Креденс №14 (травень, 2013) by Kredens

сі варіанти однаково вартісні,

бо вільно обрані, й саме вибір надає їм вартості

Чарльз Тейлор

№14, травень 2013

газета студентів-журналістів

Серед найбільших людських нечемностей найбільшою є неуважність. До того ж – надмірно близьМарта КОВАЛЬЧУК ке спілкування вимагає пауз, тому не уникаймо ожна людина потрібує співрозмовника. можливості трохи помовчати... і почитати, до приВесна – саме той період, коли ми най- кладу, новий випуск нашої газети! більше реалізовуємо себе у діалогах Ви знаєте, є тексти, які потрібно перечитувати з: батьками, друзями, незнайомими впродовж усього життя. Маю надію, що у цьому нолюдьми, з контролерами за несплату квитка в місь- мері бодай декілька з таких Ви знайдете і для себе, кому транспорті; в колективі, перед дзеркалом, під а поки що – обов’язкові редакторські настанови. час університетських пар, зрештою:) Навіть худож- Бунтівна людина Альбера Камю йшла назустріч свіник-самітник, малюючи картину, шукає зв’язку зі тові зі словами «Все або нічого», тож команда «Кресвітом. Тож нутрощі світу – це його слово, звернене денсу» бажає вам весняних звершень та «вишукадо когось, хто не тільки чує, але й слухає нас. них» студентських пригод.

Слово редактора

Vox Media

•

П Б

Назва статті: «Суто сімейна справа» Де знайти: krona.org.ua (сайт журналу «Крона») або у журналі «Я, гендер і сім’я», №2, 2012.

У цій публікації автор розповідає про те, чому насильство в сім’ї не можна вважати справою однієї конкретної сім’ї

інок, які страждають від побоїв, в Україні – тисячі, а злочини не можна замовчувати. Якщо людина щось вкрала, то всі розуміють, що вона - злочинець. Але чому особу, яка завдає важких тілесних і моральних страждань своїм найріднішим людям, злочинцем не вважають? В українському суспільстві існують подвійні стандарти. Автор розповідає, що 70 відсотків жінок, які покарані за вбивство, – вбили власного чоловіка. Найчастіше це трапляється під час самооборони. Вибите око, зламана щелепа, кілька поламаних ребер, синці та постійний страх – це не фільм жахів, це реальність. Усі думають: «Якщо нас це не торкнулося особисто, отже, нас це не стосується». Жінки, про яких ідеться в публікації теж думали, що їх це не стосується.

•

ці

«Насильство в сім`ї – це як революційна ситуація, – пише автор. – Воно може існувати і не перетворюватись у якийсь вибух. Можуть статися зміни без драм і трагедій, тобто в еволюційний спосіб. А може так струсонути, що всім стане страшно». Не можна передбачити як розвиватимуться такі події, але важливо – не мовчати. Зателефонувати на гарячу лінію, звернутися в центри допомоги жертвам насильства, до друзів, батьків. Головне – не терпіти. І, хоч як не прикро визнавати, українська міліція втрутиться лише тоді, коли «зі спини стирчатиме сокира». Хтось сказав, що рівень цивілізованості суспільства визначається тим, як в ньому ставляться до людей похилого віку, жінок та дітей. Наприклад, у Швейцарії теж вважали, що насильство – це справа сімейна. Але, як пише автор статті, швейцарці ухвалили за-

кон, що домашнє побиття – це злочин: «Тепер поліція не повинна чекати, доки жінка поскаржиться на кривдника. Якщо хтось почув, що відбувається насильство, то він може викликати поліцію. Якщо факт насильства підтвердиться, то правопорушника затримують і забороняють повертатися додому. Першого разу – на два тижні». А ще з його примушують відвідувати спеціальні піврічні курси кореляції поведінки. До чоловіка починають ставитися як до злочинця. На превеликий жаль, Україна – це не Швейцарія, і у нас такі закони не діють. Але терпіти не можна. Бо терпіння виливається в трагедію. І це трагедія не лише однієї сім’ї…Шануйтеся! Соломія КОНОВАЛИК

Назва статті: «Не вір очам своїм»; Автор: «Наталя Петринська Де знайти: tyzhden.ua/Culture/64668 або журнал «Український тиждень», № 45(262), 9-15 листопада, 2012.

У цій публікації автор розповідає про те, як шкільні підручники відображають і формують національні почуття: «Підручники – це не лише одні з перших книжок, із якими знайомиться більшість із нас; подекуди у світі разом із релігійними текстами це єдині книжкові видання, що їх читають люди».

Україні склалася така ситуація, що кожен новий міністр освіти посвоєму бачить шкільний підручник. Як писав Джордж Орвелл у відомій антиутопії «1984», хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює сьогодення, той контролює минуле. Тому шкільні підручники в такому «контролюванні» відіграють чи не найважливішу роль. У тоталітарних суспільствах суворе цензурування підручників – це норма. Особливо, коли йдеться про історію чи географію. Автор публікації пише, що пекінська влада стирає цілі шари минувшини зі сторінок китайських підручників. Наприклад, про великий голод 1958 року, який, за даними закордонних джерел,

забрав 30 мільйонів життів, сказано, що це було «три роки неврожаю». Як то кажуть, відчуйте різницю! Через інформацію в шкільних підручниках точаться великі суперечки. Вона

«У тоталітарних суспільствах суворе цензурування підручників – це норма» навіть призводить до релігійних та міжнаціональних сутичок. В статті читаємо, що у 1980-х дітям афганських біженців про-

понували розв’язувати такі задачі: «Група моджахедів напала на 50 російських солдатів. Під час атаки 20 росіян було вбито. Скільки росіян утекло?» Шкільні підручники – це справа не лише освіти, це справа політична. «Спосіб нагляду держави за шкільними підручниками дає добре уявлення про те, як вона переймається контролем над ідеологією». З появою цифрових технологій це завдання значно ускладнюється, бо дитина запросто може зазирнути у Вікіпедію. Однак шкільні підручники й надалі залишаються найголовнішим джерелом, яке формує національну свідомість. Інколи таку, яку захоче влада. Соломія КОНОВАЛИК

Vox Media

•

Назва статті: Як Лютер став відомим? («Social media in the 16th Century How Luther went viral») Де знайти: economist.com/node/21541719 або журнал «Український тиждень», №2(219), 13-19 січня, 2012.

оціальні медіамережі раз і назавжди відібрали у тоталітарних режимів легітимність — єдиний чинник впливу, який міг допомогти диктатурі втримати владу. Слабкість опору у репресивних державах можна пояснити тим, що людина просто не мала впевненості в тому, що більшість її співвітчизників вважає владу такою ж поганою. Соціальні мас-медіа часів Мартіна Лютера спробували зруйнувати монологічність, яку пропагувала монархічна доба. Такі форми, як балади, ксилографія та памфлети створили з невідомого богослова Мартіна Лютера новатора релігійної думки, а спосіб, у який цей чоловік досяг популярності, скидається на протосистему відомих сьогодні форумів, блогів та соціальних мереж. У наш час осередком зародження протесту є соцмережі. Саме завдяки їм

•

Соціальні мас-медіа періоду Реформації як перші каталізатори сьогоднішніх революцій відбулись мирні мовчазні зібрання молодих іспанців декілька років тому та Арабська весна, яка розпочалась ще у 2010му. Але соціальні мас-медіа — це також одне з надбань Реформації, щоправда, тоді головним поширювачем революційних ідей були реальні фізичні особи: торговці, друкарі, пекарі, шинкарі... Основним явищем, яке зародилось у медіа-сфері часів Реформації стали дебати, можливість відповідати на слова опонента, привселюдний діалог. Така змога «давала людям захопливе й невідоме досі відчуття участі в широкій, усеосяжній суперечці». За часів СРСР існувало явище «кухонних розмов», сьогодні ж середови-

