Креденс №9 (грудень, 2010)

Інший бік Місяця

Парасковія Дворянин: «Працьовитість — запорука успіху»

Врятувати не можна вбити

с.2

сс. 4-5

сс. 10-13

№

газета студентів-журналістів

9, грудень 2010

р.

«Хворі» на сесію!

Слово редактора

Д

Анастасія ЗАДОРОЖНА

ля наших депутатів сесійне засідання у ВРУ — це розвага дня! У студентів розпочинається таке ж сесійне засідання тільки в стінах універа. І період цієї розваги від місяця і... як «заканає». За роки навчання в університеті у кожного виникають свої асоціації із наближенням сесії. Наприклад, зимова сесія — це грип!

Здавалось би, зміцнюєш свій організм, попиваючи якісь вітаміни протягом семестру або вдягаєшся тепло, тобто ходиш на всі пари, здаєш вчасно всі домашні роботи, пишеш контрольні, вчиш усе, що задали і не задали... але як сильно ви не намагатиметеся запобігти хворобі — ви з кожним днем почуватимете себе гірше! Ваші сподівання — «а, пронесе» — не справджуються. Передгрипозний синдром погіршується й іншими симптомами: загублять вашу роботу і ви про це дізнаєтесь не раніше, як перед самим іспитом, не-

дорахують бали, поставлять випадково «н», коли ви були (нема чого плеєр на парах слухати — треба на парах книжки читати!), перераховуючи бали на прохання студента, викладач виявить, що випадково додав 10 балів, «н» масово почнуть рефератитися. Модним атрибутом у вашій аптечці швидкої допомоги стає кава, а немічні, які ще й на грип захворіли, — поповнюють свою аптечку міцнішими цигарками та «пальним». Діагноз встановлено: «Хворий на сесію!» Сесійне засідання розпочалося!

2

Політика

Інший бік Місяця

И что — разделился наш маленький шар На три огромные части, Нас — миллиард, их — миллиард, А остальное — китайцы. Володимир Висоцький (1965)

Ми знову «отличились». От скажіть, треба було до тієї Норвегії їхати? По що? Ні, звісно, ми не люди і не граємо в ігри. Історія з нагородженням Нобелівською премією миру китайця Лю Сяобо не лише збагатила українську владну еліту ще одним «труднопроизносимым» словосполученням, а й показала нашу державу з іншого боку Місяця. Ім’я лаурета стало відомим ще на початку жовтня. Це викликало негативну реакцію влади КНР. Рівно рік тому китайський суд засудив Лю Сяобо до 11 років ув’язнення за спробу повалення державного ладу. Однак у Норвезькому нобелівському комітеті заявили, що: «Премія цього року — не проти Китаю. Ця нагорода вшановує таких людей, як Лю Сяобо, і тих, які вважають, що Китай має об’єднати економічні успіхи з політичним розвитком».

10 грудня Лю Сяобо, правозахисник і дисидент, за «тривалу ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини в Китаї» був удостоєний премії. Із перших днів зими вітчизняні ЗМІ почали активно повідомляти, що представник України не візьме участь у Нобелівській церемонії. На офіційному сайті Нобелівської премії миру сказано, що Україна — одна з 19 держав, які відхилили запрошення «з різних причин». Таким чином, ми опинились у цікавій компанії. Китай, Росія, Казахстан, Колумбія, Туніс, Саудівська Аравія, Пакистан, Сербія, Ірак, Іран, В’єтнам, Афганістан, Венесуела, Єгипет, Судан, Куба,

Марокко, Аргентина і Алжир теж відмовились прислати своїх представників.

7 грудня МЗС України повідомило, що наша «різна причина» зовсім не мала політичного характеру і полягала у тому, що посол України в Норвегії Олександр Цвєтков не зможе взяти участь у церемонії вручення Нобелівської премії через планову нараду послів у Києві. Наступного дня у МЗС підтвердили, що Цвєтков, як і посли інших країн, отримав рекомендацію від посла Китаю в Норвегії не відвідувати Осло. Проте одразу ж наголосили, що український посол не керувався цими порадами. «Я не розумію, яким чином посол України в Норвегії отримує рекомендації від третьої сторони. Посол отримує інформацію від Міністерства закордонних справ України. Ні про які рекомендації якоїсь третьої сторони не може бути й мови», — заявив прес-секретар МЗС Олександр Дікусаров. Ганна Герман, заступник глави Адміністрації Президента теж не мовчала, і сказала, що запрошення на церемонію вручення Нобелівської премії не надходило нікому з представників офіційної влади України. На думку ескпертів, відсутність нашого представника на Нобелівській церемонії свідчить про те, що українська дипломатія намагається догодити Пекіну, але публічно цього не визнає. Справді, тільки от у вересні домовились дружити із китайцями і якось не пасує одразу псувати стосунки, правда ж? Створили разом із КНР Комісію зі співробітництва між країнами, Віктор

Янукович і Ху Цзіньтао роблять спільні заяви, вважають, що ми з китайцями гарно порозуміємось у сферах економіки, науки, сільському господарстві і, на мою думку, головне — це у культурі та освіті. Ну, і, звісно, в космосі. Там — так, найбільше… Над Києвом космос такий особливо сприятливий для міжгалактичних перемовин. Словом, звиняйте, норвежці, нам до вас хоч летіти недовго, проте цього разу не можна. Причина відсутності російського посла теж неполітично-різна. Радник посольства Росії в Осло Володимир Ісупов пояснив усе так: «Посла просто не буде в цей момент у Норвегії. У нього інша поїздка була запланована давно, так сталось. Жодної політичної причини тут немає». Також Ісупов мотивував зайнятість В’ячеслава Павловського тим, що він був призначений на посаду російського посла в Норвегії у липні 2010 року і найближчим часом робочий графік Павловського дуже щільний. Чи це заклики ЄС не ігнорувати Нобелівську церемонію подіяли, чи то у нас міжнародна політика така непередбачувана, але український представник таки приїхав 10 грудня в Осло. Ним стала перший секретар посольства України в Норвегії Ірина Білорус. За словами Сергія Льовочкіна, голови Адміністрації Президента, це стало можливим, оскільки Міністерство закордонних справ змінило розклад засідань послів. …Медаль та диплом поклали на пусте крісло. В Осло не зміг приїхати не лише Лю Сяобо, а й рідні та близькі лауреата. «Тільки подивіться на цю церемонію! Вона найкраща за всю історію нагороди. Особливо зворушує порожнє крісло — це потужний сигнал усім нам» — сказав Янг Цзянлі, представник дружини Лю Сяобо. Уявляю Європу. Побачивши нашого представника, вона подумала: «Ага… Відправили не посла, отже, проігнорували». У той самий момент Китай помислив: «Ага! Поїхали. Дружити передумали?»

P.S. 1964 року в пісні «Письмо рабочих тамбовского завода китайским руководителям» Володимир Висоцький говорив: «И не интересуйтесь нашим бытом — мы сами знаем, где у нас чего. Так наш ЦК писал в письме открытом. Мы одобряем линию его!». Люблю Висоцького. За простоту і позачасовість його слів. Христина ГОРОБЕЦЬ

Політика

Що спільного у Віктора Януковича, 88-літньої телезірки та Кайні Веста? В Україні є мільйони людей, які мають високий інтелектуальний та духов­ний рівень, правдиву вищу освіту, ніколи в житті не сиділи у в’язниці та… Словом, прості собі громадяни, жоден з яких ніколи не стане першим у рейтингу будь-якого глянцевого видання. Тижневик «Корреспондент» серед якоїсь сотні щасливців обрав особистість 2010 року. Number one, тра-тата, — Віктор Янукович. Журналісти видання вирішили, що «…ніхто за останні п’ять років не змінював уклад суспільнополітичного життя в Україні так стрімко, як це зробив новий президент Віктор Янукович». Як відзначає журнал, Віктор Федорович «підім’яв під себе всі три гілки влади і переважно четверту — пресу». Першість першістю, а лідеру навіть шоколадної цукерки не перепаде. Окрім Януковича, у списку ще дев’ять осіб, які теж не отримають нічого доброго від укладачів списку. За версією журналу, «Несподіванкою року» став Олег Тягнибок, прем’єр-міністр Микола Азаров переміг у номінації «Прес року», мер Харкова Геннадій Кернес — «Улюб­ ленець публіки», голова МВС Анатолій Могильов став «Покупцем року», бізнесмен Дмитро Фірташ був удостоєний звання «Реваншист року». «Жертвою року» за версією журналу став Леонід Черновецький.

2009-го особистістю року назвали аж трьох — Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка та Сергія Тігіпка, мотивація — вони стали «уособленням зростаючого

запиту на альтернативу». Складається враження, що журналісти «Корреспондента» скористались принципом Костянтина Меладзе — руденька, чорненька і біленька. Або у нашому випадку — сивенька.

2008-го «особистістю» міг себе назвати Віктор Балога, 2007-го і 2005го — Юлія Тимошенко, в 2006-му — Олександр Мороз. Переконливу перемогу Віктора Ющенка на Президентських виборах 2004 року тут теж відзначили першим місцем. У 2003-му №1 віддали

3 одночасно двом політикам — Ющенкові та Вікторові Медведчуку, а перед цим — Президентові Леоніду Кучмі. До слова, наш Віктор Федорович набирає популярності за межами України. Нещодавно він увійшов у ТОП-10 повернень року за версією «Time», ставши там єдиним іноземцем серед американських спортсменів, політиків та шоуменів. «2004 року Віктор Янукович балотувався на пост президента України і був проголошений переможцем, але результати були скасовані, коли вибори визнали сфальсифікованими. (І це після того, як хтось звалив його з ніг яйцем)», — пише видання. «Під час передвиборної кампанії його прозахідного опонента Віктора Ющенка отруїли діоксином, який спотворив його обличчя. Згодом почалася Помаранчева революція, яку вважали великою перемогою для демократії», — йдеться у рейтингу. «Time» відзначає, що Віктор Ющенко став Президентом, але на початку цього року його на посаді замінив Віктор Янукович, перемігши на виборах Юлію Тимошенко, «… і став Президентом уже по-справжньому. Багато хто стурбований тим, що відтоді він зміцнив зв’язки з Росією і власну владу», — пише Time. До списку також увійшли американський комік Конан О’брайєн, автоконцерн «General Motors», американські політики Еліот Спітцер та Ліза Мурковскі, 88-річна телезірка Бетті Уайт, комік Пол Рубенс, хіп-хоп виконавець Кайні Вест, гравець американського футболу Майкл Вік та 72-річний губернатор Каліфорнії Джеррі Браун. Христина ГОРОБЕЦЬ

Hey, matryoshka doll… Аби не псувати собі настрій одразу, якось на тижні вирішила спочатку почитати новини спорту. Та де там! Перший же заголовок: «У Харкові гостей Євро зустрінуть матрьошки». Доу… Читаю далі і дізнаюсь, що гостей ЧЄ-2012 зустрічатимуть матрьошки, які, дослівно, символізуватимуть дві країни-господарки турніру — Україну та Польщу. Ще й директор Департаменту культури Харківської міської ради Світлана Бабиська розповіла, що іграшки будуть виконані у національних кольорах! Ага, від країни по кольору і вийде акурат синьо-біло-червоне і велике Щось. Тут пригоди Матрони в Харкові не закінчаться. Під час новорічного ярмарку на площі Свободи виставлять чотири матрьошки заввишки вісім метрів. Зображатимуть вони пори року.

