Креденс №8 (спецвипуск, листопад, 2010) by Kredens

газета студентів-журналістів

Україна пробачила

Ñëîâî ðåäàêòîðà Юлія ГРИЦЕНКО Чорні стяги на будинках лякали, лякають і лякатимуть українську громаду. Для старшого покоління то згадка про зрубану долю, для молодих — присмак трагедії, справжній смак якої відчути, на щастя, не довелось. Але ж і першим, і другим ще довго буятиме чорний відгомін минулого. Часто ловлю себе на думці, що ненавиджу тих диктаторів, які без жодних вагань згубили сотні, тисячі, мільйони життів. Так, Бог велить прощати і відповідати на зло добром. Та й, здавалось, у мене немає підстав для обурення, бо ж ані мої батьки, ані їхні батьки не постраждали під час “великого лиха”. Та причина є — одна і вагома: одна людина не має права забирати життя в іншої. А якщо цих “інших” мільйони? Страшно думати про те, що зі світу пішло стільки невинних душ, але ще важче усвідомити, що ті невинні могли б стати визнач-

Хто відповість за злочин?

cпецвипуск, листопад 2010 р.

cс. 2–3

ними письменниками, відомими вченими, талановитими художниками, та й просто чиїмись батьками. Страшно думати про те, що сьогодні ми могли б бути більшістю, маючи родичів у іншому місті. Так чи інакше, проблема Голодомору — проблема кожного. Скільки залишилось тих, хто вижив після Голодомору 1932–1933 рр.? А яка частина тієї мізерної групи може спокійно говорити про геноцид? Не може ніхто. Чиясь бабуся досі ховає хліб під подушку, чийсь дідусь досі закриває комірчину на десять замків. Сімдесять вісім років минуло, а ті, хто пам’ятає, досі налякані, бо ж знають, що історія може повторитись. Ставлення влади до трагедії 1932– 1933 рр. різко змінилось. Тепер одні кричать, що Голодомору не було, інші — що був, але не лише в Україні, треті вагаються з відповіддю. А відповідь уже дали — ті, яких сьогодні з нами немає.

Чаша терпіння українського народу

c. 7

А молодь? Може, й дивно, але ми почали усвідомлювати. Правду кажуть, що заборонений плід солодший. А на тему геноциду із кожним днем накладають дедалі більше заборон. Тут ідеться не про відданих державі патріотів-націоналістів, які кричать про велику жертовність України, а про тих, хто бодай в душі запалює маленьку свічку, як пам’ять про 1933 рік. Наше завдання не в тому, щоб виправляти помилки минулого (часто виправити їх неможливо), а в тому, щоб не дозволити їм повторитись. Сьогодні все стихло. Лише чорні стяги на будинках сумно спалахують щороку у пам’ятний для українців день. Ні, то не прапори насправді, а маленькі клаптики нашої з вами долі, нашої з вами історії. Україна свята. Вона давно пробачила, але вона ніколи не забуде! Бо ж їй досі мертві діти сняться...

Великий голод: курс на Африку

cс. 12–13

Д д Дослідження

ХТО ВІДПОВІСТЬ

Андрій ЯЦЕНКО, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук Минає 78 років голодомору в Україні. Це доволі багато часу для того, аби на 19 році незалежності остаточно з’ясувати всі відкриті питання жахливої сторінки не лише нашої, але й світової історії. Маємо на увазі безконечні й безпідставні дискусії щодо розуміння голодомору в Україні 1932–1933 років як геноциду (бо інакше й не можна назвати найбільший злочин проти людства). Також йдеться про морально-правову відповідальність за терор голодом. У цій статті спробуємо знову констатувати на основі численної джерельної бази думку про голод-геноцид, а також відповісти на питання про відповідальність за нього. Одним з головних аргументів невизнання голодомору як геноциду проти української нації з боку Росії є те, що українці не єдиний народ, який зазнав втрат у голодні роки. І це зрозуміло. Але голодував не якийсь не визначений народ, а переважно українці Кубані. Голод був у тих районах Поволжя (Саратовська, Сталінградська області), де компактно проживали українці. Голодували українські села

в Оренбурзькій області (Південний Урал). Від голодомору постраждала також Павлоградська область (Казахстан), де масово проживали українські переселенці ще з дореволюційних часів. Це не означає, що хтось применшує втрати інших народів, зокрема російського. Думати так — просто не коректно. Але є сотні свідчень очевидців, яким вдалося втекти з голодної України, які побували тоді в різних регіонах країни й нині в спогадах оперують переконливими, достовірними фактами: в усіх сусідніх з Україною областях (російських, білоруських) голоду не було. Італійський консул у Харкові С. Ґраденіго відзначав: «Наслідком теперішнього лиха буде російська колонізація України, яка змінить її етнічний характер. І, мабуть, незабаром більше не можна буде говорити ні про Україну, ні про український народ, ані про українську проблему, тому що Україна фактично стане краєм з переважно російським населенням» [4]. Отож те, що від голодомору постраждали лише заселені українцями регіони СРСР, підтверджує існування особливої етнополітики, скерованої на винищення української нації, і дає право ототожнювати більшовизм з німецьким нацизмом. Про існування спеціальної політики писав також професор КиєвоМогилянської академії Дж. Мейс, який у

1986–1990 роках був виконавчим директором спільної Комісії Президента та Конгресу США з питань вивчення голодомору в Україні. Він називає політичні причини сталінського терору в Україні, серед яких найбільша кількість населення, порівняно з усіма іншими неросійськими республіками, мала великий досвід національновизвольних змагань. Радянська верхівка «пов’язувала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам Москви» [1, 99]. Геноцид як міжнародний злочин не має терміну давності. Відкритим залишається питання про притягнення до відпо відальності тих, хто вчинив злочин проти українського народу чи був його співучасником. Йдеться про морально-правовий аспект голоду 1930-х років, який полягає в тому, що Верховний Суд України у співпраці з Генеральною Прокуратурою України зобов’язані порушити кримінальну справу і почати попереднє розслідування про відповідальність за геноцид українського народу. Відомий політик Л. Лук’яненко, який очолює Асоціацію дослідників голодоморів в Україні, доповідаючи на міжнародній науково-теоретичній конференції «Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політичний аналіз соціальнодемографічних та морально-психологічних наслідків» (Київ, листопад 1998 р.), розглянув два юридичні аспекти української проблеми 1930-х років. Перший — голод можна трактувати як найбільше порушення прав людини, другий — це геноцид української нації, який водночас є міжнародним злочином. Отож звідси випливає проблема відповідальності за порушення прав людини та за геноцид. На думку доповідача, винною є Російська Федерація, яка оголосила себе спадкоємицею СРСР: «Вона успадкувала місце СРСР у Раді Безпеки ООН, вона успадкувала майно й будинки Союзних міністерств, золотий і валютний резерви СРСР і все інше, отже РФ успадкувала й відповідальність за злочини СРСР і тому вона є належний відповідач. Вона й повинна нести відповідальність перед громадянами України» [6]. Голодомор в Україні 1932–1933 років треба розуміти саме як геноцид, виходячи з преамбули Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. У ній чи-

Д д Дослідження

ЗА ЗЛОЧИН? таємо: «...геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті ООН, і що цивілізований світ засуджує його» [6]. У цій Конвенції під геноцидом розуміють такі дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) убивство членів такої групи; б) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її. Відповідно до цього визначення і до думок багатьох згаданих дослідників голодомору в Україні 1932–1933 років, не залишається жодних сумнівів щодо того, аби назвати політику Радянського Союзу геноцидом українського народу. До такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голодомору в Україні 1932–1933 років, науково-дослідну роботу якої очолив професор Дж. Мейс і яка діяла за підтримки Світового конгресу вільних українців. У її складі працювали такі професори, як швед Джейкоб В. Ф. Сандберґ, бельгієць Д. Верховен, англієць Дж. Дрейпер, француз Дж. Левассер, аргентинець Р. Левене, американець Ковей Т. Олівер і канадієць Джон П. Хамфрі. Вони покликалися на Конвенцію «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», яку ухвалила Генеральна Асамблея ООН 9 грудня 1948 року, на інші міжнародні угоди щодо прав людини. 1990 року Міжнародна комісія з розслідування голодомору в Україні 1932-1933 років оприлюднила в Канаді підсумковий звіт (у Києві вийшов друком у 1992 р.) [3, 47], зазначивши, що «Радянська Росія (М. Горбачов) відмовилась направити представника до складу комісії для надання допомоги у розслідуванні причин голоду» [5]. 2003 року українське представництво в Організації Об’єднаних Націй оприлюднило декларацію до 70-ї річниці голодомору в Україні 1932–1933 років, яку підписали також 25 інших країн, серед яких Росія, США, Канада, Італія. Згідно з текстом декларації, який виголосив посол в ООН В. Кучинський, уперше голод 1932–1933 років визнано національною трагедією українського народу. Оглядачі зазначають, що проти терміна “геноцид” у декларації виступила Росія як постійний член Ради Безпеки ООН. Позицію останньої відстежуємо і в

