Креденс №1 (жовтень, 2006) by Kredens

  

   

 8

 6

         

 11

газета студентів факультету журналістики

№ 1, жовтень 2006 р.

Ñëîâî ðåäàêòîðà

Persona grata

Перша шухляда

Полювання на людей… Це було, коли я навчався в універі. Після пар знаходив розумних людей і, скажімо так, мало не використовував їх. Повертаючись до гороскопу, Водолії – це люди, яким не дай поїсти, дай поговорити. Для когось це є робота, а для водоліїв лише відпочинок. я боюся – Боюся розмовляти із собою. В мене така визначена позиція до самого себе. Не дозволяю собі думати сам, тільки у чиїйсь присутності. Мій принцип був такий: не існує будь-якої ідеї, думки, пориву в людині, які можна приховати, а якщо при розмові відчуваю, що існує якийсь нюанс, про який людина не хоче говорити, то в неї або комплекс, або під тим криється щось погане. Я думав: хороших людей не існує, але ні!... Людина, яка не знає ще, де вона і ким є – як дитина – може когось вдарити чи погладити, вона вже хороша. Мені дуже подобаються люди, які світяться, вони не відчувають браку чогось: їм подобається, що падає листя, але не з романтичних поглядів, це у них постійно, така конструктивна властивість. Я її називаю тиха радість: людина радіє, але не проявляє того бурхливо, в неї це світиться в очах.

Я і ми... Біологічний факультет, на мою думку, – найкрутіший факультет в універі. Фото Ігоря ХОМИЧА

Найтаємничіше, що пам’ятаю з дитинства, то був креденець (так на Тернопільщині називають креденси). З нетерпінням чекала, коли бабця візьметься за ін! вентаризацію. Сиділа тихенько і спостерігала як за священнодійством. Чого там тільки не було! Фігурні пляшечки, що дивно солодко пахли, шматочки кольорового паперу, стрічечки, ялинковий „дощик”, засушені квіти і мете! лики, приклеєні на картон. В одній із шухляд вмостилися олівці. Кольорові. Багато. Були зошити і книжки. Траплялися шпульки, нитки, наперстки і навіть смичок від скрипки (можливо, колись згодиться). Не лише я жила креденсом. Для когось його замі! нювала мамина скриня. Хтось мав власний новомодний дитячий гарнітур, де було багацько усілякої всячини. Ще хтось... Як би там не було, у кожного був пред! мет, таємницю якого хотілося розгадати. Діти виросли. І вже не потребують стільця для того, аби дістати фарфорову ляльку з останньої полички. А цікавість залишилася. Виникло бажання мати свій креденс. У програміста він весело підморгує плазмовим монітором. Там сотні поличок!шухлядок, у яких лежать тисячі програм, документів та інших розумних речей. Педагог вкладає своє вміння, знання у маленьких креденсиків!учнів. Мусить бути вкрай обережним. Вони не лише зберігають довірену їм інформацію, а й транс! формують, інтерпретують її, передають комусь ін! шому чи, навіть, забувають. У журналістів свій креденс. Він паперовий. Напов! нений ідеями, світлинами, гарним настроєм і серйоз! ними думками. Наш креденс не претендує на супер!пупер!ультра! мега!професійність. Бо ж і склад редакції і автори матеріалів – переважно студенти. Проте. Не маємо наміру бути і аматорами. Доведемо це на практиці! А сьогодні, в останні дні золотої осені (далі на нас чекає мокра і холодна), пропонуємо до уваги читацької аудиторії нашу першу шухлядку. Вона наповнювалася різними людьми, шліфувалася і вирізьблювалася (за що усім велике ДЯКУЮ). Старалися, як могли. Дріб! нички стягували звідусіль: у сороки пропали кольорові скельця, на мапі світу бракує координат, у львівських кав’ярнях начиння, історичний музей подарував нам манускрипт, а бабуся із „Вернісажу” – шпульки і нитки. Разом із речами у шухлядку зовсім випадково потрапили чиїсь настрої, радощі, болі, переживання. Та так там і залишилися. Комусь і це буде потрібно. Ось і все. Шухляда наповнилася ущерть. Проте креденс – він великий! І наповнювати його будемо ще довго. Тому запрошуємо і вас, любі читачі, допомогти нам у цій нелегкій, проте благородній справі:) Все, що потрібно, – поділитися з нами своїм ентузіазмом, ідеями, енергією і творчістю. А ще можна сісти у м’який фотель із чашкою запашної кави, відкрити чергову шухлядку і... просто читати. Тож до співпраці! „Креденс” – БУДЕ!

олодя каже, що на Стрийщині, звідки він родом, про нього не знають. Є в нього там знайомих двоє чи троє, та й то тільки через те, що живуть по сусідству. Замкнутий. Постійно сам. Ніколи ні з ким не говорив. У студентському гуртожитку його знали як Мазура (за прізвищем), жодне прізвисько під час навчання в університеті на біологічному факультеті до нього так і не вчепилося. За два роки життя окремо від гуртожитської родини теоретик зрозумів, що найкращими роками були третій та четвертий курси, коли мандрував із кімнати в кімнату, аби знайти, з ким поговорити.



Закінчення див. на сторінці 7.



Фото Ірини ПАТРОНИК

ÌÂÌ‡¯i ÍÓ‰ËÓÌ‡ÚË

Ольга ТКАЧЕНКО Мені завжди було цікаво, як світ сприймає Україну й українців взагалі. Можливо, це звучить трохи наївно і смішно, бо ж щодня маємо нагоду спостерігати в теленовинах різноманітні візити нашого Президента в інші країни і чути про різноманітні міжнародні договори. Однак через призму думок інших людей іноді важко сформувати свою власну опінію і вималювати у свідомості певну чітку картину. Тому це було однією з причин моєї поїздки до польського міста Цєшин на літнє навчання в Міжнародну школу польської мови та літератури, яка існує вже 16 років і була створена Катовіцьким університетом для популяризації Польщі серед інших народів. І треба сказати, що організаторам захід вдався: цього року вчитися польської мови прибуло більш ніж 130 людей з різних країн світу. Найбільше, звісно, з України: переважно студенти нашого університету та Києво-Могилянської академії, які навчаються за програмою МІГуС (Міжінституційних

в т ри

мо

індивідуальних гуманітарних студій). Така програма забезпечила наших студентів стипендією уряду Республіки Польща, бо ця школа коштує недешево: 800 євро. Західні сусіди вміють набивати собі ціну, чого не скажеш, на жаль, про нас. Польща зустріла нас сірим ранковим дощем. Однак вже після приїзду українців виглянуло сонце, яке начебто символізувало наше перебування за кордоном. Спочатку було незвично бачити навколо себе стільки іноземців і чути звідусіль уривки різних – китайських, японських, італійських, французьких, німецьких та інших незрозумілих слів. Переважно люди спілкувалися між собою англійською мовою, яка, як завжди, була медіатором різних народів. Ось і наша українська „делегація”, озброївшись своїми знаннями „інгліш”, вирішила познайомитись із представниками Євросоюзу. Тішило лише те, що люди принаймні знають, що таке Україна і де вона приблизно розташована. Але чомусь і надалі існує стереотип, що Україна – це частина „великой и неделимой”. Було

в о

ро она нас

такі, що казали: „Нащо нам ваша Україна, ми в Польщу приїхали…”. Особливо всім сподобалась Україна на Вечорі народів, під час якого кожна країна представляла свої традиції. Наші чарівні пісніу виконанні прекрасних українок, зворушили серце навіть найтвердішого німця. Але хоч і не хотілося зважати на стереотипи, всетаки у західних народів є певна риса вищості над іншими. Тому іноді смішно спостерігати за тим, як наші парламентарі цілують Європі п’яти задля того, щоб вона прийняла Україну у свій Союз. А може, краще було б будувати свою державу і довести її до такого рівня, щоб Європа сама покликала нас до себе в гості?.. А через місяць було повернення на Батьківщину, перетин кордону і …радісні привітання нашого автобуса службовцями ДАІ, які, ніби добрі родичі зустрічали нас щонайменше тричі. Але всетаки вночі ми приїхали до рідного Львова, який зустрів нас похмурим небом, обдертими стінами стареньких

Фото Ольги ТКАЧЕНКО

ставники українських міст у Польщі розмовляли з росіянами російською. Що це: якийсь комплекс нашої неповноцінності чи, може, велике бажання показати своє знання ще однієї іноземної мови? Не знаю чому, але Україну країни-сусіди ще досі не бажають відпускати. Поляки старшого покоління до тепер вважають, що Львів то є polskie miasto і сміливо нам це кажуть. Але це все стереотипи, бо молодше покоління вже більш свідоме і привітне. Навіть у нас старші люди в кожному росіянинові бачать Сталіна, а в кожному німцеві – Гітлера. Звісно, це неправильно складати своє враження про націю на основі застарілих принципів та мірок. Бо всі люди різні і мають різні думки. Наприклад, було дуже приємно, коли німці,

Цєшин. Студенти Міжнародної школи польської мови та літератури трохи дивно чути навіть від поляків приблизно таку фразу: „А у вас там якою мовою говорять? Російською, правда?”. Боляче, але що зробиш, коли навіть пред-

французи, білоруси і навіть росіяни вітали нас з днем Незалежності і танцювали під вічні ритми „Океану Ельзи”, „Плачу Єремії”, „Братів Гадюкіних”… Хоч були й

вов

набула всеукраїнського масштабу. Вже за два тижні до святкування, яке проходило з 30 вересня до 1 жовтня, придбати квитки до Львова з різних куточків України не було змоги. До міста приїхало

До речі, більшість іноземців у нашому місті, та й, мабуть, в Україні, побували вперше. Було організовано спеціальні групи волонтерів, яких спеціально навчали напередодні, для зустрічі гостей в аеропорту та на вокзалах, реєстрації в

Організатори свята доклали чимало зусиль, щоб гості залишились задоволеними і поверталися додому із бажанням приїхати ще раз до Львова.

затори проводили екскурсії містом і приготували подарунки для гостей. Попри ретельну підготовку до прийому іноземців, не обійшлося без (майже звичних) промахів. У гостей з Естонії в аеропорту

кам’яниць і відсутністю гарячої води. Як казав один з наших політиків: „маємо те, що маємо”. Треба повертатись до реальності.

загубився багаж. Делегати з Великобританії після урочистої церемонії в театрі опери та балету ім. С. Крушельницької не встигли на автобус, тому скаржилися, що їх, нібито, покинули напризволяще. Попри всі проблеми та непорозуміння, що виникали, гості залишилися задоволеними. Організація і проведення святкування такого масштабу стали добрим досвідом для українців, що неодмінно буде у пригоді у майбутньому. Адже у нас ще не раз відбуватимуться такі події, бо Львів – це, на правду, європейське місто. Олеся БУФАН

s.o.s.

Страждання насамоті

едалі частіше можна почути про випадки, коли батько змушує доньку до статевих стосунків з ним. Про таке найчастіше не говорять вголос і лише по закутках перешіптуються. Дитина боїться афішувати біду, яка з нею трапилася. Коли хтось із рідних та близьких дізнається, то, здебільшого, розводить руками: „А що я можу зробити? Можливо, це вигадка? Звідки я знаю? Чи не зашкоджу своїм втручанням ще більше?”... Ми звернулися до студентів з проханням висловити свої погляди на проблему та порадити, як її вирішити:

Що робити? Як вчинити? Давати поради значно легше, ніж опинитися в сладній ситуації. Проте це не звільняє порадника від високого ступеня відповідальності за свої слова. Коли ж ситуація є не лише аморальною, але така, яку не може осягнути навіть людська логіка, порадити щось надзвичайно складно. Випадки вимушених інтимних стосунків між членами сім’ї непоодинокі. Але широкого розголосу набувають лише деякі. Головна причина, на мою думку, страх. Щоб порадити, як вийти з цієї ситуації, варто запитати „Чому?”. Чому батько змушує доньку до інтимних стосунків? Те, що це поза межами нормального людського психічного розвитку, очевидно. Без допомоги як психіатра, так і психолога в цьому випадку не обійтися. А щоб розрубати „гордіїв вузол”, потрібна сміливість і моральна готовність потерпілої. Лише у її руках вихід: боротьба за нормальне життя чи продовження шляху приниження. Насамперед, дівчинці треба звернутися до псхолога, який допоміг би подолати всі комплекси. Наступний крок, яким би складним він не був, – звернення до правоохоронних органів з метою позбавлення ґвалтівника батьківських прав – необхідний. Вона має бути готовою до того, що про жахливу таємницю дізнаються всі. І це не повинно її лякати. Варто пам’ятати і про матір. Як вона відреагує на вчинок свого чоловіка? Чи зуміє налогодити контакт з донькою? На загоєння ран потрібен час. Ізоляція від батька, підтримка від близьких людей — необхідні умови для одужання. І лише тоді, коли донька зможе без страху поглянути у вічі батьку-кривднику, лише тоді можна сказати, що вихід із ситуації знайдено.

Роман

У цій ситуації батько не тільки знехтував загальнолюдськими, християнськими цінностями, нормами народної моралі, але й порушив чинне законодавство України та Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про права дитини. Там чітко зазначено: „Жодна дитина не повинна бути об’єктом сексуальних домагань”. Насамперед дівчині варто переїхати жити в інше місце. Необхідно також звернутися за підтримкою та порадою спеціалізованих соціальних служб. Наступним кроком, на мою думку, має бути розгляд справи у суді. Неприпустимо таку людину, відвертого збоченця, називати святим словом „батько”; бо отець – це порадник на життєвому шляху. Розумію, як важко жити дівчинці і як легко мені радити їй. І все ж щира молитва допоможе залікувати душевні рани, не дасть згаснути надії, вірі, любові...

Ірина

На мою думку, це більше, ніж страшно. Якби родичі, сусіди чи вчителі помітили, в якому тяжкому психологічному стані дитина, то негативних наслідків можна було б уникнути. Але насправді спрацьовує інший сценарій: дитина залишається сам на сам зі своєю бідою. „Татусь” продовжує руйнувати майбутнє доньки. Після цього вона не зможе реалізувати себе як дружина і мати. Травма залишається. Дівчина не відчуватиме себе повноцінною. Мама також не допоможе, бо вірить „татусеві”. Допомогти дитині, прихистити на деякий час, звернутися до відповідних служб можуть сестри-монахині. Поки що це оптимальний варіант. Усі ми знаємо, як поводяться з дітьми у різних соціальних службах. Лише церква може подати руку допомоги.

Фото Ольги КОНОПКИ

Людмила

Ірина БРАТИНА У кожній сім’ї повинна панувати гармонія. А що коли її нема? У нашому суспільстві цінуються батьки, які обожнюють та леліють своїх дітей. А якщо батьки виховують задля власної фізичної насолоди. Сьогодні такі випадки трапляються зрідка. Проте вони є. Нещодавно почула неприємну історію, і невдовзі познайомилася з її героїнею. Оксані лише 17. Ззовні звичайна дівчина, але замкнена у собі і чимось налякана. Коли ж я почула вже відомі історію безпосередньо від неї, вжахнулася. Дівчина живе у селі, поблизу Львова, в однокімнатній хатині разом з батьками. Оселя настільки маленька, що два ліжка довелося зсунути докупи, аби більше місця було. Поруч спав батько, а мати – з іншого боку. З цього все і почалося... Їй було лише 14... Відтоді життя стало нестерпним: постійні переживання, боязнь, щоб про цей сором ніхто не дізнався, думки про втечу, про те, чи не вагітна... Доводилося щоразу починати безуспішну розмову з матір’ю і завжди наштовхуватися на її недовіру. Вона любить свого чоловіка, тому не вірить (або не хоче!) повірити словам доньки. Єдиною порадницею та другом була бабця, яка час від часу надавала притулок втікачці.

