Креденс №6 (спецвипуск, травень, 2010)

Друга Світова: сторінками пам’яті газета студентів-журналістів

cпецвипуск, травень 2010 р.

Не друга, не вітчизняна?..

Сталін за

ціною не стояв «Мудре керівництво» вождя переможною війною коштувало 27 мільйонів життів. Військовоначальники перейняли доктрину верховного головнокомандувача — перемагати не вмінням, а кількістю (полеглих) 9 травня — велике свято перемоги над однією з антилюдських сил, німецьким націонал–соціалізмом, його мілітарною силою — вермахтом — у важкій, кривавій війні. Правда про події 65–літньої давнини має бути закарбованою в пам’яті, але без радянських міфів, які засіли в головах частини громадян України. продовження на с. 4

П

лутанина в усталених термінах та підміна понять – трюк, до якого вдаються демагоги й невігласи. Що вдієш: чомусь саме такі персонажі в Україні набувають повноважень керувати гуманітарною цариною. Політична історія чи то пак, історична політика стала цілком прийнятним інструментом саме

демагогів. Якщо недавно ми мали очевидний крен в один бік, – і це презентували як процес самоідентифікації нації, – то нині спостерігаємо бездумну „реконкісту”, яка власне заперечує самоідентифікацію і нівелює усталені в світі поняття, перетворюючи вітчизняну науку в примітивний інструмент політики. продовження на с. 2

студентська думка Катерина Матвійців, 4-ий курс, ф-т іноземних мов ЛНУ імені Івана Франка Звісно, війна викликає в мене, як і у багатьох інших людей, дуже негативні емоції: страждання, розпач, смерть. Ось чому у більшості випадків ми про війну і не думаємо, мовляв, це було давно, сумно, але добре, що не з нами і не зараз. На мою думку, слід відзначати у день 9-го травня не лише День перемоги, а й ще один рік, прожитий без війни. У цьому і полягатиме наша справжня перемога...

більше — на с. 15

День і ніч Європи

Попри те, що у травні 1945-го Друга світова війна не закінчилася, а у червні 1941-го — не розпочалася, саме у ці місяці зазвичай прийнято говорити про наслідки цього пекельного часу. 9 травня Старий Світ святкує День Європи, який, згідно із задумами засновників європейської спільноти, мав назавжди зупинити варфоломіївські ночі у тій частині світу, яка, немов райське дерево, дає плоди добра і зла водночас. Однак проблема у тому, що мало хто каже про причини, походження цього жахіття, яке забрало життя близько 60 мільйонів людей. продовження на с. 3

се сказане – до ініціативи Дм. У Табачніка і Ко наново переписати підручники, завбачливо

сторінками пам’яті

заборонивши їхнім авторам використовувати термін „Друга світова війна”, коли йдеться про німецько-радянську бойню 19411945 років. Однак проблема полягає в тому, що цим недолугим жестом ми викреслюємо зі своєї історії не кілька, а кільканадцять років. Адже Україна по суті стала ареною Другої світової війни 1939-го, коли гітлерівський та сталінський режими, уклавши

Друга світова:

початок на с. 1

2 Не друга, не вітчизняна?..

пакт Молотова-Рібентроппа, поділили Польщу, уможлививши „возз’єднання”. Схожа містифікація назв прикриває тему співпраці СРСР та нацистської Німеччини, звірства НКВС у Галичині 41-го, а також (що дуже важливо для сусідів) ставить питання про Катинь. Адже, скажіть, звідки взялися у радянському полоні польські офіцери? Далі – більше. Так, для головних країн-учасниць Другої світової війни бої завершилися капітуляцією Японії. Але хіба серед солдатів Далекосхідного військо-

Війна у дитячій пам’яті У кожного з нас – свої уявлення про війну, свої асоціації. Для когось це – дві дати через дефіс, час початку і час закінчення, для когось – битва за батьківщину, страх, небезпека і сльози перемоги. Хтось просто не хотів у школі вчити німецької – через її «причетність» до війни. А для когось Друга світова – це частина життя, ба навіть найяскравіша його частина – дитинство. Бомби в голубому небі, черги до німецької польової кухні, побудовані оку-

вого округу не було українців? Були, причому, у ролі гарматного м’яса, оскільки чи не основним контингентом там виступала необстріляна молодь із тієї ж таки Галичини. І ще. Гадаю, рано чи пізно світ визнає УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, і таким чином погодиться із тим, що ця війна тривала значно довше, до кінця 50-х років минулого століття. До прикладу, у моєму рідному селі останній схрон опору знищено... 1961 року. Чи була ця невизнана війна вітчизняною для українців? Однозначно – так. Чи була вона продовженням Другої світової? Теж так, оскільки у ній брав участь СРСР, у ролі переможця над Німеччиною, але не звитяжця над українцями... А якщо згадати, скільки українців воювало у лавах національних спротивів Франції, Італії, скільки їх лягло під час висадки союзників у Нормандії і на полях Європи, то стане цілком очевидним, що для нас ця війна таки була Другою світовою. А сусіди... Хай називають її, як забажають. Адже вони вже переписали на захцянку Сталіна свою історію ще 1943-го, перейменувавши „Вторую Отєчєственную” у „Вєлікую...”. І досі послуговуються винаходом „вождя”. Ігор ГУЛИК,

редактор “Львівської Пошти“, спеціально для газети “Креденс“

пантами вішальниці та сирий підвал – так пам’ятає війну зразкова тоді першокласниця Ангеліна, яка тепер часто розповідає про той час мені, своїй онуці… «Війна застала мене сонячного дня, на річці, де бавилась з іншими дітьми (ми жили тоді у м. Тростянець, що на Сумщині). Я побачила велику кількість літаків у небі, що скидали на містечко чорні бомби. Мружачись від сонця, ми враз зірвалися й чимдуж поспішили додому через луг. Завивали сирени, а ми не знали, що відбувається. Мені було сім років…

Через деякий час місто зайняли німці, оселились вони і у нашому невеличкому будиночку. Нас всіх (жінок і дітей) з початком війни виселили в підвал. Раніше там було велике овочесховище, тепер же у комірках для картоплі лежали подушки і ковдри… Підвал був недалеко від дому – одного дня мати вирішила пробратися на наш город та викопати бодай трохи картоплі, аби нагодувати нас з молодшим братом Миколкою. Окупанти зловили її та примусили готувати їм обід – дорогою вони на ходу настріляли курей та

початок на с. 1

3 Європі небажання заглядати у передумови виУпіслявоєнній никнення й утвердження нацизму має прикриття у вигляді

ідеологеми про те, що історія континенту нібито веде до Аушвіца. Саме тому треба творити нову Європу, новий тип зорієнтованого в майбутнє європейця, який не заглядає в історією, аби не будити старих демонів. Режисери такого мислення нав’язують народам уневажнення своєї історії як найвищу форму самовизволення. Однак саме історія спроможна посилити такі важливі для сучасного суспільства критерії розпізнання добра і зла, запропонувати контекст, у якому складні явища ніхто не зможе зводити до спрощених формул.

День і ніч

Європи Дослідники генези нацизму, зазвичай, зводять її до типової реакції на образу, позначену результатами Першої світової війни: Версальський мир — репарації — економічна криза. Проте, якби все залежало від скрутного становища Німеччини у 1920-х роках, малоймовірно, що був би аншлюс Австрії, напад на Польщу й СРСР. До того часу німці досягли чималих економічних успіхів: система соціальних гарантій, суспільна солідарність, ліквідація масового безробіття... Чому вони не стали панацеєю від агресивності? Нацизм у Німеччині став бунтом колективізму, приступом групового інстинкту, який культура придушила в західному атомізованому суспільстві. В епоху Просвітництва людина стає не частиною чогось, а кимось нібито самодостатнім, з широкими правами щодо себе і світу. Слова Протагора про людину як міру

всіх речей в Новий час набувають рис основної догми. Згодом такий індивідуум починає відчувати самотність, кризу життєвого проекту і протестує. Особа знову хоче бути гармонійною частиною природи, а не світумашини. У такому світі якраз зародився європейський песимізм. Інакше кажучи, людина захотіла повернутися до Природи, стати частиною цілого. Цю потребу нацисти вчасно розпізнали й запропонували німцям повернутися до аріїв, до Риму, а згодом радикалізували і довели до абсурду. Отже, згаданий бунт треба виводити не з національної, а з ліберальної чи, точніше, системи цінностей Просвітництва. Саме тому нацизм виник на Заході, а не на Сході, де, на перший погляд, для цього було більше підстав. «Людина солідарна» традиційного суспільства не може виявляти такий симптом. Національна спадковість традицій, цінностей вибудовує ритуа-

ли (і редути) стримування зла. І сьогодні історія має нас застерігати від прихованих диктаторів, які спочатку стають радикальними прихильниками безладної свободи людини, щоб згодом зійти на трон зі своєю програмою у статусі рятівника людства. І ще один акцент. Сьогодні у деяких країнах посилюють антинацистське законодавство і водночас роблять спроби реабілітувати більшовизм. Навіть для прихильників радикального плюралізму є свої принципові межі. За ними починається перелік понять, до яких не можна застосувати дво¬значних критеріїв. Серед них, зокрема, нацизм і його уособлення — Адольф Гітлер, Йозеф Геббельс, Рудольф Гесс... Проте список таких однозначностей якось нелогічно обривають цинічні спроби виправдати і навіть канонізувати деяких більшовицьких організаторів найбільшого масового вбивства ХХ століття — Лева Троцького, Володимира Леніна, Йосипа Сталіна, Лазаря Кагановича… Троцький першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумців, мілітаризував народне господарство. Перший концентраційний табір (Соловки) організували саме більшовики. У них просто були вдячні учні... Тарас ЛИЛЬО,

