Креденс №7 (спецвипуск, листопад, 2010) by Kredens

Сучукрліт:

Уляна Депутович.

картина безіменного автора

Я дам тобі щастя...

c. 2

cc. 4-5

газета студентів-журналістів

üСлово редактора

Анастасія ЗАДОРОЖНА Осінні листочки на деревах віддзеркалюються у калюжах, як літературна творчість журналістів віддзеркалюється у «Креденсі». Осінь! Пора, яка для когось є кінцем початку, для інших — початок кінця, для мене — продовження. Продовження життя. Хоча осінь може бути інколи зупинкою, бо саме в цей період людина найчастіше замислюється над своїм існуванням, призначенням. І в цей же час розпочинаються масові творчі рефлексії. Пожовкле листя, постійні дощі, холодний вітер, спогади про перше чи останнє кохання, про щасливі миті та злети свого життя, гострі спогади про болючі падіння та розчарування, ще теплі почуття та не збайдужілий погляд в його сторону, легкі дотики до струн чиєїсь душі, терпко-кислий та солодкоприторний смак осінніх яблук, гама різноманітних почуттів та відчуттів — це нащадки осені. Через літературні сторінки Ви вдихнете осінньосвіжий настрій і наповните свою душу творчим натхненням та яскравими відчуттями на цілий золотий сезон!

Час «Ч»

[читання]

Оксана Жила.

Фатальна зайнятість cc. 6-7 спецвипуск, листопад 2010 р.

Критика

Сучукрліт:

картина безіменного автора …Cлово «письменник» завж ди асоціювалось мені з люди ною, якої вже немає у цьому світі. Мій «письменник» в дум ках поставав спокійним діду сем, схожим на Конана Дойла. Він тихо курив біля каміна й пи сав новели. А «письменницею» уявлялась екстравагантна жі ночка-без-віку, ледь усміхне на і флегматична. Можливо, зовнішності Вів’єн Вествуд, яка обов’язково повинна ви гадувати історії для дітей, такі ж прості і добрі, як вона сама. Колись я відверто здивувалась, що читаю твір живого автора! Щоправда, це була Астрід Лінд грен і на той час їй уже випов нився 91 рік, та й книжка, на мою дитячу думку, видавалась надто нереальною, — «Пеппі Довгапанчоха». Як згодом з’ясувалося, письменники бувають різними, і в більшості випадків їхній вік визначався за формулою «Астрід Ліндгрен»/3±10 років. Але одним із меншості став Любко Дереш. Перша його книжка вийшла 2002 року, коли авторові ледь випов нилось вісімнадцять. От цікаво, про що можна писати «книжки» у вісімнадцять і щоб тебе ще й «письменником» називали? Звичайно, світ контрастує геніями і невдахами, справжніми талантами і гордовитими графоманами. Можливо, саме Дереш — це, Господи прости, Моцарт сучасної української літератури? Перші твори австрієць написав у 5-річному віці, хоча порівнювати оперу вісімнадцятирічного Моцарта «La finta giardiniera» і «Культ» Любка Дереша — це вже поклонятись ящірці… чи… динозавру, о ні — патріарху Юрію! Справжні бурлеск, балаган і буфонада! На початку осені Львів дихає книжковими сторінками. Недавно мій товариш у гарній вересневій розмові зітхнув: «Ну… хотів спробувати почитати Андруховича. Потім переглянув його останні інтерв’ю і — якось перехотів…» Мимоволі згадую «Московіаду», книжку, яка аж вислизає з рук, наче риба. О, і «Сьомгою» пахне, теж автор — Андрухович. Тільки Софія. Мабуть, вона більше претендує на «Моцарта». Батько допоможе. «Старих людей» Софії Юріївни я читала довго, тяжко і

Світ потребує більше скриньок, що співають оперу із пачок порошку (бруд зникне) — складне в простому. Потрібно поширювати складні речі у простих формах. домучила тільки для того, аби із чистим серцем вигукнути: «Суч укрліт!» — і закрити очі долонею. Аби темно стало. І не бачити. Так, «Трохи пітьми» — за Дерешем. Заплющивши очі, я бачу свою гарну дитячу ілюзію письменниці — Вів’єн Вествуд і згадую ще одну «мисткиню» — в минулому офіціантку, шпрехшталмейстра, снігуроньку — Ірен Роздобудько. Окрім «Ескорту в смерть», ця письменниця запам’яталась мені неабияким знанням стародавньої літератури. Закінчивши факультет журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, в одному з інтерв’ю Ірен Віталіївна щиро здивувалась і не знала, що це за такий твір-то літературний — «Епос про Гільгамеша». Однак до класики все ж доторкнулась, і написала книжку «Життя видатних дітей». Це короткі історії про юні роки Паскаля, Андерсена, Білокур, Чапліна. Про Моцарта теж не забула. Назвала його Вольфі. Зворушливо — Вольфі Моцарт. Гм, тепер навіть не знаю, хто до генія більше наблизився. З одного боку — Софія, з іншого — Ірен. Та не одна Ірен на ниві сучукр літу. Проте інша, Ірена Карпа, виглядає на фоні «мистців» а ля «шахмати для дебілів» справжньою, незалежною людиною, а головне — з короною, що ніколи не впаде. На початку 2009-го її книжку «Добло і Зло» за рейтин-

гом «ЛітАкцент року» визнали книжкою-невдахою року. «Доб ло…» отримало приз «Золота булька». Однак, за рейтингом журналу «Кореспондент», твір увійшов до десятки найкращих українських книг того року. Карпа завжди в темі, про що б не була мова — музика, література, політика чи мандри. Вільно поводиться на публіці й без гламурного пафосу розповість, що вона придбала в модному бутику, а що — на секонд-генді й не переймається, на відміну від колеги по сучукрлітівському цеху, істинного «шахматіста», дістанеться їй безкоштовна торебка з равликом чи ні. Михайло Бриних і «Шахмати для дибілів». Емоційна назва, зважаючи на те, што афтар сєго праізвідєнія кагда-то занял 96-є мєсто на турнірє с какіх-то шахмат. Гарно, правда ж? Главноє — общєпанятна. Такий час — кожен автор має змогу видаватись на неіснуючих мовах, в неіснуючих реальностях. Михайло Бриних, той що «шахматіст», називає літературних критиків порожнім місцем. Погоджуюсь. Як нема літератури, то й нема що критикувати. Говорить, що «сьогодні кожен, чи то тракторист, чи дитина, — всі, хто вміє написати два речення, можуть знайти середовище, яке високо оцінить написане ними». Залишилось визначити: єтат

афтар шахматіст-трактаріст ілі шахматіст-рібйонок? На мою думку, найкраще визначення дала журналістка, літературний критик, Віра Балдинюк, назвавши сучукрліт міським дурнем, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туррета. Амінь. Бути названим «найвідомішим», «сучасним», перекладеним у Європі й друкованим великими накладами зовсім не означає бути справжнім письменником, тим, хто курить біля каміна й пише про життя так, як Конан Дойл чи захоплює дитячі душі казковим світом книжок, дає натхнення читати й читати, як Астрід Ліндгрен. Можна бути звичайним сучукрлітом, від зміни імен тексти часто залишатимуться однотипними, примітивними і подібно до виробів целюлозно-паперової продукції метрами виходитимуть у світ. P.S. Мій комп’ютер виявився, як і сучасні письменники, теж неабияким графоманом. Двічі допомагав — виправив слова «Пеппі» на «Пепсі» й «Роздобудько» на «Роздобудьмо». Та, зрештою, хто зна? Христина ГОРОБЕЦЬ

Синдром Туретта — спадковий нейропсихічний розлад, який розпочинається у дитинстві й характеризується численними фізичними (моторними) тиками та хоча б одним вокальним (голосовим) тиком: вони характерно посилюються та спадають. Синдром Туретта був описаний як один із тикових розладів, включаючи короткочасні та хронічні тики. Спочатку синдром Туретта вважався рідкісним та дивним синдромом, найчастіше пов’язаним із вигуком непристойних слів чи соціально недоречних та принижуючих зауважень (копролалія). Проте симптом у цьому варіанті притаманний меншості людей із синдромом Туретта. Він більше не вважається рідкісним станом, і може бути неправильно ідентифікований, оскільки більшість випадків незначні. Із тисячі від одного до 10 людей мають цей синдром; із тисячі 10 людей мають тикові розлади, серед яких найпоширенішими є кліпання очима, кашель, чищення горла, хропіння та лицьові рухи.