щем цікавих розмов є щораз не формальніші місця: вечірки, інтелектуальні вечори, ринки і навіть громадський транспорт. На думку автора подібні підпільні осередки критики та обговорення новин існували ще п’ять століть тому. На думку Роберта Дарнтона, історика із Гарвардського університету, існування сучасних технологій створило враження нібито до телебачення та соціальних мереж нічого не було, а насправді соціальні мас-медіа, зокрема періоду Реформації, стали причиною тодішньої революції. Тож робимо висновок — ми не лише знаходимо одне одного у віртуальній реальності, а й шукаємо завдяки їй зв’язки з минулим. Марта КОВАЛЬЧУК

Назва статті: «25 портретів на тлі епохи» Автор: Олекса Підлуцький Де знайти: projects.dt.ua/persons (сайт газети «Дзеркало тижня»)

Нариси про Томаша-Ґарріґа Масарика, Юзефа Пілсудського, Франсіско Франко, Махатму Ґанді, Александера Дубчека, Віллі Брандта, Авґусто Піночета, Марґарет Тетчер, Папу Римського Івана-Павла ІІ, Рональда Рейгана та інших

ортретні нариси – особливий вид журналістської майстерності. Шкода, що в сучасній українській пресі він з’являється рідко. Жанр доволі складний і вимагає глибокого аналізу обраної особистості, її життя та діяльності. Прикладом цього є серія публікацій-нарисів про найвідоміших представників минулого сторіччя, про які пише Олекса Підлуцький, журналіст-аналітик та кандидат економічних наук. У матеріалах автор вибудовує умовну сюжетну лінію, обов’язковими компонен-

тами якої є елементи життя особи, про яку розповідають, її ціннісні орієнтації, політичні погляди. Тож перед нами не тільки цілісний портрет персоналії, але й історичне тло відповідної доби. Звісно, ми можемо звинувачувати автора у суб’єктивності щодо деяких висновків чи інтерпретацій, проте це усього лише спроба заповнити втрачені з часом прогалини. Щодо суб’єктивного вибору особистостей, то критика –безпідставна, можемо лише ображатись на те, що серія завершилась на 25-му портреті.

«У матеріалах автор вибудовує умовну сюжетну лінію, обов’язковими компонентами якої є елементи життя особи, про яку розповідають, її ціннісні орієнтації, політичні погляди»

Ми достеменно знаємо, що доленосні підказки сховані у минулому. Мабуть, розшифрування таких підказок і було основною метою серії. Автор наважився у портретних нарисах створити історичні lib.ber.te.ua паралелі, трактуючи деякі сьогоднішні процеси як наслідок чи продовження минулих подій, що доволі революційно, адже говорячи про минуле, ніколи не знаєш, чи так все було насправді. Матеріали Олекси Підлуцького переросли у щось більше, ніж просто серію публікацій, вони довели, що ми усе ще вміємо говорити з попередніми епохами, вміємо просити у них поради та шукати відповіді. Марта КОВАЛЬЧУК

Світогляд

Купуєш тротуарну плитку –

жінка у подарунок, або Дещо про секрети створення реклами

к зазначає дослідниця гендеру Оксана Кісь, в культурі масового споживання рекламні образи не лише віддзеркалюють суспільство, але й формують його, адже відображений в рекламі образ, зазвичай, досконаліший, ніж його референт, змушуює останнього постійно взоруватися і «дотягуватися» до пропонованого ідеалу. Зокрема, найефективніше такий ідеал нав’язує телебачення та, відповідно, телевізійна реклама. Воно створює ефект «посилення статі» або «ефект посилення ідентичності». Зокрема, про це пише Маховська в статті «Психологічні ефекти телебачення: «Люди не дуже впевнені в собі, а телебачення ніби говорить: «Ти такий крутий! Ми знаємо, що ти - зірка». Саме тому жінки прагнуть стати супержінками, а чоловіки суперменами. Адже супержінки не стоять у чергах, супермени не лаються матом в тисняві. Таких не викликає на килим начальник. З такими не розлучаються. Таких слухають і шанують діти. Такі не живуть від зарплати до зарплати. Такі не товчуться в ощадкасах і не купують лотерейні квитки з останньою надією на покращення». Важливе місце у нав’язуванні «ідеалу» має й зовнішня міська реклама (бігборди, вітрини тощо) – її неможливо проігнорувати чи не побачити. Така реклама усюди: вона приваблює розмірами, яскравими кольорами, парадоксальними написами. Інколи навіть відверто сексистськими.

Життя сучасної людини неважко уявити без реклами. Вона пронизує усі сфери суспільного життя і впливає на те, як люди одягаються, які товари вони купують, якому відпочинку надають перевагу. Проте реклама не лише передає інформацію про товари і послуги, але й творить образ сучасності

adamnet.dreamwidth.org

і від жінок. У патріархальних суспільствах, зокрема і в українському, сексизм спрямований здебільшого на жінок. Адже рекламодавець за старою патріархальною звичкою розраховує винятково на чоловіків-покупців і досі живе в світі, де чоловік вирішує: дати чи не дати грошей жінці. Саме тому будь-який товар, чи це реклама засобів гігієни, чи

«Окрім традиційних ніг, грудей та сідниць, сучасна реклама дедалі частіше спрямовує наш погляд на жіночу спину вкупі з ніжно вигнутою шийкою чи спокусливою сідничкою» Сексизм – це ідеологія і практика дискримінації людей за ознакою статі. Це поняття також вживають на позначення будь-якої різниці між людьми лише за статевою ознакою, тобто в соціумі існують подвійні очікування, окремо від чоловіків

будівельних матеріалів, рекламують за допомогою привабливого жіночого тіла, надмірної еротизації, двозначних написів. Схема, за якою працює рекламодавець, – це товар плюс красива, відверто вбрана (найчастіше – оголена) жінка.

Еротизація – це один з виявів сексизму у масовій культурі. За допомогою оголення усього жіночого тіла чи його інтимних частин (сідниць, стегон, грудей, живота), відповідних поз (лежачи чи напівлежачи, часто з піднятими чи розведеними ногами), контексту (серед чоловічих атрибутів) підсилюють і закріпляють у підсвідомості ідею пасивності, підлеглості, залежності і беззахисності жінки щодо чоловіка, її готовності до статевого акту. Зображення сексапільних жінок у відвертих і підкреслено спокусливих позах у рекламі чоловічих товарів (алкоголю, чоловічої косметики тощо) призначені саме для розглядання їх «чоловічим поглядом». Механізм дії таких зображень доволі простий: привабливі тіла використовують для того, щоб захопити увагу та стимулювати (сексуальне) бажання, яке згодом має бути перенесене на товар.

