Креденс №8 (листопад, 2010) by Kredens

Ельбрусовий Бог і цар

Петро Шкраб’юк:

cс. 2–3

cc. 4–5

«Моя душевна потреба — писати»

газета студентів-журналістів

Ти ще не аудіонаркоман? Тоді ми йдемо до тебе! cc. 8–9

№

8, листопад 2010

р.

У ритмі свята!..

Слово редактора

Анастасія ЗАДОРОЖНА

иноптики прогнозують (а краще сказати — «тицяють пальцем у небо») дощі, морози та сірі будні. Психологи пропишуть усім меланхолійно-апатичний настрій, який у тебе обов’язково переросте в осінню депресію, навіть якщо осінь уже позаду. Лікарі створять новий препарат від застуди на основі ефірних олій часнику та виведуть новий тип грипу, аби школяри посиділи ще декілька тижнів удома перед моніторами. Комунальники наобіцяють постійне постачання гарячої води і «жо-о-одних» проблем із опаленням. «Відморожених» стане удвічі більше, бо глінтвейни та інші «гарячі» напої у поєднанні з цигарками — тільки примара «обігрівача». Дім наповниться ароматами цитру-

сових, які, своєю чергою, нагадають про наближення Різдва та Нового року, — тут добряче постраждає гаманець, особливо у тих, кого обсіла малеча. Дід Мороз, як і Миколай, і Санта Клаус і вся їхня рідня — безкоштовно горбатитись не будуть, бігаючи навколо ялинки. Щоб не з’їхати з глузду під час грипозномеланхолійно-морозних марафонів, пропоную зануритися в теплу атмосферу. Для цього не обов’язково залазити під ковдру, сидіти біля каміна і пити гарячий чай чи какао, — достатньо взяти до рук «Креденс». Легко й невимушено ти отримаєш інтелектуальне задоволення від читання, збагатиш свій світогляд, а на додачу — позитивний настрій на увесь день!

Політика

Ельбрусовий бог і цар

— Куме, а Ви чули, кажуть, криза закінчилась, це правда? — Так, криза закінчилась, але от катастрофа тільки почалась! (із розмови простих смертних) Після перемоги Віктора Януковича (програма підкреслила прізвище червоним, як помилку, дякую) на президентських виборах, мені з жахом подумалось, що гикатиме не лише Ющенко, а ще й Кучма. Прикмета — згадуватимуть. Хоч раніше між словами «Кучма» та «свавілля» можна було поставити знак рівності. Що не кажіть, а Леонід Данилович залишив слід у історії. Походив туди-сюди, кравчучку потягав. О, скільки номінативних метаформоз зазнав цей нехитрий винахід техніки. Із кравчучки перетворився на кучмовоз, а потім став нетачкою. Загалом, Леонід Кучма був не найгіршим пострадянським лотерейним квитком. Був і був. Недавно показували його по нашому вічному телезбоченню. Говорив щось на пам’ять Віктора Черномирдіна. Дивлюсь, а Лєаніданилич живенький такий, костюмчик молодіжний, зачіска непорушно присутня. Усміхається. Перемикаю канал, а там… ні, не «95 квартал». Страшніше! Янукович Віктор Федорович. Тільки так — і не інакше. Щоправда, депутатрегіонал Ельбрус Тедеєв ще називає Януковича «… у прямому і переносному сенсі — Богом і царем». Не знала я, не знала, що вільна боротьба настільки фатально впливає на голову. Ех, горе-Горо, і що з тієї олімпійської медалі, коли після цих слів ти навіть не штучний насип, а так, гірка піску при дорозі… Стоїть собі Янукович, і зі всього його вигляду, міміки, погляду маленьких очиць можна прочитати приблизно таку думку: «Ну навіщо мені оце все? Швидше б додому… поспати, пограти в гольф, постріляти якихось фазанчиків… Ну скільки той Хав’єр Соланич… чи як там його… буде говорити?» Пригадую перший офіційний візит Януковича до Німеччини. Кажуть, справж

нім досягненням українського посольства у Берліні стало включення у програму візиту покладання квітів до Меморіалу жертв воєн і тиранії. Німецький протокол передбачає це лише під час таких державних візитів, коли першу особу супроводжує дружина. Однак поїздка Януковича мала нижчий статус — офіційний. До того ж, прилетів Віктор Федорович без своєї цеглинки, пробачте, першої леді. Та що там у Німеччину! Президент не взяв із собою Людочку навіть на виборчу дільницю, аби вона гордо проголосувала за чоловіка. Мабуть, Янукович подумав, що 2004 року його Людмила помітно засвітилась на балу дебютанток — голубому майдані — із бенефісом про наколоті апельсинки. Пам’ятаєте цю без п’яти хвилин першу леді у французькому береті? А її голос? Ніколи не забуду, як із

Йдучи назустріч Ангелі Меркель, Віктор Федорович, мабуть, впізнав у її легкій ході нотки рідної Людмили, і мало не заспівав із радості. Поздоровкався, і згадуючи першу здибанку із дружиною в цеху, галантно хапнув Ангелу Хорстівну за лікоть. «Я немножко говорю поанглийски, но по-русски говорю лучше», — сказав він Меркель, усміхаючись в телекамери. Уявляєте собі, приїжджає Президент однієї з найбільших країн Європи в гості до німців і повідомляє, що «немножко по-английски»? Цікаво, а «множко» — це на якому рівні? Із якою періодичністю хвилинних пауз? «Но я тоже говорю по-русски», — «множко» відповіла Ангела Хорстівна. Вона вчила у школі російську. Після декількох візитів Віктора Федоровича будь-куди, крім РФ, я почала розуміти мою бабусю, яка важко зітхає і говорить: «Ой, я так переживаю, так переживаю, коли той Янукович виступає… Він же Україну представляє, а як щось скаже у свому стилі, ой мені недобре, ніяк же йому допомогти не можу. Тільки молюсь, аби та закордонна зустріч швидше закінчилась і воно поїхало додому… оте…» — і змовкає.

«Ну навіщо мені оце все? Швидше б додому… поспати, пограти в гольф, постріляти якихось фазанчиків… Ну скільки той Хав’єр Соланич... чи як там його... буде говорити?»

кухні почула голосний сміх всієї родини. Мене покликав брат і сказав: «Ну ти подивись, подивись… я щиро подумав, що це — Вєрка Сердючка із дуже невдалим політичним номером… Ахахаха!» Це було шість років тому, а тепер «Сердючка» — реальна перша леді. Щоб успіхи Януковича були прозоро та правильно висвітлені, до Німеччини із Президентом вирушили два журналісти. В одній кишені — Піховшек, в іншій — Джангіров.

Але, як то кажуть, Віктор Федорович — це людина творча. Хоче творить, а хоче — витворяє. І для того, аби осоромити нашу країну йому не потрібно транспортуватись двома літаками до Європи. Він і вдома може виявляти свій аполітичний характер. Останнім доказом цього став його виступ на щорічній конференції «Ялтинська європейська стратегія», яку проводить у Криму зять екс-президента Леоніда Кучми Віктор Пінчук. Впродовж усього дня Янукович тримався сяк-так, але під кінець дефіляди його понесло, згадалась смугаста

3 квіт уча Україна Політика

молодість і він вирішив відкласти листочок і «сказати». Якраз Хав’єр Соланич (чи як там його?) гарне запитання підкинув, чому Віктор Федорович здійснив першу після виборів подорож до Бельгії. «Ви б і зараз повторили так само — в першу чергу поїхали би до Брюсселя?» — допитувався Солана. Як повідомляє «Українська правда», відповідь на це запитання стала найбільшою загадкою саміту. Що він мав на увазі, та ніхто і не зрозумів. Кажу — творча людина. Малєвіча також не всі розуміли! — Я вам скажу так, — набрав Янукович повітря у легені. — Є таке старе-старе прислів’я. Українське, мені здається... «Сапоги дорогу знают». Тому, ех... — раптом Янукович зробив свою стильну паузу, забув, про що говорив і не став продовжувати неіснуючу думку. — Достаточно! — вигукнув Кучма до Януковича, остерігаючись, що ця народна творчість матиме не надто естетичне продовження. Адже повний текст «прислів’я» чарує гумором військових гарнізонів: «Как же ты такой пьяный домой дойдёшь? — Как-как! Сапоги дорогу знают!» Європейці слухали Януковича в навушниках з перекладачами. Як вони повинні були зрозуміти подібний ліричний відступ — невідомо… Журналісти «Української правди» звернули увагу на таку особливість? Кожного разу, коли виступав президент Польщі, Янукович напружено вивчав шпаргалки, які тримав перед собою. Як виявилось згодом, він був, як мінімум, попереджений про запитання, які ставитимуть із залу. У розпорядження «Української правди» потрапила роздруківка, з якою Віктор Федорович прийшов доповідати. На першому листку 13-сторінкового файлу було написано «відповіді на можливі запитання під час участі у засіданні Ялтинської щорічної зустрічі». За текстом далі йшла мова про те, які можливі питання та варіанти відповідей можуть бути озвучені. Так і уявляю собі, як вночі перед самітом якась довірена особа із Адміністрації Президента строчить «бомбу» для студента-заочника Віті. Деякі запитання відрізнялись від шпаргалки, але тема зберігалась. Наприклад, як у Хав’єра Солани. Над деякими репліками стояла примітка «кандидатура особи, яка поставить питання, опрацьовується». Так що, товариство, нам можна не переживати. У Януковича такі гарні репетитори, що як не навчать, то знайдуть інший спосіб зіграти свій сценарій. Христина ГОРОБЕЦЬ