промові колишнього Президента Російської Федерації В. Путіна, виголошеній в ООН, в якій він визнає голодомор національною трагедією українського народу, але й водночас наголошує на тому, що від голоду страждали й в інших районах СРСР. Незважаючи на правонаступництво СРСР, тогочасний посол Російської Федерації в Україні В. Чорномирдін зазначив: «Росії потрібно у ноги поклонитися за те, що вона несе цей хрест (спадщини СРСР)» [7]. Таку незмінну позицію наш північний сусід успадкував з радянського минулого. Її можна пояснити тільки як небажання Кремля офіційно визнати моральну відповідальність за те, що Київ вважає геноцидом українського народу через голодомор в Україні 1930-х років. Отже, за словами доктора юридичних наук, професора В. Василенка, на підставі Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», який ухвалила 2006 року Верховна Рада України, статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (частина 3) Кримінально-процесуального кодексу України Генеральна Прокуратура України повинна порушити кримінальну справу за фактом злочину голодомору. Верховна Рада України мала б створити тимчасову слідчу комісію для розслідування всіх об-

ставин голоду в Україні 1930-х років, який залишається одним з наймасштабніших злочинів проти людства у мирний час. Література: 1. Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / [кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг]. — К. : Політвидав України, 1990. — 605 с. 2. Голодомор як геноцид. — [Цит. 2003, 6 листоп.]. — Доступно з: <http: // www. bbc.co.uk>. 3. Марочко В. Про діяльність Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932–1933 рр. / В. Марочко // Український історичний журнал. — 1993. — № 10. — С. 47–53. 4. Наніїв П. Біла книга: Нюрнберг-2 / П. Наніїв // Час-Time. — 1996. — 29 листоп. 5. Олесик М. Антиукраїнська брехня «Коммуниста Крыма» / М. Олесик // ЧасTime. — 1996. — 8 трав. 6. Статут Асоціації дослідників голодоморів в Україні // Самостійна Україна. — 1999. — Лютий. — Ч. 5–6. 7. «Чорномирдін: Ми не вибачимося перед Україною за події 1932–1933. Це нам треба “в ноги вклонитися». — [Цит. 2003, 26 жовт.]. — Доступно з: <http: // www.uanews.tv>.

Сторінками історії

У пам’яті поколінь

Вчитуючись в архівні документи, у старі газети, листи державних установ, слухаючи спогади сучасників, мимовільно задумуєшся: чому події і факти, які ще 77 років тому були добре відомі усьому світові, чому причини та умови, що вже у ті далекі часи розцінювались як трагедія українського народу, сьогодні у певних політичних колах, серед певних прошарків суспільства та у деяких країнах викликають дискусію, або навіть заперечення? Для молоді важливо зрозуміти одне — не знати нічого про голодомор означає не тільки заперечувати факт геноциду українського народу, а й створювати — свідомо чи ні — підґрунтя для історичного безпам’ятства, а отже і загрозу національним інтересам та національній безпеці України у майбутньому. Потрібно заповнити прогалини в свідомості, адже часто саме незнання, його неповнота є причиною нерозуміння стану справ у суспільстві. І, зрештою, як писав один із авторів «Чорної книги комунізму…» Стефан Куртуа, чи не «єдиним способом подолати масові злочини, здійснені потайки від настирливих поглядів, є оповіщення про них…». Важливе значення мають публікації документальних джерел. Не можна нарікати, що нині бракує праць про трагічні події початку 30-х рр. Нещодавно в Україні видано бібліографічний покажчик праць про голод. У цій книзі зафіксовано 6 тис. різножанрових праць. Одначе при цьому можна стверджувати, що лише за останні роки відбулися насправді якісні зміни в осмисленні того соціального катаклізму, який мав далекосяжні наслідки і про який дослідники різних країн (і не лише дослідники) дискутують до сьогодні. Про архівні документи, які дають змогу зрозуміти, як саме, за допомогою яких механізмів сталінський режим видобував хліб, мотивуючи це потребами модернізації, молох якої поглинув життя мільйонів людей, розповідає Володимир Клювак, заступник директора Державного архіву Львівської області: «У певному сенсі — це унікальні документи, бо відображають бачення історичної події очима сучасни-

ків — журналістів різних країн, політиків, священнослужителів, громадських діячів, чиновників, пересічних людей і є ніби фотографією часу. Ці архівні документи цікаві ще й тим, що створювались і тривалий час зберігались за межами Радянського Союзу, а, отже, не зазнали ні редагувань, ні цензури. У них зібрано не розумування, не гіпотези наших сучасників, а незаперечні факти та свідчення очевидців». У різноманітних дослідженнях Джеймса Мейса, Роберта Конквеста, Малкольма Маґґеріджа та інших світових інтелектуалів доведено, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду, але важливим тут є громадський суд над страшним явищем — комунізмом, який зародився наприкінці ХІХ століття, «заправляв» світом у ХХ і на початку ХХІ століття вже «доживає». Такий суд повинен насамперед зародитися в головах українців! Прикро, що протягом років в Україні не поставлено жодної театральної вистави про голодомор. Чому Національний театр Франка, Львівський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський, Херсонський та інші великі театри бояться говорити на цю

тему, а отже і бояться пошуків правди і її відкриття? Лише у 2008 році, вперше в історії українського театру, відбулося глибоке осмислення Голодомору 1932–1933 років. «Ленін Love. Сталін Love» — театральна вистава режисера Андрія Жолдака, в основі постановки — роман Василя Барки «Жовтий князь», у якому йдеться про історію родини українських селян Катранників, з якої після зими 1932–1933 років живим залишається один син — Андрійко. Як говорив сам режисер: «Це відповідь і моє ставлення до Голодомору — геноциду українського народу. Якби всі театри поставили по одній постановці про Голодомор, питань на цю тему вже, можливо, ніколи не виникало б». Має рацію режисер, треба доносити правду про цю трагедію з усіх-усюдів. Українському телебаченню в цьому належить пальма першості, та, на жаль, воно не розуміє цього — усе пройняте духом загарбання, збагачення, підлабузництва до влади. Українське телебачення, а це установи, які фінансуються здебільшого приватним капіталом, ховають голову в пісок, удають, що вони живуть не в цій конкретній країні, не в нашому реальному і конкретному часі, ніби вони тут не народжені і не тут збираються помирати, і ця країна не для них, і не має все це для них ніякого значення? Навіть у День пам’яті жертв Голодомору телебачення демонструє примітивні гумористичні програми. А ми з вами, українці, дивимося, та й насміятися не можемо. Свято ж! «Було б добре, якби і вихідний зробили», — бідкається мій сусід... Сучасне покоління громадян України повинне пам’ятати своїх померлих від голоду предків. Пам’ятати, хоча б для того, щоб за жодних обставин не повторився злочин, жертвою якого став український народ. Всебічні, правдиві знання допоможуть уникнути таких катастроф у майбутньому. Пропусти цю трагедію крізь душу не тільки в день річниці, а кожного Божого дня донось до свідомості своєї й інших народів. Тоді ми самі житимемо пам’яттю і зможемо передати нащадкам правду про цей вселенський злочин супроти нашого народу. Ярина ФЕДЬКІВ