Але ревнивий батько знаходив її і знову повертав у світ „любові”. Бабця намагалася допомогти внучці, але безрезультативно. Залишився єдиний вихід – поїхати дівчинці до Львова. На навчання. Поступила в училище, отримала гуртожиток. Здавалося б, і життя має налагодитися, але мучитель і тут її знайшов. „Батько приїхав за мною в студентський гуртожиток. Казав, що любить, не може без мене. Хотів забрати додому, але бабця вчинила такий крик... Я його боюся!!! Більше не можу цього терпіти...” У такій ситуації може опинитися будь-яка молода дівчина. Все залежить від моральних норм та психічного стану батька. Дитину мала б підтримати мати, але... Єдине, що залишається дівчині, – це звернутися до служби у справах неповнолітніх, яка працює при кожній обласній адміністрації. Як повідомив начальник служби у справах неповнолітніх Львівської обласної державної адміністрації (ЛОДА) Володимир Лис, служба допомагає у таких ситуаціях. Вони перевірять свідчення, відправлять потерпілу на медичне обстеження, яке підтвердить або спростує її слова. Якщо підвердиться скоєння злочину справу подають до суду. Є ще один вихід – написати заяву в міліцію. Там дівчину скерують на медобстеження. Якщо з’я-

сується, що вона не є або на час перших статевих зносин не була статево зрілою, то батька притягнуть до відповідальності за статтею 155 ККУ: „За статеві зносини, коли не досягнуто статевої зрілості”. Студент юридичного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ Роман Костишин, пояснив: „Навіть якщо медекспертиза покаже, що потерпіла на час скоєння злочину уже була статево зрілою, батька можна звинуватити у зґвалтуванні. Це теж можна довести за допомогою спеціальної експертизи”. Тож у будь-якому разі порушник відповідатиме перед законом. Державні органи допоможуть дівчині захиститися від горе-батька, але як їй жити далі? Під час слідства усе стане відомо, всі за спинами будуть перешіптуватися. Дехто вважає, допомогти зможе Церква. Проте у нашій державі поки що не чути про організації при храмах Божих, які могли б допомогти (а за кордоном вони уже давно працюють). Моя порада – звернутися до психолога. Головне – набратися терпіння, сил та продовжити будувати своє майбутнє. Життя дається нам лише раз і потрібно використати цей шанс. Негаразди також його складова частина. Іноді про них варто забувати, як про страшний сон, що не матиме продовження.

ÏËÚÂ Ì‡˜ËÌÌˇ

е сталося незадовго перед тим, як Його мали схопити слуги єрусалимського синедріону – тодішнього юдейського „парламенту”. Євангеліє від Луки (22.35–36) передає нам слова Ісуса Христа, з якими він звернувся до своїх апостолів: „Як Я вас посилав без калитки, без торби, без взуття, хіба вам чого бракувало? Нічого, – відповіли. І Він до них промовив: Тепер же хто має калитку, нехай візьме так само й торбу; хто ж не має, хай продасть свою одежу й купить меч”. Це виразна вказівка на майбутні часи, коли натуральні запаси („торба”) стануть актуальнішими за гроші („калитка”), а засоби самозахисту („меч”) – важливішими за предмети комфорту („одежа”). По суті, це універсальна рекомендація для кризових часів, які неодноразово виникали за два тисячоліття нової ери. Сьогодні Україна переживає велике кризове перетворення, тож євангельська рекомендація знову на часі.

стійкіше до стресів, відчує впевненість у собі, різко активізує чоловічу солідарність і взаємодопомогу, то незабаром такі ж позитивні плоди відчує і вся нація. Тож треба робити все можливе для посилення чоловічого начала, для формування справжніх чоловіків, а там, де концентруються справжні чоловіки, починають збиратися і справжні жінки. З чого ж почати оздоровлення українського чоловіка: самотнього, розгубленого, приниженого нахабством чиновників і бідністю, знесиленого життєвими стресами і відсутністю життєвих перспектив, задуреного рекламою алкоголю й тютюну? Для оздоровлення тіла потрібні фізичні вправи та чисте повітря, а для оздоровлення духу – солідарний колектив і відновлення фундаментальної основи чоловічого єства – архетипу воїна. Усі знають, що хлопчиків мало не з пелюшок тягне до зброї, тому для оздоровлення чоловічого духу найкраще підходить кульова стрільба – олімпійсь-

У 1835 році цей американський конструктор і підприємець запатентував свій знаменитий шестизарядний револьвер Peacemaker („Миротворець”), а згодом налагодив його випуск на своєму заводі. Дуже швидко, поголовно озброївши все американське населення – від крутих ковбоїв до підстаркуватих домогосподарок, – чудо-револьвер став гарантом американської конституції і змусив запрацювати закон. Бо ж якщо раніше закон був здебільшого порожнім звуком, який, що далі в прерії, звучав тихіше, то тепер на його сторожі – і на сторожі власних прав – міг стати будь-який шмаркач з кольтом у руці. З цією новою реальністю довелося рахуватися, інакше легко було дістати кулю в лоба. У цьому первинна суть усієї американської демократії. І як би не чарували нашу уяву здобутки західного світу, – незаперечне одне: вони почалися з компромісу людей, що ведуть розмову з револьверами в руках.

Ігор КАГАНЕЦЬ, Всесвітній рух українців «Спільна Дія»

Продай одежу й купи меч! оров нн

кр н ко о

Почнімо з „калитки” та „торби”. Світова фінансова система вже не один рік балансує на грані обвалу, тож українська держава повинна була б готуватися до раптового знецінення долара, як це вже починають робити деякі інші держави. Наприклад, країни Південно-Східної Азії почали підготовку до створення власної єдиної валютної одиниці „акю” (ACU) за зразком європейської „екю” (ECU). Україна ж намертво прив’язала гривню до американського долара, який досі залишається головним засобом грошових заощаджень. Можна собі уявити наслідки його різкого знецінення. На жаль, „українські державотворці” мислять не в категоріях майбутніх поколінь, а в категоріях майбутніх виборів, тому українцям залишається або покладатися на власні сили, або змінювати державу. А тепер про „одежу” і „меч”, тобто озброєння. Ні, річ не в тім, що прем’єрміністром України став Янукович, а найвпливовішою людиною за рейтингом „ТОП-100” визнано Ахметова. Йдеться про демографію. Усім відомо, що за 15 років існування цієї начебто „української держави” українців стало менше на 5 мільйонів через переважання смертності над народжуваністю. Стабільність, про яку любить говорити наша владна верхівка на чолі з Президентом, полягає в тому, що кожного року нас стабільно стає менше на третину мільйона. Найгірша ситуація з чоловічим населенням, оскільки третина чоловіків не доживає до пенсійного віку. Це дуже погана новина, оскільки відомо, що саме чоловіче начало задає еволюційні тенденції, визначає напрямок змін. Наприклад, у комах чоловічі особини дрібніші за жіночі – отже, в ході еволюції розмір комах зменшується (так воно і є – мільйони років тому комахи були значно масивніші). Чоловіки в цілому мають вищий зріст порівняно з жінками – отже, людський рід загалом розвивається в напрямку збільшення зросту (і це підтверджено антропологами). Якщо ж чоловіки прискорено вимирають, то це означає, що й нація йде до прискореного вимирання. Але справедлива і зворотна закономірність: якщо чоловіче населення стане

тв

очн т

кий вид спорту. Задоволення природного бажання потримати в руках гвинтівку чи пістолет для чоловіка стає найкращою психотерапією, натомість заборона реалізувати цей базовий інстинкт веде до неврозів і депресій. Зброя дисциплінує і надає впевненості в собі, особливо якщо ти належиш до дружного колективу таких самих озброєних чоловіків. „Збройотерапія” особливо корисна для українського середнього класу, враженого стресами від спілкування з вітчизняними олігархами і чиновниками. Отже, пора створювати Арійську Стрілецьку Асоціацію. Чому арійську? Та тому, що Україна є батьківщиною аріїв – давньої спільноти шляхетних, культурних, відважних і технологічно оснащених людей. А озброєна людина повинна бути культурною, шляхетною і дуже ввічливою, особливо якщо спілкуєшся з такою самою озброєною людиною. Крім того, усвідомлення себе сонячним арієм надає додаткової сили, самоповаги й життєвої стійкості. Згадайте перлину індоарійської літератури — „Божественну пісню”: „Той, хто в нещасті здригнувся душею, — не воїн. Арієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн”. Нинішня влада часто бідкається, що населення не шанує законів. Культура зброї допоможе відновити правову культуру. Згадайте Клондайк періоду „золотої лихоманки” другої пол. 19 ст. – там тоді зібрався кримінальний набрід ледь не з цілого світу: за деякими даними, щонайменше третина населення складалася з бандитів. Системи державного правосуддя фактично не існувало, проте рівень злочинності був у кілька разів нижчий, ніж у цивілізованій Англії з її найкращою у світі правоохоронною системою. А чому? Тому, що все населення цієї частини Аляски було озброєне, відтак спроба зневаги людської гідності могла наразитися на негайний опір з фатальними наслідками. Пам’ятаєте: „Бог створив людей сильними й слабкими, а полковник Кольт зробив їх рівними” (напис на могилі Семюеля Кольта). А ще влада скаржиться, що українці не дуже шанують демократичні цінності. Що ж, тут знову доречно згадати Кольта.

о о о бро нн

Підтвердженням тези про взаємозв’язок між демократією і озброєнням населення є Швейцарія, на яку нам часто тицяють як на зразок демократичного суспільства. Так от, ця країна займає перше місце в Європі за кількістю зброї на душу населення, бо ледь чи не в кожній сім’ї є або пістолет, або гвинтівка з оптичним прицілом. За давньою національною традицією, кожний дорослий швейцарець є оборонцем країни і зобов’язаний володіти щонайменше однією одиницею бойової вогнепальної зброї. В українців також є свої національні традиції – козацькі. А козак – це вільна й озброєна людина. Саме з козацького середовища вийшла перша у світі демократична Конституція. Хоч сяк, хоч так, а між озброєним населенням і демократією – прямий зв’язок. І не лише з демократією, а, наприклад, з оздоровленням вітчизняного інформаційного простору. Цілком природно, що Арійська Стрілецька Асоціація вестиме рішучу боротьбу з тими ЗМІ, які пропагують насильство й агресивність, – озброєних людей не можна провокувати. Вона також розбереться з масованою рекламою алкоголю й тютюну, бо озброєних людей не можна споювати й обкурювати. Менше алкоголю та тютюну – більше здорових і законослухняних громадян. Зрозуміло, що зброя – це додаткові витрати. Проте в межах всієї нації вони стократ окупляться, бо принесуть добрі плоди безпеки, здоров’я, правопорядку та спокою. Тому є сенс прислухатися до мудрості Божого Слова, продати зайвий „одяг” і таки купити „меча”, тобто законно придбати гвинтівку, а ще краще – пістолет. Для цього треба узаконити демократичне право громадян України на володіння короткоствольною вогнепальною зброєю та її легітимне застосування – і це ще одна добра справа для Арійської Стрілецької Асоціації. А попереду – багато інших корисних справ задля гармонізації нашого рідного суспільства. Хай живе європейська демократія! Олімпійський спорт — в маси!

Богдан ЗАЛІЗНЯК „маємо велику честь...” яко ягнята запрошувати в гості вовків вони також їсти хочуть маємо честь вислуховувати їхні настанови будьте толерантними не будьте націоналістами відкрийтеся інвестуйте в свою економіку наші кровні і вам воздасться „маємо велику честь...” приймати делегацію за делегацією приїжджайте уклінно просимо читайте нашим студентам ваш прекрасний курс лекцій а де честь заявити що в тому курсі дві правди одна своя а друга на винос маємо порозумітися кажете а „коли йдеться про Франка, я з сумом повинна сказати... що в Польщі Франко – не дуже популярна постать... людина, яка в колі польської культури перестала бути присутньою цілком... одним таким різким текстом, одним помахом „пера” мовляв Франко Іван „спік” себе статтею „Поет зради” звичайно якщо бути чесним а не „толерантним” чи „політично коректним” маємо честь нагадати вся річ панове в іншому в тому що „не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить”... отож маємо велику честь вам про це нагадати звичайно мусимо визнати пора про ягнячу честь забути пора її позбуватись і взагалі пора перестати бути „гноєм у поїздах їх (сусідів. – Б.З) бистроїздних” хіба не найвища пора мати справді свою честь свою гідність 21.05.2006

ÌÂÏËÚÂ Ì‡˜ËÌÌˇ

Як перемогти у виборчiй кампанiї бо ор и

б тн кр ни

Ірина БРАТИНА

сім хто, хоче йти в політику і стати народним “засранцем”, а також протирати свої багатостраждальні штани у кріслах Верховної Зради, їздити у дорогих мерсах та завжди отримувати багатотисячну зарплату, яку з кожним новим роком можна піднімати, тож усі хто це бажає нехай зверне увагу на наступні пункти.