Марія Титаренко ***

вигадай мене собі отаку як є химерну чи то сарну чи сирену чи царинку у росі вигадай мене собі ані кращу ані гіршу що б також писала вірші коли падають дощі вигадай мене собі з тим самим дитинним тоном із сивинкою на скроні з зерням маку на губі вигадай мене собі поки я за океаном на крайвідчаї чекання ловлю в жмені журавлів 4 травня 2009

***

сниш пір’ям наче птах таке буває рідко і скапують тобі усесвіти з долонь і знов вростає в дах якась заблукла квітка і сипле сивина тобі в лице зі скронь

лиSTOPад

в розчахнуте вікно влітає цвіт черешні танцює світлотінь у зморшках простирадл і все це вже було і всоте ніби вперше ти кажеш світу ні! й зникаєш в чорний кадр і знов ти пір’ям сниш й кульбаби кругле око розплющено мовчить тебе проймає жар і в шепотінні тиш удар! і жовтий докір зриваєшся зі сну в сліпучий сонця кадр 18 травня 2009

дорога автівка осінь дерева танцюють твіст і ллється попід колеса шалений цей падолист

навпакиліс ось ліс корінням догори оце так ліс! замість ворон зорять кроти з кореневищ

а крони в землю родять плід і сподолист як дригом догори весь світ то чом не ліс? 12 березня 2010

розплавлене злотоморе розсипаний листопад пульсує за сто спідометр судомить м’яз автострад смерчами вирує листя всесвітній стрімкий потоп спадає мов шалик швидкість автівка листопад листопад 2 листопада 2009

різниця в сім годин твоя відримована ніч мені утіка під повіки і п’яні дерева в цвіту танцюють гротескно гопак і я роздягаюсь у сон і ти убираєшся в ранок і знов розминулися ми йдучи на той самий маяк

а мій неримований день тобі приколисує душу і брук по коліна в снігах поволі вилизує сіль і ти пригортаєш мене і я угортаюсь у тишу і так зустрічаємось ми на різних планетах землі 28 березня 2009

Уляна Депутович Я дам тобі щастя Я не забуду... Крапля оголених слів і сліз Вільно сповзає… Радує… Падаю… Каменем вниз. Не вистачає Льоду… На сходах ще запах твій Ніжних баталій… Плавиться… Квіти летять з-під вій... Знаєш, що далі?... «Як ти?» — «А так собі!» — Правда вмре! В холоді втоми… Небо зупинить тебе, зітре, Може… І хто ми? Вітряно… Пристрасно ляже сніг В час кофеїну! Щем від безхмарно-ворожих втіх Лізе на стіни… Бачиш, ти значиш для мене ... все? Мовчки, без бою… Сварки. Інтриги. Кохання. Секс. Вже не з тобою. Вільною… Сильною… Клаптики снів Майже і всюди… Хай тебе світ назавжди змінив… Я не забуду…

― Поглянь, мамо, повітряна кулька, — маленька Олеся усміхалась і, весело підстрибуючи, просто не встигала за шаленим маминим темпом. Ірина нічого не відповіла. На її обличчі була злість, образа і усвідомлення неминучості. ― А ми йдемо додому? — цікаві оченятка знову звернулись до неї. — Мамо, ти чуєш? — Олеся все-таки намагалась втрутитися в шалений потік Ірининих думок! ― Донечко, дай мені спокій, будь ласка! Скоро вже будемо вдома! Так, татко пограється з тобою в хованки, — Ірина ледь стримувала сльози, але при дитині намагалась тримати себе в руках. Терпкий нудотний лоскіт внизу живота розтікався по всьому тілу, а голова просто розколювалась від нестримних думок. Вчора він сказав, що йде. Назавжди. До іншої. Закохався. По-справжньому. Іра не стала перечити, дорікати, осуджувати. Він має право. Він завжди був для неї ідеалом: ангелом, якого сама ж і створила. Сама подарувала йому крила. А він? Він хоче полетіти. Нехай. От тільки боляче, так боляче, гірко і страшно. Вона не думала, не планувала, що робитиме далі, а тільки намагалась прийняти цю втрату як належне. Ірина завжди була сильною. Але як з цим змиритись? І цей невчасний лоскіт у животі… ― Мамо, мамо, купи мені морозиво, — знову втрутилась Олеся. Ірина промовчала. Їй було важко хоч щось сказати. Важко було наважитись заговорити до дитини, яку вони з чоловіком ось уже місяць так вправно обманюють. Бідолашна, вона й досі думає, що має ідеальних батьків. Ілюзія. Переступила поріг квартири. Поклала ключі на трюмо. Олеся зняла теплий шалик, і не роззуваючись, побігла до кімнати. Він, як завжди, сидів біля вимкненого телевізора. Олеся кинулась йому на шию. ― Тату, а ми з мамою в парку гуляли. Назбирали багато-багато каштанів і жолудів, — Олеся витягнула жменьку каштанів з кишені і простягнула їх на маленькій долоні. Він байдуже усміхнувся і погладив донечку по голові. Ірина все ще стояла на порозі. Вона ледь стримувала сльози, але не наважувалась перервати сімейну ідилію в кімнаті. Він глянув у бік дружини запитальним поглядом. Олеся, помітивши маму, швиденько чкурнула в коридор. Від неї віяло холодом і страхом. Він залишався байдужим. Ірина сіла поряд і поцілувала його в чоло: ― Не йди... Він різко підвівся з канапи і буркнув: ― Припини! Вперше за десять років подружнього життя на очах цієї сильної жінки з’явилися сльози. Він взявся збирати речі, а вона ще довго сиділа і монотонно дивилась у вікно. Скрип дверей! Дитячий крик: ― Тату! Сльози… Лоскіт всередині ставав усе відчутнішим… Вона так і не змогла сказати йому, що чекає дитину. З подвір’я почувся звук від автомобіля. Олеся вбігла до кімнати і тихенько сіла поряд. Її було шкода найбільше, бо ні в чому не винна, але все розуміла. Ірина пригорнула малечу до грудей і тихесенько прошепотіла: ― Скоро в тебе буде братик. І я назву його на честь тата. Олеся заспокоїлась. Вона приклала вушко до маминого живота. Лоскіт зробився аж надто нав’язливим… ― Тихо, малечо, я дам тобі щастя…

Уляна Депутович

Побродити центральною Побродити центральною І уперше побути не зайвою, І не сісти в трамвай... Перед зоряним вечором Один одному бути доречними. Насміятися вкрай… Бубоніти стривожено І триматись за руки знеможено, І читати листи… Озиратись від ревнощів, Милуватись зимою, напевно що: «Вибачай, треба йти»… І назавжди любитися… Обійнятися і…одружитися. І померти разом…

Фото: Ігор Хомич

Побродити центральною І ніколи не бути зайвою — Так буває часом.

Налий мені чаю

Так не можна

Дощ у сніг, сніг у дощ... Нескінченно відчутна тривога... І даремність проблеми, і смертність сухих тротуарів... Полум’яним згорає беззахисний ранок за рогом, І незграбно зітхає промоклий асфальт від ударів...

Церемонія вечора — церемонія чайна. Були ночі доречними, були сльози негайно. Прокидатись від запаху… до кавової гущі. Розчиняти у натовпі сторінки неминучі.