доцент кафедри зарубіжної преси та інформації

продовження на с. 4 півнів. Пізніше мати далі варила їм їсти і знала, де які харчові запаси лежать у них на складах. Тож коли німці вкотре відступили і люди почали «розносити» склад з продуктами (брали хто що бачив), мати найперше взяла мішок хліба та масло. Наступного дня німці приходили знову, робили «перевірки» та все відбирали… Пам’ятаю надвечір’я того дня, коли і в наш будинок вцілила бомба. Згоріло все, – мабуть, навіть німці, що були в цей час там. Вогонь перекинувся і на хлів – живцем

спеклися кури, кролі, телята, порося – потім на пожарищі мати збирала лише печене м’ясо. Дякувати Богу, вона встигла вивести з пожежі корову – нашу рятівницю й годувальницю. Тварина була настільки переляканою, що вибігла з палаючого хліву – і гайда по кукурудзяному полю, в якому позалягали німці, готуючись до бою. Мати бігла за нею, ризикуючи життям... У своєму підвалі ми переховували пораненого партизана. Коли німці робили черговий обхід, він ховався у

бочку, поміж таких же бочок з огірками й капустою. Наш Миколка теж ховався – тоді йому було два роки, та німці винищували всіх хлопців, як майбутніх партизанів. У малого виробився рефлекс: як тільки чув підхід окупантів, відразу ліз під ліжко. Кожна перевірка була новим випробуванням. Адже усюди стояли німецькі вішальниці, де висіли покарані партизани. І ми, малі, це все бачили. А взимку, коли було холодно, відчайдушні вилазили крадькома з погребу – для того, аби зняти з повішених чоботи. Вони ще

могли згодитися і врятувати чиєсь життя… Досі я не можу зрозуміти – як я мала не боялась німців? Адже часто ходила до них, як і багато дітей, аби «підзаробити». Комусь треба було поносити й поскладати дрова для польової кухні, німкеням в госпіталі – поприбирати за пораненими після перев’язок, винести… ампутовані й відірвані кінцівки. І діти виносили. Виносили, бо за це в лазареті могли дати цукерок або чого іншого поїсти. Пам’ятаю, я ходила до одного німця, який жив у кінотеатрі – він завжди

4

початок на с. 1

Ста Міф щодо назв і дат війни СРСР із Другої світової віУ йни виокремили Велику Вітчизняну. Світова — почалася

з нападу Німеччини на Польщу 1.09.1939 р., Вітчизняна — з нападу на СРСР. У принципі кожна держава може виділити «свою» війну; для поляків, литовців, латишів, естонців і українців Західної України війна почалася у 1939, для норвежців — у 1940, для американців їхня вітчизняна — наприкінці 1941–го. 22 червня 1941 року «Київ бомбили, нам сповістили, що почалася війна», а тим часом війна вже два роки палала в Європі, і до 41–го СРСР устиг «відзначитися» у ній: у змові з Гітлером поділив Польщу, придбав Бессарабію та Буковину, окупував (за

міфом «звільнив») країни Балтії, вчинив агресію проти Фінляндії. У Великій Вітчизняній війні (ВВв) брали участь Військо польське та французи із «Нормандії–Неман», які воювали за свою вітчизну. ВВв тривала і за межами СРСР на землях, що є вітчизною народів Центральної, Південної Європи. Оскільки у війні — дві воюючі сторони, то Гітлер може вважатися учасником ВВв. Неточною є назва ворога — «німецько–фашистські загарбники». Буковину та Одещину намагалася загарбати Румунія Антонеску, Закарпаття — Угорщина Хорті. Не зовсім точним є термін «фашистська» щодо гітлерівської Німеччини. Тоталітарні партійні ідеології — італійського фашизму, німецького нацизму, іспанського фалангізму, радянського більшовизму — у деталях помітно різнилися; партія Гітлера нази-

початок на с. 2 давав мені великий шмат білого хліба, щедро намащений варенням. Казав, що в нього така сама дитина вдома залишилась. Одного разу я прийшла, а він мене прогнав з криками «Weg! Weg!» («Геть! Геть!» - нім. – авт.). Якраз почалась стрілянина… Ніколи не забуду, коли одного разу ми з братом залишились вдома самі. Мати видоїла корову та поставила глиняний глечик з запашним процідженим молоком на підвіконні. Якраз до нас прийшов німець. Угледівши свіже молоко (окупанти дуже любили молоко і яйця),

він відразу все вилив собі в посудину, а натомість залишив на підвіконні оселедець. Зачиняючи за собою двері, побачив нас із братом, малих та наляканих, самих, без нікого. Німець повернувся і відлив молока у глечик. Ворог пожалів дітей… Часто я ходила зі своєю посудиною до німецької польової кухні, стояла там з німцями у черзі. І мені перепадала порція юшки. Деколи хитрувала – і ставала у чергу за ще однією. Кожен рятувався, як міг. Пам’ятаю, як лазили по німецьких смітниках. Були

за ц не с

валася націонал–соціалістичною робітничою партією (утім термін «фашизм» як загальна назва є широковживаним. Видатний російський філософ М. Бердяєв у праці «Истоки и смысл русского коммунизма» писав: «Сталінізм, тобто комунізм періоду будівництва, перероджується непомітно у своєрідний російський фашизм. Йому притаманні всі особливості фашизму: тоталітарна держава, державний капіталізм, націоналізм, вождізм»). Одну й ту саму подію — перемогу у ВВв і антигітлерівської коаліції (за участю СРСР) над Німеччиною святкують країни колишнього СРСР і решта світу в різні дні — 9 і 8 травня. Є конкретні дати: 2.05.1945 капітулював гарнізон Берліна, 4.05 підписано акт про капітуляцію німецьких військ на Заході, 7.05 у Реймсі від імені

Друга світова: сторінками пам’яті вони в них дуже чисті. Туди викидали їжу, нутрощі з тварин – солдати їли лише м’ясо, а серце, печінку й легені викидали. А ми з цього готували собі їсти… Я була записана першокласницею аж у п’ятьох школах. Сидимо на уроці в одній – заходять у клас німці з піднятою вгору правицею «Heil Hitler!». Ми повинні були відповісти так само. Відтепер це їхній штаб. Перевели мене до іншої школи – там те саме. «Вчилась» я отак два роки… День перемоги для всіх був неймовірною радістю. Змуче-

ні люди повиходили на світ Божий з темних і сирих підвалів. По війні вони переселялись у свої домівки, а в кого хату розбомбили – «займав» собі чужу, порожню, звідки ґазди втекли або ж ніколи вже не повернуться. Якщо справжні господарі через деякий час таки вертали додому, доводилось іти далі. Тепер треба було шукати собі житло заново. Шукати своє життя заново…». Досі війна залишається найвищим мірилом страху для людей. Мабуть, це дійсно те, чого слід найбільше боятися сьогодні і що треба відверта-

5 Передруковано з: www.umoloda.kiev.ua/number/1645/196/58029/

лін

іною тояв

в. о. канцлера рейху Деніца підписано беззастережну капітуляцію Німеччини, 8.05 у Карлгорсті повторно підписано акт про капітуляцію, 10.05 капітулювала група «Північ» у Курляндії. Звісно, дата свят — річ умовна, але Сталін і з датами, і з назвою намагався відокремитися від світової спільноти зі «своєю» війною і «своєю» перемогою.

Зуби дракона виростали не самі собою

“Чесний і щирий“ Сталін і підступний Гітлер? Напад Гітлера на СРСР було названо підступним. Справді, це так. Але напад на Фінляндію, напад на Польщу в змові з Гітлером

Сталін не вважав підступним, як і введення військ у країни Балтії. Насправді підступною була сама змова двох тиранів для поділу Європи (пакт про ненапад 23.08.1939, договір про дружбу 28.09.1939 з таємними протоколами. Підступність щодо інших, підступність у взаєминах характерна для хижаків. Гітлер стрибнув першим, але Сталін готувався до наступальної війни. Якщо когось не переконують аргументи В.Суворова («Ледокол»), то в директиві Генштабу РККА (травень 1941) записано: «Випередити противника у розгортанні й атакувати німецьку армію в момент, коли вона перебуватиме в стадії розгортання... Першою стратегічною метою дій військ Червоної армії поставити — розгром головних сил німецької армії... і вихід на 30-й день операції на фронт Остроленка — Оломоуц».

Міф про раптовість нападу та перевагу гітлерівців Раптовим напад на СРСР став завдяки «мудрості» радянського вождя. Численні повідомлення про напад надходили від західних лідерів, радянських розвідників (Черчілль, Зорге), але Сталін їх відкидав, називав провокаціями. На початок війни перевага німців у кількості дивізій була незначною, а щодо танків і авіації, то тут РККА переважала противника в 2,7 та 1,8 раза. Цілком фальшивим є більшовицький міф: за всі перемоги радянський народ мусить дякувати «великому мудрому Сталіну» (пізніша версія — партії). Цей міф відроджується в Росії, де Сталіна називають уже не «другом

продовження на с. 6 ти від себе всіма можливими способами. Нехай нам і нашим дітям ніколи не доведеться пережити подібне, але нехай кожен пам’ятає, що серед нас є ті, кому випало через це перейти. Тому прислухаймось до них, до їхніх спогадів, до часток з сита пам’яті, аби цей час справді не залишився для нас всього-на-всього датою. Юлія Тунік-Чорна

У пошуках сина

Усю ніч не спала Павла Іванівна: готувала синові рюкзак, згадувала, перебирала в пам’яті події останніх днів,

намагалася зв’язати все в якусь систему, але події не слухалися, розліталися і знову з’являлися, як привиди. Десь у глибині душі сидів великий сумнів, вагання, непевність: чи добре чинить, віддаючи сина на поталу стихії, що, як той передгрозовий вітер, мете перед собою і несе кудись на схід все, що не тримається своєї землі, свого краю, своєї домівки. Приїзд полоненого роз’ятрив незагоєну рану в серці. Сон покидає її. Вона знову переживає, згадує усе до дрібниць. Спогади не да-

ють заснути. Думки, думки... Згадує, як вона довідалася, що її Жорик потрапив у німецький полон... Коли 19-го серпня після важких боїв німці захопили столицю України м. Київ, вони вдалися до “загравання” з українцями. В концтабори надійшли накази звільняти українців, відпускати додому. В селах з’явилися жахливо виснажені люди – полонені з різних концтаборів України і Польщі. Сусідка Параска Мудрак допитувалася у деяких ледь живих полонених про те, чи

не зустрічали вони там молодих хлопчиків на ім’я Володя Мудрак і Жорик Нечиталюк. Якось на початку грудня в сусіднє село Блідки прийшло двоє полонених. Один із них, що повернувся із Хелмського табору, передав Парасці записку від наших дітей.