Цікаво, чому не покемони чи літаючий килим принца Хусейна? До речі, килими — це досить вигідно. Потріпали ними, гостей привітали, і десь у тронному залі в Кернеса постелили. Або зовсім по-совєцьки — повісили на стіну. Чесне слово, могли би прозоріший натяк вигадати. Наприклад, менш асоціативним виглядав би заголовок у пресі: «У Харкові гостей Євро зустрінуть ведмедики Тедді». Христина ГОРОБЕЦЬ

Обличчя журфаку 4 Парасковія Дворянин: «Працьовитість — запорука успіху»

П

араска Дворянин є однією з найвпливовіших жінок-журналісток мас-медійного простору міста Лева. Вона не тільки шеф-редактор телерадіокомпанії «Люкс» та ведуча новин, але й викладач факультету журналістики в ЛНУ імені Івана Франка. Її плідна праця, наполегливість і впертість у роботі знову і знову доводять, що професіональним журналістом можна стати тільки тоді, коли у тебе залізна воля, незламний характер і благородна мета — доносити людям чесну інформацію про події, які відбуваються довкола них.

— Якими були Ваші перші кроки після закінчення факультету журналістики у професії. Як Ви як молодий журналіст прокладали свій творчий та професійний шлях?

— Не можна сказати, що перші кроки у своїй професії я робила після закінчення факультету журналістики. Це відбулося, коли ще навчалась у школі. Вже в п’ятому класі зрозуміла, що хочу стати журналісткою. А, вступаючи до університету, написала шістдесят матеріалів до львівських газет. Не знаю, що можна називати першими кроками — чи те, що писала до вступу на факультет, чи те, що писала під час навчання. Коли я навчалася — обов’язковими були свої надруковані публікації у газетах протягом навчального року. Викладачі з журналістської

майстерності за наші матеріали вистав- культеті журналістики. На Вашу думляли оцінки. І, якщо ти не надрукувався ку, чи дає наш факультет потрібний протягом року, то не можеш бути сту- багаж практичних знань і навиків, дентом факультету журналістики, тому чи все, що отримують студенти, — це я публікувала багато статей, і зазвичай лише теорія? в газетах. Дотичності до радіо і телеба— Впевнена — усе залежить від чення, навчаючись на факультеті, я не студента. Якщо він має бажання чогось мала. Друкувалася в львівських газетах навчитися, то факультет його навчить. «Молода Галичина» та «За вільну УкраїЯ також закінчувала наш факульну» і в київській «Молодь України». тет, і від того часу він не змінився. У — А в яких саме виданнях Ви мене викладали, здебільшого, ті самі почали працювати після закінчення викладачі, що і у вас тепер. Я дуже хотіфакультету? ла бути журналісткою. Тому, навчаючись — Спочатку я пробувала свої сили в університеті, не пропустила жодної в «Молоді України», на обласному радіо пари, і водночас публікувалася в газенедовго, далі в газеті «За вільну Украї- тах протягом навчального року. Завжди ну», і невдовзі на радіо «Люкс». підходила до викладачів і питала їхньої — Ви працювали на радіо, а потім думки про події, які відбувалися, виконувже на телебаченні. Кажуть, специфі- вала усі завдання, які давали викладачі ка роботи на телебаченні непроста. опрацювати чи виконати. Не пригадую З якими труднощами Ви зіткнулись, такого моменту, коли могла наважитись коли почали працювати у цій сфері? не виконати завдання викладача. Нато— Я починала з радіо, а потім мість, можу назвати кількісно, поіменно компанія вирішила об’єднати два від- студентів нашого факультету, які часом діли — радіовідділ і телевізійний, ство- роблять інакше. ривши єдиний інформаційний відділ, де Даруйте, але половина студентів журналісти мали одночасно подавати факультету журналістики не розуміють, інформацію і у радіо, і у телевипуски. Я для чого вони сюди прийшли. Вони певочолила цей відділ. ні, що їх мусять навчити. Варто було б Ми запроваджували нову систе- і самому для цього докласти трохи зуму — конвергентну. Я, як керівник від- силь. ділу, її розробляла. Наш журналіст міг За кордоном, якщо ти не відвідав бути одночасно і радійником, і телеві- пару, то повинен її відпрацювати, напизійником. Це зробити було нескладно, савши наукову статтю. Якщо ти пропусадже у закордонних медіа такі схеми тив три пари — тебе можуть відрахуваі такі ньюс-руми функціонують давно. ти. У нас студент може успішно не відУкраїна теж рухається цим шляхом. Не відувати пари, виправдовуючись тим, буде у чистому вищо він працює. гляді радійника, Думаю, що не всі Той, хто подався у медіа, мав би телевізійника чи студенти нашого бути шаленцем — не думати про навіть газетяра, факультету готогроші насамперед, забути про або журналіста, ві до праці. Коли час, робити те, що подобається який працює в приходять наймаІнтернет-виданні. тися на роботу, на Тобто, журналіст, який роздобув інфор- моє запитання «Що Ви вмієте?», відповімацію, повинен розповсюдити її відразу дають: «Поки що нічого, але думаю, що на чотири медіа. Ми йдемо саме таким мене навчать». Отже, мушу запевнити — шляхом. І на сьогодні інтернет-агенція вчать, все-таки, в університетах, і хто «Zaxid.net», телерадіокомпанія «Люкс» і хоче навчитися — той навчиться.

«24 канал» є зразком такої роботи.

— А от, наприклад, студенти, — Крім того, що Ви працює- які проходять у Вас практику або те шеф-редактором новин на ТРК стажуються, — за якими критеріями «Люкс», Ви ще й викладаєте на фа- Ви їх оцінюєте? Якими професійни-

Обличчя журфаку

5

ми вміннями вони мають володіти, цювати вночі, то буду працювати вночі, чити добрий приклад для себе і для кощоб залишитися працювати на ТРК а вже потім свої побутові справи за- гось, аніж на кожному кроці кричати, «Люкс»? лагоджу. Але я це роблю тому, що я це що той — дурень, і той — дурень.

— Повинна сказати, що на стажу- люблю.

— Нещодавно на львівському тевання, а потім, — Як Ви вва- лепросторі з’явився новий телеканал можливо, і на жаєте, чи може «ZIK». Чи вважаєте Ви його своїм поЦе класика журналістики: якщо роботу, зазвивисвітлення но- тенційним конкурентом, який може ми подаємо позицію одного, то чай, беру тих вин — політичних, переманити вашу глядацьку аудитомаємо подати позицію й іншого студентів, які наекономічних — рію? вчаються у мене бути стовідсотко— Не вважаю «ZIK» своїм конкуна курсі. Адже з цими людьми працюю во об’єктивним? рентом, так само, як не вважає його цілий рік, розповідаю їм, як функціонує — Насамперед усе залежить своїм конкурентом і мій колектив. радіо, як працює телебачення. З ними від того, що ви вкладаєте в поняття Як можна вважати конкурентом мені у редакції вже легше порозумітися, об’єктивність. Якщо це філософсько- телеканал, який є регіональним. Адже ми спілкуємося однією мовою. За рік людський зміст, то об’єктивності в чи- «24 канал», на якому виходять «Головні вони вже почули достатньо теоретично- стому вигляді не існує, так само, як новини Львова», — загальнонаціональго матеріалу. ідеалу. Людина суб’єктивно мислить. ний канал. Хіба можна вважати конкуА щодо критеріїв — вони такі ж, Журналіст газети вирентами ту компащо й в університеті: має бути велике бере такий коментар, нію, де працюють Якщо ти пропустив три пари, бажання працювати в журналістиці, а радійник чи телевімої колишні пратебе можуть відрахувати. також величезне бажання займатися зійник — інший, хоча цівники, люди, які У нас такої практики немає самоосвітою. обидва були на одній вчилися на «ЛюкСтуденти зараз майже нічого не прес-конференції. Бо сі». Вони прийшли читають, вони не розуміють, як влашто- люди суб’єктивно підходять до важли- в нашу компанію газетярами, праціввана політична система України. Вони, вості подій. Проте журналістика мусить никами інформаційних агентств — нанаприклад, не мають елементарних бути якісною, дотримуватись своїх не- вчитися телевізійної журналістики. Назнань з мистецтвознавства, але пишуть похитних правил. Зараз у медіа ми спо- впаки, тішуся, що на «ZIK’у», може, не про події у сфері культури. Як можна стерігаємо бої без правил. відразу, але таки зможуть запровадити писати про те, чого не знаєш? Як мож— А які саме правила журналіс- правила і принципи, які завжди сповідна писати про політику чи економіку, тики Ви маєте на увазі? ували на «Люксі». То як «ZIK» може бути якщо не знаєш, як функціонує Кабінет — А ці правила відомі — давати усі нашим конкурентом? Просто у телевіМіністрів. Амбіції завжди мусять мати точки зору, іншому дозволяти вислови- зійному просторі Львова поширюються підґрунтя — базу знань та ресурс. Це не тись, не шкодити словом, а тим паче не наші традиції. провина викладача, це радше пробле- займатись кілерством. Не можна ви— Чи можете Ви назвати кілька ма студента, який не бажає займатися смикувати слів із контексту, не можна рис, які би характеризували образ самоосвітою. маніпулювати відео і монтажами. Жур- ідеального журналіста?

— Існує такий стереотип, що ви- наліст мусить бути відповідальним за — Не люблю ідеалів, зрештою — їх сокі посади займають, здебільшого, кожну букву, не те що слово. і не може бути, більше люблю життя і чоловіки. А чи Вам, як представниці — Яке Ваше ставлення до замов- реальність. Я сформулюю цей образ із слабкої статі, не важко керувати ве- них матеріалів? працівників моєї команди. На їхньому ликим колективом та узгоджувати — Якщо це матеріал, який опра- прикладі покажу вам сукупний образ певні робочі моменти зі своїми коле- цьовує рекламний відділ компанії, і я телевізійника. гами? отримую замовний лист, в якому чітко Журналіст мусить бути надзвичай— По-перше, не вважаю, що за- прописано, що приватна компанія хоче но працьовитим. Працьовитість — це ймаю аж таку високу посаду, і не сприй- показати відкриття своєї крамниці, чи запорука успіху у будь-якій сфері. Той, маю це як посаду, а швидше як важку політик хотів би запрезентувати, що він хто подався у медіа, мав би бути шароботу. зробив, то такі матеріали ми ставимо з ленцем — не думати про гроші насамПо-друге, ніколи не думала про по- відбивкою «на правах реклами» і пока- перед, забути про час, робити те, що саду. Просто багато і залюбки працюва- зуємо поза версткою новин. Як приват- подобається. І бути професіоналами — ла. І керівництво, на компанія, ми успішними будуть ті, хто прагне, і не бонапевно, вже не також заробляє- їться вчитися. Ще назву одну характеПоловина студентів факультету знало, що зі мною мо гроші. Проте ристику, яка дуже помічна, щоб зупиняжурналістики не розуміють, робити, як мене приватно домо- ти себе в неправильних кроках, — журдля чого вони сюди прийшли заохотити. Адже витись у нашій наліст не може собі дозволяти агресії. справа не в поредакції з журна- Той, хто працює у ЗМІ, мав би подбати саді, важливо бути в команді, яку підбе- лістами про такі матеріали нереально. про те, як дати висловитися іншому. реш, ставити досяжні цілі людям, котрих Усі комерційні матеріали можна замо- Тому ми запрошуємо до студії наведеш за собою і йдеш разом з ними. І вити тільки через рекламну агенцію. ших опонентів, якщо вони маяка різниця тоді — жінка чи чоловік кеНаша компанія також має певні ють що сказати. Наша студія рує. Важливо це робити по-людськи. правила. Матеріали, де хтось когось відкрита для всіх, а наші — Робота тележурналіста займає хоче звинуватити або очорнити, у нас медіа є майданчиком для багато часу? не можуть з’явитися в ефірі. На чорному дискусій. Розмовляла — Коли щось робите з любов’ю, то піарі ми не заробляємо. Кажуть, «Люкс» Лідія Батіг не зважаєте на час. Якщо треба пра- показує забагато позитиву. Краще ба-

6

Студжиття

У пошуках ідеального... Викладачі... Саме вони виконують функцію других батьків на той період, коли ми навчаємось у виші. Часом вони стають нам друзями, а інколи — навпаки. Нам, студентам, не догодиш: то нам справедливості треба, то просимо про якісь поступки (і так зле, і так недобре). Про те, яким повинен бути ідеальний викладач, «Креденс» поцікавився у студентів журфаку. Ліля Сахон, 4 курс

Тарас Середич, 5 курс

Перш ніж перейти до якоїсь конкретики щодо мого бачення «ідеального викладача», пригадаю — немає ідеальних людей! Викладач — це вчорашній студент, тому йому відомі усі спокуси студентських років! Злого він (напевне) нам не бажає, тому певною мірою потрібно слухняно і адекватно себе поводити, але при цьому завжди мати свою позицію! Бажано, щоб на факультеті журналістики викладали ті люди, які працюють чи працювали в сфері ЗМІ! Це — вимога №1! Чому? — Відповідь логічна. Далі — побільше практичних занять! Але по-справжньому практичних! Це — не сто тисяч есе, а дійсно практичних — з новою технікою, Far і усякими монтажними програмами! По-третє, менше ідеалізму! По-четверте, побільше радості, комунікабельності, новизни, креативності та заохочення.

