газета студентів-журналістів
№1(15), жовтень 2016
10 р о к і в !
Історія старого «Креденсу» або Як студенти-журналісти газету видавали
Щ
е 2005 року, коли Україна приєдналася до Болонського процесу, університети зобов’язали забезпечити студентів платформами для самостійної професійної роботи. Тож на факультетах журналістики виникли і успішно функціонують студентські видання, такі як «Молодий журналіст», «Студентська координата». Проте львівський «Креденс» — чи не єдине медіа, яке може похвалитися святкуванням ювілею. Газета, яку ще десять років тому випускали на факультеті журналістики ЛНУ ім. І. Франка, «переселилася» в інтернет і зараз функціонує як інтернет-видання. Про історію створення і розвитку «Креденсу» розповіла творець проекту і перший редактор Ольга-Варвара Конопка.
— Олю, як виникла ідея створити «Креденс»? — Варто розпочати із передісторії. На другому курсі, щоб отримати добру оцінку з предмета Теорія і практика журналістської творчості — кожна група випускала один номер газети «МоЖу». В цьому виданні публікувалися зарисовки, замітки та інші перші проби пера студентів, вдалі чи не дуже. Не можу згадувати про цей випуск без усмішки. Маленька газетка А4 формату, віддрукована на різографі, змакетована за принципом «що бачу, те співаю» — досвіду верстки ні в кого з нас не було. Місця у газеті було мало, а думки розтікались «мисьлю по древу», статті доводилося коротити, від чого страждав зміст і втрачався контекст… У підсумку всі
Н
Ярина ПРИШЛЯК
отримали свої оцінки, але газета була «сирою», на 100% навчальний проект. Тоді нам було цього достатньо, але вже на третьому курсі формат «МоЖу» не задовольняв наших амбіцій, був занадто тісним. Тут не було простору для, до прикладу, великого есе чи інтерв’ю. Та й виданню, відверто кажучи, бракувало «солідності», а коли тобі 18–19, дуже хочеться, щоб тебе сприймали серйозно, а результати творчості потрапляли перед ясні очі широкої публіки. Ми не мали майданчика, щоб висловитися, а бути почутими справді хотілося. Тоді й вирішили створити «справжню» газету, з претензією на оригінальність, унікальність і певну універсальність — не «навчальний» проект. По допомогу звернулися до викладачів кафедри за-
е кожне студентське медіа може похвалитися двозначною цифрою в уявному паспорті свого життя. Та наш «Креденс» гордо пройшов декілька реінкарнацій і тепер наполегливо продовжує свій медіашлях. Газета, яку у жовтні 2006 року створили студенти факультету
рубіжної преси та інформації. Куратором проекту за власного бажання та з почуття обов’язку перед поколіннями майбутніх журналістів став Ігор Степанович Полянський, за що йому доземний уклін і мішок клопотів у подарунок. Так спільними зусиллями третьокурсників, Ігоря Степановича і викладачів кафедри в жовтні 2006 року з’явився «Креденс», у шухлядках якого кожен міг знайти щось своє. — Слово «Креденс» не надто відоме за межами Західної України, чому обрали саме цю назву? — Про такий популярний нині напрямок, як «неймінг» у 2006-му ще й не чули. Тому обрали простий логічний
журналістики, святкує свій 10-літній ювілей! За цей час видання стало платформою для висловлення оригінальних думок, актуальних новин та цікавих ідей наших студентів. І хоч у модерну добу хай-теку хтось собі скаже, що антикварні креденси вже не в моді, та на полицях нашого
Закінчення на с. 2 ви знайдете все, що вас цікавить, а також купу іншого добра, яке шкода викинути. Креденс усе-таки... :) Тож новий редакційний колектив вже розпочав свою плідну журналістську роботу, а що з того вийшло — то вже на Ваш розсуд. З ювілеєм, друзі!
Закінчення. Початок на с. 1 шлях — провели опитування серед однокурсників і обрали варіант «з родзинкою». Назва мала відображати універсальність видання — під нею треба було поєднати дуже різні напрямки. Назвали «Креденсом», бо це звучало колоритно, незвично, у креденсі багато шухлядок, які можна поскладати будь-які ідеї. Кожна сторінка була шухлядкою — «редакторська», «для гостей», «з солодощами» тощо. — Яким же задумувався «Креденс» від самого початку? — «Креденс» створили не для оцінки; публікації в ньому не були обов’язковою частиною навчальної програми. У цьому проекті було багато творчої енергії, простору, амбіцій. Від самого початку ми продумали концепцію, в якій було відведено місце для публікацій і студентів, і викладачів, і для експертів — гостей видання. На той час інтернет-блоги лише починали розвиватися, а «Креденс» можна назвати колективним блогом, де публікувалося виключно те, що зацікавить нашого читача, що буде актуальним і оригінальним. Газета стала платформою для вільного висловлення своєї думки. Але в жодному разі «Креденс» не задумувався як масове розважальне видання. Це був проект з претензією на інтелектуальність, концептуальність і професійність. — Олю, минуло уже десять років від часу першого випуску, чим став «Креденс» у твоїй персональній професійній історії? — У моєму резюме робота у «Креденсі» іде першим пунктом! (усміхається, — авт.). «Креденс» став моїм першим універсальним видавничим проектом. Я побавилася у головного редактора, автора матеріалів, рекламного агента, збутовика і, основне — дизайнера (згодом графічний дизайн став моїм хобі, пристрастю і улюбленою справою). З «Креденсом» я зрозуміла, що взаємодія з автором — це дуже і дуже складно! Доводилося вчитися працювати за принципом «І вовки ситі, і вівці цілі». Бо формат видання, авторського бачення і керівництва факультету не завжди збігалися, доводилося підганяти їх одне під одного. Є аспекти видавничої справи, які можна вивчити лише на практиці і «Креденс» був саме тією першою плат-
Історія старого «Креденсу» або Як студенти-журналісти газету видавали
Мені ж робота над «Креденсом» продемонструвала, що редактору потрібно мати навики «універсального c. 8 c. 10-11 c. 6 солдата» — бути менеджером, вміти планувати, організовувати роботу редакції; психологом і дипломатом, — щоб працювати з авторами, редакторами, дизайнерами і керівництвом; Слово редактора Persona grata Перша шухляда журналістом-практиком, — щоб роВ зуміти що таке якість журналістського матеріалу, і не пропускати в друк усілякі дурниці; дизайнером і технічним редактором — бо яким би талановитим не був ваш дизайнер, його потрібно скеровувати у правильному напрямку і час від часу корегувати. І ще безліч інших функцій, яким можна присвятити лекцію-дві на ТПЖ. — Як гадаєш, яким буде майбутнє «Креденсу»? — Я думаю, ви можете зробити ÿêèé áàãàòî ãîâîðèòü…” «Креденс» виданням високих стандартів. Газета не має бути тим антиПерший випуск «Креденсу» давно став видавни- кварним креденсом, в який напихачим раритетом ють будь-що. Критично ставтеся до матеріалів, відбирайте те, що справді буде актуальним і цікавим. Для вас «Креденс» може стати не лише першим В моєму резюме журналістським досвідом, а й має всі шанси перерости в іміджеве популярробота у «Креденсі» Все у ваших руках! іде першим пунктом! не видання.Спілкувалась Ярина ПРИШЛЯК “Ïåêëî òà ðàé ªâðîïè” î÷èìà Òàðàñà Ëèëÿ
ßðèíà Êó÷åðÿâà: “À ÷îìó á íå ëàäíà Ìàëüâà, ïàíå Þðêó?..”
Ó ìàíäð³âêó ñâÿòêîâèì Ëüâîâîì çàïðîøóþòü Òåòÿíà Òðåò³ëîâà òà ²ãîð Õîìè÷
ãàçåòà ñòóäåíò³â ôàêóëüòåòó æóðíàë³ñòèêè
¹ 1, æîâòåíü 2006 ð.