– Писав Володя, я відразу пізнала його почерк, – сказала Павла Іванівна і стала читати вголос: “Дорогі батьки і Павла Іванівно! Сповіщаємо, що ми з Жорою знаходимося у Польщі в таборі військовополонених, у Хелмі. Є наказ німецької влади відпускати

продовження на с. 6

Звичним є твердження про силу «фашистського звіра». Це правда. Але більшовицькі історики замовчують, хто підгодовував звіра, гострив йому ікла. Згідно з Рапалльським договором (РРФСР — Німеччина) Німеччина готувала в СРСР танкістів, льотчиків, про-

ектувала й виготовляла наступальну зброю. З 1925 року в авіашколі під Липецьком навчалися німецькі пілоти на «Фоккерах»; у танковій школі «Кама», під Казанню, — танкісти; північніше Самари у 1928 році спільно випробовувалися боєприпаси з отруйними газами. У Ленінграді працювали німецькі КБ — танкове та підводних човнів; у Філях (під Москвою) конструювалися «Юнкерси». Більше 30 німецьких військових після вишколу в СРСР дослужилися до генералів (зокрема Гудеріан); 19 вищих командирів РККА стажувалися в генеральному штабі рейхсверу, правда, згодом були знищені Сталіним. (Факти та деталі — у книжках: Ю. Дьяков, Т. Бушуєва «Фашистский меч ковался в СССР», Л. Безименський «Гитлер и Сталин перед схваткой»). Згідно з договором про дружбу 1939 року, СРСР відвантажив Гітлеру ешелони стратегічної сировини та продовольства: близько 1 млн. тонн нафтопродуктів, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн нікелю, залізну руду, асбест, 2 млн. тонн зерна, 100 тис. тонн бавовни, цукор, масло (навзамін ішло промислове обладнання). СРСР закуповував гуму та цинк у Англії, бавовну — в США та реекспортував до Німеччини. Так висівалися зуби дракона, такій політиці «завдячують» народи СРСР і Європи величезними жертвами.

6

початок на с. 1

Сталін за ціною не стояв і батьком, вождем і вчителем», а «успішним менеджером» (прагматично) чи керівником, «возродившим великую Россию». Чи можна вихваляти політичну мудрість вождя, військову геніальність генералісімуса, успішність менеджера, який поклав близько 30 млн. громадян держави, якою керував? Військовоначальники (насамперед Г.Жуков) перейняли доктрину верховного головнокомандувача — перемагати не вмінням, а числом (полеглих). Переможці втратили понад 17,6 млн. військових, переможені — 3,8 млн. Загальні втрати СРСР — 26,6 млн. (з них близько 7,6 млн. українців), німці втратили 6,5 млн. Більшовицькі історики применшували наші жертви. Співвідношення втрат на радянсько–німецьких фронтах — 4:1 до 10:1». Кожен із західних союзників зазнав у 70 разів менших втрат, ніж СРСР. І справа тут не в патріотизмі. Аморально використовувати кількість втрат як доказ патріотизму, величі вождя чи держави. Народи СРСР перемогли не завдяки «мудрому керівництву» і «заградотрядам», вони перемогли завдяки своїй самопожертві, яка виявилася, коли люди побачили, що нацисти — не визволителі від більшовизму, а сучасні варвари, що збираються винищити завойовані народи. Коли люди пересвідчилися, що гітлерівські табори не кращі за сталінські, от тоді почалася справжня боротьба. Якщо за

перші півтора року німці взяли 5,2 млн. полоненних, то у наступні два — тільки 0,5 млн.

Міф про поганих союзників Некоректно твердити, що СРСР переміг у двобої з гітлерівською Німеччиною сам на сам. У нього були союзники, для яких Сталін був меншим злом, ніж Гітлер, а інтереси власних народів були ближчими, ніж народів СРСР. Проте всі свої союзницькі зобов’язання вони виконували. Радянські нарікання на пізнє відкриття другого фронту безпідставні: строки ніде не було обумовлено. Англія сама нездатна була це зробити, а США напружували сили у своїй вітчизняній війні в тихоокеанському регіоні. Справді, на східному фронті воювало 2/3 сухопутних збройних сил рейху; хоча більше половини сил Люфтваффе (а з 1943 — перважна частина) діяла на західному фронті. Але ті 30% сил вермахту, які відтягували на себе англо– американські війська в Африці, могли стати фатальними у битві за Москву та в інших битвах. Війна зі США не дозволила Японії відкрити другий для СРСР фронт на Далекому Сході, що дало можливість радянському командуванню зняти звідти далекосхідні, сибірські дивізії, які рятували Москву, билися під Сталінградом. Не переміг би СРСР без американської допомоги військовим

початок на стор. 2 українців. Але відпускають старших і малограмотних людей. А нас з середньою і вищою освітою переписали і кажуть, що відправлять на роботу в Германію. Дядько Хома розповість вам усе. Вітаємо всіх родичів. Жора і Володя”. Всю ніч готувалася Павла Іванівна до подорожі в Рівно. Вона знала, що треба брати з собою. Полонений попереджав, що в Польщі голод. Сала, цукру, м’яса і навіть хліба там не дістати. Зима сувора, сніжна. Потрібний добрий одяг і взуття відповідне. …Вона двічі намагалася

пішки дійти спочатку до м. Хелм, а потім до Коньского. ЇЇ двічі повертали назад. Але врешті дійшла до того польського містечка. На станцію Коньськ прибули вночі. Місто далеко від станції, тому жінки вирішили дочекатися ранку тут. Ледве засіріло, жінки пішли до міста. Табір розташований у старій міській фортеці. Знайшли канцелярію табору. На першому поверсі застали кілька жінок, що прийшли на прийом. Десь о дев’ятій годині почали сходитися службовці. Прийом відвідувачів розпочався. З

спорядженням і продовольством, яка за 1941—45 роки сягнула 11,6 млрд. тогочасних доларів (борг за ленд–ліз СРСР так і не повернув). Ці поставки становили (в дужках вказано частку від власного виробництва СРСР): танки та САУ — 10 тис. (12%), літаки — 18 тис. (16%), автомобілі — 410 тис. (180%), паровози — 1,9 тис. (22 рази), порох (3 рази), телефонний дріт (15 разів), бензин (50%). Із Заходу надходив увесь потрібний для виробництва літаків і танкових двигунів алюміній. Суттєвою була продовольча допомога: 10 млн. тонн борошна, 4,5 млн. тонн консервів (тушонка, яєчний та молочний порошок) — всього 50% потреб Червоної армії. Сказане не заперечує вирішального внеску народів СРСР у перемогу.

Сталін – визволитель Європи й об’єднувач українських земель? Насправді Західну Європу визволили західні союзники. Радянська армія вигнала німців зі Східної Європи, її справді зустрічали квітами, але цим країнам було накинуто комуністичні, промосковські режими. Для Фінляндії також був заготовлений маріонетковий уряд, але фінни не дали себе «визволити». Народи згаданих країн сприймали ці режими як окупаційні. «Визволені» країни Балтії, Західну Україну почали «зачищати» від корінного населення, пе-

Друга світова: сторінками пам’яті другого поверху зійшов по сходах невисокого росту чоловік у військовому френчі і почав опитувати. Першою подала документи чепурна пані на швагра Яблонського, але не мала дозволу на його звільнення. Жінки нервово повставали, чекаючи вироку. Чоловік Ольги Іван Задорожний помер два місяці тому. А чоловіка Надії у таборі немає і не було, сказав перекладач. “Залишилися ще ви, пані” – звернувся до Павли Іванівни, беручи її посвідчення. Вона чекала чуда, надіялась до останньої хвилини. По сходах

повільно спускаються два перекладачі, зупиняються, про щось радяться. Підходять з опущеними очима. Вона тільки глянула – і материнським серцем усе зрозуміла. Спазма здушила її горло, сльози хлинули з очей...

– Ваш син не був солдатом. Як же він потрапив у полон? – запитав немолодий уже перекладач. Вона у кількох словах, уривково, захлинаючись, пояснила ситуацію, в якій опинилася колона учнів, що направлялася за Дніпро. Вислухавши її, перекладач повідомив,

7

Міф: злочини чинили винятково гітлерівці Багато написано про лиходійства гітлерівців — розстріли,

табори знищення, спалені села, зруйновані міста. Це правда. Але більшовицькі історики списували на німців руйнування чекістами при відступі заводів, мостів, інших об’єктів (Дніпрогес,Хрещатик, Лавра). Але ж там лишалися наші люди! Можна зрозуміти, коли підривали військові склади, заводи, які не встигли вивезти за Урал. Але навіщо ж Хрещатик? Більшовики не розраховували повернутися? Навіщо було спалювати врожай, продовольчі склади? Можна ж було роздати людям, яких не евакуювали. А їх прирікали на голодну смерть, щоб потім запитувати: «Чи були ви (ваші родичі) на окупованій території?» Злочином було кидати під німецькі кулі ненавчених, необмундированих, неозброєних юнаків і чоловіків, яких німці не вбили, не вивезли на каторгу під час окупації і які цю «провину» мусили «смывать кровью». Німці не лікували, майже не годували полоненних червоноармійців, але віддавали їх рідним. А представники «соціалістичного гуманізму» з НКВС розстріляли 22 тис. полоненних польських офіцерів. Гітлерівці знищували євреїв, циганів. Але ж і Сталін здійснював геноцид. Йдеться не тільки про українців, бо ж дехто висуває заперечення: у Голодомор гинули й представники інших націй. Але були репресії суто за етнічною ознакою: «інтернаціоналісти» депортували цілі народи у спецпоселення (гетто), це — калмики, чеченці, інгуші, карачаєвці, балкарці, турки–месхетинці, татари й інші народності Криму. Чим сталіністи–«інтернаціоналісти» відрізняються від гітлерівців– нацистів? Із Західної України виселили до Сибіру 10% населен-

ня, а в 1941 році перед відступом більшовики замордували 20 тис. ув’язнених. Їх та сотні тисяч інших розстріляних енкаведистами людей більшовики намагалися списати на нацистів (поховання в Биківні, Вінниці, інших місцях). Радянський ГУЛАГ не мав крематоріїв (куди там до німецької техніки!), але там помирало 30–60% ув’язнених. Солженіцин свідчив, що радянські концтабори були не кращі за німецькі.