Світогляд Наприклад, рекламна кампанія японської кухні «Якиторія». На бігборді зображено дівчину в білизні, а навколо її бюсту розміщені кульки морозива і напис: «Оближи шари: парад японських сорбетів». Інша реклама: крупним планом жіноче обличчя, а точніше – акцент зроблено лише на напіврозтулених устах, і текст: «Візьми до рота. Від 30 гривень. Фестиваль японських пельменів». Ще одна реклама цієї ж таки кухні: суші-палички, які зображують розведені жіночі ноги, і текст: «Роздвинь палички! Отримай дисконтну картку» (Усі рекламні написи тут і надалі – мовою оригіналу). У рекламі салону мобільного зв’язку «Rozmova» – оголене жіноче тіло, найінтиміншу частину якого прикриває новорічна шапка, і слоган: «Мінімальні ціни до новорічних свят». А в одній із реклам побутової техніки оголена дівчина тримає в руках табличку із написом: «Сосну в подарунок: з 10 по 31 грудня». Включення жіночого зображення в товарний ряд призводить до того, що жіноче тіло сприймається як товар,

ють біжутерією чи татуажем, підсилюючи ефект вишуканості, ексклюзивності такого еротизму. Наприклад, оголену жіночу спину зображено в рекламі машини «Honda». А в рекламі машини марки «BMW» зосереджено увагу на грудях та животі. Така реклама – усюди. Інколи здається, що український рекламодавець іншої змоги продати товар, окрім демонстрування оголених жінок, не знає. Незважаючи на законодавство України, рекламодавці й надалі безперешкодно цим зловживають. Не важливо, чи це машини, чи оргтехніка. Сексизм у рекламних зображеннях набирає різних форм, однак вони формують такий патріархальний дискурс, в межах якого жінка маргіналізована та дискримінована. Рекламодавець завдяки сексуальності продає товар. А найбільше в такій ситуації страждають пересічні громадяни. Реклама маніпулює свідомістю і підсвідомістю людей, підганяє різноманіття людських індивідуальностей під штучно сконструйовані, сте-

«У рекламі салону мобільного зв’язку «Rozmova» – оголене жіноче тіло, найінтимнішу частинку якого прикрашає новорічна шапка, і слоган: «Мінімальні ціни до новорічних свят» який можна купити за гроші. Це можна проілюструвати на прикладі реклами тротуарної плитки: жінка лише в білизні, у відповідній позі – лежачи, і текст: «Быстро и качественно уложим». Ще один вияв сексизму в масовій культурі, на який вказує Оксана Кісь, – це фейсизм. Він полягає у суттєво-різних способах зображення чоловіків та жінок: стосовно одних акцентується голова та обличчя, стосовно інших – тіло та його частини. Така практика репрезентацій передбачає закріплення важливості інтелекту для чоловіків та тілесної краси для жінок. Ті частини жіночого тіла, які найчастіше опиняються у фокусі, насичені еротично та естетично. Окрім традиційних ніг, грудей та сідниць, сучасна реклама дедалі частіше спрямовує наш погляд на жіночу спину вкупі з ніжно вигнутою шийкою чи спокусливою сідничкою. Оголену спину, яка сама по собі не має потужного сексуального заряду, активно прикраша-

реотипізовані образи. Реклама формує у молодої людини викривлене розуміння власних фізіологічних параметрів. Ця невідповідність «успішним ідеалам» призводить до такого небезпечного захворювання, як нервова анорексія. Про це пише Маслюк у статті «Нервова анорексія як наслідок соціалізації особистості»: «Ві-

adamnet.dreamwidth.org

зуальні засоби інформації формують відчуття реальності й придушують тілесне сприйняття: бути худим нормально, а все інше – відхилення. За статистикою, у сучасному суспільстві чотири жінки з п’яти страждають через проблеми, пов’язані із прийняттям їжі й тілесним образом».

adamnet.dreamwidth.org

Особливо руйнівними є наслідки впливу сексистської реклами на підлітків, чия психіка беззахисна перед рекламними технологіями. «Чи не головна проблема полягає в тому, що у системі цінностей дівчат відбувається систематичне зміщення акцентів з інтелекту – на тіло, з розвитку здібностей – на сексуальність тощо, а це призводить до перекосів при формуванні особистості», – вважає Оксана Кісь. Реклама вказує нам – що їсти, як одягатися, де відпочивати, що дивитися. З екранів телевізорів лунає: хочеш бути красивою – купи те, щасливою – ще щось і таке ін. Завдяки обіцянці «красивого життя» реклама створює певні установки в людей. Яскраві кольори, щасливі, надзвичайно красиві жінки і успішні чоловіки – ось герої реклами. Якщо ти хочеш бути таким, то купуй наші продукти. Хочеш бути як зірка – виснажуй себе дієтами, збирай гроші на пластичні операції. Якщо ти чоловік, то купуй круту машину і кожна «барбі» буде твоєю. Жінку в суспільстві трактують як річ, якою можна покористуватися і забути. І таке ставлення до неї формує реклама. Щоб не стати жертвою маніпуляції – потрібно думати. В нашому суспільстві поінформований – означає – захищений. Соломія КОНОВАЛИК

Світогляд

Поняття «світова криза», без сумніву, циклічне, зрештою, все нове — це добре забуте старе. Тож накопичені впродовж років установки мали б підказати людям, як викорінити або виправити чинники, що призвели до виникнення проблеми. Та чи застосують таке трактування до світової кризи неолібералізму, адже ідеології мають здатність дискредитувати себе – подекуди дуже швидко та безповоротно?

рихильників ліберальної доктрини у світі – мільйони, проте кількість осіб, що її заперечують, також чимало. За попереднє століття класична теорія лібералізму збагатилася відгалуженнями з доволі різноманітними положеннями. Тому сьогодні доцільно говорити і про неолібералізм, і про неореалізм, і навіть про лібертаризм. Сьогоднішня епоха так званого «лібералізму третього покоління» (неолібералізму) – це програма, яка утвердилася після боротьби з колоніалізмом у середині минулого століття. І якщо перші теоретики лібералізму віддавали першість інтелектуальній свободі та плюралізму, то другі – соціальним перетворенням. Сьогодні ж головні цінності змістилися у бік захисту передовсім матеріальних прав: економічного розвитку, децентралізації влади та демонополізації ресурсів у державі. Ця остання трансформація ліберальної філософії мала стати альтернативою для всіх типів авторитаризму, цим пояснюється її поширення у країнах третього світу, де громадяни страждали від репресивних дій з боку держави. Всесвітня ліберальна революція, яку обіцяв нам на початку 90-х років Френсіс Фукуяма, таки відбулась. У цього політолога знаходимо радикальну тезу про те, що західному лібералізмові вдалося стати останнім рівнем форми людського врядування. Можемо припустити, що такому сюжетові сприяла ситуація, яка склалася наприкінці минулого сторіччя, коли головні ідеології централістської влади, зокрема, соціалізм, раз і назавжди позбавили

У сутінках ліберальної доби громадян довіри до себе. Натомість ліберальна демократія пропонувала громадянам індивідуальну свободу та всесвітню суверенність народів. Майже усі світові ідеології схожі на карткові будиночки – рано чи пізно вони мають завалитись. Якщо так, то маємо забезпечити такому процесові поступовість руйнації або ж просто навчитися трансформувати, залишаючи, зазвичай, хорошу основу. Три кити, на яких трималося світове ліберальне суспільство, – глобалізація вкупі з багатокультурністю, вільний ринок, а також співвідношення особистої свободи та демократії, стали автономними одиницями, утворивши власні шляхи.

