Перекладачі з італійської Людмила Шутько та Сергій Дзюба 1
Зміст:
Мурашка і пшеничне зернятко . . . . . 3 Синівська вдячність. . . . . . . . . . . . . . 5 Справедливість. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Інжир і в’яз. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Мавпа та пташеня. . . . . . . . . . . . . . 11 Великодушність . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Ліщина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Гусениця. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Кажан і ластівка . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Устриця та мишка. . . . . . . . . . . . . . . 18 Кремінь і кресало . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Черемшина та дрізд. . . . . . . . . . . . . . 21 Персикове дерево. . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Ведмежатко та бджоли . . . . . . . . . . 24 Язик і зуби. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
2
Мурашка і пшеничне зернятко Після жнив на полі залишилося пшеничне зерня. Воно з нетерпінням чекало дощу, щоб глибше заритися в сиру землю і врятуватися від наступаючих холодів. Пробігала мимо Мурашка і помітила його. Зраділа знахідці, і не довго думаючи звалила на спину тяжку знахідку і з трудом поповзла до мурашника. Щоб встигнути завидна додому, Мурашка повзла без зупинки, а поклажа все тяжче стала тиснути на натруджену спину. – Ти чого надриваєшся? Скинь мене тут, – заблагало зернятко. – Якщо я тебе скину, – відповіла Мураха, тяжко дихаючи,– ми залишимося на зиму без їжі. Нас багато і кожен повинен трудитися, щоб примножити запаси в мурашнику. Тоді зерня подумало і сказало: « Я розумію твої турботи чесного трудівника, але і ти зрозумій мене. Послухай мене уважно, розумна Мурашко!» Задоволена тим, що може трохи перевести дух, мурашка скинула зі спини тяжку ношу і присіла відпочити. – Так знай же, – сказало Зерня, – що в мені міститься велика животворна сила, і моє призначення – породити нове життя. Давай складемо з тобою полюбовно угоду. – Яку таку угоду? 3
– А ось таку: якщо ти не потягнеш мене в мурашник і залишиш тут, на рідному полі – пояснило Зерня, -– то рівно через рік я зможу віддячити за твоє терпіння, і твій мурашник не буде в накладі. В обмін на 1зерно ви отримаєте 100 таких зерен. Здивована Мурашка недовірливо похитала головою. – Повір мені, дорогенька Мурашко! Я кажу чисту правду! Якщо ти зараз відмовишся від мене і почекаєш, то я потім сторицею нагороджу твоє терпіння. Взамін одержите сто таких же зернят. Мурашка задумалася, почухала потилицю: – Сто зернят в обмін на одне, та такі дива тільки в казках бувають, а як це ти зробиш?– запитала вона схвильовано, все ще не вірячи. – Повір мені! – просило Зерно, – це велика таємниця життя! А зараз, вирий невелику ямку і закопай мене, а влітку знову повертайся сюди. В умовний час Мурашка повернулася на поле. Пшеничне Зернятко дотримало свою обіцянку.
4
Синівська вдячність Одного ранку двоє старих одудів: самець і самка відчули, що цього разу їм не вилетіти з гнізда. Густа пелена застилала їм очі. – Хоч небо й було безхмарним і день обіцяв бути сонячним, однак вони бачили лише серпанок і нічого вже не могли розрізнити навкруги. Птахи були старі й немічні. Пір’я на крилах і на хвостах потускніло й ламалося, наче старі сучки. Сили покидали їх. Старі одуди вже вирішили не покидати більше гнізда і разом чекати на останню хвилину, котра незабаром настане. Але вони помилились – з’явилися їхні діти! Спочатку навідався один із синів, який випадково пролітав неподалік. Він звернув увагу, що старим батькам нездоровиться й важко їм одним, тож полетів сповістити своїх братів. Коли всі молоді одуди зібралися біля батьківського гнізда, один із них промовив: – Від наших батьків ми одержали великий і безцінний дар – життя. Вони нас виростили, вигодували, не жаліли сил і любові.
5
А тепер, коли вони обоє – сліпі й хворі і не можуть себе прогодувати – наш святий обов’язок – вилікувати та доглянути їх. Після цих слів усі дружно взялися за справу. Одні негайно стали облаштовувати тепле затишне гніздечко, інші – полетіли ловити комашок та збирати черв’ячків. Незабаром було готове гніздо. Діти обережно перенесли старих батьків. Щоб зігріти, вони накрили стареньких крилами, як квочка зігріває своїм теплом ще не вилуплених курчаток. Потім напоїли водою із струмка, нагодували й обережно обібрали старе та ламке пір’я. З лісу повернулися останні одуди, принесли в дзьобах цілющу травичку від сліпоти. Видужували старенькі батьки повільно – довелося їх дітям запастися терпінням. Вони підміняли одне одного, не залишаючи батьків без догляду ні на хвилину… І ось нарешті настав той радісний день, коли батько і мати розплющили очі, розгледіли все навколо й упізнали своїх дітей. Так синівська вдячність та любов зцілили батьків: повернулися до них сили і зір!
