого міста провели з розмахом.

Культурне життя

Саме десять років тому Україна стала повнолітньою, адже в 2009 році ми святкували 18-у річницю незалежності нашої держави. 10 років тому 24 серпня перед парадом у столиці найвищі посадовці взяли участь у спільній молитві за Україну. А саме святкування Дня Незалежності розпочалося із традиційного параду військ та підняття державного прапора. Того року особливістю параду став демонстраційний показ зразків озброєння та військової техніки, розміщених на Хрещатику від майдану Незалежності до Європейської площі. А по його завершенні військові оркестри розважали українців.

Однак тоді святкували не всі… Поки Україна насолоджувалася неймовірним святом, урочистими промовами та феєрверками, в Сімферополі дехто з місцевих жителів вийшов на вулиці з плакатами з написами: «Долой бандеровский режим!», «Будущее Украины и Крыма – в союзе с Россией!», «НАТО – нет, России – да!», «Русскому языку – государственный статус», «Украина – раковая опухоль на истории и территории России!» та подібними висловлюваннями. Повідомлялося, що в акції взяло участь близько тисячі людей. Протестувальники з російськими прапорами крокували вулицею Кірова до площі Радянської, час від часу викрикуючи гасла «Крым – российская земля!», «Бандеровцы – вон из Крыма!». А в 2014 році цей же Крим був захоплений та окупований російськими регулярними військовими частинами, а пізніше тимчасово анексований Російською Федерацією. Сьогодні окупація півострова не визнана міжнародною спільнотою та сприймається у світі як акт незаконної анексії у результаті збройної агресії Росії. Однак можна зробити висновки, що кримчани певною мірою самі ж накликали на себе біду. Що стосується програми святкування Дня Незалежності України, тут теж можна провести цікаву паралель. Якщо в 2009 був організований традиційний парад і тодішній президент Віктор Ющенко оголошував вітальну промову, то нинішній глава держави Володимир Зеленський цього року вирішив взагалі скасувати проведення параду. Про своє рішення президент також повідомив оригінально – через пост у соціальній мережі «Фейсбук».

«Мені здається, що цього року замість параду краще виділити кошти нашим героям, військовим. Ми прийняли рішення виділити 300 мільйонів гривень на премії усім нашим військовим – солдатам строкової служби, курсантам, сержантам. І обов’язково

На відміну від святкувань 2009 року, які були дещо скромнішими. Найбільше тоді запам’яталось рішення міської ради провести урочисту ходу шкільних, студентських, молодіжних, мистецьких, а також трудових колективів від пам’ятника Франка і до площі Ринок. Франківці таку пропозицію сприйняли саркастично, і журналісти одного з видань написали, що таке свято здається дуже кумедним і навіть трохи схожим на радянську показуху.

У 2009 році святкування були скромнішими. Найбільше тоді запам’яталось рішення міської ради провести урочисту ходу шкільних, студентських, молодіжних, мистецьких, а також трудових колективів Але було й просвітлення у чиновників – ідея провести футбольний матч між командою зірок української естради «Маестро» та збірною Івано-Франківська «Ратуша» припала франківцям до душі.

Ну і, звісно, традиційне – 347-й день народження Станіславова не міг обійтися без фестивалю ковальського мистецтва.

Від культури і до проблем міста

До Дня міста також звучали пропозиції організувати ямковий ремонт та привести Франківськ до ладу – це був би найкращий подарунок до свята. Дороги, затори, сміття – проблеми, які були, є і будуть (бо таки навіть через 10 років будуть). Крім названих, пропонувалося вирішити питання з дорожніми розмітками, переходами, фарбуванням парканів, лавочок, ліквідацією стихійної торгівлі. До речі, до такої роботи слід братися не лише перед важливими датами міста.

Так, покопирсавшись в архівах друкованої преси за 2009 рік, знаходимо такі знайомі заголовки та статті, що здається, цих десяти років зовсім і не було. «Місто сиплеться на голови» – так звучав один із заголовків однієї з місцевих франківських газет. Матеріал ще 2009 року, а проблема актуальна в місті і досі.

МІСТО | 63

ЖИТТЯ

| БУЛО-СТАЛО

Івано-Франківськ як потерпав десяток років тому від того, що осипаються фасади старих будівель, так потерпає і зараз. У 2019 ця проблема є однією з найбільш обговорюваних серед місцевих активістів та диванних критиків. Сьогодні нікого вже не здивуєш і навіть не налякаєш балконом, що падає.

Однією із важливих тем 10 років тому була реконструкція «Пасажу Гартенбергів». Інтелігенція зверталася тоді до голови ОДА Миколи Палійчука із проханням не допустити його руйнування. Нагадаємо, що тоді там був розташований торговий центр «Мальва» і приміщення планували істотно модернізувати, однією із причин для цього мало бути збільшення торгових площ. Тоді той скандальний проєкт таки не втілили у життя, а згодом у приміщенні відкрили дорогий заклад харчування. А от торгові площі вдалося власникам по-своєму збільшити, добудувавши «всесезонник» із різних сторін будівлі.

плівкою та прикрасили бантиком. Цей подарунок став логічним продовженням акції, яку провели за місяць до цього – іронічно перейменували вулицю Дудаєва на проспект Анушкевичуса. Метою обох акцій було привернути увагу до неякісних доріг у європейському місті. Сьогодні ж вулиця Дудаєва відремонтована, як і багато інших шляхів у місті. Зокрема, через децентралізацію та можливість витрачати кошти на комунальну галузь.

Ба більше, за кошти міської громади у Франківську розпочали серйозний проєкт – будівництво моста на Пасічну, загальна вартість якого понад 400 млн грн. Саме на міст нинішній міський голова Руслан Марцінків попросив у президента Володимира Зеленського 150 млн грн. Мовляв, якщо будуть кошти, то вже до кінця 2020 року буде й міст.

«Біля ратуші більше не торгують рибою», – повідомляли десять років тому на оперативній нараді в міського голови. Тоді в центрі активно продавали рибу. А завдяки роботі тодішньої комісії з ліквідації стихійної торгівлі торгові ятки з рибою зникли.

Якщо зі стихійною торгівлею в місті боролися ще з 2009 року, то в 2019 – це одна з найобговорюваніших проблем міста. Здебільшого свої претензії та пропозиції до влади люди висловлюють у соціальних мережах. Проте очевидно, що 10 років – це надто малий термін, щоб побороти стихійну торгівлю в місті. Натомість у 2009 році преса писала про те, що міська влада просила з державного бюджету 130 млн грн на заходи з підготовки та відзначення 350-ліття Івано-Франківська. За ці кошти тоді планували значно поліпшити історико-культурний імідж міста. Зокрема, хотіли відновити бастіон та зробити реконструкцію палацу Потоцьких. Грошей тоді держава не дала. Бастіон відновлено приватним коштом, а палац Потоцьких і 10 років по тому не вдалося реконструювати.

До речі, десять років тому запитання органам місцевої влади ставили в місцевих друкованих виданнях і чекали, поки вийде новий номер, аби отримати свої відповіді. За допомогою таких листів ми знайшли ще кілька проблем Франківська 2009 року, які є актуальними й донині.

Дороги, здається, вічна проблема. Так, в одному з архівних номерів десятирічної давності знайшли «пост минулого», який підтверджує, що ями на дорогах – звичне явище як тепер, так і десять років тому. «На вулиці Макуха такі ями, що машини пірнають з дахом. У тому районі багато підприємств, активний рух, а проїхати нереально. Влада може цьому якось зарадити? Хоча б уже позасипали ті ями…» Або ще один лист схожого змісту: «У нас біля будинку – калюжі та вибоїни. Ходити просто неможливо. Коли це буде виправлено?» Саме у 2009 році тодішньому міському голові Вікторові Анушкевичусу автомобілісти подарували старенького «запорожця». Вони обгорнули його 64 | МІСТО

Саме у 2009 році тодішньому міському голові Вікторові Анушкевичусу автомобілісти подарували старенького «запорожця». Вони обгорнули його плівкою та прикрасили бантиком З паркуванням в Івано-Франківську та ж ситуація. Питання як було одним з основних у 2009 році, так і залишилось на тій самій позиції через 10 років. «По вулиці (не будемо називати, бо вже минуло десятиліття з того часу) базарники влаштували стихійну стоянку. Люди, які приїжджають на «п’яний» базар, ставлять машини у прохід і загороджують людям дорогу. Ми хочемо, щоб там поставили знак «Стоянку заборонено». Куди нам звертатися з цього приводу?». Сьогодні ж постів у фейсбуці про неправильне паркування також сила-силенна. Підсумовуючи, з жалем констатуємо, що зачароване коло проблем за ці десять років не розірване. Сподіваємось, наступний #10yearschallenge 2019– 2029 буде більш оптимістичний.

ЖИТТЯ

| ТРАНСПОРТ

До 28 річниці незалежності України в Івано-Франківськ привезли двадцять восьму Tesla Наше місто лідирує щодо кількості електротранспорту та гібридних авто на душу населення. Не дивно, що виставка електромобілів від компанії «Volt grоup» в рамках святкування Дня Незалежності 24 серпня зібрала кілька сотень містян. Охочі змогли не лише оглянути техніку ззовні, зробити фото, задати питання фахівцям, але й записатися на тест-драйв автомобіля, який припав до душі. Організатор виставки, керівник компанії «Volt grоup»

Тарас Назарук розповідає: «Щороку бажаючих оглянути авто стає все більше, тому нам приємно втілювати нашу щорічну традицію і презентувати авто саме у День Незалежності. З кожним роком кількість електрокарів у нашому місті збільшується. Ми – перші в Україні, якщо не брати до уваги міста-мільйонники». Головні причини, які спонукають водіїв обирати електричні автомобілі, – екологічність та економічність. Зарядити електрокар так само

просто, як смартфон. Для цього в Івано-Франківську є достатньо станцій, втім, як показує досвід, більшість власників користуються звичайними домашніми розетками. Спеціально для виставки організатори підібрали такі авто, які добре себе зарекомендували та за своїми характеристиками ідеально підходять для нашого міста. Це відома Tesla Model S та компактний Fiat 500, а також плагін-гібридні Chevrolet Volt першої та другої генерації.

Про компанію «Volt grоup»: • Підбір, доставка, розмитнення та продаж електромобілів, гібридів та інших авто зі США; • Ремонт та пошук запчастин за доступними цінами. Компанія надає повний цикл послуг та сервісів для клієнтів.

м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 80-А, тел.: (068) 123 45 15 volt.electrocar@gmail.com voltgroup.com.ua МІСТО | 65

ЖИТТЯ

| БЛАГОУСТРІЙ

Франківський парк: щоб було зручно всім Людмила Оленюк

Iвано-франківський міський парк культури та відпочинку імені Тараса Шевченка поступово змінюють. У майбутньому він має стати зручним для усіх людей. Що саме для цього роблять, а чого у планах немає, дізнавалися журналісти «МІСТА».

фото: Тарас Волошин 66 | МІСТО

ЖИТТЯ

| БЛАГОУСТРІЙ

фото: Мар’ян Николюк

Прийшов час щось змінювати

Франківець Володимир Калин зауважує, що парк – це зона концентрації трьох груп людей: велосипедистів, осіб, що вигулюють тварин, та пішоходів з дітьми. Кожен з них прагне отримати максимум задоволення від відпочинку в міському парку. Але коли всі вони опиняються разом, може статися щось погане, вважає Калин. Він на власні очі бачив, чим це може закінчитись. Одна маленька дівчинка їхала на велосипеді. «Вона має на це право», – підкреслює Володимир. Друга дитина, тримаючи собаку за повідець, вибігла поперед юної велосипедистки. Оскільки втримати пса вона не змогла, то в результаті збила дитину на ровері. Та впала з двоколісного, вдарилась головою об бетонний бордюр. «Я бачив наслідки цієї травми, лікування дитини обійшлося дорого. І знаєте, здається, ніхто не винуватий, але те, що парк не розділений, призводить до таких ситуацій», – аргументує франківець.

Другий випадок – в маленької дитини покотився м’ячик, вона побігла за ним. У той самий час велосипедист, який їхав на великій швидкості, не встиг загальмувати і збив дитину. «Я не знаю, чим все закінчилось, але була конфліктна ситуація між батьком дитини та велосипедистом. Кожен йшов у парк з наміром відпочити та гарно провести час, а вийшло…» – згадує Калин. На думку чоловіка, треба зонувати місця, де є такі великі скупчення людей, або просто вводити певні заборони. У нашому парку ні першого, ні другого немає. А людей тут завжди багато, бо в місті нема схожих зон для відпочинку.

«Треба на це якось реагувати, бо люди одне одного переб’ють просто. А вони йдуть у парк точно не з цією метою. Я не є фахівцем у цих питаннях, але просто розумію, що настав час щось змінювати. Далі так тривати не може», – каже Володимир Калин.

Не пріоритет

Начальник управління інфраструктурної політики департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою Назарій Рогів пояснює, чому облаштування велодоріжок у парку – не пріоритетне завдання для міста. Мода на розвиток велосипедної інфраструктури в містах України з’явилась десь років чотири-п’ять тому. Тоді всі йшли шляхом найменшого спротиву і робили велодоріжки в місцях, де це було найлегше і найдешевше. Цей підхід має певні плюси, адже з чогось-таки починати треба. Та з другого боку, такі необдумані проєкти не завжди корисні для самих велосипедистів.

Парк – це зона концентрації трьох груп людей: велосипедистів, осіб, що вигулюють тварин, та пішоходів з дітьми. Кожен з них прагне отримати максимум задоволення від відпочинку МІСТО | 67

ЖИТТЯ

| БЛАГОУСТРІЙ

Здебільшого у великих обласних центрах велоінфраструктура зароджувалась з облаштування велосипедних доріжок у парках та біля озер. «Ми, як активні велосипедисти, як люди, які вивчають різні правила, норми, європейські підходи, зрозуміли, що будувати велоінфраструктуру в парках та біля озер – не пріоритет», – зауважує Рогів. За його словами, коли в Івано-Франківську розпочинали такі роботи, то цікавились думкою власників двоколісних. Ті вважали, що найбільше потрібні доріжки на магістральних та об’їзних вулицях, а не в парку. Підтвердження такої думки знайшли в німецьких нормах, де написано, що розмежовувати учасників руху потрібно там, де є суттєва різниця в масі та швидкості. Тобто, велосипедиста та вантажівку потрібно розділяти, а от велосипедиста і пішохода – не обов’язково.

Велосипедиста та вантажівку потрібно розділяти, а от велосипедиста і пішохода – не обов’язково Також Назарій пояснює, що велосипедні доріжки у зонах, де є велике скупчення людей, можуть бути навіть небезпечними. «Колись у якогось замовника з’явилось бажання облаштувати велосипедну доріжку на Шевченка. Проєктанти, не знаючи необхідних вимог, зробили просто

червону смужку, трохи ширшу, ніж потрібна для одностороннього руху, і трохи вужчу – ніж для двостороннього. Вийшло ні туди і ні сюди», – каже Рогів. Велоактивісти тоді виступали проти визнання цієї доріжки велосипедною та встановлення там відповідних знаків. Пояснювали це тим, що велосипедист, коли бачить перед собою відокремлену доріжку, відчуває себе на своїй території, поводиться менш обачно, розганяється до великих швидкостей. У той самий час батьки з дітьми, що йдуть по Шевченка, через відсутність автомобільного транспорту, постійного руху, шуму, почуваються у рекреаційній зоні, безпечно. Відповідно батьки не тримають діток за руку, тож ті можуть бігати по всій вулиці. І коли велосипедист їде на великій швидкості по велодоріжці, а туди вибігає дитина – створюється дуже небезпечна ситуація, навіть з можливим летальним наслідком. Німці вважають, що через це в таких зонах краще не виокремлювати велосипедистів, не давати їм полоси розгону. Нехай вони їдуть у загальному потоці пішоходів. «Тому ми і виступаємо за те, що не потрібно велосипедної доріжки на Шевченка та на Стометрівці», – зауважує Назарій Рогів. Інша справа – велодоріжка біля міського озера, необхідність облаштування якої стала однією з причин його реконструкції. Це питання довго вивчали і доносили до людей, каже Рогів. Тепер ця доріжка не так для велосипедистів, як для ролерів, скейтерів, дітей на самокатах тощо. Вона

прокладена позаду лавок і буде зручна для всіх колісних. «Лавки розташовані у відпочинковій зоні поміж деревами. Вони встановлені спинкою до доріжки для колісних, щоб люди на неї не виходили», – каже Назарій.

Також посадовцю дуже подобається, як розвивається міський парк. Каже, що раніше у ньому був великий потенціал, який не задіювали. Зараз зміни позитивні, зросла кількість відвідувачів. «Мені подобається, що є у нас різнопланові цікавинки, наприклад, альпінпарки, місця для тихого відпочинку, баскетбольний майданчик. Є те, що притягує людей різного віку і вподобань», – зазначає Рогів. Європейці теж вважають, що такі території потрібно розплановувати, враховуючи потреби всіх. Проте Назарію здається, що міському парку не вистачає плану зонування територій. Мовляв, активності є, але треба їх розумно зв’язати між собою, щоб вони стали однією цілісною комплексною системою. Потребує змін й парк атракціонів, що вже застарів. Хоча він якраз мав би бути одним із найпотужніших магнітів, який притягує людей у міський парк.

Назарій часто подорожує і вивчає досвід інших країн. Йому найбільше подобаються парк Тіволі в Копенгагені та парк у Відні. В останньому дуже скрупульозно підібрана флора та фауна. Проте їх облаштування дуже дороге. Трохи бюджетніші парки в Швеції. Вони зроблені просто і функціонально: доріжки з відсіву, є багато зелені, всюди намагаються використати природні матеріали.

Щоб одні іншим не заважали

Співзасновник UCG (Urban Consulting Group – це молода група компаній, що надає послуги з планування інфраструктури, безпеки на дорогах, транспортних досліджень, моделювання трафіку та розробки транспортних стратегій. – Ред.) Андрій Коман каже, що перед тим, як говорити про будь-які зміни на певних територіях міста, потрібно вивчити ситуацію та зробити серію досліджень. Крім того, є загальноприйняті принципи, якими намагаються керуватися в усьому світі і на основі яких розробляють проєкти. Як і Рогів, Коман наголошує, у рекреаційних зонах велоінфраструктуру не облаштовують. У таких місцях мають вільно ходити пішоходи і їздити велосипедисти. «Якщо і

68 | МІСТО

ЖИТТЯ

| БЛАГОУСТРІЙ

фото: Мар’ян Николюк робити велодоріжки в парку, то в дуже-дуже далекій перспективі», – наголошує Андрій Коман. Спеціальну доріжку потрібно прокласти, як виняток, якщо через рекреаційну зону проходить магістральний швидкісний веломаршрут. У нас же потреби в цьому немає.