Сніг у дощ... Знову сніг… У блуканнях думок вечорових Перегорнеш сторінку десь там, на узбіччі одчаю... Вже набридли давно монотонні непізнані лови. Тіло хоче у душ, а душа вимагає чаю. Перевернута сніжність… Думки... Ніжний острах утрати.. І юрбою кишить, мабуть, вщент переповнене місто... Тут сьогодні так звично... І трішечки хочеться спати... Ну а завтра — як завжди... Будильник. Без снігу. Без змісту... Світанкова імла… У чеканні розтопиться острах… Оберемки надій у глибини алей поспішають… Обпікає долоні сплетіння із променів гострих... Дуже зимно... Зимово... Будь ласка, налий мені чаю…

Ти — гармонія темряви… Я — гармонія світла. Були крила взаємними. Я до тебе не звикла. Ультиматуми, фатуми і покірне «ніколи». Я складу тебе з атомів. Ти вкрадеш мене в долі. Прокидались засліплені. Засинали повільно. Любиш ти мене вітряно. Я люблю тебе сильно. Крадькома цілувалися… Обіймались тривожно. Та в коханні не клялися… Зрозумій, так не можна.

Оксана Жила

Фатальна зайнятість ― Привіт! — весело проговорила вона у слухавку, намотуючи на пальчик пасмо темно-каштанового волосся. У слухавці почулася суха й знервована коротка відповідь. ― А-а-а… Ти зайнятий… Вибач. Ні, що ти! Я не образилася! Зовсім! Я вже звикла, що ти зайнятий. Цілих три місяці... Все нормально! У мене все класно. Я тут собі… Знову та ж сама суха і знервована коротка відповідь. ― Вибач, я забула — ти зайнятий… У телефонній будці стало тихо, лиш час від часу до її вух долинали уривчасті звуки з телефонної слухавки, яку вона міцно стиснула на грудях. У трубці все ще хтось знервовано щось пояснював, лаявся та знову пояснював. На її веселі волошкові очі враз набігли темні хмари, з яких покотилися сльозинки. Вона вдихнула повітря, міцно стиснула губи, випростала плечі й впевнено зупинила це нервове скавуління у слухавці: ― Вибач, милий, що говорю це тобі по телефону ― у тебе ж немає часу на особисту зустріч. Так ось ― між нами все закінчено. Ще раз вибач, що говорю це по телефону. Що ти кажеш? Зачекати? Я не маю часу! Зайнята я… У телефонній будці, неначе в нервових конвульсіях, теліпалася телефонна слухавка. Вулицею, затуляючи обличчя чи то від вітру, чи то від перехожих, йшла жінка із довгим темно-каштановим волоссям. Її во-

лошкові очі затуманювали сльози, що одна за одною збігали на шовкову сукню кольору неба. Жінка чомусь різко зупинилася, подивилася в небо, а потім на поділ своєї сукні, і гірко зітхнула. Ще за мить вона знову була в телефонній будці: ― Привіт! Сто років тебе не чула. Ти й далі працюєш у гінекології і допомагаєш жінкам «забрати небажані кілограми»? Чудово! Зможемо нині побачитись? Записую… Увечері хтось подзвонив у двері. Захмілівши чи то від пляшки вина, чи то від вчиненого, вона вирішила не відчиняти. Однак гість був наполегливий. Вкотре зробивши ковток вина прямо з пляшки, вона все ж поплелась до вхідних дверей. На порозі стояв він. ― О, ти вже не зайнятий! ― іронічно кинула вона йому у вічі, роблячи жест проходити. ― Привіт! У мене для тебе подарунок! ― захопливо говорив він, підходячи до неї, аби поцілувати. ― У мене для тебе теж! ― різко відштовхнула вона його і попрямувала до кухні. ― Вино? Щось святкуєш? ― обережно почав він. ― У мене для тебе теж є привід для святкування. Стоп! Ти куриш? ― Проїхали… Ну що там в тебе? Викладуй, я ЗАЙНЯТА! ― Пам’ятаєш той занедбаний будинок за містом? Ну, той, де ми мріяли жити, коли у нас з’являться діти? Так ось ключі від нього! Тобто не від нього, а від новесенького затишного будинку на місці тієї халупи! Нашого будиночку! Я практично сам його змайстрував! Ось, дивись, покалічені пальці. Вибач, що так мало часу приділяв упродовж цих трьох місяців тобі, вигадуючи усілякі небилиці. Я просто дуже хотів встигнути до нашої річниці. Ти не забула? Це буде цими вихідними! Люба, що з тобою? Чому ти зблідла? Тобі зле? ― Забирайся! Йди до біса зі своїм будинком та своєю річницею! Мені нічого від тебе не потрібно! Ти наволоч! ― істерично кричала вона, буквально, виштовхуючи його з квартири. Після цього вона забилася у куток, обхопивши руками своє темно-каштанове волосся. «Я наволоч!» ― розпачливо й напівбожевільно промовила вона і вибігла на балкон. Це були останні її слова…

Оксана Жила

Кава без цукру «Сонце ― чи не найбездушніша машина, адже щодня «без збоїв» на світанку воно сходить, а ввечері так само заходить. День у день сонце підіймається та опускається за обрій, роблячи свою грішну справу: воно краде у нас життя. Зайшло сонце ― і ми на крок ближчі до фіналу. А час, як сонячні проміння, скільки його не лови, він все одно прошмигне крізь пальці, вислизне й розчиниться у небутті», ― ось так роздумувала красива сорокалітня жінка, проводжаючи поглядом останній промінь небесного світила. А тим часом самотню кімнату огортали сутінки. О, як у такі хвилини вона бажала опинитися у країні, де сходить сонце! Вона зробила ще один ковток холодної кави без цукру, що так згірчила її солодкі спогади. Кажуть, не слід жити спогадами ― вони крадуть у нас майбутнє, проте лише спогади давали їй все нові та нові потуги жити. Жити, щоб пам’ятати, пам’ятати і страждати. «Жив. Любив. Страждав.», ― такий напис на могилі відомого письменника Шарля Перро. Якби їй довелося написати свою біографію трьома словами, то, мабуть, це були б такі слова: «Любила. Страждала. Померла.». Вона завжди боялася померти за життя, і ось її страхи втілилися в реальність. Кажуть, людей оточує те, що вони до себе притягають своїми думками. Але ж вона так часто мріяла про кохання! Мабуть, і справді кохання і страждання ― два вічні антагоністи. Вона померла, хоч її тіло далі функціонувало, вона стала байдужою до радостей життя, та зрештою й до самого життя. Лише підступна пам’ять раз-у-раз колола приємними спогадами, тим самим роблячи нестерпним біль від усвідомлення неповернення усього цього. Вона ненавиділа моногамних чоловіків, а тому сама теж впадала у крайнощі. Як же часто вона проклинала себе у чужому ліжку. Вона ладна була спалити зім’яті простирадла, як одного разу спалила усі мости, що єднали її з ним. Надлишок ніжності, законсервованої всередині неї, як гіпервітаміноз, провокував на дивні вчинки. І вона знову й знову проклинала себе, п’ючи каву із цукром, приготовану черговим коханцем. Але він ніколи не почує плач її серця у чужому ліжку. Ні, їх розділяли не тисячі кілометрів, не моря й океани, їх розділяло значно більше провалля ― душевна пустка. Вона сама не розуміла, чому враз збайдужіла до нього, а ще більше вона не розуміла, чому ця байдужість так нестерпно її гнітить.