Сторінками історії

Струни пам’яті

Скорбота за мільйонами вихованців української землі часто безжально ріже струни мого юного і ще не досвідченого в житті серця. Немов тужлива скрипка, воно виводить своєрідну трагісимфонію. Обірвалася перша струна. У 1930 році Генсеку ЦК ВКП(б) Сталіну закортіло зробити з СРСР надпотужну державу, скарбницю всього світу. Спочатку колгоспи мали здавати від третини до чверті зібраного збіжжя. Але внаслідок Великої депресії на Заході Радянському Союзові загрожувала економічна криза. Що ж робити? Як рятуватися? Звісно, український народ, як вічний подорожник, залікує рани. Так, довелося платити не лише зерном, картоплею, м’ясом, а й слізьми, яких, при потребі, зібрали би в сотні разів більше, ніж продовольства. 1932-го наскрізь просякнута сіллю українська земля принесла хороший врожай, але навіть чорнозему не під силу потягнути захмарні цифри Сталінської уяви… На партійних зборах керівник Компартії України Косіор заявив: «Селянин відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Ми покажемо йому, що таке голод… Ви мусите зібрати урожай до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями». Лякає прагнення Сталіна та Кагановича «виправити» ситуацію в Україні, щоб не втратити майбутню «фортецю СРСР». Вже з жовтня 1932-го року в основних регіонах створені надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Їхні загони — «червоні валки» — немов ті вовки, видирали в сусідських дітей єдине зернятко. З останніх сил бринить друга струна. Долинає до вуха прощальний звук, його тінь, подих. Рветься. В той час, коли більшість українських селян залишилися без їжі, уряд Радянського Союзу відхиляв будь-які пропозиції допомоги з-за кордону. Одного разу «чуже» зерно навіть викинули в море, щоб не віддавати селянам. В листопаді-грудні 1932 року з українських домівок забрали ВСЕ. Люди не мали нічого, тому й пухли від голоду. Вони ставали канібалами, дикими печерними людьми, в яких функціонував лише один-єдиний інстинкт — їсти. «Жили

всі закрито, мати на засов хвіртку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей… А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був, валили на той віз і кидали в могилу,» — такі страшні спогади у Надії Рогозянської, якій на той час було всього шість років. Щороку рахують мертвих по-новому. В 2010 році суд констатував, що, за даними науково-демографічної експертизи, загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору складає близько 4 мільйонів осіб. Але в цих даних не враховано «армію» і ненароджених дітей. Адже народжуваність після штучного голоду знизилась у 5 разів, порівняно з минулими роками. Дограє третя струна… Немає більше струни… А все через тупе замовчування, яке ще більше морально ламало людей. Переписи населення вигадували, роблячи цілу купу людей ненародженими. Штучний голод заперечували аж до 1980-х. Роберт Конквест вважає, що це було першим прикладом застосування радянською владою Гітлерівської пропагандистської техніки Великої брехні. Справді, всі ЗМІ танцювали під дудку партії, інтелігенція або мовчала, або прославляла політику комунізму. Кому було говорити?! Історик та письменник Едвард Радзинський неймовірно просто і найвлучніше сказав, що Сталіну «вдалось досягти неможливого: придушити всі розмови про Голод… Мільйони помирали, але населення співало хвалу колективізації». На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду

в Україні у 1932–1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post». Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими. Починаючи з 80-х «слава» про геноцид українського народу загула по всьому світу, включаючи й Радянський Союз. У 1986 році Іван Драч перший в Україні вжив запозичене в діаспори слово «голодомор». Про трагедію 1932–33 років плачуть твори «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Все тече» Василя Гроссмана, ненадруковані вірші Андрія Малишка, документальні праці Роберта Конквеста «Жнива скорботи», Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене» та багато інших праць письменників та дослідників. Геноцидом український голод визнала не лише світова інтелігенція, а й всі жителі 24 країн планети Земля. Чути голос четвертої струни! Вона аж ніяк не рветься, бо це струна спогадів, пізнання, усвідомлення… Вона живиться тим, що факти «випливають». У 2008 році Служба безпеки України оприлюднила список парткерівників-організаторів тиранічного голоду, в якому, звісно, фігурує Йосип Сталін. У 2009-му СБУ порушила кримінальну справу за ознаками злочину по факту здійснення Геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони людей. Тішить те, що нам стає небайдужою правдива історія... Олесь ГАРДЖУК

Моє бачення

Трагічне відлуння історії

Золоті поля жита та пшениці під блакитним небом — це Україна, країна хліборобів, «житниця» Європи. Та ось насунулись хмари, повіяв вітер, почалась гроза, пішов град — і все наче пропало. Небо вже стало не блакитним, а грізно-сірим; золотий шовк полів почорнів і став схожим на старе лахміття. Що це? Щось таке страшне та руйнівне як війна. Та ще й смерттю засмерділо. Це голод «прийшов», та не сам, а зі страшним убивцею — радянським урядом... Надворі почало смеркати. У вікнах сільських хат почали миготіти свічки та гасові лампи. Коли вже геть стемніло, світло згасло. Та наступного вечора вже не запалало... Куди ж поділись люди? Пішли... у далеку дорогу, звідки вже не повернуться. Село затихло, хати похилились. А в іншому селі — неспокій — немов революція іде. Люди метушаться: хтось сновигає навколо колгоспного поля, хтось у себе на городі щось копає, інший з хати у комору втікає. Бо налетіла зграя «чорних круків» на село. Пообскубували та повикльовували все до останнього, залишивши селян не те що голоми та босими, а голодними, без жоднісінької зернинки хліба.

У селі, крім хат і людей, нічого не залишилось, та й ті вже кволі. Далі по дорозі ще в одному селі робота йде повним ходом, наче на заводі. От тільки працівники чомусь на рабів схожі — з опущеними головами та руками ходять. Якщо уважно придивитись, то вони на станцію несуть мішки зі збіжжям, вантажать у потяги, які потім на Москву відправляться. Але ж навіщо? Невже Москва така бідна і не має що їсти? А як же вони, ці люди, що вони повинні їсти? Дивно, аж голова паморочиться. А що ж їм, бідолахам, казати? Зніяковіли, змарніли та й попадали. Все наче покрилось пітьмою. Жах! Та ось лелека звістку приніс. Каже, що у Москві зараз наш страшний ворог та убивця, такий сивий і з вусами; каже, його Сталіном зовуть; а в руках у нього булава тоталітаризму. Ми хотіли ще дещо спитати у лелеки, та він знесилений, упав. Довго коїлись жахи на рідних землях. З того часу не народилось багато дітей; ще більше людей загинуло; знищувалась народна творчість; знищувався народ! Це все називається геноцидом, тобто будь-які дії уряду, спрямовані на знищення певної

частини населення. Булава тоталітаризму нищила наш народ тричі страшним терором голоду й один раз війною. І закінчились наші нещастя лише у 1991 році, коли ми самі стали господарями на своїй землі. Та не зважаючи на це, про голодне лихоліття 33-го ще довго мовчали. Аж у 1998 році ми самі ж згадали про те, що з нами було у минулому, установивши День пам’яті. Це стало першим кроком до надання цій проблемі особливо значення. Відтоді почали про це вже говорити вголос, створювали меморіали, вели розслідування, приймали закони. Сенсаційним стало рішення Київського апеляційного суду від 13 січня 2010 року, яке констатувало, що Йосип Сталін, Вячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар і Мендель Хатаєвич здійснили злочин геноциду, передбачений Кримінальним кодексом України. Та цю справу суд одразу закрив у зв’язку зі смертю звинувачуваних. «Це рішення відновлює історичну справедливість та дає шанс будувати Україну на чесних і справедливих засадах», — зазначив Президент України Віктор Ющенко. І про цю проблему ми не маємо забувати як про історичну минувшину, а повинні пам’ятати як про страшну рану українського народу, яка жахливим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь, яка відбилася на здоров’ї нашої нації та на демографічній ситуації в Україні загалом. Сьогодні потрібно говорити про минуле заради майбутнього, оскільки безпам’ятність породжує бездуховність, а бездуховність убиває тіло нації, перекреслює історію, знищує традиції та вбиває народ. Якщо ми це не усвідомлюватимемо, то самі проти себе повернемо ще досі інертну дію тоталітарної машини. Голод 33-го та інші вбивчі прояви радянського тоталітаризму — це приклад того, як робити не треба; це має стати хорошим уроком для молоді. Ми ні за яких обставин не повинні замовчувати цей історичний факт, адже через злочин радянської влади мільйони українців загинули. І ми залишились без історичної та культурної спадщини, яку вони нам не змогли передати. А це і було однією з цілей тоталітарних діячів — знищити народ і його культуру. Тож не даймо це робити надалі — пам’ятаймо свою історію, бережімо мову, традиції та культуру, будьмо народом і тримаймося разом! Роман СМОЛЯР