1. У політику ідуть тільки ті, хто має трохи зайвих грошей і хоче їх примножити у декілька десятків разів. Адже вона, на сьогодні, дуже вдале капіталовкладення, про це знають навіть і маленькі діти. Якщо твій річний дохід складає в середньому 10-15 тисяч гривень, то тобі нема про що мріяти. Подальші пункти не для тебе, а тобі лиш пораджу викласти свої зубки на поличку і, витягнувши з-під ліжка улюблену скарбничку, почати в неї вносити свою щомісячну зарплату, гонорари та премії. Тоді, може, через років 60, можна буде йти на вибори, звісно якщо тобі це ще буде потрібно. Отже, повертаємося до тих, хто має декілька “зайвих” лимончиків і хоче вкласти їх у політику, – нехай продовжує читати далі. 2. Обери партію, яка, на думку соціологів, має велику популярність серед населення. У своєму місті знайди осередок цієї політичної сили, – навіть якщо погляди її не поділяєш, це не обов’язково. Відшукай у ній найавторитетнішого дядька і віддай йому декількасот тисяч у бюджет партії. Під розписку, звісно. Бо дядьки хитрі трапляються. Це для того, аби тебе вписали одним з перших у партійні списки кандидатів у депутати від цієї сили. 3. Не скупися на іміджмейкерів, які зроблять тобі такий імідж, що рідна мати не впізнає, коли побачить на телеекрані. Надай перевагу іноземним мейкерам, вони здеруть з тебе стільки бабла, що тобі навіть уві сні не присниться, але зате світ побачить інтелігентну, добру, виховану, особливо щиру та близьку до народу людину. Вони тебе вимиють, вичешуть, підберуть найдешевший костюм, для того, аби показати, наскільки ти простий, чесний та близький до електорату, накладуть тобі фальшиві мозолі, аби показати, який ти працьовитий і як любиш працювати на землі. Навчать як правильно говорити, навіть дістануть промову, яку допоможуть вивчити, але якщо на це тобі не стане сил, то не переймайся, вони запишуть її на плів-

р ник в

ку і ввімкнуть коли треба. Коли послуги іміджмейкера не будуть потрібні, то не забудь виписати великий гонорар, для того, аби вони наступного разу не перейшли до твого конкурента. 4. Зверни особливу увагу на цей пункт. Завдяки йому багато хто протирає свої штани у Верховній Зраді. Це благочинність. Обери у своєму місті якийсь сиротинець чи школу-інтернат... Іміджмейкери здебільшого пропонують збудувати або започаткувати свій власний благочинний заклад, але тобі не потрібно цього. Для чого викидати постійно гроші?! Обравши вже існуючий заклад, можна “дарувати” під час виборчої кампанії кошти. Коли це робитимеш, не забудь скликати журналістів з усіх ЗМІ твого міста, аби вони похвалили тебе перед населенням. Якнайближче познайомся з усіма редакторами, директорами ЗМІ. Не забудь їх водити у найдорожчі ресторани і постійно щось надсилати на особисті рахунки. 5. Не шкодуй грошей на замовлення статей. Незмінно підтримуй імідж свій та політичної сили, в списках якої ти перебуваєш. Та ще й потрібно задовольнити псів демократії, для того, щоби не дуже кусали під час виборів і не сіяли зерно сумніву серед народу. 6. На цей пункт треба “викинути” чи не найбільше грошей. Адже це – реклама. А вона, як відомо, під час виборчої компанії чи не найдорожча. Подбай про те, щоб твій фейс постійно, щоп’ять хвилин, з’являвся на телеекрані, аби кожна шпальта будь-якої місцевої газети була про тебе. 7. Закупися календариками, плакатами, прапорцями та футболками з емблемою своєї політичної сили. Заплати молодим людям, аби вони постійно носили та роздавали атрибути політичної сили. Це теж для реклами. Це все, що потрібно для перемоги у виборчій кампанії. Якщо тобі, звісно, вистачить грошей... Та не скупися! Подумай, скільки можна буде накрасти в народу у Верховній Зраді. А як же програма, звернення, замовлені статті, хто їх писатиме?! Про це не тобі хвилюватися. Варто найняти найкращих журналістів, запропонувати їм гонорар, від якого не зможуть відмовитися, – і пастка замкнулася. Ледь не забула, твоїм головним гаслом має бути ПРАВДА! Одна для людей, одна – для себе. Важливо не переплутати.

до Ірина ШЕВЧЕНКО Десь далеко в Карпатах, за п’ятдесят кілометрів від цивілізації, з’явилося Воно, тобто Він. Простий хлопець з народу. Та не з простого, а з українського славетного роду козаків і князів. Вилупилося це чадо ще в радянські часи. Жило собі і плило за течією. Виріс вуйко на білому молоці чорної Зорянки. Та не любив він курей. Намагався оминати пташечок, а інколи, з горища, зовсім випадково, кидав камінням у них. Його руки влучали у дев’ять з десяти – ото був професійний снайпер. Супер-пупер садист. Любив собі інколи познущатися з людей. То ніжку підставить, то шапку поцупить, то дівчину затисне між вербами без її згоди. І усе це якось йому дозволялося, сходило з рук. Між людей ходив звичай – на хворих не ображатися. Тому вирішили всім колгоспом не звертати уваги на нього, обминати, інколи навіть забувати про його існування. Одного літнього дня на чотирьох ногах приїхали зі столиці дядьки шукати таланти. Ціла черга вишикувалася біля клюбу. Усі хотіли побачити Київ і грошей на нового бичка заробити. Танцювали, співали, фокуси показували. Та це ніяк не привертало уваги дядьків у чорному. Ну і тут на арену виліз герой нашої розповіді. Чудо! І зійшло на них просвітлення, і зрозуміли вони його. Усі шестеро очей дивилися й милувалися його індивідуальним “розумом” і личком-цеглинкою. – Будеш будувати Україну? – запитали. – Угу! А шо з того мені буде? – Буде жінка з великими габаритами, чорне довге авто і рахунок з ...цятьма нулями. Ну як? – Буду! Усі навколо пороззявляли роти і язики проковтнули. Мовчали, а в середині душила велетенська жабазабіяка. Руки у кожного тремтіли, потягнутися б до каміння та й зацідити у цеглину новоствореної зірки. Ні. Не можна, бо дядьки „копнуть” тоді по всій родині, враховуючи й родину пацюків та тарганів. Стояли і мовчали. А що було робити? Одягнули, напахнили, відрізали зайве і випустили у люди. Називали

народ дядьки усе це – „інвекстицією у майбутнє”. Грошей витрачали на чудо з народу багато. Хоча кожен у голові додавав відсотки, які з часом почне збивати з хлопа. Набридло хлопцеві молоко, хотілося досягти рівня червоної ікри з шампанським. Трудилися над ним удень і вночі. Ліпили, ліпили і ... виліпили. Високий велетень з великою головою і краваткою. Тоді пішли в рух науки. Давалося важко – довелося вчителям розжовувати, класти на язик, інколи ковтати замість нього. Треба було йти на жертви. Наш хлоп став дядьком у чорному. Говорив розумно, переконливо. Йому вірили, дехто навіть молився на його фото у газеті. Вирішили вуйка пропхати у президенти. Досить було будувати якусь там область, треба було братися за країну! Його кампанія розцвіла агітаційними листівками, брошурками. На кожну зустріч одягав костюми „з Європи”, говорив довго і незрозуміло, навіть для інопланетян. Розробляв нові „інвекстиції” в нових хлопців. Треба було ворушитися. Переконував бабусь біля під’їздів, шахтарів під землею, студентів за партами. В утопію майбутнього вірили люди. Його голос, як магніт, притягував капусту різноманітних розмірів. Став розумним дядьком і особисто почав „дьоргати” за шнурочки донизу, але не забував про своє місце на Олімпі. Вирішальний день для нашого дядька настав раптово. Усі тремтіли і крадькома глушили коньячок, що залишився після відвідин вуйця з країни Р. Якісь цифри, відсотки – усе змішалося у вінегрет. “Я прийшов з народу, щоб покращити йому життя!” – кричала на величезних бігбордах цеглинка нашого дядька. Натовп скандує. Радіє. Інші плачуть і репетують – не погоджуються. Нашого дядька оголосили президентом. Настала нова ера правління! Ура! Слава навіки! З глибини натовпу несподівано полетіло щось кругле і незрозуміле. На великій швидкості воно вдарило нашого героя у серце. Тиша... Сміх оточуючих. Це був гостротупий предмет, що розлетівся на шкарлупки. Тіло розтануло і величезна маса впала. Смерть від ворога. Дядько у чорному, керуй десь унизу! Може там щось вийде!

ÌÂÌ‡¯i ÍÓ‰ËÓÌ‡ÚË

е можу сказати, що перед поїздкою в Брюссель у мене не було жодних упереджень щодо сучасного стану та перспектив Європейського Союзу (ЄС). Водночас переслідувало стишене сподівання на безпосередній контакт з інтеграційними реаліями, який розвіє певні стереотипи, і згодом я ще довго захоплюватимусь не лише європейським фасадом, а й суттю глибинних процесів на нашому континенті. Однак після повернення мене пройняв конфлікт між почуттям вдячності організаторам поїздки, колоритним мешканцям бельгійської столиці, і обов’язком сказати правду. Озброївшись застереженням Сковороди про шкідливість ковтати, не розжовуючи, хочу наголосити на кількох невідповідностях між нашим “європейським попитом” та їхніми “пропозиціями”.

нітністю середовище. Одним з наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Її ж відсутність спричиняє провокативність, гординю, експериментування на самоповазі інших, яке ведуть на, нібито універсальних, засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності (як це було у випадку публікацій карикатур пророка Магомета у європейських ЗМІ). На жаль, такі вчинки мають солідне при-

Попри те, що концепт Європа більшість українських ЗМІ апологетизують, трактують як альтернативний до певних інтеграційних проектів “простір надії”, наші очікування щодо Європи мають право бути неоднозначними. Причину цього варто шукати не лише у політичних симпатіях українців, які часто мають історично зумовлений контрастний характер, а й у неоднозначності, янусоподібності самої Європи. Як сказав Бродель: „Європа – це водночас пекло та рай”. І якщо право відчувати “райські насолоди” від самого факту “перебування у Європі” ще треба доводити, то пекельні наслідки європейської історії є емпіричними фактами, що повинні застерігати уже зараз. Українці належать до тих народів світу, які сповна відчули плоди реалізації, породжених деформованою європейською свідомістю тоталітарних ідеологій – комунізму і нацизму. Навіть ідеологічні противники комунізму визнають, що марксизм-ленінізм – це абсолютно здеградований, вульгаризований, але все ж таки варіант європейського гуманізму. Ось чому українці мають право коригувати не лише свої європейські очікування, а й пропозиції Європи, особливо тієї її частини, яка втрачає свою європейську суть. Цю суть було не так легко відшукати у місці нашого брюссельського поселення – в арабському кварталі. Особливо вражала ранкова картина: чепурні арабки, попри забутий католицький храм на Шосе де Монс, ведуть до школи по двоє-троє дітей... Отож, перше наше очікування пов’язане з необхідністю Європи зберегти свою європейськість. Лише повернення до джерел і збереження основ європейської культури (християнство, повага до гідності людини і народів, оптимальний діапазон свободи, відчуття сакруму і таємниці) заблокує її сповзання до

криття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Але ж, як сказав один з найбільших правозахисників Богдан Кистяківський, право не може бути поставлене поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Сьогодні ж ширма для осквернення Святині зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму. Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять. Таким чином, ми підважуємо основні елементи якості життя – того, чим європейці звикли гордитися, адже для якості життя потрібні не лише добротна їжа, каналізація і чиста вода, а й пам’ять, традиції, досвід, покоління. Не в інтересах українців потрапити в середовище домінування псевдоальтернативних цінностей – культу споживацтва, насилля і саморозваг аж до знищення, легалізації абортів, проституції, евтаназії, наркотиків, одностатевих шлюбів, аби Європа “священного каміння” перетворилася у простір закоріненої в ніщо свободи. Належний статус нашого континенту в сучасному світі може гарантувати лише його усвідомлення як Європи вітчизн (Шарль де Голь), як сукупності самодостатніх національних культур, береги яких омивають ріки не тільки води Атлантики, Рейну чи Вісли, а й Дніпра та Волги. Європа сильна тоді, коли міцно стоїть на двох ногах. Тому інституційне “викрадення” Європи, творення штучних бар’єрів між країнами ЄС та іншими державами континенту – ознака зацикленості на тимчасо-

Тарас ЛИЛЬО

неоварварства, і гарантуватиме належний статус Європи у світі, мирне співіснування та гармонійний розвиток представників інших культур, цивілізацій, які проживають на континенті. Ми не хочемо, щоб Європа поступово перетворювалася у передмістя Парижа кінця 2005 року, щоб континент нагадував простір експериментування і загравання з Вічністю, де весь спектр метафізичної перспективи зводиться до дискусії про присутність Бога в преамбулі конституції, у той час, як щоразу більше європейців намагається неосмислено перегорнути сторінку основного тексту морального Закону. Відомо, що у серці європейського інтеграційного процесу, Брюсселі, є секта діркоколів. Її члени виколупують у стінах дірки і моляться до них. Проблема нашого континенту не у наявності таких сект, а в тому, що європейці самі творять ці вакууми автентичних цінностей, які не сумісні з нашими очікуваннями на самих себе. Європа – це насамперед сукупність національних культур, це – єдність у множинності (unitas multiples). Різноманітність – природній стан людства. Як сказав Емануїл Кант, з покрученого дерева людства нічого рівного витесати неможливо. Тому наступне наше очікування безпосередньо винесене з української історії і пов’язане з необхідністю усвідомити неможливість реалізації прав людини без реалізації права нації (на власну державу, мову, освіту, тобто на збереження свого національного „я”). Національність є індивідуальним буттям і становить нерозривну цілісність з людиною. Нації ж – це узагальнені особистості. Повага до свого передбачає повагу до Іншого. Європа не може перетворитися в автономне від культивованої у кожній національній культурі відповідальності перед унікальністю та різнома-

вій вигоді, локального егоїзму, периферійного мислення, яке маскується імітацією метрополії. З іншого боку, просування інтеграційного процесу має відбуватися не форсовано, шляхом запозичення ідей зовнішньої цивілізаційної конфігурації, а коректно, на паритетних, взаємоеволюційних засадах. Понад сто років тому один з найвизначніших європейських мислителів Іван Франко констатував: “Все, що іде поза рами нації, се

або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації…” Тому ЄС мусить стати місцем співжиття усіх європейських народів, які імпульсами власної енергії спроможні збагачувати універсум культури. Львів – Брюссель – Львів

persona grata о іт

Закінчення. початок на стор. 1. знайшов себе – Я мав вступати на медичний, але на медичному вчать, що коли болить права нога, треба випити червону таблетку, а коли ліва – синю, при тому всьому, не навчивши жодних механізмів. Мене б трафило на тому медичному! Психологія. Викладачка з практичної запитує: “Ким ти був у школі?” Виходжу: “Був я і була сіра маса навколо мене!” Мені того пробачити досі не можуть. Критично ставлюся до людей. Власне спостереження: чим більше людина любить солодке, тим вона жорстокіша, а людина, яка п’є гіркий чай, однозначно страждає комплексом неповноцінності, або комплексом екстравагантності, ексклюзивності. Більшість людей, які п’ють гіркий чай, п’ють його не тому, що він їм подобається. на селі – Село – це класно, коли не маєш до нього ніякого відношення. А коли ти приїжджаєш додому і перебуваєш там довго, воно набридає, і хочеться в місто. Краще жити в місті і хотіти в село, ніж жити в селі і його ненавидіти. Краще жити в місті і ненавидіти місто!..