Для мене особисто ідеальний викладач ­ — це людина вимоглива, але водночас така, яка вміє зацікавити нас на занятті! Він мав би навіть найзанудніший предмет перетворити на цікавий. Такий викладач повинен вміти жартувати і добре знати свій предмет. Які риси йому притаманні? Він частково строгий, але висловлює розуміння до студентів!!! Це може бути як чоловік, так і жінка, головне, щоб був справедливим і йшов хоч інколи на компроміс. А ще хочеться, щоб змушували вчитись! Щоб студентові соромно було прийти на заняття не готовим через страх впасти в очах наставника.

Ярослава Федораш, 1 курс

Ідеальний викладач то, напевно, казка, але ми як журналісти мусимо вірити в казки (усміхається). Я вважаю, що ідеальний викладач, передовсім, має бути справжньою людиною, щоб вчити людяності своїх студентів на власному прикладі, бути беззаперечним авторитетом, бути майстром своєї справи, але то вже якось само собою зрозуміло. А ще в роботі із таким своєрідним і неординарним народом, як студенти, не обійтись без розуміння та почуття гумору. Викладач повинен бути вимогливим, проте й справедливим. Я бачу його зацікавленим у результаті своєї праці та небайдужим до студентів.

Іван Пикус, 3 курс

Ідеальний викладач факультету журналістики повинен здобути освіту на факультеті журналістики, це головне. Він має максимально любити свою роботу, віддаватися на всі 100%, бути компетентним у своїй галузі. Його праця повинна бути зосередженою на тому, щоб створити такі умови, які б уможливлювали складання сесії чесним шляхом. А ще це має бути неординарна особистість, ерудована людина, щоб на лекціях було справді цікаво, щоб вирізнявся розумом і культурою. Я бачу його енегрійним і вибуховим патріотом, який сіє національну ідею серед студентів. Хотілось би, щоб відслужив армію... І останнє, у нього мають бути дружина та діти, аби знаходив порозуміння зі студентами.

Марія Богак, 2 курс

Викладач нашого факультету, як і будь-якого іншого, повинен визначити, сам для себе, чи справді викладацька справа є його покликанням. Адже, в моєму розумінні, викладач — це людина, яка володіє певними знаннями у своїй сфері і вміє донести їх до студентів. А щодо викладача факультету журналістики, то його багаж не має обмежуватись лише спеціалізацією, він повинен бути широкоглядним: обізнаним у всіх сферах як науки, так і подіях із реалього життя суспільства. У нас навчаються творчі студенти, тому викладачі повинні творчо підходлити до проведення пар. І пунктуальність... Бо вона формує образ «серйозності»! Опитування проводила Юлія Гриценко

Студжиття

7

Студент гуртожитський Студенти як окремий вид поділяється на декілька підвидів: передовсім власне студент — львів’янин, з яким усе більш-менш зрозуміло, студент винаймає квартиру (майже не відрізняється від студента львівського, хіба що вимовою),студент «доїжджєючий» (за їхніми ж особливостями вимови), який весь вільний від навчання час тратить на дорогу додому, і студент гуртожитський, який і є об’єктом нашого мінідослідження. Спробуймо описати його особливості, опираючись на власний досвід. Що ж відрізняє студентів, основ­ ним місцем перебування яких є славнозвісно-горезвісний гуртожиток, від студентів інших підвидів? Наведемо декілька критеріїв. Перший критерій: незалежно від кількості проспаних годин — сонний. Більшість студентів в гуртожитку живе в постійному шумі, зазвичай — музичному. Є одна вагома перевага — після 4-5 років проживання в гуртожитку хоч не хоч, а змушений будеш ідеально розумітися на всіх музичних напрямках, починаючи від історії виникнення і найяскравіших представників і закінчуючи останніми новинками та особливостями критики, авторами якої будуть твої сусіди. Незалежно від того, як часто ти чи твої сусіди їздять додому, — голодний. Як би це банально не було, але це правда. Важко точно встановити причину. Чи то велика кількість голодних хлопців з благальними очима, дивлячись в які хоча б 2 хвилини, ладна віддати останній шматочок хліба, не те що приготувати суп чи борщ з останніх продуктів. Чи це інколи неможливість підступитись до однієї плити, якою користуються мінімум 20 людей. Згадала випадок, який нещодавно трапився у нас в гуртожитку. На кілька днів з самого ранку в п’ятницю відключили всі плити в блоках, у яких живуть студенти філологічного факультету. Після двох днів чотириразового харчування «пельмешками» (я не москаль!!!, так сі стало…) і постійних болів у шлунку, ми з сусідкою зрозуміли, що настав ЦЕЙ час — час, якого ми так боялись, — час знайомства зі студентами механікоматематичного факультету. Як зясувалося при детальному розгляді і спільному приготування вечері — досить непогані люди!

Добре ставиться до прибирання в кімнаті і у блоці. За винятком тих днів, коли він під тиском найприємніших емоцій вимовить оте заповітне — «Я що, сьогодні черговий?!». Волею Фортуни і старости блоку ця фраза звучить, зазвичай, у переддень іспиту-модуля-3 практичних-контрольної-здачі заліку. З прибиранням у кімнаті інша ситуація — простіше домовитися. Фраза «Я тобі на сесії це пригадаю» як відповідь на чиїсь зауваги, здатна змінити гнів на милість найзапеклішого борця за чистоту. Є інший спосіб, але він лише для тих, чия кімната суміжна з кухнею. Варто просто не закрутити кран і вранці, тільки-но ви прокинетесь, підлога буде вимита! Та не лише у вашій кімнаті, а й, обов’язково, на кухні та в коридорі. І найприємніше — не потребуватиме миття ще кілька тижнів (випробувала сама. Випадково. Чесно!!!). Мінус — ви прокинетесь швидше, ніж ваш будильник. Якщо точніше — тоді, коли прокинеться перша людина з блоку. І не забувайте, — якщо ви оберете цей спосіб, потурбуйтесь про те, щоб кілька тижнів до вас не ступала нога коменданта. Бо є реальним виникнення потреби змінити свій підвид на 5 тип — студент вокзальний. Але ви будете ПЕРШИМ представником цього виду. Місце проживання. Літом студенти живуть на балконі — там вони готуються до сесії, споживають їжу і відпочивають

(у 35-градусну спеку перебувати в кімнатах просто неможливо. Адже відкривається лише 1/5 частина вікна, в яке надходить таке ж гаряче повітря, кондиціонерів немає, бо завелика розкіш для студента гуртожитського, а відкриття дверей з метою створення протягів призведуть до того, що наступного дня жителі всього блоку ходять з хворими спинами–нирками–вухами). Позитив ситуації — користь для здоров’я процедур з обливання холодною водою. Обов’язкова умова — використання 5-ти та 10-літрових ємностей. Зимою студент невезучий живе під батареєю, а студент Улюбленець Фортуни — під обігрівачем. А як інакше назвати людей, яким вдалось не віддати це благо техніки до рук коменданта. Не розумію я, чесно кажучи, цих комендантів — ну «конфіскували» ви 2-3 обігрівача, так вам же до наступної осені їх вистачить, щоб свій кабінет обігрівати, навіщо ж прирікати на холодну смерть решту?! А загалом про гуртожиток я можу говорити довго: про те, як просинаєшся від мявкання котів у тебе під дверима (це ж як треба горланити, щоб я прокинулась, якщо я спокійно сплю, коли в кімнаті всі розмовляють, не стишуючи голосу), про своїх сусідів, яких мінімум 5 разів на день хочеться виселити в інше місто, але яким я завдячую своїм байдужим ставленням до всіх недоліків гуртожитка і більшостю яскравих спогадів про свої студентські роки, про бажання зимою перейти на споживання їжі з пластикового посуду, хоч як це не етично, але не знаю, як довго я ще зможу терпіти воду з крана, температура якої не перевищує 5 градусів (перевіряли. кілька разів….), про те, що похворіти нормально тобі ніколи не дадуть. Коли ти добре почуваєшся, тобі мінімум 3 рази на день запропонують заварити чай, а коли ти лежиш з температурою, кашлем, хворим горлом і нежитем — всі дружно зроблять вигляд, що ти вже перебуваєш на лікуванні й ніхто просто не хоче тебе турбувати! Але саме завдяки цим речам, мабуть, і кажуть — «Хто не жив у гуртожитку, той не може назватись справжнім студентом!» Юлія Усатюк, головний редактор газети філологічного факультету «Ярослов»

8

Світогляд

Ксенофобія в Україні: вигадка чи ні? У тебе бувало таке, що коли зустрічаєш на вулиці темношкірого, тілом пробігає мороз, а десь підсвідомо виникає метафізичний страх чогось невідомого? У мене особисто не бувало, але натрапляла у пресі на матеріали, які свідчать про неабияку ворожість українців до інших народів. Що для нас означає інший колір шкіри? Куди приводить така неприязнь?

Причини і наслідки

Що ж є причиною такої ворожості українського народу до іноземців? Як це пояснити? Теодор Адорно казав: «Нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому». Але це лише припущення. Українці, а особливо захід, є щирими патріотами своєї держави, але часом цей патріотизм видозмінюється і стає жорстоким. Так, варто розрізняти поняття любові до своєї країни і поняття ненависті до інших національностей. Це різні речі! За останні п’ять років в Україні дійсно розвинулись різні неформальні групи з агресивними діями, що призводять до расової й національної ворожнечі. Це констатує Харківська правозахисна група. Виконавчий директор Укра-

їнської Гельсінкської спілки Володимир Яворський підтверджує, що активність таких груп зросла. «Це обмеження в правах або дискримінація в суспільстві. Коли людям відмовляють у послугах, з ними не розмовляють на вулиці, їх відмовляється везти водій таксі, їм не продають якісь товари чи не дають в оренду квартири. Це дрібні правопорушення, проти яких нічого не можна зробити, бо законодавством це прямо не заборонено», — пояснює правозахисник.

Шляхи вирішення

Що б там не казали, але Україна не займає якоїсь нейтральної позиції у вирішенні власних проблем. Так, випадків побиття громадян інших національностей не поменшало, але якісь заходи організовані. Для прикладу, народний депутат Олександр Фельдман, очолює Інститут прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії. У такий спосіб політик вирішив боротися із засміченням інтернету. Фельдман заявив, що всі коментарі із закликами до міжнаціональної ворожнечі, де вказані ІР-адреси авторів, стануть предметами заяв до прокуратури. Ті ж тексти, де немає ІР-адрес, стануть обєктом роботи модераторів та адміністраторів сайтів, які повинні вичисляти кожного такого злочинця.

