У французькій стороні, на чужій планеті... сс. 4-5
Ярослав Табінський: “Україна повинна
мати мужніх журналістів”
18-ий сезон книгоманії: як це було
сс. 6-7
сс. 8-9
газета студентів-журналістів
№12, листопад 2011
Super omnia veritas!* «Ми маємо різні погляди, різні характери, різні замилування, різне бачення способів вирішення проблем нашого університетського життя. Важливим, однак, є те, що у кожного з нас є незмінно небайдуже, активне і творче ставлення до життя нашого Університету» Вакарчук І.О.
* Істина — понад усе!
Слово редактора Анастасія ЗАДОРОЖНА
В
ітаю всіх студентів із днем… студента (люблю тавтології!), який буде 17 листопада. За 5 років навчання я жодного разу не святкувала цей день, бо вважаю, що кожен день для студента — це або свято, або трагедія. Для мене особисто трагедія настає тільки під час сесії. Ех, студентські роки, цьогорічна золота осінь… Була б моя воля, я на цьому і закінчила б, але ж завжди знайдеться якийсь викладач, який скаже, що треба щось дописати, бо цього недостатньо... І де те осіннє натхнення, ностальгія чи спогади, які так гарно провокують творчий політ?.. Можеш годинами «втикати» в монітор, чекаючи того натхнення, а можеш писати все, що спаде на думку, щоб згодом... мати ще більше клопоту. А клопіт — це півжиття справжнього журналіста. Нас повсюди так багато, і ми стільки встигаємо накоїти... На форумі видавців, на відкритті стадіону, на зустрічі з поетесою, на виставці художників-модерністів, на новій виставі у театрі Заньковецької, на конференції з політиками завжди побачиш щонайменше 5 знайомих облич із факультету (імен, звісно, не пригадуєш): троє з твого курсу, двох бачила на телебаченні. Інколи таке відчуття, що на парах я менше журналістів бачу, аніж десь у вирі подій. Зараз по радіо співають так сумно і ностальгічно: «Я так хочу, чтобы лето не кончалось». А я думаю: що за маячня? Це ж прекрасно, коли щось закінчується, тому що в той самий момент щось починається. Отже, вітаю всіх студентів із прекрасною осінньою погодою, чудовим настроєм і студентським «професійним» святом!!!
2
Політика
Справа Тимошенко: комедія чи драма? Е
кс-прем'єр України Юлія Тимошенко подала апеляцію на вирок щодо "газової справи", заявив адвокат засудженої Сергій Власенко. Оскільки у вівторок, 11 жовтня, суддя Печерського районного суду Києва Родіон Кірєєв виніс вирок колишньому прем’єр-міністру Юлії Тимошенко: 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна, з позбавленням права займати певні державні посади на строк 3 роки. Суд зобов’язав відшкодувати НАК «Нафтогаз Україна» збитки у розмірі 1 млрд 516 млн гривень і повернути судові витрати в розмірі 2,5 тис. гривень. Таким чином Тимошенко Юлія Володимирівна визнана винною за ч. 3 ст. 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади та службових повноважень). Суд встановив, що Юлія Тимошенко 19 січня 2009 року підписала урядові директиви керівництва «Нафтогазу» на укладення газових угод з Росією на період 2009–2019 років. Після винесення вироку, Янукович заявив, що справу екс-прем'єра Юлії Тимошенко апеляційний суд буде розглядати вже на основі нового кримінального законодавства.
Ми — вроджені актори, нам ще з молоком матері передався цей хист. Ми «відчуваємо» сцену, не боїмось глядачів, не соромимось виглядати дурнями, любимо брехливі аплодисменти, але не розуміємо, чи, вірніше, не хочемо розуміти, що вистави «національного виробника» пахнуть «підгорілим». Україна завжди любила цирк. Якщо зосередитись на останніх політичних подіях, то найяскравішою та найобговорюванішою «виставою» став арешт Юлії Тимошенко. Лідерку української опозиції кинули за грати. Тимошенко фігурує у справі за фактом перевищення службових повноважень під час укладення газових контрактів із Росією у 2009 році. Стаття, яку їй інкримінують, передбачає покарання від 7 до 10 років позбавлення волі. Справу про газові контракти з Росією Печерський райсуд Києва почав розглядати 24 червня, а 5 серпня Тимошенко заарештували. Підстава, за словами судді, — «системні порушення підсудної, зокрема, вона перешкоджала допиту свідків», навмисне затягувала процес, неодноразово відмовлялася назвати адресу свого проживання. Суть справи полягає у тому, що, будучи прем’єр-міністром, вона начебто пустила кошти не за призначенням — на виплату зарплат і пенсій. Також порушено кримінальні справи проти низки її соратників. Зокрема, проти Юрія Луценка, Ігоря Діденка, Анатолія Макаренка, Тараса Шепітька, Тетяни Грицун, Богдана Данилишина. Поновлено також справу десятирічної давності за акцію «Україна без Кучми», у якій фігурують ті ж бютівці. Регіонали не злопам’ятні, просто мають хорошу пам’ять.
Коли ці події почали активно набирати обертів, інтернет буквально вибухав від кількості обговорень цієї теми. Палкі прихильники Тимошенко готували акції протесту, найпалкіші, мабуть, навіть не спали ночами, проливаючи сльози, опозиціонери створювали об’єднані комітети опору, моральні авторитети виступали на захист Юлії Володимирівни, а Європа та світ висловлювали надзвичайну стурбованість цією ситуацією. Свою підтримку Тимошенко висловили представники Європарламенту та глави МЗС кількох європейських країн і США. Водночас у МЗС Росії вважають, що всі газові контракти 2009 року укладено відповідно до національного законодавства двох держав і міжнародного права. А після виголошення вироку на Київ обрушився шквал критики з боку ЄС. Свою реакцію на рішення суду висловили МЗС Німеччини, Франції, Польщі. Про розчарування цим вироком заявили в ЄС. Про те, що вирок є політично вмотивованим, заявив і Президент Європарламенту Єжи Бузек. ЄС скасував візит Януковича в Брюссель, який повинен був відбутися 20 жовтня. Експерти одноголосно кажуть, що над Тимошенко та її оточенням чинять політичну розправу. І хтозна чи теперішня влада наважиться її посадити. І невідомо яким буде завершення цих подій. З одного боку, меншість втрачає свого проводаря, козирну карту, яка вела за собою народ. Це дискредитує Тимошенко в політичному плані перед виборцями, показуючи, що вона їх обманювала, розказуючи, як вона допомагала бідним пенсіонерам. Судова справа створює Тимошенко великий піар і цілком реально, що на наступних виборах «образ скривдженої» допоможе їй перемогти, якщо все-таки не буде доведено її вину. Але цілком реальним є й ще один варіант завершення цього «шоу»: все може закінчитись безневинним закриттям справи через низку різноманітних причин, але, по-суті, не знявши з неї звинувачень. Тобто відсторонення від влади відбудеться, але Тимошенко не посадять. І тоді люди сприймуть все це дуже просто, навіть якщо Юлія Володимирівна використала ці гроші не на ті цілі, на які вони були виділені, то не забрала ж їх собі на покупку нового пентхауса чи річного оновлення гардеробу, а віддала все до копійки простим людям. Всі карти на її користь, якщо фініш буде саме таким. Сумнівів немає, що це розправа над Тимошенко. Кожна нова влада старається якнайжорсткіше розправитись із попередниками. Можливо, у цій ситуації регіонали зіграли тактично правильно, але чи буде виграшною стратегія — невідомо. Цей процес навіть може призвести до «зародження» в державі сильної некорумпованої опозиції, про яку мріє народ. І ця небажана для регіоналів опозиція переросте у «прозору» і близьку до людей. Хто зна?!