Це стосовно тієї ж дурної волі, свободи, демократії. Жодна демократія ні до чого хорошого не приводила, кожна людина живе, як вона хоче, але є якісь загальні принципи, які для мене – просто слова написані на стіні. У нас забагато фахових юристів, які можуть до будь-якого переліку додати ще пункти і сказати, що то мораль. Для мене ця ситуація, як акваріум, в який нас кидають, щоб загартувати. Політична ситуація в нашій країні – це театр, принцип якого: відволіктись від конкретної справи і займатися загрібанням грошей. А ці маріонетки, за якими стоять „свої” дядьки, будуть стояти довго, тому що українських інтелектуалів вбили москалі ще в таборах. І якщо навіть думає один мільйон людей, „погоди” в державі вони не створять. Я не можу сказати, що я монархіст, я й не при-

добре, ми просто зупинилися б, не росли, деградували, а зупинка позначає ТРЕМС. „Якщо я одного ранку прокинувся і відчув, що мене нічого не болить, це означає, що я помер”. І якщо людина прокинулася одного ранку і відчула, що вона абсолютно щаслива, їй має стати страшно. Це означає, їй на землі більше нема чого робити, і її або машина зіб’є, або поїзд переїде, або балкон впаде на голову. Вона виконала всі моменти незадоволення, а наша реальність і елемент незадоволення – це дві нерозривні частини. рожева мрія – Одружитися з блондинкою із зеленими очима (реальний прототип: дічинаодногрупниця)

там

ас орті

Колись була ідея, що подружнє життя схоже на школу: спочатку ти

Одна хороша дівчинка колись пояснила мені, чому це логічно. Вона сказала, якщо у подружньому житті на сто відсотків відкритися один одному, тоді пропадає елемент загадки, стає нецікаво. Абсолютно не хочу з тим погоджуватися, такий варіант життя з елементом флірту мені не подобається, я хочу прийти додому і не бавитися у фліртування. Хочу прийти додому і мати відчуття, що я прийшов додому, знати, що в мене є місце куди можу повернутися, що є до кого повернутися, де би я не був, скільки би не літав. Відповідно напрошується запитання – ЩО ТАКЕ ЛЮБИТИ? Після довгих розмов з приятелями, ми дійшли висновку, що такої штуки як „любити” взагалі не існує. Ми завжди виходили на егоцентризм і егоїзм: я когось люблю тільки тому, що мені з тією людиною добре і мені переважно плювати на ту людину,

“Я теоретик,

який багато говорить…” Фото Ольги КОНОПКИ

на її сприйняття. Але є інший варіант – альтруїстичний намір любити когось: я люблю дівчинку, вона мені настільки подобається, що я готовий віддати її комусь, тільки б їй було добре. Скільки тут є показовості: я жертвую собою заради когось. Це навіть показово перед самим собою. Таке пережив десь в дитинстві, як і всі. Серйозною підставою для одруження може бути тільки співмірне відчуття самотності двох людей. Інший нюанс – це розуміння неможливості втекти Вільно себе почуваю з людьми, які роблять вигляд, що мене розуміють, – від тієї самотності. Це знатам я живу, там я є. чить: людина від народження і до смерті залишаного концерту у філармонії – займаю ється самотньою. Як би не вільний час, щоб не думати про себе. тулилася до когось, з ким би Нещодавно на сайті astrologis.ru не жила, як близько б не пезнайшов небанальний гороскоп, який відкриває недоліки. Думаю, буду жити ребувала, вона буде сама. І ним ще місяць точно. лише коли люди однаково Найкраща жінка це моя робота: вона відчувають самотність і одмене ніколи не зрадить, коли приходиш наково розуміють її – це з роботи додому, насидишся там з пів підстава одружитися. Мова восьмої до пізньої ночі, настільки вже не про гроші чи випадок, вона тебе задовольняє, що ти вже нічого не хочеш, приходиш п’єш чай і коли я зафанатів кимсь і лягаєш спати. Мені подобається само буду любити до смерті. Це реалізовуватися в ній, при тому нікого дурня, яка швидко минає. не напрягаючи.

Чим живу сьогодні?

т мо

Найвищий вияв сили – вбити власну волю. Ця ідея „стрілила” мені в голову, коли оцінив силу деяких моментів філософії християнства. Це означає: я маю настільки сильну волю, щоб підкорити себе комусь. Я в захваті від таких прикладів, коли людина свідомо вбиває свою волю. В неї є бажання бути свобідною, але вона їх ігнорує. Коли ти проходиш максимальний період вбивання своєї волі і підкорювання комусь, то доходиш до такого рівня володіння собою, що можеш керувати сам. Тільки люди, які пройшли цей шлях, можуть насправді відчути свою волю.

хильник диктатури і навіть не конституційної монархії. Водночас не можу сказати, що я за індивідуальний прояв кожної людини, тому що смердить гуманізмом, якого також терпіти не можу.

ас

д на

Обов’язковим елементом є принцип незадоволення. “Якби хтось інший був при владі, нам було би краще, якби ще шестисотий мерседес, було би ще краще!?” У нас постійно повинен бути елемент незадоволення, який є основним стимулом до життя, руху вперед. А якби все було

Те що в світі визнано класикою, я визнаю класикою, навіть, якщо ще того не розумію. На столі лежить стопка Достоєвського – настільки сонячного, позитивного, радісного, світлого, відкритого я ще не читав. Проковтну дві сторінки і відкладаю.

вчишся любити того з ким живеш, а потім переносиш це почуття на інших людей. 99,9 відсотка подружніх стосунків, які я спостерігав, це повна несумісність людей. Колись мене це дуже трафляло. Буває приблизно так: людина вирішує, де поставити стіл, який купити диван, скільки народити дітей з подружнім партнером, а поряд в неї є інша людина, з якою дружба ідейна, платонічна...

ра

міні м

Зараз відбувається суцільна фемінізація суспільства. Хлопчики починають відрощувати собі довге волосся і „косити” під жінок. Але жінка за своєю природою впевненіша, приземленіша, надійніша, а чоловік зовсім не такий – відірваний, і любить політати. А коли чоловіки відрощують волосся, то стають спокійнішими і врівноваженішими. У мене довге волосся. Можливо, один із способів самонавіювання. Але в мене немає депресій. Підготувала Олександра ТАРАС

ÍÓÎ¸ÓÓ‚i ÒÍÂÎ¸ˆˇ

На полiгон – до “Кольорових скелець”! Про відсутність в Україні доброї критики гово рять усі. ьогоріч на орумі книговидавців така теза лунала вс ди у презентабельних кон еренц залах і в не орматній Ляльці . а це скаржились літературні патріархи і молоде покоління митців. Кажуть, що в нас немає літературного поля і ситу аці врятує новий ін ормаційний простір довкола книжки. едколегія Креденсу , реагу чи на такі репліки, одноголосно вирішила треба рятувати ситуаці . кщо супергерої не справля ться, то чому б не прийти на допомогу іпові і Дейлу ому б не перекл чити Скельця у гордий ор мат літературно критичної сторінки ому б не вчитися бути критиками на практиці, вправля чись у постійному аналізі новинок у літературі А якщо серйозно, нам, студентам третьо курсникам, справді видається ненормальним, що критико у країні займається хто завгодно. ви чайно, у праві на власну думку про книжку не

идається, що в сучасному молодіжному середовищі відновлюється мода на читання. Втім це не означає, що читають похапцем і все підряд. Ні, читають в-и-б-р-а-н-е! Читач сьогодні вимогливий і (чи радше) вибагливий! Зовсім неоднозначні відгуки отримав роман Юрія Винничука (у Львові більш відомий як Юзьо Обсерватор) “Мальва Ланда”. Сам роман, як і його автор зажив скандальної слави. Але це тільки, як зізнається сам Винничук, йому на руку . Після кожного накладу його книжки продаються краще. Але повернемось до самого роману. Ярина КУЧЕРЯВА З-посеред різних інтерпретацій, а хто ж таки насправді ця Мальва Ланда, безліч версій. Це – Смітярка, королева котячих зграй, поетеса, яка пише дивні вірші, зрештою, просто жінка-мрія, а може, просто Мрія. Тут уже вибирає кожен, що йому до вподоби, залишившись наодинці з текстом. Висновок завжди за читачем. Важко, звісно, під враженням видовищних смітярських гір, полювання на однорогів, клаків, майтеликів, моря Борщу, поїдання русалки, горбатих карлиць, які наприкінці перетворюються на пристойних панянок, ЛютеціїЦибульки, голови-Адольфини, наукових експериментів пана Ліндера, вибрати щось однозначне. Але, уже наприкінці роману, де автор удосталь назабавлявся сюжетом, “присмаченим еротикою”, знаходимо, що Мальва приходить у “вузенький проміжок часу між сном і пробудженням”. З усього видно, що Юрій Винничук, один із homo ludens (“людина, що бавиться” – термін нідерландського історика культури Йогана Ґейзінги). Він бавиться у текст – як потребу самореалізації творчої особистості, а відтак бавиться в тексті і з текстом. Зрештою, все людське життя пронизане грою: від владних ігор, до правил етикету та звичайних спортивних видовищ.

відмовиш і прибиральниці тьоті Л бі. Критика – не хірургія, від помилок критика не помира ть, та все ж про есіоналізація не завадить. В ідеалі все має бути так про літературу пишуть л ди, які не просто її л блять, але і щось про неї зна ть які розрізня ть братів рімм від братів Капранових які не запиту ть що хотів сказати автор які можуть правильно і доречно вживати термін на ратив , але прагнуть не вживати його взагалі. Креденс претендує на статус інкубатора для них журналістів, поетів і прозаїків. ому б не додати с ди і них критиків Кольорові скель ця ма ть шанс стати міні полігоном, на якому молоді журналісти спробу ть вдягти каски, навести корком бойовий мейк ап, озброїтись і пограти у літературні війни, або реалізувати пробу пера що кому більше подобається. А раптом коли небудь з них будуть л ди

Ірина БЕРЕЗОВСЬКА

а анда мож адна а а Як “викінчений галіціяка” (так Винничук себе сам називає) він “просто бавиться в свого хлопа”. Відтак і читач, сприймаючи текст, тобто, читаючи його, вступає в гру також, в якій він одночасно і гравець, і іграшка. Забавляючись, Винничук іронізує (часом по-чорному), сміється. Але відомо, що незмінним елементом гри є сміх, який містить у собі руйнівне й творче начала одночасно. Творче начало лише привчає жити у світі уяви. Як писав Д.Лихачов, “руйнуючи, він (сміх) будує щось своє: світ порушених стосунків, світ нісенітниць, логічно невиправданих відносин, світ, вільний від умовностей, а тому деякою мірою бажаний і безпечний”. Саме таким і постає перед читачем світ у “Мальві Ланді”. Сміх у Винничукових творах інерційний, адже той, хто сміється, не схильний зупинятися у своєму сміхові. Врешті-решт, за ним (Винничуком) встановилася репутація дотепника і від нього постійно чекають жартів, йому намагаються підкинути (чи він сам шукає) “гарячий” матеріал. Очевидно, що Винничук, як і інші постмодерністи, розглядає гру як засіб руйнування ієрархії та упривілейованої позиції традиційних вартостей суспільства. Однак, як би не було боляче визнавати, наше суспільство на відміну від західного, де історія державотворення нараховує набагато більше, аніж другий десяток, не готове наразі до такого роду ігор. Пригадаємо хоча б так звані щоденники Роксоляни давньоукраїнською мовою. Свого часу газета “PostПоступ” називала Винничука “сексуальним маніяком”, а львівський письменник Роман Іваничук –

“збоченцем” та “прилітературним вурдалаком з брудним обличчям і душею”. Виходить, що неконтрольована гра тексту починає руйнувати не тільки сам текст, а й гравців – як адресанта, так і адресатів, з конструктивної стає деконструктивною. У Винничука гра на грані карнавалу, “стьобу” (“стьоб” – спосіб художнього мовлення, який імітуючи передачу інформації, насправді виступає деконструктивним щодо інформації чинником – Мала українська енциклопедія актуальної літератури). Втім, у безконечному карнавалі суспільство і культура довго жити не можуть. Сміятися з себе можуть лише культури захищені, безпечні. “Вічний карнавал – уже не карнавал, а вічна смерть”. Мандруючи лабіринтами Винничука-автора, його “Мальви Ланди”, скажемо, що гра надзвичайно необхідна, але грайливість і гра – різне. Тож маємо уникати такої грайливої установки, яка псує гру. Тільки гра за правилами – серйозна гра. Вільна гра в тексті, гра в культурі може бути тільки короткочасною, тимчасовою як проективна розрядка психологічної напруженості у суспільстві. Гра у тексті, з текстом повинна бути місцем живої, шляхетної гри, гри за правилами і вільної гри – гри Слова, Таланту, Іронії й Любові. І ще одне. Незважаючи на невичерпну вигадливість, як нині багато пишуть про самого Винничука, чомусь щодо імені головної герої ні– Мальви Ланди (основного і найголовнішого коду, коду-загадки), яке так чи інакше штовхає, провокує на пошук її тлумачення, авторові роману забракло оригінальності. Відомо, що в Росії живе і працює відома правозахисниця, учасниця московської групи “Гельсінкі” Мальва Ноївна Ланда. Тут, бавлячись у постмодерністичні ігри, наважимося запропонувати автору: “А чому б, не Ладна Мальва, пане Юрку?”

“Лу.

Iсторiя вiльної жiнки” Злата УГРИН

Народжена в Росії, ця неймовірна жінка змінила життя не одного генія. Хто це: фатум, випадковість чи кривава зірка, яка світила з багатьох небосхилів, та не відкрила свого обличчя жодному смертному? Лу, вільна жінка, безстатева Месаліна, білявка Льоля, а, можливо, багатолика богиня, яка розбивала серця і уявлення про жіночу сутність з надприродною легкістю свого надприродного розуму. “Лу Андреас-Саломе стала першопрохідцем у мистецтві бути собою,” – стверджує авторка книги “Лу. Історія вільної жінки” французька журналістка Франсуаза Жіру. І справді, Лу, як ніхто, вміла жити поза сірою, передбачуваною, нав’язливою реальністю, у своєму дивовижному Всесвіті. Напевне, саме це привабило до неї Фрідріха Ніцше, Райнера-Марію Рільке, Зігмунда Фройда. “Ми повинні робити те, ми повинні зробити це...” Я не маю жодного уявлення, хто такі ми. Я знаю дуже небагато й про саму себе. Я не можу жити відповідно до якихось ідеалів, зате, напевно, зможу прожити власне життя, і зроблю це, що б не сталось. Чинячи так, я не відстоюю жодних принципів, я відстоюю щось набагато неймовірніше, сховане в мені, повне життя і радості, спрагле свободи...” – писала вона. Воістину далека від усього земного єдиним, що справді має вагу для неї, Лу проголошувала вічне запитання “Чи існує Бог?”, плекала єдину справжню любов, на яку було здатне її серце – любов до Бога. Історія не знає подібних випадків – жінка, яка нікому не відповідає взаємністю, знущається над почуттями пророків, бавлячись їхніми душами, як різнобарвними м’ячиками, з притаманною їй щирістю зізнається в коханні... лише Богові. Знайомство з Лу Фрідріх Ніцше називає однією із найважливіших подій свого життя. У 1882 році Лу, Ніцше і молодий філософ Пауль Ре проводять літо втрьох. Обоє – закохані, і обоє відкинуті. Згодом Ніцше напише: “Цей рік... став для мене неперевершеним завдяки чарівності і вишуканості цієї юної і героїчної душі”. Божевільна Лу пропонує чоловікам жити втрьох, надто смілива пропозиція, як на той час. Натомість Ніцше просить її стати його дружиною. У відповідь лунає дитячий розчарований сміх: “Невже це Фрідріх Ніцше прагне банального буржуазного шлюбу?”. З посмішкою вона кидає їх. У 1883 році після остаточного розриву з Лу за десять днів Ніцше напише першу частину легендарного твору “Так казав Заратустра”. Тіло Пауля Ре знайдуть у ріці. Франсуаза Жіру намагається відкрити таємницю Лу, її холодного, нечутливого серця та дивовижного розуму. “Лу не знає фізичного бажання... Можливо, саме в цьому розгадка її нетипової для молодої жінки поведінки”. Навіть всесвітньовідомі рядки Райнера Марії Рільке, присвячені Лу, залишили її байдужою. “Згаси мій зір – я все ж тебе знайду, замкни мій слух – я все ж тебе почую...”. Вище за все вона ставить релігію. Рільке заперечує: “Релігія – мистецтво для тих, хто не здатен до творчості”. Для Лу все життя було творчістю, і вона сама – втілене мистецтво, втілена загадка. Поет мріє: “Моє прозоре джерело. Я хочу крізь тебе бачити світ, адже одночасно я бачитиму не лише світ, а тебе одну, лише тебе!”. Але барвистим метеликом вона втікає від нього, втікає до іншої квітки. Зігмунда Фройда Лу попросила вчити її психоаналізу. Відтоді і назавжди вони стали найкращими друзями. “Немає нічого очевиднішого, ніж Ваша здатність щоразу випереджати мене і завершувати мої думки...” – жодна людина не почула від нього подібного. “Пророк нової релігії”, геніальний поет, майстер психоаналізу, дивовижне сплетіння доль і подій, яке знаходить кульмінацію в точці координат на імя Лу. Загадка і джерело, крізь яке світ – не світ, а особлива реальність, де народжуються дива. Невже це лише жінка? Жінка, яка досконало оволоділа мистецтвом бути собою.