Моє бачення

Чаша терпіння р українського народу 77 років тому Україну сколихнуло лихо, яке забрало мільйони людських життів. Довгий час страшні події 1932–1933 рр. замовчували, вони були «білою плямою» в історії, про які не можна було й словом обмовитись, згадувати в газетах, офіційних документах. Страх, який засівався в душах людських, не давав правді вийти на волю. Але про це горе ми не можемо забути. У 1932–1933 рр. сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння і Поволжя), здійснюваний через установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, — навіть з інших районів СРСР. Уявну впертість українських селян, які не здавали зерна (якого вони не мали), розцінювали як «націоналізм». Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець. Голод 1932–1933 рр. визнаний як голодомор! Комуністична партія під керівництвом Сталіна завдала подвійного удару радянському селянству, — йдеться про розкуркулення і колективізацію. Розкуркулювання означало фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Що ж до колективізації, то її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння. Реалізація цих планів спричинила до мільйонних жертв, головно серед депортованих, але також і серед тих, хто залишився на батьківщині. У багатьох селян вже у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі — посівний фонд. Як казав один учасник громадянської війни: «Україна, маючи нормальний врожай, приречена на голод». Саме в цей період на полях з’являлися селянки, які ножицями зрізали колоски, щоб мати чим годувати дітей. Жінок цих нази-

вали «перукарями», а 7 серпня 1932 року був прийнятий закон «про 5 колосків», який передбачав судові репресії за «розкрадання колгоспного і кооперативного майна» — «розстріл із конфіскацією усього майна із заміною, за пом’якшувальних обставин, ув’язненням на термін не менше 10 років з конфіскацією усього майна». На літо за цим законом засудили 150 тисяч осіб. Отже, причиною виникнення голоду були незвичайно високі реквізиційні норми, які встановив Сталін та його поплічники. Партійне керівництво від самого початку давало зрозуміти, що ці норми над міру високі. Їх виконання проводилося в життя, аж поки не почався голод. Зерно було на складах у районах голоду, проте його не дозволяли видавати людям на їхні потреби. Влада забороняла селянам діставатися до міст і всіляко перешкоджала цьому. Російсько-український кордон ретельно контролювався, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони. Факт існування голоду підтверджували свідки: високопоставлені радянські працівники, місцеві активісти, іноземні спостерігачі та самі селяни. Втім, головну відповідальність за це несуть Сталін і його оточення, які робили

все можливе для того, щоб замовчати факт голоду і створити ілюзію «процвітання радянського народу». Наскільки масштабно це робилося, свідчать, наприклад, результати поїздки по Україні у 1933 р. колишнього прем’єр-міністра Франції Е.Ерріо. Він, стверджуючи, що українські селяни живуть «набагато краще, ніж за царату», писав 2 жовтня на сторінках «Правди»: «Немає жодної країни у світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз. В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм». Вже у 1933 р. статистичні дані про природний рух населення стали цілком таємними, а з 1934 р. відділи запису актів громадянського стану було передано у відання НКВС. Сталін намагався замести сліди голоду. Саме тому він поклав на органи державної безпеки додаткові обов’язки, пов’язані з обліком демографічних процесів, а сам узяв на себе функцію єдиного інформатора з питань смертності, народжуваності і загальної чисельності населення. Намагаючись нічим не затьмарити «успіхів соціалістичного будівництва», сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється передовсім у тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам’яті народу спогади про голод. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин, це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася нація. Як писав Джеймс Мейс: «Українське суспільство не зможе розвиватися далі, поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого, без спокути. Такі трагедії, як голодомор через страх проникають у підсвідомість нації». Василина ВАСИЛЬКІВ

Моє бачення

«У нас немає хліба, ми помираємо…»

Мій український народ пережив три Голодомори, вони стали фатальними для мого суспільства. Але зараз я писатиму лише про голод 1932–1933 років, тому що він був наймасштабнішим, як за кількістю жертв, так і за охопленою територією, а наслідки його ми відчуватимемо ще дуже довго. Та не хочу видатися егоїсткою щодо загиблих під час голоду 1921–1923 та 1946–1947 років, про яких не писатиму, я схиляю свою голову перед вами, тому що усвідомлюю, яким важким було ваше життя та жорстока вимушена смерть. Розумію, що моя праця не сягає належного рівня, але все одно прошу вибачення, що оминаю Вас, бо заслуговуєте на те, аби про Вас писали, кричали на весь світ, загиблих у 1921–1923 та 1946–1947 роках. У енний раз вони порушують права людини, у енний раз вони відбирають життя невинних людей, але вперше вони знищують усіх і відразу. Він — люцифер і лідер, він — організатор і очільник, він — Сталін. Важко уявити, що за ініціативи однієї людини, яку після такого важко назвати людиною, померли 10 мільйонів людей. Мені, молодому поколінню, яке не було очевидцем цих подій, важко таке уявити. Знаючи усю історію українського народу, не можна ніде побачити зла, якого бажали б українці іншим народам. Ми усе своє існування боремося лише за те, що нам належить. Хочемо зібрати свої території та побратимів, які на них живуть, до купки і жити в мирі, спокої та злагоді, не бути при цьому ні від кого залежними. Просто бути господарями у своєму домі. Звідки до нас взялася така глибока ненависть, що дозволила померти голодною смертю 10 мільйонам осіб, які хотіли просто жити, убого жити, тяжко працюючи на їм же Богом даній землі?! Шкода, що відповідь на це запитання я не зможу отримати від головного злочин-

ця, організатора Голодомору. Історикидослідники можуть наводити багато аргументів, фактів та своїх відповідей на моє запитання, але ніхто і ніколи не знатиме, чим тоді насправді керувався Сталін, які думки були в його голові, що підказував йому його внутрішній голос. І навіть ті документи, які він видавав, рішення, які він приймав, те, що обговорював зі своїми соратниками, не зможуть цього виявити. Але з того, що нам відомо, висновок уже зроблений. Проте, чому саме Україна? Невже тому, що Вона мала більше населення, ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому, що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. В Україні до 1933 року були створені й існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обме-

жень, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Це не те, що жорстоко, вчинити таке насилля над такими ж людьми, як і він сам, над такими ж дітьми, як його, над такими ж дружинами, як і його дружина… на такий вчинок здатний лише сам диявол у людській подобі. Голод був організований для винищення українського народу, передовсім українців як нації. Запитаєте — чому ж голод був і на Кубані, Поволжі та Північному Кавказі? А тому, що там теж жили етнічні українці. Якщо нищити націю, то повністю і всюди, де це можливо, якби жорстоко і цинічно це не звучало. І, логічно, що наступ зробили на село, адже Україна — країна аграрна і основу її становили селяни. А щоб позбутися селян, достатньо забрати від них продукти, вирощені їхньою працею, та нікуди їх не впускати. У містах роботи виявилося менше, просто перестали завозити харчі. Особливо пильну увагу Сталіна викликав Північний Кавказ, адже цей край був пронизаний духом козацької вольниці. Українське населення там становило значну частину, але Сталін виступив не лише проти традиційної української Кубані, а й проти козаків взагалі. Адже радянська влада ніколи не визнавала козаків окремою етнічною групою. Доречно говорить Джеймс Мейс у своїй книзі «Ваші мертві вибрали мене»: «Ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не тільки український селянин чи український інтелігент. Ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін вів у 1932–1933 рр. неоголошену війну, кинувши сюди увесь наявний військовий, міліцейський та економічний арсенал». Таугер вважає, що Сталін змушений був приймати тяжке рішення: рятувати міський пролетаріат коштом сільської смертності, хоч важко зрозуміти, як мож-