3
Політика Що ляже врешті-решт в основу справи Тимошенко, поки не відомо. З’являються ще й підводні течії — спочатку Юлія Володимирівна розказувала, що вона ці гроші пустила на пенсії, але сьогодні всі її представники заявляють, що ці гроші лежать на казначейському рахунку. Якщо підтвердиться, що гроші там лежать, то влада отримає два плюси… Експерти висловлюють різні прогнози щодо того, чи звільнять Юлію Тимошенко з-під арешту і чи визнають її винною. Адже екс-прем’єрка не зможе балотуватися в депутати Вер ховної Ради навіть за умовного терміну покарання. Один із варіантів, який пророкують експерти, що Тимошенко засудять і випустять на свободу за амністією, скажімо, до Дня Незалежності 24 серпня. Але, попри прикру ситуацію із екс-прем’єркою, народні симпатії і антипатії практично не змінилися, рейтинги провідних політиків і партій залишилися на колишньому рівні. Бо
теперішні пафосні журналістські тусовки, політичні форуми, блоги не здатні відобразити думку та наївні бажання простого українського народу. Може, це й нереально, бо пересічного українця дедалі рідше зачіпають за живе такі події. Чи то немає часу, чи то просто такий уже собі штамп із логічними закінченням, як серіал, від перенасичення яким стає зле. Людині, яка зранку до вечора працює за мізерну зарплату, просто начхати на «нещастя» бідної Юлі. Та й всі прекрасно розуміють, що в її історії, як у приказці, — диму без вогню не буває. Єдине, що розгляд у суді кримінальної справи, порушеної проти екс-прем’єр-міністра України, настільки зруйнував залишки довіри громадян до правосуддя в Україні, що відновити позитивне ставлення до нього буде неможливо, як мінімум, кілька років. Суди переходять у «приватну власність» держави. Марія БОГАК
Синдром трьох «лідерів»
Якщо спробувати створити рейтинг найпопулярніших політичних діячів сьогодення (чи не зовсім політичних), то українці, безперечно, віддали б призові місця Януковичу, Тимошенко і Табачнику. Критеріїв відбору існує кілька. З-поміж них систематичний показ співчутливих (у випадку Тимошенко), обурених (у випадку Табачника) і кумедних (у випадку Януковича) роликів, без яких українське телебачення було б неповноцінним. Якщо забути про ЗМІ, то існує їхній природний аналог — бабусі в маршрутках. Проблема таких людей полягає в тому, що знають вони лише трійку «лідерів», ось і балакають. Та й загалом, куди не глянь — Янукович, Тимо шенко, Табачник. Певно, не лише я не розумію, чому саме ці люди займають (чи займали) керівні посади на верхівках влади. Однак, набагато легше пояснити, чому саме їхні імена сьогодні у всіх на вустах. Віктор Федорович, шанований і всіма улюблений, перевершив попередників у всіх сенсах (забудемо про пригоди з «вічнозеленими» і продуктами їх переробки). «І сумно і смішно», — подумала, коли в інтернеті з’явилось повідомлення про «Opportunity Ukraine» — книгу Віктора Януковича, якій політик присвятив не одну ніч. На жаль, не читала, але кажуть, що
видано її англійською мовою в Австрії. Що цікаво, не видавництво платило Президентові гонорар, а навпаки. Та й з’явилися в очільника держави перші шанувальники і перші критики. Останні повідомили, що «Opportunity Ukraine» — зовсім не книжка, а передрук чужих праць. Пла-
гіат плагіатом, але від нього розумнішим не станеш, якою б мовою не писав. Юлія Володимирівна, як то кажуть, може тепер оцінити світ крізь призму чогось. У її випадку — крізь призму тюремних гратів. Усім відомий той факт, що цінуємо воду лише тоді, коли хочемо
пити, а якщо спрага не мучить, то байдуже, є вода чи ні. Дивно, але ціла низка схем і пропозицій щодо того, як врятувати державу від повного занепаду, сформувалась у голові екс-прем’єрки тільки тоді, коли держава опинилась по той бік камери. Одні Тимошенко співчувають, інші пригноблюють, треті до останнього збирають майдани, аби визволити. Інтернет кишить заголовками про те, що в леді Ю висока температура, смертельний біль і невичерпне бажання здобути омріяну свободу (для себе чи для держави — не уточнюємо). Проте, якими б не були ті її «недуги», будьмо обережними, адже вони можуть передатись повітряно-крапельним шляхом. Дмитро Володимирович подався у мандри. Його гіпсова «копія» майже тиждень гуляла Львовом, збираючи підписи на своє встановлення. Представники громадянського руху «Відсіч» культурно пояснювали, що роблять і з якою метою. Гіпсовий пам’ятник міністрові освіти і науки, молоді та спорту у вигляді цапа (чи то козла) не надто сколихнув політичну верхівку. Та й не зрозуміло, якої відсічі прагне «Відсіч»? Зрозуміло, що ліплення пам’ятників аж ніяк не вихід. Однак, якщо вже зліпили міністра, то може й освіту зліпимо? Юлія Гриценко
4
Світогляд
У французькій стороні,
Нещодавно ми писали про те, за яких умов пересічний студент може взяти участь у популярних міжнародних програмах або ж залишитися на стажуванні. Проаналізувавши усі «за» і «проти» цих популярних програм, ми плавно підійшли до наступного етапу — висвітлення головних особливостей навчального процесу за кордоном, зокрема на факультетах журналістики. Не будемо сперечатися, яка освіта краща, — бо кожен із нас має право вирішувати сам, які методи і традиції медіа мають перевагу. Однак, спробуймо влаштувати невеличку екскурсію найпопулярнішими університетами США, Німеччини та Великобританії і зіставити їхнє бачення медіаосвіти із нашим.
М
абуть, більшість із нас ще пам’ятає популярну пісеньку про бідного студента, який неохоче вирушав вчитися за кордон, залишаючи батьків і друзів на рідній землі. Сьогодні спостерігаємо різку зміну пріоритетів — навчання за кордоном стало черговою примхою відомих політиків, популярних зірок, артистів, письменників та їхніх дітей зокрема.
Кому журналіст, а кому слюсар-монтажник
Якщо не брати до уваги дрібниць, то західна традиція медіазнавства сповідує аж ніяк не «освітянський» принцип. Кажучи буквально, тут диплом журналіста не обов’язковий. «Кваліфікаційні критерії журналіста в західному розумінні не вимагають освіти, — розповідає медіа-юрист Наталія Петрова, — людина за фахом може бути слюсаром-монтажником, водночас поєднуючи роботу із написанням статей». Пані Наталя свого часу стажувалася за напрямком «Медіаправо і медіаполітика» в Оксфордському університеті. За її розповідями, у Великобританії школа журналістики передбачає рік теорії за різними напрямками, потім рік стажування на телебаченні чи в газеті. Принципово іншим в західній традиції є виставлення оцінок. Якщо у нас інколи «стержнем» оцінки постає персональне знайомство з викладачем, особиста харизма чи інші «недобросовісні» методи», то у США, наприклад, все чітко зрозуміло — за які конкретні заслуги ти отримуєш бали, або ж не отримуєш. У більшості закладів Німеччини поширена шестирівнева шкала оцінювання. Кожній з них відповідає сума балів з урахуванням тенденції оцінки: відмінно (1) = 15-14-13 балів; добре (2) = 12-1110 балів; задовільно (3) = 9-8-7 балів; нижче задовільного (4) = 6-5-4 бали; слабко (5) = 3-2-1 бал; незадовільно (0) = 0 балів. Звісно, нічим не краща від нашої «стобальної» системи, з якою так часто виникають незручності. Проте є одне принципове «але». Для кожного предмету встановлюється індивідуальний ваго-
вий коефіцієнт, який визначає ступінь його важливості. Профільні предмети набувають більшої ваги — за них важче отримати «відмінно». У нашому випадку це було б так: коефіцієнт за курс «теорія і практика журналістики» повинен домінувати над, до прикладу, коефіцієнтом «ринкової економіки» чи «історії філософії». У нас же виходить інакше, — журналіст чудово володіє іноземною мовою, розбирається в економічних термінах, читає Кримінальний кодекс, — але не вміє написати звичної газетної замітки.
Страшне слово — «практика»
У більшості журфахівців неодмінно виникнуть асоціації — гарячий липень, «постсесійний» синдром, нетерплячий редактор, «глобальна» правка літредактора та ін. Натомість, вишкіл журналістів у Великобританії здійснюється трохи по-іншому. Лише у 70-х роках журналістика стала тут універсальною дисципліною. І відтоді підготовкою кадрів займаються популярні британські газети та, звісно, БІ-БІ-СІ. Все це видання здійснюють власним коштом, оскільки згодом отримують реальну інвестицію у свої проекти.