Міф: мародерствували лише німецькі вояки Величезних руйнувань і грабунку зазнали окуповані гітлерівцями території. Вивозили музейні скарби, солдати вимагали «яйка, млеко», але особистих речей не брали. СРСР одержав відповідні репарації: з Німеччини вивозили все — обладнання електростанцій і заводів, проектну документацію та фахівців (з ракетної техніки, суден на підводних крилах тощо). Крім репарацій, Німеччину відверто грабували: держава поцупила Дрезденську галерею (згодом довелося повернути), солдати привозили хто баян, хто годинник, офіцери — приймачі та авто, генерали та маршали мали більші можливості. Під час обшуку (за розпорядженням Сталіна) в січні 1948 у Г.Жукова МДБ знайшло 19 золотих годинників, 51 скриню з дорогим посудом, 323 шкурки цінного хутра, 60 картин із Потсдамського музею, меблі звідти ж, гобелени, килими, антикваріат. У генерала Крюкова та його дружини Русланової (що співала про порвані валянці) вилучено більше двохсот діамантів та інших камінців, платинові, золоті речі. Німеч-

продовження на с. 8 що один з ваших звільнених учнів ще живий. Це Володимир Мудрак, з яким він завтра зустрінеться і з’ясує його стан здоров’я.

– Коли... коли, – захльобуючись від сліз, – помер мій маленький Жорик?

– На початку січня... Не плачте, мамо, він уже відмучився, – сказав молодий перекладач. ...Поверталася Павла Іванівна додому фізично і морально виснаженою, застудженою. з високою температурою, ледь трималася на ногах. А коли одужала, вся віддалася бо-

ротьбі проти німецьких окупантів, зв’язавшись з підпільниками і партизанами . Це була її справедлива і чесна боротьба. «Мною керувало тільки материнське почуття і більше нічого», – пояснювала вона свою помсту. (уривок з книги професора факультету журналістики М.Ф.Нечиталюка „Моя пора, моє багатоліття: спогади”)

Спогади про роки Другої Світової війни В 39-му мені було лише 10

років. Ми жили у Мостиському районі в селі Радохінці, біля с. Гусакова. Батьки були землеробами. Пам’ятаю деякі воєнні дії. Воювали: поляки бились з німцями. Німці йшли танками, а поляки з шаблями. Поляки не мали ніякого оружжя: лише 4 літаки. Йшли до Румунії занимати, бо вона мала 8 літаків. А німці йшли кучками. В нашому лісі бачила німців, але вони лише проходили повз наше село. Мали сорочки підкочені, бо то було тепло – золотий вересень був, проте були в черевиках та за-

мотках, так як і поляки. І співали… Яку пісню, вже забула, але чула, що співали… Якось поляки, що з лісу повтікали, захотіли собі встрелити. Зранку над сусіднім селом літав літак, у якому були бомби. А ті бомби, я не знаю, що то було. Воно падало, тріскало, розліталось навкруги і все запалювало. Виглядом подібне на яйце. Стодоли, де багато збіжжя, соломи – все згоріло. Люди рятували хати, але не вдалось. Там жило багато жидів – і вони також погоріли. То Гусаків спалили.

18 вересня – то вже росі-

продовження на с. 8

реселяти туди «истинно советских людей». Не дивно, що проти «визволителів» діяли Армія Крайова, УПА, «лісові брати», згодом вибухали повстання в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині. СРСР, продовжуючи «визвольну місію», вводив туди війська. Справжнє визволення Східної Європи відбулося після падіння «берлінського муру». Міфи радянської пропаганди і нині повторюють комуністи. Справді у 1945–46 роках УРСР постала у межах нинішньої України, самотужки Україна не спромоглася б на таке. Можливо, цієї мети вдалося б досягти в майбутній об’єднаній Європі, та умовні прогнози в історії сумнівні. Але Сталін, об’єднуючи українців в одному концтаборі, ніколи на думці не мав соборної України. Він просто приєднував землі (Кенінгсбергську область, Курили, шматок Фінляндії, країни Балтії). Право на українські землі хоч можна було юридично обґрунтувати. Землі було приєднано, а українців із Західної України сотнями тисяч було вивезено до Сибіру. Сталін залишив Польщі українські етнічні землі (Перемишлянщину, Холмщину) і дав санкцію на переселення українців на нові західні землі ПНР (варварська операція «Вісла»). Не будемо згадувати, як свого часу «об’єднувач» приєднав до Росії українські райони Воронежчини, Курщини, Білгородщини, Таганрог. Є свідчення, що він збирався об’єднати всіх українців, депортувавши їх до Сибіру.

початок на с. 1

8 чину звільняли не лише від фашизму, а й від майна. Радянська пропаганда таврувала всіх, хто виступав проти більшовизму як підмогачів гітлерівців, придумала навіть абсурдний термін «украинско–немецкие националисты». Але найбільшим поплічником Гітлера до 22.06.1941 року був, як випливає з наведеного вище, Сталін. Хижаків об’єднав інтерес до чужих земель; цим же керувалися й інші союзники Гітлера, наприклад, Антонеску. Але були країни, яким історія не залишила вибору. Держави «західної демократії» закрили очі на те, як хортістська Угорщина, маючи санкцію Гітлера, захопила Карпатську Україну, як СРСР відгризав шматки Фінляндії, наплювали на Польщу. До кого мав пристати герой Фінляндії Маннергейм, щоб захистити свою маленьку країну? На чию допомогу міг розраховувати український визвольний рух? ОУН почала співробітничати з Німеччиною, сподіваючись, що та допоможе звільнити Україну, створити незалежну державу, як передбачалося планом А. Розенберга. Але сам Гітлер бачив народи СРСР рабами в нацистському рейху. Після того, як 30.06.1941 року у Львові ОУН(б) проголосила незалежність Української держави, гітлерівці ув’язнили С. Бандеру та інших керівників, багатьох націоналістів знищили, розформували легіони «Нахтігаль» і «Ролянд», у відповідь ОУН оголосила війну окупантам. Постанова ІІІ Великого збору ОУН закликала до боротьби «проти російського комуно– більшовизму і проти німецького націонал–соціалізму», «за повне визволення українського народу з-під московсько–більшовицького

та німецького ярма». Бандера відбув 3 роки «співпраці» з нацистами в концтаборі Зак­сенгаузен, двох його братів убито. ОУН не брала участі у створенні дивізії військ СС «Галичина» (це окрема тема) і поліції (в «українську» поліцію набиралися люди різних національностей). ОУН(б) створила Українську Повстанську армію на базі Поліської Січі та інших повстанських загонів, УПА воювала проти німців, проти польської Армії Крайової, проти більшовицьких сил (військ НКВС). Упівці на Волині та Поліссі билися проти німецьких карателів, контролювали величезну територію (Колківська республіка). УПА ніколи не співпрацювала з нацистами. Цікаво, що бандерівців вважають бандитами, спільниками німців у тих регіонах, де УПА не діяла. Не було рейдів на Крим, Донецьк, Одесу, не вбито там жодного мирного жителя. (Це у серіалі «Ліквідація» вигадано, як у непрохідних лісах навколо Одеси збиралися бандерівці, щоб за завданням гітлерівської розвідки захопити місто в 1946 (чи 47–му) році. Смішно дивитися, як «німецькі посіпаки» стараються заради «хазяїв», які давно капітулювали). Населення тих областей, де діяли упівці, вважає їх своїми захисниками, шанує ветеранів. Хіба без підтримки народу був би можливим рух опору більшовизму ще аж три роки по смерті Сталіна? Щодо жорстокостей, то на війні — як на війні, упівці відплачували НКВС тією ж монетою, масових злочинів проти

початок на с. 2 яни наступили. Вони зайшли без всякого, ніякого. Ніхто, ні з ким не бився… Тихо зайшли і все. То у нас не було таких великих боїв. Більше билися на Тернопільщині, в Бродах. А завершення війни… хто з нас бачив завершення війни?.. Освіта: все було попольськи. У нас була польська школа. 2 години на тиждень були уроки української мови. З другого класу. Але що то за українська мова? Була якась Читанка, на зошиті писало «русский язык». По-польськи можна було говорити все. Нас

в класі було 79 осіб. На лавці по 5-6 дітей сиділо. Одна дівчинка сказала мені, що вчитель їй книжку не приніс. А я відповіла, що треба встати і сказати йому про це – українською. «Прошу пана! Мойого українського зошита нема». Дівчинка так зробила. Вчитель подивився, підійшов і запитав: «Kto ciebie wykształćił tak móvić?». Перепитував, хто підмовив говорити українською (і то на українському уроці). Вона показала на мене. Тоді пан вчитель взяв мене ось так – за вухо – і кричав, що в нас українців нема,

Сталін за ціною мирного населення вони не чинили (інакше не мали б підтримки); найстрашніші злочини — справа рук бандитів зі спецзагонів НКВС. Звичайно, масштаби та результати боротьби проти німців УПА та Радянської армії порівнювати не можна, але УПА завдала окупантам втрат більше, ніж радянські партизани в Україні. Червона армія воювала проти Гітлера «за Родину, за Сталина», УПА — проти Гітлера, проти Сталіна (тобто проти всякого тоталітаризму), за волю своєї Батьківщини. Головний здобуток УПА навіть не матеріальний: вони не дали згасити ідею

Друга світова: сторінками пам’яті у нас єст руссіни. «Марш за Збруч! Там ваша Україна!». І вигнав мене з класу. Сільське господарство: В ті роки більшість сіл займалися господарством. Кожен клаптик землі був оброблений. Землю шкодували на квіти, садили городину. Ми мали поле, близько 5-ти гектарів, то ми мали тонну зерна здавати. Це за радянської влади. Треба було важко наробитися. Спершу серпами вижати, звозити додому, змолотити, тоді до Мостиськ возити за 20 кілометрів. Ще й треба було з собою пляшку везти. Як мос-

каль підійде, пробує зерно, може сказати, що сухе. А як ні, – то вези додому. А то дороги…. Не такі, як зараз. Німці були в містах. У нас німці не сиділи. Переважно, в Мостиськах. Лише раз на два тижні приїжджав, забирав м’ясо, корови. Радою було визначено, хто скільки мав поля, хто скільки повинен давати м’яса. Нам за два роки з’їли і бика, і корову. От уявіть, з кожної хати… Але то не було так примусово. За німців не було так строго. Трохи організацій утворилось. Вся молодь щовечора ходила до читальні.

