Креденс №10 (квітень, 2011)

сc. 4–5

Глобальне потепління: бути чи не бути?

сс. 10–11

газета студентів-журналістів

Анастасія ЗАДОРОЖНА

Контакт: «Фармандія», «Коктейль другу», «Щасливий фермер» і ще 6 тис. додатків. Деградація забезпечена. На черзі веб-серфінг — пошук інфи, мандри павутиною новин... Двох годин як не було. Оновити сторінку в контакті. Додати п’ять нових друзів, викинути одного старого для гарного числа «400». Саме так — всі друзі. Сама здивувалася своїй комунікабельності. От тільки дивно, що друзів у контакті 400, а до тебе хворої в лікарню прийде максимум п’ятеро. 395 просто не

Україна готова до повернення філософії трьох сонць

сс. 16–17 №10, квітень 2011 року

На зв’язку!.. Слово редактора

Ева Гата:

зазирнули на твою сторінку, де ти в статусі великими літерами написала «Температура. На швидкій везуть у лікарню». Друзі ж мають першими знати. Усі 400! Той самий статус треба на фейсбук продублювати, в ЖЖ дати знати, а у кого твіттер чи аська — то можна біля компа лишитися жити. Тебе нема у павутині — ти не існуєш. Не опублікував свою статтю на сайті — що ж ти за журналіст? Нема ЖЖ — ти гальмо повне. Ведеш звичайний щоденик, а не електроний — «нє в тємє»... «Інформаційне суспільство» проводить у соцмережах більшість часу. Віртуальне життя там, виявляється, яскравіше, смачніше, природніше, корисніше. Всі знають,

Фото: Роман БАЛУК

Помста дракона

о котрій ти встаєш, о котрій лягаєш спати, а зі статусів — твій настрій, або, навіть, проблеми. А без гугля й іспиту не складеш. Хоча, чого я так брудом обливаю соціальні мережі — саме з них дізналася про арабську революцію і про цунамі в Японії, саме з них дізналася, яка завтра пара, а дехто, навіть, жартома нагадав і день тижня. З ютубу вперше почула «українську» Азарова та «курс політики» президента. Коменти, які тобі залишають, — поліпшують настрій на весь день, повідомлення від нього (неї) — і ти вище зірок. Не тільки тих, які на сцені вештаються і рот під фонограму відкривають, а тих світил, які у гуглі можна роздивитися на фото.

2

Політика

Епідемія революцій

Кожна революція повинна мати свій колір. Або називатись якось поквітковому. «Жасминова революція», що відбулась 14 січня 2011 року в Тунісі, у результаті якої президент Бен Алі втік із сім’єю до Саудівської Аравії, надихнула жителів багатьох африканських та європейських країн до активних дій. Багатотисячна акція протесту під назвою «День гніву» почалася в Єгипті 25 січня. Її організували «Братимусульмани» — представники міжнародної релігійно-політичної асоціації. На виборах до парламенту Єгипту 2005 року кандидати від «Братів-мусульман» зайняли 88 місць (20% складу парламенту) і склали найчисельнішу опозиційну фракцію. Однак у листопаді 2010 року через залякування виборців, які здійснювала влада, «Брати-мусульмани» отримали значно менший відсоток голосів. Другий тур, внаслідок численних порушень, організація бойкотувала. Це призвело до вуличних виступів і протестів з боку мусульман-фундаменталістів. Як вважають експерти, основною причиною заворушень у Єгипті є 30-річне перебування при владі одного клану і президента Хосні Мубарака, і, як наслідок, неспроможність опозиційних сил реалізувати свої політичні амбіції, а також безробіття і відсутність механізмів соціального захисту незаможних верств населення.

26 січня було спалено поліцейський відділок і будівлю «Національнодемократичної партії» в місті Суец.

Пам’ятаєте, як у фільмі «День радіо» журналісти вели суперечку: «Хлопці, сьогодні виповнилося 150 років від дня відкриття Суецького каналу! Отож: інтерв’ю з Суецом, враження людей, які першими проплили по цьому каналу… Мішо, це було 150 років тому, — уже нікого немає…» Такі ж винахідливі працівники ЗМІ пригадали, що кожна революція має оригінально називатись, і почали фантазувати — «Твіттерна революція», «Молодіжна», «Гірчична», «Курортна», «Революція пірамід», «Фінікова». За повідомленнями «СNN», незважаючи на те, що влада блокувала інтернет, на сторінках «Twitter» та «Facebook», присвячених акціям протесту, запланованим на 28 січня, з’явилося 80 тисяч фолловерів, на відміну від 20 тисяч, як було раніше. Того ж дня у Каїрі, Суеці та Александрії влада оголосила комендантську годину із 18 вечора до 7 ранку.

2 лютого несподівано вийшла на сцену нова сила — прихильники Мубарака. Це були озброєні люди, які нападали на протестувальників та журналістів. Як зазначали міжнародні спостерігачі, армія не перешкоджала атакам прихильників президента на демонстрантів. Однак уже за десять днів єгиптяни святкували перемогу. «У цих складних умовах, з якими зіткнулася країна, президент Хосні Мубарак вирішив залишити свій пост й доручив Вищій раді збройних сил керувати країною», — повідомив у виступі на державному телебаченні віце-президент Омар Сулейман. Люди

на центральній площі Тахрір відреагували на це оваціями. Одного не можу зрозуміти — чому журналісти називали події в Єгипті «революцією пірамід»? Кому-кому, а цим загадковим спорудам до політики абсолютно байдуже. Вони лише страждають від злодіїв. А злодії, своєю чергою, від них, — накрадене нікуди не продаси, а, порушивши спокій минулого, ще й прокляття на себе можна наслати. Услід за Єгиптом, у інших арабських країнах, Ємені та Лівії, відбулися масові акції протесту, — через це президент Ємену Алі Абалла Салех відклав запланований на кінець лютого візит до США. Перенесення візиту мотивується «теперішніми подіями в регіоні». Центром протестів проти режиму Муаммара Каддафі, який править Лівією понад 40 років, стало друге за величиною місто країни — Бенгазі. Підставою для цього став арешт відомого правозахисника та юриста Фатхі Турбіля. Демонстранти зібралися зранку 16 лютого перед поліцейською дільницею та вигукували антиурядові гасла, в тому числі проти «корумпованих керівників країни», і їх жорстоко розігнали правоохоронці, повідомляє «Al Jazeera». У той самий час державне телебачення Лівії повідомило про акції на підтримку Муаммара Каддафі, які відбулися у Тріполі та інших містах. Також політичних реформ та забезпечення прав людини вимагали у Бахрейні, де протестанти зайняли центральну площу столиці — Манами. В Ірані теж відбулися сутички між провладними демонстрантами та опозицією. Президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад назвав організаторів цієї акції «ворогами» і заявив, що вони не досягнуть своєї мети. Акції протесту відбулись у Сирії та Марокко, в Йорданії і Палестині було змінено уряди. Деякі ЗМІ називають ці події «панарабською революцією». Христина ГОРОБЕЦЬ

■ У Лівії число загиблих за лічені дні пішло на сотні — більше, ніж у Єгипті та Тунісі разом узятих. Озброєні й самі демонстранти.

■ Напередодні сутичок у Єгипті зник інтернет, вранці перестали працювати мобільні телефони, відключили й міські лінії.

■ У Сані, столиці Ємена, у перший день сутичок було поранено 14 чоловік. Протестувальники вимагали відставки президента.

У

се починалося як молодіжний рух, були люди, які хотіли реформ. І наш уряд це розуміє. Але хочу запевнити, що в країні ніхто не виступає проти реформ. Проблеми почалися, коли інші політичні рухи вирішили акції молоді використовувати у своїх цілях. Мустафа Алі, третій секретар посольства Єгипту в Україні

Політика

3

…а от за «пана» ти відповіси!

ійка в турецькому парламенті ще раз довела — не тільки наші Б народні депутати вміють невербально висловлювати свої політичні погляди.

На засіданні парламенту представник прокурдської партії «Миру та демократії» Хасіп Каплан звернувся до одного з лідерів Робітничої партії Курдистану Абдули Оджалана «шановний пане», що викликало обурення депутатів із правлячої партії «Справедливість та розвиток». Абдула Оджалан — засновник найчисельнішої курдської повстанської організації РПК, голова «Фронту національного звільнення Курдистану». Він народився 1948 року в селянській родині. Навчаючись в Анкарському університеті, у бурхливі 1970-ті, захопився ліворадикальними ідеями. За участь у антитурецькому мітингу 7 квітня 1972 року Оджалана заарештовують, протягом семи місяців він перебував у в’язниці. Після виходу на свободу, протягом наступних чотирьох років, Абдула Оджалан брав активну участь у діяльності багатьох турецьких і курдських організацій. Він став одним із керівників «Анкарскої демократичної громади вищої школи», однак 1975-го влада Туреччини забороняє діяльність організації. Оджалан створює власну групу і розширює коло своїх прихильників. Взимку того ж року він написав «Маніфест курдистанської революції», в якому були визначені основні принципи нової організації. 27 листопада 1978-го відбувся установчий з’їзд Робітничої партії Курдистану. Під керівництвом Абдули Оджалана в липні 1981 року відбулася перша конференція РПК. У ній взяли участь 80 членів партії та лідерів курдського руху. У серпні 1982-го відбувся другий з’їзд «Робітничої партії Курдистану». У звітній доповіді Центральний Комітет РПК закликав курдів готуватися до збройного виступу в разі, якщо мирні методи не змусять турецький уряд прийняти вимоги курдів. Незабаром КРП перетворюється на бойову організацію, яка веде активну партизанську діяльність. У березні 1985 року за ініціативою Оджалана і його сподвижників створюється «Фронт національного визволення Курдистану». Його мета — проведення політичної і дипломатичної роботи за межами Курдистану. На третьому з’їзді, що відбувся у жовтні 1986 року, було прийнято рішення про створення «Армії визволення народу Курдистану».

▲ …аби виразити свій протест, до трибуни пішов депутат Сирри

Сакик, якому спробував перешкодити член партії прем’єрміністра Ердогана Ахмет Йені, проте курдський парламентар одним ударом кулака звалив Йені. У цей момент на Сакика накинувся і схопив за горло представник партії «Справедливість та розвиток» Мехмед Ердоган. Тільки після втручання багатьох парламентарів вдалося згладити бійку.

До 1990 року Абдула Оджалан керував операціями із території Сирії, яка у 1970-1990-ті надавала притулок численним терористам. Однак восени 1998-го Сирія під загрозою війни з Туреччиною вислала його із країни. Апо («дядько»), як називали Оджалана однодумці, змушений був вирушити до Італії, звідти — до Кенії, де переховувався у грецькому посольстві. Через три місяці його на території Кенії заарештували турецькі спецслужби. Оджалан постав перед судом в Туреччині. Його звинуватили у зраді, тероризмі та загибелі 37 000 людей. Розгляд «справи Оджалана» завершився наприкінці червня 1999 року. Суддя визнав Апо винним у зраді батьківщини і спробах розколоти країну та засудив його за ці злочини до страти. Хоча суддя і заявив, що вищу міру не можна замінити довічним ув’язненням, страти в Туреччині не відбуваються з 1984 року. Тим часом, курди із усього світу розпочали акції протесту. Масові мітинги відбулись у Римі, Лондоні, Москві та інших містах. Представники «Фронту національного звільнення Курдистану» напередодні оголошення вироку попередили, що страту Оджалана сприймуть як вирок всьому народові і їх буде важко стримати у бажанні діяти як екстремісти. Парламентська асамблея Ради Європи та зовнішньополітичні відомства Велико-