6
Справедливість – Немає на світі справедливості!.. – жалібно пропищала миша, дивом вирвавшись із пазурів ласки. – Доки ж неправду терпіти?! – розгнівано крикнула ласка і встигла сховатися від кота у вузенькому дуплі. – Немає ніякого життя від такого свавілля, – пронявчав кіт і стрибнув на високий паркан, з побоюванням поглядаючи на собаку, що гавкав унизу в дворі… – Заспокойтеся, друзі! – промовила мудра сова, яка сиділа в клітці у селянському дворі. – Так, у ваших міркуваннях є дещиця правди. Але хіба ця правда належить лише одному з вас?! При цих словах миша виглянула з нори, ласка висунула носик із дупла, кіт вмостився зручніше на паркані, а пес присів на задні лапи. 7
– Справедливість, – продовжила сова, – це – вищий закон Природи, за яким між усіма, хто живе на нашій Землі, налагоджується порозуміння. Тож за цим мудрим законом живуть усі звірі, птахи, риби і навіть комахи. Авжеж, погляньте, як дружно живе й трудиться бджолиний рій! Сова справді права. Бо, якщо комусь хоч раз довелося бачити рій, той знає, що там неподільно розпоряджається усіма бджолина матка. Вона дуже розумно та справедливо розподіляє обов’язки між членами такої великої бджолиної сім’ї. У одних бджіл основне завдання – збір нектару з квітів, у інших – робота в сотках, хтось оберігає вулик – відганяє ос та джмелів, а хтось дбає про дотримання чистоти. Також є бджоли, які старанно доглядають за своєю маткою – буквально не відходять від неї ні на крок. А потім, коли володарка зістариться, найсильніші бджоли обережно й турботливо носять її на собі, а найдосвідченіші лікують усіляким зіллям. А якщо хоча б одна бджола порушить свій обов’язок, то на неї чекає неминуча кара! І в цій мудрості – вища справедливість буття. У природі все продумано мудро – кожен повинен знати своє призначення в житті.
8
Інжир і в’яз Інжир гордо хитав гілками, густо усипаними ще недозрілими плодами. Піднявши очі, він здивувався, побачивши поряд із собою дерево, на гілках якого, крім листя, нічого не було. – Хто ж це тобі дав право закривати сонце? – грізно запитав інжир у незнайомця. Хто ти взагалі такий? Відповідай! – Я – в’яз, – несміло й ввічливо відповів сусід. – А, ти в’яз, у листах по вуха зав’яз! – передражнив його невдоволений інжир. – А де твої плоди? Посоромився б рости без користі й заважати іншим! Ось зачекай, скоро мої плоди дозріють, попадають у сиру землю і проростуть. Тоді ми тебе разом зі світу зживемо!
9
І справді, плоди інжиру дозріли чудово – всі, як на підбір. Та одного дня повз нього проходили солдати. Побачивши інжир, вони з жадібністю накинулися на смакоту, позривали плоди й обламали гілки. Жалісливій в’яз зі співчуттям подивився на пригніченого сусіда. – Бідолашний інжире! Даремно ти мені пророчив загибель, – не знав, що на тебе самого чекає сумна доля. Мені тебе дуже шкода, бо ти постраждав через свої плоди. Інжир ще довго журився, лікуючи рани, а добрий в’яз продовжував розростатися, нікому не заздрив і не бажав нічого поганого.
10
Мавпа та пташеня Стрибала з гілки на гілку маленька мавпочка і знайшла гніздо з пташенятами. Вона одразу запустила в нього лапу, однак пташенята враз випурхнули в різні сторони. Не повезло найслабкішому з них, який ще не міг поки що літати… Задоволена мавпочка повернулася до свого дому з пташеням. Воно так зачарувало її, що мавпочка почала пташку пестити, чмокати, облизувати, колисати в лапах і міцно притискувати до грудей. Мати зворушливо дивилася на дочку і не журила її за пустощі. – Ти тільки поглянь, матусю, яке воно крихітне й кумедне! – захоплено кричало мавпеня. – Ой, як я його люблю! І мавпочка знову продовжувала цілувати й пестити пташеня, аж доки те не задушилося в її палких обіймах… Нехай задумаються деякі батьки, що не можуть вчасно стримати своїх дітей від небезпечних забав, які ніколи не закінчуються добром.