9

не стояв незалежності України, а ця ідея згодом оволоділа масами.

Новий міф про переможця Вираз «Перемога — одна на всіх» (правильний у першій частині, де не йдеться про завищену ціну) почали переглядати одразу після закінчення війни. Союзники намагалися применшити роль СРСР, а СРСР — стерти згадку про союзників. Далі гірше: «русские патриоты» стали творити міф, що перемогла Росія. Почалося це із тосту Сталіна, але його ще можна було витлумачити логічно: «великий російський народ» був най-

численнішим у СРСР, порівняно з іншими, не такими великими (численними), тому його внесок у перемогу найбільший (до речі, Сталін тоді подякував російському народові, що не скинув його уряд, зберіг режим). Офіційно російська влада не відмовляється від спільної перемоги, цьогорічне святкування у СНД проходитиме під гаслом «Мы победили вместе», але на телебаченні, в публіцистиці російському обивателю втовкмачується думка, що перемогла «вечная Россия». Можна згадати документальний фільм С. Сорокіної «Победа. Одна на всех», численні публікації в журналі «Молодая гвардия», інших виданнях. Україна, по якій війна прокотилася двічі — зі сходу на захід і назад, зазнала жахливих втрат. Україна втратила 7,6 млн. люду (2,6 млн. військових і 5 млн. цивільних), Росія — стільки ж (5,5 + 2,1) млн., Німеччина — 6,5 (3,8 + 2,7) млн., Польща — 5 (0,1 + 4,9) млн., Японія — 2,3 (2 + 0,3) млн., Білорусь — 2,1 млн.

Ніхто не забутий, ніщо не забуто Цей міф як був брехливим у радянські часи, таким і лишився. Звичайно, було споруджено кілька помпезних меморіалів, безліч гіпсових, вкритих бронзовою фарбою фігур, але не спромоглися по– людськи поховати всіх полеглих. І донині в Криму, на Букринському плацдармі пошуковці (і чорні гробокопачі) розкопують солдатські кістки, їх багато і в Україні, і в Псковських лісах, і під Вязьмою. Для рідних сотні тисяч лишилися пропалими безвісти.

Деяким ветеранам (і це можна зрозуміти) подобаються паради, військові марші, але це стосується великих міст, де зосереджено керівництво (генерали, полковники) ветеранських організацій, де 9 травня ветеранам надають безплатні послуги таксі, телефону, лазень, а керівники держави куштують наркомівські 100 грамів і солдатську кашу. Частка офіцерів у Радянській армії становила 4,5% (у німців 2%), а 95,5% — це солдати та сержанти. Але коли тепер дивишся паради, то складається враження, що у війні брали участь лише генерали та полковники, їх на урочистостях понад 60%. Де солдати? Невже вони всі невідомі? А тим часом у селах і містечках старі діди зі старими протезами дивляться паради по телевізору, якщо він є, не можуть скористатися ні таксі, ні лазнями, спасибі за доплату до пенсії. Але ж саме солдати мають право на найбільшу увагу влади. Ми матимемо право говорити, що ніхто не забутий, коли наші ветерани житимуть не гірше ветеранів переможеного вермахту, коли матимуть можливість за пенсію говорити по телефону, їздити на таксі, ходити в лазню. Турбота їм потрібна щоденна, а не лише у День Перемоги. У пам’яті поколінь мусить залишитися подвиг людей (тоді їх називали радянським народом), які в найкривавішій війні людства врятували нашу землю від завойовників. Вічна наша подяка солдатам Радянської армії (не енкаведистам!); солдатів шанують усі. А хто осягнув історичну правду, той буде віддавати шану також і воякам УПА. Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,

кандидат технічних наук

продовження на с. 10 Особливо влітку, увечері. Було веселіше. Ходили цілими вечорами та співали, що хотіли. Бо німців багато не було. Він прийшов, корову взяв, тай усе. А потім, як москалі прийшли… Ееее, то вже не то. Кричали: зерна давай побільше, мало не все. Буряки сади: 10 арів – треба було посадити, обробити, восени вирвати і чинити (гарно на машину завантажити (ту, яка приїде). А що з того маєш?.. О… Нічогісінько. Церква у нас була. Вона тихонько перейшла на

православ’я. А хто людей питав по селах: хочеш ти чи не хочеш. Тихенько перейшли. То як в 46-му році в марті місяці був у Львові собор, то після того всі перейшли. Люди були задоволені, що їм хоч церкви зосталися. У нас якось на рік чи на два церкву закривали. А десь у 1948-му за советської власті ще її посвячували. А потім щось на рік закрили. Але після того голова села не давав закривати церкву: гарна, нова. Влада хотіла і під зерно, під льон церкву брати, але люди не позволяли. Наша церква

вистояла. В сусідньому селі закрили, бо не було священика, люди не захищали, не обстоювали. Українці… Армія без держави. Вони не мали нічого. Їх треба було накормити, одіти, обігріти, відігріти зимою, як прийдуть. А советська власть тільки на Сибір вивозила. Мала роботу. Стільки літ мала роботу. Як тільки прийшла, одразу почала. Я перебувала в таборах від 48 року до 75-го. І зараз ще сниться, як тікаю з лагеря. Біжу під гору, в своє село, а до Радохович ще ні разу не

добігла. Причина? За связь з українськими буржуазними націоналістами. Пані Леся Паславська-Воробець Записала Надія Заблоцька

Спогади моєї бабці про війну ...Йшла війна... Це був 1942 рік. Фашисти бомбили все, що було на їхньому шляху. Здавалось, неначе одна з тих бомб впаде саме на мене. Я, будучи ще

10 Пом’яніть і

назвіть!

23

червня 1988 р. сотні львів’ян прийшли з квітами та з свічками до братської могили жертв сталінізму на Личаківському цвинтарі, щоб схилити голови перед кам’яними хрестами, де лише на середньому скупий лаконічний напис: «ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!» Тривожне, коротке «ЇМ» таїть тисячі імен невинних жертв терору НКВС у Львові в червні 1941 року, волає до нас з моторошної пітьми найжахливішого в історії людства часу благальне і невмируще: пом’яніть і назвіть! Бо немає гіршої кривди понад кривду забуття! Бо немає страшнішої кари понад безпам’ятне збайдужіння! В опублікованій 24 липня 1988 р. в газеті «Молодь України» статті львівського поета Ростислава Братуня згадано про тисячі жертв сталінського терору в західних землях України та про могилу на Личаківському цвинтарі. На жаль, Р. Братунь не назвав ще одну мо-

гилу – на Яновському цвинтарі, де поховано понад чотири тисячі жертв. Старожили твердять, що не всі ями з закатованими було відкрито, що тисячі жертв ще й досі чекають свого перезаховання. Все це слід було б ретельно перевірити і дослідити. Масові вивози на Галичині почалися наприкінці 1939 – на початку 1940 року. Тюрма НКВС на Лонцького (нинішня вулиця Миру), тюрма на Бригідках (нині 1 травня) були переповнені в’язнями. Щодва тижні йшов етап на Сибір, а вивільнені камери наповнювались новими жертвами. Були це здебільшого селяни та інтелігенція. Лише одиниці повернулися потім на Батьківщину. За кілька днів до початку війни камери були переповнені. А 23, 27 і 28 червня 1941 року місто занепокоєно вслухалось у гул машин, що ревіли по ночах на подвір’ях тюрем.