британії, Німеччини та Росії висловили негативне ставлення до вироку турецького суду. Смертну кару було змінено на довічне ув’язнення. Тому, нещодавне звертання із парламенту до Оджалана як до «шановного пана» спричинило конфлікт, який переріс у… бійку. Спершу віце-спікер парламенту попередив Хасіпа Каплана, аби він не використовував слово «пан» щодо людини, яка винна у смерті 40 тисяч осіб. Сирри Сакик, представник курдів із Мушу, у відповідь на заяву віце-спікера сказав: «Ви — господар нашого розуму? У нас що, немає цінностей? Ви називаєте його терористом, а ми — ні». Ці слова ще більше ускладнили непросту ситуацію, а депутати різних партій почали сваритися та обмінюватися образами. Найменш терплячими виявилися представники влади Нуретдин Чаникли та Гюршад Тюмзен, які накинулись із кулаками на прокурдського депутата. Бійку вдалося зупинити тільки після того, як віце-спікер Садих Ягут, зважаючи на обставини, припинив засідання парламенту. Також була зупинена пряма телевізійна трансляція. Розглядом поведінки депутатів займатиметься парламентська дисциплінарна комісія. Але бійки в турецькому парламенті, як і в українському, залишаться, на жаль, майже буденною справою… Товариство, а вам це нічого не нагадує? Христина ГОРОБЕЦЬ

4

Актуально

Пробудження Дракона

територіях доведеться з нуля підіймати економіку та від11 березня світ сколихбудовувати міста. Фахівці нула звістка про землетрус у стверджують, якби не цунаЯпонії. Сила поштовхів сягамі, руйнування були б значно ла 8,9 балів за шкалою Ріхтеменшими, але, з іншого боку, ра. Таких потужних коливань якби землетрус стався не в країна не знала уже давно. океані, а на земній поверхні, Та основних руйнацій завдав наслідки були б ще трагічніне землетрус, а цунамі, висошими. та хвиль якого сягала 10 меЗемлетрус завдав й інтрів і змітала все на своєму шого лиха, невидимого для шляху. людського ока, проте його заЯпонці кажуть, що жифіксували науковці, — земна вуть на спині у дракона, який вісь змістилася на 15 сантиздригається. У їхній свідомосметрів, а доба скоротилася ті уже закладено елемент, на 1,6 мікросекунди. Амеякий дає змогу зберігати спориканці одразу ж висунули кій при землетрусах. Щороку свою гіпотезу — незабаром країну трусить декілька десятпотрібно чекати на новий ків разів, проте ці землетруси льодовиковий період, укране завдають значної шкоди. їнські вчені оптимістичніші і Ще змалечку японців навчастверджують, що нічого осоють контролювати емоції, бливого в кліматичних умоурівноваженість вони всмоквах планети не зміниться. тують з материнським моМовляв, після кожного землоком. Парадокс, але навіть летрусу Земля трішки зміщусама природа перебрала на ється зі своєї орбіти і в цьому себе властивість японського немає нічого дивного. характеру: пунктуальність і Передбачити землетруточність — потужні землетруси практично неможливо. си в країні стаються щовісімПопередити їх — тим паче. десят років. Останній з них Людство безпомічне перед був 2 вересня 1923 року і примхами природи. Єдине, зруйнував півкраїни. Японці що залишається людині і, зозмогли швидко відбудуватикрема, самим японцям, — це ся, зрештою, як і після Другої протистояти стихії морально понський народ переживає однин із найважчих світової війни, а 2 вересня і фізично, загартовуючи дух моментів власної історії. Та найтрагічніше те, стало днем загальнонаціоі зводячи сейсмостійкі будівщо рани від природних катаклізмів у них ніколи не нальних навчань на випадок лі, удосконалені до найвищої заживають, вони кровоточать постійно, нагадуючи стихійних лих. Кожен мешмежі. Японці це й робитикожному поколінню про його минущість... канець Японії знає, як повомуть. Іншого виходу у них дитися під час надзвичайної просто немає. Нещодавно ситуації, у кожному домі має бути рюкзак з медикаментами, один знайомий запитав: «А навіщо їм все відбудовувати, якщо мінеральною водою, ковдрою та ксерокопіями документів, це рано чи пізно буде зруйновано знову?». Питання риторичне, аби в разі потреби одразу бути готовим до втечі. Періодично проте, цей народ не здається, що й дає йому упевненість у заспеціальний інспектор перевіряє наявність такого споряджен- втрашньому дні. Та й легко казати українцям, у яких, по-перше, ня і штрафує в разі його відсутності. Чомусь одразу пригадуєть- територіальний потенціал набагато більший, а, по-друге, немає ся ставлення українців до власної безпеки. Пам’ятаю, у школі діючої сейсмічної зони лиха. Відплата за мирний атом якось (до речі, поодинокий випадок за моєї пам’яті) проводили Найбільше світ та й саму потерпілу країну лякає загроза навчання з пожежної безпеки. Єдиним, що спрацювало справно, — був дзвінок. Якби справді сталося лихо, ніхто не знав би повторення другого Чорнобиля. Пожежі на чотирьох реакторах навіть, куди бігти. І акордні слова директора: «Під час пожежі АЕС «Фукусіма» вдалося загасити, та охолодити їх, як виявипотрібно зберігати спокій», — залишилися не менш вартісними, лося, справа не з найлегших. Вибух водню спричинив викид аніж писк комара серед стада буйволів. Навіть аптечка в ма- в атмосферу чималої кількості радіації, дехто навіть називає шинах українців — це особиста трагедія водіїв. Тож ми можемо річну дозу опромінення. І хоча іноземні спеціалісти звинувалише співчувати японцям і захоплюватися їхньою відповідаль- чують японців у ієрархічній залежності від кабінетного чиновника, який далеко від центру біди і повільно приймає рішення, ністю, передовсім, перед самими собою. Згідно з останніми даними, жертвами стихії в Японії ста- японські атомники запевняють, що українська трагедія не поло більше 8 тисяч людей, 12 тисяч вважають зниклими безві- вториться. Проте у навколишніх провінціях з продажу вилучили сти. Уже підраховують збитки, які можуть сягнути більше 300 молоко і шпинат, рівень радіації яких насторожує. Та й перші мільярдів доларів. Японці одразу ж почали розбирати уламки, жертви опромінення вже є — п’ятеро ліквідаторів пожежі. У столиці Японії зберігають спокій, проте прем’єр-міністр сподіваючись, по-перше, знайти під ними уцілілих людей, а, по-друге, помалу відновити знищене, адже на зруйнованих країни Наото Кам закликав громадян зайвий раз не виходити

Я

Помста дракона

5

Актуально із дому. Група вчених з різних країн уже виїхала до Японії, аби поділитися досвідом боротьби з «мирним атомом». Усі одноголосно заявляють, що Японія — не Україна і викиду в атмосферу нової загрозливої порції радіації не буде. Світові залишається вірити. Проте трагедія сколихнула приспану увагу світової спільноти до атомних електростанцій. Низка країн заявила про закриття деяких старих АЕС (зокрема, з такою ініціативою виступила Ангела Меркель) і про модернізацію інших. Не оминуло обговорення цієї проблеми і Україну. Проте у нас, стверджують фахівці, загроз немає (зрештою, хто б сказав, якби вони й були) і припиняти роботу хоч одного реактора немає потреби. Незважаючи на те, що Фукусіма — не єдина АЕС, яка страждає від примх природи, людство поки що не може знайти альтернативу цьому виду електроенергії. Зокрема, у безвиході залишаються ті країни, які не можуть собі дозволити утримання ТЕС чи ГЕС. До таких належить і Японія. І хоча цунамі тут не дивина, перенести углиб країни атомні електростанції країна також не має змоги: для охолодження реакторів потрібна велика кількість води, тому доцільніше їх споруджувати на березі морів чи океанів. Це замкнене коло, з якого важко вирватися, — трагічне для людини. Не можна сказати, що це ніхто не усвідомлює, проте й ставки у боротьбі природи з власними бажаннями людина часто робить на свою користь. Комфорт коштує дорого…

дивує саможертовність цього народу, його розвинене почуття колективізму (до речі, заакцентовано на тому, що російський народ до таких масштабів колективної праці дорости за СРСР так і не зміг) та дотримування чітких прав та обов’язків: «Такий характер, така стійкість, така повага до інших виховані тисячоліттями. Японський характер можна пояснити також тим, що це гомогенна, однорідна нація», інакше світ би не дивувався з боротьби японців, а спостерігав масові грабежі та паніку. Але не всі громадяни Росії співчувають японському лиху. Опозиційна «Нова газета», яка нещодавно розкривала справжні наміри Росії щодо Курил, написала: «…Частина нашого суспільства може радіти. Наприклад, мені в Токіо вже подзвонила зовсім незнайома людина, яка розщедрилася на міжнародну розмову, аби висловити захоплення «божою карою, що впала на японських реваншистів». Цікаво й те, що російські ЗМІ, пишучи про Фукусіму, постійно згадують про Чорнобиль, який, як не дивно, називають своїм.

У японській трагедії винні ми всі

11 березня 2011 року в історії стане ще одним чорним днем. Землетрус не лише зруйнував міста і життя людей, він розхитав нестійкі позиції матеріалізму. Японія, одна з найпотужніших країн світу, нині стоїть знову на початку. І річ не в тім, що цій маленькій державі з величезним культурним та інтелектуальним потенціалом доведеться розгрібати залишки цивіліСторінками преси зації, аби знову вкласти гроші в руїну, біда у тому, що, незважаГоре, яке переживає Японія, нікого не залишило байду- ючи на увесь свій геній, людина не може протистояти природі. жим. Кожен співчуває, намагається підтримати Японська трагедія змінить світ. Уже заговориякщо не матеріально, то морально. На сторінках ли про вдосконалення атомної енергетики і про ■ В океанській воді української преси чи в ефірі радіо і телебачення будівництво сейсмостійких конструкцій, вчені знонавколо пошкодженої можна знайти сотні співчуттів і обговорень прову з головою поринуть у пошуки нової панацеї від АЕС «Фукусіма-1» виблеми. З України в Японію виїхали спеціалісти з усіх бід, яка рано чи пізно всіх же ж і вб’є, рано явлено радіоактивний атомної енергетики, чекають на сигнал про дочи пізно людство знову згадає про релігію як шлях йод у кількості, що у помогу українські добровольці, президент Віктор 1250 разів перевищує спасіння. Крім того, відбудеться переорієнтація Янукович заявив про підтримку японського наросили. На сході, принаймні кілька наступних років, норму. Як повідомляє ду і відправив першу гуманітарну допомогу. правила диктуватиме Китай. США залишаться без влада Японії, заміри Газета «День» у номері, присвяченому японрадіаційного поля були партнера у великій грі в політику, а Росія, з однопроведені на відстані ській трагедії, зібрала не лише коментарі людей, го боку, позбудеться набридливої тяганини за 300 метрів від берега. Курили, а з іншого, потрапить у ще більші обійми яким не байдужа доля Японії, а й проаналізувала За даними вчених, наслідки катастрофи, залучивши до обговорення Китаю. Японія, судячи з усього, відновить свій порадіоактивні речовини тенціал так само швидко, як і після 1923 чи 1945 спеціалістів у галузі енергетики та сейсмологів. Активно про катастрофу пише сусід — Росій- досягли США. Наступна року, проте постає одне «але». Тодішні умови для у черзі Європа. ська Федерація. ЗМІ країни зорієнтовані перевсіх країн були більш-менш однаковими, нині ж важно на проблему з атомною електростанцією Японії важко буде наздогнати своє друге місце в «Фукусіма», найбільше статей присвячено якщо не розгляду G8, навіть не зважаючи на те, що усі японські бізнесмени не подій навколо неї, то можливій загрозі Російській Федерації. почали витягувати гроші з країни (як це б одразу зробили наші Скажімо, газета «Известия» відрядила спеціального кореспон- олігархи), а навпаки переправляють кошти на допомогу рідній дента на місце трагедії, проте репортаж, який хоч і дає повну державі. Звісно, не залишиться байдужою й світова спільнота, картину ситуації, не допомагає читачеві зосередитися на самій та, окрім матеріальних втрат, зостануться й духовні, рани, які суті трагедії — ані слова про жертви, лише про вдаваний спокій не зможуть загоїтися, доки дракон не засне навічно. Токіо і паніку через спустошені полиці. Та й газету, вочевидь, «Увесь світ, крім Японії, потопає». Фільм з такою назвою не цікавлять страждання японців, на першому плані — бізнес, японці зняли у 2006 році, пророкуючи… у 2011 потоп на пламовляв, Японія тепер — ласий шматочок для акціонерів. По- неті, під час якого врятується лише Японія (однойменна стаття стійні згадки про цвітіння сакури видаються трагічними: «В з’явилася в «Комсомольській правді»). Кілька днів тому світ поЯпонії зацвіла сакура. Та японцям не до споглядання», «Сакура бачив інший сценарій. Ми лише можемо здогадуватися, наклицвіте і в посольстві Росії в Токіо. Саме під нашим трикольором. кає людство на себе біду чи це лише збіг обставин, але одноСимпатично так. Але часу на споглядання і тут немає»… значно — планета вирішила зробити «чистку» і почала вона з Чи не найактивніше про Японію згадує «Комсомольська високоцивілізованої людини… У пам’яті одразу зринають слова правда», журналісти якої багато уваги приділяють саме япон- українського художника Миколи Стороженка: «Коли в людини ському характеру як феномену у боротьбі зі стихією. Керівник немає душі, вона оскверняє ауру Землі. І, зрештою, ми всі приЦентру досліджень Японії Інституту Далекого Сходу при Росій- четні до того, що сьогодні відбувається в Японії, і не лише. Безській академії наук Валерій Кістанов в інтерв’ю КП визнає духовність не має перспектив, вона — приречена». І хочеться японців як націю надзвичайно стійку, мужню і з розвинутим вірити, що не лише японському народові вистачить сили підпочуттям взаємодопомоги, націю, яка має унікальні риси ха- нятися, а й інші поглянуть на світ іншими очима. рактеру, практично не притаманні росіянам. Науковця навіть Алла Садовник.