Миле обличчя, сексуальні форми, трішки розуму, дотепності й сяюча усмішка ― ось і все, що потрібно було іншим чоловікам від неї. І вона знову і знову, по-акторськи красиво всміхаючись, пила приготовану ними каву із цукром, а потім, у своїх чотирьох стінах, завішених недомальованими картинами, тряслася у конвульсіях від цукрового діабету. Бліде обличчя непритомно дивилося у незавершені картини, а на обличчі з’являлася її справжня усмішка ― гірка, ба навіть, розпачлива. Як кава без цукру… Без нього вона вже жодного разу не взяла до рук пензлика. А німа тиша самотньої кімнати кричала лейтмотив цих незавершених картин як незавершеного, раптово обірваного її життя без нього. Після дози інсуліну серце наче заспокоїлося. Погляд ще більше збайдужів, а душа лише благала: «Відпусти!». Роки порубцювали обличчя, спотворили вроду, викривили розум, сплюндрували чесноти, змалили велич духа, вбили чуттєвість, проігнорували бажання, посміялися з надій та задушили віру. Кімната тонула у мороку, проте їй було байдуже ― мириться ж вона із своєю душею, що занурена у темряву. Уже згасло світло у вікнах будинку навпроти. Цього суботнього вечора її ніжність знову залишилася на самоті, а спогади, як бумеранг, зринали у далеч вранішніх зір, щоб, повернувшись, з подвійною силою жорстоко вранити її свідомість і розбитися на друздки об скалу її мертвого серця. Так, її серце вбите. Злодюга час усе лютує. На небосхилі з’являються вранішні зорі, а їй байдуже. Спекотного літнього вечора їй нестерпно холодно, і вже навіть спогади не розпалюють вогню в очах, в яких можна розгледіти лише відблиск холодних вранішніх зір. Вона почувається зрадженою. Ні, не часом, не роками, не коханням, не друзями чи обставинами. Вона почувається зрадженою собою, адже тоді, коли її чоло ще не поборознили роки, а на скроні не впала паморозь, вона не знайшла у собі сили сказати: «Люблю! Пробач! Пробачила!». Вдихаючи п’янкий аромат українських сакур, вона перечитує «Різдвяну історію» Діккенса. І байдуже, що на дворі весна, а декілька тижнів тому Україна святкувала Великдень. Нехитрий сюжет про Духа Різдва, який з’являється напередодні Різдва до байдужого скнари Скруджа та показує йому його майбутнє, захоплював її ще з дитинства. Він часто читав їй це оповідання, а вона підкуливши ноги, їй богу, наче школярка, уважно слухала його. Потім, уже значно пізніше, часто повторювала Маркесове «Не плач, що воно закінчилося ― радій, що воно було». Самотніми вихідними страждала із Селінджеровим Голденом Колфілдом від фальші, неправди, сурогату, від черствості душі, старанно схованої за фасадом вдаваної добродушності та чесноти. Разом з Фаустом стояла на роздоріжжі атеїзму, роздумувала над своїм покликанням та відповідальністю перед іншими. Разом з Розкольниковим на крутозламі долі вагалася над своїми вибудуваними псевдоідеями і вчиняла злочини. А разом з Елізою, витвореною Бернардом Шоу, страждала від усвідомлення неможливості влаштуватися жінці у цьому світі. Усе це на тлі Кафкових метаморфоз робило легкість буття іще нестерпнішим. Вона зробила ще один ковток холодної кави без цукру і усміхнулася у небесну далечінь, де з’являлися перші промені сонця, що ніжно лоскотали очі. «Дякую! Лише ти вмів зварити таку каву, яку я любила. Без цукру й не гарячу. Ти один із усіх моїх чоловіків по-справжньому про мене піклувався, хоч я й ніколи не спала на твоїх покривалах. Мабуть, саме через те, тільки тебе я любила посправжньому, батьку»...

Юлія Гриценко

Ілюзія

― Чому ти нічого не приготувала на вечерю? ─ кричала розлючена мати. ― У мене не було часу. Я писала, ─ відповіла спокійно Анна. ― Ти постійно щось пишеш! Ти вже забула, що таке поратись на кухні! Що ти собі дозволяєш? Доки ти живеш за мої кошти, доти повинна робити те, що кажу я! ─ продовжувала мама. ― Тато також мене забезпечує. Не бери на себе надто багато. Я тобі вклонятись тепер повинна? ─ заплакала дівчина. ― Ти повинна поважати людину, яка подарувала тобі життя! А що ти робиш? Тебе ніколи немає вдома. А тоді, коли приходиш, то окрім свого комп’ютера нічого не бачиш! Яка з тебе дружина буде? Яка з тебе вийде матір? ─ репетувала жінка. ― Не вийду я заміж! Не народжуватиму! Я не хочу бути схожою на тебе, ─ Анна розридалась і вилетіла на вулицю. Золотаве листя падало під ноги і тихенько нашіптувало: «Сильна...». Маленькі потічки, що утворились після ранкового дощу, створювали ілюзію заплаканої землі. Анна боялася повертатись додому. Той будинок вже давно не був її домом. Правильніше було б назвати його місцем, куди дівчина приходила переночувати. Місце, яке теплотою нагадувало не домашнє вогнище, а суцільне пекло. Її ніколи не хвалили за вірші. Їй ніколи не дякували за прозу. Ні, не можна казати, що батькам було байдуже, просто Анна стала якоюсь зайвою там, де колись її любили. Коли Олександрі, матері Анни, виповнилось дев’ятнадцять, то вона завагітніла і була змушена вийти заміж. Зрозуміло, дитина була небажаною. І якщо у ранньому віці вона не чула, як сваряться батьки, то пізніше ті сварки стали лунати щодня. На дитину вже ніхто не зважав. Кажуть, що навіть у стадії зародка, малеча вже відчуває любов чи ненависть до себе з боку тієї людини, яка її виношує. Анна не пам’ятала тих відчуттів. Та й хто знає, чи були до неї якісь почуття. У п’ятнадцять років вірші поглинули дівчину з головою. Могла цілими днями не випускати олівець з рук: щось писала, викреслювала, стирала, знову писала. Вчителі пишалися тим, що у їхній школі навчається така талановита дитина. Однокласники заздрили, а друзі розхвалювали. І лише вдома на неї дивились із насмішкою, мовляв, у такому віці всі шмаркачки щось пишуть. Єхидна посмішка у відповідь на образу, а потім роздуми над тим, чому вона з’явилась на світ. Та хіба ж винна, що з’явилась? Була б її воля, то там би й залишилась — у невідомості. І потрапила би туди, куди Бог посилає тих, яким заборонили народжуватись. Коли в душі остаточно вдарили морози, то єдиним прихистком від жорстокості, яку випромінювали всі навколо, став блокнотик. Списаний вздовж і впоперек, із масою фотокарток та закарбованих спогадів, він дозволяв хоч на кілька хвилин заховатись між рядків. Одного дня він потрапив до рук матері. Та влаштувала скандал і довго не розмовляла з дитиною. Абсолютна відчуженість і розуміння того, що тепер у неї немає нічого власного штовхнули на гріх — спробу самогубства. Анна вхопила перші таблетки, які побачила і ковтнула цілу пластинку. Тіло відчуло легкість. З очей збігали сльози. Згадалось, скільки хороших моментів було в її житті, скільки приємних людей, скільки причин для того, щоб жити. Батько вбіг до кімнати і миттю викликав швидку. Дівчину врятували. Із приходом осені розпочала нове життя. Спалила усі вірші, усі блокноти. Друзів не залишилось. Довелось якось поратись самій. Вдень — шкільні підручники, а вночі — художня література... таким було життя після смерті. Як результат — вступ до престижного університету і омріяний факультет, спогади про який заслуговують окремої книги. Навіть у виборі професії батьки доньку не підтримали. «Журналістика? Яка з тебе журналістка? Ти окрім сигарет і гулянок нічого не знаєш!». Здавалось, то була остання крапля. Але ж ні, терпіла і мовчала ― ще трохи. Сама собі повторювала: «Скоро осінь і все стихне». До осені залишались лічені дні. Хоч на календарі вже світився вересень, але осінню ще не пахло. Анна сиділа перед комп’ютером і набирала текст оповідання, в якому йшлось про те, що якийсь чо-