«Із такою владою Україна процвіте!» — захоплено і радісно сказала пенсіо нерка, побачивши, що її знімає камера «5 каналу» 31 жовтня 2010 року. Вибори — це ще раз заглянути в паспорт і — зіпсувати собі настрій. Народженого за незалежності засмутить фотографія. Особливо, це непокоїть жіночу половину зеленого електорату. Наприклад, коли я відкриваю ту пурпурову книжечку, то думаю: «Оу…» Й одразу згадую цю рекламу: «… горіхів стало ще більше!» — і білка в кадрі. Проте досвідченого галасувальника, того, хто за незалежність голосував, цього року зустріне двогодинна черга, здивує кількість переведеного надарма паперу (5 бюлетнів — то не галочку за Противсіха намалювати), вибір без вибору, і трагікомічна передбачуваність результату. А ле, так-би-мовити-як-то-кажуть, пропало всьо, двері перед носом зачиняються, вінки падають, Україна процвітає. І, звичайно, найвишуканіші троянди видаються звичайними фікусами, коли із олімпу Центральної виборчої комісії сходить Жанна Усенко-Чорна. Це першотравнева квітка, мабуть, геть зовсім загубилась у часі. Жанна Іванівна не лише є заступником Голови Центральної виборчої комісії, а й гордо носить звання Заслуженого юриста України і, на мою думку, образ радянської естрадної зірки 80-х. Тільки одного я не можу зрозуміти: чому те, що Чорна — видно, а що Усенко — ні? Але водночас і тішусь, а то забрав би собі Антон із Жашкова цю квітку, і що тоді? У Львові з оригінальністю Жанни може позмагатись хіба один із кандидатів на посаду міського голови — Світлана Куспись. Запам’яталась вона мені із декількох причин. По-перше, часто бачу бігборд з її зображенням, гріх не запам’ятати цю lady

in turquoise. По-друге, коли пані Світлана 2006 року перший раз вирішила «сходити в мери», то подала декларацію про доходи і виявилось, що жити за 10 гривень на місяць цілком реально. За 2004 вона заробила 102 гривні 50 копійок. Фантастична сума! От чесно, три дні роздавала флаєри на проспекті Свободи чи зв’язала для виборців сорок пар шкарпеток? Кожен кандидат, куди би він не повз, йшов чи біг хотів якось наблизитись до народу. Усе як завжди. Мінімальний креатив — пофотографувались групкою, показались виборцеві, пообіцяли, помахали прапорцями, заробили 102 гривні на роздаванні агіток. Не здивував цього року і Микола Катеринчук із «Європейською партією». Повисів собі на видавництві «Вільна Україна», личенько показав, і спитав: «Ми за Європу, а ти?» «Ех, Микольцю, а я — за Україну…», — подумав собі не один львів’янин. Чимало адресованих «в народ» закликів, перепрошую, мессиджів та запитань нагадували єврейський гумор. І чому «вона» вирішила, що у мене забрали Батьківщину? Кажуть, від перестановки доданків сума не змінюється. Але я собі думаю, якщо розбити слоган «Поверни собі батьківщину! Ю.Тимошенко» на доданки і переставити їх, то вийде «Ю.Тимошенко! Поверни собі батьківщину». Як би гарно було, правда?! Дивлюсь на бюлетень — і що це за …? Хто ці люди? Більше, ніж 20 претендентів на трон повелителя двох матчів «двадцять-двінадцать», а більш-менш відомих можна на пальцях порахувати. Година в черзі, шість разів підписатись, п’ять галочок поставити — і ти вільний. Кладу в ліву кишеню свій паспорт, у фіолетовій обкладинці — як сайт Львівської міської ради, йду додому. Закінчився для мене Гелловін. Кандидати приходять і відходять, а лавки під будинками залишаються. Чи не так, пане (кандидате) Коць? P.S.: Цього року до психіатричної лікарні завезли вдвічі більше бюлетенів, ніж зазвичай. «Хворі із роздвоєнням особистості повинні проголосувати двічі!» — повідомили у територіальній виборчій дільниці. Христина ГОРОБЕЦЬ

Обличчя журфаку

Петро Шкраб’юк:

«Моя душевна потреба — писати» Петро Васильович Шкраб’юк — одна із «найодіозніших» постатей у галузі української журналістики, старший науковий співробітник відділу нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН «України», доктор історичних наук, член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів, автор різноманітних монографій («Виноградник Господній: історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного»), статей («Відображення наукових зацікавлень Т. Шевченка в його «Щоденнику», «Чайки, стяги і надії: Очевидець в Миколаєві», «Бойківщина у зацікавленнях Ольги Франко і Олени Доброграй», та ін.), збірок поезій ( «Вересневі знамена», «Спадщина», «Голос зозулі», «Передзвін»). Напрям його наукових досліджень, а саме — історія національного руху в Україні на зламі XIX–XX століть, боротьба за відновлення української державності та духовності — дає змогу говорити про нього не лише як про публіциста, чия невтомна праця стала фундаментом для власного творчого розвитку, але й як про громадянина, який є істинним патріотом своєї держави. Його погляди на сучасну українську журналістику модерні. Петро Васильович з генерації тих авторів, творчість яких сприймає нові ідеї сьогодення, проте й зберігає в собі спадщину класичної публіцистики. ― Чому Ви обрали саме професію журналіста, що Вас до цього підштовхнуло? ― Насамперед, маю зазначити, що народився я на Покутті в селі Пужники Тлумацького району Івано-Франківської області. Ще зі шкільних років почав писати різноманітні замітки, ну, і, звичайно, вірші. Тобто, вже в класі десятому я мав великий обсяг власних публікацій. Ще юнаком працював коректором у районній газеті. ― Отже, можна сміливо сказати, що журналістика як майбутня професія сама Вас знайшла? ― Можна й так сказати. Адже, журналістика — це, свого роду, не так професія, як покликання. Розумієте, моя душевна потреба — писати. Своєю творчістю я виражаю власне бачення світу, соціальної дійсності, як і кожен журналіст, публіцист. Наша професія передбачає формування світогляду інших людей, такого світогляду, який дав змогу об’єктивно оцінювати стан речей у суспільстві, державі та світі. ― А якими були ваші перші кроки в професії журналіста? ― Почав писати ще у шкільні роки. До речі, служив у війську. Але не забував про свою мрію стати журналістом. Під час служби при полках солдати мали змогу відвідувати підготовчі курси до вступу у вищі

навчальні заклади. Звісно, і я теж ці курси відвідував. Крім того, мушу зазначити, що я був першим редактором районного радіомовлення, передачі на якому виходили тричі на тиждень. Невдовзі я став студентом факультету журналістики Франкового університету. Відтоді почався мій творчий шлях до омріяної професії. Під час навчання я трудився, багато працював,щоб досягнути вагомих результатів. ― Як відомо, студентське життя наповнене не лише навчанням, проте й цікавими випадками, смішними історіями. Чи можете Ви розповісти про якісь непередбачувані курйози, що трапились із вашим курсом під час навчання в університеті? ― Раніше навчання в університеті та життя студентів дуже відрізнялося від того, що можна спостерігати сьогодні. Ми навчались у зовсім інші часи. Це був період радянської влади, жорсткої регламентації поведінки, суворої субординації між студентами та викладачами. Тому, наприклад, що стосується різноманітних жартів з викладачами, якщо Ви це мали на увазі, сказати важко. Ну, звісно, ми жартували, проте якийсь елемент страху в цьому був. А так, між собою, у дружній компанії, дозволяли собі і повеселитися, і посміятися одне з одного. Студентський колектив у нас був переважно чоловічий.

Це тепер на факультеті журналістики навчається більшість осіб прекрасної статі, а раніше все було зовсім по-іншому. Наш курс, наприклад, налічував двадцять п’ять осіб. Це були хлопці, більшість з яких уже мали досвід служби в армії. І двоє дівчат, з яких лише одній вдалося закінчити факультет журналістики разом із нами. Проте, пам’ятаю цікаву історію із гуртожицького життя. Один із наших друзів, сусід, одружився і залишив нашу веселу компанію юнаків. Тому ми вирішили створити для нього, як ми назвали це, Музей парубоцької слави. На стіні біля ліжка, де він раніше спав, ми почепили різноманітні його речі (наприклад, його штани), написи німецькою мовою (яку він, до речі, просто ненавидів). І коли наш друг прийшов відвідати нас, то дуже здивувався такій смішній ініціативі своїх вірних товаришів. ― Ви, як журналіст, спробували себе у багатьох напрямках нашої професії: працювали і на радіо, і в газетах та журналах. Скажіть, будь ласка, що для Вас, як для професіонала, ближче, який напрямок журналістики імпонує Вам найбільше? ― Так, звісно, щоб зрозуміти, до чого в тебе лежить душа, варто спробувати себе у різних напрямках нашої професії. Мені довелося співпрацювати і на обласному радіо, і на львівських радіостанціях «Не-