6

Моє бачення

650 слів про... соціальні мережі

Фото: Роман БАЛУК

М

ій товариш у своєму блозі нещодав- собою, і чи не найкраще це можна поно написав, що не пригадує, коли бачити у соціальних мережах. Тут фейотримував справжній лист. Квитанції та сбуки і вконтакти стають злими чарівреклама у скриньці в під’їзді — це все, никами, що перетворюють сірих мишей на що можна сподіватися. Незважаючи на профільованих білих кроликів. на науково-технічний прогрес, ми і наСторінка у соціальній мережі, я далі називаємо «справжніми» паперові давно собі так думаю, це як своєрідний листи, написані від руки, відправлені діагноз. У реальному житті, тому, що поштою. Ті, які разом більшість людей вваіз адресантом пережає реальним, де хо■ І нащо я зареєструвала жили спілкування із надворі та слова маму на «Однокласниках»? лодно поштаркою, часто — говорять, а не відправТепер вона щовечора про- ляють ентером, хтось недоброзичливою інтесить не тільки включити лектуалкою, яка питає: може бути спокійним їй скайп, а й часом кличе «Ту є міжмісто чи в друта скромним, а там, мене зайти і «помахати гу країну?» або із неде дракони живуть, в ручкою» черговій її однохитрою загадковістю інтернеті, — цілковита курсниці… Раніше люди цікавиться: «Авіа?» Ти протилежність. фотки як листівки підписувіддаєш конверт і, ох, Аби перевірити, вали і надсилали на інший чи підтвердяться мої як бездушно ця жінка полюс, а тепер… дітьми в із хімічною завивкою псевдохаузівські підо­ скайпі хваляться! часів молодості Алли зри, я зробила собі (Оля, 16 років) Пугачової лупить, не чаю, такого міцнішого, клеїть, а б’є його тими з тих ліпших, як кажуть, марками, байдуже кидає на вагу і каже: і пішла ходити по сторінках. Насправ«Два двайціть!» Ну наче про совєцьку ді — це страшно. Даремно я присвятила докторську ковбасу, а не про лист. такій жахаючій справі темну пору доби. В інтернеті все простіше — надСоціальні мережі сповнені не лише рукував, відправив і не потрібно чека- графоманами, а й фотонарцисами. Найти кілька днів, думати-гадати, чи лист більше мені подобаються автопортрети знайшов адресата, чи його перехопила під шторою, за тюллю, просто біля вікна якась общєствєнно просвіщьонна пра- чи у ванній, зроблені на камеру телефоцівниця пошти і почала досліджувати ну, де обов’язковим атрибутом є власна вміст, сподіваючись побачити не ново- рука в кадрі, та, яка належить митцю, річну листівку, а тисячу доларів однією фотографу і моделі в одній особі. І ще — купюрою. таких знімків має бути сотня, в одному Уже за кілька хвилин джімайл може альбомі із неперевершеними коментаповідомити, що у тебе «one unread рями друзів, наприклад, «зашибенська conversation», — ось і відповідь. Легко, фоточька», «ти багіня», «красотка», «глазручно, але чи по-справжньому? Ду- мурненько». Часом дотепники можуть маю, це все залежить від людини. Ін- висловитись і так — «А гарні в тебе штотернет дав нам ще одну змогу бути не ри!».

А ще на особливу увагу заслуговують, як їх називають, статуси — короткі повідомлення про настрій або події всесвітнього масштабу. До прикладу, про те, як «лапулічка» любить свого «котіка», або те, що «всі чоловіки/жінки — …» (можна вставити будь-яке слово). Це ще півбіди, але от інша півбіда — це «росіянська» мова а ля «я дівчина зо села, але про Москву чула». Чесне слово, враження, наче ці статуси вигадує або Анатолій Толстоухов, або, в ліпшому разі, — Микола Азаров. Поетичність від першого, красномовство — від другого. Але, як казала одна мудра людина, майже класик, якшо нє умєєтє размавлять на расіянскай мовє, то даже нє намагайтєся… Одне слово, соціальні мережі слід сприймати як розвагу, а не як кабінет психіатра чи власний острів, де тебе всі бачать крізь рожевий телескоп і фанатично обожнюють. Не варто перетворювати свободу віртуального спілкування на персональні виставки власних… «странностєй». Христина ГОРОБЕЦЬ

■ Знаєш, головне правило пік-апу, навіть якщо ти з дівчиною порозумівся в соціальній мережі, фотки, коменти, всі діла, то під час реальної зустрічі все одно — треба починати спілкування від початку! В житті це ж не дає жодних привілеїв! І, як каже моя падруга, весь той Київ в інтернеті може просто в реалі виявитися Житомиром… або тупо Жашковом! (Вік­тор, 20 років).

■ От странні люди, шо не люблять однокласніків. У нас така хароша взаїмовигода: до Володі — родича на завод пристроїть, до Сірожи — в секцію дітей на футбол здать, в Алінки, шо в неї мясний кіоск на базарі — харошого мняса купить. Мало лі шо. (Фаїна Каплан, вигаданий персонаж блогу, жінка «за тридцять»).

■ Ти уявляєш! Я прийшла з роботи раніше, зібралась… зачіску зробила, макіяж ідеальний, а як я гарно одяглась, а він!.. Віііін! Не прийшов… у скайп… (Наталя, 22 роки) ■ Чому всі завжди говорять, що соціальні мережі — то зло? Тільки тут можна поставити найабсурдніші питання і отримати адекватні відповіді! Або попросити, мовляв, а накидайте мені музики, і друзі, навіть віртуальні, поділяться чимось новим. (Артем, 26 років)

7

Моє бачення «2011 год — в результате выпадения радиоактивных осадков в Северном полушарии не останется ни животных, ни растительности. Затем мусульмане начнут химическую войну против европейцев.…» Якщо увірувати словам болгарської провидиці Ванги, або ж тим, хто їх тлумачив, то жити у мирі й злагоді нам залишилося на макове зерно — або ж лічені дні… Достатньо, аби зробити нову зачіску, вийти заміж, отримати закордонний паспорт та почитати яку-небудь книженцію, що припадає пилом на бібліотечних полицях. Все ж бракне часу, аби виносити здорову дитину, здобути якісну освіту, сплатити чималий кредит, а іноді й вчинити добру справу. Часова катастрофа спіткала людство з розвитком технологій. Сучасна людина вічно поспішає, крутиться мов муха в окропі… і, зазвичай, не помічає плодів своєї праці. Здавалося б, дебелі роботи гнули спину на покращення наших з вами умов праці, побуту та розваг. Усю брудну роботу виконувала машина. Ми ж спокійно могли лежати на печі і правити звідти світом за допомогою однієї клавіші. Як результат — з’явилася залежність, яка поїдає більше часу, ніж побутова рутина. Нікотин, морфій, амфетамін, героїн… Ні, Інтернет. Заплутавшись у мережній павутині, людина часом не проводить штрихпунктиру між реальністю та віртуальним світом. Відомий британський філософ Карл Поппер свого часу писав, що «телебачення в сучасному суспільстві замінило голос Бога». Зогляду на глобалізацію і неминучість гуманітарної катастрофи, Інтернет для багатьох замінив не лише голос Божий, а й самого Бога. Це стосується майже усіх сфер виробництва, зокрема і журналістики. Прогностично і водночас реалістично звучать слова професора Бориса Потятиника: «Тільки з появою всесвітньої комп’ютерної мережі журналістика отримує шанс стати повноцінною». Не те щоб мій консерватизм намагався завадити прогресу, але ж варто згадати, що Інтернет — це не тільки примітивне порно, а й електронні бібліотеки врешті-решт. Хоча нелогічно звинувачувати в усіх гріхах житейських бездушну систему. Риба гниє з голови, а отже, біда у людській особистості, якщо цим термі-

частіше боряться за проведення гей-парадів. Скажімо, в недалекому минулому активісти виборювали таке право в ІваноФранківську. «Дозволу на проведення гей-параду в Івано-Франківську ми ще не маємо. Але про цей дозвіл буде турбуватися не одна громадська організація в місті», — запевняє один з керівників «Гей-альянсу України». Що ж, такий лібералізм виховуватиме наших дітей. Що насправді ховається за кулісами мудрих понять і термінів, на кшталт інтеграції, глобалізації чи тієї ж вестернифікації? Світ об’єднується завдяки розвитку технологій, торгівлі, обміну думок. Як результат, з’являється масовість, а з нею і так звана масова культура — плід комерції та пожива для регресивного інтелекту. Сьогодні такі маси формує Захід. Американізація — ще одна особливість сучасності. І не лише російська «попса», як нам здається, калічить музичні смаки підлітків. «Покоління пепсі» активно впроваджує в традиції інших держав примітивні англіцизми, вестерни, бейсболки, фастфуд, реп, Хелоуін тощо. Таким чином, стираються межі, ламаються стереотипи, відбувається взаємодія між народами. Буває, що така взаємодія посилює самосвідомість і людина усвідомлює унікальність своєї нації. Тоді, якщо вірити Семюелу Гангтінгтону, найближчим часом нас чекає зіткнення цивілізацій. Так чи інакше, а сучасна людина неначе заповнює собою певні проміжки. Проміжний час, проміжні дії, проміжні ідеї — так, наче усе вичерпано. І всі тексти написані, і пісні проспівані… Вже не дивує, що найпопулярнішим запитом на пошукових системах Google та Yandex є запитання «як стати мільйонером?» Що англійське «love» росіяни на жаргоні читають як «лавэ», тобто гроші, а атеїзм — невід’ємний аксесуар сучасної моди. Сучасність презентує людину в блискучій обгортці гламуру, проте всередині — лише пустка. Картина сучасного світу — неякісна підробка оригіналу, з дешевою аквареллю та недбалим полотном. Тут ще пустує місце для деяких коректив — зміни державного управління, покращення екологічної ситуації, збереження народних традицій. Та важко перемалювати серця людей, такі егоїстичні та жорстокі. Фарба добряче «в’їлася» в полотно. І це пригнічує… Ірина ВАНЬО

Життєві цінності ном ще можна закріпити її існування в цьому світі. Здолавши могутніх суперників ХХ століття, в числі яких нацизм і комунізм, людина наче відчула втому і зупинилася на стежині лібералізму, точніше — неолібералізму — сучасної доктрини. Принцип саморегулювання, вільна конкуренція, дрейф думок та поглядів начебто й розкрили перед світом фантастичні можливості. Проте не обійшлось без спотворення. Отримавши дозвіл на максимальну самореалізацію, чи так звану свободу, людина не знайшла гідного способу її використання. Тому ж своєрідним пейзажем сучасної картини світу виступить анархізм — збочене бачення лібералізму. На початку дев’яностих впливовий американський філософ Френсіс Фукуяма пророкував кінець історії, оскільки ліберальна демократія охопила практично увесь світ: «Те, чому ми, ймовірно, свідки, — не просто кінець холодної війни,.. а кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства, універсалізація західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». Якщо такий спотворений лібералізм і надалі керуватиме планетою, то настане не лише кінець історії, а й крах людської особистості. До прикладу, на Прикарпатті 5% чоловіків — люди нетрадиційної орієнтації. Цифра ця зростає, і сексменшини усе

8

Студжиття

Дорогу «талантам»! К ажуть, немає бездарних людей — є ліниві. Справді, у кожного з нас є свої таланти, приховані і розкриті, вроджені і набуті. Проте, якщо мислити ширше, то даром є не лише вміння римувати, малювати чи ліпити глиняний посуд. Провалити іспит — також безцінний дар і не кожен на це здатен. Чи варто

вірити стереотипам про те, що «талОновиті» чимось гірші за тих, хто складає екзамен з першого разу? Чи справді талон — це тавро? Хто винен — студент чи його лінощі? І чи правда те, що за талон можуть вигнати з дому? З такими й іншими запитаннями «Креденс» вирушив до студентів рідного факультету.