Мовою цифр

Індекс ксенофобії, або соціальної дистанції за даними репрезентативних досліджень, проведених КМІСом у 1995 та 2002 роках. Індекс ксенофобії до:

1995 р. україномовних українців — 1,72 російськомовних українців — 1,84 росіян — 2,05 євреїв — 3,71 поляків — 3,82 німців — 3,92 американців — 3,72 французів — 3,98 темношкірих — 5,01

2002 р. україномовних українців — 2,06 російськомовних українців — 2,23 росіян — 2,39 євреїв — 4,13 поляків — 4,37 німців — 4,56 американців — 4,63 французів — 4,66 темношкірих — 5,42

Інше дослідження показало, що відсоток тих, хто хотів би бачити представників інших націй членами своїх сімей, дуже мізерний. Зокрема, україномовні українці — 59%, американці — 13%, темношкірі — 5%; відсоток тих, хто взагалі не пускав би у країну представників тих самих груп, відповідно — 0.5%, 9%, 21%.

Моя ж думка полягає в тому, що жодні покарання не змінять ситуації. Ворожість до інших народів закладена у менталітеті, на підсвідомому рівні. Пропоную вам легкий тест на визначення неприязні до інших. Запитайте себе: «Чому?». Відповідь зрозуміла: «Бо всі так кажуть!». Отож, ми не почнемо любити сусідів доти, доки якийсь «заполітизований дядько» з телевізора продовжуватиме кричати про патіріотизм, що повинен нищити все на своєму шляху. Ми не почнемо любити сусідів доти, доки політики не припинять піднімати свої рейтинги за рахунок приниження інших націй. Ми не почнемо любити сусідів доти, доки буде смішно від анекдотів про євреїв. Надто критично? А ти спробуй замислитись над тим, чи впустив би у свій дім темношкірого... Юлія ГРИЦЕНКО

Кут зору Агресію щодо інших рас виявляють лише слабкі люди, не здатні відстояти свої погляди та інтереси у етичному порядку. Думають, що захищають себе у такий спосіб, виправдовуючи це небажанням «забруднення» середовища, у якому перебувають. Але хто дав право таким «обранцям» визначати хто достойний, а хто ні? Якщо Ваша душа та переконання вимагають саме такого відбору нації, общини чи соціальної групи, то чи не краще висловлювати свої думки у культурний спосіб? Адже чудовою альтернативою до цього явища є патріотизм, який (якщо без фанатизму) дієвіший та пристойніший. Моє ж особисте ставлення до іноземців залежатиме лише від їхнього культурного та розумового розвитку. Так само, як і до будьякої людини, яка є громадянином моєї країни. Якщо людина поважає мене, мою культуру і звичаї, то я не бачу підстав, аби не відповідати їй тим самим. Юлія СУБОТА

9

Світогляд

Замучила совість? Якщо після прочитання заголовку погляд на сторінці затримався хоча б на декілька секунд, Ви, без сумніву, належите до шестимільярдної спілки брехунів цієї планети. З чим себе і Вас щиро вітаю. Як стверджують фахівці, пересічна людина бреше через дрібниці мінімум 20 разів на добу, а глобально — приблизно чотири. До того ж самі фахівці говорять неправду набагато інтенсивніше, оскільки достеменно визначити обсяг брехні майже неможливо. Так чи інакше, істина одна: брешуть сьогодні усі без винятку. Від політиків з фантастичними цифрами та універсальною політичною програмою до продавців шаурми з м’ясом незрозумілих наземних ссавців. І хоч у дитинстві мама неодноразово казала, що від брехні «виросте ніс», — ми з пересторогами приховували кількість вкрадених цукерок з шухляди, поламаних іграшок у ящику, а згодом і число випалених за день цигарок. Разом з людиною ремесло перейняли і звичні предмети — папір, калькулятор, телефон, комп’ютер, телевізор і, звісно, радіо, яке в народі часто називають «брехунцем». Говорити неправду собі — теж значною мірою мистецтво, адже передбачає безсумнівний донкіхотівський талант — вірити у те, що вже далеко поза реальністю. Кажуть, що тепер, завдяки чудодетектору, можна виміряти рівень брехні. Отак, як ДАІ визначає рівень алкоголю в крові у водія, а медики — вміст еритроцитів, лейкоцитів та ще з десяток незрозумілих показників, так, начебто, детектор брехні, завдяки частоті пульсу, дихання, іншим фізичним параметрам, виносить справедливий вирок» брехуну. За те його, власне, і включено до переліку 325 найбільш значущих винаходів усіх часів. Мало того, законодавства деяких країн вважають показники цього приладу цілком прийнятними для судових свідчень. Свідчення машини, а не людини. Питання полягає лиш у тому, хто ж перевірить сам детектор на правдивість, коли його створила така ж слабка до брехні людина. Поки ж детектор для нас, українців, залишається лише асоціацією із серіалом «Теорія брехні» та знаменитою командою доктора Лайтмана. Викрити брехуна — не так уже й важко, якщо Ви володієте потрібними навичками. Не

обов’язково мати диплом психолога, аби спіймати свого співрозмовника на гарячому. Достатньо посиленої уваги, спостережливості і трішки інтуїції. Спробуємо. Більшість вважає, що викрити брехню можна за допомогою спітнілих долонь співрозмовника. Та перед тим, як дати стусана невинній людині — запитайте, чи не хворіє вона, бува, на гіпергідроз (посилене виділення поту) або лихоманку. Спітнілі долоні — «реквізит» багатьох захворювань, тож не варто передчасно зводити наклеп. Ще один міф про міміку брехуна стосується його очей. Ми звикли остерігатися тих, хто розмовляє, відводячи погляд убік. Мовляв — не дивиться в очі, частіше, ніж зазвичай, кліпає — значить бреше. Проте, не варто одразу таврувати співрозмовника, бо така поведінка інколи викликана невпевненістю в собі чи дискомфортом при спілкуванні. Навпаки, коли співрозмовник дивиться прямісінько в очі — він лихословить — а впевненим поглядом прагне завоювати довіру. Легкий кивок при заперечені, крок назад при розмові, потирання вуха, стиснуті губи — усе це намагання щось приховати. Натомість — будьте особливо уважні до голосу. Жоден з жестів не дасть такої впевненості. Якщо помітні різкі зміни тембру або людина робить вимушені та довгі паузи перед відповіддю на запитання — вона бреше. А якщо до того ж співрозмовник починає говорити голосніше, ніж у звичних ситуаціях, — він намагається замаскувати страх спричинений неправдою. Часті повторення слів та фраз — співрозмовник хоче, щоб Ви повірили у брехню. Стежте за обмовками. Акцентуйте увагу на усмішці — одразу відчувається, коли людина усміхається вимушено та фальшиво. Під час природної усмішки з’являються легкі зморшки біля очей, при штучній — рухаються лише губи. Буває, потенційний брехун затуляє обличчя або рот руками, тре повіки, нервово смикає пальці чи елементи одягу, інтенсивно курить, тримає стиснуті руки у кишенях. Та, мабуть, найраціональнішою брехнею є звичайне замовчування. Саме тому лікарі приховують страшний діагноз від своїх пацієнтів — шанси на одужання тоді зростають у декілька

разів. Або ж популярне виправдання, на кшталт, «якщо мені не зраджує пам’ять», «боюсь помилитись, та», «коли пам’ять не підводить» тощо. Тоді у людини з’являється своєрідне алібі — у разі викриття вона посилатиметься на власну забудькуватість, а не на брехню. Минуле знає безліч прикладів із вищенаведеного ремесла. Що там казати, історія власноруч перекручує та замовчує важливі факти. Науковці вже вкотре намагаються «викрити» Шекспіра, який начебто і не був автором безсмертних творів, Наполеона, який, виявляється, зовсім не коротун, Едісона за те, що «запозичив» ідеї створення лампочки у російського електротехніка Яблочкова, і самого диктатора Муссоліні, який майстерно брехав про багаточисельність своєї армії і лише під час бойових дій отямився від брехні. Великий внесок у викривлене історичне минуле зробив Гітлер. Завдяки пропагандистському «прийомові великої брехні», який фюрер німецької нації окреслив «як настільки велику брехню, що ніхто не насмілиться повірити у те, що так можна спотворити реальність», він і обдурив британського прем’єра Чемберлена. Обіцявши не нападати на Чехословаччину, Гітлер безсоромно брехав і не відчував мук совісті, — адже він говорив неправду громадянину Британії, яка отримала безсумнівну перемогу над його батьківщиною. Так чи інакше — усе це лише теорія. І навіть найзавзятіший брехун не зможе брехати постійно. Механізм вийде з ладу і правда таки вибереться на поверхню разом із клубком неочікуваних наслідків та проблем… Ірина Ваньо

10 10 запитань

лікарю-гінекологу 1. Як відбувається процес аборту?

Аборт — штучне переривання вагітності, метою якого є знищення людського життя в материнській утробі.Більшість жінок навіть після аборту до кінця не розуміють, що вони вбили дитину. Для кожного періоду вагітності існують особливі методи абортарії. Щоб «припинити вагітність» потрібно зробити дві дії — спочатку вбити дитину, а потім вийняти її з материнської утроби, або ж спочатку вийняти дитину, а потім убити її, за допомогою респіраторновакуумного методу (найпоширеніша форма аборту), а також вишкрібання (старших дітей) — за допомогою гормонального методу і кесаревого розтину.

2. Чи відчуває ненароджене дитя свою смерть? Дитина має страх перед смертю і відчуває біль, коли їй відбирають життя. Вже на 28 день сформований і діє лицевий нерв з усіма трьома розгалуженнями на обличчі. На шостому тижні вже наявні чутливі нервові. Ультразвукові записи показують, що пульс дитини під час насильницького відкриття материнського лона збільшується до 200 ударів на хвилину.

3. Якими законами регламентується здійснення аборту? Аборт при вагітності від 12 до 22 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в випадках і в порядку, що встановлюється законодавством (ст. 50 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», ст. 281 Цивільного Кодексу України). Переривання вагітності не карається згідно Кримінального кодексу, коли вагітна даэ згоду, а також на основі лікарського висновку про життєві умови вагітної. Але, згідно з законом, ані лікар, ані медперсонал не можуть примушуватись до виконання аборту. Вони вирішують це самостійно.

4. Чи існує альтернатива абортам? Так. Це природні методи запобігання вагітності, а вірніше — її планування. Крім того, — контрацепція з метою запобігання вагітності. Вони мають різний ступінь надійності, а також свої протипоказання. Але важливо зрозуміти — аборт не метод контрацепції.

5. У чому сенс «євгенічного» показника? Переривання вагітності не карається, коли на основі лікарського висновку є підстави говорити, що дитина страждала б внаслідок спадковості, зазнавши шкідливого передродового впливу. Закон свідомо ризикує неправомірно застосовувати цей показник: «Вбивство через підозріння», «незаперечної підстави», для якого вистачає лише припущення можливих пошкоджень.

Світогляд

Врятувати

Щодня моя життєва дорога приводить мене до гінекологічного відділу лікарні. Щодня, проходячи повз свій кабінет, ловлю погляди жінок, які мирно чекають своєї черги. Хтось усміхається мені услід, подумавши, як добре, що сьогодні є люди, які допоможуть мені народити здорову дитину. А хтось хоче бути невидимкою і піти звідси якнайшвидше. Мої 30 років досвіду в галузі гінекології зробили своє! Один погляд — і аналізів не потрібно, одразу бачу хто з чим прийшов. Цього дня за короткий час було дві пацієнтки. Спочатку була жінка, яка звернулася до приватного кабінету, де встановили, що вона вагітна. Зробили потрібні дослідження і написали висновки. Такий перебіг подій викликав неабияке її незадоволення. І з цією «проблемою» вона прийшла до мене в кабінет, де вбивають немовлят. «Аборт?» — запитала у думках сама себе і звично зіщулилася. Трагічно. Набридливо. Скільки можна? Там, де я працюю, лише я роблю аборти. І це не моє покликання, це мій обов’язок. Найчастіше мене ставлять перед фактом, що повинна обслужити пацієнтку, бо вона цього хоче. Це найголовніше. Я не маю права відмовити їй. Можу тільки поговорити з нею, порадити обміркувати ситуацію. В принципі, вона все вирішила до того, як прийшла до мене.