Обличчя журфаку залежність» та «Воскресіння», де вів низку тематичних передач у програмі «Дорога до храму». І, звісно, досвід роботи на телебаченні у мене є. Та мушу сказати, що працювати на телебаченні мені не сподобалося. Публіцистика, на мою думку, має більший вплив. Адже, те, що ти написав, залишається зафіксованим у часі, воно нікуди не зникає. Праця на телебаченні — це зовсім інша сфера. Так би мовити, вона охоплює певний період: день, тиждень, місяць, але згодом все забувається. А от газетна журналістика поєднує в собі і досвід минулих поколінь, і теперішню дійсність, і спрямована на формування майбутнього. ― Отже, сфера публіцистики Вас як журналіста приваблює набагато більше? ― Так. Але не зовсім публіцистики як такого поняття в чистому роді. Журналістика сьогодні перейшла в літературний нарямок, в документальну есеїстику. І в цій сфері я працюю, вона мені найближча. Це нова журналістика, на зламі дня, на зламі літератури і публіцистики. ― А з якими газетними виданнями Вам довелося співпрацювати? ― На початку 70-х років минулого століття я був редактором газети «За радянську науку». Сьогодні вона має іншу назву, а саме «Каменяр». Працювало нас у цьому виданні всього двоє: я і літпрацівник. Також ми, будучи студентами, випускали газету «Радянський журналіст». Крім того, співпрацював з газетним виданням «Пам’ятники історії та культури: наше національне багатство». Мушу сказати, що ця газета мала специфічний напрямок, вона працювала як революційне видання. Починаючи з другого курсу, я також працював у газеті «Ленінська молодь». Пізніше вона мала назву «Молода Галичина». Після університету я працював там як завідувач відділу листів. ― Крім публіцистичної діяльності, Ви ще є автором двадцяти книжок поезії та документальної прози. «Три ключі» — одна із них. Чим для Вас є поезія? ― Поезія, як і есеїстика, — невід’ємні частини мого життя як творчої особистості. Був період, коли я переставав писати вірші, наприклад, навчаючись в університеті. Але згодом знову й знову повертався до поетичної творчості, тому що вона є вагомою складовою частиною мене як особистості. ― Хотілося б більше дізнатися про Вашу вже згадувану книгу поезій «Три ключі». Що Ви цією збіркою хотіли сказати читачам, чи має вона якийсь часовий та просторовий зв’язок із попередніми збірками поезій?

― Нова збірка складається із трьох розділів релігійної і філософської лірики у формі маленьких чотирнадцятирядкових віршів — рубаїв. Ці вірші є своєрідним логічним продовженням, розшифруванням та поглибленням тем, які я розробляв у своїх попередніх книгах, передусім, у збірці «Серед зір і людей», яка побачила світ дві тисячі третього року. Цією збіркою я хотів спонукати читачів до осмислення цінності й неповторності життя, захоплення розмаїтості природи, і, насамперед, до вшанування своїх предків та тієї відповідальності, яку ми, сучасники, несемо перед майбутніми поколіннями та перед історією нашої держави. Ця збірка віддзеркалює християнсько-національний світогляд людини та її гуманізм, які є найважливішими аспектами становлення особистості, а для журналіста — першоосновою. ― Чи важко було реалізувати випуск збірки у світ. Можливо, ставали на заваді якісь перешкоди? ― Цикл моїх рубаїв «Птиці з калинового гаю» був надрукований в журналі («Жовтень», тепер — «Дзвін», у збірці «Передзвін»). Ця публікація привернула увагу молодої дослідниці та поетеси з Києва Олени Сьомочкіної-Рижко, яка готувала дисертацію на тему «Рубаї в українській поезії». Вона поцікавилася, чи й далі я збираюся повертатися до цієї екзотичної поетичної форми. Я відповів, що ні, та згодом, гуляючи в лісопарку коло Білогорщі, мені спало на гадку: а чому б мені справді не повернутися до рубаїв? Ось так, фактично протягом одного місяця — липня 2004 — я занотував понад вісімдесят своїх мініатюр, згодом ще сімнадцять дописав — і так з’явилися «Три ключі», тобто сто релігійнофілософських рубаїв. ― Які, на Вашу думку, перспективи розвитку має сьогоні сучасна українська журналістика. Чи має вона рівнятися у своєму розвитку на журналістику європейську, американську, чи, можливо, має знайти власний шлях? ― Особисто я вважаю, що сучасна українська журналістика може переймати позитиви європейської та американської журналістики, але повинна залишатися самобутньою, спиратися на історичні підвалини, тобто знайти свою власну дорогу. ― А які газетні видання сьогодення можна вважати зразками якісної преси? ― Як на мене, це такі видання, як: «День», «Україна молода», «Літературна Україна», тижневик «Слово просвіти» та інші. ― А як Ви ставитеся до патріотичної журналістики?

5 ― Я вважаю, що за патріотичною журналістикою — майбутнє. Вона і тільки вона має бути зразком. Основою розвитку журналістики. Ця журналістика повинна бути об’єктивною, безкомпромісною та правдивою. Вона повинна якщо не сформувати, то пробудити у громадян України патріотичні відчуття, допомогти відшукати свій втрачений зв’язок із багатим історичним минулим. А ще основне завдання патріотичної журналістики, на мою думку, — сформувати гідний образ української держави на міжнародній арені. ― Хто для Вас особисто були кумирами у журналістиці? ― Тут варто назвати кілька осіб, а саме: Василій Пєсков («Комсомольська правда»), який отримав Ленінську премію за книгу «Шаги по росе»; Роман Федорів — тоді кореспондент по західних областях у газеті «Молодь України»; публіцист і письменник Сергій Плачинда — один з авторів «Неопалимої купини». Ця книга у ті роки фактично стала бестселером. А ще Іван Шаповал — автор книги мальовничих оповідань «В пошуках скарбів» — про Дмитра Яворницького як дослідника Запорізької січі. Ці люди були моїми кумирами, тому що вони працювали на межі журналістики і красного письменства. Але от таких яскравих особистостей, які б працювали у сфері журналістики, в ті часи було дуже мало. Здебільшого, інші публіцисти були обмеженими та підцензурними. ― Які поради, підкріплені особистим досвідом, Ви могли б дати молодим журналістам, які тільки-но починають свою професійну кар’єру? ― Насамперед, молоді журналісти повинні бути терплячими. Розвиватися потрібно поволі. Як то кажуть, чим повільніше дерево росте, тим воно міцніше. Журналіст повинен знайти себе як особистість і вдосконалюватися у тій сфері, яка для нього буде найближча. Якщо ти пишеш про економіку, природу чи політику, то маєш зосередитися на цій тематиці і розвивати свої знання у ній. Журналістові не варто розпорошуватися, бо це не приведе ні до чого доброго. А ще кожен журналіст, особливо журналіст-початківець, повинен дивитися на життя по-філософськи. Не варто перейматися перешкодами на своєму шляху, треба їх долати. Обов’язково слід запам’ятати одну річ — не можна відразу досягнути зірок. Для того, щоб стати професіоналом у своїй справі, треба працювати плідно, довго і важко. Розмовляла Лідія БАТІГ

Світогляд

А як тебе звати?

Ім’я — це не лише можливість ідентифікації людини. Воно також містить у собі силу-силенну важливої та цікавої інформації про свого носія. Недаремно з допомогою імені можна передбачити людську долю чи визначити риси характеру. Втім, у кожній країні свої традиції щодо імен. Наприклад, в Африці та Азії у багатьох народах імена можуть змінюватися відповідно до віку. Спочатку дитячі, які даються до періоду випадіння молочних зубів, потім підліткові ― до повноліття, опісля них ― доросле ім’я, але і його можна змінювати. У деяких країнах у минулі віки люди теж могли міняти ім’я при зміні суспільного стану. Наприклад, якщо людина ставала монахом чи королем.

«Швидший за Супермена»?

Сьогодні чимало, особливо відомих людей, використовують замість імен псевдоніми, криптоніми та інші варіації свого імені. Багато людей намагаються здаватися ще неординарнішими, беручи не зовсім зрозумілі усім імена. Наприклад, нещодавно молодий мешканець Великобританії Джордж Гаратт вирішив змінити власне ім’я на нове, довше, а саме назватися «Captain Fantastic Faster Than Superman Spiderman Batman Wolverine The Hulk And The Flash Combined», що у перекладі означає «Капітан Фантастика швидший за Супермена, Людини–Павука, Бетмена, Росомахи, Халка і Флеша разом узятих». А на Гавайських островах в одну із шкіл міста Гонолулу вступила молодша дочка власника одного із місцевих ресторанів. Її ім’я не змогли внести в класний журнал. Та то й не дивно. Адже її ім’я та прізвище складається із 102 букв. І звучить це так: Напу–Амо–Хала–Она–Она–Анека–Вехі–

Вехі–Она–Хівеа–Нена–Вава–Кехо–Онка– Кахе–Хеа–Леке–Еа–Она–Ней–Нана– Ніа–Кеко–Оа–Ога–Ван–Іка–Ванао. Що у перекладі означає «численні прекрасні квіти гір і долин починають наповнювати Гавайї вздовж і вшир своїм ароматом».

Ім’я з 23 слів. Запам’ятаєш?

Однак, попри власну людську дивакуватість та прагнення індивідуалізації, багатьом людям дали не менш довгі імена при народженні та хрещенні без їх відома та згоди. Варто лишень згадати знаменитого художника Пабло Пікассо. Не всі знають, тим паче зможуть вимовити, не затинаючись, його повне ім’я та прізвище. Пабло Дієго Хосе Франциско де Паула Хуан Непомусено Марія де лос Ремедіос Сіпріано де ла Сантісіма Трінідад Мартір Патрісіо Руїс і Пікассо. Усього в його імені 93 букви або 23 слова. Це ім’я присвячене предкам художника і різним святим. Прізвище ж Пікассо художник отримав від своєї матері ― Марії Пікассо І Лопез, а батька звали Хосе Руїз Бласко. Але беручи до уваги, що Пабло Пікассо іспанець, а в Іспанії такий пишний набір імен не рідкість, це мало б здаватися менш дивним. Доволі немалим є повне ім’я французького поета, який не лише безпосередньо знав Пікассо, а й мав із ним хороші дружні стосунки ― Гійома Аполлінера. Французького поета із польським корінням було названо Вільгельм Альберт Володимир Олександр Аполлінарій ВонжКостровіцький. Найцікавішим є повне ім’я знаменитого персидського поета, математика, астронома та філософа Омара Хайяма. Повне ім’я якого Гіясаддін Абу-ль-Фатх

«Довгоіменні» художники: ► Сальвадор Феліпе Хасінто Далі і Доменеч маркіз де Пуболь (іспанський живописець, графік, скульптор); ► Дієго Марія де ла Консепсьон Хуан Непомусено Естаніслао де ла Рівера і Баррьєнтос Акоста і Родрігес (мексиканський монументальний живописець, мораліст і політичний діяч); ► Мікеланджело де Франческо де Нері де Мініато дель Сера і Людовік оді Леонардо ді Буонарроті Сімоні (італійський скульптор, живописець, архітектор, поет, мислитель).