Моє бачення на голодувати зі щоденною пайкою у 590 грамів хліба. Та хіба можна рятувати одних людей, вбиваючи інших?! Звісно, що ні. Чим же люди, які живуть у місті, кращі від хліборобів? Але ж люди, які жили у місті, теж помирали, про це Таугер забув. Крім цього, є очевидці тих страшних часів, яким Бог зберіг життя, щоб ми, молоде покоління, знали про всі ті лихоліття, які спіткали наших пращурів, і тепер, у майбутньому, вшанували їх. І свідки стверджують, що колективізація почалася вже у 1931 році, і найперше вони взялися за куркулів, за хутори, бо там жили найбагатші люди, а далі пішли в село. Але люди, які мали дві чи три корови, не є куркулями. А поля? Хто, як не вони самі гірко працювали на тих полях, на те зерно від зорі до зорі. Я вважаю, що за гірку працю людей називати куркулями не можна. Далі, уже по збиранні хліба, у 1932 році все почалося. А от урожай був просто непередбачуваний у 1932 році. Теодора Трипняк говорить, що такого ще ніколи не бачила, жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно було голови, а колоски були такі повні, що просто відламувалися. А сталінська команда твердила, що то неврожай був... Без будь-яких сумнівів стверджую, голод — це наслідок державної політики, він був неминучим у цьому пункті історії України через політичні обставини. Це чітко визнав і сам Сталін у статті «Питання ленінізму». Наступ на українське село почався фактично короткою постановою: «Ограничиться уже принятыми решениями ЦК и дополнительного завоза хлеба в Украину не производить». Отак просто Сталін почав нищити українську націю, буквально однією фразою, проте багатьма насильницькими методами. На мою думку, Голодомор зайняв місце як в українській, так і в європейській історії, адже Україна є невід’ємною частиною Європи, тому така «страшна» подія не могла обійти Європу. Адже людство — велика родина держав, націй, етносів. Ослаблення або ж знищення бодай найменшої структури завдає непоправної шкоди усій людській цивілізації. Голодомор разом із людськими життями забрав великі таланти: письменників, поетів, композиторів, науковців. Варто тільки подумати, що Україна могла виростити ще одного Шевченка, чи ще одну Лесю Українку, а Радянський Союз знищив їх! А якщо взяти до уваги ту кількість осіб, які померли, і ту кількість населення, яку маємо зараз, а нас мало, порівняно з тим, скільки нас було. Варто задумати-

ся, що нас могло бути набагато більше і зараз у нас проблем із низьким демографічним рівнем не було б. Тому можна сказати, що Сталін був далекоглядним у своїх планах. Через велику кількість померлих стався брак спадкоємності інформації та духовних цінностей між поколіннями. І це найстрашніший удар проти душі і духу цілої нації, а України взагалі як багатонаціональної країни. Скільки народних пісень, казок, приказок, прислів’їв не дійшли до нас, а канули у забуття. Скільки духовних цінностей могли перейти до нас. На жаль, ані я, ані, мабуть, будь-хто інший не знає, адже навіть в утробі матері, яка померла від голоду, міг бути призначений для людства новий геній, який міг би, наприклад, винайти ліки від раку. Не знаємо і знати не будемо, що могли зробити для України люди, які померли, і ті померлі, кого могли народити. Як не прикро, але разом з українським народом помирали і росіяни, болгари, греки, татари та євреї, але Сталіну було однаково, основне, що гинула українська спільнота, а та мала кількість інших народів, що гинули, була мізерною, порівняно з тією, що мала за планом загинути. У новітній імперії було не так багато республік з такими виразними традиціями державності. Як не намагався приховати Радянський уряд правду про Голодомор, як не брехали тодішні журналісти, скільки б горілки не випив Уманський заради тої брехні, та шило з мішка вилізло. Правда про Голодомор прорвалася крізь усі полі-

тичні заслони. Ми маємо твори літератури в яких усе, ледь не в подробицях написано про голод 1932–1933 років. І ці імена варто пам’ятати, бо не дай Боже, щоб і у наші оселі зайшов жовтий князь. Серед них Улас Самчук, Василь Барка та інші. Ми маємо своїх дослідників Голодомору: Адамець, Рудницький, Кульчицький та інші, завдяки яким знаємо все про цей період. А, мабуть, найголовніше — те, що ми маємо людину, яка домоглася визнання голоду 1932–1933 років геноцидом українського народу, — Віктора Ющенка. Здається, маємо все для того, щоб знати про Голодомор і начебто «білі плями» всі розвідані, залишається лише пам’ятати ті декілька прізвищ і шанувати їх. Варто пам’ятати історію свого рідного краю, бо, як кажуть, без минулого немає майбутнього. А я вірю, що у нашої держави майбутнє є, бо, підписавши хартію про «Геноцид українського народу», ми зробили дуже великий крок у майбутнє. Світ визнав Голодомор 1932–1933 років, а значить і Нас визнав як націю, як Україну. І нехай пишуть, що ми, українці, не можемо стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють організувати себе і примусити владу працювати для народу. Нам не потрібно, щоб якась держава робила Україну українською, ми самі усе зробимо. Ніхто не має вирішувати за нас, як ми маємо творити і писати, крім нас самих. Соломія БЕРЕСЬКА

Свідчення д очевидців д 10 “Ходили же і забирали усе...”

Коли мова заходить про Голодомор в Україні 1932–1933 рр., я завжди згадую меморіал, збудований у Києві на знак вшанування жертв страшної трагедії. Перед очима так і з’являється застигла на віки постать маленької дівчинки, що завжди тримає в руках свіжі квіти. Пролітають у свідомості вражаючо-жахливі фото того періоду, особливо зі зображеннями дітей. Вже зараз, осмислюючи факт голоду, страшного лиха, якого зазнала наша рідна нація, розуміємо, який найжахливіший злочин тоталітарна система скоїла проти українського народу. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести Голодомор до найтрагічніших подій в історії людства. На мою думку, він абсолютно дорівнює злочинам, вчиненим фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932–1933 рр. — це історична минувшина, що живе в пам’яті очевидців, болем відгукується в їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців. Хоч минув не один десяток років з часу національної трагедії, мученицька смерть мільйонів осіб від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити. Страшна доля українців у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з жодного погляду. Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932–1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада ніяк не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала

архівів для незалежних дослідників. Лише після здобуття Україною незалежності вчені дістали змогу неупереджено досліджувати явища Голодомору. На початку 1990-х рр. вперше дістала політичну оцінку національна трагедія. Архівні документи, які вдалося виявити, розкривають причини голоду, називають конкретних його винуватців. А поповнити картину того страхітливого явища допомогла людська пам’ять, що зберегла спогади про події та імена тих, хто загинув під час Голодомору. Ще навчаючись у школі й виконуючи реферативну роботу на тему «Голодомор на Поділлі», мені вдалось отримати свідчення подолян, жителів сіл Полонського району Хмельницької області, — живих свідків тих страшних подій минулого. Спогади про «червоний терор», нелюдські знущання кошмаром укоренились у людській свідомості. Вони неабияк свідчать про те, що лютий голод був викликаний не примхами природи, як прикривали факт у радянський час. Він був наслідком волюнтаристської сталінської політики на селі і мав конкретні соціально-економічні передумови. Вважаю доцільним подати нижче деякі зі свідчень: Самолюк Ганна Вафлоїмівна, 1906 р. н., с. Новоселиця, Полонського району на Хмельниччині: «То зараз — Новоселиця, а до війни була Велика Новоселиця, Мала Новоселиця, Червона Новоселиця. Був бурякорадгосп і колгосп. Чому ви думаєте, що Проскурівщина зачовгана? Не було такого часу за

моєї пам’яті, щоб тут не нищили людей. Революція, громадянська — повний бандитизм. Невелика передишка і — колгосп. Одних висилали, других голодною смертю заганяли в колгосп, де не минала нікого голодна смерть! Пів-Новоселиці вимерло! Мій чоловік робив біля худоби ветлікарем, то було легше. А інші покосами помирали. Все забрали перед голодом до крихти. Поле вродило, а сільсовєт забрав, от і голод. Краще говорити, хто не вмер, аніж говорити, хто помер з голоду. Дійшло до весни – нічого з харчів у людей не було. Їздила фура і забирала мерців на цвинтар, і живих ще, котрі не рухались, теж забирали і кидали у спільні ями живими, щоб другий раз не їхати; і пайку фурманам давали від «виробітку» — кількості закопаних. Старалися «стахановці»… Люди їли лободу, бур’ян всякий варили, листя дерев сушили, терли і з мелясом щось пекли. І молоко, у кого була корова, рятувало. Але був у нас тут один бригадир, не проти ночі згадувати, що їздив і заливав вогонь у печах, а чавуни вивертав і тільки одне: «На роботу, на роботу!» Ні пісні, ні весілля — одна ніч і робота чорна і довга, як ніч. Мій чоловік, Семен Микитович, ветлікарем робив у колгоспі, то дорізував «хвору» вівцю, щоб якось врятуватися — не самим, а владоможцям зарізав, але щось і йому перепадало. То Семен полоще нутрощі у потоці, а сусідка Зінька випрошує: «Дай, Семене, хоч киші, бо вмираю». Але мій чоловік боявся, в голодовку вже вовсю вивозили на Сибір. Нас вигнали з нашої хати. Каже до Зіньки: «Я відійду, а ти забери киші, тільки я нічого не знаю і нічого не бачив». Так Зінька забрала ті овечі киші і по кусочку варила і їли зі своїм сином, бо сім’я вже вимерла. То за нею, вже геть обпухлою, приїжджала фура забрати і — в яму на цвинтар… А малий її десь біля сільсовєта почув, що матір його заберуть на цвинтар, бо вона вже не виходить на роботу в колгосп. Прибіг і заховав свою матір у кущах жасмину за хатою. О! То ж вже щастя побудували… Так, або на роботу, поки не вмреш обпухлий, або на цвинтар в яму. Половина хат після голоду стояла порожняком». Шаюк Анастасія Омелянівна, 1910 р. н., с. Понінка, Полонський р-н на Хмельниччині: «Я з Новоселиці Великої родом. Біля самого колгоспу жила. Той голод пережи-

Свідчення д очевидців д не пішов картоплю копати — і помер. Ходили же і забирали усе… У нас було три десятини землі, і ми вже були куркулями. Сусіди наші Сергій і Вакуум повмирали з голоду. Померлі з голоду по дорозі валялися…».