Христина Величанська, 2 курс Ця сесія виявилась важчою, аніж попередні. Проте спланувала час на підготовку, серйозно поставилась до іспитів, підготувалась і… отримала позитивні бали. Талонів я, звісно, боюся... Не так боюсь талонів, як просто не хочу того клопоту, перездач, біганини. І ще, десь у підсвідомості є той неприємний осад від думки про те, що хтось отримав «5», а ти не спромігся навіть до трійки дотягнути. Різниці між «талОновитими» і «неталОновитими» не роблю, бо розум студента не завжди спрацьовує (усміхається). Тут уже як пощастить. Талон — це не тавро! Більшість студентів так до них звикли, що посміються і забудуть. Головне, щоб наступної сесії не допустити такої неприємності, особливо, якщо така «успішна» здача іспиту вас дратує.

Олена Бідуляк, 3 курс Цієї сесії я отримала два талони. Чому? Тому, що вчасно не здала матеріали, а ще — пропуски... До талонів я ставлюсь нормально, не вважаю, що це трагедія чи велика проблема. Ну, подумаєш, не здала раніше — здам пізніше. Але ж стільки часу вільного для особистого життя було (усміхається). Іноді простіше понервуватися зо два тижні, аніж кілька місяців. Звісно, я намагаюся уникати талонів, бо важко все здати за рекордний час, але то вже як вийде. Навіть не дуже розумні студенти часто не мають талонів тільки тому, що постійно відвідують заняття. Як на мене, такі студенти просто ліниві і їм не завжди хочеться все здавати вчасно, відтягуючи до останнього моменту, лінуються постійно ходити на пари. А лінь і тупість — це різні поняття. Студент завжди намагається «похалявити», поки може. З роботою в майбутньому так не вдасться...

Роман Пагулич, 4 курс За час навчання я не отримав жодного талону. Якось вже так склалося. Та й не маю я бажання їх отримувати — це все-таки не мета мого навчання в університеті (усміхається). Перездач не було, але ставлення до них таке саме, як і до звичайних іспитів чи заліків. Це просто такий собі другий шанс. Можливо, трохи жорсткіший чи поблажливіший — залежно від викладача. «ТалОновиті» студенти не дурніші, може, лінивіші і невмотивовані. До речі, можна отримати талон навіть підготувавшись повністю!

Наталя Ліхновська, 5 курс Талонів у мене ніколи не було. Саме тому не знаю, як їх складати (усміхається). Думаю, що талони за неявку — то нормально, а от двійка для тих, хто на бюджеті, — погано... З іншого боку — повинен бути якийсь «стимулятор». «ТалОновиті» нічим не гірші! Просто ці люди або працюють і не мають часу на всі лекції і практичні, або їм просто не пощастило.

Ярослав Паляниця, 2 курс Талон отримав лише один, але таки втримав стипендію. Чи важко? Залежить, певно, від викладача. Взагалі, талон — дуже негарна штука (усміхається). Але, якщо вже отримав, то мусиш докласти усіх зусиль, шоб його здати! Боюся талонів! По-перше, стипендіат. По-друге, тиск з боку батьків. По-третє, почуваєш себе приниженим. Ті, хто постійно отримує талони, точно лінивіші, безвідповідальніші, бо тут від везіння мало залежить...

9

Студжиття

Студентське самоврядування: Що? Де? Як?

С

амоврядування — слово, яке допомагає кожному із нас відчути себе на голову вище, оскільки уможливлює якісь зміни в життя. З ним ми стикались ще в школі, коли обирали представника, що виступати в районі чи області. Але тут, в університеті, все набагато серйозніше. Отож, поговоримо про студентське самоврядування. Перше, що приходить в голову пересічному студенту — думка про те, що «існують вони лише на папері». Але хочу запевнити вас у протилежному: «ВОНИ ТАКИ ІСНУЮТЬ».

Хто вони?

На цей час до студентського уряду Львівського національного університету імені Івана Франка входять 27 осіб, які турбуються про студентство. Розповім докладніше. До складу керівництва входять: ■ Яцикович Роман голова Студентського уряду ■ Косцьов’ят Тарас перший заступник голови Студентського уряду ■ Харів Андрій заступник голови Студентського уряду із загальних питань ■ Бичкова Ольга заступник голови Студентського уряду із навчально-наукової роботи ■ Миколів Мар’яна заступник голови Студентського уряду з організаційних питань та культури ■ Неділько Юлія секретар Студентського уряду ■ Рутар Олександр керівник апарату Студентського уряду

Із вуст голови

Сьогодні студентський уряд Львівського національного університету імені Івана Франка очолює Роман Яцикович, студент 5-го курсу історичного факультету. Про бачення студентської самодіяльності та майбутні перспективи «Креденс» запитав безпосередньо у нього.

— Романе, розкажи, будь ласка, про зміни у роботі студентського уряду, що відбулися з твоїм приходом?

— З початку мого головування (від 4 жовтня 2010 року) студентський уряд розробив план заходів на 2011 рік.

Важливо те, що розроблено фінансування — ми отримуємо 0,5% коштів від загального бюджету. Половина цих кош­ тів піде на наукову діяльність, фінансування практики студентів. У планах маємо студентську конференцію. На даний час ми займаємось розробкою свого сайту (інформація та створення робочої команди). Плануємо співпрацювати із кафедрами фізвиховання та безпеки життєдіяльності та іншими, співпрацюємо зі всіма факультетатими, щоб створити необхідні умови для розвитку студентів. Думаю, що протягом року ми гідно прозвітуємо про свою роботу і покажемо вам результат.

— До вас може звернутись будьякий студент зі своїми проханнями та пропозиціями?

— Ми допомагаємо, але це залежить від того, в якому напрямку. Ми допомагаємо в навчальній, науковій діяльності, а побутовими та соціальними питаннями займається профком студентів. Там вас вислухають і нададуть допомогу матеріальну, якщо це потрібно. Ми співпрацюємо з ними. Ми, своєю чергою, чекаємо кожного студента з його ідеями. Звертайтесь, ми з радістю вас вислухаємо.

— Романе, яким є твій погляд особисто та погляди студентського уряду на впровадження банківських карток у студентських їдальнях? Це питання турбує багатьох...

— Особисто я підтримую, а от в студентському уряді думки розділилися — є відсоток людей, що незадоволені змінами. Це зрозуміло, бо іновації переважно сприймають негативно, це підтверджує досвід. Я ж вважаю, що це крок у Європу. По-друге, це збережння коштів безпосередньо у їдальні. Та й інколи буває так, що не маєш готівки, але є картка, тому для мене це плюс — я можу нормально пообідати. Студенти повинні звикати до нововведень і треба переборювати в собі те «ми не хочемо». Ми мусимо приймати зміни! Почнемо з їдальні, а яким буде наступний крок — дізнаємось. Серед найближчих планів — електронні перепустки в гуртожитку. Ми повільно переходимо на європейський рівень.

— Дякую тобі! Бажаю вам плідної праці!

▲ Роман Яцикович, студент

5-го курсу історичного факультету, очолює Студентський уряд Львівського національного університету імені Івана Франка. Наостанок

Для чого створили студентське самоврядування? Перш за все, для того, аби надати студентам більше прав (це не означає, що менше обов’язків), і можливість щось змінити у власному виші. Так, кожен із членів студуряду має право голосу як на виборах голови, так і при вирішенні певних питань. Студентський уряд займається тими питаннями, які стосуються навчальної діяльності чи наукових праць. Сьогодні уряд став невід’ємною частиною нашої альма-матер. Справді, голова Студентського уряду присутній чи не на всіх важливих зустрічах, що відбуваються в Університеті, що підкреслює його важливість. Доказом того, що відбуваються зміни, є хоча б те, що тепер при розгляді проблем, які стосуються студентства, без уряду нічого не вирішують.

P. S. Якщо у тебе виникли проблеми з навчальною діяльності, то звертайся до Студентського уряду — тебе вислухають і допоможуть (чи хоча б спробують). Бо ж хто знає, може, колись голова Студентського уряду матиме такі повноваження, які дозволять йому відміняти сесії і робити студентам вихідні... Юлія ГРИЦЕНКО

10

Світогляд

Глобальне потепління: «Г

лобальне потепління близько», «Як боротися з глобальним потеплінням», «Глобальне потеп­ ління і кінець світу», — саме з такими словами на вустах живе суспільство сьогодні. Глобальне потепління усюди! Засоби масової інформації розкрутили з нього таку катастрофу, що, здавалось, байдужих не залишилося. Тільки-но наближаються перші морози, то, певно, кожен другий мешканець планети бореться зі страхом того, що настане кінець світу. Як пов’язані ці поняття? І чи справді «глобальне» є настільки глобальним і небезпечним? Парниковий ефект?

Кінець світу чи політична гра?

Щоденно стикаємося з новинами, які прогнозують нам усе нові й нові апокаліпсиси. І десь підсвідомо таки йдемо за масами. ЗМІ постійно кричать про те, що заводи та автомобілі піднімають до неможливого температуру повітря. Звинувачують, звісно, вуглекислий газ, який виділяється в процесі людської діяльності. Але дослідження свідчать про інше, зовсім протилежне: наука фіксує такі періоди в історії, коли концентрація вуглекислого газу в повітрі у десять разів перевищувала концентрацію, яка є сьогодні. Стежачи за кліматом у різні епохи, виявляємо, що вміст СО2 в атмосфері це аж ніяк не основна причина зміни температури. Якщо ж в минулому вуглекислий газ не впливав на клімат, то чому всі переконані, що сьогодні він якось на це впливає? Науково доведено, що людина у жодний спосіб не може змінити клімат навколо себе. Інша річ те, що залякування — гарний спосіб керування, диктатури. Немає слабшої людини, аніж та, яка чогось боїться. У нашому випадку боїться смерті, яку готує для себе сама. Чому ми не замислюємося над тим, що боротьба за чисте довкілля перетворилася на звичайні політичні ігри? Паніка потрібна. Якщо є паніка, то є гроші. Так само потрібна проблема. Спостерігаємо дивовижний зв’язок: якщо у нас є проблема, то ми обов’язково отримаємо кругленьку саму на її дослідження та боротьбу з нею. І навпаки, проблеми немає — немає грошей. Час уже визнати, що клімат планети змінювався тисячоліттями. Без втручання людини!

Із льоду в тропіки?

Дослідження доводять, що у ХІХ ст. закінчився останній найхолодніший період сучасної історії, який дістав назву Малого льодовикового періоду. Тоді в Москві навіть влітку випадав сніг, але наші предки ще не знали про теорію глобального потепління, тому й ставились до перепадів температури спокійно. До прикладу, у 1601 році сніг випав у липні, стояла мінусова температура і ріки в Росії вкрилися льодом. Слідом за Малим льодовиковим періодом йшов інший — Середньовічне потепління, коли температура була куди вищою, аніж спостерігаємо сьогодні. Люди не знали, як рятуватися від спеки, але здогадки про кінець світу аж ніяк не спадали їм на думку. Чому ж сьогодні зі звичайної зміни температури роблять трагедію? Хто підливає олії у вогонь?