Загалом, програми підготовки журналістів у британських вишах зводяться до такого: практичні заняття на молодших курсах складають 50%, на магістратурі — близько 80% відведеного часу. Навіть більше, студент-журналіст за кілька років має опанувати усі напрямки свого фаху — публікуватися в газеті, спробувати себе на радіо, створити кілька десятків сюжетів на телебаченні, ознайомитися з онлайновою журналістикою та, звісно, пізнати ази макетування та зйомки. Дійшовши до омріяної «магістерки», студент сам може обирати, який напрям йому до душі і уже відповідно до нього захищати магістерську роботу. У Дюкенському університеті, що в Пітсбурзі (США), магістерська програма має свої особливості. Тут більшу увагу приділяють комерційному аспекту, — тобто, як своє захоплення, манеру писання перетворити у чистий прибуток. Іншими словами, вільне незалежне слово та відкидання корисливих цілей — це дуже добре, проте харчуватися журналіст теж повинен. Лекції на магістратурі — уже передбачають той факт, що студент працює. Саме тому всі пари проводять ввечері, а деякі — навіть у вихідні
Світогляд
на чужій планеті… дні. За подібним принципом це все здійснюється і у нас. Начебто маємо дозвіл на відвідування курсів на вибір, — проте поки що така політика не увінчалася успіхом. Студенти хаотично «бігають по кафедрах», переважно керуючись принципом «який викладач», «о котрій буде пара», «в кого буде шара» чи «він (вона) у мене вже викладав(ла) раніше». Як результат — близько місяця (а то й кількох) третьокурсники відвідують спецкурси, ще місяць — вписуються і виписуються зі списків, і лише з половини лекцій можуть почерпнути щось потрібне. Та й спецкурси «на вибір» — це ще надто гучно сказано. Із двох запропонованих кафедрою дисциплін — треба обрати… звісно ж дві. Те, що називають «добровільно-примусово». Інколи, щоправда, з небес падає манна: у середині семестру раптом з’являється новий спецкурс. І про його існування знає лише викладач та ті, хто у дивовижний спосіб встигли записатися.
І кожен вчитель, це, по суті, учень…
Знову ж таки повернемось до західної традиції. Як показує практика, більшість викладачів у США успішно поєднують теоретичний виклад із практичною діяльністю. До прикладу, існує така потужна організація «Association for Education in Journalism and Mass Communication», викладачі якої просто зобов’язані раз на рік чи два попрацювати у якомусь виданні. У Великобританії ситуація подібна. Право викладати надається лише досвідченим журналістам. Зокрема, беруться до уваги практичні напрацювання викладача — якість його матеріалів у медіа, регулярність, тематика, дотримання етичних кодексів і т.ін. Наші ж уявлення про середньостатистичного викладача в основному зводяться до таких особливостей: кільканадцять статей у «Віснику» університету, власна книга із власною концепцією бачення та класифікацією засобів масової комунікації, щомісячний виїзд на невідому конференцію, на якій відповідно, невідомо що вирішують. Теорія в журналістиці, звісно, фундамент для розвитку хороших кадрів. Проте не слід забувати, що, окрім фундаменту, є інші частини будинку. На сьогодні порівнювати якість української та закордонної освіти вкрай важко, та й не потрібно, бо, незважаючи навіть на Болонський процес, це однаково дві принципово великих різниці і
5
Кут зору Аби не кидати слова на вітер, ми звернулися до безпосереднього учасника міжнародної медіапрограми. Влітку студентка нашого факультету Юлія Гнатів (на фото) мала змогу навчатися у Німеччині. Дівчина проходила стажування в Мюнхені при Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses e. V. За кілька місяців студентка здобула колосальний досвід і з радістю поділилася корисною інформацією та враженнями: «Коли приїжджаєш до іншої країни вперше, то насправді не знаєш, як складеться там. Однак надзвичайно важливо визначити мету свого перебування — це дуже часто допомагає уникнути непотрібних ситуацій. Журналістське стажування в Мюнхені при Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses e. V. було першим досвідом закордонного стажування. Цікавим є те, що це стажування проводиться для журналістів зі Східної Європи, і, мимоволі, попри німецький журналістський досвід, учасники переймають багато корисного і один в одного. Так, учасниками цьогорічного стажування були журналісти із Угорщини, Молдови, Болгарії, Чехії, Росії, Румунії і, звичайно, України. Тож «букет» перейнятого дав змогу бути задоволеною сповна. Якщо ж говорити конкретно про журналістське навчання у Німеччині (про це можу дозволити собі говорити, оскільки мала змогу ознайомитися із специфікою різних за масштабом, регіональністю та тематичною скерованістю медій), то варто відзначити практичну скерованість. Журналістом там є, передовсім, той, хто працює у журналістиці, а не лише має загальні теоретичні знання. З теорією там далеко не «заїдеш». Однак це не притаманне нашим навчальним програмам, в основі яких — не надати журналісту-початдва принципово відмінних типи мислення. Проте, помітний крок у забезпеченні якісної підготовки кадрів вже здійснили деякі провідні українські видання, зокрема популярна газета «День». Літня школа журналістики «Дня» наступного року вже святкуватиме своє десятиріччя. Треба відзначити і Школу Інтернет-журналістики, яка вже кілька років
ківцю змогу набиратися досвіду безпосередньо в потоці інформації, а за лавами в авдиторіях. Це однозначний недолік, який важко виправдати лише літньою практикою. Іншим цікавим аспектом є те, що у німецькій журналістиці немає такого поняття, як публіцистика чи есеїстка, — все це для них виключно літературні жанри. Журналістика ж має відповідати на злобу дня і уникати надмірних роздумувань самого автора. Визначальне місце посідає факт, а краще, коли цей факт підкріплений іншим фактом та коментарем компетентної особи. Чесно кажучи, зовсім інша журналістика, — однак, як засвідчує практика, набагато дієвіша і впливовіша у внутрішньодержавному і світовому сенсі. Наша, українська журналістика, має прагнути цього також — бути не просто рупором, а реальним механізмом (виключно у позитивному значенні), що може забезпечувати зміни. Завершуючи, слід наголосити на тому, що українським медіа слід стати відкритішими на світовий досвід, який є дуже різним, для того, аби могти витворити свою «четверту владу», яку б не репресували, а шанували і поважали». має змогу навчати молодих журналістів. Якщо з роками ініціатива тільки зростатиме — ми отримаємо шанс створити потужне журналістське ядро у нашому місті. І тоді вже більшість журфахівців не «сидітиме на касі в Ашані» та не підроб лятиме консультантом якої-небудь косметичної фірми на зразок «Ейвон». Ірина ВАНЬО
6
Обличчя журфаку
Ярослав Табінський: «Щастя від перемоги зміцнює перший біль і перший страх», — сказав в одному з інтерв’ю Любко Дереш. Легко абстрагувати ці слова у будь-яку сферу людської діяльності, а тим паче у журналістику, адже у нас тут свої перемоги і свої страхи. Про спільні перемоги і творчий розвиток факультету «Креденс» запитав у заступника декана з навчально-виховної роботи, асистента кафедри радіомовлення і телебачення — Ярослава Ігоровича Табінського.
▲Табінський Ярослав Ігорович, магістр журналістики, асистент кафедри радіомовлення і телебачення, член Національної спілки журналістів України; заступник декана з навчально-виховної роботи.
— Розкажіть, будь ласка, про особливості виховної роботи на факультеті... — Студенти нашого факультету більше за інших мають потребу самореалізовуватись, адже прагнуть знайти себе якщо не у журналістиці, то у чомусь суміжному до неї. Юні журналісти завжди були активними і займали чільне місце у загальноуніверситетському культурному житті. Як приклад, згадаймо минулі роки, коли наші студенти зайняли призові місця у творчому конкурсі — Таланти Франкового Університету, — так і науці — олімпіади та конференції. Також багато наших студентів відвідують художні студії, ансамблі, театри, гуртки, можна почути журналістів і у народному дівочому хорі «Ліра». У чоловічому «Прометеї» наших покищо нема, мабуть, тому, що хлопців на факультеті меншість…
▲ Віталій та Дмитро Капранови прочитали у ЛНУ ім.Франка для студентів факультету журналістики лекцію «Віртуальна публіцистика». Цю зустріч організував прес-центр факультету журналістики.