ловік загубив сина, і знайшов через багато років. Дівчина ніколи не любила геппі-ендів і замислилась над тим, як закінчити свою оповідку. До кімнати увірвалась розлючена мама. ― Ти знову чашку ставиш на комп’ютерний стіл! Якби ти сама на нього заробила, то цінувала б тоді! ─ кричала жінка. ― Зараз заберу, ― відповіла Анна. ― Та роби, що хочеш! Хоч на голову собі вилий! ― продовжувала Олександра. ― Я і твій батько... Ми подаємо документи на розлучення. ― Що ж я вам такого зробила? Чого дозволили мені народитись? Чого показали мрію, і замурували всі шляхи до неї? ― захлиналась сльозами дівчина. ― Тобі двадцять років! Тебе з дому ніхто не виганяє! Забезпечувати тебе будуть і надалі, ― спокійно промовляла жінка. ― Ненавиджу Вас!!! Анна бігла осіннім парком, ховаючи очі за шарфом. Найбільше шкодувала про те, що колись хотіла покінчити із життям. Яка ж дурна була... Тоді ще не знала, що буває гірше. Промені майже зимового сонця лоскотали носа і постійно хотілось чхнути. Листя вкрило усе навколо і нагадало про те, що осінь ― не пора року. Так, звісно, осінь — це стан душі. На сусідній лавочці сидів якийсь чоловік із очима кольору тепла. Побачив дівчину, що спотикається на кожному кроці і чхає раз за разом. Чемно запросив почаювати і слова таки зігріли більше, аніж чай. ― Стривай, я ж навіть не спитав, як тебе звати, ― усміхнувся чоловік. ― Анна, ― усміхнулась у відповідь. ― А прізвище? Знайду тебе в інтернеті десь, може, ― запитав. ― А прізвища у мене вже нема, ― сказала тихо. ― То може візьмеш моє? Дівчина усміхнулась, закуталась у шарф і пішла в осінь.

Юлія Гриценко МРІЯ

Ти

Мені з тобою не зустрітись, Роками довго буду йти. І знову спробую згоріти Як лист осінній, золотий.

Ти той, кому властиво забувати, Що осінь не приходить без дощу. Ти той, кому не варто співчувати, Четвертий рік тобі я лист пишу. Долий до крові трохи кави, І просто вилий крізь вікно. Монотонно, нецікаво І рідний Львів вже спить давно.

Іди за мрією! Люби життя своє безцінне, Воно дається тільки раз. Шукай у небі вітром вільним Дорогу, сповнену добра. Іди вперед, ступай до бою! Забудь про заздрощі і лють! Бо всі слабкі шукають зброю, А сильні люди словом б’ють. Як хочеш ворога здолати, Усі гріхи йому пробач, Бо сильні вміють вибачати, І прилетять завжди на плач.

Змішай в душі тепло і холод, Від мене голову втрачай. Крізь сон летить «Самотнє соло» , А я все п’ю зелений чай. Ти той, кому не варто вибачати, Байдужий погляд і солодкий дим. Ти той, хто не навчиться помічати, Що листя може бути золотим. Ти той, кому не можна довіряти, А я довірилась сама. Ти той, хто вчив мене літати. Ти той, кого у мене вже нема.

Ховаю в дощ

Нехай сміється світ довкола, А ти прямуй все до мети. Не бійся рухатись по колу, А бійся з місця не зійти!

Ховаю в дощ свою свідомість. Щоб дати їй останній шанс. Пусті думки і гола совість Танцюють свій прощальний вальс.

Даруй зневіреним надію, Щоб кожен птах малий злітав! Плекай у серці власнім мрію, А потім втілюй у життя!

Ховаю в дощ вологі очі, Щоб не боліли від тепла. І замість вдячності я хочу Такою стати , як була.

Не бійся дня, як світ залишиш, Допоки можеш світ люби! Не той вмирає, хто не дише, А той, хто мрію загубив...

Ховаю в дощ прозорі крила, Вони ж ― ховають навзаєм. Мене, людину, що навчилась Любити те, що в мене є.

Зальвовлені Покотилися спогади краплями, Наче перли намиста погублені. І старенька бруківка заплакала, Недоніжена і недолюблена. Наче громом у полі між травами Пронеслись два трамваї сполохані. І прощання здавалось забавою Для нещасних, до болю закоханих. Поміж куполів неба вечірнього, Майоріли зіниці залякані. Обіцяли навік бути вірними, А сьогодні від зради заплакали. Пронеслось «прощавай» над вокзалами, Переходами і світлофорами. А ліхтарики довго казали нам, Що до смерті зостанемось хворими. Обмінялись думками взаємними, І ще довго мовчали здивовані. Бо єдине нас досі поєднує: Ми обоє навіки зальвовлені.

Віктор Петрович

Танець серця

Ріст: високий. Взуття: туфлі на підборах. Колір волосся: маскується під блондинку. Особливі прикмети: 3 розмір. Розмір грудей: 3. Розмір душі: безкраїй. Зміст душі: екстраординарна. Розмови: постійні. Улюблені теми: Цезар, яка я «чьотка», яка ти «школота». Одяг: сукня, що облягає до колін, без декольте. Стиль: строгий. Незрозумілість у мовленні. Проблеми з інформаційною проституцією. Совість «настукала» Душі. Остання важко травмована. Тому перебуває у психлікарні. Задля попередження припадків спробували «перекрити» інформаційний канал Совість-Душа. Невдало. Час від часу совість пересилає інформацію душі. Від цього починаються припадки. Суїцидні нахили відсутні. Надто себе любить. Причина захворювання: надто часто дивилася в небо. І ставила багато запитань. Екстраординарна душа не витримала. Кіпріада.

***

Ріст: теж високий. Волосся: кучеряве. Колір: хоче бути рудою. Але не наважується відмовитися від «каштановості». Особливі прикмети: захисний пафос. Взуття: сині туфлі на підборах. Розмір грудей: приховує ліфчик. Розмови: безперервні. Улюблені теми: яка я класна, який злий батько. Одяг: довга сукня кольору червоного моря. Стиль: іспансько-болгарський. Душа: тісна, максимум ― ще на одну-дві людини. Через відсутність критичної самооцінки совість атрофувала. Душа без совісті потроху всихає. Як наслідок ― втрата контакту із зовнішнім світом. Розмови з собою. Деколи говорить беззмістовні речі пафосним тоном. Причина захворювання: надто багато людей лизали зад. Тому зникла критична самооцінка. Лікування стероїдами любові. На жаль, душа від них лише надірвалася. І почала інтенсивніше всихати. Орієнтовний час життя без лікування: рік. Афродіта.

***

Ріст: невисокий. Взуття: кеди. Одяг: жовті штани, «кофта-чебурашка», жовта у червону смужку футболка. Колір волосся: русявий. Особливі прикмети: жовті окуляри і чарівна усмішка. Стиль: еклектичний. Розмови: польське радіо. Улюблені теми: море, любов до неї. Душа: незадоволена. Улюблене заняття: танець. Страх бути другим породив комплекси. Комплекси породили вічне бажання чути, що вона краща. Вічне бажання породило вічну вимогу: «скажіть мені, що я краща». Причина хвороби: відсутність похвали в дитинстві призвела до усихання самооцінки. Для підтримання життя потрібне постійне вливання компліментів, дорогих подарунків і розкішних букетів.

Постійні ін’єкції компліментів призвели до звикання. Чим далі ― тим більші дози для підтримки життєздатності Душі. Орієнтовний час потреби організму смертельної дози компліментів: 12 місяців. Лірія.

***

Місце: психлікарня. Локація: кімната відпочинку. Дійові особи: Лірія, Кіпріада і Афродіта.

