Креденс №4 (спецвипуск, листопад 2008)

75 Геноцид 75 1932-1933

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Газета студентів факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

спеціальний випуск газети «РОДИНА»

1932-1933 № 4, листопад 2008 р.

Молімося за спасіння їхніх душ

Пам'ятаймо, якщо ми люди. Досліджуймо

Зі скорботи видобудемо мужність і віру

Зупинімо параліч свідомості

Г

олодоморний геноцид українства 1932-1933 рр., поруч з іншими виявами дияволізму — ментоцидом (вбивством думки), екоцидом, увиразнив ХХ століття як своєрідну кульмінацію свідомо запрограмованого зла. Будь-які інші пояснення є або мислительними викрутасами, або відволіканням від суті проблеми, або цинічним узаконенням ненависті як норми життя і масового терору голодом як способу винищення, отже — витіснення нашої нації з Богом даної нам землі. Матеріалістичний нігілізм (типові вияви — комунізм і капіталізм) неминуче упосліджує людину, оскільки сприймає її як функцію, а не як Боготвірний феномен. Але ж від однобічності функції неминуче проростає кривда. Однобічна людина — чи вона є організатором, матеріалом ідеологічних, політичних, мілітарних експериментів, а чи функцією системи виробництва, споживання й „насолоджування життям” — легко стає фанатиком. Ідеал можливості творити добро відступає, відтак, за історичний горизонт. Рано чи пізно усе стає явним. Тепер цілком очевидним є факт і його сокровенна суть: більшовики за мовчазної згоди ліберал-фанатизму й безбожництва цілеспрямовано вигублювали найкращих людей з-поміж усіх народів. На нашу долю випало прийняти найтяжчий удар сконцентрованого сатанізму. Не можуть паскуди душею і генотипом терпіти гарних душею і поставою людей. Та ще й працелюбів, та ще й окрилених вірою у Найвищу Реальність, у невмирущість душі, та ще й пісенних, вартісно солідарних, добродіїв. Інші чинники, що пояснюють сподіяне зло, теж беремо до уваги, але вище означений, на нашу думку, - вирішальний. Бо донині, щоправда іншими засобами, під прикриттям інших ідеологем, ставиться така сама мета – вигубити найкращі зразки Богоподібності людини, заволодіти найкращими на Землі чорноземами, утвердити тваринний спосіб життя під акомпанемент фальшивих слів про цивілізацію, права людини, інші екзотичні речі. Ми, українці, сповідуємо принцип віри в Бога, доброти, краси й любові. Ми переконані, що серед народів не може бути ієрархії; усі народи, нації мають право на гідне життя. І тільки духовне об’єднає людство у творенні нового світу. Раби зиску, власної підлості неспроможні витворити вільних суспільних інституцій. Космополітизм і мамонізм — нікчемні посутньо. Нас порятує родова пам’ять, завдяки якій зможемо єднатися з вічною субстанцією Всесвіту. Мусимо знайти альтернативний спосіб життя, який встановив би рівновагу й повагу між людьми й народами, цивілізаціями, культурами замість пануючої несправедливості та хибного розвитку. Справжня мета людського існування має виходити далеко поза межі ідеалу нагромадження та споживання. Не даваймо обскубувати наших душ. Не впадаймо у летаргічний сон збайдужіння. Історія має навчити нас обачності, вартісного національного солідаризму, віри й несхитної волі діяти в ім’я добра, святої правди-справедливості. Йосип Лось

Страшне число у нелюдській напрузі Пропалює світи до глибини: У тридцять три розіп’ято Ісуса, У тридцять третім на земному прузі Розіп’ято мільйони без вини. Борис ОЛІЙНИК

Я бачу сон... Я бачу сон… Незвичний сон: Пусте село, завмерла хата, Сліди життя змиває дощ, Червоний дощ з руки Пилата. Я бачу серце без життя, В болото втоптану країну, І одинокого сліпця, без пісні, В полі на колінах. Я чую вітер, ні — це плач. І стогін ночі чи ридання. Я бачу ніч, кругом туман Нема надії на світання. Я чую шепіт - є життя! Вдивляюсь… Ні - це подих ночі. І не вдивившись до кінця, Від жаху відкриваю очі. Палає свічка на вікні, Зліта з молитвою страждання... Не блякнуть обрії німі – Аби здригнулося мовчання. Оксана Лободяк,

студентка п’ятого курсу (заочне навчання)

Чорна книга Комунізму «Саме в ім’я доктрини, яка є необхідною і невблаганною логічною базою цієї системи, було винищено десятки мільйонів невинних людей без якогось особливого звинувачення, хіба що злочином ставало те, що були вони шляхетного походження, міщанами, куркулями, УКРАЇНЦЯМИ і навіть робітниками чи... членами комуністичної партії». Стефан Куртуа, Ніколя Верт, Жан-Луї Панне, Анджей Пачковський, Карел Бартошек, Жан-Луї Марґолен. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії. Переклад з французької. — Львів, 2008. — С. 28.

2

1932-1933

Документи

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Резолюція

Європейського Парламенту щодо відзначення Голодомору — штучного голоду в Україні 1932–1933 років 23 жовтня 2008 року

Європа

Європейський Парламент, – беручи до уваги Угоду про створення Європейського Союзу; – беручи до уваги Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ); – беручи до уваги Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього ( 995_155 ); – беручи до уваги Спільну Заяву, оприлюднену під час 58-ї Пленарної Сесії Генеральної Асамблеї ООН щодо 70-х роковин Голодомору в Україні, підтриману 63-ма державами, включаючи (на той час) 25 країн - членів Європейського Союзу; – беручи до уваги Закон України “Про Голодомор в Україні 1932-33 років” ( 376-16 ), прийнятий 28-го листопада 2006 року; – беручи до уваги заяву Президента Європейського Парламенту від 21 листопада 2006 року, який започаткував відзначення 75-х роковин Голодомору в Україні; – беручи до уваги Заключне Рішення та Рекомендації десятого засідання Комітету з парламентської співпраці Україна - ЄС, ухвалені 27 лютого 2008 р.; – беручи до уваги Правило 103(4) Правил процедури, А. враховуючи те, що дотримання прав людини та основоположних свобод є основним принципом ЄС, Б. враховуючи те, що Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього ( 995_155 ) вважає злочином дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу; фізичне знищення членів групи; завдання серйозних фізичних чи ментальних ушкоджень членам такої групи; навмисне створення групі умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення; вживання заходів, спрямованих на перешкоджання народжуваності в межах групи; а також насильне переміщення дітей з однієї групи до іншої,

В. враховуючи те, що Голодомор 1932-1933 рр., який спричинив загибель мільйонів українців, був цинічно та жорстоко спланований сталінським режимом з метою насильницького запровадження Радянським Союзом політики колективізації сільського господарства проти волі сільського населення України, Г. враховуючи те, що нагадування про злочини проти людства у європейській історії повинно запобігати вчиненню подібних злочинів у майбутньому, Ґ. підкреслюючи, що європейська інтеграція ґрунтується на готовності визнати трагічну історію 20-го століття, а також, що примирення з непростою історією не означає в будь-якому сенсі колективної провини, а навпаки, створює стабільний фундамент для розбудови спільного європейського майбутнього, основаного на загальних цінностях та спільному і незалежному майбутньому, 1. Робить таку заяву на адресу українського народу та зокрема тих, хто вижив під час Голодомору, сімей та родичів жертв: а) визнає Голодомор (штучний голод 1932-33 років) жахливим злочином проти народу України та усього людства; б) рішуче засуджує ці дії, спрямовані проти українського селянства, які характеризувалися масовим знищенням і порушенням прав та свобод людини; в) висловлює співчуття українському народові, який постраждав від цієї трагедії, та вшановує тих, хто загинув внаслідок штучного голоду 1932-1933 років; г) закликає країни, які виникли після розпаду Радянського Союзу, відкрити свої архіви для всебічного вивчення, з тим щоб повноцінно розкрити та дослідити причини та наслідки трагедії; 2. Доручає Президентові направити згадану резолюцію Раді, Комісії, Уряду та Парламенту України, Генеральному Секретареві ОБСЄ та Генеральному Секретареві Ради Європи.

Резолюція

США

23 вересня 2008 року

Палати Представників №1314 Конгрес 110-го скликання, ІІ Сесія

Враховуючи, що у 1932 та 1933 роках від 7 до 10 мільйонів українців загинуло за бажанням сталінського режиму у колишньому Радянському Союзі, який спланував та організував голод в Україні з метою подолання спротиву нації перед колективізацією та комуністичною окупацією; Враховуючи, що радянський уряд навмисно конфісковував врожаї зерна та мучив голодом мільйони українських чоловіків, жінок та дітей через примусову колективізацію, яка була направлена на знищення національно свідомого руху за незалежність; Враховуючи, що радянський диктатор Йосиф Сталін наказав закрити кордони України для того, щоб унеможливити втечу від влаштованого голоду та завадити наданню міжнародної продовольчої допомоги, яка б могла врятувати постраждалих від голоду; Враховуючи, що багато вчених у всьому світі намагались відкрити масштаби голоду, включаючи канадського експерта із пшениці Ендрю Кеірнза, який відвідав Україну у 1932 році і був поінформований, що зерно відсутнє через те, що «уряд зібрав його повністю для експорту до Англії та Італії», в той же час відмовляючись від продовольчої допомоги українцям; Враховуючи, що майже чверть сільського населення України була знищена через примусовий голод, і вся нація страждала від наслідків тривалої нестачі продовольства; Враховуючи, що радянський уряд маніпулював іноземними журналістами та цензорував їх, включаючи кореспондента «Нью Йорк Таймс» Уолтера Дюранті, який у своїх репортажах з України свідомо заперечував не тільки розміри та значимість, але й саме існування смертоносного штучного голоду; Враховуючи, що видатні журналісти того часу, включаючи Гарета Джонса, Уільма Генрі Чамберліна та Малькома Маггеріджа, який писав «селяни можуть розповісти вам, що багато вже померло від голоду та багато ще продовжують вмирати; що тисячі були розстріляні владою та соті тисяч відправлені у заслання», піддавались жорсткій критиці з боку Радянського Союзу за їхню об’єктивність та мужність у висвітлені голодомору в Україні. Враховуючи, що в травні 1934 року колишній конгресмен Гамільтон Фіш вніс на розгляд Палати Представників резолюцію (номер 399, 73-го скли-

кання Конгресу), в якій вимагав засудження Радянського Союзу за акти насильства проти української нації; Враховуючи, що Комісія Сполучених Штатів щодо Голодомору в Україні, сформована 13-го грудня 1985 року, провела дослідження з метою інформування світової спільноти щодо Голодомору 1932-1933 років в Україні, та дійшла висновків, що жертви були «знищені через штучний голод» та «Йосиф Сталін і його оточення здійснили акт геноциду проти українців у 1932-1933 роках»; Враховуючи, що у травні 2003 року на спеціальному засіданні український Парламент визнав, що Голодомор в Україні був влаштований Йосифом Сталіним та радянською владою навмисно проти української нації та виступив за міжнародне визнання Голодомору; Враховуючи, що із розпадом Радянського Союзу архівні дані підтвердили, що смертоносний голод був навмисно спланований, і це викрило звірства Радянського Союзу у ставленні до української нації; Враховуючи, що 13 грудня 2006 року Президент Сполучених Штатів підписав закон №109-340, відповідно до якого в Окрузі Колумбія має бути встановлений меморіал жертвам Голодомору-Геноциду в Україні на честь вшанування його 75-ї річниці у 2008 році; Враховуючи наведене вище, заявляємо, що Палата Представників 1) вшановує 75-ту річницю Голодомору 1932-1933 років в Україні та висловлює щире співчуття жертвам, тим, хто вижив, та сім’ям, що стали свідками цієї трагедії; 2) засуджує систематичні порушення Радянським Союзом прав людини стосовно українців, включаючи право на свободу самовизначення та свободу слова; 3) заохочує розповсюдження інформації щодо українського Голодомору з метою поширення знань про цю трагедію; 4) підтримує зусилля України щодо забезпечення демократичних засад, принципів ринкової економіки та повної поваги до прав людини, аби дати їй можливість реалізувати власний потенціал як важливого стратегічного партнера Сполучених Штатів у цьому регіоні світу.

1932-1933

Розмислення

Тарас ШЕВЧЕНКО

Розрита могила Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? «Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, Панувала… Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті,

Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває... Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати». Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки? – Ех, якби-то, Якби-то найшли те, що там схоронили, – Не плакали б діти, мати не журилась.

Тест на наявність совісті

3 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Áî äóøà â³÷íà... Душа кожного народу молить до Бога свою молитву, своєю мовою, у своєму храмі. І так щодня, віками кристалізується національний організм, «космо-психо-логос», який закорінює людину в природу рідного краю, в душу рідного народу, в мову рідної матері. Так формується культура, так забезпечується тяглість поколінь в історії. Але в цій «драмі світового духа» зв’язок українських генерацій стократ обірвано фізично і духовно. Народ стократ розіп’ято на Голгофі. Й стократ його душа питає за віщо? Можливо, грішні? Але за що Христа розіп’яли? За гріхи? Чи за світло істини? Хтось скаже – високовольтна паралель. Зовсім ні. Народ мій розпинали за те, що шанував батька-матір, за те, що молився українською мовою до Бога-Любові, за те, що будував золотоверхі собори, за те, що засівав поле зерном пшени-

О

дного весняного дня у польсько- гарантувати його інформаційний адекват? у значно ширшому контексті, свого часу му місті Освєнцім, недалеко від Бодай якусь частку проблем маємо зали- влучно сказав Євген Ляхович: «Здається, табору «Аушвіц», мимоволі став шати й експертам від справ духовних. ми вже добігаємо останнього акту започатучасником дискусії. Мимоволі, бо тут Доцільність так званого плюралістично- кованої кілька віків тому драми, в якій посприйнято мовчати, однак це був особ- го висвітлення національних трагедій теж тавлено на першому місці тіло, а не дух; ливий випадок. Католицький свяще- викликає великі застереження. Плюралізм знання, а не мудрість; погляд, а не істину, ник німецького походження заявив, що має сенс тоді, коли це така симфонія прав- аналіз, а не синтез; форму, а не зміст...». страждання євреїв у роки другої світо- ди, без фальшивих звуків. Фальшування Писати про смерть — нелегко. А про вої війни ексклюзивні. Ці слова приго- національної пам’яті й гідності — особливо смерть мільйонів — і поготів. Там, де вона ломшили, адже хіба не печать терпіння нестерпне, воно ріже не тільки вухо... Для є, нема нас, і навпаки... Журналіст, який робить народи схожими? сучасного телебачення форма вираження ставить собі за мету відчути бодай дещи«Мене завжди вражало те, що, говорячи змісту важливіша від самого змісту, від по- цю того, що відчували мільйони українців про великі трагедії нашого століття — Ауш- шуку сенсу. Дискусії телевізійного формату 1933-го, має пройти довгу дистанцію. Він віц, Хіросіму та інші, — люди ніколи не зга- часто є самодостатні, відірвані від реаль- може лише наближатися... А це вимагає дують про український голод. Адже Сталін них історичних подій. Деякі програми на- смирення, приборкання спокус арбітральзнищив набагато більше людей у 30-х ро- гадують нав’язані рейтингом симулювання но, зверхньо критикувати, наприклад, веках ХХ століття, ніж загинуло в результаті протилежних поглядів. Отож, дискусійний ликі затрати на зведення меморіалу жертв гітлерівської ліквідації євреїв». Ці слоГолодомору... бо пам’яті зава належать відомому англійському вжди менше, ніж терпіння. журналістові Малкольму Маґґеріджу. Смирення потрібне і для артачі життя. Так, це для них найбільш відОднак суть навіть не в калькуляції того, аби не заганяти поповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивиневинних жертв. За стражданням няття етноциду українців у лись, та мовчали, та мовчки чухали чуби», стоїть не цифра, а людина. Банально рамки юридичної процедукомусь доводити, що терпіння матері, в той час коли не раз одним словом, одним пори. Як казав правозахисник дитину якої кидають до газової каме- суненням могли б підтримати якусь велику правБогдан Кістяківський, право ри, нічим не відрізняється від страж- ду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати не може стояти поруч з тадання жінки, дитя якої вмирає з голо- сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, кими духовними цінностями, ду. Звідси й одне з головних завдань як наукова істина, моральна одним словом, так чи ні, залежно від своїх перекожурналістики, що описує і прояснює досконалість, релігійна свянайбільші трагедії людства — не нань, — врятувати свою людську гідність. тиня... Сьогодні Голодомор Олена ТЕЛІГА потрапляти в пастки аргументацій— насамперед проблема не ної гри, яку окреслено як чемпіонат правова чи емпірична. Це — віктилізації (з англ. victim — жертва). Його формат не завжди виправданий. У свідо- тест на моральну досконалість людини і призначення — спекулятивно довести, що мості глядача він може лише ускладнити світу. Цей тест дуже непростий і першим одні народи страждали більше за інших. розуміння важливого, яке потрапляє у по- його мають пройти журналісти. Саме вони Тема Голодомору 1932–1933 років є маніхейськи створені аргументаційні схе- повинні роздряпувати рану, аби та не поксерйозним викликом не тільки для сумління ми. Так згортається справжня дискусія і по- ривалася плівкою, спроможною на тиражуполітиків, а й для журналістської совісті — чинається псевдодискусія. Відповідальна вання підлості. категорії, якій знайшли прозорий замін- журналістика має відфільтровувати крайні Тарас ЛИЛЬО ник — професіоналізм. Професіоналізм — вияви зневаги, тим паче, інтелектуалізопоняття важливе, але набуває сенсу лише вані його варіанти. В телеефірі мало скаP.S. Розмірковуючи над жертвами тоді, коли є похідним від сумління. Систему зати «я так думаю», треба мати підстави більшовицького терору, Ришард Каетноциду українців 75 років тому створи- «так думати». Бо коли тему Голодомору пусцінський пише про страшне невили професіонали — Каганович, Сталін..., розглядати в площині псевдоальтернатив- користання терпіння. «Любов залишає а його наслідки професійно сфальшувало них запитань, як, наприклад, «був Голо- свій твір — це наступне покоління, яке слово Дюранті, Лайонса, Кольцова... домор чи не було», можна сягнути лише приходить на світ, тривання людства. У зазначеному контексті абсолютизація вершин красномовного цинізму... для яко- Але терпіння? Така велика частина професіоналізму без огляду на його зміст го що більше глуму, то більше попиту. Для людського пережиття, болісна і найнебезпечна й тому, що з ним пов’язують того, щоб дискутувати про принципові для тяжча, проходить і не залишає сліду. такі поняття, як журналістська спеціалізація гідності народу проблеми, недостатньо Коли б зібрати енергію терпіння, яку тут і плюралізм оціночних суджень. Після мас- мати лише однозначну позицію, що стає вивільнили мільйони людей, і перетвоштабних трагедій людина неодмінно ста- «надбанням» кількамільйонної авдиторії. рити її в силу творіння, можна було би з витиме запитання про призначення життя Вогнем свободи слова можна зігрітися, а нашої планети створити квітучий сад». і смерті, про відплату та символічність, яка можна й обпектися, якщо він ікарівсько- Рано чи пізно такий сад буде — вічнозеповертається у досвіді масового страждан- го походження. Людська правда набуває лений сад пам’яті. У ньому проростуть ня. Яка журналістська спеціалізація може сенсу лише в ієрархії правд... Про це, але паростки життя. Не виживання.

П

ці, за те, що прагнув високого неба. За те, що був. А щоб не був – колективізували, розстрілювали, вивозили в Сибір... Врешті – добили голодом. Жодна трагедія, жодна війна в його історії не забрала з його лона стільки людей, скільки Голодомор 193233 років. Мільйони. Не один, не два понад десять. Ціле покоління. І от здавалося катам, що цьому народові остаточно зламано хребет, що з його душі остаточно випалено очі серця, вирвано язика, що його майже стерто з лиця землі, що залишилися лише манкурти і прислужники, які й не згадають, чийого вони роду-племені, бо нема у них історичної пам’яті. Здавалося, що мети досягнуто. Та незбагненним чином український народ воскрес, вдаривши у дзвони душі устами своїх поетів: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!». І ці слова озиватимуться у кожному з нас в думці, і в чині, вигоюватимуть рани трагічних наслідків. Словами тихої молитви українська душа нині молиться за мертвих і ненароджених 1933-го. Молиться за всіх живих. Молиться за тих, хто народиться... Бо душа вічна... Ольга Квасниця

4 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Ïðàâäèâå ñëîâî æóðíàë³ñòà

1932-1933

МАЛКОЛЬМ МАҐҐЕРІДЖ І ГОЛОД Питання: Якою мірою Вас як кореспондента цікавив Радянський Союз перед виїздом до Москви? Відповідь: Я тоді писав передовиці для газети «Манчестер Ґардіан». Це був час великої депресії. Ленкестер особливо постраждав — деякі з його міст мали 60-70 відсотків безробітних. Було почуття, що вся система, в якій ми жили, розвалюється на шматки. «Ґардіан», очевидно, поділяла цей погляд повністю. Газета також діставала досить багато всілякої інформації з Росії. Вирісши у вірі, що демократичний соціалізм є відповіддю на всі наші клопоти, побачивши соціалістичний уряд у дії і повну незадовільність періоду його правління, його падіння і постання Національного уряду, — що просто означало, що Рамзі Макдоналд приєднався до партії Торі, — я вважав, що капіталістична система та її спосіб життя були в повному хаосі. Але де ж була альтернатива? Звісно, в СРСР. Очевидно, що там також, з вибухом революції, яку я, тоді дитина, добре пам’ятаю, це був час великого піднесення. Царський режим уважали одним з найавтократичніших і найжорстокіших режимів західного світу, отже революція виглядала чудовою. Вона мала принести волю, селяни мали дістати землю і всякі інші блага. Отже, як на мій погляд, згідно з яким я із зарозумілістю молодості списав з рахунків капіталістичну систему, демократичний соціалізм, загальне виборче право, парламентську процедуру тощо, альтернатива була. Тому я відчував сильне бажання її побачити і навіть — хоч це сьогодні здається цілковитим божевіллям — я гадав, що коли побачу цю альтернативу і вона справді буде така, якою я її собі уявляв, я там залишуся жити. Мій виїзд туди як журналіста був просто трюком, аби туди дістатися. Фактично я вже написав листа, в якому рекомендував себе як учителя, запевнивши в своєму щирому бажанні поїхати туди. П.: Чи перед Вашим виїздом будьхто в «Манчестер ґардіан» проінструктував Вас про становище в Радянському Союзі? Чи будь-хто підготував Вас до того, що Ви там мали побачити? в.: Ні, зовсім ні. Звісно, я читав дещо з книжок, що тоді виходили. Нічого особливого. Досить дивно, що єдиною особою, яка дійсно примусила мене задуматися, був, як я пригадую, Крозієр, тодішній редактор «Ґардіан». Він прислав мені інформаційне повідомлення про якусь особливо брутальну поведінку ҐПУ, з невеличкою, досить саркастичною допискою: «Може ви будете ласкаві це пояснити». Це був лише незначний епізод, але він показує, що на той час саме я був прорадянськи налаштований, тоді як редактори все ще мали певні сумніви, хоча й вони схилялися до симпатизування. Адже вони були ліберали, вірили в демократію та інші подібні речі. П.: Серед питань, які обстоювала у цей час «Манчестер Ґардіан» як провідна ліберальна газета, було жалюгідне становище значної української меншости під польською владою. Чи перед від’їздом до Москви Ви були хоч трохи зацікавлені в українському питанні? Чи були Ви, до речі, свідомі існування будь-якої «української проблеми» в Радянському Союзі? В.: На жаль, не можу сказати, що я цим дуже цікавився. Я мав досить туманне

загальне уявлення про всю країну загалом, але не знав ніяких подробиць про це. Я пригадую знову, що коли на мене находив прорадянський сентимент, я обговорював з Веббами національне питання. У розмові ми висловлювали свою певність у тому, що Сталін тримає національне питання в своїх руках, отже, ми могли бути спокійні, що він цією справою займеться ефективно та дбайливо. Саме в такому настрої я виїздив. П.: Чи було щось відомо про голод чи голодування в Радянському Союзі перед Вашим виїздом? Англійський журналіст Малкольм Маґґерідж перебував у 1930-х роках кореспондентом у Москві В.: Надходила девід газети «Манчестер Ґардіан». яка інформація про брак харчів, але вона була досить непев- багато про те, що діялося, і коли я виїхав В.: Не забувайте, що я вірив у режим, на. Безсумнівно, вона навіть приблизно в Україну, вони багато мені допомогли, да- а не в якийсь окремий його аспект. Хоч я не відображала справжнього становища. ючи поради, куди їхати. Найбільше допо- не думав, що він має бути ідеальним, я Прихильники Радянського Союзу давали міг мені чоловік, що звався Урбе. Багато все-таки вважав, що це була альтернатипро це різні пояснення, серед них і те, що років він перебував у Москві як генераль- ва. Я не приїхав з якимись ідеалізованихарч був, але існували труднощі в його ний консул і був дуже цінним джерелом ми поглядами на те, яким тут може бути розподілі. Не можу сказати, що була якась інформації про катастрофічні наслідки життя, але був переконаний, що метою дуже конкретна інформація. Як більшість колективізації. всього того було зробити людей вільними журналістів, я їздив у місця, про які нічого та щасливими, зробити їхні взаємини бране знав, і писав про них звідтіля, знаючи П.: У своєму щоденнику Ви згадує- терськими. Побувши там лише короткий ще менше. те про випадок, коли до Вас з’явився час, я побачив, що це не так. чоловік з Північного Кавказу, щоб поП.: З Вашого щоденника випливає, говорити про жахливі умови в цьому П.: Ваша перша подорож в Україну що від першого дня Вашого перебу- районі. Згідно з Вашим звітом те, що відбулася на початку жовтня 1932 року, вання в Москві тема голоду настирли- цей прототип радянського дисидента коли групу закордонних кореспонденво висіла в повітрі. Наскільки важлива Вам розповів, настільки Вас приголом- тів повезли, щоб показати Дніпробуд. шило, що ви вирішили поінформувати Ви зауважили в своєму щоденнику, що була ця тема для Вас? В.: Вона була надзвичайно важлива. читачів «Манчестер Ґардіан» про по- подорож Вас пригнітила. Чи Ви можете Насамперед не треба було бути спеціаліс- водження радянського уряду з селяна- пригадати, чому вона справила на Вас том, щоб побачити, що люди в Москві ми. Чи Ви можете пригадати ще щось таке враження? були голодні. Вони мали особливо захи- про цей епізод? В.: Моя перша подорож в Україну зрорілий вигляд. Очевидно, що там були інші В.: Боюся, що небагато. Хіба те, що всі била на мене дуже сильне враження часжурналісти, які про це говорили одверто, кореспонденти дуже нервувалися, вва- тково тому, що ми їхали в поїзді з дуже зокрема А. Т. Чолертон, кореспондент жаючи, що цей чоловік міг бути прово- добрими вікнами і не надто швидко крізь газети «Ньюз кронікл», який став моїм катором. Ви розумієте, якщо маєш таке великі простори сільськогосподарської близьким приятелем. Власне, радянська суспільство, за це треба платити. Врешті- країни. Було цілком ясно, що ця частина преса подавала деяку інформацію про решт, здавалося таким неймовірним, щоб країни перебуває в дуже жалюгідному великі труднощі з харчами, зокрема в Ук- хтось мав відвагу прийти поговорити з за- стані. На перонах тинялося багато люраїні та на Кавказі. кордонними кореспондентами. дей, що були дуже голодні. А до того ще Я вповні переконаний, що він не був й спосіб, як усю ту поїздку влаштовано, П.: Чи мали Ви ще й інші можливості провокатором. Нам усім було, одначе, включно з оркестром та першокласною діставати інформацію про голод? ніяково. Дівчина, що працювала в мене обслугою. Також на Дніпробуді було відВ.: Як я вже казав, радянську пресу секретаркою і допомагала мені перекла- чуття, що його будовано силою. Саме тоді треба читати дуже уважно. Ми знали, що дати з російської мови, не хотіла мати з я дійшов до переконання, що режим був все це було дуже старанно цензуроване, ним нічого спільного і була переконана, жахливий, що насправді він базувався не однак, із цього можна було дістати деяку що то був аґент ҐПУ. на ідеалах чи ідеалізмі, а на силі, та що інформацію. Крім інших кореспондентів, його метою було викликати страх. у ті часи ще існували своєрідні мізерні П.: Якою була загальна реакція зазалишки старої буржуазної інтелігенції, хідних кореспондентів у Москві на П.: Чи тяжко було Вам не піддатися з якими можна було зустрічатися і які го- повідомлення про голод? радянській пропаганді? ворили, що мені пізніше здавалося дуже В.: Вони всі тільки й говорили про гоВ.: Я гадаю, що це, мабуть, було важче, безстрашним, про те, що діялося. Я особ- лод і всі намагалися дістатися на місця ніж я думав. Але для мене завжди було ливо запам’ятав одного з них, Андрейчи- голоду. Але добитися туди було нелегко. нестерпним, коли хтось накидав мені свої на, який, я думаю, був болгарського по- І я тоді зробив те, що робив в інші періоди погляди, і чим більше мені намагалися ходження. Люди, з якими ми зустрічалися, свого життя, — я постарався просто сісти нав’язати свою думку, тим сильніший не були ще вповні замкнені в режимні на поїзд і туди поїхати. був мій інстинктивний опір. Також між рамки. Вони симпатизували режимові, закордонними журналістами було чимачасто мали добрі посади, але від них таП.: Коли читаєш Ваш щоденник, вра- ло відвертих розмов, характерних своєю кож можна було дістати загальне уявлен- жає, як швидко Вас спіткало розчару- великою інформативністю та дуже реалісня про стан справ. Ще іншим джерелом вання Радянським Союзом. Як сталося, тичною оцінкою становища. Лише два чи інформації були посольства. Британське що ледве минуло чотири місяці Вашого три з них базікали з партійних позицій. посольство було дуже корисне, але за перебування в Москві, а Ви записали: Один був кореспондентом «Нью ріпабмоїх часів скандинавські посольства були «Мені байдуже, як швидко я залишу лік» і автором книжки «Червоний хліб». Та найкращі щодо таких питань. Вони знали Росію»? вони, очевидячки, були витвором режиму.

1932-1933

5

Ïðàâäèâå ñëîâî æóðíàë³ñòà

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

В УКРАЇНІ 1932–1933 РОКІВ П: А що Ви скажете про Волтера Дюранті? В.: Ну, звичайно, Дюранті був лиходієм усієї справи. Він був кореспондентом «Нью-Йорк таймз» і багато в чому найзначнішим з кореспондентів. Це був дуже допитливий чоловік з однією ногою. Він був англієць ірландського походження. Я можу його бачити лише як своєрідну режимну маріонетку, і мені просто тяжко уявити собі його в якійсь іншій ролі. Те, що він писав про голод і становище в Україні, було фантастично фальшиве. Не може бути найменшого сумніву в тому, що влада могла ним маніпулювати і що він бажав залишитися в Радянському Союзі. Його коханкою була росіянка, як у багато інших кореспондентів. Це був один із шляхів, якими закордонні кореспонденти піддавалися владі. Я часом думаю, що дівчат навмисно спрямовували в їхньому напрямі з тим, щоб поставити кореспондентів в таке становище. Дюранті був фактично на ласці радянської влади і врешті-решт писав те, що їм було потрібно. Видається, що «Нью-Йорк таймз» був цим дуже задоволений. Він дістав три нагороди Пулітцера і не мав чого нарікати. П:. А також орден Леніна, наскільки мені відомо. В.: Так, і це також. П.: Що спонукало Вас поїхати ще раз в Україну, щоб грунтовніше дослідити тамтешні умови? В.: Розмови між кореспондентами і зустрічі з людьми, головно урядовцями, що повернулися звідти, все ще бували в товаристві і не повторювали без кінця, як папуги, партійні догми. Було очевидно, що голод був. Навіть радянська преса почала відображати серйозність становища. Я вирішив, що зберу там матеріал, який дасть мені змогу написати надзвичайний репортаж, і тому в мене виникло бажання туди поїхати. П.: Як Ви влаштували свою подорож? В.: У Чолертона була секретаркаросіянка, дуже аґресивна особа, що поїхала зі мною на вокзал. Вона мала дуже різкий голос. Грюкнувши кулаком по прилавку, вона сказала: «Тут хтось потребує квитка до Ростова». Мені дали залізничний квиток — це було так просто. П.: Чи очікували Ви на якісь перепони від влади? В:. Звісно, що очікував. Я вимушено зробив кілька змін у своєму маршруті і сподівався, що в якомусь місці мене затримають. П.: Чи Ви мали довшу зупинку в Києві? В.: Так. Між іншим, коли б ви мене запитали, що найяскравіше залишилося в моїй пам’яті від цієї подорожі, я без найменшого вагання сказав би, що відвідини церкви в Києві. Там саме відбувалося православне богослужіння і церква була переповнена людьми. Хоч я багато чого не розумів, все-таки навіть з моїм незначним знанням російської мови дещо до мене доходило. Тема була: «Наше становище безнадійне. Лише Бог може нам допомогти». Це було проказуване з такою фантастичною щирістю і вірою, що я дуже сумніваюся, чи коли-небудь був присутній на богослужінні, яке б мене настільки зворушило. Паства, всупереч тому, що мож-

на було сподіватися, була мішаного типу і включала призовників, селян та осіб зов­ сім буржуйського вигляду. І постійно пробивалася та жахлива нота: «Ми безсилі, ми безсилі, ми нічого не можемо вдіяти. Просимо, просимо, поможи нам!» Це зробило на мене величезне враження. П. Чи Ваші статті в «Ґардіан» під заголовком «Радянський Союз і селян­ ство» послідовно віддзеркалюють порядок Вашої подорожі? В.: Так. Спершу я подорожував по Україні, а тоді поїхав на Північний Кавказ. Звісно, я не міг дуже віддалятися від поїзда. Так сталося, що на одній станції, думаю, в Дніпропетровську, я побачив селян із зв’язаними ззаду руками, яких вантажили у вагони для перевезення худоби, під примусом зброї. Мені сердито наказали забратися звідти, але, на щастя, ніяких інших заходів проти мене не застосовано. Кажуть, що система безпеки в СРСР — ефективна до жорстокості. Насправді вона такою не є. Багато з працівників цієї системи — це тупі люди. Навіть і за такого режиму між людьми існувала свого роду співдружність. Впродовж усієї подорожі ніхто мене не хапав, не питав про документи, хоч було ясно, що я чужинець. Я вивчав ситуацію, наскільки міг, мандруючи з вагону до вагону і прогулюючися поза ним, якщо це було можливо. Це не було систематичне дослідження. З іншого боку, воно й не було потрібне, щоб зрозуміти, що ви перебуваєте в країні, яка зазнала жахливого голоду. Не забувайте, що я подорожував порівняно в розкоші. Ніхто спеціально мною не цікавився, і я проводив багато часу, визираючи з вікон поїзда. П.: Ви згадуєте відвідини німецької сільськогосподарської концесії Друзаґ у районі Кубані на Північному Кавказі. В.: Так. Я переконався, що ці німці знали про голод більше, ніж будь-хто, з ким я зустрічався. Коли б я записав усе, що вони мені розповіли, я мав би повну картину. Вони аж задобре усвідомлювали розмір голоду, що панував навколо них. Я так описав, що я там бачив, у листі до «Ґардіан» у вересні 1933 р. у відповідь моїм критикам: «Концесія є маленькою оазою достатку серед пустелі. Її багатство допомагає усвідомити жахливе спустошення навкруги». Я провів там кілька днів, і щодня сотні ви­ снажених від голоду селян приходили, благаючи праці й хліба. Виголоднілі чоловіки, жінки й діти навколішках благали якої-небудь їжі. Пізніше розказували про німецькі агрономічні господарства, що мусіли наймати людей, щоб прибрати трупи селян, які останніми зусиллями дісталися до концесії і тут таки падали мертвими. Парадоксально, що саме в концесії Друзаґ я почув німецьке радіо-повідомлення, яке сповіщало про те, що Гітлер став канцлером. П.: Де Ви бачили найгірший голод? В.: Безсумнівно, в Україні. П.: Які деталі Ви можете пригадати про становище тамтешніх селян у ті часи?

В.: Я не можу пригадати нічого більше, окрім того, про що я вже написав, і тому я пропоную вам звернутися до моїх статтей в «Ґардіан» і «Морнінґ пост». У випуску «Морнінґ пост» від 6 червня 1933 р. я висловив свою стурбованість щодо того, що вчинене радянським режимом на селах «було одним з найпотворніших злочинів в історії, настільки жахливим, що люди майбутнього ледве чи зможуть повірити, що це коли-небудь сталося». А ось витяг з опису відразу ж після цього: Якби ви відвідали тепер Україну або Північний Кавказ, напрочуд гарні країни та раніше одні з найродючіших у світі, ви побачили б, що вони тепер як пустеля. Поля заросли бур’янами й запущені, немає ні худоби, ні коней, села виглядають покинутими, а подекуди й насправді покинуті; селяни, заморені голодом, з напухлим тілом, мають невимовно жалюгідний вигляд. Ви дізнаєтеся, якщо запитаєте їх, що вони не бачили хліба впродовж останніх трьох місяців, лише картоплю та трохи пшона, та що тепер вони рахують картоплини по одній, бо знають, що не буде нічого іншого їсти до літа, якщо тоді щось буде. Вони вам скажуть, що багато людей вже померли з голоду, що багато далі вмирає кожного дня, що тисячі були розстріляні владою, а сотні тисяч заслані, що для них є злочином, за який карають на смерть без суду, мати в хаті зерно. Вони вам усе це розкажуть, одначе, лише тоді, коли поблизу не буде якогось

чужинецьких і навіть з комуністичних, що подібні умови переважали у всіх сільськогосподарських районах Росії. Безсумнівно, так воно й є. Це страхіття годі описати. Я бачив в Індії села, винищені холерою. Це було жахливо. То були мертві села. Все-таки пошесті проходять, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми. Я бачив у Бельгії села, знищені війною. Це були також мертві села. Але навіть війна мала свій кінець, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми. Села, спустошені більшовиками, були невимовно жахливі тому, що їхньому спустошенню не видно було кінця. Виглядало, ніби якась зараза прийшла на віки вічні в села. Здавалося, ніщо вже там ніколи не виросте. Виглядало, ніби життя селян було вирване з корінням, а самі вони лише духи, що відвідували місце, де вони колись були щасливі. Я питав себе: Чому б це мало скінчитися? — Бездушні вояки, деякі з них монголи з олив’яними лицями та розкосими очима; працівники ҐПУ, чепурно вдягнені і добре підгодовані, часто євреї, що виконували накази диктатури пролетаріяту і нищили певніше, ніж варвари (бо ті приходили з мечем і вогнем — речами відносно чистими), життя й душу країни».