Парниковий ефект — явище в атмосфері Землі, при якому енергія сонячних променів, відбиваючись від поверхні Землі, не може повернутися в космос, оскільки затримується молекулами різних газів. Як результат, на Землі підвищується температура. Без парникового ефекту температура Землі, за оцінками, була б на 25-30 градусів нижчою, ніж є насправді (за матеріалами із Wikipedia). Вчені погоджуються із тим фактом, що на Землі стає тепліше, але чи доцільно тут говорити про глобальне потепління? Теорія про парниковий ефект стверджує, що нагріватися має передовсім атмосфера — місце, де парникові гази накопичуються. Парниковий ефект полягає в тому, що сонячні промені потрапляють на Землю. Якщо б парникових газів не було, то сонячне тепло поверталось би назад у космос. Парникові гази затримують сонячні промені, відбиті від поверхні планети. Якщо в основі потепління лежать парникові гази, то потепління має відбуватися насамперед на висоті. Тобто, якщо поверхня планети нагрівається, то атмосфера повинна нагріватися ще сильніше. Результати вимірів температур довели, що ріст її у тропосфері виявився не таким уже й небезпечним. Навіть більше, він зовсім не збігається з кліматичними моделями, побудованими згідно з теорією. Напрошується логічний висновок: якщо й відбувається потепління, то парникові гази не є його передумовою; людський фактор ніяк не впливає на кліматичні процеси, якщо не вважати політичні махінації людським фактором.

Від віце-президента до кліматолога — один крок

Альберт Ґор після двох термінів на посаді віцепрезидента США був кандидатом на посаду президента країни на виборах у 2000 році. У перегонах з Джорджем Бушем набрав майже таку

▲Альберт Ґор — аме-

риканський політик, сорок п’ятий віцепрезидент США.

11

Світогляд

бути чи не бути? саму кількість голосів, але програв. Після поразки став активно займатися справою охорони довкілля, написав книгу «Незручна правда», на основі якої потім зняв однойменний документальний фільм. 2006 року фільм «Незручна правда» отримав премію «Оскар».

12 жовтня 2007 року разом з робочою групою з проблем кліматичних змін за внесок у розповсюдження знань та привернення більшої уваги до проблем навколишнього середовища Альберт Ґор був нагороджений Нобелівською премією. Доволі простий спосіб повернути собі увагу суспільства — зайнятися наукою і розгадати давні таємнці. Так, Альберт Ґор один із тих, хто вважав виділення вуглекислого газу напряму пов’язаним із нагріванням планети. Ґор впевнено оперує висновками про те, що зв’язок СО2 і температури повітря надто складний, але остаточного пояснення так і не знаходить. Проте, екс-віце-президент забув про справжніх науковців, які виявили доволі цікаві факти: зв’язок, що справді існує між вуглекислим газом та процесом нагрівання повітря обернено пропорційний! Тобто, вуглекислий газ не є причиною потепління — потепління провокує концентрацію вуглекислого газу в повітрі. СО2 не може викликати зміни температури, бо власне він і є результатом цих змін. Альберт Ґор, перекрутивши результати наукових досліджень, отримує Нобелівську премію.

Правду ховає вода

У який спосіб підвищення температури регулює скупчення вуглекислого газу? Розгадку варто шукати на дні Світового океану. Якщо нагріти воду, то в повітря виходить СО2: океан та атмосфера обмінюються вуглекислим газом. І навпаки, якщо воду охолодити, то вона поглинатиме СО2. Вчені довели, що океан викидає в атмосферу 80 Гт (гігатонн) вуглекислого газу щороку. Результат людського втручання — 7 Гт. Чи може це впливати на зміну клімату? Насправді, частка людського фактору дуже мізерна порівняно із природними чинниками.

Наостанок

Куди ж все-таки ідуть мільярди доларів? Значна частина грошей, виділених на дослідження глобального потепління, пішла на виготовлення комп’ютерних моделей, бо саме вони повинні були прогнозувати зміни клімату. Сьогодні у світі налічується кілька десятків різних моделей і всі вони дають різні покази. Вчені стосовно цього жартують, що один із прогнозів обов’язково виявиться точним, але ж ніхто не знає, який саме. Єдине, що зараз можна сказати впевнено, моделі дають підстави ЗМІ лякати людей. Адже заголовки, які наганяють паніку, збільшують рейтинг видань. На жаль, сьогодні принцип роботи журналіста-еколога полягає в тому, щоб вигадувати нові апокаліпсиси. Якщо вчора писали про те, що 2010-й рік визнали найтеплішим за всю новітню історію, то сьогодні переконливо доводять, що до 2020-го року одна п’ята населення планети голодуватиме через глобальне потепління та низьку врожайність. Про що ж напишуть завтра? А чи не про те, що вже визначено, хто, о котрій годині, в якому місці помре? А ми й надалі дивитимемося на заводські труби зі страхом, не встигаючи перемикати канали... Юлія ГРИЦЕНКО

«День», 17 лютого 2011, №28

Сибірські журавлі з Росії та України повертаються на батьківщину на місяць раніше. За моєї пам’яті таке відбувається вперше. Їхній звичайний час міграції — перша декада березня. Можливо, вин­не глобальне потепління. Журавлі чутливі до зміни клімату. Але журавлі не помиляються — на те вони й птахи! Вони краще знають, коли їм летіти назад.

Салім РАХМАН, орнітолог

«Українська правда», 1 лютого 2010

Виділяються мільярди доларів на дослідження того, чого нема. Уже дійшло до того, що деякі країни почали торгувати своїми квотами на викиди «парникових газів». Нерозвинуті через власну недолугість країни звинувачують розвинуті в тому, що вони викидають в атмосферу надто багато і через це повинні утримувати тих, які не вміють чи не хочуть працювати власним коштом. Ці люди вже додумалися впроваджувати в життя протягом року все більше так званих «Днів Землі». При цьому вони наводять приклади того, як гармонійно донині живуть з природою деякі дикі африканські племена або, скажімо, папуаси в Новій Гвінеї.

Петро МАСЛЯК

■ Термін «глобальне потепління» (global warming) 8 серпня відзначатиме 36-річчя. Саме в цей день 1975 року журнал «Science» опублікував статтю американського кліматолога Уоллеса Брокера, в якій той вперше окреслив цим терміном можлиДовідка ві наслідки впливу людини на клімат.

■ При запиті «глобальне потепління» пошукова система Google фіксує: 65 900 відповідей українською мовою, 806 000 — російською та 28 600 000 — англійською.

12

Світогляд

ПЛАСТМАсовість у моді

▲ Добровольці намагаються очистити дамбу Вача поблизу

міста Кричимо (Болгарія) від пластикових пляшок.

А

мериканський дослідник Чарльз Мур два роки тому підрахував, що в тихоокеанських водах дрейфує близько 2 мільйонів тонн сміття. Величезні пластмасові плями у Тихому океані за розміром удвічі перевищують континентальну площу Америки. Подейкують, що в Індійському і Атлантичному — також бачили щось схоже на пластиковий суп. «Інгредієнти» прибувають в океани звідусіль, не лише з прибережних міст. Пластмаса втрапляє в організми птахів та риб, потрапляє в екосистему і вже призводить до отруєнь живих істот. Варто ще раз згадати, ніщо і нікуди не зникає безслідно. Цілком ймовірно, що в місцевому суші-барі ми якось посмакуємо фрагментами власних пластмасових відходів.

Пластмаса міцно закріпилася у масовому виробництві товарів. А студенти — масові покупці. Найближча до студента пластмасова річ — кулькова ручка, здебільшого її корпус виробляється з синтетичного полімеру. Тож, якщо, згідно з показниками 1998 року, в ЛНУ навчається більше 20 тисяч студентів, кожен студент за рік використовує не менше 10 ручок. Отже, їх виписується, як мінімум, 200 тисяч штук, які потім потрапляють на смітник. Поза увагою залишаються речі, якими ми користуємося щодня, це навіть пластмасові стаканчики для кави. Під час опитування студенти зауважили, що у мене (журналістки) ручка, диктофон і фотоапарат — все пластмасове. Очевидно, у масовому виробництві це гарний замінник невідновлюваним ресурсам. «Відмовлятися від пластмаси треба з розумом, — сказав третьокурсник Мірко Балабан, — якщо всі будуть писати лише олівцями, дерев на планеті

вистачить ненадовго». Свого часу полімери також з’явилися як альтернатива природним ресурсам, але їх перестали використовувати «з розумом». Більшість опитаних студентів готові відмовитися від пластику за умови альтернативи: дешевої та розповсюдженої. Де зараз у супермаркеті можна побачити екоторбу (бавовняна сумка) або паперові пакети (з переробленого паперу)? Поодинокі пропозиції у Львові вже є. Це екологічні магазини, які продають багаторазові підгузки, бавовняні сумки, екологічно чисту косметику. Філософія певних косметичних фірм враховує екологічні, майже лікарські засади «не нашкодити». У Львові є магазин, в якому ялинку прикрасили целофанками, замість новорічних іграшок. «Акція стартувала 13 січня, — пояснює бренд-менеджер магазину Наталя Кругла. — Ми залишаємо в старому році пластикові пакети як дещо погане». Кафедра раціонально-

го використання природних ресурсів і охорони природи також вже традиційно самостійно виготовила ялинку з пластикових відходів і поставила її під своїми дверима. Гасло вигаданого комерційного холдингу з розповсюдження одноразових предметів «A.D.»: «Ми з вами від самого народження і до смерті». Так автор однойменного роману «A.D.» Герман Садулаєв іронізував щодо культури одноразовості в сучасному суспільстві. За об’ємами пластик і пластмаса складають найбільшу частку твердих побутових відходів, за кількістю — від 1-5% з усього сміття у світі. Після того, як метал і дерево замінили «легким і дешевим», звичка одноразовості поширилася і традицію зберігання старих речей замінила мода на постійне оновлення. Основний парадокс у тому, що пластмасу, матеріал, який розрахований на довготривале використання, використовують для одноразових потреб, наприклад, для пакування продуктів, побутових речовин. Ігор Рожко, доцент кафедри раціонального використання природних ресурсів і охорони природи, каже, що пластмаса, залежно від виду, розкладається, починаючи від ста років (маленькі пакетики з супермаркетів), а деякі контейнери для сміття мають термін з гарантією до 300-400 років. Тож навіть целофанові пакети, якими користуємося недовго, переживуть нас, і ще наші онуки зможуть бавитися ними. Пластмаса — це привілей сучасного світу і ми за неї відповідаємо. Метафора безсмертя, яку ми вигадали не для себе. У львівських супермаркетах прозорі пакетики можна брати скільки завгодно і всі безкоштовно. У Німеччині ви б заплатили за кожен пакетик. А отже не схотіли б щоразу купувати новий. Плюс до того, прочитали б на ньому «Цей пакет виготовлений з повторно переробленого пластику. Просимо знову кинути його у спеціальний смітник». Така політика виховує відповідальність за користування пластмасою. «За кілька місяців перебування у Франкфурті, я жодного разу не побачив там одноразової пляшки, — коментує Ігор Рожко. — Пляшки там багаторазового використання. Вони неначе скляні, та легкі. Їхня собівартість невелика, але ціна — висока, щоб не викидали», — пояснює він. Відповідно до цієї ж еко-

13

Світогляд логічної політики, німці можуть здавати тару в магазини і платити лише за вміст: пиво, колу, мінеральну воду, йогурти. Така ініціатива впроваджується масово, найчастіше — за допомогою законів. Німці, безумовно, дуже дисциплінована нація. Але завдання всієї планети — оптимально використовувати пластик і не шкодити довкіллю. Тож увесь світ, так чи інакше, шукає найліпший варіант. Відмовившись від систематичного підходу, властивого німцям, в Америці пластик спалюють за допомогою спеціальних високотемпературних технологій. Адже низькотемпературне (звичайне) спалювання пластмаси призводить до виділення діоксинів — токсичних канцерогенних речовин. У Ізраїлі винайшли органічні полімери з кукурудзяного волокна, які розкладаються протягом трьох місяців. А у Великобританії винайшли агрегат, який переробляє всі види пластику одночасно, без сортування, натомість виготовляє речовини для нової пластмаси, автомобільних шин. Україні екологічна свідомість також притаманна. Як приклад, у Львові, восени минулого року, підтримали ідею для створення Екологічної Конституції Землі. Як Вам? Звичка сортувати сміття українцям вже прищеплюється. А ПЕТпляшки і зараз збирають та переробляють на будівельні матеріали та побутові предмети. Значно зменшилася частка ПЕТ-пластику на сміттєзвалищах після того, як таку тару почали приймати за гроші. 1 кг пластмасових пляшок коштує 60 копійок. У Львові біля будинків підприємства з переробки пластмас ставлять спеціалізовані клітки для пляшок. Приймають пляшки від харчових продуктів