Як наслідок, — крах політики мультикультуралізму та міграції (реалізація ліберального принципу «відкритих кордонів»). Долучилася й глобалізація, яка потягнула за собою насильницьку асиміляцію культури та зменшення вартості особи як носія національної ідеї. З погляду міжнародної політики, положення ліберальної демократії також зазнали негативних трансформацій. Сьогодні мирні соціальні перетворення подекуди поступилися збройним методам досягнення цілей. З’явилися держави – святі поборники ліберальної демократії на чолі з США, що методом нав’язування почали просувати доктрину у «спраглі» країни, зокрема — Ірак. Європа ж навпаки — зрозуміла, що

Світогляд

red-sovet.su

практика війни – застарілий метод, вона просуває принципи «реалполітік», активно втілюючи їх у міжнародній дипломатії. Неоліберали та неореалісти наприкінці 80-х років минулого сторіччя розвинули дискусії довкола трактування принципів міжнародної політики. Якщо перші наголошували на тому, що суб’єктом міжнародних відносин є міжнародні організації, то другі вважали суб’єктом державу. З погляду неореалістів, міжнародні організації призводять до того, що роль суверенної держави зменшується, і такі організації сприймають світ як один єдиний денаціоналізований ринок. Інше поле конфлікту містить суперечку стосовно питання, чи людство має рівні можливості? Адже сьогодні більшість населення і надалі не має змоги реалізувати свої права. Тоді як ліберали – це вузьке коло тих, хто монополізував ці права та ще й отримує за це гроші. Виникла різка полеміка між лібералами та націоналістами. Ще на початку

ХІХ сторіччя обидва рухи, попри те, що наголошують на існуванні раціональних людських істот, які самі можуть керувати власним життям, мають принципово різні інтерпретації цих понять. Основні закиди з боку націоналістів стосуються нерозуміння з боку неолібералів сили суспільних зв’язків. Йоганн Фіхте наголошував на тому, що ліберали «дотримуються атомістичного розуміння асоціацій, яке ґрунтується на змаганні, недовірі та вузькому егоїзмі, що неминуче призводить до національного занепаду, поразки та приниження» (із «Листів до німецької нації»). Іншими словами, сьогодні неоліберали трансформували поняття «національна ідентичність», яку у сучасному світі можна змінити чи поновити. Ранній лібералізм, на думку Бертрана Рассела, був індивідуалістським в інтелектуальних та економічних сферах, натомість він залишався несамоствердним емоційно. Сьогодні ситуація трохи змінилась, емоційність та почуття мобілізувались у розуміння того, що особа – важливіша за державу. Поширеним став і чуттєвий тип мислення, а це означає: поверховість думки та асоціальність як головна перешкода у пошуках щастя. Проте, якщо порівнювати авторитет держави із авторитетом Церкви, то остання програє за багатьма праметрами. Принаймні серед ліберальної молоді, яка у своїх діях керується радше отриманням насолоди, не думаючи про правильність засобів для її досягнення. У 60-х роках минулого сторіччя відверта інтервенція влади в особисте життя людини породила поняття лібертаризму, представники якого трактували свободу, використовуючи принципи негативної свободи. Радикальна течія лібертаризму передбачала цілковите знищення інституту держави, а тому отримала іншу

«Майже усі світові ідеології схожі на карткові будиночки – рано чи пізно, вони мають завалитися» неофіційну назву – анархокапіталізм. Її головний теоретик Мюррей Ротбард вважав, що необмежена свобода призведе до добровільної співпраці між людьми та

7 до утворення вільного ринку. Щодо інтерпретації цінностей, то навіть помірковані лібертаристи не заперечували проти абортів та самогубств – це ж також було виявом людської свободи вибору. США завжди була законодавцем моди, якщо не моди, то хоча б просування незвичних тенденцій. Не будемо присвоювати собі дар візіонерства, але не виключено, що коли США щось започаткує, там же й почнеться зворотній процес – руйнація доктрин. На думку Фрідріха фон Хайека, представника «Австрійської школи економіки» , лібералізм відрізняється від консерватизму передовсім тим, що лібералізм ніколи не нав’язував свою доктрину людям, тому головною ознакою ліберальної держави

Література на тему: Лібералізм: Антологія. 2-ге вид. / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2009. – XXXII+1128 с.

є добровільність. Та чи не означає це непримусовість сприймання моральних, релігійних та етичних цінностей? Візьмімо хоча б світоглядні засади газети «Нью-Йорк Таймс» («The New York Times»), де провідною є теза: людина вільна і повинна сама себе творити (self made man), оскільки Бог вмер. Окрім того, видання підтримує зміну статі, право на аборти, поступове обмеження суверенності національних держав та визнання власної найкращої віри як найкращої для себе… Такі думки є прямим ігноруванням загальнолюдських засад існування, хіба ні? Ліберальні цінності сьогодення дедалі більше набувають крайніх форм реалізації. Докорінне зникнення ліберальної теорії неможливе хоча б тому, що головний її представник – США – закріплений на карті світу на багато наступних сторіч. Марта КОВАЛЬЧУК

Обличчя факультету

Наодинці з деканом Михайло Присяжний про розраду від журналістики

–

ихайле Павловичу, ким ви мріяли стати в дитинстві? – Перші мрії справді переважно зароджуються в дитинстві, декілька перемандровують і в юність. Хлопці мого покоління переважно мріяли про радіотехніку. Я ж почав мріяти про медицину, оскільки батько був лікарем-ветеринаром. Проте свій перший свідомий вибір зробив у 9 класі – обрав журналістику. Цим завдячую передовсім пустомитівській районній газеті. Пригадую одного з її працівників— Миколу Ляпцева, ветерана війни та завідувача відділу листів. Він умів працювати із молоддю і тішився кожній замітці, яку писав молодий журналіст-початківець, я, зокрема. – Якими ж були Ваші перші кроки на журналістському шляху? – Мій шлях у журналістиці був добре обдуманим. Тоді, хоч це було трохи давно, до мрії довелось іти через публікації в пресі та через спілкування з аудиторією. Після 10 класу я не зміг вступити до університету — бракувало знань. Тому далі була служба в армії, робота на заводі, який виробляв телевізори. Лише після цього була ще одна спроба вступу, –

і, врешті, я став студентом стаціонарного відділення факультету журналістики нашого університету. – Поділіться з читачами «Креденсу», на кого ви взорувалися, чиї публікації ви любили читати, у кого вчились в молодості? – Моїм авторитетом з молодих літ був Іван Франко, побажаю таких вчителів і Вам. Звісно, у часи моєї юності, не вся публіцистика Івана Франка була доступною, Я читав епістолярну спадщину Франка, там знайшов чимало відповідей на питання, які мене цікавили. Франко був дуже наполегливим, серйозним та відомим журналістом, в народі його прозвали Доктором Франком. Популярності йому додавала регулярна співпраця з багатьма виданнями. Однак така працьовитість була вмотивована і тим, що для нього це був єдиний спосіб заробітку, не міг

«Західний світ зрозумів, що ми великий цивілізований народ»

сподіватися лише на кошти від власних книжок. Іван Франко був великим трудівником, мені завжди імпонував його дохідливий стиль. Особливо ціную його статтю «Що таке поступ». Мав і друзів-журналістів, які мене підтримували на рівні обласної преси, де публікували мої замітки. Чимало з них сьогодні вже не з нами. Ми попрощались із Михайлом Ярмолою, хорошим журналістом, а згодом — письменником. Сьогодні , хоч і пенсіонери, Євген Шевців та Ростислава Павлишин, досі творять сучасну журналістику. – Розкажіть студентам про свій «мюнхенський» період життя – про співпрацю з Українським вільним університетом у Мюнхені? – Усе почалось майже випадково. Ми знали про цю інституцію, але переважно з критичних виступів у пресі. На зламі Радянського Союзу українська діаспора мала дуже багато цікавих програм. Учасниками однієї з таких програм стали 12 осіб, і я в тому числі. До Мюнхена я вирушив з, можливо, єдиним прогресивним суддею Конституційного Суду України Петром Стецюком, завідувачем кафедри української літератури нашого університету Тарасом Сали-

гою, представниками з Дрогобича та Івано-Франківська, які пізніше стали деканами та ректорами у своїх університетів; та істориком Романом Берестом. В діаспорі нас називали «12-а апостолами». Тоді ж відбулося знайомство з радіостанцією «Свобода», з великим, наповненим емігрантським життям, з пресою української еміграції, з людьми, які їхали на Захід за наукою, за словом та за пізнанням. Так розпочалось моє знайомство з провідними вченими української діаспори: Романом Дражньовським – відомим географом з Америки, Леонідом Рудницьким – франкознавцем, Аркадієм Жуковським – істори-