ÍÓÎ¸ÓÓ‚i ÒÍÂÎ¸ˆˇ Мар’яна ПАСТУХ Жан-Батіст Гренуй – людина, яку не люблять і не ненавидять, адже вона – без запаху. Якщо заплющити очі, то його не можна відчути перед собою. Його зір – це нюх, ним він може проникати у найдрібніші деталі будови речей. Людина, яка може осягнути світ зсередини, – таким постає перед нами головний герой із перших кадрів фільму. Процес перенесення сенсаційного твору (загальносвітовий тираж „Парфумера” – понад 12 млн екземплярів) на великий екран був доволі болісним. Письменник сумнівався, що режисерам вдасться передати всю точність сюжету. Лише у 2001 році автор дав згоду на екранізацію німецькому продюсеру Бернду Айхінгеру („Фантастична четвірка”, „Ім’я троянди”), який разом із Ендрю Біркіном та Томом Тіквелом написав сценарій до фільму. Зйомки розпочалися у червні 2005 року і проходили у Мюнхені (Німеччина), Барселоні (Іспанія), де ще збереглися старовинні будівлі 1620– 1650-х років, та в Провансі (Франція). За цей час було споруджено близько 100 різних декорацій, задіяно 67 акторів та 500 технічних робітників. На головні ролі режисер картини Том Тіквел запросив Бена Вішоу (Гренуй), Дастіна Гоффмана (Бальдіні), Алана Рікмана (батько Лаури), Рейчел ХердВуд (Лаура) та інших. А тепер коротко про сюжет „Парфумера”. Народившись у

д на см рті

ароматом

„Парфумер: історія одного вбивці” – фільм, знятий за мотивами книжки французького письменника Патріка Зюськінда. Це стрічка про життя і безглузду смерть генія-парфумера та, водночас, кривавого маніяка. бридких закапелках Парижу ХVІІІ століття, Жан-Батіст Гренуй, зразу ж виділився серед усіх інших новонароджених немовлят – „з ним було щось не те”, як казали діти сиротинця мадам Гайар, намагаючись задушити злощасне немовля (як з’ясував потім для себе Жан-Батіст, у нього не було власного запаху). І цю особливість твору Зюськінда було вдало перенесено на екран. Історія життя людини, що сприймає світ через запахи, розуміє свою особливість, проте прагне бути „нормальною”, починається і закінчується однаково – місце народження стає і місцем смерті. Автор ніби намагається показати нам, що людина (а ЖанБатіст був все-таки Людиною, як наголошують на цьому творці фільму у фінальній

сцені) не може жити окремо від суспільства, її завжди тягне до „собі подібних”. Тому й усе життя головного героя (напівголодне існування у сиротинці, рабська праця у Грімаля, навчання у парфумера Бальдіні, похід у місто запахів Грас, загадкові вбивства незайманих дівчат з метою проекспериментувати із їхніми запахами, спроба створити ідеальні парфуми, фінальні сцени страти, коли Жан-Батіст розуміє, що світ належить лише йому) – це спроба створити власний запах, щоб стати „своїм” серед своїх. Вихід „Парфумера” одразу викликав неоднозначну оцінку в кіномистецьких колах. Адже режисер Том Тіквел основну увагу приділив не спецефектам (як це вже заведено у касових фільмах), а вибудував

своє бачення картини на суцільних контрастах. Це протиставлення почуттів: красивого і бридкого, природнього і штучного (задуха і сморід Парижу та світлі долини Грасу; Гренуй – геній-парфумер і Гренуй – маніяк). Дуже правдиво змальовані бідні квартали Парижу, виразний загальний план, особливо майстерно вийшла гра світла і тіні. За технічними оцінками фільм зроблений професійно. Тіквелу вдалося передати „запах” твору Зюськінда, створити напружену атмосферу (саме завдяки перепадам настрою: в один момент головний герой картини бездушний убивця, далі – вже найнещасніший зі всіх людей, велика дитина, яка все ще бавиться у свої мрії). Проте фільм дещо перенасичений брутальністю (коли по-

казуються кишки риб, серед яких знайшли немовля, кров, бруд, сморід немитих людських тіл тощо), яка переслідує протягом усієї картини, хоча й змушує з перших хвилин перегляду зануритися у світ запахів. А сцени у кінці фільму, що показують увесь цинізм ситуації, всесильну владу запахів над людським розумом, змушують нас задуматися: що хотіли вкласти у ці моменти творці фільму? Адже усе виглядає приблизно так: ми сліпі у незнанні своєї природи, а людина, яка раптом вирвалася із цього зачарованого кола – геній, що може стати Богом; проте водночас ця людина (в нашому випадку Гренуй) – вигнанець, тому він і гине (так банально і безглуздо, як можуть гинути лише зневірені генії). Чи не це нам хотіли показати творці фільму? Ще однією особливістю фільму є максимальна наближеність сценарію до першоджерела. Книга Зюськінда – це, передовсім, триллер, проте фільм створити на його основі не вдалося, адже голос за кадром, який має ввести глядача у світ запахів, згладжує увесь драматизм подій. Тому Тіквел і відійшов від того, щоб показати Гренуя лише через його жертви, як це заведено у триллерах, і образ сірої тіні загадкового вбивці канув у Лету. Чи виграв фільм від цього – судити уже вам, проте Стенлі Кубрик, який мав екранізувати книгу, вважав цю справу марною.

арад ма росі с о о атріот м росі с і іт рат рі та і ст і Роман СМІЛКА Загальновідомо, що патріотизм – це любов до своєї Батьківщини, свого отчого краю. Російський патріотизм творився як своєрідний субстрат, замішаний на винятковому російському месіанізмі, універсалізмі імперіалізму, нівеляції фізичної та духовної свободи особистості, запереченні гуманістичних цінностей. Межа між російським патріотизмом і шовінізмом доволі тонка, а подекуди і зовсім відсутня (українці добряче відчули на власній шкурі метаморфози, а радше екстази, російського великодержавного шовінізму). Саме російська література та публіцистика на довгі століття стали пристанищем російського патріотизму, засобом могутнього впливу, по суті, каналом управління народом, яким послуговувалась спочатку царська, а потім і радянська, адміністративна машина. Так, українець Феофан Прокопович ще у ХVIII ст. вибудовує імперську ідеологію Москви та стає одним з апологетів російського патріотизму, першим звеличивши тирана і кровопивцю Великого Петра. Скільки

ж то тих мужів України, прагнучи літературу, публіцистику, народну дістатись болотяних московських і творчість, насаджуючи завідомо петербурзьких „висот”, наввипередки неправдивими фактами та ідеями, виконували та перевиконували ниці національну свідомість. Тобто, таким плани зміцнення й величі країни „дво- способом державна еліта намагається главого орла”?.. виховати народ на вигідному для неї Не можна не згадати про те, як почутті псевдопатріотизму. писалась і пишеться історія Росії – Навіть патріотизм О. Пушкіна, роце щось на межі домислів та утопій, сійського Шевченка, є антидемокрапущених в канву аксіом. Вже Ломо- тичним, антигуманним. Пушкін не міг носов у своїй „Древней российской ис- зрадити батьківщину, хоч це і означатории” висуває тезу: ”Київська Русь ло стати на бік душителів свободи. – попередниця „РасУ радянській Росии”, і саме цю думсії вияви великоку ревно розвивають Джерелом російських руського патріотизйого послідовники – злочинів є сама імму зустріли з неабиросійські псевдонау- перія, а злочинцями яким ентузіазмом ковці. Даруйте, але у так її апологети, патріоти представники VІІІ – Х ст. на місці званої „білої еміграМоскви було пусти- імперії – свідомі ції”. Для прикладу, у ще, а російський на- послідовники імперпаризькому еміграрод, як „сплав” угроційному часописі ської ідеології... фінських, татаро„Русская мысль” монгольських, част- Менше всього у цих (1921) зазначалось: ково слов’янських злочинах винен росій- ”Родина, спаленая, етнічних груп форму- ський народ, якого казалось, на костре ється аж у ХVІ ст. комуннистической Чому ми згадує- штовхали на злочини разгнузданости, – мо про історичні мо- патріоти імперії. как феникс, воскременти? Бо саме вони Петро Голубенко сает из пепла. И формують російську крепнет, как драго-

ценное вино, – хмельной любовный напиток патриотизма”. Звідси бачимо, як імперський, національний, великоруський патріотизм поволі трансформується у великодержавний радянський, і це найбільше подобалося чільникам „білої еміграції”. Примиряло їх із більшовиками, поставивши на службу „червоній” Росії. Проте, зустрічаємо в російській літературі та публіцистиці велетів духу, які наважувались на сміливі виступи проти сваволі панівної касти. Їхній патріотизм виходив від загальнолюдських критеріїв, відмови від імперських прагнень Росії, осмислення національної ідентичності, ґрунтовного аналізу російського устрою й намагань його змінити задля блага всього народу. До таких належать: П.Чаадаєв, В. Короленко, А. Солженіцин, А.Панарін та інші. Як вже зазначалось, патріотизм, – це любов до своєї держави, народу. Так, саме любов, а не зневага, не ненависть, не нетерпимість до інших країн, націй. Гріш ціна тим літературним і публіцистичним творам, в яких проповідуються засади шовінізму та ксенофобії.

10 Елементалі вогню підкоряються помахам рук. Вони синьо облизують розпечене червоне скло, що зависло кулькою на кінці залізного стержня. Напевно, елементалям до смаку такий пекучий Чупа-чупс. Мені він ще нагадує око Поліфена, яке Одісей настромив на палицю. Страшно. Гарно. Біля вогню, у світлі електролампи з того ока переливаються сльози. Дуже тендітні та делікатні: смішні собаки, рибки, квіти. Усе живе-живісіньке і дуже яскраве. Люди сидять, сховавшись за скельцями карафок, графинів і за шлейфами їстівних запахів, за матовий відблиск краваток. Хтось бере шмат шинки і заштовхує його до рота. Мені стає гидко, і я відвертаюся. Хтось гріє руку до пластмасової свічечки-лампадки. Потім ці лампадки можна було побачити у руках людей, що виходили з-під ратушної брами. А хтось захопливо ворушить губами, але сяє очима та стукотить пальцями об фірмові скляні гальби з пивом.

Надзвичайно повільно, спроквола, у натовпі просувається „швидка”. Іноді ліниво видобуває їз свого нутра сигнал. А усю її задню частину обліпили люди. Навіщо? Візочки із маленькими дітьми, що заважають пройти. Вагітні жінки у самій гущі натовпу заважають ще більше. Прокидається тиха злість: „Чого приперлися? Ваша справа – сидіти вдома та подушки вишивати. Чому ставите мене у незручне становище? Чому маю дбати про те, щоб вам було комфортно та безпечно стояти поряд зі мною?” На екрані людині тупими страшними ножницями відрізають пера на крилах. Це, мабуть, боляче. Сірувато-жовтий пісок на екрані перекочується барханами і кидає химерний відблиск на обличчя глядачів.

відпрасованим і вже зім’ятим одягом. Наступають мені на ноги і не просять вибачення. Я не вибачаю і сама не прошу пробачень. Дикий, стрімкий рух через людське море, що не дочекається свого Мойсея. Ми, зціпивши руки рвучко рухаємося до Оперного. Не доходимо і до половини шляху – повертаємося. Люда радісно вигкує: „Львів – місто хороводів!” Цих хороводів і справді багацько. Налічують мінімум три, як максимум – до семи танцюристів. У мене викручує руки, і у мізках пульсує думка: „Якщо почнеться паніка – заскакуємо у перший же під’їзд або маршрутку, що стоїть пуста у корці”. Сцена височіє кістяком динозавра посеред площі Ринок. Кістяк розкручується, і ребра опадають на бруківку. Лунає брязкіт, такий зайвий у тиші туманного ранку. Охоронець, бризкаючи слиною мені в

На ст ро ї: 29 .І Х .–

Дві дівчини – одна у чорному, друга у білому одязі – вийшли на сцену. Звуки скрипки сумно відлунювали від навколишніх шибок. Почали під цю музику читати вірші. Пафосно, із потугою. Якусь абстракцію. Мені подобається абстракція. Але не зараз. Зараз й так усе непевне і розмите. Стомлююсь.

ворушачи губами, вимовляючи ті ж слова молитовних гімнів. Зі світлин на екрані дує губи маленький товстий Чубайчик. Велика фотографія Домініканського собору із лівого боку сцени. І тіньовий силует скаче по ній. Злітає тіньове волосся, рухається тіньове світло. Господаря тіні не бачу. Ніби-то усі у тій стороні стоять більшменш сумирно. Отакі вони – справжні шанувальники – у них навіть тінь під улюблену музику оживає і скаче поруч із власником.

Шевченківський гай і купа людей. Точніше: натовп, натовп і гай. Багатобагато бджіл та витоптана трава. Слоїки із медом користуються неабиякою популярністю. Не у людей, у бджіл. Пасічник намагається видушити з себе посмішку. Колупає пальцем краплину меду, що стекла на вишиту скатертину.

Дерев’яні столи, лампадкисвічечки – жовті, рожеві, сині, зелені. Чубай медитує на сцені, люди допомагають йому,

Море непотребу – браслети, розетки та брелки, що світяться різними сліпучими яскравоогидними кольорами. Поролонові заячі вуха та косички, долоньки, ріжки. Продаються усюди: від Шевченківського гаю до парку культури. А ще сині та помаранчеві лосині роги, що користуються популярністю чомусь переважно у сильної статі, яка, придбавши, радо їх носить. Знову люди. Безодня людей. Дихають в обличчя перегаром, пахнуть потом, парфумами, хот-догами,

ажурних кованих ліжок, де товклося стільки людей. Ніби не було дивовижних створінь та створіннячок, яких надихнув до життя танець тіней. І не було приємного тепла вогню у холодній ночі, біля якого метушилися істоти у фартухах. Вони, напевне, тоді на короткий час знайшли прихисток під Порохівкою. А зараз... Вони вже зібрали своє начинн я , взяли наплечники і подалися далі, до іншої казки, забравши з собою чари. І ніби їх не було... Хоча ні, дещо залишилося!

На кам’яних плитках – кілька розтоптаних вуглинок...