«Чому?» — «Юридично дозволено»! Цього мені повністю достатньо і я беруся до діла. Ще студенткою 6 курсу на занятті з практичної медицини зробила аборт жінці, яка була на одинадцятому тижні вагітності. Плід цієї жінки, на превелике здивування усіх фахівців медицини, зокрема доцента, видалила цілим і неушкодженим. Він поміщався на долоні, мав приблизно 11 см і відповідав терміну вагітності. Пригадую, мене це дуже схвилювало і збентежило. Перед очима була мініатюрна людина. Спочатку не могла знайти собі місця, було дуже кепсько на душі. Але куратор швидко розвіяла мої настрої — одразу холоднокровно взяла цей плід у формалін і спеціальну колбу для демонстрації всім студентам. Так я захистила дипломну і вбила людину. Першого разу я почувала себе убивцею, але було достатньо одного разу — побачити в жінках тварин і в немовлятах — шматочки тканини. Почала робити це знову й знову, спочатку потрібні були гроші, а тепер, 30 років потому, я бачу, що сталося зі мною як з лікарем і людиною, але це моя професія. Я в жодному разі не штовхаю жінок на цей шлях. Але інколи приходять жінки, які таке витворяли зі своєю ж дитиною, такі вигадували методи переривання небажаної вагітності, що в найжахливішому сні й фільмі такого не побачиш. А кровотечі набагато небезпечніші, ніж аборт. Та й, як розповідали мені практиканти, в гуртожитку постій-

Світогляд

не можна вбити

но «діють» декілька довірених «спеціалістів» 5-курсників, які за «помірну» платню безпосередньо в своїх кімнатах роблять такі операції. І клієнтура є. От тільки диплома лікаря немає. І немає гарантії, що дівчина не розрахується, окрім грошей, ще й безплідністю. Мене часто запитують, чи вбити дитину легко? Звісно ні. Але це не розумієш, коли щодня робиш звичні речі. Так, наче щодня чистиш зуби. Це стає звичкою. Звикати робити аборти настільки, що не відчуваєш ані страху, ані провини. Все бачити, від початку до кінця — цей процес знищення дитини — клітини. Колись вирішила присвятити себе порятунку життя матері і дитини, і, запевняю, загалом дотрималась своєї обітниці. Не одні мої недоспані ночам рятували людське життя. Це я, нехтуючи власними інтересами та інтересами своєї сім’ї, віддавала своє здоров’я і час порятунку незнайомої жінки. Часто зустрічаю врятованих щасливих жінок з моїми дітьми. Не побоюсь цього слова — моїми, — бо народженні з моєю допомогою, виплекані моїми молитвами, виблагані моїми проханнями. І водночас — виконавець аборту... Що ж спричинює існування такої амбівалентності? Як сприймати мене — як злочинця чи жертву якоїсь випадковості? Якою є частка моєї провини за те, що виконую своїми руками, і чи не позначається тягар провини за жорстоко знищене невинне життя на житті моїх дітей?

Під кінець сьогоднішньої операції щось пішло не так. Кров, текла по моїй руці, але аборт в цієї жінки не перший, вже практично імунітет виробився, та й у мене вже таке траплялось. І цього разу все обійшлось. «Коли отямиться, скажу, що операція була важка і аборти тепер протипоказані», — подумала я, маючи хоч якусь надію на материнство цієї жінки. За дві години вона збирається додому. Жодних жахливих переживань і душевного болю. Ні у мене, ні у пацієнтки. Вистачає лиш послухати її: «Ви врятували мені життя»… «Так, врятувала. Вбивши дитину». Від лікарні до мого будинку — тридцять хвилин. Я сиділа в маршрутці і мене переповнювало відчуття виконаного обов’язку. Все закінчилось і я раділа, що обійшлося без ускладнень. Хотіла б сказати «без жертв», але боюся видатися цинічною. За якийсь час до мене прийшла молода жінка лікувати безпліддя. Я завела її до кабінету, у якому бережуть і створюють нове життя. Процедури, аналізи, курс лікування … і, буквально за місяць жінка вже вагітна. Я щаслива. Створила нове життя. Це мій це обов’язок. Терези балансу, — бо так задумала природа, так записано на небесах. А я і надалі дивитимусь за горизонт буття, вирівнюючи ці життєві терези за незбагненним для багатьох задумом. Ярина Федьків

11 6. Чи є виправдання аборту? Що робити, коли жінка хвора, тобто при пологах може виникнути загроза її життю? Аборт у цьому випадку виправданий. Моральний обов’язок та вирішення цієї проблеми лежить на плечах сім’ї. Жінка повинна сама вирішувати: залишити дитину чи ні. Тут актуальний законодавчий текс євгенічного показника, так званий «показник співчуття».

7. А якщо має народитися хвора дитина? Одна життєва історія. Батько легковажний та любитель оковитої, а ще хворий на венеричну хворобу, мама хвора на туберкульоз. Перша дитина народилась, але померла через 6 днів. Дружина дізналася, що вагітна знову. Враховуючи усю складність ситуації, Ви б порадили їй зробити аборт? Якщо так, то ви б убили Людвіга ван Бетховена, одного з найпопулярніших композиторів світу.

8. Що робити, якщо дівчину зґвалтували? Зазвичай вагітність у таких випадках дуже рідкісне явище. Коли все ж доходить до зачаття, то у більшості жінок, як показують відповідні дослідження, ще під час вагітності виробляється позитивне ставлення до дитини. Та й після стресу зґвалтування переживати ще один стрес — аборт не варто робити. Травму, завдану зґвалтуванням, аборт не гоїть.

9. Які наслідки переривання вагітності? Що буде, якщо розігнати потяг до максимальної швидкості і раптово з-під нього забрати рейки? Цей потяг ще їде, а потім падає, руйнуючи себе та усе на своєму шляху. Організм жінки налаштовується на вагітність, а аборт — це падіння, яке раптово перериває її. Найрізноманітніші жіночі хвороби, часто неспроможність завагітніти або народжувати здорових дітей, життєві докори сумління, сором, почуття страху, безсоння, депресія. Набагато легше видалити немовля із утроби матері, ніж пам’ять про нього із її душі. Навіть тоді, коли жінка на рівні свідомості ставиться до аборту як до «єдиного виходу із ситуації» і свідомістю своєю виправдовує його, — все це може співіснувати з повним запереченням аборту на рівні її підсвідомості. Якби вона не підбадьорювалася і не говорила собі, що «це потрібно» й «іншого виходу немає», — аборт завжди викликає у жінки глибокі переживання, почуття болю, сорому, непоправної втрати. Це є так званий постабортаційний синдром .

10. Невже лікарі так легковажно ставляться до абортів? Про легковажність чи байдужість, звісно, недоречно навіть говорити. Аборт не минає безслідно для жінки, яка вирішує переривати вагітність, — психологічна травма довго «болить». Непросто переживають це і лікарі. Але насамперед для них це — робота та обов’язок, і тільки.

Підготувала Ярина Федьків

12 За останні десятиліття аборти стали надзвичайно поширеним явищем. Переривання вагітності регулюється не тільки свідомістю жінки, але й на державному законодавчому рівні. *** Першою країною у світі, яка легалізувала аборти, був Радянський Союз. Це відбулося 18 листопада 1920 року. Саме тоді В. І. Ленін реалізував свою попередню постанову: «Вимагати безумовного скасування всіх законів, які карали за спричинення штучного викидня». Наступником вождя у цьому питанні був А. Гітлер. У 1933 році гітлерівці дозволили вбивати ненароджених дітей. Проте були й певні обмеження. Для того, щоб створити «сильну і чисту расу панів», абортові підлягали тільки плоди, які мають або могли мати вроджені вади. Крім того, положення про аборт були й у програмі «План «Ост». Головний у канцелярії Гітлера, Мартін Борман, зазначав: «Слов’яни зобов’язані працювати на нас. Плідність слов’ян небажана. Нехай використовують презервативи або роблять чистки — чим більше, тим краще. Освіта є небезпечною».

Світогляд живуть в кантонах Вале і Фрібург, де переважає католицьке віросповідання, часто приїжджають на аборти в кантони Женева чи Во. У Женеві відсоток абортів удвічі більший, ніж у середньому в Швейцарії. *** Окрім хірургічного переривання вагітності, поширене ще і медикаментозне. Це аборт внаслідок вживання певних лікарських засобів. Міфепрістон (ліки) був розроблений у Франції, а вперше випробуваний у Женеві. Дослідники повідомили, що міфепрістон у поєднанні з препаратами, які скорочують матку (простагландинами), — ефективний метод аборту. У 1988 році Франція стала першою країною, яка видала ліцензію на застосування міфепрістона із простагландином для проведення аборту на ранній стадії вагітності. Відтоді цей метод набув поширення, до нього вдаються чимало

ціальними показниками терміном до 12 тижнів. Проте у 2006 році з метою покращення демографічної ситуації більшість соціальних показів було вилучено із причин для проведення аборту. Якщо раніше малозабезпечені, самотні жінки могли вирішити проблему небажаної вагітності легально, то тепер вони змушені робити це таємно. У нашій державі спостерігається активне втручання Церкви в законодавство. МОЗ і НАН України у вересні 2010 року провели IV Національний конгрес з біоетики. Серед учасників були святі отці православної та католицької церков.Під час конгресу відбувся симпозіум «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності». Основна думка представників духовен-

Дозволено законом... Незабаром гітлерівські окупанти видають важливе розпорядження, яке дозволяє полякам не обмежене жодними карними санкціями вбивство дітей і яке водночас карає — навіть смертю — за вбивство німецької ненародженої дитини. Після війни розпорядження було скасовано. У Польщі відновилося довоєнне законодавство, яке захищало життя зачатих дітей. Проте в умовах сталінського терору депутати Сейму ухвалили рішення про дозвіл на переривання вагітності. Тоді внаслідок аборту щорічно гинуло понад мільйон дітей. Сьогодні аборти у Польщі заборонено. Але чи добре це? Жінки, які хочуть позбутися небажаної дитини, змушені робити це підпільно або їхати у сусідні країни, де аборт легальний. Результат — переривання вагітності стає таємним і ще небезпечнішим. Міжкантональний «туризм абортів» поширений у швейцарських клініках. У цій країні аборти легалізовані з 2002 року. Порівняно з Європою, у Швейцарії абортів значно менше, а кримінальні аборти тут узагалі рідкість. Жінки, які

жінок нашої планети. Варто зазначити, що до 1974 року аборти у Франції були заборонені, а за порушення закону передбачалося позбавлення волі. Легалізації абортів посприяли жінки. У журналі «Нувель Обсерватер» вони опублікували петицію щодо цієї проблеми. Публікація була яскравим прикладом громадської непокори у Франції. Наслідок — легалізація абортів. Дозволено переривання вагітності і в нашого північного сусіда. В Росії аборт проводиться за бажанням жінки при терміні до 12 тижнів, за соціальними показниками (перебування жінки або її чоловіка в місцях позбавлення волі, коли в сім’ї більше трьох дітей, у разі розлучення) — до 22 тижнів, а за медичними показниками та згодою жінки — незалежно від терміну вагітності. *** В Україні аборти дозволено. Його можна проводити за бажанням або со-

ства — більшість абортів в Україні є результатом «безладних статевих зв’язків» і «сексуальної розбещеності» молоді, яка забула про «споконвічні християнські моральні цінності», властиві українській культурі. Учасники симпозіуму підписали резолюцію, в якій планується ініціювати перед Верховною Радою і Кабінетом Міністрів внесення змін до законодавства. Звернення передбачає запровадження системи «статевого виховання», що «пропагуватиме шлюбну вірність і дошлюбну стриманість». Відповідно, консультування жінок, які бажають зробити аборт, має проводитися спільно із представниками релігійних організацій, для того, щоб зберегти кожну вагітність. Божена Кецмур