— Щодо хлопців, як ставитесь до окреслення журналістики як професії виключно чоловічої? — Не вважаю, що стать у нашій професії може бути домінуючою. Журналіст, передусім, — відповідальна людина і повинен розвивати свої професійні якості не з першого курсу, а, мабуть, ще зі шкільної лави. Добрими журналістами є багато жінок, тому не варто акцентувати увагу на статі. Однак, якщо осмислити сьогодення й те, що відбувається у світі, то, безперечно, Україна повинна мати мужніх журналістів, які могли б долати будь-які перешкоди, і фізичні, і психологічні. А те, що на факультеті більшість дівчат, не варто розцінювати це як проблему, бо колись все було навпаки. Цього року на факультет вступило більше тридцяти хлопців, тому вже сьогодні існує така тенденція. — Чим студент вчорашній відрізняється від сьогоднішнього? — Насправді, бачимо, що зміни приходять щороку. Сьогодні студент вже з третього курсу (буває таке, що й раніше), думає про те, як влаштуватись на роботу і знайти перспективи у житті. Вважаю, що не варто поспішати — йти працювати не для професійної практики, а лише з комерційною метою. Насамперед студент повинен за роки навчання зібрати добру теоретичну базу, яку зможе вміло поєднати з практикою. Хоча сучасний студент орієнтується на вільне життя. — Що розумієте під словом «вільне»? — Вільне — життя, у якому прав більше, ніж обов’язків чи відповідальності. Є чимало людей, для яких розваги були і залишаються пріоритетними, бо це приносить їм насолоду? хоча і тимчасову. Проте не кожен розуміє, що таке життя рано чи пізно закінчується. Немає бажання відвідувати заняття? Вихід один: таке бажання треба у собі розбудити. — Розбудити таке бажання може лише хороше виховання.
7
Обличчя журфаку
«Україна повинна мати мужніх журналістів, які могли б долати будь-які перешкоди»
▲ Я. І. Табінський та Б. С. Тихолоз на лекції братів Капранових. Який із культурно-виховних заходів запам’ятався найбільше? — У пам’яті завжди залишається те, про що пам’ятають учасники дійства. Найчастіше люди запам›ятовують щось корисне чи приємне для них. Згадаймо наші студентські науково-практичні конференції, які відбуваються на факультеті щовесни. Цьогорічну Всеукраїнську конференцію присвятили 350-й річниці заснування Львівського національного університету імені Івана Франка. Під час таких заходів студенти з усієї України, які вже готові працювати у науці, обмінюються професійним досвідом, особливо журналістським та науковим, а ще життєвим. Це значно розширює світосприйняття. — А як із фотопроектами? — Для фотомистецтва потрібно чимало часу й натхнення. Фотопроекти завжди актуальні для сутдентів-журналістів, тому увага постійно навколо фотовиставок, фотогуртків, фотоконкурсів тощо. Плануємо проводити різноманітні фотопленери, під час яких учасники фотографують одну подію. Потім, аналізуючи результати знімання, робимо висновок, що у кожного своє бачення світу. — Які заходи вже відбулись на факультетській фотоарені?
— У червні, у виставковій залі університету, зі студентами організували фотовиставку «В альбом Alma mater». Приємно, коли на відкриття завітали ректор, проректори, декани факультетів, директори коледжів, студенти. Виставку не випадково присвятили 350-річчю Університету, адже 29 світлин яскраво відобразили Університет поглядом студентів. Іншими словами, життя ЛНУ імені Івана Франка спіймали крізь об’єктив. То була добра можливість для фотолюбителів показати свій талант, бо ж фотографувати може не кожен! Та й ми повинні розрізняти фотомитців (фотохудожників) і фотокореспондентів (фотожурналістів), бо останні ловлять миті не лише об’єктивом, а й пером. — Стосовно тих, хто володіє пером, для них щось готуєте? — Щодо гуманітарного спрямування загалом, то у планах круглий стіл «Уроки історії» до роковин подій у Бабиному Яру та вечір пам’яті професора Володимира Йосиповича Здоровеги. А от творчі зустрічі на факультеті журналістики — не новина. Нещодавно таку організували з братами Капрановими, де письменники розповіли про віртуальну публіцистику і особливості роботи з текстом. Так звані корисні зустрічі з
цікавими людьми організовуватиме нещодавно відновлений дискусійний клуб, який засідатиме двічі на місяць. — Які ще новостворені майстерні функціонуватимуть на факультеті? — Крім дискусійного клубу, вже працює студентський науковий центр на базі комітету науки студентської ради. Цей осередок охопить організацію наукових заходів на факультеті та забезпечить участь наших студентів у Всеукраїнських та міжнародних конференціях. Приємно, що студенти взяли участь у створенні студентської прес-служби факультету, яка співпрацюватиме не лише зі студентами чи викладачами університету, а й увійде у всеукраїнську медійну сферу. У мережі фотокореспондентів зможуть розширити своє мистецьке бачення ті, хто «щодня з фотоапаратом», — крім фотопланерів, запрошуємо на майстер-класи професійних фотокореспондентів, які мають чималий досвід, також потрібно створити фотоархів факультету, адже це наша історія. Охоче підтримуємо й інші ініціативи, зокрема найновішу — створення аматорського театру факультету журналістики. — Студенти, як відомо, не надто говорять про свої захоплення. Які методи для розкриття творчого потенціалу використовуєте? — Справді, багато студентів чи то соромляться, чи просто байдужі до своїх талантів, особливо творчих. На факультеті є чимало танцівників, акторів та співаків з професійною підготовкою, також спортсменів, музикантів, композиторів, а письменників точно незлічити. Найважливіше, щоби усі наші факультетські таланти не згасали під час студентських років, а лише розвивались. Тому ми повинні усі разом, особливо порадники академічних груп та старости, розшукати та активізувати таких студентів. Щоб найпростіше, використовуємо усім відомий метод — анкетування. Та й завжди раді допомогти та посприяти у реалізації світлих ідей! — Наостанок, які слова хочете сказати нашим студентам? — Студенти — провісники майбутнього! Розмовляла Юлія Гриценко Фото автора
Art Cool
18-ий сезон книгоманії:
відкриття дізнатися можна не лише зі ЗМІ, а й спостерігаючи, як довгі шеренги людей рухаються у напрямку вулиці Коперника. Саме на час Форуму Львів перетворюється на сплетіння потужних хвиль книгоманії, що пронизують собою все довкола. У період з 14-го по 18-те вересня економити не варто двох речей — грошей і терпіння. Адже лише п›ять днів на рік вам дозволенно маніакально кидатися на книжки і не видаватися при цьому душевно хворим. Бо ж «книга — морська глибина». Про те, наскільки глибоко пірнув у світ книги «Креденс», — далі. З усіх усюд
18-ий Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» зібрав на своїх лавах писеменницьку еліту чи не з усіх усюд. Почесним гостем заходу став відомий норвезький письменник і сценарист, автор книг «Під владою жінки», «Курт і риба», «Курт звіріє», «Курт, куди йдеш?», «Курт парить мізки», «Допплер», «Органіст», «Тихі дні в Перемішках» — Ерленд Лу. 15 вересня відбувся його творчий вечір, який модерувала скандальна і непередбачувана Ірена Карпа. Кажуть, зустріч не залишила байдужим нікого, окрім тих, в кого з англійською не склалось. Особливим гостем Форуму видавців став поет, письменник, громадсько-політичний діяч Казахстану — Олжас Сулейменов. Не менш зірковою гостею свята стала польська письменниця, есеїстка, поетеса Ольга Токарчук, що має пряме відношення до нас, адже народилася в сім’ї вихідців з України. Окрім презентації книги «Веди свій плуг понад кістками мертвих», відбулась авторська зустріч Ольги «Інтелектуальна біографія» з прихильниками в приміщенні ЛНУ ім. Івана Франка. Ще один польський письменник — Марек Краєвський — завітав з візитом до Франкового університету, де привітав студентів-полоністів.
У рамках Форуму видавців відбулась презентація книжки Краєвського «Числа Харона». Краплю Шотландії у коктейль Форуму влили поетеси Кона Мак Фі та Софі Кук, які разом з українськими Галиною Крук та Остапом Сливинським представили проект «Поетична резиденція». Вірші читали українською, перекладаючи англійською і навпаки. Дійство вдалося на славу ще й завдяки романтичній атмосфері кав’ярні «Лівий берег». Пахло на Форумі і Швейцарією, яку представили поетеса Свенья Геррманн та журналіст, музикант, перформер Юрг Гальтер. У поетичному двобої вони зійшлись з українськими Олегом Лишегою, Василем Махном, Богданою Матіяш, Сергієм Жаданом, Олександром Ірванцем та Остапом Сливинським під час творчої зутрічі у театрі ім. Леся Курбаса. Данію та Норвегію (окрім Ерленда Лу) уособлювали поет Клаус Анкерсон та романіст, дитячий письменник Тер’є
Геллесен, вірші яких прозвучали 16 вересня і мовами оригіналу, і в перекладі англійською та українською мовами. Окрім вже згаданих, спеціальними гостями дійства стали Анджей Менцвель, Боріс Дубін, Геннадій Бурбуліс, Адам Міхнік. Цікаво, що цьогоріч вперше запровадили статус Спеціального гостя для країни. Такою 2011 року була Швейцарія з проектом «Prohelvetia». Пам’ятаєте вислів «Скільки мов знаєш, стільки разів ти людина»? Так от, зважаючи на кількість іноземних гостей, 18-ий Форум видавців подарував львів’янам ще як мінімум десять днів народжень. Що вже казати про взаємну любов Львова до книги...