4 .Х .2 0 0 6

Тетяна ТРЕТІЛОВА

Í‡ÏÂÚÓÌ

обличчя, крізь зціплені зуби, матюкався. Пхав у груди, викручував руки, які я простягнула, аби відштовхнутися від нього. Вхід по запрошеннях. Тільки цього ніде не було вказано. І ми прийшли. Незвані гості. Мене штовхає на ланцюг із охороною. Щось тріскає у їхній лаві, і натовп проривається і тече невпинно. Він виплюнув мене непотрібною тріскою на кам’яний берег ріки – до стіни. Я почала задихатися. Поруч стояв знайомий і дивився. Задихаючись, відчувала його погляд і тремтіння у колінах. Майже віддихалася. Підійшов хтось із персоналу. У зеленому. Запитав, що зі мною. Я розслабилася і подумала, чи не знепритомніти – було б дуже романтично. Пусто. Лише сиротіють три повністю витоптані газони. Магію зішкребли мітлою двірники, поклали у банки, простерилізували, заливши окропом буденності. Ніби і не було тягучої музики, двох величезних

Ольга ТКАЧЕНКО

Вона буває різною. Ми спостерігаємо її на кожному кроці нашого повсякденного життя, але найвиразніше вона проявляється в діях на найвищому рівні, коли світ перетворюється на театр, а в діях людей спостерігається психічна неконтрольованість. Про це і буде наступна байка.

Абсурдність

День міста Лева був настільки розрекламований нашими супердинамічними ЗМІ, що про нього дізнались навіть на планеті Розумаріус з галактики Дивна. Верховний кабінет планети постановив відправити на Землю свого спецагента, щоб вивчити ситуацію і оцінити майбутнє святкування. Отож міністр Земних справ Розумаріуса Перетин, вивчив земну мову, більш-менш ознайомився із традиціями, одягнувся в людський камуфляж і встановив координати на своєму мандруючому годиннику: Земля, Західна півкуля, Україна, Львів, центр міста. Пролетівши тисячі світлових років, Перетин опинився у величезному натовпі, який кричав незрозумілі слова, кидав на землю пляшки з-під пива і кудись прямував, кожен хотів потрапити під сцену. Перетин теж хотів побачити хоча б одним оком диво, яке стрибало по сцені і видавало якісь гучні звуки, від яких шаленіли п’яні дівчатка і падали на своїх не більш тверезих хлопців. Надивившись на цей фарс, нещасний Перетин вирішив піти в Ратушу, бо чув, що там сьогодні збирається інтелігенція (взагалі-то Перетин чув, що Львів інтелігентне місто, але чи думав він, що настільки). Отож інопланетянин, якому біля сцени відтиснули ноги, поплентався до Ратуші з надією прорватися в іншу частину львівського Дня народження. Але тут – гоп, „Куди ти, бидло, преш, Ратуша не безрозмірна, в тебе нема запрошення, отож не можеш зайти, ти не VIP”. Засмучений і принижений Перетин не знав, що йому робити, хотів було щось сказати, але не встиг переключити свій мовний апарат і заговорив останньою мовою, яку вживав, а це виявилась французька. І, о диво, охоронець відступив: „А, іноземців треба впускати завжди”. “Дивно, – подумав Перетин, – чому вони туристам з інших країн посміхаються, а своїх людей так принижують і ділять на „вибраних” і „звичайних”, тоді для кого вони це роблять?”. Наступного дня втомлений і невиспаний Перетин знову пішов на День міста і одержав задоволення від прогулянки Шевченківським гаєм. Було справді цікаво. Але він не зміг потрапити на інші заходи, бо багато цікавого відбувалось в один час. Та це вже не вина Перетина. Він просто хотів подивитись, але був не VIP-персоною, тому й не бачив найцікавішого, а лише тиснувся у потоці людських тіл. Засмучений і трішки розчарований, інопланетянчик полетів на свою планету, він ще довго думав: для чого все це робиться, чому тут кожен хоче показатись перед іншим, чому не думається про пересічну людину, а лише про помпезність зовнішньої оболонки. Наївний … Супер…

Ò‚iÚ-Ò‚iÚÎËÌ‡

30.09 - 1.10.2006: ÙÓÚÓıÓÌiÍ‡ I„Óˇ ’ÓÏË˜‡

Ï‡ÌÛÒÍËÔÚ

ім, оселя, господа – ці слова рідні та дорогі нам з дитинства. Мамина колискова, батькове пророче слово, бабусина молитва здавна звучать в українській хаті, перетворюючи її на непохитний бастіон духовності всього народу. Люті, ненаситні загарбники не раз зазіхали на українську світлицю, палили її вогнем, та наперекір усім лихоліттям вона стояла непохитно, плекаючи нових мазеп, довбушів, петлюр, бандер.

ся цілим й ніхто його не рушив – то місце просто ідеальне для побудови житла. Цікаво, хто ж міг з’їсти хліб чи випити воду? За народними уявленнями – це були духи предків, що займали нижній, підземний світ, або ж “злі духи”, які чинили шкоду людям. Звідси походить звичай „закупляння” місця: коли вже закладали фундамент (підлоги, підвали) хати, то під нього кидали різноманітні речі – свячене зілля, свячену воду і, головне, гроші (часто саме копійки). У наш час такі спроби задобрити невідомі людині сили, прихилити їх до себе, інтерпретують, як

Коли хату вже викінчували, то, або на причілку, або на першій крокві, зведеній до сходу сонця (чи в обох місцях почергово), чіпляли “квітку” (“ялинку”, “вінець” тощо). Вона не завжди відповідала своїй назві. Скажімо в Карпатах її роблять з розщепленої надвоє маленької ялинки і прикрашають стрічками. На Кременеччині – виготовляють із квітів та прикріплюють до неї маленького дерев’яного хрестика, який потім залишається у домівці назавжди. Генезис цього звичаю до кінця не з’ясований. Дехто вважає його рудиментом тих часів, коли верхівка

Для наших предків хата була чимось більшим, аніж просто місцем проживання. Це був своєрідний магічний мікросвіт, кожен сантиметр якого дихав звичаями, традиціями, повір’ями. Обряди, пов’язані з будівництвом оселі – дуже давні; і зароджувались ще в дохристиянську епоху під впливом міфологічного світогляду, безпосередньої близькості людини та природи. Що зумовлювало розподіл усього навколишнього простору на дві категорії: “не наш” (тобто все поза хатою) та “наш” (все, що в хаті). Власне, оце переведення простору з однієї категорії в іншу у народній традиції супроводжується великою кількістю послідовних магічно-обрядових дій. Насамперед намагалися обрати хороше місце під будівництво домівки – якнайдалі від боліт, урвищ, перехресть шляхів тощо. Ґазди майбутньої оселі також спостерігали за поведінкою котів, собак, худоби. Якщо тварини поводилися звично, а то й облюбовували вибране господарями місце, – це свідчило про його ритуальну чистоту. (До речі, сьогодні вже доведено: коти можуть відчувати наближення землетрусу за змінами у геомагнітному полі Землі. Можливо, вони відчувають й інші коливання біополя планети, що дозволяє їм фактично безпомилково визначати енергетику того чи іншого середовища). Згодом на уподобаному місці проводили певні обряди. Приміром, брали чотири окрайці хліба, наливали у склянки води і ставили все це по кутах майбутньої хати, а зранку перевіряли наявність та непорушність залишеного “інвентарю”: якщо він залишав-

приманювання у хату грошей (“щоб в хаті грошенята водились”). Будівництво оселі не можна собі уявити без вправного майстра. Саме цю професію дуже шанували у селі. Звісно, кожен добрий господар міг і сам звести собі хату, але зазвичай наймали майстра, адже будувати домівку без відповідних “знань” було ледь не смертельно небезпечною справою. А саме майстер виступав ніби посередником між майбутнім господарем хати і попереднім “власником” пляцу – природою в образі міфічних істот. У такій ситуації без магічних знань просто не обійтися. Тож майстра-будівельника в селі вважали замалим не відьмаком (чи мольфаром у Карпатах). Наприклад, на Кременеччині майстер, щось не погодивши з господарем, замурував у комин пляшку, яка видавала “мелодійний” свист у вітряну погоду. Причини свисту господарев не знав, отже – нечиста сила. Майстри виконували також ще одну роль: переводили на хатніх тварин весь негатив, зосереджений на місці майбутньої господи. Це називалось “закладати на когось”. В одному із сіл Кременецького району Тернопільської області розповідають, як один місцевий майстер заклав хату на панського бугая, який здох тільки-но майстер зарубав сокиру в балку. До речі, в Старосамбірському районі Львівської області подібну роль виконували так звані “засідичі”, якими слугували найчастіше кіт або півень. Їх першими пускали до хати, з якої вони у незбагненний спосіб зникали. Цікавим є не просто те, що „засідич” щезав, а те, що він саме першим заходив до оселі.

дерева слугувала дахом будівлі, а дерево – її опорою. Власне цю верхівку-дах і повинна символізувати квітка. Звичаю «чіпляння квітки» й сьогодні дотримуються будівельники, але радше як ще одного способу розщедрити хазяїна на могорич. І, нарешті, що ж то за хата без домовика. Яких тільки назв не придумав народний геній для цих цікавих демонологічних істот: годованець, федьо, мілько, “півень в червоних портках”. Звідки ж брався хатик? За народними віруваннями, домовик міг вже бути на місці, де будували господу (тобто, один з духів землі або предків), або ним ставав родич, що першим помер у новому домі, чи федя приманювали, заводили (були різні способи, наведемо один найтиповіший: брали куряче яйцезносок і впродовж дев’яти днів, не миючись і не молячись, носили під пахвою, поки не вилупилося “щось”, схоже на хазяїна (до того ж, як ззовні, так і за душевними якостями). Домовик порався по господарству, пас худобу, пильнував хату, допомагав долати недругів, а часто – і шкодив; міг перевтілюватись у тварин. Та хатик працював не задарма, його треба було годувати. Проте особливо їжею не перебирав, тільки ось не терпів солоного. В демонологічних істотах, очевидно, синтезувалися давні незрозумілі страхи людей перед природою, яка могла збагатити урожаєм, а могла і покарати посухою. Отака вона – загадкова та незвична – давня українська хата.

Андрій ЗЮБРОВСЬКИЙ

Загадкова та незвична – давня українська хата

н тор нк н он но н и в рто о рк в ти Володимир КОНОПКА Хто вони? Ким були? І ким для нас залишилися? Герої? Бандити? Колаборанти (союзники Німеччини)? Або, як їх називали, “бандеровцы”? Такі запитання актуалізувалися ще тоді, коли Україна вирвалася з тенет більшовицької неволі. І сьогодні зусібіч, на різних конференціях, з’їздах партій, ба, навіть на загальнодержавному рівні дискутують – визнавати чи не визнавати ОУНУПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Фактично у чотирьох областях – Тернопільській, Львівській, Рівненській Івано-Франківській – вояки ОУН-УПА нині офіційно визнані і мають такі ж права, як і ветерани Червоної Армії. Про всі “за” і “проти” щодо Дня Української повстанської армії, що святкувався 14 жовтня, можна довго сперечатись. Аналогію можна провести хоча б із ваганням щодо доцільності проведення урочистостей з нагоди Дня незалежності України: хтось у вишиванці смакував вареники і гордо співав “Ще не вмерла...”, але були і такі патріоти, Незалежність яких уособлювалась у червоних прапорах і у вітаннях “С праздничком”... Вояки Української Повстанської Армії боролися за вільну Україну. І якою б недосяжною, примарною не видавалася кінцева мета визвольного пориву, повстанці не мали наміру відступати. З одного боку вони вели бойові дії з німецькими окупантами, на зміну яким прийшли більшовики, а з іншого – з польськими бандформуваннями, з Армією Крайовою (АК), керівництво якої в цей час перебувало у Ве-

ликобританії. Протистоянням УПА та АК скористався сталінський режим. Силами Червоної Армії, підрозділів НКВС та Армії Людової спочатку в 1945-1947 роках була знищена АК, а згодом – майже придушено організований спротив УПА. Тому упівці після вбивства у березні 1950 року в селі Білогорща головнокомандувача Тараса Чупринки (Романа Шухевича) змушені були перейти у глибоке підпілля. У 1947-1948 роках – рейди частин УПА на Захід. Пройшовши з боями сотні кілометрів через територію Словаччини, Чехії та Східної Німеччини, частина повстанців змогла прорватися до зони окупації Альянтів (союзників СРСР у війні проти Гітлерівської Німеччини). Результативність рейдів виявилась ефективною: у всьому світі почали говорити про те, що українці ведуть нерівну боротьбу із силами окупантів. Окрім того, світова громадськість дізналася про черговий голодомор, вчинений сталінським режимом на території УРСР у 1946-1947 роках. Спротив було придушено. В середині 50-х на початку 60-х років були знищені останні боївки та криївки. Але остаточно організована підпільна діяльність припинилася аж на початку 1970-х. років. Це пов’язано із вбивством у Мюнхені в 1959 році Степана Бандери – керівника ОУН(б). Як підсумок, варто зауважити, що ОУН-УПА не обмежувалася лише збройним протистоянням. У зв’язку з тим, що Організація Українських Націоналістів на початку 1950-х років змушена піти у підпілля, було створено велику підпільну сітку, поодинокі осередки якої зберігалися аж до середини 70-х років ХХ ст. і стали витоками українського дисидентства. Визвольні змагання українців тривали віками. Українські Січові Стрільці, воїни Української Галицької Армії, студенти під Крутами, учасники Зимових походів Директорії, стрільці Карпатської Січі, вояки Української Повстанської Армії – всі вони вкрили себе невмирущою славою. Тож “пам’ятаймо діла батьків і дідів наших”.

‡ÍÓ‰ÂÓÌ

Музичний календар 1787 – у Празі відбулася прем’єра опери Моцарта “Дон Жуан”. 1854 – у Парижі на прем’єрі опери Жака Оффенбаха “Орфей у пеклі” вперше виконано канкан. 1916 – журнал “Variety” вперше вжив слово “джаз”, розповідаючи про музичні колективи Чикаго. 1940 – Народився Джон Леннон. 1963 – померла французька співачка Едіт Піаф. 1965 – пісня “Бітлз” “Yesterday” очолила американський хітпарад. 1968 – Йоко Оно і Джон Леннон оголосили, що чекають народження дитини. 1970 – померла Дженіс Джоплін. 1972 – розпалася група “Creedence clearwater revival”. 1972 – народився Маршал Матерс, більше відомий як репер Емінем. 1978 – народився Джеймс Бургон Валентайн, гітарист “Maroone 5”. 1978 – члена англійської панк-групи “Sex pistols” Сіда Вішеса заарештовано за звинуваченням у вбивстві своєї подруги. 1983 – створено групу “Мумій Троль”. 1984 – у Москві відбулася церемонія перепоховання праху Федора Шаляпіна. 1986 – у Лондоні відкрито найбільший у світі магазин грамплатівок. 2002 – помер Сергій Крутиков, більше відомий як Міхей, автор сольного проекту “Міхей і Джуманджі”.