11
Великодушність Висунувши голову з гнізда, мале орленя побачило багато птахів, які літали внизу серед скель. – Мамо, що то за птахи? – запитало воно. – Наші друзі, – відповіла орлиця сину. – Орел живе в самотині – така його доля. Але він інколи має потребу в оточені, інакше який же він цар птахів? Всі, кого ти бачиш унизу – наші вірні друзі. Задоволене маминим поясненням, Орленя продовжувало з цікавістю слідкувати за польотом птахів, вважаючи їх друзями. Раптом малий закричав: – Ой, вони поцупили у нас їжу! 12
– Заспокойся, сину. Вони нічого у нас не вкрали. Я сама їх пригостила. Запам’ятай раз і назавжди істину: яким би птах не був голодним, він обов’язково повинен поділитися частиною своєї здобичі з пташками, які живуть по-сусідству. А на такій висоті вони неспроможні знайти собі їжу, тож їм необхідно допомагати. Кожен, хто хоче мати вірних друзів, повинен бути добрим і терплячим та виявляти повагу до чужої біди. Адже пошана і повага добуваються не силою, а великодушністю та готовністю поділитися з нужденним останнім шматком.
13
Ліщина У великому садку за огорожею росли в добрій злагоді і мирі фруктові дерева. Навесні вони тонули в молочно-рожевому вирі, а наприкінці літа гнулися під тягарем стиглих плодів. Випадково в цю дружну трудову сім’ю пролізла ліщина, яка швидко й буйно розрослася і запишалася собою. – Чому це я повинна стирчати в садку за огорожею, – невдоволено бурчала вона. – Я не збираюся жити тут у самотині. Нехай мої гілки перекинуться через огорожу на вулицю, щоб усі невдовзі дізналися, які в мене чудові горіхи! Ліщина наполегливо взялася долати високу огорожу, щоб здивувати перехожих своєю красою. Однак, коли надійшла пора, і на її гілках з’явилися горіхи, кожен, кому не лінь, став їх обривати. А коли руки не діставали, в хід ішли палки і каміння… Скоро побита й обламана ліщина розгубила не тільки плоди, а й листя. Її покалічені гілки, мов огудиння, звисали через пліт. А в густій зелені саду красувалися налиті соком яблука, груші та персики. 14
Гусениця
Гусінь притислася до листочка і з цікавістю спостерігала за комахами, які співали, стрибали, бігали наввипередки та літали. Все навколо було в постійному русі. І лише одна вона, бідолаха, не могла ні з ким поговорити, ні побігати, ані політати. З великим зусиллям гусениця могла тільки повзати. І доки незграбно перебиралася з одного листка на інший, їй здавалося, що вона здійснює навколосвітню мандрівку. І все-таки мала не нарікала на свою долю, нікому не заздрила й усвідомлювала, що кожний повинен займатися своєю справою. Ось і їй належало навчитися ткати тонкі шовкові нитки, щоб із них звити для себе міцний будиночок-кокон. Без зайвих міркувань гусениця старанно взялася за роботу і в належний час виявилося, що вона вже з ніг до голови закуталася в теплий кокон.
15
– А далі що? – спитала вона, відрізана в своєму укритті від світу. – Всьому своя черга! – почулося у відповідь. Наберись трохи терпіння і тоді побачиш. Коли настала пора й вона прокинулася, то вже не була колишньою, непривабливою гусінню. Спритно звільнившись від кокона, вона з подивом помітила, що у неї відросли легенькі крильця, щедро розмальовані в яскраві кольори. Весело змахнувши ними, вона, немов пушинка, знялася з листка і полетіла, розчинившись у блакитному серпанку.
16
Кажан і ластівка Прилетівши до стін сараю під навісом, кажан укрився з головою перетинковими крилами, щоб не бачити сонячного світла, і спокійно заснув. Тут він провів увесь день до заходу сонця. Коли сонечко зайшло за обрій і небо потемніло, він висунув голову з-під крила й обережно озирнувся навкруги. – Нарешті погасло це препогане світло, – сказав він. – Ой, як затекли мої бідні лапки! Ось тепер я вже розімну і вдосталь політаю в нічному просторі!.. Якраз у цей час поверталася додому із запізненням ластівка, стомлена після денних клопотів. Вона ледь не зіткнулася з кажаном, який непомітно, ніби злодій, вилетів зі свого сховища під навісом. – От уже похмура і потаємна примара, – промовила ластівка. – Не може жити відкрито й чесно! Ластівка права. Добру нічого ховатися і всього боятися, бо воно дарує всім тепло та радість, як сонячний день. А кажан боїться осліпнути, тому сторониться й біжить від світла геть, як брехня від правди.