Світогляд

Без права на вибір Страшно — це коли найрідніші люди стають чужими, просто проекціями у твоєму житті. Так, вони живуть з тобою на одній території, але — у різних світах. Навіть називаючи маму мамою, а тата — татом, батьки від цього рідними людьми не стають. Отже, проблема батьків і «викинутих» у життя дітей. В Україні на кінець 2009 року налічувалося 100 тис. 787 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Понад 5 тис. дітей усиновлені і ще понад 8 тис. влаштовані у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Решта — у державних закладах. У нашій країні таким дітям здебільшого немає місця: життя у дитячих будинках — гірке, а рожева мрія про справжню сім’ю, аби хоч раз побачити маму і тата, дуже часто залишається мрією. Ті, хто говорять про заборону абортів, рідко замислюються над тим, що про отаких небажаних майбутніх громадян наша країна не дбає, а добровольців, які альтруїстично займалися б вихованням дітей-сиріт, занадто мало. За статистичними даними, щонайменше 20% випускників інтернатів не мають змоги продовжити навчання або знайти роботу, 60% не мають житла. А 50% матерів, які відмовляються від своїх дітей у пологових будинках, — це якраз випускниці інтернатів. Сумно, що у підлітковому віці ті, хто не мав належного батьківського піклування, стають клієнтами пенітенціарної системи. Давно відомо, що система державної опіки і виховання не ідеальна. Виховуючи неконкурентоспроможних громадян, держава створює собі проблеми у майбутньому. Вихованці інтернатів не можуть реалізувати свій потенціал. Їм

дуже важко конкурувати з однолітками і, як наслідок, їхні шанси самореалізуватися — мінімальні порівняно з ровесниками із благополучних сімей. Значна частина 17-річних випускників інтернатів, як правило, не може належно соціалізуватися. Окрім того, відповідні державні органи, які мали б усіляко допомагати цим дітям гармонійно влитися у суспільство, переважно просто закривають очі на факти жорстокого поводження з ними. За словами Дарії Касьянової, керівника програм і проектів фонду «Розвиток України», життя дитини в інтернаті «засноване лише на залежності від інтернату, він нічому не навчає, окрім того, як жити в цьому ж таки інтернаті». За межами дитячого будинку підлітки (або вже дорослі сформовані люди) стикаються з «непідйомними» проблемами і дуже часто залишаються з ними наодинці. Як стверджують науковці, за розвиток соціальних здібностей людей відповідає орбітально-лобова кора головного мозку, яка виконує роль контролера емоційної поведінки та реакцій. Ця частина мозку розвивається у немовлят протягом перших трьох років життя.

13

Різноманітні дослідження форм виховання дітей засвідчують, що, коли дитина дивиться на матір, батька або іншу людину, до якої у неї виробилася прив’язаність, й отримує позитивну реакцію (усмішку, словесне схвалення), це стимулює нервову систему дитини й дає змогу дитині розвиватись психічно здоровою. За відсутності чи браку цих реакцій розвиток гальмується, відтак дитина не може розвиватися повноцінно. У 2003 році за підтримки Єврокомісії було проведено дослідження щодо впливу форм виховання на дітей раннього віку. Як з’ясувалося, немовлята, які перебувають в опікунських закладах до шестимісячного віку, вже мають затримки у своєму розвитку. Опинившись у турботливому сімейному середовищі, вони найчастіше надолужують відставання у фізичному й інтелектуальному розвитку. Однак труднощі із соціальною поведінкою та прихильністю можуть продовжуватися, тож залишається велика ймовірність подальшої антисоціальної поведінки та проблем із психічним здоров’ям. Додається ще й те, що дитина, почуваючись покинутою, завжди свідомо занижуватиме власну самооцінку… Все життя їй бракуватиме батьківського тепла, що досить часто може виливатися в агресію до оточення. Найстрашніше те, що усі наведені факти і статистика — реальні. Дітей кидають напризволяще, відбираючи право вибору. Навіщо народжувати дітей? Аби їх «викинути»? Я не закликаю робити аборти, я просто нагадую, що «діти — не іграшки» — як мовиться в одній соціальній рекламі. То що ж гірше: фізичне чи моральне вбивство? — легко здогадатись… Марія РОГОВСЬКА

14 «Темний ліс» інтелектуала Василя Стефаника ризикнув дослідити Степан Процюк у своєму психологічному романі «Троянда ритуального болю», чим безсумнівно збагатив українську сучасну літературу. Перше враження від прочитання роману — виверження лави емоцій. Це роман особливої напруги, надзвичайно сильної енергетики. Саме тому образ Василя Стефаника в романі видається таким переконливим і достовірним. Перше, що можна відкрити для себе, — це те, що успішний та визнаний письменник, громадський діяч Стефаник був безкінечно самотньою та глибоко нещасливою людиною. Увесь його життєвий шлях — то є душевні муки, які ніколи не полишали письменника, навіть у найсвітліші хвилини. Він рано збагнув, що життя — це бездонна чаша печалі, тривоги, які йшли пліч-о-пліч його життєвою дорогою, проте це життя варто любити… Гостре, як лезо бритви, зіткнення білого світу Стефаника, світу невимовної материнської ласки й тепла, зі світом соціально чорним, глибоко несправедливим, дуже тонко вловив С. Процюк. Завдяки такому чуттю, авторові вдалося відтворити «метафізичний світ» Стефаника. Лише в дитинстві Стефаник почувався по-справжньому щасливим. Щастя безжурному маленькому Білому Хлопчику дарувала Головна Жінка його життя — мама Оксана. Пізніше її смерть стане для нього початком кінця. Щоразу його залишатимуть близькі люди: сестри

Art Cool

Троянда ритуального болю

і брати, кохані жінки, друзі. На схилі віку його «супроводжуватимуть» хвороби і нестатки. Саме завдяки глибоким психологічним переживанням Стефаник творив новели, нерідко сповнені трагізму. Стефаник був талановитим і вродливим, романтичним і незрідка смутним.

Музика тихо розливалася просторими залами. Шепотом маминої колискової вона пестила думки хлопчика у білій сорочці. Ніжна і добра, наче вирвана з колиски Едему, вона солодким медом заглушувала ту гіркоту, що ятрила його діточу душу. Він поцілував своїй мамі руку, своїй Пресвятій, та зайшов до першої кімнати. Тут уже не було його рідних херувимчиків і солодкавої музики. Тут був страх. Тут була розгубленість. З нього сміялися. Сміялися з його дивних слів, сміялися з його білої сорочки. Її заляпала кров звіра з червоною пащекою. Ці двері за собою зачинив дикий регіт, а на дверній клямці залишилися висохлі краплі крові. В іншій кімнаті його чекали так звані знахарі, чи просто лікарі… Вони наче скоромовками швидко перекрикувалися між собою, та хлопчик у білій сорочці не розумів їхньої мови. Він хотів бути лікарем душі, а не тіла. Куля Тривоги гучно і лячно прострелила двері цієї кімнати. Так у ній залишилися його кохана сестричка, а потім і мама… Тут він посадив насіння своєї скорботи. Його слова плакали, а думки насолоджувалися незвіданим горем, невиправданою мозаїкою болю, що чорно-білими частинками стікалися в один сірий «Ніл» власного нещастя. Він був приречений на вічні пошуки. Пошуки правильної кімнати. Таємного порталу, де ховається бажаний баланс між життям і смертю. Хлопчик уже

«Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма — рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися. Різним — розладнаними нервами, випробуваннями долі, гримасами таланту. Бо харизма — це завжди великий талант. У нього закохувалися жінки, чоловіки прагнули дружби з ним. Він, за незначними винятками, почувався самотнім». Харизма Стефаника посприяла тому, що в нього було чимало відданих друзів. Доля подарувала йому Ольгу, яка була його соратником та захисником, коханою та другом. Проте Стефаника немовби «притягував» жаль за несправдженим щастям, отакий-от парадокс психіки цього Генія пера... «Метафізична співпраця» Процюка зі Стефаником у підсумку дає результат у вигляді психоісторії глибокого інтелектуальному твору. Звісно ж, Процюк міг обрати простіший шлях — зобразити відомого письменника на тлі громадськополітичних перипетій. Але за ширмою супільно-політичних катаклізмів ми б не побачили Василя Стефаника. Натомість автор подає свою версію бачення історії нелегкого життя Генія: «Між гордістю і тривогою, між потребою писати і соромом за писання протікало його життя, в тому числі і літературне. Із його спалахами і довголітніми перервами. Це були дія і протидія, дві рівновеликі сили, що тягнули у різні боки, — один із найважливіших символів стефаниківської метафізики». Лілія Тулупенко

давно змінив свою білу сорочку на чорний костюм, та вірного шляху не знайшов. Намальовані білою крейдою шості двері як галюцинації втікали від жерця. В одному залі його чекав Харизматичний Невротик, в іншому кохані Євгенії, далі сімя, привиди в коридорах Віденського парламенту. Йому пропонували безліч заманливих ролей та масок. Та він міг бути лише собою. Перерізавши вену Базилевса, проспівавши дифірамби безтямній оргії, захлинувшись сльозами… добрався до останньої дванадцятої кімнати. Тут музика була трагічна і гучна. Кімната виявилась тією самою, що й перша. Пастка і пустка. Меланхолійна крижана краса та червона ріка. Безглуздість ідеального. Дванадцять рівнів, дванадцять кімнат замикаються в ідеальне коло, що безнадійним криком відлунюються у його серці. І тільки мама Оксана подала йому руку, вказуючи на маленьку драбинку нагору. Там сяяло світло. Там його кончина стала початком нового Світла. «Троянда ритуального болю» Степана Процюка видається мені патографією. Вдала експресія цього психологічного порт­ рету захоплює з першої сторінки. Він у мене викликає внут­ рішні імпульси для розуміння «справжнього аристократа духу» руської нації. Олеся Яремчук

Art Cool

Кінодзеркало:

15

не починай з понеділка Зі світу по нитці — так добирали короткометражки організатори Мангеттенського кінофестивалю. А згодом із отриманої пряжі виплели шалик, — скомпонували найкращі картини в єдину конкурсну програму — і закутували ним усіх небайдужих, не надто зважаючи на кордони та пору року в країнах. Цьогоріч українці теж мали нагоду повпливати на роздачу слонів кінофесту, адже — о, диво! — переглядали представлені стрічки не звично, пост скриптум, а водночас із усією світовою громадою. Проголосувавши за короткометражку, яка здалася найближчою родичкою таланту, кожен міг зробити свій внесок до зуспішнення того чи іншого режисера. Саме зараз годилося би розповісти про кожен фільм, відзначити несподівані сюжети й цікаві підходи до їх висвітлення, одначе гіркувате враження з гнітючою ноткою — смак, який домінував цьогоріч у Мангеттенській збірній кіностраві, — завадило сповна насолодитися кожним фільмовим інгредієнтом. Після перегляду всієї добірки робіт до свідомості прокрадалася думка, що більшість режисерів-учасників настільки хотіли максимально вплинути на глядача, одначе при цьому так сумнівалися у своїх силах, що не ризикнули виділитись і всупереч стереотипам розставити акценти свого власного сприйняття. Натомість автори пішли шляхом найменшого супротиву, себто використали перевірені методи найсильнішого впливу на глядача: конвеєрно зображали смерть, жорстокість, абсурдні непорозуміння. Зазвичай після перегляду конкурсних робіт певного кінофестивалю кортить порозмірковувати над якістю операторської роботи у різних стрічках, закцентувати на переважанні дедуктивного чи індуктивного методу зображення певних проблем, розмежувати для себе акторів, які просто добре грали, і тих, яким ми щиро повірили. Одначе загальна похмурість фільмів Мангеттенської програми заблокувала звичну схему особистої аналітики, поставивши на перше місце питання «Куди йдемо?». Річ у тім, що конкурсні стрічки — це привезені з різних країн частинки велкого дзеркала світу. Моторошно спостерігати, як хвиля негативу важким темним

«Вечірка»