Собак у громадських місцях потрібно вигулювати виключно на повідку, щоб не спричиняти дискомфорту та небезпеки для інших відвідувачів парку «Стосовно зонування парку на зони відпочинку – погоджуюсь. Хочеться, аби він максимально відповідав своєму соціальному призначенню, а не просто був якоюсь територією із монументом посередині. Тому зробити окремі місця для відпочинку малих дітей, старших, людей похилого віку, тих, хто прийшов просто почитати чи активно відпочити, – гарна ідея. А щоб одні іншим не заважали, ці місця ще бажано розділяти між собою», – пояснює Андрій. За його словами, парки за кордоном відрізняються від наших тим, що вони здебільшого мають нерегулярну і природну, а не штучну структуру. Там використовують ландшафт, доріжки прокладені між деревами, а не подібні на автобани. Їхнє покриття також більш природне – з гравію або відсіву.

Розвиток рекреаційної зони Директорка комунального підприємства «Центр розвитку міста та рекреації» Руслана Василюк вважає, що не варто чітко зонувати парк як рекреаційний об’єкт. А певне умовне зонування і так є,

зокрема зони розваг та харчування максимально зосереджені в певних частинах парку. «Так само наші відвідувачі відповідно до вікових груп та потреб обирають для себе улюблені локації. Основне тут – повага одне до одного. Тому власникам собак для прогулянок треба йти у віддалені частини парку, а не на центральні алеї, де багато людей з дітьми», – пояснює Василюк. Посадовиця додає: варто пам’ятати, що собак у громадських місцях потрібно вигулювати виключно на повідку, щоб не спричиняти дискомфорту та небезпеки для інших відвідувачів парку. Та, на жаль, є непоодинокі випадки, коли чотирилапих ведуть навіть центральними клумбами… За словами Руслани Василюк, основне для неї, щоб парк розвивався гармонійно і щоб кожен міг знайти там свою улюблену місцину. Тому зараз продовжують наповнювати різні кутки парку відпочинковими елементами, створювати дитячі зони, щоб розосередити скупчення людей. Наприклад, недавно встановили сучасну гойдалку «Лелече гніздо». Також величезну ігрову зону з пісочницею для дітей молодшого віку облаштували позаду гірки, яку взимку використовують для спуску на санчатах. Незабаром на схилі гори з’явиться спортивно-ігрова зона для дітей старшого віку. «Звісно, що краще облаштована інфраструктура парку, то більше відвідувачів. Це має свої плюси та мінуси, оскільки антропогенне навантаження на рекреаційний об’єкт теж мусить бути обмеженим. Саме тому ми думаємо над розвитком прилеглих до парку територій, зокрема входу на міське озеро», – наголошує Руслана Василюк.

P.S. Франківський парк змінюють, і це важко не помітити. Зробити можна багато, але не за все варто братися – задля нашої ж безпеки. Та виходить, що описана вище ситуація з двома дітьми може повторитися будь-коли, і як цьому запобігти – поки що не зрозуміло. МІСТО | 69

ЖИТТЯ

| ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

Лікарня з «вічним» керівником та авторитарним менеджментом Наталя Сербин

Українська медицина – це мікс державного, муніципального та приватного обслуговування. Пересічному пацієнтові дуже важко зрозуміти, що забезпечує держава, чим допомагає місцева влада, а за що потрібно платити самому. Від Радянського Союзу незалежна Україна успадкувала старі будівлі медзакладів, обладнання і медичний персонал. 28 років медичні заклади функціонують за власними правилами виживання, які зрештою призвели до того, що, аби лікуватися, потрібно мати гроші та добрі знайомства.

70 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

опри те, що Україна стала на шлях реф­ормування медичної галузі, зміни є доволі незначними і помітні тільки на первинній ланці обслуговування (поліклініки). Медичні заклади третього рівня, а це обласні лікарні, де лікуються важкохворі, є найпроблемніші, реформа їх торкнеться не скоро. Тому отримати якісну медичну послугу доволі складно – через відсутність якісної діагностики, мізерне фінансування та корупцію.

З точки ж зору пацієнта, ситуація у медичній галузі досить невтішна, бо одна система охорони здоров’я руйнується, інша впроваджується. Медичні інститути на етапі формування, все на рівні адаптації й експериментів. З другого боку, це аж ніяк не зачіпає медиків: вони пристосовуються до будь-яких змін. Незважаючи на низькі зарплати, несприятливі умови праці, більшість працівників ревно тримається за робоче місце, при цьому деяким вдається відкривати приватні кабінети, а то й лікарні. А навколо медичних закладів успішно функціонують корупційні схеми, на яких наживаються управлінці, політики і лобісти медичного бізнесу. Проблеми в медицині є об’єктивні та суб’єктивні, і за останніми стоять конкретні люди, які ухвалюють рішення, розпоряджаються коштами та несуть відповідальність за здоров’я та життя людей.

Дитяча лікарня у цифрах

Івано-Франківська обласна дитяча клінічна лікарня – це багатопрофільна спеціалізована дитяча клініка. Щорічно тут отримують стаціонарну допомогу понад 15 тисяч дітей віком до 18 років, половина з них – жителі сільської місцевості. У лікарні діє 154 палати, у 106 з них є гаряча вода, в тому числі 8 палат обладнані санвузлами, із них 4 з душовими кабінами.

Проблеми в медицині є об’єктивні та суб’єктивні, і за останніми стоять конкретні люди За 2018 рік в ІФОДКЛ проліковано 13 720 хворих, 43 дитини померли. Лікарня, як більшість медичних закладів, фінансується за кошти медичної субвенції та обласного бюджету. Для закупівлі медикаментів і лікарських засобів на 2019 рік кошторисом лікарні передбачено 3 250 700,00 грн. Зокрема, в області діє окрема програма «Здоров’я населення Прикарпаття 20132020», якою передбачено 4 000 000,00 грн. Також закладені кошти на виконання обласної програми підтримки сімей загиблих та постраждалих під час АТО і на Майдані у розмірі 150 000,00 грн.

Виходячи з цих сум, вартість лікування за один ліжкодень становить 30,01 грн або 45,43 грн, включаючи кошти регіональних програм. Сюди входять: медикаменти, вироби медичного призначення, наркотики, кисень медичний, лабораторні реактиви, рентгенологічна плівка та рентгенреактиви, дезінфікуючий розчин, спирт медичний, а вартість харчування одного пацієнта – всього лиш 17,76 грн.

За словами головного лікаря медзакладу Радислава Котурбаша, разом із залученими благодійними коштами в день на пацієнта передбачено 57 грн. Також лікар наголошує, що всі обстеження, аналізи для дітей у стаціонарі є безкоштовними.

Дві профспілки на одну лікарню

У лікарні є 897 працівників, з них 164 лікарі, 388 – середній медичний персонал, 190 – молодший медичний персонал, 155 – інші працівники. Цікаво, що в цьому медичному закладі колектив розділений на дві профспілки. Причина такого поділу – непроведення індексації заробітної плати лікарів та відверте протистояння із головним лікарем медзакладу. У результаті одна профспілка – це більшість медиків, які погоджуються з тим, що відбувається в лікарні; ті ж, хто не мовчить, вимагає індексації заробітної плати, іншого управління, сформували альтернативну профспілку. Останні свої права намагаються відстоювати не тільки в рамках організації, а також звернулися до суду щодо проведення індексації заробітної плати. Кілька лікарів довели справи до кульмінаційних рішень, пройшовши всю судову тяганину, і зрештою отримали відшкодування зарплати.

Однак це не єдина причина, яка змусила працівників виступити проти свого керівника. Як розповідає Уляна Дубініна, дитячий анестезіолог відділення інтенсивної терапії новонароджених дітей, голова первинної профспілкової організації «Альтернативна профспілка медичних працівників», у лікарні діє заборона йти у відпустки без збереження заробітної плати після 22 числа кожного місяця. «Правда, це усна заборона, але завідувачі відділень відмовляються підписувати працівникам заяви на такі відпустки після 22 числа, пояснюючи тим, що є заборона головного лікаря», – каже Дубініна. Важко працювати в умовах, коли порушуються їхні права як медиків, наголошує лікарка. Зараз відбувається реорганізація лікарні відповідно до медреформи. Уляну Дубініну ввели до складу комісії з реорганізації лише після того, як вона написала звернення до п. Котурбаша, до керівника обласного департаменту охорони здоров’я та до тодішнього голови ОДА Олега Гончарука з вимогою ввести представника «Альтернативної профспілки медичних працівників» до складу комісії, в іншому разі вона змушена буде звернутися до правоохоронних органів із заявою про перешкоджання діяльності профспілки.

МІСТО | 71

ЖИТТЯ

| ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

«Вічний» керівник

Мабуть, важко уявити такий великий медичний заклад без якісного управління. Головним лікарем ІФОДКЛ є Радислав Котурбаш, він очолює установу з квітня 1991 року.

«Вічний» керівник, так говорять про управлінця, має особливий статус. Він не укладав контракту з обласною радою, як це передбачено змінами в законодавстві України від 2013 року. Як зазначили в департаменті охорони здоров’я, «з головним лікарем Івано-Франківської обласної дитячої клінічної лікарні Котурбашем Радиславом контракт не укладався, оскільки Закон зворотної дії не має». Колеги часто називають керівника жорстким і нарікають на надто радикальні методи управління. Сам же Радислав Котурбаш каже: «Я авторитарний керівник, по-іншому не вмію, визнаю, бо дуже важко втримати тисячний колектив і добре організувати роботу такого медзакладу». Для об’єктивності аналізуємо і статки, якими володіє головний лікар.

Статки головного лікаря Івано-Франківської обласної дитячої клінічної лікарні (за даними електронних декларацій за 2017–2018 рр.) Приватний будинок (площа 188 м²) .................................................. Котурбаш Радислав Гараж ....................................................................................................... Котурбаш Радислав Квартира (70,7 м²) ................................................................................ Кравців Оксана (дружина) Квартира (51,6 м²) ................................................................................ Кравців Оксана (дружина) Прилегла територія до житлового будинку (410 м²) ...................... Котурбаш Радислав Автомобілі BMW-530, BMW-Х5 ............................................................. Котурбаш Радислав

Одна профспілка – це більшість медиків, які погоджуються з тим, що відбувається в лікарні; ті ж, хто не мовчить, вимагає індексації заробітної плати, іншого управління, сформували альтернативну профспілку Заощадження та готівка (за даними електронних декларацій за 2017 – 2018 рр.)

2018

2017

Заощадження в банку 240 000 грн

Заощадження в банку 150 000 грн

Готівка

30 000 грн 10 000 доларів 5 000 євро

Як бачимо, за рік вдалося відкласти чималу суму. Радислав Котурбаш стверджує, що статки, вказані ним в електронній декларації, чесно зароблені. Це доходи, які він отримав як лікар з великим стажем, працюючи на півтори ставки. Відповідно, зараз має високу пенсію і можливість заощаджувати. При цьому додає детальну інформацію щодо одержаних за два останні роки виплат. Так, в 2017 році управлінець, крім основної заробітної плати, отримав премію в розмірі 14 454 грн та матеріальну допомогу – 8062 грн, а у 2018 році – премію 18 980 грн та матеріальну допомогу – 9490 грн. Найбільша заробітна плата була у грудні 2018 р. – 40 263,98 грн.

72 | МІСТО

Готівка

50 000 грн 10 000 доларів

ЖИТТЯ

Надія на реформу

Часто у розмовах можна почути нарікання на медиків обласної дитячої лікарні, також люди в соціальних мережах описують свої історії хамства та нелюдського поводження лікарів з пацієнтами. Де ж вигадка, а де правда?!

Погане ставлення лікаря до пацієнта може засвідчити передусім скарга. Правда, часто батьки не готові офіційно оформляти претензії та вдаватись до певних конкретних дій проти медиків, адже бояться за здоров’я дитини. Як наслідок, у 2018-2019 роках в Івано-Франківський обласний департамент охорони здоров’я надійшло всього лише чотири скарги на працівників обласної дитячої лікарні. Натомість у соціальних мережах нарікань значно більше. На запитання, чи є корупція в медичному закладі і чи беруть лікарі додаткові кошти за свою роботу в державній лікарні, головний лікар ІФОДКЛ Радислав Котурбаш каже, що таке буває. Згадує факти, коли за хабарі були відкриті кримінальні справи, але зрештою все владналося.

У лікарні з ініціативи управлінця навіть є окрема людина, яка відповідає за боротьбу з корупцією. У розмові Котурбаш згадує випадки, коли сам змушував лікарів віддавати батькам кошти, проте каже, що часто родичі самі «пхають» гроші – і тут він нічого не може вдіяти. Уляна Дубініна вважає найбільш болючою проблемою в обласній дитячій лікарні організацію сплати благодійних внесків. У жовтні минулого року на зборах трудового колективу пані Уляна порушила це питання. Запропонувала, щоб внески йшли виключно на благодійний рахунок лікарні. Проте Радислав Котурбаш виступив проти. Тож внески платять або в касу, або на руки завідувачам відділень. «У нашому відділенні дають завідувачу готівкою, – акцентує Дубініна. – Завідувач говорить, що всі ці гроші йдуть на потреби відділу. Так це чи ні, не можу сказати. Раз у рік на зборах трудового колективу зачитують звіт щодо надходження і використання благодійних коштів. Але враховуючи, що є

| ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

готівкові надходження, наскільки цей звіт об’єктивний, важко сказати».

Натомість керівник ІФОДКЛ переконує, що всі благодійні внески сплачуються у касу, і навіть додає звіт за 2018 рік. Згідно з ним минулого року лікарня отримала 1 008 152,83 грн.

Безкоштовна медицина тільки на папері, і більшість людей навіть уже не сподівається на безплатну медичну послугу Наразі майже кожен, хто йде в лікарню, несе певну суму. Якщо немає, то позичає, коли ж ситуація критична, залучають волонтерів і благодійні фонди. Бо ж безкоштовна медицина тільки на папері, і більшість людей навіть уже не сподівається на безплатну медичну послугу. Тільки серед цього медичного свавілля в кожного пацієнта є два запитання: що мені забезпечує держава, а за що і скільки потрібно платити? Певні безкоштовні послуги є, і батькам важливо про це знати, вимагати і не платити двічі.

Мало хто з медиків нарікає на проблеми в лікарні, бо, ймовірно, тільки одиниці з них живуть на зарплату… А батьки лиш у приватній розмові готові про це відверто говорити. Можна в цій медичній бюрократії шукати винних, але фінанси, процеси в медзакладі, взаємодія медика з пацієнтом – це елементарний менеджмент. Наразі надія на реформу. Тільки радикальні зміни, безкомпромісна боротьба з хамством і корупцією та якісна конкуренція можуть створити інші умови, де пацієнт буде обирати і медзаклад, і лікаря, а керівника, тобто менеджера медзакладу призначатимуть й оцінюватимуть за результатами роботи, а не керуючись вподобаннями політиків чи меркантильними інтересами.

МІСТО | 73

74 | МІСТО

«ЦЕНТР СТОПИ» в Івано-Франківську: правила здорової ходи Турбота про стан ніг – неоціненний вклад у здоров'я всього тіла, оскільки саме на ноги відбувається основне навантаження при русі, а проблеми з ногами можуть істотно вплинути на якість життя. Завжди рухатися легко, безболісно і впевнено – можливо, якщо використовувати ортопедичні устілки і правильне взуття. Мар‘яна ПАНЧУК – керівник Центру Стопи

«ЦЕНТР СТОПИ» в Івано-Франківську, маючи великий досвід вирішення і профілактики ортопедичних патологій, пропонує сучасний підхід до здоров'я стоп – підбір ортопедичного взуття і виготовлення індивідуальних ортопедичних устілок.

Єдиний в Івано-Франківську, «ЦЕНТР СТОПИ» виготовляє індивідуальні ортопедичні устілки, які дозволяють враховувати анатомічні особливості кожної стопи і розробити найбільш ефективне рішення для профілактики і корекції наявних порушень.

Кому це потрібно? Людям, у яких вже є різні захворювання і деформація стоп (плоскостопість, HALUX VALGUS (кісточка), п'яткова шпора і т.д.), за умови надмірної ваги, після операцій на нижніх кінцівках, людям професій, що вимагають постійного перебування на ногах, дітям, у яких тільки формується стопа, а також спортсменам.

ХАРАКТЕРИСТИКИ ЯКІСНИХ УСТІЛОК

При ходьбі у плоскому, часто неякісному, взутті вага тіла чинить навантаження на стопу, внаслідок чого вона «розвалюється», деформується. Устілки знімають це навантаження. Для цього вони повинні бути м`якими, здатними витримати вагу тіла, з ефектом амортизації, а також містити поперечний коректор у конкретно визначеному місці і з фіксуючою п'яткою. Як відбувається виготовлення індивідуальних устілок? Спочатку ви проходите спеціальний огляд, під час якого спеціаліст проводить комп’ютерне сканування стоп на подоскопі – визначає ступінь плоскостопості. На основі відбитку стопи

техніки-ортопеди виготовляють ваші індивідуальні устілки. Всі вони – виключно ручної роботи. Термін виготовлення устілок становить 12-14 робочих днів, а використання – 6-8 місяців, після чого потрібно здійснити корекцію.

ОРТОПЕДИЧНЕ ВЗУТТЯ

У «ЦЕНТРІ СТОПИ» представлене ортопедичне взуття польського та німецького виробництва, якість якого підтверджена міжнародними сертифікатами (доросле, дитяче з каблуком Томаса і твердою задньою стінкою, а також діабетичне взуття без швів, з дихаючою поверхнею і протиударною підошвою). Воно потрібне всім, у кого вже є помітні порушення в будові стопи. А для здорових людей – це чудова можливість запобігти появі поширених проблем із ногами в майбутньому (болю під час ходьби, набряків, «кісточок» на великому пальці, розвитку варикозу і т. д.). З повним асортиментом ортопедичних товарів (різними видами бандажів, шинами для попередження утворення кісточок, палицями, матрацами, дитячими килимками та ін.) ви можете ознайомитися на нашому сайті — www.centr-stopy.if.ua.