р в в ро

тинн нн

Артем БЕМБА Небагато людей коли-небудь чули про “ Creedence clearwater revival ” (ССR). Цього місяця виповнюється 34 роки від часу розпаду цієї групи, тож варто про неї розповісти. Групу заснували два брати Джон і Том Фогерті ще в середині 50-х років в Сан-Франциско. Тоді вони виступали під назвою “Tom Fogerthy and blue velvets” і грали в основному на танцювальних вечорах та шкільних святах. В 1966 році вони перейменувалися в “Голлівугс” і виступили на радіо, але це не принесло значного успіху. Справжня популярність прийшла до музикантів у 1968 році з виходом першого альбому, що як і група, мав назву “Creedence clearwater revival”. Альбом був витриманий в жорстких рамках стилю “кантрі” та підсилений характерним вокалом Джона Фогерті. Омріяної вершини музиканти досягнули у 1970 році з виходом альбому “Cosmo’s factory”. У наступному альбомі “Pendulum” (1971 рік) вони спробували вийти за рамки музики, яку виконували. Критика і слухачі прохолодно зустріли платівку, але вона, напевне, є найцікавішою серед їхніх альбомів. Цього ж року між учасниками групи виник серйозний конфлікт. Том Фоґерті пішов із групи. Як результат, у 1972 році, вийшов останній і, на думку критиків, найгірший альбом групи “Mardi gras”. Що ж притаманне музиці групи “CCR”. Вона завжди відрізнялася природністю і чіткістю, була зазвичай “квадратною” за структурою, з “рваним”, важким ритмом ударних інструментів і ходами бас-гітари, які повторюються. Назву групи можна перекласти як “Віра в істинне відродження”. Та навряд чи ще є якийсь шанс на відродження ансамблю. Як і “Бітлз”, “Лед Зеппелін” чи “Doors”, група “CCR”, як кажуть, відслужила своє і вже давно стала цінним надбанням історії.

Музанонс Карамана Ìóçàíîíñ â³äвідÊàðàìàíà Група “Sepultura” – “Dante XXI” Не дуже вдалим вийшов новий альбом “Dante XXI” групи “Sepultura”. Перше і найголовніше, що впало у вічі (а точніше – у вуха:) – виразно слабкий вокал Андреаса Кіссера, який не дотягує до планки, поставленої такими метрами трешу, як „Metallica”, „Testament” чи „Slayer”. Вокал в альбомі дещо псує загальну картину, тим більше, що мелодика тут вельми пристойна. Варто відзначити такі пісні, як “Dark wood of error”, “Ostia” та “Still Flame”. Загалом лише 7 з 25 пісень заслуговують на більшу увагу. Стало помітним, що “Sepultura” вже не така, якою була з Максом Кавалеро.

Група “Dark Throne” – “Cult is alive” Ось у блекерів “Dark Throne” зовсім інша проблема. На тлі нудної, одноманітної та слабкої мелодики вокал виглядає, мов із пекла вийнятий. Альбом “Cult is alive” ставить групу в погане становище. Зараз “Dark Throne” – це музика для дівчаток-неформалок, які вважають, що слухають truth-black metal. Насправді ж, група не доростає навіть до п’ят таких команд, як “ Marduk” чи “Belfegor”.

апередодні 9-го жовтня 1966р. Пол Маккартні спробував востаннє зібрати „Бітлз” разом, аби переконати всіх зберегти групу. Джон залишався у стані цілковитої апатії. Врештірешт Пол зірвався: „І все ж, про що б ми не говорили, ми залишаємось „Бітлз”, чи не так?” „До біса! – презирливо гаркнув Джон. – Ніякий я не Бітл!” „Що ти мелеш, звичайно що Бітл”, – заперечив Пол. „Ні, – скрикнув Джон. – Невже ти не розумієш? Це кінець! Кінець! Я вимагаю розлучення, аналогічно як я розвівся з Синтією!”

жорстокий сарказм та ненависть до суспільства. Створена ним група мала б слугувати йому зброєю, щитом, чим завгодно, аби тільки не мушлею. Тут він міг бути лідером і вести за собою. Комерцію, божевільний фанатизм, та раптовий успіх передбачити Джону не вдалося. Прокинувшись одного ранку, він зробив висновок, що всі його зусилля не варті дійсності і це остаточно збило його з ніг. Так, під час перегляду фільму „A Hard Day’s Night” (який можна було сприймати не інакше як здорову рожевощоку пародію) йому вдалось просидіти всього кілька хвилин, щоб потім вибігти з кінотеат-

д та мін

Галина ЧОБІТОК Ще до виходу славнозвісного альбому, всі члени групи, за винятком Пола, заявили про те, що хочуть покинути „Бітлз”. Щоправда, ніхто не сприймав це буквально. Всі були втомлені і намагались тримати свої емоції подалі від твочої співпраці. Однак, кожному з „Бітлз” вже набридла Велика Карусель шоу-бізнесу, проте зістрибнути було не так легко. Існує кілька тверджень про те, що чи хто стало причиною розпаду Четвірки. Більшість важає, що саме з появою Йоко Оно в житті Леннона прийшло глибоке непорозуміння з групою. Почасти це було так. Під час запису альбому „Let It Be” Джон всім своїм виглядом демонстрував своє „мені начхати”, і саме Йоко стала його новим протестом. Жоден з „Бітлз” не мав права ігнорувати цю довговолосу чорняву японку. Щоб зайвий раз не сперечатись з Джоном, вони навіть дозволяли їй давати поради службовому персоналу, а то й самим членам групи щодо запису. Інші приписують сюди фінансову кризу та обидвох новоспечених менеджерів. Аллена Кляйна, якому вдалося справити позитивне враження на Леннона, дико ненавидів Пол, який запропонував свою кандидатуру (Джона Істмана) на що Леннон відповів, що „терпіти не може цю буржуйську свиню”. Зрештою, причини всіх негараздів варто шукати ще в ранньому скіффлському минулому. Джон Леннон важко пережив раптову смерть матері. Як наслідок –

ру з криком „Я не можу терпіти цю лажу!”. Особисту трагедію Джона Леннона можна було б порівняти з самогубством Дженіс Джоплін або, навіть, з передсмертними роздумами останнього романтика рок-музики (Курта Кобейна). Щодня Джон спостерігав, як Маккартні поступово бере верх над групою, використовуючи всі свої композиторькі і організаторські здібності на благо шоу-бізнесу. Як порушився творчий баланс поміж вічним дуетом Леннон-Маккартні, Джон не знав. Мабуть, початковий етап він проспав у своєму летаргічному сні. Якось він зізнався, що під час довгих „кислотних” блукань йому відкрилося послання: зруйнувати самого себе. Що впродовж подальшого життя він старанно виконував, приймаючи наркотики у пошуках нірвани; а останні роки провів усамітнено, приймаючи ванну по 10 разів на день і обмеживши себе в їжі. Що ж, напевно, харизматичним особам завжди важко було знайти собі місце серед законодавців культури.

Ñïîâ³äü ðåïðåñîâàíîãî àáî

Áåç ïðàâà íà æèòòÿ Ольга КОНОПКА

– Холодно… Чому так холодно?.. – Мій стогін привернув увагу енкаведиста, що стояв на чатах. – Що таке? Мерзнеш? Так тобі і треба. Могло б бути і гірше, ти ж так любиш бандитів! А особливо бандиток... Ту руду, чи, може, брюнетку? Хіба не правда? Ну, зізнайся!!! Якась врятується. Інша – загине. Все тепер залежить лише від тебе. Хтивий усміх наглядача дратував: стільки у ньому було нещирості, зневаги і знущання. – Нікого не знаю! – Брешеш, собако! – гаркнув він, сильно мене штовхнувши. – Я кажу правду,– і вже тихо: – Сам собака!!! Мене знову били… Вмлівав… Відливали зимною, аж крижаною водою, що пробирала до кісток, і знову били… До непритомності, до втрати орієнтації.. Нарешті катам набридла така розвага. Моя апатія дратувала. Вони попрямували в сусідню камеру, не вибивши з мене нічого, і я, почувши стогони ще одного бідаки в камері зі заґратованими вікнами, втратив лік часу.

за всі дні перебування під арештом бачу зірочку. Маленьку, тендітну, яскраву і таку далеку. З мороку ночі, з темряви мого безглуздого минулого виповзає на світ Божий Совість. В кожного вона інакша. Моя ж совість красива темноволоса смаглявка з повними сліз і докору очима. – Андрійку, коханий, чому ти тут? Скоро ми будемо разом, як колись мріяли, скоро, дуже скоро. До болю знайомий голос. Галя! Це кличе Галинка! Ні, не може такого бути. Її повісили на моїх очах, і я не міг нічого вдіяти... А, може, міг? – Не карайся так, я тобі пробачила, скоро будемо разом. – Згинь, мара! Не хочу! Не буду! Я не винен! Як крізь туман долинають уривки фраз: – Він марить. – Записувати? – Так, все до останнього слова. Це нам ще згодиться… І знову туман безпам’ятства. …Галинка, така маленька, беззахисна. Поруч з нею ще десяток дівчат, таких же переляканих, як і вона. Здригаються на морозі, в очах сльози. – Хто допоміг бандитам зірвати склад боє-

Малюнок Ігоря ХОМИЧА

припасів? Якщо винний зізнається, полонених відпустимо. Інакше… – Я! – вигукую я.

– Зізнайся, що ти бандит. Ти ж бандерівець, чи не так? Не опирайся. – вже “лагідно” стверджує енкаведист. Мовчу. Кати переглядаються (нетямущий трапився!) і знову беруться до своєї роботи. Болить голова… “Ти…Ти… Ти…” – давить на мозок улесливий голос ката. Знову знепритомнів. Прокинувся вже вночі. Навколо нікого не було. Що це? Пастка? Ґрати поламані. Я виберусь звідси! В камері ніби посвітліло. Це загорілась іскорка надії в моїй душі. Я досі лежу, хвилин може з п’ять. Не слухають ноги. Спасіння так близько, і я вперше

…Галинка, моя дівчинка, стоїть на морозі. І ще декілька дівчат. – То хто допоміг бандитам? Рудий москаль не встигає договорити, в село вривається загін постанців і рятує мою кохану. …Галинка, приречена на смерть, стоїть після допиту. Голова високо піднесена, в очах ні краплини благання. Лише гордість. Гордість за себе, за успішно виконане завдання. Так гордо, з високо піднятою головою, вона підійшла до шибениці і навіть в останній момент не зламалась. А я стояв і тремтів всіма фібрами своєї заячої душі за своє нікому непотрібне життя. Тепер не потрібне і мені. Знову і знову прокручую в голові різні варіанти порятунку коханої і з гіркотою розумію, що правдивим був лише останній. Мені не треба жити. Я НЕ МАЮ ПРАВА НА ЖИТТЯ!!! А натомість – вирок. Репресований. Ворог народу. Далекий Сибір – і все життя докір сірувато-зелених Галинчиних очей.

Малюнок Ігоря ХОМИЧА

Á ¯ÛıÎˇ‰Ë...

Todo o nada Відчинила вікно і відразу поцілувала. Так холодно-прехолодно. „Незаймана”,– подумалось. Вже два тижні приходить, а я ще її і не рухав. Молоденька ще, замолода. Але за таку вже не посадять, здається. Виборсуюся з її обіймів і закриваю вікно. Вона здивовано дивиться. Показую язика, мовляв, відчепися, ти мені не подобаєшся. Задирає носа і йде геть. І так щовечора. На що вона сподівається? Як таку можна любити? Крім того, таку продажну, яка до кожного чіпляється (навіть до жінок)?! Розлюбив. Колись, може, і любив. Не любив, коли плакала. Найбільше в жовтні. Тоді на неї находив той плач. Було хвилювався, чи не зробив чогось поганого, не образив чимось. Може, занадто ревнива. Хіба можу любити ту, яка приходить і йде, коли захоче. Ну, і ще набридлива німфоманія в публічних місцях. Йди. Знайди собі іншого коханця, безсоромнішого. А ще тебе люди хвалять. Хоча і клянуть не менше. На це не зважаю. Та й не ревную взагалі. Йди. Забирайся. І ще забери ті яблучні парфуми. Мені від них шлунок корчить, коли голодний. Дозволяєш собі не вітатися зі мною на вулиці, немов з чужою людиною. Згідний, роль коханця не почесна, але хоча б підморгнути можеш?.. Теж мені – велика цяця. Те, що гарно вдягаєшся, нічого не значить. Так, жовтий і червоний тобі личать, згоден. Навіщо питаєш? Іншого одягу ж не маєш. Забудь. Полиш з дурнуватими фантазіями. Ти ж ніколи повністю мені не віддавалася. Для кого бережеш себе? Хто тебе захоче? Хіба не бачиш, що стаєш щораз холоднішою? Ні, ця таємничість не приваблює чоловіків (я особливий!), навпаки, лякає. Чи ти мене лякаєш? Дурепа. Я вже звик до тебе і до дурних витребеньок. А от каштаном ти даремно в мене кинула. Не усміхайся – це не було смішно. Ти голою виглядаєш кумедніше. Образив? Ха, я того і хотів. Ага, хороша. Думаєш, не знаю, що заглядаєш у вікно, коли сплю. Звідки взяв? А мокрі плями на підвіконні зранку? Певно, я дуже зворушливо храплю?.. Я тобі також не вірю. Саме тому і кажу „па-па”. Ні, не люблю. Як то – чому вірші писав? По-перше, не вірші, а один вірш. По-друге, як усі, щоб задобрити. Знаю, що не віриш людям, знаю. А ще знаю, що вони тобі не вірять. Занадто примхлива. Крім того, ніколи так і не кохала по-людськи. Як то „неможливо”? Ну гаразд, то „по-людськи” не пасує сюди. Хіба то любов – Кара Божа. Ти ж розбещена як панський кіт. До речі, через тебе мій кіт застудився. А він чим завинив? Такий, як я, такий, як я... Таку необґрунтовану відповідь хіба ти можеш дати. Не сперечайся. Того не люблю. Але найбільше не люблю тих твоїх пустих балачок про кохання. Звідки щось можеш знати про кохання?.. Шкода, що така стара, а така дурна. Ой, образилася. Теж мені, молоденька знайшлася. Ну все, забирайся. Останнє запитання? Ну, давай. Так, колись кохав. То було давно і неправда. Зараз – ні. Зрозумів, що не можеш бути „приватною власністю”. Ти ж Осінь, а не якась-там хвойда. Па-па. Завтра побачимося.