саваном норовить накрити це дзеркало, не хочеться вірити, що це — відображення доби. Як би не було, тільки попит породжує пропозицію, тому темні фарби переважають у роботах режисерів, бо це вабить глядачів. Щось усе ж змушує дедалі більше людей купувати квитки на фільми з милими назвами на кшталт «Оселя зла» чи «Квітка диявола», і, що характерно, кіно такого типу множиться і приносить миттєві прибутки своїм творцям. Причина такого явища ховається значно глибше, аніж розвиток комп’ютерної графіки і вдосконалення спецефектів, це — невиправдані надії. Надворі уже ХХІ століття розвитку людства, а рішуче вперед крокує тільки технічний прогрес. Ми ж, люди, зі своїми стосунками-мріями-переживаннями тільки поволі минаємо, загалом залишаючись незмінними, з епохи в епоху перетягуючи наші душі без жодних коректив. Закономірності людських взаємин, сформульовані в перших священних книгах чи в працях давніх філософів, актуальні й дотепер, чого аж ніяк не можна стверждувати про креслення перших інженерів та механіків. Чи встигаємо ми духовно за розвитком технологій? Коли внутрішнє і зовнішнє зрівноважиться і досягне гармонії? З легкої руки фантастів, астрологів та оптимістів десятиліття тому люди повірили, що рай на землі розпочнеться із трьох нулів у даті. Третє тисячоліття мало виконати роль своєрідного понеділка, з

якого стартувало б наше нове життя, світле й безтурботне, про яке завжди мріяли. Затамувавши подих, всі напружено чекали цього моменту, згодом бурхливо святкували цю зустріч, і… нічого не сталося. Все залишилось, як було, тільки офісні працівники спочатку мали клопіт «Війна» із видруковуванням старих бланків із новою датою. Сподівання розвіялись, чар грядущих змін канув у лету, митці розгорнули тактику заперечувати заперечення, і, загалом, усіх накрило хвилею песимізму. Її відгомін, очевидно, відчуваємо й досі, адже ніщо так боляче не переживає людина, як крах власних ілюзій. А все через те, що, розпочинаючи з понеділка, — пиши пропало. Зміни не можна відкладати на потім, пасивно чекати певної дати. Діяти потрібно відразу — є тільки зараз або ніколи. До слова, фільм «Спостерігач», срібний призер згадуваної вже Мангеттенської програми короткометражок, відображає цей же сюжет, однак із втішним закінченням: негайно перейшовши від спостереження до дії, головний герой поволі переборює себе й миттю отримує результат — довгоочікувану усмішку й перспективу ніжного почуття. Що тішить, золоту і бронзову нагороди кінофестивалю також вибороли світлі стрічки, які повідали про безпосередність та легкість у сприйнятті світу. Це означає передовсім те, що хоча жорстокість іноді й відображає реалії, а кінематограф як один із найсильніших рефлекторів дійсності зобов’язаний на це реагувати, одначе люди попри все завжди тягнуться до затишку і добра. І до любові як джерела найяскравішого світла духу. І так буде завжди, навіть у кібермодному ХХІІ столітті, в умовний понеділок наступного місяця. Олена Кравченко

16 Б

Святковий настрій

За Різдвом на Захід

ільше двох тисяч років тому, над убогою вифлеємською стаєнкою яскравим світлом спалахнула зоря, ознаменувавши прихід на землю Месії. Саме її сяйво привело до убогого вертепу трьох мудреців, які прийшли зі Сходу, щоб поклонитися та піднести новонародженому Ісусикові свої дари: ладан, золото та смирну… Чимало часу пройшло від цієї знаменної події, проте відблиск Вифлеємської зорі і донині запалює в оселях різдвяні свічі, а в серцях — віру, надію, добро та любов… Знову і знову рано-вранці, 7 січня, урочистий церковний дзвін голосить нам про народження Ісуса Христа, і в чистому голосі молитви, найтоншою струною бринить щирість віри та полум’я любові і надії...

Різдво Христове стало символом духовного піднесення, морального відродження, знаменом родинного тепла, єдності духу, радості та світла. Наш народ завжди любив та з трепетом очікував на це свято. Напевно, саме тому з ним пов’язано стільки цікавих, колоритних звичаїв. На жаль, історично склалось так, що традиції святкування Різдва більшою мірою збереглися лише на Заході України, та й тут з кожним роком вони все більше занедбуються, забуваються. Більшість із нас радше святкує різдвяні свята вдома, перед голубим

Різдвяні повір’я та прикмети

☼ Якщо на Святвечір чи Різдво хтось посвариться чи заговорить недобрим тоном — буде у родині колотнеча цілий рік. ☼ Не позичається нікому нічого в різдвяні дні, бо буде удача з хати витікати, як за водою. ☼ Якщо до Різдва хтось не повернув тобі боргу, його опісля вже не можна брати, а то будуть тебе злидні їсти. ☼ Впаде крихта під стіл — хтось з роду твого на тім світі страждає. ☼ Сів за Святу вечерю з образою на когось — будуть нещасливі твої діти.

екраном, аніж на вулиці з живою колядою та вертепом. Завжди активні, товариські, комунікабельні українці перетворюються на німих прихильників телевізії. Мабуть, варто замислитися над цим, бо, якщо іще кілька десятків років тому люди ретельно дотримувавлися віковічних народних традицій, і на Різдво повсюди звучала коляда і ходив вертеп, то сьогодні для більшості сіл і міст України Різдво перетворюється на звичайний вихідний день, а давні звичаї стають предметом вивчення етнології. Нині дуже гарний приклад святкування різдвяних свят подає нам західноукраїнське село, що наразі є справж­ нім хранителем народних традицій та обрядів, — Силець. Отож, поговоримо саме про нього. У Пилипівку (передріздвяний піст, що триває від 28 листопада до 7 січня) забороняються будь-які гучні забави (дискотеки, весілля і т. ін.), люди стараються не вживати м’ясних та молочних продуктів. Уже з 28 листопада дітлахи розучують колядки. Тепер щодо матеріальної підготовки. До Різдва кожен хазяйновитий господар, в якого ще водяться такі свійські тварини, як свині, коле кабанчика, щоб на свята можна було б добре поласувати м’ясними стравами. А господині, своєю чергою, ретельно наводять порядок та чистоту в домі. До речі, подекуди ще збереглась традиція вбирати образи вишитими рушниками, що підкреслює

особливу атмосферу урочистості свята. Цікавим є і те, що, незалежно від статків, кожна газдиня, намагається підготувати на різдвяні свята багатий та ситий стіл, навіть якщо потім і доведеться віддавати борги… Дітям залишається найприємніше — прикрашати різдвяну ялинку. Чого на ній тільки немає! Різноманітні іграшки, горіхи, цукерки (останні дуже часто кудись безслідно зникають). Ну ось, не встигли й оком змигнути, як настав ранок 6 січня. Господарі прокинулися ще вдосвіта. Чоловік порається надворі по господарству, а жінка на кухні. У цей день важливо дотримуватися суворого посту, винятком можуть бути лише діти та хворі члени сім’ї. Отож, господиня починає готувати святкову вечерю, яка складається з дванадцяти пісних страв, що символізують дванадцять апостолів Ісуса Христа. Найголовнішою з них є кутя. До речі, продукти, з яких вона готується, мають своє значення. Пшеничне зерно є символом життя, мак — багатства, мед — здоров’я та добробуту. Вважається, що чим смачнішою й ситнішою є кутя, тим багатшою буде сім’я, тому до куті ще додають родзинки, горіхи та інші ласощі. Традиційними стравами на Святвечір є також вареники з картоплею та капустою, смажена риба, капуста смажена, грибна підлива, оселедець, пампухи та узвар.

17

Святковий настрій

Існує звичай під святковий стіл та скатертину, якою він застеляється, класти сіно, що начебто нагадує про народження Ісуса в убогій вифлеємській стаєнці. У деяких сім’ях також збегеглася традиція перед вечерею заносити до хати Дідуха (немолочений житній сніп, який зв’язали останнім на жнивах), що символізує безперервність роду і урожай. Тільки-но на небі засяяла перша зірка, родина сідає вечеряти. Спочатку всі дружньо стають до молитви, а вже опісля приступають до трапези. Скуш­ тувати усі страви — обов’язок кожного члена сім’ї. У той момент коли, господиня несе до столу найголовнішу страву — кутю, діти залазять під стіл і починають квоктати, квичати, мукати, щоб добре велися в господастві кури, свині, худоба та інші тварини. Добре наївшись, усі дружно колядують. Свята вечеря завершується спільною молитвою. Після цього господиня збирає усі виделки та ложки, і міцно зв’язує їх сіном докупи, щоб уся сім’я благополучно дочекалася до наступного Різдва. На столі ж залишається тільки ложка та макітра з головною стравою, що залишається для душ померлих родичів, які начебто обов’язково прийдуть вночі покуштувати куті. Наступного дня, рано-вранці, ще затемна, люди поспішають до церкви, щоб у щирій молитві порадіти за новонародженого Ісусика. А на Різдво у храмі особлива атмосфера… Чепурно при-

брані ялинки, гірлянди, вишивка — усе говорить про урочистість свята. Убога стаєнка, осяяна яскравою зорею, де в яслах «поміж бидляти та ягняти лежить на сіні Бог необ’ятий», а поряд з ним стоїть Пречиста Діва Марія, три царі, що принесли дари, ангелики, маленькі пастушки, які прийшли поклонитися новонародженому спасителеві світу, — все це зворушує найтонші струни душі… Вже після Богослужіння, вдома, сім’я накриває ситий, багатий стіл — піст завершився. А по обіді люди йдуть один до одного в гості. Всюди чути коляду, ходить вертеп, луною ллється дитячий сміх, в холодному зимовому повітрі вирує щастя та радість. Різдво — це прекрасне, величне свято, яке несе в кожну домівку мир, щастя, дружбу та любов. Воно об’єднує людей, духовно збагачує, дарує гармонію душі та тіла, а глибока віра в Бога, поєднана з віковічними народними традиціями створює неповторну урочисту атмосферу свята. Тоді хочеться радіти, любити, дарувати тепло і від щирого серця привітати весь світ: «Христос народився!» — «Славімо його!» Тож нехай новонароджений Ісусик дарує нам здоров’я, мудрість, світлий розум та щасливу долю, і серце кожного з нас наповниться неповторною радістю та спокоєм. Хай давні різдвяні звичаї не губ­л яться в часі, а відроджуються нашими зусиллями та зусиллями прийдешніх поколінь! Мар’яна Маркович Фото Романа БАЛУКА

А як святкують Різдво у вас? ☼ Олена, 20 років, смт Компаніївка, Кіровоградська обл. Різдво завжди святкуємо вдома. Свята вечеря в нас складається з багатьох страв, як такого посту немає. Сідаємо до столу, коли на небі зійде перша зірка. Потім діти несуть вечерю до дідуся, бабусі, а також хрещених, за що одержують подарунки. Наступного дня йдемо до церкви. Різдво — це сімейне свято, тому його проводять разом з родиною. ☼ Євген, 18 років, м. Луганськ Зранку, на Різдво, в церкві правиться Богослужіння. Потім прийнято ходити в гості до знайомих чи близьких. Діти колядують дуже рідко… ☼ Максим, 21 рік, м. Вознесенськ, Миколаївська обл. Святкуємо Різдво вдома. На Святвечір у нас готують 12 пісних страв. Після вечері хрещений несе кутю до хресного батька, хресний батько дарує йому подарунок і забирає кутю, потім дає йому свою кутю, і хрещений вже з нею йде до хресної матері, хресна теж дарує йому подарунок і забирає принесену кутю... Зранку на Різдво правиться в церкві. А після обіду діти ходять колядувати, здебільшого до родини та знайомих сім’ї.

18

Душевні обсервації

*** На деревах мертвих листя зеленіє Троянда всміхнеться зимі наостанок Вітер оду співає своїй безнадії Щоб невдовзі зустріти останній світанок. І, сп’янілі дощем, усміхаються лози, Повертаються знову і знову додому, На щоках наших пахнуть цукерками сльози Що присвячені сонцю і небу чужому. Чи спонтанність покликана вічно блукати Десь між світлом і мороком тихо завмерти І невтомно свій спокій дитячий шукати, А наступного дня серед бруду померти.