(води, олії), прозорі, синього, зеленого та коричневого кольорів, спресовані, без кришечок. Пляшки потім миють, переробляють на гранули, а з гранул роблять нові капсули, з яких потім видувають нові пляшки. Отож пластмасу можна переробляти безкінечно. За деякими даними, 1 тонна пластику, зданого на переробку, зекономить 750 кг нафти. Окрім підприємців, у збереженні чистоти зацікавленні ініціативні групи, які займаються прибиранням парків та інших місць у Львові. Незалежна група екологічних ініціатив (НГЕІ) «Чистий Львів» проводить такі акції. «Навесні, коли трава ще невисока, ми прибираємо парки та місця відпочинку. У нас невелика група людей, але ми об’єднуємося з іншими ініціативними групами, обмінюємося інформацією», — розповідає в телефонній розмові Анжеліка Широкова, учасниця групи «Чистий Львів». Приєднатися до такої

тривалість розкладання сміття у Ґрунті Папір

3 місяці

Шкірка від фруктів

6 місяців

Газета

1 рік

Сигаретний фільтр

2 роки

Жувальна гумка

5 років

Консервна банка

від 10 до 100 років

Підгузки

500 років

Пластик Пластикові картки (телефонні, банківські) Скло

від 100 до 1000 років 1000 років 4000 років http://eco-lviv.razom.eu

спільноти можна, залишивши свої контакти на сайті «Еко Львів» або написавши на їхній е-мейл, вказаний на сайті. Студенти Львівського національного прибирають самостійно. Кілька років тому група студентів з географічного факультету зібрала 2 тонни сміття навколо озера Пісочне, Шацькі озера, здебільшого — пластмасових відходів, які залишають відпочивальники. «Довелося шукати трактор з причепом, щоб вивезти усе сміття», — ділиться досвідом Ігор Рожко. Це лише у фільмі «Краса поамериканськи», танцюючи від подиху вітру, пакетик має свій шарм, а насправді — тисячі танцюючих пакетиків виглядають не так романтично, особливо, якщо вони майже безсмертні. Це вже навіть страшно, коли все навколо застелене різнокольоровими субстанціями. Дайана Коен — художниця і одна із засновниць Коаліції пластикового забруднення — пропонує рятівну формулу: зменшувати + повторно використовувати + переробляти + відмовитися. На локальному рівні ми, студенти, можемо теж зробити свій висновок: ■ Ходити у супермаркет зі своїми пакетами або бавовняною сумкою (ціна такої сумки від 15 до 30 гривень, але її можна пошити й власноруч).

■ Сортувати сміття, кидати в спеціальні контейнери пластик для вторинної переробки.

■ Брати участь у «еко-десанті»: допомагати прибирати пластик у парках та інших місцях відпочинку.

■ Побачивши долі пластиковий пакет, пляшку або обгортку, підняти і кинути їх у смітник. Аліна Подлєсна Фото: AFP

▲ Два мільйони індусів щодня здійснюють ритуальне обмивання у брудних водах Гангу.

Окрім сміття, у воді плавають тіла людей (ритуальне «поховання») і тварин.

14

Світогляд

В

Україні за останні роки значно зросла і продовжує зростати така тенденція, як жіноче підприємництво. Підприємництво — явище доволі молоде. Його поява збігається з часами здобуття незалежності України. Діяльність підприємця — це особливий вид людської творчості, в якому намагаються самореалізуватися і жінки, і чоловіки. Жінки активно вливаються у сферу бізнесу, щоб набути певного статусу, покращити своє матеріальне становище та становище своєї сім’ї. Оскільки це явище нове в українському суспільстві, його не завжди адекватно сприймає соціум. У нас не сформований позитивний образ «ділової» жінки — переважно лише чоловіка. Зате існує образ «успішної жінки», який перекривається «вдалим заміжжям».

Легко бути жінкою. А жінкоюпідприємцем? Щодо жінки-підприємця, яка хоче Виникають запитання: «Чому жінки відповідальність за них. Це можливість самоутвердитися у бізнесі, в суспільстві починають займатися підприємниць- застосування власних знань, здібносіснують негативні стереотипи. Можли- кою діяльністю?», «Що спонукає їх до та- тей, вмінь та можливостей особистості во, більше як до ролі жінки, її активності кого рішучого кроку?» Адже ми звикли для втілення у життя власних задумів в сім’ї, а потім уже в сфері економіки. бачити у цій сфері переважно чоловіків. та ідей. У ХХІ сторіччі нормою є сім’я, в Одними з найпоширеніших негативних Дехто може дати таку відповідь: «жінці, якій жінки (як і чоловіки) працюють. стереотипів є такі: підприємцем треба якій не пощастило у шлюбі, доводиться Одним із визначальних факторів народитися; гроші — це все, чого праг- самостверджуватись у сфері бізнесу». того, що жінки починають займатися підне підприємець; підприємництво — це В Україні середня зарплата жінок приємництвом, є «материнство», оскільчоловіча справа. Жінки більше орієнто- менша, ніж у чоловіків, навіть у галу- ки, як вважають самі жінки-підприємці, вані не на прибуток, а на збереження зях, де переважає жіноча праця. Хоча вони відчувають потребу захистити, застабільності у їхній діяльності — у цьому насправді чинне законодавство дово- безпечити власну сім’ю, що не завжди їхнє розуміння успішності. Для жінок дить, що воно протидіє дискримінації притамано чоловікам. Така робота дає зростає цінність гарантованої стабіль- жінки у будь-якій формі, але належно задоволення, незважаючи на те, що ної зайнятості. Це основа мотивації. не забезпечує реалізацію цього. Саме жінки-підприємці виконують подвійну Тому їх лякає можливість нестабільності тому створення власного підприємства роботу — оплачувану та неоплачувану у приватному секторі. може стати єдиною можливістю для де- (в сім’ї). Вони поєднують зайнятість із сіТа все ж стикаються з упередже- яких жінок дістати доступ до праці і мати мейними обов’язками, чоловіки ж найним ставленням до себе у тих сферах, прибуток. частіше поєднують основну роботу і доякі вважаються традиційно чоловічими. Жінки відчувають корисність ре- даткові заробітки. Бо жінка у соціальній Чоловіки скептично ставляться до того, зультатів своєї діяльності — можливість системі виконує експресивну роль, а що жінка починає займатись діяльніс- надати робоче місце іншим людям, чоловік інструментальну. Експресивна тю, яка стосується компетенції роль полягає у встановленні чоловіка, а також складає їм конгармонії та емоційного мікуренцію в цій сфері. Чоловіки кроклімату сім’ї. Інструмендивуються та недооцінюють жітальна роль — це стратегічні нок, що йдуть у сферу підприємзавдання і забезпечення ництва. зв’язків сім’ї з іншими соціНе випадковим є явище альними інститутами. проблемного доступу жінок до Але ключ до успіху — це ринку праці. Доступ жінок до риноволодіння рисами маскулінку праці зазвичай більш ускладності, що зазвичай приписунений, ніж доступ чоловіків. На ють чоловікам: впевненість, шляху жінок існують соціальні і наполегливість, агресивність. культурні перепони, серед яких Найчастіше професійна саможуть бути: негативне ставленмореалізація в підприємниня до жінок у бізнесі, очікування цтві пов’язується з діяльністю від жінки виконання інших ролей, в такій галузі, яка найбільше ▲ Жінки-підприємці виконують подвійну ропереконання що жінкам бракує відповідає фаху, освіті жінкивпевненості у власних силах. боту — оплачувану та неоплачувану (в сім’ї). підприємця. Жінки почина-

15

Світогляд ють займатися тим різновидом підприємництва, що найбільше відповідає їхній освіті, знанням і вмінням у певній сфері, або обирають таку діяльність, яка вважається найприйнятнішою для жінки у суспільстві. Беззаперечною складовою реалізації свого трудового потенціалу для жінок у підприємництві є поєднання функцій керівника підприємства і звичайного працівника, на рівні з іншими працівниками (продавця, перукаря, офіціанта тощо). Якщо регулярно переглядати такі газети, як «Високий Замок», «Експрес», то складається враження, що жіноче підприємництво — це «Уляна чекає на вас», «Валентина усім допоможе», одне слово, знахарство і ворожіння. Звісно, можна здогадуватися, що, оскільки найбільше описується ворожіння та знахарство, то, відповідно, воно користується найбільшим попитом у суспільстві, порівняно з іншими підприємницькими послугами. Але який імідж український жінокпідприємців формують ЗМІ?! Жінки вже активно залучені у різні сфери підприємницької діяльності. Чимало відомих представниць бізнесу успішно працюють в ньому, створюючи нові, доволі популярні, види та галузі підприємств. Це дає змогу зруйнувати стереотип щодо підприємництва як суто чоловічої справи. Жінки в сучасному українському суспільстві прагнуть не лише виконувати сімейні ролі, а також виявляти себе в інших сферах. Економічне лідерство, та й політичне, притаманне не лише чоловікам, а й багатьом жінкам. Жінки досягають успіху самі, без сторонніх впливів. Не існує кореляції між зайнятістю жінки та статусом її чоловіка. Та є й перешкоди на шляху підприємництва і вони не залежать від гендерних особливостей. З ними стикаються і жінки, і чоловіки. Недосконале законодавство, існуюча податкова система — великі податки, багато органів, що здійснюють перевірку та контроль. Потрібно підтримувати ініціативність жінок-підприємців, бажання їх особистісної самореалізації. Держава та ЗМІ мають сприяти створенню позитивного іміджу жіночого підприємництва, оскільки це покращить формування підприємницької культури та підвищить підприємницький потенціал нашого суспільства. Адже існує твердження, що в усьому світі жіночий малий бізнес розвивається енергійніше, ніж чоловічий. Соломія Береська

Жінки, які вже реалізували себе Христина, студентка п’ятого курсу історичного факультету, щодо приватного підприємства: «Моя мама підприємець, і я бачу, як вона повністю віддається цій справі, у неї навіть немає вихідних. Ця справа потребує до себе великої уваги і багато часу. Постійні перевірки, як не податкова інспекція, то санстанція. Мама ще й сама собі бухгалтер. Ні. Це не для мене. Після державних іспитів шукатиму роботу, працювати в сфері маминого бізнесу чи, навіть у майбутньому, пробувати щось своє немає бажання. І не єдиним фактором є складність, стримує ще й здирництво, яким займаються працівники державних установ, що контролюють ПП. У них діє закон: чим більше в кишеню, тим менший офіційний штраф. До чого причепитися — вони знайдуть. Як самі ж пояснюють: «все ідеальним бути не може». Що вдієш, ніщо так не шкодить здоров’ю українця, як багатство його сусіда.

■ Чи звертали Ви увагу на успішних українських жінок або чоловіківпідприємців, коли створювали власне підприємство? Стефанія, власниця магазину на ринку «Південний» (займається продажем фурнітури для меблів): «Для мене жінки, які дали собі раду, завжди були показником чогось гарного і правильного. Я вважала, що до них потрібно тягнутися». Віра, власниця кафе «Манго», м. Самбір. «Чесно кажучи, я звертала увагу на своїх подруг, які раніше від мене почали займатися бізнесом і отримували високі прибутки. Багато в чому вони мені і допомогли». Олена, торгує жіночим трикотажем. «Звісно. Маргарита Січкар мені дуже подобається, відома жінка. Просто, коли я з подругами починала, їх тоді ще мало було. І ми одна на одну орієнтувалися». Вероніка, приватний підприємець на ринку «Південний», піцерія «Соло». «Радше ні. Мені допомагав чоловік, ми звертали увагу тільки на себе».

■ Якими рисами повинна володіти жінка для того, щоб досягнути успіху у підприємницькій діяльності? Стефанія: «Напевне, людини ділової, також — чоловічими рисами. Впевнено іти до своєї мети. Не зупинятися на досягнутому».