вояка чи незнайомої людини. Коли ж вони побачать когось у формі або когось добре вгодованого, кого вони з цієї причини вважають комуністом чи урядовцем, вони змінять тон і запевнять вас, що вони мають усе з харчів чи одягу, чого душа забажає, і що вони в захопленні від диктатури пролетаріату та з вдячністю усвідомлюють усі блага, які вона їм принесла. Яким би дивним це не здавалося, деяких з цих бідолах примушують час від часу говорити в такому дусі до груп туристів. Я дізнався, що ім’я Бернарда Шов їм відоме. Вони говорили про нього приватно таким самим тоном, спльовуючи так само люто, як про Сталіна. Я бачив це становище на Північному Кавказі і в Україні, а також чув з бага­ тьох джерел, деяких російських, деяких

природним лихом. Він виник унаслідок Сталінової війни проти селянства під час примусової колективізації сільського господарства. У вищезгаданій статті в «Морнінґ пост» я описав наступ партійних апаратників на село як «хмару сарани, що пожирає все їстівне, а залишає за собою пустку».

П.: У своїх споминах Ви описуєте голод як «урядовий». В.: Під тим я розумію, що то був штучний голод. Він був запланований і навмисний, а не спричинений якимсь

П.: Чи Ви або ваші колеґи міркували над тим, чому саме в Україні голод був найжорстокіший? В.: Так, і ми дійшли до певного розуміння. В Україні колективізації чинили найсильніший опір і справу ліквідації «куркулів» було там тяжче розв’язувати, ніж у будь-якому іншому місці. (Продовження — на с. 6)

6 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Заключна стаття

Ïðàâäèâå ñëîâî æóðíàë³ñòà

МАЛКОЛЬМ МАҐҐЕРІДЖ І ГОЛОД В УКРАЇНІ 1932–1933 РОКІВ (Продовження. Початок — на cс. 4–5) П.: Чи Ви коли-небудь пов’язували цю проблему з національним питанням? В.: Ми знали дещо про українців і про інші неросійські національності. Але ні, я не знав багато саме про цей аспект.

Д

ивно навіть гніватися на радянський режим. Якщо дивитися на нього з пристойної відстані, він виглядатиме, я переконаний, абсолютно відповідним загальному курсу російської історії. Ленін мав багато спільного з Петром Великим, а методи, і навіть характер Сталіна, є цікавою паралеллю Івана Грозного. Росія ніколи не мала іншого уряду, крім військової диктатури того чи іншого різновиду, а до населення протягом віків застосовувалися методи терору. Відмінна риса більшовицького правління полягає в тому, що використання цього методу поширилося на кожну особу і кожну ділянку життя. І це, безсумнівно, стане причиною врешті-решт його падіння. Навіть військові диктатури потребують певної кількості народної підтримки та економічного виправдання, в тому розумінні, що вони мусять бути здатними забезпечити більшість населення хоч мінімумом необхідних життєвих потреб. Диктатура пролетаріату не виконує жодної з цих умов. І вся вона, за винятком невеличкої групки правлячого класу та Червоної армії, має загальну зневагу. При всіх ресурсах великої хліборобської країни, що є в її розпорядженні, диктатура не може забезпечити хлібом навіть відносно малочисельне населення міст. Війна з іншою державою була б фатальною для неї тому, що армія мусила б рахуватися не тільки з ворогом, а й з сотнями мільйонів зголоднілих розлючених селян у тилу. І все ж таки все це дає підстави припустити, що коли радянський режим впаде, на його місце прийде так само нестерпний за цивілізованими європейськими стандартами режим. Хоча намарно гніватися на радянський режим, але зовсім не даремно було б визнавати небезпеку його претензій на міжнародній арені або відзначити негідну і небезпечну бездумність тих, хто, живучи поза межами Росії, приймає її претензії за чисту монету. Ніхто не досяг такого рівня майстерності в блюзнірстві, видаючи себе за гуманітаріїв-пацифістів та реформістів-революціонерів, ніж «більшовики». За книгою М. Маґґеріджа про Голодомор

1932-1933

П.: Як Ви знаєте, 1933 рік увійшов в українську історію як annus teribilis — «жахливий рік». Голод розглядають не просто як наслідок неправильно спрямованої економічної політики, а як навмисне намагання зломити хребет українській нації. В Україні «куркулів» ототожнювали з українським націоналізмом, а колективізацію режим розглядав одночасно як засіб знищення соціальної бази українського націоналізму. В.: Я не сумніваюся в цьому. Але річ у тім, що на той час я ще не говорив російською настільки добре, щоб досліджувати такі проблеми.

приїхав до Москви, урядові чинники там високо цінували «Ґардіан» з очевидних причин — газета давала прихильну оцінку подій у країні. Цьому, очевидно, також сприяло й моє тодішнє пов’язання з Веббами. Перед самим моїм від’їздом пані Вебб сказала мені: «Знаєте, в СРСР ми є ікони». Ну, в певному сенсі вони ними й були. Тому я був високоповажаною особою, яка, на їхню думку, не повинна б завдавати їм будь-яких клопотів. Спочатку урядовці були особливо ввічливі. Але, коли вони побачили, що я зайняв інше становище, справи значно ускладнилися. А вже коли я вирішив поїхати і перевірити повідомлення про голод в Україні, то знав,

назвали брехуном в «Ґардіан» та в «Нью стейтсмен». Як згодом з’ясувалося, це число, що вважалося абсурдним перебільшенням, насправді було применшенням.

що незабаром буду змушений залишити Радянський Союз.

ла дорого. Навіть тепер це більш-менш те саме. Нещодавно я накрутив кінофільм із Світланою Сталіною [Алілуєвою], і знову склалося враження, що я занадто нетолерантний до режиму. Повернувшись із Москви, я не міг не відчувати презирства до всіх попутників, які, подібно до Веббів, прославляли Радянський Союз як «нову цивілізацію». Я зігнав свою злість у статті, написаній для «Інґліш ревю» під заголовком «Дорогі друзі Радянського Союзу». Я вважаю однією з найбільших загадок нашого часу той факт, що люди, які проводять своє життя, обстоюючи свободу вислову та класову справедливість, можуть настільки захоплюватися такою явно брутальною і духово обмеженою тиранією. Як, до речі, можна зрозуміти осіб на кшталт Філбі та Бланта, які знайшли свій ідеал людства там, де він був абсолютно протилежний тому, в який вони вірили?

П.: Чи Ви були здивовані відгуком на свої статті в «Ґардіан»? В.: Звичайно. Я не сподівався, що «Ґардіан» вирішить опублікувати листи, що звинувачували мене в брехні, тоді як вони мали всі підстави вірити моїй чесності. Що більше, я переконався, що все це не лише не поліпшило моє становище журналіста, а, навпаки, пошкодило йому. Я не зміг дістати праці в Англії і мусів повернутися до Індії. Правда мені коштува-

П.: Повідомлялося, що радянські урядові чинники фактично перешкоджали українським селянам, які потерпали від голоду, переходити в пошуках їжі до Росії, де умови були не такі катастрофічні. Чи пригадуєте, що Ви тоді чули про контрольно-пропускні пункти на українсько-російському кордоні? В.: Так, я чув про це від німців в концесії Друзаґ. П.: В яких умовах Ви писали свої звіти для «Ґардіан»? В.: Я писав їх, повернувшися до Москви. Я жив тоді в домі Вілляма Генрі Чемберлена, кореспондента газет «Ґардіан» та «Крішчен саєнс монітор», який був у той час у відпустці. П.: Чи обговорювали ви свої статті з колегами? В.: Я обговорював їх з Чолертоном, який знав досить багато про цю справу. Його жінка була росіянка, що колись жила в тій частині країни, і вона багато допомогла. Я не говорив, одначе, про ці статті з іншими, бо не хотів, щоб хтось знав, де я був, поки статті не будуть вислані дипломатичною поштою. П.: Чи саме так вони опинилися за кордоном? В.: Так. Я вмовив когось вивезти їх з країни дипломатичною поштою. Брати їх із собою було ризиковано, бо хтось міг їх побачити, коли я переїздив кордон. Я ніяк не міг їх послати телеграфом. Закордонні журналісти були зобов’язані показувати свої статті у відділі преси, дістати там їхнє схвалення, а тоді віднести на пошту. Якби я вислав їх звичайною поштою, шанси були сто до одного, що їх перехопили б і тоді вже їх побачити знову було б неможливо. П.: Чи мали Ви якісь труднощі з радянськими урядовими чинниками перед написанням тих статей? В.: Вони мені дали зрозуміти, що деякі речі, які я написав раніше у «Ґардіан», не були їм приємні. Річ у тому, що коли я

П.: Як редактори «Ґардіан» реаґували на Ваші статті? В.: Я не почув жодної реакції на них. Статті надруковано, хоч із скороченнями. Вже повернувшись із Радянського Союзу, я, одначе, побачив у Берліні оголошення «Ґардіан», в якому говорилося: «Спеціальний репортаж нашого кореспондента в Україні». Я не дістав ні слова подяки від них і, думаю, вони були дуже раді, коли я забрався. П.: Пізніше статті про голод Ви опублікували в «Морнінґ пост» та в інших газетах. В «Ґардіан» Ви публікували статті про радянську систему внутрішніх паспортів та про примусову працю. Фактично, Ви були одним з перших представників Заходу, що викривали ті, тепер добре документовані риси радянської влади. Чи усвідомлювали Ви, що були одним з перших, хто вигукнув: «Король голий!»? В.: Це все було звичайною темою розмов кореспондентів між собою, а я лише постарався подати про це чесний репортаж. Мені не спало на думку, що ніхто інший цього не робив, бо всі вони хотіли там залишитися і продовжувати своє досить вигідне життя з його численними привілеями. П.: Скільки, на Вашу думку, загинуло людей внаслідок голоду? В.: Я назвав тоді цифру від трьох до чотирьох мільйонів. Я гадаю, що цю цифру мені подали німці з концесії Друзаґ. Мене

П.: І останнє запитання. Як Ви розглядаєте голод в Україні з перспективи п’ятдесятьох років? В.: Без сумніву це був один із найбільших злочинів наших часів, не менший, ніж єврейська катастрофа чи вірменська масакра. Але мене завжди вражає, як люди, говорячи про великі страхіття нашого століття — Аушвіц, Гірошіму та інші, ніколи не згадують голод в Україні. Якось після всіх тих років ще не усвідомлено того факту, що Сталін у 1930-х роках убив набагато більше людей, ніж Гітлер винищив євреїв. Інтерв’ю провів Богдан Нагайло 1 березня 1983 р. у Робертсбріджі (Англія).

1932-1933

Ж

Öå íàøî¿ ³ñòî𳿠ðÿäêè

ертви невинні. Жертви випадкові. Число їх досі не встанов-

7 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

ного становища Радянщини». (Діло. — 1932. — 17 черв.). лено. Називають різну кількість — від 6 до 9 мільйонів. А це — Як правило, автори «Діла» не вказують в інформаціях політичних причин майже третина УкраїнИ. І все — за один рік. І все — з благословен(бо це вже суб’єктивний аналіз). Вони ня однієї людини (?) — вождя! Про страшне нищення народу було акцентують на самому явищі, де воно відбувається і як саме. Читач сам уявзаборонено говорити. Радянська преса друкувала звіти про щасляє собі весь трагізм народу, безвихідь, ливе життя у країні сонця, про боротьбу з залишками куркульсконкретні картини. Він їх аналізує, щось згадує, обурюється, усвідомлює сам, а тва. Але не мовчала «буржуазна, ворожа українському народові» не під «тиском». Автори не нав’язують ЛЬВІВСЬКА газета «Діло», яка впродовж 1932 року надрукувала 18 догм. Вони дають змогу читачам робити висновки самостійно. Взагалі, в 1930-х матеріалів про голод. Перший — 17 червня 1932 року. роках «Діло» досягло такого високого рівня журналізму, що сьогодні, мабуть, «ДІЛО» — немає в Україні щоденника, який міг би конкурувати з ним. НАЦІОНАЛЬНИЙ Правдивість, притаманну «Ділові», ЩОДЕННИК формували способи передачі історичних Виходила газета з 1880 до 1939 року. подій. Це: використання красивої, сокоБули злети, були й спади. Були навіть витої, насиченої розмовними словами перерви і зміни назв. Більше трьох літ у і висловами мови, яка полегшує сприйняття тексту. Це: фіксація, фотографуній працював Іван Франко. «Діло» XIX ст. і «Діло» 30-х років XX ст. — видання тровання і відтворення якихось моментів. хи різні. Але широка мережа крайових і Цe: розкриття психології людей... Плюс закордонних кореспондентів, фахових актуальність, плюс оперативність, плюс референтів різних ділянок знання і кульконцептуальність. тури давали змогу виданню оперативно і Ми могли б детально зупинитись на повно висвітлювати суспільно-політичне кожному із цих аспектів, з’ясувати роль і культурно-мистецьке життя Східної Укасоціативного і логічного відображення, раїни, Галичини, Закарпаття, зарубіжних розкрити феномен журналіста як особискраїн. Становище галицьких селян, матості і феноменологію тексту як продукту сова еміграція, світова війна, революція У міжвоєнний період, як пише дослідник 75 років промайнули швидко, мов дні. творчості, вмілу проекцію сьогочасного в 1905-07 pp., жовтневий переворот у Росії, історії української мови, літератури і пре- Україна ще не ожила, не розцвіла. Тільки майбутнє... Про це написано в монограподії в Іспанії, внутрішнє життя СРСР, си професор Юрій Шевельов, у Галичині закінчився Геноцид — почались репресії, фії «Четвертована, але жива...». Зазначи«культурне» будівництво на Совітській виходили 44 політичні органи (не рахуючи закінчилась війна — посилилось зросій- мо лише: публікації сімдесятип’ятирічної Україні, трагічні наслідки колективізації, двох, що їх видавали москвофіли), 3 ілюст- щення, прийшла перебудова — вибухну- давності сприймаються легко, свіжо, Голодомор 1932-33-го, масові репресії ровані двотижневики, 1 журнал гумору без нав’язувань, із цікавістворчої інтелігенції і багато-багато іншо- і сатири, 5 дитячих, 5 жіночих, 8 для тю. Вони й досі актуальні. а жаль, планове знищення українського сего — ось про що писало «Діло». пластунів, 7 для студентів, 6 для вчиВони — рядки трагічного Справжні дослідники «Діла» (а їх телів, 5 для кооператорів, 6 релігійлітопису нашого народу. лянства мало цікавило Захід. І газета «Діло» Щоправда, донедавна (та зов­сім мало) можуть сказати: газета них і богословських, 9 літературних, в особі автора статті «Більшовицька весна» й досі значною мірою) не «Діло» — своєрідна енциклопедія жит- 1 мистецький, 2 музичні, 1 присвятя на Україні і поза її межами, хресто- чений кіно, 4 історично-філософські, М. Данька писала: «В Європі, занятій власними клознані. матійна енциклопедія голоду на Великій 1 правничий, 1 з питань бібліографії, потами, а до того знудженої постійними експериголоси Україні (протягом 1932 р. на її шпальтах 2 популярно-наукові, та 2 краєзнавментами, на ці поразки не звернено належної уваги, Із 1932-го... надруковано 18 матеріалів про голод). чі — усього 143 періодичні видання. а вони дуже характеристичні для сучасного станоАле наука в УРСР мала і марксистсько- Більшість із них — народні (інакше «Тепер особливо на Укленінську платформу. Мала класиків, вони просто розорилися б) — писали вища Радянщини». (Діло. — 1932. — 17 черв.). раїні мруть люди від голоякі сповідували те, що від них вимагали. про Голодомор, піднімали інші теми, ду, та ще й як мруть: дуже Широкі поняття «дослідники» звужували, які дратували комуністів. І що ж? Стапобагато <...> Багато люнезручні — замінювали, заярликовува- лося так зване возз’єднання (1939) — і пів- ла АЕС. 75 років, сповнених драматизму, дей гине по дорозі від знесилення <...> ли. З національного робили націоналіс- тори сотні газет та журналів — наче язиком журби і радості: багато очевидців Гено- Правительство ніяких засобів не вживає тичне, з ідейного — ідеологічне, з брат- злизало. Ось яку демократію принесли циду дожили до незалежності. Мріяли проти голоду <...> Всім біда <...> осталоського (скажімо, узбецького) — рідне. Так більшовики зі Сходу. Так моментально про визволення свого народу від всякого ся тільки лихо <...> Хоч людність України творилися нібито наукові праці з історії було покладено кінець вільній, демокра- поневолення — радянського, австрійсь- творить тільки около 19 відс. населення преси. Візьмемо, наприклад, Українську тичній, інтелігентній, європейського рівня кого, польського — і журналісти «Діла». цілого СРСР, та проте ця людність плаРадянську Енциклопедію: «Діло» — ук- пресі. Розмаїття голосів і думок, позицій і Один із них, останній редактор, Олек- тить аж 31 відс. сільсько-господарськораїнська буржуазно-націоналістична пропозицій, проблем замінив монополізм сандр Рудницький (псевдонім Кедрин) — го податку! <...> Протягом осени 1931 p. газета ... була рупором антинародної на свободу слова. останні десятиліття в еміграції. Старій- та зими і весни 1932 р. — московська ра«новоерівської» змови українсьшина української журналістики дянська влада вичистила так ґрунтовно кої націоналістичної буржуазії з у віці 96(!) років навіть зустрі- Україну від запасів збіжа, що населення польсько-шляхетськими колами, чався з Президентом України УСРР опинилося перед весняною сівправжні дослідники «Діла» (а їх зовсім мало) провідником католицько-уніатбою без зерна <...> Голод є найпевніЛеонідом Кравчуком... можуть сказати: газета «Діло» — своєрідна ського мракобісся, ворогом ре75 років минуло відтоді, коли шим політичним союзником московської енциклопедія життя в Україні і поза її межаволюційного руху і Рад. влади». твори про чуму XX століття не окупаційної влади на Україні, але цей Коротко, однобоко, як замовля- ми, хрестоматійна енциклопедія Голодомору. Але завжди підписували. Особ- союзник може стати теж найгрізнішим ли. «Нарис з історії української ливо — втікачів із Радянської ворогом <...> Собаки повтікали, одичіли наука в УРСР мала марксистсько-ленінську платжурналістики XIX ст.» В. ДмитруУкраїни. 75 років правді (що іс- і бігають зграями, нагадуючи австралійка пише чомусь про сторіччя XX: форму. Мала класиків, які сповідували те, що від нував голод), яка багатьом не ських псів, але лише з тією ріжницею, що «Діло» було рупором націоналіс- них вимагали. Широкі поняття «дослідники» звуавстралійські пси живляться рештками подобалася... тичної контреволюції, виразни- жували, незручні — замінювали, заярликовували. Спочатку «Діло» писало про людської їжі, а совітські нападають на ком антирадянських поглядів». можливу біду, потім — звучав людей, а особливо — на дітей <...> Наче З національного робили націоналістичне, з ідейноІ зовсім не дивно, що вітчизняні похоронний марш-констатація. новий світ ми побачили, коли переїхапресознавці називають посібник го — ідеологічне, з братського (скажімо, узбецькоДо голосу галицької газети (і ли кордон <...> Там ніхто не дасть вам В. Дмитрука одним із кращих го) — рідне. Так творилися нібито наукові праці з не тільки її) не дослухались хліба, бо не має, а коли має, то ховає на Радянщині. Голод задума- на завтра для себе. Завтра і у нього не досліджень української журна­ історії преси. лістики. Інших, на жаль, у нас ли — і втілювали. З-за кордону буде <...> Вони бачили дітей з написами просто не було до середини доходило відголосся лишень на спині, що їх батьки покинули через 90-х рр. Національний щоденник, як це української діаспори. На жаль, планове голод. В іншім місці вони зустріли в Київі не парадоксально, ще майже не дослідзнищення українського селянства мало голодних, що визбирували відпадки із СУМНА жений. А написано про нього справді цікавило Захід. І газета «Діло» в особі сміття і тим живилися. Американці ог«КРУГЛА» ДАТА багато. Нормою вважалося списувати автора статті «Більшовицька весна» лянули також в Київщині села, які люди готові ярликові блоки про «націоналіс«Рада народніх комісарів у порозумін- М. Данька писала: «В Європі, занятій покинули і зібрались шукати в місті кустичне видання» з одного підручника в ні з центральним екзекутивним коміте- власними клопотами, а до того знудже- ника хліба <...> В однім селі вимерло інший. Виняток становить лише стаття том комуністичної партії видала на днях ної постійними експериментами, на ці минулого року біля тисячі людей <...> «Діло» в Українській Літературній Енцик- розпорядок, що управильнює цьогорічні поразки не звернено належної уваги, а («Діло»). лопедії (Т. 2), виданій 1990 року. жнивні збори. Розпорядок позволяє поза вони дуже характеристичні для сучасМар’ян ЖИТАРЮК примусовою доставкою приписаного контингенту збіжа решту продавати з вільної руки». (Діло. — 1932. — 11 трав.). Отже, після гігантських фабрик збіжа, якими були так захоплені деякі європейці, що відвідували Радянщину в минулім році, прийшло не до фабрик масової продукції волового чи свинячого м’яса, а до хову кріликів, яких радянська влада так-же мало зможе годувати в зимі, як і їх голодуючих власників...» (Данько М. Більшовицька весна (Уривки). — Діло. — 17 черв.).

«Діло»

про Голодомор у «совітському раю» Н

С

8 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

1932-1933

Ò³í³ íåçàáóòèõ ïðåäê³â

Ïîëòàâà. Свідчення Софії Денисенко

про те, як більшовики руйнували генофонд української нації...

С

имвол як розпізнавчий знак певного явища буває надто промовистим. Року Божого 2002–го, 9 січня уранці, на третій день Різдвяних свят я слухав передачу національного радіо «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Як завжди, через листи слухачів і власні щільно–емоційні, водночас — розважливі коментарі автора прозвучала турбота про долю України. Спогади про винищення українських священиків, руйнацію святинь народу, споганення, вихолощення атеїзмом душі нації викликали асоціації з повоєнною добою, коли практично тими ж засобами руйнувалося українство у цілості свого матеріального й духовного буття, а також спонукали ще раз перечитати ті розділи колективного фундаментального дослідження французьких вчених «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії», які дотичні до трагедії українського села часів більшовицького сатанізму. Один з підрозділів книги має назву «Великий голод». Знані у всьому світі автори на основі архівних даних прийшли до висновку про те, що «українське селянство стало головною жертвою голоду 1932–1933 років і цей «штурм» започаткований 1929 року...». Отже, названо рубіжну дату. Її ми можемо сприймати суто хронологічно, нагадавши, що це був рік суцільної колективізації, рік великого сталінського перелому. Терміни увійшли згодом до підручників історії, зокрема історії КПРС. Рівно ж можемо академічно безсторонньо міркувати про «утопію комунізму», внутрішню міжнарод­ ну ситуацію колишнього СРСР 20–30-х років. Однак можемо, — а ми, українці, зобов’язані — сприйняти цю дату глибоким серцем, тобто найавтентичніше. Це означає задіяти ресурс пам’яті, причому не лише спогад про пережите, а для просвітлення душі й отямлення розуму. Дорогий читальнику! Документальна повість Софії Денисенко, яка окреслює всю панораму методичної руйнації осердя нашої нації — села, неодмінно викличе у тебе цілу сув’язь різноманітних почуттів і відчуттів: згусток болю в серці, співчуття до жертв цинічних, жорстоких репресій, захоплення винятковою працьовитістю українського селянина-господаря, красою побуту, окриленістю самого буття, ненависть до чужинців-більшовиків та їх прихвоснів — української голоти, яка в кінцевому підсумку навіть не змогла скористатися по-людськи тим награбованим добром, що його нагромадили працелюби упродовж років й десятиліть, глибокий подив від того, що західний світ зігнорував найжахливіший злочин в історії людства, вдячність тим політикам і журналістам, як

закордонним, так і українським у Галичині, які не мовчали, а намагалися отямити зачерствілий західний істеблішмент й спонукати бодай протестувати проти геноциду. Кришталево правдива оповідь про життя-буття чотирьох козацьких родів — Водяників, Жилів, Симончуків, Редьок, які перетворили хутори Миргородщини, Зіньківщини, Шишаччини на квітучий сад, про їх стражденну долю й муки та загибель постає в один ряд зі свідченнями Барки, Маняка, Конквеста, Безансона, Маґґеріджа та багатьох інших, що стали вже хрестоматійними, а також тих, хто пережив комуністичний апокаліпсис, рівно ж їх дітей, онуків тих, які у незбагненних стражданнях прощалися з життям. Епічні герої воістину живуть серед нас. Полтавка Софія Никифорівна Денисенко найвиразніше уособлює постать нашої жінки з Великої України, насамперед своїм внутрішнім світом: материнського тепла й життєвої розважливості, родинного обов’язку й жадоби пізнання, поривчастого романтизму й глибокоаналітичного розуму, творчої обдарованості й твердості характеру, зовнішньої виплеканості й невсипущого духу життєствердження. Саме ці якості допомогли їй встояти серед лихоліть долі, видобути із глибин пам’яті свідчення рідних, інших очевидців масової заглади українства, утвердитися як науковцеві високих параметрів мислення і педагогові, громадському діячеві. І терпеливо чекати, поки над рідною землею розвидниться... Сталося! Щойно проголосили результати референдуму, як ця вже немолода жінка зайшла до університету, де ми готували номери газети «Українське слово». Саме у цій газеті, сказала вона, я сподіваюся уперше надрукувати свої й спогади моїх рідних та знайомих про 1917– 1933 роки. Коли ми перечитали рукопис — заціпеніли у буквальному розумінні цього слова. Софія Никифорівна відтворила три ночі свого дитинства, які закарбувалися болем і жахом у свідомості, вплинули на світогляд і розуміння життя. У четвертому числі двотижневика за 2 січня 1992 року вперше в Україні були надруковані ці спогади під заголов-

ДЕНИСЕНКО Софія Никифорівна Народилася 13 березня 1925 року на хуторі Ковердина Балка Шишацького району Полтавської області в заможній родині селян-хліборобів. Закінчила Полтавський педагогічний інститут, філологічний факультет, та Харківський інститут іноземних мов, факультет німецької мови. Автор понад 400 наукових та публіцистичних праць. Учасник багатьох наукових міжнародних, всеукраїнських конференцій та симпозіумів у Німеччині, Польщі, Білорусії, Росії, Україні, Чехії, Узбекистані, Молдові. Уклала „Словник-довідник з фразеологічної деривації на основі існуючої фразеології німецької мови”, відзначений у рамках Програми „Трансформація гуманітарної освіти в Україні” Міжнародного фонду „Відродження”. Мотиви повісті „Тіні незабутих предків” використані у фільмі „Попіл наших сердець” („Галичина-фільм”, продюсер Володимир Кметик, 1996 р.). Відзначена Американським біографічним інститутом за 1999 рік за номінацією „Хто є хто” та „Жінка року – 1999”, „Хто є хто в Україні – 2000” за наукові досягнення. Доктор філологічних наук, професор, відмінник освіти України, академік Академії наук вищої школи України, лауреат нагороди Ярослава Мудрого. ком «Тіні незабутих предків». У вступі до «трьох пекельних ночей», зверненому до творців фільму «Голод–33», С. Денисенко писала: «З глибоким болем і розпукою у серці, набравшись сили і твердості, подивилася фільм... Наша родина має безпосереднє відношення і до голоду, і до причин його виникнення, починаючи з 1917-го року. Із 36 осіб залишилося лише п’ятеро. Ми родом із Полтавщини, де голод процвітав яскравим цвітом... Показувати цей фільм треба не крадькома, а повсюди, і не в суботу вдень, а ввечері, і повторювати ще багато разів... А ще мені б хотілося сказати, що тема голоду у 33-му році — глибока і всеохоплююча, її одним фільмом не відобразити». А далі відтворено моторошні картини: першої ночі, коли горіла хата і «вогненний стовп вдарив мені у вічі, корчем пройняв все моє маленьке тільце, і я зайшлася нестримним скривдженим дитячим плачем», другої ночі, коли енкаведисти та їхні посіпаки робили обшук у кімнаті будинку на околиці Полтави, куди вони втекли з хутора Ковердина Балка після трагедії з пожежею, хвороби батька, втрати дитини, третьої ночі, вже опісля 33-го, коли десь у Донбасі помер батько, рятуючись від голоду, а сім’я (мама вийшла заміж вдруге), яка проживала у Полтаві на вулиці Щемилівській, 17, стала свідком брутального арешту сусідів Дмитренків — «почувся надривний, з сльозами і тугою голос Михайла: «Ну, прощай...». Мені цей чоловічий голос, повний розпуки і сліз беззахисної людини перед великим нещастям, тривоги за любих йому дітей і жінки, чується і досі...». Ці три новели, виписані по-стефаниківськи вражаюче, відтворили зловіще явище — втілення доктрини «ліквідації куркуля як класу», що по суті означало вирубування генофонду української нації, знищення високопродуктивних господарств, вигнання (часто розстрілу) сімей заарештованих «глитаїв». Автор колоритно, аж до найменших деталей, описує щоденне життя працелюбів і правдолюбів, підкреслює гідну поставу українського селянина за усіляких умов і обставин. Паралельно подано звичаї, мораль, принципи життя іншого світу, що його уособлювала більшовицька влада, сільська голота (нині її називають люмпенами), перекинчики й прислужники із «землячків», а також зайди з чужих країв. Їхню хату підпалили Ісакови — члени комнезаму, комітету незаможників, вірного стража комуністичної перебудови села, голоти до

останнього коліна: «ніколи не господарювали, грали у карти та поглядали зажерливими очима на таких трударів, як батьки». У новелі «Ніч друга» відтворено методи моральних і фізичних катувань, що ними послуговувалися окупанти. «Отже, тата заарештували, погнали у Шишаки і там, у тюрмі, як він потім розповідав, почали відбуватися дикі сцени: обох братів так били, так знущалися над ними та нацьковували одного на другого, що Максим підкорявся наказам мучителів, і, щоб його не мучили, бив до крові рідного брата: «Віддай золото». Звичайно, золота ніякого не було вже на той час, не рахуючи хрестиків чи сережок... Але яку яму викопали ті посіпаки між рідними братами! Максим зі своєю сім’єю так потім і загинув у 33-му з голоду. Ще такий штрих з цієї новели: автор розкриває почуту від старших назву абревіатури «Торгсин» — «Товарищи! Опомнитесь! Россия гибнет, Сталин истребляет народ!». Певна річ, винищували насамперед українців, однак маємо й такий доказ, що більшовики–інтернаціоналісти мали метою зруйнувати усі національні субстанції. Потім ми у багатьох числах газети «Українське слово» (нині вона продовжує виходити у Києві) друкували документальну повість у двох частинах — «На бугри» і «Тридцять третій» (за спогадами рідних). Чому — «на бугри»? Після арешту чи радше знищення глави сімейства дітей, жінок, старих людей виганяли в поле, на бугор — порожнє місце, залишивши під відкритим небом напризволяще; роздягнуті, босі, голодні переважно й гинули там. А за втікачами влаштовували несамовите полювання. Хто не втік — загинув ще до Великого Голоду, а 33-ій викінчив усіх поголовно. Почалося з більшовицького перевороту, концтаборів, першого голодомору, згодом «на бугри» стали прологом до остаточної руйнації опори, генофонду нації, оскільки водночас йшли ешелони на Північ, Урал та Сибір — з тими ж українськими жінками, дітьми, старшими людьми, де їх чекала своя Голгофа. У книзі — кілька пластів, сюжетних ліній. Однак щільно переплітаються дві: змалювання потуги українського селянина-автохтона, який ще від праукраїнців-трипільців підтримував тисячоліттями моральний ритм, і розкриття механізму ницої, без­ оглядно-жорстокої дії антипода цього працелюба й красеня — більшовицького зайди-мерзотника, захланного, цинічного,

1932-1933 брудного у прямому й переносному значенні цього слова, того вселенського шахрая, який підступно нацькував суспільний маргінез на «куркулів», а потім так само винищив цю голоту, щоб позбутися свідків. Факти з життя хліборобських династій — справжній епос буття українського народу, який за Божими законами трудився, плекав землю — «всеплодющую матір», дітей — нащадків сильних, знаменитих, гарних козаків. Але настільки довірливих, доброзичливих, щедрих, що раптове нашестя знетямило їх. С. Денисенко це майстерно відтворює: «Я ж нікому не заподіяв зла, не крав, не грабував, не вбивав, я тільки трудився»; «Дід Дмитро Водяник був знаменитий козак. Високий, ставний, світлі кучері на високім чолі, рум’яне обличчя з виразними рисами та великими проникливими, веселими блакитними очима, густа пшенична борода та гучний голос виділяли його серед інших. Добро-

Ò³í³ íåçàáóòèõ ïðåäê³â заборонена). Але це не повинно більше повторитися. Тому: 1. Доконечно слід описати все, що трапилося з нами, українцями, на маршрутах історії. Є ще живі свідки. Є архіви, документи. Французький політолог Ален Безансон у статті «Пам’ятати й досліджувати!» (Сучасність. — 1983. — Ч. 10, жовтень. — С. 48–51) наголошує: «Двадцяте сторіччя — сторіччя-вбивця. У незчисленних свідченнях про жахи тоталітарних режимів я завжди знаходжу одну спільну рису: ті, що вмирають, попри все сподіваються, що нормальний світ, або принаймні наступні покоління дізнаються про те, що з ними сталося. Жертви чекають і помсти, і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для без числа цих мучеників — це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події... Для народу, який

не тисячі літ. У книзі С. Денисенко є такий епізод: «Війна притиснула господарство Івана Водяника відчутно: забрала усіх хлопців, погнала їх на західний фронт, у Карпати. Яким потім тривожним і небезпечним вимовляли це слово — «Карпати»... Скільки там залишилося в сирій землі лежати полтавських козаків... І ось, слава Богу, всі повернулися, живими і здоровими: Грицько, Ілько, Василь, Іван і Павло. Але які випробування чекали ще їх усіх! З того пекла вирвалися живими, але, видать, пустила їх мати на світ у тяжку хвилину, не змогла захистити від чорної хмари, яка насувалася у вигляді страшного сімнадцятого року...». Потім пішли моторошні часи. По хуторах когось убивали, когось палили, когось грабували. Деякі сім’ї були вирізані повністю. «Загін Яроша приїхав до Грицька, наказали йому вийти з хати і йти з ними. Прив’язали його до коня, самі посідали верхи й давай підга-

9 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

І смикав голову чубату, А гості тішились та, дивлячись на це, Аж реготали на всю хату. (Володимир Самійленко. Вибрані поезії. Київ. — 1963. — С. 191–192). Тому й ставилося завдання винищити тих, хто мав людську й національну гідність, а інших застрашити, перетворити на слухняних лакеїв. Цілком можливо, недругам України це вдалося б остаточно, якби не Боже Провидіння. Нас порятовано за крок від прірви. То, може, врешті–решт, порозумнішаємо?

3. Два основоположні чинники нашого національного буття не дають спокою одвічним нашим недругам: а) пречудовий генофонд, особливо жіноцтва; б) українські чорноземи. Змінюються способи, засоби, але мета залишається одна: «прищепити» собі цей генофонд, особливо жіноцтва, і витіснити нас з чорноземів, заволодіти ними; а тих, хто зали-

Ïîëòàâà. Свідчення Софії Денисенко

про те, як більшовики руйнували генофонд української нації... зичливий, широка натура, бувалий чоловік. Замолоду чумакував, ходив у Крим по сіль... Синів поженив, купив їм земельні степові наділи від Зінькова до Миргорода, усім порівно, по п’ятдесят десятин. Своїми синами гордився, заповідав їм укоренятися в землю, розмножувати козацький рід, радів кожному онукові...». Ще два приклади. «Коли батько загубив триста рублів по дорозі з Жоржівки, на другий день якийсь чоловік приїхав верхи і запитав: «Чи ви щось не загубили?». Батько не стямився, аж заплакав. Посадив чоловіка за стіл, покликав усіх дітей: «Діти, скільки будете жити на світі, щоб жили чесно, щоб не взяли чужої й тріски. Я так живу і, ось бачите, мені Бог помагає»; «Перед Різдвом та Пасхою — Великі пости. В піст ніхто не їв скоромного. Навіть дітям не давали молока. Була у цьому якась святість, надія і повага до чогось вищого, таємничого, яке дає силу і охороняє від зла. Переступити цю міру було просто неприродно. Так мало бути. У піст варили борщ, затірку, галушки, куліш, пшоняну кашу, вареники з картоплею або капустою, пекли пироги, пампушки. Як на солодке, то пироги з калиною. Переважали борошняні страви, хліб на капустянім листі, в основному житній, овочі та сухі фрукти». Можливо, за такими описами — виховання дітей, ведення господарства, проведення свят, організації весіль, навчання та ін. — вдасться відновити клас селянства на Великій Україні. Адже наведені у книзі факти малюють цілісну картину буття полтавців. Водночас — детально описано руйнацію цього воїстину солов’їного саду, сільського раю. Повірте, нелегко зібратися з силами і втретє перечитати документальну повість. Це книга–сповідь, книга–свідчення, книга–звинувачення, книга–тривога й засторога, виношена у свідомості і видобута з глибокого серця. Які ж висновки маємо зробити з усього цього? На мою гадку, треба стрепенутися, нарешті навчитися на гірких уроках власної та чужої історії, щоб знову не зсунутися у провалля безпам’яті, безбатьківства, летаргічного сну байдужості, щоб вдихнути мужність у зів’ялі серця, пробудити віру в те, що «Встане Україна, світ правди засвітить!» (Тарас Шевченко), що «і глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі» (Іван Франко). Так, ми опинялися в ситуації terra prohibita (земля заборонена), homo prohibitus (людина

втратив свою пам’ять, відродження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб контролювати минуле та фальсифікувати історію». Ці слова перегукуються з глибоко філософічними рядками з історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко про потребу написати «велику книгу нашого народу». Згадуючи греків і римлян, які «на всі віки нащадкам запасли», страшну

няти коней. Як біг бідний Грицько знесилений, як падав, і тоді вони волочили його нещасного по ріллі, били нагайками та й застрелили там же в полі». У першому випадку імперський режим використовував українців-східняків як мілі­тарний і політичний матеріал для утвердження своїх амбіцій, тому брат йшов на брата в ім’я чужих інтересів, у другому випадку бачимо, як більшовицький режим,

дорогу з Риму — Апіїв шлях, велика поетеса нашого народу скрушно пише: «Вже скільки тих віків минає, а в світі, певно, кожен знає, коли й кого там розпинали. Про це написано аннали, про це писали так і в риму, зучили вздовж і вперехрест. Але ж ота дорога з Риму якихось кілька сотень верст. А тут до самої Волині лежать ці села удовині! Хто знає, що тут відбулося? Хто розказав це людям до пуття? Неназване, туманом пойнялося. Непізнане, пішло у небуття». (Маруся Чурай. — Київ. — 1990. — С. 106–107).