Жовто-блакитні не розчарували
Першими атакували любителів книги Віталій та Дмитро Капранови, що за доброю традицією припаркували біля Палацу Потоцьких свій зелений «Запо-
Найкращі книжки ▲
орум видавців у Львові — Ф дійство, аналогів якому практично не існує. Про його
▲
8
Володар гран-прі конкурсу: Віта Сусак. Українські мистці Парижа. 1900-1939 рр. 1. Уляна Кришталович. Рукописні карти України XVI–XІХ ст. З фондів ЦДІА України, м. Львів. Київ: Картографія, 2011. 2. Верґілій. Буколіки. Георгіки. Малі поеми. / З латинської переклав Андрій Содомора. Львів: Літопис, 2011. 3. Іван Дзюба. Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ. Київ: Видавничий дім «Києво -Могил янБ.С.Черкес, С.М.Лінда. Архітектура сучасності. ська академія», 2011. 4. Історичний атлас України. Найдавніше минуле. Русь. (Київська держава, Галицько-Волинська держава) / Керівник проєкту й автор-упорядник Юрій Лоза. Київ: Мапа, 2010. 5. Януш Корчак. Пригоди короля Мацюся. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. 6. Ганс Християн Андерсен. Кресало / Художник Владислав Єрко. Київ: А-БАБА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011.
як це було рожець». Цьогоріч, щедро роздаючи автографи, на автівці брати розклали нову книгу «Щоденник моєї секретарки». Новим здобутком похвалилась львівська богиня антигламуру Ірена Карпа. Письменниця й музикант в одній особі презентувала книгу «Піца «Гімалаї». У Музеї етнографії та художнього промислу свою книгу есеїстики «Тіні з’являються на світанку» презентував Степан Процюк. Видання для дітлахів «Незвичайна книжка» показала світові письменниця Галина Малик. Цим «Видавництво Старого Лева» не обмежилось. Мар’яна Савка ощасливила форумчан довгоочікуваною презентацією найказковішої книги про Львів та його мешканців — «Казки про Старого Лева». Книжка не дарма наробила стільки шуму, адже Мар’яну Савку нагородили «Золотим гербом міста Львова». Таку ж відзнаку отримав Марек Краєвський. Свою родзинку в історію Форуму внесли Сергій Жадан, Фоззі, Юрій Андрухович, Сашко Ушкалов, Юрій Ви-
9
Art Cool
нничук та Макс Кіною» Мирослава Подрук — автори збірки повича (Спеціальна «Письменники про відзнака Малого журі футбол», що з’явилась мистецтвознавців), на світ завдяки ви«Вересневі відлуння» давництву «Клуб СіМиколи Ільницького, мейного Дозвілля». «Геноциди Сталіна» Воно випустило у світ Нормана М. Наймарне один шедевр сука, «Друга польськочукрліту. До приклаукраїнська війна ду, письменниця, пе1942–1947» Волорекладач, журналіст димира В’ятровича, Наталка Сняданко «Нагнітання мороку» приїхала з «ГербаріІвана Дзюби. Форумєм коханців», Галина чани з нетерпінням Вдовиченко з ромачекали появи видатном «Бора», а Золоного публіциста Івана ▲ та авторка України— Одна з половин Капранових Дзюби, однак той не Люко Дашвар — із приїхав через певні книгою «Макар». обставини Несподіванкою стало те, що Серйозністю і важливим суспільно- директор видавничого дому «Києво-Мополітичним значенням праць вразило гилянська академія» Віра Соловйова львів’ян видавництво «Києво-Могилян- влаштувала живу телефонну розмову ська академія», що привезло на Форум для прихильників з письменником на просто таки безцінні речі: «Бути люди- презентації в ЛНУ ім. Івана Франка. ►
Форуму видавців — 2011 Чорне і червоне: Сто українських поетів ХХ сторіччя; Укладення Бориса Щавурського.
◄
Сто українських поеток ХХ сторіччя: Антології / Укладення Бориса Щавурського. Тернопіль: Богдан, 2011. 15. Розіп’ята Муза: Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю: У 2 т. / Укладач Юрій Вин ничук. Львів: ЛА «Піраміда», 2011. 16. Рукавичка (Українська народна казка) / Ідея, макет та графічне опрацювання: Романа Романишин та Андрій Лесів. Тернопіль: Богдан, 2011. Володар гран-прі конкурсу: Віта Сусак. Українські мистці Парижа. 1900-1939 рр. (за інформацією офіційного порталу Форуму http://bookforum.ua)
Червоне і чорне: Сто українських поеток ХХ сторіччя; Укладення Бориса Щавурського.
◄
7. Валентин Сильвестров. Дочекатися музики: Лекції-бесіди / За матеріалами зустрічей, організованих Сергієм Пілютиковим. Київ: Дух і Літера, 2011. 8. Катерина Білокур. Видання в 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010. 9. Фауст. За Йоганном Вольфґанґом Ґете / Переказ Барбари Кіндерманн, з ілюстраціями Клауса Ензіката, українською переповіла Леся Воронина. Київ: Прудкий равлик, Темпора, 2011. 10. Біблія. Четвертий повний переклад з давньогрецької мови ієромонаха о. Рафаїла (Романа Турконяка). Київ: Українське біблійне товариство, 2011. 11. Б. С. Черкес, С. М. Лінда. Архітектура сучасності. Остання третина ХХ — початок ХХІ століть. Львів: Видавниц тво Львівської політехніки, 2010. 12. Роберт Музіль. Людина без властивостей / З німецької переклав Олекса Логвиненко. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 13. Уляна Головач, Галина Шепель. Грецька мова: койне елліністичноримського періоду. Львів: Видавництво УКУ, 2011. 14. Чорне і червоне: Сто українських поетів ХХ сторіччя; Червоне і чорне:
10
Art Cool
▲
Наталія Крісман підписує книги вдячним прихильникам Видавництво «ПАІС» принесло формумчанам різнобічне задоволення. Так, у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулось одразу три презентації продукції цього видавництва. 14 вересня Зенон Дмитровський представив на розгляд книгу «Українське телебачення в ракурсі газети «День», яка зацікавить не лише студентів, а й журналістів-практиків з багаторічним досвідом. 15 вересня відбулась презентація «Енциклопедії афоризмів, крилатих фраз, цитат», модераторами якої були Анатолій Капелюшний і Тетяна Костенко. Третім сюрпризом стала презентація книги відомого журналіста Дмитра Шурхала «Міфи ІІ світової війни». Щодо останньої, то розрахована вона не лише на дослідників Другої світової війни та істориків, а й на ширше коло громадськості.
І виші втішили
Український Католицький Університет відібрав для Конкурсу три книжки, серед яких «Грецька мова: койне елліністично-римського періоду» (книга увійшла до списку найкращих книжок Форуму видавців — 2011), «Лідерство, інновації та підприємництво у Східній Європі, Росії та інших країнах», «Витоки унійного богослов’я: проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в XI—XIII століттях». Видавництво Національного університету «Львівська політехніка» надіслало на Конкурс Форуму вісім навчальних видань: «Аерокосмічні зні-
мальні системи», «Архітектура сучасності. Остання третина ХХ — початок ХХІ століть» (книга увійшла до списку найкращих книжок Форуму видавців — 2011), «Сучасна українська мова: самобутність, система, норма», «Військова топографія», «Токсикологічна хімія харчових продуктів та косметичних засобів», «Банківська справа: термінологічний словник», «Торгівля, маркетинг, реклама: термінологічний словник» та «Маркетинг інновацій». Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка представив на Конкурс більше продукції — 20 книг. Варто виокремити переклад німецькою «Мойсея» Івана Франка, який успішно здійснила Ірина Гузар. На Конкурсі книга здобула спеціальну відзнаку Малого журі літературознавців. Серед інших книг Франкового вишу бачимо навчальні видання: «Французька мова», «Психологія реклами», «Журналістська майстерність», «Атомна і ядерна фізика», «Словник мови поетичної збірки Івана Франка «Зів’яле листя»», «Ґрунтознавство і географія ґрунтів», «Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити», «Словник-довідник з альґології та мікології», «Основи математичного аналізу» (Спеціальна відзнака Малого журі науковців / природничі і точні науки), «Організація роботи редакції газети і праці журналіста» та інші.