Віра: «Головне — хотіти працювати, щось мати. Потрібно крутитися, як білка в колесі. І, наполегливість, досягати свого». Олена: «Саме такими жіночими рисами, як: особлива коректність, увага до дрібниць, послідовна принциповість. В цьому навіть жінки відрізняються від чоловіків». Вероніка: «Я думаю, найголовніше — жінка має бути комунікабельною, ніколи не занепадати духовно, від настрою багато залежить, завжди бути оптимісткою. І постійно все планувати наперед, такий собі план дій складати».

■ Якими на Ваш погляд є ознаки того, що жінка успішно реалізувалась у підприємництві? Стефанія: «О, вона тоді весела, гарно одягається, їй всього хочеться. А якщо вона на роботі успішна — вдома спокійніша, тут все взаємопов’язане». Віра: « Вона щаслива. А щасливі люди тоді, коли досягають своєї мети». Олена: «Якщо подивитися на таку жінку, то одразу стане зрозуміло — вона впевнена в собі, вона доглянута, вона працює над собою». Вероніка: «Найголовніша ознака, що жінка займається справою, яка приносить їй не тільки гроші, а й задоволення».

16

Art Cool

Ева Гата:

«Україна готова до повернення філософії трьох сонць» и то з Кастальського джерела черпає натхнення письменниця Ева Гата, чи то львівські музи нашіптують їй Ч романи, та книги одна за одною виходять у світ і знахо-

дять свого читача. Ева Гата (вона ж Ольга Коссак) — авторка відомих романів «Очищення, або роблю, що хочу», «Тут і там, або стежка між Парнасом і Олімпом», «З варяг у греки, або історія, накреслена рунами». Цьогоріч її книгу «Три чесноти, або казка про оріхалк» номінували на «Найкращу книгу ВВС». Талановита письменниця та водночас доцент факультету прикладної математики Франкового Університету стверджує, що Україна на шляху повернення до трьох чеснот: віри, надії та любові.

— У своїх книгах Ви згадуєте слов’янську, грецьку та навіть скандинавську міфологію. Звідки у Вас, людини-математика, такий потяг до культурології?

— Кожна людина повинна бути усебічно розвиненою, адже життя не однобічне. Всі відомі математики були й відомими філософами водночас. Математикові, на мою думку, набагато простіше написати будь-який твір, адже в нього працює логіка. Люди, в яких немає математичного способу мислення, дуже часто алогічні. Є причина і є наслідок — цьому треба слідувати, тому що цей закон діє у цілому світі. Ніщо з нічого не береться. Ніщо без причини не зникає.

— Ви надаєте багато уваги символіці. Чи знаходить вона якесь відображення у Вашому житті, чи залишається лише на сторінках книжок?

— Звісно, знаходить. Поганий той філософ, який хизується лише знанням,чи товстезними книжками. Справжній філософ повинен застосовувати філософію навіть у побутових справах. Навіть перебуваючи на кухні і чистячи картоплю, прибираючи помешкання, пишучи наукову статтю.

— Чи траплявся з Вами «синдром Булгакова»? Тобто, коли Ви писали книгу, а потім щось з її сюжетної лінії відбувалось у Вашому житті?

— Та постійно. Тому, коли пишу у книгах про когось з реальних людей, запитую: «Ким Ви хочете бути?» Адже я тим самим пишу їм майбутнє. Інколи навіть боюся писати, бо знаю, все, що напишу, — збувається. От нещодавно я написала оповідання «Карменсіта із Потсдама». Це оповідання про реальну особу. Образ взято з моєї подруги, яка живе в Німеччині. От телефонує вона мені та описує все те, що я написала в оповіданні, що вже насправді відбулось, і каже: «Ох дякую тобі, що ти так назвала цей твір».

— Можете дати якесь раціональне пояснення таким загадковостям?

— Я тепер не намагаюся давати пояснення. Таємницю не можна розкривати, тому що вона перестане бути таємницею.

— Ви вірите в забобони?

— Ні. Радше навпаки. Наприклад, одного вдалого дня йду я вулицею. І раптом із-за рогу виходить така страшна-страшна бабуся з двома порожніми відрами. Подивилася на мене так зловісно і лихо. Але тієї миті я подумала: «Та жінка перейшла мені дорогу з відрами, повними повітря!» А коли повернула за ріг, побачила, як дядько перейшов мені дорогу з ящиками, повними коньяку. Тож, якщо трапляється щось, що наче передвіщає невдачу, хід подій

можна легко змінити. Все залежить від вас. Тому забобонним бути недоречно.

— Одна з Ваших книжок присвячена темі українських заробітчан. Самі Ви багато перебуваєте за кордоном: співпрацюєте з грецьким університетом і багато подорожуєте. Але чи ніколи не задумувались над тим, аби переїхати туди жити?

— Ні, ніколи. Я мала дуже серйозні пропозиції, але ніколи не думала про виїзд. Бо тут я народилася і повинна в цій країні жити, працювати для неї. Я всім повторюю: «Який сенс життя, якщо ти мав зробити життя кращим тут, а натомість втікаєш?» Мені не потрібне ще одне авто чи ще одне помешкання…

— У свої книзі «Три чесноти» ви розповідаєте про філософію трьох сонць: віри, надії та любові. Чи готова Україна зараз повернутися до такої філософії?

— Не тільки Україна, а увесь світ готовий. Людям варто лише захотіти, повірити — і мрії стають реальністю. Нове життя можна легко розпочати, варто лише цього справді захотіти.

— Ви кардинально щось змінювали в своєму житті?

— Ні. Я ніколи не змінювала навіть своєї роботи. Майже все життя пропрацювала в Університеті. В цьому плані я навіть ходжу в ті самі ресторани. Хоча

Art Cool буває по-різному. Кажу: «Завтра летимо туди», — збираюся і наступного дня я вже не в своїй країні.

— У романі «Три чесноти» можна зауважити цікавий збіг — схожість символу Трисону та України (тризуб). Це випадковість?

— (Усміхається). Географічно я там описую Атлантиду. А хто був її правителем? Посейдон. Його знак — тризуб. До речі, тризуб є тільки в нього і тільки в Україні.

— У своїх книгах ви багато пишете про архетипи. Який архетип Ви вбачаєте у собі?

— Люди часто є не тим, за кого себе видають. Я видаю себе то кішкою (адже «гата» — з грецької означає «кішка»), можу бути королевою (маю внучку Соломію, і ми вже з нею домовилися, що вона принцеса, а я королева), інколи я буваю коником (внучка сідає мені на плечі й ми собі бавимось). Я є той, хто має розказати, донести щось до людей. Життя — то гра, яку треба приємно зіграти. Головне — фантазувати. І не мати меж своєму царству. Треба постійно переступати лінії надуманих обмежень.

— Ваші мрії завжди здійснювалися?

— Здійснювалося те, чого я навіть не загадувала. А потім виявлялося, що те ще краще та цікавіше, ніж те, що загадувала. До прикладу, я ніколи не збиралася писати книги. Я такого не могла б і подумати. Але мрії збуваються, тому з ними треба бути дуже обережними.

— Ваш роман номінували на «Найкращу книгу ВВС», але переміг «Ворошиловград» Сергія Жадана. Як охарактеризуєте літературний процес в Україні?

— Нам бракує оптимізму. Я не хочу говорити про когось… Але я не хочу більше негативу. У нас практично не-

має позитивних книжок. І складається таке враження, що цю тенденцію підтримують. Ви ж бачите, з телебачення йде суцільний негатив. Можна ж повідомляти про різних геніальних людей, про відкриття і, врешті, про народження, про одруження, про подорожі. А у нас натомість вибирається найнегативніше. Люди не хочуть іти вперед, а хочуть радіти, що їм ще не так погано, як іншим. Потрібен поступ. Коли ріка не протікає, вода починає гнити і утворюється болото. Потрібна свіжа вода, свіжа інформація, яка б цей негатив змивала. Де показано вектор, щоб завтра стати кращим, ніж сьогодні?

— Як вважаєте, чи зрівнялівка через «прокрустове ложе», стереотипізація та песимізм охопили українську літературу?

— Мене запитують: «Чи Ви є членом спілки письменників?». Я кажу: «Ні». «А чому?» — «Тому що мені абсолютно однаково!». Я знаю, що маю робити. Якщо я буду дивитися на те, що робиться, і до цього пристосовуватися, то комусь це буде вигідно. Хочу зробити щось таке, чого не робили інші. Мені можуть давати нагороди, можуть не давати. Але визначає все читач. Ми суцільна енергія, суцільні коливання. Все людство коливається теж на певній частоті, яка знаходиться між минулим і майбутнім. І коли ми порушуємо ті теми, які проходять крізь усі віки, то доторкаємось до коливань найвищих частот. А ті, що викликають тимчасове збурення, — скоро відійдуть. Я вважаю, що всі книги письменники повинні видавати власним коштом. Тоді б відчували велику відповідальність за те, що пишуть.

— На якій частоті коливається Ева Гата?

— Я вмію себе налаштовувати. Є люди, які чекають натхнення. Та я зрозуміла, що я на нього можу і не чекати,

17 що його можна абсолютно самому викликати або зупинити.

— Якби перед Вами на столі лежала недописана наукова робота і Ваш роман. За що б ви взялися?

— Те і те дописала б. Якщо є бажання, то допишеш все. Якщо немає бажання, то не напишеш нічого, а візьмешся взагалі за третє — підеш борщ варити.

— У вас вже є двоє малих внучок. Хотіли б для них писати дитячі книжки?

— Хотіла б. І вже навіть була готова до цього. Але я зараз такий цікавий задумала роман, що складатиметься з різних оповідань. Його завершу і, може, тоді…

— У романі «Три чесноти» Ви пишете про королівську дорогу, що складається з віх мудрості, в кінці якої чекає Софія. На якій з віх мудрості зараз стоїте Ви?

— Всі ми стоїмо на всіх віхах одночасно. Час — не лінійна субстанція. Минуле і теперішнє — в одній точці. Вони збігаються. Ми можемо охопити все.

— Яка настільна книга зараз у Еви Гати?

— Моя настільна книга — Свято­ слав Караванський. Також дуже люблю читати першоджерела. Я, звісно, читаю романи, але тільки на морі, на відпочинку. Не хочу ними зачитуватися, тому що вони мене збивають з сюжетної лінії. Тож надаю перевагу філософським першоджерелам. Люблю Еммануїла Сведенборга, читаю Ніцше, Сенеку. Нещодавно читала Юліуша Словацького. Франка просто обожнюю. У нього є неймовірний сонет. «Ні, не любив на світі я нікого так, як живому слід живих любить»… Всім варто прочитати. Ярина Михайлишин, Олеся Яремчук Фото: Олександр Лавринович

Кут зору «З варяг у греки, або історія, накреслена рунами» — ця книга дає відповіді на складні запитання, які виникають перед людьми, що шукають кращої долі. У книзі авторка намагається винайти основні закони життя та істини щасливого існування у суспільстві. Василина любить міфи і малювання, але жінці, яка мешкає в селі та має сім’ю, ніколи не вистачає на це часу. Розлучившись з чоловіком-п’яницею і залишивши сина з бабусею, вона їде на заробітки до Греції. Тут на неї чекають тяжкі поневіряння з роботи на роботу. Згодом жінка виходить заміж за грека, і от воно здовалося б щастя, але… «Та хоч я і не маю вищої освіти, але ж хіба можна порівняти, скільки літератури я перечитала, а скільки вони? Цікаво, чи моя нова блакитнокровна родина знає, хто такий Олександр Дюма чи Конан Дойль?» Наші громадяни їдуть закордон у пошуках кращої долі. Та чи здобули вони омріяне щастя в далеких краях? Перед заробітчанами постає одвічне запитання: як стати щасливим на чужині? Відповідь на це запитання дає запропонована книга. Світлана ВОРОЩУК