2. Збагнути нарешті, що тільки національний солідаризм нас порятує і прокладе шлях на гідне місце у сім’ї народів. Розчленовуючий підхід, чи класовий (марксизм), чи плюралістичний (лібералізм) вигідний тим, хто вміє у каламутній воді ловити рибку й хитромудро користується цим прийомом сотні, якщо

теж в ім’я своїх загарбницьких інтересів, створював з люмпенів-ярошів банди для винищення свідомих українців. Знову брат на брата. Згадується застереження Володимира Самійленка з поезії «Сон»: І бенкет розпочавсь: Як хижі ті вовки, Глитали гості нашу страву, А ми сховалися в далекії кутки І відтіль їм співали славу. І як хто з них шпурне обгризений шматок, Ми кидались, як ті собаки, Ловили, хто пійма, й, вернувшися в куток, Слізьми вмивалися з подяки. А гості жерли все; роздулися, як піч, І, страшно вирячивши очі, Нас лаять почали, ми ж слухали ту річ, Як слухають слова пророчі... Тоді на честь гостям звірями стали ми Й змішалися в безладній січі: Ми бились, різались, топтались чобітьми, І брату брат плював у вічі, А інший сам собі давав ляща в лице

шиться, перетворити на «тягло у поїздах їх бистроїздних» (Іван Франко). Хто у XX столітті став організатором і натхненником знищення українського села як життєздатної субстанції? За правильну відповідь не треба присуджувати премії. Згадаймо два прізвища — Троцького і Кагановича. Лейба Бронштейн (Троцький) спричинився до впровадження у свідомість людей сатанинської ідеології ненависті та до терористичних дій проти мільйонів людей, цілих народів. Він першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумаючих, домігся мілітаризації народного господарства, створення «трудових армій»; Троцький мріяв напоїти «червоних коней водою з Вісли і Рейну, Середземного моря і навіть Індійського океану». Особливу лють і підступність виявив Троцький щодо українців, хоч сам народився на Кіровоградщині. В «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні», визнаючи, що «немає важчої роботи агітаторської, ніж на Україні», що «українське сите селянство, яке підняло проти нас повстання, вигнало нас з України, а не Денікін», що «комуну, надзвичайні заходи, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі», — Троцький висуває десять пунктів, як обдурити чесних і довірливих українців, розсварити їх між собою, щоб вони зреклися свого славного минулого та своїх проводирів, наприклад Петлюри. Мета — не допустити створення самостійної Української держави, без якої «нема Росії». Під сучасну пору, коли ці рекомендації й надалі втілюються в життя, варто було б звернути увагу на те, що Троцький цілить у «вільний дух українства», який треба зламати, знівечити: «Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної згуртованості усіх членів держави не тільки під час війни — кожного разу знищували усі завоювання українців... Ці особливості характеру українців необхідно пам’ятати кожному агітаторові, і його успіх буде забезпечений». Вони — пам’ятають... Є щось символічне у тому, що «останнім могіканом» більшовизму став Лазар Мойсеєвич Каганович. На його очах і за його участю витворювалася найжорстокіша система в історії людства. На його ж очах, але всупереч його бажанню й волі, ця система розпалася під тягарем своїх злоЗакінчення — на с. 10

10 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Ò³í³ íåçàáóòèõ ïðåäê³â

1932-1933

Ïîëòàâà. Свідчення Софії Денисенко

про те, як більшовики руйнували генофонд української нації... Уривок з книжки... І ОСЬ НАДХОДИТЬ останній день перед Різдвом. Мати порається біля печі. Вже зварені кутя і узвар – найперші святкові різдвяні страви. Цей день особливо довго тягнеться, бо лише зранку можна було чимсь легенько перекусити, і то не всім, а тільки меншим, всі старші діти разом з батьками постують до вечора. Діти крутяться біля дорослих, все запитують, чи скоро вже Святвечір, їм відповідають: – Святвечір ще далеко, ще десь ходить... Вже витягли пироги з печі – Святвечір уже в кутку, але в хату ще не увійшов. У хаті розвішані святні рушники, застелені нові рядна. Нарешті вносять великий стіл, засвічують свічку – це вже Святвечір увійшов у хату. На покуті, де на столі стоять на сінові кутя і узвар, сидить батько у новій сорочці, розчесана борода, добрий, умиротворений, біля нього всі діти, восьмеро. Мати подає смажену рибу, борщ з рибою і квасолею, пироги з картоплею, капустою і солодкі з калиною, а головне – кутю і узвар. Увесь рік збирали, відкладали на Різдво найкращі сушені яблука, груші, сливи, ягоди. Ранні сорти яблук так і не пробували свіжими, бо вони поспівали до Спаса, а поки яблука не посвятять на Спаса, їсти їх гріх – і ось сьогодні накладають повен полумисок куті з товченої пшениці і заливають солодким з медом узваром. Батько урочисто читає молитву, діти, стоячи на колінах зі складеними у молитовному чині на грудях руками, – великий Празник – побожно і радісно повторюють за ним: – Отче наш! Що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє і нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі! Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас од лукавого! Слава Богу, дав Господь, дочекалися цієї, такої довгоочікуваної, святої хвилини, а скільки ще радости і втіхи принесуть святки! У повній тиші приступають до вечері. Так і закінчують: за святковим Різдвяним столом говорити про щось буденне не годиться, проникливі слова молитви, зверненої до Бога, огортають усіх присутніх. Після вечері теж не менш довгоочікувана, радісна подія: батько, залишаючись на покуті, дістає гаманець і оголошує – Діти, підходьте. Всі одержують святковий гостинець – гроші. Кому скільки, найстаршому Грицькові найбільше, найменшій Сані – найменше, але одержують всі, стримуючи радісне нетерпіння, підходять за своєю чергою по старшинст­ ву до батька. Потім деякі діти поспішають нести вечерю до своїх хрещених батька чи матері, якщо ті жили недалеко на хуторах, так що можна було до них дійти, щоб не їхати. Мати зав’язує у вузлик глечик з кутею і узваром, миску з рибою, пироги – і пішли.

Закінчення. Початок на cс. 8–9 чинів. Він користувався славою «талановитого організатора». У всіх його офіційних біографіях ця слава незмінно присутня. Не перечимо. Але — «організатор» чого? «Організатор» де? «Організатор» як? Усі дослідники підкреслюють: у сталінському більшовизмі Каганович став копією, найближчою до оригіналу — до самого Сталіна. Ця спорідненість мала не фізичний, а психологічний характер. Хоча Каганович намагався бути схожим на Сталіна і фізично. За Леніна він одягнув європейський костюм і відпустив борідку «а-ля Ілліч», а за Сталіна змінив костюм на сталінську куртку, бороду зголив й відростив вуса «а-ля Сталін». Такі, як Каганович, завжди гримуються «під когось». У своїй книзі «Технологія влади» А. Авторханов, колишній номенклатурний працівник ЦК ВКП (б), а потім репресований, згодом опинився в еміграції, докладно й переконливо описує кар’єру Л. Кагановича, яка почалася 1920 року з Туркестану. Провівши більшовизацію Середньої Азії, він, починаючи з травня 1925 року, опиняється на посту генерального секретаря ЦК компартії України. Сталінськими методами Каганович знищує українську комуністичну інтелігенцію, свідомих українців. А на початку 30–х років організовує масове знищення українського селянства. Голодомор в Україні — найтрагічніша сторінка XX століття. «Наркомголод», як називав Кагановича сам Сталін, послідовно, вкрай жорстоко «вичищував» найсвідоміших представників української нації. Розправа із селянством тривала до 1934 року, в розпорядженні Кагановича було 25 тисяч «найкращих синів партії». Авторханов пише: «Відтоді його постійно кидають з одного «вузького місця» на інше. Він побував на чолі майже всіх господарських міністерств. Проте де б Каганович не з’являвся, він усюди знаходив «шкідників» і ліквідацію «вузьких місць» починав з ліквідації людей. З усіх старих більшовиків єврейського походження залишився лише Каганович. Яку роль відігравав сам Каганович у цій розправі? Завжди найпідлішу...» Після Другої світової війни Сталін знову згадав «організаторський» талант Кагановича до репресій і чисток. У березні 1947 року його призначили генеральним секретарем ЦК компартії України. Каганович довів, що не втратив уміння «чистити»: сотні тисяч українців були депортовані у Середню Азію, Казахстан і Сибір як «фашисти» і «вороги народу». Чи ми, українці, маємо про це забути?

4. У тому, що «мало залишилося від тієї жадібної праці, недоспаних ночей, перетруджених днів, від того вихору життя, вогонь якого запалили незабутні предки, нащадки вільних полтавських козаків» (принагідно: як гарно, метафорично пише Софія Никифорівна!), крім нашої фатальної довірливості, розсвареності — є чимала вина тих західних політиків, які через свої егоїстичні інтереси спочатку не визнали української держави, але згодом, у 1933–ому, коли шаленів голод, визнали СРСР, це сто-

сується президента США Ф. Рузвельта. Улас Самчук у статті «Крути» в 1942 році цілком вмотивовано докоряв Заходові: «Українська молодь, яка дня 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно і рішуче стала до боротьби з північною навалою... У звуках цієї пісні («Ще не вмерла Україна» — Й. Л.) звучав також мотив спротиву проти марксизму, мотив молодого, амбітного і гордого народу, який був і є глибоко переконаний, що тільки його суверенність на землях предків дасть повну і тривку запоруку, бо большевизм як такий буде стертий із поверхні нашої планети: і не вина тієї молоді, що голосу її в той час світ не почув... І не вина тієї молоді, що світ так злегковажив великим шляхетним поривом Української Держави» (Волинь. — 1942. — 25 січня). Але історія — сито справедливе. Добро і зло мають зворотній зв’язок, і він неодмінно спрацьовує з точністю бумеранга. На превелике щастя, і на Заході знайшлися чесні

люди, які не мовчали. Згадаймо бодай англійського журналіста Малкольма Маґґеріджа. Йому належать кришталево правдиві слова: «Мене завжди вражало те, що, говорячи про великі трагедії нашого століття — Аушвіц, Хіросіму та інші, — люди ніколи не згадують про український голод. Проте Сталін знищив набагато більше людей протягом 1930-х років, ніж загинуло в результаті гітлерівської ліквідації євреїв». В англійській газеті «Манчестер гардіан», інших виданнях Маґґерідж розкрив суть радянського режиму, те, що Ленін мав багато спільного з Петром Великим, а методи, навіть характер Сталіна є паралеллю Івана Грозного. Водночас він довів, що до 1917 року Україна була одним з найбільших районів постачання зерна, а українське населення мало достатньо задовільний рівень життя. Описуючи країну, «де завмерла усмішка», країну, виморену голодом, М. Маґґерідж писав: «Поки у житті я ще діятиму чи думатиму, ніколи не забуду того, що бачив. Ідеї можуть народжуватися й завмирати, але є щось важливіше, ніж ідея. Це — хлібороби, що в снігу на колінах жебрають шматок хліба».

Ми маємо також вдячно пам’ятати про голову Ради Ліги Націй Й.Л.Мовінкеля, який всупереч порадам про обережність скликав 29 вересня 1933 року закрите засідання Ради Ліги Націй... Наступного дня спеціальний кореспондент паризької газети «Le Маtin» у Женеві Анрї де Кораб до інтерв’ю з Мовінкелем додав такий свій коментар: «Женева наштовхнулася на невідворотні процедурні труднощі. Тим не менше, залишиться в історії, що трагічний факт голоду в Україні дістав своє юридичне підтвердження і був практично визнаний на 76-ій сесії Ради Ліги Націй» (докладніше див.: Густав Цвенгрош. Почуття соборності з Великою Україною у галичан ніколи не згасало... Роль греко-католицького єпископату Галицької Митрополії, Львівського громадського комітету допомоги Україні та Міністра Й.Л.Мовінкеля у винесенні питання про голодомор 1932–1933 рр. на порядок денний Ліги Націй (Арка. — 2000. — Травень. — С. 8–9). У цьому контексті варто згадати велику пропагандивну працю львівської газети «Діло».

5. Більшовики не мали і не можуть мати нічого спільного з утопічним соціалізмом. Ці люди, які зреклися Бога і рідної матері, навіть і не мріяли про справедливий суспільний лад. Їхня пропаганда — суцільна демагогія, їхня мета — запанувати над світом, не гребуючи навіть найжахливішим варварством. Їхні нащадки, певна річ, під сучасну пору не можуть діяти такими ж брутальними методами. Тому мусимо бути подвійно пильними. Раніше вони практикували НЕПи, «українізацію», щоб виявити найсвідоміших і найактивніших українців, а потім влаштовувати перманентні «покоси». Нині нащадки троцьких й кагановичів виймають душу із душі, гримуючись під українців, видаючи себе за автохтонів, влаштовують телешоу, послідовно проштовхують ідею торгівлі землею.

6. Документальна повість Софії Никифорівни Денисенко, вперше надрукована на сторінках «Українського слова» 16 років тому, викликала великий резонанс у всіх регіонах України. До редакції і на адресу автора надійшли десятки листів-відгуків. Ось деякі витяги з них: В. Шиян, Харків: «Твір «Тіні незабутих предків» — страшний. Нагадує мою юність і молодість, нагадує жахи 1933–1937 рр., б’є в самісіньке серце. Я читала сама, обговорювала (не раз і не два) в сім’ї, знову читала сама. Згадую ті часи і дивуюся, як все це можна було пережити». Юлія Мозок, Полтава: «Читала і весь час плакала. Бо майже все це пережила...». Марія Мецгер, Молдова: «Пишіть, нехай це буде всім загиблим пам’ятником». Нагадаємо наостанку ще раз: крім молитви, все, що ми можемо зробити для мучеників голодомору, — пам’ятати. Хто забуває минуле, хто не шанує мудрості своїх предків, хто не поклоняється рідним могилам, хто не вчиться на гірких уроках пережитого, — той приречений бути звіяним вітрами історії й піти в небуття. Йосип ЛОСЬ, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України

1932-1933

Ôîðóì ñòóäåíò³â

Êîë³ð ãîëîäíî¿ ñìåðò³ ßêîãî êîëüîðó î÷³ äèòèíè, ùî ïîìèðຠç ãîëîäó: êàð³, áëàêèòí³ ÷è, ìîæå, âîëîøêîâîçåëåíêóâàò³? Âîíè êîëüîðó çàòõëîãî ìåðòâîãî ïîâ³òðÿ ³ ïë³ñíÿâè, âêðèòî¿ òîíêîþ ïàâóòèíîþ, ùî íå äîçâîëÿº ï³çíàâàòè ñâ³ò, òâîðèòè ïîãëÿä ³ áëèùàòè ö³êàâ³ñòþ. ¿õ øê³ðà — òîíêà, ëèïêà ³ ñòàðå÷î-çìîðøêóâàòà. Öå êàðà. Äèòÿ÷³ ñïóõë³ ñèíþâàò³ îáëè÷÷ÿ âèíí³ â òîìó, ùî íàðîäèëèñÿ óêðà¿íöÿìè. ² õî÷ ùå íàâ³òü íå âñòèãëè ïîëþáèòè Áàòüê³âùèíó ³ ñêàçàòè ïåðø³ ñëîâà, àëå âæå çàãëÿíóëè â ÷îðí³ î÷³ ñìåðò³ ³ ñòàëè ïîæèâîþ ïàùåêè âëàñíî¿ ìàòåð³. Íîâîíàðîäæåí³ äóø³ — ºäèí³ ñåðåä ïðèðå÷åíèõ, ùî íå âì³ëè ëþáèòè: «Ìàìî, ç’¿æòå ìåíå, ÿ Âàñ ëþáëþ ³ íå õî÷ó, ùîá Âè ïîìèðàëè...» Öå ãîëîä. ×îðíèé, ñ³ðèé ³ ç ïëÿìàìè ç쳿íî¿ æîâòèçíè. Ñóñ³äõèæàê âèçèðຠç ïî÷îðí³ëîãî â³êíà ñâ íîðè ç áîæåâ³ëüíîþ íà䳺þ, ùî ÿêàñü ìàëå÷à íåçàáàðîì çäîõíå ³ éîìó ä³ñòàíåòüñÿ õî÷à á îäèí äèòÿ÷èé ïàëü÷èê. Áë³äî-çåëåíå ò³ëî ïîâçå ïî çåìë³, âãðèçàþ÷èñü â íå¿ çàêðèâàâëåíèìè çóáàìè ³ êóñຠ´ðóíò äî âòðàòè ñâ³äîìîñò³. À ïàëüö³ äî âòðàòè ðóêè. ² â³ðèòü ó ñìåðòü êîõàíî¿... äî âòðàòè äóø³.

Êîæíîãî ç íèõ íàíèçóþòü íà òîâñòó íèòêó, íà÷å ãîðîøèíè, ³ ñêèäàþòü ó ïð³ðâó ïåêëà. Îäèí. Äâà. Ñîòíÿ. ̳ëüéîí. Öÿ ïàùà íåíàñèòíà. Âîíà ÷èãàº, êîëè çäðèãíåòüñÿ îñòàíí³é ðàç ÷èºñü ãîëîäíå ò³ëî. ×óòè âàæêå äèõàííÿ. Ñòîãíå çåìëÿ. Íà õðåñòàõ òåë³ïàþòüñÿ ðîç³ï’ÿò³ ñåðöÿ. Ïîâç íèõ õìàðîþ òÿãíåòüñÿ äèì. Âåëèêå îêî äèâèòüñÿ: º õòî æèâèé? Ãëóõî... Ïîâ³êà îïóñòèëàñü. Þë³ÿ ÊóðIé, ÆÐÍ-43ñ

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Õòî ñêàçàâ, ùî ïåêëî â ïîòîéá³÷÷³? «Ùîõâèëèíè ãèíóëî 17 ëþäåé, ùîãîäèíè — 1000, ìàéæå 25 òèñÿ÷ — ùîäíÿ» (Ç ïðîìîâè ³êòîðà Þùåíêà, 2005 ð³ê)

ÀÍÒÈÅϲÒÀԲߖ33 Ëþäåé ïîõîâàëè ò³ëüêè îäèí ðàç. Ó ñêîòèíÿ÷èõ áðàòñüêèõ ÿìàõ. ³äòîä³, ùîðîêó, ç ìóçèêîþ òà êâ³òàìè Õîâàþòü ÷èñëà. Çìîðäîâàí³ ïðèâèäè íà øïàëüòàõ, ͳáè ìåòåëèê ï³íöåòîì, çàòèñíåí³ Ì³æ “Ïàì’ÿòàºìî...” ³ “...Ñï³â÷óâàºìî”. Òè ìîæåø ïàì’ÿòàòè ʳíîõðîí³êè, “Æîâòîãî êíÿçÿ”, ³ “…Ó ïîë³ êîëîñî÷êè: — Îé, ðàäóéñÿ, Ìàð³º!”, Àëå, ßêèìè ñïðàâäåøí³ìè íå âèäàâàëèñÿ á Àãîí³çóþ÷³ ñòîãîíè Ó çíóäüãîâàí³é óÿâ³, Êð³çü íèõ ÷óºø Øåðõ³ò ïàïåðó ³ òð³ñêîò³ííÿ ê³íîïðîåêòîðà. Òè ìîæåø ïàì’ÿòàòè ïðî íèõ, Ïðîòå í³êîëè, —í³êîëè! — Íå êàæè, ùî ïàì’ÿòàºø òå, ùî é âîíè. Îäèí äåíü íà ð³ê Ìè ðîçä³ëÿºìî ç íèìè á³ëü. ßêáè ì³ã òè õî÷à á ñüîãîäí³, ò³ëüêè ñüîãîäí³ Ðîçä³ëèòè á³ëü Íå ÷èñåë ç áåçë³÷÷þ íóë³â — Õî÷à á ºäèíî¿, âñüîãî ºäèíî¿ Ëþäèíè, Ëèøå ïðèì³ðÿòè Á³ëü ç îáêóñàíèìè ðóêàìè ² æèâîòîì, ðîçïàòðàíèì ñïèöÿìè ðåáåð Òîä³ òè çáàãíóâ áè íàïåâíå, ×îìó ÿ âèçíàþ, ùî Íå ïàì’ÿòàþ. Íå ðîçä³ëÿþ áîëþ. Íå ðîçóì³þ! Àí³òðîõè íå ðîçóì³þ Ïîä³é òèñÿ÷à äåâ’ÿòñîò òðèäöÿòü òðåòüîãî Ðîêó Áîæîãî ²ðèíà Âàëü×óê, ÆÐÍ-43ñ

Ïàðàäîêñ ³ìåí³ Ñòàë³íà Ó òåìðÿâ³ õîëîäíîãî ëèñòîïàäîâîãî âå÷îðà çàïàëþ íåâåëè÷êó ñâ³÷êó. Îäíó ìàëåíüêó ñâ³÷êó íà ñâîºìó ï³äâ³êîíí³. ² ¿¿ ñëàáêå êâîëå ò³ëî òàíóòèìå, ÿê òàíóëè òèñÿ÷³ ñëàáåíüêèõ äèòÿ÷èõ ò³ëåöü, çàìó÷åíèõ, çíåñèëåíèõ ãîëîäîì; ÿê ñèìâîë ãîëîäíîãî 33-ãî... Ó â³êí³ íàâïðîòè òàêîæ ñïàëàõíå ìàëåíüêèé âîãíèê. À òàì ùå ³ ùå âèðèíàòèìóòü ç òåì­ðÿâè ñâ³ä÷åííÿ ïàì’ÿò³ òèõ, ÿêèõ é íå çàïàì’ÿòàºø óñ³õ, ÿê áè íå íàìà­ãàâñÿ. Áî âñ³ — öå ì³ëüéîíè íåâèííèõ ìó÷åíèê³â, ö³ëå ïîêîë³ííÿ, ÿêå íå ïðîðîñëî â ìàéáóòíº í³÷èì, îêð³ì âèñîêèõ ³ íèçüêèõ õðåñò³â íà áðàòí³õ ìî­ãè­ëàõ. À òåïåð âè êàæåòå: íàö³¿ áðàêóº ñïðàâæí³õ ïîë³òèê³â? À ìîæå, 33-é âèíèùèâ ÿêðàç ÷àñòèíó ãåíîôîíäó ïîë³òè÷íî¿ åë³òè. Çàíåïàäຠñ³ëüñüêå ãîñïîäàð­ ñòâî? Íå ìîæåìî ñôîðìóâàòè íàö³îíàëüíî¿ ³äå¿? Âåëèêà Óêðà¿íà ðîçìîâëÿº íàâ³òü íå óêðà¿íñüêîþ

11

ìîâîþ? — À ìîæå, òî âñüîãî-íàâñüîãî ðîçðèâ ãåííî¿ ñï³ðàë³ åòíîñó â 32-33-ìó? Õ³áà íå öå êðèºòüñÿ ï³ä íàçâîþ ãåíîöèä? Íàâ³òü âàæêî ïîâ³ðèòè, ùî çëèé ëþäñüêèé ãåí³é íàâàæèâñÿ âè­òâîðèòè öåé æàõëèâèé øòó÷íèé ïàðàäîêñ íà âðîæàéíèõ óêðà¿íñüêèõ ÷îðíîçåìàõ. Ïàðàäîêñ ï³ä íàçâîþ: «Ãåíîöèä ³ìåí³ Ñòàë³íà». ...Ïðîñòî âäèâëÿþñÿ â òåìðÿâó ÷åòâåðòîãî äåñÿòèë³òòÿ XX â³êó, à çâ³äòè ëè­øå áåçìîâí³ ñåëà âèòð³ùàþòüñÿ ÷îðíèìè â³êíàìè â êîñìîñ. Íå áðåøóòü ñîáàêè. Íå ðèïëÿòü ì³æ ñâ³æèìè ñí³ãîâèìè çàìåòàìè ëþä­

ʳíåöü çèìè 33-ãî... Íà çåìë³ ùå ïîñêðèïóº ñí³ã, ó òàêò éîìó ñêðèïëÿòü â³ä÷èíåí³ â³êîííèö³ ñïîðîæí³ëèõ õàò... Ëèøå îñêàæåí³ëèé â³ä ñàìîòíîñò³ â³òåð ãóëÿº îí³ì³ëèìè ñåëàìè. À ïîâ³òðÿ òõíå ï³ð’ÿì, ïàëåíèì ï³ð’ÿì àíãåëüñüêèõ êðèë... Ö³ æåíö³ ñìåðò³ âæå äâà ðîêè çáèðàþòü áàãàò³ óðîæà¿ â Óêðà¿í³, ùîõâèëèíè âèðèâàþ÷è ðîçêàÿí³ òà ãð³øí³ äóø³ ç ¿õí³õ îïóõëèõ ò³ë. Òóò íåìຠæèòòÿ. Òóò íàçàâæäè îñåëèëàñÿ ñìåðòü...

Ó âåëèêèõ ãîëîäíèõ î÷àõ ñåëÿí â³äòîä³ ïàëàõêîò³ëè áëèñêàâêè áîæåâ³ëëÿ. Àëå ãð³ì, çàñòðÿãøè êëóáêîì ó ãîðë³, òàê ³ çàëèøèâñÿ ó çàìêíåíèõ óñòàõ — «çà «ñïðîòèâ» ÷è êðàä³æêó çåðíÿòêà çàêîí âèìàãàâ ðîçñòð³ëó àáî óâ’ÿçíåííÿ íà äåñÿòü ðîê³â. ² ëþäè íå îïèðàëèñÿ. Ìîâ÷àëè íàâ³òü, êîëè çâ³ðñüêèé õèæàê âèðèâàâ ¿õí³ ñåðöÿ, ïîìàëó âèãðèçàâ ¿õ äóø³ é ãàñèâ îñòàíí³é âîãíèê ñâ³äîìîñò³, ïåðåòâîðþþ÷è íà çîìá³, ùî ç òâàðèííèì çàäîâîëåííÿì òà äèêèì ïîãëÿäîì ÷åêàþòü ñìåðò³ ñóñ³äà, ÿêèì ìîæíà áóäå ïîëàñóâàòè òà ç íåòåðï³ííÿì ñïîñòåð³ãàþòü çà òèì, ÿê â êàçàíêó âàðÿòüñÿ äèòÿ÷³ ò³ëüöÿ... Õèæàê òîðæåñòâóâàâ ó êë³òö³ ñìåðò³, êóïàâñÿ â îêåàí³ ãîðÿ: êîëè ëþäè ïóõëè ç ãîëîäó, â³í òîïèâ çàëèøêè ¿æ³ â ð³÷êàõ. À âíî÷³ ¿çäèâ âóëèöÿìè òà ñêèäàâ íà ï³äâîäó ìåðòâ³ ò³ëà. Ìåðòâ³? ×îìó æ òîä³ ç íèõ âèðèâàâñÿ ñòîã³í?! «Âñå ðàâíî ñäîõíåøü! Òàê ÷òî, çà òîáîé çàâòðà ïðèåçæàòü?!» — ãóä³ëî ç ïàù³ çâ³ðà, ùî ï³ñëÿ ç´âàëòóâàííÿ íàøïèãóâàâ íà âèëà ìîëîäó ìàò³ð ³ çàêèäàâ ¿¿ â êóçîâ ðàçîì ³ç íåìîâëÿì. Ò³ëà ñêèäàëè ó ÿìè, òà ¿õ ìîêð³ â³ä ñë³ç î÷³ ùå äèâèëèñÿ, ãðóäè ùå çä³éìàëèñÿ, à ðóêè âñ³ëÿêî ÷³ïëÿëèñÿ çà çåìëþ, ÿêîþ ¿õ ïðèòðóøóâàëè. Òà çåìëÿ ùå äîâãî äâèãò³ëà ï³ä íîãàìè íàéëþò³øèõ â ³ñòî𳿠ëþäñòâà çâ³ð³â. Ïîáëèçó æ áðàòí³õ ìîãèë ³ äîñ³ ÷óòè â³äãîì³í òèõ, ïîâèòèõ ïàâóòèíîþ ÷àñó, àëå íå çàáóòèõ ïîä³é: «Ìàìî, ïðîêèíüòåñü! Áóäü ëàñêà, ìàò³íêî. ß ¿ñòè õî÷ó..!» Õðèñòèíà ÑËÞÑÀÐ, ÆÐÍ-43ñ

ñüê³ êðîêè. ͳêîìó âîðîæèòè íà Àíäð³ÿ. ͳõòî íå âèãëÿäàòèìå гçä­âÿíó ç³ðêó ³ íå çàïàëèòü ñâ³÷êó íà Ñâÿò-Âå÷³ð­íüîìó ñòîë³ ðóêà äáàéëè­âîãî ãîñïîäàðÿ. Ëèøå ÷îðí³ êðóêè, çàì³ñòü á³ëèõ Àíãåë³â, ïðèíåñëè öèì ëþäÿì áëàãó â³ñòü. À êîëè äîãîðèòü ìîÿ ñâ³÷êà ³ ïîãàñíóòü ñâ³÷êè ñóñ³ä³â, ³ êîëè âæå ñà­ ìîòí³ Àí­ãåëè ïîçáèðàþòü íàø³ ìîëèòâè äî íåáà, ùå ãîð³òèìóòü íàø³ ñåðöÿ ³ ñïëèâà­òèìóòü ó âå÷³ðí³é òèø³ ãàðÿ÷èì ñìóòêîì, ÿê õâèëèíà ìîâ­÷àííÿ, ùî òðèâàòèìå â³÷í³ñòü â îäíîìó ³ç âèì³ð³â óêðà¿íñüêî¿ äóø³. Àííà Ðîãîæèíà, âèïóñêíèöÿ

12 Вічна образа, вічна рана, вічна печаль... Хто вони, мільйони вбитих, закатованих, жертви репресій? Хто вони, ті, що мільйонами були виселені на Північ і до Сибіру? Хто вони – ті, кому пощастило перебути жахіття людиноненависницької ідеології голодомору? А хто вони – закомплексовані, маніякальні особистості – ті, що брали участь в організації голодомору і сито живилися харчами, відібраними від приречених на голодну смерть людей? А хто відповідатиме за скоєне: за націю, яка стікала кров’ю: соціальною, духовною, моральною, і продовжує нею стікати? – ВОНИ??? Голодомор – цілеспрямоване фізичне винищення драконівськими засобами української нації для створення «раю на землі»! Велика нація, великий народ, який волелюбно відстоював свої права, який вперто не бажав відчувати гніту над собою, пекельно страждав від рук душогубців впродовж століть. Земля – свята, цілюща земля, яку визволяли від рук поневолювачів, на якій зростав справжній патріот, що горів незгасним вогнем свободи, великої духовності та почуттям гідності, ще й досі чує холодний людський стогін. Хіба сухі цифри, клішовані розмови розкажуть нам про всі втрати? Хіба втамують вони спрагу до правди? – Допоки ми не усвідомимо відповідальності не лише за своє життя, але й за життя тих, які померли голодною смертю. Україно, повстань! – Промовляють мільйонами зірок з небес наші брати і сестри. Сьогодні, як ніколи, ми, дочки і сини, повинні згадати всіх замордованих, кістки яких ще й досі серед нас і на кістках яких побудовані великі Імперії. Знайдімо у собі сили не тремтіти перед ворогами, які нав’язують свою історію і брудними руками загарбують національне багатство.

Настав час свідомо засудити катів, які знищили найбільшу цінність – життя, настав час засудити режим, який духовно скалічив суспільство і продовжує це робити, настав час нам – справжнім господарям – навести лад у своїй домівці. Голодомор – одвічна тема, про яку ми, українці, повинні говорити, бити тривожно у дзвони, щоб не заснути лихим сном, щоб не дати ворогам плюндрувати нашу історію, щоб змусити себе твердо стояти на своїй землі і дати відсіч тим, які намагаються зазіхати на святе – пам’ять! Будуймо державу, самостійну, суверенну, ту про яку мріяли вони, створімо умови для реабілітації, знайдімо цілющі ліки, які дадуть змогу повстати і повірити в себе, і тоді ніхто не зможе більше нас перемогти! Пам’ятаймо, що їхня кров – то є наша свобода, і говорімо про це без чужого посередництва! Ольга Лапан, студентка 3 курсу

1932-1933

Ôîðóì ñòóäåíò³â

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

«Блідими були б фарби Великого Данте, щоб змалювати це пекло» Ярослав Радевич-Винницький

*** олодомор... Я не знаю, що можна протиставити цьому слову. Смерть? Ні, це занадто просто! Вбивство? Занадто легко! Страждання? Занадто примітивно! Голодомор – це біль, тупий і пронизливий, який не минає з роками. І жодні ліки часу не зможуть його загоїти. Це оголений нерв української душі, який тремтить від будь-якого стороннього дотику. Це вічний спогад, картина, яку ми не можемо і не повинні стирати зі своєї пам’яті. Це ненависть до тих, які намагалися перетворити гордий і нескорений народ на рабів, до тих, які бачили муки «своїх» людей і сміялися над ними, до тих, які виправдовували свою нелюдську поведінку ідеологією, законом і «Великою державою». Замість ідеології – божевільні думки «диявола з вусами», замість закону – правила виживання, а замість «Великої держави» – низка стражденних народів, серед яких УКРАЇНСЬКИЙ. Голодомор – це очі померлих з голоду, які дивляться на нас з неба і в очах яких читається лише одне слово – «Пам’ять»... Світлана Павлів, ЖРН-34с *** ещодавно прочитала свідчення Івана Камчі, який оповів про те, як він пережив Голодомор 1933 р. Скажу відверто, його спогади тяжіли до страшного сну, з якого люди не могли ніяк прокинутись. Це було щось жахливе, нереальне! Як згадує п. Іван: «Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? – Ні, виживати». І як же після цих слів можна назвати голодомор фальсифікацією історії?! Не розумію євреїв, які не визнають Голодомор як геноцид українського народу. Адже хто, як не вони, мали б нас підтримати першими. Варто було б перейменувати Голодомор на «Український Голокост», бо

Г

Н

винещення українців було таким свідомим і цілеспрямованим, як і євреїв. Та сьогодні не час опускати руки! Винних вже не покараєш, а от боротися за правду – це наш прямий обов’язок. Жертв історії не приховаєш.. Юлія Касько, ЖРН-33с *** итання Голодомору стосується кожного свідомого українця. В моїй родині завжди про це говорили. Ніколи не забуду історію, наслідки якої я бачила. У моєї бабусі в сім’ї було четверо братів. Часто бувало таке, що їм нічого було їсти. Бабуся з 11-ти років ходила у найми працювати за літр молока. Її брат украв у кологоспі жменьку гороху і кинув на пічку, щоб їх підсмажити, а молодший хотів їх собі узяти. Коли Івана охопив голод, він притиснув Василеві руки до гарячої пічки. У нього все життя не було шкіри на долонях. А винен всьому голод. Я впевнена, що в кожній родині траплялися подібні ситуації. І саме тому ми не можемо просто цього забути! Лілія МОРОЗ, ЖРН-34с *** ації – це індивіди Людства». Так писав Джузеппе Мадзіні. Не може одна нація вирішувати долю іншої. Тим паче – винищувати. Геноцид був явищем дияволізму. Відкинувши Бога і божественне в людині, більшовики вирішили стати арбітрами історії. Вбивство людини – величезний гріх. Нищення нації – незбагненне зло. І як же помилявся Гюго у «Знедолених», коли висловив сподівання, що ХХ століття буде щасливим. Трапилося інакше. Комунізм, який знехтував свободою людини, був диявольською ідеологією; ідеологією, котра без Бога хотіла побудувати «рай» на землі. Андрій Сорока, ЖРН-52з *** кщо тобі 80, ти знаєш, ти добре знаєш, де тебе болить. Якщо тобі 25 – ти му-

П

«Н

Я

сиш знати, де їх боліло. А їх боліло там, де навіть трава сохла від смороду і гнилі святого, Богом створеного, людського Тіла. Бо вони пережили геноцид. Слава Богу, що тебе там не було. Знаєш чому? Бо вони бачили диявола, ти ж втішаєшся красою Господнього дня. Чи то Бог дозволив їм забрати в тебе хліб і кожного дня тебе нищити? Чи то Бог дозволив їм топтати, розкидати твоє сухе тіло? Чи то Бог дозволив їм паплюжити, насміхатися над його творивом? Вони мали інший дозвіл, підписаний на їхньому серці чорною кров’ю диявола. Людмила Досінчук, ЖРН-51з *** ещодавно з вуст однієї пані почула: „А навіщо мені пам’ятати про 33-й рік?” і в цю мить відчула присмак солоної сльози на вустах... Заплющила очі і згадала свою покійну бабусю... Наче сьогодні перед очима з’явилася вона... Добра, мила, щира... Неначе сьогодні пам’ятаю той вечір, коли вона мені розповідала про жахіття! Вперше я почула від неї не казку перед сном, а страшну правду! То була сповідь про жах, який вона відчула кожною клітинкою свого єства. «Люди були приречені на смерть – смерть від голоду! І страх не в тому, що саме помирали, а страх у тому, що маленькі діти, просячи їсти, помирали на руках у своїх матерів», – схлипуючи, розповідала бабуся. Після цих слів була довга пауза, а згодом на зморщеному чолі з’явилися краплі поту і вона розповіла, як збожеволіла її сусідка, ридаючи над тілами двох малих своїх дітей... А згодом і сама померла від розпачу, болю та голоду! ...Я розплющила очі та пані уже не було. Марина Максимів, ЖРН-52з

Н

1932-1933

Ôîðóì ñòóäåíò³â

В

обласному державному архіві Хмельницької області зберігається чимало документів, котрі свідчать про спланованість акції на винищення українського люду, на підрив її кореня – хранителя історії, культури та мови, роботящого та відданого рідній землі-матінці селянства. «У Державному архіві Хмельницької області проведена велика робота з виявлення всіх документів, що свідчать про голодомор, і створено спеціальний реєстр цих документів. До нього увійшло 142 документи 22 фондів. У службі безпеки зберігається чимало документів ще не розсекречених, сподіваємося що і служба безпеки дасть розголос тим справам», - розповів директор архіву, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України Петро Слободянюк. Свою розповідь про голодомор на Хмельниччині хочу розпочати з Городка. Міста, де народилася, де жили мої дудусь

«Наша хата була на горбі, довга, крита очеретом, нас було четверо, всі дівчата. Батька засудили і забрали в тюрму у Хорол, землю забрали, хату теж. Нас вислали разом з батьком на Урал. Там не дали нічого – лише зруб. Їли мишей. Батько помер, а ми пішки з мамою верталися на Україну. Мати, щоб діти вижили, віддала двох менших в дитбудинок, наказавши, щоб не згадували, що в них жива мати», - згадує уродженка села Муренькови Хорольського району Полтавської області Євдокія Іванівна Садовська, 1924 року народження. Нині вона мешкає у Городку. Якщо порівняти ці свідчення із тисячами усних історій, зібраних в Україні, то вони цілком збігаються за основними параметрами і дають досить чітку картину спланованого злочину більшовиків до українських хліборобів та переконують у правдивості джерела, бо тисячі людей ніяк не могли між собою домовитися, щоб стверджувати одне: забрали все до зернини, до квасолини, до одежини, скатертини, рушника; не випускали з сіл до міст, щоб обміняти останні речі на їжу, знищували котів, собак, щоб люди не могли вижити. Миколу Феліксовича Охельського, 1918 року народження, сина кларнетиста «войська Польського», котрий осів у Лісогірці

знову, шукаючи приховані продукти. Як правило, до груп входили від семи до десяти таких активістів, так що чинити їм опір було неможливо. Тим паче, що чимало чоловіків заарештували ще у 1929–1931 роках. А «сміливці» мали справу передусім з жінками і дітьми. Згадує Генефа Станіславівна Свідерська, що народилася 1924 року у Городку та все життя прожила у цьому містечку: «З хати виселили, з хати все забрали, землю забрали, стодолу розібрали, навіть в колисці що знаходили і те все вигрібали, городу не давали. Батька вислали на північ, а потім у Магадані розстріляли».