Ліда Батіг

14 Якщо сніг випаде влітку при плюсовій температурі Якщо відмовлять всі закони гравітації Якщо знову відновлять смертну кару і тортури Якщо не буде зовсім інформації Якщо місяць впаде на нашу синю планету Якщо небо стане чорним чи салатовим Якщо робитимуть з людських кісток монети Якщо мала дитина стане космонавтом Якщо Барак Обама виявиться білим А Майкл Джексон ще живим і дідусем Якщо в слова політиків повірим Якщо був справді жінкою Мойсей Нічого не зміниться в мені. До тебе. І не потрібна ця дурна рима.

*** Я чекатиму чогось спражнього У світі фальшивих ілюзій Серце зранене кривдою давньою Сенсом втраченим диких прилюдій. Листя жовте комусь відгукнеться Мертвим спокоєм, словом прощальним *** Невідомо, як поведеться Закриті вікна холодних будинків Час із принципом антиморальним. Зненацька зірвались емоціями Не знайшовши свого задоволення малих людей У новітніх прогресах науки Безліч птахів вилітали із них Серце зранене прагне знеболення Видихаючи прохолоду А не відчаю, пристрастей, муки. Сонце світило крізь побиті шибки Серце зранене хоче скоритися заглядало до павутиння в кутках Зупинити дзвінок будильника Дивні промені щастя Та не в силі воно миритися давали надію З крижаним нутром холодильника. на нове життя І воно нарешті спинилося Наталя Коцур Серце впало... об стіл розбилося...

Вікторія Кондратишина

*** Збитись зі звичних гам, Гратися поза сценою : Кожен вмирає сам І за своєю схемою.

Уляна Легка

Ліда Батіг

*** Я хочу дихати вітром, Пускати на волю долю, Летіти назустріч світлу, Тремтіти разом з тобою. Заплющити очі небу, Аби нас ніхто не бачив. Я хочу втекти від себе. Незряча...

*** Тремтячою рукою я торкаюсь неба непомітно похитую зорі Стараюсь не плакати з болю А тихо спілкуюсь із горем І місяць голубить зітханням Й шепоче мені біля вуха торкається ніжно й втікає Чому мене все надихає? Я ж так як усі стараюсь мовчати та голос кричить А серце не чує Прекрасна та мить коли ти сумуєш Наталя Коцур

*** Заплаканим вечором Тихим, безхмарним Тікала мрія. Стікала по небу, гублячи зірки. Летіла зі швидкістю світла. Була медово-терпкою. сльоза, що давно рвалася на волю. Уляна Легка Як Як дощ, що хотів залишитися просто хмарою. Билася об стінки серця… Голосно і боляче… Тук-тук… Ой! Шепотіла… Молилася… Кляла… Божевільним лементом. Беззвучно… Тихо-тихо… Розчинилася у повітрі, просторі, часі. Вмирала… Слабким шепотом благала повернути їй… Те, що давно загорілося у чужих очах… Втілилася у чужих думках, емоціях. Спопеліла за одну ніч. Попіл посипався в траву, поранену багаттям, Зім’яту важкими чоботами байдужості і нерозуміння. Погас… Запалила зірку поруч і…згоріла сама…

Мар’яна Гулян

Душевні обсервації *** А я тоді тебе знайшла, Коли сніжинки намочили плечі. Було щось більше, ніж слова, Що ніжно супроводжували вечір. І звук гітари не дарма пробіг… Стара елегія не юного кохання Додала у чернетці тільки штрих, А з ним й загадане бажання. Художник малював портрет, Зимова казка плутала слова… А поруч просто був поет, А я лиш музою була.

Оля Головецька

Тобі

Дай зазирнути в твої очі, Там живе сонце, що будить ночі. Подаруй свій усміх на хвилину, Щоб прожити ще одну годину. Прошу тебе, близенько підійди Й за руку лагідно візьми Надійною і ніжною рукою… Прошу, побудь іще зі мною! Коли на вушко щось шепочеш, Неначе котик ти муркочеш, Тремтить все тіло і душа, Мороз мене, неначе, огорта. Прошу тебе, не йди ще, зачекай! Коли ти поруч є – для мене рай! Зігрій, розрадь мене і обійми. І більш нема ні ти, ні я. Є ми!

Ірина Голінчак

*** Ілюзією здався вчора день, Що птахом пролетів щасливим, Коли у тінь заблуканих пісень З’явився ти люб’язно і красиво. Ілюзією стала та пора, Коли промовив перше слово, А я дитям іще тоді була… В житті твоєму гостем випадковим. Звучав повільно марш моїх образ – Спонтанності химера слів нестримних. Спіткнулась я й заплуталась нараз, В безмежнім сні думок своїх наївних.

Оля Головецька

19

Зимова казка?.. Це було вперше… Вперше у моєму житті випав сніг. Я гріла руки біля палаючого каміну, неначе в такий спосіб хотіла відігріти і своє серце. Тоді вперше розбилося воно, сильно вдарившись об холодний камінь Твого… Знати б, де Ти зараз. Кому належиш, кого лелієш, чиє серце наступне постраждає від твого холоду. Пусте… Я тримаю осколки свого в теплих долонях. Там йому місце. Поки що… Я уже не вірю в зимову казку так, як не вірю в Тебе. Чимало людей знайдеться, які бажають мене зламати. Однак, цього разу вдалося саме Тобі. Шкода, що тільки одиниці зможуть зліпити мене знову, та й то, як діти ліплять сніговика: незграбно і не назавжди. Усе почалося, наче диво. Пригадую, у дитинстві загадала Тебе на свій день народження. Тоді вдалося задути усі свічки на торті, а це ознака того, що Ти здійснишся. Однак, це не трапилося ні того року, ні наступного. Натомість, ти прийшов несподівано у мій сон. Теплі чоловічі руки торкалися мого чола. Як я мріяла про цей дотик. Чекала його, виглядаючи Тебе із вікна маминої спальні. Я завжди ховалася там від власних сліз та проблем у школі. Саме там я зробила перший запис у своєму щоденнику про Твій прихід. І нехай це були незграбні дитячі слова, граматично неправильні, каліграфічно негарні, зате між ними вперше було слово «тато». І не просто тато, а мій… Мама привела Тебе до нашого дому, бо саме Ти наполягав на зустрічі зі мною. Я тоді вибігла з маминої кімнати, побачила Тебе і наче задихнулася. Повітря густішало від твоєї присутності настільки, що, здавалося, я зможу зачерпнути його своєю долонею. Воно було холодним, як сніг із нашого порогу. Я не знала тоді, що воно буде й притоптаним твоїми черевиками. Моє дитяче серце гаряче вірило у казку. Повернувся батько… Зима… Подарунки під подушкою, що завжди мені нагадувала білу хмарину, яку мама добряче накрохмалила для сну. Ще довго я вірила, що святий Миколай — це саме Ти. І коли вже вкотре писала лист із бажаннями, зверталася до Миколая «тату». Мама тільки сумно усміхалася. Помітно було, як кутики її губ хилилися донизу. Я завжди думала, що тільки Тобі вдасться підняти їх. Але помилялася. Це притаманно наївній десятирічній дівчинці, яка свято вірить у Миколая та диво. Сьогодні падає сніг… Я голими руками зриваю бурульки з-під дахів хатин і смокчу їх, як у дитинстві. Тоді я думала наїстись холоду з них, щоб тяжко-тяжко захворіти. Бо Ти ж не міг кинути напризволяще хвору дитину. Ти б залишився і все було б по-іншому. Мама була б щасливою, а я… Однак, це вже не має жодного значення, як не має значення для мене слово «тато». Я ніколи нікого не любила так, як Тебе. Адже так легко було любити власну вигадку. Вона була перлиною у моєму серці форми мушлі. Була найціннішим та найважливішим у моєму житті. Через неї я не можу любити сьогодні. А як? Як зліпити серце до купи, щоб воно знову запрацювало? Була зима, коли Ти прийшов. Було так холодно, що замерзали вікна у домі. Тому я не побачила з вікна маминої спальні, як ти ідеш. Сіре пальто до колін, біла шапка і чорні черевики. Вибігла з кімнати тільки після того, як почула дзвінок у двері. Тоді він задзвенів якось по-іншому. Я здогадалася, що це прийшов тато. І справді, Ти стояв на порозі і стріпував із шапки сніг. Ніс і щоки були червоними від морозу. Та й Ти зайшов до хати, наче зимова казка. На мене дивилися мої очі. «Ось звідки той чорний колір очей!» — подумалось. Я обійняла тебе майже відразу. Відчула, як холодний сніг скапував із твого пальта мені на голову. Тоді я подумала, що то Ти заплакав… Була зима, коли Ти пішов. Більше я Тебе не бачила. Мама казала, у тебе нова сім’я, нова донечка, новий дім. Чого ж Ти приходив? Щоб розбити моє серце? Хоча Ти все-таки дечого мене навчив. Навчив не вірити Тобі. Це було вперше… Вперше у моєму житті випав сніг. Я дивилася на нього і бачила лише відбиток підошов твоїх черевиків. Так і залишилося потоптаним моє серце, тату…

Оксана Долінська

20

P.S.

«Купіть нам телевізор!»

Н

айгучнішою подією цієї осені для журналістів стали вибори декана на однойменному факультеті. Так, наші прогнози були різними, але на троні голови факультету знову сидить Михайло Павлович Присяжний. Нагадаємо, Михайло Павлович обіймає цю посаду з 1997 року! І, незважаючи на те, що він добре ознайомлений із життям студентів, ми все ж вирішили висловити деякі прохання та пропозиції, які в майбутньому можуть покращити (і пришвидшити) процес навчання.

... або «Замість привітання»

Найболючішою з усіх тем варто охрестити тему їдальні, яку нам давно обіцяють. Треба розуміти, що студентський гаманець сильно страждає від сусідніх кафе, а шлунок — від продуків виробниц­ тва «Чудо-піч». Чули про те, що роботи вже відбуваються, але про всяк випадок нагадуємо: нам потрібна їдальня. Другою, не менш важливою, проблемою є аудиторії (таки проблемою!!!). Той факт, що доводиться бігати з факультету до головного корпусу не тішить нікого, адже це завдає незручностей як студентам, так і викладачам (особливо взимку). Нам потрібні лекційні аудиторії

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Мар’ян ЛОЗИНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія Задорожна Заступник головного редактора: Юлія Гриценко Редактори рубрик «Політика»: Христина Горобець «Душевні обсервації»: Ірина Ваньо Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО Верстка і дизайн: Анастасія Задорожна Фоторепортер: Роман БАЛУК

на вулиці Чупринки або розклад, що дає змогу сидіти впродовж дня в одному корпусі. На третій сходинці рейтингу студентських прохань — техніка, зокрема телевізор (екран), який може стояти або в 303-й аудиторії, або у 350-й в головному корпусі. Це уможливить нормальний перегляд фільмів та презентацій. Серед менш важливих, але потрібних нам речей є ще й таке: ► ксерокс ми вже маємо, тому було б добре мати ще й роздрук; ► поповнення зброї (книги — вони ж зброя) у факультетській бібліотеці;

► кілька нових комп’ютерів, які підтримували б новітні програми; ► автомат з кавою (це вже вершина сучасних технологій). Просимо не сприймати наведений список як особисту образу чи якісь вимоги. Ми не вимагаємо, а просимо! Розуміємо, що виконати ВСЕ — неможливо, але якусь частину — цілком реально. Отож, вітаємо Михайла Павловича з перемогою і зізнаємось: «Михайле Павловичу, ми звертаємось до вас не як студенти до декана, а як діти до батька». Прохання збирала Юлія Гриценко

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: «Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua Друк: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка Зам. №______ Наклад: 500 прим.

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.