17
Устриця та мишка Якось устриця потрапила в сітку і разом із багатим уловом опинилася в оселі рибаків. – Тут нас усіх чекає неминуча загибель, – сумно подумала вона, дивлячись, як задихаються без води і б’ються в передсмертних муках її брати по нещастю. Раптом звідкілясь з’явилася миша. – Послухай, добра мишко! – благала устриця. – Зроби милість, віднеси мене до моря! Миша хитро поглянула на неї: устриця була досить величенькою та гарною, тож і м’ясо її – мабуть, соковите й смачне!
18
– Що ж, гаразд, – відповіла мишка, адже захотіла поживитися легкою здобиччю, яка сама буквально йшла в лапки. – Але, перш за все, ти повинна розкрити стулки своєї раковини, щоб мені зручно було нести тебе до моря. Інакше ніяк не впораюся з тобою… Шахрайка говорила так переконливо і зворушливо, що устриця зраділа її пропозиції, не відчула жодного підступу й довірливо розкрилася. Вузенькою мордочкою мишка одразу ж сунулася всередину раковини, щоб міцніше вчепитися зубами в м’ясо. Проте, поспішаючи, вона забула про обережність. А устриця відчула загрозу й встигла закрити стулки – стиснула міцно, ніби капканом, голову гризуна. Мишка голосно запищала від болю, а кішка, що сиділа неподалік, почула писк і одним стрибком спіймала та з’їла брехуху. Недаремно кажуть: хитруй, але хвіст бережи!
19
Кремінь і кресало Одержавши від кресала сильний удар, кремінь обурено запитав у кривдника: – Чому ти так накинувся на мене? Я тебе знати не знаю. Ти мене, мабуть, із кимось плутаєш? Облиш мене в спокої, я нікому не роблю зла. – Не гнівайся даремно, сусіде, – з усмішкою промовило кресало у відповідь. – Якщо ти наберешся трохи терпіння, то скоро побачиш, яке диво я добуду із тебе. Від цих слів кремінь заспокоївся й став терпляче витримувати удари кресала. І невдовзі з нього був викресаний вогонь, здатний творити справжні дива. Так терпіння кременя здобуло заслужену винагороду. Ця казка для тих, хто невпевнений у навчанні. Адже, якщо набратися терпіння та справді постаратися, то посіяне насіння знань дасть добру паросль.
20
Черемшина та дрізд У черемшини лопнуло усіляке терпіння. Бо відколи достигли її терпкі ягоди, життя не стало від нахабних, упертих дроздів. З ранку до вечора вони кружляли зграями над нею, безжалісно обдирали дзьобами і пазурами гілки. – Будь ласка, прошу тебе! – благала вона, звертаючись до найбільш нахабного дрозда. – Знаю, що мої ягоди – твої улюблені ласощі. Їж їх на здоров’я, мені не шкода. Однак залиши в спокої моє листя, не зривай! Бо саме під його тінню я рятуюся від палючого сонця! І не муч мене гострими кігтями, не здирай шкіру! Дрізд вважався першим забіякою в зграї, тож слова черемшини йому не сподобалися. – Ану ж помовчи, коли тебе не питають! – відповів пихато. – Бо самою природою так заведено, щоб ти плодоносила заради мого задоволення. Та що з тобою говорити? Взимку підеш на дрова! 21
Почувши таку відповідь, черемшина ще більше засмутилася й мовчки заплакала. Проте дрізд, що передрікав їй загибель, сам потрапив у сітку, яку поставив селянин. Аби зробити клітку, той зламав декілька гнучких гілок черемшини. Таким чином, вона знову побачилася зі своїм кривдником, який тепер сидів із похнюпленою головою в клітці і був, як то кажуть, тихіше води й нижче трави. Але вона промовчала, згадавши слова, почуті ще в молодості: «Як теплий одяг рятує від холоду, так витримка захищає від образи. Примножуй терпіння та спокій духу, й образа, якою б гіркою не була, тебе не торкнеться».