Омар ібн Ібрахім аль-Хайям Нішапурі. В імені відображені свідчення про життя поета: Гійяс Оддін ― «Плече віри», означає знання Корану; Абольфатх Омар ібн Ібрагім ― складається із декількох слів: «Абу» ― отець, «Фатх» ― завойовник, «Омар» ― життя, Ібрагім ― ім’я батька; Хайям ― прізвисько, означає «Наметовий майстер» ― ремесло його батька (від слова «хайма» ― намет, від цього ж слова походить староруське «хамовник» ― текстильник); Нішапур ― рідне місто Хайяма.

Вимоги слави

Кожен другий знає та обожнює «фантомаса» і французького актора, який виконав цю роль. Луї Жермен Давід де Фюнес де Галарза ― повне ім’я кіноактора. Та, мабуть, скорочену його версію ― Луї де Фюнес ― значно легше вписувати у титри фільму. Популярні співачки також вирізняються ― не лише завдяки довжині своїх ніг, а й через імена. Відому Мадонну насправді звуть Мадонна Луїза Вероніка Чикконе, американська співачка Шер ― Шерилін Саркисян Ля П’єр Шер Боно, а Марія Каллас ― Марія Анна Софія Цецилія Калогеропулос. Слов’яни теж відзначилися своїми іменами. Наприклад, російську імператрицю Катерину ІІ при народженні назвали Софія Фредеріка Августа АнгальтЦербстська. Серед польських сусідів із доволі довгим іменем — Анджей Тадеуш Бонавентура Костюшко ― польський політичний та військовий діяч. Кажуть, за прізвищем та ім’ям можна угадати долю. Однак, багато людей, особливо тих, хто купається у променях слави, намагаються зробити своє ім’я ще милузвичнішим або взагалі відмовляються від нього на користь іншого. Можливо, цього вимагає шоу-бізнес, а можливо, це свого роду конспірація. Адже, не знаючи справжнього імені, не знають і людини. Те, що Ленін насправді був Ульяновим, Гітлер ― Шікльгрубером, а Сталін ― Джугашвілі, відомо всім. Чи що Мерилін Монро ― це Норма Джин Мортенсон, а Елтон Джон насправді Реджинальд Кеннет Дуайт. Чи англійський співак Стінг ― це Гордон Метью Томас Самнер. І завдяки своєму чорно-жовтому смугастому светру, у якому вперше з’явився на сцені, одержав свій псевдонім. Адже з англійської to sting означає «жалити». Так відомий музикант став смугастою бджілкою. Оксана ДОЛІНСЬКА

Світогляд

Технологія 3D: Dивись Dумай Dій

Комп’ютерні технології, здавалось, захопили увесь простір, що нас оточує, але здивувати людину, яка живе у XXI столітті вкрай важко. «Чого тільки не попридумують», ― каже мій дід. І справді, ми керуємо світом, ми стали володарями своєї планети. Часом новітні винаходи нагадують якусь магію, а якщо ж заглибитись у сенс, то всьому є своє наукове пояснення. Людина винайшла кіно, тому не дивно, що перебувати у ролі глядача набридло ― хочеться й самому зіграти, хоча б мовчки, не ступаючи й кроку, але оту годину-дві поблукати світом улюблених героїв... Саме так, йдеться про 3D-фільми. Недарма кажуть, що все нове — це добре забуте старе, оскільки технологія 3D набула популярності ще у 1950-ті роки, але тоді зіткнулась із масою перешкод, оскільки бажання не відповідали можливостям: отримати стабільну картинку під час фільму було практично неможливо. Сьогодні ж є всі можливості для того, щоб створювати картинки найвищої якості і повернути 3D колишню славу.

Що воно таке?

► 3D-формат ― це повне занурення у фільм і відчуття в ньому власної присутності. З допомогою спеціальних окулярів маєш змогу спостерігати за формуванням тривимірного зображення. Герої сходять з екрану чи то тебе туди затягують і виникають нові відчуття під час перегляду ― у когось захоплення, у когось ― страх. ► 3D-окуляри ― річ корисна і досить популярна серед натовпу. За формою вони такі ж, як і звичайні, але відрізняються тим, що скельця (так звані фільтри) різного кольору (сині та червоні), а також пропускають кадри вибраних кольорів ― явище стереоефекту. Такий «прилад» набув широкого використання, оскільки окуляри є однією зі складових під час перегляду фільмів, та й у комп’ютерних іграх вони додають ефекту присутності. ► 3D-шолом ― так звані «головні убори», які використовують ту ж технологію стереоефекту, що й 3D-телевізори ― паралакс. Паралакс ― один із тих відтінків, які мозок використовує для визначення відстані до предмета. Такий шолом проектує на кожне око різні картинки, що майже не відрізняються між собою, але завдяки деяким їхнім відмінностям людський мозок формує відчуття глибини. А це вже тягне за собою інші наслідки. ► 3D-ігри ― одна з найпопулярніших забавок сучасної молоді. Діти, буває, цілодобово «зависають» у комп’ютері, не розуміючи, що гра переростає у залежність. Справа в тому, що підліткова нервова система є надто слабкою перед дією такої програми та її вплив може викликати бінокулярну дисфорію (див.далі). ►3D-проектор — новинка світових технологій і, на думку винахідників, саме ця система дасть змогу отримати реалістичніше 3D-зображення, аніж дають його окуляри та шоломи. Робота такого лазер-

ного проектора полягає в тому, що кожна картинка відображається двічі: один раз для правого ока, другий ― для лівого. При цьому кожне лазерне зображення проектується з допомогою окремої підсистеми.

Вплив на здоров’я

Британські вчені провели експеримент і виявилось, що з тисячі опитаних лише 20% змогли нормально дивитись 3D-фільми. Інші ж 80% відчували певний дискомфорт. Після перегляду важко отямитись ― окуляри залишають свій слід. Деякий час людина все ще бачить світ у кількох відтінках. Такий процес вчені назвали бінокулярною дисфорією ― змусити свій мозок повірити в ілюзію 3D. 3D-технологія, без сумніву, негативно впливає на людський організм, особливо на зір, оскілька чинить тиск і на очний нерв, і на очні м’язи. Позитивна реакція 3D-окулярів спостерігається лише перші 15 хв, коли очі розвантажуються, але згодом можуть виникнути такі симптоми, як запаморочення і блювання. Найчастіше трапляється це з людьми, яких «закачує» у транспорті чи на атракціонах. Любителям кіно не рекомендується дивитись його більше трьох разів на тиждень, а людям, що страждають від косоокості та подібних відхилень ― перегляд 3D-відео категорично заборонений. Чи можна влаштувати 3D-сеанс прямо вдома? Так, тепер не обов”язково платити величезну суму за квиток у кінотеатр, щоб насолодитись 3D-графікою. Ти можеш дивитись улюблений фільм як перед монітором, так і перед телевізором. Для цього варто лише придбати 3D-окуляри, які створюють відповідний ефект і скачати 3D-фільм. Та все ж у такого перегляду є свої специфічні “але”... Сьогодні уже декілька популярних компаній (Samsung, Toshiba, Sharp, Hitachi)

► Джеймс Камерон працював над «Аватаром» 14 років; ► Збір із мультфільму «Гидкий я», що вийшов у 3D-форматі, становив 60 мільйонів доларів; ► Стереозображення почали виготов ляти ще у 1838 р.; ► У світі налічується близько 16 тисяч таких кінозалів. заявили про те, що до 3D-телевізорів, які вони виготовляють, додаватиметься спеціальна інструкція з переліком можливих реакцій організму. До таких передовсім належать блювота, запаморочення, дезорієнтація в просторі та втрата свідомості. Звісно, не на всіх новітня технологія впливає негативно, але попередження зайвим не буде.

Наостанок

Навіть якщо завтра 3D-технологію визнають смертельно небезпечною для людського здоров’я, то післязавтра наші очі обов’язково до неї звикнуть, як і до забрудненої атмосфери, і до магнітних ураганів, і проблем екології. Людський мозок прагне нових вершин і за передбаченнями науковців, уже через 10 років світом правитиме цифра ― цифрове зображення, цифровий звук, цифрове телебачення. Власний «тривимірний всесвіт» ― вирішувати вам особисто. Юлія ГРИЦЕНКО

Світогляд

Ти ще не аудіонаркоман?