3 і 4 липня увесь Львів був у клепсидрах – так називають у Га-

початок на с. 2 п’ятнадцятирічною дівчиною, вирішила добровільно йти на фронт. Усі чужі... Кожен думає про себе. Голод та холод змушував вбивати німців та забирати їхні запаси (особливо шоколад, який вони носили за пазухою). У пошуках їжі виходили переважно вночі, немов ті дикі звірі. Страшна напружена атмосфера, кругом стогін поранених та ледве дихаючих солдатів, страшні тижні, прожиті в холодних, сирих окопах — доводили до істерії. Тоді ніхто з нас і не думав про грип чи ще якісь хвороби. Людей тримала

віра. Віра в перемогу, віра в щасливе майбутнє... Вперше мені довелося навчитися наставляти прожектори на фашистські літаки, щоб військові могли їх збивати кулеметом. Про війну у пам’яті збереглося чимало страшних картин. Пам’ятаю, як ми при нальоті німецьких літаків метушилися біля прожекторів, а коли при хорошій наводці його збивали, безмежно були за себе раді. Пам’ятаю, як отримала своє перше поранення в руку, і одного разу, побачивши в німців ящик з бинтами, не витримала, схо-

личині жалобні сповіщення про похорони, що їх вивішують на будинках і коло церкви. Старенький гімназіальний учитель, поляк з походження, чия далека родина передала деякі з таких клепсидр у редколегію альманаху «Євшанзілля», ховав їх, напевне, закопаними у землі – деякі покрилися цвіллю, на багатьох сліди вологи. Витягнені на поверхню, ці німі свідки жахливих злочинів НКВС, вражають не лише своїм змістом, а й не менш жахливим фактом намагання сталіністів упродовж десятиліть обманювати народ і світ, виставляти зло добром, карати за щонайменше слово правди. На збережених клепсидрах – десятки прізвищ, та це лиш тисячна доля тих імен, хто був закатований, знищений, розстріляний у червні 1941 року. Ірина КАЛИНЕЦЬ, зі спогадів, уміщених в альманасі «Євшан-зілля»

Друга світова: сторінками пам’яті пила декілька пачок і не озираючись кинулася навтьоки. Мені пощастило, ніхто за мною не гнався, зате німецькими трофеями я ще довго перев’язувала свої рани... ...Пам’ятаю було дуже холодно... Йти вже не було змоги. Смерть підкрадалась усе ближче та ближче. Їсти було нічого. Я впала недалеко біля єврейського кладовища. Знепритомніла. Отямившись, побачила у руках папірець, тоді його називали продрозкладка. Завдяки їй я отримала свій шматок хліба і води. Я вижила.

За війною не шкодую. Я прожила хороше, довге і мирне життя, за що вдячна Богові. Спогади жительки м. Самбора, Рожкової Пелагеї Володимирівни записала Марія Григорчук

Сльози пам’яті, сльози болю… Ми повинні пишатися своїм народом… Адже, якби не він, Нас би зараз не було. Як часто українців нацьковували один проти одного, як часто український народ використовували

11

Пам’ять

здійснення заходів з увічнення пам’яті учасників національновизвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій. Український інститут національної пам’яті має провокувати громадську дискусію, як робить це подібний інститут у Польщі. Працівники польського інституту, скажімо, на головних площах міст виставляють великі фото, плакати, різного роду тексти. Інститут публікує контроверсійні статті, які потім науковці широко обговорюють у телепрограмах. Разом із медіа провокує людей до думання і вирішення проблем. Для освіти юних продюсерів історичних знань у країнах Європи й США зазвичай розробляють разом із методистами й дитячими

без міфів та “постміфів”

країнська історична «У пам’ять повинна бути єдиною», — переконаний Го-

лова Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський. Лише за таких умов вона здатна поєднатися з історичною пам’яттю Європи. Український інститут національної пам’яті (УІНП) — центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом — створено 2006 року. Основними завданнями Інституту задекларовано: посилення уваги суспільства до історії України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті та

як «живе м’ясо», кидаючи голодному звіру на поталу… Та він не здавався, він прямував до своєї мети… І таки її здобув, але це було згодом. Спочатку була війна 41-45 рр. Страшна війна, яка забрала мільйони українських життів. Коли настає День перемоги, у ветеранів на обличчі сяє усмішка, а очі повні сліз. Та це не сльози радості, це сльози пам’яті, сльози болю… Так, для мене День перемоги асоціюється зі спогадами свого дідуся, який 18 років провів на засланні у Сибіру за те, що був «націоналістом» (як

психологами набори шкільної наочності: плакати, фото, карти, дидактичні матеріали, методички для вчителів. У Польщі розтиражували вже три такі комплекти: про 1939 рік, трагедію на Волині й Голокост. УІНП поки що нічого подібного не видав. Хоча відповідних фахівців в Україні не бракує. Досягнення, що у Львові відкрита колишня катівня, де кожен дізнається про жахаючі факти та жертв часу окупаційних режимів. Національний меморіал «Тюрма на Лонцького» планують передати ще й до Українського інституту національної пам’яті, проте цей процес зараз припине-

зазначено було в офіційній заяві), адже разом з братом роздавав агітаційні листівки і був членом бандерівського руху. Усю сім’ю відправили на заслання туди, де холод, голод, бідність… Та рідна домівка завжди була у його серці, ностальгія за рідною землею тягарем залягала глибоко в душі. Дуже рідко він розказував про ті страшні роки війни, яка у нього відібрала дитинство, здоров’я. Та він ніколи не скаржився, тільки тоді, коли я, будучи малою, питала, чому у ньог три пальці на лівій руці, він мовчав. А очі пере-

но. Подібні музеї є у Литві, Польщі. В Україні такий перший. Те, що в ньому є, дуже вражає і це потрібно за будь-яку ціну відновити і, найперше, показувати молоді. Тоді й зацікавлених стане більше. Показуючи фото з Тюрми на Лонцького своїм знайомим, одразу бачу на обличчі неприхований жах, здивування, багато запитань. Щороку на Львівщині ексгумують сотні й сотні жертв НКВД. Досі неможливо назвати кількість закатованих людей та визначити всі місця, де лежать їхні кістки. Офіційно у Львові було 6 великих тюрем, в яких енкаведисти тримали та допитували в’язнів. Насправді ж, як розповідають очевидці, людей тоді мордували і вбивали майже в кожному районному органі влади чи дрібному штабі. Так чи інакше, тюрма на Лонцького була одним із найстрашніших місць, де замордували і вбили тисячі людей. Одного дня в 1941 році їх 800 осіб вивели у внутрішній двір тюрми, з вікна на другому поверсі зачитали “вирок” совєцького уряду й відкрили вогонь. Із 800 в’язнів вижило, можливо, троє, які перш ніж вибратися, пролежали кілька днів під горою трупів. Це місце німці потім накрили плитами з єврейського цвинтаря (зараз воно заасфальтоване). У Львові, та й по цілій Україні ще досі невідомі безліч фактів страшних мордувань. Відвідавши національний меморіал «Тюрма на Лонцького» на вулиці Степана Бандери, 1, розумієш чому навпроти цього приміщення стоїть бронзовий монумент пам’яті жертв комуністичних злочинів.

повнювались слізьми. Він для мене герой, який третину життя віддав за щасливе майбутнє внуків. Не менш жахлива історія була у моєї бабусі, яка у 12 років стала повною сиротою. Мати померла від туберкульозу, а батько пішов на війну, з якої вже не повернувся. Залишивши семеро дітей, які з дня на день чекали від нього звістки… і його повернення. Навіть тоді, коли їм сповістили, що батько пропав безвісти, вони на нього чекали. Сподівались дива, яке так і не трапилось… Надіялись на чудо…

Христина ГРИЩУК Чим ми можемо віддячити тим, хто уже давно не з нами? Мабуть, лише пам’яттю про них. Молитвою за їхні душі. Це буде гідною відповіддю на слова священика Олександра Биковця: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогоднізавтра їх знищать, але їх стурбувало таке:чи світ буде знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?» Лідія Станіцька

12

Україна

“планетарного” масштабу питання, про яке так багато говоУкраїнське рили напередодні Другої світової війни, так і

зависло в повітрі як під час цієї великої людської масакри, так і після неї. Формальне входження радянської України в ООН не дозволяло їй бути самостійним гравцем ані на світовій, ані на європейській арені. Проте на деякий час українцям вдалося створити в Європі праобраз своєї, незалежної держави… Мова йде про табори «Ді-Пі», де українці з числа «переміщених осіб», відмовившись повертатися на рідні землі, на декілька років створили «Україну в мініатюрі». Виникнення терміну «переміщені особи» (від англійського displaced persons, акронім: DР — у трансліті: «Ді-Пі») безпосередньо пов’язане з подіями Другої світової війни. За визначенням, «переміщені особи» — це переселені, за розпорядженням влади, особи, яким загрожують військові дії чи будь-які стихійні лиха. З 1939 по 1944 рр. унаслідок воєнних дій на території Німеччини опинилось близько 10 млн осіб, більшість з яких було залучено до примусової праці або ж вислано з країн звичного місця проживання за расовими, релігійними або політичними міркуваннями. Число вивезених з території колишнього Радянського Союзу становило понад 4 мільйони осіб, більше половини з яких – українці… Розрізняють дві категорії переміщених осіб: ті, які були вимушені залишити країни походження або місце постійного мешкання, перетнули державний кордон та опинилися у становищі, подібному до становища біженців, але залишилися під захистом свого уряду; та ті, котрі, хоча й залишились в кордонах своїх країн, були вимушені покинути місця свого постійного мешкання, або припинити звичайну економічну діяльність через те, що їхнє життя, безпека або свобода опинилися під загрозою внаслідок насильства, збройного конфлікту або внутрішнього безладдя. Українці в переважній більшості належали до другої категорії.