13 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

ки голодомору із Чернівеччини, Вінничини, Хмельниччини та Києва. У представлених документах та матеріалах вони були одностайними в засудженні політичних заходів владного режиму у 1932-1933-му роках щодо населення України. І нехай частина людей, засліплена політичними догмами, далі говорить, що до українців ставилися у Радянському Союзі так само, як до інших націй, документи свідчать про протилежне. Великі негативи, які і в демографічному, та й у інтелектуально-культурному процесах, ми відчуваємо нині, та відчуватимемо ще довгі роки. «Дивно, але й досі є ті, хто не визнає голодомор як геноцид», – говорить завідувач Центру дослідження історії

Õìåëüíèöüêèé:

автентична історія та бабуся. Їм, слава Богу, вдалося пережити ті страхітливі роки. Але чимало з моїх родичів навічно залишилися у тому часі. Вони померли голодною смертю тоді, коли благодатна земля давала багаті врожаї, а радянська влада записувала на «чорну дошку» цілі села та райони. Але нині ще живі свідки тих часів. На щастя, нині вони не забуті. Серед документальних свідчень різного типу виступає досить вагомим джерело усної історії. Відтворюючи життєвий досвід кожної конкретної людини – свідка трагедії – можна не лише показати справжні масштаби людського горя, але й підтвердити або розширити офіційну документальну базу досліджень. Суб’єктивний момент, безперечно, присутній в усних свідченнях, однак і в інших джерелах він також є. Тому я закликаю вас, шановні читачі, трактувати розповіді кожного свідка як унікальне історичне джерело із достатнім об’ємом інформації, який би дозволив майбутнім дослідникам оцінювати кожне свідчення на свій розсуд.

Городоцького району, виселили на Луганщину разом із усією сім’єю у 33-му. Забрали і 4 гектари землі, весь реманент, коней, всю худобу. У промисловій Луганщині йому довелося розпочинати життя з нуля, та вже з тавром «куркуль». А у тридцять сьомому польського кларнетиста розстріляли як ворога радянського народу та закордонного агента. Без суду та слідства. А неповнолітнього 17-ти річного сина етапом погнали на лісозаготівлю. Десять років каторги без права переписки. Отак радянська влада творила новий радянський народ. Перші узагальнення зібраних матеріалів з усної історії дають можливість оприлюднити досі маловідомі сюжети, пов’язані з Голодомором в Україні 1932–1933 років, а також слугують неспростовним доказом найбільшого в історії людства злочину – виморювання мільйонів людей мученицькою смертю. Як стверджують живі свідки тих подій, бригади ходили з осені 1932 року, а також взимку 1933-го. Коли бачили, що хтось ще не пухлий з голоду, поверталися знову й

Отже, документи і свідчення усної історії з усією очевидністю підтверджують сплановане масове вбивство більшовицькою владою Росії українських селян – засобами штучного голоду, продуктової блокади, насилля. Це була фізична, психологічна, морально-етична руйнація українського етносу. Щоб подібний злочин проти людяності і людства – виморення голодом мільйонів людей – більше ніколи і ніде не повторився, необхідно, щоб світова громадськість знала про Голодомор в Україні. І так, як у шкільних програмах багатьох країн світу є уроки з Голокосту, так мають бути уроки з Геноциду в Україні 1932–1933 років. Одна із найтрагічніших сторінок історії нашої держави – голодомор-геноцид 1932-1933 років – стала предметом всеукраїнської конференції, яка розпочала свою роботу у одному з найдавніших вузів Хмельниччини. Тема конференції – «Геноцид: голодомор 1932-1933-го років на Хмельниччині: причини, жертви, наслідки». На неї зібралися науковці та дослідни-

Поділля, доктор історичних наук, професор Лев Баженов. Проте, розглядаючи проблему вивчення голодоморів на теренах нашої держави, дослідники, що зібралися на науково-практичну конференцію в Кам’янець-Подільському національному університеті, наголошують: лише за підтримки держави науковці можуть отримати більший доступ до архівних документів, публікувати результати досліджень, а відтак вийти на широкий громадський простір та донести інформацію до широкого загалу. Тішить, що нині державна політика сприяє цьому. Адже об’єктивне дослідження періоду голодомору 19321933-го років є важливою віхою в переосмисленні і відновленні історичної справедливості, а відтак одностайності у засудженні голодомору, як геноциду в Україні. Можливо, коли матимемо єдність у судженнях всередині держави, зможемо домогтися визнання голодомору геноцидом і на світовому рівні. Дарина ЧИЖ, студентка 3 курсу

*** Українці неодноразово ставали жертвами більшовицького режиму. Але найбільшою трагедією українців став саме голодомор. Сьогодні ж, за часів незалежної України, знову намагаються забути про цих нещасних, знедолених, вбитих людей. Ми не можемо цього допустити! Ми повинні повернути народові національну свідомість і національну пам’ять. Імена цих жертв повиннні бути викарбувані не лише на плитах пам’яті, але й у наших серцях. Ця трагедія повинна сколихнути не лише Україну, але й увесь світ. Німеччина вибачилась перед усім світом за нацизм, Папа Римський– Іван Павло ІІ вибачився перед усім світом за інквізицію, а «москалі» і досьогодні не визнають своєї провини. Марія В’язівська, ЖРН-36с

*** Коли мова йде про Голодомор, одразу в моїй пам’яті з’являється чорно–біла світлина, на якій зображено дитину із великою голівкою, здутим животиком і худими рученятами. На обличчі – великі бездонні очі, які з жахом дивляться у вічі смерті. Це «дама з косою» ось-ось торкнеться дитинки, забере її ангельську душу, а тіло викине у безодню жаху, невимовного болю і нелюдських страждань. Лідія Станіцька, ЖРН-34с *** Масовий голод – чорна сторінка в історії України. Проте це не означає, що ми маємо робити вигляд ніби її не було. Так це було і було не так уже й давно. Очевидці з жахом і печаллю згадують ті страшні 1932–1933 роки, переказуючи моторошні історії з власного життя своїм дітям, онукам. Ми, нове покоління, яке живе в не-

залежній державі, не маємо морального права забувати про ці події. Історію потрібно знати, щоб знати хто ми, щоб не допускати знову таких смертельних помилок. Роксолана Кадиляк, ЖРН-36с *** Ганьба для тварюк-убивць, які винищували народ для «створення раю на землі» – ганьба! Коли чую про Голодомор України, мене переповнює злість, несамовите бажання помсти! Проте немає кому мститися... Тому цю трагедію я ховаю далеко в глибині душі, але пам’ятаю і ніколи не забуду! Антоніна ДЕМЧУК, ЖРН-36с *** Голодомор – найстрашніша і найболючіша тема для кожного свідомого українця, який цікавиться і якому не байдужа історія його народу. Та найганебнішим є те,

що Голодомор був спричинений штучно, це був геноцид проти української нації більшовицькою владою. Але ми пам’ятаємо про це, ми говоримо про це, ми створюємо виставки, національні музеї, інститути пам’яті. *** Багато людей не знають, що таке Голодомор насправді! Це «очі смерті, це «мертві-живі», це люди, які за кусень хліба могли вбити матір. Це не просто «заборона їжі», це поступово-свідоме знищення людей, доведення людини до такого відчаю і обезумлення, споглядаючи на свою матір чи дитину бачити у ній шмат м’яса, бачити об’єкт їжі. До того ж, потрібно згадувати тих людей, які вижили. Проте від них небагато залишилося, разом із їжею у них забрали душі, які потім повернули, та вони вже не ті...

14

ªâðîïåéñüêèé âèì³ð

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

«Для мене це — питання совісті»

1932-1933

Й.Л. Мовінкель

«Є

вропейська федерація українців за кордоном» («Fédération Européenne des Ukrainiens à I’Etranger») (Брюссель) 27 вересня 1933 року подала до урядів і поширила серед впливових європейських особистостей за підписом свого Генерального секретаря Дм. Андрієвського і секретаря Н. Граба напрочуд змістовний французькомовний «Memorandum sur la famine en Ukraine» («Меморандум про голод в Україні»). Один із примірників цього цінного документа (щоправда, без підпису) ми виявили 1991 року, переклали і опублікували. Під час «круглого столу» на тему «Геноцид в Україні», організованого в рамках програми Всесвітнього форуму українців у Києві 22 серпня 1992 року, питанню міжнародного резонансу, викликаному злочином проти українського народу, на жаль, було приділено мало уваги. До того ж у серпні 1992 року залишилося відкритим питання, кому конкретно «Меморандум про голод в Україні» був вручений. Треба було чекати до того часу, коли в Україні з’явиться англомовна книга «The Foreign Office and the Famine. British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932–1933». Передмова проф. M.Р. Марруса. — (Нью-Йорк, 1988), щоб констатувати: міністерство закордонних справ Англії в особі п.Джона Саймона отримало в англійському перекладі вказаний «Меморандум» із супровідним листом Дм. Андрієвського та Н. Граба.

Ц

Солідарність галичан із Великою Україною

ілком правдоподібно, що «Меморандум про голод в Україні», поданий до урядів і поширений серед впливових осіб, одержав і міністр Йоган Людвіґ Мовінкель, Голова Ради Ліґи націй. Цей документ, напевно, допоміг видатному норвезькому державному діячеві зрозуміти причини й неминучі наслідки лиха, що спіткало Україну, а також його справжніх винуватців. Ще 24 липня 1933 року у Львові у день святої Ольги український греко-католицький єпископат галицької церковної митрополії, очолюваний його Екселенцією Андреєм Шептицьким, виступив із «глибоко зворушливим закликом» (Олександр Я. Шульгин, перший міністр закордонних справ Української Народної Республіки): «Україна в передсмертних судорогах. До всіх людей доброї волі!». Оскільки заклик цей є маловідомим, подаємо його із окремими скороченнями, незначними граматичними правками: «Україна в передсмертних судорогах! Населення вимирає голодовою смертю. Побудована на несправедливості, обмані, безбожництві, деправацїї (розбещеності. — Ґ. Ц.) — людоїдна (у французькому перекладі: варварська. — Ґ. Ц.) система державного капіталізму довела недавно багатий край до повної руїни. Три роки тому Керманич Католицької Церкви Святіший Отець папа Пій XI енерґійно протестував проти всього, що в більшовизмі противне християнству, Богові та людській природі, перестерігаючи перед страшними наслідками таких злочинів і цілий католицький світ, а з ним і ми долучилися до того протесту. Нині бачимо наслідки підступів більшовиків; становище з кожним днем стає там страшнішим. Бачачи такі злочини, німіє людська природа, кров стинається у жилах. Безсильні подати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам, взиваємо до наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя вони випрошували з неба помочі, оскільки на землі нема ніякої надії на людську поміч. (...) Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу. Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові...

Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них (голодуючих. — Ґ. Ц.) хоч малою потіхою гадка, що їх брати знали про їх страшну долю, над ними боліли, терпіли та молилися за них. А Ви, страждучі, голодуючі і конаючі Браття, призивайте Милостивого Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа; люті терпите муки — приймайте їх за гріхи свої, за гріхи цілого народу і кажіть з Ісусом Христом «Нехай буде воля Твоя, Отче Небесний!» — Прийнята для Божої волі смерть, це свята жертва, що з жертвою Ісуса Христа злучена, вона принесе Вам Небесне Царство, а цілому народові — спасіння. Надія наша в Бозі». Заклик підписали духовний проводир галицьких українців митрополит Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Станіславський єпископ, Йосафат Коциловський, Перемиський єпископ, Никита Будка, Перемиський єпископ-помічник, Григорій Лакота, Перемиський єпископ-помічник, Іван Бучко, Львівський єпископ-помічник, Іван Лятишевський, Станіславський єпископ-помічник. Поява хвилюючого і дійового заклику українського греко-католицького єпископату у справі голоду на Великій Україні знайшла поважний відгук у широкому культурному світі. Зокрема, він вразив західноєвропейських католиків. Заклик наших греко-католицьких єрархів опублікувала 28 липня 1933 pоку віденська газета «Райхспост», а за нею «Вінер Нойесте Нахріхтен» і «Нойєс Вінер Журналь». За повідомленням львівської газети «Діло», тим закликом «заінтересувався кардинал Інніцер у Відні». Його Еміненція вирішив у найближчі часи скликати у Відні представників різних релігійних конфесій на нараду задля створення спільного комітету допомоги голодуючим в Радянській Україні. Заклик кардинала оприлюднила газета «Діло» від 1 вересня 1933 pоку. У ньому Його Еміненція Теодор Інніцер писав, зокрема: «Доти, поки не пізно, треба надати допомогу тисячам людей, яким в СРСР загрожує голод, розглядаючи цю справу над національними і конфесійними розбіжностями». І далі: «Привертаю тут спеціальну увагу до заклику митрополита Андрея Шептицького та єпископату Галичини, де схвильовано подані жахливі муки населення України». Усвідомлюючи, як і митрополит А. Шептицький, що міжнародне становище у Європі було тоді вкрай несприятливим для

України, кардинал сподівався в основному лише на допомогу Міжнародного Червоного Хреста. Разом з тим Його Еміненція зробив спробу вплинути на Францію, яка саме прагнула до зближення з СРСР. Кардинал писав: «Цей заклик звернений передусім до Міжнародного Червоного Хреста і до його відділень у різних країнах. Він звернений також до всіх органів влади, що в цей час розглядають економічні відносини з СРСР». На заклик української греко-католицької Церкви відгукнулися видатні львівські філологи, члени Наукового Товариства імені Тараса Шевченка Михайло Возняк, Філарет Колесса, Кирило Студинський, Василь Щурат. На знак протесту проти злочинів комуністичного режиму вони відмовилися від грошей, які одержували з Радянської України як обрані там академіки Всесоюзної Академії Наук. Перебуваючи під пильним і постійним наглядом КДБ, Максим Горький 2 серпня 1933 року писав у Париж Ромену Роллану, цілком дезорієнтуючи його: «Тепер, коли демократія стає фашистською, інтелігенція опинилась між нею і революційним пролетаріатом. Фашизм є, звичайно, могутнім злом, його отруйний подих проникає навіть у Союз; саме цим я і пояснюю… самогуб­ ство Хвильового і Скрипника». А 5 серпня 1933 року на Погулянці застрелився урядовець радянського консульства у Львові, колишній усус та пізніше комуніст Микола Стронський. 6 серпня 1933 року газета «Діло» писала: «Немає сумніву, що самогубство Стронського стоїть у зв’язку з останніми потягненнями московської більшовицької диктатури супроти українства. Стронському урядово веліли перенестися до Москви… Не хотячи їхати до Москви, волів умерти». У зв’язку із самогубством М. Стронського Львовом поширилася звістка, що названі видатні члени НТШ імені Т. Шевченка К. Студинський, Ф. Колесса, В. Щурат і М. Возняк надіслали радянському консулу у Львові п. Александрову заяву, «що зрікаються почестей академіків». Зрозуміла річ, їх негайно виключили із членів ВУАН і огудили. Цікаво задокументував відгук про цю справу та свій езопівський стиль славний наш оперний співак Модест Менцинський у Стокгольмі в листі від 6 грудня 1933 року до свого двоюрідного брата Ф. Колесси: «От я тобі Ереміяду виписую, а коло тебе так, як би її й не було. Яку причину подала Україна, Академія, та чи взагалі що пода-

ла? Про своє поступовання? Що про це думати? Чим же ти міг прогрішитися?.. Где правди шукати? Мимо того, що цілий світ проти них кричить, Америка і інші з ними братаються! На Україні — рай!». Тим часом, з ініціативи Української Парламентарної Репрезентації (голова — д-р Дмитро Левицький) відбулася 25 липня 1933 pоку у Львові у залі засідань Українського Національно-демократичного Об’єднання (УНДО) нарада представників усіх українських центральних установ у справі «допомогової й рятункової акції для погибаючих наших наддніпрянських братів», як писала газета «Діло». Цю представницьку нараду, в якій взяли участь 48 репрезентантів від 44 установ у Львові, у тому числі й від українських емігрантських товариств, відкрив заступник голови Української Парламентарної Репрезентації депутат д-р Володимир Загайкевич, який оголосив завдання наради. Василь Мудрий говорив про план праці в обороні «загроженого існування широких мас і українського населення на Великій Україні». Збори вирішили створити загальний «Громадський комітет допомоги страждальній Україні». Головою комітету був обраний д-р Дмитро Левицький. До «Ділового комітету» ввійшли: Василь Мудрий — як голова, Зиновій Пеленський і д-р Іван Ґижа — як секретарі, п. Мілена Рудницька — як заступник голови, Володимир Кузьмович, Володимир Целевич, о. Блозовський, Андрій Жук, Ю. Дзерович, Іван Лаба і О. Радловський — як члени комітету. Секретаріат комітету розташувався у Львові на вулиці Підвалля 7, третій поверх. У Празі теж утворили «Допомоговий комітет для голодуючих на Україні», очолюваний Ольгердом Бочковським, визначним політичним діячем родом із Херсонщини. На вказану львівську адресу почали надходити численні документи звідусіль, тим паче, що до акції львівського комітету приєднувалися представники буковинського комітету у Чернівцях в особі депутатів румунського парламенту д-ра Володимира Залозецького та Юрія Сербинюка, а також представники комітетів у різних частинах Європи та Америки. В Америці із рятівною акцією виступив Виконавчий (екзекутивний) комітет об’єднання українських організацій за підписом Омеляна Рев’юка, голови, Миколи Мурашка, заступника, д-ра Луки Мишуґи, секретаря, Володимира Кедровського, фінансового секретаря, Миколи Данильченка, касира. Тридцять п’ять установ, серед яких Товариство «Просвіта», НТШ, Українське педагогічне Товариство, Товариство письменників і журналістів, «Маслосоюз», Товариство «Сокіл-Батько», «Українське

1932-1933

ªâðîïåéñüêèé âèì³ð

Солідарність галичан із Великою Україною Народне Мистецтво» і т. д. за підписом шістдесяти відомих діячів опублікували в газеті «Діло» заклик під заголовком «Биймо у великий дзвін на тривогу!», у якому зокрема читаємо: «Український народе! Мобілізуй опінію світу проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні чим можеш і як можеш. Львівський Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном... Сповнений віри в успіх початого діла, Комітет кличе до дружньої співпраці всіх українців...». Цей аспект жвавої, гідної подиву діяльності галичан, спрямований на винесення страхітливої справи голодомору в Україні на міжнародну арену, важко переоцінити. Подвижницьку працю галичан задля рідного народу можна належно оцінити, лише враховуючи, що вони діяли в умовах міжнаціональної напруги та ще й після «пацифікації», що відбувалась 1930 року. При цьо­му поталанило Україні, що трагічний факт голодомору фактично винесли на міжнародний форум такі енерґійні непересічні особистості, як Мілена Рудницька і Зиновій Пеленський. Річ у тім, що названі галичани знали не просто розмовну мову, а й офіційний діловий стиль французької мови, звідси з’явилася доцільність особистої передачі прохання у справі голодомору Голові Ради Ліґи Націй. Тим паче, що їх знали в женевських політичних колах.

23 вересня 1933 pоку Голова Ради Ліґи Націй міністр Й. Л. Мовінкель прийняв М. Рудницьку. Відбулася «довга розмова на тему жахливого становища на Вкраїні та можливостей допомогової акції». «Міністр Мовінкепь виявив велике зацікавлення тією справою і своє щире співчуття до нещасного страждаючого населення України...». Він пообіцяв М. Рудницькій, що «зробить усе можливе, щоб представити цю справу Раді Ліґи Націй». 24 вересня 1933 pоку М. Рудницька і З. Пеленський, за повідомленням газети «Діло», передали Й. Л. Мовінкелеві «велику теку документів» про голод в Україні. Напередодні, 23 вересня 1933 року, Голову Ради Ліґи Націй відвідав член президії Конгресу національностей посол З. Пеленський. При цій нагоді він висловив подяку від імені українців Й. Л. Мовінкелеві, іншим представникам Норвегії у Лізі Націй «за їх постійне річеве й прихильне ставлення до українських справ», які розглядалися у Лізі Націй. Якими ж були «останні потягнення московської диктатури супроти українства»? Ще в листі від 20 лютого 1926 року до В. Гнатюка В. Дорошенко схвильовано писав із Праги про таку «українізацію», яка призвела Українську Академію Наук до залежності від Російської Академії. Незрівнянно повніше, майже вичерпно це питання розкрив своїм відкритим листом від 5 вересня 1933 року до відомого французького політичного діяча, соціаліста Едуарда Ерріо визначний український ученийсоціолог О. Бочковський, який теж мешкав у Празі. Французький політик, колишній неодноразовий прем’єр-міністр, мер Ліона відвідав Україну в серпні-вересні 1933 року на запрошення радянських керівників. Запрошуючи Е. Ерріо, московське керівництво прагнуло за допомогою цього соціаліста, автора прихильної до СРСР книжки, ввес-

ти в оману світову громадськість, заперечити твердження про голод в Україні, що почали ширитися Європою, зобразити такі твердження, як злостиві випади українських націоналістів. До приїзду Е. Ерріо в кількох селах України, де французький соціаліст забажав побувати, було зрежисовано потрібне видовище, потьомкіада: біленькі хати, веселі і щасливі українські селяни. З визначеного для нього маршруту француз нікуди не звертав. Повернувшись у Францію, Е. Ерріо виступив з похвалами на адресу радянської влади й спростуваннями, яких від нього й очікували організатори його подорожі. Ось його відповідь газеті «Lyon Républicain» від 14 вересня 1933 року: «Що я можу вам сказати? Те, що бачив, чи не так? Перед поїздкою мені передали назву селища, котре потерпіло від лиха. Саме туди я попросив завезти мене. Побачив я рожевощоких дітей, усміхнених жінок, чудові жнива. Що ще сказати?» А

тованого червоними катами українського народу. Ви мусіли б, відтак, оглянути всі цвинтарі, а то просто й рови, де закопані тисячі розстріляних або по-звірячому замучених більшовиками українських інтелігентів, селян, робітників, що, вірні національній традиції боротьби за волю, воліли накласти своїми головами, ніж скоритися і визнати совітське ярмо над своєю батьківщиною. Уявіть собі, Високоповажаний Пане, що всі ці живі та мертві жертви більшовицького терору, єдиним злочином яких була любов до рідного краю і відданість власному народу, уявіть собі — кажу, що всі вони вийшли б гуртом Вам назустріч. Не знаю, чи досить було б простору Києва та Харкова, щоб вмістити й обняти цей понурий похід. Побачивши їх та почувши історію їхніх страждань і мук (вони, напевно, здивували б старого Данте), — Ви навряд чи мали б

журналістові газети «Le Matin» він заявив: «Коли твердять, що Україна спустошена голодом, дозвольте мені лише стенути плечима». Ще 5 вересня 1933 року у відкритому листі до Е. Ерріо, листі, який оприлюднили окремі європейські часописи, за винятком комуністичних, О. Бочковський привернув увагу французького соціаліста до того, що «у Парижі на міжнародній конференції II Інтернаціоналу українські соціалістичні партії звернулися із прилюдною заявою до міжнародного пролетаріату, закликаючи його до масового протесту проти руйнівної політики совітської окупаційної влади на Україні, що прямує до винищення українського народу». Показавши мету штучного голоду в Радянській Україні, О. Бочковський далі писав: «Не знаю, хто Вас, Високоповажаний Пане, вітав у Києві та Харкові. Знаю тільки, що це не був «vox populi» більшовицьким загарбником закатованої та пограбованої України. Щоб почути справжній голос українського народу, Ви повинні були б об’їхати та побачити вимираючі села України; Ви мали б побувати на Соловках та засланнях совітської держави, Ви мали б відвідати в’язниці та льохи більшовицької людожерної ГПУ, — бо там передусім можна почути живий голос замученого і зака-

відвагу говорити з таким захопленням про досягнення і надбання совітського ладу. Бо чого варті всі ці більшовицькі ґіґанти, зразкові комуни, колгоспи і т. д., коли вони збудовані ціною такого нечуваного жорстокого терору, жахливих жертв, закатованих і замучених на смерть!.. Ось через що, Високоповажаний Пане, Ваші слова похвали й захоплення з приводу більшовицьких досягнень в Україні є страшною наругою, нечуваною хулою перед трагічним маєстатом сучасної недолі українського народу. Бо ж хвалити більшовизм в Радянській Україні тепер, коли цей нещасний край корчиться в передсмертній агонії голодової епідемії, коли Москва вже скасувала рештки політичної автономії, коли московський намісник у Харкові — Постишев — відверто веде антиукраїнську кампанію, коли Українська Академія Наук, яку Ви відвідали у Києві, остаточно розгромлена, коли започаткований нею словник української мови вважається контрреволюційним замахом і державною зрадою, коли навіть український комунізм є під сумнівом, а провідні українські більшовики, душею і тілом віддані ідеям московської революційної науки, як, наприклад, видатний пролетарський письменник — Хвильовий, або старий співробітник Лєніна — М. Скрипник мусять демонстративним самогубством

15 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

протестувати проти масової і насильної «деукраїнізації» України совітською Москвою, — повторюю, хвалити й захоплюватися серед таких обставин режимом кривавої диктатури Сталіна в Україні — це щось так неймовірно жахливе, чому немає назви і що нічим не можна виправдати! Проте Радянська Україна, закута в кайдани більшовицької неволі, виснажена в антимосковській боротьбі, мовчить, безсила вже до прилюдного протесту або бодай до розпачливого сигналу С.О.С. Одначе не можуть мовчати ті, хто на волі, поза межами совітського божевільного дому. Свідомість цього обов’язку спонукала мене, українського публіциста, до написання Вам, Високоповажаний Пане, цього відкритого листа. Ваша батьківщина має заслужену традицію каменяра й оборонця визвольних змагань поневолених народів. Ваш великий земляк Вольтер справедливо сказав, що «Україна завжди прагнула волі». Так, це правда. В цьому, власне, провідна ідея української історії. Саме за це Україну розпинали її вороги. За це люто катують український народ також більшовицькі окупанти. Тому-то кожне Ваше слово похвали чи захоплення зміцнить їхній кривавий режим в Україні, стане новим цвяхом у домовину визвольних змагань заживо похованого українського народу. Вся Ваша дотеперішня наукова, літературна, громадська й політична діяльність, Високоповажаний Пане, свідчить про те, що Ви завжди боролись на боці свободи. Це, власне, той фронт, на якому Україна розпачливо кривавиться від початку світової війни. Саме тепер Москва зводить з нею останній свій порахунок, розпинаючи люто Україну на хресті національно-визвольних змагань. Не може бути двох думок про те, що в цьому історичному двобої симпатії культурного світу мусять бути на боці задушеної України, а не совітської Москви. Не можу уявити собі, що прихильник і каменяр нової Європи захоче бути навіть лише принагідним спільником Москви в її кривавому погромі України. Прошу прийняти, Високоповажаний Пане, запевнення у моїй правдивій пошані до Вас». Відкритий лист професора О. Бочков­ ського до Е. Ерріо викликав резонанс в Європі, зокрема, в Галичині та її столиці. Однією з перших оприлюднила його 9 вересня 1933 року авторитетна львівська газета «Діло». Але вся ця спільна жертовна праця галичан і представників Великої України не досягла б своєї мети, траґічний факт жахливого голодомору не був би внесений на порядок денний Ліґи Націй, якби Раду цієї Міжнародної організації не очолив саме восени 1933 року прем’єр-міністр Норвезького Королівства і його міністр закордонних справ д-р Йоган Людвіґ Мовінкель (1870– 1943). Про справжній дипломатичний талант, шляхетність і людяність норвезького державного діяча, про рішення Ради Ліґи Націй за участю всіх чотирнадцяти найголовніших держав світу з цього страхітливого питання ми дізналися із інтерв’ю, яке дав названий норвезький дипломатгуманіст женевському спеціальному кореспондентові паризької газети «Le Matin» від 29 вересня 1933 року. Опубліковано його 30 вересня 1933 року. Те засідання Ради Ліґи Націй газети «Le Matin» і «Діло» кваліфікували як таємне. О. Шульгин вважав, що то було приватне засідання. На нашу думку, найточніше відтворює тодішній стан речей прикметник «закрите», тобто журналісти та публіка не були допущені до зали засідань. Звідси — неординарна історична заслуга п. Анрі де Кораба. (Продовження — на с. 16)

16 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

ªâðîïåéñüêèé âèì³ð

1932-1933

Солідарність галичан із Великою Україною

(Продовження. Початок на сс. 14–15) Прізвище французького журналіста Анрі де Кораба, автора статті «Жахлива проблема голоду в Україні вчора була поставлена п. Мовінкелем перед Радою Ліґи Націй» мало би бути відомим у нашій країні, тому що він зберіг для історії і для Королівства Норвегії та України думки Великого Норвежця, подав кілька провідних рис його характеру, а головне – оприлюднив для численних читачів газети (а тираж її тоді досягав одного мільйона примірників) «суттєві пасажі» листа «Українського Центрального комітету помочі совітській Україні» (автори М. Рудницька і З. Пеленський) від 25 вересня 1933 року, а також текст листа від 26 вересня 1933 року Олександра Шульгина, «колишнього голови демократичного уряду України на вигнанні». З Галичини до Голови Ради Ліґи Націй Й. Л. Мовінкеля надходили телеграми від «Української Парламентарної Репрезентації», УНДО, «Союзу українок», «Католицького Союзу», від різних спортивних товариств. У Женеву надходили петиції українців із Польщі, Румунії, Франції та інших країн, щоби Ліґа Націй, з огляду на голод в Радянській Україні, прийшла на допомогу населенню. Свідчення про голод в Україні та на Північному Кавказі надходили також з СРСР. Так, московський кореспондент паризької газети «Le Temps» п. Берлян писав 26 липня 1933 року, що комуністи намагаються усілякими способами створити враження, що «воно (серйозне становище. — Ґ. Ц.) тимчасове». Будучи, мабуть, вірменином за походженням, п. Берлян зацитував слова комісара А. Микояна про «трагічний характер ситуації». І далі: «До голоду приєдналася його невідступна подруга — епідемія тифу, і як повідомляють з України — чума». А газета «Le Matin» 27 вересня 1933 року оприлюднила оповідь двох очевидців голоду. Ці матеріали надіслав до Парижа колишній професор з Петербурга І. Пузина (правдоподібно нащадок українського поета Костянтина Пузини, що мешкав у північному місті). Тож невипадково Й. Л. Мовінкель заявив А. де Корабу, що «був глибоко вражений новинами з України». А товстелезну теку (досьє. — Ґ. Ц.) документів, яку йому особисто передали галичани, назвав «хвилюючою документацією». Із біографічних джерел знаємо, що Й. Л. Мовінкель як мер рідного міста Берґена, а пізніше як член стортінґу (парламенту), як голова ліберальної партії, як голова уряду і міністр закордонних справ Норвезького Королівства був ініціативним державним діячем і дипломатом. А спеціальний кореспондент газети «Le Matin» у Женеві А. де Кораб, відзначаючи гуманізм і філантропізм Великого Норвежця, зазначив: «Пан Мовінкель не є суворим і стриманим жителем Півночі. Це — добродушний, щиросердний і людяний дипломат». А ось як характеризувала Великого Норвежця М. Рудницька: «Він (прем’єр-міністр Норвезького Королівства і його міністр закордонних справ д-р Й. Л. Мовінкель. — Ґ. Ц.) належав до того типу людей, які з першого погляду пробуджують довіру і з якими з першої зустрічі знаходите спільну мову. Доброта, благородність і громадська відвага малювалися на його обличчі. (…) Вже під кінець першої довгої розмови він обіцяв, що зробить усе, що буде в його спроможності».

При постановці справи голодомору на порядок денний Ради Ліґи Націй її Голова повинен був врахувати мимоволі тодішню складну міжнародну ситуацію (прихід до влади Гітлера, загрозу війни, питання роззброєння тощо), міжнародні можливості самої Ліґи Націй (тоді вона мала лише «силу опінії», процедурні перешкоди. Маючи на увазі цю останню обставину, Й. Л. Мовінкель зауважив: «Найлегше було б, без сумніву, нічого не робити. Оскільки йдеться про країну, до якої не зверталися із запитом (чи є голод на її території, чи потрібна поміч. — Ґ. Ц.) і яка, крім того, не є членом Ліґи Націй, я діяв би згідно з її хартією, якщо б кинув у кошик для сміття передану мені хвилюючу документацію». Враховуючи тодішню міжнародну ситуацію, сама М. Рудницька вважала: не було жодних підстав сподіватися на те, що «будь-яка держава захоче задиратися з Совєтським Союзом і брати на себе ролю чемпіона справи голодуючих в Україні». Всупереч порадам про обережність, які давали Мовінкелеві, Голова Ради вирішив скликати 29 вересня 1933 pоку в пополу-

вважає він корисним допустити в регіони, вражені лихом, міжнародну місію розслідування і допомоги». Й. Л. Мовінкель, як і його видатний співвітчизник, Лауреат Нобелівської премії, автор національного гімну Норвегії М. Б. Бйорнсон, напевно, думав про міріаду талантів України, їх треба було рятувати! Міністр обома руками вхопився за один пункт хартії Ліґи Націй. В ньому йшлося про те, що Голові цієї Міжнародної організації надавалося право за власним розсудом вносити на порядок денний якесь особливо пекуче і важливе питання. Обміркувавши свій задум, Й. Л. Мовінкель сказав М. Рудницькій: «Допоможіть мені. Подбайте, щоб до мене, як до президента Ради, звернулась з апелем (закликом. — Ґ. Ц.) у справі Голоду якась поважна міжнародна організація. Це мені дасть моральне право не зважати на процедуральні (процедурні. — Ґ. Ц.) правила, не зважати на спротив генерального секретаря». На щастя, цю справу М. Рудницькій вдалося вчасно полагодити. Вона зв’язалася з англійкою Корбет Ешбі, Президентом Між-

дневий час закрите засідання Ради Ліґи Націй. Наче відповідаючи тим представникам держав, які були зацікавлені у розвиткові політичної і торгівельної співпраці з СРСР і тому були проти розгляду питання голодомору, Й. Л. Мовінкель заявив: «... Я вважаю, що не маю права обійти таким адміністративним шляхом ці перешкоди. Для мене це — питання совісті, тут не йдеться про якийсь політичний акт, а про суто гуманітарну справу, коли, за деякою інформацією, йдеться про життя бага­тьох мільйонів індивідів». Одне слово, він не дав себе втягнути в число тих політиків, котрі, цілком нехтуючи моральними принципами, керувалися виключно політичною чи матеріальною користю. Й. Л. Мовінкель далі заявив: «Кожний день я отримую листи й телеграми з yсіx сторін світу від асоціацій або організацій, що привертають мою увагу до окремих випадків, які сприяють створенню цілісної картини. Отже, я не можу мовчати. Я добре усвідомлюю, що нелегко зініціювати юридично й політично якесь починання. Але, мабуть, можна було б подружньому поставити це питання перед Московським урядом, домагаючись, чи не

народного Союзу жінок. А вже 26 вересня 1933 року англійка передала Й. Л. Мовінкелеві необхідний документ, тим паче, що вона вже була поінформована з українських джерел про розпачливе становище в Україні. Справу про голод в Україні на закритому завданні представив Й. Л. Мовінкель. Факт голоду ніхто не посмів заперечувати. Але прихильники СРСР вказували на юридичні й політичні труднощі офіційного виступу Ліґи Націй у справі голоду. Сам Голова Ради кілька разів взяв слово, намагаючись переконати членів Ради в нагальній потребі подати допомогу українському народові. Й. Л. Мовінкеля підтримали делегати Німеччини, Іспанії та Ірландії. Представники інших держав вважали, що Ліґа Націй не може діяти через відсутність належних підстав. Після тривалих дебатів було вирішено передати справу Міжнародному Комітетові Червоного Хреста з тим, щоб він організував міжнародну допомогу Україні. Й. Л. Мовінкель заявив, що оскільки вся документація була передана і надіслана саме йому як Голові Ради, він особисто передасть її керівництву Міжнародного Комі-

тету Червоного Хреста. Крім того, п. Мовінкель пообіцяв неофіційно повідомити про це радянський уряд.

