5 minute read
Óçàãàëüíåííÿ äî ðîçäіëó «Íàöіîíàëüíî-âèçâîëüíà âіéíà
Чому духовенство становило окрему суспільну верству? У чому у проявлялася його окремішність?
4. Ìіñòÿíè
У XV ст. на українських теренах, особливо у складі Великого князівства Литовського, пожвавилося містобудування. Підставою для заснування нових міст були королівські привілеї. Міста виникали передусім як податково-адміністративні й торгові осередки у володіннях великих землевласників, деякі виростали довкола новозбудованих замків. Вони довго зберігали напіваграрний характер, а їхні мешканці були тісно пов ’язані із сільською округою і сільськогосподарськими заняттями. У XVI ст. найбільш людними були західноукраїнські міста, натомість на східному Поділлі та Київщині розвиток міст гальмували татарські напади.
Зі змінами в правовому статусі міст, зокрема поширенням маґдебурзького права, містяни набували особливих прав і привілеїв – на самоврядування, свободу вибору занять (у сфері торгівлі або ремеслі), сплату чиншу (фіксованого грошового податку). Так відбувалося їхнє перетворення на окремий стан. Цей процес захопив також міста й містечка, які належали магнатам або церкві. Водночас містяни були змушені або пристосовуватися до шляхетських порядків, або відстоювати свої права, зокрема, на торгівлю, яку шляхта намагалася зосередити в своїх руках. Так купці почали вкладати капітали у фільварки і намагалися видати дочок заміж за шляхтичів. Щоб користуватися міським правом, потрібно було набути міське громадянство, яке ставало спадковим. Умовою цього було володіння в місті нерухомістю. Однак реальний вплив на міське самоврядування мала тільки невелика його частина – патриціат, тобто купецько-лихварська верхівка, члени магістрату. На іншому краю міського життя були низи – мешканці, які не вважалися громадянами міста, однак підлягали міській юрисдикції: позацехові ремісники (партачі), підмайстри, комірники, халупники, наймити, жебраки. Найчисельнішим було поспільство – середній прошарок містян: ремісники, крамарі, особи, які займалися промислами і сільським господарством. У містах точилася соціальна бо-
Львівські містяни XVII–XVIII ст. ротьба між патриціатом та міськими низами. Де-
Реконструкція З. Васіної які ремісники взагалі залишали міста і переносили майстерні до маєтків шляхти.
5. Ñåëÿíè
Основу населення українських земель становили селяни. За правовим становищем вони поділялися на тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто жив на землях магнатів (шляхти) або церкви (монастирів). Серед селян були як особисто вільні, так і прикріплені до свого наділу й відповідно до землевласника. Особисто вільних селян називали похожими, а прикріплених до наділу – непохожими.
Неоднорідність селянства проявлялася в різних формах залежності, як-от: слуги – селяни, які відбували особисту службу в господаря, у разі потреби вирушали з ним у військовий похід; данники – сплачували данину за користування земУкраїнські селяни лею, а також мисливськими й бортними угіддями XV–XVI ст. (натуральну данину поступово витіснила грошова Реконструкція З. Васіної плата); тяглі і – відробляли панщину та працюваливгосподарствісвогогосподаря, виконуючи «тяглу» службу, тобтообробляли землю своєю худобою, сплачували податки та виконували різні повинності.
У XVI ст. відмінності між групами залежного селянства стиралися. Це було зумовлено утвердженням фільваркової системи господарювання, зорієнтованої на продаж сільськогосподарської продукції. Фільварки потребували робочої сили, а це зумовлювало поширення відробіткової ренти, тобто панщини, й обмеження особистої волі селян – запровадження кріпацтва. Землевласники конкурували між собою за робочу силу, а тому усіляко намагалися обмежувати пересування селян. До рук приватних власників, які намагалися отримати якомога більший прибуток, через оренду потрапляли й державні села.
На формування залежного селянського стану була спрямована земельна реформа, проведена Сигізмундом ІІ Августом згідно з «Уставою на волоки» 1557 р. Вона стосувалася королівських (великокнязівських) маєтків, однак указувала напрям змін і для шляхетських господарств. Мета реформи – впорядкувати селянське землеволодіння, відкрити можливості для створення фільварків (на кращих землях), урегулювати платежі й повинності. Основною одиницею
Оренда (пізньолат. arrendare – здавати в найми, наймати) – тимчасове користування будівлями, земельною ділянкою, обладнанням, виробничими площами та іншим майном на договірних засадах. Панщина – формазалежності(повинності, відробітковарента), якапередбачала примусове й безоплатне виконання селянами певного обсягу робіт на користь землевласника. Рента (нім. Rente, фр. rente, від лат. reddo – повертаю, оплачую) – дохід, який отримує власник за використання його землі, майна чи капіталу іншими особами. Основнимиформамирентивминуломубули: відробіткова(панщина), натуральна (частиною врожаю або видобутих корисних копалин), грошовий податок (чинш). Фільварок – шляхетськегосподарство, заснованенаодногалузевому(приміром, сільське господарство) або багатогалузевому (тваринництво, промисли, ремесла тощо) виробництві, зорієнтованому на продаж.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XVI – перша половина XVII ст.) виміру землі й нормування повинностей підданих ставала волока (її розмір коливався залежно від регіону – здебільшого становив приблизно 20 га). «Устава» проголошувала підданих власністю великого князя, встановлювала розміри панщини (два дні на тиждень для тяглих селян з волоки), регулювала відхід підданих на заробітки.
Поясніть, чому впродовж XVI ст. зростала частка залежних ,селян, змушених працювати на панщині.
6. Ëèòîâñüêі ñòàòóòè
Середньовічна правосвідомість була тісно пов ’ язана зі становою приналежністю людини. Не існувало загальних для всього населення законів. Кожна соціальна група керувалася своїми правовими нормами, які з часом нагромаджувалися. Намежісередньовіччяіновогочасутакийспосібправовогорегулювання, який спирався на королівські (великокнязівські) привілеї, вичерпав себе. Виникла потреба у створенні зводу законів, який би узагальнив і систематизував станові правові норми (ішлося передусім про шляхетську спільноту) і мав загальнодержавну дію.
Таким зводом законів, який набув у поширення р в Україні, р стали Литовські статути 1529 і 1566 р. * Їхніми джерелами були положення «Руської правди», німецьких і польських судебників, деякі норми римського і звичаєвого права. Досконалість Литовських статутів для свого часу полягала в тому, що вони об’ єднали положення державного, цивільного, сімейного, земельного, військового, кримінального, процесуального права і проголосили його чинність на всій території держави. Статути увібрали в себе й дещо з гуманістичних ідей, як-от: поняття однакової відповідальності перед законом, право особи на адвокатський захист, принцип персональної відповідальності (коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини), захист особистих і майнових прав жінок, рівність прав представників різних конфесій та етнічних груп. Поява Литовських статутів великою мірою була пов ’ язана з Україною. Статути укладено староукраїнською і старобілоруською мовами, і тільки згодом перекладено польською, латин-
Титульний лист Першого Литовського статуту 1529 р. ською. Другий Статут з огляду на політичну
Заголовок: «Права писані роль шляхти Волинської землі під час його надані державі Великому укладення названо «Волинським». Литовські князівству Литовському, статути проголошували рівні права для всіх
Руському, Жемайтійському жителів князівства незалежно від похой іншим…» дження, соціального стану і віросповідання
* У 1588 р. було ухвалено третій Литовський статут, який остаточно закріпив привілеї шляхти, юридично оформив закріпачення селян. На українські терени він не поширювався.