Про відзнаки і не тільки
Окрім титулу «Найкраща книга 18 Форуму видавців», були ще й спеціаль-
▲
Ірина Славінська презентує власну книгу, однак із бейджиком «Преса» ні відзнаки Малих журі — бізнесменів, бібліотекарів, книгознавців, перекладачів, мовознавців, літературознавців, науковців тощо. Приємно, мабуть, мати честь відзначати перемогою чиюсь книгу, однак «Креденс» радіє з того, що такої честі не мав. Адже важко серед сотень книг знайти найкращу, — ту, яка перевершила інших за певними критеріями. Не тому, що боїшся когось образити, а тому, що книги не можуть перевершити одна одну. Автори — так, книги — ні. Бо ж книга то не просто згорток паперу, а чиясь душа. І байдуже, про що та душа — про типи ґрунтів, походження слів чи нерозділене кохання, — якщо вона житиме вічно. Та й взагалі, невдячна то справа — писати про Форум, оскільки наперед знаєш, що все охопити не зможеш і про когось обов’язково забудеш. Однак підсумувати таки треба. Багато колег чи просто знайомих, кажуть, що Форум видавців втрачає свою особливість з кожним роком усе більше. Якщо одні, як аргумент наводять підвищення цін, то інші — пластмасовість та попсовість цього дійства. Моє бачення ж полягає в тому, що ціни ростуть на все. Чого ж книжки повинні бути винятком? Швидше, навпаки, бо вони безцінні. А от щодо попси, то смаки у кожного різні, як і прагнення. Знаємо, що одні йдуть на ярмарок за довідниками, інші — за новим творінням Ірени Карпи, тому нема з ким сперечатись. Певно, в тому
11
Art Cool
Не я б’ю — книжка б’є! Про те, наскільки сильно вдарив по кишені 18-й Форум видавців, «Креденс» запитав у гостей дійства.
Оксана, 18 років:
Ми з Форумом однолітки — обоє вже повнолітні. Зізнаюсь, прийша сюди вперше, бо не львів’янка. Коли побачила божевілля, яке напало на одногрупників, то не прийти не змогла. Не купила ще жодної книжки і не знаю, чи купуватиму щось. Не такі вже й дешеві ті книги. А от презентації відвідую з радістю — таких відомих людей не щодня побачиш!
Ілля, 24 роки:
▲
Катерина Ющенко на презентації антології «Пастораль річечки»
Для мене Форум — то подія, яку чекаєш увесь рік, адже кожен наступний у десять разів цікавіший, ніж минулорічний. Презентацій не відвідую, але цього року зробив виняток. Пішов на презентацію книги «Нагнітання мороку» Івана Дзюби, щоб побачити Івана Дзюбу, але той не приїхав. Проте книжку я таки купив. Загалом, Форум висмоктав з мого гаманця 150 гривень, але не шкодую, бо книжки того варті.
Остап, 27 років:
Не те, щоб я був великим книгоманом, але книжки купую досить часто. Форум як Форум — нічого особливого. Втішає те, що книжки таки дешевші, ніж у книгарнях. Щодо самих цін, не брехатиму: за 120 гривень купив 7 книжок. А от, що за книжки і про що вони — таємниця. Не хочу, щоб хтось влазив у мій особистий читацький світ.
Марта, 18 років:
Форум — то суцільне розчарування. Як то кажуть, бажання не завжди збігаються з можливостями. Це до того, що ціни на книги, звісно, не дуже високі, але вони не збігаються з кількість грошей в гаманці. Купити хочеться все! Отак підійти до кожного намету і винести звідти як мінімум 5 вартісних книг. Наразі купила дві книжки з поезіями за 30 гривень, але, впевнена, додому повертатимусь без копійки.
Юля, 21 рік:
▲
Алла Кравчук (зліва) та Марія Зубрицька на презентації книги «Лексикологія і культура польської мови (т. 1–2)» й щастя, що всі ми різні. Проте деякі речі таки ідуть за нами з року в рік, як от «Запорожець» із книгами. 18-ий сезон книгоманії закрито. Скільки б там у кого не було розчарувань, але радіти треба з того, що воно
все закарбується у пам’яті й ти ще не раз згадаєш про свято справжніх поціновувачів слова. Приємного Вам читання! Юлія ГРИЦЕНКО Фото автора
На Форум іду, як у супермаркет, з готовим переліком видань, які повинна придбати. Про гроші не хвилююсь, бо дають їх батьки. Книжки, які приношу додому, потім читатиме вся сім’я. Цього року, як і минулого, витратила близько 200 батьківських гривень. Але є в моєму наплічнику і таке, що придбала власним коштом. Наприклад, «Щоденник моєї секретарки». Ну, не змогла пройти повз «Запорожець» Капранових і нічого не купити. Розмовляла Юлія ГРИЦЕНКО
12
Art Cool
Культура крадених цінностей, П
ісля торгівлі наркотиками, зброєю та відмивання грошей найприбутковішим є чорний ринок мистецтва. Антикварні цінності, книги, полотна майстрів добре надаються для довготермінових вкладень. В Україні вкрасти, підмінити, підробити, а потім продати оригінальний художній твір — справа не така ризикована, як у будь-якій іншій країні. Якщо за кордоном це нагадує швидше детективні історії з фільмів, то наші сценарії крадіжок настільки прості, що часом буває смішно.
«З метою економії» в Яготині вночі вимкнули світло. Злодії у цей час винесли з місцевого художнього музею 33 картини вартістю 200 тис. дол. «Через борги» у Тернопільському обласному художньому музеї вимкнули сигналізацію — і етюд Іллі Рєпіна зник. А скільки картин підмінюють — замість оригінальних робіт з’являються полотна зі свіжою фарбою. За останнє десятиліття в Україні вкрадено у дев’ять з половиною разів більше, ніж за попередні роки. Олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами. Народне розграбування сягає усіх сфер життя, в тому числі і культури. Попри усталений стереотип, що культура належить народові, сьогодні більшість безсмертних витворів можна побачити хіба що у приватних колекціях, куди вхід для «простих смертних», зазвичай, заборонений. Приміром, якби колись вам довелось побувати у приймальні Табачника, то ви побачили б колекції відомих картин та старовинної зброї. Одна тільки колекція мисливської зброї і карабінів Табачника оцінюється у 200 тис. дол. У той час, коли для пересічного українця мистецтво залишилось мистецтвом, то для олігарх-студії насправді розкрадання чи привласнення державного майна вже давно стало великим арт–бізнесом, зі специфічними схемами, планами і, звісно, грошима. Пограбування державних фондів стало вже систематичним явищем, послідовним, поширеним бізнесом, який разом із нелегальною торгівлею наркотиками, зброєю і людьми можне становити «тіньову економіку» світу. Викрадання державного майна має свою цілу схему. За словами Олексія та Михайла Василенків, засновників аукціонного будинку «Золотое сечение», «крадену картину продати дуже складно, це рівноцінне самогубству. Картини крадуть або дилетанти, або ж крадуть на замовлення. Зазвичай беруть конкретну картину для конкретного колекціонера». Спочатку, на аукціоні
з'являється невідома людина під прикриттям українського політика, бізнесмена, олігарха — колекціонера, яка добре орієнтуються у цінах і у предметах, які купує. Придбані цінності вивозять за межі країни (у приватні колекції або антикварні магазини) під виглядом предметів, що не мають цінності, і за якийсь час, «коли все втихне», дизайнери знаходять їм місце у апартаментах. Ключовим у цій схемі є слово колекціонер. Саме у його володінні перебуває сьогодні велика кількість картин та цінностей. Як відомо, музеї працюють у нас на добровільній основі. А от приватники якраз мають можливість «злити» таку суму, яку їм вигідно. Мистецький ринок України досить консервативний. Правила вивозу і ввозу творів мистецтва складні та громіздкі. Крім того, не розроблений єдиний сертифікаційний документ на культурні цінності, який би став свідченням про право власності на предмет, його вартість і визначав би законність переміщення предмета мистецтва за межі України. Тут велике значення має те, що в Україні немає єдиної системи маркування рухомих пам’яток культури спеціальними засобами, що дало змогу їх ідентифікувати. Тоді, щоб зберегти культурні цінності від розкрадання, варто насамперед суттєво доповнити законодавство. За побутову квартирну крадіжку і викрадення творів мистецтва закон карає майже однаково. Залежно від завданої шкоди, злочинців засуджують не більше ніж на п’ять років, або присуджують невеликий штраф. Сумний досвід засвідчує, що від пограбування не застрахований жоден музей світу — ні Лувр, ні провінційне сховище. Якщо приватні колекціонери знають ціну свого надбання та про охорону своїх колекцій турбуються самі збереженням державної музейної спадщини фактично ніхто не опікується. Ось і сумний результат — за останнє десятиріччя Україна втратила майже 1000