Дія єдина

Місяць пробивається крізь вікно і освічує кімнату. Кіпріада повертається з туалету. Вона зупиняється і говорить до місяця. Місяць не чує. Але всім видається, що він розуміє її. ― О Місяцю, ти єдиний бачиш, що продалася я! Красива ― сліпучо, розумна ― неймовірно і талановита ― безмежно, я продалася. За обман солодкий продалася. Не могли взяти грішми мене! Не могли спокусити тілом звабливим. Та фальшивими ідеалами підкупили. Ідеями невірними покорили. Словами отруєними. ― Починає плакати... ― нема пробачення. Плювала у вічність я. Тепер і вона в мене плюнула. ― Все вже наближалося до нервових конвульсій, але Кіпріада заспокоює нерви і тихо схлипує. Солодко Кіпріаді сидіти так, щоки мочити. Солодко бити їй себе. Солодко їй зносити ці муки нестерпні. Адже вона хоче забути все. Покарати себе і забути свою працю журналіста, слова на продаж, думку за гроші, страх кусати руку, що годує. Помилилася система, коли хотіла змусити її ту руку лизати. Не змогла вона. Тільки заплакала. Вічно тепер плаче. Місяць освічує її лице. Воно безмежно красиве у срібному сяйві. На душі ― солодкий сум. З цим почуттям вона завмирає. Із-за куліс виходить Афродіта. Її кучеряве волосся блискучими локонами падає на плечі. Усмішка прикрашає обличчя. Вона пиляє нігті і говорить сама собі. ― Які гарні квіти, Серхіо. Чому ж білий мерседес? Ні-ні, троянди! Сотні троянд. Як я люблю красу, розкіш, комфорт. Мої маленькі метелики. Розмальовані метелики. Всі хочуть цілувати вас. Тікай від нього. Він прив’язати тебе хоче. І що це таке? Це незаконно. Не чіпай почуття. Це належить мені. Вона топчеться на місці. Притупує ногами. Тоді блаженно заспокоюється. І задоволена посмішка завмирає на її обличчі. Водночас вона пиляє нігті. Третьою виходить Лірія. Виходить ніби спокійна. Але її погляд, божевільний погляд. І ця манера вдягатися. Лірія намагається бути максималісткою, брати все-все. Але збоку виглядає просто дивною. Бо вона поїдає життя, але не може наїстися ним; п’є його, але спрагу не втамовує. І так вона живе вічноспрагла і незадоволена. Хоча і виходить з темряви спокійно, врівноважено.

― Хто тут кращий, ніж я? Ти чи, може, ти? Місяцю! Ти світиш на мене, правда ж. Чому ти не робиш компліментів? Чому не даруєш мені квітів? Чому всі решта дівчат отримують гарні подарунки від своїх коханих, а я від тебе ні? Місяцю? Чому ти мовчиш! Ти мене не любиш!!! Після цієї фрази починається істерика. Вона кричить і погрожує місяцю. У якийсь момент сил не стає. І вона «втикається» в місяць. Руки самі по собі, ноги самі по собі. Починається танець. Рухи спочатку дещо сховані. Десь із пустки починає лунати музика. Її, здається, замовив сам місяць. Рухи входять в резонанс з музикою. Невидимі кайдани злітають з рук. Танець стає розкутим. Істерично розкутим. Музика набирає гучності. Мелодія обірвалася несподівано. На самому піку свого розвитку, коли заповнила вже кожну частинку тіла, виштовхнувши будь-які інші думки з нього. Лірія так і застигла, у неймовірному екстазі від танцю. Місяць освічує ці три статуї. Кілька хвилин вони стоять нерухомо. Місячне світло рожевіє. Статуї оживають. Кімнату очікування заповнюють голоси. Дівчата говорять, перебиваючи одна одну. З хаосу їхніх монологів до свідомості доходять лише уривки фраз. ― Я йду... світло... купи дорогий подарунок... мої яскраві метелики... нема мені прощення... не займай моїх метеликів... де МОЇ подарунки... хто пробачить мені... Серхіо, не займай метеликів, ти недостойний цього... моя душа... я знаю, як виглядає золото – і це не воно... мої прекрасні метелики... грішна моя душа... мої подарунки... метелики... подарунки... душа... Гамір стихає. Монологи заміняють діалогом. Першою починає Лірія. ― Я краща!! Бо це я! Я НАЙКРАЩА. Чоловіки, подарунки. Хіба ні? Продовжує Кіпріада: ― Так-так, найкраща. Тільки не впадай знову в істерику. ― Все ще не навчилася говорити правду, ― зневажливо усміхнулася Афродіта. ― Ну, кому-кому, а тобі було б непогано подивитися правді у вічі! ― огризнулася Кіпріада. ― Що? ― здивувалася Афра (так її коротко називали Лірі та Кіпрі) ― Твоя товста задниця закриває мені піаніно, ― троє глянули на піаніно позаду. Воно було достатньо широке. Тоді Кіпрі додала: ― а обдертий лак, то ніяк не манікюр. ― Не ображай моїх метеликів! (якщо читач не зрозумів ― так Афра називала свої нігті) ― Ви чуєте, дівчата? Музика, це музика! ― кричала Лірі. Ніхто не чув музики, але Лірі не зважала і почала танцювати. Рухи були прекрасні. Танець чарував. Дивлячись на неї, можна було почути в глибині серця музику.

― Лірі, ти прекрасно танцюєш, ось ― тримай квіти! ― Кіпрі не мала квітів. Точніше, це були уявні квіти. Але і вони згодилися.

Уляна Легка д Посере

ночі

ла, аю світ і, на кр ий простір. ч о н д е в Посер а, є деше амалю а палітр Хтось н землю брудн постріл. ся на Впаде вірветь д тиші в Посере іжку, жому л чі, в чу жнє серце, о н д е р Посе ку, є поро афарбу льозу в подуш Хтось з с и ш р . вте це А потім і, забуде все оч Закриє ова, еред сл очі, пос чужого горя н д е р е Пос шись рова, адивив Хтось н накидавши д оря ь м н го го о о в в с Іу езі на бер Сидить простір... є Й малю

Сві

На м При ить зу пин Пок тих. ивс и я. Роз я гов літа ори Лис лос л ь по а слов т І зів я. сох ле а, ’ я л Впи і ря д н к а Виб лись и, мо ач. в се в ві рце стря .

Віра і розум Вібрація твоєї віри І серця стуку голоси. Рахуєш дні, збираєш сили, А протилежні полюси І так не зблизиш. Реакція на зло святого: Остання мить проходить ― все. Зійшов з небес творець усього. У вірі й розумі живе Між нами...

Про залежності

арення Поміж м

сни я рожеві Заплелис сліпої ночі. х У обійма о до весни, єм Ми чека відкрити очі. у Аби знов вся на шматки, я. ія с День розв ла думки кохають іт Поміж св до весни ― о Зачекаєм що залишається. , е н и д є Це

*** Кажуть, прогноз невтішний: Знову дощі. Хворів Кавою й димом грішний Львів...

Кристалики льоду торкаються лунко Об озеро мокрих очей. Лише на морозі породжує думка Залежність від теплих речей. Підведені очі, гламурненька сумка ― Далеко не принцип естетики. Стоїть на порозі обскубана курка, Залежна від тонни косметики.

***

Читаючи Ніцше, цитуючи Фройда, Вивчаючи сотню концепцій, Стоїть на порозі розбещена хвойда, Залежачи від контрацепцій.

ння світу: Зосталась мить до зубожі ця кін ого ичн вел Остання мить Торкає вени золотого літа Без лиця...

Залатані діри, розвіяні болі, Розставлені плани на завтра. А в декого діти голодні та голі, Залежні від мами і тата.

одких марень. Зосталась вічність до сол ий бренд. одн ом нов ― ця Володар сон карень. дру рих Здійнявся попіл від ста … end This is the

Кристалики льоду торкаються лунко Об озеро мокрих очей. Лише наодинці породжує думка Залежність від різних речей.