Із закінченням бойових дій та капітуляцією Німеччини долею людей, з різних причин відірваних від рідного дому, заопікувалася Організація об’єднаних націй (ООН) та спеціально створені для цього організації. «Опіка» була настільки «прихильною», що Західний світ відверто закривав очі на те, яким чином Радянський Союз повертав своїх громадян назад (людей, мов худобу, запихали у товарні вагони і без суду і слідства везли просто до Сибіру). Проте приблизно 200 тисяч українців, змінивши свій статус «переміщених осіб» на статус біженців, відмовились повертатись до Радянського Союзу і перші роки перебування на Заході провели в спеціально створених для них таборах.. Для біженцівукраїнців такі табори організували Німеччина, Австрія та Італія. Мешканцями таборів були переважно особи, вивезені на примусові роботи гітлерівським режимом, вояки дивізій «Галичина», втікачі з тих українських земель, на які знову повертала радянська влада, а також вояки ОУН-УПА, котрі з боями проривалися на Захід. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам’яті великий Голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 19371939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Серед них було багато біженців і з Західної, і зі Східної України. Як зазначав у своїх спогадах український письменник і громадський діяч Улас Самчук, котрий сам перейшов крізь горнило війни і на момент її закінчення опинився серед «переміщених осіб», ситуація була непростою: «Вигнання, табори, безнадія і… націоналісти, соціалісти, східняки, західники… Коли бачиш таке – опадають руки і починаєш розуміти, чого ми тут». У цих таборах, які проіснували понад 7 років з моменту створення, українці пройшли прискорений курс «державотворення», оформилися серед пред-

13 Ц

Тарас БАЛДА,

асистент кафедри зарубіжної преси та інформації

Ми пам’ятаємо... Ганна Власюк, 2-ий курс, філософський ф-т ЛНУ імені Івана Франка Перша асоціація, яка спадає на думку при згадці про Другу світову війну, – традиційні шкільні ранки до Дня перемоги. Попри офіційність та формалізованість таких заходів, завжди було приємно та зворушливо дарувати квіти стареньким ветеранам, кількість яких у першому ряду щороку танула. Вражало, як ці люди залишились живими, пройшовши через горнило смерті. Щось було особливого в цих дідусях та бабусях, якась печать небуденності, що вирізняла їх поміж інших. Моїм двом прадідусям за маминою лінією пощастило менше – обоє вони поповнили величезні списки жертв війни. Те, що мої дідусь та бабуся росли напівсиротами, не могло не позначитись на їх подальшому житті, як і житті всієї родини. Саме в цьому контексті, з огляду на конкретні людські долі, Друга світова війна наповнюється для мене певним сенсом. Все інше – амбіції політиків, що грунтуються на національно-егоїстичних програмах. Згадати хоча б те, що активному виставлянню радянською пропагандою гітлерівської Німеччини як ворога передували спільні паради радянсько-німецьких військ у БрестіЛитовському. Це зайвий раз свідчить, наскільки байдужими для владних очільників є життя кожної конкретної людини.

Сергій Голуб, 2-ий курс, філософський ф-т ЛНУ імені Івана Франка Тема Другої світової війни ще надто політизована. Часто говорять про дивізію СС «Галичина» в контексті, що українські патріоти - зрадники, але, водночас, забувають про десятитисячну армію «Вільного кубанського козацтва», яка разом з німцями наступала під Сталінградом. Кожен француз буде з гордістю говорити про «Рух опору». Але, в той же час, всі знають, що німецький капітал врятував виноробство у Франції. До того ж, багато французів і англійців після їх розгрому під Дюнкерком воювали у складі німецької армії на Східному фронті і досі пишаються цим. Війна невиправданих надій і єдина можливість підняти економіку після кризи 1929-33 рр. На жаль, чи на щастя, років через 25 про Другу світову будуть казати як і про Першу – імперіалістично-завойовницьку і несправедливу з обох боків.

продовження на с. 16

ставників «переміщених осіб» інших народів в окрему спільноту. Виникла своєрідна мініатюрна українська держава поза Україною. Українці створювали таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації. В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільногромадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. І якщо в царині політики це мініатюрне суспільство продовжували роздирати протиріччя та усілякі «ізми», то своєю видавничою справою, що зародилася фактично на порожньому місці і не мала звідки черпати матеріального забезпечення, воно створило небачений у світі прецедент. Союзникам важко було зрозуміти, чому, за словами Самчука, «загрожені небезпекою знищення, ми гарячково хапаємось за друковане слово». А хапались для того, щоб нагадати світу про себе і про свою правду… Такий український феномен викликав щире захоплення в представників Західного світу. Зокрема, англійська газета «Манчестер Гардіян» у номері за 12 червня 1947 вустами журналіста Трейсі Філіпса так відгукувалася про українців, які перебували у таборах: «Вони походять з найкращого фермерського народу в Європі. У них високо розвинене почуття взаємної допомоги, що дозволило їм зорганізувати взірцево кооперативну систему, яка до певної міри заступила їм власний уряд». Власне, з цих таборів після їхнього скасування понесли українці в світ ідею державності, перебираючись з Європи до близьких і далеких світів у пошуках кращої емігрантської долі. Викристалізувавши своє національне осердя, ці люди в більшості своїй підтримували гасло Уласа Самчука про те, що вихідці з таборів Ді-Пі не просто емігранти, а «післанці українського народу у світ заходу і у світ поза нами!»… Репрезентанти планети «Ді-Пі».

ьогоріч минає 65 років від дня закінчення Другої світової війни. Попри те, видається, що не всі крапки поставлені у цій справі. Багато закидів лунає у бік Нюрнбергського процесу, низка держав чекає вибачень за завдану своєму народові кривду, ба більше, переглядають сам статус Другої світової війни. Куди важливіше те, що ми пам’ятаємо про понівечені долі своїх дідусів та бабусь, — це засвідчує непересічність війни куди більше, аніж усі бюрократичні тяганини разом узяті. Відтак, той гіркий осад, який залишився нам у спадок, може стати або неприємним спогадом або повчальним досвідом усе залежить від нас. Коли на світанку 1 вересня 1939 року німецькі колони вдерлися на територію Польщі, ніхто й гадки не мав, початок якої темної сторінки історії було розпочато. За п’ять років Європа була розчавлена. Відтоді багато зруйнованих міст встигли відновити свою архітектуру, але острах перед новим вибухом воєнної боротьби вже нікуди не зникав. Екзистенціалізм повоєнних років найбільше засвідчив зневіру людей у вищі сили. Споглядаючи за перипетіями з віддалі 65 років, ми повинні усвідомлювати особисту відповідальність за подальший розвиток історії і всупереч Геґелю з його сакраментальним “Історія вчить, що вона нічого не вчить”, узяти урок від історії. Тому, ми вирішили поцікавитися, що думають студенти про День перемоги і що для них означає Друга світова війна?

14

Слово

написане кров’ю і чорнилом

Д

ля того, щоб назвати хрестоматію західноукраїнської публіцистики першої половини ХХ ст. «Преса боротьби й ідеї» (1994), у мене були вагомі підстави: преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурні) була однією із провідних; на підставі узагальнення публіцистики відповідної тематики можна було зробити висновок про концепцію визвольного руху українців на різних історичних етапах. Виходили ми й із загальнофілософського розуміння природи боротьби як закономірного елементу людського буття і природи, як суті і чинника історичного процесу. Аналогічна концепція лежить і в основі «Нарисів з історії української військової преси». Осмислення ідеї боротьби, що відображає моральний і соціально-психологічний стан нації, її готовність і бажання боротися і йти на жертви, що відображає інтелектуальний рівень нації, зокрема спроможність її політичної думки, має багато аспектів, пов’язаних із розв’язанням теоретичних і практичних проблем. Найважливішим для нас є зв’язок із ідеєю державності. Але ідея державності без ідеї боротьби — мертвонароджена або, принаймні, безплідна, ідея боротьби без ідеї державності — історично безглузда. В історії України такі трагічні моменти можна побачити в добу Руїни чи, наприклад, в добу найбільшого розгулу анархістської отаманії під час національно-визвольних змагань. Трагічним моментом в нашій історії була і Друга світова війна, бо принесла смерть, страждання, горе мільйонам українців. Але війна – це не лише смерть, брутальність, каліцтво. Це не лише зіткнення між окремими державами, народами. Це й боротьба ідей, світоглядів. В українців у тій війні ця ідея була – українська державність. Я підтримую будь-яку ініціативу, cпрямовану на те, щоб ми дізнались і знали правду про Другу світову війну, в результаті якої українські політичні сили розраховували здобути державність. Можна підтримати ідею проведення Дня пам’яті, бо повинні пам’ятати про перемогу над нацистським режимом і віддати належну шану як полеглим, так і ще живим ветеранам. Єдине застереження – такий захід має відбутися в контексті ідеї української державності, а не бути реставрацією радянських свят. Ми повинні пам’ятати не лише тих, хто воював з нацистським режимом (в ім’я перемоги сталінського чи більшовицького режиму), але й тих, хто боровся проти

обох тоталітарних режимів. А серед них були і журналісти українського збройного підпілля (і періоду Другої світової війни, і в повоєнні 40-і, і початку 50-х років), ті, хто писав не лише чорнилом, але й своєю кров’ю. У статті «Про свободу преси в СССР» О. ДяківГорновий, один із чільних публіцистів українського підпілля 40-их – початку 50-их років, писав, що лише підпільна українська преса є пресою народною. Зауважимо, що свою пресу мала кожна із трьох гілок українського підпілля: ОУН як політична сила, УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) як законодавча влада і УПА як армія. Хоча армія мала свою пресу, окремо можемо говорити і про пресу ОУН та УГВР як про військову, оскільки суттєвої різниці в змісті, проблематиці преси УГВР-ОУНУПА не було, а у багатьох випадках журнали, що їх видавали ці структури, робили одні й ті ж журналісти. Спільними були й ідейно-теоретичні засади, політична платформа. Журналістика українського збройного підпілля – частина нашого минулого. Її ідеї не втратили своєї актуальності і сьогодні. Творили ж цю публіцистику талановиті, деколи зовсім молоді люди, що могли б за інших обставин формувати інтелектуальний потенціал народу. Серед зарубіжних дослідників, які вивчали проблему українського визвольного руху 40-50-их років, є Дж. Армстронг, який написав статтю «Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 19411945 років». Боротьба українського народу проти німецьких і московських окупантів дала дуже багато прикладів героїзму, самовідданості, самопожертви. Дж. Армстронг справедливо пише: «Романтизм національних рухів призводить до особливого наголошення індивідуального героїзму, герой відіграє надзвичайно важливу роль як модель для соціалізації нового покоління». Правда, треба висловити сумнів щодо «романтизму». Ще якоюсь мірою можна відзначати романтизм такої військової формації як Українські Січові Стрільці, романтизм визвольної боротьби того періоду, той романтизм вождів і лідерів українських визвольних змагань 1917-1920 рр., який не міг не поступитися цинічності, підступності, прагматизмові політиків сусідніх держав. УПА вже не була такою «романтичною», як Легіон УСС. Вона й боролася в іншу епоху – ще жорстокішу, ніж раніше, і абсолютно байдужу до будь-яких людських сентиментів. Інша річ, що деяких учасників визвольного руху могла приваблюва-