ЗДОРОВА ХОДА ЗАПОРУКА ВАШОГО АКТИВНОГО І ПОВНОЦІННОГО ЖИТТЯ! м. Івано-Франківськ, вул. Федьковича, 7-Б, тел.: (098) 712 87 65, (050) 593 37 97 centr-stopy.if.ua МІСТО | 75

ЖИТТЯ

| ПОГЛЯД

Серпневий вітер

Лариса Мончак

У нашому лагідному місті, на щастя, рідко трапляються природні катаклізми. Хіба що раз у кількадесят років повінь наробить біди, або десь-колись буревій повалить старе дерево. Буває, що після рясної зливи якась із вулиць стає на годину-дві річкою, але це вже радше через нашу людську недбалість — недостатньо стежимо за дощовою каналізацією. фото: Тарас Волошин

76 | МІСТО

ЖИТТЯ

| ПОГЛЯД

У більшості випадків природа до нас поблажлива. Найімовірніше, це не надовго, бо зміни в кліматі планети не оминуть і Франківськ. Тож насолоджуймося чистим повітрям, лагідним сонцем і непомітним вітром. Непомітний вітер… Добре, коли він справді непомітний…

А взагалі, якщо задуматись, вітер — це щось неймовірне. Не скажу, що я його аж так люблю. Але він притягує уяву своєю загадковістю: неможливо його побачити, окреслити і змалювати (хіба що лише його наслідки), але він є. Майже завжди торкається щоки, лоскоче шию пасмом волосся, нашіптує щось на вухо… Серпневий вітер залетів з боку Тисмениці. Промчав, наче стріла, вулицею Незалежності і пригальмував аж біля ратуші. Обійняв її, ніби стару родичку, розцілував поважно, погладив по стінах-плечах: «Добридень, рідна, як ви тут?» Здійнявся вверх, високо-високо, щоб побачити усеньке місто як на долоні, з центром і віддаленими районами, зі старими квартальчиками і свічками новобудов, з усіма людьми-мурашками, які наповнюють своїм гамором кожен закапелок…

Підлетів до телевізійної вежі, захотілося закрутити її в танці, тож запросив на вальс. Вихилявся перед нею, виставлявся, як завзятий дженджик, піджартовував, підштовхував легенько… Ні, стоїть, не рухається, гордячка. Ну, ні, то й ні… Хіба мало інших розваг у місті? Перевірив балкони — хто сьогодні із ґаздинь займався пранням? Може, якась не прищепила шмаття, це було б весело — розкидати його по дворах. По правді, він міг би і з прищепками позривати білизну, але ні, не буде, бо це серпневий вітер, у нього лагідна вдача. Він любить жартувати і аж ніяк не робити шкоду.

МІСТО | 77

ЖИТТЯ

| ПОГЛЯД

У центрі розігнався, помчав по Стометрівці та побачив Заливаху, пригальмував, чинно присів поряд на лавці: ану, намалюй мене! Чи втнеш, художнику? А потім раптово підхопився і майнув далі — ніколи, ніколи засиджуватися! Попідхоплював серветки зі столів у літниках, закрутив ними в повітрі і жбурнув попід крісла — збирайте, офіціанти, то така улюблена вітрова гра, ви ж не вперше граєтесь у неї. З податкової вийшли строгі панянки з прозорими папками під пахвами. Що в них? Ага, документи! А давайте пограємось так, як і з офіціантами. Ні? Схопилися міцно за свої папки і не дозволяєте туди зазирнути? Не будьте такими серйозними! Ось вам, ось вам — і старанно вкладені зачіски вмить перетворюються в казна-що. Бавитись із волоссям — це друга улюблена гра у вітрів. Здув панамку з дитячої голови. Мама побігла за нею, вітер відносить все далі. Малюк регоче, вітер тішиться: я ж казав, що буде весело!

На базар — з ревізією. Персики, абрикоси, афини (привіт від гірського вітру), перші встидливі яблука, гори слив, кучерява петрушка… Зняв з бабусі необачно розв‘язану хустину, погладив сиве волосся, і далі, далі — проїхався з реготом по кукурудзі, мов по бруківці, підморгнув помідорам: гей, бокаті, чому почервоніли? Кавуни піджартовують: «Петрушку розпатлати кожен може, а чи ти годен нас зрушити з місця?» Вітер без зайвих роздумів кидається на них з усією силою, але кавуни стоять горою. Бешкетник підхоплює камінець, робить ним щиглика найбільшому і летить далі. На вулиці Труша стих. Тут добре. Не хочеться бігти. Тихо, тихо, тшшшш… Із цими стінами, з цією бруківкою треба спілкуватися пошепки. Про що — то секрет. У вітру з містом багато секретів…

Потім до фонтанів. Побавимося? Дітям і втомленим спекою батькам на радість. Струмені вмить втрачають впорядковану стрункість, дрібні краплі розлітаються на десяток метрів і падають прохолодою на асфальт і гарячу шкіру містян. Добре! На озері роздолля, зробив брижі, потім підняв хвилі, 78 | МІСТО

ЖИТТЯ

хлюпнув ними з десяток раз до берега, подратував рибалок, позаплітав у косички віття старих верб… Тут би затриматися надовше — тутешній простір завжди надихає вітер на швидкі танці, але ні, не сьогодні, бо ще повно місцин, в які терміново треба залетіти.

У парку створив рейвах — збурив крони дерев, закрутив їх, наче міксером. Ворони здійняли ґвалт: гнізда, гнізда поперевертаєш, дурнику, спинися! Підхопив кимось забутий журнал «МІСТО» із лавки, жбурнув на газон, перерахував сторінки та там і покинув. Пошарудів першим опалим листям і збив з пантелику кота-розбишаку — притворився безстрашною мишею, що шморгає попід самим носом у мисливця.

| ПОГЛЯД

не пригальмовувати на поворотах, щоб бути вільною і сильною, легкою, відчайдушною, рвучкою… Але я лише людина. Маленька піщинка у величезному світі, яким правлять стихії. Хай би цей вітер навідувався до нас частіше. Хай би нагадував про легкість і швидкоплинність буття. Щоб у майбутньому можна було згадувати його з посмішкою: «Я колись так любила вітер! Добрий, тихий, трохи бешкетний серпневий вітер!»

І далі, далі, далі!.. Полетів на Бистрицю, облизав прибережну гальку: ні, не солона. Це тобі не море, вітриську, це лише скромна гірська річка, хоч і заміняє багатьом омріяні пляжі з шурхотом морських хвиль.

Знайшов якогось дядечка, що загоряє навстоячки, підставивши сонцю своє велике пузо. Хотів було випробувати його на міцність, штовхнув у плечі, підбив під коліна — стоїть непорушно. Дужий дядько проти серпневого вітру. Але зажди, от прилетить листопадовий, тоді й позмагаєтесь.

Ще далі! Облетів околиці, поворохобив бур‘яни попри грунтові дороги, підхопив їхнє насіння, порозкидав по полях: хай вас буде багато! Побував на усіх кладовищах (тут — обов‘язково, тут треба привітатися з кожною могилкою. Всі, хто там оселився навічно, нікуди не зникли, вони просто записалися у пам’яті рідних і розчинилися у вітрі). І — у поле! Бо там трави, сонце і небо! Там хмари чекають на нього, щоб разом рушити у подорож. Бувай, Франківську, та прощаємось ненадовго. Завтра чекай, буду! Іноді мені хочеться бути, як вітер. Щоб усе просто і невимушено, щоб не задумуватися про наслідки і

МІСТО | 79

ЖИТТЯ

| ПОРАДИ

Як стати щасливим:

п’ять порад від німецького психолога Наталя Мостова

Що треба робити, аби стати щасливим? Про це знає відомий німецький психолог, педагог Ханс-Вольфф Граф, який неодноразово приїжджав до ІваноФранківська зі своїми тренінгами. Він закликає не боятися бути щасливими і ділитися цим з іншими, адже віддаючи, ми отримуємо вдвічі більше.

80 | МІСТО

ЖИТТЯ

1. Щастя – це ілюзія.

Якщо говорити про нього в загальному контексті. «Щастя є дуже особистісною категорією, – вважає психолог. – Прагнути треба саме до свого особистого щастя, пізнавати, яким воно є. Бо ж багато людей просто не знають, що робить їх щасливими». Як це зрозуміти? Проявіть чесний та чистий інтерес до самого себе: проаналізуйте власні думки і почуття, стан тіла… Нерідко ми просто не даємо собі часу, аби заспокоїтися і побути наодинці з собою. Переважно ми лише функціонуємо замість того, аби нарешті почати пізнавати себе.

Є багато технік, щоб розкрити у собі відчуття щастя. Наприклад, дихання лише животом, як це роблять маленькі діти. Адже люди часто живуть у постійному стані стресу, виділяючи при цьому відповідні гормони, які скупчуються на внутрішніх органах та можуть призводити до хвороб. А ця вправа якраз допоможе їх позбутися. А ще дуже помічні заняття арт-терапією: малювання, музика, вірші, казки, майстрування – кому що до душі. Головне – знайти свій внутрішній центр, познайомитися з власним «Я».

Також Ханс-Вольфф радить почитати книгу «Момо» Міхаеля Енде про дівчинку, котра подорожує в часі. Часто її називають казкою для дорослих, яка міняє життя. Автор зізнавався, що «Момо» написана найперше для дорослих, адже діти і так знають те, про що там йдеться. Але адресований твір все ж дітям, адже тоді він точно потрапить у руки до їхніх батьків. Друга книга, яку радить психолог, – це «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері.

2. Щастя – це не завжди щось грандіозне.

Найперше це задоволення маленьких бажань. Люди вже так надресировані на сенсації, масштабні яскраві моменти, що часто не помічають крихітних ноток щастя, яке вони вже мають, але проходять

| ПОРАДИ

повз. Адже погляд постійно сконцентрований лише на чомусь колосальному. «Відчуття справжнього щастя схоже на приємне одурманення, – каже ХансВольфф Граф. – Це коктейль з різних гормонів, який наповнює енергією і викликає відчуття найвищого задоволення. Я, наприклад, щасливий, коли знаходжу в холодильнику улюблену страву, коли пишу вірші, коли спадають на думку нові ідеї та рішення проблем, над якими довго працював…»

3. Навчіться дарувати щастя.

Розділяючи з кимось його щастя, ми самі отримуємо порцію задоволення і радості. Віддаючи – отримуєш. Але дарування щастя не повинно стати звичайною торгівлею на базарі: я тобі – ти мені.

4. Не чекайте щастя від інших.

Не варто чекати, поки щастя постукає у ваші двері чи звалиться на голову. Не постукає і не звалиться. Пів життя минає в безглуздому очікуванні – коли ж доля змилостивиться. Треба самому робити себе щасливим.

5. Не бійтеся бути щасливими.

«Саме так, – усміхається психолог. – Багато людей просто бояться бути щасливими. Бо щастя – це відповідальність. Адже найперше треба позбутися всіх деструктивних установок і внутрішніх програм, до яких людина змалку звикла, з якими зріднилася і які не дозволяють їй бути щасливою. Часто через це починають шукати ілюзорні замінники: від шоколаду до алкоголю – хто що любить». МІСТО | 81

БУДУЄМО ЄВРОПУ В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ 9 проєктів збудовано і здано в експлуатацію На сьогодні будівельна компанія «M GROUP DEVELOPMENT» збудувала і здала в експлуатацію 9 неймовірних проєктів. Це сучасне житло високої якості, яке зведено із застосуванням інноваційних технологій та відповідає високим європейським стандартам. Спортивні дитячі майданчики, підземні паркінги, власна охорона та величезна кількість інших переваг якісного житла від «M GROUP DEVELOPMENT» вже знайшли багато поціновувачів в Україні та Європі. З кожним роком кількість задоволених клієнтів компанії невпинно зростає.

82 | МІСТО

МІСТО | 83

84 | МІСТО

МІСТО | 85

Софія КИШАКЕВИЧ, 12 років Захоплююсь танцями, вивчаю іноземні мови та подорожую.

Наше місто люблю за його надзвичайний затишок та гостинність. Воно асоціюється для мене з теплом: сюди завжди хочеться повертатись після мандрівки.

Найбільше люблю проводити час, гуляючи центральною пішохідною вулицею – Стометрівкою та в парку. Тут багато цікавих локацій!

70 років тому приміщення сучасної Католицької школи (вул. Шевченка, 11) належало Греко-католицькій церкві (тут була єпархіальна семінарія), а в радянські часи його передали військовим (штабу армійського корпусу, а потім обласному і міському військкоматам).

Врешті, після тривалої реставрації оновлена школа відчинила свої двері. У вересні 2014 р. її новий корпус урочисто відкрили та освятили. Сьогодні тут навчається більше 180 обдарованих учнів та учениць, серед яких і Софійка Кишакевич.

ФОТОПРОЄКТ «МІЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК» 86 | МІСТО

Анісія МОРОЗ, 5 років Анісія – дівчинка дуже мила, розумна, талановита та весела. Відвідує дитячий садочок та МЦ «Акторко». Любить музику, тварин та квіти, декламувати вірші, подорожувати, відвідувати кінотеатр і парк веселих розваг. Мріє займатися гімнастикою та побувати в казковій країні «Діснейленд».

Красиві алеї, де оселився затишок, природа, яка щодня готова дарувати відчуття гармонії, і дитячий дзвінкий сміх, що лине з кожного куточка цього унікального місця, – таким запам’ятовується міський парк ім. Т.Г. Шевченка усім, хто хоча б раз у ньому побував.

МІСТО | 87

НАШІ ДІТИ

| ЧУЖЕ ЖИТТЯ

Виховуй своїх, не лізь до моїх Ріта Боднар

Коли ви були маленькі, надто завзяті дорослі, а інколи навіть незнайомці бралися за ваше виховання? Таке трапляється й зараз, люди втручаються у виховання, роблять зауваження та навіть радять, як краще одягнути вашу дитину. Чи можна вважати таке явище проблемою і де та межа, коли потрібно зупинитися й не втручатися в чуже життя?

88 | МІСТО

НАШІ ДІТИ

| ЧУЖЕ ЖИТТЯ

Тільки, якщо є загроза життю

Напевне, усі батьки хоча б раз вислухали лекцію від друзів про те, як правильно одягнути дитину або ж як краще вчинити в тій чи іншій ситуації. Зауваження батькам роблять не тільки товариші, а й незнайомці. Це може трапитися будь-де: на вулиці, в транспорті чи навіть у магазині. Від цього не застрахований ніхто. Психологиня Лариса Заграй каже, що втручатися у виховання чужих дітей не може ніхто.

«Якщо дитина неповнолітня, то незнайомі люди не мають права втручатися у її виховання та влазити в особистий простір без згоди на це батьків. Інша річ, якщо стоїть питання безпеки дитини – чи психологічної, чи фізичної, адже це вже загроза життю малечі», – пояснює Лариса. Спеціаліст також наголошує, що навіть дитячий чи шкільний психолог без дозволу батьків не має права обстежувати дитину чи працювати з нею.

«У нас трапляються випадки, коли перехожий своїми певними діями може впливати на дитину, давати зауваження і таке інше, але цього робити не можна. У світі ці речі дуже оберігаються. Але, наприклад, у Африці діти чинять не дуже добре. Вони можуть стрибати в метро на колії, перестрибувати між вагонами, і на це ніхто не звертає уваги. А у нас, навпаки, такі явища привертають увагу багатьох», – розповідає Лариса Заграй. Також жінка каже, якщо хтось побачив, як батьки кричать на дитину чи б’ють її, потрібно обов’язково викликати поліцію. «Все має бути цивілізовано. В інших країнах батьки знають, що ображати та принижувати власних дітей не можна. За таке там карають. Навіть якщо батьки думають, що їх не бачать при конфлікті з дитиною, хтось може зателефонувати у відповідні органи – і рідні нестимуть серйозне покарання», – зауважує психологиня. Лариса Заграй каже, що спостерігала за вихованням дітей у різних країнах. Розповідає, що там батьки не дозволяють собі підвищити голос на своє чадо, на відміну від наших «вихователів», які можуть кричати на дитину в громадських місцях.

«Не завжди, коли мати сварить дитину, це означає, що вона

Історій багато, думки різні погана. Інколи це просто такий стиль поведінки і нічого поганого зробити своєму малюку вона не хоче. Конструктивно діяти вона не може, тому і робить розмову емоційною. І коли інша людина втручається, дитина може це негативно сприймати, адже звикла, що з нею говорять на підвищених тонах, тому тут результату від незнайомця не буде ніякого. Те, що хтось зробив зауваження мамі чи дитині, не означає, що вони дослухаються до чужої думки», – зазначає Л.Заграй.

Якщо батьки уже піднімають руку на дитину, то варто втрутитися і делікатно поговорити з ними. Потрібно запитати, що трапилося, чи потрібна якась допомога Психологиня вважає, що межею для сигналу «стоп, не втручайся» може стати гучна сварка чи навіть бійка. Якщо батьки уже піднімають руку на дитину, то варто втрутитися і делікатно поговорити з ними. Потрібно запитати, що трапилося, чи потрібна якась допомога. Також Лариса Заграй каже, що варіантом допомогти є викликати поліцію та спеціальні органи опіки, адже не завжди можеш знати, на що здатні батьки, які б’ють на вулиці рідну дитину.

Інколи люди можуть, навіть не розібравшись у ситуації, погрожувати поліцією чи органами опіки. А коли і хочеш розповісти, чому підвищив голос на дитину або чому та плаче, слухати хочуть не всі. Але є випадки, коли залишатися осторонь просто неможливо. Історією з власного досвіду поділився житель Івано-Франківська Тарас Дем’янів. Розповідає, що повертався додому, а біля іграшкового магазину його увагу привернула дитина років п’яти, яка дуже голосно плакала.

«Поряд стояла мати та зі злістю гамселила дівча по щічках. При цьому викрикуючи образливі фрази в бік дитини: «Я тобі сказала, що ти більше не отримаєш іграшок. Не треба мені закатувати концертів на людях. Не сміхуй мене!» Дитя дійсно перестало голосно плакати, а лиш заходилось від нервових спазмів. Від побаченого я просто онімів. Та через свою запальну натуру я не стримався і зробив зауваження жінці. На що вона мені відповіла грубо: «Свою дружину вчи, а не мене. Наробиш собі дітей та будеш їх виховувати», – пригадує чоловік. Каже, що попередив жінку про те, що все дійство зняв на відео, тому мусить викликати поліцію, якщо жінка не припинить гамселити дитя. «І це принесло позитивний результат. Мати вхопила доньку за руку та потягнула до зупинки громадського транспорту. Я ще довго спостерігав за ними, аж поки вони не сіли в маршрутку. Хоча і дитя було не моє, але неприємний осад на душі від побаченого залишився надовго», – каже Тарас Дем’янів. Ще власним досвідом поділилася мати Богдана Дедерчук. Жінка розповідає, що йшла вулицею, а поруч жінка зі своєю донечкою

МІСТО | 89

НАШІ ДІТИ

| ЧУЖЕ ЖИТТЯ

шкільного віку. Дівчинка розгорнула цукерку, поклала до рота. А обгортку невимушеним рухом кинула просто на дорогу.

«Я звернулася безпосередньо до малої, щоб та підняла сміття. Мовляв, так робити не годиться. Тоді вже і жіночка начебто зі здивуванням (адже завжди вчила дитя не кидати сміття під ноги) почала «виховувати» своє чадо. Донечка все швиденько за собою прибрала і мовчки йшла собі далі. А турботлива матуся завела зі мною бесіду-сповідь про те, як вона виховує своїх діточок, щоб такого не робили, але…» – згадує Богдана. Розповідає, що час від часу може поглядом «поговорити» з дитиною, яка в громадському місці голосно плаче чи вередує. Каже, що нікому зауважень не робить, а просто встановлює з дитям візуальний контакт і мімікою привертає до себе увагу. «Як правило, дитина зацікавлено на мене споглядає і перестає плакати. А коли хоче починати знову, мусить глянути мені в очі. А я натомість хитаю головою, що ні, не треба. Батьки зазвичай настільки розгублені, що навіть не помічають нашої гри», – ділиться жінка.