Найтаємничіше, що пам’ятаю з дитинства, то був креденець (так на Тернопільщині називають креденси). З нетерпінням чекала, коли бабця візьметься за інвентаризацію. Сиділа тихенько і спостерігала як за священнодійством. Чого там тільки не було! Фігурні пляшечки, що дивно солодко пахли, шматочки кольорового паперу, стрічечки, ялинковий дощик”, засушені квіти і метелики, приклеєні на картон. В одній із шухляд вмостилися олівці. Кольорові. Багато. Були зошити і книжки. Траплялися шпульки, нитки, наперстки і навіть смичок від скрипки (можливо, колись згодиться). Не лише я жила креденсом. Для когось його замінювала мамина скриня. Хтось мав власний новомодний дитячий гарнітур, де було багацько усілякої всячини. Ще хтось... Як би там не було, у кожного був предмет, таємницю якого хотілося розгадати. Діти виросли. І вже не потребують стільця для того, аби дістати фарфорову ляльку з останньої полички. А цікавість залишилася. Виникло бажання мати свій креденс. У програміста він весело підморгує плазмовим монітором. Там сотні поличок-шухлядок, у яких лежать тисячі програм, документів та інших розумних речей. Педагог вкладає своє вміння, знання у маленьких креденсиків-учнів. Мусить бути вкрай обережним. Вони не лише зберігають довірену їм інформацію, а й трансформують, інтерпретують її, передають комусь іншому чи, навіть, забувають. У журналістів свій креденс. Він паперовий. Наповнений ідеями, світлинами, гарним настроєм і серйозними думками. Наш креденс не претендує на супер-пупер-ультрамега-професійність. Бо ж і склад редакції і автори матеріалів – переважно студенти. Проте. Не маємо наміру бути і аматорами. Доведемо це на практиці! А сьогодні, в останні дні золотої осені (далі на нас чекає мокра і холодна), пропонуємо до уваги читацької аудиторії нашу першу шухлядку. Вона наповнювалася різними людьми, шліфувалася і вирізьблювалася (за що усім велике ДЯКУЮ). Старалися, як могли. Дрібнички стягували звідусіль: у сороки пропали кольорові скельця, на мапі світу бракує координат, у львівських кав’ярнях начиння, історичний музей подарував нам манускрипт, а бабуся із Вернісажу” – шпульки і нитки. Разом із речами у шухлядку зовсім випадково потрапили чиїсь настрої, радощі, болі, переживання. Та так там і залишилися. Комусь і це буде потрібно. Ось і все. Шухляда наповнилася ущерть. Проте креденс – він великий! І наповнювати його будемо ще довго. Тому запрошуємо і вас, любі читачі, допомогти нам у цій нелегкій, проте благородній справі:) Все, що потрібно, – поділитися з нами своїм ентузіазмом, ідеями, енергією і творчістю. А ще можна сісти у м’який фотель із чашкою запашної кави, відкрити чергову шухлядку і... просто читати. Тож до співпраці! Креденс” – БУДЕ!
олодя каже, що на Стрийщині, звідки він родом, про нього не знають. Є в нього там знайомих двоє чи троє, та й то тільки через те, що живуть по сусідству. Замкнутий. Постійно сам. Ніколи ні з ким не говорив. У студентському гуртожитку його знали як Мазура (за прізвищем), жодне прізвисько під час навчання в університеті на біологічному факультеті до нього так і не вчепилося. За два роки життя окремо від гуртожитської родини теоретик зрозумів, що найкращими роками були третій та четвертий курси, коли мандрував із кімнати в кімнату, аби знайти, з ким поговорити.
Полювання на людей…
Це було, коли я навчався в універі. Після пар знаходив розумних людей і, скажімо так, мало не використовував їх. Повертаючись до гороскопу, Водолії – це люди, яким не дай поїсти, дай поговорити. Для когось це є робота, а для водоліїв лише відпочинок.
я боюся – Боюся розмовляти із собою. В мене така визначена позиція до самого себе. Не дозволяю собі думати сам, тільки у чиїйсь присутності.
Мій принцип був такий: не існує будь-якої ідеї, думки, пориву в людині, які можна приховати, а якщо при розмові відчуваю, що існує якийсь нюанс, про який людина не хоче говорити, то в неї або комплекс, або під тим криється щось погане. Я думав: хороших людей не існує, але ні!... Людина, яка не знає ще, де вона і ким є – як дитина – може когось вдарити чи погладити, вона вже хороша. Мені дуже подобаються люди, які світяться, вони не відчувають браку чогось: їм подобається, що падає листя, але не з романтичних поглядів, це у них постійно, така конструктивна властивість. Я її називаю тиха радість: людина радіє, але не проявляє того бурхливо, в неї це світиться в очах.
Я і ми...
Фото Ігоря ХОМИЧА
2
10 р о к і в !
Ювілей «Креденсу»
Біологічний факультет, на мою думку, – найкрутіший факультет в універі.
“ß òåîðåòèê,
Закінчення див. на сторінці 7.
«Креденс» став моїм першим універсальним видавничим проектом
Ольга Конопка формою формування себе як журналіста. Це видання допомогло мені, як напевно і кожному, хто брав участь у його створенні, здобути перший справжній журналістський досвід. Удосконалення журналістської майстерності, вміння шукати цікаві й актуальні теми, комунікація з аудиторією — всього цього ми навчалися, видаючи нашу газету.
З
а даними ІС «Конкурс», у 2016 році на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка надійшло 1290 заяв від вступників. Після творчого конкурсу кількість абітурієнтів зменшилась до 673. Та все ж це в декілька разів перевищує число вступників на цей факультет в інших ВНЗ України. По закінченню вступної кампанії 150 майбутніх журналістів уже готові опановувати ази професії. Новоспечені першокурсники поділилися з нами своїми враженнями й очікуваннями.
10 р о к і в !
3
Студентське життя
З
а даними аналітичного центру CEDOS, кількість українців у світових університетах станом на 2014 навчальний рік становила близько 55 тисяч осіб. Для порівняння: приблизно стільки ж студентів навчається у двох найбільших університетах України — НУ «Львівська Політехніка» та НТУУ «Київський політехнічний інститут». Серед найпопулярніших для навчання країн — Польща, Німеччина, Росія, Канада, Італія, США. Найчастіше українські студенти обирають польські університети. За даними Управління статистики Польщі, минулого навчального року в польських університетах гризли граніт науки 20,5 тисяч українських громадян. Чому ж українці вибирають саме цю європейську державу? Перша причина — лояльна цінова політика. Український студент має великі шанси навчатись на стипендіальній основі. Для власників «карт поляка» навчання в державних університетах безкоштовне, тобто вони (власники) прирівняні до громадян Польщі. Окрім того, є близько двох десятків стипендіальних програм, які покривають не лише вартість навчання, а й забезпечують проживання, харчування та інші послуги. Наступний фактор — перспектива здобути «справжню» європейську освіту. Багато українських студентів хапається за диплом європейського зразка. Хтось сподівається продовжи-
одна спокуса для українських студентів: ліпше вивчити польську і не складати вступних іспитів, ніж «зубрити» кілька предметів для тесту ЗНО. Для багатьох студентів навчання в європейському університеті — це справа честі. Не просто пишатися самою назвою «європейський університет», а впевнено тримати голову, знаючи, що завтра тебе попросять (чи змусять) прийти на сесію і продемонструвати, як і належить студентові, всі свої знання для гідної оцінки. Не посмієш не вчитися, шукаючи «лівих» домовленостей.
Чому українські студенти обирають західні університети? ти навчання на Заході, хтось мріє про роботу в Польщі з вищою зарплатою та кращим рівнем життя, а дехто планує повернутися в Україну і просто заробляти більше порівняно з випускниками українських вишів. Для жителів західних регіонів однією з причин є відстань. Доїхати до Польщі з Львівської чи Волинської області — швидше, ніж добратись до Києва. І тут дається взнаки ще одна особливість «западенського» характеру: ліпше вивчати польську чи англійську мови, ніж перебувати в російськомовному оточенні. До речі, про мови. Польська порівняно простіша для розуміння, практично кожен українець її легко вивчає. Ще
Не доведеться ховати очі, знаючи, що вчора не вивчив, а дав хабар і все «в шоколаді». Останній чинник, що неабияк впливає на вибір українських студентів, — реклама. Польські виші проводять дуже активні рекламні кампанії на українському ринку вищої освіти. Інформацію про переваги вищої освіти у Польщі побачиш сьогодні скрізь: в Інтернеті, у друкованих медіа, у транспорті, на освітніх ярмарках. Важливим джерелом доходів для економіки Польщі є велика кількість саме українських студентів. А це, до речі, 40% усіх іноземних студентів. Українці інвесту-
Закінчення на с. 4
Я обираю журналістику в ЛНУ – Які були критерії вибору університету? Михайло Бородатий: «Я обрав ЛНУ, тому що це найпрестижніший університет Львова і один з лідерів в Україні. Також критерієм вибору було розташування ВНЗ. Я львів’янин і завжди хотів навчатися в нашому університеті. Великим плюсом для мене є те, що тут на одно-
му курсі аж 150 людей, що набагато більше, ніж в інших ВНЗ. Мені подобаються нові знайомства, тому я радий такій кількості однокурсників». Яна Ключівська: «Вступити до цього університету я вирішила ще у середній школі, десь у 8 класі. Напевно, головним фактором, який вплинув на мій вибір, була
престижність ЛНУ імені Франка. Також певну роль відігравала відстань університету від дому. Ну і вартість навчання... Сподіваюся, що університет дасть мені знання, які я активно використовуватиму в роботі». Вікторія Козар: «Ще у 8 класі я вирішила, що хочу саме в ЛНУ імені Івана Франка, позаяк це один з
4
10 р о к і в !