Слово – це велика зброя, це будівельний матеріал

Обличчя факультету ком з Франції, а також Володимиром Янівим – легендарною особою, багатолітнім ректором Українського вільного університету. Це ті українці, які були залучені до викладання. Після повернення в Україну ми провели конференцію, присвячену 70-річчю Українського вільного університету, відтоді почали плідну співпрацю зі своїми однодумцями з Мюнхена. Тож зараз ми володіємо тим багатством, яке творила українська еміграція різними мовами. знаємо, що українці вміли себе ідентифікувати, незважаючи на те, що носили ярмо емігранта. Західний світ зрозумів, що ми великий цивілізований народ. – Була спокуса залишитись у Німеччині? – Мабуть, ні. На той час мені було уже 40, і попри те, що я заробив чимало грошей, які вирішили чимало моїх проблем, я по-іншому дивився на емігрантів та їхнє життя за кордоном. Вони завжди залишатимуться чужими, окрім того, завжди тужитимуть за рідною землею. Дехто, навіть маючи змогу прийняти інше громадянство, відмовлялись від такого шансу, думаючи, що повернуться до рідного краю. Чимало з них так і не повернулись додому та й західних благ також не прийняли. Навіть кращі умови життя та якісніші продукти харчування не замінять молодим емігрантам дому, де навіть дим солодкий. – Сьогодні спостерігаємо таку непослідовність: щороку факультет випускає чимало молодих спеціалістів, а пропозицій щодо майбутньої роботи небагато. З чим пов’язана така велика кількість місць навчання на нашому факультеті, і куди слід рухатись після випуску? – Ми повинні розуміти, що не всі випускники факультету стануть журналістами. В Україні сьогодні є близько 80

«Ми повинні праювати над тим, аби опубліковане слово брали до уваги. Головне - не займатися журналістським бандитизмом» відділень та «факультетиків», там майже 100% населеняк я їх називаю, журналістики. ня має вищу освіту. За часів Розбудову цієї навчальної сіт- молодості, я, як випускник ки я розглядаю як розбудову школи, я міг отримувати вдвівеликої корупційної системи. чі більшу зарплатню, ніж мій Не можна відкрибатько. Сьогодні шкільвати відділення, ної освіти замало. Баде немає жодногато молоді так схого кандидата дить на манівці. А наук зі сфери університет люжурналістики. дину ніколи не зіЖурналістика – псує, вона тут багато це важка робочого навчиться, зрета. Але у нас є і штою – зможе вийти втішна статистизаміж (посміка: 35-40% наших хається). Тож випускників таки ми на факульпрацюють в журнатеті, навчаюлістиці. Чимало з них чи, частково виконуємо є авторами київських ще й соціальну функцію. ЗМІ як люди, які не тільки спілкуються і пишуть, але й дума– Михайле Павловичу, ють українською. Кожен має кілька слів про негативи сузмогу себе зреалізувати, але часної журналістики. мусить над собою працювати. – Передовсім – слово Не варто боятися людей з – це велика зброя, це бувищою освітою, вони дівельний матеріал. всюди потрібні. Цеглу можна ● ● 30 вересня Японія не вбити в сті1951 р – народився у с. Ставчани П боїться, ну, та це ус то м и ті в с ь к р-ну Льві о не гаставчанську вської обл. ● за го кінчив р. – закінчив середню ш колу. ● Франка. ● Бу факультет журналістики 1977 в ж ур ЛНУ ім. І. на лі смолодь». ● том газети «Ленінська та практики 1985 р. – ас истент кафед 1989 р. – за журналістики в ЛНУ ім. ри теорії хи ст ив І. докЧлен презид торську дисе Франка ● ії Львівської демократичн обласної ра ртацію ● ог ди ф-тету журна о скликання . ● Заступни першого лі р. – декан фак стики ЛНУ ім. І. Франка. к декана ул ● ка. ► Публі ьтету журна лістики ЛНУ ім Від 1998 кації Ми● «Від зневір хайла Прися . І. Франи, ж сти!» (сайт газе приниж ення, глуму — ного ◄ ти «День» ● «Тріумф, від 17 серпня до пом, 201 злидні та нальної іден манівці наці 2); тичоності» (сайт «День» від 25 газети ве ре сня, 2012) ● ● ● ● ●●●●●● ● ● ● ● ● ● ●

9 рантує того, що вона не впаде комусь на голову. Заробляти гроші – це суть редакційного менеджменту, бо кожен ЗМІ повинен приносити прибуток, але тільки чесно. Преса в мої роки була іншою, суспільна ситуація також, але молодий журналіст не міг одразу змінити цілу систему. Конфлікт у ЗМІ, участь в якому беруть автори матеріалів та ображена і розкритикована сторона, – це не винахід сучасної преси, таке було й за часів СРСР. Щодо резонансного голосу преси, то сьогодні навіть серйозне журналістське розслідування не обіцяє нам змін у суспільстві. Тому ми повинні працювати над тим, аби опубліковане слово брали до уваги. Головне не займатись журналістським бандитизмом. В Україні, на жаль, мало поширена практика листування редакції з читачами, немає і самого відділу листів. На Заході ж, якщо видання отримує лист, ще й написаний від руки, то така редакція, наприклад, газета «Süddeutsche Zeitung» («Зюддойче Цайтунг»), обов’язково його опублікує. Той факт, що читачі реалізовують свій діалог із суспільством через пресу, свідчить про те, що наше слово не є марним і відгукується цікавими діями серед читачів. – Пане декане, традиційні побажання для студентів від Вас?... – Бажаю багато радості, отриманої від праці. Радійте від того, що пізнаєте, створюєте та дістаєте. Якщо ви бачите перед собою кінцевий продукт своєї праці, то день прожили не марно. Треба знаходити собі постійне заняття, не впадати у відчай, не розслаблятись, і кожен день буде цікавим. Я бажаю вам усвідомлення радості від праці. Розмовляла Марія ШЕВЦІВ

Пан Когіто

Ноmo dubitans – Що таке сумнів? Звідки починається і до чого призводить? Ким є людина, яка сумнівається – невпевненим безвірником чи логічно мислячим послідовцем? Відповідь потрбіно шукати від перших днів існування Людини.

и сумніваємося від найдитячіших літ й до самої смерті, бо кожен з нас до хрещення несе у собі Первородний гріх як сумну згадку про найперший сумнів, який призвів до вигнання з раю Адама та Єви. Колись перша жінка дозволила собі засумніватися у тому, що тільки Бог є Добро, що тільки Він може дати Благо і є Всемогутнім. Сумнів постав перед Євою, вона відчула його, але передовсім, сумнів став її думкою проти. Згідно з Біблією думкою проти Бога. За що ж були вигнані з раю Адам та Єва? За своє гріхопадіння чи за сумнів стосовно Бога? У релігійному світі сумніви тісно пов’язані із хисткою вірою, що веде до провини, до відчуття своєї немочі, аргументація зводиться до однієї цитати Святого Письма: «Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер. Нехай бо така людина не гадає, що дістане що від Господа» (Як.1:67). Але відомий американський апологет Лії Стробел слушно зауважив: «В церкві є три типи людей: ті, хто бореться з сумнівами тепер; ті, хто тепер не має сумнівів, але стикнеться з ними в майбутньому; і ті, хто ніколи не мав і не матиме сумнівів, бо його мозок атрофований». Іншими словами, не будемо приймати сумнів як таке, що становить для нас небезпеку.