6 жовтня 1933 року Голова Ради Ліґи Націй міністр Й. Л. Мовінкель передав вагоме досьє про голод в Україні Голові Міжнародного Комітету Червоного Хреста проф. Вернеру. Президія цієї Міжнародної організації, врахувавши побажання Голови Ради Ліґи Націй, звернулась до радянського уряду з проханням дати згоду на надання допомоги голодуючим в Україні. Через деякий час з Москви надійшла різка відповідь, що допомоги не потрібно, бо немає голоду. Розгляд страхітливої справи голоду на 76-й сесії Ліґи Націй знайшов брутальний відгомін у грудні 1933 року на 4-й сесії Центрального Виконавчого комітету Радянського Союзу. М’яко кажучи, дуже негарно висловився М.Калінін про активістів міжнародної допомогової акції. Живучи в той час у Москві як кореспондент газети «The Christian Science Monitor», В. Ґ. Чемберлен зафіксував у своєму щоденнику: «Отже, за словами совєтського президента (М. Калініна. — Ґ. Ц.), голод в Україні це ніщо інше, як злісна вигадка здеґенерованих класів. І на таку заяву жоден український делеґат у Центральному Виконавчому Комітеті не знайшов жодного слова протесту». Цей же благородний журналіст наголосив на «історичній відповідальності Радянського уряду за голод 1932–1933 рр. в Україні».

30 вересня 1933 року спеціальний кореспондент у Женеві паризької газети «Le Matin» Анрі де Кораб до інтерв’ю з Й. Л. Мовінкелем додав такий коментар: «Женева наштовхнулася на невідворотні процедурні труднощі. Тим не менше залишиться (для історії. — Ґ. Ц.), що трагічний факт голоду в Україні отримав своє юридичне підтвердження і був практично визнаний на 76-й сесії Ради Ліґи Націй». Передбачаючи, що Ліґа Націй не зможе домогтися практичної допомоги наддніпрянським голодуючим братам та сестрам, львівська газета «Діло» слушно писала: «Коли навіть опозиція та інтриги з боку Франції й інших «союзників» Совітів, і наших «приятелів» стануть на перешкоді організації міжнародної допомогової акції під протекторатом Союзу Народів (Ліґи Націй. — Ґ. Ц.), то на всякий випадок для інформації громадської опінії світу про жахливе положення (становище. — Г. Ц.) на Великій Україні і поруч з тим для актуалізації української справи (на міжнародній арені. — Г. Ц.) тієї кривавої рани на тлі Європи, зроблено дуже багато». Почуття соборності з Великою Україною у галичан ніколи не згасало… В минувшині кожного народу є особистості, що творили свою історію. Їхні прізвища вирізьблено великими літерами на сторінках тієї чи іншої галузі науки, літератури і мистецтва. А на фасаді будинку у Львові, на вул. Підвалля 7, мала би бути меморіальна таблиця з іменами керівників і членів «Громадського комітету порятунку голодуючих в Україні». Безсумнівно, на ній мало б фігурувати також прізвище пана міністра, Голови Ради Ліґи Націй Йогана Людвіга Мовінкеля, Великого Друга українського народу. Ґустав ЦвенҐрош

1932-1933

Ñïîãàäè î÷åâèäö³â

Г

олодомор — це страшна сторінка історії українського народу, одна із тих сторінок, які ще сьогодні печуть серце, немов розпечене вугілля, і так само пектимуть серце кожного українця навіть через тисячу років. Розмова про голодомор не може складатися із гасел, обману й маніпулятивних заяв, що ми найчастіше бачимо на телебаченні у різноманітних ток-шоу. Коли темою ток-шоу є голодомор, риторика ніколи не відрізняється від тієї, яка є зазвичай: суперечки, звинувачення, іронія, знущання. Але чи допустиме все це при згадці про лихо голодомору? Сама думка про страшний спланований голод мала б захоплювати дух і спиняти кожне слово неправди. Співчуття і горе складно вимовити словами, але горе геноциду українського народу не може більше бути німим, стертим і забутим, бо воно є частиною великої правди, якій прийшов час вершити свій суд над ХХ століттям. Лавиною, яка зносить усі конструкції обману, сиплються свідчення очевидців голодомору, які досі не було кому слухати. Ці свідчення — найкращий доказ і аргумент, який ми отримали з минулого і який дає нам можливість не загубити себе і свою націю в теперішньому і майбутньому.

ленькі діти плачуть і просять у матері їсти, а їй нічого їм дати. У промислових містах було легше, тому що працювали підприємства, заводи, шахти і робітникам видавались картки на хліб та продукти. Зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, батько сімейства Лаврін кинувся на заробітки до міста. Діти голодні, вони благають матір про їжу і вдень, і вночі. Одного разу Яша повертався додому і десь біля чужого двору знайшов яблуко. Те яблуко для нього стало фатальним. Чоловік побачив, що Яша підбирає яблуко, накинувся на хлопчика і забив до смерті. Він приліз додому майже неживий, а вранці

17 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

підлітків, вдосталь. Рання весна, холод, а вона не відчуває його, їй скоріше б додому і тільки б мама була жива. Голод, горе, нескінченна смерть навколо роблять людей більш жорстокими, бо інстинкт самовиживання є основним. Дуже зацікавив Любин вузлик її попутчиків, хлопчаків її віку; але ж вона одна, а їх багато. Вони пригрозили, якщо добром не віддасть клунок, то її скинуть з потяга. Тому, не довго вагаючись, віддала пожитки, а реш­ ту дороги проплакала. Не знала Люба тоді, що малий братик Коля, якому вона не казала, що їде додому, буде стежити за нею і теж сяде на цей потяг, але чи то

×åðêàñè. Історія моєї родини Глибока осінь 1932…Дуже щедро одарила цього року багата українська земля селян врожаєм на зерно. Здається тільки-но можна відпочити, але ж у влади Радянського Союзу та у самого Сталіна інші плани. Прийшов час сплати іноземних кредитів, а розраховувалася держава не чим іншим, ніж зерном. Запасів зерна, відведених для сплати, не вистачало, і тому був запроваджений «натуральний штраф» для всіх сільськогосподарчих районів великої держави. Оскільки Україна і була житницею Радянського Союзу, то весь удар прийняли на себе українські селяни. З усією лютістю червоноармійці ринулись виконувати наказ уряду. Вони пересувались від села до села і відбирали у кожній хаті, у кожної родини: «Не тільки запаси зерна, картоплі, капусти, але ж все, все, що можна було з’їсти. Навіть маленьку мисочку зерна, що стояла на підвіконні, і ту забрали…» — так розповідала бабуся моєї мами, моя прабабуся — Петренко Любов Лаврентіївна, яка це все пережила. А в серпні того ж злощасного року був запроваджений закон «П’ять колосків». Що за закон? Закон що дозволяв знищувати людей прямо на полі, якщо, не дай Бог, хто посмів приховати жменьку колосків для себе чи для своїх діточок, що пухли дома з голоду. Навіщо? Навіщо це коїлось; бо дозбирувати зерно в радянські комори – це одне питання, а приректи цілу націю на голодну смерть — то є зовсім інша річ. І називається вона геноцидом. Геноцид — це спрямоване знищення груп населення за расовими, національними, етнічними чи релігійними мотивами. Створення умов, несумісних з життям. Кожен рядок з цього визначення співпадає з діями радянського уряду, спрямованими проти нашого народу у ті страшні часи. Навіть сьогодні кількість загиблих у 1932-1933 роках точно невідома. Дослідники вказують на цифру в межах від 7 до 14 мільйонів. Чому ж дані такої страшної трагедії досі невідомі? А все тому, що радянська влада замовчувала факт голодомору від світового суспільства і знищувала документи, які могли підтвердити цей факт: «Изъять из сельсоветов книги смертей за 1933 год по всем без исключения сельсоветам и за 1932 год по списку, сообщенному УНХУ. Изъять из сельсоветов и в секретном порядке передать на хранение в райисполкомы». Тайная директива Одесского райисполкома от 13.04.1934 г. Голодомор 32-33 року стосується кожного свідомого українця, бо це не просто історія смерті мільйонів, це те, через що довелося пройти всьому українському народу, нашим бабусям, дідусям — і то є історія кожного із нас, нас, які могли б і не народитися...

Родина моя по материній лінії бере початок з «Київської», як завжди казала моя прабабуся. То є живописне селище — Валява біля Городища (нині Черкаської області). Жили на той час не бідно — велика гарна хата, вкрита залізом, своє господарство та не один гектар родючої української землі. І, можливо, так прожили б іще багато років… Прабабуся — Коломиєць Христина Анатоліївна 08.03.1897 року (по старому стилю) народження та її чоловік — Петренко Лаврін Прокофйович, мали, окрім моєї прабабусі Люби, ще троє діточок. Люба — найстарша 1920р., трохи менший Яша — 1923 р., ще менший Коля — 1925 р. і зовсім мала Ніна — 1932 р., їй ще не виповнилося і року у той зловісний час. Страшна трагедія застала людей зненацька. Тому щоб не прирікти свої сім’ї на голод, меткі селяни ховали зерно під землю. Але ж все таємне стає явним; і про ці хитрощі знали червоноармійці. Тому вони мали спеціальні прути, проколювали кожен сантиметр землі, знаходили схованки і забирали звідти все, а тих, хто чинив опір, розстрілювали на місті. Так і зосталась родина моєї прабабусі. Ні зерна, ані грошей, бо гроші у селян були тільки від продажу того, що виростили на власній землі. Люди були приречені на страшну смерть — смерть від голоду. І страх не в тому, що помираєш сам, а страх у тому, що діти, ма-

помер. Без суду і слідства. Отакі були часи. Христина розуміє, що один чоловік не в силі прогодувати всю родину, і просить про допомогу у старшого брата, який живе у промисловому місті Кривий Ріг. Брат пропонує відправити старшу Любу і меншого Колю до нього у місто, а вже з Ніною, він сподівається, Христя впорається сама. Вже минув місяць як Люба і Коля живуть у рідного дядька. Але ж в нього теж чимала сім’я — семеро своїх діточок та ще й дружина. Він дізнається, що у дитячих будинках дітей ще сяк-так годують, і, порадившись з родиною, відправляє племінників до притулку, наказавши Любі, щоб не зізнавалась, що у них є батько й мати. Дуже несолодко приходиться дітям без материнської ласки в чужій стороні. Ще й звістка з дому, що захворів батько і за короткий час хворий і знесилений помирає. Зостаються самі мама і грудна Ніна. Невдовзі ранньою весною, приходить ще звістка, помирає Ніна, а мати тяжко хвора і вже пухла з голоду. Люба, не вагаючись, тікає з притулку з надією дібратися додому і привезти мамі хоть трохи їжі. Приготувала вузлик «гостинців» — на смітниках біля заводських їдалень назбирала кісток недоїдків і рушила в дорогу. Грошей на квиток звісно не було, та й квитків теж неможливо дістати, тому винахідлива Люба залазить на дах потягу, де таких, як вона,

сам відставши, чи хтось зсадив малого… але не доїхав… Більше його не побачить ні мати, ні Люба. Марно вони розшукували його сліди не один рік; востаннє його бачили в Корсунь-Шевченківському. Так і буде все життя звинувачувати себе Люба, що не взяла з собою Колю. Але їй було лише 12 років… Валява зустріла її похмурим небом, розмитими дорогами, а ще там же на дорозі лежали люди… мертві. Але це не бентежило її. Втомлена важкою дорогою, сама голодна, вона поспішала до рідної хати. Ось і вона. В хаті тихо…У Люби серце на мить завмерло. Мама лежала знесилена і вже пухла, невзмозі ні балакати, ні пересуватися. І де взялися в неї ті сили і здоровий глузд, але ж вона побігла до сусіда, у нього був возик, і за те, що він відвезе маму на потяг та купить квиток до міста — Люба віддала хату та всю землю. І потім, ніколи, ні в неї, ні в Христі не виникло бажання повернути назад віддану під чесне слово садибу. Хіба щось є важливіше за людське життя, за життя твоїх рідних… В Кривому Розі їх зустрів брат, Михайло Антонович, і Христину доправили до лікарні. Пройшло трохи часу і її поставили на ноги. Додому мати з дочкою так більше і не повернулися. Там все нагадувало про ті часи, коли сім’я була ще повна й щаслива, коли кругом було чути дитячий гомін, і ось-ось зайде батько Лаврін, здоров’язний красень, а вони всі втрьох кинуться йому на шию, і тільки маленька Ніна буде агукати у матері на руках… Все минає, і добре й погане. Але ж ми не в праві забути ті страшні для нашого народу і кожної родини часи. Бо немає в нації майбутнього, якщо вона не пам’ятає своє минуле. Історію своєї родини я розповім своїм дітям, а вони своїм… Нехай ніколи і ніде не повториться така жахлива історія. А ми збережемо пам’ять про своїх рідних, нехай земля буде їм пухом. Світла пам’ять: Петренко Лаврентій Прокофійович 1892-1933 рр. Петренко Яков Лаврентійович 1923-1933 рр. Петренко Микола Лаврентійович 1925-1933 рр. Петренко Ніна Лаврентіївна 1932-1933 рр.

II редакція (редагування Волохань С. В.). Січень 2008. Правнука Петренко Любові Лаврентіївни P.S. Це для мене дуже важкий твір який редагувала моя мама. Повніс­ттю на реальних фактах. Всі імена, прізвища і події реальні. Підготувала Галина ГЕВКІВ, аспірантка кафедри зарубіжної преси та інформації

18 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

В

А хліб жe був...

олодимир Маняк у своїй передмові до книжки «Голод 33. Народна книга-меморіал» попереджав, що «це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою, чорну хроніку голодомору на Україні в 1932-1933 роках — це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, хоч би якою страшною вона була б, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні». І ще одна цитата, яка навдивовижу актуально звучить сьогодні, хоча з великою відвагою та мужністю була написана ще 1988 року: «Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права — один з найважчих злочинів проти людства… Геноцид — підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні та завжди». З такою шанобою й святістю, з якою ставилися до видання цієї посправжньому великої книжки всі без винятку, хто був причетний до неї — від коректорів, художників, лінотипістів, які за рахунок нічних змін і навіть власних відпусток робили набір, — я не стикалася ніколи протягом немалої редакторської практики у видавництві «Каменяр», потім в «Українському письменнику». Я була редактором цієї книжки і скажу словами Екклезіаста: «Це було пекло і називалося воно повним знанням». Цю книжку неможливо просто прочитати, її треба пережити. А пережити її в тих умовах, коли вона започатковувалася, було непросто. Сьогодні майже щотижня, якщо не частіше, з’являються в моїй квартирі різні видання про цю трагічну сторінку в історії України. Але Лідії Коваленко та Володимиру Маняку було найважче: на терені ще підрадянської України вони створили це видання, вони його видали, фактично, нелюдською працею, а потім одне за одним пішли з життя, з болем і мукою. Володимир Антонович загинув у дорожній аварії, пані Ліда спопеліла буквально через півроку від сердечного нападу на одній із конференцій. Вони були першими тут, на материковій Україні, й отримали за цю книжку звання лауреатів Шевченківської премії, але це визнання прийшло до них нехай ще за життя, але надто пізно. Ця книжка заповідалася як зібрання спогадів «Тисячі свідчень очевидців». Ще не було документів, які розсекречені сьогодні, але Володимир Маняк відзначався фантастичною інтуїцією, а його дружина Лідія Коваленко — великою інтелектуальною потужністю та неймовірною прискіпливістю. Як головний редактор престижних тоді українських журналів, вона добре володіла секретами редакторської праці, після її передруків не треба було шукати «блохи», тобто розставляти крапки й коми. Трудність була в іншому: в самій концепції книжки, яка перебувала під пильним наглядом. І з повною відповідальністю можу стверджувати, що якби не колючий, іноді просто неможливий характер Володимира Маняка, який ніколи не чекав, коли на нього нападуть, до чогось прискіпаються, а завжди був у бойовій стійці й буквально виїдав голови партійним чиновникам, літературним босам, ця книжка не мала

1932-1933

Çãàäàòè âñå, ïîì’ÿíóòè âñ³õ

б шансів побачити світ. Ми були з ним друзями, побратимами, але працювати з ним було настільки ж важко, наскільки цікаво. Я редагувала його книжки оповідань і повістей, книги про проблеми села, він тоді уже бачив, що село падає у прірву, він цікавився життям простих людей, селян, гірників, працював із фантастичною енергією, звалюючи написане на свою дружину, вона з притаманним їй гумором і терплячістю передруковувала, перередаговувала, допомагала чим могла. Але ця книжка-меморіал була винятком у їхній спільній праці. Її стаття «Духовна руїна» — молитва й прокляття. Це не просто розлога панорама трагедії, яку пережила Україна в ті чорні роки, це блискуча аналітика й сповідь на рівні прозріння. І кажучи вже про спогади, вміщені тут. Про коментарі істориків, публіцистів. Про списки тих, хто загинув від голоду, від яких

віє холодом. Від десятків папок з фотодокументами, рукописами, які звалилися на мій робочий стіл, не можна було відходити ані на мить, інакше вони неймовірним чином щезали. Якась чорна рука одного разу позрізала усі адреси від фотодокументів. На моє щастя, позвалювали все в сміттєвий кошик, я втекла в Ірпінський Будинок творчості з тим кошиком в обіймах і там по пам’яті усе відновлювала. На мій подив, нічого не переплутала. Була велика напруга й концентрація сил. За мене тоді вболівало все видавництво. Практично востаннє ми серйозно говорили з Володимиром Антоновичем під час ГКЧП, він тоді прийшов забрати увесь фотодокументальний матеріал, боявся, що книжку знищать, а документи будуть звіяні новими вітрами. Згодом ми ще стикалися на засіданнях «Меморіалу», асоціації з вивчення Голодомору, але надалі я бачила Володимира Маняка надзвичайно напруженим і стривоженим. І я не можу сказати, з чим це було пов’язане. Він був серед організаторів Першого Міжнародного симпозіуму, приуроченого 60-річчю Голодомору, але журналістів туди не допустили. У всякому разі, мене з групою тележурналістів просто виштовхали в спину. Я не впевнена, що було бодай декілька рядків у пресі. Лідія Коваленко після смерті свого чоловіка надала зовсім інший формат до-

слідженню Голодомору. Це були великі зали з сотнями й сотнями людей, які хотіли висповідатися, розповісти. Вона мала багато планів, ми часто з нею розмовляли, її енергія викликала захоплення. Вона була природженим лідером і чарівною жінкою. Лідія писала: «А хліб же був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позабиваними вікнами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях. Здавалося, варто лиш простягнути руку — і ось він, порятунок… Порятунку не було». Якось так уже складається, що чимало моїх друзів — художників, поетів, письменників, журналістів — ідуть з життя, як казав колись В’ячеслав Чорновіл, «швидко. На бігу». Очевидно, крім чийогось злого умислу туди додається й великий ризик такого прискореного життя. Володимир Маняк і Лідія Коваленко згоріли в неймовірному тиглі такого прискорення. І можна лише попросити в Господа, щоб він про них потурбувався, а люди про них пам’ятали. І нарешті, в мене є декілька запитань: куди поділися оті великі мішки із спогадами очевидців, плівки з відеозаписами, які Коваленко й Маняк збирали по всій Україні? Чому на титулі книжки з цих свідчень, виданої французькою мовою, стоїть ім’я якогось Данілова, який вирішив, що не зовсім компетентна передмова дає йому право поставити підпис на чужій книжці та видати її за свою. І знову запитання: куди поділася книжка-меморіал Володимира Маняка «Спалені села», про кожне село, спалене на Україні в роки Другої світової війни? Я тримала в руках прекрасно виданий сигнальний том, але потім на жодному прилавку, в жодній бібліотеці я ніколи більше його не бачила. Практично одночасно з книжкою свідчень вийшла книжка «Очима істориків, мовою документів», і ці дві книжки стали першою джерельною базою, від якої можна відштовхуватися. З одного боку, потужне виверження народної пам’яті, з іншого — залізна логіка документів, які не спишеш на емоції чи неточність спогадів. Зрештою, загально­прийняте «жертви не говорять неправду». Народна пам’ять — найдостовірніше історичне джерело. Ця книжка стала першим поверненням до самих себе, поверненням себе собі. Ми згадали. Ми захотіли, щоб світ дізнався, що стосовно українців були порушені дві найголовніші Божі заповіді: «Не убий! Не вкради!» Голод 1932-1933 років став зброєю масового знищення для нас, українців. І нам ще довго шукати відповіді на запитання «За що?» спільно з прекрасною газетою «День», яка вже сама по собі може видати якщо не том, то бодай бібліографічний покажчик статей, надрукованих на цю тему. Чимала частина праці журналістів газети, сконцентрованість лише на емігрантських дослідженнях, навіть на таких, як праці Роберта Конквеста, Джеймса Мейса та ін. — це важливо. Але поки що найголовніше робиться тут. Саме на Україні в ці часи, коли ми схиляємо поминальні свічки до братських могил своїх предків, ми, можливо, нарешті й виходимо з довгої історичної коми, повертаємо собі історію й своє майбутнє. Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, випускниця факультету

Трагедія, що назріває

З

верніть увагу на ситуацію, що назріває в українському селі, де ще проживає чверть населення країни. Незабаром люди, які обробляють найкращі сільськогосподарські угіддя у світі і які не мають ні грошей, ні влади, отримають сумнівне право продавати цю землю тим, хто має й те, й інше. Покупці, а не продавці, захищені від будь-яких іноземних покупців, які запропонують настільки високу ціну, що продавці могли б отримати щось на кшталт відповідної компенсації за землю. Водночас у рік президентських виборів уряд оголосив, що цінам на хліб не дозволять зрости, тим самим посилюючи тиск на тих, хто не має за що жити, але має що продати, зокрема землю, на якій росте пшениця, що буде згодом продана за безцінь. Що станеться далі? Не треба бути доктором наук, щоб передбачити, що може трапитись. Більш привабливі сільські дівчата дванадцяти-п’ятнадцяти років завжди зможуть знайти собі місце на ринку білих рабів у Туреччині або деінде, де їх перепродаватимуть знову й знову. Їхні брати, які не мають грошей і позбавлені переваги зростання в містах, можуть, у свою чергу, продати свої послуги охоронців або поліцаїв і стати на захист від тих, кому пощастило менше й хто змушений виживати крадіжками. Як наслідок, одна половина чоловічого населення сіл буде найнята для переслідування другої половини. У цей час їхні батьки блукатимуть у пошуках паперових коробок, газет і пляшок з-під пива, щоб обміняти їх на шматок хліба, як це зараз роблять пенсіонери в містах. Невже це соціальна справедливість? Покійному тестю автора цих рядків вдавалось робити мільйонерів з колгоспів Галичини, де земля не настільки родюча, як на більшості території України, й робив він це без особливої освіти за плечима. Звичайно, він не міг збагнути, що для більшості голів колгоспів ця посада була нерозривно пов’язана з крадіжками. І хтось завжди приходив після нього і протягом декількох місяців розтринькував гроші, які йому вдалось накопичити. Одного разу йому навіть запропонували стати Героєм Соціалістичної Праці в обмін на дві свиноматки. Він відмовився й став пенсіонером буквально наступного дня. Селяни, які, по суті, перетворились на рабів згідно зі сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу? Давати людям без грошей і влади сумнівне право продавати свою землю тим, хто має і те, й друге, без надання якомога більшої підтримки тим, хто намагається спробувати свої сили в приватному землегосподарстві незалежно від клептократів, якими є голови колишніх колгоспів і які продовжують диктувати свої правила в більшості сіл, є неправильним. Однією з відносних переваг України в цьому світі є її родюча земля. Нехай цю землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда, й ця країна нагодує багатьох у цьому світі на користь усіх, хто тут живе. Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччину або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті. Я гадаю, не багато. Проф. Джеймс МЕЙС, консультант «Дня»

1932-1933

О

собисто мені від цього питання полегшало: адже мене змушували не полемізувати з комунізмом, а виправдовуватися перед собою через те, що я не став комуністом і не можу ним стати. Мені було б набагато легше, якби я ним був. Я б жив з переконанням, що у найактивніший спосіб беру участь у виправленні світу; я був би переконаний, що стою на боці бідних проти багатих, на боці голодних проти грошовитих тузів; я б знав, що і чому треба думати, що треба ненавидіти, а що зневажати. Натомість я почуваюся, наче голий у тернях: з пустими руками, не прикритий жодною доктриною почуваюся неспроможним допомогти світові і частенько не знаю навіть, як зберегти чистоту власної совісті. Якщо моє серце на боці бідних, якого ж дідька я не став комуністом! Саме тому, що я на боці бідних. Я бачив злидні, такі безмежні, що все довкола мені остогидло. Де б я не був, я утікав від палаців і вдивлявся у життя злидарів, карався принизливою роллю безпорадного глядача. Адже замало споглядати ці злидні і співчувати їм: треба жити їхнім життям. Але я занадто боюся смерті. Ці завошивлені людські злидні не підніме на щит жодна партія, — до цих страшних лігвищ, де немає ані цвяха, щоб повіситися, ані брудної ганчірки, щоб постелити, комунізм звертається з безпечної далини: у всьому, мовляв, винен соціальний устрій; через два роки, через двадцять років замайорить прапор революції, і тоді... Як таке може бути, через два роки, через двадцять років? Невже ми здатні байдуже погоджуватися з тим, що можна так існувати ще два місяці, ще два тижні, ще два дні? Буржуазія, яка тут не може чи не хоче допомогти, чужа мені, але так само чужий мені і комунізм, який пропонує замість допомоги прапор революції. Мета комунізму — владарювати, а не рятувати, на його знаменах написано гасло влади, а не допомоги. Злидні, безробіття, голод — для комунізму усе це не ганьба і нестерпний біль, а осідок темних сил, що вириваються з глибин гніву і люті. «У цьому винен суспільний устрій». Ні, винні усі ми, чи споглядаємо на людські страждання, тримаючи руки в кишенях, чи піднімаємо до неба прапор революції. Злидарі — це не клас, це, власне, люди декласовані, вибиті з колії і неорганізовані; ніколи вони не наблизяться до трону, хто б не посідав його. Голодні хочуть не владарювати, а насититися; злиденному байдуже, хто керує країною; важливо те, що ми, люди, відчуваємо. Злидні — це не клас і не інституція, це нещастя; але коли я озираюся довкола, сподіваючись на людське співчуття, я наштовхуюся на холодну доктрину класового владарювання. не можу бути комуністом, бо комуніст не знає моралі допомоги і співчуття стражденним; бо він проповідує усунення соціального порядку, а не того жахкого безпорядку, яким є злидні. Якщо він пого­ джується допомогти нещасним, то лише за однієї умови: спочатку ми захопимо владу, а потім (можливо) дійдемо й до вас. На жаль, навіть цю умовну обіцянку допомоги ніщо не гарантує. Злидарі — це аж ніяк не маса. Тисячі вбогих не можуть поділитися навіть шматком хліба. Вбога, голодна, безпорадна людина абсолютно самотня. Її життя має сенс тільки для неї самої і ніяк не пов’язане з життям інших. Це приватний випадок, тому що це нещастя, хоча воно й подібне до інших, таких випадків, як дві краплі води. Переверніть суспільство догори дрига, навіть тоді вбогі опиняться на дні, плюс до них приєднаються інші. Я аніскілечки не почуваюся аристократом, але не можу повірити у великі можливості мас. Адже ніхто серйозно й не думає, що маси будуть керувати державою: вони лише зброя для досягнення визначеної мети; їх використовують лише як політичний матеріал, і набагато жорсткіше і безжалісніше, ніж членів інших партій. Для того, щоб людина перетворилася на матеріал, потрібно зім’яти її і затиснути в колодки, потрібно дати їй уніформу зі стандартного сукна чи зі стандартних ідей; на жаль, ідейну уніформу не можна скинути через півтора роки. Я б глибоко шанував комуністів, якби вони звернулися до робітника і чесно сказали йому: «Потребую від тебе того й того, але я нічого не обіцяю тобі; ти потрібен мені поштучно, як одиниця, як матеріал, такий самий, яким ти був на фабриці, ти будеш мовчати й слухати, як і тепер. За це ти залишишся тим, ким був; буде тобі краще чи гірше — цього я не можу гарантувати; новий порядок стосовно тебе не буде ані щедрішим, ані доброзичливішим, але він буде справедливим». Думаю, більшість робітників усерйоз замислилися б, почувши таку пропозицію, зате вона була б абсолютно прийнятною, прийнятнішою, ніж усе, обіцяне дотепер. Годувати вбогого обіцянками — що грабувати його. Може йому й легше живеться, коли чує про тлустих гу-

Я

19

Ñëîâî ïèñüìåííèêà Карел ЧАПЕК

ЧОМУ Я

НЕ КОМУНІСТ?

сей на гілках; але ж сьогодні, як і сто років тому, синиця в руках краще, ніж журавель у небі чи, точніше, на даху урядового закладу, а вогонь у вогнищі — це краще, ніж червоний півень на даху палаців, яких, до речі, у нас набагато менше, ніж здається людям, що покладаються не на свої очі, а на навіяну їм класову свідомість; адже ми, за невеликим винятком, не такий уже й багатий народ, але про це, зазвичай, забувають. Як правило, кажуть, що злидареві нічого втрачати; власне, навпаки: у кожному разі вбогий ризикує більше, ніж інші, бо, якщо він щось утратить, то це буде остання скоринка хліба; зі скоринкою хліба злидаря не експериментують. Жодне суспільне потрясіння не падає на плечі меншості, воно зачіпає більшість: чи то війна, валютна криза, а чи щось інше; саме вбогим доводиться найтяжче — адже злидні загалом не мають меж і дна... І найненадійніший прихисток не у багатіїв, а у бідних; спробуйте струсонути світ, і ви побачите, кого передов­ сім засипле землею. ле ж не можна відкладати проблему злидарів до встановлення якогось нового устрою; якщо їм взагалі потрібна допомога, то починати варто вже сьогодні. Щоправда, виникає запитання, чи достатньо в сучасному світі моральних можливостей; комуністи стверджують, що ні; от у цьому наші думки не збігаються. Я не стверджуватиму, що в нашому соціальному содомі не бракне праведників; але в кожному з нас, мешканців Содому, є щось від праведника, і я вірю, що, доклавши зусиль після численних вмовлянь, нічого не вдасться, хіба що домовитися про доволі пристойну справедливість. А згідно з доктриною комунізму, домовитися абсолютно неможливо, мабуть, комунізму загалом притаманна невіра у людяність більшості людей... Але вірити, що вирішити проблему бідності — завдання сучасного, а не майбутнього суспільного устрою, — означає не бути комуністом. Найдивовижніше і найнелюдськіше в комунізмі — це його ні з чим незрівняна похмурість. Чим гірше — тим краще... У всьому сучасному суспільстві ані на волосину добра; все, що існує , — зле. В одній зі своїх балад Йіржи Волькер писав: «У серці твоєму глибоко, на дні, я ненависть бачу, бідняче...» На дні сердець злидарів можна знайти радше дивовижну, прекрасну веселість. Робітники біля верстата частіше жартують, ніж фабрикант чи директор; мулярі на будівництві частіше веселяться, ніж архітектор чи господар, а якщо хтось в хаті співає, то, звісно ж, служниця, миючи підлогу, а не господар. Так званий пролетарій від природи схильний до радісного, майже дитячого світопочування: комуністичний песимізм і похмура ненависть напомповується в нього штучно, та ще й нечистими шляхами.

А

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Цей імпорт непробудної похмурості називається революційним вихованням мас або «зміцненням класової свідомості». Клімат комунізму непривітний і нелюдський. Я не знаю, чи то журналісти і письменники навіяли собі, що образ світу безсенсовний, чи свідомо брешуть; знаю лише, що наївна і недосвідчена людина, якою зазвичай є пролетарій, живе у викривленому світі. Цей світ справді вартий того, щоб його зруйнувати вщент. Але оскільки такий світ — це лише фікція, то було б на часі зруйнувати дощенту цю нудну фікцію... Я не вірю у досконалість ні сьогоднішньої, ні завтраш­ньої людини; ані світовий розвиток, ані революція, ані навіть повне винищення роду людського не перетворить світ на рай. Але, якби в якийсь спосіб вдалося зібрати усе те добре, що є в кожному з нас, грішних створіннях, то на цьо­му, я вірю, можна було б заснувати світ набагато симпатичніший, ніж той, що існував дотепер. Ви можете стверджувати, що це гнила філантропія; але, я справді з тих ідіотів, які люблять людину тільки за те, що вона людина. Одна з найаморальніших властивостей духу — це схильність до генералізації; замість осмислення дійсності відбувається її підміна. З комуністичних газет ви не дізнаєтесь про світ нічого, крім того, що він шеляга не вартий, — для людини, яка не вважає посередність вершиною творчості, цього, все-таки, замало. Ненависть незнання, принципова недовіра — такий він — духовний світ комунізму; можна поставити медичний діагноз: перед нами випадок патологічного негативізму. Коли індивід розчиняється в масі, він легко підхоплює таку загрозу, але для приватного життя це не годиться. Зупиніться на хвильку біля вбогого на куті вулиці: зверніть увагу, хто з перехожих добуває з кишені гріш для нього: у семи з десяти випадків це люди, які балансують на межі бідності; інші троє — жінки. Комунізм зі своєю ненавистю і класовою люттю хоче перетворити людину на тварину: на таке приниження злидарі не заслуговують. учасний світ не потребує ненависті, йому потрібна добра воля, злагода, співпраця і добросердний моральний клімат; я думаю, що навіть дрібка звичайнісінької любові і сердечності здатні ще на чудо. Я вже сказав, що справжні злидні — це не інституція, а нещастя... А боротьба з нещастям — це обов’язок моральний, а не соціальний. Мова комунізму безжальна він не визнає такі вартості, як співчуття, милосердя, допомога і людяна солідарність, і самовпевнено стверджує, що йому не притаманна сентиментальність. Це, як на мене, найгірше, тому що я сентиментальний, як і будь-яка служниця, як будь-який дурень, як будь-яка порядна людина; тільки хулігани й демагоги несентиментальні. Без сентиментів ти не подаси ближньому склянку води; раціональний розрахунок не змусить тебе подати руку людині, що впала, послизнувшись. Врешті-решт, є ще проблема насилля... Порядна людина не може підтримувати тих, хто погрожує, закликає до розстрілів і до шибениць, розтлівають суспільство не тим, що здійснюють соціальний переворот, а тим, що порушують звичні й природні моральні закони... Але комуністи вважають, що за певних обставин піднімати на шибеницю і розстрілювати людей така сама звична справа, як душити блощиць, то цього я аж ніяк не можу зрозуміти! Метод комунізму — це масштабна спроба створити міжнародне непорозуміння; це спроба розбити люд­ ство на окремі частини, які нічого не об’єднує і які не розуміють одне одного. ...Комунізм принципово не припускає згоди з інакомислячими, навіть у тому, що комунізму не стосується; спробуйте поговорити з комуністом про функції селезінки, він одразу ж пояснить, що це буржуазна наука; так само як існує буржуазна поезія, буржуазний романтизм, буржуазний гуманізм і т. ін. Силу переконань щодо будьякої дрібнички ви знайдете у комуністів майже надлюдську — і річ у тім, що їхні докази такі вже переконливі, що вони не зважають на заперечення. Можливо, це й не переконання, а певні ритуальні настанови, або, врештірешт, просто ремесло. Але кого мені насправді жаль, то це пролетарів, яких у такий спосіб наглухо відгороджують від іншого освіченого світу, без будь-яких компенсацій, окрім, хіба що, спокусливих перспектив майбутньої революції. Комунізм вибудовує кордони між ними і світом, і саме ви, інтелектуаликомуністи, стоїте з вашими пістрявими щитами між ними і усіма тими культурними цінностями, які підготовлені для них як для новачків. Але є ще надія на голуба миру, якщо йому немає місця між вами, то він може ширяти над вашими головами, злетівши прямо з небес. (1924) Скорочений переклад Тетяни ХОМЕНКО

С

20 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

1932-1933

Ñïîãàäè î÷åâèäö³â

«Нема більшої біди, ніж коли людина голодна…»

Комісія з розслідування Голодомору в Україні засвідчує: 1. Причини Голодомору: – вивезення зерна з України врожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів; – колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, геноцид.

2. Наслідки Голодомору: – через повне виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів людей; – вивезено за Урал та на крайню Північ 3 мільйони громадян.