Тарас Балда Осіннє мереживо

Принцеса Старенький трамвай торохкоче своєю серцевиною, немов середньовічна карета вуличною бруківкою. Хто б міг подумати, що на залізному коні нашого віку подорожуватиме самотня принцеса. Вона сидить біля вікна і гортає номер старого тижневика. Що хоче в ньому знайти? Мабуть, не те, від чого тікає. Набридли їй замки, палаци, запряжені коні і дорогі екіпажі, пихаті принци та барони з червоними від вина носами та блудними намірами. Вона дивиться кудись удаль і посміхається мені дитячою посмішкою. Яка вона тендітна, ця маленька принцеса, яка самотня… Невже лише я її розумію? Трамвай галасує десятком горлянок, увібравши людей, як консервна бляшанка кільку. Куди вони поспішають, якщо життя все одно не наздогнати? Чи не простіше просто насолоджуватися тим, що живеш? Принцеса не подобається огрядному пасажиру, котрий везе у торбині кілограми інжиру і лається смачно на увесь прокурений рот. Він обзиває її хвойдою і… Не хочеться бути свідком ексцесу… Та як врятувати маленьку принцесу? Лайливим словам потурає народ. За що її так не люблять? Хіба винна вона, що пенсію не виплачують, з роботи скорочують, а ціни на хліб та молоко знову зросли? Чим може зарадити, що вдома у них голодні діти, коли сама ще дитя. Вона ж тільки принцеса, а світом правлять королі, які все можуть, або королеви, які все обіцяють... Мені хочеться взяти її за маленькі долоньки й забрати подалі від крику юрби, що міцно стискає порожні торби, аби до них не заглянули злодії, повести кудись далеко, де вічна весна, де смутку, ні злості, ні кривди нема… Але вона і від того тікає. Трамвай пересуне волячим експресом і двері зіскочуть із чеських шарнірів… Принцеса втомилась від щоденних турнірів… Маленька рука відчиняє вікно, юрба завмирає ― а їй все одно… За що ми, панове, принцесу згубили?

Художник Я для очей твоїх бездонних Не міг дібрати акварель ― В моє життя ввійшла Мадонна, Лиш я нікчемний Рафаель. Давним-давно згубив палітру, Полотна, фарби, навіть хист. А ти зійшла, мов подих вітру, Так осінь носить жовтий лист. Накинув образ на мольберті, На землю сипався графіт. Застигли фарби нерозтерті ― Я їх не рухав кілька літ. Вода стікала. На папері Виходила байдужа річ. Чомусь забув прикрити двері І ти втекла від мене в ніч. То був мій шанс. Маляр-невдаха Не зміг дібрати акварель. Мадонна вилилась у птаха, А птах той звався ― журавель

*** Ще одне літо відбіліло бантом у волоссі першокласниці, і колючі їжачки каштанів у наплічнику її однокласника нагадали про осінь *** Стогнуть яблуні під ношею, стигнуть пироги на столі. Щоб синам осінь стала хорошою ― молиться мати на грішній землі *** Зів’ялим листям відшумить стара тополя при дорозі; і десь в зимовому морозі гаряче літо заболить *** Чим ближче до зими ― тим літо нам миліше. Паперовим змієм замоталось у барвах осені і просить рятунку. Кволими рухами розриває тенета, з сил вибиваючись. Змахнувши павутину з обличчя, ми радіємо бабиному літу, не знаючи, що це справжнє вмирає

*** Ростуть гриби ― і діти зростають; вдягають капелюшки і в жовтому листі від дорослих ховаються. *** Зимова груша викотилась на шлях і завмерла під язиком корови. Рогата годувальниця розкусила м’якуш і з сумом зітхнула за ластівками *** Уже осінь плететься синіми зав’язками винограду, на крилах лелек тікає літо до Африки, а ти продовжуєш жити у моєму серці тоненьким стеблом проліска *** Лице кохане зжерли тумани ― осінь. По білих плямах пронеслись сани ― зима. Між порами року рахую кроки ― тиша *** Львівська осінь вхопила за горло горілим листям. Я спробував наздогнати вітер, а він на Високому Замку ділиться враженнями, обпікаючи вуста закоханим холодними поцілунками. Так тихо стало у місті, наче голуби відлетіли. І заплакав дощ, послизнувшись на лезі бруківки.

Юлія Субота Асоціації

На каву до Львова

розмиті — сюжети, дим — сигарети, сонце — як спогад, погані — прикмети,

На каву до Львова? Чудово. Це модно і затишно, Хай і неново. Там леви бродять по дворах, Там висить дух непокорення, Там птах свободи галка є, Там всі традиції воскресли. У Львові аура кавова, Тут все для тебе: кава й Львів. Узимку добре зігрівають, А влітку добре розслабляють: Тебе у світ свій забирають І ти живеш лише у нім... Кава смачна, хоч трохи гіркава. Львів не новий, та безмежно цікавий. Все таємниче, все старовинне... Ти ― вже не ти. Ти кавовий злочинець. Як таємниці ти всі розгадаєш — Відразу про Львів і про… каву згадаєш.

грім — тиші, буря — емоцій, чаша — надбита, доля — закрита, вірність — бажання, крик — непізнання, кроки — легкіші, миті — добріші, чужі — забаганки, зізнання ― коханки, опіум — сила, чума — незморила, питання ― відкриті, серце — щомиті, рухи — відносні, життя — кровоносність, гелій — повітря, клітка — мотузка, море — жадань, не ― боягузка.

Ілюзія (божевілля) ілюзія польоту ― це життя, зачаття болю силою емоцій у бурі щастя; і стакан води рятує вогкістю життя овацій, самообман грошима ― висновок смертями, у звуках плавних тане твій обман; у божевілля є свій запах, а ти покуштував його на смак

у дощ (Рубікон) дощ. чотири звуки. ховаєш суть, ховаєш муки, на підвіконні сидячи, рахуєш серця свого звуки; камін, вогонь життя, як спогад, ілюмінати в голові... чекаєш гордості у рухах і щастя трохи надворі. закреслиш зиму, замалюєш, закриєш серце на замки, нікого цим ти не здивуєш, але погубиш всі думки, всі почуття замурувавши, підеш далеко, ніби в сон, такого болю не чекавши, ти перетнула Рубікон.

барикади (коли ти вже мертвий) барикади розуму й ігри серцями: система нас виховала живими мерцями; магістралі смутку і відчай прибутку, а ти сидиш тут мовчки, танцюючи під чужу дудку; питання стали зайвими і відповіді риторичні; за межею розуму хвороби не венеричні. смакота блювотиння й солодкавість обману... ти ― їхній герой, а не свого роману. совість німа і «вибач-прошу» забуті, крилами чужими не навіки скуті; свобода – як слово і більше нічого, кричиш ти безмовно якоюсь там мовою, солдати любові ідуть на війну з грошима і владою, як на різню; кропива не жалить, вогонь не пече, коли ти вже мертвий, то байдуже все…

Порадник читача

Рукописи не горять... Найчастіше ми “вбиваємо” їх власноруч Студент і книга ― нероздільна парочка, надійний стабільний тандем, який крокує вперед до досконалості. В усі часи книга дозволяла читачу зануритись у свій інтим, віддавала себе від першої до останньої буквочки, відкривала душу, породжувала нові думки, тішила естетичним оформленням. І найважливіше ― книга ніколи не підводила, не зраджувала, а лише ставала опорою, підтримкою, помічницею. Вона дозволяла вагітніти знаннями, розширювати світогляд, народжувати новий інтелектуальний потенціал. Завдяки їй ми краще пізнаємо давні історичні події, користаємо із знань і надбань минулих поколінь, щоб сьогодні, базуючись на вже досягнутому, йти вперед до досконалості, зберігши при цьому самобутність. Тому так важливо чуйно, з розумінням ставитись до кожної книжки, чи то пізнавальна брошюра, підручник, серйозна монографія чи художня література. Правильне ставлення до книги, розуміння її фізичного стану і забезпечення довголіття корисне для усього людства. Книга повинна бути у великому пошанівку, щоб життя кожної тривало якнайдовше. Байдуже, чи це екземпляр з бібліотечної, чи з приватної колекції. Важливою є віддача книги, можливість збільшити мізковий багаж якомога більшої кількості людей. Очевидно, що ставлення до книги мусить бути шанобливим. Натомість