Пригадує, що і її дітям робили зауваження в автобусі. Якийсь чоловік намагався настановити синів жінки на шлях істинний, розповідаючи, що і як вони мають робити: як сидіти, як одягатися, як шанувати старших.

«Я не втручалася до того моменту, поки нотації не стали надто нав’язливими і плавно переросли в шкарадне цитування нашого славетного Кобзаря. Довелося повторити настирливому добродію кілька разів прохання дати дітям спокій, поки чоловік заспокоївся і переключився на інших пасажирів», – розповідає Богдана Дедерчук. Надія Іваницька, мати дитини, також поділилась своєю історією. Пригадує, як одного разу гуляла у франківському міському парку. Тоді її донечці було приблизно 7 місяців, у цей період почали прорізатись зубчики.

Єдиного рецепту, чи варто втручатися у процес виховання чужих дітей, немає «Ми гуляли на території парку імені Тараса Шевченка. У самому парку не було вільних лавочок, і я вирішила піти в атракціонний парк «Лис Микита», оскільки в такий будній день не було сімей з дітьми, які б катались на атракціонах», – розповідає жінка.

Каже, що лиш присіла на лавку, дитина залилася плачем, адже від самого народження дівчинка дуже голосна. Практично всі працівники парку атракціонів, старші люди посходились на крик дитини і скупчилися біля жінки.

«Почали звинувачувати мене на підвищених тонах, що я дитині боляче зробила, притиснула її ручку (а дитина була у мене на руках). Після чого мені сказали піти звідси, мовляв, я з дитиною розлякую клієнтів. Я встала і пішла від них, але услід я чула, як одна з працівниць парку на мою адресу кричала: «Дура!» – згадує Надія. Каже, що цього не стерпіла. Тому, коли заспокоїла дитину, повернулась до парку атракціонів. Хотіла попросити номер телефону дирекції, щоб поскаржитись на працівницю, яка в робочий час дозволяє собі так розмовляти.

90 | МІСТО

«Моє прохання відхилили, сказавши, що у них немає телефонів дирекції. Тоді я зателефонувала в поліцію і розказала ситуацію. Працівники атракціонів почули, що я розмовляю з поліцією, і почали мені говорити, що я не вмію доглядати за своєю дитиною і мене позбавлять батьківських прав», – розповідає Надія. Жінка не відступала від своєї позиції, чекала поліцейських. Одна із працівниць парку намагалась з’ясувати в Надії, навіщо вона вдається до таких заходів.

«Я пояснила, що на мене всі налетіли, обізвали та ще й почали говорити, що мене позбавлять батьківських прав. Ну, наша поліція теж не дуже поспішала. Сказали, що мусять поїхати на дорожньо-транспортну пригоду. Пройшло більше години, я змушена була піти, бо наближався час годування дитини. Зателефонувала патрульним, сказала, що вже не маю часу їх чекати. Дорогою додому патрульна поліція зв’язалась зі мною і повідомила, що вже в парку. На місці інциденту провели роз’яснювальну розмову, після чого працівники парку атракціонів вибачались, але наголосили, що вони вважають, що я своїй дитині завдала шкоди», – пригадує Надія Іваницька. Багатодітна мати з Івано-Франківська Людмила Лінник розповіла, що і у неї траплялися випадки, коли хтось намагався вчити її, як краще для дітей.

«У мене все дуже просто. Коли в мене була перша дитина, всі незнайомі люди, що втручалися в процес, були відсторонені від спілкування з моїми дітьми. Зі збільшенням кількості дітей у мене зростав рівень терпимості. Тож тепер я можу відповісти: «Дякую, мені дуже цінно, що ви так перейнялися», – зауважує Людмила. Каже, що чужих дітей ніколи не повчала. Хіба що може сказати: «Так робити не можна, віддай, будь ласка».

«Батьків питаю: «Ви вважаєте, що це нормально, що ваша дитина так поводиться?» Але це було разів 4-5 за все моє життя. Я втручаюся лише тоді, коли ситуація мені видається критичною і загрозливою», – підсумовує Людмила Лінник. Історії є різні, хтось робить зауваження дітям, а хтось батькам. Єдиного рецепту, чи варто втручатися у процес виховання чужих дітей, немає. Іноді цього потребує ситуація, а інколи люди просто не можуть залишатися осторонь. Втручатися чи ні, вирішувати вам, але не забувайте і про своїх дітей.

МІСТО | 91

НАШІ ДІТИ

| ТВОРЧІСТЬ

«Все буде о’кей!» Юна прикарпатська зірка Vlada K презентувала свій новий кліп 13 вересня в «Pasage Gаrtenberg» відбулася грандіозна прем’єра нового кліпу юної співачки Vlada K (Влади Кей) на пісню «Все буде о’кей!» Ведучими заходу були Анна Трінчер та Андрій Лахнов. Це вже не перша відеоробота у творчому доробку дівчинки, втім дуже особлива. Пісня присвячена початку нового навчального року. Сама Влада дуже любить ходити до школи, де у неї багато друзів, і просто обожнює фізкультуру. «Це класна та весела пісня! Тут ніхто не сумує, що почалася школа. Навпаки – всі радіють, що можуть зустріти нових друзів», – розповідає Владочка про свою пісню.

Привітати дівчинку з вагомою подією в житті зібралося багато друзів та рідних, численна команда тих, хто був причетним до створення кліпу, та зіркових колег. Серед них зірка серіалу «Школа», співачка та актриса Анна Трінчер, яку теж можна побачити у кліпі, талановиті хлопці з бойзбенду «7TEEN’S» та фіналістка «Голос. Діти-5» Карина Столаба. Аня як одна із співведучих вечора радо ділилася своїми спогадами про те, що відбувалося за лаштунками зйомок.

«Ми працювали на знімальному майданчику більше доби, сам кліп відзняли за два дні. За цей час встигли і посміятися, і поплакати. Влада запалювала нас своєю енергією, креативом та світлом, тож кліп вийшов таким, як вона – невгамовним та драйвовим!» – розповіла зіркова гостя.

92 | МІСТО

Попри те, що відео відзняли за один день, підготовка до цього тривала кілька місяців. Зорганізувати проведення таких масштабних зйомок було непросто, сказала головний продюсер проєкту Ірина Батюк: «Цим відео наша команда побила рекорд Західної України за кількістю дітей, задіяних у зйомках, а це 150 дітей. Загалом над створенням цієї відеороботи працювала велика та дружна команда з двох сотень людей».

Результат копіткої роботи вразив всіх присутніх. Фіналістка «Голос Діти-5» Карина Столаба так описала свої враження: «Пісня дуже позитивна і чудово показує те, яка Влада у житті: запальна та енергійна. Під звуки цієї пісні одразу хочеться танцювати. Я пишаюся тим, що в Івано-Франківську є такі талановиті діти, як Влада!».

Підписуйтесь на офіційну сторінку співачки в Instagram

/vladak_official

МІСТО | 93

СВЯТКУЙТЕ ДНІ НАРОДЖЕННЯ *за умови попереднього замовлення

94 | МІСТО

МІСТО | 95

КРАСА

| ТОПТЕМА

Марія Клименко: «Для того, щоб підкреслити

красу жінки, інколи достатньо двох умілих штрихів» «Космічна дівчинка з космічними мріями» – казали про неї, а вона взяла та й дотягнулася до зірок. У свої 24 Марія Клименко заснувала перший в ІваноФранківську профільний «Brow» простір – «Brow Art by Klimenko studio», Інститут естетики брів та налагодила випуск професійних косметичних засобів власної торгівельнїмарки. З кожним роком її бренд «Brow Art by Klimenko» сяє все яскравішим сузір’ям на небосхилі індустрії бровмейкінгу не лише нашого міста, але й усієї України. Їй вдалося те, про що багато хто лише мріє – знайти творчу справу, яка приносить задоволення, та перетворити її на успішний бізнес. Чи був шлях до вершин усіяний квітковими пелюстками, та як воно бути жінкою-брендом, дізнавалися спеціально для читачів журналу «МІСТО». Маріє, Ви чітко обрали свою нішу в б’юті-індустрії – художнє оформлення брів – та активно розвиваєте її в кількох напрямках: як практикуючий «Brow artist», як викладач власних напрацювань та автор рецептури лінійки органічних косметичних засобів. Розкажіть, будь ласка, детальніше про свою діяльність.

Гаразд, хочу почати з того, що зараз ми є свідками масового brow–фетишу. Ми живемо в еру доглянутих брів, коли відкриваються спеціалізовані заклади (The Brow Bar), серед декоративної косметики набирають популярності олівці, гелі, помадки, тінти для брів і тому подібні засоби. Якщо раніше бровам не приділяли особливого значення, то сьогодні – це культ. Пригадайте, ще якихось п’ять років тому взагалі не було профільних спеціалістів, які би займалися виключно оформленням брів. Але поступово бровмейкінг почав виділятися в окремий напрямок та розвиватися шаленими темпами. І я, як спеціаліст росла та вдосконалювалася разом із ним. Це мистецьке ремесло, яке приносить мені шалену естетичну насолоду. Хвиля творчості поглинула мене і сьогодні з упевненістю можу сказати, що БРОВИ – це моя стихія і моя залежність. (Посміхається) Так з’явилася Ваша студія «Brow Art

by Klimenko» ?

Так, концепція студії чітко визначена – ми надаємо послугу архітектури брів. Це цілий комплекс процедур для створення грамотної форми та гармонійного кольору брів з урахуванням індивідуальних особливостей клієнта та кольоротипу його зовнішності. Наші майстри працюють з естетикою брів цілісно, у 96 | МІСТО

контексті загального образу людини, а не розглядають їх як окрему частину обличчя. Адже вдало підібравши форму та колір брів, можна змінити увесь імідж клієнта. Однак щоб цього досягти, вузьконаправлений спеціаліст має володіти ґрунтовними знаннями у різних сферах: геометрії, анатомії, хімії, фізиці, медицині, живописі. Завжди наголошую на важливості психологічного комфорту клієнта. Він має почувати себе на всі сто у своєму новому образі. Що для Вас дикий несмак?

Мода на форму та стиль брів часто змінюється. Ми пропагуємо брови «à La Naturelle» – доглянуті, охайні, сповнені життєвої сили та ті, які гармонійно довершують ваш загальний образ. На мою думку, ідеальним можна вважати ту форму та той колір, котрі підбираємо індивідуально для кожного клієнта. Дикий несмак? Це екстремальні необдумані рішення в гонитві за трендами. Я завжди кажу: «Наш клієнт – це наше обличчя». Побачивши нашу роботу, людина приймає рішення йти до нас, чи ні. Так це працює. Тому відносимося до своєї справи дуже відповідально. Цю філософію передаєте своїм учням?

З великим задоволенням ділюся зі студентами усіма напрацюваннями. На базі «Brow Art by Klimenko studio» діє Інститут естетики брів, де на регулярній основі проходять навчальні курси. Індивідуально та в малих групах. Для мене важливо чітко та доступно донести інформацію кожному студенту, дати ґрунтовну теоретичну базу та максимум практики, одним словом, підготувати кваліфікованого фахівця.

МІСТО | 97

КРАСА

| ТОПТЕМА

Щоб створити свій авторський курс, я кілька місяців посилено працювала: систематизувала теорію та продумувала практичні завдання. Базовий курс включає 2 напрямки: філософію моделювання, де ми працюємо виключно з геометрією каркасу брів, та колористику. Під час навчання я не просто ділюся професійними секретами, а прагну надихнути своїх студентів рости та розвиватися у сфері, яку вони обрали. Кожен з них знає, що може розраховувати на мою допомогу та підтримку після курсів. Мабуть, тому про Інститут знають не тільки в Івано-Франківську, але й далеко за його межами. Вчитися до нас приїжджають навіть з-за кордону. А хто надихнув Вас на цей шлях? Про який фах мріяли у дитинстві?

Завжди знала, що хочу працювати у творчій сфері. Надихатися та створювати щось особливе. Моїм мотиватором став мій перший викладач. Вона зуміла подати цей фах, як мистецьке ремесло, привити любов та прагнення розвитку. Саме від неї я вперше почула поняття «brow art» – мистецтво створювати брови. Відтоді так і позиціоную свою діяльність. Якось недавно вона сказала: «Ти – насінина, яка перетворилася у прекрасну квітку».

Це найвища похвала і шалена мотивація ставати ще кращою. Надзвичайно приємно, що ми досі на зв’язку, обмінюємося досвідом та підтримуємо одна одну.

Як з’явилася ідея створювати ще й власні косметичні засоби? Органічна косметика – ще одна моя пристрасть впродовж багатьох років. Під час роботи часто маю справу з клієнтами, яким необхідне відновлення брів. Тому цілком логічно, що першим засобом у лінійці продуктів «Brow Art by Klimenko» стала олія для стимуляції росту та регенерації шкіри у цій зоні. Вона створена за унікальною авторською

98 | МІСТО

рецептурою, виключно з сертифікованої органічної сировини, без жодних консервантів, барвників та синтетичних домішок. З’явившись восени 2018 року, ця олійка підкорила серця не лише наших клієнтів, але й колег. Цього року ми підготували ще одну чудову органічну новинку – SLAM. Розкажіть, будь ласка, що це таке?

SLAM – це порошкоподібний засіб, який забезпечує комплексний догляд за шкірою обличчя 3 в 1: його можна використовувати як засіб для вмивання, скраб та маску для обличчя. Серед поціновувачів цього продукту багато фахівців з дотичних до нашої б’юті-сфер. Його навіть застосовують як завершальний етап різних технік масажу обличчя у спа-центрах та студіях масажу.

Ми дуже довго та прискіпливо працювали над формулою обох цих засобів. У цьому нам допомагала велика команда спеціалістів. Де їх можна придбати?

Ці та інші засоби можна замовити в нашому інстаграм-магазині. Тут представлено широкий спектр декоративних засобів для брів, а також матеріали для практикуючих майстрів з художнього оформлення брів. Щодня ми робимо розсилки у різні куточки України та постачаємо засоби нашої ТМ у спеціалізовані заклади краси Тернополя, Рівного та Києва. Як би Ви сформулювали своє «золоте правило» в роботі? Наша місія – робити жінок щасливими та впевненими в собі.

Сервіс, комфорт та професіоналізм – це три кити, на яких ґрунтується робота нашого простору краси.

Головне для нас – турбота про здоров’я та безпеку клієнта. Тому в нашій студії всі інструменти проходять триетапну стерилізацію. Ми використовуємо лише одноразові допоміжні засоби. Команда «Brow Art by Klimenko studio» об’єднала

сильних фахівців, котрі працюють в єдиній авторській технології та за єдиним регламентом. Майстри студії володіють усіма техніками корекції. У нашому арсеналі – більше десяти європейських брендів перманентних та напівперманентних фарбників. Зауважу, що у студії працює й фахівець з оформлення чоловічих брів. У Вашого бренду дуже красивий логотип. Як виникла ідея його створення?

З нашим логотипом пов’язано чимало цікавих історій – його навіть плагіатили, змінивши моє прізвище на інше, та видавали в інтернеті за свій продукт. Тож його довелося запатентувати. Сама ідея логотипу – сузір’я у формі брови – виникла спонтанно. Я завжди мріяла про власний зірковий бренд, про який знатимуть усі. На це часто чула, що я космічна дівчинка і мрії у мене космічні. Не пам’ятаю, хто мені так сказав уперше, але ця фраза засіла у мене в голові. Я розповіла про неї дизайнеру, і перше, що вона звізуалізувала, й стало нашим логотипом. Як символ мрій, яким властиво здійснюватися, якими б масштабними вони не були. Як підтримуєте life-work баланс?

Маю два вихідні на тиждень. Цього вистачає, щоб відпочити. І якщо один я присвячую різним маркетинговим питанням (візуалізація бренду, соцмережі), паперовій роботі, то неділя – це день для сім’ї. Ми з чоловіком любимо відпочивати активно. Спорт є невід’ємною частиною нашого дозвілля. Якщо є вільна хвилинка, завжди їдемо у гори. Вважаєте себе сильною жінкою?

Так, завдяки колосальній підтримці чоловіка. Його сильне плече, мудре слово та віра в мене додають мені сил. Ціную його досвід та поради щодо розвитку бізнесу. Він не з тих чоловіків, які прагнуть, аби жінка сиділа вдома. Коли я йшла на свої перші курси, він сказав: «Я хочу, щоб ти працювала у тій сфері, яка приносить тобі задоволення». Він завжди радо ділиться зі мною своїм досвідом у бізнесі та дає цінні поради. Що Вам допомогло стати тією, ким є зараз?

Часто за красивою обгорткою не помітно, яку колосальну працю вкладено в успішну справу. Насправді ж було різне: не все одразу вдавалося. Але через це треба пройти, здолати труднощі. Що допомогло мені? Амбіції, прагнення реалізувати свої мрії, помножені на безупинну працю над собою. І, звичайно ж, підтримка близьких та їхня віра в мої сили. Пройдений з нуля шлях, набутий багаж знать та досвід зробили мене тим фахівцем, якого ви знаєте сьогодні. Можу сказати з упевненістю, що і це лише початок. Індустрія краси розвивається семимильними кроками, щомісяця з’являється щось нове, тому попереду ще стільки всього цікавого та незвіданого. Які у Вас плани на майбутнє?

Моя сфера діяльності – безкінечне поле для розвитку. Ми готуємо для наших клієнтів безліч оновлень. Намагаємося йти у ногу із найновітнішими тенденціями. Завжди вдосконалюємо нашу технологію роботи. Ми вже працюємо над наступним органічним продуктом в лінійці засобів «Brow Art by Klimenko». А також над зміною локації, щоб перебування клієнтів у студії було максимально приємним та комфортним.

/brow_art_by_klimenko /browartbyklimenko_shop тел.: (050) 213 72 79 Одяг: дизайнер Вікторія Хоменець, бренд «Anvi» Зачіска та макіяж: Надія Гладун, вул. Галицька, 34 /nadiya_gladun_studio Місце зйомки: «CARPE DIEM, вул. Гаркуші, 40, 2-й пов.

/carpediem_if

МІСТО | 99

Агенція моделей «Вікторія» Запрошуємо дівчат та жінок віком 7-14 років (молодша група) та 15-30 років (старша група) на навчання. У програмі: • постановка дефіле, • акторське мистецтво, • фотоклас.

Під час і після навчання: показ моделей одягу, взуття та аксесуарів, фотосесії на природі та в студії, участь у зйомках рекламних відеороликів на ТБ та святкових дійствах на головних сценах міста й області. Спробуйте себе!

МОЖЛИВО, ЦЕ ВАША МАЙБУТНЯ ПРОФЕСІЯ МОДЕЛІ ЧИ ТЕЛЕВЕДУЧОЇ!