Сумнів це не що інше, як сміливий раціонально-логічний або ж емпіричнопочуттєвий акт мислення. Ще Сократ у своїх діалогах використовував сумнів як засіб до пошуку істини. У процесі розмови філософ сумнівався щодо кожного слова й віднаходив правильну відповідь. А сумнів («Я знаю, що нічого не знаю») привів Сократа до самопізнання («Пізнай самого себе»). Це особливий індивідуалістичний шлях, яким людина, що сумнівається, приходить до розуміння справедливості, закону, добра. Так сумнів приводить Святого Августина до Бога. Саме історія великого Каппадокійського Отця є поясненням того, що сумнів - це проміжний стан духа між своєрідною втратою знання, або ж втратою ілюзії правдивості набутого, та між надією й прагненням відзнайти істину в новому порядку речей. Тому сумнів не є і не повинен бути стійким явищем – це коливання у процесі шукань. Саме через нього Августин шукає дорогу до впевненості. Він вважав, що сприйняття істини дає не тільки зміст, який можна піддати сумніву, але й реальність самого об'єкта, що сприймаєш. Тоді, свідомість відштовхується від акту сумніву: «Коли я сумніваюсь, я знаю, що я, той, хто сумнівається, існую». Таким чином, саме в сумніві знаходиться істина реальності свідомої істоти: «Якби навіть я помилявся в усьому іншому, то в цьому – я вже не можу помилятись, бо, щоб помилятись, я маю існувати». Той, хто сумнівається, знає не лише те, що він живе, але й те, що він згадує, пізнає, бажає – причини його сумніву базуються на його попередніх уявленнях. Розвиток сумніву діє на його мислення, знання та міркування, а мотивом сумніву є прагнення до істини. «Той, хто сумнівається, повинен знати істину, бо тільки заради неї він сумнівається», – каже

Августин. Таким чином, люди повинні володіти правильним поняттям і мірилом істини, за допомогою яких їх сприйняття можуть бути випробувані. Маємо сказати й про тих, хто не має критерію істини – скептиків. Для них головний не сам сумнів, а байдужість до світу. Тому що ставлячи усе під сумнів, скептик не може до кінця вірити нічому, що є навколо, навіть самому собі. Настає стан відчуження та відірваності від загального розвитку й руху, бо він призводить до впевненості, а скептик має впевненість тільки у тому, що все не є таким, яким видається. Доречно згадати слова Декарта, які вивели його зі шляху скептицизму: «Відкинувши, все те, в чому так чи інакше можемо сумніватися, і навіть припускаючи, що це помилкове, ми легко припустимо, що немає ні Бога, ні неба, ні землі і що навіть у нас самих немає тіла, – але ми все-таки не можемо припустити, що ми не існуємо, тоді як сумніваємося в істинності всіх

«Коли я сумніваюсь, я знаю, що я, той, хто сумнівається, існую» Августин Блаженний цих речей. Настільки безглуздо мислити неіснуючим те, що мислить, тоді як, воно мислить, що, незважаючи на крайні припущення, ми не можемо не вірити, що висновок: я мислю, отже, я існую – істинний і що це є перший і найважливіший з усіх висновків того, хто методично має у своєму розпорядженні свої думки».

Пан Когіто

Людина, що

сумнівається Отож, людина, що сумнівається може піти двома шляхами – вщент деструктивним або ж конструктивним. Перебуваючи у вихідній точці кожен, хто має за критерій свою власну свободу, обирає – ким бути – достоєвським Альошою чи Іваном? Ця своєрідна філософія сумніву, яку створив Достоєвський, характерна для всієї його епохи, не дарма сам він називав себе дитиною сумніву та зневіри. Проте, філософія сумніву більше відома в наукових колах як означення діяльності Рене Декарта. Декарт цікавило питання, чи підлягають перевірці сумнівом всі знання, у тому числі й ті, щодо істинності яких є давня і міцна згода. Згідно з Декартом, треба – принаймні тимчасово – відсторонитися від суджень про ті предмети і сукупності, щодо існування яких хоча б хтось на землі може сумніватися, вдаючись до тих чи інших раціональних аргументів і підстав. Але методичний скепсис не повинен, однак, переростати в скептичну філософію. Сумнів, роз’яснює Декарт, треба зробити рішучим, послідовним і універсальним. Його мета - аж ніяк не приватні, другорядні за значенням знання; «Я, – попереджає філософ, – поведу напад прямо на принципи, на які спиралися мої колишні думки». Зачепивши наукову сферу, не можу не згадати про Френсіса Бекона та його слова: «Той, хто розпочинає впевнено, закінчує сумнівами, той же, хто починає свій шлях у сумнівах, завершить його в упевненості». Ось ще одна очевидна особливість людини, яка сумнівається, – вона дає собі змогу відчути багатогранність різних виборів, вона дозволяє собі засумніватися й побачити картину цілісною, побачити можливі «за» та «проти», а не йти сліпо, оминаючи світ навколо. Станіслав Єжи Лец казав, що й на сумнів потрібно наважитися.

Відтак, сумнів не є злочином. І ніколи ним не був. Сумніватися, шукати відповіді, замислюватися – справи корисні, навіть мали би бути повсякденні. Аби ж тільки сумнів не завів вас на темні стежки невідомого. Катерина ГАЛУШКО

и ди і мат ю Л инн им пов вильн і за пра яттям тини, х пон ило іс ю яки я мір омого йнятт доп і спри їхн на ати мож робув вип

Сумнів не є і не повинен бути стійким явищем – це коливання у процесі шукань helpix.ru

Шухляда з перцем 12 Народні індикатори життя

Народна мудрість – яка вона?

ноді набагато легше, коли за нас роблять вибір. До прикладу, ми прочитали гороскоп і вже знаємо, що цього тижня варто провідати батьків – і нас вже не мучать сумніви на кшталт – їхати таки додому чи піти на чергову вечірку. Але чи задумувались ви коли-небудь, хто та як складає ці гороскопи? І, зважаючи на це, чи можна у них вірити? Кожен гороскоп має свого «казкаря» та пояснення того чи того твердження у ньому. Так само прикмети та забобони мають своє коріння й тлумачення, і якщо в цьому розібратись, то інколи й смішно може стати – «а ми в це вірили ?». Ви вже не передаєте речі через поріг? Боїтеся чорного кота, який перейшов вам дорогу? Ще досі вважаєте, що через розсипану сіль з кимось посваритесь? Спробуймо пояснити, чому можна не зважати на забобони. Поріг у хаті наші предки вважали межею між двома світами: між домашнім затишком та ворожим світом. Тому вітатися через поріг, передавати речі через нього вважають поганою прикметою. Чому межею між світами?Річ у тому, що археологи знаходять під порогом українські первісні поховання. Колись українці ховали своїх родичів під порогом, бо вірили, що вони будуть оберігати оселю від усього лихого. Власне, звідси й звичай кланятися порогу, ударяти труною об поріг та заборона передавати речі через поріг. Також з традицією поховання під порогом пов’язаний ще один забобон – не можна повертатися до хати, якщо щось забув. Колись вважали, що, переступаючи зайвий раз через поріг, можна занепокоїти духів предків, які можуть розгніватися. Гадаю, ви усі неодноразово чули, що ввечері не можна виносити сміття з хати. Друга частина цієї прикмети звучить так: «бо про вас будуть пліткувати». Попри те, що цей забобон чи не найпопулярніший у чоловіків, у ньому є певна логіка. А й справді, чому б про вас не пліткувати, якщо сусідка побачила вас у темряві з