ла в Новоселиці, а цей голод… пережила в Понінці. Ми перебралися в Понінку перед війною, як знесли хутір Бахурі. У 1932 році був урожай, і все було, все вродило. Ходили по хатах, тако палицями штурхали і забирали пашню. В нас проса було пудів з п’ять, то я лягла на те просо і плачу: не дам! Мене відкинули і просо забрали та й все. Свої ходили… Коліндера був такий. Пашня вродила, а городина яка була! Картопля вродила. Навесні 33-го було дуже трудно. Під’їжджає підвода на буряки їхати, а в бабів такі ноги, як я, на міру, вилазять на фуру, а шкіра на ногах лопає, і рідина цвирк-цвирк з тих ніг. Так обпухали. Бо в колгоспі на ланові під Варварівкою варили баланду: крупина одна другу доганяє і догнати не може, і кусінчик хліба дають, який ще і додому треба занести. Я не була пухляна, бо ми заховали картоплю і корову мали. А тако вийдеш ранком: там на дорозі лежить, там під плотом лежить померлий. А той дядько Василь, з колгоспного саду, прийшов і просить: «Бабо Текльо, дайте щось з’їсти, дайте гомелясу». Баба відповідає: «Я тобі гомелясу не дам, а я тобі молочка дам». А

Подані свідчення вимальовують чітку картину тогочасного, справді запланованого, голоду. Як відомо, він почався навесні 1932 р. його Але передвісники з’явилися ще у 1931 р., коли виконання плану хлібозаготівель затяглося до весни 1932 р., і в селян забирали не тільки хліб, а й усе інше, придатне для їжі, разом із одягом, сільськогосподарською продукцією. Людину залишали просто ні з чим, та при цьому вона неодмінно мала працювати в колгоспі. Своєї кульмінації голод досяг навесні 1933 р., а закінчився наприкінці літа 1933 р. Най ж а х л ивіша ситуація склалась у березні-червні, коли після суворої зими у селян не залишилося жодних продовольчих запасів. Держава ж практично ніякої допомоги не надавала. Зі свідчень подолян також видно, що, вичерпавши останні запаси продовольства, доведені стражданнями до відчаю, люди стали вживати в їжу все, що можна і не можна було їсти. Масова смертність призводила до повного вимирання населення сіл. Ховати мертвих було нікому, у живих на це просто не вистачало сил. По селу їздив возниця, якому було доручено збирати трупи й вивозити їх на кладовище, де в спільну велику яму скидали мерців, а іноді ще живих людей. Ніхто не знає, у скількох відібрали життя, поховали живцем. Та страшніше лише уявити, як живцем ховали цілу українську націю, безпорадну й безправну.

11 Нащадки комуністів й НКВДистів заперечують наявність голоду. Звичайно! Адже ж руками їхніх батьків, дідів та прадідів геноцид і був створений. Та хіба вкладаються в рамки розуміння наші співвітчизники, які сам факт Голодомору не заперечують, але при цьому негативно ставляться до поширення цієї теми на найвищому державному рівні чи у міжнародних стосунках України з іншим світом?! Не виключено, що їхні рідні чи близькі стали жертвами геноциду, а вони — їхні нащадки — сьогодні із якихось неприйнятних міркувань відверто зраджують національній й особистій ідеї. Звісно, кожен має своє усвідомлення Голодомору, але я вважаю, що цією частинкою нашої історії неабияк треба ділитися зі світом, аби картина трагедії стала якнайчіткішою. Національна пам’ять у свідомих громадян нашої батьківщини ще залишилась, вона щораз достукується до розуму та сердець, змушуючи не мовчати, а відверто, на увесь світ говорити про геноцид рідного народу, сподіватись на розуміння та підтримку з боку інших націй та країн. А від сучасної Росії ми, як мінімум (!), маємо право на отримання вибачень за скоєння над українцями найтяжчого злочину. Юлія БЕЛКОТ

Міжнародний д контекст подолання». Коли з’являється загроза голоду, селяни часто прохають міських родичів дати їм грошей, знайти роботу чи тимчасово попіклуватися про дітей. Можливі міграції цілих сімей до міст, прикордонних країн або, у разі потреби, переїзд до таборів допомоги. Однак коли селяни залишають свої помешкання та поля, це найчастіше стає «блокадною стратегією» (вони дедалі частіше опиняються у такому становищі, коли їм доводиться економити їжу). У ХХ столітті чи не найбільше від голоду постраждали африканські пастухи. У минулому їм вдавалося виживати в суворих умовах, кочуючи між випасами та встановлюючи комерційні і протекційні відносини з селами, мешканці яких займалися фермерством. Але останніми десятиліттями цим щосезонним мандрівкам все частіше ставали на перешкоді новоутворені національні кордони, огороджені

ГОЛОД — катастрофічна нестача їжі, що спричиняє виснаження та смерть населення певного регіону або країни. Голод був причиною страждань у всіх країнах в усі часи. На жаль, не зважаючи на те, що сьогодення мало б бути доволі розвинуте, щоб цього уникнути, все ж є держави, які масово страждають від недоїдання та «повноцінного» голоду взагалі. Одним із найпроблемніших у цьому аспекті є Африканський континент. Протягом ХХ століття голод неодноразово вражав деякі частини Африки. І, хоч висвітлення у пресі випадків голоду на цьому континенті, починаючи із 1970-х років, сприяло міжнародному розумінню проблеми, це не допомогло знайти пояснення, чому, з яких причин голодомори виникають і досі, як вони відрізняються від не менш серйозної проблеми хронічного голоду. Хоча голод на цих теренах важко назвати новим явищем, нині він може з’явитися навіть у тій частині континенту, яка має їжі більш ніж достатньо, щоб прогодувати усіх своїх жителів. Більше того, незважаючи на те, що населення Африки швидко зростає, там і досі є значні запаси плодючої землі для вирощування їжі. Тому голод відображає не абсолютний дефіцит їжі, а швидше недостатній доступ людей до ресурсів, які потрібні для того, щоб виробити або купити потрібну кількість продовольства. Під поняттям «голод» часто розуміють гостре голодування, пов’язане з різким підвищенням смертності. Однак це прямолінійне визначення не пояснює, чому люди голодують. Дослідження цієї

Великий голод: проблеми показують, що зазвичай причини шукали у кількох факторах… Але ж ми знаємо, що деякі з причин його виникнення докорінно змінилися у минулому столітті. По-перше, дитячих смертей — найбільше, чоловіки у цьому сумному рейтингу посідають друге місце; найкраще переживають періоди нестачі їжі жінки (завдяки більшій біологічній витривалості). По-друге, головною причиною смерті є не голод, а такі хвороби, як інфекція шлунку і малярія. По-третє, голод не тільки збільшує смертність, але й знижує рівень народжуваності. По-четверте, голод — явище переважно сільське, тому що для лідерів Африки завжди було більш важливим забезпечити їжею політично-впливові міста, аніж сільську місцевість. По-п’яте, офіційний рівень смертності явно хибує, частково через труднощі у збиранні такої інформації, а також через те, що міжнародні агенції схильні перебільшувати кількість померлих, щоб акцентувати на потребі безкоштовної допомоги. . Підтримання дружніх відносин є також однією з освячених часом «стратегій