/agenciya_ modelei_ victoria Тел.: (067) 42-59-279 м. Івано-Франківськ, вул. Української Дивізії, 1 («Аюрведа»), вул. Грушевського, 18 («Просвіта»). Віночки від творчої майстерні «Olga Popova. Hand-made» Надихаємося життям, робимо з любов'ю, носіть із задоволенням!

Тел.: (050) 373 93 43

100 | МІСТО

На фото: Ivan NAVI Фото: Сергій Горічок

МІСТО | 101

УСПІХ

| МОТИВАЦІЯ

Історії успіху, що надихають Відкриті, енергійні, цілеспрямовані – Наталія Малецька та Надія Пушко – випускниці «Школи успішної леді» захоплюють своїми історіями про те, як змогли реалізувати свій потенціал, знайти цікаву для себе та корисну для інших справу. Вони – сестри, двійнята, між ними всього 10 хвилин різниці, тож усе життя поруч, підтримують та допомагають одна одній. Щоб зрозуміти, що в сестри на душі, достатньо одного погляду. Разом вони вчилися не тільки у школі, але й фах обрали для себе один – економіку. Однак реалізувати себе змогли в кардинально різних сферах, творячи шедеври: емоційна Надія – незабутні весільні та сімейні фото, а виважена Наталя – солодкі смаколики, торти та тістечка. Спільним секретом успіху жінки вважають підтримку своїх сімей, чоловіка, дітей. Кажуть, що без надійного плеча коханих чоловіків, їхньої мотивації усього цього могло і не бути. Адже дуже важливо, щоб у складні моменти близька людина підтримала та не дала відмовитися від своєї мрії.

Про однодумців

Черпаю енергію у спілкуванні з колегами. Цьогоріч започаткувала новий проєкт «Еmotion event», що об’єднує фотографів з усієї України. Його місія – спілкування, обмін досвідом, мотивація. Щоб ми надихали один одного, а не були конкурентами. Вже організувала кілька воркшопів та фотоподорожей – в Карпатах, Одесі. Попереду – нові цікаві події.

Наталія Малецька Про улюблену справу

Надія Пушко Про перші кроки

Фотографією займаюся вже 6 років. Ніколи навіть не думала, що це буде моєю професією. Перші кроки у цю справу були не більш ніж захопленням. На звичайну цифрову фотокамеру намагалася впіймати цікаві митті та живі емоції. У той час фотоапарат завжди мав бути в мене під рукаю. Мені дуже подобався сам процес зйомки, а також можливість бути корисною, нести позитив. Вагомим поштовхом зацікавитися фотографією професійно стало народження сина. Тоді купила свій перший професійний фотоапарат. Техніка вартісна, тож придбали ми його з чоловіком в кредит. Я записалася у фотошколу та почала наполегливо вчитися. Зрозуміло, що знань, отриманих у школі, було недостатньо. Адже там дають лише ази. Щоб бути гарним фотографом, мало знати базові налаштування. Тоді я почала їздити на різні майстер-класи, розвиватися, багато фотографувати безкоштовно. З’явилися перші клієнти.

Про фотографію

Хороший фотограф завжди трішки психолог. Йому треба створити невимушену атмосферу, щоб люди розкрилися, були самі собою, без масок. Тоді такі фото зачіпають, їх хочеться роздивлятися.

102 | МІСТО

Шукала себе в різних напрямках: візажі, скрапбукінгу. Вони мені подобалися, але я не «горіла» цим. Моя солодка історія розпочалася в декреті. У мене двоє діток і різниця у віці між ними дуже маленька – рік і три місяці. Хотілося порадувати їх чимось смачненьким, тож поки малюки спали, я експериментувала на кухні. Мене дуже вабив магічний процес виготовлення тістечок, тож я вирішила спробувати свої сили та створити кендібар на день народження моєї донечки. Пам’ятаю, що витратила тоді стільки зусиль, що на святковий торт мене вже не вистачило. Але кендібар вдався на славу. Фотографії виклала в соцмережі. Тоді знайомі почали мене питати, де я його замовляла. Після того, як перший раз усе вийшло, я захотіла продовжувати. Спекла знайомій. Дала оголошення в інтернеті. І якось так все закрутилося, що доволі несподівано і швидко захоплення переросло у справу мого життя, яку я дуже люблю.

Про наставників

Через кілька місяців мене, майже без досвіду, запросили на роботу кондитером у ресторан. Це був новий важливий етап професійного росту та навчання. Тож дуже вдячна шеф-кухарю, який повірив у мене і дав цей шанс. Ще одна пам’ятна подія для мене – участь у майстер-класі переможниці 2-го сезону шоу «Майстер-шеф» Лізи Глінської. Вражень та емоцій від спілкування з нею не забуду ніколи.

Про солодощі

Із задоволенням експериментую і навіть у класичні рецепти завжди додаю щось своє, якісь невеличкі штрихи, нюанси, які роблять смак ще цікавішим. До прикладу, в десерт «Три шоколади» – лікер «Бейліс». Мій коронний десерт, який з радістю замовляють клієнти, – трюфельний шоколадний торт. Але за бажанням замовника можу приготувати будь-які десерти. Головне правило – творити з великою любов’ю та лише із найкращих, якісних інгредієнтів.

УСПІХ

| МОТИВАЦІЯ

Молоде активне гарне тіло в будь-якому віці – це абсолютно реально Владислав Матейко (2-ге місце на Кубку України НАББА 2006 року) – персональний тренер, який відомий в Івано-Франківську не тільки результатами своєї роботи, а й власним прикладом.

Основа його роботи – це індивідуальний підхід до клієнта. Ідеально підібрані персональні тренування з врахуванням мети, можливостей та здоров'я клієнта – це красивий рельєф та хороше самопочуття.

Владислав вважає, що найважливішим у процесі створення гарного тіла є правильно індивідуально підібране харчування. А ще

– мотивація та власний приклад. П'ятнадцятирічний досвід у складанні індивідуальних програмових протоколів харчування та майже десятирічний досвід персональних тренувань – все перевірено найперше на собі і без будь-якої фармакології. Владиславу Матейку 48 років, його пріоритет – вічна молодість, завжди активне та красиве тіло.

Персональні тренування Владислав проводить у фітнес-клубі «Ідеал-Спорт» або в будь-якому іншому за домовленністю. Також надає допомогу в підборі оптимального обладнання для домашнього приватного спортзалу, звісно ж, з подальшими тренуваннями в ньому, а також консультує щодо складання протоколів харчування тощо.

Відео вправ та теоретичні поради можна переглянути на каналі «Vlad Ideal Sport» в YouTube. Поспостерігати чи поспілкуватись дозволять офіційні сторінки в Facebook та Instagram. /vlad.idealsport

/vladyslav_mateiko МІСТО | 103

ГАСТРОНОМІЯ

| ПРОДУКЦІЯ

Ірина Северенюк: «Найкраща винагорода для нас, коли клієнти кажуть: «У вас смачніше, ніж вдома» Свіженька телятина, свинина, дієтична індичатина, ніжне м'ясо кролика чи перепілки – у магазин «Свіже м’ясо» покупці приходять не лише заради якісних м’ясних продуктів, але й тієї затишної атмосфери та довірливого спілкування, які можливі тільки в невеликих сімейних закладах. Заснований 7 років тому, магазин процвітає саме тому, що його власники – подружня пара Олександр та Ірина Северенюки – вклали у нього весь свій багаторічний досвід, любов до покупців та своєї справи. Люди – головна цінність, на яку зорієнтована уся діяльність крамниці та виробничого цеху. На замовлення клієнта тут можна замовити шашлик з того виду м’яса та з маринадом, який він хоче. Фарш можна придбати не тільки готовий, а й змолоти з тих шматочків м'яса, які приглянулися покупцеві. Окрема родзинка магазину – напівфабрикати власного виробництва: пельмені, вареники, налисники, ковбаски, рулетики, які виготовляються за найкращими домашніми рецептами і лише з якісних продуктів. Як вдалося підкорити серця постійних клієнтів та в чому секрет успіху цього сімейного бізнесу, дізнавалися у головної «феї» магазину «Свіже м’ясо» Ірини Северенюк. но, як було в дитинстві. Коли я виходжу в зал і чую гарні відгуки, то це надихає мене та додає сил працювати далі. Тоді вся втома зникає, і я хочу працювати та надихати до праці інших, всіх, хто є в нашому оточенні. Розкажіть, будь ласка, з чого усе починалося?

Ірино, не часто власника бізнесу можна побачити за межами його робочого кабінету. Ви ж увесь час на виробництві та в торговому залі, спілкуєтеся з клієнтами, постійно тримаєте руку на пульсі.

Наш магазин – це справа мого життя. Не уявляю себе тільки в ролі керівника, який дає вказівки. Працюємо пліч-о-пліч з дівчатами з першого дня існування крамниці. Ми з чоловіком ніколи не цуралася фізичної роботи. Вчили кожного, хто приходив до нас, працювати на совість, так, як це робимо ми. По-іншому в нас не буде. Є ділянки роботи, які лише на мені, – це маринування шашликів, приготування котлет, начинок до вареників. Так я знаю, що ми пропонуємо нашим клієнтам лише найкраще, бо ми любимо їх, як і те, що робимо. Люблю жартувати, що у нас має бути так смач104 | МІСТО

Ми з чоловіком починали з торгівлі м’ясом на ринку. Згодом відкрили свій перший магазин в Тисмениці, а тоді знайшли хороше приміщення в Івано-Франківську, ми давно хотіли сюди. Чіткого бачення, як все має бути організовано, не було. Зате була ідея та величезне бажання. Найскладніше спочатку було знайти стартовий капітал на купівлю вітрин, холодильників, іншого обладнання. Не могли отримати кредит в банку. Тоді ми звернулися до фірм, які дали нам обладнання в кредит, ремонт зробили своїми силами та запрацювали. Як підбираєте колектив? На що звертаєте увагу найперше?

Насамперед для мене важливий людський фактор. У нас невеликий колектив, але дуже дружній та згуртований. Ми – як одна сім’я. Працівники йдуть від нас лише тоді, коли суттєво змінюються їхні життєві обставини. А потім ми чекаємо їх в гості, як своїх пташенят. Повага в колективі – це основне. І проявляється вона не в тому, що шефа бояться, а навпаки – коли бояться його образити чи підвести своєю поведінкою. У нас саме так. У чому, на Вашу думку, секрет успіху Вашого магазину? За що Вас цінують клієнти?

Наш підхід – порадити та запропонувати нашим клієнтам тільки найкраще. Головне для нас – ставлення. Наші покупці – на першому місці. Вони приходять до нас роками, тому більшість ми вже знаємо особисто. За цей час добре вивчили їхні смаки. Нам довіряють, і ми щиро радіємо кожному покупцю.

І, звичайно ж, дуже важливо пропонувати їм якісний продукт. Завжди пам’ятаємо, що його їстимуть і дітки. Багато років ми працюємо лише з перевіреними постачальниками. Напівфабрикати готуємо свої. Тому дуже часто клієнти кажуть, що наші страви смакують краще, ніж їхні домашні. Це й не дивно, бо за ці роки ми удосконалили наші рецепти. Не всі мають можливість вдома так скурпульозно підходити до приготування тих же пельменів чи вареників. Більшість робить удома на око. У нас же – все точно. Важимо і начинку, і тісто, і приправи, і сіль. Відтак у нас ніколи не буде ні недосолу, ні пересолу. Плюс обов’язковий секретний інгредієнт, який ми додаємо абсолютно до всього, чого торкаються наші руки, – це любов (посміхається).

ПРОФЕСІЙНЕ ОБЛАДНАННЯ для піцерій • кафе • ресторанів

ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК В УКРАЇНІ

тел.: (067) 341 05 22; (050) 273 64 57 м. Івано-Франківськ, вул. Довга, 20б e-mail: europroftech@ukr.net ggmgastro.com europroftech.net

МІСТО | 105

ГАСТРОНОМІЯ

| ПРОДУКЦІЯ

Фабрика «РОДИНА»:

від традицій до новинок з усього світу Пекарня ніколи не спить. Протягом дня і ночі пекарі й кондитери старанно замішують тісто у спекотній компанії розжарених печей і до світанку випікають хліб. Хрумкий багет, ніжна чіабата, запашний кекс чи тендітна слойка — все це результати нелегкої праці тих, хто чи не найкраще знає, яким повинен бути справжній якісний хліб. Про особливості родинної справи, яку зараз з вдячністю переймають наступні покоління, і секрети випікання смачного й корисного хліба нам розповіли засновники калуської фабрики «РОДИНА» Іванна та Віталій Кінаш. нарах, конкурсах, виставках — як в Україні, так і за кордоном. З часом нам вдалося налагодити співпрацю з компаніями Нідерландів, Австрії, Франції, Німеччини, Італії. Їхні технологи допомагають нам опанувати новітні технології випікання хліба, консультуючи пекарів «РОДИНИ» щодо різних тонкощів ремесла. Щоб ви розуміли, наскільки тісна наша співпраця, — вони бувають на нашому підприємстві чи не щомісяця. Чи застосовуєте досвід закордонних партнерів і на інших етапах виробництва?

Калуська фабрика «РОДИНА» працює на ринку Івано-Франківщини вже понад 20 років. Цифра дійсно вражає. З чого починався розвиток підприємства? Так, справді. Ми заснували наше родинне підприємство рівно 21 рік тому, і з того часу його постійний розвиток і вдосконалення залишаються для нас пріоритетом. Мабуть, це і є секретом того, як нам вдалося не тільки втриматися на плаву в нелегкі часи, а й створити компанію із високими цінностями і сильною командою. Ми мали вдосталь часу і можливостей, щоб дослідити усі тонкощі технології випікання класичного хліба — житнього, багета, формового. Тому вирішили рухатися далі і розширювати асортимент, бажаючи дивувати споживачів новими, незвичними смаками. Як наслідок — сьогодні «РОДИНА» пропонує понад 100 різних позицій хлібів і хлібобулочних виробів. При цьому ми випікаємо і соціальний хліб — доступний, проте не менш високої якості. Звідки черпаєте натхнення для впровадження такої кількості новинок?

Оскільки ми дуже любимо подорожувати, запровадили собі таку традицію: з кожної країни, де нам вдалося побувати, привозимо ексклюзивну рецептуру її національного хліба. Так, тепер у нас ви можете знайти хліб «Альпійський», привезений з Австрії, «Угорський», «Італійський», «Голландський» та багато інших. Кожен із них по-своєму унікальний. Сьогодні ми маємо найширший асортимент хлібів з різних куточків світу, які випікаємо у нас, в Україні, сучасними європейськими методами. Їхня основна особливість у тому, що сировину для них завозимо саме з тієї країни, звідки запозичена рецептура, а борошно і вода — з українських земель. Як вдалося опанувати нові рецептури?

Ми відкриті до будь-яких змін, здатних покращити наше підприємство і піднести його на новий рівень. Саме тому регулярно беремо участь у різних семі106 | МІСТО

Так, звісно. Їхній досвід для нас безцінний, оскільки стимулює до постійної модернізації усього процесу виробництва. Пишаємося, що на сьогодні процес виробництва на нашому підприємстві відповідає усім вимогам ХАССП — системи управління безпечністю харчових продуктів, яку застосовують практично в усьому світі як надійний захист споживачів від небезпек, що можуть супроводжувати харчову продукцію. Запровадження таких стандартів вже давно є нормою для ЄС, США, Канади, Японії, Нової Зеландії та багатьох інших країн світу. Зокрема, борошно подається пневмосистемою, а дозування компонентів, що входять до складу хліба, відбувається з допомогою спеціальних програм, що дозволяє точно дотримуватися рецептури.

Окрім класичного хліба та його видів, у вас також чимало іншої хлібобулочної продукції... У чому її особливість?

Основне, що відрізняє нашу продукцію, це її відповідність вимогам нашого часу. У нас знайдуть щось для себе як вибагливі гурмани, так і ті, хто обирає правильне харчування. Наші останні новинки — корисний хліб із куркумою, який покращує роботу серцево-судинної системи, та гречаний хліб, не шкідливий для талії красунь. Пропонуємо і цільнозерновий хліб, який випікали наші предки: зерно для нього не мелеться, а дрібно ріжеться, завдяки чому зберігаються всі корисні мікроелементи зерна. Окрема лінія нашого виробництва — кондитерські вироби та весільна випічка: від класичних булочок, рогаликів, кексів, плюшок до добре відомих «корзинок» та сучасних мусових десертів. Хто ж випікає усі ці смаколики?

Наша потужна команда професійних пекарів і кондитерів, більшість із яких працює з нами ще з самого відкриття підприємства. Це ще одна наша гордість і впевненість у тому, що ми рухаємося у правильному напрямку. Невимовно приємно, коли тепер працівники приводять до нас на роботу своїх дітей: вони довіряють нам своє майбутнє. А споживачі, обираючи нашу продукцію, довіряють нам своє здоров’я! Дякуємо, що довіряєте нам!

МІСТО | 107

СВІТ

| НАШІ ЗА КОРДОНОМ

Своя Україна в пісках:

як прикарпатський журналіст шукав кращого життя в Еміратах Наталя Мостова

Шейхи, верблюди, хмарочоси, море, скелі… Нині він живе у справжнісінькому Вавилоні. За сім років у Дубаї Тарас Ващук поміняв кілька робіт: касир в аеропорту, тренер касирівновачків, менеджер по роботі з VIP-персонами, вчитель англійської мови. Наразі працює там, де йому найбільш комфортно і, що головне, до вподоби. Прикарпатець пов’язаний зі спортивною журналістикою, а також із авіалінією класу люкс. А ще він написав книжку про життя в Еміратах, яку презентував і в Україні, і в ОАЕ. Тепер Тарас живе за іншими законами та в іншому світі. Він розповів, що згуртувало там українських заробітчан та через які труднощі їм доводиться проходити.

108 | МІСТО

СВІТ

| НАШІ ЗА КОРДОНОМ

Куку в руку

Його історія почалася з журналістики в Україні. Тарас Ващук працював в Ужгороді. Спершу як спортивний оглядач, далі – керівником відділу молоді та спорту, зрештою – заступником редактора великої газети. «Ми не вибирали власників, просто йшли працювати за гроші, – каже він. – Не раз доводилося переступати через власні моральні принципи. Уявіть, що ви розкопали аферу на мільйон євро і написали статтю, яка могла би на щось кардинально вплинути. А до вас приходять і кажуть: не дай боже підеш з цим у прокуратуру чи почнеш розкручувати тему далі». З другого боку, аби годувати родину, доводилося писати всілякі другосортні статейки, прикривати правду, притягати за вуха деталі чи відверто брехати. Тарас згадує, що в 2011-2012 рр. Україна була країною сірості і байдужості, де правили «регіонали», про що зараз уже забуло багато українців. «Нині часто критикують попередню владу, але мало хто задумується, що Майдан почався не через Порошенка і його команду, а через цинізм Януковича і байдужість та неперебірливість людей», – каже він. Саме в той період багато журналістів добре розуміло – насувається щось страшне. «Чому так багато журналістів зловживає алкоголем? – сміється Тарас. – Тому що в Україні нереально було тверезо дивитися на весь той хаос».