15

ти саме романтика боротьби, але насправді мотиви, як правило, були інші – усвідомлення потреби боротьби з окупантами, наявність альтернативи: або боротися із зброєю в руках, або покірно чекати вирішення своєї долі. Для нас важливі міркування Дж. Армстронга, людини, далекої від ідей українського націоналізму, але автора «Українського націоналізму», книжки дискусійної, але яка витримала кілька видань. Так ось, Дж. Армстронг вважає, що зрозуміння українських національних героїв 1941-1945 рр. у всій їхній людській складності важливе ще й у зв’язку із спотвореним зображенням «героїзму» в комуністичній та нацистській пропаганді. Але, може, найцінніше для нас у статті Дж. Армстронга те, що він хоче показати: «...як суворе протиборство у Другій Світовій війні висунуло дуже людяних героїв різних типів». Дж. Армстронг обрав п’ятьох людей українського визвольного руху, які, на його думку, уособлювали різні типи героїзму: Т. Бульба-Боровець, Я. Стецько, М. Лебедь, А. Мельник, В. Кубійович. Поява статті не була випадковою: Європа дізналася про героїчну і трагічну боротьбу УПА з московськими окупантами. Ця публікація була відображенням позиції тієї частини західного світу, що вже перестала захоплюватися «загадковою» російською душею і все більше усвідомлювала як помилки східноєвропейської політики своїх урядів, так і небезпеку, яку несе у світ більшовицька Росія. Але навіть якщо Дж. Армстронг керувався чисто науковими мотивами, то українському визвольному рухові було важливо, щоб про його боротьбу, про людей, учасників цієї боротьби заговорив світ. Адже йшлося про долю народу, якому загрожували знову голодоморами, депортацією, терором, репресіями, йшлося про безпосередніх учасників цієї боротьби. А серед них були і журналісти українського підпілля. Ще й сьогодні читацький загал знає, може, імена лише найвідоміших публіцистів того часу – П. Федуна, Д. Маївського, О. Дякова, Р. Волошина, Я. Бусола. Але ж наша підпільна журналістика того часу – це десятки і сотні імен.

1946 року Р. Рахманний написав у статті «Кров і чорнило. Відкритий лист українця-читача до українця-журналіста»: «...завжди в історії всіх народів, отже і в українського, були два типи людей з протилежними поставами до свого сучасного. Були і є т. зв. «обережні, чи розважні»… Були і завжди будуть «голови шалені», що вчуваються у темп життя сучасного, переживають його всіма фібрами

своєї душі, на ґрунті досвіду минулого вирішують те сучасне. Бо вони його правильно розуміють і тим самим бачити їм дано майбутносте обрії». Як бачимо, Р. Рахманний по-своєму класифікує типи людей, але думка про «шалені» голови у чомусь збігається із думкою Дж. Армстронга про романтизм українського визвольного руху. Оцими «шаленими» головами, совістю і свідомістю народу були журналісти українського підпілля 40-50-их років. Знаємо ми про них мало. Достеменно відомо лише одне – переважно вони гинули або в німецьких в’язницях, або у боях із «енкаведистами». Так вони писали не лише чорнилом, але й своєю кров’ю. Найвідоміші публіцисти й ідеологи українського збройного підпілля і визвольного руху – це Я.Бусел, О.Дяків, Дм.Маївський, У.Кужіль, Я.Старух, П.Федун (діяльність О.Ольжича і О.Теліги – це окрема тема). Їм належали публікації, які ще й сьогодні не втратили своєї актуальності. Це, зокрема, статті О.Дякова (Горновий, А.Осипенко, Артем, О.Гончарук, Осип Орленко – псев¬доніми) «Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка большевицьких імперіялістів», «Українська Повстанська Армія – носій ідей визволення і дружби народів», «Про свободу преси в СССР», «Наше ставлення до російського народу», «Чому ми переможемо», «Чому ми в нашій боротьбі ставимо на власні сили українського народу» та ін. Найвідоміша стаття Дм.Маївського (П.Дума – журналістський псевдонім, інші – Тарас, Майченко, Зруб, Косар, Курган, Зенко) – це стаття «Наша відповідь (2х2)=4». Я. Старуху (псевдоніми – Ярлан, Синій, Стяг, Стояр, Гомін, Стоян) належить стаття «Упир фашизму». Низку важливих праць і статей написав П.Федун, більше відомий як Петро Полтава: «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу», «Елементи революційности українського націоналізму», «Хто такі бандерівці та за що вони борються?», він автор і «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції» (жовтень 1949 року) та інші. Є кілька важливих рис, якими відзначався журналістський корпус українського збройного підпілля: інтелект; безкомпромісність у боротьбі за національну ідею; пропаганда чином і негативне ставлення до фрази і фразерства; поєднання в одній особі журналіста, політика і вояка; самопожертва. Неправда, що нема людей, яких не можна замінити. Можна, якщо це люди в «уніформі», якщо ці люди – «гвинтики». Неправда, що можна скопіювати чиєсь життя, чийсь талант (літературний, журналістський, зрештою, будь-який інший), а навіть якщо й можна, то особистістю не станеш. Але можна продовжити справу тих, хто боровся за українську державність, можна так само жертовно служити Україні. У цьому повчальна і виховна суть того слова, написаного кров’ю і чорнилом. Бо останні події засвідчують: боротьба за українську державність триває. Свою думку, своє слово журналісти українського збройного підпілля, люди боротьби й ідеї, висловили. Черга за кожним, хто стоїть на державницьких позиціях. Степан КОСТЬ, професор, завідувач кафедри української преси

початок на с. 1, 15

16 Ми пам’ятаємо... Наталія Пахайчук, 4-ий курс, історичний ф-т ЛНУ імені Івана Франка

Юліана Лавриш, 3-й курс, ф-т журналістики ЛНУ імені Івана Франка Друга Світова війна, як і будь-яке явище, що супроводжується невинною людською смертю, безумовно, містить для мене негативне значення. Якщо розглядати її у глобальному вимірі, то це була війна фарсу і псевдоідей, бо ні концепцію нацизму, ні радянську концепцію сталінізму неможливо назвати справжніми ідеями, за які варто було б віддати життя. У цьому контексті згадується твір Генріха Белля “Подорожній, коли ти прийдеш до Спа...” Трагедія цієї війни (і ХХ століття зокрема) у тому, що у кривавому місиві чиїхось амбіцій знищували молодий стержень кожної нації, тих, котрі повинні були творити нову ґенерацію. Для України Друга Світова спричинила появу численних дискусій, особливо полеміку навколо питання Перемоги 9 травня 1945 року. На мою думку, ця Перемога має залишитися для ветеранів; ми не маємо морального права забрати у них болісні спогади і пам’ять про загиблих побратимів. Але чи став світ кращим після Перемоги? Запитання більш ніж риторичне. Питання Перемоги, на жаль, залишається напівстертим написом, на кшталт Беллевого “подорожній, коли ти прийдеш до Спа..” 65 років для історії — це ще не показник. Лише за умови державної ініціативи (підкреслюю!) історики та журналісти зможуть “дописати” це героїчне послання! А для того, щоб була ініціатива, на провладному рівні повинні розуміти і знати різнобічну історію Другої Світової війни.

26/Х/1943 Сьогоднi я знову в Москвi. Привiз з Києва стареньку свою матiр. Сьогоднi ж узнав од Большакова i тяжку новину: моя повiсть “Україна в огнi” не сподобалася Сталiну, i вiн її заборонив для друку i для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душi i тоскно.

I не тому тяжко, що пропало марно бiльше року роботи, i не тому, що возрадуються

вразi i дрiбнi чиновники, перелякаються мене i стануть зневажати. Менi важко од свiдомостi, що “Україна в огнi” — це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нiкому, отже, вона не потрiбна i нiщо, видно, не потрiбно, крiм панегiрика.

6/ХI/1943 Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi.

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія Задорожна Літературні редактори: Ірина Ваньо Христина ГОРОБЕЦЬ Верстка і дизайн: Тарас Назарук Ілюстрування: Костянтин Мельников

Друга світова війна – вияв найбільшої жорстокості людини над людиною, а для України – це найбільша за своїми масштабами трагедія. Для українців ця війна ніколи не була Вітчизняною, оскільки, будучи по двох сторонах фронту, вони воювали не за інтереси власної держави. Загибель чигала повсюди і бути осторонь смерті ніхто не міг. Досі не розумію, чому в нашому, нібито християнському суспільстві, святкують День перемоги з усіма можливими видами розваг, а це – концерти, феєрверки, бенкети, в той час як усі знають, яких колосальних жертв зазнав наш народ (українців в роки війни загинуло чи найбільше на усіх фронтах і в концтаборах). День перемоги давно мав би стати Днем пам’яті, Днем національної жалоби із чорними стрічками на прапорах. Не розумію також, перемогу кого над ким ми святкуємо. Невже має значення, який тиран переміг іншого? Виходить, що ми святкуємо перемогу одного зла над іншим… Якщо ж проаналізувати політичний сенс перемоги, то постає питання: хто кого переміг, якщо та ж Німеччина і Японія зуміли з руїн знову піднятися до статусу великих держав, а непереможний Союз, той, що «нєрушимий», канув у небуття, але продовжує міцно триматися «рєспублік совєтскіх»… Підготувала Мар’яна ВЕРБОВСЬКА Поруйнованi й пограбованi всi мiста. У нас нема нi шкiл, нi iнститутiв, нi музеїв, анi бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура, архiтектура. Поруйно­­ванi всi мости, шляхи, розорила вiйна народне господарство, понищила людей, побила, повiшала, розiгнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митцiв...

Олександр Довженко

Щоденник

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: “Креденс”, м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredensnew@gmail.com

Друк: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. Зам. №

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до приятелів»

Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р.

Наклад: 1000 прим. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.