Студентське життя
Чому українські студенти Закінчення. Початок на с. 3 ють у польську вищу освіту немалі гроші. Якщо рахувати вартість навчання та прожитковий мінімум, то загалом набігає кілька десятків мільйонів євро щороку. Щоб краще зрозуміти позицію українських студентів, корисно вислухати їхні міркування щодо вибору західного університету.
тою було здобути новий досвід, кинути самій собі виклик і, як зараз модно говорити, «вийти із зони комфорту». Я дуже задоволена навчанням і життям у Польщі: і його рівнем, і перспективами. Основні переваги — це можливість поєднувати навчання з роботою, відкритість кордонів, чітка система оцінювання і якісна навчальна програма. Зараз я вже працюю в Польщі і планую надалі тут залишатися».
Марина (23 роки, Ягеллонський університет): «Я вибрала університет Кракова, бо він престижний і відомий на увесь світ. Вибрала Польщу, бо це близько до Львова; маю також карту поляка, відповідно — навчаюсь безкоштовно. А в Україні держзамовлення щороку скорочують… Не виключала і корупцію при вступі до магістратури в українських вишах. Вступати до Ягеллонського університету було дуже легко: потрібен був лише середній бал диплому бакалавра, а оскільки у мене він був високий, то я увійшла в першу десятку і стала студентом. Моєю ме-
Оля (22 роки, Економічний університет у Познані): «Обрала цей університет через цікавий курс та для поглиб лення англійської мови. Чому саме Польща? Тому що ближче додому і не так дорого, як у інших країнах Європи. Я закінчила магістратуру в Україні і хотіла здобути освіту ще й в іншій сфері за кордоном. Моя мета — отримати нові знання, відкрити нові можливості, поглибити знання англійської мови. Загальне враження про навчання позитивне, викладачі дуже добре ставляться до українських студентів, завжди раді нам допомогти».
Марія (22 роки, Суспільна академія наук у Варшаві): «Я навчаюсь у приватному виші на платній основі. Мій університет має хорошу магістерську програму з журналістики, і в рейтингу приватних вишів зараз на другому місці. Рішення вступати в польський навчальний заклад було спонтанним, тому часу для вивчення мови не було. Але при вступі не вимагали знання польської, жодних іспитів не було, а для іноземців ще й пропонують безкоштовні курси вивчення польської мови. Не продовжувала навчання у Львові, бо хотіла отримати диплом європейського зразка. Вступала до цього університету, щоб навчитися чогось нового, здобути європейску освіту і знайти навчальну практику від університету, де змогла б здобути хороші практичні навики, а згодом, можливо, і роботу. Загальне враження — хороше, у мене вільне відвідування, пари тричі на тиждень, можна легко комбінувати роботу і навчання, і загалом мати вільний час».
Я обираю журналістику в ЛНУ найкращих університетів України. Він займає провідні місця в рейтингах і за кількістю поданих заяв. Потім, поспілкувавшись зі студентами, побачила, що думки розділились: комусь тут подобається, а хтось навіть переводитися вирішив. І я усвідомила, що багато залежить від самої людини, її бажання до самоосвіти. От незабаром розпочнеться навчання і в мене складеться своє враження про цей університет. Сподіваюся на якісний та високий рі-
вень освіти. Здобуватиму нові знання та набиратимусь досвіду, буду освоювати важливі навички журналіста». — Чому саме журналістика? Катерина Дубровна: «Я обрала журналістику, тому що в цій професії збігаються всі мої захоплення: подорожі, знайомства з новими людьми, написання
матеріалів, саморозвиток та пізнання світу. Мені вже пощастило спробувати себе у спортивній, культурно-освітній журналістиці та на телебаченні. Я зрозуміла, що це справді моє». Олексій Паращак: «Я змалку любив читати різні журнали, газети. Мені дуже подобалось створювати власні видання — я
5 обирають західні університети? 10 р о к і в !
Студентське життя
Марія (22 роки, Ягеллонський університет): «Навчання для мене безкоштовне, оскільки у мене є карта поляка, і я прирівняна у правах до польських студентів. У виборі університету вагалася між Вроцлавським університетом і Ягеллонським. Останній більш відомий серед поляків і європейців загалом, він асоціюється з престижем. Польщу я вибрала тому, що мала документи, які давали змогу навчатись безкоштовно. Окрім того, ця країна завжди була мені цікава і навіть трохи рідна (у мене там є родина). Я не продовжувала навчання у Львові з декількох причин. Найголовніша — хотілося спробувати щось нове у житті. Інші причини — радше особисті. Не нарікаю на рівень викладання у Львові, я багато чого навчилася за роки бакалаврату, але новий досвід — це завжди круто. Вступала в Ягеллонський університет, щоб отримати диплом магістра європейського зразка, здобути новий досвід і загалом пожити в іншій країні. Бути студентом за кордоном завжди простіше, ніж шукати там роботу. Наразі я шукаю роботу і в Польробив з вирізок свої журнали на різну тематику. Таке дитяче захоплення допомогло мені врешті-решт зрозуміти, що журналістика — це моє покликання». Марта Занюк: «Мені надзвичайно подобається писати, спілкуватися з людьми, ділитись своїми думками, досвідом. Я обожнюю бути в центрі всіх подій, а опісля мені завжди хочеться розказувати про них людям».
щі, і в Україні, але більше схиляюся до того, щоб повернутись додому. Знайти журналістську роботу за кордоном важко через мовний бар’єр. Хоча зараз я знаю польську на дуже високому рівні, та все ж це не моя рідна мова і оперувати нею на професійному рівні непросто. А працювати в іншій сфері не хочеться — хіба я дарма шість років вчилася на журналіста? Враження від навчання у Польщі неоднозначне. Я задоволена тим, як провела там час, але очікувала більшого. Навчання, як і в Україні, більше зорієнтоване на теорію, ніж на практику. Не побачила великої різниці, якщо чесно. Єдине, що нам варто перейняти у них, — інтерактивність у подачі матеріалу. Більшість викладачів завжди готують презентації для лекцій, Тетяна Пасічник: «Не можу сказати, що вже з дитячих років хотіла бути журналістом. Я любила писати вірші, твори, різні оповідання. Завжди цікавилась новинами, брала участь в благодійних акціях, після чого писала про них статті. Коли надійшов час обирати професію, я ніяк не могла визначитись. Все було якесь «не до душі». Стати журналістом вирішила в 11 класі. Я зрозуміла, що моє хобі переросте у професію, яка мені подобається».
запрошують гостей і загалом стараються викликати інтерес до предмету. Це, напевно, і є основною перевагою. Ну і, звісно, сам диплом більше визнається в Європі, ніж український». *** Стрімке зростання кількості українських студентів у європейських та, зокрема, польських університетах свідчить насамперед про недосконалість української освітньої системи. В Україні є хороші викладацькі уми, є студенти, які прагнуть вчитися, проте ці два вектори ніяк не можуть перетнутися в межах української системи вищої освіти. Як знайти для них точки дотику? Питання відкрите…
Марія ОЛЕКСЮК
— Що було найважчим на шляху до вступу? Вікторія Галаїшин: «Хотілося б сказати, що найскладнішим було ЗНО, але це зовсім не так. Найважче для мене було переступити через усі відмовляння і насмішки з боку вчителів та знайомих, які не вірили, що я зможу вступити на цей факультет, вважали, що не пройду творче випробування. Але це зовсім не зупинило мене, а навпаки додало стимулу рухатися вперед».
6
Мистецтво комунікації
В
міння будувати стосунки — чи не найцінніший досвід у будьякій сфері діяльності. Погодьтеся, адже важливо підібрати у свою команду людей, які приведуть вас до перемоги. А зуміти побудувати діалог так, щоб досягти успіху, уникнувши конфліктних ситуацій? Це все стає доступним і можливим завдяки соціоніці — науці про типи мислення, поведінку і характер людини. Про розвиток соціоніки в Україні та сфери її застосування нам розповів Олександр Букалов — директор Міжнародного інституту соціоніки, доктор філософії в галузі психології та соціоніки. — На якому рівні розвиток соціоніки в Україні порівняно з іншими країнами світу? — Почнемо з того, що українська школа соціоніки є найголовнішою у світі. Її досягнення справді вагомі й високо цінуються. Інші країни це повністю визнають, тому всі дипломи з цієї спеціалізації видає Міжнародний інститут соціоніки в Києві. Міжнародна Вчена Рада нашого інституту надає звання бакалавра, магістра, доктора соціоніки науковцям різним країн. — У яких навчальних закладах нашої країни можна вивчити соціоніку? — Соціоніку вивчають у майже 200 університетах України, Росії, інших країн СНД, Західної Європи. Власне, факультетів соціоніки в Україні немає. Але цей предмет входить до навчальної програми інших спеціальностей. Тобто
на деяких факультетах викладають курси соціоніки. Наприклад, у багатьох університетах України її вивчають в рамках менеджменту, педагогіки, філософії та їн. Також знання з соціоніки дають медичні університети, зокрема Київська медична академія післядипломної освіти. З середини 90-х років соціоніку почали викладати в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Дипломатам важливо володіти
10 р о к і в !
ви ефективних і неконфліктних команд, робочих груп. До прикладу, Східне відділення Deutsche Bank, одного з найбільших банків світу, вже більш ніж 10 років використовує принципи соціоніки у підборі працівників. Фахівці визначають, до якого соціонічного типу (або соціотипу) належить кожен працівник. Тоді формуються команди або реорганізуються старі так, щоб один колектив складали люди, які найкраще присто-
Соціоніка – ключ до свідомості вмінням будувати стосунки. Щоправда, вивчають там здебільшого етносоціоніку — соціоніку націй, а не особистості. Це лише декілька прикладів… Крім того, наш інститут вже 20 років видає кілька міжнародних науково-практичних журналів з питань соціоніки, психології та менеджменту, проводить щорічні міжнародні конференції щодо застосування методів соціоніки у всіх сферах життя. — У яких галузях використовують принципи соціоніки? — Знання з соціоніки відіграють вагому роль у багатьох сферах людської діяльності. Їх є справді дуже багато, тому назву лише головні. Передовсім це, як я вже згадував, менеджмент. А саме кадровий менеджмент. Для чого взагалі потрібна соціоніка? Для побудо-
суються один до одного. Таким чином, зменшується ймовірність конфліктів і максимально підвищується ефективність праці організації. Досвід показує, що команда, зібрана на засадах соціоніки, функціонує більш згуртовано і досягає набагато кращих результатів. Ще у 90-х роках співробітники Міжнародного інституту соціоніки працювали на Далекій Півночі на підприємствах з видобутку природного газу з метою створення або реорганізації робочих колективів і мали змогу експериментально перевірити всі засади соціоніки, простежити динаміку колективів та їхній розвиток. Соціоніка важлива у педагогіці та вихованні. Також вже більше 15 років і в Києві, і в Петербурзі розробляється тема авіаційної соціоніки, тобто створення авіаційних
Я обираю журналістику в ЛНУ Тарас Жеребецький: «Найважчим для мене був останній рік навчання. Підготовка до ЗНО, постійні заняття з репетиторами, щоб отримати хороші бали і вступити до омріяного університету. Потім ще місяць готувався до творчого конкурсу. Не скажу, що це було дуже важко, та все ж потрібно було приділити цьому частину свого вільного часу. Напруженими були очікування всіх результатів після того, як написав творчий
конкурс. Мені довелося довго понервувати, бо писав в один з перших днів».
труднощі здаються неважливими дрібницями».
Владислава Лісовська: «Найважче було чекати на результати, списки рекомендованих. А загалом вступна кампанія пройшла для мене легко. Що не доводилося б робити і проходити — все давало задоволення. Просто розуміла, що з кожним днем мрія стає все ближчою і ближчою. У такі моменти всі
Вікторія Лесик: «Найскладнішим було написання творчого конкурсу. Перед ним я переглядала список тем і написала декілька творів. Але все одно переповнювало хвилювання, бо не знала, що попереду. Проте я зрозуміла, що потрібно заспокоїтись і написати те, що тобі до снаги. Головне — не опускати руки».
10 р о к і в !
Мистецтво комунікації
Олександр Букалов, директор Міжнародного інституту соціоніки, доктор філософії в галузі психології та соціоніки.
екіпажів за принципами цієї науки. Це допоможе мінімізувати частоту авіакатастроф. У Росії з 2000-х років увесь авіаперсонал вивчає соціоніку на загальнодержавному рівні. На жаль, в Україні цього поки немає. На деяких — Які очікування від навчання на нашому факультеті? Уляна Анкотович: «Найбільше сподіваюся на зустрічі з якимись відомими людьми. Звичайно, хочу отримати добру освіту. Я ще не знаю, яку кафедру хочу обрати, та де саме хочу працювати, хоча задумувалась над роботою на телебаченні. Сподіваюся, процес навчання на факультеті допоможе мені зробити правильний вибір. Щодо студентського життя, то я дуже хочу одного — щоб моя група була дружною».
атомних електростанціях тестують персонал робочої зміни. Дуже важливо, щоб на таких об’єктах робота була спокійною і злагодженою. Психологи, які працюють на АЕС, підбирають у робочу зміну таких працівників, які не конфліктуватимуть між собою і будуть злагоджено працювати. У спеціальному підручнику про безпеку на АЕС є ціла глава про застосування соціоніки. Варто згадати й те, що прикладні психологи використовують соціоніку у своїй діяльності. Адже на її рівні розроблені методи боротьби з фобіями і, навіть, подолання залежностей. — Як використовують соціоніку у своїй роботі спецслужби? — Ну, як ви розумієте, нас із цим детально не знайомлять. Але ми точно знаємо, що використовують, адже її там викладають. У цьому випадку принципи соціоніки можуть бути використані для формування спецкоманд. У деяких підрозділах МНС теж використовують соціоніку, але це закрита інформація. Можу сказати, що цей курс викладають для офіцерів прикордонних служб. На засадах соціоніки формують пожежні бригади. З 1991 року її використовують для підготовки космонавтів. У рамках навчань і тренування їх залишають у тайзі або в пустелі, де вони змушені виживати, доводити свою витривалість. Таким чином, перевіряється ще й сумісність членів команди, тут вже й стають у пригоді принципи соціоніки. Ведеться офіційний протокол і перевіряється, чи справджуються прогнози соціонічної методики. Скажу відверто: збіг — 100%. Володимир Хоптинський: «Хочу зрозуміти, чого я насправді прагну, якою дорогою йти далі в житті, знайти себе, розширити географію власних думок та й географію взагалі: концерти, мандрівки, футбольні матчі, програми за обміном. Всі мої плани і очікування радше з категорії філософського, ніж з практичного. А з предметів чекаю англійської, історії. Також хотілося б більше дізнатися про спортивну журналістику. А назагал сподіваюсь, що розклад буде не дуже напруженим і залишиться час на дозвілля».
7
— Наскільки будуть корисними принаймні ази соціоніки для кожної людини? — Соціоніку для того й розробляли, щоб кожна людина змогла опанувати якісь її ази. Це допомагає встановити правильні стосунки з іншими, спрогнозувати їх перебіг і уникнути конфлікту. Соціоніка не просто класифікує на типи, вона описує внутрішню психологічну структуру людини. Взаємодія таких структур і називається стосунками. Соціоніка відкрила сам їхній механізм. Раніше психологія просто описувала ті чи інші аспекти людських взаємодій, соціоніка ж пояснює причини їх виникнення. Вона досліджує, як одна психічна функція діє на іншу, як вони резонують і, відповідно, чому одні люди нам подобаються, а інші, без очевидних на те підстав, дратують. За допомогою соціоніки можна побачити і передбачити багато речей. Наприклад, 1993 року в Росії Борис Єльцин воював з парламентом, був розстріл Білого дому. Так от, ми це передбачили за рік до того. Відомий швейцарський психолог Карл Юнг заклав підвалини цієї науки, тому що зрозумів: один метод впливу або психотерапії не діє на всіх людей. А литовський соціолог Аушра Аугустінавічюте, розвиваючи ідеї Юнга, створила основи соціоніки, тому що хотіла зрозуміти, чому навіть структури психіки у різних людей можуть разюче відрізнятися. Свідомість прихована за великим замком. До кожної людини потрібні різні ключі, і соціоніка допомагає їх підібрати.
Спілкувалася Ярина ПРИШЛЯК
Яна Мазуренко: «Тут я сподіваюся навчитися як елементарних основ журналістики, так і «фішок», які на дорозі не валяються. Ну і, звісно ж, нові та цікаві люди й не менш насичене студентське життя теж входять у коло моїх очікувань. Я у школі була активісткою, займалася самоврядуванням, тому й від університету чекаю крутих ідей, якомога більше заходів, щоб це був не просто процес навчання, а справжнє маленьке життя». Опитувала Ярина ПРИШЛЯК
8
10 р о к і в !
Дискусійна тема
В
они тріпотять на балконах, прикрашають вікна квартир, ними оздоблюють автівки, вплітають у волосся і навіть загортаються в них. Сьогодні як ніколи модно урізноманітнювати свій стиль цим елементом національної символіки. Але не кожен патріот вважає, що український прапор насправді такий, яким ми звикли його бачити. Ще сидячи за маленькою шкільною партою і розглядаючи синьо-жовтий прапор, ми вперше почули красиву легенду про значення його кольорів. Блакитний і жовтий — чисте бездонне небо над золотим хлібним ланом. Оскільки
Український прапор: історичні факти чи Фен-Шуй?
для нас, українців, поле завжди було маленькою орбітою, по якій оберталася планета нашого життя, то така паралель працює на всі 100%. Проте, більшість фахівців тлумачить ці барви інакше. Жовтий — яскраве сонце, вогонь, а синій — вода. І не може бути другий розташованим вище від першого, адже в такому разі вода загасить вогонь і породить хаос, призведе до занепаду. А ще ці кольори символізують Божественне (золотий) і земне (блакитний). Тому теперішнє розміщення кольорів і тут виявляється неправильним. Отож маємо декілька пояснень обох варіантів: синьо-жовтий і жовто-синій. То який же із них правильний? Пошукаємо відповіді у глибинах історії. Почнемо із давньої доби українського народу. Більшість прапорів Київської Русі були червоного кольору. А, як відомо, для наших предків він завжди символізував вогонь. На прапорах цієї доби часом зображували і сонце. Чи не перегукується це із суттю легенди про значення жовтого кольору? Що ж, маємо 1:0 на користь жовто-синього варіанту. Традиційні кольори українського прапора вкарбувались в історію як символи Галицько-Волинського князівства — жовтий лев на синьому тлі. Згідно із законами геральдики, герб повинен бути того самого кольору, що й основний відтінок стягу, бо прапори
Стяг Подільської землі XIII–XIV ст.
Прапор ГалицькоВолинського князівства
найчастіше утворювали, керуючись саме барвами гербів. Оскільки лев золотий, то й верхня смуга стяга має бути жовтою. Незважаючи на те, що улюбленим кольором козацьких знамен був малиновий, вони теж використовували у своїх полкових прапорах синій і жовтий кольори. І знову ж синій слугує лише тлом, а основним кольором є жовтий. 1917 рік — улюблений період прихильників і одного, і другого варіанту прапора. Деякі історики вважають, що до приходу гетьмана Скоропадського прапор УНР був жовто-синім. Таким його визнавав Михайло Грушевський. Коли ж почалось гетьманське правління, змінився і порядок кольорів: переворот — він усюди переворот! Проте документи свідчать про протилежне. 27 січня 1918 року Центральна Рада на засіданні під головуванням М. Грушевського затвердила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалися прапори для торговельного та військового флотів.
Традиційний мотив полкових прапорів Гетьманщини
Перед цим, 25 лютого 1918 року, у Коростені відбулося засідання Ради Народних Міністрів. Саме на ній була ухвалена символіка УНР: «Гербом Української Народної Республiки приймається знак Київської Держави часiв Володимира Святого» і синьо-жовтий прапор. Розглядаючи фото 1919 року, можна зробити висновок, що Директорія була прихильником жовто-синьої символіки. Але знову ж таки захисники звичного для нас варіанта стверджують, що на чорно-білих світлинах блакитний здаватиметься світлішим за жовтий, тому прапор завжди був таким, яким ми звикли його бачити. Такої думки притримується зокрема Іван Сварник (на фото), український історик, фахівець із геральдики: «Збережені історичні джерела, публікації періодики, мемуарний матеріал дають змогу ствер-
10 р о к і в !
дити однозначно: український прапор 1917 року був синьо-жовтим (синє вгорі). Інших варіантів розміщення смуг не було. Версії про зворотній порядок барв виникли значно пізніше, у 50-60ті роки ХХ ст., коли дослідники звернулися до давнього зображального матеріалу (фото, кінохроніки). Особливістю старої плівки було нерівномірне вицвітання, внаслідок чого світло-синій колір часом виглядав світлішим, ніж був насправді. Про ці особливості знають фахівці з історії фотосправи та дослідники давніх фільмів. У наш час спекуляції щодо «неправильності» українського прапора здійснюють або некомпетентні особи, які не мають уявлення про
Дискусійна тема адже такий варіант мав конкретне візуально-асоціативне сприйняття: мирне небо і пшеничне поле. Про сонце і воду в 1917 році чи раніше ні в Галичині, ні в Центральній Україні ніхто не говорив». Але 1935 року видавництво «Просвіта» випустило друком книгу Тадея Скотинського «Державний герб та прапор». І ось що пише дослідник про національну символіку: «Тепер це питання вже вирішене. Ми знаємо, що український національно-державний герб є золотий (жовтий) тризуб на блакитному полі, а національно-державна барва жовто-блакитна».
Присяга членів Директорії. Кам’янець-Подільський, серпень 1919 р. українську історію та прапорництво, або ж спеціально вкидають дезінформацію для компрометації української справи». Гаразд, нехай чорно-білі фото (одне із них див. вгорі) залишать собі свої таємниці, а листівки в той час все ж були кольоровими. І на них прапор жовто-синій! Але деякі українські історики вважають, що тоді були прийнятними обидва варіанти прапора, адже є й вагомі аргументи, що це стверджують. Андрій Гречило (на фото), голова Українського геральдичного товариства, пояснює це так: «На 1917 рік прапор не був ще офіційно затвердженим, тому вживалися різні його варіанти. Подібно й польський прапор до 1919 року (коли був офіційно затвердженим) траплявся і червоно-білий, і біло-червоний. Згодом затвердили саме синьо-жовтий прапор,
Обкладинка книги Тадея Скотинського «Державний герб та прапор» 1935 р.
Ігор Каганець (на фото), український письменник, дослідник, футуролог, є затятим прихильником сонячно-блакитного прапора: «Гасло нашого прапора — «Ясні зорі, тихі води». Зорі, в тому числі зірка Сонце, — вгорі. Плутанина виникла тому, що деяким демагогам хотілося сподобатися народу, тому й вирішили, що небо над соломою — це зрозуміліше. Але тоді виходить, що у нас герб не сонячний, а солом’яний. Пропагандистське просування перевернутого синьо-жовтого прапора — це спроба переконати українців, що їхня справа — копатися в землі й більше нічого собі не вигадувати. Сонце вгорі символізує домінування в людині божественного начала. Тому сонячно-блакитний — це прапор володарів власної долі, які керують собою і навколишніми обставинами. Це символ Перемоги. Прапором УНР і ОУН
9 був сонячно-блакитний. Коли Москва для руйнування ОУН створила маріонеткову ОУН Бандери, то бандерівці взяли собі перевернутий прапор — синьо-жовтий. Оскільки в сучасній Україні націоналізм підмінено бандерівщиною, то маємо їхній прапор. Комуністи у Верховній Раді ухвалили синьо-жовтий прапор тільки тому, щоб не пропустити жовто-блакитний — український прапор. Він їх завжди лякав, як і досі лякає їхніх нащадків. Тому що символіка — це сконцентрований світогляд. Сонячно-блакитний є прапором вільної України». Наш сучасний герб — ще один доказ того, що прапор таки перевернули. Тризуб зображують жовтим на синьому тлі. Оскільки прапор синьо-жовтий, то, відповідно до законів геральдики, головним є синій. Але якщо так, то Тризуб має бути саме цього кольору і зображуватися на жовтому тлі. У нас же все навпаки. Вірогідно, коли перевертали прапор, цю дрібничку ніхто не врахував. Та українські геральдисти і тут мають що сказати. Вчені переконують, що не для всіх прапорів діють ці закони. Насправді є багато порушень відповідностей кольорів на гербі і прапорі, український — не виняток. 1992 року Мао Мао, художниця з Китаю, пророкувала занепад нашої держави, якщо ми не змінимо порядок кольорів прапора. Виявляється, така комбінація барв утворює гексаграму «Пі», яка є застереженням і вісником біди. Якщо ж жовтий буде зверху, «Пі» перетвориться на «Тай». В цьому випадку на Україну чекатиме розквіт. Можливо, китайські гексаграми й не мають прямого стосунку до нашого стяга, та, як бачимо, рядки великої книги історії містять вагомі аргументи на користь нашого звиклого синьо-жовтого прапора, але й не відкидають жовто-синього варіанту. Чорнило в тій древній книзі вже зблякло, а тому кожен бачить у них власну правду. Тепер поміж традиційних синьо-жовтих прапорів вже де-не-де можна побачити й стяги, де золото майоріє над блакиттю. Але найважливіше, щоб палка жага до істини не розділяла українців на два нових табори. Не варто роздмухувати нове багаття боротьби консерватизму з історичною правдою. Жовто-синій наш прапор чи синьо-жовтий — любімо його так, як любимо свою Україну!
Ярина ПРИШЛЯК
10
Духовними стежками
К
оли руйнуються стосунки між закоханими людьми чи в подружніх парах, ми схильні здебільшого звинувачувати в цьому кого або що завгодно, тільки не самих себе. Часто забуваємо, що збагачувати стосунки потрібно не лише матеріально, але й духовно. Саме про це я бесідувала з Дмитром Романком — дияконом УГКЦ і координатором руху «Справжня любов чекає».
наче золото — в тому сенсі, що воно цінне й рідкісне. Воно рідкісне, бо вимагає, щоб людина вкладала не половину себе, а віддавалася повністю. Тобто це має бути щось, за що людина готова віддати своє життя. І не просто вмерти вмить, а щоденно «помирати» через якісь свої бажання, від яких довелось відмовитися. Кохання передбачає дарування себе один одному. Мрії стають не твоєю особистою власністю, а спільною. Справжнє кохання виража-
10 р о к і в !
постійно бути разом». Християнство стверджує, що людська душа невмируща, вмирає лише тіло. Отож, кохання — вічне. Важко сказати, що сім’я може сміливо дивитися в майбутнє без віри в Бога. Без віри спільне щасливе проживання — це очікування кінця. З вірою кінець не є страшним. Тому, на моє глибоке переконання, без християнства сподіватися на щасливі сімейні стосунки просто неможливо.
Дмитро Романко:
«Справжнє кохання виражається через те, що інша людина стає продовженням тебе» — Пане Дмитре, Ви читаєте, подорожуючи Львівщиною, лекції для старшокласників і студентів на тему стосунків. Як виникла така ідея? — Якось я побачив результати цікавого дослідження. 85% молоді позитивно ставиться до дошлюбних статевих стосунків. Тоді я зрозумів, що в цьому й кореняться майбутні невдачі у сімейних стосунках. — Чого навчили Вас ці мандрівки? — Поїздки навчають, що всі люди гарні. Тобто за цей час я не зустрів жодної людини, яка б могла викликати в мене неприйняття. Навіть та людина, про яку дуже негативно відгукуються, насправді є глибоко зраненою й потребує підтримки. Тому ці поїздки навчили мене краще розуміти інших. — Мабуть, кожна людина не раз замислювалася над тим, яким має бути справжнє кохання. Тож яке воно? — Це питання, на яке дуже легко відповісти, й водночас, аби знайти відповідь, то й життя замало. Бо ж ні про що так багато не написано і не сказано, як про кохання. Але ні про що так мало не говорять, як про кохання. Ось такий парадокс. Справжнє кохання —
ється через те, що інша людина стає продовженням тебе. Ви стаєте одним цілим. Натомість закоханість — це своєрідна залежність. Це коли добиваєшся людини не стільки для того, щоб зробити щасливою її, скільки для того, щоб ощасливити себе. Це егоїзм. Кохаючи, ти дивишся на усмішку цієї людини і хочеш, аби вона ніколи не сумувала. І не тому, що це тебе засмутить, а тому, що сумуватимеш разом із нею. Кохання — найвища форма емпатії. — А чому, на Вашу думку, люди ревнують? — Людина ревнує, коли всередині неї панує глибока недовіра до іншої особи, коли вона не впевнена в собі. Ревнощі — це закритий простір, в якому стосунки просто не ростуть. Якщо цього не побороти, то відносини між коханими приречені на провал. — Пане Дмитре, хочу ближче підійти до питання сім’ї. Чи віра в Бога є складовою успішних сімейних стосунків? Якщо так, то чим це можна пояснити? — Я припускаю, що є сім’ї, яким комфортно без віри в Бога. Шекспір сказав: «Закохані є найбільш нещасними людьми тільки тому, що бажають того, що ніколи не здійсниться, —
— Усі знають, що побут здатен «вбити» найміцніший шлюб. Але як із цим боротися? — Побут — це те, у що ми вкладаємо велику частину себе. Він не може ніяк не те що зруйнувати, а навіть захмарити кохання. Подружнє життя саме по собі складається з побуту. Він не тільки не руйнує, а й наповнює кохання, дає змогу виявляти один одному свої почуття. А якщо стосунки двох людей захмарюються, то варто задуматися, чи справді це є кохання, можливо, це всього-на-всього пошук комфорту за рахунок один одного. — На завершення хотілося б узагальнити нашу розмову. Ви багато спілкуєтеся з людьми, знаєте їхню психологію, тому, вважаю, знаєте, чого ж не вистачає сучасній людині? — Кожному не вистачає чогось свого. Можу сказати, чого бракує нещасливим людям, бо щасливим вистачає всього. Їм бракує розуміння цінності кожного дня, себе, свого життя та інших, того, що кожна мить — неповторна. Тому найбільше, чого не вистачає теперішнім людям, — це вміння цінувати кожну мить.
Спілкувалася Анжела НАМАЧИНСЬКА
10 р о к і в !
11
Творчі зустрічі тись у цю стабільну, усталену музичну систему». У залі книгарні запановує тиша, і Олена ділиться першою за вечір піснею. Витончений тембр одразу полонить слух, вчувається деяка схожість із Лесею Тельнюк: оксамитовий жіночий голос та особлива мелодика. Виконавиця продовжує розповідати уже про Німеччину і запевняє, що між німцями й українцями багато схожого і не лише в кулінарних уподобаннях. «Німці різкі, прямі люди, які люблять працювати для накопичення свого майна. Українцям дуже просто
Врешті виникає тема війни на Сході. Виконавиця розповідає про те, як німців змалку вчать, що війна — це погано, тому більшість із них пацифісти. Для німців не важливо, хто цю війну розпочав, вона має якомога швидше завершитись. «Якщо, з їхньої точки зору, ми — Росія, то у нас, на їхню думку, громадянська війна». Як запевняє Олена, організація «Ukrainians in Stuttgart» — це можливість об’єднати українців за кордоном і показати, що у них є свої звичаї і культура. Хоча свій музичний внесок у це виконавиця скромно називає «краплею в
Олена Серпень — про Україну, Німеччину та Британію як вони є «Л ьвів’яни на будь-що не ведуться, тому у спілкуванні треба бути гранично чесним», — такого принципу дотримується виконавиця Олена Серпень у розмові з гостями на зустрічі в книгарні «Є». Колишня журналістка розповідає про своє життя у Донецьку, про британський досвід, переїзд до Німеччини та про ставлення самих німців до України.
Своїм прикладом вона руйнує міф про складні стосунки між львів’янами і донеччанами. Олена ділиться історією, як молодою дівчиною приїхала туди на навчання та намагалась влаштуватись на роботу. «Коли приходила на радіо і говорила, що я львівська співачка і хочу там працювати, вони відкривали переді мною двері. Я могла абсолютно на рівні спілкуватись із директорами радіостанцій». Власне саме тоді, на піку розвитку донецьких радіо, вона дістала змогу стажуватись на «BBC» в Британії. Про цей етап свого життя Олена розповідає з іронічною усмішкою. Як сама запевняє, цього її навчили британці. Ділиться враженнями, мовляв, ця країна їй дуже сподобалась, проте тоді займатись музикою узагалі припинила, адже потрібно було зосередитись на інших речах. «В Британії дуже важко вклини-
На зустрічі в книгарні «Є» Олена Серпень не лише ділилася досвідом, а й співала... інтегруватись у їхнє суспільство, якщо є професія і бажання працювати». Мабуть, найбільший інтерес у відвідувачів книгарні викликає саме ця тема. Постає питання про ставлення німців до українців. Олена щиро відповідає, що донедавна вони сприймали Україну як частину Росії. А все через нефективну зовнішню політику нашої держави, яка не знайомить Європу і світ в цілому із українською культурою і традиціями.
морі» і з гордістю показує перший примірник видання організації. На завершення Олена розповідає про свою співпрацю з іншими музикантами і авторами й ділиться враженням після неї. І перш ніж відповісти на питання аудиторії, які ще залишились, під власний акомпанемент вона виконує останню пісню цього вечора — «Тиша навкруги».
Ганна КОВАЛЬ
12
Під впливом Мельпомени
С
10 р о к і в !
кільки з нас знають щось про «позапрограмне» життя Марка Вовчка, Марії Приймаченко, Сергія Параджанова? Ми запам’ятовуємо хід воєнних операцій, чисельність військ, окремими розділами вивчаємо культуру з її витворами, митцями і композиторами. Саме так усі ці люди стають для нас буденною статистикою.
зуміла: ніщо з того, що вчила, не зацікавило мене так, як доля живої людини. Тут, на сцені, перед тобою постає реальна особа, з її справжніми емоціями, проблемами, і ти вже не просто бачиш, ти співпереживаєш. Ось цей чоловік похилого віку, який колись змушував оперні зали аплодувати йому стоячи, не може тепер знайти самого себе. Цієї миті постає перед очима він
витого юнака, сповненого ідей, постає Андрій Войтюк. Під власний акомпонемент він зраджує свої мрії. Феєрією минає життя, в якому ні жінки, ні гроші, ні слава так і не змогли принести щастя. А туга за рідним домом з кожним роком сильнішає. Залізна сітка декорацій, яка насправді не стіна помешкання, а золота клітка, в якій герой «вільний» робити
Але що, коли вчити не цифри і назви, а реальні чи деколи, можливо, і міфічні історії життя? Тоді перед нами з’являються не хрестоматійні зображення, а люди. І їхні помилки ми уже не просто пам’ятамо, а розуміємо, приміряємо на себе. Ще донедавна я знала Дмитра Бортнянського як ім’я, яким підписано ноти у моїй папці. Зі школи пам’ятала біографію і назви творів. Проте, потрапивши до театру ім. Марії Заньковецької на виставу «Симфонія сльози», зро-
і той інший, про якого розповідали на уроках вчителі. І, без сумніву, цей тобі ближчий, бо він, як і ти, здатний відчувати. У залі темрява, але вона непомітна, бо вся увага прикута до сцени. На ній у ролі Бортнянського Ярослав Мука, і грає він так, що подих перехоплює, а у всіх тих химер минулого, яких він бачить, починаєш вірити і ти. Спогад за спогадом заглиблюєшся у свідомість композитора — в ній виринає образ молодого Бортнянського. У ролі талано-
все, що попросить цар. І ніде й натяку на рідний Бортнянському Глухів, адже він не там, він тепер лише у серці та спогадах. Таку історію я точно запам’ятаю, хоча б тому, що розумію її. Заньківчани повертають визначним іменам їхню справжню долю, яку автори підручників несправедливо відібрали. А що, коли культуру, нехай і в контексті історії, вивчати культурно, а не завчаючи напам’ять параграфи?
Бортнянський, якому не навчать у школі
Ганна КОВАЛЬ
«Ножі в курях...» або як знайти себе?
С
кільки потрібно акторів на сцені театру, щоб передати глядачеві кожну емоцію твору? Дванадцять? Сім? П’ять? А як щодо трьох, які приковують увагу кожним жестом, словом чи поглядом? Вони зачаровують зал так, що ті бояться вдихнути, або ж навпаки, дозволяють собі сміятись на повний голос.
«Ножі в курях, або спадок мірошника» — читаю на брошурці, що залишили на кріслі театру Леся Курбаса. Сідаю, і розумію, що театрали знову перевернули все догори дриґом, а точніше — поміняли сцену і глядацькі місця. Чи то, щоб глядачі відчували вищість над селянами з п’єси, чи просто, щоб було легше розвісити декорації, шнурки для білизни. Поки голова була зайнята цими думками, світло помаленьку згасло і на сцену вийшла молода жінка. «Селянка» — винесла я вирок, дивлячись на її сукню, слухаючи її розмову. Та не проста, бо поміж хатніх клопотів і рутини вона помічає блакитне небо, птахів, білі хмари, чорні хмари, з яких от-от випаде дощ, чисту калюжу, у якій проглядає дно, вітер, що так лагідно колише дерево. Жінка помічає все прекрасне навколо, знаходить всьому назву, от тільки себе ще не знайшла.
Згодом знайомимось з її чоловіком, Вільямом. Він прихильний до своєї молодої, такої безпосередньої дружини, та на першому місці у нього коні. Тому й в селі чоловіка глузливо прозвали Орач Коник Вільям. Одного дня він відсилає дружину до мірошника, щоб та змолола зерна. Так і починається цей любовний трикутник… У виставі присутнє кохання, та основна проблема тут — у пошуку себе. Насправді жінка не між чоловіками, а між селянським життям орача і сучасним життям мірошника. На вже вищезгадані простирадла проектуються думки героїні, що поступово розквітають. І під кінець вистави ми бачимо всі барви її внутрішнього світу, й жінка нарешті знаходить себе. По завершенню актори тричі вибігають на сцену, поки вдячні глядачі аплодують стоячи. Знову театр Курбаса довів свою унікальність у баченні творів, знову дозволив трішки побути в атмосфері творчості, якою просочена кожна його стіна. Браво автору п’єси, браво режисерам і художникам, і велике браво акторам!
Софія ПОРАДА
10 р о к і в !
Під впливом Мельпомени
13
Л
ьвівський драматичний театр імені Лесі Українки часто порушує на сцені злободенні проблеми українців. Режисер Олексій Кравчук, уперше схвилювавши пуб ліку у виставі «Баба Пріся», робить це знову — тепер у «Славі Героям». Про єдність українців, корумпованість лікарів та навіть сімейні стосунки говорили актори.
Війна ідеологій Найбільш вираженою проблемою є розбіжність між ветеранами радянської армії та УПА, а також неготовність до пошуку примирення. Ветерани однієї війни «допомагають одне одному наблизитися до цвинтаря», як каже лікарка.
«Знову як на війні»: у театрі про реалії української незалежності Поділ українців на «своїх» та «чужих» у сучасному суспільстві, вочевидь, болить автору. Тому він звертається до теми минулої війни і показує, що нинішній російсько-український конфлікт, як і будь-який, починається в головах. І там же завершується. Тим часом влада, здається, не робить нічого задля вирішення цієї проблеми. З кожною зміною «нагорі» народжується нова історична правда. Тому народ живе знову, як на війні: одна влада, інша… і в усіх різні пріоритети. Тому в пошані різні ідоли, різні герої, ветерани. І немає серед воєн якоїсь «правильної», усі жорстокі. Як і люди, що воюють чи воювали, є або скривдженими ворогами, або жорстокими героями. Бо «людина людині вовк», як звучить зі сцени.
Вовк у шкурі лікаря Помістивши героїв у лікарняну палату (що легко уявити, зважаючи на вік ветеранів), Павло Ар’є, автор п’єси, порушив ще одну важливу проблему — (не)безкоштовну українську державну медицину.
Хірургиня в білому халаті поверх чорного вбрання ховає чорноту своєї корумпованості за добротою лікаря, який рятує своїх пацієнтів. Вона «списує» ліки, заднім числом призначаючи препарати вже мертвим людям, препарати, що їх ніколи не отримували хворі. Адже доньку за кордоном за щось учити треба. Заради життя близької людини й найбідніші знайдуть гроші на хабар. Тому по-людськи ставитися ні до кого, окрім рідних, головному лікарю не потрібно. У таких умовах вона, здається, уже й розівчилася це робити. Усі підлеглі для неї — ніщо інше, як прислуга.
«Бог колись був, а потім пішов…» Через непросте життя Остап Ількович, ветеран УПА, перестає насправді вірити в Бога. Оскільки в УПА таке заборонено, то він вірить тільки «формально». Фінансові труднощі змушують українців змінювати погляди на життя. Наскільки тематично насиченою не була б вистава, автор не намагається її обмежити: Друга світова закінчилася,
але безпечно українці не жили жодного дня з моменту здобуття незалежності. І власна українська держава про її ж патріотів не думає. Повернення на село в більшості випадків означає бідність та неможливість з неї видряпатися. І майбутнього в селі батьки своїм дітям нізащо не бажають. Умістити так багато сенсу у дві години вистави допомагають п’ять ящиків, на які проектуються зображення очей чи кардіограми, сніг, дощ, пара… І гола дівчина спочатку та наприкінці твору. Тому й постановка має вікові обмеження — 18+. Актори вживають ненормативну лексику, а в сценічний простір часом врізаються постріли та сцени з війни. Однак розказати все до кінця, повідомити глядачеві про долю всіх персонажів автор не вважає за потрібне. Тому мені бракувало розв’язки. Але окреслити проблеми вистава зуміла точно добре, а як ми їх розв’яжемо — питання часу, тому на нього історія поки що не написала відповідь.
Северина ЯКУБИЧ
«Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії».
10 р о к і в !
ФОТО: ZBRUC.EU
14
Для тих, хто читає
У реальність — крізь вітраж Л
ьвів — це те надзвичайне місто, де хочеться загубитися, сховатися у «товаристві австрійських будівель шляхетного походження», скуштувати ароматної кави, відчути бруківку, яка століттями створює неймовірну атмосферу епохи середньовіччя. Вітраж 1912 року народження — символ незнищенності, сили, кольорового розмаїття життя. Тоталітарний режим — кривава пляма в історії України, невимовний біль у серці, репресії, переслідування та, звісно, гріхи проти людства. Чотири покоління жінок: прабабуся, бабуся, мама і донька. Їхні долі, погляди, переживання, любовні історії, перемоги, падіння, труднощі, поразки… Прагнення, бажання. Чоловіки, які наскрізь проймають головних героїнь; чоловіки, які приходять та йдуть, покидають та залишаються, кохають та нищать. Україна, яка є і буде, яка жила і буде жити. Україна, яка не вмирає. Україна, яка народжується. Усе це ви знайдете у романі польської письменниці, яка народилася та жила у Львові, Жанни Слоньовської «Дім з вітражем» (див. на фото вгорі). Інтимна розповідь письменниці про Львів, його слабинки та сильні сторони. Це подорож часом та містом, у яку ви поринете з головою та не зможете випірнути. Про те, як людина здатна боротися з режимом всеосяжного тоталітаризму, та про те, яка людина беззахисна проти нього. Про те, що таке щастя та чи існує воно взагалі? Надзвичайно захоплює здатність Жанни Слоньовської вплинути на читача заглиб
леннями в історію. Вона робить це з такою легкістю, ніби кожен з нас у душі історик і просто пригадує раніше відомі факти. Вітраж у книзі — це щось особливе. Він — неповторний. Одинадцятиметровий отвір у конструкції будинку. Цей вітраж — алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто піднімається чи спускається крученими сходами. І йдеться явно не лише про сходи у будинку… Цікаво, що цей головний «персонаж» — реальний. Він проживає на вулиці Герцена, 6 у Львові. Тут події минулого тісно поєднані з сучасністю. Польсько-українська війна — Майдан. Дисиденти — Борці на Грушевського. «Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки прострелені навиліт одним пострілом…» «Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила». «Я втратила мотивацію до того, що було моєю єдиною метою. Чому? Бо коли я дізналася правду про радянську систему, для мене все завалилося…» Чому я раджу саме цю книгу? Вразило те, як автор змогла поєднати старовинний, ніжний Львів з брутальним комунізмом, при цьому зображаючи долі сильних, незалежних жінок. А ще відвертість письменниці з читачем, коли розмова відбувається на рівних, тет-а-тет. Те, як людина здатна любити Україну, віддати за неї своє життя. Померти за неї. Повірте, це варте уваги.
Юлія ПРОКОПЧУК
10 р о к і в !
15
Для тих, хто читає
«Кульбабове вино — спіймане і закупорене в пляшці літо» Х
ФОТО ОЛЕНИ ВДОВИЧЕНКО
очу поділитися з вами своїм маленьким досвідом. Зовсім недавно у мене виникла ідея: чому б не зібрати разом людей, які обожнюють якусь книжку, щоб вони могли поговорити про неї. Думаю, всім знайоме відчуття безпорадності, коли перегортаєш останню сторінку, й виникає нестримне бажання поділитися з кимось враженнями від прочитаної книги. А якщо такої людини немає поруч? Для цього й був придуманий книжковий клуб.
Перша спроба була присвячена Рею Бредбері та його по-справжньому літній новелі «Кульбабове вино». Такі книжки просто створені для читання влітку, адже її сторінки просочені фразою: «А чи всі люди знають, що вони живі?» А й справді. Маємо ще достатньо літа, щоб це збагнути. Де можна говорити про книжки, як не в книгарні? Нас люб’язно прихистила книгарня «Є» і дала змогу поговорити про кульбабове вино, та й не тільки (див. на фото). Цікавим видалось те, що
прийшла не тільки молодь. Бредбері писав, що різні покоління — це як різні народи, що постійно воюють між собою. Звісно, але в цьому випадку ми знайшли спільну мову. Навіть ті, хто не читав книгу, висловлювали свою думку, послухавши інших. Ось що кажуть самі учасники дійства: «Відколи я читала «Кульбабове вино», минуло вже три роки, і, йдучи на зустріч клубу, я мало що пам’ятала. Але враження від клубу залишилися якнайкращі. Там зібралися люди різного віку та різних інтересів, було цікаво слухати їхні обговорення і дуже захотілося перечитати книгу ще раз», — розповідає Марта. Андрій, який також відвідав обговорення, каже: «Зустріч в клубі була для мене чимось на кшталт трейлеру. Тобто, під час зустрічі я дивився ніби анонс книги Рея Бредбері — «Кульбабове вино». Мені багато розповідали про автора, але якось руки не доходили до його творів. Але завдяки зустрічі тепер я знаю, кого почну читати після Кідрука».
Трішки незвичайна думка ще однієї учасниці клубу, Ані: «Чесно кажучи, я не дуже люблю читати твори Рея Бредбері та й взагалі не люблю читати (сміється). Але, відвідавши клуб, я почула багато цікавих фактів про автора, про його життя, творчість. Цитати, які зачитували учасники клубу, надихнули мене прочитати цю книгу та побувати на місці героїв цього твору. Ну і, звісно, дякую організатору за прекрасно проведений час». Говорили, сміялись, відкривали для себе щось нове, набирались натхнення на подальші літні місяці — як на мене, то це чудовий результат проведеного часу. Для себе зрозуміла, що можна знайти спільну мову навіть з незнайомцями, аби лиш було те, що подобається обом. А взагалі, не потрібно придумувати цілу програму, шукати місце, друкувати афішу, щоб поговорити про щось хороше. Беріть друзів, знайомих і вперед — у парк — теревенити про книги, якими ви захоплюєтеся! Це дуже просто, а емоцій матимете на все літо.
Софія ПОРАДА
16
10 р о к і в !
Редакційне, сокровенне
До нових горизонтів! Д
ля древніх піфагорійців число 10 було ідеальним, повним та символізувало завершеність всього. А для нас, студентів факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, 10 — це ніякий не фінал, а ще один новий гучний старт. Тепер, із виходом у світ цього ювілейного номера, ми можемо повноправно заявити, що газета «Креденс» повернулася до своїх читачів! Вже сьогодні і зараз ми готові ділитися з вами усім, що тільки може вас зацікавити і стати у пригоді. Наш редакційний колектив — це команда ініціативних,
Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО, Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Ярина ПРИШЛЯК Заступник головного редактора: Софія ПОРАДА Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО Верстка і дизайн: Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ
творчих і наполегливих людей, які мріють твердо стояти на платформі журналістської майстерності. Газета «Креденс» — це той стійкий фундамент, на якому кожен може звести фортецю своїх думок та ідей. Тут публікують свої матеріали ті, хто має, що сказати, і хоче бути почутим. Це своєрідний журналістський простір для вільного висловлення цікавої та актуальної інформації, власних філософських роздумів та ясного критичного мислення. І нехай полиці нашого «Креденсу» напхом-напхані всіляким добром,
КРЕ Д ЕН С Адреса редакції: «Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: mediakredens@gmail.com http://www.kredens.lviv.ua Друк: ЛНУ імені Івана Франка. Видавничий центр Наклад: 300 прим.
пам’ятайте: для вашої творчої справи у нас завжди знайдеться місце. Наша міцна платформа може стати alma mater починань та креативних висловлювань і для вас. Факультет журналістики Львівського Університету має своє видання і надає змогу кожному з нас довести відданість журналістиці і захоплення своєю професією на його сторінках. Якщо є порох думок, додаймо до нього вогню слова!
Головний редактор Ярина ПРИШЛЯК
Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка Видавець: журнал думки і чину «Листи до приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.