♫ Маразм ― матерія висока Якби розробники аудіонаркотиків були вкрай нахабними і богобоязливо не ховалися по брудних закутках інтернетної мережі, вони б, без сумніву, скористалися цим «геніальним» рекламним слоганом: з екранів телевізора, з уст радійників чи зі сторінок якої-небудь жовтобокої газети-прислужниці… А так ― інтернет через «ефект інтиму та анонімності» залишається тим святим місцем, де на шару крутять бізнесмахінації будь-якого рівня складності. Аудіонаркотики, якими сьогодні буквально кишить інтернет-простір, начебто якісно імітують дії звичайних наркотиків, різноманітних людських настроїв, ба, навіть сексуальних почуттів, при цьому без жодної шкоди здоров’ю. Спробувати чи вберегтися? Про це згодом, а спершу ― невеликий екскурс у минуле згубних аудіофайлів… ♫ У всьому винні

бінауральні ритми

Проаналізувавши той мізер інформації про аудіонаркотики, що радо подає «його всезнаючість Google», можемо зробити відразу кілька новоспечених виснов ків. Під терміном «аудіонаркотик» практично в усіх довідках розуміють систему звуків у цифровому форматі, яка активно впливає на центральну нервову систему людини. Пращуром цифрових наркотиків вважають так звані бінауральні ритми ― коли людський мозок активно сприймає дві різних частоти звуку. До прикладу, якщо в одне вухо подається звук із частотою 400 Гц, а в інше — 420 Гц, Ви, без сумніву, відчуєте легкі коливання, мелодію, і мозок почне злагоджено працювати. Але така

різниця не повинна перевищувати 30 Гц, інакше ― ефекту не досягнеш. Бінауральні ритми, на відміну від звукових наркотиків, застосовують з благороднішою метою ― для медитації чи при лікуванні хвороб, пов’язаних із діяльністю мозку. З’явилися аудіонаркотики ще у 2006 році, але тільки 2009-го ступили на поріг популярності. Така собі програмка I-Doser давала змогу прослуховувати звуки, що викликають ейфорію, подібну до тієї, яка виникає при вживанні кокаїну чи, скажімо, звичайного алкоголю. Кількість прослуховувань була обмеженою і людина могла зберегти цей файл лише при подальшій оплаті через SMS-повідомлення. Допоки якийсь комп’ютерний геній не «зламав» внутрішній формат програми. Як результат ― сьогодні сотні «піратських» сайтів пропонують придбати аудіонаркотики у звичайних форматах та за дешевшою ціною. Деякі інтернет-ресурси узагалі пропонують безкоштовне стягування файлів. Чим, власне, і «користають» любителі нових відчуттів. ♫ Від марихуани

до багаторазового оргазму

На колір і смак товариш не всяк. Те саме стосується й аудіонаркотиків. Більш як 177 видів звукової «наркоти» зафіксовано на сьогодні у всесвітній павутині. Бриніння, шурхіт, довготривале гудіння, незрозумілі ритми ― все це нагадує кульмінаційний момент появи космічного корабля з прибульцями у якому-небудь фантастичному екшені. Залежно від різновиду звукового наркотику його тональність змінюється, часто додаються пульсуючі звуки. Аудіонаркотики розсортовані по категоріях і ступенях впливу. Всього таких ступенів шість: помірний (Moderate), напівпомірний (Semi-Moderate), сильний (Strong), дуже сильний (Very Strong), подвійна сила (Very Very Strong) і найсильніший (Strongest). Новачкам у аудіонаркотичній справі рекомендують починати лише з помірних доз. Ефекти кокаїну, героїну, екстезі, опіуму, марихуани, ЛСД, абсенту, які начебто забезпечує звуковий наркотик ― це ще «дитячі» відчуття порівняно з багаторазовим оргазмом. Останній, на думку реалізаторів, діє «безвідмовно». Ось його міні-характеристика: «Уявіть, що Ви лежите після бурхливого сексу і число отриманих Вами оргазмів більше 5-ти!!! Згадуєте хвилі насолоди, які випробували в перебігу години і кожен з оргазмів був сильніший

за інший. Аудіонаркотик «Багатократний Оргазм» дозволить випробувати ці відчуття знову і знову, доти, поки у Вас вже не забракне сил!!!» Всупереч висловлюванню, на форумах, присвячених цифровим наркотикам, зустрічаємо численні скарги через бездіяльність такої «процедури». Окрім оргазму, до уваги користувачів також ефект «віагри», «мазохістські штучки» і навіть найблагородніше почуття любові. Важко повірити в те, що набір примітивних звуків змушує людину закохатись. Якщо, звісно, це не самонавіювання. «При прослуховуванні дози Ви будете відчувати усередині себе ніжне тепло, невелике збудження, відчуття благополуччя. Все, що Вас оточує, здаватиметься добрішим, яскравішим і красивішим. Чому? Відповідь проста, тому що Ви любите». За цим дешевим копірайтерським текстом, що гарантує беззаперечний ефект, ховається велика помийна яма, наповнена шахрайством розробників та розчаруванням тих, хто вже встиг підсісти на «віртуальну наркоту». Родзинкою згубних цифрових файлів вважають наркотик, на ймення «Дотик Бога», який начебто став ключовим для проекту I-Dozer. Доза, за попередженнями адміністраторів сайту, не призначена для повсякденного вживання, оскільки вважається дуже сильною. Ось які рядки зустрічаємо поруч із аудіофайлом вищезгаданого наркотику: «Коли Ви лежите із заплющеними очима і прослуховуєте аудіонаркотик «Дотик Бога», перед Вами пролітає цілий світ. Бувають ясновидіння, виникає відчуття величезного розуміння сенсу життя, можлива поява великого страху…» І шизофренія, мабуть, можлива… і сьома палата на вулиці Кульпарківській, і маленьке звірятко, що загортає шоколад у фольгу, і зелені чоловічки… Кожен божеволіє по-своєму. ♫ «Інтернетне кидалово» Якісні навушники та всього 15–30 хвилин вільного часу — і аудіонаркотики забезпечать незабутній ефект… Ми подаруємо Вам відчуття благополуччя та насолоди…Ця доза допоможе Вам почувати себе щасливим знову й знову… Приблизно, у такому напрямку рухаються усі сайтиреалізатори цифрової ейфорії. Аби відчути справжню дію віртуальних наркотиків адміни радять «не вестися» на безкоштовні копії, а отримувати доступ до звукових файлів за допомогою платних SMS (зауважимо, реальна ціна завжди більша від вказаної

Світогляд

Тоді ми йдемо до тебе! на сайті). Звуки потрібно слухати лише в навушниках у режимі стерео, краще лежачи і щоб при цьому не заважали «домашні» та зовнішні чинники. Все це нагадує добре сплановану бізнес-операцію, що заснована на довірі інтернет-користувачів. Черговий «лохотрон», яких в інтернеті на сьогодні сила-силенна. Існує кілька незмінних міфів про аудіонаркотики, за допомогою яких реалізатори намагаються переконати відвідувачів спробувати їхню «продукцію». Ми свєю чергою, намагатимемося спростувати ці факти. Кажуть, що цифрові наркотики викликають ті самі емоції, що й звичайні (марихуана, кокаїн, екстазі), але при цьому не завдають жодної шкоди здоров’ю людини. «Наркотики ― речовини хімічні і виводяться з організму, завдаючи йому непоправної шкоди, — розповідає психолог Антоніна Маринець, ― а звук ― фактор механічний, тому більшість вважає його нешкідливим. Насправді ж вплив звуку буває настільки небезпечним, що, окрім болю в голові чи безсоння, спричиняє неврози, а то й явище пароксизму ― хворобливі припадки, задишки, лихоманку». Серед розповсюджувачів аудіонаркотиків також побутує думка, що файли не викликають звикання, на відміну від своїх попередників. «Якщо який-небудь неприродній фактор втручається в людську психіку, спричиняє зміну свідомості, то він по-

тенційно може призвести до психологічної залежності ― як і у випадку цифрових наркотиків», ― каже Антоніна Петрівна. Якщо вищезгадані файли дійсно викликають ейфорію, то, беззаперечно, людина звикає до них, як і до всього хорошого». Тим більше, що через популяризацію віртуальних наркотиків іде активна пропаганда справжніх наркотичних речовин. Є сміливці, які вважають що аудіонаркотик ― зброя масового знищення або таке собі зомбування для корисливих цілей. Українське законодавство, звісно, не створило відповідних актів заборони згубних аудіофайлів та й немає жодних правових підстав на боротьбу з цим явищем. Все ж, ця гіпотеза не підкріплена жодними фактами, тому плекаймо надію на тихе і мирне існування в чакрах світу сього. ♫ Кайф буде? Всупереч тому ажіотажу, який створено навколо аудіонаркотиків, сьогодні ще немає фахових і остаточних результатів щодо їх дієвості. До слова ― тварини, зокрема коти і собаки, не реагують на цифрові наркотики. Все ж медики сходяться в одному ― аудіонаркотики шкідливі, до того ж не менше, ніж алкоголь чи кокаїн. Як для вашого здоров’я, так і для вашого гаманця. Відгуки на форумах теж неоднозначні: одні обурюються за даремно витрачені кошти, інші ― отримують замість омріяного

ефекту оргазму головний біль, а деякі ― все–таки співають дифірамби згубним аудіонаркотикам. «Це цілком закономірне явище, ― каже Антоніна Маринець. ― Адже людська психіка надто індивідуальна. У когось прослуховування звукових наркотиків викликає ейфорію через самонавіювання, різноманітні асоціації, врівноважені ж люди, із здоровою нервовою системою ― не отримають нічого, окрім болю в голові та кількох безсонних ночей». Все ще маєте сумніви? Кокаїн, екстезі, «Дотик Бога»? Пропоную альтернативу ― послухайте аудіозапис із шумом моря чи співом лісових птахів. Це принаймні вбереже від передчасного маразму та шизофренії. Ірина ВАНЬО

На правах реклами

Чи відчували ви колись брак дружнього невимушеного спілкування? Чи почувалися самотнім, сидячи за комп’ютером? Чи бували у ситуації, коли в голові з’явились цікаві думки, згадався вдалий жарт або просто яскраві враження, а поділитися всім цим нема з ким? У сучасному бурхливому і напруженому світі іноді хочеться зробити паузу, відволіктись від проблем та розслабитись за допомогою легкої бесіди як з друзями, так і з випадковими незнайомцями. Все це стало можливим завдяки появі в інтернеті спеціальних служб – так званих мініблогів – своєрідного синтезу блогу і соціальної мережі. Ці служби дозволяють ділитись із друзями

короткими повідомленнями, слідкувати за подіями у житті цікавих для вас людей і ваших друзів, а також вирішувати деякі ділові справи, наприклад, інформувати своїх партерів чи клієнтів про різноманітні акції, знижки та корпоративні новини. Пропонуємо вам поринути у цікавий і веселий світ дружнього спілкування за допомогою української мережі friendbuzz, яка за короткий час свого існування знайшла багато прихильників та активних користувачів. Заведіть свій мініблог за адресою http://friendbuzz.net та будьте завжи на хвилі найцікавіших подій сучасного світу!