ділянки землі і сільськогосподарські поселення, що поступово збільшувалися у розмірі. Це своєю чергою викликало конфлікти кочівників з населенням, а також з центральними урядами, які контролюють допомогу продуктами харчування. Зменшення опадів, починаючи з 60-х років минулого століття, у засушливих регіонах теж обмежило пересування кочівників. Іншою значною причиною є війни. Одні випадки голоду, — наприклад, голод у Зімбабве в 1991–1992 рр. під час посухи, — трапилися внаслідок того, що уряд не зміг зреагувати на попереджувальні фактори; інші — внаслідок драконівських намагань урядів контролювати і вилучати у

Міжнародний д контекст населення прибутки. У 1996–2001 роках кількість людей, що живуть за межею бідності в Замбії збільшилася з 69% до 86%. У Малаві за той же період збільшилася з 60% до 65%. Незважаючи на економічне зростання, в Мозамбіку 69% населення все ще живе за межею бідності. В Анголі півмільйона людей страждає від голоду. За даними Всесвітньої продовольчої програми (СПП) виживання, людина повністю залежить від продовольчої допомоги. В останні кілька місяців, тисячі людей померли від браку їжі. Чимало помирає щодня. До міста Мавінга на південному сході Анголи приходить тисяча голодуючих людей з надією знайти їжу і медичну допомогу. Вони згруповані в малих лікарнях поблизу аеродрому. Молоді і старі, абсолютно незабезпечені, опухлі від голоду чи страшенно схудлі.

перемогли повстанці УНІТА, а члени їхніх сімей стікалися до демобілізаційних таборів, де їжі практично не було. Там помирала від голоду кожна п’ята людина щоденно. Деякі люди скоювали злочини, щоб врятувати життя. В Анголі люди борються з голодом як лише можуть — вони їдять все, що можна знайти. Організація «Лікарі без кордонів» оцінює, що як мінімум 100 тисяч людей страждає від гострого недоїдання. Гуманітарні організації звинувачують уряд Анголи в кримінальному та хронічному ігноруванні свого народу, який залишено напризволяще. Голод в Ефіопії у середині 1980-х був викликаний не тільки посухою, але й обтяжливими реквізиціями врожаю і загальними примусовими переселеннями в північних регіонах. Економіст Амартіа Сен зазначила: «Досліджуючи історію голоду у світі, я

курс на Африку

В Анголі цілу чверть століття, з моменту здобуття незалежності у 1975 році, триває війна, в тому числі за доступ до родовищ алмазів і нафти (Ангола експортує більше нафти в США, ніж Кувейт), між ворогуючими угрупованнями за підтримки транснаціональних корпорацій та іноземних держав (наприклад, Куби). У квітні 2002 року було припинено вогонь, але більша частина Анголи зруйнована. Голод є прямим наслідком цієї війни. З 1989 року там померло півмільйона людей і близько 3 млн. були змушені залишити домівки у пошуках їжі, оскільки їхні поля навмисно знищені з метою збереження контролю над населенням. Військових

дійшла висновку: у демократичних країнах із вільною пресою, діючою опозицією проблеми голоду зняті з порядку дня». У XX столітті випадки голоду в Африці трапилися внаслідок воєнних блокад. Протягом громадянської війни в Нігерії у 1967–1970 роках федеральний уряд країни блокував усі маршрути поставок продуктів до Біафри, що призвело до масового голодування. У 1993 році блокада призвела до голоду в охоплених війною регіонах Анголи. Також під час тривалої громадянської війни в Судані уряд північної частини країни використав свій контроль над поставками продовольства, щоб послабити південні повстанські угрупування.

Незважаючи на те, що діяльність міжнародних агенцій з надання допомоги продуктами харчування здається аполітичною і гуманною, вони постійно ускладнюють політичне становище. Іноді така допомога підтримує репресивні режими. Яскравий приклад — Ефіопія. Наприкінці 1970–80-х років диктатор Хайле Маріам Менгісту отримав величезну кількість продовольства, аби подолати голод (а його спричинив саме цей режим). Однак 90% цієї міжнародної допомоги отримали послідовники Менгісту, і тільки 10% пішло на допомогу голодуючим повстанцям. Таким чином, голод зміцнив владу Менгісту. З іншого боку, деякі країни, що пережили жахливі голодомори в середині 1980-х, досягли значних успіхів у захисті населення від голоду, незважаючи на постійні загрози посух. Прикладами таких країн слугують Буркіна Фасо та Еритрея. Завдяки вжитим заходам (наприклад, запровадження програми зберігання води та ґрунту), продуктивність сільського гос-

подарства підвищилася в засушливих місцевостях. Однак ці місцевості не стали незалежними від допомоги. Питання захисту від голоду набуло надзвичайно високої політичної ваги. Лідери держав не можуть його так просто ігнорувати. Скажімо, успіх у боротьбі з голодом в Африці врешті-решт залежатиме лише частково від впровадження сучасних технологій, а принципово — від забезпечення стабільного економічного розвитку. (За матеріалами книги «12 міфів про голод…», Франціска Моор Лаппе, Джозеф Коллінс, Пітер Россет, Луіс Eспарза). Оксана КОНАНЕЦЬ

Моє бачення

коли розумієш, що фільм пахне історією Перша частина фільму («Пролог») розпочинається гарматною канонадою, звуком пострілів, стукотом копит коней — це громадянська війна у розпалі… Невгамовний крик людей, плач дітей, розпач усіх вимальовує в уяві жах, який тоді творився: 70% людей не має роботи, в Україні немає хліба, ліків, мила, одягу, немає нічого. Тремтячий голос диктора називає Україну ампутованим напівінвалідом. Україну порубали на частини: Галичину та Волинь забрала Польща, Буковину — Румунія, Закарпаття дісталось Чехословаччині. Навіть важко уявити, як в такі важкі часи виживали люди. 1,5 мільйона людей загинули на фронтах, а також сотні тисяч людей звів у могилу голод 1921 року. В кадрах фільму видно дітей, які, тримаючись за стіни, шукають бодай крихту хліба — ось така вона політика воєнного комунізму. На заміну прийшла нова економічна політика (неп). Принесла вона з собою зміни на краще: почали відроджуватись села, у людей з’являлась робота. Народ починав вірити у майбутнє… У першій частині трилогії розповідається про долі Володимира Сосюри, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Олександра Довженка...в Україні починається культурнее життя: люди вчаться писати і читати. Українська академія мистецтв у 1920-х роках стала дахом для усіх новочасних мистецьких течій. З’являється преса, друкуються книги. Під час фільму видно, що були в долі України і білі, і чорні смуги. Був розквіт, було падіння. Але найголовніше — це мета. І в кожного українця вона була. Народ хотів, прагнув кращого. Другий фільм «Пастка» охоплює 1926-29 роки, автор каже, що це були роки, коли національне відродження в Україні набирало висот. Письменного люду чимраз більше, міста заживають і вже не «почта», а «пошта». Та найбільша новина — з Відня повертався Михайло Грушевський. З’являється перша масова лі-

тературна організація — «Плуг», саме вона започаткувала цілу мережу гуртків для літературних геніїв. Згодом з’являється ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури), вона об’єднала найталановитіших літераторів українського відродження, але влада більше не допустить, щоб у назві спілок та організацій була літера «В» — вільна. Друга частина фільму розкриває Олександра Довженка, як режисера. А це сталось це тоді, коли він взяв під свою опіку фільм «Звенигора». Від цього фільму всі відмовлялись, адже був він заплутаним та незрозумілим. Але Довженко довів, що він може. Як бачимо, друга частина трилогії показує нам, яке все ж багате літературне життя українців. Третя частина фільму — «Безодня», охоплює період 1930–1934 років. Цей час назвуть «великим переломом». Саме цей період позначив великий штучний голод. Коли бачу голодних і спраглих людей, холод огортає душу і тіло. Як може бути голод у врожайні роки? Це політика, спрямована на винищення українського люду, політика Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубара та Хатаєвича, саме вони вчинили злочин геноциду. Струна скрипки ніби й сама плаче за людьми, у яких відбирали останню крихту хліба. Люди у відчаї ішли на поля з надією знайти бодай зернятко, але їх тут розстрілювали. Багатьох ховали заживо. Важко передати свій стан під час перегляду фільму, адже ці люди — це минуле, вони жили і прагнули будувати Україну, таку, у якій ми зараз живемо, — вільну та незалежну! Але в них відібрали цей шанс. Голодомор винищував цілі села. Ця політика була спрямована на знищення української мови, культури, традицій… Мільйони українців вмирало з голоду. У багатьох виникали психічні розлади, наприклад, коли матері їли своїх дітей. З переглядом цієї трилогії я багато роздумувала… Сьогодні ми живемо у вільній і незалежній державі. І лише за допо-