18

Art Cool

Україна в кадрі

А

фіші кінотеатрів незаперечно вказують на те, що в Україні спостерігається тенденція до популяризації американського та європейського кіно, але, водночас, до занепаду українського. Сьогодні часто можна почути твердження, буцім то українське кіно померло, або риторичні запитання критиків, на кшталт, чи має якесь реалістичне майбутнє кіноіндустрія в нашій державі. Але кінематограф — це мистецтво, яке не може вмерти, адже існує доти, доки є про що говорити, доки існують важливі національні, соціальні питання, які потребують висвітлення. В українському кінематографі прихована українська душа. Оскільки він так само, як і література, театр чи будь-який інший вид мистецтва впродовж багатьох років боровся за самовизначення українського народу, за його національну ідею, за формування його естетичних ідеалів. А душа, як нам відомо, — вічна духовна субстанція, тому і загибель українського кіно — абсурд. Сторінками історії

Без сумніву, фундатором кінематографу в Україні вважають видатного кінорежисера, письменника та художника Олександра Довженка. Критики до його постаті ставляться неоднозначно, адже одні вважають його сподвижником українського патріотичного духу, а інші звинувачують у «догоджанні» радянському режиму. Та, незважаючи на важкі умови праці в часи гонінь та утисків, вже у 1926 році на Одеській кінофабриці він ставить першу короткометражну комедію «Вася — реформатор», згодом з’являються його «Ягідки кохання» та «Сумка дипкур’єра». Ці стрічки стали непоганим початком його кар’єри, але світова слава до режисера приходить після виходу в світ його творінь «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс» і «Тарас Бульба», «Мічурін» та ін. У 1958 році, за результатами опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. За своєю структурою фільм, знятий без режисерських хитрощів та побудований переважно на довгих та крупних планах, дуже простий, а тому й геніальний, адже вершина творчості в її прстоті. Тому Олександра Довженка впевнено можна назвати не лише основоположником українського кіно, а й людиною, яка змогла показати серце і душу України усьому світові у своїх стрічках. На жаль, Довженко не зміг екранізувати всі свої твори, але цю справу завершила його дружина Юлія Солнцева, після смерті митця. Завдяки особливому стилю творчості Олександра Довженка в наш кіне-

матограф приходить українське поетичне кіно. Обличчям і душею його у 60-70 роках був Іван Миколайчук, в арсеналі якого 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Він залишив своє ім’я у титрах таких визначних фільмів українського кінематографу: «Тіні забутих предків», який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині (1964), «Сон» (1964), «Гадюка» (1965), «Комісари», «Бур’ян», «Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень» (1976), «Пропала грамота» (1972), «Вавилон XX» (1980 року картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе). Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Наприклад, в «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі до цього не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському осмисленню і зображенню дійсності. Критики дуже вдало охарактеризували життя Миколайчука: «Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть», адже Іванові Миколайчуку було всього 46 років, коли його земна дорога закінчилася. Звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст», хоча він сам упродовж життя намагався пояснити різницю між

▲

Іван Миколайчук

націоналізмом та патріотизмом. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав уже посмертно. У цей час з’являються популярні сьогодні стрічки; «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Всесвітню славу своїми фільмами здобувають Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко. Останній показує світу фільми «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», кожен з яких на тому чи іншому етапі зйомки був призупинений або заборонений. Варто згадати хоча б те, що 1967 року дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такий фільм взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер домігся, щоб фільм все-таки потрапив на міжнародний фестиваль, але в день його відкриття в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання. Та, незважаючи на численні перешкоди, режисер зробив значний внесок уже в сучасний український кінематограф. Він створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не державним коштом. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». На Каннському кінофестивалі фільм виборює Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. Та, незважаючи на світову славу, в українському прокаті фільм не з’явився.

Art Cool

▲

Михайло Іллєнко Сучасність

Щорічно, у другу суботу вересня, наша держава святкує День українського кіно, яке, нехай і не швидкими темпами, продовжує розвиватися. Наймолодший з трьох братів-режисерів Михайло Іллєнко у 1997 році започаткував фестиваль українського кіно «Відкрита ніч». Як вважає засновник, тепер найбільше пригнічений кінематограф національного виробника, тому в регламенті фестивалю стоїть пункт про присутність саме українських фільмів. Повільно наше кіно проривається й на світові екрани. У 2004 році на Міжнародному кінофестивалі у Лос-Анджелесі фільм «Тато» Олексія Росича отримує «Золотий кадрик». У 2005 році коротко-

метражний документальний фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького став першою українською стрічкою — переможцем Каннського кінофестивалю. В тому ж році фільм Валентина Васяновича про пошуки ідеального супутника життя «Проти сонця» отримує головний приз міжнародного кінофестивалю у Клермон-Феррані. У 2006 році у номінацію «найкращий фільм іноземною мовою» потрапляє стрічка Оксани Байрак «Аврора» про чорнобильську трагедію очима маленької дівчинки. Ну і, звісно ж, говорячи про нашу сучасну кінематографію, не можна оминути й серіалів на українському телебаченні, або, іншими словами, «народного мила». Першим серіалом, який запустила українська кіноіндустрія, що впевнено намагається не пасти задніх, став фільм «Царівна» 1994 року на 20 серій. Потім були «Сьома каблучка чаклунки» (1999, 4 серії), «Роксолана. Улюблена дружина Халіфа» (1998), «Роксолана. Настуня» (1996), «Роксолана. Володарка імперії» (1998), «Посмішка звіра» (1999, 20 серій), «Леся + Рома» (2005, 130 серій). Сьогодні в Україні, як гриби після дощу, ростуть продакшн-студії, які й займаються виготовленням такої кінопродукції. І, як не боляче визнавати, але популярне кіно сьогодні стало радше прибутковим бізнесом, аніж мистецтвом, судячи з якості «відзнятого матеріалу». І тут вкотре на перший план виходить Росія, адже більшість із того, що знімають українські кіностудії за участю українських операторів, гриме-

19 рів, акторів, є російським продуктом. Про цей факт можна говоити не лише через те, що кошти на зйомки дає Росія і, відповідно, всі права належать їй, а й через ідеологічну спрямованість такого кіно. Сьогодні знімати «іхнє» кіно у нас значно дешевше, аніж деінде. В чому суть концепції «іхнє» — запитаєте ви? В ідеології. Бо саме через кіно найлегше насаджувати їхні ідеї нашій нації. Бо, як правило, той, хто платить, той і диктує правила гри. А, зважаючи на останні тенденції українського кіно, правила гри такі: жодної української символіки в кадрі, жодних патріотичних ідей, жодних «розумних» реплік з глибоким інтелектуальним змістом (просто мати розумних сусідів Росії не вигідно). От українців і завалюють дешевим милом, з ранку до вечора транслюючи на телебаченні низькоякісний продукт. Михайло Іллєнко охарактеризував сучасний популярний кінематограф так: «Зараз культурну складову відсторонили від втручання в життя, від регуляторної ролі. Порушився баланс. Тому на нас з екранів валиться сміття. Але ж сміття з дому потрібно вимітати!» І все-таки, як дивно влаштований світ, коли одна нація заробляє на деградації іншої. Та все не так погано у нашому кіно. Попри невтішні тенденції, існують люди, такі, як Олександр Довженко, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко та багато інших, які своєю роботою впевнено доводять, що українське кіно існує й існуватме доти, доки український глядач ним цікавитиметься. Уляна Легка

Кут зору Оксана ЖИЛА, випускниця факультету журналістики

Останній повноцінний національний кінопроект в Україні (принаймні про інші мені не відомо) — фільм «Владика Андрей» (2008). Відтоді — тиша. Ну, хіба що, низку коротких метрів відзнято з того часу. Ба більше, останніми роками практично не оголошують жодних кастингів, себто українське кіно навіть не існує у когось в задумах. Тому стан сучасного кіно навіює глибокий сум... Складно говорити про будь-який розвиток кіно, хоча б з огляду на те, хто в нас керує телебаченням і які позиції займає. Не говоритиму вже про тих, хто керує країною. Як слушно зауважив заслужений артист України Тарас Жирко: «Кіно — це теж зброя, але її ніяк не хочуть дати Україні в руки». Єдине, що вселяє надію, — з 1 січня 2011 року в Україні набули чинності зміни до Закону України «Про кінематографію» щодо підтримки виробництва національних фільмів. Видозмінений закон створює чимале поле для розвитку українського кіно (зокрема він передбачає звільнення від податків спонсорів, які вкладають кошти у виробництво українських картин). Незабаром побачимо, чи закон вкотре написали для електорату, чи таки справді для кіно.

Олена ЛЕВЧУК, 4 курс факультету журналістики

Український кінематограф — досить специфічне явище. Його не можна судити критично, бо в нас все ж була доба таких талантів, як Довженко та Миколайчук. Проте невідомо, скільки часу ще має пройти, щоб народились такі генії ще раз. З появою «Тіні забутих предків» про українське кіно заговорили, як про високопрофесійне, проте далі балачок не дійшло. На це є низка причин — і брак фінансування, і брак хорошої організаційної роботи для популяризації. Чого нам не бракує, так це ініціаторів та молодих ентузіастів, які влаштовують некомерційні кінофестивалі, де збираються початкуючі режисери та актори. Так і крутимося. Але попри це ми робимо кіно і світ відзначає його — згадати лише фільм «Мамай» О. Саніна, який був номінований на «Оскара», та «Подорожні» І. Стрембіцького, який так блискуче тріумфував у Каннах і отримав «Золоту пальмову гілку». Кіно в Україні, наразі, як і наша держава — молоде і незалежне, а класичноартхаузного і авторського, можливо, слід ще дочекатися.

20

P.S. Наболіле

***

З.Гіппіус і Д.Мережковському присвячую

Чи є в тобі щось, любий, шоколадне, Щоб вбити присмак нашого дощу? Котрий через вікно такий принадний, Та тільки очі нижче опущу — Лише калюжі, де немає місця Для нашого крикливого «лечу».

Згорить ця мить і день мине. В думках яснітиме лиш спалах. Вас так давно обох не стало. Не стане й нас - його, мене. За кроком крок в нові світи Незмінно сильною ступати, Любити, вірити, чекати, Бодай чогось, та досягти!

Чи є в тобі щось, любий, не лякливе, Що не боїться нашої весни? Яка не вічна, втім така мінлива, Закрию очі та побачу сни Про осінь, то ж моя лиш казка, Де вже немає «ми», а лиш вони.

І протягнути крізь віки Любов до вічного, одного. І бути чортом або Богом, І бути всім або ніким.

Чи є в тобі щось, любий, симфонічне Що замальовує усі твої гріхи? Які із добрим у тобі синонімічні Не треба вже минулому втіхи Його немає, воно зникло, впало У кущ суниці, там твої примхи.

Страхи і спогади чужі, Мов смерч гуляють моїм тілом. І то не сніг. То клапті білі Чужої спраглої душі.

Вікторія КОНДРАТИШИНА

Юлія ГРИЦЕНКО

Не видихай мене

***

Безпритульні думки заплітаються в коси, Мить стікає росою по лезу ножа. Божевільний з собою уламок приносить Позатираного, абсолютного Джа. Помилкові ідеї в туманному морі Засмоктали солоність, вологість і мул. Я втікатиму доти від власної долі Доки вітер не вирветься пострілом з дул. Я співатиму, попіл струсивши з плеча, Доки світло не вирветься з моїх долонь. А зі столу сміявсь порцеляновий джа, Коли я свого Бога кидала в вогонь Думкою.... Уляна ЛЕГКА

По склі гарячою рукою Малюй історію про нас. І дихай мною повсякчас. Не видихай мене ніколи.

***

Повзла, повзла Моя сльоза, Коли вже смеркло, Коли смертні В душі несли Свого хреста. З життя вас стерла І померла.

Заступник головного редактора: Юлія Гриценко

Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО

Верстка і дизайн:

Анастасія Задорожна

Фоторепортер:

Роман БАЛУК

Юлія ГРИЦЕНКО

Засновник:

Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Мар’ян ЛОЗИНСЬКИЙ Анастасія Задорожна

І я проплачу вік дощами, Тобі даруючи зірки. Мене в собі навік замкни. Не видихай мене ночами.

Уляна ЛЕГКА

Шеф-редактори:

Головний редактор:

Як хочеш, вбий мене сьогодні, Але від себе не жени. Бо я сховаюся у сни, Бо я помру на дні безодні.

факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: “Креденс”, м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua Друк: ЛНУ імені Івана Франка. Видавничий центр Зам. № Наклад: 300 прим.

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фото­ матеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.