Art Cool

Картини на цистернах

Велике просторе приміщення, яке не відвертає увагу від експозиції. Так звикли ми уявляти виставкові зали. Цей стереотип потрібно руйнувати. Адже у світі вже давно думають інакше. Історія із залами розпочалась у серці європейського мистецтва ― Німеччині, у час, коли високі технології прийшли на зміну промисловому виробництву. Заводи, ангари і цехи втратили свою цінність. Постало питання: що робити з приміщеннями, які подекуди сягають 40 метрів заввишки, а площу декотрих прирівнюють до розмірів чотирьох футбольних полів?..

CaixaForum Іспанія

Cisternerne Museum of Modern Glass Art Данія

Галерея розташована під старими цистернами, які призначені для постачання води. Стіни цієї похмурої печери мокнуть, а кам’яна підлога вкривається водою ― так, що виставлені скульптури чітко відбиваються у воді. Директор галереї вважає, що її особливістю є саме вода. Вологе повітря і невисока температура означають, що лише скляні, кам’яні чи металеві скульптури можуть бути експонатами. Вікон у галереї немає, все освітлення штучне. «Коли вода, світло і спокій збираються разом — це справжня магія», ― каже директор музею.

Електростанція Central Eléctrica del Mediodía, що в Мадриді, вже починала розвалюватись. Та її вчасно врятували архітектори Герцог (Herzog) та де Мерон (de Meuron), перетворивши CaixaForum на місце проведення виставок сучасного мистецтва. Вертикальний сад, площею понад 450 м², став зеленим домом для птахів, а витягнутий вгору будинок, здається, і сам прагне злетіти в небо.

Burfell hydroelectric power station Ісландія

В Ісландії нараховують близько 10 тисяч водоспадів. А як відомо ― де вода, там і гідроелектростанції. І, як виявилось, мистецькі галереї. Уряд Ісландії дозволив використовувати ці приміщення для виставок та концертів. Розташована за 241 км від Арктичного кола, гідроелектростанція Burfell нині виконує функцію галереї і концертного залу.

KunstimTunnel Німеччина

Спускатися у цю галерею ― ніби заходити у бетонну скульптуру. Таке враження, що мета проекту ― сколихнути людські уявлення про простір. На одному кінці скошеної підлоги стіни повільно звужуються до однієї точки, з іншого боку ― підлога плавно піднімається до стелі. Виставка скульптур тут дуже доречна, бо неординарний зал змушує відвідувачів сприймати експонати особливо гостро. Аж дух перехоплює, коли перебуваєш там.

Art Cool

Gasometer

La Piscine

Німеччина

Циліндричні металеві стіни і стеля сягають 40 м заввишки, роблячи колишню цистерну для газу особливим виставковим приміщенням. Ця галерея вабить найвідоміших художників з усього світу. Відлуння у залі триває аж 30 секунд — не дивно, що сюди прагнуть потрапити не лише художники, а й музиканти.

Modem Berlin Німеччина

Місце для виставок з печерами у найнесподіваніших закутках, з бункерами і 24–метровими стелями, займає площу 21 км². Перероблений з колишньої електростанції, цей зал вітає художників усіх напрямків, які мають сміливість працювати з гігантськими формами. У директора музею розміщення творів мистецтва не займає багато часу. Для цього він використовує спеціальний підйомний кран, аби перетягувати галереї, студії та кафе через усе приміщення. Галерея відкрилася у серпні 2008 року.

Grand Hornu Бельгія

Створений 1810 року, цей широкий комплекс можна легко переплутати зі звичайною шахтою. Grand Hornu ― колишнє промислове місто для 1500 працівників. У 2002 році частину будівель передали музею сучасного мистецтва. Бараки, які раніше слугували простим житлом для робітників, нині стали домівкою мистецтва.

Франція

Щоб зайти у галерею, вам спершу доведеться пройти через стрімкий потік води. Дивно? Так, проте у такій галереї цілком логічне і правильне рішення. Коли сонце опускається за обрій, а його барвисте проміння відбивається у воді, мармурові статуї, здається, оживають від мерехтіння дрібних блискіток.

Hangar 7 Австрія

Hangar 7 просто– таки руйнує підвалини галерейного дизайну ― адже, щоб вивісити картини, треба мати хоча би стіни. У цій галереї стін немає, лише скло ― 1794 шибки. Тож відвідувач сам вирішує, розглядати йому краєвиди за рамками приміщення чи у картинних рамках. А ще ― тут можна відвідати два бари, ресторан і виставку аеропланів.

Zollverein Німеччина

Колись Zollverein був найбільшою шахтою на землі. Тепер ― це величезний лабіринт виставок і місце проведення розважальних заходів. Тут є 150-метрова льодова ковзанка, а в ролі декорацій ― вугільні баки, бункери і підвал. Запаси солі у шахті настільки великі, що поміщають у собі витвір мистецтва ― Palace of Projects. Це паперовий двоповерховий будинок, порожній всередині. Підготувала Олександра ПАНЯК За матеріалами журналу Forbes

Art Cool

«Я ніколи не вміла Зоряна:списувати нормально»

Ось вона, нарешті! Нарешті молода львівська співачка-активістка з’явилась на першому музичному каналі України. Львів давно чекав такої події. «Ну, не дівчина, а позитив суцільний», --- чується з усіх-усюд. Так, сьогодні вона зірка, але якою була у студентські роки нам розкаже особисто солістка гурту «Zоряна» — енерджайзер львівського шоу-бізнесу. — Зоряно, наближається день студента. Скажи, будь ласка, як святкувала його ти? Чи був він для тебе святом? Чи були якісь традиції, що повторювались щорічно? — Святкувала прикольно, особливо перший день студента. Тоді на вернісажі мені подарували картину, один хлопець ніс мене на руках з центру до парку культури, де відбувався концерт, а ще тоді вперше я намішала стільки різних коктейлів, що голова потім сильно бу-бу (усміхається). Більше такого не робила і вам не раджу. — Як ти ставилась до відвідування занять: була святим дитям чи прогулювала по-чорному? — І прогулювала, і ходила на заняття, при чому в мене була біда з нульовими і першими парами ― постійно спати хотіла. Єдиний предмет, нульову пару якого я жодного разу не пропустила, — це право (викладач був строгий). Одне слово, боялася його. — Зорянко, а ти готувалась до іспитів чи відкладала усе на останню ніч? Були якісь особливі обряди? (кавова гуща, книга під подушкою). Які предмети були твоїми улюбленими? — Я ніколи не вміла списувати нормально, тому викручувалась як могла. Переважно вчила предмет, але в мене була подруга Галя Драбек, наша староста, яка завжди мене рятувала, допомагала, за це їй великий сенкс (усміхається). До речі, в результаті закінчила університет з червоним дипломом і дуже цим пишаюсь. А найбільший інтерес серед предметів мала до маркетингу ― це моя тема. — Чи були якісь цікаві моменти під час самих іспитів? Як ти складала їх? Ти вже тоді починала співати викладачам, випрошуючи оцінку? — Ха, те що викладачі знали, що я співаю, інколи спрацьовувало, а інколи --- ні. Були й такі, які постійно занижували мені

оцінки, а були й такі, які розуміли, що десь на концертах пропадаю, не висипаюсь, і робили маленькі поблажки. А найбільше мені запам’яталося те, як я здавала державний іспит з економіки, мене тоді почорному «валила» одна викладачка. Майже годину питала, я вже просто втомилась, а викладачі з нашої кафедри, не розуміли: «Що таке? За що мене так?». Я й сама досі не знаю, яка муха вкусила цю викладачку (усміхається). А перед здачею дипломної роботи, я приїхала до університету і всту-

пила в купку лайна. Подумала, все, капець, буде важко. Я ж не знала, що то на щастя. То мене однокурсники потім просвітили. А здала на відмінно і була в той момент реально щаслива. — Зорянко, у студентські роки ти полюбляла книги? Якщо так, то які? А зараз щось читаєш чи на це просто бракує часу? — Я люблю читати книжки, люблю їхній запах, але читала не так часто. Останнє, що прочитала, це було «Одинадцять хвилин» Пауло Коельйо. А так, в студентські роки читала літературу навчальну. — Чи підтримуєш контакти із колишніми одногрупниками, однокласниками? Ви часто бачитесь? — За освітою я економіст (бухгалтер), а життя мене занесло в музичний світ, тому і друзі переважно з цього середовища. Але є в мене один друг, Паша Лисий, з яким я найбільше підтримую стосунки. Він уже татко. Так цікаво його бачити в цій ролі.