22
Персикове дерево Поруч із ліщиною росло персикове дерево, яке заздрісно поглядало на гілки сусіда, щедро всипані горішками. – Чому в нього так багато плодів, а в мене так мало? – не переставало буркотіти нерозумне дерево. – Хіба це справедливо? Хочу, щоб і в мене було стільки ж персиків! Чим я гірше за ту ліщину? – Не зазіхай на чуже! – сказала якось йому стара слива, що росла поблизу. – Невже ти не бачиш, який міцний стовбур і еластичні гілки у ліщини? Краще замість того, щоб бурчати даремно та заздрити, постарайся виростити добротні соковиті персики. Проте, засліплене чорною заздрістю, персикове дерево не захотіло прислухатися до доброї поради сливи, й ніякі інші поради на нього не діяли. Бо воно враз наказало своєму корінню глибше вгризатися в землю і побільше брати живучих соків та вологи. А гілкам наказало не скупитися на зав’язь, а квітам – перетворюватися в плоди… Коли пройшла пора цвітіння дерево покрилося до самої верхівки стиглими плодами. Наливаючись соком, щодня персики ставали важчими, і гілкам було не під силу утримувати їх. Тож одного разу дерево застогнало від натуги, стовбур із тріском надломився, й стиглі персики попадали на землю, де швидко згнили біля незворушної ліщини.
23
Ведмежатко та бджоли Не встигла ведмедиця відійти кудись у справах, як її непосидючий синок, забувши про мамин наказ – сидіти вдома, прожогом кинувся з барлогу в ліс. Який простір! Скільки незнайомих запахів! Не те, що в тісному барлозі! Від радощів ведмежа почало ганятися за бджолами, метеликами, доки не натрапило на велике дупло, звідки так сильно пахло чимось смачним, що аж у носі засвербіло. Придивившись, малюк побачив, що бджіл тут видимо-невидимо. Одні з грізним гудінням пильнували навколо дупла, немов вартові, інші з’являлися, жваво влітали всередину й потім знову поверталися до лісу. Заворожений цим видовищем, ведмедик не міг утриматися від спокуси. Йому не терпілося швидше дізнатися, що робиться всередині дупла. Спочатку він просунув туди свій вологий ніс,
24
понюхав, а потім устромив лапу і відчув на ній щось таке тепле й липке. Коли він витяг лапу – вона вся була вкрита медом. Та не встиг він лизнути солодку лапу і зажмуритися від задоволення, як на нього налетіла хмара бджіл, котра впилася йому в ніс, рот, вуха. Від нестерпного болю ведмедик завив і став відчайдушно захищатися і давити бджілок. Але ті ще більше жалили. Тоді він став качатися по землі, намагаючись заглушити нестерпний біль, але це не допомагало. Не тямлячи себе від страху, малюк кинувся навтьоки додому. Увесь покусаний, прибіг він у сльозах до своєї мами. Ведмедиця покарала його для порядку за шкоду, а потім промила покусані місця холодною джерельною водою. Відтоді ведмежатко твердо знало, що за солодощі, взяті без дозволу батьків, доведеться гірко розплачуватися.
25
Язик і зуби Жив-був на світі хлопчик, який страждав серйозною недугою, до якої іноді бувають схильні й дорослі: він був занадто балакучим. – І за що ж нам така кара – цей язик? – бурчали зуби. – Коли вже він заспокоїться й замовкне хоч ненадовго? – А вам що до цього? – зухвало озвався язик. – Жуйте собі на здоров’я та мовчіть! Ось і вся моя відповідь. Поміж нами нічого спільного немає. Нікому не дозволю втручатися в мої справи, а тим більше лізти зі своїми дурними порадами! І хлопчик продовжував безперервно теревенити. А його пихатий язик усе промовляв нові «мудрі» слова, хоча й не встигав бодай вникнути у їхнє значення… Одного разу він так захопився своєю балаканиною, що сам не помітив, як потрапив у халепу, – почав верзти дурниці! І, щоб якось виплутатися з цієї ситуації, навіть дозволив язику брехати. Тоді зуби не витримали, бо лопнуло їхнє терпіння. Вони разом зімкнулися і прикусили брехуна. Язик почервонів від крові, а хлопчик заплакав від сорому та болю! Відтоді язик поводить себе обережно, та й хлопчик, перш ніж сказати – сім разів подумає.
26
Дякую за підтримку і допомогу чудовим людям! Сергію Дзюбі – відомому письменнику і перекладачу, вимогливому упоряднику моїх книжок. Ганні Маджузі, Надії Погосовій, Наталії Білюк.
27
Літературно-художне видання
Леонардо да Вінчі Справедливість Казки і оповідання для сімейного читання
Перекладачі з італійської Людмила Шутько та Сергій Дзюба Упорядник – Ганна Маджуга.
© Казки Шутько Л., 2020 © Ілюстрації Скоробагатько М., 2020
28