музейних експонатів. Крадені: картина Караваджіо Мікеланджело з Одеського музею, шабля гетьмана Богдана Хмельницького з Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника, роботи українських художниць Марії Приймаченко, Тетяни Яблонської… І це лише маленька частина того, що «занапастили». При цьому, відчувається один і той самий почерк злочинців, які їх здійснюють. А правоохоронці не можуть сказати, де це все надбання — на чиїх дачах. І, мабуть, так ніколи і не скажуть. Бо замовники, вочевидь, «дуже поважні» люди. Тож надалі маємо змогу милуватися красивими цінностями лише в приватних колекціях олігархів або бачити частину колекцій під час якихось дуже значних, помпезних урочистих подій, що матимуть історичне значення. Найнижчий рівень захищеності мають археологічні та історичні пам’ятки, музейні колекції. Так звані «чорні археологи» самотужки проводять розкопки, а знайдені старовинні скарби продають як сувеніри. У Греції при вході на територію відомого заповідника висять таблиці з написами: «Гуляйте, дивіться, але нічого не чіпайте. За правопорушення отримаєте 10 років позбавлення волі». Минулого року 17-річна німецька туристка хотіла винести із заповідника один античний камінець. Втім німецький уряд подав клопотання і проблему вирішили на міжнародному рівні. В Ізраїлі за неправомірні розкопки дають три роки позбавлення волі. З українським підходом до справи навряд чи вдасться зберегти історичні пам’ятки. Правове поле ніби й те саме, що в Європі, але результат діаметрально протилежний. Іноді закордонні аукціони засвічують такі речі, про існування яких ніхто навіть не підозрював. Так і було 2009 року, коли британський аукціон Sotheby's вперше від-
Art Cool
13
або Чорний ринок мистецтва крив двері для українських художників. «З молотка» пішли картини 13 вітчизняних художників, невідомі українцям. За деякі українські полотна розгорілась справжня боротьба — їх продали значно дорожче від початкової ціни. Важливо те, що Україна на торгах Sotheby's була представлена у рамках Російського тижня сучасного мистецтва. Генеральний директор Аукціонного дому в Росії та СНД Михайло Каменський відповів досить категорично. «Це ваше питання політичне! А наш вибір поза політикою, — прокоментував пан Каменський. — Він базується на тому, що художні долі народів і художні долі самих авторів тісно переплетені. Аудиторія, яка зацікавлена в придбанні і російських, і українських художників, дуже тісно пов’язана не тільки канонічними інтересами, а й спільною ментальністю. З точки зору мистецтвознавців і маркетингу, абсолютно зрозуміло, що ці художники можуть існувати разом і бути в одному каталозі. До того ж лише 20 відсотків українських художників включені до списків російських, а цього замало, щоб робити окремий каталог. Було б безвідповідально виділяти в окремий каталог художників, які ще не довели свою продажну спроможність». Українські художники, яких представить Аукціонний дім Sotheby's у Лондоні, сьогодні добре відомі на російському арт-ринку. Уже сформоване коло колекціонерів і галерей, що купують українське сучасне мистецтво, тож для аукціону важливо задовольнити своїх потенційних покупців. А якщо навіть якась річ з українського фонду з’явиться у іншій країні, Україна практично не може захистити свої права і довести право власності на твір мистецтва. У музеях Польщі зберігається чимало експонатів козацької доби, які мають для українського народу важливе, навіть містичне значення. Наприклад, прапор та шабля славетного гетьмана Сагайдачного, кухоль Б.Хмельницького, Універсали, книги, документи, зброя, прапори... Для сучасних польських дослідників ці експонати мають доволі таки невисоку цінність. Всі основні українські колекції марок, грошей, цінних паперів, кліше, печаток зберігаються в Москві, поруч з Красною площею, в спецхрані Історичного музею. Документи — в Гохрані
▲ Монета
«Петровський рубль», 1724 року. Була вкрадена з Путивльського краєзнавчого музею (м. Путивль, Сумська обл.). Вартість монети оцінюється у 10 тис. доларів.
▲ Картина
Мікеланджело Мерізі Караваджо «Взяття Христа під варту, або Поцілунок Іуди» (один із ранніх варіантів) була викрадена з Одеського музею західного та східного мистецтва. Вартість картини близько 100 млн доларів. Картину знайшла німецька поліція через 2 роки і передала президенту Віктору Януковичу під час його візиту до Німеччини. Наразі картина на реставрації.
Новосибірська. Архіви та інші речі — в спецхрані ФСБ в Пітерському Ермітажі. Багато речей, які вивіз С. Петлюра, знаходяться у Польщі, Франції, Німеччині, США та інших країнах.
Ярина Федьків Христина Гоголь Юлія Осим (продовження теми у наступному номері або на нашому сайті)
14
Душевні обсервації ***
і ті, що співали, загинуть у тиші. і вічність почують в безмовних вустах маленькі, але винахідливі миші, які прогризатимуть тихо твій дах. не бійся!
***
Загублений ключ від дубових стареньких дверей, І холодні до болю долоні. Захотілось полону лиш літніх сп’янілих ночей, Бо в душі той же смак, що живе в молодому лимоні. Навіть сум і краса в золотому осінньому листі Поєднали початок і темний кінець лабіринту буття. Наша доля сліпа і гуляє в однім лиш червонім намисті, Бо на п’ятах протерлось дешеве китайське взуття. Нам не треба, напевно, інструкцій та карт, Не потрібно твердого, з сокири, наказу. Любим долю, що вранці пропила весь фарт, Не отримавши манни ні разу.
Марія Богак
і той, хто був кимось, зірветься вдолину. і той, хто сміявся, відчує свій страх. і вітер штовхатиме волю у спину невдах....
Уляна Легка
Роман між мріями Перші дні пунктуальної осені Надто вчасно у місто ввійшли. Всі думки стали вмить рудокосими І намокли під хвилею злив. Час забути про чари та магію: На безодні кордони розлий. Ти байдужість сховай під увагою, А минулого аркуш спали. Сотню знаків позич у свідомості І майбутнє ночами пиши. Не шаблонно, а дико й безсовісно, Щоб колеса із колій зійшли. Не рахуючи слів і тривалості, У чернетках свій меседж замкни. Винна осінь, що так усе склалося Винні вітер і дощ, лиш не ми...
Клаптик осені Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в яких віддзеркалювалось сіре небо. Старенький дуб, який не раз ховав від дощу, сьогодні і сам заплакав: парк вирубують. На лавочці вмостилась пара закоханих неформалів: дівчина довго вовтузилась, намагаючись комфортно влаштуватись на колінах свого принца. Стежиною крокував дужий чоловік із великим чорним портфелем, що, здавалось, був більшим за нього. Десь із вулиці долинав гуркіт мотора старого запорожця, якого, чомусь, не чула жінка із красивими блакитними очима, що приходила у парк, аби погодувати голубів. Під тим же дубом скавулів обшарпаний мокрий собака, який здригався від кожної краплі, що падала на холодну землю. Осінь плакала, наче маленька дитина в сиротинці, що побачила у вікні чоловіка, схожого на свого батька. Дрібні потічки без зайвого поспіху прослизали поміж дерев, щоб іще на мить зустрітись поглядом із пожовклим листям. Навіть осінні сльози знають, що від смерті не втечеш. Десятки стежин, немов коріння, розгалужувались по всьому парку і сходились в одному місці — біля старезного, як саме життя, дуба. Тут відбулась не одна зустріч, тут од-
Юлія Гриценко
ним пахло коханням, а іншим — зрадою. Якось і язик не повертається назвати той дуб деревом, бо душі у нього більше, аніж у деяких людей. Відчув щось і захитав гіллям, наче прощаючись зі світом. Маленька дівчинка бігла парком, намагаючись оминути великі калюжі, в яких віддзеркалювалось сіре небо. Часом хотіла вступити в одну із них, щоб хоч на мить торкнутись отих хмарин, яких рукою не дістати. Вітер грайливо ніжив її волосся, час від часу щось нашіптуючи про прихід весни. У повітрі пахло жоржинами, бо так пахне усім, хто закоханий у те, чого насправді не існує. Зупинилась на якусь мить, щоб підняти яскравий зелений блокнотик, який лежав десь посеред листя увесь обляпаний болотом. Не розуміла, як таке маленьке диво хтось міг покинути на холодному дощі і дозволити намокнути. Обтерла чистеньким рукавом і розгорнула з острахом. Розмиті літери мрійливо танцювали на папері, кликали до себе, просили почитати іще один рядок. Дитина захоплено складала букви у слова, гортаючи сторінки чужих спогадів. Сміялась і відчувала у собі магічну силу, бо ж уміє читати вже. Вона ще не знає, як це — зустріти осінь і померти від щастя.