Молодець, до речі, це він мене на першому курсі на руках носив. Кльовий чувак. — Перейдімо в іншу сферу. Проект «Свіжа кров». Що скажеш про його результати? — Круто було вийти у фінал, виступити в прямому ефірі каналу М1, отримати масу позитивних вражень і отримати в подарунок IPAD. А щодо того, хто мав перемогти, чи ми, чи «Funk--U», це вже питання не важливе. Головне, що наша група себе добре зарекомендувала і цей конкурс став для нас великим поштовхом уперед, а це найголовніше. Ніколи в житті не ганялася за першими місцями, найважливіше ― знайти свій стиль, свої пісні, свою аудиторію. — Кажуть, що ти закрутила шуримури із вокалістом гурту «Noralasso». Це лише чутки? Що скажеш власне про цей гурт? Ви трохи близькі за стилем. — Генрі (соліст «Noralasso»), це був перший хлопець, з яким я познайомилась ще на жеребкуванні «Свіжої крові», так ми з ним і здружились. Він неординарний ― це факт. Всі поза сценою дуже хотіли, щоб ми двоє опинились у фіналі, типу блондин і блондинка, хто кого (сміється). А пісні в них цікаві, ми навіть думали разом дует створити… Поживемо, побачимо. — Хто був режисером кліпу на М1? — О, так. Це приємна подія для нас. В програмі «Чіпси, чікси, лавандос» ми презентували кліп на пісню, яку найбільше закачують в інтернеті, «Включаю PLAY». Режисером став Денис Гамзінов. Він встиг попрацювати і з Аланом Бадоєвим, і з Вік тором Скуратівським, а потім, коли Денис приїхав до Львова вибирати ракурси для кліпу, виявилось, що він сам з нашого міста, але давно живе у Києві. Зараз ми вже на студії зробили ремікс на пісню «Включаю PLAY» і також готуємо на неї кліп. А якщо хочеш побачити сам кліп, тоді заходь на наш сайт zoryana.com.ua — Кілька слів читачам газети «Креденс». — Розслабся, сильно не напружуйся і не переймайся всім, але роби те, що хочеш, і працюй над собою… а ще збирай увесь народ кудись на каву і подумай, як можна провести день студента, може, Мафія-паті? Я б сама приєдналась (усміхається). Розмовляла Юля ГРИЦЕНКО

Art Cool

Мікросвіт Бернарда Бертолуччі

Фільм «Мрійники» — це розповідь про дещо дивну дружбу американского студента Метью (Майкл Пітт), який переїхав у Париж, і близнят Тео (Луї Гарель) та Ізабель (Єва Грін). У 1968 році в повітрі пахло революцією — ця епоха дійсно варта уваги — час студентських революцій, ґіпі, музики The Doors, Janis Joplin та Jimi Hendrix’а. Але трьох молодих людей поєднала не спокуса адреналіну, а кіно. На початку фільму Метью говорить фразу, яка передає дух тодішньої кінофранції: «Я приїхав на рік до Парижа вчити французьку мову. А отримав тут справжню освіту. Став членом чогось на зразок «масонства». Масонства кіноманів. Ми називали себе «фільмознавцями». Я належав до тих, хто був найненаситнішим... тих, котрі завжди сидять найближче до екрана. Чому так близько? Може, тому, що ми хотіли першими отри-

Страх самих себе

Сюжет фільму «Гра у хованки» режисера Джона Полсона привертає увагу глядачів із перших хвилин. Батько-вдівець (Де Ніро), чия дружина з невідомих причин покінчила життя самогубством, відчайдушно намагається пробитися до своєї 9-річної дочки (Дакота Феннінг), яка створила собі уявного маніакального друга, одержимого ідеєю помсти батькові. Проте уявні друзі швидко входять в реальне життя і стають небезпечними. Гра акторів просто надзвичайно реалістична. Якщо Роберт Де Ніро — вже відомий актор, у професіоналізмі якого не сумнівається ніхто, то гра юної Дакоти Феннінг стала ще одним відкриттям для голлівудського кінематографа. У такому молодому віці їй вдалося майстерно перевтілитися у роль своєї героїні. А це завдання не із простих, адже зіграти довелося важку психологічну роль.

За кадром XXI століття

«Ніколи не помре той, хто ніколи не жив, хто не пізнав сповна свого хреста. Щастю найбільше радітиме той, хто знає що таке горе!» — приблизно такі слова виголосив би на проповіді отець Ян (Міхал Жебровскі), якби не був лише персонажем фільму Анджея Северина «Хто ніколи не жив». Глибокопсихологічна драма польського актора й режисера впевнено крокує до своєї слави. Бо, незважаючи на те, що знята ще у 2006 році, її досі активно обговорюють у церковних колах та просто за філіжанкою кави. У стрічці є щось для кожного: гучна рок-музика в костелі, проблеми наркоманіїї та незапланованої вагітності — для молоді; випробування хворобою, питання віри, целібату та життя в монастирі — для духовних осіб; проблеми родинних стосунків між підлітками та родичами — для батьків; і просто хороший фільм — для кіноманів. Анджей Северин вже з перших кадрів бомбардує нашу свідомість сильними психологічними моментами. Отець Ян опікується

мувати образи, поки вони ще нові та свіжі, поки вони ще не почали долати перешкоди з рядів за нами. Поки їх ще не почали передавати один ряд іншому, один глядач — іншому глядачеві». Любов до кіно їх звела, і та ж любов трансформується між ними. Метью, Тео, Ізабель живуть у своєму мікросвіті, вони будують стосунки, постійно ведуть розмови про мистецтво, політичні тріади, заливаючи це все алкоголем і еротичними сценами. Попри все вони люди цілком пересічні: їх напівдитячий бунт зводиться лише до життя втрьох у батьківській спальні. Але вони віддалені від реальності, і у них на все свій погляд, трійця юних мрійників за відсутності батьків влаштовує дивовижну кіноманську гру... Головним мрійником фільму можна назвати самого Бертолуччі, який мріє про юність, про паризьку весну 1968-го. Надто вільне трактування Бертолуччі особливостей молодіжної сексуальної культури підняла хвилю обурень кінокритиків, а особливо в США. Проте Бертолуччі, не додає жодних ілюзій у ставленні до своїх героїв, але дозволяє собі у розповіді про «божевілля» молодості, анархію і кіно певну дозу еротики та романтики. Олена ЛЕВЧУК Сама містична атмосфера, якою переповнений фільм, у поєднанні з грою акторів не може залишити глядача байдужим, протягом всієї стрічки вони тримають глядачів в напруженні… Цей фільм — аж ніяк не банальний «жахливчик», а серйозна психологічна картина. Він демонструє героїв, яким доводиться переживати трагічні ситуації. А потім боротися, щоб повернутися до нормального життя. Крім того, однією з основних вартісних думок стрічки є те, що інколи найжахливіші монстри не ховаються в темних кімнатах, не чигають на нас під ліжком, а їхня оселя — людська душа. Автори стрічки прагнули показати нам, що боятися варто не так чудовиськ із дитячих страшилок, а самих себе, незвіданих потаємних куточків нашої душі та дивних можливостей людини. Слід також звернути увагу на те, що сценаристи та режисер хотіли продемонструвати нам невичерпні можливості людської психіки, усі її незвідані та темні сторони, які так часто можуть стати головною перешкодою на шляху до досягнення абсолютної душевної рівноваги. Отже, якщо вам бракує різких емоцій, якщо вам цікаво дізнатися, як можна боротися зі своїми страхами, тоді вперед до перегляду стрічки «Гра у хованки». Лідія БАТІГ групою наркоманів, від яких всі відвернулися. І те, як на початку він рятує Матеуша від смерті через передозування й подальше викорінення цієї згубної залежності в хлопця, свідчить про те, що кожен з нас має ще один шанс на виправлення. На похороні дівчининаркоманки її друзі по черзі підходячи, встромляють у труну шприци, наголошуючи цим причину її смерті, й вкотре порушуючи проблему наркоманіїї та СНІДу. Питання віри — є провідне впродовж усієї стрічки. Важка хвороба, яка спіткала отця Яна, змусила його віру захитатися, немов колосся від вітру. Хоч насправіді ця хвороба, той вітер — то Божий подих, яким Він випробовує нас. І так, як головний герой боровся зі своїми сумнівами, — ми повинні боротися зі своїми у повсякденному житті. Ми мусимо дякувати за ті випробування, які нам посилають. Бо вони, наче пробне тестування перед вступом на небо. Попри трагічність і драматизм, закінчення стрічки позитивне й обнадійливе, адже у фіналі співають: «Хто не жив, той ніколи й не помре і нічого не втратить той, хто нічого не мав», — ніби прості слова, а насправді, глибоко філософська теза. Добре було б, якби й у житті все закінчувалося співами, танцями і радістю, як у фільмах! Хоча, все в наших руках. Уляна ЛЕГКА