Á ¯ÛıÎˇ‰Ë... Ліс, що мав під своїм корінням не одну сотню літ, суворо пробігав по обидва боки шосе. Він легко обтікав плавні обриси автомобіля, відбивався на блискучих боках, у вікнах, рядами міняв свої крони на даху. Дуби погрозливо махали услід машині важким віттям, зелені стіни придорожніх хащів мовчки стерегли сутінкові таємниці, що жили своїм темним життям під кронами могутніх дерев, і тільки яскраво-синє, ще зовсім свіже небо намагалося притишити відлюдькуватість древнього лісу снопами сонячних променів. Дорога сильно петляла поміж відлогами скель. Деколи вона терлась до їхніх обривистих схилів, тулилась до кам’яних громад, повзучи поміж ними все далі і далі, а потім безсило зривалась в аквамаринові долини, що причаїлись поміж голими хребтами гір. На одному з поворотів, з кущів ліщини на шосе вибіг переляканий заєць із довгими пергаментними вухами. Вибіг і завмер на мить, дивлячись божевільними очима на осяяний сонцем бампер машини. Нещасну тварину заворожила сила, з якою неслась на неї ця незбагненна блискуча бестія. “Скорпіо” різко оминув зайця, прошелестів запісоченим узбічччям і знову викотився на свою смугу, любовно тручи по сухому світло-сірому асфальті взірчастими шинами. – Дивись, дивись – тут навіть зайці є! Ніколи б не подумала, що хоч один із них залишився на цих територіях, – дівчина перехилилась через спинку сидіння, в сподіванні побачити хоч рух трави, в якій щойно зник вухань. Але трава незворушно віддалялась від неї і швидко зникла за наступним поворотом. Христина розчаровано зітхнула й перевела погляд на лобове скло. Зелень в її широко розплющених очах ще довго переливалась святим дитячим захопленням, а вишневі вуста залишились розтуленими, щоб здивування могло повністю оволодіти молодим тілом. – Якщо ти ні разу в житті не виїжджала за межі свого мегаполіса, то звідки тобі знати, що в горах ще існують дикі зайці. Дивно, що ти його взагалі впізнала. – Я бачила цих тваринок у біоценозах Стеєра. – Це ті замкнуті скляні кілометри з вимученими організмами? – Чому? Здається, що там усе гаразд. – Здається? Зайцям ніхто в душу не зазирає. Її тільки проштрикують різними електродами. – Що поробиш? ХХІ століття – століття біології та медицини. – І стареньких редуплікатів “Скорпіо”. – Ще далеко? – Шістдесят кілометрів. – Чому ми не полетіли на гелікоптері? – Тут літати мають право тільки птахи. – Суцільна романтика. А, можливо, – це твоя лісова ментальність?.. Я по-доброму божеволію від навколишнього. Таке враження, що в кров із цього сонячного сяйва переливається дивний наркотик. Чому мені так добре? – Бо ти заручилась зі мною. – З хлопцем, який приїхав з гір, де працює лісничим, і живе сам у цілому палаці, куди веде лиш одна дорога. Він декілька разів бачив ведмедя, по ночах слухає вовче виття, любить розмовляти з птахами, і, взагалі, він дивна людина. – Я не такий вже й незвичайний. – Для мене ти з іншого світу. Кілька хвилин панувала мовчанка, а потім дівчина раптово нахилилась до водія і зловіщим тоном запитала його:

– А в твоєму палаці живуть примари? – Примар не бачив, а от летючих мишей і сов вистачає… Ти не проти, якщо я прибавлю швидкості? – Я звикла їздити під чотириста на годину. – На одноколійках, де радіус найменшого повороту два кілометри. – Не чіпайся до мого світу. У ньому легко жити. – А мені у ньому нудно. Я маю свій. “Скорпіо” полетів неначе вітер, ледь торкаючись колесами асфальту. Дуби замиготіли так Тарас МИКИТЧАК

– А як же заразні мікроби? – Тримайсь!!! – раптом вигукнув водій і натиснув на газ. Лиш тепер його чарівна супутниця помітила, що від зеленої стіни лісу за декілька десятків метрів від них відокремлюється щось зелене й кудлате. Дерево. Воно швидко розплутувало, рвало, ламало свої гілки і хилилось на дорогу. Глухий надтріснутий стогін покотився сонною долиною. По даху “Скорпіо” прошелестіли листки, – бук сколихнув своїм падінням землю. Авто останньої миті випорснуло з-під його крони. Коли минула перша хвиля гарячого заціпеніння, Христина перевела подих і обернулась до Остапа: – Ну й машина! На ній навіть пригальмувати вчасно неможливо! – Спробуй заспокоїтись. Нічого ж не сталось. – Як це нічого? Ми мало не загинули! – “Мало” не враховується. Звикай до гір. – Не хочу я тут ні до чого звикати. Це ж просто душогубка! Не дивно, що ніхто нічого не спорудив в цій місцевості. – Невже у вас ніколи не обвалюються куполи, балки чи опори? Хіба при цьому не гинуть люди? Дівчина не відповідала. Деякий час вони їхали мовчки, підкопиливши губи і дивлячись тільки на дорогу. Потім Остап поклав руку на коліно Христини і прошепотів: – Вибач. Вона кивнула на знак згоди головою і посміхнулась. – Цього замало. Зупинись на узбіччі. Вибачишся як слід. “Скорпіо” закотився у траву. Тихо хряснули дверцята. Двоє повільно обійшли перед автомобіля і зустрілися біля бампера. Їхні ноги потопали у зелено-жовтих купинах, з яких зривались коники і короткими перельотами втікали геть від двох вторженців та металевого монстра. Навколишні зарослі засюркотіли стоголосим оркестром цвіркунів, які ніби озвучували панічний відступ своїх родичів. Джинси дівчини ковзнули по сріблястій поверхні, її кросівки перестали торкатися землі, а руки обвили його плечі. Чоловік, цілуючи її губи, шию, відразу ж розщіпав жовтогарячу блузку й щоками розсував комірець. Христина запустила долоні в його темно-каштанові кучері, розтираючи їх поміж пальцями на окремі волосини, і заплющила очі. Ласки Остапа ставали дедалі сміливішими і від цього ще приємнішими. Сюркотання і медові аромати трави запливали у свідомість і усі думки зависали в їхньому солодкому полоні. Спина торкнулася капота. Вона дивилась поверх його плечей на ліс, а його губи в цей час мандрували по її тілу. Сумирно шелестять дерева, барвисте мерехтіння метеликів перекидається з квітки на квітку, горобина зачаровано хитає кремовими суцвіттями. Кожний епізод з навколишнього смарагдовою ниткою вплітається невидимими руками у суцільне полотно спокою, що накриває тебе з головою і ховає від минулих нещасть. Але раптом казкове полотно зникло. Зникла гармонія й Христина відчула як щось ефемерне, суворе і холодне наче крига проникає у її свідомість. Це щось за кілька метрів від тебе. Тільки б зібрати сили і подивитись на нього… Подивитись… Поцілунки, що обпікали ніжну шкіру грудей, враз втратили свій жар, стали чужими і недоречними. Дівчина розплющила очі і побачила за три метри від себе велетенську голову з масивними гіллястими рогами. Лось...

“Наречена”

швидко, як летять дні у порівнянні з роками, зі століттями. – А коли ми привеземо до тебе в гості мою маму? – Усьому свій час. Та й навряд чи вони захочуть проміняти відпустку в скляному біогеоценозі на подорож у дикі гори, де навіть бігають неприв’язані зайці. – Дикі гори? А чому тут немає фабрик, заводів, промислових комплексів? – Постійно трапляються події, які заважають щось збудувати тут. Кажуть, що гори мають власне закляття. – Чула, що минулого року в горах під обвалом загинула група геологів, які шукали золото. Це сталося недалеко від твого палацу. – Так. Я був там, допомагав рятувальникам. – Як я багато чого ще про тебе не знаю. – Ще трохи і ми приїхали. – А скелі стали крутішими. Таке враження, що я їду в лігво гірського дракона. – І там він тебе з’їсть! – Але ж у нього немає мікрохвильової печі! – З’їм сирою.

Продовження у наступному числі.

¯ÔÛÎ¸ÍË i ÌËÚÍË

Кросворд від Олега Бабія

Географічний факультет Куди поділося літо? Чому опадає листя? Невже це ви щось нагеографічили. Бережіться, бо про це можуть дізнатися інші. А тоді... Юридичний факультет Увага! Тікайте куди бачите! Дівчата шукають розумних, вродливих, з квартирою і машиною хлопців. Ховайте свої папки та костюми! Економічний факультет Цей місяць вам принесе або чималенькі нулі на ваш рахунок у швейцарському банку, або окрему кімнату з ґратами на вікнах. Не лізьте туди, куди не можна. Математичний факультет Не завжди 1+1=2, інколи це становить 3. Головне, щоб ви це могли довести. Філологічний факультет Голубоньки, ховайте свої слізоньки у кишеню. Діставайте зі скрині усмішку та червоні щічки. Щиро вірте в українське!

Зупинка заборонена! Фото Ігоря ХОМИЧА

дружини, матусі. 36. Столиця Центральноафриканської республіки. 37. Вихователька малечі у багатих сім’ях. 39. Канатно-човнова переправа через річку. 40. ... Ахметов – товстосум №1 в Україні. 44. Дивовижний світ Пана Коцького, козака Мамариги. 45. Нещасний, якого не кохає дружина. 47. Місто в Намібії. 48. Зона субтропічного клімату. 49. Кімната в госпіталі. 50. Перерахунок громадян країни. 51. Цілковита відсутність протесту. 54. Найбільше піднесення, розквіт. 55. Музично-драматичний твір, як-от „Ернані”. 57. Рішення, виражене шляхом голосування.

ід о іді . Вотум.

унд. 1 . Сулак. 0. енералітет. 1. Суверенітет. . ирон. 3. алія. . Лизогуб. . ерон. . агай . 31. ерек. 3 . Букет. 3 . Бангі. 3 . Бонна. 3 . Пором. 0. инат. . Казка. . ел б. . Ондагва. хат. 3. ета. . Око. . 1. еверс. . Буриме. Вертикально:

в.

. Кнайпа.

. Болеро. 0. Санітар.

оризонтально: . Епопея. 10. Погода. 11. Джаліта. 1 . Вагман. 1 . Сирота. 1 . Лат. 1 . ир. 1 . Крос. 0. олос. . уту. . Амундсен. . уморина. . Аннан. 30. ежисер. 31. обіт . 33. Декан. 3 . енуя. 3 . айонез. 3 . Бобан. 3 . епер. 1. аной.

Вертикально: 1. Відома (не тільки любителям оковитої) українська горілка. 2. Нищівна поразка, повне фіаско. 3. Компонент амуніції школяра. 4. Карта особливої сили. 5. Чоловік невисокого зросту. 6. Чубатий австралійський папуга. 8. Опікун, захисник. 9. Вчений-природознавець. 13. Настільна гра. 14. Густий

відвар із лікарських трав. 18. Інколи кривава боксерська трихвилинка. 19. Дагестанська річка (впадає в Каспійське море). 20. Товариство генералів. 21. Економічна і політична незалежність. 22. ... Маркевич (неодноразово очолював львівські „Карпати”). 23. Одна з дев’яти грецьких муз. 26. Військовий генеральний хорунжий за І. Мазепи. 28. Римський імператор, ініціатор жорстоких розправ над християнами. 29. Відомий українським вболівальникам стадіон у японській Осаці. 31. Польський політичний діяч, колишній глава держави. 32. Квіти для любої дівчини,

Фізичний факультет Обережно, за вами стежать журналістки з 6 гуртожитку. Щільніше зачиняйте двері та вікна, бо може статися землетрус ~12 балів у вашому серці. Факультет журналістики Плагіат заборонений законом, але хто ж знає закони. Вас очікує переїзд у “дєрєвню”. На свіжому повітрі ви не завдасте шкоди суспільству, хіба що природі. Історичний факультет Може трапитися раптовий склероз через зайву випиту пляшку з бульбашками. Бережіть голову, бо цей місяць передбачає величезні зміни у вашій історії. Філософський факультет Ви знаєте, що нічого не знаєте. Але інші люди й того не знають. Звісно, ви можете сказати: “Світ – несправедливий, життя – жорстоке...” Але, зорі радять, збийтеся! Жити варто простіше!

ра.

Горизонтально: 7. Художній твір грандіозних історичних подій. 10. Норовлива панянка дощу, снігу, гроз. 11. Древня назва Ялти. 12. Лихвар з повісті І. Франка „Перехресні стежки”. 14. „ А хто ж мене сватать буде, як я бідна ...” (з пісні). 15. В Польщі – злотий, а в Латвії - ... . 16. Полігон для стрільцівпацифістів. 17. Ранково-вечірня біганина, що зміцнює здоров’я. 20. „Козирна карта” співака. 22. Румунський екс-форвард „Челсі”, що поклонявся кокаїну. 24. Руаль ... – норвезький полярний мандрівник та дослідник. 25. Одеський фестиваль для тих, хто дружить з гумором. 27. Генсек ООН на ймення Кофі. 30. Постановник кінофільму, спектаклю. 31. Повість Дж. Р. Толкіна. 33. „Цар і бог” факультету. 34. Італійський порт, столиця Лігурії. 35. Приправа до салатів. 36. Хавбек збірної Хорватії та італійського „Мілана” 90-х рр. 38. Амплуа Емінема. 41. Столиця В’єтнаму. 42. Комік радянського кіно, носій „діамантової руки”. 43. Лагідно про домашнього мурчика. 46. І арбітр Мехуто, і форвард Рауль. 49. Вірна жона Одіссея. 51. Бульбашки хвиль морських, з яких вийшла прекрасна Афродіта. 52. Гора, найвища точка Алжиру. 53. Заповітна ціль. 55. Єдине у циклопа. 56. Інспектор (герой Луї де Фюнеса), що полював за невловимим Фантомасом. 58. Забігайлівка, кафе. 59. Іспанський народний танець. 60. Особа молодшого медперсоналу. 61. Не аверс. 62. Жартівливий вірш-експромт на визначені наперед рими.

ГОРЕскоп від Ірини Шевченко

Шо сі стало? Артем БЕМБА І шо то за дні такі пішли? Вчора був страйк вуйклодярів. Одного міліція навіть застрілила кісткою з псюрки. Хтось ще й всіх екаклів з ферми в Сокільниках повипускав. Один із них напав на каретового фірмана з Зимної Води і забрав у нього всіх айгликів. Але навіщо дивуватися? До того і докотилася країна. Віндофчейнджність, наталізація – кому це потрібно? Ввели моментату – підірвали будинки на Городоцькій. Зараз весна, зараз відталь, а тут тобі таке твориться. Добре хоч, що хмарощів ніхто не відмінив, а то би зовсім подуріли баби з мотиками з-під Брюхович. Вже й блювація пройшла, вже й снанетинінг ввели, а ніяк

не помиряться між собою Крумплісти з Манджибуркалістами. Ґнирали колись, ґнирають і тепер. Ґнирають на все: на орну санітарію, на ортизький ікорс, на тамбернадир осмосового пульсу, на напалм ітронікса, на кабрінілоксер, на інтерні йорники, на озолений огантир. Стародавнє наше прислів’я говорить: життя перейти – не борузьку сувати. Так що ліпше вдягти окуляри і зачинати збирати керамзит, який висипався з вагонів під Львовом. P. S. Вчора, дня 5-го травня 2019 року, Трахангор Збаруш, лідер Крумплістів Калідорії, загинув від рук терористів з законів Вулріджа Тобіаса та Маркуса Ортрайлі. Європейський союз наклав санкції на Слонерію. Схоже, згодом почнеться Третя світова війна...

Засновник і видавець: факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка Шеф-редактори: Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ, Тетяна ХОМЕНКО Головний редактор: Ольга КОНОПКА Літературні редактори: Ірина БЕРЕЗОВСЬКА, Наталія ЛЕХ, Людмила ЛЕВЧЕНЮК, Олеся ПАСТУЩАК, Фотокореспонденти: Ігор ХОМИЧ, Ірина ПАТРОНИК, Редактори шухляд: Ірина ПАТРОНИК, Ірина БРАТИНА, Вероніка КОРИЦЬКА, Олександра ТАРАС, Ігор ХОМИЧ, Ірина БЕРЕЗОВСЬКА, Тетяна ТРЕТІЛОВА, Роман СМІЛКА, Артем БЕМБА, Ірина ШЕВЧЕНКО Верстка і дизайн: Ольга КОНОПКА & Co Друк: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка Наклад: 300 прим. Е-mail: kanapkasmile@rambler.ru У номері використані фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет