Креденс №13 (лютий, 2012) by Kredens

Богдан Тихолоз: Б « «Університет — це територія ц і інтелектуальної с свободи»

Ілько Лемко:

«Якби я заробляв собі на життя лише написанням книг, то, напевно, помер би з голоду»

сс. 4-5

сс. 8-11

Культура крадених цінностей,

або Чорний ринок мистецтва

сс. 12-13

газета студентів-журналістів

№13, лютий 2012

Живуть студенти весело

Фото: Роман Балук

ї і с е сії... с д ві о се д

Ñëîâî ðåäàêòîðà Анастасія ЗАДОРОЖНА

Це буде найкоротший і найтяжчий семестр за 5 років навчання. І все завдяки Євро-2012. З одного боку — подяка, що нарешті закінчу університет і отримаю диплом, з іншого — розчарування, що цей диплом мало що вартує, бо повсюди безробіття, і твої знання штудійованих історій не допоможуть тобі у реальному світі. У руках через декілька місяців буде диплом — плід моїх безсоних ночей, мордувань під кабінетами та аудиторіями, злоба на себе, що за 5 років навчання так і не знайшла роботу своєї мрії, а те, чим мені подобається займатися, — мене не прогодує. Згадую анекдот: «— Сволота! Ти мені все життя зіпсував! Я на тебе витратила найкращі роки свого життя!!! — Донечко, не кричи на свій диплом!» А потім, коли я нарешті офіційно працевлаштуюсь, сцена буде виглядати приблизно так: «Шеф каже новому співробітнику: — Візьміть віник і підмітіть тут. — Перепрошую! Але я закінчив університет! — Он як?! Ну тоді на перший раз я Вам покажу, як це робиться». Хоча не все так погано... Студентські роки завжди будуть нагадувати нам нашу молодість :)

Кількість без якості? «Щодо блогосфери, то попри весь позитив масової журналістики цього типу, все ж важко знайти заміну організаціям/інституціям, які професійно збирають і перевіряють інформацію. При чому набули в цій сфері солідної репутації, яка в журналістиці є неабиякою вартістю», — Борис Потятиник.

(продовження на с. 6)

Нові можливості — нові горизонти Досі основною проблемою свіжоспеченого студента-випускника є проблема працевлаштування. Причин такої ситуації — декілька, та, мабуть, основна з них — брак практичних навичок і досвіду роботи за спеціальністю. А отже, саме під час навчання маємо закладати мости та знайомства, які допоможуть світу отримати ще одного якісного журналіста. Факультету, зокрема факультету журналістики, належить цьому процесі визначальна місія. У цій публікації ми спробуємо ознайомити Вас із тим, що сьогодні пропонує наш факультет своїм студентам.

(продовження на с. 16)

П Політдефіляда дф д

Стандарти — європейські, Нині слово євроінтеграція стало надзвичайно популярним. Його тулять усюди. Хто зна чи всі розуміють його значення, та вживають його як щось престижне. Ті ж, хто розуміє, трактують його як «зближення з Європою». Ми хочемо впасти в обійми тітоньки Європи, але вона, натомість, не надто палко відповідає взаємністю, до того ж, нагадує делікатно, а іноді й прямо, що треба заслужити її прихильність. І правду каже. Хіба комусь потрібен такий партнер, який легко хилиться від вітру? Біда України в тому, що блудикаємо між двома березами. І приманки східної Сусідки для нас часто-густо миліші, ведемося на них, а виправдання серйозне: «Не жити ж нам без газу!». А на всю Європу — плювати або, що нам з неї? Жили, мовляв, під патронатом братньої Росії досі, то якось і далі плентатимемось. Але, попри нашу волю чи неволю, процеси євроінтеграції просякають усі сфери життя: поглиблюються політичні, економічні, соціальні, культурні зв’язки України з іншими європейськими державами. А якщо брати до уваги сферу освіти, то ці тенденції втілилися в ідеї приєднання нашої країни до загальноєвропейського освітнього простору. Суть у тому, що наша освіта мала б ґрунтуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством, на широкому й відкритому доступі до доступеневого та післяступеневого навчання, на освіті для розвитку особистості й навчанні протягом усього життя. Освітня євроінтеграція полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіту, науку, техніку, поширенні українських культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. Це звучить перспективно і, на перший погляд, мало б привести до підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та до інтеграції у загальноєвропейські інтелектуально-освітні та науково-технічні середовища. Також процес євроінтеграції знімає обмеження на освітньо-наукові, технічні, культурні контакти, обмін інформацією, залучення наших вчених та фахівців до загальноєвропейських проектів, наукових досліджень, програм. Незважаючи на всі перелічені позитиви

«Інший» погляд на європеїзацію української освіти, виконання європейських освітніх стандартів на український манір. співпраці між ЄС та Україною, актуальні потреби національної освіти і науки значно перевищують наявні вітчизняні і зарубіжні ресурси її розвитку. За роки незалежності наша держава не приділяла належної уваги розвиткові вищої освіти та наукових досліджень не тільки у сфері справді дуже витратних фундаментальних розробок, але й у значно невибагливіших гуманітарних науках. Немає на таке у нас грошей. Зайві витрати. А навіщо ж вкладати у цю сферу кошти?! І байдуже, що це призвело до різкого скорочення «ресурсів» наукового розвитку в Україні, значного відтоку висококваліфікованих дослідників і викладачів або в інші сфери діяльності, для того, щоб вижити, або спонукало тисячі з них виїхати за межі держави в пошуках роботи, а кому й пощастило, то їхній талант десь там, далеко від батьківщини, зацінили. Так, наше керівництво ніби й побачило таку проблему, тому вирішило «рятувати» науку та освіту України. Ми робимо кроки до Європи — прилучаємося до Болонського процесу у 2010 році. Очевидно, що успіх цієї справи мав би

принести користь усій системі освіти і науки, але руйнівні процеси останніх років призвели до знецінення етичних, моральних основ освіти, яка, на сором, є одним із лідерів у рейтингу найкорумпованіших галузей. Щоб вирватися з цього стану і побудувати конкурентоспроможну освітню та наукову систему, треба визнати, що приєднання України до Болонського процесу відповідає пріоритетам розвитку української науки та освіти, але не треба бути наївними оптимістами, бо є й ризики. Адже, в разі успіху (так, воно «похмуро» звучить), створення системи вищої освіти, що відповідає європейським стандартам, означатиме її відкритість не лише для новацій і допомоги від Заходу, але й відкритість принаймні частини західних вакансій для наших випускників. Відтак, ті наші «мізки», які ще не побачив і не перекупив світ, зможуть без зайвих проблем себе реалізувати, реалізувати за хорошу матеріальну віддачу. Так, співпраця із західноєвропейськими університетами й іншими освітніми закладами для України важлива. Вона відкриває двері для модернізації

П Політдефіляда дф д

а виконуємо по-українськи освіти, нагромадженої в країнах ЄС. Вона може стати ліхтариком, який просвітить шлях для реформування української системи вищої освіти. Але це все поки що — мрії, навіть рожевого відтінку. Тим часом, хоча формально ми й долучилися до Болонського процесу, він має лише зовнішні, суто формальні вияви. Так, ми перейшли на кредити, модульні системи... Любимо ж бавитися. А от порушувати питання про сучасні витрати на якісну підготовку фахівця, підтримку талановитих людей, витрати на належне матеріальне забезпечення та професійне зростання викладачів всі бояться, а точніше, вважають, що немає в тому потреби. Європа з радістю нам би допомогла, вона навіть багато для цього робить, як от — програми партнерської співпраці ЄС в Україні. Важливим та стійким кроком для наближення вітчизняної освіти до ЄС стало поширення дії програми «Темпус» на Україну. Нею встигло скористатися чимало національних навчальних закладів. Насамперед — це Київський, Одеський і Харківський національні університети, Тернопільська академія народного господарства та інші відомі в Україні ВНЗ. Оскільки з розпадом СРСР і загальним занепадом системи фінансування наукових інститутів НАН України саме університети та інші класичні вищі навчальні заклади за наявності належної кадрової бази вимушені були перейняти на себе турботу про розвиток частково фундаментальних і, значно більшою мірою, прикладних наук, не кажучи вже про гуманітарні науки. Саме у царині виконання програм «Темпус» окремим ВНЗ вдалося налагодити продуктивні науково-освітні контакти з колегами з університетів Західної і Центральної Європи, навчатися сучасному менеджменту дослідницькими та освітніми проектами, перейняти вкрай потрібний досвід управлінської діяльності у сфері освіти і науки. Варто згадати й те, що останніми роками Україна отримала доступ (щоправда, як представниця «третіх країн» для ЄС) і до програми «Еразмус Мундус», що є додатковим важливим каналом її інтеграції в європейський освітній простір, оскільки відкриває певні

можливості для прилучення до європейського освітнього середовища не лише викладачів, але й студентів, до того ж — коштом ЄС. З одного боку, такі програми надміру пильнують наші чиновники, часом навіть видається, що вони існують радше для підтримки нашої бюрократії як легка нажива, а не засіб допомоги голим та босим сферам наукового розвитку України. Звісно, значною є співпраця між Україною і державами — членами ЄС, хоча вона й дуже хитка. Добрі традиції такої співпраці в гуманітарній сфері на рівні міністерств і академій наук існують між Україною, Німеччиною, Австрією, меншою мірою — Францією, Великою Британією та деякими іншими членами ЄС. На жаль, ці програми доволі забюрократизовані, не досить гнучкі, обмежені фінансовими ресурсами, тому участь у них українських вчених надто «дорога». Але наші виші стараються налагоджувати стосунки із освітніми закладами ЄС. Наприклад, Національний університет «Києво-Могилянська Академія», Львівський національний університет імені Івана Франка, університет «Львівська політехніка», Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича та інші столичні й регіональні науково-освітні центри співпрацюють із сотнями європейських вишів. Університет підтримує партнерські зв’язки на рівні угод з 76 навчальними закладами та установами світу. Постійно поновлюються угоди про співробітництво з університетами, з якими наша співпраця триває вже багато років. Низка факультеф у тів і кафедр мають свої с угоди з відповідними підроззділами зарубіжних інституцій й. Щодо нашого Львівського національного університе ету імені Івана Франкка, то він бере участь у міжнародних освітніх організаціях, програмах, фондах. Співробітники, на-уковці та аспіранти и Університету отрим мують гранти INTAS S,

ДААД, індивідуальні гранти та стипендії на стажування та навчання за кордоном, у різноманітних міжнародних проектах: Темпус-Тасіс, «Балтійські університети», Еразмус-Мундус, Copernikus тощо. З 2007 року Університет є учасником Програми Європейської Комісії «Еразмус Мундус — Вікно зовнішньої співпраці для Білорусі, України та Молдови (Лот 6)». Програма надає можливість студентам впродовж двох семестрів навчатися у європейському університетіпартнері. Студенти, які вже отримали базову вищу освіту, мають змогу отримати європейський диплом магістра після навчання за кордоном. Аспіранти мають змогу проводити дослідження в університеті-партнері впродовж двадцяти місяців. Викладачі, наукові співробітники можуть пройти стажування або виконувати науковий чи методичний проект впродовж 1-6 місяців, залежно від проекту. Учасниками програми від Університету вже стали 82 особи. Сподіваємося, що допомога українській науці та освіті з боку ЄС не зупиниться лише на входженні національних наукових інституцій та окремих дослідників у європейський дослідницький простір, а ставитиме масштабніші завдання: сприяти поетапній інтеграції освітньої, а потім і всієї гуманітарної сфери України в загальноєвропейський освітній та цивілізаційно-культурний простір. Маємо шанс, а от чи зможемо ним якісно скористатися, то залежить від нас. Марія БОГАК

Ìîæå âàðòî ñòâîðèòè âëàñí³ îñâ³òí³ ñòàíäàðòè?!

Обличчя журфаку журф у

«Óí³âåðñèòåò — öå òåðèòîð³ÿ ³íòåëåêòóàëüíî¿ ñâîáîäè» Між викладачем і студентом не повинні існувати кордони. Так, звісно, має бути взаємна повага і розуміння, у перших — бажання навчати, у других — навчатись. І, мабуть, «золотим» є викладач, який не лише відкриває тобі двері у світ знань, а й відкриває тобі тебе — здібності, приховані творчі потяги та потенційні можливості. Власне, таким студенти бачать доцента кафедри теорії і практики журналістики Богдана Тихолоза. Про його погляди на сучасне студентство — далі.

— Богдане Сергійовичу, бачила Вас ас у соц соціальній а мережі ере «Facebook». aceboo Як ставитесь до соціальних мереж? З якою метою реєструєтесь? — Зареєстрований у всіх популярних соціальних мережах, однак ставлюся до них, як до вогню: на ньому можна приготувати їжу, а можна й спалити будинок. Ми живемо в сучасному світі, і гріх не використовувати тих можливостей, які він дає. Я традиціоналіст у тому сенсі, що надаю перевагу реальному спілкуванню, бо скептично оцінюю прогнози теоретиків, які кажуть, що невдовзі увесь світ буде віртуалізованим. Мені здається, що ніщо ніколи не замінить головної радості — радості людського спілкування. Я часом студентам на лекціях кажу, що інтерв’ю по телефону, як поцілун-

ки через скло. Щось подібне можна сказати й про інтернет-спілкування. Я особисто використовую мережу насамперед для того, аби швидко знайти якусь людину чи потрібну інформацію. Скептично ставлюсь і до дистанційного навчання. Так, безперечно, це потрібно, але дуже важливо, аби зберігався живий діалог між студентом і викладачем. Зрештою, журналістика є великою «соціальною мережею», бо ж об’єднує багатьох людей. — Чи поділяєте студентів на хороших і поганих? Якщо ні, то яку класифікацію застосовуєте? — Усі класифікації умовні. Життя складне і класифікаціям не піддається, це для нашого розуму тільки спосіб впорядкувати реальність. А ділити людей на хороших і поганих можна лише навпіл

(усміхається). Студенти — насамперед люди. Якщо люди різні, то й студенти також, їх не можна поділити на чорних і білих… Якщо й класифікувати людей, то треба відштовхуватись від здібностей. Здібності — це дар (Бога, природи, батьків). Тому, коли йдеться про те, як я поділяю студентів, то відповім, що для мене є тільки один спосіб — за здібностями. Це, звісно, дуже складно — побудувати діалог з аудиторією, яка налічує сто п’ятдесят осіб, і розкрити здібності кожного. — Часто студент каже, що «не сприймає предмета». Чия провина в такому «несприйманні» — студента, який не хоче вчитись, чи викладача, який не вміє подати інформарцію? — Це двобічна проблема, і винні завжди обоє. Викладач завжди повинен шукати певний компроміс між високою наукою і зрозумілою для аудиторії мовою. Тобто викладач — це завжди перекладач із мови теорії, складних термінів на мову, яку здатен зрозуміти студент. Зрештою, студент — також перекладач, і він повинен перекласти інформацію вже сам для себе — з мови викладача на мову, яку сприймає його розум. Якщо є діалог, то такий переклад зайвий, бо відбувається контакт. Викладачі повинні пам’ятати, що вони також були студентами, що вони не лише вчились, а й гуляли, закохувались, ходили в театри. Якщо викладач про це забуває, то контакт втрачається. З іншого боку, студентами часто стають ті, хто не заслуговує цього титулу. Студент — людина, яка вчиться, і його основна діяльність полягає в тому, щоб учитись. А вчитись не означає слухати викладача і дослівно повторювати, що він каже. Справді, є студенти, яких учиш, і студенти, які вчаться. Мені не цікаво чути від студентів саме те, що я їм сказав. І це типова помилка викладача, коли він вимагає вивчити матеріал напам’ять, щоб на іспиті лише переказати. Головним нашим завданням є не просто передати інформацію, а пробудити бажання до її осягнення й самостійного пошуку. Для вчителя немає нічого цікавішого, аніж побачити, як його учень народжує власну ідею. — Свої перші заняття у ролі викладача пам’ятаєте? — Так, пам’ятаю. Працював тоді на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка і часто

Обличчя журфаку журф у підміняв викладачів, які були бул відсутні примусово» любити Івана Франка. Люз певних причин. Спочатку атку за віком бов не народжується з примусу. Про майже не відрізнявся Франка треба розФ повідати живою від студентів, які мене людською мовою. слухали, адже ми були Ó êîæíîãî ïîâèíí³ áóòè Тобто говорити про одного покоління. І òðè ãîëîâí³ ðå÷³, ÿê³ пам’ятаю, що довго, звичайну людину зі ñèëóó æèòè, — ä íàäàþòü звертаючись до спусвоїми почуттями, (íàñàìïåð ïðàöÿ ëþáîâ, деїв, казав — «наше позитивними рисаðåä òâîð÷à) ³ ñâîáîäà. ми та недоліками, а з вами покоління». Коли вже вони поне про пам’ятник на чали сміятися з цього, то постаменті. Українці мало гоприпинив, розуміючи, що з’явилась дистанція (усміхається). Проте мені завжди ворять про сво- їх героїв. Однак помилкортіло скорочувати цю дистанцію. Кор- ково казати, що студенти нічого не читить і тепер, тому намагаюсь руйнувати тають. Читають, звісно, менше, ніж їхні бар’єри між викладачем й аудиторією. попередники, але не тому, що не хочуть, Якщо жарт пов’язаний із темою лекції, а тому, що їм це незручно.Це люди новото чому б не пожартувати? Тоді тебе го покоління, яким краще працюється чують. Найприємніша педагогічна на- з комп’ютером. Проблема українців у солода — відчувати, що тебе не просто тому, що ми мало присутні в Інтернеті. слухають, а чують, коли не просто кон- Повинні бути не лише приватні блоги, а спектують за тобою, а починають ду- й серйозні державні та інституційні пормати. А перші заняття полягали в тому, тали, де буде вся потрібна щоб викласти певний курс, який, може, література та інша інфорй сам ще не до кінця опанував (хоча, мація. — Студент Універсиза великим рахунком, добрий викладач завжди продовжує розробляти й погли- тету сьогодні і студент блювати курс, який читає навіть багато Університету п’ятнадцять років поспіль: процес пізнання нескін- років тому. Що спільного ченний). Однак завжди цікаво було спо- і відмінного? стерігати за тим, як у студента народжу— Студенти — це зається думка. вжди молодь зі своїми áóäèíî ê. — Ви вже багато років досліджу- пристрастями та принциєте творчість Івана Франка. Яким пами. Гадаю, це добре, бо треба змалювати Франка сучасному молодь — найпрогресивніша частина студентові, щоб викликати зацікав- суспільства. Але є багато відмінностей. лення і бажання вивчати творчість Мушу визнати, що сучасний студент якоВеликого Українця? юсь мірою слабший за студента п’ятнадцятилітньої дав— Івана Франка я досліджую насамперед Ñòóäåíò — òàнини. Річ у тому, що колись тому, що це феноменаль- êîæ ïåðåêëàäà÷, ³ суспільний статус учителя не явище в історії україн- â³í ïîâèíåí ïåðåбув вищим, повага до знань ської та світової культури і êëàñòè ³íôîðìàбула зовсім іншою. Система водночас унікальний люд- ö³þ âæå ñàì äëÿ знань, яку виносив радянський документ. Він був ñåáå — ç ìîâè âè- ський учень з радянської відкритим до світу, різних êëàäà÷à íà ìîâó, школи, була деформована, культур і традицій, умів ÿêó ñïðèéìàº éîãî ідеологічно заангажована, будувати діалог і зі своїми ðîçóì. але вона була чіткою. Сьогодні є молоді люди, які, лише сучасниками, і з минулими епохами. У його час то була дивина. ставши студентами, починають розуміФранко пропонує настільки багато мож- ти, що таке радість пізнання, що таке ливостей, що з ним завжди цікаво. Од- здобуті знання і їхнє застосування. У нак сучасне покоління не завжди здат- наш час потрібно піднімати статус знань не оцінити цю масштабність тому, що це і тих, хто ці знання несе. — Яке Ваше ставлення до студенпотребує великої праці. Як зацікавити молодь Франком? По-перше, не треба тів, що вже працюють? Чи можуть влаштовувати якісь масові акції, які вони розраховувати на якісь бонуси схиляли б молодих людей «добровільно- від Вас?

5 — По-перше, я розумію, що студент — людина, а людина хоче їсти. Тому студент, який заробляє гроші чесною працею, заслуговує похвали. Окрім того, журналістика є тим фахом, де теорія без практики неможлива взагалі. До того факту, що студент-журналіст працює за фахом, я ставлюсь дуже позитивно. Я завжди кажу студентам: «Якщо ви хочете бути журналістами, то будьте ними вже». Справді, якщо ти хочеш навчитись готувати борщ, то повинен його готувати, а не лише розводити про це теревені. Є й інший бік проблеми, — коли студенти працюють і повністю поринають у практику, забуваючи про те, що вони ще студенти і їхня головна справа — навчатися, здобувати знання. Каральних методів у цьому разі не застосовую, але прикро, що молоді люди втрачають дорогоцінний час, який потім вже не надолужити. Навчання в Університеті — це п’ять років відносної свободи для самовдосконалення і формування власної особистості. Для мене, як колишнього студента і як викладача, найціннішим є те, що Університет — це територія інтелектуальної свободи. — Чи є у Богдана Тихолоза вислів, що веде його по життю? — Я не вірю в те, що будь-яка людина, в тому числі й Богдан Тихолоз, живе за якоюсь однією формулою. Формули потрібні в хімії, але не в людинознавстві. Є кілька важливих уроків, які для себе виніс, які нікому не нав’язую, але часто повторюю — бути вільним, жити наповну, не боятись говорити правду і просто — нічого не боятись, не витрачати часу на дурниці, добре робити свою роботу… Ще я вважаю, що в кожного повинні бути три головні речі, які надають силу жити, — любов, праця (насамперед творча) і свобода. Останнє важливо тому, що людина, яка не має волі, не може ні любити посправжньому, ні творити. Якщо якогось із цих складників немає, то життя перетворюється на якусь порожню забаву із наперед відомим фіналом. А якщо є любов, творчість і свобода, то жити варто. — Наостанок, які три слова ви хочете сказати нашим студентам? — Будьте самі собою! Розмовляла Юлія ГРИЦЕНКО

Vox Media

Кількість без якості? Кілька століть тому, щоб почути найсвіжішу інформацію з перших уст, люди збиралися в людних місцях: на площі, у парку, в кав’ярнях. Потреба комунікації завжди була однією з найважливіших потреб в людському житті. Тому кафе довго залишалися місцем, де обговорювали новини, висловлювали свої думки, дискутували. У ХХІ столітті такою кав’ярнею став Інтернет. Щоб дізнатися останні світові події, достатньо лише під’єднатися до всесвітньої мережі. Можливість бути одночасно в багатьох місцях розширила можливості людини. Інтернет зробив усе простішим, але ця ілюзія доступності і всюдисущості містить чимало прихованих загроз. Страх не дізнатися про якусь подію першим і не розповісти про це іншим, перетворив особу на бездумного споживача інформації. Всесвітня павутина стирає межі між реальним світом і віртуальним. Ба, навіть спотворює подання інформації, адже журналістом тепер може стати кожен, і доволі часто в мережу ллється такий потік інформації, який не завжди відповідає дійсності. Від китайської газети до соціальних мереж Журналістика, як одна з найдавніших професій, пройшла довгий шлях розвитку та метаморфоз. З кожним століттям вона лише удосконалюється. У 8 столітті в Китаї вийшла перша в світі друкована газета «Столичний вісник». У 1893 році сербський учений Нікола Тесла запатентував радіопередавач. А у 20-их роках 20 століття було винайдено телебачення. Століттями людство знаходило безліч нових способів щоразу швидше і доступніше передавати новини. Усі знають такий вислів: «Володієш інформацією, отже, володієш світом». Можливо, у восьмому столітті так воно й було, проте, через шалений темп і бажання знати усе, інформація заволоділа людьми. Суспільство почало відмовлятися від традиційного споживання новин за допомогою газет, радіо чи телебачення. Зараз передплата газет — це, мабуть, данина традиції, адже хто звик (особливо це спостерігається в західному суспільстві) розпочинати свій ранок із горнятка кави і свіжої газети, ніколи не відмовиться від своїх уподобань. Радіо і телебачення стали осередками масової культури і розваг, тому люди дедалі частіше шукають інформацію деінде. Із таємним листуванням європейських політиків можна ознайомитися в Інтернеті, аматорські відео на YouTube збирають таку аудиторію, що провідні світові телеканали про такі

рейтинги можуть лише мріяти. Соціальні мережі допомогли кожному висловитись і обговорити новини з друзями. Адже навіщо дізнаватися «з інших вуст» те, що сказав той чи інший громадський діяч, якщо можна самостійно прочитати його записи в Твіттері? Традиційна журналістика втрачає свій первинний статус — інформувати. Висловитися в мережі легко. Та чи варто? Станом на осінь 2011 року в Україні налічується близько 1,1 млн блогів. Проте статистика компанії Яндекс свідчить, що активних блогів (які оновлювалися хоча б раз за три місяці і містять не менше п’яти записів) налічується всього 100 тис. З цього ми можемо зробити висновок, що дуже легко висловитися в Інтернеті, але дуже важко знайти людей, які тебе читатимуть. Зрозумівши, що створення блогу — це всього лише перший крок на шляху до професійної журналістики, багатьох можна назвати блогерами лише формально. Зайшов в Інтернет, створив блог і забув. Тому українське блогерство можна охарактеризувати словосполученням: кількість без якості. Є дуже багато інформації, яка не завжди відповідає дійсності і може містити навіть загрозу для суспільства. Звісно, безліч журналістів також доволі часто нехтують професійною етикою, однак уникнути відповідальності в Інтернеті набагато простіше. Адже внутрішнього цензора журналістам замінює редактор. Якщо журналісти можуть стати професійними блогерами, то блогери не завжди є професійними журналістами. Зазвичай, це люди, які вміють (або думають, що вміють) якісно і ґрунтовно писати і їхні думки має почути цілий світ. Ще блогери відрізняються від журналістів тим, що працюють суто на волонтерських засадах, а журналіст за свою інформацію ще й гроші отримує. Борис Потятиник в одній із своїх книг писав: «Мережа справді культивує легкість, поквапливість і негайність реалізації бажань. Та, попри те, варто застерегти читача від надмірних ілюзій. Висловитися в мережі дуже легко. Настільки легко, наскільки важко бути почутим». Тому потрібно мати величезний талант, здібності і вміння, щоб ваш блог із захопленням читали, коментували і ще, якщо дуже пощастить, порекомендували друзям. «Хочу на допит в СБУ!» В липні 2011 рок Служба безпеки України викликала на «співбесіду» Олега Шинкаренка, який «особливо зневажливо ставився у записах до президента». Після цього інциденту в блогосфері розпочалася акція «Хочу на допит в СБУ». Так розпочалося своєрідне спілкування влади з українськими блогерами. Проте, уже в жовтні український прем’єр, запозичивши досвід свого російського колеги Дмитра Медведєва, особисто зустрівся з найактивнішими користувачами павутини. Щоправда, ця зустріч більше нагадувала піар-акцію Партії Регіонів, мовляв, ми не лише «почули кожного», а й поспілкувалися особисто. Але навіщо запрошувати на зустріч із блогерами незліченну кількість журналістів? Автор, безперечно, радий і за Азарова, і за блогерів, ба, навіть за журналістів, які оперативно передавали інформацію в ефір, та це більше нагадувало бенкет під час чуми. Азаров хотів «порадитись» із блогерами, як спілкуватися з народом під час реформ, а насправді, відбувалось звичайне окозамилювання. Чому всі раптово забули про інцидент, що стався в липні 2011-го? Проте, якщо відкинути усю політику і розглянути ситуацію в ідеалі, то, безумовно, довіра до блогерів з кожним роком зрос-

Vox Media тає. Навіть влада, як бачимо, почала виявляти до них певний інтерес. Та все-таки блогери відрізняються від професійних журналістів тим, що можуть висловлювати свої емоції в тексті, бути необ’єктивними чи відкрито підтримувати ту чи іншу політичну партію. Для журналіста ж така поведінка означала б професійну смерть. Адже головне завдання журналістики — об’єктивно доносити інформацію, а читач висновки робить самостійно. А головним завданням блогерів, на думку автора, є бажання висловитись самому і бути почутим іншими — не більше. Не зважаючи на епоху глобалізації, коли увесь світ перетворився на одне велике село, традиційні ЗМІ досі займають провідні позиції в інформаційному світі. Можливо, з часом Ін-

Чи бути блогам? Що воно таке — та блогосфера? Яку оцінку можна дати сучасним аматорським інтернет-виданням? Чи зможуть блоги з часом витіснити, а то й замінити, повноцінну журналістику? Степан Грицюк, журналіст НТА, блогер з 2005 року

Так, справді, зараз чимало медійних ресурсів дають змогу людям самим творити новини. І йдеться не тільки про блогерство як таке. Приміром, це проект «Народний автор» від телеканалу «ЗІК», де найкраще відео, залишене на сайті, потрапляє в ефір, можливість безкоштовно зареєструвати та вести блоги на справді популярних інтернет-сайтах, як «Українська правда» чи, скажімо, «Газета по-Українськи». Зважаючи на це, чимало експертів стверджують, що урешті-решт це неминуче поставить хрест на журналістиці як такій. Особисто я у цьому сумніваюся, бо, як би там не було, але наша професія не така вже й проста. Принаймні, між кореспондентом і споживачем його медійного продукту завжди стоїть редакція, яка фільтрує, перевіряє і уточнює факти. І професійний журналіст, отримуючи зарплатню, мусить подавати матеріал так, аби він висвітлював реалії. Натомість, повністю довіряти блогерам ми не можемо, бо навіть якщо він подає інформацію перевірену, то завжди буде такий фактор, як суб’єктивність. І, якщо мені не подобається, скажімо, Партія Регіонів, то нічого доброго про неї ви від мене не почуєте. Або навпаки. До прикладу, я особисто знаю повністю неадекватних блогерів, які пишуть повну ахінею, таке враження, що роблять це безпосередньо з божевільні. У підсумку вони збирають лише негативні відгуки від читачів, але їх тримають тільки тому, що такі писаки забезпечують відвідуваність, рейтинги, а отже, й прибутки. А медіа — це завжди бізнес.

тернет витіснить газети, радіо та телебачення, і стане єдиним генератором новин, але блогосфера ніколи не зможе замінити журналістики як такої. Якщо зникне суб’єктивізм в оцінках, емоційні судження, можливо, навіть деякі провокатиційні вислови в текстах українських блогерів, то кого ж тоді викликатимуть на допити до СБУ? Адже, як згадував автор, об’єктивність і стриманість у висловлюваннях — одні з найважливіших рис журналіста, саме цим він і відрізняється від блогера. Блог може стати однією зі сходинок до професійної журналістики або просто заняттям для душі. Тож залишмо функцію «інформування суспільства» традиційним медіа. А блогери їм можуть у цьому лише допомагати. Соломія КОНОВАЛИК

Отар Довженко, журналіст, дослідник медіа, блогер з 2004 року

В український Інтернет усе приходить із кількарічним запізненням. Так і блоги тут стали популярними тоді, коли на Заході були на підйомі соцмережі; тепер у нас говорять про монетизацію блогів, коли на Заході дедалі частіше чути про занепад блогінгу як такого. Очевидно, блог сьогодні є однією з головних форм онлайн-самовираження, одначе для українців, меншість яких користується інтернетом і абсолютна меншість яких уміє зв’язно писати, це досі дивина. Домогосподарка, яка читає глянцевий журнал, є нормою, а та, що зависає на блогах про моду чи кулінарію, радше — винятком. Українська р блогосфера ф р — це автономія у складі східнослов’янського онлайн-ґетто. Її завжди майже неможливо було чітко відмежувати від російської, натомість, із глобальною (англо-, німецько-, польськота іншомовної) вона майже не дотикається. Навіть ті блогери, які пишуть тільки українською, мимоволі копіюють сленг, меми, а головне — моделі віртуальної поведінки, що сформувались у рунеті. Власне, від сусідів Україна успадкувала перехідну модель між власне блогінгом та соціальною мережею, що найяскравіше втілена у блогхостинговому сервісі Livejournal. Згодом, із зростанням популярності «Вконтакте» та Facebook, значна частина блогерів закономірно перетекла туди. Зараз фейсбук успішно замінює блог мільйонам тих, хто раніше безпричинно ґвалтував LJ, і це прекрасно. Натомість, повноцінних standalone-блогів, які можуть бути повноцінними персональними або колективними ЗМІ, вичерпно розкривати певну тему і приваблювати рекламодавців, в Україні обмаль. Для них немає ані рекламного ринку, ані аудиторії, привченої читати не «френдстрічку», а окремі самодостатні блоги. В уявленні багатьох користувачів інтернету «блоги» — це лише оті немодеровані авторські колонки знаменитостей, які можна читати на «Українській правді» чи «Кореспонденті». Вочевидь, розвиток вітчизняної блогосфери, у старому розумінні цього слова, на тому й зупиниться, позаяк головний вектор трансформації соціального інтернету зараз — у соцмережах, і саме з них, напевно, виросте щось наступне.

Олег Довганик, журналіст УНН, блогер з 2010 року

Українська блогосфера сьогодні, на мою думку, розвивається у двох напрямках. З одного боку, за допомогою розміщення інформації у блоги залучаються небайдужі до проведення різних масових заходів особи. Розміщення інформації у блозі успішно виставляється у соціальні мережі й тиражується сотнями та тисячами. З іншого боку, розвитку української блогосфери сприяють й самі ЗМІ, роль та вплив яких на події останнім часом, на жаль, нівелюється через те, що ЗМІ, на мою думку, почали працювати менш якісно та з кожним днем втрачають довіру суспільства. Існує і третій напрямок: представники чинної української влади останнім часом дедалі частіше намагаються показати себе активними блогерами. На моє переконання, це свідомо роблять політтехнологи влади заради однієї мети: нівелювати заклики до тих чи інших дій через блоги та соціальні мережі та, зрештою, — похитнути довіру до них… Розмовляла Юлія ГРИЦЕНКО

Ілько Лемко — відомий львівський письменник, автор близько десятка книг про Львів, музикант-аматор й напрочуд цікава особистість. Свого часу закінчив Львівський національний університет в мені Івана Франка. Історик за освітою й письменник за покликанням. Сьогодні працює у міській раді завідувачем сектору зовнішньої промоції міста. Детальніше про життя, роботу та захоплення я вирішила розпитати письменника особисто. — Доброго дня, пане Ільку! Деякі інтернет-джерела подають інформацію, що у Вашій трудовій книжці записано близько 12 професій, починаючи від електромонтажника і закінчуючи телеведучим. Невже це правда? Як так трапилося? — Ну, як трапилося. (задумався)… я людина доволі сталих поглядів. Тому якось так траплялося, що протягом свого життя я переробив близько десятка різних робіт. Але не вважаю це чимось незвичайним. — То яка ж професія припала Вам до душі найбільше? — Напевно, жодна. Я ще не знайшов своєї професії. — Отже, Ви ще у пошуках? — Саме так. Найдоше я пропрацював на посаді програмного директора радіо «Люкс». На другому місці, за тривалістю, знаходиться теперішня моя робота у міській раді — майже 4 роки. Третє місце у цьом списку посідає реалізація квитків на концерти, морозива. — Окрім цього, Ви ще й публіцист. Як і коли відкрили у собі цей талант? — Коли? У досить поважному віці. Перша моя книга «Львів понад усе» ви-

Art Cool

йшла, коли мені було 52 роки. Згодом став друкуватися у газеті «Поступ», потім — у «Львівській газеті», зараз співпрацюю з інформаційним агентством «Zaxid.net». — У своїй книжці «Львів понад усе» Ви написали такі рядки: «Перша частина життя людини — це мрії про майбутнє, друга — це спогади про минуле». Як гадаєте, на якій стадії Ви зараз знаходитесь? — Звісно, це спрогади про минуле. — Невже перестали мріяти? — Ну, не знаю, можливо, інколи мрію. Та все ж залишилось більше спогадів. А ще от у моїй книжці «Афоризми про кохання» є хороший вислів про життя: «Життя поділяється на дві частини: перша — коли воно ще не почалося, і друга — коли воно вже закінчилося». — Прокоментуйте, будьте ласкаві, ці рядки. — Молода людина думає так: життя ще не почалося, тобто, у неї ще все попереду, життя тільки-но починається, попереду буде щось таке непередбачуване. А потім не встигнеш озирнутися, а воно вже закінчилося. Тоді запитуєш себе, а що взагалі було?! Практично, нічого й не було. Самого життя ніби й не було. — А у Вашому випадку? — У моєму випадку, звісно, це погляд на життя з досвіду прожитого. Хоча свій вік кожна людина розглядає по-різному. У своїй книжці «Сни у Святому Саду» я розмірковував над цим. Напевно, не один я так думаю, а багато людей міркує, що є якісь віхи віку людини. Людині 20 років, 30, 40, 50, 60…Це якісь абстрактні цифри. Комусь 30, 40 років, але не мені! Сьогодні людина у тридцять років вже вважає себе старою. Така ситуація трапилася з моїми знайомими, для яких цей вік став такою фрустрацією, ніби їхнє життя закінчилось. — А, можливо, це все залежить від людини? Можливо, не варто зациклюватись на своєму віці, адже, на мою думку, людина у 50 років може відчувати себе сповненою сил і бажання творити. Ви так не вважаєте?

— Правильно. П’ятдесят років — то з кимось іншим стається, тільки не зі мною. Мені і не 30, не 40, 50, 60… — То Ви вважаєте себе молодим? — Та не знаю. Як на мене, то людина старша не сприймає вже свій вік так банально, вона молода душею. Якщо взяти до уваги вік людини, то, як мені здається, для жінки критичним є вік 30 років, а для чоловіка, мабуть, 50. Коли мені минуло п’ятдесят, подзвонив друг мого батька і каже: не переживай, 50 років — це суцільні депресії, 51 — так собі, 52… А там уже все піде як по маслу. — У Вас є заповітна мрія? — Я ніколи не мріяв кимось стати. У роки мого дитинства більшість хлопців хотіли бути льотчиками, а десь сімдесят відсотків дівчат — лікарями. А я досі ще не визначився з професією. — То, можливо, у Вас були інші мрії? — Хочеться кудись поїхати, побачити Європу… — Яку країну хотіли б побачити зблизька? — Я вже був у Празі, Кракові. Хотів би побачити інші європейські міста. Проте, це не є якесь жагуче бажання. Шопенгауер казав, що людина, яка шукає розваг, подорожей, вражень, не є самодостатньою. Самодостатня людина, навіть знаходячись у підвалі, має досить багатий внутрішній світ і спроможна зробити своє життя веселим і цікавим. А «пуста» людина завжди намагається наповнювати себе якимись враженнями, пригодами, подорожами. Та я дуже люблю подорожувати, гори дуже люблю, Крим, Карпати. — Все-таки, я не погоджуюся із Шопенгауером. На мою думку, людина, яка прагне для себе вікривати щоразу щось нове, у своїй сутності є модератором, і це радше свідчить про її усебічний розвиток та про самодостатність, а не навпаки. — Це теж залежить від людини. До прикладу, Лев Толстой. Він лише раз за все своє життя виїхав за кордон, у Швейцарію, на декілька тижнів, про що напи-

Art Cool

сав оповідання. Йому більше не потрібно було, це ж Толстой! (усміхається). — Та це ще не підстава для того, аби робити висновки, що талановиті люди сидять вдома, а інші є несамодостатніми чи щось таке. — Ясно, що кожна людина хоче побачити щось нове, відкрити для себе щось. Я також хотів би багато чого побачити, але, якщо мені це не вдасться, я не дуже сумуватиму. — Якби Вам запропонували хорошу високооплачувану роботу за кордоном, чи погодилися б на це? — Нізащо в світі я не поїду зі свого міста. До Львова я прив’язаний намертво. Я пишу про нього і тут є стільки всього цікавого, що можна все досліджувати десь п’ять сотень років. От, наприклад, нещодавно вийшла книга Ігора Мельника «Личаківське передмістя». У ній знаходиш стільки нового і нерозкритого для себе. Я знаю дуже добре автора цієї книги, ми з ним працювали разом у «Поступі» близько трьох років. У власній книзі «Сни у Святому Саду» я писав, що у кам’яниці, де я народився і мешкав до тридцяти років, на вулиці Лисенка, свого часу жив відомий вида-

Кут зору

вець Григорій Гануляк. Та я не знав, що там мешкав Симон Петлюра. А Ігор десь «нарив» це. Ну, це ж круто! (усміхається). Так що, існує безліч цікавої, нерозкритої інформації, яка іноді шокує… і це все у Львові! Практично, увесь цей шар інформації (періодика, архіви) насправді є маловідомим для загалу. У нас люди трішки ледачі щодо цього. Хоча, можливо, комусь це нецікаво. З іншого боку, обдаровані молоді люди шукають кращих перспектив. До прикладу, моя старша дочка, побувавши у Києві, захотіла знову туди поїхати. Хоча зараз є така тенденція, що молодь зі Сходу України навпаки випробовує свої сили тут, у Львові. Одна моя знайома, родом з Києва, живе тут уже більш ніж півроку. Я кажу їй: «Катю, тобі ще тут не набридло?» А вона мені: «Та ні, ну що Ви, тут так класно!» Вона навіть у журналі «Фокус» написала статтю про своїх земляків, які, як і вона, вирушили підкоряти культурний центр нашої країни. Бо ми звикли, що, переважно, все відбувається навпаки. Коли Катя сюди приїхала, вона зовсім не володіла українською мовою, а зараз вона чудово розмовляє і пише українською. «Чоловік — метафізик. Його в коханні турбує лише момент, він живе лише теперішнім. Жінка здебільшого не може віддатися нерозсудливій метафізичній любові. Вона все зважує і обдумує», — пише у своїй книзі Ілько Лемко. Нам так подобається дивитись, як цвіте троянда, натомість, падіння її пелюстків не викликає жодної цікавості. Не можемо говорити про жоден сюжет чи уявну лінію у розповіді Пана Лемка, адже його думки — це очевидні речі вихоплені з підсвідомості кожного з нас, людей, які знаючи про кохання і красу все ж, продовжують робити фатальні помилки. «Афоризми про кохання» — відверто і не приховано символізує кохання автора усього, що утверджує ідеї життя: до красивої жінки, здорового рум’янцю і благородної мужності. Ця книга — ідеальний варіант для гри «запитання-відповідь». Любить? Любов «сильна як смерть» — нещасна, трагічна, деколи суїцидна. Занадто міцне — рветься. Я красива(ий)? Краса — лишень зовнішня ознака, внутрішня краса — це лише добро. Книга не таврує жодних категорій, в тому числі кохання, це лишень

— Практично у кожній своїй книжці Ви розповідаєте історію Львова, описуєте його щоденне життя. Чи вважаєте себе патріотом свого міста? — Звичайно, до того ж таким «записним» патріотом (сміється). Про це свідчить навіть назва моєї першої книги «Львів понад усе». — За півстоліття Львів дуже змінився, про що Ви пишете у своїх книгах. Змінилися цілі вулиці, будинки... Зрештою, змінилось і саме життя. Та чи якось змінились для Вас мешканці міста? — От, що цікаво, нещодавно на «Zaxid.net» була опублікована стаття сімнадцятилітньої дівчинки, яка написала про те, яким вона бачить Львів. Я прочитав цю статтю і побачив те, що бачив п’ятдесят років тому. І двадцять, і тридцять років тому тут були і неформали, і бабусі, які щодня пліткують про всіх і все, сидячи на лавочках. У принципі, у побуті, повсякденному житті міста мало що змінилося. Сьогодні хіба що помітний значно потужніший розвиток технологій (комп’ютери, мобілки), завдяки чому спілкування відбувається у дещо іншому ракурсі.



ще одна з версій — пояснень, чому все так, а не інакше. Колись красива Венера Мілоська при 163 сантиметрах зросту і вагою 64 кілограми сьогодні видається сміховинною, а все тому, що «історичний шлях від тілесності до духовності знайшов свій відбиток навіть у критеріях фізичної жіночої краси». Ця книга, хоч і має в своїй назві слово «афоризми», проте це ні в якому разі не означає, що у ній автор оперує завуальованими фразами чи поняттями, зовсім навпаки — наочність і практичний досвід з історії. Ілько Лемко підкріплює теорію чи тезу, фактом, знайомим кожному. «Афоризми про кохання» не варто ковтати всю й одразу. Пристрасні і віддані гурмани знають, що в смакування чогось вартісного треба знати міру. Це якраз про цю книгу. Вона не зможе дати точних відповідей, та вкаже на джерела, до яких варто по неї звернутись. Після прочитання «афоризмів» можу щиро констатувати: Ілько Лемко — це не тільки легенди Львова і кохання під час холери, але й тонкий лірик романтичних конструкцій. Марта КОВАЛЬЧУК

10 

Art Cool

— Що з минулого Ви хотіли б повернути сучасному Львову? Чого йому, можливо, не вистачає зараз? — Я свого часу тусовав у своїй закритій соціальній тусовці, а комусь подобалося сидіти у ресторанах, кафе. До речі, вони колись були кращими, ніж сьогодні. Пам’ятаю, був такий «Нектар» на вулиці Саксаганського. Це було наприкінці 70-80 років. Туди потрапити було майже неможливо. Там збиралась переважно лише еліта. А сьогодні кожен може піти до ресторану, кафе чи у нічний клуб без будьяких перешкод. А ще кілька десятиліть тому це було новинкою для львів’ян, тому біля ресторанів та кафе були величезні черги. — Ви щойно згадували, що були учасником неформальної групи. Що змусило Вас туди податися? — Я писав про це. Просто ми з дитинства були противниками радянської влади, по-іншому були виховані та бачили світ іншими очима, протестували проти всього, не були кар’єристами. Звісно, людина, яка хотіла зробити собі хорошу кар’єру, повинна була лояльно ставитися до влади. А нам було на все то наплювати, ми жили для свого задоволення і за власним гаслом «С…ав пес на КПРС» й «С…ав пес в червоній конюшині». «Червона конюшина» — це алегоричний образ радянської влади. У цьому плані ми почували себе краще і зовсім про це не шкодуємо. Головне — ми були такими собі нонконформістами, бо людина, яка приймала правила гри того суспільства (радянського), мала бути чистенькою, підстриженою, у гарному костюмчику вийти на роботу й, грубо кажучи, стулити писок. А якийсь там вихідець зі східних теренів починав її «грузити» своїм «інтелектом» і, замість того, щоб послати його куди подалі чи дати в пику, вона була змушена це все тихенько і спокійненько терпіти. А ми то мали десь… — У 70-х роках Ви були лідером рок-групи «Супер Вуйки». Ви справді захоплювались роком чи грали цю музику, аби допекти владі? — Ми справді любили цю музику, а все інше було другорядним. Але тоді рок був заборонений, тому так збіглося, що одне наклалося на інше. Проте, осно-

вною причиною створення нашої рокгрупи була любов до цієї музики. Як на мене, ідеологізувати захоплення музикою чи взагалі мистецтвом, це просто нонсенс. Нас ця музика зворушувала, приносила своєрідний кайф й здавалась чимось неймовірним. — Понад 30 років тому Ви захоплювалися роком, а яку музику більше полюбляєте сьогодні?

— Саме стільки часу Ви приділяєте грі на гітарі? — Коли я був лідером рок-групи «Супер Вуйки», то мінімум 3 години щодня приділяв грі на гітарі, і стільки ж часу припадало на фортепіано. Я був також скрупульозним, коли мене відволікали від цього заняття чи то телефонні дзвінки, чи то мої рідні, я той втрачений час усе одно потім допрацьовував, бо переконаний, що людина, яка себе чомусь присвячує, мусить до цього ставитися серйозно. — Сьогодні Ви бере участь у житті музичних груп чи колективів? — Якщо чесно, то зараз я пишу пісні та готую альбом своєї старшої доньки, у якої виявилися хороші вокальні здібності. Я помітив у неї фірмове західне інтонування і запропонував присвятити трохи часу музиці. Довго її «грузив», а вона все відмовлялась. Але тепер вона серйозно взялася за це. — Ви плануєте випустити цей альбом у світ? — Ну, як зробимо, то випустимо. Щодо альбому, то там є лемківська пісня «Ой верше, мій верше», яку свого часу виконувала легендарна співачка Квітка Цісик. Ми придумали до цієї пісні досить цікаве оранжування. До речі, моя донька виросла на піснях Квітки Цісик. Вона не знає, хто така Пугачова чи Софія Ротару. — Які пісні увійдуть до Вашого альбому? — Ми плануємо дванадцять пісень, з яких вісім — мої, а чотири — це обробки народних пісень, таких, як «Верше», «Ой у полі три криниченьки» чи «Сива зозуленько». — Повернімося до Вашої письменницької творчості. Кожен письменник працює по-різному: комусь для натхнення потрібна тиша, хтось слухає музику, Франко писав свої статті серед дитячого гамору. За яких умов відбувається Ваш творчий процес? — Я письменник нетиповий. Почав писати, коли мені минуло п’ятдесят, а до цього я й уявити собі не міг, що здатний на це. Та й у школі мав не найкращі оцінки. Коли я прийшов дарувати власну книгу своїй вчительці української мови та літератури, вона була приємно здиво-

Ïèñüìåííèê íåïðîôåñ³éíèé, ùîñü íà êøòàëò äèëåòàíòà ä ÷è ùî. Äëÿ ìåíå ãîëîâíå, ùîá ó ãîëîâó ïðèéøëà ÿêàñü ³äåÿ, ÿêó ÿ âæå ïîò³ì ðîçãîðòàþ. — Коли йду на роботу чи з роботи, близько двох годин слухаю радіо «Рокс», де, відповідно, крутять тільки рок. — У Вас є музична освіта? — Були невдалі спроби батьків мене якось залучити до музики, та я дуже протестував проти цього, впадав у істерику, після чого вони дали мені спокій. Мабуть, поки людина самостійно до чогось не дійде, не допоможуть жодні методи. Та згодом я таки захопився музикою. — У своїй рок-групі Ви були солістом? — Я був соло-гітаристом, в основному — композитором і музичним керівником. — То Ви вчилися грати на гітарі самостійно? — Так. — Скільки часу Вам для цього знадобилося? — Щоб виконувати сольні партії, я приблизно півроку займався грою на гітарі. Було дуже важко, без мозолів не обходилося. Я й досі займаюся цим доволі інтенсивно (усміхається й показує мозолі на руці). Та зараз це ще дурниці. От коли людина тільки-но починає грати, в неї спочатку з’являються криваві мозолі. У мене такі були майже півроку. Та, на мою думку, людина, яка поставила собі за мету навчитися гри на гітарі, повинна бути готовою до того, що це передовсім дуже боляче, а по-друге, це заняття вимагає повної віддачі. Якщо вона прагне оволодіти цим мистецтвом повністю, то повинна займатися приблизно 5-6 годин на день.

Art Cool вана, бо запам’ятала мене як хулігана. Так буває, що людина сповна не знає про свої здібності та можливості. До прикладу, я знав, що у мене є якийсь музичний хист, але стосовно написання книг!... А так сталося, що на минулорічному книжковому ярмарку я представляв свою десяту книгу! Проте, я письменник непрофесійний, щось на кшталт дилетанта чи що. Для мене головне, щоб у голову прийшла якась ідея, яку я вже потім розгортаю. Остання моя книга «Сни у Святому Саду» — досить великий за обсягом роман. Мені здавалося, що для його написання мені знадобиться щонайменше два з половиною роки, а я написав його за півроку. Якщо чесно, то за останні три роки я написав дев’ять книг. Це виходить, в середньому, по три книги на рік. Та зараз, мабуть, зроблю паузу, бо ще не знайшов цікавої ідеї для своєї наступної книги. У своїй останній книзі я розповів читачам вже майже все. Не знаю, а може ця книга стане останньою крапкою моєї творчості… — Три книги на рік — це неабиякий успіх. Скільки ж годин на день Вам доводилося сидіти над книгою? — Знаю, що деякі письменники пишуть по 30-40 сторінок на день. А у мене такий успішний день, коли я міг написати 7-10 сторінок. Та я люблю поспішати,

не відкладаю роботу на потім, а пишу, пишу, а потім дивлюсь, — там того не дописав, там того не сказав. Свою першу книжку «Львів понад усе» я написав за два тижні і навіть не думав видавати, поки мене не вмовив друг. — Чи вдається заробляти собі на прожиття письменницьким хистом? — Попри те, що мої книги добре продаються, прибутки від них мізерні. Якщо б я заробляв собі на життя лише написанням книг, то, напевно, помер би з голоду (іронізує). На місяць я отримував би в середньому близько семисот гривень. Хіба за такі гроші можна прожити? — А яких авторів Ви полюбляєте читати? — Зізнаюся, що зі сучасної літератури я читав лише роман німецького письменника Зюскінда «Парфумер» і трішки Марії Матіос: «Націю» і «Солодку Дарусю». Я більше зациклений на Шевченкові, Франкові. До речі, я знаю напам’ять цілі поеми Шевченка, дуже люблю читати Толстого, літературу абсурду від російського письменника Данила Хармса. Серед поетів й письменників моя найулюбленіша тріада — це Шевченко, Толстой і Хармс. До того ж, твори першого — це для мене таке натхнення, і в плані національному, і в духовному.

11 — Якби у Вас була можливість зустрітися з кимось із видатних людей минулого, з ким би хотіли поспілкуватись? — Звісно, що з Толстим, Шевченком і Хармсом. Хоча, я, напевно, не довідався б у них багато нового. Знаєте, чому? Бо вони вже виклали свою душу на папері. Я помітив це на власному досвіді. У книзі «Сни у Святому Саду» я виклав уже, як то кажуть, увесь свій підслідок. Там такі речі, настільки інтимні і сокровенні… До речі, французький філософ XVI століття Мішель Монтень також мав подібну думку щодо цього. Він писав: «Коли мої друзі мене розпитують про мої найсокровенніші, найглибші, найпотаємніші думки, почуття й мрії, я їх відсилаю в книжкову крамницю». — Чого, на Вашу думку, найбільше прагне письменник? — Щоб почуття людей, які прочитають його твори, були співзвучні з його почуттями. Особисто мені приємно мати невелику, але якісну аудиторію, яка змогла б зрозуміти мене як автора і як людину. — Я бажаю Вам, щоб у Вас завжди була така аудиторія, бажаю натхнення для подальшої творчості й дякую за нашу цікаву розмову. Розмовляла Іванка ЯКИМИШИН

лідерів

«Не цілуй, не цілуй, коли не любиш…», — мугикають під ніс знайомі. Справді, стара і затоптана тема кохання з розрахунку, мабуть, ніколи себе не вичерпає. Знайшли підхід до цього і відомі українські зірки Віктор Бронюк та Ірина Білик. Здивував Бронюк, коли після «Сірожиного пірожиного» повернувся до лірики. Однак, куди більше здивувала українська поп-діва Білик, яка згадала молодість — перефарбувала волосся у яскраво-рудий колір і заспівала рідною мовою. Очевидці її творчості у 1995-му, певно, не встигали носовички купувати, адже то така ностальгія… Усьому гарному завжди настає «капець» (про це також

співали хлопці із гурту «ТІК»), — коли вмикаєш радіоприймач, а звідти твоя, здавалось, навернена до українськості, Ірина Білик співає про своє, звичне: «Я — твоя маленькая девочка в шикарном авто…». Мабуть, тому й цінуємо миті щастя за те, що то лише миті. Ще одна українська співачка, яка відмовилась від українських пісень, — Ані Лорак. Звісно, бачимо, що сенс текстів не змінився: та сама сильна й рішуча, романтична і ніжна шукає щастя в житті та кохання в людях. Дратує, звісно, що цвіт української естради, її золоті голоси обирають для себе іншу мову, але важко сказати, хто тут має рацію. Так, справді, якщо розібратися, то співають російською для того, щоб їх розуміла більша кількість людей. Тут Кароліну можна виправдати, адже виконує свої треки й англійською. Аби якось відвернути увагу від «зросійщення» після одруження та народження дитини, Ані вже не співає «…я буду твоей звездой», «…для тебя все, что хочешь». Натомість чуємо: «…я делить устала на двоих тебя с другой». Сподіваймось, що то про їхню доньку. Третю почесну сходинку в рейтингу «Українці російською» віддаємо Таї Повалій. Тут уже важко судити, чи то притягують співачку російські купюри, чи прихильність «на-

турального блондина» Баскова. Не знаємо, що там у них було, але бачимо, що не склалося. Тая не спинилась на досягнутому і подалась далеко за горизонти попси — у шансон. Підтвердженням цьому стало спільне зі Стасом Михайловим відео на пісню «Отпусти». До кого звертається знаменитий виконавець пісень «про життя», нас не цікавить. Однак, кому адресує свій куплет Повалій? Якщо до українців, то знай, Таю, що давно тебе відпустили. Жарти жартами, а веселіше чомусь не стає. Українське «Зіронько моя» стало російським «Подарю тебе», українське «Я стану морем» перетворилось на російське «Небеса ладони», українське «Цей дощ надовго» тепер уже звучить як «Бывший». Частково самі винні, адже жуємо ту попсу і просимо додаткову порцію. Якби припинили сотні разів прокручувати ті самі ролики, то не лише зменшили б комусь рейтинги, а й спробували б повернути Україні українців. Зрештою, то ще не глухий кут, як-от ділити посмертно Гоголя, тому маємо всі шанси. І не падаймо духом через якісь 25 % ефірного мовлення, адже набагато важливіше те, який відсоток українських пісень співає душа… Юлія ГРИЦЕНКО Фотоколаж автора

Art Cool

Культура крадених цінностей, айдужість держави, збайдужіння української людськости і «хвороба» олігархії «затиснули» українського мистецького духа в темний закуток дешевого бранця. Немає ні системного підходу до оцінювання цінностей і вартостей культурних надбань, ні діючого сформованого законодавства, який би регулював справи на арт-ринку, ні зацікавленості української громади, власне через необізнаність, ні відчуття багатства цієї культурної ніші елітою. Можна називати сотні причин такої тіньової політики, але культура крадених цінностей — реалія сьогодення, а чорний ринок мистецтва — великий бізнес.

Припустімо, що рано чи пізно реєстр має, але незрозуміла ситуація з термінаціонального музейного фонду буде нами реєстрації музейних раритетів. настільки досконалим, що й миша не Для цієї процедури передбачається аж прослизне. Але ні для кого не таємниця, «п’ять років з дня набуття чинності цим що велика частина музейних рарите- Законом». Читай, покрав — зареєструй тів наших «кожум’яцьких аристократів» крадене, але добре помізкуй, чи варто складається з підробок. світитися — маєш п’ятирічку часу. Може, Уявіть собі «пектораль» з чистого зо- краще вивезти це десь за кордон?… лота, таку собі новоробну копію — вона З одного боку, зрозуміло, що за містить трохи більше кілограма доро- останні два десятиліття держава не спрогоцінного металу (1140 г, якщо точно) моглася розробити дієві засоби протидії вартістю не більше чверті мільйона гри- чорній археології, зарівно і приватному вень. Припустимо, ще стільки ж власник колекціонуванню історичних цінностей, витратив на філігранну, справді мис- вкрадених з музеїв або з самих націотецьку роботу ювеліра. Втім, якщо ця нальних надр. Не спромоглася, чи ухилябутафорія виставлена лася від регламентації — як археологічний унікат питання іншого ґатунку. — страхова вартість її Об’єктивно, ґрунту для Íàéäîðîæ÷à äð êíèãà розкрадання історикозбільшиться до кількох â ñâ³ò³ — «Ëåñдесятків мільйонів докультурної спадщини в òåðñüêèé ð êîäåêñ» ä ларів. При чому зі статті нас не бракує. Той, хто Ëåîíàðäî ðä ääà Â³í23 закону в новій редакхоч раз на власні очі ÷³, «Òðàêòàò ð ïðî ð ції вилучено вказівку на âîäó, çåìëþ ³ íåáåñí³ бачив опис раритетів те, що оцінку страхової у фондах провінційних ò³ëà», íàïèñàíèé äçåðêàëüíèì øðèôвартості здійснюють музеїв, архівів чи бібліòîì íà äîðîãîìó Міністерство культури отек, не сумнівається, ïàïåð³ ð ç ïîëîòíÿíîþ України та Міністерство що жодних шансів заîáðîáêîþ. ð Á³ë Ãåéòñ баритися в «державнофінансів України. От, уяêóïèâ ¿¿ çà 24 ì³ëüвіть собі, що музейний му фонді» ці артефакти éîíè äîëàð³â. експонат-підробка суне мають. Приміром, за мою в кілька мільйонів деякими «особливо фадоларів заставляється під одержання ховими» описами відрізнити середньодовгострокового банківського кредиту. вічний талер від миколаївського полтинКолекціонер отримує кошти, але кредит ника практично неможливо, в анотаціях з часом не повертає, втрачаючи «рари- документів магдебурзького права укратет», реальна вартість якого в сотні, тися- їнських міст часто не вказано навіть чі разів менша за заявлену. року. Вже не кажучи про те, що пам’ятки Є ще одна дірка. Закон суворо ве- церковної архітектури останнім часом лить вилучати археологічні предмети, без жодного громадського слухання пеякі «не мають документального підтвер- редаються на баланс церковних громад дження їх увезення на територію Укра- (як-от Андріївська церква у Києві). їни на законних підставах» — із ледве Найменшим лихом було б досягти, помітною вказівкою: «після набуття чин- принаймні, максимально повного реності цим Законом». Відповідно, купив єстрування національного історичного до набуття чинності — маєш «чисті руки». та археологічного надбання незалежно Припустимо, закон зворотної сили не від форми власності — «державної» та

«недержавної» — яку мету, власне, переслідуватиме новий законопроект. Тим паче, що аналогічна практика існує в деяких європейських країнах, особливо там, де металошукачі є у вільному продажу — приміром, у Великобританії. Офіційно дозволена діяльність «комерційних археологів» у Франції, Австрії, Німеччині та країнах Скандинавії, хоча за металошукачі там можуть «дати статтю» та оштрафувати на круглу суму. У будьякому разі, європейська громадськість завжди добре інформована про всі відкриття таких аматорів та долю виявлених скарбів, незалежно від того, чи на державній, чи приватній землі вони виявлені. За яскравий приклад може правити нещодавнє сенсаційне відкриття у графстві Стаффордшир у Великобританії. Це скарб, який нараховує 1,5 тис. предметів (5 кг. золотих елементів і 2,5 срібних), справедливо вважається найбільшою за останні 150 років знахідкою коштовностей англо-саксонських часів. І власник маєтку, на якому виявлено скарб, і сам скарбошукач миттєво повідомили про знахідку археологів та передали її на зберігання до музею у Бірмінгемі. Що ж до України, то в нас не дарма шаленими темпами приватизуються та забудовуються місцини, пов’язані з давньоруським містобудуванням або спорудами скіфських часів, як-от Хотівське поселення, розташоване поруч з елітним парком Феофанія. Заразом, будьяке порушення міжнародної практики поводження з історичною спадщиною в нашій країні має всі шанси оминути громадського розголосу, адже Верховна Рада традиційно ухвалює такі дрібні правки похапцем, тобто «пакетами», без обговорення. Відчуватимуть ці правки на власній шкурі лише науковці, в яких з’являться цілком рівноправні конкуренти — чорні археологи та колекціонери,

Art Cool

або Чорний ринок мистецтва що вмить перетворяться на респектабельних музейників. З прийняттям у 2000 році Закону України «Про охорону культурної спадщини» було велике сподівання на покращення ситуації у цій галузі, але Державну службу охорони культурної спадщини було створено лише через чотири роки. На сьогодні вона все ще, на жаль, не має потужної структури з чітко прописаними виконавчими функціями. За нею лише назва. Здебільшого ДСОКС «зациклилась» на погодженні різноманітних проектів землеустрою, будівництва та реконструкцій. В багатьох музеях, картинних галереях, архівах і культових установах часто порушується порядок обліку, зберігання, проведення інвентаризацій і ревізій культурних цінностей. Потрібнфо вдосконалювати організацію діяльності музеїв, їх керівництво, функціональність. Тому, питання, як зберегти культурні цінності від незаконного вивезення за кордон, від спекулянтів, мародерів, як забезпечити захист музейних експонатів, книжок, архівів повинне цікавити кожного свідомого українця. Адже, культурна спадщина це те, що ми отримали з минулого, це матеріалізована історія

Національний музей ім. А. Шептицького у Львові розкрадають по шматках. У 2010 році вкрали 40 стародруків і рукописів кириличного писання, які можна відшукати у європейських каталогах цінних книг, але яких вже не знайдеш у Національному музеї. Минулого року вкрадено 157 одиниць гуцульських старожитностей із фондів відділу народного мистецтва. Приблизна вартість гуцульських старожитностей — 45 тис. доларів. Хоча зовсім нещодавно в цей же музей було повернено викрадену ікону ХV ст. «Розп’яття з пристоячими».

українського народу, це одна із надзви- для них радше «музейне». «Наші відвідчайно важливих складових історичної увачі — не те, щоб пересічні покупці, пам’яті будь-якої нації. І не випадково, це навіть глибокі поціновувачі, шалені що у цивілізованих країнах збереженню «фанати», але вони не готові викласти більше, ніж 2000 грн. Так, люди прихопам’яток приділяється велика увага. Подарункові книги купують бізнес- дять на виставки, вони оцінюють, намени для бізнесменів, а політики для солоджуються, але не купують» — каже політиків. У цьому контексті варто роз- продавець-менеджер львівського салоглянути і таке явище як цінова політика. ну «Мистецька рамарня» Тетяна Бей. А В умовах глобалізації вона й, справді, у книгарні «Літера» найдорожча книга стає гострішою та жорсткішою. Це не надумані циф«Britannica» за 2 тис. грн. Íàéäîðîæ÷à ри, які пишуться поряд з У книгарні «Є» можна поêàðòèíà â ñâ³бачити експонати за 5 тис. назвою якоїсь картини чи ò³ — ïîëîòíî книги. Звичайно, багато грн. з Історії України, за 4 Ï³òåðà ð Ïàóëÿ ó тисячі — книгу «Визначні залежить від самого митÐóáåíñà ó «Ïîця, його рейтингу, популярпостаті України», а видавáèòòÿ íåìîâëÿò» â 2002 ð. ності і від якості, звичайно. ництво «Фоліо» пропонує çì³íèëî ñâîãî Сьогодні це не стільки цінукнигу за 7,5 тисячі папірців. ãîñïîäàðÿ ä ð çà вання мистецтва, скільки Працівники усіх книгарень 73,5 ìëí ºâðî. боротьба за виживання зізнаються, що книги «застоялися». Звичайно, існу— тому уявімо собі як «набиваються» ціни. Чи це ціна за шкіряну ють дублікати, але в спрощеній формі, обкладинку, сусальне золото, морські ціна яких, логічно, падає стрімко вниз. перлини й стрази Swarovski чи це гроше- Книги, за старою радянською традицінята в чиюсь кишеню? Якщо в нас на- єю, — це найкращий, найдорожчий повіть ціни на яйця чітко не зафіксовані, то дарунок. Але чию вони насущну потребу що говорити про оригінальні речі? Їхня задовольняють? Вся ця неготовність, неспроможність ціна не просто кусається, вона епілептичного характеру. Тим паче людина, що пояснюється не лише недостатнім сі«страждає» на манію «культурного» дуже мейним бюджетом, а й такою річчю, як ризикує, видаючи свої 25-50 унікальних обізнаність чи необізнаність. Насправді примірників. А людина, яка ризикує, ні- дуже мало людей знають істинне мистеколи цього не робитиме заради реалі- цтво. Витвір мистецтва — щось глибше, зації, отже, нею керують вищі інстинкти ширше. Купуючи його, треба розуміти, і можливість «нажитись» стрімко зрос- що вибираємо не одяг і не продукти тає. Тоді, ризик виправданий. Це витвір харчування. Навіть сьогодні в Україні мистецтва чи «заприлавковий» бізнес? ми маємо можливість спостерігати, як «Один наклад продається приблизно рік. в різних регіонах переважають зовсім Тому той, хто хоче мати видавництво, де протилежні мистецькі курси. Якщо на багато подарункових книжок, повинен Заході, особливо у Львові, люди схильні мати терпіння та довгі гроші», — ділиться до засвоювання витворів, створених в видавничим секретом Олександр Кра- тонах реалістичних, гостро класичних (за совицький, гендиректор харківського словами Мирона Яціва, проректора Акавидавництва «Фоліо» (в арсеналі якого демії мистецтв, це зумовлено тим, що також є серії колекційних видань). На саме тут колись засновувалися різномайого думку, подарункові книги купують нітні гуртки, саме тут мистецтво набувабізнесмени для бізнесменів, а політики ло обертів, тому стіни тут дихають ХХ стодля політиків. «Думаю, що з них приблиз- літтям — щось нереальне народ не надто но 70% книг купують саме на подарунки, бажає), то Центральна Україна, зокрема а 30% — для власних бібліотек», — при- Київ, краще розуміють все постактуальпускає Красовицький. не, мистецтво авангардне їм ближче. Ці «фанати» культурного добра, одноЯрина ФЕДЬКІВ, го поля ягоди — політики і бізнесмени. А Христина ГОГОЛЬ прості люди далекі від мистецтва, воно Юлія ОСИМ

Душевні обсервації Ду р ц

Ñâ³ò âèìàãàº âëàñíèõ íåáîæèòåë³â

Âåäó ðîçìîâó ç ñåðöåì Äèâëþñÿ â î÷³

Світ вимагає власних небожителів Прийдешній час майбутнє зґвалтував Я ж не лякаюсь пафосних правителів Я свою совість на заклад програв.

Веду розмову з серцем, Як мати з дитям в лоні. Воно живе, бо б’ється, Невгасно палить скроні.

Короткозора правда ревно молиться Незграбно спотикаючись кусається Мій щит із лицемірства вже не колеться Я не помер, але й таке трапляється.

І думка встелить душу – Я ляжу й подрімаю… Відтоді занедужав, Як я тебе кохаю.

Як заманеться слави блискавичної, Хтось розпочне звитягами хвалитися Прихильник скутий музики класичної Що вирішив у озері втопитися.

Втираю сонно очі, А ти вже перед мене. Знов ясно серед ночі І почуття шалене

Хмільний цілунок осені – відречення Мій храм із барв розпусних – їм хвала, Я навіжено прагну заперечення, Творити зло, не знаючи добра.

Урвало струни лірі. Ти вигострила косу, Я більш тобі не вірю. Те янголятко босе –

***

Ë³ä³ÿ Áàò³ã

Легше зректися себе, не міняючи правила, І після сірого снігу любити зелену траву. Я не грала в футбол, я лиш наївно так марила, Малювала портрет із блакитних тіней на пару.

Тепер то янгол смерті… Коса твоя – зі сталі. Ти вміла щастя стерти, Зітри й мої печалі…

Ïåòðî ðî Ð Ðàäåéêî

Дивлюся в очі — хай погляд скаже, Все те, що губи, на жаль, не можуть. Ось я вчорашня, на себе схожа, І то найкраще з моїх зображень. Якби вернути хоч крихту, Боже. Дивлюся в очі мільйонам вулиць, Нехай згадають мене колишню. Оту маленьку, плаксиву й ніжну, Яка вже згасла, як ніч минулась. Якби вернути себе, Всевишній... Дивлюся в очі сліпому люду. І жодних критик, і жодних схвалень. Була собою, а ким я стала? А ким я завтра надвечір буду? Німа і горда. В пустому залі. Дивлюсь у завтра, крізь призму вчора. А хтось хоронить мене колишню. Не зносьте квіти для мене більше! Розплющу очі — нехай говорять, Бо більше смерті боюся тиші.

Þë³ÿ Ãðèöåíêî

***

У шафі висіло зимове із шармом пальто. На стіни дивилась і дихала праска, А люди тікали, губились в смердючім метро, І диким закінченням бавилась казка.

Здавалося, що вже давно усе написано, Що не потрібно одягати теплий шарф. Насправді просто нагло списано Під підозрілі звуки ще наївних арф.

А літак, що летів, креслив обрії сили. Довгі вії ховали на кінчиках цукор й сліди. Навіть вовки у лісі на осінь не вили, Дивились на небо, вдовольнялись шматочком скупої їд їди.

А мрії засинали в колисанці, Плекаючи байдужість й чистоту. Нас вигнали із раю, ми як голодранці, Що прикривали сором й власну наготу.

Ìàð³ÿ ð Áîãàê àê

Ìàð³ÿ ð Áîãàê

Людмила стояла за крамничним прилавком і перераховувала гроші, щоразу злегка слинячи пальці. Але постійно збиваючись, вона починала все знову і знову. Потім не витримала, склала

всі купюри докупи і заховала у шухляду. Сперлася ліктями об прилавок і задумалася. Теорія когнітивного дисонансу, когерентності, моделі інформаційної трансмісії, формально-композиційні

елементи тексту, журналістика… П’ять втрачених в університеті років і невідновлювані нервові клітини, перенасичення потрібними і непотрібними знаннями, зіпсовані стосунки з людьми… Потім боротьба за місце під сонцем, яка завершилася для неї найтемнішим місцем у тіні. У голові, наче мухи, безперестанку і хаотично літали думки, витягуючи десь із глибин болісні спогади. Скільки блокнотів списано, скільки слів використано, сил витрачено… Одягала завжди зручний одяг, на ноги — тільки кросівки, у руки — диктофон… Жертвувала часом, коханням, життям… А що натомість? Вже понад рік безліч запитань і всі без відповідей. Людмила ніяк не могла забути, як боролася, як пручалася, як билася, наче риба об лід. Як ішла редакцією і відчувала, що її спину обпалюють недобрі погляди. Авжеж, молода, повна сил та нових ідей людина — це небажана особа у вже сталому колективі. Краєм ока бачила, як дехто інтуїтивно міцно хапався руками за бильця свого

Душевні Ду в обсервації рв ц Ïîáóò(è)

ßê çàâæäè, ä ìè ç òîáîþ ðîçìèíåìîñü

Якщо десять разів прийняти ванну не вдома, то виникає незбагненне кохання, підсвідомо, до його квартири. Тоді вже мрії, що морем пахнуть і пахнуть дивом, перетворюються поетапно у щось правдиве, і якщо нас двоє, то здійснених мрій — чотири. Тоді вже світ, засмічений іншими, якоюсь мірою, називаю його іменем, цілую, ціную щодень сильніше, бо вірю. Півгодинно ридаю над светром, у якого пральна машина вкрала запах. Тоді вже великі чорні пакети, які несе на смітник близько першої, здаються гарною можливістю нарешті зробити щось спільно, не важкими здаються — важливими. І скільки б не було автівок навколо, мені тепло тільки в його салоні. Навіть взимку, коли він везе додому і каже, що мало бензину, забуваю про інші життєві згини тому, що ми — коло.

Як завжди, ми з тобою розминемось, А зустрічі – поривчасті такі… Прийдеш ще ти, знов обернешся кимоссь Й за руку поведеш над рівчаки, Зійдуть намули, завирує гирло, А в пащі зголоднілої ріки Затоне сум, Â³í æèâå Â³ І радість, що завмерла, â ïàðàëåëüíèõ ñâ³òàõ У плюскіт дум Одплине на віки... Він н живе в паралельних світах,

Ïåòðî Ðàäåéêî

***

І в венах його зупинився світ, І холод торкнувся долонею вітру. Розсипався простір. Спинився політ Світла... І темрява миттю ковтнула її, І час, що і свистом літав по палаті Заплутався в позаторішнім багні З вати... І цвіт осипався з вологих очей, І рвалось проміння зсередини нього: Тендітна рука доторкнулась плечей Бога...

Óëÿíà Ëåãêà

Þë³ÿ Ãðèöåíêî

крісла, мовчки даючи зрозуміти, що не поступиться своїм місцем. — Немає вакансій, золотко, — завжди улесливо говорив головний редактор. — Але ти пиши. Хто зна, може щось і з’явиться. Вона й писала… А ще бігала, вишукувала, старалася. Із трьох написаних друкувався лише один матеріал. І то в кращому разі. І то за просто так. — Розумієш, золотко, це все не те. Немає сенсації, немає новини, — головний редактор демонстративно підняв вказівний палець вгору. — Немає родзинки. Ну що то за матеріал? — Тим самим пальцем тицьнув в аркуш списаного паперу. — Якась любов, доброта, щирість… Де ти таке сьогодні бачиш? Ось твоя колега, от вона молодець. Вистежила лікаря-хабарника, вивела на чисту воду, здала… Може, щось трішки і додала свого, але тільки з найкращих міркувань, розумієш? — продовжував говорити, витираючи піт із широкого чола. — А те, що ти пишеш, це не те… —

вказав рукою на вихід. — Одні соплі, золотко, — додав на прощання він. Ноги не йшли, а тягнулися за Людмилою. А разом із ними нові думки та свіжі висновки. Потрібно відкинути усі наївні мрії про шалений успіх та незамінність будь-якої людини. Адже кожен Я — це найкращий, найталановитіший, найпрестижніший Ніхто! А така дитяча наївність у дорослому житті — це на декілька кроків ближче до глибокої депресії. Було ще чимало спроб і ще більше поразок. І нарешті — опущені руки. Не вміє боротися? Чи конкуренція не всім до снаги? Ось так просто виштовхнули з колії настирливіші та лицемірніші журналісти. Стоїть Люда біля вхідних дверей редакції, а відчуває себе, немовби обабіч всього життя. А все тому, що рух у ньому не врегульовано жодною мораллю і кожен їде тим боком, на який вдалося вибратися. Чому ж не забути все? А тому, що батьки та друзі з університету не давали змоги це зробити. В їхніх очах Людмила — журналіст-невдаха.

На своїй, не відкритій орбіті, А вона – неприборканий птах, Що завмер у міському граніті. Знов на вікнах брунатна вуаль І розширені часу зіниці, В неї в серці – всесвітня печаль, А у нього вульгарні дурниці. Нерозбірлива низка причин, Гіркота і тривога уяви, Він один… він один… він один, Він байдужий до снігу та кави. Сотні раз зустрічав він її, Та не здатний про неї згадати, Хоч за принципи ладен свої Душу й тіло лихому продати. А вона не в нірвані і з жалем. Прагне тільки спокою земного, В неї коси рясніють мигдалем, Але пустка на серці у нього.

Ë³ä³ÿ Áàò³ã — Чому вже не пишеш? — торохкотіла мати. — Усе, набавилася? — продовжувала вона. — Казала ж тобі іди на бухгалтера, а ти взяла та в журналісти подалася. Вкотре повторюю: це не професія, це хобі. — Слухай, Люд, у нашій редакції шукають позаштатного кореспондента. Погоджуйся, — по-доброму пропонували подруги, ховаючи в погляді правду. Будеш журналістом на побігеньках, вивідною трубою усіх невирішених проблем, що тавром ляжуть на тебе, як на свіже м'ясо. Цап відбувайло редакційного настрою… Людмила, спершись ліктями об прилавок, думала про когнітивний дисонанс, моделі інформаційної трансмісії, репортаж і нарис… Потім різко стукнула блідим кулачком по столі. — Ні, я не журналіст-невдаха, я людина із чистим сумлінням… Оксана ДОЛІНСЬКА

P.S.

Нові можливості — нові горизонти (початок на с. 1) Студрада. Кожен факультет повинен мати свій студентський уряд, у нас — це Студентська рада. Її члени займаються організацією наукових конференцій, тішать нас загальнофакультетськими вечірками і сповіщають керівництво про потреби і проблеми наших студентів, щоб разом створити найсприятливіші умови для розвитку молодих талантів. Прес-служба. Нещодавно розпочав свою роботу студентський прес-клуб. Створений на базі нашого факультету, він покликаний організовувати творчі зустрічі з відомими журналісти чи іншими публічними особами. Завдяки сформованій базі журналістських контактів студентські матеріали з зустрічей потрапляють на сторінки львівських ЗМІ. Це прекрасна можливість для тих, кому бракує сміливості запропонувати власні матеріали безпосередньо якомусь редактору. Цьогоріч також впровадили спецкурс — Організація роботи прес-служби, його веде Наталя Войтович. Дискусійний клуб. Ще одним нововведенням, створеним з ініціативи студентів, є дискусійний клуб. Майбутні журналісти повинні мати свою думку, та головне, — щоб вона була виваженою та об’єктивною. У цьому основна мета клубу — через дискусії та обговорення новин сформувати у кожного члена певні судження та оцінки про суспільно важливі теми. Клуб також проводить зустрічі з досвідченими й цікавими людьми. Зокрема, нещодавно за підтримки клубу відбулося знайомство з міжнародною організацією AEGEE, яка займається міжнародними студентськими обмінами, стажуваннями та громадськими проектами. Громадська організація. Досвід заснування громадських студентських організацій на факультетах починає засвоювати і наш факультет. Дуже скоро у нас повноцінно працюватиме власний аналог «Молодої дипломатії» — ГО, яка діє при факультеті міжнародних відносин. Організацію очолюватиме президент, а допомагатимуть йому завідувачі кафедр, секретар та решта членів. На спеціалізованих кафедрах порушуватимуть питання стану сучасної журналістики, а також обговорюватимуть способи, можливості та умови для покращення журналістського середовища. Організація також співпрацюватиме з іншими ГО з метою обміну досвіду та міжнародних поїздок на конференції та круглі столи. Національна спілка журналістів України. Це найвище організаційне утворення, яке опікується усіма журналістами України. Діє НСЖУ з 1959 року. Організація проводить кру-

глі столи, громадські слухання, різноманітні акції та фестивалі, зокрема Національний фестиваль політичної реклами та національні конкурси «Золоте перо» і «Журналіст року». Львівська філія НСЖУ розташована на вул. Соломії Крушельницької, 5/3, її очолює Ярослав Іванович Климович. Щоб отримати професійну картку-посвідчення журналіста, потрібно заповнити спеціальну анкету на сайті, а також подати 2 кольорові фотокартки розміром З0 х 40 мм. Заявки приймають на поточний рік — протягом року, а на наступний — з 1 листопада до 1 грудня поточного року. Можливості, які гарантує картка: відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів; перебувати у районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан. День практики. Факультет продовжує практику стимулювання творчого потенціалу своїх студентів. Ще однією новиною цієї студентської осені стало відновлення Днів практики. Так, на цьому святі винагороджують авторів найкращої практики літа, під час якої студенти бачать, так би мовити, усю «журналістську кухню» зсередини. Цьогоріч почесне журі склали не тільки викладачі нашого факультету, але й відомі львівські журналісти та митці, випускники факультету журналістики: Парасковія Дворянин, телеведуча ТРК «Люкс», Дмитро Добродомов, генеральний директор телеканалу «ZIK», Василь Пилип’юк, член Спілки фотохудожників України та автор багатьох персональних фотовиставок, а також львівський поет та історик Петро Шкраб’юк. Ситий студент-журналіст — не міф. Нарешті проблема з вічно голодними студентами стане менш помітною. Свідченням тому є відкриття студентської їдальні. Тепер у перерві між парами можна поласувати запашними булочками та гарячими стравами. Завтра обіцяє бути ще цікавішим. Щодо майбутніх перспектив та нововведень, то на нашому факультеті планується відкриття ще однієї кафедри, що спеціалізуватиметься на інтернет-журналістиці. У планах — збільшити територію факультету за рахунок додаткових підвальних аудиторій. Погодьтесь — можливостей достатньо, головне — мати бажання. Діймо! Марта КОВАЛЬЧУК

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія ЗАДОРОЖНА Заступник головного редактора: Юлія ГРИЦЕНКО Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО Верстка та дизайн: Анастасія ЗАДОРОЖНА

Адреса редакції: «Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua Друк: ЛНУ імені Івана Франка. Видавничий центр Наклад: 300 прим.

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.