відром чи пакетом? Домашня митниця в особі сусідів ще й як зацікавиться, чому ви якісь речі вночі викидаєте… Також усі знають, що розсипана сіль – до сварки. А як інакше, якщо колись чумаки сіль привозили з далекого півдня і коштувала вона чимало! Як же не посваритися і не докоряти, якщо якийсь «криворукий» розсипав таке багатство? Хочу також зауважити паралель: коли в українців б’ється посуд – це на щастя. Напрошується висновок, що посуд в Україні був предметом НЕ таким цінним, як сіль. Також поганою прикметою вважають – перестріти на дорозі людину з порожнім відром. Кажуть, що це до невдачі. Колись вважали, що після такої зустрічі мисливці з лісу поверталися без здобичі, а в полі можна було зібрати лише пусті колоски. Ця прикмета базується на протиставлені пустого і повного в українському фольклорі, де пусте символізувало бідність, а повне – достаток. Фахівці зазначають, що найвідоміша прикмета пов’язана з чорною кішкою. Якщо чорна кішка перебігла дорогу, добра не чекайте. Коли таке чую, перше, що спадає на думку, – кіт же не винен, що він чорний! З чорною кішкою пов’язаний один цікавий історичний факт, пише arhiv-statey. pp.ua, виявляється, у XIX сторіччі Росія торгувала котячим хутром. Чимало товару за-

куповував Китай, переважно шкурки дикої степової та домашньої кішок. Найімовірніше найдорожче цінувалося хутро саме чорної домашньої кішки, ціна на яка була вдвічі-тричі більша, ніж за інші кольори. Але, на противагу цим повір’ями, є й безліч інших. До прикладу, у моряків присутність на кораблі чорної кішки віщує вдале плавання. А в Англії вірять, якщо неподалік від нареченої чхне чорна кішка, – заміжжя буде щасливим. У Шотландії ж кажуть, що чорний кіт на ганку – достаток у домі. І прикмети різняться не лише залежно від країни, але й від часу. Наприклад, колись вважали, що коли дві молоді пари під час весілля перестрінуться – це на нещастя, нині ж вважають навпаки – на щасливе життя. І це легко пояснити: колись на весіллі гуляло ціле село, тому друга молода пара – це було не припустимо. Також є різні тлумачення тих самих прикмет: на куті не можна сидіти неодруженим, бо ніколи собі пари не знайдуть. Інші ж кажуть: сидітимеш на куті – матимеш свій куток у житті, тобто – хату. Тобто вір у те, що тобі ближче до душі? А загалом вірити у забобони – це яскравий приклад невідання їхнього коріння. Думка має велику силу, тому – перш ніж вірити у щось, дізнайтеся, чому хтось так каже. Наскільки колоритні спудеї, настільки ж і прикмети, що стосуються студентського життя: студентам не рекомендовано мити волосся перед іспитом, аби не вимити знань. Не можна змінювати одяг на екзамени, бо, якщо якийсь одяг приніс успіх на першому іспиті, треба одягатися так впродовж усієї сесії. Прати цей одяг – означає змити фарт. І ще один забобон, коли випадково залікова книжка перед іспитом падає на землю – це до халявного іспиту. Попри це, моя вам порада: краще на екзамен піти зі свіжою головою, помитим волоссям, у зручному одязі, а оцінка – залежить лише від вас. І насамкінець, якщо ви щось забули вдома, повернулися і вам ту річ передали через поріг, а згодом вам дорогу перебігла чорна кішка, і перейшла перед вами бабця з порожнім відром, то ви вже знаєте, що зробити – згадати цю статтю у «Креденсі» і посміхнутися! Ольга ЛЕХ

Art Cool

Одна з,

але відверта правда про… «Переродившись и приняв большевистские учения, я стал открыто исповедовать зло, подавляя голос совести»

Дмитро Гойченко

опри те, що про Голодомор 33-го написано і сказано чимало, книга Дмитра Гойченка «Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор» (вид-во «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012») – не просто ще одна з, адже вона продовжує розповідати про «червону» систему винищення», а це означає – відкриває правду. Про автора Рукописи цієї книги, знайшов Євген Зудилов у лютому 1994 року. Спочатку чоловік думав, що рукописи писали різні люди, адже чи не кожен клаптик паперу був підписаний різним іменем: А.Богдан, Н.Таран, Д. Мукін. Але, звіривши почерки, зрозумів – автор – одна і та сама людина. Отож, розпочалися пошуки Імені. З’ясували, що автор – емігрант, відомий в Америці під ім’ям Dmitry Gay. Він працював настоятелем у церкві, тож саме там і збереглось чимало його рукописів. Відомом також, що він брав участь у створенні кармелітського жіночого монастиря в місті Сан-Рафаель поблизу СанФранциско. Найцікавіше те, що автор наспавді був українцем, його українське ім’я – Дмитро Данилович Гойченко. Він виїхав до США у 1949 році. Настоятелька монастиря, в якому віднайшли справжнє ім’я автора, розповіла, де похований Дмитро Гойченко. Таким чином, стали відомими роки його життя – 1903 – 1993. Можливо, що автор рукописів змінив своє прізвище при в’їзді в США, аби забути страшне минуле. Вперше рукописи опубліковало російське видавництво «Русский путь» у Всеросійській мемуарній бібліотеці 2006 року. Рукопис очевидця Партійний діяч, але все одно гвинтик системи, політв’язень та утікач – усе це його суспільні ролі в тодішні «ідеальні», за бабусиних слів, часи.

Книга вийшла відносно нещодавно мовою оригіналу, тобто російською. Але це не змінює її основної суті – вона вхоплює і тримає за горло з першої і до останньої сторінки. Варто попередити – ця книга не для слабкодухих, адже розповідає про не таку вже й далеку реальність. Про процес прочитання. Насправді, попри тематику книги, читати її неважко. Можливо, тому, що авторові вдалось дуже ретельно втримати змістову та сюжетну лінію. Немає і важкої для сприйняття термінології. Найважливіше, мабуть, те, що книга побудована на почуттях, властивих кожній людині. Атмосфера страху, зневіри та розчарування – це те, що пережив і сам Дмитро Гойченко, коли сидів у радянських тюрмах зі сфабрикованим звинуваченням: «покушение на тов. Сталина». Історія життя автора схожа на почергові злети і різкі падіння. Автор відверто стверджує, що свідомо відмовився від усього святого, що в нього було, – батьків, Бога, сім’ї саме заради кар’єрного росту: «…Неверие тогда все больше делалось модой. Становясь неверующим, человек как бы развязывал себе руки для любого греха. Девизом богоотступников было: «Крой, Ванька,– Бога нет» – т.е. ты свободен делать что угодно, ибо нет Бога и, значит, все позволено. Такая свобода действий многим нравилась». Люди відверто деградували, особливо оті - «зверху». Чому? Якщо хочеш зректись власної долі та імені, Бог лише заважатиме. «…В какое сравнение может идти нравственный уровень современной, разжиревшей на горе народном, коммунистической аристократии, обманом захватившей власть и крепко-накрепко усевшейся

на шею народа…Чем выше по своему положению коммунистический властелин, тем он безнравственней в коммунистическом смысле слова и тем он нравственнее в коммунистическом смысле слова». Голодомор – страшне слово для кожного українця. Дмитро Данилович пережив ці події, будучи партійним діячем і боговідступником. Хоча, як зазначає в своїх мемуарах, він жалів багатьох людей, підгодовуючи. В молодості пережив чимало почуттів, і хороших, і поганих. Були випадки, що він бився з невинними людьми, а потім страждав від сорому: «…я схватил шомпол и погнался за парнем. Я его нагнал уже метрах в двухстах от нашего двора. Ничего не говоря, я несколько раз стегнул его. Он же, бедный, только удивленно глядел на меня своими мученическими глазами на исхудавшем крайне лице. Причинив зло несчастному, я испытал невыразимую боль и стыд...». Справді, аби зрозуміти всю картину тодішньої людської жорстокості, потрібно прочитати цю книгу. Автор пише не лише про себе, не лише про те, як він, молодий комсомолець, зрадив батьків і зрікся Бога. Навколо нього було чимало інших, набагато гірших і страшніших людей. Він був в самому серці радянщини, справжньої радянщини – не прихованої за маскою дешевих ковбас і хорошого Сталіна, а справжньої – з понівеченими долями, з побитими горем і голодом мільйонами людей. Мільйони зламаних життів, які бачив Дмитро Гойченко, він описав саме у цій книзі. Він був очевидцем багатьох доленосних подій і пропонує читачам свою щиру правду та сповідь. Олена БАРАНОВА