могою ось таких документальних фільмів можемо побачити, які важкі випробування випали на долю наших предків. Ми маємо цінувати і берегти те, що виборювали, те, що пронесли крізь століття наші предки. Маємо цінувати мову, культуру, традиції. Мусимо берегти Україну, берегти так, як берегли предки. Але, коли дивлюсь на Україну, владу і людей і порівнюю минуле і сьогодення, виникає враження, що про історію всі забули. Ми так захопились самим фактом існування такої незалежної держави, як України, що не бачимо, в якій глибокій ямі сидимо. Радіючи тому, що українська нація має право на існування, ми женемося за модою буквально в усьому: наші політики, як і іноземні, купують дорогі машини, квартири, відправляють своїх дітей вчитись за кордон, відвідують такі популярні на Заході аукціони «для багатих» людей, і тратять мільйони на діаманти, коли прості люди, ламають голову, над тим, як заплатити за комунальні послуги, а на решту прогодувати сім’ю. Ми їдемо на іноземні курорти, не знаючи, яка красива наша Вітчизна. Ми кричимо, що хочемо в НАТО, ЄС, бо ми частина Європи, навіть приблизно не знаючи, що таке та Європа! Бо коли розпався Радянський Союз, ми залишились біля розбитого корита: у нас ні своєї економіки, ні своєї законодавчої, виконавчої, судової влади практично не було. Не знаючи куди йти, ми стояли на місці, пробували щось робити, пробували підійматися з суцільного болота, в якому були. У той час як Європа повним ходом інтегрувалася у світове господарство, представляла себе на світовій політичній і економічній арені. Тож коли Європа ступала шостий крок, ми лише намагалися зробити другий. Моральний, економічний, соціальний, політичний бар’єр ми ще не подолали. Проблем є безліч і розібратися в них повинні ми, українці… Марія КАРПА

Моє бачення

Голодомор душі і тіла

Страшно навіть думати про події 1931–1933 років. На щастя, моєму поколінню не довелось їх бачити, але, послухавши розповіді наших бабусь та дідусів, малюємо в уяві картину жахливого геноциду, і в цей час, на очі накочуються сльози. Сльози жалю за тими, хто дуже хотів жити, але їм «заборонили». Як знаємо з історії, голод 1931–1933 років був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Творці Голодомору, а це велика армія партійної й державної влади, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії, яка, на їхню думку, мала передувати у всьому. Сьогодні вже можна твердо сказати, що причиною голоду є його штучний характер, тобто його свідомо організувало тодішнє політичне керівництво. Зрозуміло, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян. Очевидно одне — голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно. Основною причиною голоду, про що можна дізнатись з багатьох архівних матеріалів,

документальних фільмів, стала вказівка «долі», в січні 1928 р, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало бракувати хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на «чорний день», ховали, бо знали, що в будь-який момент можуть прийти «посланці влади» і забрати останню надію на життя — черствий шматок хліба. Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Вихід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми. Мета масової колективізації — це створення декількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. У 1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 року в Україні почався голод. У 1932–1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезе-

но близько 2 мільйонів тонн. Можна погодитися з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати потрібні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, тільки-но минув голод, експорт хліба одразу ж зменшився. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні «червоні обози»? Пропоновані документальні фільми чітко називають нам цих «героїв» системи, людей, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді намагалися замовчати перед світом страхіття Голодомору в Україні. Голод 1932–1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид для євреїв. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, її соціальні, психологічні і демографічні наслідки даються взнаки і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і методи їх досягнення. Померло дуже багато людей, які хотіли жити, працювати, народжувати дітей. Якби не мільйони втрат, то уявіть, яка була б чисельність населення України. Ми були б найбагатшими у всіх розуміннях цього слова. Тодішня сталінська влада морила голодом, крім тіл, і душі людей, які прагнули творити нашу культуру, літературу, мистецтво, а головне — духовне буття народу. Але тогочасна влада бачила у цих сильних людях — письменниках, поетах, культурних та громадських діячах — пряму конкуренцію своїм діям. Сталінський режим нещадно нищив усіх і все, що могло б будувати національний дух Українців. Він принижував сильних духом, вбиваючи їхні тіла, а душі ж залишались жити між людьми, несучи іскру надії на світле майбутнє. Ніколи не перестану згадувати та висловлювати свої думки, сповнені співчуття, про ці страшні роки з життя мого народу. Горда тим, що ми не скорились і підтвердили право на життя. І ганьба всім тим, хто, називаючи себе українцем чи українкою, не визнає тих жахливих подій геноцидом Радянської влади проти українського народу. Марія БОГАК

1921—1933

ТИЖДЕНЬ ТЕРПІВ Я ВІД ГОЛОДУ МУКИ

ВВЕЧЕРІ ГОЛОВУ ВЧОРА ОДРІЗАЛА

Тиждень терпів я від голоду муки, Плакав, ходив, простягаючи руки, Врешті й ходить я не зміг, Ледве дійшов і упав на поріг.

Ввечері голову вчора одрізала Галі... дитині моїй, Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала... Що це я, що це я? Боженьку мій!

Встав би, підвівся... Та зрадили сили... Плакали діти, баби голосили. Федір, мій син, на лежанці лежав... Звісно — каліка, терпів і мовчав.

Так, я одрізала пилкою голову, Думала: м’ясо я з’їм... Думала — м’ясо, а їла я коливо... Коливо, коливо, бий мене грім!

Рачки над вечір поліз я по двору, Ледве добрався і вліз у комору, Наче уже переміг я й біду... Їсти не хочеться, смерти вже жду.

Царство небесне їй. Ти не лишилася В світі без мене сама, Мати твоя не корилась, а билася Тільки... вже сили нема.

Вранці на другий день зирк! У руки Хтось мені суне ковалок макухи! Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро... Бог хай віддячить тобі за добро.

Людоньки!... (що це я — сплю?) Вбила дитину свою!... З холоду, з голоду я збожеволіла... Людоньки!... (Що це я — сплю?)

*** Різала носика, Очки виймала, Ще й ротик порола, А їх цілувала ж недавно. — Ой мамо, матусю, Не ріж — Страшний твій нагострений ніж! — Мила дитино, ой, сину, Проклята голодна година! А злість прибувала, мов став! І мозок смоктала, Робила драглі... — Ай!...

Слина пішла. Затрусилися руки. Боженько милий! Ковалок макухи! Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук Вихопив в мене ковалок із рук!

Олександр ОЛЕСЬ 14.05.1922 р.

Серце моє розривають палі Затесані гостро! Погляд сіро блукає, Волосся у космах, А змії в йому... Немає життя вже синку моєму. Як різала тіло, ножем розтяла, Ой, чула живе під своїми руками, То тіло своє відчувала, мов рану. Колись цілувала живе. Він більше не встане.

Хтів я схопитись, побігти, догнати, Вирвати з рота! Навколішки стати... Вже я підводжусь і падаю знов... Впав непритомний, прокинувся — кров.

— Ай!... Мабуть, забився... Вже близько до краю... Крутиться все навкруги... умираю... В кого б спитати — чи з’їв хоч онук? Може і в його хтось вирвав із рук.

Та й зомліла. Не чула вже болю, І жалю не мала до тіла, А потім солила, Робила драглі...!

Олександр ОЛЕСЬ 14.05.1922 р.

Ой, серце моє пробивають палі Затесані гостро! Валеріян ПОЛІЩУК 10.03.1922 р.

Шеф-редактори: Тетяна ХОМЕНКО Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ Головний редактор: Анастасія ЗАДОРОЖНА Літературний редактор: Тетяна ХОМЕНКО Відповідальна за випуск: Юлія ГРИЦЕНКО Верстка і дизайн: Юлія УСАТЮК

Засновник: факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Адреса редакції: “Креденс”, м. Львів, вул. Генерала Чупринки, 49/304 e-mail: kredens_lviv@ukr.net http://www.kredens.lviv.ua

Друк: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. Наклад: 1000 прим.

Видавець: Журнал думки і чину «Листи до Приятелів» Св. КВ №15207-3779Р від 12.05.2009 р. Редакція може не поділяти думку авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори. У газеті використано фотоматеріали та ілюстрації з мережі Інтернет.