3. Відповідальність: – головні ідеологи Голодомору – Ленін, Сталін; – керівники – Каганович, Молотов; – виконавці – Баліцький, Чубар, Косіор, Петровський. Комісія вважає, що Сталін і ВКП(б) намагалися через голод нанести смертельний удар по українцях, українській нації. Злочини, здійснені під час Голодомору в Україні, беззаперечно, були злочинами проти людства. Григорій Гуртовий, свідок Голодомору (його голос тремтить, бринить тугою і болем, пересторогою до нас, незмінна жалоба в його вигляді. – Авт.): «Я залишився один з нашого класу, решта всі померли… Страшно було на все дивитися. У нашому селі Корніївка Запорізької області вмерло більше півтори тисячі осіб: і дорослих, і дітей. Люди валялися мертві. У селі могли зловити і з’їсти… Одна моя однокласниця два дні помирала на городі. Поховати її не було кому, адже дідусь – останній живий з родини – перед тим упав з порога, його забрала підвода. Одного мого дідуся Карпа розкуркулили, хоч він і не був куркулем. Отак прийшли і забрали все та вивезли. Тут би він все одно помер… Другого дідуся повезли разом із сім’єю на Соловки. Я бачив той караван, який рухався запорізьким степом… Дідусь Афанасій тоді повернувся, але вмер з голоду

у 1947 році. Отака та правда… Я був на відзначенні 60-річчя Голодомору в Києві. Вразило те велелюддя, що стояло на майдані. На мітингу-реквіємі зібралися тоді всі конфесії і висловлювали свою жалобу за загиблими. Голод був штучний! Здавалося б, ніколи не мало бути такого лиха на наших родючих чорноземах і в наших степах – на землі волі, на землі боротьби… Я вчитель радянської історії. Навчаючись на відмінно в інституті, намагався все вичитати, щоб дізнатись правду. Але я ніколи не натрапив на такі слова Ворошилова: «Мы сознательно пошли на организацию голода 1933 года».

Із архівів МЗС: Масове винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів, руйнувались соціальні основи нації, її традиції, її духовна культура та самобутність. Різноманітні партійні документи 19291933 років засвідчують факти свідомого створення таких умов життя українців, які спричинили фізичне їх винищення. Голодомор 1932-1933 років — це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали… Збереглися свідчення про те, що восени 1932 року з України вирушали так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, людей, які вирощували цю продукцію, прирікали на голод­ну смерть. За розпорядженням уряду, було заборонено будь-яку торгівлю у сільській міс-

цевості, призупинено продовольче постачання сіл. Переслідувалося та каралося десятьма роками ув’язнення і розстрілом будь-яке несанкціоноване використання хліба. В колгоспах та районах, що не ви-

конали хлібозаготівельних планів, запроваджували систему масового вилучення насіннєвих фондів та «незаконного» розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів тощо. Питома вага українського зерна в загальному обсязі всесоюзних хлібозаготівель сягала більше третини, а в окремих регіонах і перевищувала планові завдання постачання Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих. Голодомор 1933 року таким чином спричинили також непосильні плани хлібозаготівель з мізерного врожаю попереднього року. За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, Голод 1933 року виявився найжахливішою зброєю масового знищення і соціального поневолення селянства,

Незагоєні душевні рани М оїй бабусі, Ользі Матвіївні, 1933 року було вісім років. Проживала вона тоді з сестрою Вірою, і мамою, Єфросинією Миронівною, у с. Лозоватка (Лозуватка) Шполянського району на Черкащині. Сьогодні це село відоме далеко поза межами Шполянщини своїми рекорд­ними врожаями зернових, благодатною землею, працьовитими людьми і, передовсім, чудовим дендропарком, який за красою та багат­ством флори міг би позмагатись з самою „Софіївкою”.

Бабусі й прабабусі пощастило пережити цей Апокаліпсис в окремо взятій країні – Україні. Вижили вони тільки завдяки тому, що моя покійна прабабуся, Єфросинія Миронівна, приховала у 1932 ро­ ці теля від колгоспників – у сіні на горищі хати. „Женці скорботи” забрали всю худобу, зерно й усі харчі, які були в хаті, але так і не змогли знайти теличку. Та яловичина врятувала родичам життя й дала змогу пережити жахіття штучного голоду. Прабабуся розповіла нам про Великий Голод 1932-1933 років незадовго до своєї смерті, у 1989 році. Страх перед пережитим голодом все життя змушував її мовчати й оберігав психіку дітей від

якою скористався тоталітарний режим в Україні. Катерина Самець, свідок Голодомору (говорить зі сльозами в очах – авт.): «Це було дуже страшне лихоліття. У ті роки, як розповідає мама, варили борщ з бруньок, з усілякої кропиви. І зараз як де пахне щавлевий борщ, мама не може відчувати цього запаху, бо свого часу наїлася тієї страви вдосталь… А бабуся одного разу смажила млинці з перемеленого зерна, то наїлася їх гарячих біля плити, так їй всередині все й полопало, і вона згинула. Дочка ж її зосталася жива. І свого часу вона мені стільки нарозказувала, що не хочеться й згадувати. Нема більшої біди, мені здається, ніж коли людина голодна… Це не розказати, словами не передати. Я також пережила голод у 1946-1947 роках «на своїй шкурі». У нас, у Полтаві, було дуже тяжко після війни. Хто ще мав корівчину, то якось жив, а хто не мав нічого, – гинув. І в ті роки так само приходили і все забирали з хати, навіть кілька останніх кілограмів кукурудзи… Ми лежали пухлі, голодні, а маму ще й гонять на роботу. Це не переказати. Дорогі люди, шануйте хліб, він усьому голова». Справді, «імперський молот світ нам затуляв» у той час, але як можна нині говорити, що Голодомору не було? Риторичним залишається не одне запитання. Тих «чому?» є тисячі… І на них потрібно відповісти. (Розшифрування аудіопередачі Ольги Харів, випускниці факультету журналістики). Підготувала Ольга Солодуха, асистент кафедри зарубіжної преси та інформації

повторення страхіть минулого. Щоправда, вона ніколи не говорила нам про те, що їй за приховування продовольства довелося провести півмісяця у холодній. Про це ми довідались згодом, зі слів бабусі та її старшої сестри. Однак не всі члени моєї великої родини пережили жахіття Голодомору. Тоді, 1933-го, від штучного голоду померли чоловік (Василь) і двоє маленьких синів (Альоша і Гриша) сестри моєї прабабусі – Євдокії Миронівни. До останніх днів життя вона була однією із небагатьох не тільки у селі, а й, мабуть, в Україні, хто публічно говорив правду про Великий голод. Моя мама, оповідаючи мені про наш родовід, часто згадувала, як тітка Євдокія голосно проклинала радянську владу та її місцевих прихвоснів за загладу своєї ро-

дини. Тоді вона, школярка, ще не розуміла, звідки у людини така злість на владу (яка, за Євангелієм, від Бога). Тільки згодом, після розповіді бабусі, мама зрозуміла всю трагічність її сімейного життя. Сьогодні, читаючи та перечитуючи свідчення очевидців, студіюючи документи, інколи дивуюся, як тітка Євдокія взагалі не збожеволіла від пережитих страждань. Для мене вшанування пам’яті Голодомору – це не порожній звук, не ритуал кожного листопада, а сімейна рана, яка не загоїться до тих пір, допоки тіла моїх далеких родичів – Василя Кравченка та його маленьких синів – не будуть знайдені десь на півдорозі між Лозоваткою та Васильковим, перезахороненні, а їхні душі відспівані за церковним обрядом. Сергій Блавацький, аспірант кафедри зарубіжної преси та інформації

1932-1933

21

Ñïîãàäè î÷åâèäö³â

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

«ТО ЖАХІТТЯ ЗАЛИШИТЬСЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ» Свідчення очевидця Голодомору Івана Дмитровича САВЧЕНКА, який, згідно з паспортними даними, народився 1 листопада 1929 року (сам Іван Дмитрович переконує, що народився у червні 1928 року) у селі Калюженці, Срібнянського району, Чернігівської області. Зараз проживає у містечку Городок, Львівської області.

– Іване Дмитровичу, розкажіть, що пам’ятаєте про голодні 1932–33 роки?

– То жахіття – Голодомор – запам’яталось на все життя. Мені тоді шість років було. Повним ходом якраз йшла колективізація. А батьки у колгосп вступати не схотіли, та їх заставляли силою. Пам’ятаю, першого разу прийшло троє і почали, значить, шукати. Забрали на хвіру картоплю, зерно тай повезли. І знов батька кличуть у сільську раду, але він знов у колгосп не підписався. «Поїду, – каже, – у Ленінград (де він у молодості служив на Балтійському флоті), влаштуюсь там на роботу, посилки вам висилатиму». Зібрався – поїхав. Ми ж зостались, мати і нас троє. Тяжко стало: не було що їсти. Мати одяг обмінювала за продукти; так ми трохи дотягнули до весни. А коли не стало що міняти, зов­ сім скрутно зробилось. Щось же їсти треба, так трави підростали: ми рвали дрібненький спориш, з якого мати випікала такі невеличкі пляцки; пізніше акація зацвіла, з’явилася лобода… Потім активісти ще раз прийшли. Я тоді опух весь, лежав. Вони на матір накинулись, кричали, і знову влаш­тували обшук, та не було вже шо брати. То один давай з мене ковдру зривати, але другий його спинив. А на покутті, за іконою Матері Божої, мати лушпайки з картоплі сховала, то ті знайшли і забрали. Одного разу прийшов батьків товариш, подивився, що я зовсім пухлий лежу, та й пішов. Але незадовго вернувся приніс конини (забив свого коня). То мати бульйон варила, і я трохи

відійшов. Старшому брату тоді було років п’ятнадцять, ходив він на таку економію працювати. Там їсти йому давали, та пригоршню муки щодня додому приносив. І так виживали. Ще батько з Ленінграда посилки висилав. У листі пише, що вислав сухарі і цукор. Відкрили ту посилку, зауважте, опечатану: аж там стружка і цеглина. Наступного разу знову прийшла посилка, і у ній те саме. Потім мати написала, щоб не висилав більше, бо однаково нічого не доходить.

– Хто ж вилучав зерно, харчі: місцеві чи прибулі негідники?

– Так свої ж – місцеві активісти; мали вони крюки залізні, якими штрикали усюди. У нашому селі таких троє було, які ходили і все у люду забирали, і згодом вони таки погибли. Один зробився п’яницею; зимою упав десь – замерз. Другий, коли нашу де­ рев’яну церкву і дзвіницю розбирали, щоби із неї спорудити клуб, – поліз хреста знімати та й розбився. Третього на вітровому млині (а їх у селі було вісім штук) придавило мішком, і так він там умер.

– А скільки людей у Вашому селі тоді вмерло?

– Не можу точно сказати. Але дуже-дуже багато повмирало у ті роки. За селом викопали велику яму, в яку і кидали трупи. Пам’ятаю, що коли вже пішов до школи, то наш учитель Іван Якович Стовпник говорив, що повинно було би бути три перших класи, а зостався тільки один неповний перший клас, решта дітей померли з голоду.

– Не пригадуєте якихось випадків канібалізму у Вашому селі?

– Був такий Павло Іванович Крикливий. Ще молодим посивів. Розказував, що коли вчився у Харкові на робфаку, дізнався, що рідні не мають що їсти, то накупив продукти, і поїхав до них на хутір, розташований десь за п’ять кілометрів від нашого села. Той хутір – невеликий – хат дванадцять. І от приходить він туди: ніде нікого. Аж троє мужиків розпухлих налетіли на нього, він давай тікати. Перелякався: поки добіг до села, то зробився сивим. Потім зібрались дядьки, та на той хутір. І, знаєте, там нікого в живих вже не залишилось, крім трьох мужиків. Вони то всіх хуторян і поїли. Ото, їх і застрелили потім.

– Іване Дмитровичу, а Ваша дружина (Євдокія Григорівна Савченко, народилась 1 грудня 1925 року у селі Більську, Козелецького району, на Полтавщині) також пережила ті жахливі роки? Чи не розказувала вона Вам про Голодомор?

– Ох і вона натерпілась. Розказувала, що негідники прийшли і забрали геть усе з хати, даже спечені у печі буряки. Вони якраз нову хату будували, то і її розібрали. А жінчина мати з трьо­ма малими дітьми жили у сараї. Але щастя, що материн дядько працював десь на Донбасі. То деколи він харчами трохи помагав. Моя жінка розказувала, що також опухлою лежала, а у них – у селі Більську, досить великому, більша частина мешканців померли.

– Чому люди не чинили опору, чому добровільно віддава-

ли останній харч, прирікаючи себе на голодну смерть ?

– Де ж виснажені, опухлі, морально зломані мали взяти сили, щоби чинити опір? А інші, які сяк– так крутились просто боялися… Робив я потім головою колгоспу. От якось приїхав до мене кореспондент столичної газети. Оглянув господарство, та й розговорилися: розказав я йому і за той голод. Він вислухав і говорить: «Іване Дмитровичу, дуже прошу, не розказуйте про це нікому, бо біду накличите». Одного разу про ті події повідав я синам, то вони мені: «Коли ж то було! Нащо згадувати?!» Давно було, але треба знати, пам’ятати, аби більше таке не повторилося ніколи.

– На Вашу думку, кому і навіщо потрібно було організовувати Голодомор?

– Зрозумійте, нічо не могло відбуватись без відома тодіш­ньої

Õàðê³â. Біль серця пронизує душу

У

сім’ї нас було четверо – батько, мати, сестра і я. Ми були опухлі від голоду, а мама вже й не вставала. І вдень, і вночі ми тільки й думали про їжу. А її нема. Не було кормів, масово гинула й худоба. Здохлих колгоспних коней закопували за селом у могильниках. А по ночах люди

розкопували ті могильники, щоб принести додому хоч шмат тієї дохлятини. І ми з батьком пішли, принесли додому «здобич». Хвора мама сказала, що краще помре, але здохлої кобилятини не їстиме. І сестра відмовилась. А ми з батьком підсмажили і їли. У полях на бурякових плантаціях були розставлені коритця з мелясою, присипаною вапном. Так тоді боролися з довгоносиком. Я розгортав здохлих комах і пив солодкосмердючу каламуть, аж доки не почалися нестерпні болі в животі. Ледь дійшов додому і впав у забуття. Вижив. Молодий організм справився з отрутою. Чухрав листя з береста, його сушили, товкли в ступі і з

цього «борошна» пекли коржики. А після них ще сильніше підступав голод. Мій дядько Панько помер голодною смертю. Залишилася його дружина Палажка з чотирма дітьми, з яких було двоє немовлят-близнюків. Один чоловік із села їхав до Харкова, аби привезти своїм дітям хоч шматок хліба. Тітка Палажка умовила його, щоб він взяв з собою обох дівчаток-близнючок та й здав у якийсь дитбудинок. Хоч у такий спосіб хотіла порятувати дітей від смерті. Додому чоловік повернувся один, а доля тих дівчаток і по цей день для нас невідома. У селі люди їли собак, кішок, ховрахів. Помирали щоденно, але навіть хоронити їх не було кому, бо всі чекали такої ж долі. Та чи живий, чи вже ледве ноги переставляєш, а на роботу в поле активісти гнали всіх. А коли поверталися люди з роботи додому, то їх по дорозі ті ж активісти обшукували. І горе тому, у кого знайдуть у

Кремлівської верхівки. Зерно ж було!!! Урожай непоганий тоді зібрали. Та забрали все, повивозили хліб, а людей залишили без нічого. Навіть засівати було нічим. Видно все робилося для того, щоби знищити український народ. Інакше б голодував увесь Радянський Союз, всі народи. Чому ж тільки українці? Кажуть, що там десь на Поволжі трохи неврожайність була, засуха. Ну, а в Україні цього не було, бо я ж пам’ятаю. А кому знадобились ті лушпаки, що видирали у нас, чи просо? Да викинули десь. Потім же придумали, що неврожайність була. Брехня!!! Ті, які у колгосп першими позаписувалися, більше вижили. А оті, хто не вступали в колгосп, то, майже всі померли голоду.

– Дякую, Іване Дмитровичу! Записав Роман СМІЛКА

кишенях чи за пазухою кілька колосків. Чекала дорога в Сибір або й куди далі - та ж сама смерть, тільки на чужині. Трагічність цього лиха полягала в тому, що цей голод був створений штучно. Причиною стали не погодні умови, а те, що державна машина забирала з колгоспних комор чисто все. Треба в кожному селі встановити пам’ятники жертвам голодомору. З допомогою тих, хто пережив ті події, встановити меморіальні дошки з поіменними списками померлих від голоду. Замість дерев’яного хреста, що загубився серед дерев Молодіжного парку, в Харкові треба спорудити пам’ятник жертвам голодомору — на найлюднішому місці. Болить моє серце і через те, що винуватці голодомору вшановані назвами вулиць, уславлені монументами, а їхні жертви, тобто наші діди з бабусями, батьки й матері, брати й сестри залишаються тільки в наших душах. Чи ж по-людськи це?.. Білоконь Кузьма Филимонович, 1923 р.н., уродж. села Юрченкове Чугуївського району Харківської області Із харківського архіву Підготувала Галина ГЕВКІВ

22

Ñïîãàäè î÷åâèäö³â

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

75

-ту річницю голодомору 1932-33 років уже традиційно вшановують 22 листопада кожного року. Про геноцид проти українського народу сучасники читають у книжках та підручниках з історії, дізнаються із розповідей літніх людей та вшановують пам’ять близько десяти мільйонів загиблих. Та все ж таки ніхто не зрозуміє до кінця, наскільки жахливими були ті події, окрім самих очевидців. Зараз майже в кожного є вдосталь їжі, тепла домівка та дбайлива родина. А ті люди, чиє дитинство припало на період «безкровної війни» радянської влади з українським народом, і які вже встигли посивіти, не можуть згадувати минуле без сліз. Нелегко подумки повертатися назад у злидні, голод і говорити про загиблих братів і сестер, батьків, що помирали, тяжко працюючи за «колосок».

Ще переживши голодну зиму, а на весну безсилі, опухлі, вже немічні не могли працювати на землі. Харчувалися переважно лободою, варили її, пекли, а коли хтось пригощав квашеною капустою, то страва була за паску. Мати найнялась у плавнях садити розсаду овочів і через декілька днів померла. Помер з голоду і молодший брат. Похований на кладовищі, що залишилося під водами Каховського водосховища. Помер і батько. Мене разом із німою сестрою віддали в притулок, звідки ми згодом втекли. І я повинна була опікуватися молодшою сестрою. В роки Великої Вітчизняної війни безвісти пропав чоловік Софії Малої, і син Анатолій не знав у житті свого батька. Отак і звікувала солдатською вдовою… Марфи Сагайдак-Марокко, яка померла кілька років тому, доля була не легшою:

У

Якщо ти українець — ти маєш померти

Оскільки голодомор найбільше охопив східні області України, про ті дні розповіли мешканці села Ленінського, що на Дніпропетровщині. Майже всі з оповідачів померли нещодавно. ершу історію розповіла Софія Мала, яка померла минулого року: — Під час голодомору проживала з батьками у Дніпропетровській області. Все господарство налічувало пару коней і корову, але їх було насильно відібрано в колгосп. А за непокору батька здали в «органи», звідки посадили до в’язниці. — Софія Іванівна плакала, коли згадувала ті події. — Активіст колгоспного руху Олексієнко О., котрий доводився батькові кумом, накинув йому ланцюг на шию, прив’язав до коня, сам верхи, а той пішки дісталися до міста Апостолове, звідки тато вже не повернувся.

П

— Проживала в ті страшні роки голодомору в Софіївському р-ні Дніпропетровської області, за 25 кілометрів від Кривого Рогу. Пішки з возиком ходили до Кривого Рогу, вистоювали величезні черги, щоб купити три-чотири буханки хліба, яким ділилися з односельцями. Мама протягом 17 років була паралізована, а батько працював і приносив макуху, яка була основним харчовим продуктом. А коли вродило жито, тільки заколосилося і налилося зерном, збирали колоски, м’яли їх і варили зерно. На осінь зібрали врожай і колгоспникам видали зерно за трудодні. У колгоспах було введено натуральний податок, тому наша сім’я мусила здати півкорови. Оскільки в нас була слаба корова, за домов­леністю з сусідами, ми здали свою корову за два двори, а сусідську, яка доїлася, залишили на дві сім’ї.

Марфа Порфирівна — учасниця Великої Вітчизняної війни. В голодні повоєнні роки мала півторарічного сина, якому купувала півлітра молока на два дні. Розмочували, який мали, хліб і ділили на двох — на хлопчика і паралізовану бабусю... араз Марії Мокієнко 84 роки, вона росла на Чернігівщині у великій сім’ї, яка налічувала п’ятеро дітей. В роки колективізації її батько був у рядах організаторів колгоспів. Щоб врятувати людей від голоду, він видав насіннєве зерно колгосп­никам, за що був позбавлений волі. еланія Прилипа, яка записала вищенаведені свідчення, й померла два роки тому, за життя розповідала: — Сім’я наша налічувала семеро дітей, двоє з яких померли від голоду під час голодомору 1932-33років.

З

М

«Я спас свою сім’ю равликами» Період голоду 1932–1933 рр. був найстрашнішим у житті Йосипа Шевчука

Він народився 17 квітня 1918 року в сім’ї багатого селянина Василя Шевчука. Його батько був грамотною людиною, єдиним офіцером російської

1932-1933

армії в селі, лейтенантом. Жили вони у Попелюхах Муровано-Куриловецького району Вінницької області. В родині було четверо дітей. Йосип був середущий. Восени 1932-го року посиленими темпами розгорталася колективізація. Пана Василя попередили: якщо він не вступить у колгосп, то буде для нього біда. «Батько вже зібрався йти до колгоспу, а його зустрів піп та й говорить йому: ви куди? До колгоспу? Та що ви? Все оце злидням віддасте? Все ж у вас заберуть». А батько тоді мав дві корови, пару коней, вози, сани, хату під бляхою… Та й повернув назад», — згадує пан Йосип. Через день прийшла комісія районна і міська, комсомольці й почали їх розкуркулювати. Вигнали усіх з хати, забрали усе до ложки та миски, іще й батькові Йосипа Васильовича наказали заплатити податок, розмір якого становив п’ять урожаїв. Звісно, у сім’ї Шевчуків таких грошей не було. Невдовзі, через несплату податків, годувальника відправили на будівництво Запорізької ГЕС. Саме перед най­страшнішою подією сім’я Шевчуків залишила-

ся без єдиної опори — батька. Під час голоду люди не мали що їсти, пухли і вмирали. Навкруги не було жодної собаки, кішки чи ворони – усе з’їдено. Людей вивозили возами й кидали в одну яму. Багато вмирало біля млина, до якого було 2-3 кілометри. У селі навіть був один випадок людоїдства, де батьки з’їли своїх дітей. А Шевчуки у ту зиму перебивалися то лушпинням від картоплі, то макухою, а як взагалі ставало скрутно, то і ремінні паски варили та їли. Доводилося й до міста їздити, аби хоч на жменю макухи обміняти речі. А найгірше було навесні. «Провіант» закінчився і їсти уже було нічого, окрім юшки з лободи, від якої пух живіт. Пан Йосип згадує, як одного весняного дня вертався зі школи через ліс додому. І уже не знав, чи вистачить сил дійти до хати. Спухли руки, ноги. Ліг на траву відпочити. Йосип Васильович згадує це зі страшним обличчям людини, якій довелося це пережити. «Сльози текли лицем — їсти хочеться. І в цей момент дивлюся... на мене повзе равлик (слимак). Господь Бог послав мені думку, щоб спастися від голодної смерті — його з’їсти. Але ж він гидкий! Можна хіба зварити, зажарити». Десь узялися сили у п’ятнадцятирічного хлопця і він

Я вже добре пам’ятаю голод 1947 року. Хліб одержували на картки. У нас був старший брат Григорій, 1930 року народження, який по дорозі зі школи одержував хліб і приносив додому. Коли сестра Поля була грудною дитиною, а солодощів не було, ми варили цукровий буряк, клали в марлю і давали смоктати. У дитячому садку нам варили їжу переважно з комбікорму, клали вдень спати на підлозі. Таких історій – без ліку. І вони страшні по-різному. Люди їли їжаків, вискубуючи з них голки, варили власних дітей, рубаючи на шматки… Божеволіли. В той час, як у представників радянської влади, які й організували цей голодомор з метою геноциду українців, на столі було перше і друге. Вони смакували це перше-друге, запиваючи чаєм і закушуючи десертом. І спокійно сприймали те, що в ту ж хвилину помирають сотні людей від голоду. Знали, що це можна припинити: «Хоча навіщо? Цікаво, цей тортик з білковим кремом чи масляним?». Ірина Кондратюк

назбирав цих равликів цілу торбинку. Приніс до хати далекої родички, яка приютила їх після того, як забрали у них хату. Узяв пательню, перед тим побив слимаків, потім порізав по довжині. Почав смажити. З’їв, смачні були. І ліг спати. Прокинувся через 1,5-2 години, зібрався в ліс за равликами. Набрав равликів, ще одну пательню з’їв і ліг спати. «Рано встаю, у мене руки, ноги уже стухли. Самі кісточки і шкурочка, але я вже встав сильнішим. Хотілося брикати після того. Знайшов маму і сестер, розказав усе, і вони таким же чином спаслися. Я спас свою сім’ю равликами». Це був найстрашніший період у його житті. Село до Голодомору налічувало 400 хат, а після весни 1933-го року залишилися заселеними лише половина. Два місяці сім’я Шевчуків перебивалася равликами, а там жнива підійшли, і пережите лихо залишилося лише у спогадах. Тепер Йосипу Шевчукові 90. За своє життя прошов і війну, і німецькі концтабори... Можна тільки дивуватися пам’яті пана Йосипа. Пройти такі страшні випробування, дожити до поважного віку, і все так добре пам’ятати. Щодня робить розспівки і тримає свій голос у формі. Ірина БРАТИНА, ЖРН- 53с

1932-1933

Çàáóòòþ íå ï³äëÿãàº

Філософське осмислення українського Голодомору. Погляд із Греції

Сталь — проти хліба Нікос Лігерос — відомий грецький поет, драматург, філософ, професор інформатики Ліонського університету (Франція), викладач філософії, історії та інформатики Афінського університету ім. І. Каподістріса, Фракійського університету ім. Демокріта, Вищої школи при Міністерстві національної оборони Греції, Академії при Міністерстві внутрішніх справ Греції, Вищої школи військової авіації Греції, голова наглядової ради мистецьких шкіл, що діє при Міністерстві освіти і релігій Греції. Він — визнаний геній, чиї розумові здібності за показником ай-кью перевершують навіть інтелект Ейнштейна. Через останню особливість став об’єктом посиленої уваги журналістів усього світу. Мені навіть здалося, що Нікос чимось схожий на Сократа в молодості, яким його зображали скульптори. Останніми роками молодий учений захопився дослідженнями геноциду кількох народів і, зокрема, українського Голодомору. Розмова з ним відбулася в грецькій столиці Афіни.

— Дехто вважає, що український Голодомор — це трагічна випадковість, яка сталася внаслідок неврожаю тощо. Що це було насправді, на Вашу думку?

— Згідно з Хартією ООН від 1948 року, геноцид — це “систематичне винищення людей”. Дехто з дослідників акцентує увагу на понятті “винищення”, однак, на мою думку, головним у цьому словосполученні все-таки є слово “систематичне”. Бо для визначення геноциду важливо не лише те, що це був злочин, а його масовий характер. Така ознака свідчить, що його вчинено проти людства. До цієї категорії злочинів безумовно слід віднести масові вбивства вірмен (1.500.000 жертв) та понтійців (353.000). По-перше, український Голодомор значно перевершує ці трагедії за кількістю загиблих людей, по-друге, винищення здійснювалося з ініціативи тодішньої влади, що підтверджують численні документи, по-третє, він мав не місцевий, а геополітичний характер. Тож у мене немає жодного сумніву — це геноцид, один із найстрашніших і наймасштабніших в історії людства.

— Що відрізняє Голодомор 1933-го від геноциду інших народів?

— Кожен геноцид має своє підгрунтя: расистське, політичне, економічне. В основі геноциду українців — політичний фактор. Вони винищувалися задля того, аби захистити ідеологію тодішньої влади. Річ у тому, що комуністичний режим став у ті часи радикалізуватися. Він не терпів найменшого спротиву та інакомислення. Через це почалися репресії проти старих комуністів. Вивчаючи документи, бачимо, що влада вважала українських селян перешкодою великому соціалістичному механізму, який “продукує щастя та успіх”. Бо селяни, на думку вождів, мали дрібнобуржуазну психологію. Партії Сталіна, яка здійснювала тоді індустріалізацію, здавалося, що ця програма розгортається не досить швидко через пасивний опір українського селянства, котре, будучи на той час власником стратегічного продукту — хліба, нібито віддавало його державі неохоче. Це один аспект проблеми. Ось інший. У межах однієї комуністичної системи існує альтернатива: влада може вибрати як свою економічну основу або промисловість, або сільське господарство. Китай вибрав свого часу землю й селян, а СРСР — заводи й робітників. Отже, коли політичний режим обирає геополітичну програму, що грунтується виключно на промисловості, заводах і сталі, селяни автоматично стають зайвими. А тепер про особливості інструменту вбивства. Вірмен просто вирізали. Понтійців знищували з допомогою кліматичних умов. Їх постійно переселяли у несприятливі для них райони, внаслідок чого вони вимирали від холоду. Тобто в

цьому випадку засобом убивства є Холод. Це вишукане “біле” варварство. Українців теж убивали за дуже тонким садистським задумом. Холоду вони не бояться, бо звикли до нього, ножі й багнети не застосуєш, бо час не той. Але є Голод, під час якого люди вмирають нібито самі по собі. Певно, сталінські стратеги діяли, як шахісти, котрі знають, що треба бити супротивника в найсильніше місце, туди, де дислокується Королева. А найсильнішим місцем українців на той час було зерно. Якщо забрати Королеву і поставити замість неї пішака, то противник неминуче зазнає краху.

— Але чому забирали зерно, а не землю?

— Бо українці краще знали, як вирощувати пшеницю, ніж будь-який інший народ. Отже, вигідно було змусити українця обробляти землю і забрати в нього зерно. Це, з позиції тодішньої влади, дуже вдалий стратегічний маневр. Сталь Сталіна вироблена за рахунок пшениці. Отже, геноцид українців — це боротьба пшениці зі сталлю. Серп, який зрізає колоски, символізує сталь. Але то не колоски, а душі українців. Комуністичний режим хвалився, що його сталь — найкраща у світі. Але сьогодні доведено, що це не так і в технологічному, і в моральному аспектах. Бо сталь, вироблена ціною мільйонів життів, — гнила.

— Вражає покірність, із якою укра­ їнські селяни дозволяли себе винищувати. Може, якби вони опиралися, масштаби цієї трагедії не були б такими великими, а може, її взагалі не було б?

— З історії ми знаємо, що українці не такі вже й покірні. Але йшлося про нерівну боротьбу. Жертва завжди проти того, щоб її убивали, але ж вбивають все одно. Та особливість геноциду полягає в тому, що народ зазвичай не розуміє, що відбувається. І не випадково в Хартії ООН від 1948 року говориться, що геноцид ніколи не відбувається в рамках воєнних дій. Згідно з версією видатного дослідника геноциду Стантона, він має кілька стадій, серед них такі: визначення мети, вироблення методів досягнення, дегуманізація мети, реалізація злочинного задуму (погром, різанина, голодомор) і його невизнання. Так от: лише на передостанній стадії, коли вже нічого змінити не можна, людина починає усвідомлювати, що ж із нею відбувається і хто або що спричинило біду.

— Чому світова спільнота мовчала, коли українців винищували?

— Бо про це майже ніхто не знав. В окремих країнах з’являлися публікації, але їх було дуже мало для того, щоб сформувалася світова громадська думка. Закритість — одна з особливостей будь-якого геноциду. Його призвідці роблять усе, аби інформація про масові вбивства не вийшла назовні. Геноцид ніколи не відбу-

вається поблизу кордонів. Основний удар зазвичай припадає на центр. Тож коли за кордоном і стає щось відомо, то на цей час чорну справу вже зроблено. Геноцид вірмен почався з 1896 року, а скінчився 1923-го. Ще в 1878 році на симпозіумі в Берліні один англієць написав Бісмарку, що вірменам загрожує небезпека, на що німецький лідер відповів: “Дрібниці”. Цього листа було опубліковано в Європі 1919 року, але ніхто не звернув на нього увагу, це був голос волаючого в пустелі. Дуже важко встановити масштаби й причини геноциду, бо після нього майже не залишається свідків, адже вимирають цілі села, регіони. В Україні влада знищила й організаторів геноциду. Тобто лишаються лише тіні і сліди. Щоправда, є люди, яким пощастило врятуватися. Але пам’ять про геноцид настільки важка, що ці люди намагаються позбутися страшної ноші. Це на руку організаторам злочину. Восьма стадія геноциду — забуття і невизнання. Це — геноцид пам’яті. Жертви геноциду не мають права ні на життя, ні на смерть. За версією злочинців, ці люди ніколи не жили і ніколи не вмирали. І тому, коли ми вимагаємо визнання, потрібно пройти слідами всіх восьми стадій. Коли в Греції хтось помирає, його друзі кажуть: “Живімо, щоб його пам’ятати”. Але якщо стирається пам’ять, для чого тоді жити?

— Декому здається, що тема канібалізму під час Голодомору завдає болю, сприяє депресії нації. Може, краще про це забути?

— Річ у тому, що цього забути не можна, хоч би й хотілося. Це треба пережити. Бо, коли про це мовчиш, тоді й тобі самому, і всьому світові здається, що винний ти. Коли говориш уголос, всі розуміють, що винний інший, той, хто організував цей голод, хто хотів принизити українців, довести їм, що вони — нелюди, канібали. Хоча насправді недолюдками і людожерами були ті, хто позбавив українських селян хліба. Людині, яка випустила свій біль назовні, легше з ним справитися. Це як жінка, котра стала жертвою згвалтування: доки мовчить, доти й страждає. Часто це стає причиною нервових розладів, які призводять до самогубств. Одне слово, мовчати не можна. Коли говоримо правду, то очищуємося. Ніхто не народжується жертвою. Але треба усвідомити, що ти був нею, щоб піти вперед. Це і є усвідомленням хвороби. У психології це використовується в терапії депресії. За теорією Аарона Бека, хворий має зрозуміти, що він хворий. Після цього зможе сприйняти і терапію. Судячи з того, як важко проходило у вашому парламенті питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу, не всі українці зараз займаються лікуванням хвороби безпам’ятства.

— Ви, вочевидь, добре знаєте, що робили вірмени, понтійці, євреї, аби до-

23 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

битися визнання та подолання наслідків їхніх геноцидів. Скільки іще нам іти, щоб теж досягти такого результату?

— Як на мене, Україна дуже швидко просувається до цієї мети. Але досвід народів, які теж постраждали від геноциду, вивчати все ж треба. Вони зуміли у повній мірі використати потенціал своїх закордонних діаспор. Для прикладу звернуся до вірмен. Найбільшої біди зазнала західна Вірменія, яка належить сьогодні Туреччині. Східна Вірменія постраждала найменше. Отже, діаспорні вірмени знають про геноцид набагато більше, ніж ті, що живуть у сучасній (східній) Вірменії. У випадку з Україною це, може, й не так. Але я помітив, що українська діаспора дуже тонко відчуває біль людей, які живуть у материнській країні. Громадяни України за численними соціально-економічними негараздами іноді забувають про духовне. Їх дратує, що посадовці, які не хочуть розв’язувати нагальні проблеми, просторікують про Голодомор. Діаспора ж більш-менш економічно незалежна, до того ж не відчуває тиску вітчизняних бюрократів, тому активно займається цією темою. У процедурі виправлення історичної несправедливості найбільш результативними виявилися євреї, бо добилися всесвітнього визнання Голокосту, а також часткового відшкодування своїх втрат. Наприклад, якщо картина чи будь-яка інша цінність, що належала євреєві, який загинув при Голокості, зберігається в тому чи іншому німецькому музеї, то вона має бути повернена в Ізраїль. Грецькі понтійці, вірмени та євреї добилися також відображення їхніх трагедій у підручниках історії європейських країн. Загалом процедура визнання геноциду мала б починатися від ООН. Якщо ж країна, яка вчинила геноцид, не визнає свій злочин, мусимо йти через стадії малого визнання кожною окремою країною.

— А як бути з Радянським Союзом, якого вже не існує?

— Росія — правонаступниця СРСР. Це абсолютно аналогічно з сучасною Німеччиною, яка визнала злочини свого попередника. Таким чином вона заявила про зміну своєї політики. Рано чи пізно визнає Голодомор і Росія. Треба взяти до уваги, що нацистський режим припинив існування в 1945 році, тоді як радянський проіснував до 1989-го.

— Які джерела Ви використовуєте у своїх дослідженнях?

— Документи СБУ, КПРС та тодішнього уряду СРСР, судові рішення. Зазвичай вибираю документи російською мовою, як найбільш достовірні, не вражені почуттями. Так само, як у геноциді вірмен досліджуємо турецькі джерела, а не вірменські. Дуже важливо, щоб тебе не могли звинуватити в неточності. Наприклад, коли маєш підписаний і затверджений документ радянського політбюро, ніхто не може закинути тобі, що його не існує. Але коли цей документ — українською мовою, тобі можуть сказати, що він перекручений. Коли використовуєш українські, слід підтвердити, що це оригінали, використовуючи російські, цього робити не треба, бо це офіційна мова системи. Дуже допомагають статті французької дослідниці українського походження Гені Кузен.

— Боротьба між пшеницею і сталлю триває?

— Так, але сталь не переможе. Бо пшениця — жива, а сталь мертва. Пшениця може померти, але може й воскреснути. Всі повинні зрозуміти: поки існує геноцид пам’яті, триває геноцид народу. Відродження пам’яті дасть вам енергію руху вперед, гідність великого народу. Розмову вів Олександр КАРПЕНКО. (Сільські вісті. — 2008. — 20 листоп.)