Він відкрито говорив: «Вас вішатимуть на стовпах. Я не хочу бути ні з того боку, ні з іншого. В цьому ідіотизмі взагалі не хочу брати участі». Чоловік розумів, що не зможе змінити мислення простих людей, не може хоча б якось змінити систему, а жити в ній стало нестерпно огидно. Тож чесно здався й почав шукати способи емігрувати в країну, де панує закон і можна заробляти, не кривлячи душею. «Я тоді дуже втомився від того, що українське суспільство просякнуте корупцією, – каже письменник. – Мені й самому доводилося регулярно брати і давати хабарі. Родина тиснула на мене, мовляв, думали, що ти розумний, а ти… Як дитину влаштуєш без грошей в нормальну школу? Як проб’єшся до лікаря без черги? Як отримаєш підвищення? Всюди треба дати куку в руку, віддячувати. Це все більше викликало в мене огиду.

Я викладав у філіалі київського універу – там декан давала нам списки людей, яким треба було поставити, і казала, коли беремо від інших – ділитися з начальством».

Тарас планував попрацювати за кордоном приблизно півтора року. А потім додому. Шукав принципово офіційне працевлаштування, не бажав їхати на некваліфіковану роботу нелегалом. А для українців таке можливо лише тоді, коли мають якусь прикладну професію. Тарас мав інший плюс – диплом факультету іноземної філології УжНУ, чудово розмовляв англійською і – основне – міг похизуватися хорошими організаторськими навиками.

Тренінги для українських заробітчан, які працювали в аеропорту Дубаю, менеджери завжди починали з таких слів: «Не крадіть! Ми дамо вам усе, лише не крадіть і не обманюйте!» Він обирав з-поміж країн Перської затоки, тому що там платили непогані гроші. Однак журналіста одразу відрадили від Саудівської Аравії, бо це закрита

країна з дуже жорсткими законами і таким самим кліматом. А ось Дубай на той момент стрімко розвивався. Тож чоловік уклав контракт з арабською фірмою і поїхав на заробітки в Емірати.

Щоправда, перед тим трохи вагався, було таке відчуття, ніби зраджує Україні. Аж поки власник рекрутингової агенції, німець за національністю, не сказав слова, які тепер Тарас часто згадує: «Сприймай це як досвід. Як пригоду. Ти поїдеш і навчишся дуже багатьох речей. Побачиш, як функціонує суспільство, набагато прогресивніше, ніж твоє. Зрозумієш, як спілкуватися з різними національностями. А потім ти все одно рано чи пізно повернешся додому і впровадиш отриманий досвід. Ти покажеш своїм людям, як можна жити чесно і будувати прогресивне суспільство».

«Не крадіть!»

Спершу прикарпатець планував працювати в готельному бізнесі, наприклад, як адміністратор чи консьєрж. І його вже навіть майже взяли на роботу. Тарас прийшов до менеджера з персоналу, аби просто погодити, у котрому відділі працюватиме, а той відрізав: «Я зроблю тобі послугу і не візьму тебе на роботу. Пишу тобі відмову». – «Але ж я пройшов усі етапи відбору…» – «Тобі вже 30, і я бачив твої руки – вони ніколи не працювали фізично. Ти не виживеш тут. Ми беремо молодих і на досить погані умови, спартанські, так би мовити. На цій роботі треба по 14 годин гарувати як прокляМІСТО | 109

СВІТ

| НАШІ ЗА КОРДОНОМ

тий. А зарплата низька». Менеджер тоді порадив податися у сферу продаж, адже зразу побачив, що українець має до того талант. Так він почав працювати касиром в аеропорту в магазинах duty free. Це була майже кілометрова зона з крамницями абсолютно різних напрямків. Там Тарас отримав знання про всі товари світу: від авто Lamborghini і аж до шоколаду і запонок. На одній зміні працювало близько 500 осіб. Суцільний мурашник у зелених піджаках, який просочується в аеропорт і стає на свої позиції. Журналіст пояснює, що робота за контрактом в ОАЕ – це не класичні заробітки: окрім офіційного працевлаштування, роботодавець забезпечує соціальним і медичним страхуванням, часто навіть житлом. Крім того, в Дубаї, якщо ти добре виконуєш свою роботу, то швидко просуваєшся кар’єрними сходинками.

Тренінги для українських заробітчан, які працювали в аеропорту Дубаю, менеджери завжди починали з таких слів: «Не крадіть! Ми дамо вам усе, лише не крадіть і не обманюйте! Раз на рік ми видаватимемо вам мішок з парфумами, косметикою, аксесуарами. Щороку – бонуси по кілька тисяч доларів, якщо у вас не буде доган. Якщо не запізнюватиметесь на роботу і не буде багато лікарняних – розігруватимемо грошові призи, квитки в спортзал, машини і мотоцикли навіть! Якщо будете старанними, дамо можливості для кар’єрного зростання. Лише не крадіть!» Але дехто все одно не слухав: наліво підторговували, брали гроші з каси, виносили товар тощо. Таких викривали, депортували і забороняли в’їзд у будь-яку арабську країну. Однак більшість українців добре зарекомендувала себе й нині представляє топові бренди в різних сферах: від «Хілтон» та «Асторії» до «Дольче Габани» та «Луї Вітона». Тренери часто казали: «Коли ви спілкуєтеся з клієнтами, то пам’ятайте, що представляєте свою націю». Адже на форму кожного працівника чіпляли невеличкий прапор його рідної країни.

Перша зарплата в Еміратах в Тараса була 750 доларів. Колеги з Ужгорода реготали: «Здурів? Ти ж був заступником редактора обласної газети, міг намутити набагато більше». А через рік їм вже було не до сміху. В Україні почалася криза, долар з 8 гривень зріс до 30, зарплати ж залишилися в національній валюті на тому самому рівні. А оплата в Тараса була прив’язана до долара і стрімко зростала, як і його кар’єра.

В ОАЕ живе 700 тисяч корінних арабів, усі решта 8 мільйонів – експатріанти «Спершу я вибирав просто гроші, мені не важливо було, де працювати, – аби добре платили. Поступово підхід і філософія змінилися: нехай зарплата менша, але щоб на тій роботі я почувався щасливим, мав хороші бонуси і зручний графік», – каже письменник. Незабаром Тарас став на короткий час представником чилійських вин, а потім – маркетологом відділу відомих парфумерних брендів. Одночасно з цим тренував касирів-новачків, бо кипів ідеями, які сподобалися керівництву. Невдовзі перейшов у туристичну фірму на посаду менеджера по роботі з VIP-персонами. «Ми надавали турпослуги таким зіркам спорту, як чемпіон світу з тенісу Новак Джоковіч, пілот «Формули-1» Міка Хаккінен, футболісти 110 | МІСТО

Кака і Луіш Фігу, якось навіть асистував голівудській акторці Джесіці Альбі», – розповідає прикарпатець. Згодом чоловік спробував працювати за спеціальністю – вчителем англійської мови в маленькому місті біля Дубаю. От тільки його не одразу попередили, що школа була не зовсім благополучна, з чималою кількістю проблемних дітей. Тому після року викладання Тарас Ващук вирішив повернутися в авіацію.

Нині він працює в арабській авіалінії класу люкс (Fly Emirates) у відділі комерційних вантажів. Однак його хобі – професійно коментувати футбольні матчі. Тим паче улюблена справа ще й оплачується. За кожен відкоментований матч отримує приблизно еквівалент місячної української мінімальної зарплатні.

Ще одна справа для душі – вірші й проза. У кінці 2017 року прикарпатець видав художню книгу «Україна в пісках», яка складається з 19 коротких оповідань та однієї повісті, що взяті з реального заробітчанського життя, там йдеться про адаптацію до іншого суспільства та східного менталітету. Тарас презентував свій твір на Форумі видавців у Львові, а також у турі містами України. Презентації успішно проходили і в ОАЕ, дуже цікавим для письменника став тур з книжкою містами Італії. На черзі – запрошення з Лівану. Він каже, що впевнений: у цій книзі – якісна проза, цікавезні сюжети й неочікувані розв’язки… Книжка отримала багато схвальних відгуків, а деякі з оповідань стали лауреатами конкурсів.

Іноді письменнику закидають, що його оповідання трохи депресивні. «Я не гуморист, – пояснює чоловік. – Пишу серйозні, іноді трагічні твори про розбиті надії й долі. Тим паче ці сюжети – з першого етапу життя в Еміратах, тоді ще не було такої потужної згуртованості між українцями. Друга книга буде веселіша, іронічна, там буде більше України». «Сподіваюся, моя писанина знайде свого читача, – зазначав автор. – Не знаю, де вона знадобиться більше, як і досі не знаю, де більше потрібен я сам: на Батьківщині чи в новій домівці, яка ніколи не стане рідною».

Все є і все буде

Прикарпатець розповідає, що ОАЕ – одна з найбезпечніших країн світу, там порядок, чіткі правила. Цього вдалося досягти завдяки дуже жорсткій системі покарань. Наприклад, якщо ти плюнув на вулиці в громадському місці, мусиш заплатити 200 доларів США. Якщо викинув із машини недопалок на дорогу – 300 доларів США.

Святкування Дня вишиванки в Еміратах

Окрім цього, там досить дороге життя і строгі закони перебування. Тому немає старих людей і безхатьків: якщо ти не працюєш в Еміратах – не матимеш візи. Коли людині виповнюється 50 років, як правило, на роботу її вже ніде не візьмуть, тож більшість повертається на батьківщину.

В ОАЕ живе 700 тисяч корінних арабів (так звані локали – від англ. «local», що означає «місцевий»), усі решта 8 мільйонів – експатріанти (емігрантами їх не назвеш, адже вони ніколи не отримають громадянства). Корінних арабів зрідка побачиш на вулицях. Вони мешкають у своїх розкішних пентхаусах чи віллах, їздять у лімузинах чи джипах, відпочивають на закритих пляжах чи навіть островах.

Спершу Тараса шалено дратувало, що місцеві дуже запізнюються (іноді на 2-3 години) й поводяться байдуже і чванливо. А потім товариш йому пояснив мислення уродженців ОАЕ: «Вони впевнені, що створені для щастя. Їм нікуди поспішати. Араби знають, що у них все є і все буде». В арабському світі дуже багато кічу. Корінні жителі мають багато грошей, але при цьому еліта лише формується.

Єдність, котрої бракувало в Україні

В ОАЕ найбільше заробітчан з Філіппін, Індії, Пакистану і Великобританії. Цілими кланами вони всіляко намагаються захищати і просувати своїх. Але кожна національність старається там триматися купи. Наразі в Еміратах сформувалася потужна українська діаспора, яка за дієвістю не

поступається аналогічній у США чи Канаді. Українців в ОАЕ зараз дуже мало (офіційно близько 15 тисяч), тому й об’єдналися – аби мати комфортне існування. «Зараз маємо між собою таку єдність, котрої нам дуже бракувало в Україні», – каже Тарас. Тамтешня українська громада виросла з невеличкої групки – 1020 чоловік. За кілька років вона розрослася до 10 тисяч осіб. Крім того, вдалося здійснити дуже багато проєктів. Українці об’єдналися в окремі підрозділи, кожен з яких відповідає за свою справу з метою підтримки земляків. Наприклад, розвиток власного бізнесу, що дуже актуально, бо наразі величезна кількість українських товарів виходять на арабський ринок. Це і курятина, і яйця, і морозиво, і масло, а гречку взагалі вважають лікувальним продуктом. Громада також організувала окрему групу для пошуку роботи. До уваги беруть лише ті оголошення, в яких впевнені, що це точно не «кидок».

Також є група з житлових питань. Адже в Еміратах дуже дороге житло, воно забирає левову частину заробітків. Наприклад, оренда кімнати з власною ванною у великій квартирі десь біля метро коштує не менш як тисячу доларів на місяць. Якщо хочете всю квартиру (йдеться про крихітну студію у мікрорайоні, де дідько каже на добраніч), доведеться викласти щонайменше 10 тисяч доларів на рік, з передоплатами, депозитами і комісією ріелторам. Самому дуже важко орендувати таке помешкання, тож українці намагаються винаймати його разом. «Колись ми переплачували іншим національностям, які це второпали швидше і робили на цьому бізнес», – каже прикарпатець.

Українці в Еміратах роблять і чимало культурних проєктів, називаючи це культурною дипломатією: розповідають, яка Україна цікава і багатогранна, зрештою наскільки відрізняється від Росії. А на фестивалі-огляді культур світу (презентація одягу і сувенірів), який запроваджує уряд ОАЕ, українська громада постійно виграє.

Коли молоко буде дешевшим, ніж пиво

«Я завжди казав, що українці себе недооцінюють, – говорить Тарас. – Вони мають не лише багато працювати і постійно вдосконалювати власні вміння, але також повинні вимагати «білу» зарплату та хороший соцпакет. І тоді роботодавці просто змушені будуть піднімати зарплати. Багато класних спеціалістів уже виїхали з України, і керівники компаній беруться за голови, бо розуміють, що їм ніхто ту роботу нормально не зробить. Іноземці коштують ще дорожче, а свої поїхали геть». Тараса часто запитують, чи планує він колись вернутися в Україну. Чоловік сміється: коли молоко тут коштуватиме дешевше, ніж пиво. А ще – коли добросовісних фахівців цінуватимуть: «Я хочу працювати у країні, де панує закон».

Письменник зізнається, що не має внутрішніх прив’язок до Батьківщини. Так, Україна йому дорога, але також є певне відчуття власного космополітизму. «Я людина світу, – усміхається чоловік.

– Мені дуже сподобалася фраза з пісні українського рок-гурту: «Мій дім там, де є зарядка до телефону». МІСТО | 111

ГРАНДІОЗНІ ПРОЄКТИ

«СМАРАГДОВІ ВЕЖІ» 112 | МІСТО

Ліцензія № 201303796 Ліцензіявід№19.05.2017 201303796 від 19.05.2017

м. Івано-Франківськ,

вул. Галицька-Тролейбусна

www.mgroup.world

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08 МІСТО | 113

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ

Острів зелені Батьківщина європейських міфів, християнських місіонерів та рудоволосих людей Богдан Скаврон

Країна, яка після восьми століть перебування в тіні та під впливом Великої Британії внаслідок Брекзиту може відгородитися справжнім сухопутним кордоном від свого домінуючого сусіда. Сьогодні на Смарагдовому острові, як називають Ірландію через її пишну рослинність, що через особливості місцевого клімату буяє цілий рік, співіснують дві держави, межа між якими так розмита, що подекуди проходить через житлові будинки.

114 | МІСТО

СВІТ

Різниця для мандрівників полягає хіба в тому, що в грошовому обігу в Ірландії використовують євро, а в Північній Ірландії, яка є частиною Сполученого Королівства, – британські фунти. Якщо вихід Великої Британії з ЄС відбуватиметься без відповідної угоди, яка передбачатиме продовження дії старих митних та прикордонних правил для Північної Ірландії, цей 500-кілометровий відтинок на території острова стане зовнішнім кордоном ЄС, у морських та повітряних портах Ірландії з’явиться прикордонний контроль. Відновлення кордону може бути проблемним не тільки тому, що він проходить житловими кварталами. Уряди обох сусідніх країн побоюються, що його поява може призвести до нового витка ще не забутого конфлікту, який завершився двадцять років тому.

До 1998 року між двома Ірландіями уже існував суворий прикордонний контроль, для проходження якого доводилося годинами простоювати в чергах. Його поява була зумовлена протистоянням у Північній Ірландії між уніоністами (прихильниками союзу з Великою Британією) та республіканцями (борцями за незалежну та об’єднану Ірландію), яке тривало майже 30 років. За ці роки загинуло понад 3,5 тисячі та було поранено понад 47 тисяч осіб – солдатів, поліцейських, мирних громадян і бойовиків з обох сторін.

Найкривавіші події розпочалися в серпні 1969 року битвою за Богсайд у північноірландському місті Лондондеррі (ірландці кажуть просто – Деррі. – Авт.), яке згодом стало епіцентром найжорстокіших протистоянь між ірландськими республіканцями і британськими солдатами. Саме тут у 1972 році відбулися події Кривавої неділі – найбільшої за кількістю жертв битви Смутного часу, під час якої загинуло 14 людей, зокрема семеро підлітків. Розслідування цієї трагедії досі не завершилося. Корені цього протистояння сягають часів проголошення незалежності Ірландії. Від 1169 року на острові тривала британська експансія, і лише на початку ХХ століття ірландці добилися створення незалежної держави. За самостійність Ірландії боролися як політичними методами через вибраних послів до парламенту, так і збройним шляхом. Упродовж 191921 років тривала ірландсько-британська війна. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА) – головної протиборчої сили британському домінуванню.

| ВІКНО В ЄВРОПУ

«Ірландсько-англійське протистояння характеризується не так національними, як релігійними ознаками. Більшість ірландців – католики, лише у північних графствах, так званому Ольстері, переважають протестанти, які належать до англіканської церкви», – розповів «МІСТУ» іванофранківець, історик Тарас Ткачук, якому довелося побувати на Смарагдовому острові. Протестантське населення з’явилося в Ірландії ще на початку ХVІІ століття внаслідок колонізаторської політики тодішнього короля Англії та Шотландії Якова I. У графствах Ольстеру на півночі країни земельні ділянки безкоштовно віддавали протестантам, які вільно говорили англійською. Більшість новоспечених землевласників прибували з Англії та Шотландії. Вони наймали працівників, які теж говорили англійською і були протестантами.

Євросоюз свого часу відіграв важливу роль у примиренні Ірландії та Великої Британії. Але зараз питання Євросоюзу знову додає напруги у взаєминах У 1922 році, коли Республіка Ірландія проголосила незалежність від Великої Британії, північні території, де кілька сотень років тому з’явилися плантації колонізаторів, відмовились увійти до складу нової незалежної країни та залишилися під владою Британії. Так і з’явилися дві Ірландії – незалежна республіка та Північна Ірландія у складі Сполученого Королівства. Конфлікт в Ольстері було завершено у 1998 році після укладення Белфастської угоди між ІРА та уніоністами. Але британські військові покинули Північну Ірландію лише у 2007 році. Дотепер на вулицях Белфаста, столиці Північної Ірландії, трапляється багато згадок про події того протистояння: тут досі височіють стіни, які розділяли протестантські та католицькі райони міста, а на муралах зображені озброєні бойовики ІРА та інших республіканських організацій, які наводили жах на місцевих мешканців.

МІСТО | 115

СВІТ

| ВІКНО В ЄВРОПУ і в канадській провінції Ньюфаундленд і Лабрадор. Свято також широко відзначає ірландська діаспора в усьому світі. У день вшанування святого (17 березня) заведено прикрашати одяг трилисником конюшини та ходити одне до одного в гості. За традицією, ірландці цього дня розповідають страшні історії, але обов’язково зі щасливим кінцем та п’ють віскі. До речі, за переказами, цей напій вигадав сам святий Патрик чи принаймні монахи із заснованого ним монастиря.

