8
6
11
газета студентів факультету журналістики
№ 1, жовтень 2006 р.
Ñëîâî ðåäàêòîðà
Persona grata
Перша шухляда
В
Полювання на людей… Це було, коли я навчався в універі. Після пар знаходив розумних людей і, скажімо так, мало не використовував їх. Повертаючись до гороскопу, Водолії – це люди, яким не дай поїсти, дай поговорити. Для когось це є робота, а для водоліїв лише відпочинок. я боюся – Боюся розмовляти із собою. В мене така визначена позиція до самого себе. Не дозволяю собі думати сам, тільки у чиїйсь присутності. Мій принцип був такий: не існує будь-якої ідеї, думки, пориву в людині, які можна приховати, а якщо при розмові відчуваю, що існує якийсь нюанс, про який людина не хоче говорити, то в неї або комплекс, або під тим криється щось погане. Я думав: хороших людей не існує, але ні!... Людина, яка не знає ще, де вона і ким є – як дитина – може когось вдарити чи погладити, вона вже хороша. Мені дуже подобаються люди, які світяться, вони не відчувають браку чогось: їм подобається, що падає листя, але не з романтичних поглядів, це у них постійно, така конструктивна властивість. Я її називаю тиха радість: людина радіє, але не проявляє того бурхливо, в неї це світиться в очах.
Я і ми... Біологічний факультет, на мою думку, – найкрутіший факультет в універі. Фото Ігоря ХОМИЧА
Найтаємничіше, що пам’ятаю з дитинства, то був креденець (так на Тернопільщині називають креденси). З нетерпінням чекала, коли бабця візьметься за ін! вентаризацію. Сиділа тихенько і спостерігала як за священнодійством. Чого там тільки не було! Фігурні пляшечки, що дивно солодко пахли, шматочки кольорового паперу, стрічечки, ялинковий „дощик”, засушені квіти і мете! лики, приклеєні на картон. В одній із шухляд вмостилися олівці. Кольорові. Багато. Були зошити і книжки. Траплялися шпульки, нитки, наперстки і навіть смичок від скрипки (можливо, колись згодиться). Не лише я жила креденсом. Для когось його замі! нювала мамина скриня. Хтось мав власний новомодний дитячий гарнітур, де було багацько усілякої всячини. Ще хтось... Як би там не було, у кожного був пред! мет, таємницю якого хотілося розгадати. Діти виросли. І вже не потребують стільця для того, аби дістати фарфорову ляльку з останньої полички. А цікавість залишилася. Виникло бажання мати свій креденс. У програміста він весело підморгує плазмовим монітором. Там сотні поличок!шухлядок, у яких лежать тисячі програм, документів та інших розумних речей. Педагог вкладає своє вміння, знання у маленьких креденсиків!учнів. Мусить бути вкрай обережним. Вони не лише зберігають довірену їм інформацію, а й транс! формують, інтерпретують її, передають комусь ін! шому чи, навіть, забувають. У журналістів свій креденс. Він паперовий. Напов! нений ідеями, світлинами, гарним настроєм і серйоз! ними думками. Наш креденс не претендує на супер!пупер!ультра! мега!професійність. Бо ж і склад редакції і автори матеріалів – переважно студенти. Проте. Не маємо наміру бути і аматорами. Доведемо це на практиці! А сьогодні, в останні дні золотої осені (далі на нас чекає мокра і холодна), пропонуємо до уваги читацької аудиторії нашу першу шухлядку. Вона наповнювалася різними людьми, шліфувалася і вирізьблювалася (за що усім велике ДЯКУЮ). Старалися, як могли. Дріб! нички стягували звідусіль: у сороки пропали кольорові скельця, на мапі світу бракує координат, у львівських кав’ярнях начиння, історичний музей подарував нам манускрипт, а бабуся із „Вернісажу” – шпульки і нитки. Разом із речами у шухлядку зовсім випадково потрапили чиїсь настрої, радощі, болі, переживання. Та так там і залишилися. Комусь і це буде потрібно. Ось і все. Шухляда наповнилася ущерть. Проте креденс – він великий! І наповнювати його будемо ще довго. Тому запрошуємо і вас, любі читачі, допомогти нам у цій нелегкій, проте благородній справі:) Все, що потрібно, – поділитися з нами своїм ентузіазмом, ідеями, енергією і творчістю. А ще можна сісти у м’який фотель із чашкою запашної кави, відкрити чергову шухлядку і... просто читати. Тож до співпраці! „Креденс” – БУДЕ!
олодя каже, що на Стрийщині, звідки він родом, про нього не знають. Є в нього там знайомих двоє чи троє, та й то тільки через те, що живуть по сусідству. Замкнутий. Постійно сам. Ніколи ні з ким не говорив. У студентському гуртожитку його знали як Мазура (за прізвищем), жодне прізвисько під час навчання в університеті на біологічному факультеті до нього так і не вчепилося. За два роки життя окремо від гуртожитської родини теоретик зрозумів, що найкращими роками були третій та четвертий курси, коли мандрував із кімнати в кімнату, аби знайти, з ким поговорити.
Закінчення див. на сторінці 7.