24 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Ïðàâäèâå ñëîâî æóðíàë³ñòà

Iнтерв’ю з Маргарет Сіріол Коллі, племінницею журналіста, який вперше у британській пресі назвав голод в Україні спланованим терором і геноцидом

М

аргарет Сіріол Коллі (Margaret Siriol Colley) — 84-річна племінниця відомого в усьому світі журналіста Ґарета Джонса, який хотів відкрити правду світові про український геноцид, організований більшовиками на чолі зі Сталіним. Це про нього написав відомий американський дослідник українського Голодомору Джеймс Мейс у статті «Повість про двох журналістів». Але, на жаль, історія часто буває жорстокою до тих, хто наважується постати проти її цинічних сторінок, проти брутальності й тоталітаризму. Журналіста за нез’ясованих обставин було вбито в Монголії. Це сталося, щойно Ґарету виповнилося тридцять. Пані Сіріол погодилася дати ексклюзивне інтерв’ю для українських читачів, щоби розповісти про свого далекого і водночас дуже близького родича, про свій духовний зв’язок з Україною (бабуся пані Сіріол три роки прожила в Юзівці (тепер Донецьк). Вона займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Саме ці історії й спонукали з часом Гаррета відвідати країну, в якій довелося жити його матері), про постійний біль, який доводиться переживати через те, що люди відмовляються вірити найдостовірнішим фактам. У цій розмові пані Сіріол вдаватиметься і до прямих цитат зі статей, щоби в такий спосіб переконати читача в тому, що геноцид — не вигадка, а реальність.

– Пані Сіріол, розкажіть, яким було ваше дитинство?

– Мої дитячі роки промайнули в Лондоні, але я горда з того, що мої пращури з Уельсу. Мої мама, тато й чоловік народилися в Уельсі. Під час Другої світової мене евакуювали до Канади, де я здобула медичну освіту. Маю чотирьох синів і вісьмох онучат. Після смерті мого чоловіка в 1973 я почала активно займатися дайвінгом, плавала зі зміями в південних китайських морях, з морськими левами біля Галапагоських островів... Я вже занадто стара, щоби пригадати все з мого дитинства. Але мої помічники – це фотографії. Тож я спробую розповісти про свого відомого родича Ґарета Джонса. За цими фотографіями – величезна трагедія, адже вони – з того часу, коли в Україні був масовий голод, терор, геноцид.

– Я знаю, що Ваша бабуся кілька років жила в Донецьку, власне, тоді в Юзівці?

– Місто Юзівка – тепер уже і справді легенда, але ще 1889 року, коли мати Ґарета Ричарда Вогена Джонса, Енні Ґвен Джонс, жила тут, це було дивовижне містечко на 50 тисяч осіб. Сьогодні це значне місто на Донеччині, власне, обласний центр. Енні три роки займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Самі ці історії і спонукали з часом Ґарета відвідати країну, в якій довелося жити його матері. Ґарет зробив прекрасну академічну кар’єру, лише щоб відвідати Україну та Радянський Союз, власне, Росію – саме так цей геополітичний простір називали на Заході, – він вивчив російську мову. Це була одна з п’яти мов, якими він вільно володів. Його перший візит відбувся 1930 року, тоді він здійснив своє паломництво до Юзівки. Йому було 25 років, і його тільки-но призначили радником із міжнародних питань прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа. Його лист із Берліна давав відчути розпачливу ситуацію в Україні: «Зима збирається бути одним із найбільших лих, а також голод. Уряд тут – найжорстокіший із усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі й тисячі найкращих у Росії чоловіків було заслано в Сибір і на безлюдний острів Соловки... Тож однією з причин, які змусили мене полишити Юзівку, було те, що з усього, що там було, я міг їсти лише шматок хліба – і це все, що я мав їсти протягом семи годин. Багато росіян занадто слабкі, щоб працювати».

– Але ж це не єдиний візит пана Ґарета в Україну?

– Другий візит Ґарета в Україну відбувся вже після шеститижневого туру Радянським Союзом разом із Джеком Хейнцом, і вони

ще до повернення в Україну запаслися консервами з бобами. Ґарет зробив серію щоденникових записів, ґрунтуючись на яких, Джек написав книжку «Досвіди в Росії – 1931: Щоденник» (Experiences In Russia – 1931: A Diary. – The Alton Press, Inc.: Pittsburgh, 1932. Написано анонімно Джеком Хейнцом з передмовою Ґ.Р.В. Джонса). Вони відвідали нову дамбу на Дніпрі. Один із селян сказав їм так: «Комуністи вислали всіх куркулів геть звідси». А один чолов’яга в кепі на голові підійшов до них і сказав: «Ми голодуємо. Подивіться, що вони нам дали – нічого! Нічого! Як ми можемо жити з нічим? Але ми нічого не можемо їм сказати, бо інакше вони вишлють нас. Ми всі дуже страждаємо, браття!» Восени 1932 року, після року в Нью-Йорку, Ґарет знову працював на Девіда Ллойда Джорджа, і новини про голод в Україні поширилися в Лондоні. 14 вересня 1932 року молодий чоловік написав до свого колишнього роботодавця, знаного антрепренера, у Нью- Йорк: «Радянський уряд переживає найжахливішу кризу після 1921 року. Настали найскрутніші часи, мільйонам доведеться пережити голод цієї зими. В Україні сьогодні голодомор. Сільське господарство зазнало нищівної поразки, фермери зараз мігрують зі своїх господарств». У січні 1933 року, допомігши Ллойду Джорджу в написанні мемуарів «Воєнні мемуари», Ґарет залишив Європу. Як журналіст він мав вирушати до Німеччини, де Ґарет був у той день, коли Гітлера зробили канцлером 22 лютого, в той самий день він полетів у Франкфурт. Вже 6 березня 1933 року в Москві він готувався до свого візиту в Україну. Він вирішив запастися харчами у торгсинах. Подорожував він разом із селянами, дорога була дуже важкою. Вийшовши з потягу в Україні, Ґарет пройшовся разом із селянами залізничними коліями, розмовляючи про довколишню ситуацію. Він усе занотовував у маленькі щоденники, які наразі я маю, також він занотовував усе, що бачив. Селяни розповідали йому ті самі історії: «Немає хліба. Ми вже не їли хліба більше п’яти місяців. Багато людей помирає. В першому селі вже не залишилося картоплі». Всі вони казали: «Худоба гине. Ми прогодували цілий світ, але зараз нам самим немає чого їсти. Як нам вижити, коли в нас немає коней? Як нам працювати, коли ми голодні й слабкі? В одному селі весь хліб закінчився два місяці тому, картоплі також немає, тож залишається їсти лише... корінці». Одна жінка сказала: «Ми чекаємо смерті». «На Півдні 20% населення померло від голоду», – сказав Ґарету один молодий робітник. – А в де-

1932-1933

Ґарет Джонс яких районах померло 50%. Вони знищують нас. Падіння худоби просто катастрофічне. В нас було 200 одиниць поголів'я. А лишилося шість коней і зовсім небагато корів». «Черги страшні, в них по 7000 осіб. Стають зранку, о третій- четвертій годині, щоби отримати шмат хліба наступного ранку о сьомій. Дуже холодно. Багато людей померло від холоду». Городяни також не мали хліба. Полишаючи Харків, Ґарет побачив бездомних хлопчаків, які помирали від тифу. Це його шокувало.

– А яких ще питань Ґарет Джонс торкається у своїх нотатках? Можливо, є цікаві спогади і про згортання політики українізації?

– Ґарет згадує у щоденникових записах про згортання українізації та про українське національне питання: «Русифікація та централізація – новий вердикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його звинуватили в українізації. Його зняли на початку березня. Прізвище Шумського також було згадане». Я знаю, що після Жовтневої революції в Україну відправили Миколу Скрипника, який був наркомом освіти з 1925 року, і Україна на той час була автономною, хоча й частиною більшовицької країни. Але в січні 1933 року Сталін відправив до України свого сатрапа Павла Постишева, після чого Скрипника було звинувачено в українізації. В цей час близько 100 000 осіб було вигнано з КП(б)У. Скрипник скоїв самогубство в липні 1933 року. Ґарет залишив Москву ще в березні 1933 року і приїхав до помешкання свого друга Рейхардта Хеферкорна в Данцигу. Нарешті потрапивши до цивілізації, він написав до своїх батьків: «Ситуація в Росії абсолютно жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від голоду. Я теліпався кілька днів (sic!) Україною, і там не було хліба, в дітей боліли животи, всі коні та корови по­ здихали, і люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваного розмаху... Був наказ арештувати шістьох інженерів, двох із яких я добре знав». Прибувши в Берлін 29 березня 1933 року, Ґарет підготував прес-реліз, який було розміщено в New York Evening Post («Вечірній Нью-Йорк») і в британській пресі, зокрема, в Manchester Guardian, з’явилися повідомлення: «Голод охопив Росію, мільйони вмирають». 31 березня В. Дюранті ганебно написав: «Росіяни хочуть їсти, але не голодують», на що Ґарет відповів у New York Times: «Скрізь, де б я не був у російських селах, я чув стогін: «Немає хліба, ми помираємо». І це був голод, який забрав життя в мільйонів людей». В березні шістьох британських інженерів, які працювали на Metro-Vickers, було звинувачено в шпіонажі й ув’язнено в Луб’янці. Також кілька московських журналістів під

тиском були змушені написати, що те, як подає інформацію Ґарет, – брехня. Джонса було відкинуто як непотрібний елемент, який тільки заважав загальному хору, який мав оспівувати диктаторський режим». Пізніше брехливі обвинувачення посипалися далі, коли Максим Литвинов надіслав у Лондоні телеграму радянському послу Майському. Ґарета звинуватили в шпіонажі і внесли до чорного списку секретної радянської міліції. Після повернення до Великої Британії Ґарет написав близько 20 статей, у яких розповів про голод в Україні і в Радянському Союзі. В Daily Express було розміщено дуже відвертий матеріал про те, що він бачив в Україні: «В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, – брудний суп, у якому плавали 1–2 різочки картоплі, і це все, що їла вся родина, зокрема, і я, дерев’яними ложками». «Страх смерті оповив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно». З усіх боків у селі лунав стогін: «Ми помремо!». Чимало людей також казало: «Тут жахливо, багато людей помирають, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву, і ви побачите сотні порожніх хат. У селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померли, дехто таки виїхав, але більшість померли від голоду».

1932-1933

Ïðàâäèâå ñëîâî æóðíàë³ñòà

повертається в Україну – Якою ж була його подальша журналістська доля?

– Після 20 квітня у британській пресі не з’явилося жодної нової статті Ґарета. Одна з його останніх статей мала назву «Goodbye Russia». Він знав, що більше ніколи не повернеться в ту країну, про яку довідався дуже багато і яку дуже любила його мати. Я переконана, хоча в мене немає реальних доказів, що британська влада змусила Ґарета мовчати. Питання нацизму і новопризначення канцлером Німеччини Адольфа Гітлера, страх перед можливим нападом Японії на Китай – все це відвернуло увагу від голоду в Україні. Девід Ллойд Джорж більше ніколи не контактував із Ґаретом після того, як молодий журналіст порушив питання про захоплення Сталіним. Пізніше Ґарет написав чимало статей у США, які були надруковані в газеті Рендолфа Герста. Багато з того, про що він писав, звичайно, було повторенням того, що було уже сказано в британській пресі. В газеті Boston Sunday Advertiser у травні 1933 року він написав: «Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства і заміщення його колективним, де земля і худоба були спільними, тобто нічиїми...» У New York American у січні 1935 року Ґарет опублікував деякі свої нотатки з розмов із селянами: «Комуністи прийшли і забрали нашу землю, вони вкрали нашу худобу і змусили нас працювати, як рабів у колгоспах, адже нічого власного не було, все належало колективу, – очі одного з українських селян наповнилися гнівом, і він сказав: «А чи знаєте ви, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони жорстоко вбили їх». Ґарет написав також: «Селяни розповіли мені, як у кожному селі групу найкращих працівників, – їх називали куркулями, – «розкуркулили», а їхні будинки, землі, все конфіскували. Самих людей відправили дуже далеко, за тисячу чи дві миль, не давши бодай їжі на час переселення, адже дорога була важкою, треба було просуватися лісистою територією». «В одному селі, де основну частину населення складали німці, – і яке ж охайне, чисте було це село! – тамтешні мешканці мені розповіли, що позалишали вдома свої родини і господарства, і тепер не буде кому робити на землі».

– Пані Сіріол, і невже ніхто з колег не захистив пана Ґарета в цей період гонінь і шельмування?

– Ті, хто добре знали Ґарета, розуміли, що те, про що він пише, правда. Ґарет згадує, як німецький консул у Харкові разом із своєю дружиною сказали йому, що те, про що він написав у статтях, це ще дуже світла замальовка, адже ситуація насправді набагато гірша. З березня в Харкові просто неможливо було перебувати. Весняна кампанія була катастрофічною. Селяни вже їли зерно і насіння. Ніхто не повірив у попередження Молотова. Багато сіл вимерли. Консул сказав і про те, що доля німецьких колоністів жахлива, 25% померли від голоду та епідемій, але ще більше помре до кінця серпня. У серпні, за словами німецького консула, мала розпочатися епідемія смерті, адже селяни почнуть вбивати одне одного, навіть своїх дітей, щоби вижити. Пізніше, 28 серпня 1933 року, в The Western Mail доктор Шиллер у своїй статті написав про те, що все, про що розповів світові Ґарет, це правда. І це підтвердив у своєму зверненні до світу Священний кардинал Відня, який написав про те, що «так, мільйони чоловіків і жінок доживають останні місяці свого життя в голоді, що охопив

25

Радянський Союз. Ми отримуємо тисячі листів від мешканців України та Північного Кавказу, які волають про допомогу, але радянський уряд навмисно приховує небезпеку про трагедію, яка набирає все більше і більше обертів у Росії... Англієць Ґарет Джонс також це потверджує...» Знаєте, я часто думаю про свою бабцю, як би їй було важко довідатися про те, що якби вона не поїхала з України, то їй довелося б пережити голод. Я думаю про мого дядька Ґарета і усвідомлюю, що обидва вони хотіли, щоб я озвалася до них. Життя дядька Ґарета обірвалося трагічно, його захопили бандити, щойно йому виповнилося тридцять (це трапилося в Монголії) і зажадали викуп у сумі 8000 фунтів стерлінгів. Він на той час досліджував питання нападу Японії на Китай і можливі зіткнення з Радянським Союзом у Сибіру. Смерть Ґарета за містичних умов – це величезна трагедія не лише для родичів, а й для всієї країни, яка любила і шанувала його, це трагедія для його малої батьківщини – Уельсу. Якби він був живий, то міг би розповісти багато чого світові, всю правду про Голодомор в Україні. Його мати сховала всі папери, а потім передала архіви мені, щоб я дала їм раду. Ґарет би розповів, що справжня причина голоду – це не неврожайний рік, а чітка політика Сталіна.

– Чи повністю оприлюднено матеріали пана Джонса?

– 1990 року я прибирала в будинку, де жила сестра Ґарета, коли їй було дев’яносто, і знайшла його щоденники, повну валізу, а також статті. Я знала, що ці матеріали мають велику вагу для дослідників Голодомору, тому зробила копії (власне, все переписала) і виклала на сайті www.garethjones.org. Ці документи знайшов Морган Вільямс. Після цього вони стали ще ціннішими. За допомогою німецького військового аташе деякі матеріали були надруковані, зокрема, про п’ятирічні плани Сталіна, про колективізацію й індустріалізацію. В часи великої депресії Радянський Союз був доволі потужним постачальником різних товарів на світовий ринок, тому, незважаючи на голод у країні, він і надалі наказував відбирати в селян усе, що тільки можна, щоби на цьому заробити великі капітали. Насправді, якби не ця політика, то в Україні жодного голоду не було б, адже цей родючий край повністю забезпечив себе врожаєм та заготівлями.

– Я знаю, що Ви дуже пишаєтеся своїм походженням...

– Так, Уельс – країна з досить драматичною історією, яка зазнавала на собі тиск з боку Англії впродовж більше тисячі років. В Уельсі таки збереглася рідна мова, нація пишається тим, що вона походить саме з цієї землі. Іноземці й досі називають нашу країну Англією або Англо-Саксонією, так само, як і ми на Заході часто називаємо й Україну, й Росію тільки Росією. Така вже данина традиції, але насправді це не так. Є англійська нація, а є нація Уельсу, є українці, а є росіяни. В 20-і й 30-і роки, за Скрипника, Україна пережила час ренесансу української мови та культури, але, за іронією долі, саме тому Скрипник і становив найбільшу загрозу для Сталіна, який вирішив його ліквідувати. Сталін організував терор голодом, внаслідок чого вимерли мільйони українців. Також хочу зазначити, що Донецьк, як відомо, заснував мешканець Уельсу Джон Юз, тож між Уельсом та Україною є потужний історичний зв’язок. Під час Другої світо-

вої війни ім’я маршала Тимошенка було на вустах, хоча відомо, що ця героїчна людина мала також коріння в Уельсі, його справжнє ім’я Тімоті Дженкінс.

– Пані Сіріол, поясніть мені, чому британський уряд, британські парламентарі не вважають голод в Україні спрямованим геноцидом? Невже у Британії недостатньо фактів, які б це підтверджували?

– Англійський уряд не хоче визнавати те, що голод в Україні був актом геноциду через те, що до політиків надійшли викривлені історичні дослідження, зокрема, російських істориків, до яких Велика Британія, на жаль, дослухається. Шкода, що вже немає Ґарета. Якби він був живий, то британські політологи давно б усвідомили, що голод в Україні – це геноцид проти українського народу. Таких сміливців, як Ґарет, небагато у світі. Думаю, що ситуація в цьому питанні може змінитися лише за умови того, що в медіа буде якнайповніше висвітлено питання історії Голодомору, щоб на рівні масової свідомості було чітко сприйнято і усвідомлено, що Голодомор – справа рук Сталіна. І також потрібно на індивідуальному рівні проводити роботи з членами парламенту, які не мають достатньої інформації. Ми маємо працювати разом на різних рівнях – освітньому, культурному, науковому – щоб у Британії усвідомили злочинну сутність Голодомору в Україні й учні шкіл, і студенти, і політики, і бізнесмени, і парламентарі.

– Яким є Ваше бачення України сьогодні?

– На мою думку, Україна – молода держава, в якої є багато проблем, і значна їхня кількість перейшла у спадок. Але те, як я бачу Україну, відбувається через «окуляри» Ґарета і душу моєї бабусі. Як нації, вам довелося жити за часів Сталіна, диктатури пролетаріату, перед тим була Російська імперія... В Росії селяни звикли дивитися на царя як на Бога, вони звикли називати його «Святий отець». Але тепер страху не повинно бути, ви маєте рухатися до демократії. Демократія означає свободу думки і свободу слова. Я розумію, що молодій нації важко вирватися з тенет диктатури. Мине час, я певна, і Україна тріумфуватиме. Західна Україна споконвіку була європейською територією, але мені б не хотілося, щоб Захід України з часом сформував окремішній центр, який не хоче знати про проблеми свого багатостраждального східного сусіда. Схід натомість має інтегруватися в Захід, потрібно проводити «міграції» вчителів, лікарів, інженерів із Східної України на Західну, щоби забезпечити гармонійну інтеграцію всіх регіонів країни. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, (День. — 2008. — 31 трав.)

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

ТІЛЬКИ ФАКТИ

П

ісля голодомору 1933 р. Сталін наказав закрити в Росії й інших республіках СРСР (крім України) майже 2000 українських шкіл, 10 інститутів, багато технікумів, газет, театрів, товариств, заборонив діловодство українською мовою у районах РСФСР з більшістю українського населення. Розпочалась тотальна русифікація в Україні. Ще 8-10 мільйонів українців загинули на фронтах і в тилу (від рук НКВД) під час Другої світової війни, розв’язаної спільно напівфашистською Німеччиною і більшовицькою Росією. А далі війська НКВД-МГБ у 1944–1953 рр. знищили мільйони українців або заслали до Сибіру і Казахстану. Хрущов теж виштовхав з України сотні тисяч українців і скасував викладання української мови у російських школах України. А на звільнене місце, як сарана, повзли мільйони голод­ них і лінивих росіян з їх жалюгідною «культурою» і мовним суржиком. Усього червона московська чума фізично знищила або вивезла з України не менше 30 млн. українців, а центри більшості міст України заселили сотнями тисяч катів українського народу, де вони живуть і нині. Володимир Лебидинець (журнал «Державність». – 1993. – травень-червень).

Н

аслідуючи підхід С.Куртуа у підведенні підсумків злочинів червоного тоталітаризму в різних країнах, спробуємо, базуючись на різних джерелах, дати орієнтовний український рахунок злочинів комунізму в Україні: — Українські втрати за період боротьби більшовиків за владу (включаючи період воєнного комунізму в Україні) — 1000 тис. осіб.

— Розкуркулювання, депортаційні втрати селян­ ства до голодомору — 1200 тис. осіб.

— Винищення української інтелігенції, письменників, науковців, вчительства — 300 тис. осіб.

— Голодомор 1932-1933 рр., не менше — 7 млн осіб.

— Винищення кадрів, а також міського і сільського населення періоду «великої чистки 1937-1939 рр.» — 600 тис. осіб.

— Перед- і післявоєнний терор у Західній Україні — 800 тис. осіб.

— Українські втрати населення на війні (масштабно збільшені за рахунок дискримінованого статусу на фронтах) — 7 млн осіб.

— Тотальні втрати — близько 18 млн людей. Олег романів. комунізм і Україна / Передмова до українського видання «Чорної книги комунізму»

Н

а жовтень 1933 року в Україні діяло 263 магазини «Торгзіну» («Торговля с иностранцами»), кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, крамниць, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській області – 58, найменше – в Донецькій області (11) та Молдавській АРСР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання з вилучення у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися. Масштаби «золотої лихоманки» по-більшовицьки відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему «Торгзіну» до скарбниці надійшло 6 мільйонів, у 1932 році – близько 50 мільйонів, то у 1933 році – 107 мільйонів валютних карбованців. З них 75,2 відсотка становили коштовні метали – золото, срібло, платина. Так званий «золотобрухт» становив 38 відсотків, монети царського карбування – 18 відсотків загальної суми валютних надходжень. Якщо у 1932 році «Торгзін» УРСР «заготовив» 21 тонну золота (26,8 млн крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн крб.) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн крб.). В 1932–33 роках за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 мільйона інвалютних карбованців. («Українська газета плюс». – 2007. – 18 січня)

26 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Н

іде й ніколи так не смакувала мені паска, як в бабусі Оришки. Висока, пухкенька, з родзинками та припеченою шкоринкою, вона навіть пахла якось по-особливому. Святами, домом та чорнобривцями. І досі вчувається мені цей запах, хоча бабуся вже давно покинули наш світ і, напевно, розкошують десь у райських садах, де всього доволі: і сонця, яке вважали Божим ликом, і квітів, які так буйно росли навколо їхньої хатини, і спеченого на капустяних листах найкращого у світі хліба… Того хліба — навіть не хліба, а торішньої паски — тоненька запліснявіла шкірочка якого спричинилася до найбільшого бабусиного гріха, який так і не змогла вибачити собі старенька. *** За вікном хурделило, вітер завивав так, що мала Орися аж тряслася під своїм убогим ряденцем не так від холоду, як від страху. Їй увесь час здавалося, що то знову йдуть ті страшні дядьки, які побили маму та повивертали все в хаті. Після тих «відвідин» мама вже третій день не встає, а тільки лежить та стогне на лаві. Оришці хочеться злізти з печі й притулитись до мами, щоб вона погладила її по голівці, а, може, й їсти дала. Бо в животоку крутить так, що аж боляче. Мала згадує, як парували в казанку бурячки, які матуся десь роздобула. Вони були маленькі, трохи примерзлі та підгнилі, зате цілих півказанка. Вони з Івасиком аж підстрибували від нетерпіння. Так, навіть Івасик, хоча у нього ніжки геть попухли. А потім прийшли ті, у волохатих кожухах, напустили у хату холоду, все поперекидали: і казанок, і бурячечки. Івась вхопив один з підлоги і запхав до рота, Оришка і собі нахилилась, але її штовхнули і вона впала, вдарилась плечем так, що й досі болить. На оченята малій набігають сльози. Це нічого, що болить, навіть коли б її сильніше штовхнули чи навіть руку зламали, вона б не плакала, якщо б і собі встигла підняти той бурячок. А так… Вони потім з Іванком пробували позбирати з підлоги рештки, довго шукали, але ті все перемісили своїми чоботищами. Мама он знову стогне. Орися пішла б і накрила її своїм рядном, але мама, коли її бачить, починає ще дужче плакати. То хай вже ліпше буде так, як є. ...Вітер за вікном потроху стихає, а Орися несподівано опиняється біля церкви. Так гарно, тепло, весна. Всі святково вбрані, з кошиками, з вузликами йдуть

святити паски. Вітаються, христосаються. Он і бабуся Ївга, татова мама, кличе Орисю до себе, простягає її червоне яєч-

нули на воза, де вже лежала сусідська Горпина і дядько Іван, той, що коло млина жив, і повезли кудись. Мама казала, що в рай, а дядько Оксентій, коли повернувся з міста, розповідав, що просто викинули в степу за селом вовкам на поживу, бо хто в такий мороз могили копатиме. І з тих пір Оришка не так боїться вмерти, як щоб її потім вовкам не викинули, бо це ж, напевне, і після смерті болить, коли тебе звірі кусають. Вони про це з Іванком довго говорили і вирішили викопати собі, коли спаде мороз, могилки у садку. Але помирати не хочеться, а хочеться їсти і дуже. Не було б вітру, може, вони з братиком щось і пошукали б на дворі. Мала остаточно оговтується від свого маре-

ко і великий кусень паски. Сонце світить так, що аж ріже очі, дзвонять дзвони. Орися біжить за писанкою і раптом згадує, що бабусі вже немає. Вона ж іще місяць тому померла, а спершу спухла так, що не поміщалась у домовину, яку вже давно приготувала собі не смерть. Дівчинка добре пам’ятає, як бабусю ки-

ва-сну. І раптом згадує таке, що у неї починають труситися руки, а рот наповнюється слиною. Це ж минулого року на Великдень бабуся Ївга і справді пригощали Орисю паскою, але дівчинка була така наїджена, що потайки, щоб на неї не сварили, заховала шматок свяченого хліба спершу за піч, а

потім за сволок. А що, коли він і досі там? Мала потихеньку встає, щоб не розбудити маму з братиком. То он там, в куточку, вона тоді його клала. Раптом її проймає страшна думка: а може, вони тепер і голодують тому, що вона тоді свячену бабу не з’їла, а бабуся казали, що то гріх великий. Оришці стає так лячно і сумно, що вона починає плакати, але худеньке тільце, яке вчуло можливість підкріпитись, вже живе окремо від свідомості, яка не хоче пускати малу перевірити, чи щось залишилось у тій шпарці, чи ні. Тремтяча ручка, кісточки обтягнені шкірою, обмацує старе дерево. Є!!! Вона хапає твердий запліснявілий сухар і запихає до рота. Ні, ні, так не можна! А Іванко, а мама? Орися плаче і сварить себе, називає найгіршими словами — так, як сварила колись її тітка Горпина, коли мала не вгледіла гусей і ті геть потолочили сусідську капусту. Але рученята пхають шматок до рота і вона їсть, п’яніє від запаху хліба, справжнього хліба. Їсть і плаче, і докоряє собі, відчуває себе злодійкою, лякає сама себе пеклом, та засушена скибка таки зникає в дитячому ротику. Орися плаче, плаче, так голосно і гірко, що будить Івасика і маму. Вона хоче все їм розповісти про те, як сама з’їла паску, але мама раптом тихо-тихо і повільно зсувається по стіні на підлогу. Вони удвох з Іванком тягнуть її на лаву. Вкривають чим можуть і так, притулившись, мовчки сидять до ранку. Орисю аж тіпає від сорому, вона боїться подивитися на братика, на його спухлі ноженята. Краще вже швидше вмерти і нехай вовки їдять, лише б не бачити цих ніг, із яких починає сочитися бридка смердюча юшка… Що було далі, Оришка не пам’ятає, зранку вона вже лежала в гарячці. *** Мене завжди дивували бабусині сльози, коли вона виймала з печі паски. Рум’яні, крутобокі, з родзинками, запашні, з припеченою шкоринкою. Ще малою я тулилась до неї, цілувала у руку і просила усміхнутись, не плакати. А бабуся обнімали мене і казали, що то гріх за ними ходить, страшний їхній гріх. Оксана ПЕТРІВСЬКА

пралісі. Лише малюсінький вогник блимає десь між сплетеним гіллям. Що це? Зірка впала? Світляк? Ні. Це моє світло тьмяно мерехтить за товстим склом лісової халупки. У його непевних промінцях, що освічують клаптик грубого столу, — скрючений ніс і скрючені пальці, зігнута постать. Що ж сталося цій людині, що так химерно завмерла вона серед ночі? Це багатій, який скупо, лякаючись навіть далеких очей небесних світил, перераховує, перевіряє, перекладає сьогоднішній виторг. Лічить, скільки шкур обдер з прибитих чоловіків, скільки розпачу видушив з опалих жіночих грудей. Скільки сліз, скільки проклять, скільки болю, скільки безнадії він виторгував сьогодні? Ніщо не видає присутності людської душі у цьому темному пралісі. Тут немає людей. Споночіло. Жінка із жовтим обличчям потроху повертається від марення. Її слабкий голос з холодної печі шукає свою

дитину. «Мамо, нарешті ви прокинулись! Злазьте мерщій до мене — будемо хліб пекти!». «Який хліб, доню?». «А поки ви спали, я хрону насушила, натовкла — он аж пальці поопухали й болять. Злазьте, мамо! Зараз водички принесу…». Я догораю. Ні, не тому котяться жовті гарячі сльози, створюючи химерні візерунки. Ні, я не плачу. Прошу вас, люди, по смерті моїй запаліть серця сестер моїх — на згадку про тих, кого я повсякчас пам’ятаю… Олександра БОДНЯК, ЖРН-51з

Страшний гріх

Світ очима свічки

Я

догораю. Ні, не тому котяться жовті гарячі сльози, створюючи химерні візерунки. Ні, я не плачу… Люди, я ридаю! І то не віск, а людська кривавиця капає і капає, ніби відмірює, скупо і невблаганно, як лихвар, відлічує загублені людські долі. Жодна не втече, не сховається від мерзенного ока наглої смерті. А ті візерунки, та химерщина… О, ті візерунки! Бодай більше ніколи на цьому й на інших світах у жодному часі та просторі не могло б ані людське, ані звірине око віднайти таку картину, з якої я змалювала ці страшні воскові сторінки людських життів. Бачу як зараз (таке не зітреш із пам’яті): бідна хата, сіра дитина — лише вчиться ходити. Пахне ладаном.

1932-1933

ϳçíàºìî ñåðöåì

Цей запах — із вогкого льоху, що нагадує передчасну могилу. Там, перед купою дрантя, стоять на колінах чоловік і жінка — колишній сільський священик з дружиною. Вони моляться, моляться таємно, перед таємною іконою, благаючи прощення за свої потаємні наміри. Закінчується молитва, різко обривається щойно зачате жіноче скавуління. Він першим рішуче піднімається нагору, вона несміливо крадеться за ним, ніби хоче сховатися від голодних дитячих очей, які ще не вміють прочитати на батьковому обличчі свій вирок… Те голодне м’ясо не лізло їй в горло — вона збожеволіла, а його повісили. А ось іще картинка. Ніщо не видає присутності людської душі в цьому темному

1932-1933

ϳçíàºìî ñåðöåì

Спочивайте з Богом!

27 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

НАВІКИ ЗАМОВКЛА

Все життя – лише відстань між очима і сивиною: очі знов закопують мертву матір, сивина розказує, як давно то було. Очі ніби вже не плачуть. Лише серце болить. А болітиме, доки житиме. Як помре, то матір побачить. Волосся почорніє. Може, на небі нема сивини. Хтозна. Мати би сказала, але клятий голод віку вкоротив. Погляд біг до старої хати. А сива Анна сиділа біля нової, великої. Очі бачили, чули. Очі боялися. Знов боялися бодай у пам’яті пережити минуле. Очі плакали. Солені сльози не текли вниз, а краплями збилися докупи між блідими зморшками її лиця. Навіть хусткою їх не витирала.

– Бабусю! Чого ви плачете?

– Та так, дитино. То на дощ. Скоро дощ буде.

– Ні, бабусю. Не буде дощу. Не плачте. Мама казала, аби Вас їсти кликати. «Чуєш, мамо? Йду їсти, мамко!..»

– Тітонько, тітко! Дайте картоплину! Хоча б одну, оту чорненьку!

– Геть, жебрачко! Своє треба мати!

– Мамо! Тітка не дала картоплину… Івась їв, а мені не дала…

– Тихо, доню! У тітки дядько є, йому треба картоплю їсти. Та й Івась підростає. А ви, діточки, тата не маєте, то й картоплі не треба. Хто буде їсти, дитино?

– Добре, мамо, ми з Лесею лободи на­ рвемо. Взяла меншу за руку та й пішла попід тин. В голові – «геть, жебрачко», а в ніздрях – запах теплої картоплі. Тепер тільки вечеряли. Сьогодні було смачно: лобода заправлена кулешем. Вчора їсти не хотілося – трава смерділа гниллю. А завтра… «Боже, дай дожити до завтра мені й моїм дітям! Боже, як буду вмирати, не дай їм цього бачити. Бережи їх, Божечку, бо пропадуть». Анна чула, як мати молилася. Їй не спалося. Склала дрібні посохлі руки та й за мамою шепотіла: «Дай дожити до завтра…»

– Мамо! Мамко! Я помру?

– Чого, дитино?

– Вчора в мене не було животика, я сьогодні надувся! Коли у Василька надувся животик, він помер. А ручки в нього такі тонесенькі були, як Аннині. І Анна помре, бо у неї ручки тонесенькі. І Ви, мамочко, по­ мрете. І покладуть нас біля татка і Василька в ту яму. Мамо, хто нас закопає? *** Самотні очі дивляться в життя, Нема в них щастя, тільки краплі болю, Удари серця линуть в небуття, І на хресті висить розп’ята воля. Голодні діти, немов ті круки, Уже й не плачуть, стогнуть й просять крихту хліба. Обдерта свита спала на кістки, Трава і лобода — єдина їжа! І між життям та смертю — тільки мить, Куди не глянь — залишилась руїна. Душа від смутку й розпачу кричить, Слізьми та кров’ю вмилась Україна. Але ж родючими були поля, І золотом налилася пшениця, Та доля — чорна, чорна, мов вдова, Примусила од всього одректися. Палає свічка спогадом в вікні, Спинилась мить, велика мить урати. Голодна смерть болить і ще донині: Людино, пам’ятай, про Це не можна забувати. Надія Габорій, ЖРН-34с

– Певно, тітка…

– Тітка нас не любить, тітка не закопає. Мамо, хто нас закопає?

– Лесю, ми не помремо. Ані я, ні ти, ні мама. Ходи, щось назбираємо…

– Мамо! Мамо! Ми буряк знайшли!

– Сховай, Анно, щоб дядько, не дай Боже, не бачив. Сховай, вночі зваримо… «Мамо! Мамо! Бачили б Ваші очі, якою старезною я стала. Бачили б Ваші очі, які в мене внуки-правнуки. Мамо! Мамо!..»

– Лесю! Мати вмерли! Біжи до тітки, хай закопає…

– Тітко, тітко, мамка вмерли! Закопайте!

– Геть, жебрачко! Бачиш, я слаба, не годна.

– Хай дядько закопає. Івась…

– Івасеві женитися треба, а не жебраків закопувати…

– Тіточко, дайте лопату…

– На, бери і йди вже…

– Що тітка казала?

– Дала лопату… Матір самі закопали. Біля Василька і батька. Тепер квіти ростуть на могилі. Колись Леся була вкрала в дядька картоплю, посадила.

– Наші мамка люблять картоплю. Будуть з Богом їсти. І так щиро молилася: – Боженьку, нагодуй маму картоплею, кулешем і ще чимось. Обійняла Лесю, сіла на чорну землю. І плакала. Довго, довго, поки не стемніло.

– Йдемо, Лесечко, лободу варити!

– Ми не назбирали!

– Мати вчора принесли. Ще маємо…

– Анно, звари чаю!

– Чай на Спаса будемо пити…

– А тітка нині пила!