Ще одна пам’ятка – Міст Миру, який з’єднує дві частини міста Деррі, які раніше були поділені між уніоністами та республіканцями. Його спорудили у 2011 році на кошти Європейського Союзу. Євросоюз свого часу відіграв важливу роль у примиренні Ірландії та Великої Британії. Але зараз питання Євросоюзу знову додає напруги у взаєминах.

Ірландська прихильність до католицизму така велика, що до 1972 року одна зі статей конституції декларувала католицьку церкву як гаранта віри. Релігійний вплив на суспільне життя тут настільки вагомий, що до 1995 року в Ірландії були заборонені не тільки аборти (вони під забороною дотепер), а навіть розлучення подружніх пар. Мабуть, свою набожність ірландці успадкували від перших християнських місіонерів, які уже в V столітті нової ери розносили із Зеленого острова благу вість про Христа серед племен, які населяли тогочасну Європу. «Однією з найбільших заслуг Ірландії можна назвати поширення християнства на європейському континенті. Вони проповідували у галлів, франків та серед інших германських народів, є свідчення, що ірландські місіонери бували й на слов’янських землях і навіть доходили до Києва», – зауважив історик Тарас Ткачук. У самій Ірландії християнство набуло поширення у V столітті нової ери. На той час тутешні землі були поділені на п’ять королівств, суспільство було становим та ієрархічним, на вищих щаблях 116 | МІСТО

стояли королі та вожді кланів, окремими станами були жерці-друїди, воїни та співці-філіди.

Ірландські землі – один з небагатьох кутків Західної Європи, куди не сягало римське володарювання. Однак святий Патрик – християнський покровитель Ірландії та ірландців – був сином саме римського аристократа, який жив у Шотландії. Юнаком він потрапив у полон до ірландських піратів і був проданий у рабство до галльських друїдів, де пережив хрещення Святим Духом. Після цього почалася його християнська місія в Ірландії, яка призвела до того, що саме цей острів став одним з головних центрів поширення християнства та церковної освіти в Європі. Вважається, що саме святий Патрик приніс писемність в Ірландію, а також вигнав з острова всіх змій. В Ірландії справді зовсім не трапляються ці плазуни. Вчені пояснюють цей факт тим, що в період їх поширення Ірландія вже була островом. Популярною є легенда, як святий Патрик пояснював язичникам догмат про Трійцю на прикладі ще одного національного символу – листка конюшини (Бог єдиний в трьох особах так, як три листки, що ростуть від одного стебла). За твердість своєї віри Патрик нібито отримав обітницю, що Ірландія піде під воду за 7 років до кінця світу, щоб уникнути горя і страждань, а святий сам буде судити ірландців у день Страшного суду. День святого Патрика є державним святом в Ірландії, Північній Ірландії, на острові Монтсеррат

Сьогодні поза межами Ірландії головним напоєм Дня святого Патрика є пиво – другий за популярністю ірландський напій. До речі, культура пабів походить саме з цієї острівної країни. А щорічне споживання тут цього напою на душу населення становить понад 130 літрів. За цим показником Ірландія поступається лише Чехії.

Вважається, що саме святий Патрик вигнав з острова всіх змій. В Ірландії справді зовсім не трапляються ці плазуни. Вчені пояснюють цей факт тим, що в період їх поширення Ірландія вже була островом Дивно, але попри свою очевидну релігійність саме Ірландія є батьківщиною свята, яке сприймають з упередженням у цілому християнському світі, – Геловіна. Його гарбузяні традиції походять від прадавніх язичницьких вірувань, зокрема свята Сайман, яке відзначали ще племена кельтів.

Відгомін давніх кельтських часів, до речі, досі зберігся в переказах, які згодом стали основою для багатьох європейських легенд. Скажімо, оповідь про пошуки святого Грааля має давнє ірландське коріння. «Кельтське населення Ірландії було творцем багатьох міфів та легенд, причому ці перекази часто були відображенням кількох хвиль заселення острова, насамперед кельтами – носіями більш високорозвиненої культури залізної доби. З персонажами міфів пов’я-

СВІТ

зують виникнення певних гір та річок на острові. Взагалі давнє населення Ірландії одухотворювало довколишню природу, тож кожен горб тут має свою легенду», – розповідав «МІСТУ» Тарас Ткачук.

Був час, коли науковці сумнівалися у достовірності давньоірландських історичних переказів, але археологи згодом підтвердили існування легендарного міста Тари та багатьох подій, згаданих у давніх міфах. Окрім того, на території острова збереглися пам’ятки давньої культури, традиція якої не була успадкована наступними мешканцями Ірландії і тому досі залишається нерозгаданою. У 5000-3000 роках до нової ери загадкові землеробсько-скотарські племена будували велетенські поховальні кургани, серед яких найвідомішими є Ньюгренж, Даут, Наут та комплекси в долині річки Бойн, а також встановлювали мегалітичні споруди – менгіри, дольмени, кромлехи. Їхнє призначення до кінця не зрозуміле: можливо, це були ритуальні об’єкти, які водночас відігравали роль кам'яних календарів та давніх астрономічних обсерваторій. Принаймні споруда в Ньюгренжі розташована таким чином, щоб у день весняного сонцестояння перший промінь сонця проходив у відповідну щілину між каменями та падав на головне поховання цього давнього храму.

Ірландці вирізняються своєю самобутністю та дбайливим ставленням до давнини і традицій. При цьому не акцентують на рідній мові, яка має кельтське походження і не надто вживана у країні. Вони частіше розмовляють англійською, яка має статус офіційної так само, як ірландська. Щоправда, акцент в ірландців дуже своєрідний, зазвичай вони вимовляють слова не так, як годиться, а за принципом «як написано, так і вимовляємо».

гарне видовище з великою кількістю вболівальників, які йшли на стадіон колонами, як на параді. А найбільше вразило, як організовано після матчу всі роз’їхалися – до стадіону один за одним під’їжджали автобуси, які за кілька хвилин розвезли вболівальників», – пригадував Тарас Ткачук.

Проте громадський транспорт не вважається сильною стороною інфраструктури в Ірландії. Він курсує лише у великих містах, а ірландці переважно послуговуються власним транспортом. Саме тому мешканці країни майже не користуються парасолями – вони завжди мають можливість сховатися у своєму авто. А погода в Ірландії змінюється кожні пів години, упродовж дня тут можна чекати і сонця, і зливи. Навіть чіткий поділ на пори року в країні простежити складно. Клімат тут вологий, а тепла течія в океані не дозволяє надто охолоджуватися вітрам. Це пояснює своєрідність тутешніх ландшафтів вічнозеленого острова. Одним з найбільш мальовничих місць на острові називають мис Могер – крайню західну точку Євросоюзу. Скелі заввишки 200 метрів, об які розбиваються хвилі Атлантичного океану, приваблюють сюди кінематографістів для зйомок фентезійних фільмів, а також самогубців.

До речі, в Ірландії рівень суїцидів – один із найвищих у Європі. Психологи пояснюють це особливостями клімату: невелика кількість сонячних днів на острові зумовлює схильність до депресій. З цієї ж причини в Ірландії проживає більше рудоволосих людей, ніж в будь-якій іншій країні світу –

| ВІКНО В ЄВРОПУ

близько 9% населення. Генетики з’ясували, що рудий колір волосся – реакція на брак сонячного світла. До того ж приблизно 50% населення Ірландії, хоча і мають світле або темне волосся, є носіями «рудого гена».

Довідка

Ірландія була другою країною в Євросоюзі, яка відмовилася від національної валюти і слідом за Нідерландами у лютому 2002 року повністю перейшла на євро. Як правило, банки в Ірландії відчинені з 9:30 до 16:30, з понеділка до п’ятниці, а у четвер працюють до 17:00. Деякі банки можуть працювати в суботу вранці. Банкомати (ATM) розташовані поруч з більшістю банків, а також у містах і селах та приймають більшість кредитних і дебетних карт.

В Ірландії стягується плата за проїзд деякими ділянками автомобільних доріг, мостами і тунелями. Відмова від оплати дорожніх зборів вважається злочином. Штраф – до € 1,270. На більшості платних доріг оплату можна здійснити на автоматичних смугах (при наявності точної суми монетами або платіжною карткою) та на смугах, що обслуговуються оператором. Вартість проїзду для легкового автомобіля коливається від € 1,4 до 2,9. Найдорожче пересування на кільцевій дорозі довкола столиці країни Дубліна. Детальніше про особливості користування платними автомагістралями в Ірландії на сайті

Однак ірландський школяр, який не прийде в День святого Патрика до школи в зеленому одязі, може зазнати жорсткого булінгу від однокласників. До дотримання народних звичаїв і традицій ірландці ставляться дуже ревно. У цій країні досі проводять турніри зі спортивних командних ігор, якими розважалися ще кельти. Скажімо, лише в Ірландії грають у герлінг – гру, яка нагадує хокей на траві. «Мені довелося побувати у Дубліні на матчі столичної команди із командою з другого за величиною міста Корк. Це було

МІСТО | 117

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Індійський Донбас Богдан Скаврон

У Центральній Азії наростає протистояння двох ядерних держав. Росія та США поки не втручаються.

118 | МІСТО

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

дин з найтриваліших на планеті заморожених конфліктів переживає чергову гарячу фазу. Суперечки за Кашмір між Індією та Пакистаном, які тривають вже понад 70 років, знову загострилися. Приводом до напруження стало рішення центральної влади Індії скасувати автономію та особливий статус штату Джамму та Кашмір, населеного здебільшого мусульманами. Ситуація у Кашмірі чимось нагадує ймовірний сценарій для вирішення проблеми Донбасу, де сепаратисти із самопроголошених ЛНР/ДНР також вимагають особливих умов для подальшого перебування в складі української держави. Такий особливий статус у складі Індії штат Джамму та Кашмір отримав відповідно до конституції ще в 1950 році. Впродовж цього часу цей здебільшого мусульманський регіон перебував у складі індійської держави, але його мешканці почувалися в ментальній єдності із сусіднім Пакистаном. Не випадково Кашмір став ареною постійних заворушень та терактів, справа доходила навіть до воєнних конфліктів, останній з яких ледь не закінчився застосуванням ядерної зброї, яка є в арсеналах як Індії, так і Пакистану.

На скасування автономії мешканці Кашміру реагують приблизно так, як проросійська «вата» на Донбасі могла б зреагувати на спробу вивести цю територію з-під сфери впливу «руского міра» і провести українізацію. Але з врахуванням притаманного мусульманським народам радикалізму. Для більшості кашмірського населення автономія була єдиним виправданням для перебування цієї території у складі Індії. Місцеві політики уже висловили своє негативне ставлення до рішення центрального уряду Індії і попередили про можливість збройного опору з боку бойовиків-радикалів. За підтримкою кашмірці традиційно звернулися до Пакистану. «Схоже, ми помилилися, обравши Індію, а не Пакистан. Я відчуваю, що це одностороннє рішення матиме далекосяжні наслідки для всього субконтиненту. Катастрофічні наслідки», – грізно передбачила колишня очільниця уряду штату Джамму та Кашмір Мехбуба Муфті. У Пакистані скасування особливого статусу назвали незаконним,

заявили про намір скликати з цього приводу Раду Безпеки ООН, вислали індійського посла з Ісламабада та припинили торгівлю з Індією.

На скасування автономії мешканці Кашміру реагують приблизно так, як проросійська «вата» на Донбасі могла б зреагувати на спробу вивести цю територію з-під сфери впливу «руского міра» і провести українізацію

«Індія грає в небезпечну гру, яка буде мати серйозні наслідки для регіонального миру і стабільності», – попередив міністр закордонних справ Пакистану Шах Мехмуд Куреши.

Тим часом у Кашмір було направлено додаткові військові підрозділи збройних сил Індії: тисячі військовослужбовців поповнили розташований у колишньому штаті 300-тисячний контингент. Тут відбулися арешти опозиційних політиків, було обмежено рух громадського транспорту та використання засобів зв’язку. У такий спосіб індійська влада готується до масових заворушень та навіть збройного протистояння. Тисячам паломників-індусів, які прямували до храму Амарнатх в Кашмірі, порадили відмовитися від запланованої мандрівки. Тих, хто наважився на прощу, охороняють військові. МІСТО | 119

СВІТ

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ Попри таку напружену ситуацію новий індійський уряд, сформований націоналістичною партією «Бхаратія Джаната» (Індійська народна партія), наважився на радикальне вирішення проблеми мусульманського регіону. Позбавити Джамму та Кашмір автономії було передвиборчою обіцянкою чинного прем’єра Нарендри Моді, і він її виконав. Згідно з рішенням індійського уряду, відтепер це одна із союзних територій, корінні мешканці якої більше не мають жодних привілеїв.

... Історично так склалося, що Кашмірські гори вважаються священними для індуїстів, які мають тут свої храми. Разом з тим ця територія тепер заселена здебільшого мусульманами. Іслам тут поширився ще в ті часи, коли Кашмір був окремим князівством, у якому правили індійські махараджі. Згодом правління перейшло до мусульманської верхівки, але від 1846 року тут було відновлено індійську династію Дограс, яка під контролем Великої Британії керувала Кашміром до 1947 року. Коли Індія перестала бути британською колонією, останній махараджа вирішив увійти зі своїми володіннями до складу Індії, але мусульманська більшість його підданих була проти. Одразу розпочався збройний конфлікт, внаслідок якого загони кашмірських племен за підтримки пакистанської армії захопили частину – приблизно третину – володінь махараджі. Ця частина досі залишається під контролем Пакистану, а лінія фронту з роками перетворилася у «лінію контролю» – фактичний кордон, який не визнає жодна зі сторін. У 1965 році між Індією і Пакистаном відбулася ще одна війна через Кашмір. Її результат – близько 7 тисяч убитих, сотні підбитих танків і десятки збитих літаків. Під час збройного протистояння відбулися найбільші битви бронетехніки з часів Другої світової. Воєнні дії велися не тільки в Кашмірі, Індія атакувала також Східний Пакистан – нинішню республіку Бангладеш. У 1999 році стався конфлікт меншої інтенсивності, але із загрозою катастрофічних наслідків. Під час так званої Каргільської війни (двомісячних боїв за кашмірський регіон Каргіл) Па120 | МІСТО

кистан був близьким до того, щоб застосувати ядерну зброю. Таку інформацію від американської розвідки лише нещодавно оприлюднили американські ЗМІ.

Кашмірські гори вважаються священними для індуїстів, які мають тут свої храми. Разом з тим ця територія тепер заселена здебільшого мусульманами Окрім того, з 1989 року у Кашмірі триває збройна боротьба терористичних груп, які, за твердженням уряду Індії, отримують підтримку із Пакистану. За тридцять років жертвами цього етноконфесійного конфлікту стали щонайменше 40 тисяч осіб. Своїм плацдармом для нападів бойовики обрали окуповану Пакистаном територію «Вільного Кашміру» – Азад Кашміре, західну частину колишнього давнього князівства, а також мають бази підготовки на території самого Пакистану. Під час останнього теракту у лютому цього року, скоєного на індійській території Кашміру, загинуло чотири десятки поліцейських.

У відповідь на це Індія нанесла авіаудар по базах бойовиків на території сусідньої країни. За даними індійських джерел, тоді було знищено 300 терористів. Пакистан у боргу не залишився і обстріляв індійські військові об’єкти на території Джамму та Кашміру.

Раніше жоден федеральний закон Індії не діяв на території штату Джамму та Кашмір, поки його не підтримувала місцева влада. Окрім того, корінні кашмірці мали значні привілеї. Тільки особи, які мали статус «постійних мешканців», могли працювати в органах місцевої влади і купувати нерухомість. Іншим громадянам Індії це було заборонено. Такий стан речей призводив до того, що місцева мешканка, яка виходила заміж поза межами Кашміру, позбувалася спадщини. Але у такий спосіб мусульманське населення Кашміру отримувало можливість протидіяти експансії індусів на цю територію. Масове переселення з інших регіонів позбавило б мусульман кількісної переваги в регіоні і змінило б тутешній уклад життя, а мусульманська громада втратила б свій вплив. Індійська влада мотивувала зміну статусу Кашміру потребами економіки та безпеки. Мовляв, ізольованість штату та особливості місцевого устрою гальмують його розвиток.

«Індійці не можуть інвестувати в землю чи власність, як це могли б робити фірми чи багатонаціональні корпорації. Таким чином вони б могли надати роботу молодим людям Кашміру. Зростання безробіття створює підґрунтя для радикалізації настроїв», – йдеться у поясненні влади до скасування статті 370 конституції Індії, яка передбачала особливий статус Джамму та Кашміру.

Якщо оцінювати військову потугу Індії та Пакистану, то перевага очевидно на боці індуїстської держави. Економіка Індії за розміром ВВП входить у першу десятку світових держав, а за рівнем купівельної спроможності – до першої трійки. Така ситуація дозволяє утримувати в країні третю за кількістю армію світу. Армія Пакистану попри скромніші економічні показники цієї мусуль-

СВІТ

манської держави є сьомою в світі за кількістю вояків. Та головна загроза під час ймовірного конфлікту виходить саме від пакистанської сторони – у своїй воєнній доктрині ця країна залишила за собою право першою застосувати ядерну зброю у випадку військової агресії, яка загрожуватиме її територіальній цілісності. Окрім того, підтримати мусульманський Пакистан та Кашмір у протистоянні з Індією можуть сусідні держави, серед яких аналітики насамперед називають Іран та Саудівську Аравію. Скористатися ситуацією можуть також Туреччина та Китай, щоб посилити свої позиції в регіоні.

Іран проводить послідовну політику щодо підтримки шиїтів Кашміру з часів ісламської революції 1979 року. Щороку значна кількість кашмірських шиїтів, які становлять 15 відсотків населення на спірній території, відвідують семінари в Ірані для вивчення ісламу, а іранські теологи регулярно відвідують шиїтські регіони в Кашмірі. У такий спосіб відбувається поширення геополітичного світогляду аятолл (духовних лідерів) Ірану, що чітко розмежовує світ гнобителів і світ пригноблених. До перших зараховують США, Великобританію, Ізраїль і Захід в цілому. Світ пригноблених, який ще називають «віссю опору», – Палестина, Сирія, Ірак і Ліван. Тепер до цього переліку Іран включає також Кашмір. Щоб захистити свій уклад життя, релігійну свободу і культурну самобутність, кашмірські шиїти в Індії відчувають себе зобов’язаними підтримати сепаратистський рух, який вимагає оголошення Кашміру незалежним.

Зменшення впливу мусульманської громади суперечить також інтересам Саудівської Аравії, яка вклала у Кашмір величезні кошти для поширення салафізму, – близько 1,6 мільйона тутешніх мусульман сповідують цю фундаменталістську форму ісламу. Попри міжрелігійні чвари та зростання екстремізму в штаті реакція Індії на діяльність організацій, які підтримують саудити, була доволі поблажливою – без утисків та репресій. Але чи вдасться Індії в нинішніх умовах зберегти добрі відносини з Саудівською Аравією?

зводило до спроб впровадити «турецьку модель» у соціокультурному, політичному та інтелектуальному житті Кашміру. І, звичайно, не слід забувати про ще одного великого сусіда – Китай, який, до речі, також володіє ядерною зброєю. Піднебесна після короткочасного збройного конфлікту з Індією у 1962 році взяла під свій контроль східну частину давнього Кашміру – так званий Аксай Чин, малонаселену пустелю площею 37,5 тисяч квадратних кілометрів на Тибетському плато.

Головна загроза під час ймовірного конфлікту виходить саме від пакистанської сторони – у своїй воєнній доктрині ця країна залишила за собою право першою застосувати ядерну зброю у випадку військової агресії Ні США, ні Росія поки не демонструють однозначної підтримки якійсь із сторін конфлікту. У Держдепі наразі закликали проявляти стриманість і спокій, а помічниця державного секретаря США у справах Південної і Центральної Азії Еліс Веллс відправилася з п’ятиденним візитом у Пакистан. Сполучені Штати, будучи наддержавою, можуть дозволити

| ГАРЯЧІ ТОЧКИ

собі одночасно продавати зброю і нарощувати зв’язки і з Індією, і з Пакистаном – обидві країни зацікавлені в прихильному ставленні Вашингтона, тому на дружбу з противником воліють закривати очі. Перед Росією стоїть складніше завдання. Російсько-індійські відносини ще з радянських часів складалися досить непогано, а з Пакистаном СРСР побив горшки під час інтервенції в Афганістан, коли ця держава перетворилася на головного спонсора моджахедів, тренуючи їх у своїх таборах і забезпечуючи зброєю. Сьогодні Індія – один з найбільших покупців російського озброєння, яким, до речі, успішно б’є пакистанських супротивників. Але і з Пакистаном після багатьох десятиліть напружених відносин Росія також співпрацює досить активно. Тим більше, що Пакистан – союзник Китаю. Проте статус Індії та Пакистану для Росії, як і раніше, є неоднаковим. Індія – особливо привілейований стратегічний партнер, Пакистан – просто дружня країна без особливих зобов’язань. Однак коли Нью-Делі замість російської військової техніки закуповує французьку, американську чи ізраїльську, Москва без докорів сумління переорієнтовується на Пакистан, який готовий без зайвих роздумів купити російські танки, винищувачі і ракети. Прогнози на майбутнє Кашміру аналітики роблять у дуже широкому діапазоні: від врегулювання давнього конфлікту за столом переговорів до ядерної катастрофи із глобальними наслідками. Усе залежить від того, наскільки радикальними будуть дії сторін у цьому протистоянні, здатному розірвати весь світ на шматки.

Вплив Туреччини обумовлений бажанням президента Ердогана стати лідером мусульманського світу. Останнім часом це при-

МІСТО | 121

СПОРТ

| ЗМАГАННЯ

Біг та фотографія Роман Стельмах

Часто не людина обирає собі покликання – доля усе робить за нас. Хтось стає письменником, хтось – лікарем, хтось – військовим. Та чи може таких покликань бути кілька? Новоспечений чемпіон Європейських ігор Станіслав Сеник доводить: так, може. Міжнародні змагання неочікувано навіть для нього самого зробили хлопця відомим спортсменом. Та є в нього й інший бік – мистецький.

122 | МІСТО

СПОРТ

| ЗМАГАННЯ

Європейські ігри

«Золото стало для мене сюрпризом», – каже Станіслав Сеник. І не лукавить – на найвищі нагороди на Європейських іграх у Білорусі українські бігуни не розраховували. Змагання – одні з найпрестижніших у Європі, адже там розігрували ліцензії на Олімпійські ігри.

Організація, розповідає Станіслав, була на найвищому рівні. Ще б пак – Білорусь готувалася кілька років. Понад 4 тисячі спортсменів змагалися за 200 комплектів нагород у 200 спортивних дисциплінах. Атлетам допомагали 6 тисяч волонтерів. За результатами змагань Україна посіла третю сходинку, виборовши 16 золотих, 17 срібних та 18 бронзових медалей.

За результатами змагань Україна посіла третю сходинку, виборовши 16 золотих, 17 срібних та 18 бронзових медалей «Я приємно вражений! Ставлення волонтерів до спортсменів, цілодобова кухня, де були навіть кальмари, – все на найвищому рівні. Їхнє олімпійське містечко прекрасне і величезне! Там і відпочити можна, і у віртуальні ігри пограти – купа всіляких забав», – ділиться враженнями Станіслав.

Спортсмен зізнається: підготовки безпосередньо до Європейських ігор не було. Українські атлети готувалися до чемпіонату світу, який має бути вже незабаром. І Європейські ігри мали стати частиною цих тренувань. Та приїхавши до Білорусі, українці, і серед них Станіслав Сеник, почали відчувати психологічний тиск та відповідальність за свій виступ.

«Важливо відпочивати розумово – від думок, що завтра треба бігти, що це найважливіший старт за два роки. Так навантаження долається набагато легше», – зауважує Станіслав.

З перших днів змагань господарі ігор, білоруси, а також росіяни почали демонструвати свої претензії на найвищі нагороди. Станіслав Сеник каже, що свої сили оцінював раціонально. «Я знав, який результат готовий

показати. Розумів, що не стрибну вище голови. Я тренуюся в Україні, а фінансування тут не таке, як в інших країнах. Тверезо оцінювати свої сили і сподіватися на краще – це запорука успіху», – пояснює він.

Змішана естафета 4Х400 виявилася направду драматичною. Те, що можна завоювати золото, українці зрозуміли під час забігу. Доля найвищої нагороди для команди опинилася в руках… і ногах іванофранківця. «Останній етап був найвідповідальнішим – ми зрозуміли, що йдемо на золото. Тоді я вже почав трохи переживати, бо доля командного і особистого золота залежала від мене», – згадує Станіслав.

Драматизму додала травма, яку отримав спортсмен: до фінішу він біг, долаючи біль у нозі. «Відчув, що задня поверхня стегна надривається. До фінішу

залишалося якихось 100 метрів, а вся команда стоїть і спостерігає. Так їх підвести я не міг. Це ж Європейські ігри! І я добіг. Трохи боліло, проте не критично. Це було того варте», – розповідає Станіслав.

Ще два дні після тріумфального фінішу 22-річний бігун не міг усвідомити того, що сталося. «А коли вже усвідомив, то стало дуже приємно, адже це робота всього життя. Я цим живу, це моє ремесло», – згадує він. А за перемогою прийшла справжня слава. Сотні повідомлень у соціальних мережах та впізнаваність на вулицях рідного міста. «Підходять до мене і кажуть: «То ти Сеник? Привіт! Я тебе бачив!» – розповідає Станіслав.

Через травму, отриману на Європейських іграх, Станіслав пропустить чемпіонат світу. Та запевняє: своїм результатом задоволений і не шкодує. МІСТО | 123

СПОРТ

| ЗМАГАННЯ

«Але якби в нас були кращі умови тренувань, я міг би показати ще кращий результат. Можна було б боротися за призи на чемпіонаті світу. Ми зараз йдемо сьомим номером у світі, а могли би йти третім», – додає він.

Біг – справа життя

Для Станіслава Сеника все почалося 15 років тому, коли мама записала його… на гімнастику. Та з нею у хлопця не склалося – тренери не побачили у ньому таланту.

«На гімнастиці сказали, що я задовгий (сміється). Мама запитала тоді в тренера, чому я не виграю змагання. А той відповів: «А ви що, хочете, аби всі олімпійськими чемпіонами ставали?» І тоді вона відвела мене на біг», – згадує спортсмен.

Там Станіслав зустрів своїх перших тренерів – Юрія та Валентину Дзундзів. Спеціалісти стали йому другими батьками – такими теплими були стосунки між наставниками та вихованцем. «Коли я подорослішав, вони передали мене до Михайла Перегінця. І там вже почалася «жара» – серйозні тренування двічі на день по 3 години. Перерва була тільки на вихідних», – розповідає Станіслав. Спорт для нього став покликанням та роботою. Тож від більшості розваг, якими себе тішать ровесники, Станіслав відмовився.

А за перемогою прийшла справжня слава. Сотні повідомлень у соціальних мережах та впізнаваність на вулицях рідного міста

«Від алкоголю переважно мушу відмовлятися. Хіба що келих вина можу випити. Як правило, це допомагає м’язам розслабитися і є своєрідним захистом від травм. У невеликих дозах таке час від часу дозволяється», – каже спортсмен.

Тренування хлопцю даються значно важче, аніж самі змагання. «Бігаю на великих швидкостях, з великою інтенсивністю, стрибаю – все болить. Важко шукати мотивацію, аби змусити себе викладатися сповна – і фізично, і морально», – зізнається він. Та стимул Станіслав таки знаходить. Вірніше, в цьому йому допомагає тренер.

«У мене наставник такий, що простіше прийти на тренування, аніж говорити з ним по телефону. Він мене мотивує приходити вчасно. У нього багато амплуа – психолог, тренер, друг. Завжди стоїть за нас горою», – розповідає спортсмен. Та при цьому Станіслав песимістично оцінює українські умови для спортсменів – не вистачає фінансової підтримки та інфраструктури. «Зараз буде відкриття тренувального стадіону на 400 метрів в Університеті нафти і газу. Він буде розрахований на те, аби мінімізувати травматизм. До того ми тренувалися на старому стадіоні, там тверда, як молоток, резина – можна цвяхи забивати. Біжиш – болото хлюпає, доріжка вигнута, пошарпана. Є ще стадіон «Юність» – там взагалі 300 метрів. Він заокруглений, легко травмуватися. І бігаємо на асфальті», – бідкається він. Реалії на батьківщині і те, як про спорт дбають за кордоном, – наче небо і земля, каже Станіслав.

«У тій же Польщі всюди є стадіони. Їдеш на збори – це не те, що тобі пощастило і ти поїхав. Там навіть малі діти їздять! Все організовують на рівні клубів, тому ніхто нічого не платить. А в нас, щоб потрапити на збори, треба певну кількість років тренуватися, показати рівень, час. У них все на вищому рівні. А в нас за тебе нічого не зроблять, треба самому шукати. Зараз я проходжу реабілітацію після травми і мушу їздити по містах – Чернівці, Київ. І там лікуюся за свої гроші», – розповідає він. «Є дуже багато талановитих людей, які починають свій шлях у спорті, і їх ніхто не підтримує», – додає Станіслав.

Фотографія – це покликання

Спорт для Станіслава Сеника – лише половина його життя. Уже відомий сьогодні спортсмен ще й… фотографує. Ми звикли уявляти фотографа як людину, що працює на весіллях, корпоративах та інших урочистостях. Для Станіслава ж усе по-іншому. Фото – це спосіб передати емоцію та історію людини. Це справжнє мистецтво.

«Фото – це дитяча мрія. Бажання фотографувати, передавати емоції через фотографію дуже велике. Як художники передають це через картину, так само я бачу і хочу донести людям. Особливо емоції дітей. Діти показують їх на камеру, бо їм все одно – є вона чи ні. І це безцінно», – розповідає він.

Станіслав впевнений: фотографія є його покликанням. Щоправда, віддатися цьому покликанню повністю хлопець планує лише після завершення спортивної кар’єри. «Зараз в пріоритеті біг. Та коли в мене є вільні від тренувань дні, я намагаюся займатися зйомками.

124 | МІСТО

СПОРТ

| ЗМАГАННЯ

Для того, аби відвести душу», – каже він. Станіслав переконаний, аби навчитися фотографувати, не достатньо просто придбати фотоапарат.

«В Івано-Франківську є дуже багато фотографів і конкуренція велика. Та значна частина з них просто натискають на кнопку і трохи обробляють фото. В народі їх називають «кнопконатискачі». Вони не задумуються над тим, аби передати історію так, як вони її бачать. Натомість професіонал намагається передати історію, кадрує, додає щось своє в обробку. А є ті, хто фотографує, робить кадри «must have» – нареченої, нареченого... А як же самі емоції, які були на весіллі, сама суть – щоб можна було згадати і весілля, і те, що думав у той час, чому всміхався?..» – мислить Станіслав. Він відзначає також важливість навичок з маркетингу та реклами, комунікації з клієнтами, адже зйомка та обробка – лише частина великого процесу.

З усіх своїх фотозйомок (а їх за 5 років було чимало) Станіслав виділяє одну. Це історія, яка почалася в Івано-Франківську і вилилася у наповнені емоціями фото в Києві.

«Мій друг організовує літературні вечори, на які з’їжджаються люди з усієї країни. І багато з них часто ночують у мене. Якось я познайомився з одним хлопцем з Києва: він переночував у мене, потім я ночував у нього, і так здружилися. А в нього є син, Захарчик. Товариш був зайнятий, і я фотографував малого з його мамою. І відчув таку безкорисливу любов і відповідальність за людину – це все так органічно було! Ніхто ні на кого не кричить, ніхто нікого ні до чого не змушує. Гармонія в сім’ї така, що мене аж пробрало! Вони не заробляють багато, орендують квартиру на околиці Києва. Але духовні речі для цієї родини настільки важливіші за матеріальні, що багато кому слід у них вчитися. І я чимало в них навчився», – розповідає Станіслав.

На питання, спортсмен він чи фотограф, Станіслав з усмішкою відповідає: «П’ятдесят на п’ятдесят»

«Вийшли надзвичайно щирі фотографії мами з дитиною. Я дуже хотів передати оцю гармонію. Малий бігав по калюжах, тож забруднився. Мамі розумно було б його не пускати, щоб потім не мати клопоту, але вона дозволила таку розвагу, бо розуміла, що це принесе синочку задоволення. І це зачаровує», – додає він. На питання, спортсмен він чи фотограф, Станіслав з усмішкою відповідає: «П’ятдесят на п’ятдесят». Каже, що вважає себе профі і в одному, і в другому. І хоч нагород за фотографії ще не має, та все попереду – і всеукраїнський, і світовий рівень. «А в спорті я планую, що Бог дасть. Здоров’я не вічне, і великі досягнення тут вимагають значних жертв», – підсумовує Станіслав Сеник.

МІСТО | 125

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ, ЩО ДІТИ ВІД 7 ДО 13 РОКІВ МАЮТЬ ЗМОГУ ВІДВІДУВАТИ СЕКЦІЇ У БІЙЦІВСЬКОМУ ЗАЛІ АБСОЛЮТНО БЕЗКОШТОВНО! У БІЙЦІВСЬКОМУ ЗАЛІ ВИ МАЄТЕ НАГОДУ ВІДВІДАТИ СЕКЦІЇ З:

• • • • • •

Боксу Боротьби Кікбоксингу Греплінгу Панкратіону ММА

126 | МІСТО

СПОРТ

| ТРЕНУВАННЯ

У НАС КОЖЕН ЗНАЙДЕ ЩОСЬ ДЛЯ СЕБЕ, АДЖЕ У СПОРТИВНОМУ КЛУБІ «ХАЗАРД» МИ ПОЄДНАЛИ НАЙЕФЕКТИВНІШІ ВИДИ ФІЗИЧНОЇ АКТИВНОСТІ, А САМЕ: ТРЕНАЖЕРНИЙ, БІЙЦІВСЬКИЙ ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДАЄ ПЕРЕВАГУ ТА ФІТНЕС-ЗАЛ. ГРУПОВИМ ФІТНЕС-ТРЕНУВАННЯМ, МИ ПРОПОНУЄМО ТАКІ ЇХНІ НАПРЯМКИ: • Pilates • Fit Mix • Hard Fit • Yogalates • Body Sculpt • Abт-stretching

м. Івано-Франківськ, вул. Симоненка, 11-А, біля супермаркету «АТБ» тел.: (068) 000 11 57, (066) 000 11 57 /Hazard SportClub

/hazardgym

МІСТО | 127

ПОДІЇ

| ПЕРЕМОГИ

В Івано-Франківську відбулися перегони на підборах Традиційну акцію «Перегони на підборах» просто неба 18 серпня провели торгово-розважальний центр «Велес», спортивний клуб «Альянс» та турагенція «TUI». Участь у ній взяли дівчата віком від 18 років на підборах від 9 см. За олімпійською системою, учасниці пробігли на швидкість дистанцію довжиною 30 метрів. Перемогу у змаганнях здобула Наталія Пойдюк, яка отримала суперприз від ТРЦ «Велес» та туристичної агенції «TUI» – 20 тисяч гривень на відпочинок на морі. Друге місце посіла Софія Микицей. Почесне третє місце зайняла Любов Білусяк.

Усі учасниці проявили неабиякий азарт у змаганні, а глядачі отримали незабутні враження. Тому організатори події обіцяли знову провести перегони на підборах і наступного літа. Усі, хто бажає проявити себе, можуть уже починати тренуватись.

128 | МІСТО

м. Івано-Франківськ, вул. Вовчинецька, 225 а www.veles.in.ua /@veles.in.ua /veles.trc МІСТО | 129

АПАРТ-ГОТЕЛЬ «ЯРЕМЧЕ» «M Group Development» презентує новий рівень комфорту, який успішно поєднує відпочинок та роботу. Розпочинаємо будівництво готелю всесвітньо відомого бренду, де ви зможете придбати апартаменти преміум-класу для розкішного відпочинку й отримувати стабільний дохід від здавання їх в оренду. Високий рівень брендового готелю та його переваги: • ідеальне місцезнаходження – курортна зона; • номерний фонд з 200 номерів;

• європейські стандарти надання сервісу за вимогами брендового готелю;

• цілодобові послуги рецепції, клінінгу, охорони та обслуговування номерів;

• інфраструктура: підземний паркінг, магазини, ресторани, дитяча кімната, фітнес-центр;

• SPA-зона, 4 басейни: 2 внутрішні і 2 зовнішні, один з яких – rooftop (на даху), а другий – infinity pool (пейзажний); • сервіс для спортсменів;

• безкоштовний трансфер до гірськолижних витягів;

• управління готелю провідними менеджерами Європи.

ОБИРАЙТЕ СВОЮ ОСЕЛЮ СЕРЕД НАЙКРАЩИХ ОБ'ЄКТІВ 130 | МІСТО

Відділ продажу: вул. Вовчинецька, 207 www.mgroup.world

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ!

(0342) 50 11 50; (066) 299 07 08; (067) 299 07 08

113 МІСТО | 131

ГРАНДІОЗНІ ПРОЄКТИ Ліцензія № 201303796 від 19.05.2017

СПЕЦІАЛЬНА АКЦІЙНА ЦІНА НА КВАРТИРИ РАННЬОГО ЕТАПУ БУДІВНИЦТВА

www.mgroup.world

132 | МІСТО

ПРОДАЖ КВАРТИР тел.: (0342) 50 11 50, (066) 299 07 08, (067) 299 07 08