Юлія Гриценко
15
Душевні обсервації ***
Відчути себе на подих, Торкнувшись долонею світла. Ти ніжно стікаєш в дотик, Я – квітка в тобі розквітла. Побачити мить наосліп, Спиратись до дна руками. Я – подих, для мене досить Блукання поміж вітрами. Ти- марево сонних вулиць, Блукаюча тінь в пустелі. Я – швидше малий прибулець Літаючий попід стелю. Торкається думка Бога. Ілюзія пам’ять стерла. Ти ніжно стікаєш в спогад, Я – квітка в тобі померла Від дощу…
***
Ти дика, квіти твої злі, Твої думки згортають простір, Твої рядки скупі й порослі Словами топляться в росі: Ти дика, як і ми тут всі…. *** Ти інша, бо любов твоя І ти підеш, і я піду: Сплітає нитки воєдино Ми всі підемо світ за очі. Навіть тоді, як гільйотина Підемо на чужу війну Стискає подих до нуля Замилювати дітям очі. Ти інша, бо любов – Твоя. Уляна Легка Ти – вітер, що ламає лід. Ти – день, що дихає вітрами. Ти – немовля, що біля мами Заснуло мов лінивий кіт, Бо все в тобі, бо ти – це світ…мінливий
Уляна Легка
Уляна Легка
***
Лист у жовтень
Збери докупи спалені мости, Горітимуть бо довго в твоїх дітях. Залишся до наступної весни В світанках, закатованих у війнах. Зостанься до розгублених дощів, Допоки світ не втопиться в калюжі, Допоки фокуси моїх світів Не зійдуться в єдиному байдужжі З небом….
***
злітаючи понад світом. зриваючись у безодню я сонце будила вітром самотнім. сплітаючи воєдино солоно-химерні дні, об захід прогнула спину собі. вплітаючись медом в щастя, спіткнулась об дуло рамок і знову втекла в пропастя над ранок. молила літами Бога відкрити мої листи, щоб в мене зосталась змога втекти....
Уляна Легка
About autumn Кохати осінь — то гарний спосіб Втекти від світу. Збирати листя, як совість чисте, У душу світлу. Гуляти зранку холодним парком І знати твердо: Життя прекрасне, а власне щастя Ще спить, напевно... Птахів у вирій пустити щиро Сльозу зронити. І знати треба, що сіре небо Не дасть їм жити.
Уляна Легка
Твоє ім’я, на смак солодке, Палає вогником в очах. В тобі заграли щастя нотки, Бо ти не відчай, не печаль! Хапаєш теплими руками Листи у жовтень золоті. А я синоніми шукаю Моїх до тебе почуттів. На схилах власної безодні Пишу тобі поміж рядків. Отій, що мріями голодна, І тій, що плаче вік віків...
Юлія Гриценко
***
Заплющити очі й згоріти на сонці, Зловити в долоні піщані думки, Допити до дна молоко, те, що в склянці, І просто по стежці в нікуди піти.
Летять далеко мої лелеки, Тепла шукають. Забрали сили й мене лишили. Я вам прощаю.
Відкриєм легені — захочемо дихати І маренням слів пробачати гріхи. Я буду дощем і полоном, і втіхою, Щоб сипатись щедро на в’ялі листки.
Почну спочатку, усім на згадку Листок залишу. На ньому повість, де гола совість Про осінь пише.
Ми вмієм ловити невпіймані душі. І рвемось летіти у горді світи, Ми вбиті давно і поборені думкою, Що ми не птахи, ми лише літаки.
Юлія Гриценко
Ти пишеш листям по асфальті Слова до спалених пісень. Кричиш про дощ на перших шпальтах І плачеш крапкою в есе.
Марія Богак
***
І в венах його зупинився світ…. І холод торкнувся долонею вітру….. Розсипався простір. Спинився політ Світла….. І темрява миттю ковтнула її… І час, що зі свистом літав по палаті Заплутався в позаторішнім багні З вати…. І цвіт осипався з вологих очей… І рвалось проміння зсередини нього: Тенітна рука доторкнулась плечей Бога…
Уляна Легка
16
P.S. Яка ти, Осінь?
Сьогоднішньої осінньої ночі у мої думки знову завітав Мефістофель. Він доволі часто намагається своє зло у вигляді сумніву засіяти в мою душу, яка застрягла на розпутті. Я стараюся по-філософському дивитися на ці речі. Адже коли світ покривається осіннім сіро-свинцевим небом і починає бавитися щоденними дощами, приходять тільки філософські думки в голову. Люблю у таку пору гуляти парком і розгрібати опале листя ногами… «Звісно, це все прекрасно. Ходити по вулиці і загрібати білими кросівками мокре листя, або ще краще, грузнути підборами у вологій землі», — втрутився у мої думки Мефістофель. «А потім знову відмивати своє взуття від осінньої багнюки і прилиплої трави». Але ж осінь — це так прекрасно. Сонце на тонкому білому павутинні спадає жовтогарячими барвами на всю зелень. А прудконогий вітер зриває пожовкле листя, щоб кинути його тобі під ноги. Увесь світ — під твої ноги. «Ага, — єхидно продовжував дідько. — Ліс стає сірим, аж чорним, як мій хвіст. Квіти спершу сивіють, а потім взагалі вмирають. Осінь — це смерть. Може і ти хочеш померти?» Неправда, осінь — це різноманіття кольорів і відтінків. Брунатний, жовтий, помаранчевий, червоний… І ця тонка краса природи робить ще тоншою душу поетів. Пушкін, Єсенін, Тютчев, Пастернак… Усі захоплювалися осінню, писали про неї, жили нею. «Це все тому, що вона приносить безліч спогадів, туги і болю. Невже прекрасно бути в де-
пресивному стані? Ходи зі мною, я покажу — як веселитися». Мовчи, кляте бісеня. Осінь — це дощі. Я обожнюю сидіти біля вікна, по якому стікають краплі, читати цікаву книгу чи слухати музику. Осінь — це Шопен, Бетховен, Моцарт. Осінь — це пора чаювання. «Дощик, звісно, добре, але — коли тепло. Коли ж холодно і противно, він стає, як надокучливий зануда. Та й усі люди ходять похмурі, ховаючи свої обличчя за великими парасолями. Ніякого ентузіазму. Усім хочеться забитися у куток і спати до весни. А чай? Невже обходиться тільки ним? Шоколадка, домашнє, ще гаряче, печиво, запашна булочка. І ґудзик на улюблених штанах мило потріскує, — сміється Мефістофель. — Ти ж не забувай, що тобі завтра до університету. Бачиш, діти уже ходять до школи. Може, я чогось не розумію, але хіба у них щасливі обличчя?» Цить! Осінь — це нова сторінка у роботі та навчанні. Після літа усі набралися сил і готові їх у щось вкладати. Я б взагалі восени святкувала Новий рік. Адже попереду стільки всього цікавого і нового. І поля повні врожаю. І яблуні щедро скидають свої плоди. І горіхи тріщать під твоїми ногами… «І загострення хронічних хвороб, — продовжив за мене Мефістофель. — А скільки в тебе їх, пам’ятаєш? Горло давно боліло? А гастрит? Може, з’їси смажену котлетку? Не будь дурною, осінь — це кінець.» Ні, осінь — це початок. Адже обійми коханої людини найтепліші саме восени…
Оксана Долінська
Шеф-редактори:
Засновник:
факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка
Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ
Головний редактор:
Анастасія Задорожна
Заступник головного редактора: Юлія Гриценко
Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО
Дизайн і верстка:
Анастасія Задорожна
Адреса редакції:
«Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua
Друк: ЛНУ імені Івана Франка. Видавничий центр Зам. № Наклад: 300 прим.
Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р.
Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.