Шуфлядка з перцем

Побазаримо? Ринок ― він лише у словнику ринок, уникнути. Акуратно розвішані маєчки, приУ магазині із взуттям завжди пахне бо еліта називає його торговим центром, ємні на дотик кофтинки і гігантський вибір шкірою. Можна, звісно, припустити, що а прості жителі міста ― базаром. Найперспідничок. Увесь цей товар так і промовто спеціальні освіжувачі додають такого ше, що хвилює око ― красиві сходи і силаляє до молодих красунь: «Візьми мене!». ефекту, але зупинімось на думці, що взутсиленна рекламних вивісок, на кшталт Лише львівські дівчата можуть приміряти тя таки шкіряне. У таких магазинах краще «Мобільні телефони», «Одяг для вагітних» півмагазину, а врешті сказати, що їм німовчати і не ставити зайвих питань, бо відта «Взуття, сумки». Усі ці рекламні блоки ― чого не сподобалось. Не в смаках, певно, повідь у продавця завжди готова. Можна, справжній витвір мистецтва, і , підозрюю, тут справа, а в «привабливих» написах на звісно, запитати, чи можна у цих туфлях що дорого обійшлись власникам. Вони, цінниках. Лише львівські дівчата намагаіти до шлюбу, але знайте, що привітна жізвісно ж, привертають увагу людей, але тимуться «пролізти» у штани на два розміночка відразу відповість: «Так, це ж якраз чомусь усі червоного кольору: чи то для ри менші, сподіваючись, що доля їм таки шлюбні мешти!». того, щоб гарно вписуватись у Якою б цікавою не Фото: Роман БАЛУК інтер’єр, чи щоб викликати агрездалась мандрівка магазисію (саме так впливає червонами одягу, коли завітаєте ний колір на людську психіку). А на продуктовий ринок --- пеможе, то вияв великої любові до ред очима розкривається споживачів? справжня трагікомедія. Там Отже, підіймаємось сходауже і звуки інші, і запах «прими вгору і бачимо довгі ряди маємніший». Львівські продукгазинів, де можна придбати сякітові ринки славляться свотакі дрібнички. Насправді, ми ж їми цінами, бо порівняно не бачимо нічого, бо нестримні із Києвом чи Донецьком, у потоки людей псують усю картинас дешевше. От і їдуть до ну. Часом думаю, що ті маленьміста Лева з усіх усюд, щоб кі чоловічки довго просиділи під запастись добром. замком, і, нарешті вирвавшись Невід’ємний атрибут на волю, не знають, за що їм вхопродуктового ринку --- мапитись. Мабуть, найперше, що ленький дядечко з величезти помітиш, відвідавши ринок, ― ним візком, місткість якого такий собі аналог телепередачі залежить від того, на кого «Світ дикої природи». чоловік працює. Завжди Дві пари за ціною одної Дитячі крамнички ― місце чомусь здається, що дядечусміхнеться і звільниться простір. І (увага!), приємне і комфортне. В той час, коли матеко розлючений і невдоволений життям, а лише львівські продавці ніколи не скажуть, рі заходять туди, аби просто подивитись на його набридливе «дайте дорогу» створює що штани на тебе замалі --- хороші тітоньтовари для малюків, їхні маленькі синочки більше галасу, аніж простору для проїзду. ки до останнього переконуватимуть вас та донечки блукають замріяним поглядом Доповнюють дядька різної спеціалізації та у тому, що товар, який ви обрали, «як на по полицях магазину, обираючи щось для кваліфікації тітоньки зі своїм благальним вас шитий». Але штани таки виявляються себе. Як би не було прикро, але всі ці «спо«чайкавакапучіночебуреки». Заздрю тим надто тісними, дівчатка доходять логічного глядання» мають стандартний фінал: дижінкам, бо звичайна людина у тверезому висновку: «Ні, я не потовстіла, то просто в тина починає «пхинькати»: «Мам, ну купистані не зможе з першого разу промовити магазині малий вибір». и-и-и», а мама за вуха витягує малу(ого) такі слова, а п’яні — могли б язик зламати. Коли зі штанятами не виходить, куди з диво-крамнички. Потім ще з півгодини Часом продуктовий ринок чи то «баж прямують наші дівчатка? Так, ви прамалюк не хоче з нею розмовляти, ображазар» перетворюється на магічну крамничвильно подумали ― у магазин з білизною. ється, виказуючи в такий спосіб власне неку, де панують суцільні дива. Так-так, лише Як казав один розумний чоловік, труси ― вдоволення. А мати намагається цукеркою у нас ковбаса вдвічі дешевша, ніж м’ясо, то гордість кожної жінки. В таких заклакомпенсувати дитині «розбиту мрію»... і це зовсім не насторожує — то ж для нас дах загубитись найпростіше, бо спокушає Надивившись вдолюди стараються. Лише у нас продавець не так якість, як палітра кольорів. Звісно, сталь на дитячі вибрипросить скуштувати домашній сир, а потім крамнички ці розраховані на любителів. ки, пропоную завідовго лається вслід, вигукуючи непристойАле можу запевнити в тому, що лише у тати до крамнички ності щодо того, як ви з’їли йому півбанки львівських магазинах з білизною огрядна жіночого одягу. продукту. Лише у нас терези володіють продавчиня, побачивши симпатичну довПопередмагічними властивостями і можуть змінюгоногу білявку, обов’язково скаже: «Ці вам жаю: там вати свої показники. Не на нашу користь, не підходять ― будуть тісні». сміху не звісно.

Шуфлядка з перцем Якщо потрапиш на ринок десь о восьмій годині ранку, знай: тобі неабияк пощастило! Так, саме в такий час відбуваються складні економічні операції, героями яких є «бабки-перекупки». Підраховують вони кожну копійчину, розкладаючи в голові план збуту тих товарів, які зараз купують за безцінь. Потім ці ж таки бабусі скажуть вам, що картопелька їхня-рідна, цими руками вирощена. Не всі, звісно, такі, бо трапляються і справжні сільські бабусі, які проти совісті «не попруть». Попередження для тих, хто мліє від слова «знижка»: не варто кидатись у великі черго-натовпи лише заради того, щоб купити м’ясо на дві гривні дешевше. Пам’ятайте — для злодіїв такі «акції» служать найкращим місцем збагачення. Скільки б не побудували у Львові супермаркетів та інших потужних центрів, у «базарів» завжди буде своя аудиторія. Там і насититись можна, покуштувавши у десятьох бабусь сметанки, і насміятись досхочу. І навіть, якщо тебе більше приваблюють дорогі брендові магазини, не піднімай носа догори, вивільни бодай годинку у своєму графіку для того, щоб «побазарити»... Юлька ГРИЦЕНКО

Дівчаткам — ляльки, хлопчикам — машинки, але після 18 — навпаки.

автор світлин — Роман Балук

Щоб напитися до неподобства, мені тепер вистачає однієї чарки. Не можу тільки запам’ятати, тринадцятої чи чотирнадцятої. (Джордж Бернс) Іграшки — пристосування, придумані дорослими, щоб діти не заважали дорослим грати у свої ігри.

Найду долю — одружуся, Не найду — втоплюся. (Тарас ШЕВЧЕНКО)

P.S.

Сонце

пила у душу маленького Кая. Тобто, я твоя Сонячна Королева? Вперше я побачила тебе, зліпленого з тепла і любові, між морськими хвилями. Тоді ж я побачила як до синього пасує жовтогаряче. «Це наче котику пасує пухнастий хвіст або папузі дзьобик», — подумалося тоді. А насправді личить так, як я тобі. І ось ти простягаєш мені частинку себе на гарячій долоні. Пригадую, як вперше опекла мою душу. Це наче мільйони сонць запалилися в мені… і кожна вулиця освітлена тобою досі. Одного разу, посеред лютої зими розірвався у моїй руці цілий пакет мандаринок. Усі ті маленькі клубочки розкотилися по дорозі. Я присягаюся тобі, що відразу руками почала збирати їх собі за пазуху. На жаль, помістилися там не усі. Так і залишила решту помирати на снігу… Тепер, гадаю, саме через це Всесвіт карає мене тобою: загублені сонця замінив одним… Ти щодня запалюєш моє серце. Твоя стихія вогонь! Моя — ти! А коли від тебе спалахує осіннє листя, то дим від нього — це теж я. Люблю в такий спосіб потрапляти до твого носа. Запах горілого листя — це я… Бувало усміхнуся до когось і, здається, сонце стає яскравішим, і ти наче ближче. Тому ходжу часто по вулиці та сміюся, наче та причинна. А дивно

П І п ороз М о р Вс ене втисивал Б е з к и Вс айд вкраалишали душ Е і уж л и в у Ді нерг стін і і и... ли б свої на ш ст ія и пр ез ід м ал пр в в озо жо еал ат и.. ак ідч рі к .. ти ай кор дної и... и чн й ол м ет о н хо і и, а лод ну ф лі. а рбу ва ли Ул . ян а Ле гка

Ти простягнув до мене свою долоню, на якій клубочком згорнулося маленьке сонечко. Сказав, що стягнув його з неба разом із хмарою, яку схопив за пухнастий кутик. Ось і лежить у твоїй руці жовтогаряча ранкова мандаринка. А може, воно уже ледь-ледь трималося за блакить, аж тут вітерець заколихав ним і скинув його у твою долоню, як яблуня своє яблучко. Чи закотилося від дощу у твою душу, як колись льодяна скалка потра-

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Мар’ян ЛОЗИНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія Задорожна Літературні редактори: Ірина Ваньо Христина ГОРОБЕЦЬ Верстка і дизайн: Анастасія Задорожна Ілюстрування: Роман БАЛУК

К З ов Піракр тну Се н ивш ти б у П е.. ти и св Вд рок . у непрохою с З и и ваг ід у відо Сл ліпи хнутнут ом вс міс ьоз ти и ис іст е. ть у... зі ту ь де , ь м сві ан сь тл й на Уля а й рос дра на рам у. нок , Ле гка ок

ж то як. Чи хтось у нас так ходить? Чи хтось тішиться тому, що має? Чи кохає? Бачу інколи у парку — сидять цілуються. Та й я собі губами до сонця тягнуся. Далеко… Чому ж я така маленька? Крихітна, наче мурашка. Метушуся разом зі всіма, кручуся, щоб вижити. День у день роблю те, що вимагає від мене світ. Але чи присягала я йому у вірності так, як тобі? Сьогодні я приміряла до себе твоє тепло. Обкуталася ним, наче бавовняним пледом. Сподобалося… От тільки тебе поруч немає. Ти разом із сонцем закотився за небокрай. Вечоріє… У таку пору ти зазвичай зникаєш, залишаючи мені лише теплий від себе ґрунт. Ранок… Ти знову простягнув до мене свою долоню, у якій лежало, скручене клубочком, маленьке сонечко. Візьму, мабуть, у тебе його. Бо ж скоро зима і нікому буде мене гріти…

Оксана Долінська

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: “Креденс”, м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua

Друк: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. Наклад: 300 прим.

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фото матеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.