мені, як фахівцю з реставрації паперу, доводиться наштовхуватися на грубість стосовно книги. Насамперед це читання під час трапези, внаслідок чого недбалий студент “нагороджує” свою “подружку” плямами харчового походження. Вони частенько не лише псують естетику книги, але й сприяють проходженню різноманітних руйнівних процесів у структурі паперу, друкарських фарбах, є приманками для комах та гризунів. Особлива “нагорода” дістається посторінковим кутикам. Брудними вологими руками читачі залишають свої масні відбитки для прийдешніх поколінь, демонструючи тим самим рівень своєї культури. Не замислюються вони і над тим фактом, що облизування пальців для зручнішого гортання сторінок, допомагає потраплянню в людський організм спор грибків, які, можливо, оселились на сторінках книги, завдяки статичному притягуванню пороху до паперу. Тому в біб ліотеках особливої уваги надають знепиленню приміщень, вологому прибиранню книгосховищ, очищенню повітря за допомогою порохотяга “Хюля”, який всмоктує пил, залишаючи його в резервуарі з водою. Отже для студента повинно бути правилом миття рук як перед, так і після читання книги. Нерідко студенти замість закладки використовують ручку, олівець чи зошит. Вкладають предмет поміж аркуші, закривають книгу, а ще гірше запихають її у такому стані в

сумку, спричиняючи деформацію книжкового корінця, а отже і руйнування книжкового блока. Особливо такі дії небезпечні для книг з безшвейно-клеєвим способом кріплення, яке широко застосовують для сучасних книг невеликого формату. Суха клеєва плівка, яка утримує всі листки книги, рветься від натиску, клей вилущується, як наслідок — відбувається відокремлення окремих аркушів, вони вилітають і губляться, або ж, виступаючи з книжкового блоку, обтріпуються і швидко нищаться. Аналогічний ефект дає

Книга ― дзеркало. І якщо в нього зазирає мавпа, то з нього не може визирнути обличчя апостола.

Георг Ліхтенберг

і перегинання розгорнутої книги. Тому такі неприродні навантаження неприпустимі і це повинно бути другим правилом для студента. Пам’ятайте, що книга, як дівчина, делікатна і ніжна, недарма слово “книга” жіночого роду. Іноді студенти, виконуючи курсовий проект, збираючи інформацію для реферату чи просто конспектуючи текст з літературних джерел, пишуть на аркушах, покладених просто на книгу. Натиск від кулькової ручки

Порадник читача відображається на спідніх листках і прирівнюється до падіння метеориту на земну кулю. Це, своєю чергою, також послаблює цілісність і міцність аркуша. Тому писання на самих книгах і на аркушах паперу, покладених зверху, — своєрідний злочин. Важливим аспектом є правильне розташування книг на полиці. Якщо вони розміщені надто щільно, доводиться докласти зусилля, щоб дістати потрібну книгу. Як результат, читач, хапаючи верхню частину корінця книги, підтягує її на себе, що і призводить до надриву матеріалу оправи книги. Навіть міцні грубі шкіряні корінці давніх книг потерпають від такої наруги. Тому книги на полиці повинні стояти вільно. Позитивом при цьому є вільний доступ повітря. Не слід утримувати книги в надто сухому чи вологому приміщенні. Надмірна сухість (підвищена температура та знижена вологість) спричиняють крихкість, ламкість сторінок. Підвищена вологість сприяє розвитку мікроорганізмів, які також безповоротно псують книгу. У вологому середовищі металева скріпка чи будь-який інший металевий предмет, який залишив у книжці студент, має здатність іржавіти. При цьому відбувається окислення металу, а його іони переходять в структуру паперу і руйнують його, відбувається деструкція целюлози. Ось чому слід уникати таких негативних дій. Сумлінний студент, натрапивши на понищену книгу (з розривами), намагається підремонтувати її. Звісно, це похвально, але і таку процедуру, як ремонт, потрібно виконувати грамотно. Зокрема, заклеювання липкою стрічкою не завжди прийнятне. З часом клейка стрічка пересихає і частково відходить від паперової основи. Будь-яке докладання механічних зусиль для її вилучення призводить до пошкодження паперу. Не на користь книзі, з естетичної точки зору, є налипання пороху чи бруду до торцевих частин приклеєної стрічки. Проте є вихід з такої ситуації: зняти таку неестетичну пересохлу плівку можна за допомогою побутового фена. Теплий струмінь повітря, скерований на стрічку, пом’якшує її клейову основу і полегшує від’єднання від сторінки, зберігши її цілісність. Читачеві слід знати, що для підклеювання краще використовувати напівпрозорий папір на зразок цигаркового, або того, що застосовують для виробництва чайних пакетиків, промтоварного упакування тощо. Особливої уваги варто надавати й вибору клею. В реставраційній практиці застосовують борошняний клей, який не впливає негативно на паперову та фарбову основи. У домашніх умовах приготувати такий клей просто. Для цього чайну ложку борошна заливають холодною водою (50 мл), добре розтирають і одержану суспензію вливають в таку ж кількість киплячої води. Трапляється, що незграбний студент не звертає увагу на вологу, яка потрапила в книгу за тих чи інших обставин. Проте волога спричиняє деформування паперової площини, відшарування паперового покриття картонних сторінок оправи, сприяє появі ореолів на сторінках Несвоєчасне висушування замоклих книг є передумовою появи осередків ураження мікроміцетами, що згубно, а головне, незворотньо впливає на папір. Живлячись проклейкою паперу, вони залишають продукти своєї життєдіяльності у вигляді різних плям та підвищують кислотність матеріальної основи книги, а це зумовлює руйнування паперу і одночасно завдає шкоду здоров’ю читача. Тому замоклу книгу обов’язково потрібно просушити. Найкраще це здійснити кількаразовим перекладанням паперу, який забере на себе вологу, а щоб книга не деформувалась, процес вилучення вологи здійснювати під невеликим навантаженням, наприклад, накладати поверх іншу важку книгу. Леся ДЗЕНДЗЕЛЮК, старший викладач Української академії друкарства

Марія Богак

Любов

*** Сміється тінь, розмахує руками, Біжить вперед, бажаючи душі. Із голим животом, але з прикритими ногами, А у портфелі ― різних розмірів вірші. У пазуху насипала бажання, А через порвані кишені загубила совість. Потерла на ногах шкарпетки до страждання І здобула собі одноразовість.

*** Відійди. Капці залиш у кутку коридора. Ти пропав, загубився, як корок від соку Сандора. Навіть шибки на вікнах не схочуть заплакати. Будуть вгору туманом на голову капати. Скажи щось смішне, бо лиш я хочу плакати...

Подушка, стіл, розбита ваза… Любов на смак — легка відраза… П’янка, жагуча, тьмяна, сита, Любов ― шматок розбитого корита.

Життя Все тупотить, біжить, волає, Кричить і водночас невтомно благає, Сміється, б’ється, палко обіймає, Життя біжить, нікого не чекає. Воно обманює і навіть часто б’є, Воно й кусає, й рясно сльози ллє. Життя ― це безліч різних слів І тисячі утрачених надій. Воно є паном лиш саме собі, Міняє пункти й не звітує, ні! Життя — сильніших рук місиво, Життя ― це гра, тож грай красиво!

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія Задорожна Літературні редактори: Ірина Ваньо Христина ГОРОБЕЦЬ Юлія ГРИЦЕНКО Верстка і дизайн: Тарас Назарук Ілюстрування: Роман БАЛУК

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: “Креденс”, м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua

Друк: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. Наклад: 1000 прим.

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.