Студжиття

Освенцимом Сніг над

«Ворота смерті» - ворота Бікернау (Аушвіц II), 1945 рік

Барак тою у дерев’яному бараці. Замість сорока коней сюди втискали 400 людей. Були різного віку, мали різні статуси, зате належали до однієї нації – єврейської. Вдивляюсь у засохлі сліди крові на стінах. Ледь тьмяне світло дає змогу зауважити лише перші кількаярусні ряди дощок, що формують ряди з квадратних ліжоккоробок. Помічаю і цегляну - навпроти. Пахне сирістю, вздовж бараку тягнеться ледь зворушлива тиша. Мої пальці торкаються шпарин у стінах Це єдині місця у бараці, крізь які можна побачити світло або відчути пориви вітру. Помічаю єврейську делегацію дітейтуристів. Співаючи пісень на ідиші, вони заходять в дерев’яні бараки із прапорами Ізраїлю. Старший попереду несе над головою Тору. Діти ж розкладають троянди і перешіптуються англійською. Неподалік чую розмову підлітків: – То вони отут вмирали? – Ні, я думаю, їм не дозволяли тут умирати. Був би бунт. Туристи осуджують розмову поглядами, і підлітки, відчувши незадоволеннявід того, що їх підслухали, замовкають. А зго-

Не бачити чогось дуже часто означає боятись цього. Наперекір страхові пропонуємо читачам «Креденсу» рефлексії студентки нашого факультету, яка зробила крок назустріч страшній пам’яті, відвідавши один з колишніх нацистських концтаборів «АушвіцБіркенау», більше відомий під назвою «Освенцим». дом, виходять з бараку, фотографуються на колії, якою везли їхніх співвітчизників. Подекуди хтось з дівчат схлипує, забившись в обійми друзів. Я піднімаю погляд до неба, чекаючи відповідей на запитання, і отримую відповідь – з неба починає падати сніг.

Стою біля меморіалу та слухаю монотонне читання Тори. Спостеррігаючи за туристами, що спокійно прогулюються по землі, яка застигає під сніговим обвалищем. Час за цією брамою зупинився. Бо за цією брамою припинилося саме життя. Руїни Дві зруйновані та розкидані споруди. Це газові камери. Колись у Біркенау їх було чотири. Там труїли газом недієздатних та якісно непридатних для дослідів євреїв. «Зондеркоманди» – так називали ув’язнених, які переносили до крематорію тіла колишніх в’язнів. Впродовж доби крематорські печі очищували тричі. Із кожною добою в концтаборі ставало на 5 тисяч євреїв менше. Руїни огороджені червоною смужкою. Тут тихо. Єврейські діти встромлюють у землю 6-кутні паперові зірки з написами. Сніговиця не вщухає. Вітер обпікає руки, тому стурбовані туристи поспішають до автобусів. Я вирішую поки не полишати цю територію. У голові надто забагато запитань. Ще раз заходжу в цегляний барак, усередині

Студжиття

Довідка про «Освенцим» (із сайту uk.wikipedia.org)

темно, Подекуди на цеглинах видряпані нігтями імена, слова. Я змушую свій мозок це запам’яти і виходжу. Луною пісні на ідиші. Довга пряма дорога до воріт. Світло. Кінець Я сиджу в комфортному автобусі. Збоку гомонить зворушена юрба. Усім не дає спокою сніг, який подужчав за останню годину. А мені не дає спокою, те, що людська байдужість, як сніг, засипає пам’ять. Тільки сніг розтане з настанням весни, а весна небайдужості, на жаль, ніколи не настане. Христина ГОЛОВКО

Фільми про «Освенцим» • Великобританія: BBC:

«Освенцим. Фабрика Смерті» / BBC: «Auschwitz» (2005);

• Канада, Німеччина:

«Освенцим» / «Auschwitz» (2010);

• Франція: «Два

обличчя Освенцима» (2011);

• Росія: «Невідомий

Освенцим» (2005).

ушвіц-Біркенау – один із найбільших нацистських концтаборів, що існував з кінця травня 1940 до січня 1945 поблизу міста Освенцім (Польща). Комплекс об›єднував групу концтаборів, найбільші з яких: Аушвіц І - адміністративний центр; Аушвіц II (Біркенау), «табір смерті»; Аушвіц III, робочий табір. Загалом заручниками концтабору

стало понад 14,5 тисяч вихідців із території України. Українці у таборі протестували проти поділу їх не за національною ознакою, а за громадянством (громадяни СРСР, Польщі, Чехословаччини та ін). Чимало з них загинуло від голоду, епідемій, виснажливої праці або були страчені. У 1947 році на знак пам'яті про жертв Польща заснувала

музей на території Аушвіц. Території Аушвіц занесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО. На місці нібито поспішно ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам›ятні послання 20 мовами світу, включно з українською. Щороку табір приймає більш ніж 700,000 відвідувачів.

P.S.

ещодавно редактори Оксфордського словника визначили неологізм року. Ним став термін всюдисущої хаотичності – англійською «omnishambles» (від латинського «omni», що означає «все», і англійського «shambles» – «повний безлад»). Вперше його застосували автори політичної сатири на ВВС ще три роки тому, проте тільки зараз, за словами лінгвістів, воно увійшло в розмовну мову британців, пише «ЛітАкцент». Організатори визнали це слово не лише оригінальним, але й показовим – здатним «проілюструвати останні 366 днів». Також до списку неологізмів судді долучили слово «eurogeddon», що позначає фінансовий крах країн ЄС, слово «games maker», яке позначає волонтера, відповідального

за надання допомоги громадськості під час Літніх Олімпійських чи Параолімпійських ігор у Лондоні 2012 року. І вираз «green-on-blue», який застосовується щодо військових атак з боку тих, хто на словах декларує нейтралітет. Цікавим також є акронім YOLO (you only live once), який відзначили британські вчені, і словосполучення «second screening», що окреслює перегляд телевізора з одночасним використанням комп’ютера або смартфона. Мабуть, чимале задоволення отримуєш від творення нових слів, а якщо вони стають ще й загальновживаними, то фіксуєш собі у пам’яті щось потужніше, ніж бронзове погруддя чи пам’ятник. Ви здогадувалися коли-небудь, що слово «мрія», до прикладу, колись також було неологізмом? Ото ж бо!

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Марта КОВАЛЬЧУК Заступник головного редактора: Соломія КОНОВАЛИК Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО Верстка та дизайн: Михайло Федишак

Адреса редакції: «Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua Друк: ЛНУ імені Івана Франка. Видавничий центр Наклад: 300 прим.

Михайло Старицький подарував нам низку слів, серед яких «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «приємність», «сутінь», «пестливий», «привабливий», «потужний» та чимало інших. Олена Пчілка – авторка геніального поняття «мистецтво», а чи могли б ви уявити культуру без цього слова? Її дочка, Леся Українка, залишила нам у спадок «провесну» та «промінь». Автором таких слів, як «отвір», «привид», «свідоцтво», «чинник», «невпинний» є Іван Франко. А Тарас Шевченко по собі залишив слово «високочолий». Отож не бійтеся творити щось своє, адже воно може стати в пригоді людству. Ольга ЛЕХ

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фото-матеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.