– У тітки є дядько. «Мамо! Хочете яблуко? У нас на Спаса яблука їдять, грушки. Торти печуть! Мамо, мамо! Якою старезною я стала. Скоро Вас побачу…» Якби забрати оті знедолені роки, якби повитирати оті солені сльози, якби розгладити поморщені руки, може, не так страшно було б дивитися на Анну. Все життя – лише відстань від очей до сивини: очі знову матір закопують, сивина розказує, як давно то було. Давно, та не забулося. «Мамо! Чаю хочете? Теплого, з лимоном?» «Ніц Вам, мамко, вже не треба. Ні мене, ні Лесі. Спочивайте з Богом!..» Людмила ДОСІНЧУК, ЖРН-51з

Пом’янімо... Пом’янімо... Пом’янімо... Важкі свинцеві хмари пропливають наді мною. Сірий вечір. Листопад... Період сумних дощів і важких ранкових туманів. Холодний вітер зриває останні листки і жбурляє мені під ноги. Пронизлива вогкість... Сутінки беруть у полон моє місто. Жалобні сутінки панують над містом. Пронизливо бринить тиша... Місто завмерло, тільки чути, як завиває, захлинаючись плачем, вітер, він ридає за ними — невинними жертвами. І я запалюю у своєму серці свічку, свічку пам’яті про події, свідком яких я не була... Запалюю, щоби зігріти душі тих, кого ніколи не бачила і вже не побачу... Запалюю, щоби розірвати темряву забуття, запалюю, щоби ніколи не нарікати на цю темряву... Хай буде світло! Нехай світлі сльози жалю омиють їх, таких далеких і таких близьких у цю мить... Хай слова щирої молитви зворушать душі живих і подарують спокій душам «невинно убієнних». Нехай світлий смуток запанує у ці священні миті по всій Україні! Нехай прах

семи з половиною мільйонів стукає у наші серця... Пом’янімо... Пом’янімо... Пом’янімо!!! Нехай не буде байдужих... Біль стискає моє серце, і я хочу розірвати сонну темряву листопада. І раптом: Бом-бом-бом! І моє серце рветься назустріч церковним дзвонам, воно вже співає разом із ними «Вічная пам’ять». Дзвони минувшини гудуть у банях, душах... Ось уже все місто співає «Вічная пам’ять». І цей спів запалює свічки в темних вікнах, свічки пам’яті. Їх стає дедалі більше, і їх полум’я розриває темряву міста, темряву забуття, руйнує сонну тишу байдужості. Це світло зазирає у душі трускавчан, ці дзвони бентежать їх серця... І ми розуміємо, що мусимо сказати за тих, хто не вижив... Мусимо... Тож нехай струмує пам’ять... Молімося... Земля їм пером... Господи, прости... Наталя Барабаш, ЖРН-21з

Надворі буяла весна... Яскраве сонячне проміння купалося у бездонній блакиті неба. Срібно-білі хмаринки, що час від часу пробігали по небосхилу, лише на мить затінювали собою небесне світило. І тоді здавалося, що небо зливалося з землею. Воно нахилялося так низько, що зачіпало своїм крилом землю, квітучі сади, буйно-зелені дерева. І чомусь найдовше зависало над кущем бузини, що розквіт на причілку хати. Надворі буяла весна... А в хаті, на широкому тапчані, лежала мама. Вона помирала... від голоду. П’ятирічний Василько, який сидів неподалік на ослінчику, все намагався зазирнути неньці у вічі. Він ніяк не міг збагнути, чому мати мовчить і дивиться у стелю, не встає і не кличе його, свою кровинку, на вулицю, погуляти в саду. Адже там така краса!.. Маруся і Даринка, старші Василькові сестри, склавши на грудях маленькі рученятка, мовчки стояли біля матері. Вони були такі худі й знесилені, що аж світилися. Дівчатка стояли, мов задубілі. І лише у великих карих оченятах ще жевріла іскорка життя. Ніхто з дітей навіть не помітив, як на порозі з’явився дід Хома, жебрак із сусіднього села. Він довго молився, щось промовляв сам до себе, а відтак вийняв із торбини, що звисала через плече, дві задубілі, як камінь, картоплини, поклав їх на стіл і тихо прошепотів: – Діти, рятуйте маму!.. Обкладіть її листям бузиновим. Хай воно витягне вогонь із тіла... Почувши це, Маруся і Даринка кинулись мерщій на вулицю. Вони ламали гілки бузини, обкладали ними тіло матері, прикладали до рук, до ніг, а голову неньки заквітчали цвітом з бузини. Мати мовчала. У неї не було сили, аби вимовити хоча б словечко своїм донечкам.

– О, Боже! – прошепотіла сусідка з порога і мовчки поклала окраєць хліба біля матері. Неньчині вуста на мить затріпотіли, і вона лагідно, по-материнськи, ледь чутно прошепотіла: – Діточки, розділіть між с-о-б-о-ю... Сказала і навіки замовкла. ...Надворі буяла весна. Легенький весняний вітерець зривав із розквітлих дерев білий, як сніг, цвіт і встеляв ним землю. Бджілки-трудівниці старалися. Вони не пропускали жодного суцвіття. Усе віщувало хороший урожай яблук, груш. Шкода, що мати вже їх не скуштує. Святослав ДІДУХ, ЖРН-34c

28 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Ãîëîäîìîð ³ ïðàâî

1932-1933

Правда на терезах Феміди

Термінологічні суперечки Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року називає геноцидом «вчинки, які здійснюють з метою знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: a) убивство членів такої групи; b) завдання серйозних тілесних ушкоджень або розумових розладів членам такої групи; c) умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її винищення; d) заходи, спрямовані на запобігання народження дітей у середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої.» (Стаття ІІ) Чому до переліку груп не долучили клас чи політичну групу (наприклад, «куркулів» як основного об’єкта ідеологічно та фізично спрямованої агресії у СССР 20-30-х років)? Найпевніше це трапилось через спротив представників Радянського Союзу. Саме такі формулювання у документі були сталінською умовою підписання. Свої побажання щодо вилучення з переліку груп за соціальною та економічною ознаками висловлювала польська делегація, яка, зрозуміло, представляла інтереси іншої держави. Творець терміна «геноцид», польсько-єврейський юрист Рафаель Лемкін, до заслуги якого слід віднести міжнародне засудження цього злочину, трактував поняття значно ширше. В одній із статей він писав, що «злочин геноциду передбачає широке коло заходів, які стосуються не лише позбавлення життя, а й унеможливлення продовжувати життя (аборти, стерилізація), а також дії, що посутньо ускладнюють життя й охорону здоров’я (штучні інфекції, роботи до смерті в соціальних таборах, розлучення родин з метою депопуляції)». Сьогодні Конвенція – об’єкт критики усе більшої кількості науковців. Свого часу американський правознавець Лео Купер зауважував, що документ було створено у надто політизованій атмосфері, коли розпочиналася «холодна війна». Відтак, проблема виняткової історичної ваги стала заручницею політичних інтриг. З іншого боку, вилучення з переліку політичних груп неминуче веде до суттєвих спрощень та упущень. На це звернув увагу нідерландський дослідник геноциду Тон Зваан: «По-перше, політичні відмінності – часто не менш важлива підстава для знищення чи дискримінації, ніж їхня раса, національність, етнічність чи віровизнання. По-друге, геноциди проти національних, етнічних, расових або релігійних груп є здебільшого результатом політичних конфліктів або принаймні пов’язані з ними». Сьогодні існує кількадесят альтернативних визначень геноциду. Наводимо найвідоміші із них: «Геноцид – форма однобічного масового вбивства, за допомогою якого держава або інша владна інституція прагне знищити групу, і при цьому визначає її та коло її членів». (Френк Чалк та Курт Йонасон) «Геноцид – тривала, спланована дія, спрямована на пряме чи непряме фізичне винищення спільноти, через заборону біологічної та соціальної репродукції членів групи, проваджувана незалежно від капітуляції чи браку загрози з боку жертв». (Гелен Фейн) «Геноцид – масове убивство істотної кількості людських істот, здійснене не під

час військових дій проти збройних сил визнаного ворога, за умов беззахисності й безпомічності жертв». (Ізраель Чарни) «Геноцид – структурне і систематичне винищення невинних людей державним бюрократичним апаратом». (Ірвінг Луїс Горовіц) Досліджуючи геноциди, слід пам’ятати, що цим поняттям означують події, що відбуваються не під час війни чи громадянської війни. Тобто військові втрати і цивільних жертв війни, як правило, не зараховують до жертв геноциду. Хоча не виключено, що війна (як міждержавна, так і громадянська) може зумовити ситуацію кризи, в якій відбуватимуться геноцидальні дії. Як зазначає згадуваний Т. Зваан, «у разі геноциду, незалежно від його специфічної природи, найвищі державні посадовці завжди відповідальні за те, що відбувається у межах геноцидального процесу: чи то за пряме активне залучення до примусових виселень, депортацій і вбивств людей, чи то за втаємничення або замовчування, чи то (лише гіпотетично) за відсутність будь-яких дій і тим самим – нехтування прав значної частини населення і потуранням актам геноциду». Дослідники злочинів проти людяності переконливо довели, що виконавці на усіх щаблях відповідальності застосовують езопову мову та евфемізми, аби приховати справжню мету своїх наказів і вчинків. На думку Т. Зваана, «така мова має на меті не лише приховати операції від допитливих «зовнішніх спостерігачів», вона також виконує свою функцію для самих виконавців. Уникаючи чіткого окреслення мети і природи своїх вчинків, вони утікають від повного усвідомлення чи навіть вірять у те, що їхні дії не «зовсім справжні». Ілюстрацією цієї тези є відомі усім формулювання «боротьби із шкідниками», «ліквідації куркульства як класу», «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» та цілком інфернальне в умовах 30-х років гасло «Якщо ворог не здається – його знищують!» Щодо виконавців злочину, то нідерландський дослідник зазначає: «Очевидний парадокс полягає в тому, що ті, хто має найбільший загальний вплив на процес – його визначення, початок, підготовку, планування і загальне керування, не є тими, хто безпосередньо вдається до насильства. А ті, хто фізично здійснює геноцид, зазвичай мають набагато менший стосунок до підготовки, планування та координації, – їхня праця фактично обмежується виконавчим рівнем. І хоча останніх можуть схопити з кров’ю на руках, перші – ті, що нагорі і за кулісами, – поза сумнівом, більшою мірою відповідальні за геноцид, але саме їх – у більшості історичних випадків – узагалі не вдається схопити». Підсумовуючи розуміння геноциду, дослідниця Гелен Фейн вказує на п’ять ознак «геноцидальної політики»: • послідовність атак виконавців з метою знищення членів певної групи; • виконавці є колективною або організованою силою; • жертв обрано на тій підставі, що вони належать до групи;

• жертви беззахисні, їх убивають незалежно від того, чи чинять вони опір; • агресію здійснюють із наміром знищити групу, а масові убивства санкціоновано виконавцями. Голодомор відповідає усім п’ятьом ознакам, і будь-який неупереджений історик чи юрист, знаючи особливості совєтської «новомови», зробить однозначний висновок на користь правової кваліфікації

вжди і скрізь становлять лише скривджені, то решта націй світу, які з нею контактують, завжди і всюди будуть потенційними кривдниками. Отож сакральний статус Голокосту спричиняє прийняття моральної ситуації, заснованої на передаваності всім людям у всі часи й скрізь колективної невинності й провини, що випливають із дій, що їх вчинили певні люди у певний час і у певному місці».

«терору голодом» (вислів, який вживає у своїй знаменитій праці «Жнива скорботи» Роберт Конквест) як геноциду.

Один західний історик якось написав: «Щойно з’ясується, що багато українців були задіяні у вилученні зерна, більше не буде змоги зображати Голодомор як геноцид, задуманий і доконаний Радянським Союзом і скерований проти українців». Це твердження, що ставить під сумнів професійність і моральність його автора, можна зіставити із численними свідченнями того, що чимало євреїв були співучасниками, а то й організаторами смерті своїх кровних братів (ці факти наводить у книзі «Есеї про гітлерівську Європу» американський історик Іштван Деак). Але статус Голокосту на правовому рівні ніхто, здається, переглядати не збирається. Якщо йдеться про марксистські ілюзії й засліплення, то їх також досить легко усунути за допомогою численних фактів із «Чорної книги комунізму». До речі, своїх лівих поглядів зміг позбутись один із її головних авторів – Стефан Куртуа. Інший автор «Книги», американський історик Мартін Малія пояснює подвійні стандарти в інтерпретації нацистських та комуністичних злочинів фактом перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні. Ален Безансон, автор фундаментальної праці «Інтелектуальні джерела ленінізму», висловлюється щодо цієї проблеми досить

Зіставлення злочинів комунізму й нацизму Крім термінологічних суперечок, варто звернути увагу на світоглядний рівень обговорення питання про можливість зіставлення і порівняння злочинів проти людяності. Аби зрозуміти очевидну диспропорцію у висвітленні проблем Голокосту та Голодомору, треба взяти до уваги той факт, що чимало західних інтелектуалів, науковців досі з підозрою ставляться до викриття злочинів комунізму і марксизму як ідеології. Будь-які порівняння злочинів нацизму та більшовизму наштовхуються на звинувачення у релятивізації Шоа. З іншого боку, у свідомості західного інтелектуала сакральний статус Голокосту витворив, за словами американського політолога українського походження О. Мотиля, «бінарну мораль», згідно з якою «одна нація завжди і скрізь складається лише з невинних скривджених жертв, а друга – скрізь і всюди з кривдників, обтяжених провиною. Звідси лише один короткий крок до сумнівного твердження про те, що, оскільки одну націю за-

1932-1933

Ãîëîäîìîð ³ ïðàâî

29 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Правда на терезах Феміди прозоро: «Комунізм небезпечніший за нацизм, бо комуністична система дуже підступна… й прагне показати свої злочинні вчинки як добрі. Вона також небезпечніша через те, що важче передбачити, хто стане її наступною жертвою. За комунізму кожен може у той чи інший момент опинитись у ролі ворога, тоді як нацизм визначає своїх ворогів наперед». Ця думка, проте, не враховує специфіки російського варіанту марксизму, для якого небажаними і ворожими були як український націоналізм, так і український комунізм. Правове визначення і моральний виклик Безперечно, усі ці проблеми треба враховувати під час юридичної кваліфікації Голодомору як геноциду. Проте очевидні суперечності Конвенції змушують деяких правників виходити за межі цього документа. Наприклад, американський юрист Девід Маркус, аналізуючи злочинні виморювання голодом у новітній історії, для уникнення суперечностей у трактуванні поняття «геноцид» узагалі пропонує ухвалити окрему Конвенцію про злочини голоду. Нідерландський науковець Майкл Елман, виступаючи за розширення терміна «геноцид», зазначає, що у разі прийняття такого доповнення, Голодомор стане «не єдиним, але найбільшим радянським геноцидом». (До речі, цей дослідник вважає геноцидальною радянську політику щодо кубанських козаків, яких не лише винищували голодом, але забороняли вивчати та вживати українську мову.) Інші дослідники схильні трактувати Голодомор саме в рамках Конвенції 1948 року. Італійський історик Андреа Ґраціозі вважає, що голод в Україні після літа 1932 року цілком підпадає під формулювання Конвенції – «зумисне створення для групи таких умов існування, що спрямовані на її повне чи часткове фізичне винищення». Український правник Володимир Василенко у ґрунтовній статті «Голодомор 1932–1933 років в Україні: правова оцінка» аргументовано доводить, що геноцидальну природу Голодомору треба розглядати саме в рамках Конвенції. Основні думки цієї статті заслуговують на пряме цитування: «Вони (історики та юристи, що заперечують Голодомор як геноцид. – Авт.) аргументують свою позицію тим, що в той час на безмежних просторах Країни Рад від голоду масово гинули не лише українські селяни, і тому, мовляв, немає сенсу виокремлювати геноцидний характер українського Голодомору. Така постановка питання ігнорує національний вимір українського Голодомору, на який аргументовано вказує багато дослідників, зокрема такі авторитетні, як Роберт Конквест та Джеймс Мейс». «…для юридичної оцінки і засудження вбивства селян голодом не варто винаходити нові терміни, такі як «соціоцид» або «класоцид», а треба лише знати та вміти застосовувати міжнародне право, в якому, крім геноциду, є й інші категорії злочинів проти людяності, зокрема такий як винищення». «Особливість соціально-правової природи геноциду полягає в тому, що цей злочин спрямований на знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп як таких, тобто груп, які є найголовнішими базовими цивілізаційними елементами структури людства». «…масове вимордування українців, яке сталося 75 років тому, є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфі-

кувати його як геноцид чи як винищення». «…контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретації положень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування до специфіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякі дослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичної точки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору». «Відповідно до принципів права міжнародних договорів, Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, якою вона є, і застосовувати її норми для кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідності лише до визначених нею критеріїв…» «Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких». «Для доведення геноцидного характеру Голодомору необхідно насамперед довести наявність наміру сталінського тоталітарного режиму організувати Голодомор в Україні». «…Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру. Документ, у якому було б викладено план знищення українських селян із допомогою голоду, навряд чи буде виявлено. З огляду на вкорінену у ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, існування такого документа у принципі проблематичне. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання». «…планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований під надмірні плани хлібозаготівель». «…початком спланованого сталінським режимом Голодомору в Україні слід вважати початок реалізації плану хлібозаготівель на 1932 рік». «…Конвенція 1948 р. не визначає кількісних параметрів злочину». «Вбивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до, так і після 1933 року. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 р. голодом було замордовано приблизно 150 тис. людей, то 1933 року лік ішов на мільйони. Однак і 1932-го, 1933 року в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де голодом було також виморено чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої». «Широке застосування надзвичайно жорстких і жорстоких методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні і використати його як знаряддя для знищення українського селянства». «…у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України».

«…сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів». «Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932–1933 рр. і навмисного використання його як інструменту вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». Із середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись, і він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн тонн і був набагато нижчим, ніж врожаї 1932–г1933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн тонн». «Виявлена тоталітарним режимом «ефективність» як в організації, так і в припиненні Голодомору свідчить, що намір винищення українських селян було реалізовано у певно визначених ним часових межах». «У 1932–1933 роках жертвами штучно організованого голоду стали не лише українські селяни. Однак лише український Голодомор, який охопив Україну і Кубань, був геноцидом. Голод в інших регіонах СРСР мав ознаки іншого міжнародного злочину, відомого під назвою винищення. І річ тут не в тому, що, порівняно з іншими регіонами, рівень смертності та кількість людей, вимордуваних в Україні й на Кубані, були на кілька порядків вищі. Адже, з юридичного погляду, кількісні показники не є критерієм для кваліфікації протиправної поведінки злочином геноциду». «…селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації». «Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал». «Нетотожність українського Голодомору єврейському Голокосту не може бути підставою для заперечення геноцидного характеру української національної трагедії. Нацисти звозили євреїв з усієї Європи до таборів смерті і там знищували в газових камерах. Українців виморювали голодом на їхній споконвічній етнічній території». «Той факт, що від українського Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може слугувати підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти євреїв, нацисти одночасно знищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру та інших місць масового знищення євреїв. Але ж ніхто не заперечує, що Голокост є геноцидом єврейського народу». «Виокремлення українського Голодомору як злочину геноциду, яке спирається на ґрунтовну фактологічну базу, аж ніяк не є запереченням злочинного характеру дій

комуністичної влади, що спричинили масову загибель селян інших національностей на території РРФСР». «Російська нація, як і її складник — російське селянство, не могла, за визначенням, стати об’єктом злочину геноциду. Комуністичний режим об’єктивно не був зацікавлений навіть у частковому знищенні російської нації як такої». Важливо, що у цій статті автор розглядає Голодомор у ширшому контексті репресій проти українства як такого (кінець «українізації», «розстріляне відродження», справа СВУ). Тому слід знову звернутися до трактування геноциду у Р. Лемкіна: «Геноцид має дві фази: першу, коли руйнують національну модель пригнобленої групи, і другу, коли їй нав’язують національну модель гнобителя. Своєю чергою, таке нав’язування може бути застосоване до тієї частини пригнобленого населення, якій дозволено залишатися серед живих, або тільки до території, після того, як на ній знищено все населення та її заселено нацією-гнобителькою. У минулому руйнування національної моделі називали денаціоналізацією». Цю думку наводить в одній зі своїх статей Джеймс Мейс. Його погляд на український геноцид враховує культурно-духовну складову, про яку часто забувають: «Зрозуміло, що у 1932-1933 рр. в Україні одночасно проводили дві кампанії. Одна з них мала на меті заморити людей голодом до смерті, забираючи у них продовольство, друга – завдати шкоди їхній культурі, забороняючи її здобутки і репресуючи тих, хто її створював (друга кампанія була тривалішою і проводили її з 1929 по 1939 рр.) З цієї причини американська Комісія з питань Голодомору в Україні (Дж. Мейс її очолював – Авт.) дійшла висновку, що українці були жертвами геноциду». Зрозуміло, що юридична кваліфікація Голодомору має відбуватись у контексті норм, визначених Конвенцією. Але сама система міжнародного права постає перед справжнім іспитом, зустрічаючись із злочинами проти людяності такого рівня. Принагідно варто зацитувати видатного українського правознавця Богдана Кістяківського: «Право не можна поставити в один ряд із такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня. Його значення більш відносне, його зміст створюється почасти мінливими економічними і соціальними умовами». А відомий дослідник злочинів проти людяності, редактор «Енциклопедії геноциду» Ізраель Чарни цілком слушно зазначає: «Якщо є якась суперечність між масою загиблих людей і нашими юридично-науковими дефініціями, то саме ці дефініції мусять пристосовуватися і змінюватися. Визначення геноциду також мусить бути суголосним зі щоденними мовними практиками звичайних людей, які, бачачи силу-силенну вбитих, природно хочуть застосувати до такої події одне слово, яке існує в людській мові для такої події. І тому масове вбивство двадцяти мільйонів радянських громадян, що його вчинив Сталін, знищення ста чи більше тисяч членів комуністичної опозиції в Індонезії, вбивство мільйона чи двох мільйонів камбоджійців червоними кхмерами – все це однозначні приклади геноциду». Підготував Андрій МЕЛЬНИК (За матеріалами часописів «День», «Дзеркало тижня», «Україна модерна», «Критика», книги Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене…» та офіційного Інтернет-сайту Президента України)

30 КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

П

равдиве розуміння того, що голод 1932-1933 років в Україні, який відомий російський публіцист П. Берлін справедливо назвав голодом імені Сталіна, був планово підготовлений і здійснений в цілковито задовільних природних умовах, і що основна мета його запровадження (як і дикунські перед тим методи «розкуркулювання») полягала саме в терорі та помсті непокірному духу українського народу, який ще з 1917 року усвідомив своє колоніальне становище і намагався вирватися з лабет московської «політопіки» та колоніального економічного визискування, усе більше опановує нами, коли заглиблюємось в спогади очевидців, тих, хто пережив ГОЛОДНИЙ МОР. Свідчень про те, що голод в Україні в 1930-их роках був всеохопним, масовим, тотальним народовбивством української людності, вже достатньо, щоб переконатись: більшовицькі окупанти не змогли зламати Україну духовно, тому ламали фізично, вдаючись до найогидніших сатанинських методів. Та, як не дивно, серед тих, хто вважає себе очевидцем цієї трагедії, ще є ті, які свідомо ж трагедії не визнають, чи не хочуть визнавати, чи не можуть свідчити правдиво. Чому? Кому це потрібно? Для чого?

Феміда Чому ти не залишив мене опівдні біля високого стовпа, засмага якого і пам’ять завелика для людей незаплямованих? Чому ти не залишив мене там, де чути самотнє скавчання псів, де чути всезагальне сповідання перед смертю, де вже темно? А хто вони – незаплямовані? Колись я бачила українців, які пролились живицею в ґрунт, доброчинні. А ще бачила руки, які відціджували краплю за краплею, які рвали дзвони від страшної люті, а потім тихо падали на дно спорожнілих криниць. Хто вони – незаплямовані? Хто вони – неслабкодухі? Чи може, це ти, який пише вірші для очищення людства? Чи може, це ти, який залишив мене опівдні під оцим стовпом, пропахлим лімфою і потом? Селом іде велика невидима процесія. Врочисті голосіння про сиру землю, церковні килими невитоптані... Вони гинуть, допоки я стою під оцим стовпом, ніби освячуючи велике жертвоскладання. Остракізм тепер не в моді. Ти просто залишив мене опівдні на знак моєї небажаної причетности. Галина Гевків

ª ³ òàêèé ïîãëÿä

1932-1933

«Голод не був штучним, але мене хотіли з’їсти» Пропоную вашій увазі розмову з 86-річною мешканкою Львівщини, уродженкою с. Сущанка Житомирської області Марією Рудник (прізвище та ім’я змінено з етичних міркувань), дочкою авторитетного у той час лікаря-науковця та «відданої» режиму члена сільської ради, (що з'ясувалось при розмові); дружини колишнього кагебіста, про що я і не здогадувалась; матері сина, який, як стверджують його краяни, ще й досі пройнятий ностальгією за минулими «совєтськими» часами. Та перед цим хочу зазначити, що ця надзвичайно приємна, мила бабуся, насправді милосердна й добродушна віруюча людина, це одноголосно підтверджують всі, хто її знає, це засвідчують і її щирі, здавалося б, очі, сповнені безмежною людяністю й любов’ю, та уста чомусь лукавлять… Що це: генетична «сліпа смиренність» перед комунізмом, замасковане свідомо приховане зло чи диявольське одурманення пам’яті, продажність душі, шаленство розуму (послуговуємось богословським твердженням: розум без віри шалений)? Спробуймо з’ясувати.

— Отже, п. Маріє, полинемо думкою у ті далекі 30-ті, відновимо в пам’яті найжахливіші картини історії. Що першим спливає у спогадах?

— Я добре пам’ятаю 1933 рік: ми, діти, у школі, на уроках. Ніби ніщо не віщувало лиха, та враз зчинився сильний вітер, почав падати такий великий град, якого ми ще не бачили, повибивало шибки у вікнах, поламало двері. Як виявилось на другий день, понищило усю городину, в нас тоді картопля була мізерною, а в інших взагалі не було урожаю. Така була страшна негода... Вражена почутим, перепитую: — п. Маріє, дорогенька, така негода була дійсно в ті роки, не раніше, можливо щось плутаєте?

— Та ні, кажу ж вам, то була негода в тридцять третьому, такий був град, що годі описати, тоді взагалі так часто дощі падали, зливи. Людям хати позаливало, ми відрами виносили воду з пивниць. Не вірите мені, запитайте діда Василя, що на вул. Залізничній, він сам з Вінничини, в них там теж негода вирувала, запитайте! (Старенька жінка впевнено диктує мені адресу, номер телефону, каже: «Підіть, він вам правду скаже», «Та ні, — кажу, — вже пізно, та й я б ще з вами поговорила». На що моя співрозмовниця махнула рукою, а в мене виникло інтуїтивне відчуття, що з п. Василем вже теж «поговорили», як і з вельмишановною п. Марією. Вперше пошкодувала, що завчасно попередила про інтерв’ю, очевидно хтось встиг заздалегідь підготувати стареньких до розмови).

— П. Маріє, тобто Ви заперечуєте факт геноциду щодо українського народу, який сьогодні фактично визнає світ і має на це аргументовані докази?

— Так, я це заперечую (жінка відводить погляд). То був просто неврожай, біда, не було що їсти, але голод не був штучним. Те, що говорять, що це Москва навмисно забирала в українців хліб, то пусте, принаймні, в нашому селі такого не було. Діти ходили в школи, їх там годували сніданками. Всі, хто працював в колгоспах, отримували щоденний «пайок» хліба. Було важко, але ми якось виживали, ловили рибу в річці, збирали лопухи, деколи навіть вистачало хліба на галушки.

— І багатьом вистачало? У селі були такі, що помирали з голоду, чи їх ховали, як належить?

в них такі великі були ікони на стіні) шапку і шалик своєї доні, та й почала голосити, щоб Ганусю віддали, а ті у відповідь, сміючись: «А ми її з’їли, перше печінку, смачна була, потім руки, а стегна ще на горищі...». Такі страшні були люди, їх потім забрали кудись, спокійніше стало у селі.

— А у Вашій хаті образи були? Ви ходили в той час до Церкви?

— Ні, в нас образів не було. А до Церкви… (старенька знітилась) та ходила, я ж хрещена, хоча тато сварився з цього приводу, тоді ж такі часи були, це заборонялось. Але ми деколи з мамою ходили, так, щоб ніхто не знав, мама була дуже

— Були... Вмирали... Ховали, як все, копали ями, відспівували. Взагалі, всі ми худенькі були, знесилені. Але я не чула про те, щоб їли собак чи котів, як то говорять.

— А ще ж зафіксовані випадки людоїдства чи трупоїдства, не спостерігали цього?

— Ой, і в нашому селі був такий людоїд. Мама розказувала, що його донька, моя ровесниця, за його настановою заманювала до хати дітей, вони їх там різали і їли. Одного разу та Лідуська і до нашої хати прийшла, казала мені, що має нову ляльку, кликала бавитись, та тато її вигнав.

— Чому?

— Бо вони й мене хотіли з’їсти!

— То, виходить, що ці люди були дуже голодні чи що?

— Не знаю, але щось їм було не те, якісь не нормальні вони були: очі великі,

віруюча, хоч і не показувала цього, це вона навчила мене молитися. А тато в мене був інтелігент, мав великий авторитет, служив в Петербурзі, його поважали. Як він помер, стільки знатних, поважних людей приїхало, помагали нам, ми ж з мамою одні лишились.

— То в якому році помер тато? Від чого?

— Зимою 1934 (п. Марія розчулилась). В нього стався інфаркт від того всього, серце не витримало того жахіття…

— Якого? Бабусю Маріє, ви про що?

— Та, ні-ні, то я так, щось заговорилась. Втомилася я тими спогадами, дитинко. Давай я тобі краще про 1940-і розкажу, про війну, перемогу, я то краще знаю.

— Розкажете, дорогенька, звісно ж розкажете. Та все ж, чим закінчився той 33-й?

— Добре закінчився, пригадую восени дівчата вже співали пісень, село оживало, люди знову, як завжди, пішли в колгоспи, хто хотів їсти, той і працював! На цьому наша розмова закінчилась. Бабці Марії стало не по собі, тим паче, вона палко переконувала мене піти до діда Василя на вул. Залізничну. Та я відмовилась, знала, якщо піду, то вже мені буде не по собі. Дорогою додому мене не покидало дивне відчуття: здавалося, що п. Марія устами промовляла те, що змусили промовляти, її голос і тон був не звичним, я ж знала її раніше; та очі, ці щирі й гуманні очі, небесного кольору, видали її, в них я прочитала: «ДИТИНКО, НЕ ВІР!» Христина Давидчак

витрішкуваті, а сміялися деколи таким диким реготом, що дух запирало. Мама розказувала, як вона з делегацією сільської ради ходили до них до хати, бо підозрювали, що вони з’їли Ганусю Тимкову, мою однокласницю, вона така гарненька була, повненька. Так от, коли прийшли до хати, то Ганусі мама, побачила за образами, (а

1932-1933

31

Ç ãëèáèí ñåðäåöü Жовтий князь Моляться соняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рай, Ісає! З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

Âàñèëü ÁÀÐÊÀ

вересень — розбоєнь жовтень — худень листопад — пухлень грудень — трупень

сiчень — могилень лютий — людоїдень березень — пустирень квiтень — гумень.

«Року Божого 1933» Вже нема хуторів і держав, Тільки трупи в житах, тільки трупи Та від хрипу кривава іржа, Що замкнула посинілі губи.

«Поміж ребрами хат» (1938) Поміж ребрами хат, по дорогах Диким зіллям здіймається степ І регочеться з неба і з Бога…

ªâãåí ÌÀËÀÍÞÊ

«Друге посланіє» (1944)

Та ти — не виграшка природи, не примха лиш земних стихій — ти не загинеш, мій народе, пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні недаром твій чорний рай зняли пожаром

Прислів'я Мама плецика пекла, як полова в нас була, — тепер і їх нема. Соломи в ступі натовчи і плециків напечи, то буде що їсти. Лободи накришила, соломи натовкала і плецики спекла — от і їжа отака. Не збирайте колоски, бо підете в Соловки. Як стали робить на трудодні, настали чорні дні. У колгоспі добре жить — один робить, сім лежить. В тридцять третьому году люди мерли на ходу. Кулак у нас той, хто на кулаку спить. Бог карає холодом, Сталін нищить голодом. Нема хліба, нема сала, — конституція забрала. У колгоспі роблять і голодні ходять. *** Устань, Ленін, подивися, До чого ми дожилися: Ловим миші та товчем — Лемішаники печем. Крупська грає на гармошці, Сталін жаре гопака, Дожилася Україна По сто грам на їдока. *** Їде Сталін на тарані, Дві сельодки у кармані, Цибулиной поганяє, Америку доганяє. А на хаті серп і молот, А у хаті смерть і голод.

і пломінь слупами росте, сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну крізь зойк заліз, крізь звіра рик, крізь дим руїни — Україну новий узріє чоловік.

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

*** Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

– Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? – Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене! Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок... Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько. Гостей вона просить проходить – сама ж Ïàâëî ÒÈ×ÈÍÀ замикає за ними. Проходять солдати у хату; один з них писати сідає, два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

– Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? – Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо. Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно. Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно. Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі, і синю голівку під ситом, що вже почала протухати. Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно.

– Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

– Отак і живу я... – та й змовкла. Ой чий же це голос у неї? Хрипкий, а тремтючий, веселий.– Та так і живу,– проспівала. Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось? Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая. Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула – затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу... Отак і живу,– проспівала.– Отак, удова молодая,– і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала. Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка. Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно. Заплакала б тяжко – не може, лиш б’ється об піл головою: – Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! – Солдати підводять нещасну, її освіжають водою. А писар все пише, все пише – та сльози писать заважають.

«Україна — постгеноцидна, скалічена дер­ жава, яка зазнала страхітливої лоботомії: вбивства розуму нації. Народ, який «знає» свою історію, нічого не відаючи про її трагічні події та віхи». Джеймс МЕЙС

Хрест лугового ...знову хлопець під водою. Тримаючи в руці своє знаряддя, а в зубах торбину, він почав ганяти рибу вільною рукою. У сільце попали два великих карасі. Вхопивши одного з них за зябра, Васько миттєво запхав його в торбину, а коли почав тягнути іншого, рука заплуталась в сітці. Повітря в легенях скінчилося, треба було негайно вибиратись на поверхню. Вільною рукою Васько нащупав корчагу, за яку зачепилася сітка і, звільнивши її, стрілою вилетів на поверхню води. Але лють і збудження ще володіли ним. Вибравшись на берег, він кинув сорочку з рибиною на траву і пронизливо запищав.

– Ти що, здурів? – почулося збоку. Біля верби стояв незнайомий чоловік з оброслим рудою щетиною лицем, одягнений в брудну, розірвану на грудях сорочку та полотняні штани. В руці він тримав сокиру.

– О, так ти рибак, гарного карася зловив, подай-но його мені. Та скоріше!

– грізно наказав чоловік Васькові. Але хлопець, продовжуючи пронизливо пищати, рушив до нього.

— Ану, подай карася! Ти чого пищиш, наче щур? Хочеш зі мною погратися? Васько блискавично кинувся на чоловіка і вчепився зубами йому в шию, а пальцями в очі. Від болю та несподіванки той впав на землю, одночасно вдаривши сокирою Васька, який саме в ту мить перехопив зубами незнайомця за горло. Сокира увійшла Васькові в спину трохи нижче правої лопатки, але стиснути щелепи він встиг... А. СИВИРИН

«Марія» 26258-й день... день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, Óëàñ ÑÀÌ×ÓÊ заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно. Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць. Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар... Марії не стало...

32

1932-1933

Ç ãëèáèí ñåðäåöü

КРЕДЕНС ● № 4 ● 2008

Ніхто не перекреслить наш народ! Ми згуртуємося й утвердимо свою предковічність! Іван ФРАНКО

Василь СИМОНЕНКО

Де зараз ви, кати мого народу?

Не пора Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить! Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить.

Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

Не пора, не пора, не пора За невігласів лить свою кров І любити царя, що наш люд обдира, — Для України наша любов.

Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.

Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор! Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!

Бо пора ця великая єсть: У завзятій, важкій боротьбі Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, Рідний краю, здобути тобі!

Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!

Олена ТЕЛІГА

Неможливо витруїти Богоподібне з людини

Поворот Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги. Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги. І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість: Нам буде сонцем кожний кущ і камінь У ці хвилини гострі і щасливі! Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря, тепле та іскристе. Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб вкинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... і до старої вишні Не вийде мати радісно напроти... Душа з розбігу стане на сторожі, Щоб обережно, але гостро стежить Всі інші душі – зимні чи ворожі – І всі глибокі поміж ними межі.

К

оли загальна праця здармувалася й комашиньо змаліла в ядерних льодниках, ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника, з душі, розтопленої на похвалу свічок, на великодній віск — велетенську тремтливу ропуху, що з прочинених сутінкових дверей зненацька вплигує на поріг хати; коли ж заявились цивілізатори, принісши такі звуки, як «людство», «права», «свободи», звуки, вигадані, аби приховувати попередні злочинства, виправдовувати попередній скотинізм, ти зрозумів дещо з того, як підозріло усунулись людоїдські порядки і, замість поновлення справедливого, основ співіснування, світ загелготів щось неримське, мов щойно підгодований гергол, і ти остаточно переконався в різнознаковості досвідів: для нас виболіле, для них смішне, для нас насущніше хліба, для них знехтуване навіки,

для нас щиріше од сповіді, для них відразливіше блюзнірства — то ж кому кого рятувати? запитував ти, співіснуючи серед своїх, що працювали в святій доброзичливості до себе й на вічного злодія; ти запідозрив, що прифургонені сюди гасла, піддемокративши попередньо закатований грунт, здатні плодоносити незгірше притарахтареної сюди в кайзерівських вагонах комунії, — приходь і збирай, все обрушене, все лежаче, немов покинуті райські сади, забур’янені вище пояса; коли вже нікого ніщо не обходило і вибрані носилися з собою, як вдоволені ідіоти з нічними горщиками, ти, маючи певну природню пам’ятливість, вирішив сам пригадати дещо і дещо зіставити з огляду на небувалість реалій, таких скупих на каяття, мов наново сфабриковані вироки: подеколи, правда, ти збиваєшся з розповіді — чорнобильське літочислення так ущільнило час, що слово записується за півліта, доба налічує по триста шістдесят п’ять годин... Пашковський Є. Щоденний жезл: Роман-есей. — Київ, 1999. — С. 23.

І часто серце запалає болем, А щось гаряче аж за горло стисне, Коли над рідним, тим же самим полем Зависне інша, незнайома пісня. Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною. Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти дорогою одною. Заметемо вогнем любови межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом.

Щеф-редактор: Йосип ЛОСЬ Головний редактор: Ольга КОНОПКА Редколегія: Тарас ЛИЛЬО, Тетяна ХОМЕНКО, Андрій МЕЛЬНИК, Ольга КВАСНИЦЯ, Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ, Ольга СОЛОДУХА, Христина ДАВИДЧАК, Тарас Балда, Мар’ян ЖИТАРЮК, Микола РАШКЕВИЧ, Ярослава ФІАЛКОВИЧ.

Ñïåö³àëüíèé âèïóñê ãàçåòè “Ðîäèíà”

Адреса редакції: «Креденс», м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredensnew@gmail.com

Засновник: факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка Видавець: ФОП Герасим О. І. Свідоцтво ЛВ № 595 від 23.06.03. Наклад: 2000 прим.

Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фото­ матеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.

Друк: ТзОВ «ПРОСТІР М» Замовлення № ______